© Horatius
© А.Содомора (переклад), 1982
Джерело: Горацій. Твори. К.: Дніпро, 1982.
E-Text: Бібліотека "Nова Dоба"; Редагування: Aerius (ae-lib.by.ru), 2004
Ода 1. До Мецената («Глянь, нащадку ясний давніх володарів...»)
Ода 2. До Августа («Досить градом сік, засипав снігами...»)
Ода 3. До корабля («Хай Кіпріда в ту путь тебе...»)
Ода 4. До Сестія («Слабне вже люта зима...»)
Ода 5. До Пірри («Хто цей хлопець стрункий...»)
Ода 6. До Агріппи («Варій, звившись орлом в небо Меонії...»)
Ода 7. До Мунація Планка («Родос уславлять одні...»)
Ода 8. До Лідії («Лідіє, ради неба...»)
Ода 9. До Таліарха («В снігу глибокім, бачиш, на овиді...»)
Ода 10. До Меркурія («Майї сину, внуче Атланта віщий...»)
Ода 11. До Левконої («Ти не звідуй про те...»)
Ода 12. До Кліо («О, кого з мужів чи героїв, Кліо...»)
Ода 13. До Лідії («Кожен раз, коли Телефа...»)
Ода 14. До Республіки («О кораблю, вже знов хвиля несе тебе...»)
Ода 15. До Паріса («На ідейськім судні з дому гостинного...»)
Ода 16. Палінодія («О ти, красуне, мами прекрасної...»)
Ода 17. До Тіндаріди («З Лікея часто Фавн у Лукретіл мій...»)
Ода 18. До Квінтілія Вара («Варе, тільки її, Вакха лозу...»)
Ода 19. До прислужників («Грізна мати бажань палких...»)
Ода 20. До Мецената («Будеш пить сабін, Меценате, в мене...»)
Ода 21. До хору юнаків і дівчат («Ви Діану хваліть...»)
Ода 22. До Арістія Фуска («Хто не чинить зла...»)
Ода 23. До Хлої («Мов серничка, мене, Хлоє, лякаєшся...»)
Ода 24. До Вергілія («Хто при втраті такій волі б не дав сльозам...»)
Ода 25. До Лідії («Рідше чути стук у вікно до тебе...»)
Ода 26. До Музи («І страх, і тугу, Музам довірившись...»)
Ода 27. До друзів («Лише фракійці б'ються, вино п'ючи...»)
Ода 28. До Архіта («Ти, хто ті землі й моря...»)
Ода 29. До Ікція («Невже це правда, Ікцію мій...»)
Ода 30. До Венери («О Венеро, владарко Кніду й Пафу...»)
Ода 31. До Аполлона («Про що благає Феба промінного...»)
Ода 32. До ліри («Ждуть пісень од нас...»)
Ода 33. До Альбія Тібулла («Надто вже не сумуй, Альбію...»)
Ода 34. До себе самого («Нечасто й скупо я шанував богів...»)
Ода 35. До Фортуни («Могутня діво, владарко Антія...»)
Ода 36. До Плотія Нуміди («Як не славить богів мені...»)
Ода 37. До товаришів («Аж нині пиймо!»)
Ода 38. До прислужника («Хлопче, я не з тих...»)
Ода 1. До Азінія Полліона («З часів Метелла...»)
Ода 2. До Саллюстія Кріспа («Що ж у сріблі тім?»)
Ода 3. До Деллія («В біді від смутку ти вберегти зумій...»)
Ода 4. До Ксанфія («Це не сором, що служницю, Ксанфію...»)
Ода 5 До Лалаги («Ярмо незвичне рано ще їй тягти...»)
Ода 6. До Септімія («Ти, що йти готов,- аби лиш зі мною...»)
Ода 7. До Помпея Вара («О ти, що в скруті часто зі мною був...»)
Ода 8. До Баріни («О, коли б хоч раз, хоч мізерну кару...»)
Ода 9. До Вальгія Руфа («Не вік же хмари, Вальгію, друже мій...»)
Ода 10. До Ліцінія Мурени («Хочеш, друже мій, правильніше жити...»)
Ода 11. До Квінтія Гірпіна («В краю заморськім що там задумують...»)
Ода 12. До Мецената («Як на лірній струні можуть укластися...»)
Ода 13. До дерева («Хто в чорну днину тут посадив колись...»)
Ода 14. До Постума («Гай-гай, спливають, Постуме...»)
Ода 15. Про римську розкіш («Вже й плугу тісно...»)
Ода 16. До Помпея Гросфа («Миру просить той...»)
Ода 17. До Мецената («Чому так тужиш...»)
Ода 18. До захланного («Не блищить ні в золоті...»)
Ода 19. До Вакха («Я Вакха бачив...»)
Ода 20. До Мецената («Незнайомим досі, дужим крилом сягну...» )
Ода 1. До хору юнаків і дівчат («Не вам ця пісня, невтаємничені...»)
Ода 2. До римського юнацтва («Хай вчиться радо зносити злигодні...»)
Ода 3. До Августа («Хто твердо й чесно йде до мети...»)
Ода 4. До Калліопи («Протяжну пісню, о Калліопо...»)
Ода 5. До Августа («Юпітер - вірим, чуючи грім його...»)
Ода 6. До римлян («Безвинно будеш, Риме, покутувать...»)
Ода 7. До Астерії («Нащо стільки тих сліз?»)
Ода 8. До Мецената («Що задумав я, нежонатий...»)
Ода 9. До Лідії («Доки милим я був тобі...»)
Ода 10. До Ліки («Ліко, навіть коли б із Танаїса ти,..»)
Ода 11. До Меркурія («Майї сину! Ти ж - Амфіона вчитель...»)
Ода 12. До Необули («Ось він, безталанних жереб...»)
Ода 13. До джерела Бандусії («О дзвінке джерело, славо Бандусії!»)
Ода 14. До римського народу {«Цезар, мов Геракл...»)
Ода 15. До Хлоріди («Жінко бідного Івіка...»)
Ода 16. До Мецената («Мідна вежа стрімка...»)
Ода 17. До Елія Ламії («Потомку знатний Лама прадавнього...»)
Ода 18. До Фавна («Фавне, німф легких невсипущий друже!»)
Ода 19. До Телефа («Ти порівнюєш Інаха...»)
Ода 20. До Пірра («Це ж бо гра з вогнем...»)
Ода 21. До амфори («О ти, зі мною разом народжена...»)
Ода 22. До Діани («Опікунко гір та лісів дрімучих!»)
Ода 23. До Фіділи («Якщо до неба...»)
Ода 24. До багача («Хай скарбам твоїм Індія...»)
Ода 25. До Вакха («Гей, куди мене, Вакху, мчиш...»)
Ода 26. До Венери («Дівчатам вчора я ще потрібен був...»)
Ода 27. До Галатеї («Хай ведуть лихих - і лихі прикмети...»)
Ода 28. До Ліди («Що в святковий Нептуна день...»)
Ода 29. До Мецената («Тебе, нащадку роду тірренського...»)
. До Мельпомени («Звів я пам'ятник свій»)Ода 1. До Венери («Що це? Знов на бої нові...»)
Ода 2. До Юла Антонія («З Піндаром хто б смів позмагатись, Юле...»)
