Квінт Горацій Флакк
Послання
Переклад Андрія Содомори


© Horatius

© А.Содомора (переклад, примітки), 1982

Джерело: Горацій. Твори. К.: Дніпро, 1982.

E-Text: Бібліотека "Nова Dоба";


Зміст

Книга перша

    Послання 1. До Мецената

    Послання 2. До Лоллія

    Послання 3. До Юлія Флора

    Послання 4. До Альбія Тібулла

    Послання 5. До Манлія Торквата

    Послання 6. До Нуміція

    Послання 7. До Мецената

    Послання 8. До Цельса Альбінована

    Послання 9. До Клавдія Нерона

    Послання 10. До Арістія Фуска

    Послання 11. До Буллатія

    Послання 12. До Ікція

    Послання 13. До Віннія Азіни

    Послання 14. До управителя

    Послання 15. До Нумонія Вали

    Послання 16. До Квінтія

    Послання 17. До Сцеви

    Послання 18. До Лоллія

    Послання 19. До Мецената

    Послання 20. До своєї книги

Книга друга

    Послання 1. До Августа

    Послання 2. До Флора

 

Примітки


 

 

КНИГА ПЕРША

 

1. ДО МЕЦЕНАТА

Ти, хто початком був пісні моїй, хто й вінцем її стане,

Радиш мені. Меценате, мені, хто, своє одспівавши,

Сходить з арени, вернутися знов-туди ж, на ті грища?

Віком і розумом я вже не той. Гладіатор Веяній,

Меч свій у храмі Геракла повісивши, став селянином,

Лиш би не здатись на милість юрби край дзвінкої арени.

Часто-я добре це чую-мені хтось нашіптує: "Годі!

Випряжи вчасно коня, що старіє, бо хай лиш спіткнеться -

Тут же його й засміють, коли важко ловитиме віддих".

Ось чому, вірші й веселощі всі занедбавши сьогодні,

В інше поринув я весь: краси дошукуюсь, правди,

Думку при думці складаю, щоб кожна була під рукою.

Певно, спитаєш, кого я наслідую, хто мій наставник?

Знай же: такого нема, не складав я присяги нікому.

Здавшись на волю вітрів, то туди, то сюди завітаю.

То я у вирі життя, громадянській чесноті слугую,

Вірний, суворий поборник її, то нараз, послизнувшись,

Знову скочусь до порад Арістіппових: так хочу жити,

Щоб підкорялися речі мені, а не я їм корився.

Довгою ніч видається для тих, кого зрадила мила.

Довгий для наймита день, неквапливістю рік дошкуляє

Дітям без батька під наглядом матері. Так і для мене

Мляво спливає безрадісний час, що відстрочує й досі

Мрію мою і мій задум узятись за те, що доконче

Знати повинен заможний і вбогий, за те, чого, певно,

Ні молодий, ні старий зацурати безкарно не зможе.

Я ж міркування свої на такій ось будую засаді:

Хай гострозорим таким, як Лінкей, ти ніколи не будеш,

Мазі, однак, не цурайсь і каправих очей не занедбуй.

Хай з непоборним Гліконом довіку тобі не зрівнятись,

Все ж не дозволь, щоб тебе покрутила вузлами хірагра.

Хоч до якоїсь мети дотягнись, коли далі не можеш.

Скупість, скажімо, й жадоба кипить у душі твоїй хворій -

Є на те рада: розумні слова й настанови, якими

Ти вгамував би свій біль, поступово долаючи хворість.

Пухнеш од прагнення слави - є книга, яку прочитавши

Тричі, але без передсуду, тут же полегкість одчуєш.

Заздрісний, млявий, пияк, забіяка, гультяй і гнівливий -

Жоден із них не здичавів аж так, що вже и не розм'якне,

Хай лиш освіті він вухо своє терпеливо наставить.

Хиб уникати-також є чеснотою; дурості збутись-

Перший до мудрості крок. А яких ти зусиль докладаєш,

Щоб не зазнати невдачі на виборах, щоб не збідніти!

Все це приймаєш за лихо страшне, найчорніше, тому-то

Ладен загнати себе, щоб лише не потрапити в нього:

Ген аж до Індії мчиш, заповзятий купець, через скелі,

Через моря, крізь вогонь; від убогості хоч на край світу

Рад би втекти, а коли б розумнішого раз хоч послухав -

Тут же забув би про все, чого прагнеш тепер нерозумно.

Хто з тих борців, що по селах змагаються, десь на розпутті,

Хто б гордував олімпійським вінком, коли б трапилась певна

Змога й надія без пороху взяти цей дар і без поту?

Золото краще, ніж срібло, від золота краща чеснота.

"Гроші-передусім! Домагайтеся ж їх, громадяни!

Потім шануйте чесноту!"-Від перших рядів до останніх

Ринок гуде; за старим і малий ці слова повторяє,

Лиш рахівницю свою через ліве плече перевісить.

Хай красномовний ти, чесний, розумний, але як не маєш

Рівно чотириста тисяч (шести чи семи ще бракує),-

Будеш плебеєм. А діти в забаві: "Якщо ти не схибиш,-

Будеш володарем!"-кажуть. Про це пам'ятай повсякчасно!

Чистою совість свою збережи, не схиляйсь до лихого.

Хто ж розумніший, чи Росцій в законі своєму, чи діти

В пісеньці тій, що володарем робить того, хто не хибить,

В пісні, яку ще Камілли співали і Курії мужні?

Хто ж тобі кращий порадник: чи той, хто одне лише править:

"Гроші стягай, якщо вдасться, то чесно, а ні -то як можеш!"

(Бач, на слізливого Пупія драми дивитись важливо

3 першого ряду!), чи той, хто повчає тебе, як чинити

Опір Фортуні самій, як у вічі їй, гордій, сміятись?

Хай би спитав мене римський народ, чому не тримаюсь

Звичних для римлян засад, не ходжу попід портики звичні,

Чом не спішу я до того, що всі, не того й уникаю,-

Я відповім, як-то хворому левові мовила в байці

Хитра лисиця: "Тому що сліди мене надто лякають:

Всі, бач, до тебе ведуть, а від тебе- ні одного сліду".

Як мені йти і за ким? Ти ж - мов звір той багатоголовий;

Ті збагатитися відкупом хочуть, а ті, накупивши

Яблук та пряників, ловлять вдовиць, що клюють на принаду,

Як і вдівців грошовитих, щоб мати запевнений спадок.

Інші з лихви непомітно жиріють. То хай уже дбає

Кожен із них про своє. А втім... хіба здатні ті люди

Хоч би годинку малу на сталість якусь спромогтися?

"Де ще є в світі миліша затока, ніж сонячні Байї," -

Скаже багач-і те озеро, й море вже чують квапливу

Пристрасть господаря, поки нова якась примха раптово

Не забреде йому в голову: "Завтра мерщій до Теану

З кайлами, каменярі!" Коли в домі є ложе подружнє,

Хвалить життя одиноке; коли ж одинцем на постелі-

Тут же готов присягти, що найкраще ведеться жонатим.

От і зв'яжи чимсь такого Протея з мінливим обличчям!

Ну а бідняк? Тут посмійсь: комірчини міняє та ліжка,

Лазні, цирульні; у найманім човні так само нудьгує,

Як і примхливий багач на своїй же просторій триремі.

Ось я, підстрижений криво, зустрівся тобі по дорозі -

Будеш сміятись; або з-під туніки вовняної в мене

Вигляне дрантя якесь, або тогу нерівно підв'яжу -

Теж засмієшся. А що, коли розладом розум страждає:

То відкидає жадане, то прагне того, що відкинув;

Так і вирує, незгідний в усьому з життєвим порядком.

Зводить, руйнує, спішить заокруглити чотирикутник?

Вже не смієшся: "Ну й що тут такого?" Мовляв, тут ні лікар,

Ні опікун не потрібен, якого для хворих, звичайно,

Претор у нас виділяє. А ти, хоч і дбаєш про мене,

Гнівом до друга пройнятись готов через те, що недбало

Ніготь обріже собі, хоч той друг і прихильний, і щирий.

Словом, хіба що Юпітеру-батьку мудрець уступає:

Вільний, багатий, красивий, шанований, перший володар,

Ну й переважно здоровий, якби ж то не нежить на нього.

 

2. ДО ЛОЛЛІЯ

Лоллію, поки ти в Римі думки вибираєш з Гомера,

Щоб у промову вплести, я в Пренесті над ним же схиляюсь.

Краще й доладніше він, ніж Хрісіпп або Крантор, повчає,

Що є гидке, що-прекрасне, що користь, що шкоду приносить.

Як я дійшов того,-слухай, коли маєш вільну хвилину.

В повісті давній про те, як під Троєю кров'ю спливали

Варвари й греки в тривалій війні через пристрасть Паріса,

Маєм чимало зразків божевілля вождів і народу.

Ось Антенор. Той радить сам корінь війни підрубати.

Ну а Паріс? Він твердить одне, що ні правити вміло,

Ні врівноважено жити ніхто б його більше не змусив.

Нестор-Ахілла спішить примирити з сином Атрея:

Першого палить любов, а гнів - обох спопеляє.

Владарі, бачиш, дуріють, а платять за все це - ахейці.

Підступ, облуда, свавілля, гнівливість і блуд - як у мурах,

Так і за мурами Трої. А ось-пряма протилежність:

Що таке мужність і розум і що вони здатні звершити,

Вчить нас поет, нам поставивши приклад бувальця-Улісса.

Після підкорення Трої яких тільки міст він не бачив,

Поміж якого лиш люду не був він, чого лиш не звідав

Серед безкраїх морів, поки шлях прокладав поворотний

Друзям своїм і собі,- а все ж не тонув у негоду!

Чув ти про співи Сирен, про напій чародійки Цірцеї?

Що, коли б разом із друзями й він тим напоєм упився? -

Дурнем безтямним би жив на догоду хазяйці блудливій,

Наче той миршавий пес чи свиня, що в багні розкошує.

Ми-це ніщо. Ми родились на те, щоб лише споживати.

Ми - гультяї, женихи Пенелопи, ми - ті ж феакійці,

Так-бо й вони свою шкіру плекали й до полудня в ліжку

Ніжили тіло своє, а надвечір, не в силі заснути,

Сон, що цурався вже їх, вони співом кіфари манили.

Щоб умертвити людину, за ночі встає розбишака.

Ти, щоб себе врятувати, чи встанеш раненько? Не хочеш

Бігти здоровим-водянка примусить. Якщо до зорі ще

Ти каганця не попросиш і книги, якщо не скеруєш

Думки своєї сьогодні ж на речі й заняття почесні,-

Завтра вже буде тобі дошкуляти любов або заздрість.

В оці пилинка-спішиш її вийняти; йдеться про душу-

Ти лиш рукою махнеш, відкладаєш на рік лікування.

Хто розпочав-половину зробив. Тож візьмися за розум!

Зважся почати розумне життя! Хто й тут зволікає-

Буде, як той селянин, що вичікував, поки забракне

В річці води, а та річка пливе й плистиме довіку!

Всяк лише з приданим жінку бере (для продовження роду!),

Землю оре, де ще ліс був учора. Але, хто вже має,

Скільки людині потрібно, то хай про щось більше й не мріє:

Дім і посілості, золото й мідь, нагромаджені в купи,-

Чим допоможуть їх власнику хворому? Тіла- від жару,

Від неспокою-не звільнять душі. При одній лиш умові

Втіху багатство йому принесе - якщо буде здоровий.

Хто ж од жадоби й од страху тремтить, того все те втішає

Так, наче барви-сліпця, подагрика-вогкі припарки,

Струни співучі-того, чиї вуха заліплені воском.

Вже коли посуд брудний, то що б ти не лив туди - скисне.

До насолод не горнись: насолоду оплачують болем.

Завжди захланному бракне чогось. Ти ж і в мріях май межі.

Заздрісник геть он ізсох: поправляються справи в сусіда!

Більшої муки, ніж заздрість людська, й сіцілійським тиранам

Винайти годі було. Хто гніву свого не вгамує,-

Дорого б дав, щоб не трапилось те, на що, гнівом підбитий,

Сам він пішов, поспішаючи силою кривду помстити.

Гнів - це шаленості мить. Своїм духом керуй; а попустиш -

Сам під батіг його підеш, тому загнуздай його, спутай.

Вершник привчає баского коня своїй волі коритись,

Поки загривок податливий в нього. Щеня, яке звикло

Шкіритись ще біля плоту свого на оленячу шкуру,

Славно полює і в лісі. Отож, поки серцем ти чистий,

Нині над тим джерелом нахились, до розумних горнися.

Чим ми наповнимо посуд невживаний - тим він пропахне.

Отже, кінчаю. Сповільниш ти крок а чи вирвешся хвацько,-

Я на повільних не жду і квапливих не звик доганяти.

 

3. ДО ЮЛІЯ ФЛОРА

Юлію Флоре, в яких-то віддалених закутках світу

Пасинок Августа, Клавдій, воює, хотів би я знати.

Може, фракійські сніги, де Гебр, закований льодом,

Може, затока, що хвилю жене поміж вежі сусідні,

Може, азійські горби та поля вас затримують нині?

Чим заклопотана вчених когорта? Не менше цікавлюсь,

Хто з вас про дії звитяжного Августа взявся писати?

Хто-про мир та війну майбутнім вікам у науку?

Як там наш Тітій? Про нього весь Рим ось-ось заговорить.

Він-бо й у Піндара навіть черпав-бистрини не злякався,

Кинувши заводі й тихих річок мілину прибережну.

Як він ся має? Чи згадує нас? Чи на розмір фіванський

Строїть латинську струну під опікою Музи чи, може,

Голос його у трагедії гнівно й розлого лунає?

Що поробляє мій Цельс? Я просив і прошу його ще раз:

Хай прислухається краще до себе, ніж мав би гортати

Всі ті творіння, що в храм свій прийняв Аполлон Палатинськнй,

Бо на біду ще птахи, як колись, звідусюди злетяться

В пошуках пір'я свого, й насмішить усю зграю ворона,

Крадені барви втрачаючи. Врешті, що сам ти задумав?

Біля яких квіточок нині пурхаєш? Розуму й хисту

Не позичати тобі; ще й працюєш весь час над собою.

Хай свій язик ти для захисту гостриш, хай право вивчаєш,

Хай, сколихнувши струну, до любовної пісні берешся,-

Першим вінком із плюща неодмінно тебе увінчають.

Ще якби згодом тих справ клопітливих ти якось позбувся,-

Легко б тоді віднайшов до небесної мудрості стежку.

Ось чим займатись, чим жити нам треба, малим і великим,

Щоб і вітчизні, й собі ми хоч трохи могли прислужитись.

Ще напиши й про Мунація: добре зжились ви чи, може,

Дружба, невправною голкою зшита, то зійдеться трохи,

То розпадається знов? А проте,- чи то кров загаряча

Збуджує вас, чи розбіжність у поглядах вас підбиває,

Мов необ'їжджених коней,- хоч де не були б ви, не личить

Братньої дружби присягу ламати! Жертовна теличка

В мене пасеться до дня, що нас втішить поверненням вашим.

 

4. ДО АЛЬБІЯ ТІБУЛЛА

Альбію, друже, моєї сатири цінителю щирий!

Що ж ти там-думка майне-поробляєш в околиці Педа?

Може, щось пишеш майстерніше й тонше, ніж Кассій із Парми.

Може, блукаючи в лісі цілющім, снуєш собі думку,

Чим керуватись розумному й чесному, як йому жити?

Тілом без духу не був ти ніколи: боги тобі щедро

Вроду й багатство дали і напутили, як ним втішатись.

Ну, то чого ж вихованцеві милому ще б побажала

Нянька, якщо він і мислить, і вміє словами віддати

Думку й чуття, якщо славою він і здоров'ям багатий,

Скромний до того ж, хоча й гаманець дозволяє на розкіш?

Серед надій і турбот, серед гніву й тривог ненастанних,

День привітавши, скажи: "Він заблис мені, може, й востаннє".

Так і всміхнеться тобі крадькома легкоплинна година.

Хочеш сміятись-відвідай мене: з череди Епікура

Я - поросятко гладке, що тонку свою шкіру плекає.

 

5. ДО МАНЛІЯ ТОРКВАТА

Милий Торквате, якщо тільки зволиш на скромному ложі

Гостем моїм прилягти й споживати з селянської миски

Зелень всіляку,-я жду тебе нині при заході сонця.

Маю вино, що розлите за другого консульства Тавра

Між болотами Мінтурнськими та Сінуезьким Петріном.

Є в тебе краще - принось, а ні - вдовольняйся, чим маю.

Вогнище вже палахтить, вже он келихи ждуть тебе чисті.

Кинь ті надії пусті, про багатство забудь, не турбуйся

Справою Мосха: завтра-бо-день, коли Цезар родився.

Довше й поспати не гріх, а сьогодні й до півночі можна

Милу розмову снувать під зірками липневої ночі.

Що мені долі дари, якщо з них я не матиму втіхи?

Хто запопадливо гроші гребе для свого спадкоємця,

Той божевільному брат. Ну, а я, розсипаючи квіти,

Питиму! Хай собі кажуть, що я легковажний, хай кажуть!

Що не під силу сп'янінню? Воно таємницю розкриє,

Мріям наснаги додасть, піджене боязкого до бою,

Зніме тягар із душі, роздмухає хист до мистецтва.

Хто красномовним не став, піднімаючи спінений келих?

Хто, хоч і в путах суворої вбогості, пліч не розправив?

Я вже й охоче, і вміло подбаю про те, щоб на килим,

Трохи брудний, чи на сплямлену хусточку ти мимоволі

Носа не морщив, щоб ти, наче в дзеркалі, в кухлі, тарілці

Бачив себе; щоб не втерся між нас, у тісне наше коло,

Гість, що виносить слова за поріг; постараюсь, щоб рівний

З рівним сидів. Запрошу для тебе Септіція, Бутру,

Звісно, й Сабіна (хіба вже запрошений кимсь або має

Милу якусь і йому не до нас). Супровідникам вашим

Теж будем раді. А втім, що густіша юрба, то частіше

Пахне козлом. Напиши, кого ще сповістити, й, відклавши

Справи щоденні, дверми потайними втечи від клієнта.

 

ДО НУМІЦІЯ

Щоб не лишень осягти, а й утримати щастя - є спосіб,

Мабуть, єдиний, Нуміцію: не дивуватись нічому.

Є ж бо такі, що на сонце й зірки, й на те, як у році

Пору несхибно зміняє пора, споглядають спокійно.

Ну, а, скажім, на багатства земні, на скарби, що далеке

Море арабам дарує й індійцям., на ті галасливі

Грища, на ласку юрби та на оплески римського люду-

Як нам дивитись? Які почуття виявляти при тому?

Той усе прагне майна, цей - тремтить над майном, та обоє

Страх відчувають однаковий: їх невідоме лякає,

Бо ж на дорозі обом може стати сліпа випадковість.

Радісний він чи в журбі, сподіванням живе він чи страхом -

Наче й різниці нема, бо ж однаково весь ціпеніє:

З горя-коли не щастить; від утіхи-коли пощастило.

Чесного хай називають злочинцем, розумного-дурнем

Тільки за те, що в самій доброчесності міри не знає.

йди й подивляй тепер бронзу чи мармур митців стародавніх,

Блиск самоцвітів чи срібло, чи шат пурпурових сіяння,

Чи красномовством пишайсь перед натовпом тисячооким.

Ранком на Форум спіши, а додому під ніч повертайся,

Тільки б той вискочень Мут на приданім, дружининім полі

Більшого збору не мав, бо тоді вже б не він тобі заздрив,

А навпаки: ти-йому (чи ж не сором?), нижчому родом.

Що б у землі не таїлось, те вирине з часом до сонця;

Що б не блищало на ній - піде вглиб. І дарма тебе нині

Бачать Агріппові портики, Аппіїв шлях тебе знає,

Все ж доведеться піти, куди Нума й Анк подалися.

Гостру хворобу як тільки в нирках або в боці почуєш,-

Ліків шукай. Хочеш жити щасливо (а хто ж то не хоче?) -

Шлях тут один: доброчесність. Прямуй же до неї завзято,

Розкошам наперекір. Та коли доброчесність для тебе -

Слово пусте, а в священнім гаю ти помітив лиш дрова -

Гавані, значить, пильнуй, щоб азійський товар прибутковий

Іншим до рук не потрапив. Зіб'єш ото тисячу круглу,

Потім ще другу, ще й третю, четвертою-вивершиш купу.

Гроші всевладні й дружину дадуть (не без посагу, звісно),

Друзів, довір'я, красу й родовитість. Того, хто при грошах,

Навіть Венера вславляє й Пейто, красномовна богиня.

Має рабів каппадокський володар, та грошей-бракує.

Ти ж не наслідуй його! Попрохали якось у Лукулла

Сотню плащів для театру позичити. Той здивувався:

"Сотню? Навряд чи знайду. Та розглянусь і скільки вже буде,

Стільки й пришлю". Незабаром він пише: "П'ять тисяч знайшлося.

От і беріть свою сотню плащів, а то й всі повиносьте".

Що ж бо то, справді, за дім - без речей, про які забуває

Навіть господар, хіба що злодії про них пам'ятають?

Отже, якщо лиш майно тебе може зробити щасливим,-

Перший спіши до тих справ майнових, повертайся-останнім.

Ну, а якщо тут і почесті, й ласка юрби необхідні,-

Нині ж купімо раба, щоб ім'я нагадав час від часу,

Зліва штовхнувши під бік, щоб шепнув нам, кому з перехожих

Руку подати: "Той в трибі Ведійській, а цей-в Фабіанській

Має вагу: кому лікторів дасть, а кого, не злюбивши,

З білого крісла зіпхне". Того братом назви, того-батьком,

Мило всміхайсь; відповідно до віку споріднюйся з кожним.

Той лиш в обідах, скажімо, кохається,- значить, до світа

Гайда на рибу; м'ясця заманеться-майнемо на лови.

Так і Гаргілій було крізь залюднений Форум раненько

Слугам велів прориватися з сітьми та в'язками ратищ.

Тут же, у всіх на виду, кабана (та не з ловів, а з ринку)

Звільна один з його мулів тягнув. По обіді-на купіль.

От і забудем, що личить, що ні, до церітів подібні,

Люду без прав, до юрби веслярів непутящих Улісса,

Що позабули свій край, забороненій звабі піддавшись.

Отже, якщо без любові й утіх, як Мімнерм запевняє,

Жити не варто ні дня, то шукай собі втіх і любові.

Ну, на все добре. Бувай. Та коли на щось краще натрапиш -

Радо й мені сповісти. А тим часом-і цим вдовольняйся.

 

7. ДО МЕЦЕНАТА

Хоч обіцяв я тобі, що з села повернусь через тиждень,-

Ось уже серпень минув, ти ж, брехливого, ждеш мене й досі.

Все ж, коли зичиш здоров'я мені, Меценате, то вибач,

Як і недужому, так і тому, хто боїться недуги:

Хай перебуду я тут, поки спека й нестигла ще фіга

Знай грабареві шлють лікторів чорних і поки ще бліднуть

Батько й матуся за діток своїх, поки справи службові -

В самому розпалі, й Форум кипить, і від тої гарячки

Люд пропадає й зривають тоді з заповітів печатки.

Потім, як вибілить снігом зима верхогір'я Альбанські,

Зійде над море співець твій і там, собі годячи скромно,

В тиші читатиме щось. А до тебе, солодкого друга,

З піснею першої ластівки, з леготом першим прилине.

Ти збагатив мене, тільки не так, як один калабрієць

Той, що, частуючи грушами гостя, припрошував: "Іж-но,

їж на здоров'я".- "Вже досить".- "Бери скільки хочеш".-

"Спасибі".

"Ні, ти бери-таки: буде і діткам смачненький гостинець".-

"Годі. Ще й наче не брав, а вже чую тягар той на плечах".-

"Гм. То роби вже, як знаєш... Віддам таки нині їх свиням".

Дурень лише й марнотрат, чого сам не злюбив, те дарує.

Що проростає з такого посіву? -Одна лиш невдячність.

Той, хто розумний і чесний,- готов посприяти людині,

Гідній того, але що таке біб, а що гроші - він знає.

Прагну ж і я, Меценате, достойним дарів твоїх бути.

Хочеш, щоб я не відходив од тебе - верни мені нині

Міцність рамен, а над лобом крутим-каштановий кучер,

Мову солодку верни і той сміх, і сльозу, що, бувало,

Потай змахну за вином, пустотливу згадавши Кінару.

Хитра лисичка якось, крізь щілину пролізши в комору,

Вволю наїлася там. Утікати пора б, але годі:

Повний живіт не дає їй пролізти. Аж тут навинулась

Ласиця й, ставши здаля, їй таку дала раду: "Тонкою

Легко ти влізла сюди. Ось такою ти й вилізти мусиш".

Я б усього відцуравсь, якби мало так бути й зі мною.

Вже ж не хвалитиму сну бідняків, начинившись індиком,

Ні за арабські скарби я свого не міняв би дозвілля.

Скромність мою ти не раз похваляв. Охоронцем і батьком

Звав я тебе; не корисливо, ні, а й при інших, без тебе.

Тож подарунки твої я тобі й повернув би охоче.

Влучно сказав Телемах, син Улісса, незламного в горі:

"Ні, не для коней Ітака: розлогих рівнин тут немає,

Трави густі не ростуть. Ось тому й залишаю, Атріде,

Твій подарунок тобі, бо тобі ж і підходить він більше".

Словом, мале-для малих. Не для мене вже Рим величавий.

Тихий Тарент нині вабить мене й осамітнений Тібур.

Пильний і здібний Філіпп, красномовець, захисник відомий,

З суду якось пополудні йдучи, бурмотів мимоволі:

"Є куди йти, як на вік мій: де Форум, а де ті Каріни".

Саме цирульню тоді він минав. Уже люд розійшовся.

Тільки один якийсь, бачить, підстрижений, в затінку сівши,

Ножичком нігті собі підчищає неквапно, спокійно.

"Слухай, Деметрію,-каже Філіпп (слуга настороживсь) -

Скоч-но довідайся, хто він і звідки, багатий чи вбогий,

Хто такий батько його, хто патрон, і мені перекажеш".

Той за хвилинку вернувсь: "Вольтей ім'я його, Мена;

Ценз невеликий. Окличником служить він. Чесний. А вславивсь

Тим, що в свій час і спочине, й помчить, і набуде, й розтратить.