Ода 3. До Мельпомени («Хто відчув у колисці ще...»)
Ода 4. До Рима («Таким орел є...»)
Ода 5. До Августа («Сину добрих богів...»)
Ода 6. До Аполлона («Фебе, міць твою за язик Ніоби...»)
Ода 7. До Манлія Торквата («Білі вже збігли сніги»)
Ода 8. До Цензоріна («Радо друзям своїм...»)
Ода 9. До Лоллія («Не відлунає - вір мені...»)
Ода 10. До Лігуріна («Повен гордості ти...»)
Ода 11. До Філліди («Є ще в мене глек...»)
Ода 12. До Вергілія-торговця («Ось весни посланець...»)
Ода 13. До Ліки («Вчули, Ліко, боги голос благань моїх...»)
Ода 14. До Августа («Які старання наших сенаторів...»)
Ода 15. До Августа («Я славить війни й завоювання бравсь...»)
Глянь, нащадку ясний давніх володарів,
Меценате, хвало й захисте любий мій,
Глянь довкіл: багатьом — тільки б у куряві
Коней гнати стрімких; вихором-колесом
Лиш мету обігнуть — пальмова гілка вже
Мчить їх ген, до богів, світу керманичів.
Цей — на все йти готов, тільки б до почестей
Люд квірітів хисткий втретє підняв його.
Той — гребе та гребе й сипле у засік свій,
Що з лівійських токів літом змести вдалось.
Хто ж оре залюбки батьківський лан, того
Ти й за Аттала скарб не підіб'єш на те,
Щоб кіпрійським судном він борозну пливку
Вів, лякаючись хвиль моря Міртойського.
Хай-но вдарить крилом до Ікарійських вод
Африк буйний — купець марить селом своїм,
Хвалить спокій, та ось — вже він судно слабке
Знов ладнає: не звик, ситий, до голоду.
Є такий, що й за дня добрим вином старим
Сам гоститися рад, келих по келиху,
Зручно лігши собі то під суничником,
То при тихім струмку в закутку милому.
Інших — табір зове; співом ріжка й сурми
Манить їх на війну — для матерів усіх
Щонайтяжчий проклін. Ну, а мисливцеві —
Любо спати й в снігу — що йому пестощі?
Він про жінку й забув: там, бач, на лань напав
Вірний пес, а кабан — он уже сіті рве.
Я — з плющем на чолі, мудрих ознакою,
Стану побіч богів; я од юрби майну
В тінь гаїв, де в танку німфи з сатирами
Мірно й легко пливуть, хай лиш Евтерпа нам
Флейту дасть голосну, хан Полігімнія
Ніжно струни напне, по-еолійському.
Ще ж коли мене й ти лірним співцем назвеш
Я торкнуся зірок гордим чолом своїм.
Досить градом сік, засипав снігами
Батько весь наш край і на страх для Риму
Свій же храм вразив, понад ним багряну
Знявши правицю.
Що, як прийде знов — хвилювались люди —
Грізних з'явищ вік і ті сльози Пірри,
Дні, коли Протей своє стадо вигнав
З моря — на гори?
Між густе гілля, на верхів'ї в'яза,
Де лиш птах сідав, повтикались риби.
Море грало скрізь, і пливли над лісом
Сарни лякливі.
Жовтоводий Тібр — це при нас було вже —
Враз на Рим помчав через лівий берег,
Щоб владичий дім і святиню Вести
Хвилею збити.
Так надмірно мстив проти волі Батька
Тібру гнівний бог, покотивши хвилю
Ген до тих святинь, коли вчув дружини
Ілії скарги.
Буде знать про те, як точили в Римі
Не на персів ніж, а на свого брата,
Наша юнь; її ж,— через чвари предків,—
Так нині мало!
Рине вниз наш Рим. До якого ж бога
Має вдатись люд? І яким ще співом
Нині вже глуху до благань тих Весту
Дівам схиляти?
Хто ж за ті гріхи понесе покуту
З волі Батька, хто? Появись, благаєм,
Ти, що блиск рамен оповив у хмару,
Фебе-пророче!
Може, ти до нас, Еріціно, прийдеш:
Поруч — Купідон і веселі Жарти?
Може, спом'янеш позабутих внуків,
Праотче Марсе?
Вже давно — гай-гай ! — наситився грою
Ти, що любиш клич і шоломів сяйво
Й грізний вид бійця, що зійшовсь віч-на-віч
З ворогом лютим.
Може, ти явивсь, легкокрилий сину
Майї, мов юнак, мов земна людина,
Й те ім'я прийняв, що тобі дали ми,—
“Цезаря месник”?
Щирим серцем дбай про народ Квіріна,
Вік із ним живи, й хоча ми спіткнулись,—
Нас не кинь в біді, не спіши злетіти
З подувом вітру
В вись небесну; тут, поміж нами слався,
Тут очолюй нас, опікуне-батьку.
Хай не сміє перс, коли ти при владі,
Край наш топтати.
Хай Кіпріда в ту путь тебе,
Хай Єлени брати, зорі ясні, ведуть,
Хай лиш Япігу волю дасть
Вітровладний Еол, інших — приборкавши,
О кораблю! На свій поміст
Ти Вергілія взяв — ти його й в Аттіку
Поверни, бо й мою везеш
Половину душі — згинути їй не дай!
Той мав дуб і потрійну мідь
Вколо серця свого, хто по безодні тій
Вперше човник повів, кого
Африк не налякав, що з Аквілонами
Бій зчиняє, ні ті дощі,
Дар понурих Гіад, ні повелитель Нот,
Що на Гадрії будь-коли,
Дужий, хвилю зіб'є чи вгомонить її.
Смерті в вічі сміявся б той,
Хто на чуда морські й пінявий вал дививсь
Не зморгнувши або на ті
Горезвісні хребти Акрокеравнія.
Марно бог передбачливий
Темні води розлив між суходолами:
Хвилю, досі незайману,
Вже зухвалий весляр довгим веслом січе.
Так, аж надто допитливий,
Рине люд до гріха — що йому межі ті?
Син Япета посмів було
Нам вогонь принести, вдавшись до хитрощів.
Тільки вкрав він його з небес —
За сухотами вслід військо хвороб нових
Землю враз облягло, а смерть
Крок, повільний колись, нині приспішує.
Понадземну порожняву
Вперше звідав Дедал на нелюдськім крилі,
В підземелля спустивсь Геракл
І в понуру глибінь, в темний Аїд проник.
Де є, смертний, межа тобі?
Вже й до неба рвемось в тій необачності.
Ось тому й наготовлену
Гнівний Батько в руці стискує блискавку.
Слабне вже люта зима, вже провесна шле тепло й понову,
Судно просохле знов гойдає хвиля.
Рвуться отари з обор, плугатаря вже вогонь не вабить,
Сивава паморозь лугів уже не сушить.
Вже за Венерою вслід Кітерейською — лиш засяє місяць -
Стають у коло Грації та німфи:
Мірно землю б'ють, усе б'ють вони, поки вогнедишні
Циклопів кузні сам Вулкан обходить.
Ось коли з мирта вінком по-святковому слід чоло вповити
Або квітками з-під снігів розталих.
Ось коли в тіні гайка треба жертвою Фавну честь віддати —
Чи він овечку, чи козля бажає.