Радий він друзям убогим і певній, хоч скромній, господі.

Любить і грища: по праці вчащає на Марсове поле".

"Гм. Я б не проти й від нього, про що розповів ти, почути.

Йди на обід запроси його". Мена лиш кліпає з дива,

Вухам своїм вже не вірить. "Ну що ти?" -

"Промимрив "спасибі".-

"Як це? Мені він відмовить?"-"Та, бач, відмовляє, негідник.

Видно, боїться чи гребує". Другого дня спозаранку

Ловить Вольтея Філіпп. Той збував дешевизну всіляку

Сірому люду. Філіпп уклонивсь йому перший. Той знітивсь:

Служба, мовляв, мене в'яже. Не гнівайсь, що сам не приходжу

Зранку вклонитись тобі, та й тепер от, коли ти надходив,

Якось тебе не впізнав я.- "Ну-ну. Вибачаю. Одначе

Нині ж до нас на обід завітай".-"Якщо ласка..."- "То, значить,

Після дев'ятої жду. Поки-йди і пильнуй свого зиску".

Ось і обід. Набазікав наш гість, чого треба й не треба,

Врешті, "добраніч" сказали. Так раз було, другий, а потім

Звик він, як риба з гачка ту зрадливу принаду зривати:

Зранку - клієнт, за обідом - бесідник, а там і за місто,

Глянь, супроводить патрона свого при Латинському святі.

Ось і рисак вже під ним. Пасовища й повітря сабінське

Все вихваляє Вольтей. А Філіпп лиш примружує очі:

Ладиться діло, мовляв. Посміятися буде нагода.

Навіть про поле йому натякнув: чи не варто б купити?

З тим і сім тисяч оддав і позичити стільки ж готовий.

Той і купив. Але годі. Щоб довго тебе не барити,

Я лиш кінець оповім. Чепурун той зробивсь селянином:

Тільки рілля на умі та лоза виноградна, та в'язи.

В праці, в турботах, в погоні за зиском на скіпочку звівся.

Ще як овець хтось украв, похворівши, попадали кози,

Жнивом не втішив посів, а на оранці віл надірвався,-

Вражений лихом, зірвався вночі й, очманівши від люті,

Так як стояв - на коня та й учвал до хоромів Філіппа.

Той лише зиркнув на нього, брудного, зарослого й каже:

"Бачу, ти надто суворий до себе, вимогливий надто".

"Ні! Я скоріше нещасний,- аж зойкнув Вольтей,- я нещасний -

Ось моє справжнє ім'я! Закликаю тебе, заклинаю

Генієм-богом, правицею, ласкою рідних пенатів:

Швидше мене поверни до життя, яким жив я раніше!"

Хто на нове спокусивсь і помітив, наскільки він більше

Втратив тепер, ніж придбав,- хай назад повертає негайно.

Міркою, кроком своїм себе міряти - ось що важливо.

 

8. ДО ЦЕЛЬСА АЛЬБІНОВАНА

Цельсові Альбіновану, супутнику й скрибі Нерона,

Музо, привіт передай, побажай йому успіху, щастя.

Може, про мене спитає,-скажи: попри задуми славні

Й досі живу я безладно й не солодко. Тільки причина

Зовсім не в тім, що засохли оливки чи вибило градом

Лози мої, чи від мору стада на лугах моїх рідші.

Інше тут горе: хоч досі душа моя слабша, ніж тіло,

Все я глухий до порад, залюбки піддаюся хворобі.

Віри не йму лікарям, ображаю як їх, так і друзів,

Тільки за те, що з того забуття мене вирвати хочуть.

Що мені шкодить, до того й хилюсь; помічного-цураюсь.

В Тібурі мрію про Рим; у владичому Римі-про Тібур.

Потім спитай, чи здоров, чи ведеться йому на тій службі.

Як там Тіберій прийняв його й почет увесь? Коли скаже:

"Добре. Щастить мені тут",- ти спочатку зрадій, а потому

Ось що на вухо йому не забудь потихеньку шепнути:

"Як ти на щастя те глянеш, так глянемо, Цельсе, й на тебе".

 

9. ДО КЛАВДІЯ НЕРОНА

Мабуть, Септімій найкраще те знає, в якій я у тебе

Ласці, Нероне, бо він лиш мене вже віддавна благає,

Щоб натякнув я про нього тобі й поручився, що справді

Він заслужив на довір'я твоє. То якщо вже прохач той

Вірить, що тим турбувати тебе саме я маю право,

Значить, він краще, ніж я, мої власні можливості знає.

Я вже й відмовки придумував різні, а далі боюся,

Щоб не назвали мене самолюбцем, який свої сили

Вмисно применшує, все про свою лише дбаючи користь.

Тож, уникаючи закидів гірших, я крок цей зухвалий

(Тонко, щоправда) зробив-таки. Отже, якщо вибачаєш

Те, що для друга й про сором забув я,- в тісне своє коло

Зважся прийняти його і повір: він розумний і чесний.

 

ДО АРІСТІЯ ФУСКА

Для шанувальника міста, для Фуска, щирі вітання

Шле шанувальник села. Лиш одна ця межа поміж нами,

В іншому ж-наче близнята живем: однією душею.

Хвалим одне і те саме; одне ж і те саме ми ганим,

Наче брат брату киваючи. Мов голуби-старожитці,

В місті-ти загніздивсь; мене-село полонило:

Тінявий гай та струмки, та скелі, що мохом взялися.

Так! Я живу, наче справжній володар, як тільки покину

Те, що підносите ви до небес під оплески люду.

Я, наче той, який втік від жерця, не торкаюся булки:

Хліб нам потрібен лише, не медяник: якщо випадає

Жити з природою в згоді, якщо вибираємо площу,

Перше ніж дім закладати собі, то чи знайдем де-небудь

Місце, що так усміхнулося б нам, як село благодатне?

Де ще бувають ласкавіші зими? А де ще так мило

Вітер війне, усмиряючи Пса й розлютовані скоки

Лева, прошитого вістрям тонким вогнедишного сонця?

Де ще так рідко турбота гризька на наш сон зазіхає?

Може, долівка з лівійського мармуру краще, ніж трави,

Пахне й блищить? Може, в місті твоєму ув'язнено в труби

Воду чистішу, ніж та, що збігає струмочком грайливим?

Нащо тоді серед пишних колон дерева плекають?

Нащо, будуючи дім, його вікна звертають до поля?

Можете й вилами гнати природу - повернеться знову,

Легко долаючи вигадки ваші, пусті, хворобливі.

Хто не навчивсь розрізняти, де чистий багрець, а де вовна,

Мочена в барві з аквінського моху,-не так уже й страшно.

Більше нашкодить собі, допече собі сам до живого

Той, хто неправди од правди ніяк відрізнити не може.

Більше негода вражає того, кого надто вже довго

Пестили ніжні вітри: свою втіху нелегко втрачати.

Велич обходь стороною - під крівлею вбогою можна

Жити не гірш од вельмож і од тих, що їх ласки шукають.

Олень по праву сильнішого спільне колись пасовище

Сам захопив, одігнавши коня; по даремних зусиллях

Кінь до людини звернувсь-і тут же вуздечку отримав.

Звисока глянув на оленя кінь, але вже йому завжди

Спину їздець натирав, голова - до вуздечки звикала.

Так от і той, хто лякається вбогості, волю втрачає,

Хоч і ціни їй нема, й підставлятиме панові спину.

Поки життя, мов той раб: не навчивсь-бо малим вдовольнятись.

В кого майно непідхоже йому, то-як з тим черевиком:

Шкіру здереш замалим і спіткнешся у надто великім.

Долю свою полюбивши, Арістію,- житимеш чесно.

Впору й мене осмикни, запримітивши (збоку видніше!)

Те, що й собі я громаджу без міри, без передиху.

Гроші твої або служать тобі, або ти вже їм служиш.

Краще вже віжки тобі натягати, а їм - посторонки.

Ось що писав я край мурів звітрілого храму Вакуни,

Всім задоволений, крім одного: що тебе нема поруч.

 

11. ДО БУЛЛАТІЯ

Як тобі Хіос подобавсь, Буллатію, й Лесбос пісенний,

Як той принадливий Самос, і Крезові Сарди, і Смірна,

І Колофон? Чи такого захоплення й подиву справді

Гідні вони, чи затьмарить їх Тібр наш і Марсове поле?

Може, ти з Аттальських міст уподобав якесь, а можливо,

Лебед згадав, утомившись верстати моря й суходоли?

Знаєш, який отой Лебед: містечко, глухіше від скромних

Габій або й од Фіден; але я б не відмовивсь там жити:

Там я забув би своїх, там і сам я з їх пам'яті б стерся,

Зором спокійним відтіль окидав би я море шалене.

Той, хто промок і болотом заляпався весь по дорозі

З Капуї в Рим, не сидітиме, певно, весь вік у харчівні.

Так і промерзлий не стане твердити, що все наше щастя -

Лиш на печі або в лазні. Не станеш і ти продавати

Тут же за морем Егейським судна свого в гавані першій

Тільки тому, що на хвилях тебе таки добре гойдало.

Ні. Для здорового Родос а чи Мітілена прекрасна

Це-наче плащ у жару, в холоднечу-пов'язка на стегна,

В Тібрі купання - узимку, напалена піч - серед літа.

Поки ще змога є, поки ласкавий ще погляд Фортуни,-

В Римі, на віддалі, Самос, і Хіос, і Родос хвалімо.

Хай лиш годинку щасливу пошле тобі бог якийсь добрий -

Вдячно дарунок прийми, насолоди на рік не відтягуй,

Щоб похвалитись міг будь-коли й будь-де: "З приємністю жив я".

Розум лише та знання, а не місце вигідне з широким

Видом на море журбу відганяють. Тому зрозуміло:

Небо міняють, не душу, всі ті, які рвуться за море.

Лінощі вперті понукують нас: на квадригах, на суднах

Прагнемо щастя своє наздогнати, воно ж-під рукою:

Навіть в Улубрах, щоб лиш рівновага душі не схитнулась.

 

12. ДО ІКЦІЯ

Ікцію, друже, якщо з сіцілійських ужинків Агріппи

Частку, належну тобі, будеш сам споживати розумно,-

Щастя й боги вже тобі не примножать. Тож кинь нарікання:

Вбогим того не назвеш, у кого є все для прожитку.

Ще коли шлунок, і бік, і ноги в тебе здорові,-

Значить, багатшим не зроблять тебе й можновладців скарбниці.

От, припустім, ти міг ласощі їсти, але ти волієш

Трави свої й кропиву. То, скажи, ти б хоч трохи змінився,

Навіть коли б тебе в золоті щирім скупала Фортуна?

Ні! Чи то, може, тому, що природи не змінимо грішми,

Чи через те, що чесноту одну так високо ставим.

От і дивуйсь, що худоба стовкла пшениці Демокріта,

Поки душею він легко витав, увільнившись від тіла.

Так ось і ти,-хоч довкола панує сверблячка до грошей,-

Хибиш не раз у малім через те, що на думці - високе:

Що присмиряє моря, що керує перебігом року,

Як ті сузір'я кружляють: самі чи хтось рухає ними.

Що так надщерблює місяць і що його знов округляє,

Звідки ця єдність речей супречних, яка її сила?

Хто манівцями пішов: Емпедокл чи дотепний Стертіній?

Все ж, чи пирій ти жуєш, чи цибулю, чи рибу смакуєш,-

Гросфа Помпея прийми, не відмов у якомусь проханні:

Зайвого, вір, не проситиме він, правдомовний і чесний.

Дружба його за сприяння твоє-неабияка плата.

Врешті-про Рим. Новини такі, що варто їх знати:

Силі Агріппи скорився кантабр. Перед мужнім Нероном

Горда Вірменія впала-таки. Фраат на колінах

Цезаря право і владу прийняв. На Італію нині

Сипле Достача осінні плоди з невичерпного рога.

 

13. ДО ВІННІЯ АЗІНИ

Як на відході твоїм я повчав тебе, Віннію, часто -

Августу ті запечатані згортки вручи, якщо тільки

В щасті-здоров'ї побачиш його, якщо й сам їх попросить.

Міри дотримуйсь, однак, бо якщо будеш надто старатись,

Щоб догодити мені,- він ті книги зненавидить врешті.

Може, в дорозі й тобі допече оберемок тих згортків,-

Кинь його краще, ніж мав би ти ним перехожих штовхати

Там, куди нині велю тобі йти, й підняти на посміх

Прізвище власне "Азіна", прославившись в байці потішній.

Сил докладай на горбах, болотах, на річках і несхибно

йди до мети, а щасливо прийшовши,- тримай свою ношу

Як і годиться: бува, під пахву не візьми тих сувоїв,

Наче ягня селянин; наче Піррія, завжди підпила,-

Вовну чужу; наче той неотеса, запрошений в гості,-

Шапку свою й ходаки. По дорозі, гляди, не розказуй

Першому-ліпшому: ось, мов, несу я, спливаючи потом,

Книги, що й Цезарю очі і вуха привабити можуть.

Ну, але годі. Наслухавсь повчань-пора й вирушати.

Йди ж. На все добре. Але не спіткнися, бо знищиш пакунок!

 

14. ДО УПРАВИТЕЛЯ

Стороже лісу й полів, де я знов можу стати собою,

Де не сидиться - тобі, хоч до Варії шле ця місцина

П'ятеро сивих батьків од п'яти своїх вогнищ сімейних.

Нумо в заклад поб'ємось: я полотиму душу, ти-поле.

Хто буде перший? Чи буде чистіший Горацій, чи поле?

Хоч і затримуюсь в Римі (не кинути ж Ламію в горі,

Щоб одинцем побивався за братом, померлим дочасно),

Все ж, мов зі стаєнь тісних, підминаючи всі перешкоди,

Серце й душа моя рвуться туди, під сільське моє небо.

"Щастя - в селі",- я кажу, а ти впевнений: "Щастя - у Римі".

Хто вихвалятиме долю чужу, той своєї не злюбить.

Місця вчепились ми, дурні, обоє (воно ні при чому!):

Винна душа тут: від себе втекти їй ніколи не вдасться!

В Римі, слугою, село ти вимолював нишком для себе.

Я ж залишаюсь собою, і звідси, сумний, спохмурнілий,

Іду в той Рим, куди тягнуть не раз мене справи немилі.

Різне втішає нас - ось де межа пролягла поміж нами.

Те, що вважаєш ти пусткою, нетрями, я й мої друзі

Милим кутком називають, а те, що тобі до вподоби,-

Нам осоружне. Харчівні масні та розпусницькі кубла -

Ось що тебе так приваблює в Римі. А наша місцина,

Кажеш, не так на вино, як на ладан і перець багата.

Тут і не вип'єш ніде поблизу, не зустрінеш блудниці,

Щоб напідпитку, під гру її флейти хисткою ногою

В танець незграбний піти. А ще мусиш поле орати,

Плугом і досі не торкане, треба й вола роз'ярмити;

Свіжого листу, гілля обчухравши, підкласти до ясел.

Праці завдасть лінюхові й рівчак: накопатися ж треба,

Поки свій сонячний луг од води після зливи врятуєш.

Зараз послухай, що нам обом заважає зспіватись:

Той, кому личили тоги тонкі та блискуче волосся

(Ти ж мене знав молодим ще), кому й без дарунків раділа

Горда Кінара, хто з полудня вже прикладався до чарки,-

Нині по скромнім обіді в траві біля річки дрімає.

Тож не в забаві ганьба, але в тім, що ти бавишся й досі.

Спокій мій тут не дратує нікого; ніхто тут на мене

Ока не косить, не точить отруйного, чорного зуба,

Лиш засміється хтось часом, коли якусь брилу довбаю.

Рвешся, одначе, в той гурт. У колі міських голодранців

Хліб свій жувати волієш. А в Римі візник розторопний

Заздрить тобі, бо ж у тебе й город, і худоба, і дрова.

Плуга рисак забажав, до сідла іде віл неквапливий,

Хоч, як на мене, то кожен свого хай пильнує заняття.

 

15. ДО НУМОНІЯ ВАЛИ

Як там у Велії, Вало, взимі, яке небо в Салерні?

Що там за люди? Дороги які? Мені Муза Антоній

Байїв не радить, а втім, через нього там ворогом став я:

Він-бо навчив мене взимку в холодній воді омиватись.

В гніві на нас те містечко, ще б пак: позабуто сьогодні

Зарості миртові й ванни сірчані, що вперту хворобу

Геть можуть вигнати. Там і ненавидять тих, які сміють

Голову хвору й живіт під клузійський струмок підставляти,

Тих, які прагнуть Габійських джерел та сіл прохолодних.

Місце міняти доводиться й біля постоїв знайомих

Гнати коня: "Ти куди? Я ж не в Куми, не в Байї прямую",-

Поводом лівим смикнувши, гукне роздратований вершник,

Хоч у дорозі коневі вуздечка замінює вухо.

Де більше хліба, в Салерні чи в Велії? Як там з водою?

П'ють дощову, з водозбору, чи є там постійні кринички?

(Щодо вина-то про нього не варто мені сповіщати:

Дома, в селі, яке-небудь я п'ю, але вже коло моря -

Кращого хочу, м'якого, щоб геть розігнало турботи,

В душу надії багаті влило, щоб у жилах заграла

Збуджена кров, щоб струміли слова, щоб, ним розігрітий,

Перед луканкою знов я постав, як було, повносилий).

Де там зайців більше водиться, де кабанів постачають,

Де є морські їжаки, а де риба, щоб відти додому

Я, мов товстун-феакієць, вернувсь, поповнілий, кругленький.

Мусиш те все описати мені, а я - вірити мушу.

Меній, поглинувши махом по батькові й матері спадок,

Слави бувальця міського зажив, жартуна мандрівного;

Не з одного він горшка виїдав, та натще він не бачив,

Де громадянин, а де розбишака. Він будь-кого завжди

Будь-яким наклепом міг очорнити. Для ринку м'ясного

Бурею, згубою, прірвою ставши, в живіт свій бездонний

Кидав усе, що траплялось. Коли ж у таких, які звикли

Хибам людським потурати, чи то в боязких уривав він

Мало або нічогісінько,-тут же з'їдав цілі гори

Залишків м'яса, що ним наситилося б троє ведмедів.

Мабуть, щоб чванитись (от, як наш Бестій): "Неситому шлунок

Лезом розпеченим я б таврував!" А сам при нагоді

В попіл та дим на рожні перемінював здобич найкращу,

Так примовляючи: "Я не дивуюсь, клянуся Гераклом,

Людям, які все майно проїдають, бо що є смачніше,

Ніж підрум'янений дрозд, що є краще, ніж матка свиняча?"

Так ось і я: коли засобів бракне, тоді вихваляю

Спокій і скромність, у скруті стійкий, але хай випадково

Трапиться кусень жирніший мені-я вже іншої думки:

"Ні. Таки ви живете і розумно, й щасливо на світі -

Ви, чиї гроші-це вілли стрімкі й неприхована розкіш".

 

16. ДО КВІНТІЯ

Щоб не питав ти, мій Квінтію, що мене нині годує,

Скромного власника, тут, на селі,- сіножаті чи ниви,

Яблунь плоди чи оливки, чи в'яз, оповитий лозою,-

Все опишу я: положення й вигляд тієї місцини.

Пасмо горбів уяви, розмежоване тінявим долом.

Сонце, зринаючи, бачить лиш правий укіс того пасма,

Лівий-рожевою млою спов'є, поки сяде за обрій.

Схвалиш і небо м'яке; під ним паленіє тут вишня,

Терен плодами ряхтить, а в'язи й дуби густолисті

Кормом втішають худібку мою, а господаря - тінню.

Скажеш: "Та це ж сам Тарент, завітавши сюди, зеленіє!"

Тут і струмок; його й річкою можна б назвати, такий він

Чистий, холодний пливе, не згірш од фракійського Гебра.

Біль голови він знімає мені, він і шлунок лікує.

В затишку тім, якщо й ти його з опису встиг полюбити,

Сповнений сил, я зустріну тебе в вересневу годину.

Добре живеш, якщо прагнеш щасливим не тільки вважатись

(В Римі ж бо мають тебе за такого), а й бути щасливим.

Тільки боюсь, щоб про себе самого ти іншим не вірив

Більш, ніж собі: щоб нікчеми, бува, не назвав ти щасливцем.

От ти до столу, скажімо, засів, але тут тебе раптом

Кинуло в жар, ти ж усе бадьоришся (міцним же й здоровим

Люди вважають тебе!), поки чарку рука ще тримає.

Сором - не лікар: болячку приховує він, а не гоїть.

Хай тебе славлять за те, що скорив ти моря й суходоли,

Солодко шепчуть до вуха: "Чи більшого щастя бажає

Люд наш тобі, а чи людові ти?" - при собі це питання

Хай нерозв'язаним лишить Юпітер, прихильний до Риму,

Як і до тебе. Чи ж ти б не пізнав, що про Августа йдеться?

Ну, а коли тебе раптом назвуть мудрецем бездоганним,-

Це як належне сприймаєш чи тут же й у відповідь кинеш:

"Раді ми, звісно, коли непохибними й чесними звуть нас".

Ні. Бо хто дав нам ім'я те сьогодні, той завтра - відніме.

Так і негіднику фасції той, хто їх дав, одбирає:

"Це не твоє вже. Віддай". Оддаю і, сумний, відступаю.

Хай мені скажуть, однак: "Ти розпусник, ти злодій і вбивця:

Батька ж мотузкою ти задавив". Чи почну я марніти,

Наклепом тим перейнявшись, ховатись од ока людського?

Хто незаслужених почестей прагне, обмови ж - боїться,

Сам, видно, в хибах по вуха зав'яз. А хто ж доброчесний?

"Той, хто батьків постанови, права та закони шанує,

Хто, як суддя, розв'язав не одну суперечку тривалу.

Хто, як поручник і свідок, надійний у будь-якій справі".

Знає, проте, кожен дім, і близький, і далекий, що в нього

Тільки та шкура блищить, а в нутро його - й глянути страшно.

"Я от не крав, не тікав",-так раб мені скаже, наприклад.

"Що ж,-відповім йому,-щастя твоє: під батіг не лягаєш".

"Я не вбивав".- "Ось тому й на хресті не клює тебе ворон".

"Я трудівник, я добряк".-Та не вірить сабінський господар;

Хитрий, досвідчений вовк, як ми знаємо, пастки боїться,

Яструб-тонкого сильця, а розбійниця-щука-приманки.

Чесний ненавидить блуд через те, що чесноту він любить.

Ти справедливо живеш: очевидно, лякаєшся кари.

Страху цього не було б - ти змішав би святе з нечестивим.

Хай би ти з цілої купи украв лише пригорщу бобу -

Меншою шкода була б, яку чиниш мені, а не гріх твій.

Он споглядає на чесного мужа весь суд і весь Форум.

Жертву богам він складає - бика чи то свинку - й притому

"Янусе-батьку! Ясний Аполлоне!"-він кличе, а нишком

(Щоб не почув хто) ледь чутно шепоче: "Прекрасна Лаверно,

Дай обмануть, але так, щоб святим видававсь я і чесним.

Ніччю гріхи всі сповий, а хмарою-всі ошуканства".

Чим од раба є вільнішим і кращим, ніяк не збагну я,

Той, хто, бува, мідяка спостерігши в пилюці, на нього

Яструбом падає вмить? Де пожадливість, там неодмінно

Страх, а де страх, там, гадаю, ніколи не житимеш вільно.

Зброю відкинувши, з мужності поля зійшов боязливо

Той, хто громадить майно й під його тягарем упадає.

Замість вбивати-продай полоненика; хай, поки може,

Корисним буде як раб: хай пасе він, хай плуга тягає,

Хай неспокійним купцем серед хвиль він і зиму зимує,

Хай забезпечує торг і пшеницею, й іншим товаром.

Мужнім і чесним є той, хто спокійно промовить: "Пентею,

Владарю Фів, яке зло, яку кривду мені вготовляєш?"-

"Голим по світу пущу!"- "Значить, гроші, худобу віднімеш,

Дім і майно моє? Що ж, я готов".- "Закую у кайдани

Руки та ноги твої, ще й лютого ката приставлю".-

"Схочу-й сам бог мене звільнить". А думав, мабуть: "Тоді вмру я".

Що ж, як не смерть, під усім свою рису останню підводить?

 

17. ДО СЦЕВИ

Сцено, хоч ти й передбачливий, хоч не мені тебе вчити,

Як при вельможах вести себе, все ж не цурайся поради

Друга, що пнеться в дорадники, от як незрячий, скажімо,

Пнувся б у проводирі,-послухай! Бо, може, й для себе

Виловиш дещо таке, що могло б у житті знадобитись.

Отже, якщо тобі спокій твій милий, якщо спозаранку

Ти прокидатись не звик, якщо гуркіт коліс, і харчівні,

й курява прикрі тобі,- в Ферентін перебратися раджу.

Все ж, не лише багачі мають право втішатись під сонцем:

Солодко й той собі жив, хто родився й помер невідомим.

Хто ж і своїм хоче стати в пригоді, й собі догодити -

Шлях тут один йому: від сухаря-до маснішого кусня.

"От якби вмів Арістіпп на обід лиш капусту терпіти,

Міг би й не знати владик".- "Якби той, хто мені докоряє,

Вмів підійти до владик,-на капусту б, напевно, й не глянув".

Хто з них тут правий, скажи, або слухай мене як молодший,

Чим Арістіпп мені більше подобавсь. Якось-то він, кажуть,

Кинув кусливому кініку: "Хай я дивак, та для себе,

Ти ж-для юрби; незалежніша стежка моя і пряміша.

Хай я служу, щоб возив мене кінь, щоб кормили владики,-

Ти в перехожого, знітившись, просиш якоїсь дрібниці.

Потім ще й носа дереш: ніхто, мов, мені не потрібен.

Будь-який стан Арістіппові личив, будь-яке місце.

Високо мітив, але вдовольнявся він тим, що траплялось.

Хто ж окриває подвійним плащем свою хвалену скромність-

Хтозна, чи зміг би піти він так легко по іншій стежині.

Той не шукатиме шат пурпурових, щоб вийти на люди:

Плечі прикривши будь-чим, найславнішою площею пройде.

Роль багача, як і роль бідака, залюбки він зіграє;

Цей же - хламиди з мілетської пряжі лякається більше,

Ніж того пса чи змії: забери в нього плащ- він замерзне,

В інше не вдягшись; віддай-хай живе собі й далі в дивацтві.