Смерті блідої стопа б'є однаково, Сестію щасливий,
В низький поріг та в брами можновладних.
Кожен близький до межі, а снує чомусь довгу-довгу мрію,
Лихі ж привиддя й ніч — не за горами,
й дім, де володар — Плутон, вигнання твоє; раз туди потрапиш
Гучних бенкетів там вести не будеш,
Там тебе ніжний Лікід не втішатиме: він у колі хлопців
Сьогодні, завтра ж — і дівчат полонить.
Хто цей хлопець стрункий, Пірро, що в затінку
Між троянд запашних так пригорнув тебе?
Перед ким золотаве
Ти волосся розсипала,
Щира й звабна така? Ой, ще оплаче він
Клятви й долю хистку, гляне на море те,
Чорним зоране вітром,
Гляне — й заціпеніє враз,
Хто тобі, золотій, нині довіривсь так,
Певний щастя свого, певний взаємності,
В бурях ще не бувавши...
Горе ж тим, хто притьма на твій
Блиск оманний летить! Я ж — про це й напис мій
Каже в храмі святім — після пригод морських
Склав свій мокрий ще одяг
Богу моря могутньому.
Варій, звившись орлом в небо Меонії,
Вславить силу твою, дзвін перемог,— куди б
Воїн твій не пробивсь — і на коні, й судном
За тобою, вождем своїм.
Я б, Агріппо, й не смів братись до справ таких
Не для мене Ахілл, що напролом іде,
Ні бувалець Улісс, що по морях блукав,
Ні злощасний Пелопа рід:
Велич не для малих. Скромність і ліра та,
Музи мирної дар, забороняють нам
Слави Цезаря блиск, як і твої діла,
Вбогим хистом применшити.
Хто б ще так оспівав Марса, що в криці весь,
Меріона в пилу, чорнім пилу боїв,
Діомеда, який з волі Паллади став,
Смертний, проти богів самих?
Я ж лише про вино пісню снуватиму,
Про дівчат запальних, що юнакам грозять
Гострим нігтиком; я, нині бездумний вже,
Завтра — легко закоханий.
Родос уславлять одні, Мітілену, Ефес чи Корінфа
Стіни, де море. подвійне хвилює,
Фіви, де Вакх народивсь, або Аполлонові Дельфи
Чи мальовничу Темпейську долину.
В інших на думці лише — величати в немовкнучій пісні
Місто Паллади, безшлюбної діви,
Щоб на вінок відусіль назривати оливкових віток.
Є і такі, що в пошану Юноні
Аргос, де коні баскі, й багатство Мікен оспівають.
Тільки мене ані Спарта сувора,
Ні плодоносні поля, простори Ларісси, не ваблять
Так, як ота гомінка Альбунея,
Так, як Аніо прудкий, і Тібурна гаї, і грайливі
Хвилі струмків у садах яблуневих.
Нот ясний не всякчас налітає з дощами на крилах —
Часто він сам випогіднює небо.
Так от і ти, як мудрець, трудам життьовим і зажурі
Вчасно покласти межу не вагайся,
Планку, солодким вином, де б не був ти: чи то вколо тебе
Зблискує табір орлами, чи віти
Гаю Тібурна шумлять. Саламін покидаючи й батька,
Тевкр увінчав себе листям тополі,
Скроні вином окропив і до друзів своїх посмутнілих,
Кажуть, такими словами звернувся:
“
Хай же нас доля веде,— ласкавіша доля від батька,—Звірмося їй, о супутники-друзі!
Тевкр за вождя вам і Тевкр — за пророка, чи ж вам зневірятись?”
Сам Аполлон віщував урочисто:
“
Знайдете землю нову — й Саламін своє ймення повторить”.Гей же, хоробрі, що в гірших пригодах
Разом зі мною були! Вином нині тугу розвіймо,
Завтра-бо знов — у безмежнеє море.
Лідіє, ради неба,
Ради всіх богів поясни: чом Сібаріса губиш,
Люблячи? — Спеку й порох
Стійко він терпів, а тепер — сонячні грища кинув.
Чом у рядах при зброї
Верхи він не мчить, як було? Чом не смиряє галльських
Коней вудилом вовчим?
Чом у жовтий Тібр не пірне? Чом йому мазь оливки —
Гірша за кров зміїну?
Зброї чом тепер не бере в ту мозолясту руку.
Хоч за межу далеко
Він і спис, і диск, як ніхто, вправно метав і вміло?
Що ж, він сховавсь, можливо...
Так Фетіди син між дівчат схований був, говорять,
Щоб на лікінців лави,
Мужній, він не рвавсь на очах у жалібниці Трої.
В снігу глибокім, бачиш, на овиді
Соракт біліє? Снігом завалені,
Ліси пригнулись, а на річці
Кригою хвилю пливку вже скуто.
Розвій-но холод, в огнище дров докинь,
Котрі сухіші, й чотирирічного
Вина з сабінської амфори
Щедрою нам зачерпни рукою.
Всі інші справи — краще богам довір:
Захочуть тиші — й вітер вгамується
Над морем темним, і незрушно
Стануть і той кипарис, і ясен.
Що завтра буде — вже не твоя журба.
Добром та зиском будь-який день вважай,
Дарунок долі, й не цурайся
Ні насолод, ані танців, хлопче.
Сумну сивизну поки ще геть жене
Твій вік зелений — поле й майдан люби,
Й не раз в домовлену годину
Хай повторяється шепіт ніжний
І сміх, що видав дівчину в закутку,
Й застави милі, зняті з зап'ястя їй
Або ж із пальця, що при тому
Був лише так, для годиться, впертим.
Майї сину, внуче Атланта віщий,
Ти ж до слів дзвінких та до втіх палестри
Давній люд привчив, подолавши в ньому
Первісну дикість,
Пісня ця — тобі, посланцеві неба,
Це ж твоє дитя — луковидна ліра,
Ти на жарт усе, що вподобав, тут же
Викрасти можеш.
За волів тебе, хитруна-хлопчину,
Вже було хотів Аполлон скарати,
Вже й схопивсь за лук, сагайдак же — в тебе,
Й він розсміявся.
Навіть сам Пріам, Іліон лишивши,
Наче свій, пройшов між Атрідів гордих,
Крізь ворожий стан, фессалійську варту,—
Вслід за тобою.
Праведних ведеш у місця блаженні,
В тихий край, жезлом золотим гамуєш
Мляві тіні — ти, кому й небо раде,
Й світ попідземний.
Ти не звідуй про те, де нам межу доля накреслила,
Левконоє: того — й знати не слід, так що й халдеїв ти,
Й числа їхні облиш. Краще стократ — брати, що суджено,
Чи багато ще зим небо нам шле, чи вже остання ця
Там об берег сипкий в злобі сліпій хвилю тірренську б'є.
Зваж розумно те все, вина ціди й миттю короткою
Довгу мрію діли: заздрісний час, поки говорим тут,
Вже у безвість летить. День цей лови! У майбуття — не вір.
О, кого з мужів чи героїв, Кліо,
Чи з богів струні або флейті гострій
Славить ти звелиш і чиє грайливо
Ймення полине
Ген, де гай густий. Гелікона схили
Й гостроверхий Пінд або Гем холодний,
Звідки ліс ішов, аби лиш почути
Голос Орфея,
Хто спиняти міг, як навчила мати,
Вітру вільний лет, течію потоків;
З гір ішли й дуби, бо й вони до ніжних
Струн дослухались.