Війни вести, полонеників гнати на втіху для римлян -

Це до порогів Юпітера близько, до самого неба.

Все ж не остання хвала-сподобатись тим, хто при владі.

Тільки ж далеко не всім нам судилось дійти до Корінфа.

Сів, хто злякавсь, що не дійде. Ну що ж, хай посидить. А інший

Врешті дійшов. Чи це мужність? Ось те, чого так ми шукаєм,-

Тут, а як ні-то ніде. Бо той побоявся підняти

Більший тягар, відчуваючи неміч плеча свого й духу.

Цей же - підняв і поніс. Так ось: або мужність, по суті,-

Слово пусте, або мужньому личить-таки здобувати

Славу й хвалу. Хто при владарі буде мовчати про вбогість-

Більше одержить, ніж той, який скарживсь. Прийняти розумно

Й вирвати з рук-аж ніяк не те саме. А суть-таки в тому.

Хто примовляє: "В нужді моя мати, сестра - безпосажна,

Годі продать те майно, але годі з нього й прожити".-

Той вже тим самим кричить: "Дайте хліба!" Підспівує інший:

"Дайте й мені!"- І що більше тих рук, то дрібніша пожертва.

Все ж, коли б ворон міг мовчки живитись, то мав би, напевно,

Більше харчів, а бійок повсякденних і заздрості - менше.

Хто, за супутця обравшись у милий Суррент чи Брундізій,

Скаржиться то на холодні дощі, то на відстань далеку,

То на злодіїв (мовляв, на дорогу призначені гроші

Викрали, скриню розбивши), нагадує хитру повію:

То ланцюжок, то обручку їй вкрали,- не раз нарікає.

Врешті, не вірять такій, хоч би й справді коли потерпіла.

Той, хто попікся хоч раз,- гультяя не підніме нізащо,

Хоч би той ногу зламав і благав би самим Озірісом,

Весь у сльозах: "Та повірте, жорстокі, мені не до жартів!

Кроку ж я сам не зроблю!" - "Чужоземцю байки ті розказуй!" -

Тільки й поради дадуть потерпілому добрі сусіди.

 

18. ДО ЛОЛЛІЯ

Лоллію щирий, наскільки я знаю твою правдомовність,

Ти, заприсягшися в дружбі комусь, прикидатись не будеш.

Як од повії поважну матрону й хода відрізняє,

Так і дрібниця нам вкаже, де друг, а де просто підлиза.

Є протилежність тій хибі, можливо, ще гірша від неї:

Грубість селюцька, важка, вайлувата; на неї одразу

Вкаже волосся підстрижене коротко й зуби зчорнілі.

В цьому вбачає вона й доброчесність, і мужність правдиву.

Мужність, однак,-посередині; крайнощі хибні-обіруч.

Той усе лестити звик: при обіді з найнижчого ложа

Стежить лякливо за тим, хто засів на почесному місці.

Ловить, мов блазень, слова його й рухи, всміхнеться, підтакне,

Мов тому вчителю - учень або в комедійній виставі

Кепський актор - першорядному. Цей - навпаки: до нестями

Рад сперечатись про те, на що й плюнути навіть не варто.

Через дрібниці й меча б ухопив: "Мені віри не ймете?

Вірите дурням, а я небилиць ваших слухати маю?

Ні! Обіцяйте хоч друге життя мені-не поступлюся!

Ну, а про що суперечка?" - "Чи Кастор спритніший, чи Доліх?)

"Чи навпростець, чи в об'їзд розумніше податись в Брундізій?"

Хто від перелюбу став голяком, хто-від гральної кості,

Хто ради слави скуповує пахощі й одяг багатий,

Хто все життя знай на срібло летить, наче спраглий на воду,

Хто рад умерти, щоб лиш не збідніть; того друг можновладний,-

Хоч і його засмоктали вже хиби,- боїться й не любить.

Іноді-так вже піклується ним, наче матінка рідна:

Будь, мов, мудріший і кращий, ніж я; але тут мимоволі

Викаже й правду: "Майно моє (лиш не рівняйся на мене!)

Терпить мої забаганки; у тебе ж воно-невеличке.

Тогу вузьку, як і личить, розумний клієнт одягає.

Отже, до мене не пнись. Евтрапел, заповзявшись на когось,

Одяг коштовний йому висилав, але з тим подарунком

Задуми й мрії такі ж величаві щасливець той прийме:

Спатиме ген аж до дня, занехаявши справи почесні;

Блуду віддасться; залізши в борги-гладіатором стане.

В кращому разі кобилу городника пастиме в наймах".

Де там в патрона яка таємниця, гляди, не вивідуй.

Звіриться сам - не промовсь, чи то в гніві, чи, може, в сп'янінні.

Звичок своїх не хвали, не глумися над звичками інших.

Схоче на лови піти він-над віршем тоді не схиляйся;

Так, було, Зет з Амфіоном, брати-близнюки, розірвали

Дружбу свою, поки ліра не змовкла, що все дратувала

Зета суворого. Як Амфіон поступивсь перед братом,

Ліру відкинувши, так ось і ти потурай забаганкам

Можного друга. Нав'ючить, скажімо, тенетами мулів,

Пустить собак та на лови подасться,-то й ти не залежуйсь:

Досвіта встань, розірвавши обійми сонливої музи.

Сам розділи з ним той труд і те м'ясо, що ви вполювали.

Хто ж, як не римлянин, лови любитиме? Тут він гартує

Тіло своє і свій дух, тим більше, якщо тобі легко

Пса-гончака перегнать або ж кабана повалити,

Врешті, ти й зброєю так як ніхто володієш блискуче:

Збуджений люд аж гуде, коли бачить на Марсовім полі

Твій поєдинок; ти ж хлопцем пізнав те мистецтво суворе

Ще на кантабрській війні під рукою вождя, який ниві

З храмів зриває клейноди парф'ян, а ті землі, що досі

Він не скорив ще, гуртує під зверхністю римської зброї.

Тож не вагайсь і, бува, не покинь без причини тих ловів.

Сам ти, щоправда, чутливий і дбаєш про міру в усьому.

В батька, однак, на селі, ти ще й досі влаштовуєш ігри:

Наче два війська ворожі - з домашніх твоїх - ти готуєш.

Всі на човнах уже; ти-за вождя, і почався, мов справжній,

Бій коло Акцію: ворог - твій брат; Адріатик - озерце.

Вже й Перемога спішить, щоб вінцем одного з вас вінчати.

Так і патрон твій: побачить, що й ти його радощам радий-

Тим же віддячить тобі, посприяє й твоїй забаганці.

Ще одну раду, якщо тут потрібен дорадник, послухай:

Завжди подумай, кому про кого й про що говорити.

Надто цікавих людей уникай: вони-балакучі.

Доказів треба? -Шепни їм, вухастим, якусь таємницю:

Ти тільки рот розтули - й не повернеш летючого слова.

Лиш переступиш поріг мармуровий багатого друга,-

Хлопців його та гарненьких служниць не паси своїм оком.

Це твого друга могло б насторожити, вразити навіть,

От він і збуде як-небудь тебе, ще й почне докоряти.

Добре приглянься до того, з ким хочеш знайомити друга,

Щоб через хиби чужі ти й сам паленіти не мусив.

Ми ж, помиляючись, іноді й підлого в дім припровадим.

Отже, на ум це клади, й за злочинця, бува, не вступися

Тільки тому, що ти знаєш його, чи тому, що, попавшись,

Він на підмогу твою розраховує. Не одного з нас

Заздрість бере на свій зуб; чи готовий ти в будь-яку пору

Стрінути й сам ту напасть? Бо якщо вже горить твій сусіда,

Значить, це лихо й твоє: пожежа, яку легковажим,

Злизує все, що горить, і вбивається в силу нищівну.

"Мило з могутніми в приязні буть",-недосвідчений мріє.

"Страшно",-міркує досвідчений. Поки ти в морі- будь пильний,

Щоби на скелі назад не погнав тебе вітер мінливий.

Не для сумних-веселун, а сумний-не товариш веселим.

Жваві-повільних кленуть, а ліниві-метких і завзятих.

Для пияків, що до півночі ладні фалерн попивати,

Ворогом станеш, одклавши для тебе налитого кухля,

Хоч присягай їм, що ти не гордуєш-простуди боїшся.

Брів не нахмурюй, бо скромний здебільшого всім видається

Скритним, непевним, а хто мовчазний - лихим і суворим.

Ну, а тим часом постійно читай і вивідуй у вчених,

Як-то коротке життя і приємніше й краще прожити,

Так, щоб до смерті тебе не пекла все нова якась пристрасть,

Щоб серед марних речей ти не жив то в страху, то в надії.

Що ж таке мужність? Дарунок природи чи плід виховання?

Що протидіє журбі, що душі твоїй злагоду верне?

Що принесе тобі спокій, пошану, доробок помірний,

Вкаже віддалений шлях життьовий чи стежину відлюдну?

Я от, коли освіжусь у Дігенції, річці холодній,

Звідки, зіщулившись, воду черпають селяни Мандели,-

Що відчуваю, мій друже, про що я, гадаєш, молюся?

Хай маю те, що тепер, хай і менше, аби тільки рештку

Віку свого, що богами відміряний, жив я для себе.

Хай би на рік хоча хліба мені та книжок не забракло,

Хай не тремчу й не втішаю себе, зазираючи в завтра.

Ну, але досить про те, що дає й відбирає Юпітер.

Хай дасть життя і майно, а про спокій свій - я вже подбаю.

 

19. ДО МЕЦЕНАТА

Пісня, якщо написав її тон, який п'є лише воду,-

Так, Меценате, Кратін колись твердив,- не буде втішатись

Ні довголіттям, ні славою. Тільки-но буйних поетів

Вакх приписав до Сатирів і Фавнів - і вже спозаранку

Гірко тоді й від солодких Камен вином стало чути.

Свідчить, вино оспівавши, й Гомер про свій потяг до чарки.

Навіть сам Енній спочатку попив собі й тільки потому

Зброю вславляв. "Запишу я криницю Лібонову й Форум

Тим, що не п'ють. Не дозволю й поважному пісню складати".

Ледве прорік я те - й тут же пиячити стали поети:

Ніччю хлистати вино, перегар його-вдень видихати.

Хай, про Катона наслухавшись, хтось напустив би на себе

Вигляд суворий і в тозі короткій ходив би й босоніж,

Чим він, однак, його вдачу віддав би, незламність і мужність?

Луснув Іарбіт, що брався було з Тімагеном рівнятись,

Прагнучи дотепом блиснути й чаром свого красномовства.

Хиби без жодних зусиль переймаються - був би лиш прикладі

Зблідну, скажімо,- й вони свій рум'янець зганятимуть кмином.

Рабська отаро наслідувачів! О, як часто схиляє

Ваша пиха то до сміху мене, то запалює гнівом!

Перший по вільній, пустій площині прокладаючи стежку,

Я по чужому сліду не ступав. Хто собі довіряє,

Той і юрбу поведе. Чи ж не я був, хто перший у Лацій

З Паросу ямби привів? Запозичив я дух Архілоха,

Ритми його, а не зміст, не слова, що Лікамба карали.

Тож не вінчай мене лавром дрібнішим за те, що не смів я

Лад його пісні змінити, її своєрідне звучання.

Музу свою споріднила й Сапфо з Архілоховим ладом,

Як і Алкей, хоч про інше й по-іншому пісню складав він:

Словом отруйним ні тестя свого не спішив очорнити,

Ні нареченій петлі не сплітав він образливим віршем.

Серед латинів лиш я сколихнув того лірника струни,

Що німували тут досі. Як мило нести щось незнане! -

Руки дбайливі беруть мене, очі розумні читають.

Може, спитаєш, чому це невдячний читач мої вірші

Схвалює дома, коли ж за порогом-то ганить, лукавий?

Видно, тому, що юрбі не лещу я: на пишні обіди

Грошей не трачу й одежі старої не звик дарувати.

Ось де собака заритий! "Дрібниць тих,-кажу я,-нізащо

В людних театрах читати не зважуся".- "Он як! Глузуєш? -

Відповідь заздрісну чую.- Для слуху Юпітера, мабуть,

Їх бережеш, сам собою вдоволений; ніби, крім тебе,

Віршів медових ніхто не складе". Не посмію вже й носа

Тут задирати, щоб лютий борець не дряпнув спересердя.

"Місце якесь недогідне!"-кричу й вимагаю перерви.

Так-бо вже є, що змагання веде до сварні та до гніву,

Потім незгода крокує, а далі - й війна братовбивча.

 

20. ДО СВОЄЇ КНИГИ

Рвешся вже, книжечко, в світ, між хапливу юрбу, на прилавки:

"Швидше б до Сосіїв! - мрієш.- Ось там я оправою зблисну!"

Що тобі закуток той, ті печатки, для скромного милі!

Нікого ж вабити тут, і, зітхаючи, славою мариш,

Хоч і не так я тебе наставляв. Та вже йди куди хочеш.

Підеш, але вже не вернешся й будеш сама нарікати,

Скривджена: "Що я зробила, чого захотіла, нещасна!"

Вмій і згорнутись, коли пересититься твій залицяльник.