Як же спів почну? — Як і всі: хвалою
Для отця богів і людей владики;
Він оздобив світ —і моря, і землі
Порами року.
Бо ж хіба створив божество Юпітер
Виїде, аніж сам, чи принаймні рівне?
Йде за ним услід провідниця воєн
Діва Паллада.
Вакху, спом'яну я й тебе, й тобі ще,
Діво, що грозиш лісовому звіру,
Шану тут віддам і тобі, несхибний
Лучнику Фебе.
Побіч них — Алкід і близнята Леди:
Славний кінник той, цей — боєць кулачний;
Хай лише змигне мореплавцю в пітьмі
Сяйво їх чисте —
Пінний вал зі скель вже додолу рине,
Тихне бурі гнів і тікають хмари,
Грізна хвиля їм, близнюкам, покірна
Никне й маліє.
А чи Ромул-вождь, чи погідний Нума,
Чи Тарквіній Пріск, топірцями гордий,
Чи Катона смерть благородна — в пісні
Славою зблиснуть?
Регул, Скаври й ти, що в бою з пунійцем,
Павле мужній, смерть, а не втечу вибрав,
Ти, Фабріцій,— всіх я прославлю вдячно
В пісні натхненній.
Всі ці, як і той, що не стриг волосся,
Курій і Камілл для війни годились:
Спадок — лан скупий — та сувора вбогість
їх гартували.
Славу з надр віків, наче дуб розлогий,
Рід Марцеллів п'є, а вгорі ясніє
Юліїв зоря, мов той місяць-красень
Серед сузір'їв.
Страже, батьку наш, о Сатурна сину,
Доля так дала, що в твоїй опіці —
Славний Цезар наш: хай при тобі, першім,
Другий він править.
Чи гучний тріумф заслуживши, буде
Гнать парф'ян в ярмі за погрози їхні,
Чи вождів племен, що на крайнім сході,
Серів та індів,—
Хай землею він, лиш тобі підвладний,
Править мирно, ти ж колісниці громом
Весь Олімп тряси й посилай на грішних
Стріли вогненні.
Кожен раз, коли Телефа
Шию — кров з молоком, Телефа руки ти
Хвалиш білі, в душі моїй
Гнів кипить кожен раз, Лідіє, чорний гнів!
Тут і розум я свій гублю,
Вже й рум'янцю нема, тільки сльоза з очей
Нишком котиться — знак того,
Як десь там, в глибині, сушить вогонь мене.
Весь горю, коли хтось тобі
В п'яній сварці вином біле плече заллє,
Лишить слід на губах твоїх,
Зуба пам'ятний слід, жадібно впившись в них.
Ні, не той вікуватиме
Побіч тебе, не той, хто по-дикунському
Ранить губи твої, що їх
Нектар гойно зросив, щедрий Венерин дар.
О, щасливі по-справжньому
Ті, що вік прожили, шлюб свій шануючи:
Не ганебна незгода, ні —
День останній життя їхню любов урве!
О кораблю, вже знов хвиля несе тебе
В море! О, не туди — в гавань мерщій заходь,
В гавань! Глянь же на себе:
Вже без весел боки твої.
Африк щоглу твою, глянь, надломив уже,
Снасті стогнуть-риплять, пов'язі — порвані,
Днище тесане, й те вже
Ледве зносить напір страшний
Моря. Ні парусів — буря зірвала їх,—
Ні богів на кормі, щоб у біді новій
Їх благать, тож не в пору
Славним родом пишаєшся —
Із понтійських лісів: що мореплавцеві
З тих оздоб дорогих — мало він вірить їм.
Тільки б ті буревії
В гру свою не втягли тебе!
Ти ще вчора мені був тягарем важким,
Нині—радість моя, нині ти клопіт мій...
Пильним будь на розводді,
Де Кіклади стрімкі блищать!
На ідейськім судні з дому гостинного
Віроломний пастух морем Єлену віз,
Та, скувавши вітри, долю сумну з глибин
Так йому віщував Нерей:
“Знай: в годину лиху жінку везеш собі —
Рушить Греція вся, склавши обітницю
Геть стоптати твій шлюб, а заразом — усе
Давнє царство Пріамове.
Піт вже, бачу,— гай-гай! — з коней, з людей струмить,
Бачу, скільки смертей вже спричиняєш ти Трої!
Щит свій, шолом, повіз і гнів святий
Вже Паллада готує в бій.
Тут Венера тобі — вже не заступниця:
Як на лірі не грай ніжних пісень жінкам
На солодкім ладу, як не причісуйся —
Від списів і від кноських стріл
Спальня не вбереже: вдарить і там гроза,
Мужній воїн Аянт хутко й туди вбіжить.
І хоч пізно, а все ж, о перелюбнику,
Вкриє пил твої кучері!
Ось Лаертів Улісс — рід він твій вигубить.
Ось пілоський владар — Нестор. Ти бачиш їх?
Тут грозить тобі Тевкр, із Саламіну вождь,
Там — бувалий в боях Сфенел,
Перший серед візниць, хай лише віжки він
Візьме в руки міцні. Ось Меріон, а це —
Невгамовний Тідід, дужчий за батька, взявсь
Наздогнати тебе будь-що.
Олень так на долах вже й про траву забув,
Вовка вчувши здаля, він що є духу мчить,
Як тікатимеш ти, зблідлий, задиханий,
Не такий, як ото при ній.
Хай гнівливий Ахілл і кораблі його
Для фрігійських жінок чорний відстрочать день,
Низка зим промайне — й весь Іліон в огні
Запалає ахейському.”
О ти, красуне, мами прекрасної
Ще краща дочко! Ось тії ямби злі —
В огонь їх кинь або, зім'явши,
З вітром пусти на Гадрійське море.
Ні Діндімена, мати богів, ні Феб,
Дельфійський житель, так не стрясуть жерцям
їх душ, ні Вакх, ні корібанти
Так не гримочуть лункою міддю,
Як та гнівливість: не вгомонять її
Ні меч норіцький, ні каламуть морська,
Ні лютий пломінь, ні Юпітер,
Хай він у громі на землю рине.
Дрібні частинки, взявши їх там і сям,
Додати мусив, кажуть, Япета син
До глини, ліплячи людину,—
Так нам прищеплено й норов лева.
В жахливий спосіб через гнівливість цю
Фієст загинув. Саме вона змела
З лиця землі міста високі
Аж до основ їх, і ворог тут же
На місці мурів землю заорював...
Тому зласкався, я ж бо ще в юності,
В солодкий вік, швидкі ті ямби
Зопалу став укладати; нині ж...
Цю злобу нині я замінити б рад
На ласку тиху, тож поверни мені
Свою прихильну душу, поки
Пісню покутну тобі співаю.
З Лікея часто Фавн у Лукретіл мій
Майнути любить. Літом він кіз моїх
Від сонця спечного рятує,
В дні дощові — од хльосткого вітру.
У темнім гаю то чебрецю скубнуть,
А то й суничку хитро приховану
Жінки козла, що потом пахне,
Та й не бояться зелених змійок,
Ні злого вовка — навіть козля мале,
Коли ті скелі й пагорби Устіки,
Й доли повторять, Тіндарідо,
Ніжним відлунням сопілки голос.
Богам я милий; видно, до серця їм
Мої чесноти, муза моя. Тебе ж
Тут ріг достатку повітає
Плодом рясним із моєї ниви.
В долині тихій, де прохолодніше,
До струн теоських пісню про те почнеш,
Як одного й того ж любили
І Пенелопа стійка, й Цірцея.
Легке лесбійське тут попиватимеш
У милій тіні. Звади не зчинять тут
Семели син і Марс; не будеш
Кіра лякатись, що він, ревнивий,
Рукам дасть волю, ніжний вінок зірве
З твого волосся — що йому опір твій? —
А потім, п'яний од бажання,
Грубо порве й твій невинний одяг.
Варе, тільки її, Вакха лозу, першу з рослин сади
Біля Катіла стін в землю пухку, де колись Тібурн жив.
Бо ж для тих, що не п'ють, біди одні приготував той бог.
Тільки в парі з вином — більше ніяк не розігнать гризот.
Хто про вбогість почне, війни тяжкі, випивши, річ вести,
Замість пісні тобі, Вакху-отцю, й милій Венері, хто?
В міру дар свій однак Лібер дає; бійку страшну колись
Рід кентаврів почав через вино з родом лапітів,— ось
Кара за перепій. В гніві страшний, Вакх і фракійцю мстить,
Бо, рвучись до вина, надто вузьку, п'яний, межу кладе
Він між злом і добром. Я ж не почну, о Бассарею, ні,
Без бажання твого тирсом трясти і з таємниць твоїх
Я плюща не зірву, лиш угамуй берекінтійський ріг
І тимпан той страшний: сліпо за ним Самовдоволення
Вже крокує й пиха — ніс догори — пустоголова йде,
Вірність — для таємниць робиться склом щонайпрозорішим.
Грізна мати бажань палких,
Син Семели, а з ним — Вільність, пустунка та,
Вже забутій любовній грі
Нині кажуть мені знову віддатися.
Вже Глікера ясна мене
Палить: гасне при ній мармур із Паросу.
Палить мила задирливість,
Вабить вогник очей: горе, хто гляне в них!
Геть Венера звела мене,
Кіпр покинувши свій, тож ні про скіфа вже.
Ні про кінного парфа я
Не співаю, бо їй, мушу лиш їй служить.
Гей, вербени і ладану,
Хлопці, й дерну сюди, й кухоль дворічного!
Може, швидше зласкавиться
Наді мною вона, взявши дарунки ті.
Будеш пить сабін, Меценате, в мене,
Вершнику ясний, із простого кухля.
Той сабін я сам засмолив, наливши
В амфору грецьку
В день, коли вітав тебе люд в театрі
Так, що рідний Тібр і гора Янікул
Оклик той тобі жартома луною
Знов повернули.
Вдома цекуб пий, з-під давил каленських
Пробуй цінний сік, ну а в мене, друже,
Ні фалерн міцний, ні добірний формій
В кухлях не грає.
Ви Діану хваліть, ніжні дівчата, ви ж —
Феба, хлопці, хваліть буйноволосого
Латону вславляйте,
Втіху владаря всесвіту.
Ви, дівчата, хваліть — що наймиліше їй:
Ріки, пасма гаїв Алгіда сніжного,
Темний ліс Еріманта,
Світлу зелень на Краг-горі.
Ви — Темпейські доли стільки ж разів хваліть,
Хлопці, й Делос ясний, де Аполлон родивсь,
Той, що братову ліру
Й сагайдак за плечем несе.
Хай тужливу війну, голод і мор од нас
І від першого з нас — Цезаря — він жене
Геть, на бритів і персів,
Співом тим уласкавлений.
Хто не чинить зла, хто з життям у згоді —
Нащо лук йому чи списи маврійські,
Нащо сагайдак, у якім отруйні
їжаться стріли?
Хоч би шлях верстав крізь пекучі Сірти,
Хоч би мав зійти на Кавказ суворий,
Хоч би йшов у край, де Гідасп казковий
Хлюпає в берег.
Та і я було по сабінськім лісі
Йшов собі й співав про свою Лалагу;
Раптом бачу — вовк, та від мене втік він,
Зброї ж не мав я.
Справжній був хижак! На таких не щедрі
Ні розлогий ліс, володіння Давна,
Ні сухі піски, батьківщина левів,
Край нумідійський.
Кинь мене туди, де над мертвим полем,
Над гіллям сухим не війне весною,
Ген на край землі, де гнітить і небо,
Сіре й холодне.
Кинь мене й туди, де під ближчим Сонцем
Гине все живе,— гомінку Лалагу,
Милий сміх її, щебетливий голос
Чутиму й там я.
Мов сарничка, мене, Хлоє, сахаєшся,
Що, в гірських чагарях матір згубивши десь,
Навіть шепотом листя
Серед лісу стривожена.
Серце трепетно б'є, дрібно тремтить уся:
Там десь легіт війнув, там он листок гойднувсь,
Там-от ящірка звинна
Шелеснула в ожиннику.
Я ж бо, Хлоє, не тигр, не гетулійський лев,
Щоб у гніві сліпім пошматувать тебе;
Зрілій вже для заміжжя
Сором нені триматися.
Хто при втраті такій волі б не дав сльозам,
Хто б соромився їх? Тужної пісні нас,
Мельпомено, навчи — ти, якій батько сам
Плинний голос і ліру дав.
Так. Навіки заснув милий Квінтілій наш.
То кого ж і коли знайдуть на світі цім
Вірність, Правди сестра, й Чесність без підкупу,
Щоб йому дорівнятись міг?
Скільки добрих людей нині в журбі стоять,
Ти ж таки над усіх тужиш, Вергілію.
Все ж не вернеш його: друга свого богам
Сам же ти довіряв не раз.
Хоч би струн ти торкавсь ще мелодійніше,
Ніж Орфей, що за ним навіть дерева йшли,—
Кров'ю, соком життя, вже не наповниться
Тінь, як тільки жезлом страшним
Між сумну череду, в Орк, зажене її
Бог Меркурій, його ж — не підкупити нам.
Сум, та й годі! Однак легше нам те знести,
Що не дасться поправити.
Рідше чути стук у вікно до тебе,
Частий, дружний стук гультяїв-зухвальців:
Сон шанують твій, і притихлі двері
Люблять поріг свій,
Хоч, було колись,— їх замки рипіли.
Рідше й рідше все за вікном шепне хтось:
“
Я, коханець твій, усю ніч тут мерзну,Лідіє, чуєш?”
Прийде час — і ти, вже в літах, оплачеш
Десь в глухім куті тих гульвіс під вітром,
Що нестямно дме, коли зійде ранній
Місяць на небі.
Ось тоді-то шал і жага, що наскрізь,
Мов огнем живим, кобилиць проймають,
Гризтимуть тобі серце і печінку,
Ранами вкриту.
Глянеш крізь сльозу, як весела молодь,
Зелен мирт і плющ темнолистий взявши,
Лист сухий вітрам, що з зимою дружні,
Дасть у дарунок.