Лиш молодою (якщо, розгнівившись, не хиблю в пророцтві)

Ти чаруватимеш Рим, та потім, коли простолюддя

Густо заслинить тебе,- непотрібна, живитимеш німо

Міль нетямущу, чи в Утіку, може, втечеш, або в путах

Ген до Ілерди тебе перешлють. Ось тоді й посміється

Той, що навчав тебе марно, немов селянин, що зі скелі

Впертого ослика в гніві зіпхнув. Бо й справді не варто

В поті чола рятувати того, хто рятунку не хоче.

Врешті в глухому селі дітлахів галасливих читати

Вчитимеш ти по складах, поки геть не струхлієш на старість.

Там, при погідному дні, коли досить ти матимеш учнів,

Дещо й про мене скажи їм: нащадок незнатного роду,

Скромне гніздо переріс я крилом, непомірне великим.

Отже, наскільки принизиш мій рід, настільки й звеличиш

Мужність мою. Я державним мужам у походах і вдома

Бажаним був. Невисокий на зріст, посивілий дочасно,

В сонце закоханий, схильний до гніву, що швидко влягався.

Може спитають про вік мій,-скажи їм, що сорок четвертий

Грудень зустрів я саме в той рік, як у нашому Римі

Консула Лепіда вибрав собі за товариша Лоллій.

  

 

КНИГА ДРУГА

 

1. ДО АВГУСТА

Скільки лягає трудів на твої лише. Цезарю, плечі:

Зброєю Рим бережеш, навертаєш до звичаїв добрих,

Мудрим законом лікуєш. Тому-то я справі народній

Зло б заподіяв, марнуючи час твій у довгій розмові.

Ромул наш, Лібер-отець і близнята Кастор і Поллукс,

Прийняті в храми богів за їх подвиги, гідні безсмертя,

Ще як були на землі й для добра земнородного люду

Війни гасили, ділили поля й міста закладали,

Скаржились часто на те, що за всі ці труди їм немає

Дяки належної. Так от і той, хто зборов колись гідру,

Кидав до ніг своїх чудиська люті, слугуючи долі,

Теж пересвідчився: заздрість одній тільки смерті уступить.

Хто понад смертними звивсь, той в своїм-таки сяйві згоряє.

Слава ж тоді лише прийде до нього, коли він погасне.

Тільки тебе за життя ще вславляємо, тільки для тебе

Вівтар підносимо ми, присягаємось нині-тобою,

Певні, що рівні тобі не було й не буде ніколи.

Люд твій, одначе, розумний і правий у тім, що тобі лиш

Серед вождів, чи то грецьких, чи наших, надав перевагу,

В іншому хибить, на жаль, не таку застосовує мірку.

Все його нудить і злить, а захоплює те, що зі світу,

Вік свій одживши, зійшло; давнини шанувальник завзятий,

Він і таблички оті, що їх десять мужів освятили

В справі злочинців, і ті договори, які укладали

Владарі з плем'ям габійців або непокірних сабінян,

Книги жерців і пророків, рукописи давні вважає

Творами Муз, що на горах Альбанських натхненно співали.

Значить, якщо назвемо найдавніше писання найкращим

(Як ото роблять це греки) і наших письменників твори

Зважим на цій же вазі, то що тут розводитись довго? -

Кісточки в сливі нема, шкаралупи - довкола горіха.

Ми вже сягнули вершин: у малюнках, у музиці й навіть

У боротьбі ми долаєм ахейців, намащених маззю.

Що ж, коли вірш, як вино, старіючи, робиться кращим,

Варт було б знати, котрий йому рік ціну набиває.

Хай от століття пройшло, як письменник помер; чи до давніх,

До бездоганних, його віднести, чи до нас, до дрібноти?

Тут хіба рік межовий розв'язав би те спірне питання:

"Давнім, довершеним є лише той, хто сягнув до століття".

Та, припустімо, помер він на рік чи на місяць пізніше,-

Де йому стати тепер: між старими співцями чи все ще

Між молодими, яким треба довго ще бути в неласці?

"До стародавніх співців лиш того зачисляй справедливо,

Хто від століття віддалений місяцем, хай навіть роком".

От і, керуючись тим, я немов по одній волосинці

Смичу коневі з хвоста: ось один, ось другий, ось третій,

Поки, на купу складаючи їх, не зіб'ється з рахунку

Той, хто над фастами сохне, цінуючи хист поетичний

Плином років, шанувальчик того, що вже Смерть освятила.

Енній, могутній, розумний співець, той другий Гомер наш

(Так його вчені назвали), не дуже-то дбав, безперечно,

Що принесуть йому сни Піфагора й усі ті видіння;

Невія ж нині до рук беремо, гарячкове гортаєм,

Наче новинку,-на книгу стару ми й молитись готові.

Хай суперечка зайшла б, кому перевагу віддати,-

"Вченого" славу приймає Пакувій, "високого"-Акцій;

Тогу Афранія, скажуть,- немов на Менандра пошито.

Плавт поспішає: зразком йому був Епіхарм-сіцілієць.

Перший в поважності, звісно, Цецілій; в мистецтві-Теренцій.

Ось кого знають напам'ять! У тисняві людних театрів -

Рим величавий їх бачить, їх чує і їм виявляє

Шану свою - від письменника Лівія аж до сьогодні.

Деколи й люд розмірковує влучно, іноді ж - хибно.

Хибить - якщо стародавніх співців подивляє і хвалить

Так, що нікого над ними, нікого й при них не поставить.

Ну, а якщо він погодиться з тим, що ось те на сьогодні-

В них застаре вже, а те-невиразне, засмічене,-значить,

Чує і судить, як я, як і сам справедливий Юпітер.

Все ж я і в гадці не маю відкинути геть чи спалити

Лівія твори, хоч їх мені в голову прутом Орбілій

Ще хлопчакові вбивав, лиш дивуюся, як їх вважають

Мало що не досконалими, ба, ще й милуються ними!

Може, й заблисне там слово якесь, може, знайдеться в нього

Пара майстерніших віршів, але чи ж маємо право

Тут же усій тій поемі найвищу оцінку давати?

Гнівом киплю, коли ганять вірша не за те, що квапливо,

Грубою ниткою хтось його зшив, а за те, що недавно;

Древнім, однак, поклонятись велять, але не вибачати.

Хай от лише завагаюсь, чи варто в комедії Атти

Ставити сцену в шафрані й у квітах,- батьки вже на мене

Шкіряться люто: мов, сором утратив, насміливсь ганьбити

Те, що поважний Есоп виставляв та досвідчений Росцій;

Може, тому, що на свій лише смак покладатися звикли,

Може, схилитись до думки молодших ганьбою вважають,

Міцно старими тримаючись того, що дітьми вивчали.

Хто, вихваляючи пісню салійську, почне прикидатись,

Нібито бачить в ній те, що для нього й для мене є темним,

Той не покійникам плеще в долоні за хист їх і розум,

Ні! Він ненавидить нас і все наше, той заздрісник жовтий.

Що, якби й грек новизну так ганьбив, як це римлянин робить,-

Що було б нині новим? Що читали б, до чого б тяглися,

Що в наші дні споживали б гуртом у великому Римі?

Війни вляглись-і розніжилась Греція; спершу забави,

Потім, коли ще й Фортуна всміхнулась, пішли там розваги.

То їй атлети були над усе, то кінні змагання,

То вона витвори з мармуру, кості та міді цінила,

То до картин прикипіла нараз і думками, й очима.

То вона флейті раділа тонкій, то вдалась до трагедій.

Дівчинка так на руках годувальниці бавиться любо

Тим або цим, а набавившись - тут же те все відкидає

(Все-бо міняється; все непостійне-і миле, й немиле).

Так прислужилися Греції мир і вітри легковійні.

В Римі раненько вставали колись. При відчинених дверях

Честю вважалося раннім клієнтам закон роз'яснити,

Гроші відважити в борг, коли трапиться певна порука,

Слухати старших, повчати молодших, яким би то чином

Збільшити чесне майно, а зменшити - пристрасть шкідливу.

Люд легковажний змінив свої звичаї: вже до писання

Він запопадливо взявсь; ось і хлопці, й батьки їх суворі,

Скроні вповивши плющем, за вином виголошують вірші.

Сам, хоч і тверджу не раз: "Не складаю я віршів ніяких",-

Гірш того парфа брешу: ще й сонце, бува, не заблисне-

Вже мені скриньку мерщій подавай та листочки, та стилос.

Хто на судні не бував, той не зважиться ним керувати;

Зілля не дасть тобі той, хто ніскільки не знається в ньому;

Лікар у лікарській справі зарадить, а тесля - в теслярській.

Вірші лиш пишемо всі-хто вчивсь і не вчивсь їх писати.

Це, хоч і хиба, та доброго в ній таки більше, ніж злого:

Хто віршувати почав, той пожадливим бути не зможе

Хоч би тому, що в душі його й місця нема для жадоби.

Що йому втеча рабів, неврожай, зубожіння, пожежі?

Друга такий не продасть при нагоді, дитини не скривдить.

Хлібом дешевим, стручками живе; хоч поганий вояка,-

Містові й він помічник, якщо віриш у те, що й дрібниця

В справах великих, нехай і малу, та вагу таки має.

Вчить він хлоп'ят лепетливих найперші слова вимовляти,

Вже відтоді їм прищеплює нехіть до лайки брудної.

Згодом прихильними радами й душу плекає дбайливо:

Вчить її міри - приборкує гнів, і суворість, і заздрість.

Славні діяння оспівує він, про минуле говорить

Тим, що зринають, вікам. Він і вбогим, і хворим розрада.

Хто б то навчив тих дівчаток і хлопчиків, чистих, невинних,

Пісні-молитви, коли б не послала їм Муза поета?

Ласки благаючи, хор відчуває вже подих безсмертних,

Просить промовисто й ніжно, щоб небо дощі посилало.

Він і недуги, й страшні небезпеки від нас проганяє,

Мирні, врожайні нам сяють літа завдяки його пісні.

Пісня й небесних богів, і підземних власкавлює манів.

Ратаї дужі колись, на полях своїх скромних щасливі,

Тільки-но збіжжя звезли, відпочинок при святі давали

Тілу й душі, що в надії на день цей весь рік гарували.

З тими, хто поруч трудився, з дружиною вірною, з дітьми,

Жертви несли: молоко для Сільвана, Землі-поросятко,

Генію - квіти й вино, бо він дбає про вік їх короткий.

Звідси пішли й фесценіни: в селі один одного звикли

В день цей дражнити лайками, і то не як-небудь, а віршем.

Звичай прийнявся й з року на рік оживав пустотливо

Милою грою, аж поки той жарт знахабнілий не зблиснув

Зубом скаженої злоби й не став допікати безкарно

Навіть зразковій сім'ї. Настраждалися ті, в кого впився

Зуб той кривавий. Але й ще не доторкнуті ним зажурились,

Як тій біді запобігти. За всіх тут закон заступився:

Кару він визначив тим, хто посмів би когось ображати

Піснею чорною. Кривдник принишк: під загрозою кари

Вмить його запал пригас і не так уже пісня діймала.

Греція, скорена воїном диким, його ж підкорила,

Лацій суворий зріднила з мистецтвом, і цей клекотливий

Вірш сатурнійський опав; його осад в'язкий поступово

Змила ясна течія, але мітка села ще віками

Прикро темніла, й сьогодні її ще подекуди видно.

Римлянин пізно до греків приглянувсь метким своїм зором.

Війни Пунійські вляглись - і тоді він спокійно задумавсь,

Що дали людям Софокл, Есхіл і Теспіс, тоді-то

Спробував дати й переклад їх гідний, і ось уже й сам він

Радість натхнення пізнав, од природи піднесений, жвавий,

Вже він розправив плече, вже він повниться духом трагічним,

Хибить одним лиш: тонкою обробкою нехтує в праці.

Думають так: якщо речі буденні, то й поту не треба,

Щоб описать їх. А втім, що у меншій пошані буває

Твір комедійний, то більших зусиль вимагає. Поглянь ось,

Як-то наш Плавт невиразно зображує батька скупого,

Хлопця, який закохавсь, чи лукавого звідника з ними.

Як ті нахлібники в нього скидаються всі на Доссена,

Як він по сцені незграбно біжить, черевика не взувши.

Про гаманець йому йдеться: поповнив-і вже він не дбає,

Як там вистава, чи йде ще, чи впала таки на помості.

Тих, кого вітряним повозом Слава на сцену примчала,

Сушить сонливий глядач, роздуває-до оплесків скорий.

Я ж мідяком оцінив би те все, що спраглого слави

То піднесе, то повалить. Театре, прощай, коли маю

Сохнути, пальми не взявши, й повніти, увінчаний нею!

Часто й одважний поет оминає театр боязливо,

Бо глядачі там сильніші числом, а чеснотами слабші -

Неуки, дурні, до бійки готові, як лиш суперечка

З вершником зайде. Кулачних бійців чи ведмедя, буває,

Серед вистави давай їм. Ось так ті людці веселяться.

Врешті, й у вершників нині від вуха до блудного ока

Вже перейшла насолода: видовища вже споглядають.

Іноді понад чотири години відслонена сцена.

Кінні загони там б'ють копитами, крокує піхота,

Тягнуть вождів-полонеників, руки назад їм зв'язавши.

Повози, судна, вози, колісниці спішать, і рікою

Здобич пливе: тут і вази корінфські, й бивні слонові.

Був би тепер Демокріт поміж нами, то вже б насміявся

Вволю над тим, як німіє юрба, коли вийде на сцену

Слон білошкірий чи суміш пантери з повільним верблюдом.