І страх, і тугу, Музам довірившись,
Пущу з вітрами — хай по воді морській
Розвіють їх: не хочу й чути,
Хто там на півночі острах сіє,
Кого боїться в Скіфії Тірідат.
Пімплейська Музо, діво, заслухана
В струмки дзвінкі, сплети віночок
Нині для Ламії з сонцелюбних
Духмяних квітів. Що ж бо хвала моя,
Мій спів без тебе? Славить тобі його
Лесбійським плектром личить. Музо,
Й сестрам твоїм на ладу новому.
Лише фракійці б'ються, вино п'ючи,
Для втіхи дане; варварський звичай цей
Забудьте, хай не бачить крові
Вакх, бо він любить і міру, й згоду.
Ганьба та сором — серед світильників
І вин добірних перським ножем грозить!
Безбожні свари ті облиште
Й ляжте, на лікоть опершись, друзі!
Ждете, щоб з вами я і собі надпив
Того фалерну? — Хай-но признається
Брат Опунтійської Мегілли,
Хто йому в серце влучив стрілою.
Баришся, бачу... Що ж, то не питиму,
Хоч як благайте. Кожна любов твоя
Вогнем не ницим, не ганебним
Палить тебе, й благородній тільки
Здаєшся звабі. Ну-бо, шепни мені —
Мовчати вмію... О нещасливцю мій!
Яка ж тебе Харібда мучить,
Гідного кращих дарів любові!
Яка ворожка протверезить тебе
Фессальськнм зіллям, знахар чи бог який?
З оков триликої Химери,
Друже, тебе вже й Пегас не вирве.
Ти, хто ті землі, й моря, і піски зрахував незліченні,
Нині, вшанований жменькою праху,
Біля Матіна лежиш, край шумливого моря, Архіте.
Що ж помогло тобі, смертній людині,
Те, що ти духом своїм у безмежнім ширяв собі небі,
Кругле склепіння довкіл озиравши?
Вмер же й Пелопа отець, що з богами сідав до бенкету,
Вмер і Тіфон, небожителем ставши,
Як і володар Мінос — а йому довірявся й Юпітер! —
Як Пантоїд, що до темного Орка
Вдруге спустивсь, хоч довів, пізнавши свій щит, що троянський
Час пам'ятає, і визнав, що тільки
Шкіра та жили його — темнокрилої смерті здобуток.
Сам же ти свідок: він знав незрівнянно
Справжню природу речей, але всі будем стежку топтати
Ту, що провадить до вічної ночі.
Фурії жертвують всіх — чи Марсу на втіху криваву,
А чи у морі ненатлому топлять.
Гинуть усюди щодня то юнак, то старий — нічиєї
Не пощадить голови Прозерпіна.
Звів з цього світу й мене, іллірійською хвилею вкривши,
Нот, Оріона західного вісник.
Ти ж, мореплавче, прошу, не вагайся піском тим летючим
Кості мої непоховані вкрити.
Хай за твою доброту на ліс Венузійський скерує
Евр увесь гнів, гесперійської ж хвилі,
Згубний, нехай не торкне, і хай справедливий Юпітер
Шле тобі щедро дари звідусюди,
Як і могутній Нептун, охоронець святого Тарента.
Нехтуєш тим, що спокутують гріх твій
Діти невинні твої? А можливо, й тебе ще спіткає
Долі різкий поворот і відплата,—
Ні, не зоставиш мене, глухий до благань цих безкарно,
Жертви ніякі тебе не врятують.
Кинь же три жменьки піску, хоч спішиш,— невелика загайка —
Потім рушай собі далі в дорогу.
Невже це правда, Ікцію мій, що ти
Скарбами Сходу марити став — і ось
На тих сабейців непокірних
Меч наготовив, на персів — пута?
Яка з чужинок, милого втративши,
Тобі прислужить? Знатний юнак який,
Що звик на лук дідівський класти
Стріли серійські, тепер, змастивши
Волосся нардом, келих наллє тобі?
Отож під гору плине потік стрімкий,
А Тібр — од моря: вірогідним
Стало все це, якщо ти, подавши
Такі надії, раптом міняти став
Сократа мудрість, книги Панеція,
Що так скуповував, а з ними
Й друзів усіх... на іспанський панцир!
О Венеро, владарко Кніду й Пафу!
Милий Кіпр покинь і в той дім чудовий
Злинь, де жде тебе, запаливши ладан,
Ніжна Глікера.
Син гарячий твій і широкошатні
Грації, і німфи стрункі, і Юність,
Рада лиш тобі, і Меркурій з ними,—
Хай поспішають.
Про що благає Феба промінного
Співець, як тільки в храмі вино йому
Прозоре ллє? — Співець не хоче
Ні калабрійських отар добірних,
Ні жнив багатих, слави Сардінії,
Не прагне грошей, кості слонової,
Ні тих лугів, де тихий Ліріс
Хвилею мляво свій берег лиже.
Каленські грона той, кому дано їх,
Нехай зрізає, щоб попивав собі
Купець із чаші золотої,
Вдало продавши товар сірійський.
Не раз на рік він, любленець долі, плив
Судном безкарно через Атлантику.
Мене ж тим часом лиш оливки,
Мальви легкі та цикорій живлять.
Одне прошу лиш: хай у здоров'ї я,
Латони сину, тішусь майном своїм.
А світлий розум мій і ліра
Хай не лишають мене й на старість.
Ждуть пісень од нас, і якщо не рік лиш
Те, що ми в гайку на дозвіллі склали,—
Довго буде жить,— на ладу латинськім
Грай нині, ліро!
Вперше струн твоїх дотикавсь лесбієць,
Мужній воїн той, коли бій влягався
Чи коли судно завертав під берег,
Бурею гнане,—
Славив Вакха, Муз і Венеру владну
З тим, хто все при ній — пустотливим сином,
Славив Ліка він, його чорні очі
Й кучері темні.
О дзвінка красо Аполлона! Втіхо
За столом богів, насолодо в праці!
Грай мені! Тебе, гомінку, співець твій
Кличе побожно.
Надто вже не сумуй, Альбію, втративши
Ту Глікеру їдку, не побивайся так,
Що, не вірна тобі,— вже при молодшому,
Кинь-бо слізні пісні свої!
Лікоріда в огні: Кір полонив її,
Ніжночолу, а сам тільки Фолоєю
Непокірною снить, хоч до вовків скоріш
Сарни будуть горнутися,
Ніж Фолоя б жила підлим перелюбом.
От Венера, бува, ніби на жарт лихий,
Лучить мідним ярмом саме таких, які
Різні вдачею, виглядом.
Нині, певно б, і я краще кохання мав,—
Руки в'яже, однак, вільновідпущена
Міртала, що кипить, наче розбурхана
Хвиля побіч Калабрії.
Нечасто й скупо я шанував богів
У дні блукання, хибної мудрості
Служитель ревний; нині ж мушу
Вивести човен на ту дорогу,
Яку покинув. Сам же Дієспітер,
Що тільки хмари тне блискавицею,
Сьогодні з громом при погоді
Коней прогнав — і стряслася глухо
Земля незрушна, води річок пливких
І Стікс, а далі — й Тенара край сумний
Здригнувсь, і ген, аж до Атланта,
Все загуло. Так боги міняють
Нужду на велич, гордої слави блиск —
На тлінь ганебну. Доля, крилом б'ючи,
Вінок зірве з одного, хижа,
й іншого ним увінчає радо.
Могутня діво, владарко Антія,
Ти, що спроможна смертних людей знести
З низів увись, а дзвін тріумфу
На похоронний обряд змінити,
Тебе благає вбогий наш люд сільський;
Морській богині, шле молитви тобі
Усякий, хто карпафську хвилю
Крає судном із віфінських сосон.
Суворі даки й скіф, що конем гаса,
Міста й племена, й Рим, у війні палкий,
І мати східного владики,
Й горді тирани тебе бояться,
Щоб ти стопою раптом не вибила
Колон опорних, щоб не гула юрба:
“До зброї, гей!” — Тоді й лякливих
Будить цей клич — і схитнеться влада.
Поперед тебе грізно й розмірене
Йде Неминучість, вірна слуга твоя;
Гаки, клини й для брусів цвяхи,
Й олово в мідній правиці має.
В одежі білій Вірність з Надією
Тебе шанують, не відступаючи
Й тоді, коли палац лишаєш,
Білий свій одяг змінивши темним.
А люд лукавий, як і повія та,
Втече, невірний; вина всі випивши,
Чкурнуть і друзі, щоб пліч-о-пліч
З тим, хто в біді, під ярмо не стати.
Тож захищай ти нашого Цезаря
В краю британів, цвіт юнаків плекай,
Щоб їхню силу поважали
Східні краї і Червоне море.
Але ж — о сором! — скільки-то ран завдав
Брат брату в Римі! Що ж бо спиняло нас?
На що не йшли ми, нечестиві?
Хто вже занесений меч одкинув
Задля богів хоч? Де є той храм, котрий
Ми пощадили? То перекуй же нам
Щербатий меч, нехай він блисне
Проти арабів і масагетів!
Як не славить богів мені
Гойно кров'ю бичка, ладаном, струнами? —
Ось Нуміда з Гесперії
В рідний край повернувсь їхньою ласкою!
Вже він всіх обціловує,
Та найбільш одного — милого Ламію:
Не забути ж йому про те,
Що наставник один був у дитинстві в них.
Разом змінено й тоги їм.
Хай же зблисне цей день в білім обрамленні!
Хай не лічать тут келихів!
Хай не слабне нога в танці салійському!
Хай, п'ючи, як у Фракії,
З Дамалідою Басе нині змагається.
Сипте, сипте трояндами,
Ніжним квітом лілей, миртом нев'янучим!
В Дамаліду вп'ялись усі
П'яним оком, вона ж, навіть не криючись,
До нового коханця вже
Пригортається так, наче лоза в'юнка.
Аж нині пиймо! Нині босоніж, гей,
Об землю вдармо! Нині богам святим
За давнім звичаєм салійським
Щедро столи приберімо, друзі!
Бо ще недавно хто б то надпити смів
Дідівський цекуб, поки шалена ця
І Рим, і світлий Капітолій
В хворій уяві своїй топтала?
Від щастя п'яна, в колі розпусників
Уже й не знала, чим догодить собі
Й про що вже мріяти, та скоро
Влігся той шал: у вогні одне лиш
Судно вціліло; й протверезив її
Од вин Єгипту трепетний, справжній страх,
Як геть на хвилі під вітрилом
Повним помчала, за нею — Цезар
У сплесках весел. Так за голубкою
Шуліка рине, вправний мисливець так
Полює зайця в сніжнім полі,—
Вже він на ту страхітливу жінку
Ладнав кайдани. Але ганебної
Уникла смерті: меч не злякав її,
Не стала суднами прудкими
Тихого сховку собі шукати —
В свою палату, де лиш руїни вже,
Спокійнозора, входить, і змій їдких
Кладе до серця, й п'є всім тілом
Чорну отруту, й стає грізніша
В тій вільній смерті: вже ж не лякатись їй
Лібурнських суден, вже не пливти на них
Ані рабинею ступати,
Вслід за тріумфом гучним у Римі.
Хлопче, я не з тих, що про перську розкіш
Дбають над усе, про вінки добірні.
Не турбуйсь дарма, не шукай, де квітне
Пізня троянда.
Ось мій скромний мирт, і мені вже більше
Не годи нічим, бо й тобі він личить,
Як слузі, й мені, коли п'ю під тінню
Лоз виноградних.
З часів Метелла розбрат кривавий наш,
Причини воєн, хід їх і наслідки,
І долі гра, й вождів угоди,
Вісниці лиха нового, й зброя
В крові ще теплій, ще не відомщеній,—
Те все, непевне, викласти взявся ти,
На стежку ставши, де зрадливо
Тліє під попелом жар палючий.
Трагічна Муза хай на короткий час
Покине сцену, поки опишеш нам
Діяння ті — й меті високій
Знову служитимеш на котурнах,
О Полліоне, славний захиснику
Сумних підсудних, курії раднику!
Тобі ж далматська перемога
Лавром безсмертним чоло вповила.
Вже наче й нині чую ріжків хрипких
Відлуння грізне, ніби й сурма гучить,
Від блиску зброї он лякливо
Дибиться кінь, полотніє вершник.
Здається, чую голос вождів самих
На полі бою, в куряві, в славі їх...
Скорився світ, усе схилилось,
Осторонь — тільки душа Катона.
Юнона й інші, афрам прихильніші,
Боги, в безсиллі кинувши їх колись,
Югурті вже дають у жертву
Внуків його переможців славних.
Яке ще поле, вкрите могилами,
Полите кров'ю, нині не свідчить всім
Про чвари наші, про падіння
Веж гесперійських, медійцям чутне?
Які ще води, ріки які страшних
Не знали воєн? Де є ще море те,
Яке б латини не багрили?
Де є той край, що не пив їх крові?
Та, занедбавши звичний свій лад легкий,
Не снуй вже стільки. Музо, жалю того —
В печерах тінявих Діони
Вдармо по струнах веселим плектром!
Що ж у сріблі тім? — Ні краси, ні блиску,
Як скупар його закопав у землю.
Ти ж, о Кріспе мій, саме блиск цей в скромних
Витратах ціниш.
Крізь віки живим Прокулей наш пройде
Тон. що батьком став для братів у скруті:
В славі злине він на крилі могутнім,
Смерть подолавши.
Збий жадливий дух — і багатшим станеш,
Ніж, коли б тобі одному служили
Весь Лівійський край і Гадес далекий —
Два Карфагени.
Так із дня на день навісна водянка
Все росте й росте, поки з жил не вийде
Сам початок зла й не покине тіла
Слиз хворобливий.
“
Хай блищить Фраат на престолі Кіра,Все ж не він блажен: його блиск — оманний”,—
Каже Мужність нам на великий подив
Темного люду.
Вічносяйний лавр і корону певну
Мужність дасть тому, хто на купи грошей,
Скільки їх не сип, не вивершуй — гляне
Оком байдужим.
В біді від смутку ти вберегти зумій
Погідний дух свій, в щасті — від радості,
Котра, бува, й межі не знає,
Деллію милий, бо ти ж із смертних —
І ним зостанеш, хоч і сумуй весь вік,
А хоч при святі все попивай собі
Фалерну кращого, старого,
В затінку десь у траві здрімнувши.