Він до юрби приглядався б уважніше, ніж до вистави.

Словом, чудовим видовищем був би сам люд наш для нього.

Щодо творців тих вистав, то сказав би, що тут повідають

Байку ослятам глухим. І справді, хай грім хоч ударить,-

Так і не вчуєш його в тому галасі наших театрів,

Де все клекоче й двигтить, ніби море чи ліс предковічний.

В гаморі тім споглядають виставу й убори чужинські.

Хай лиш актор в одіянні розкішному стане на сцені -

Вже об долоню долонею б'ють, аж ляскіт лунає.

"Може, сказав щось?"-"Ні слова".-"Кому ж вони плещуть в долоні?" -

"Тій багряниці тарентській, що сяє фіалковим блиском".

Ти не подумай, однак, що, коли хтось майстерніше зробить

Те, з чим не впорався я, то його не хвалитиму щиро.

Наче того, хто по линві натягнутій вміє ходити,

Я поважаю співця, котрий душу солодким обманом

Стискує, ніжить і сповнює жахом; котрий переносить

То до Афін, то до Фів мене словом своїм чарівничим.

Зваж і на тих, які здатись воліють на суд читачеві,

Ніж догоджать глядачам, що з переситу й гордості дмуться.

Глянь при нагоді й на них, якщо хочеш поповнити гідно

Книгами храм Аполлона й пришпорити наших поетів,

Щоб до гаїв Гелікона ще дужче вони поспішали.

Часто й самі ми, поети, собі-таки чинимо шкоду.

Я ось вирубую свій виноградник, якщо тобі твір цей

Шлю, а ти зайнятий там чи втомився. Якщо ми на друга

Гнів таїмо, коли зважиться він у нашому творі

Хоч одного не схвалити рядка; якщо знову читаєм,

Хоч і не просять, прочитане місце, ще й плачем, що мало

Цінять наш труд - щонайтоншою ниткою ткану поему.

Врешті, якщо живемо ми в надії, що й сам ти, можливо,

Взявши творіння наші до рук, зацікавишся нами,

Змусиш багато писать, не дозволиш нам бідувати,

Все ж випадало б нам знати, які шанувальники личать

Мужності, цінній як на війні, так і в мирних діяннях,

Щоб віршомазу, бува, не дали ми її під опіку.

Ось в Александра Великого першим поетом був, кажуть,

Той горезвісний Херіл, що за вірші свої недоладні

Грошей для себе загріб, золотих македонських, чимало.

Іноді плями на чистім листі залишає чорнило,-

Так і поети нікчемними віршами часто плямують

Подвиги світлі. Той самий володар, який без рахунку

Золотом сипав за вірші такі, що хоч смійся над ними,

Видав закон, що один лиш Лісіпп у вигинах бронзи,

На полотні ж - Апеллес - і тільки вони! - зображати

Сміють його, Александра. Він оком оцінював тонко

Твори мистецтва, але щодо книг, які Муза дарує,-

Тут, коли б суд він чинив, ти в заклад би пішов, що суддя цей

На бео'гійській землі, під захмареним небом родився.

Тільки тебе не ганьбить ні твій погляд на вартість поеми,

Ні подарунки, що їх, дарителю славний, від тебе,

Милі тобі, прийняли-поети Вергілій і Варій.

Навіть під гострим різцем не прогляне лице так виразно,

Як у творінні співця віддзеркалиться розум і вдача

Славних мужів. То чи я б не волів замість так-от снувати

Нитку розмови при самій землі, прославляти походи,

Пісню співати про різні місцевості, ріки, твердині,

Зведені високо в горах; про варварські землі, про війни,

Ті, що вляглись під твоєю рукою по цілому світі;

Славити брами зачинені Януса, сторожа миру,

Й Рим, що, тобою очолений, страх наганяє на парфа? -

Звісно б, волів, коли б сили бажанням рівнялись, одначе,

Велич твоя-не для куцої пісні; мені ж, окрім того,

Соромно братись за те, чого плечі б не вдержали навіть.

Пильність, коли недоречна вона,- то лише на заваді.

Це очевидно тоді, коли йдеться про вірші, мистецтво.

Більше приваблює зір і швидше врізається в пам'ять

Те, в чому насміх, ніж те, в чому схвалення наше й повага.

Я ось боюся похвал, як незвичної, прикрої ноші.

Тож ні в потворнім зображенні з воску не хочу стояти,

Ні милуватися віршем нікчемним, щоб потім не мусив

Я червоніти за грубий дарунок, а вже наостанку

Щоб не потрапив я в скрині, з поетом моїм там простягтись,

Просто туди, де торгують олією, ладаном, перцем.

Там знадобиться сувій непотрібний-товар загорнути.

 

2. ДО ФЛОРА

Флоре, супутнику вірний Нерона, улюбленця слави.

Хай хтось захоче тобі хлопчака для прислуги продати

Родом із Габій чи з Тібура й скаже: "Ось цей, кого бачиш,

Від голови аж до стіп-наче той огірочок, без вади.

Дай вісім тисяч - і буде твоїм. Він домашнього хову,

Звиклий до послуг, бажання твоє зрозуміє з півслова.

Грецької мови лизнув, не сплохує, до чого б не взявся.

Словом, що хочеш, те з нього ліпи, мов із вогкої глини.

Ба, ще й співає, хоча й не навчавсь, та при чарці-похвалиш.

Мало хто вірить, однак, обіцянкам гучним, бо товар свій

Всяк аж до неба підносить, аби лише з рук його збути.

Я ж-не з таких, бо не в скруті: свій гріш, хоч і вбогий, я маю.

Де ще зустрінеш такого торговця? Нікому, крім тебе,

Дешево так не продам. Тільки раз він якось опізнився

І, як буває, сховався під сходами, прута злякавшись".

От і плати, якщо випадок цей не вразив тебе надто.

Візьме він плату, гадаю, й не буде лякатися кари:

Знав ти, кого купував, і торговець той все тобі виклав.

Отже, й до суду його позивати не матимеш права.

Так от і я, коли ти від'їжджав, попередив, що марно

Ждати від мене листів, що, буває, лінюсь я, щоб потім

Ти не гнівивсь, коли жодної звістки від мене не буде.

Що з того вийшло? Ти в гніві таки ще й зневажити хочеш

Право, яке по моїй стороні, нарікаючи навіть:

Ось, мов, брехливий який: щось не шле тих обіцяних віршів!

Кажуть, один із Лукуллових воїнів ніччю, заснувши,

Всіх своїх грошей позбувсь, які в службі важкій заощадив.

Потім, себе проклинаючи й ворога, шкірячи люто

Зуби голодні, неначе той вовк, він один лише вибив

Цілий загін із твердині найвищої, хоч непорушне

Досі стояла вона, неприступна й оснащена добре.

Вславившись так, він отримав не тільки почесні відзнаки-

Двадцять тисяч сестерцій йому відраховано тут же.

Саме в той час якесь інше укріплення претор доконче

Взяти хотів і того ж таки воїна став закликати

Так, що й лякливий, почувши таке, набрався б одваги:

"йди, куди мужність тебе пориває, в щасливу годину!

Жде тебе слава, сміливче, й нові нагороди. Не стій же!"

Той, хоч і був селянином, та все ж відповів йому тонко:

"Піде, куди закликаєш, лиш той, кому вкрадено пояс".

Вчитися в Римі мені довелось; ось тоді й зрозумів я,

Скільки-то грекам нашкодив Ахілл, охоплений гнівом.

Потім освіту мою підняли благодатні Афіни

Так, що пряме від кривого я міг одрізнити й охоче

Правди шукати почав, полюбивши гаї Академа.

Милі місця я в негоду покинув: мене підхопила

Розбрату хвиля сліпа й понесла (та який з мене воїн?)

В збройні ряди, яким Август відразу мав шлях перетяти.

От і Філіппи... Покладено край моїй службі військовій.

Якось поник я раптово, немовби хто крила підрізав:

Батьківську хату й наділ мені забрано. Вбогість зухвала

Тут і штовхнула до віршів мене. Та тепер, у достатках,

Зіллям яким очищатись, щоб я не волів на дозвіллі

Трохи поспати собі, ніж уперто над віршем сидіти?

Рік по рокові йде й щораз іншу бере в нас данину:

Забрано жарти, любов, і забави, й вино, а сьогодні -

Черга й на вірші мої... То що мені радиш робити?

Врешті у різних людей-і смаки, й уподобання різні:

Ти замилуєшся піснею, той - вихвалятиме ямби,

Інших-Біонові бесіди з чорною сіллю приваблять.

Троє гостей моїх, бачу я, тут же в смаках розійшлися,

Різні-бо в них піднебіння, усяк чогось іншого прагне.

Як їм догодиш усім? Ти відкинув, тому-забаглося;

Те, чим захоплений ти,-перекривлює губи двом іншим.

Як ти, крім того, подумати міг, що в столичному Римі,

В вирі занять і турбот, я візьмусь до якоїсь поеми? -

Той поручитись за нього благає, той - слухати вірші,

Все занедбавши, той хворий лежить на горбі Квірінальськім,

Той-аж в кінці Авентіну, треба в обох побувати!

Є куди ноги трудити, як бачиш. "Але ж там і площі,

Й вулиці чисті,-ніщо не завадить думками ширяти".

Ось постачальник меткий підганяє погонича й мула,

Там піднімає скрипучий коловорот брили й колоди.

Там ось вантажні вози з похоронним походом зіткнулись,

Онде собака скажений біжить; он-свиня, вся в болоті.

Йди ж і придумуй у тому гармидері вірш мелодійний!

З міста тікають поети гуртом: їм гаї до вподоби,

В затінку люблять забутись вони, шанувальники Вакха.

Хочеш, щоб я тут писав, у тім гамі, що й ніччю не тихне?

Радиш іти по тій стежці вузькій, що втоптали поети?

Я, кого пестили тихі Афіни, хто цілих сім років

Знав лиш науку й нажив сивини, снуючи свої думи

Посеред книг,- занімілий ходжу, мовби статуя, й часто

Чую за спиною сміх. То невже ж у міській колотнечі,

В тім каламутнім потоці, наважусь я пальцем торкнути

Лірну струну й підбирати для неї співзвучного слова?

Двоє братів було в Римі-правник і промовець; обоє

Знай вихвалялись навзаєм та солодко так, ніби перший

Був для другого Гракх, а другий для першого-Муцій.

Так ото нині дуріємо й ми, красномовні поети:

Я укладаю пісні, той-елегії: подиву гідні

Витвори Муз дев'ятьох! Ти приглянься, з якою вагою

Ми, набундючені й млосні якісь, окидаємо зором

Пишні святині богів, куди сходяться римські поети.

Буде нагода - заглянь у той храм і послухай-но збоку,

З чим туди йдуть і за що там вінок собі кожен сплітає.

Аж до вечірніх вогнів ми в двобою, немов на арені:

То відбиваєм удар, то завдати й самі поспішаєм.

Ось він Алкеєм назвав мене; мить-і його Каллімахом

Зопалу я йменував, а коли цього видасться мало -

Тут же Мімнермом назву, хай пишається йменням жаданим.

Різне терплю, щоб годити сім'ї дратівливих поетів,

Звісно, якщо я пишу й домагаюсь прихильності люду.

Нині-спокійно кладу тому край і спішу вже заткнути

Вуха, що досі до будь-кого я наставляв терпеливо.

Сміхом карають поганих поетів, але ті писаки

Плещуть в долоні собі й з насолодою власні писання

Хвалять самі ж: їм і діла нема до твоєї мовчанки!

Хто ж написати поему б хотів, як мистецтво велить нам,-

Той, крім таблички, суворістю цензора хай запасеться:

Всі ті слова, що не матимуть полиску, тьмяні, прив'ялі,

Без кольорів і ваги, що не будуть вже гідні й уваги,

Сміло відкине він геть, хоч вони й неохоче відходять,

Місце нагрівши собі ще й тепер десь у закутках Вести.

Інші, затемнені досі, до світла він виведе, в люди-

Назви речей, соковиті й дзвінкі, що так часто звучали

В мові Катонів старих і Цетегів; сьогодні ж неначе

Запліснявіли, німі, десь на дні забуття вікового.

Так, повносилий, стрімкий, мов потік кришталево-прозорий,

Словом добірним, гнучким він живитиме Лація мову.

Пишному скромності трохи додасть, неохайне-пригладить,

Викреслить зайве, дрібне, і робитиме все це грайливо,

Ніби на жарт, але втомиться так, наче той, котрий в танці

То промайне, мов Сатир, то мов грубий Кіклоп затупцює.

Краще хай кажуть, що я не поет, а дивак і нездара,

Лиш би своїм я втішавсь, хоч і хибним, ніж мав би каратись,

Бачачи хиби свої. Одному аргів'янину, кажуть,

Трагіки славні весь час причувались. Засяде, бувало,

Сам у порожнім театрі-та й плеще, раденький, в долоні.

Іншої ж вади не мав; поживав собі тихо й зразково:

Добрим сусідою був і господарем, завжди гостинним.

Жінці поміг, на рабів не гнівивсь: вибачав, коли часом

Хтось на пляшчині печатку надбив. Оминав небезпеку,

Хай це обрив чи відкрита криниця. Його лікувати

Все ж узялася рідня. Чемерицею чистою врешті

Вигнано з жовчі ту хворість його. Але, ставши здоровим,

Зойкнув він тут же: "Ви вбили мене, присягаюсь вам, друзі,

Не врятували - із світу звели мене, втіху єдину,

Ту найсолодшу ману з мого серця так грубо прогнавши!"

Видно, й мені розумніти пора й, полишивши дрібниці,

Дітям зоставити милі забави (на те вони й діти!).

Годі шукати вже слів, що до струн пасували б латинських:

Час до життєвих ладів, до співзвучності їх дослухатись.

Ось і корю себе подумки часто: якби не зумів ти

Спраги згасити нічим, то подався б до лікаря, звісно.

Ну, а коли ти громадиш усе і, що більший доробок,-

Більшого прагнеш, то це затаїш? А як рани твоєї

Вказане зілля чи корінь не гоїть,-хіба не відкинеш

Кореня й зілля того, що цілющої сили не мають?

Чув ти, напевно: "Кого наділили безсмертні багатством,

Той і від дурості, вади ганебної, вільний тим самим".

Ти-багатієш, але попри те не стаєш розумніший:

Значить, пораду таку й мідяком оцінити не варто.

Певно, коли б од багатства хоч хтось та мудрішим робився,

Менше скупився й тремтів,- ти по праву тоді й докоряти

Міг би собі, що на світі є ще хтось, від тебе скупіший.

"Власність - це куплена річ". Коли так, тоді дещо придбати

Можна-повір правникові-й ужитком: те поле, що з нього

Ти споживаєш плоди, не твоє хіба? Орбій он, власник,

Дбаючи все про ріллю, що тобі ж зарясніє плодами,

Чує, що ти тут господар. За гроші береш виногрона,

Яйця, курчат і вино для обіду. Ось так поступово

В нього купуєш те поле, яке він за триста чи більше

Тисяч купив колись сам. Яка ж тут різниця - чи жити

З того, що ти лиш сьогодні купив, чи давніше? Так само

Той, хто придбав біля Веїв чи біля Аріції землю,

Куплений овоч (не знаючи сам того) їсть при обіді,

Купленим хмизом казан нагріває під ніч прохолодну.

Все ж він своїм називає те поле, що ген простяглеся

До межової тополі, що мирить сусідів сварливих.

Нібито власність - це те, що всякчас одного поспішає

Скинути з себе господаря й іншим його замінити -

То на прохання, то грішми, то силою зброї, то смертю.

Тож, коли нам не дається ніщо для постійного вжитку,

Й, начебто хвиля по хвилі, міняються і спадкоємці,-

Що з тих засіків і нив? І чи варто вже так розсувати

Межі своїх пасовиськ, коли Орк, який навіть не гляне,

Скільки там в кого є золота, косить малих і великих?

Мармуру, срібла, слонової кості, картин, самоцвітів,

Мочених в пурпур гетульський убрань, статуеток тірренських -

Дехто не має, а дехто й не взяв би. Чому неподібні

Навіть ті рідні брати: одному з них лише б забавлятись

(Що йому пальми й прибуток від них?), зате другий, багатий,

В праці з'їдає себе - очищає вогнем і залізом

Зранку й до ночі ліси під посів,- пояснив би це Геній,

Він-бо ту зірку веде, що з народженням нашим заблисла,

Бог, який вдачу виліплює нам, але з нами й вмирає,

Бог, що міняє лице: то хмурний він, то вже просвітлілий.

Я- поживаю свій скромний запас, тому й не хвилююсь,

Що спадкоємець назичить мені, коли стільки ж застане,

Скільки отримав я сам, і не більше. Але хочу знати,

Чим відрізняється щирий, веселий-од марнотратця,

Від скупаря-бережливий? Різниця ж велика-чи грішми

Сієш направо й наліво, чи просто не дуже боїшся

Зайвим видатком, бува, гаманець свій облегшити трохи.

Так у дитинні роки, хлопчаком ще, втішавсь ти квапливо

При п'ятиденному святі Мінерви солодкою грою.

Хай лиш убогість бридка не торкнеться мене: чи пливтиму

О Я на великім судні, чи в човні-пливтиму той самий.

Хоч не мчимо під вітрилом тугим навздогін Аквілону,

Все ж надокучливий Австер не дме все життя нам у вічі.

Силою, хистом, чеснотами, місцем, багатством, красою

Ми серед перших-останні, але між останніми-перші.

Ти не скупий. Ну й гаразд. Але добре подумай, чи й інші

Хиби від тебе втекли. Чи не пухне від прагнення слави

Серце твоє? Чи не їсть його гнів або страх перед смертю?

З духів нічних, сновидінь, ворожби, заклинань фессалійських,

Чарів, страхів і відьом-ти направду готов посміятись?

Як уродини свої зустрічаєш? Чи друзям охоче

Вибачиш хибу якусь? Чи добрішаєш, м'якнеш на старість?

Вийнявши скалку одну з багатьох, відчуваєш полегкість?

Жити не вмієш як слід-поступись розумнішому місцем!

Досить набавився ти, наїдавсь досхочу, напивався -

Годі! Пора відійти, щоб тебе, коли вип'єш над міру,

Молодь на глум не взяла: не тобі з нею в жартах рівнятись!

 

 

ПРИМІТКИ

КНИГА ПЕРША

1. ДО МЕЦЕНАТА

5. На ті грища - тобто до палкої ліричної поезії.

11. Краси дошукуюсь, правди...- мета «Послань», нового жанру, в якому поет прагне розкрити своє життєве кредо.

16. Громадській чесності слугую... - як цього вимагав римський стоїцизм.

18. Скочусь до порад Арістіппових...- Арістіпп, грецький філософ V ст. до н. є., учень Сократа, за найвище благо вважав насолоду; Горацій шукав середини між протилежностями.

60. Чотириста тисяч...- таким був вершницький ценз.

2. ДО ЛОЛЛІЯ

3. Крантор - грецький філософ IV'-III ст. до н. є., представник академічної школи. 12. Син Атрея - Агамемнон.

28. Феакійці, феаки - міфічне плем'я, що вело розніжене життя на казковому острові Схерія.

3. ДО ЮЛІЯ ФЛОРА

2. Клавдій воює...- Тіберій Клавдій Нерон, майбутній імператор, вирушив у 21 р. до н. є. походом на Схід; його оточували поети знатного походження, серед них - Юлій Флор, адресат даного послання.

4. Вежі сусідні - в містах Абід і Сест над Геллеспонтом (Дарданеллами). 12. На розмір фіванський...- тобто на зразок хорових од фіванця Піндара. 17. В храм свій прийняв Аполлон Палатинський...- тобто в бібліотеку.

4. ДО АЛЬБІЯ ТІБУЛЛА

2. Пед - місцевість неподалік Тібура, де мав свою віллу поет Альбій Тібулл. 15-16. З череди Епікура я - поросятко...- іронічний натяк на вульгарне тлумачення вчення Епікура про приємність як мету людського життя.

5. ДО МАНЛІЯ ТОРКВАТА

9. Мосх - пергамський ритор, звинувачений в отруєнні; Торкват виступав його захисником.

9. День, коли Цезар родився.- 23 вересня.

6. ДО НУМЩІЯ

26. Агріппові портики - колонада на Марсовім полі, де прогулювались знатні римляни.

40. Лукулл - Луцій Ліціній Лукулл, римський полководець; його багатства ввійшли в прислів'я. В 73-71 рр. до н. є. провадив війну з Мітрідатом VI, царем Понту.

54. З білого крісла зіпхне...- тобто позбавить магістратської влади.

65. Мімнерм - грецький елегійний поет першої половини VI ст. до н. є.

7. ДО МЕЦЕНАТА

6. Шлють... лікторів чорних...- Тут: одягнені в темне вбрання прислужники грабаря. 46. Пильний... Філіпп - Марцій Філіпп, консул 91 р. до н. є., відомий оратор. 56. Окличником служить...- йдеться про розпродаж з торгів.

10. ДО АРІСТІЯ ФУСКА

10. Наче той, який втік від жерця... не торкаюся булки...- рабів, що обслуговували жерців, годували пшеничними коржами.

49. Вакуна - сабінська богиня дозвілля; неподалік Горацієвої оселі був її давній

храм.

11. ДО БУЛЛАТІЯ

Бул.гатій - багатий римлянин, що захоплювався мандрівками, передусім по грецьких островах та містах малоазійського побережжя.

12. ДО ІКЦІЯ

1. З сіцілійських ужинків...- Після участі в поході на Аравію (див. оду 1, 29) Ікцій, філософ-дилетант, стає управителем сіцілійських маєтків Агріппи.

19. Єдність речей суперечних...- натяк на вчення Емпедокла (V ст. до н. є.) про розвиток світу як боротьбу двох сил - любові, що поєднує елементи, та ненависті, що їх роз'єднує.

20. Стертіній - римський філософ-стоїк (І ст. до н. є.); вважав, що закономірностями всіх перемін керує божественний розум.

21. Чи пирій... жуєш, чи цибулю...- іронічний натяк на заборону споживати ті чи інші рослини.

13. ДО ВІННІЯ АЗІНИ

Вінній - друг Горація. Ним пересилав поет Августові три книги своїх од, жартівливо натякаючи на прізвище Віннія - Азіна, що значить «ослиця».

14. ДО УПРАВИТЕЛЯ

1. Стороже лісу й полів...- тобто сабінської садиби Горація.

2-3. До Варіі шле... батьків...- тобто господарів, що орендували частину земель.

15. ДО НУМОНІЯ ВАЛИ

1. Як там у Вели...- Маючи намір провести зиму в містечках Велії та Салерні, де практикувалось модне на той час лдкування холодними купаннями, Горацій звертається за інформацією до свого друга Нумонія Вали.

5. В гніві на нас те містечко...- В Байях були гарячі джерела.

16. ДО КВІНТІЯ

17-18. Не тільки вважатись, а й бути щасливим...- Послання присвячено морально-психологічній проблемі - «бути й здаватися».

26-29. «Чи більшого щастя бажає...» - цитата з панегірика Августу, написаного поетом Варієм (пор. оду І, 6).

33-34. Відніме фасції...- тобто владу.

60. Лаверна - римська богиня, опікунка злодіїв.

73-78. «Пентею, владарю Фів...»- перефразований діалог із «Вакханок» Евріпіда; незворушність стоїка передано в образі Діоніса, якому погрожує Пентей.

17. ДО СЦЕВИ

18. Кусливому кініку...- тобто Діогенові (IV ст. до н. є.), що полемізує з гедоні-стом Арістіппом; Горацій стає на бік Арістіппа.

25. Подвійним плащем...- Подвійний плащ, посох і торба - ознаки філософа-кініка. 36. «Дійти до Корінфа» - грецьке прислів'я, означає досягти якоїсь високої мети. 59. Озіріс - давньоєгипетський бог, ототожнюваний з Діонісом.

18. ДО ЛОЛЛІЯ

9. Мужність - посередині...- основне положення науки Арістотеля про етику.

19. Кастор, Доліх- гладіатори.

30. Тогу вузьку...- простора і довга тога була ознакою претензійності.

35. Під рукою вождя...- тобто Августа.

19. ДО МЕЦЕНАТА

8. Криницю Лібонову й Форум...- Біля Лібонової криниці на Форумі був трибунал міського претора, де залагоджувались грошові справи. 15. Луснув Іарбіт...- натяк на байку Езопа. 15. Тімаген - ритор.

25. Лікамб - багач з острова Пароса. За переказом, відмовився видати за Архілоха свою дочку; згодом осміяний поетом у їдких ямбах, наклав на себе руки. 41. Юпітер - мається на увазі Август-Октавіан.

20. ДО СВОЄЇ КНИГИ

2. Сосії - торговці книгами, видавці творів Горація. 28. Саме в той рік...- тобто в 21 р. до н. є.

 

КНИГА ДРУГА

1. ДО АВГУСТА

10. Той, хто зборов... гідру...- тобто Геракл.

22. Давнини шанувальник...- У посланні йдеться про нову й давню поезію. Горацій виступає проти сліпого схиляння перед давніми авторами.

87. Ніби бачить в ній те...- салійські пісні були складені застарілою малозрозумілою мовою.

158. Вірш сатурнійський - давній віршовий розмір, який вживали римські поети.

173. Доссен - хитрий горбань з італійської народної комедії («ателланк»).

194. То вже б насміявся...- Демокріта називали «філософом, який сміється» на протилежність до Геракліта, «філософа, який плаче».

196. Суміш пантери з... верблюдом.- Так римляни називали жирафу.

244. На беотійській землі... родився.- Жителів Беотії, через характерне для цього краю мрячне небо, вважали тупими.

2. ДО ФЛОРА

40. Кому вкрадено пояс.- До пояса прикріпляли гаманець.

45. Гаї Академа - місце на околиці Афін, де збиралися філософи, послідовники Платона («академіки»).

60. Біонові бесіди - сатиричні твори Біона, філософа-кініка скіфського походження (III ст. до н. є.).

89. Гай Гракх - оратор і політичний діяч.

89. Муцій Сцевола - відомий юрист.

117. Катони, Цетеги - тут уособлення давніх римських письменників, ораторів.

141. Полишивши дрібниці...- тобто ліричні пісні, оди.

181. Статуетки тірренські - етруські статуетки з бронзи, що на той час високо цінувались у колекціонерів.

 


© Aerius, 2004