Для кого, друже, глянь, із тополею
Могутня сосна в тіні одній злились
Гостинно так, а цей струмочок
Змійкою в'ється, дзюрчить — для кого?
Олій пахучих, вин і троянд, які
Недовго квітнуть, ти нам подать вели,
Ще поки доля й вік сприяє
Й чорну снують іще Парки нитку.
Бо все покинеш: дім і лани усі,
І ту садибу, що золотавий Тібр
Омив, а стіг твого багатства
Вже не тебе — спадкоємця втішить.
Чи ти — потомок древнього Інаха,
Чи то з низів ти, вбогий,— під небом цим
Ти — тільки гість і тільки жертва
Орка, який співчуття не знає.
Туди, до нього, суджено всім піти:
Стрясають урну — жереб і наш колись
Із неї випаде — і човен
Нас повезе у вигнання вічне.
Це не сором, що служницю, Ксанфію,
Любиш ти — згадай: сам Ахілл скорився
Білій, мовби сніг, Брісеїді, гордий
Вождь — полонянці.
Так, було, й Аянт покохав Текмессу,
Теламона син — миловидну бранку.
Запалав Атрід посеред тріумфу —
Також до бранки.
Це ж тоді пробивсь фессалієць дужий
Крізь ворожий стан, а полеглий Гектор
Врешті змогу дав Іліон узяти
Грекам ослаблим.
Хтозна, чи й тобі не додасть окраси
Славний рід її: осяйна Філліда,
Певно, жаль таїть до лихих пенатів
Царського дому.
Тож, повір мені,— не з низів походить
Та, що ти обрав: безкорисно й вірно
Де вже тій любить, котра б матір мала,
Сорому гідну!
Щічки, шию, стан, її ніг округлість
Щиро в ній хвалю, та не май підозри:
Восьмий раз мій вік п'ятиліттям хутко
Біг свій змикає.
Ярмо незвичне рано ще їй тягти,
Твоїй теличці, в парі з коровою,
Не їй бика знести, що тяжко
Кинувсь на неї в палкім пориві.
Вона душею — де зеленіє вже
Трава на лузі; спрагла, то в річечці
П'є прохолоду, то гасає
В заростях вогкого верболозу
В гурті теличок. Не простягай руки
До ранніх ягід: ще й не оглянешся,
Як осінь, барвами багата,
Пензлем багряним торкнеться грона
Й дівча вчорашнє стріне й само тебе,
Бо час — у леті: скільки йому додав —
У тебе стільки ж літ одняв він;
Скоро вже й пари шукати буде
Й усіх затьмарить зріла вже дівчина -
Прудку Фолою, Хлору, що тар блищить
Плечима білими, мов чистя
Повня над морем, мов Гіг-кнідієць.
А він як стане в колі дівочому -
В'юнке волосся, риси лиця тонкі -
То найкмітливіший не скаже,
Де тут у коло те вплівся хлопець.
Ти, що йти готов, - аби лиш зі мною -
Хоч у сам Гадес, хоч у край де римські
Пута рве кантабр, хоч туди, де в Сірті
Хвиля скипає
В Тібур, милий край, де осів аргосець,
Ось куди я йду, щоб зустріти старість;
Війни бачив я, находився, наплававсь -
Час одпочити
Може, парки злі перетнуть ті мрії -
В інший край зверну, для овець солодкий,
Де Галез шумить, де Фалант-лаконець
Мав колись владу
Різні землі є, та мені сміється
Цей куток: там мед - наче з гір Гіметських,
Там оливки плід позмагатись може
З щедрим Венафром
Довгі весни там і ласкаві зими
Батько шле з небес; там Авлон, якого
Любить плідний Вакх, аж ніяк не заздрить
Гронам фалернським
Жде місцина ця, ті горби блаженні
Ждуть мене й тебе, де, чоло схиливши,
Зрониш ти сльозу на гарячий попіл
Друга-поета
О ти, що в скруті часто зі мною був
У війську Брута! Хто повернув тебе,
Квіріта, знов під отче небо,
Рідним пенатам? Скажи, Помпею,
Мій перший друже! Чи ж не з тобою ми,
Звінчавши скроні й нардом до полиску
Змастивши кучері, бувало,
Днину вином коротали мляву?
Згадай філіппи, звідки тікали ми,
Де щит я кинув... Зламано мужність там,
А ті, хоробрі перед беєм,
Потім лягли - до землі обличчям
Мене ж у мряці крізь ворогів ряди
Проніс Меркурій - як я тремтів тоді! -
Ну, а тебе навстріч негоді
Знов понесла, підхопивши, хвиля.
Та ось - ти дома; значить, Юпітеру
Віддай належне. Ляж, одпочинь собі
Під моїм лавром і ноповнюй
Келих, бо все те вино - для тебе.
Цілющий масик лий-но, по вінця лий
В прозорий келих, пахощі лий з рогів!
Сюди, хто з вогкої селери
Й темного мирту сплете вінки нам!
Кому ж то, друзі, нині бенкет вести
Звелить Венера? Не поступлюся я,
Піддавшись радості й едонам:
Друг повернувсь, то й шаліти любо!
О, коли б хоч раз, хоч мізерну кару
Ти за зради всі понесла, Баріно:
Хай зчорнів би зуб, надломився ніготь -
Я б тобі вірив.
Ти ж, лишень даси, віроломна, клятву,—
Мов на зло, цвітеш, усе краща й краща,
Вже ти знову там, серед тих, що тільки
Й марять про тебе.
В цій брехні не раз материнський попіл,
Рій німих зірок ти береш за свідків,
Небо все й богів, що холодній смерті
Не піддаються.
З клятв отих, кажу, вже й сама Венера,
Милі німфи й той, хто бруском кривавим
Точить жала стріл,— Купідон завзятий —
Щиро сміються.
Вже й нове, поглянь, покоління зріє,
Все — раби твої, а колишні — й далі
Твій поріг кленуть, нечестива жінко,
В гніві безсилім.
Ось тому й тремтять: матері — за сина,
За майно — скупар, ну а ті, що заміж
Вийшли тільки-но — тих лякає навіть
Подих твій звабний.
Не вік же хмари, Вальгію, друже мій,
Дощами ллються над перелогами,
Не вік вітри поперемінні
Хвилю женуть на Каспійськім морі,
Земля вірменська не цілорічне спить,
Окрита льодом; під аквілонами
Гарганський ліс не завжди гнеться,
Ясен без листя не вік чорніє,—
А ти щоднини співом журним своїм
Турбуєш Міста, ятриш утрати біль,
Чи блисне Веспер, чи згасає
В першім промінні стрімкого сонця.
Таж навіть Нестор, хто три віки прожив,
Не лив до смерті сліз за Антілохом;
Не вік батьки слізьми скропляли
Й сестри-фрігіянки прах Троїла,
Що вмер дочасно. Врешті, й тобі пора
Ці сльози втерти. Краще оспівуй нам
Нові здобутки переможні
Августа Цезаря: шпиль Ніфата,
Ріку мідійців, буйну, стрімку колись,
А нині — тихшу; й скіфа, що змушений,
Межу помітивши, сьогодні
Гнати коня свого вужчим полем.
Хочеш, друже мій, правильніше жити —
Ні на глиб не рвись, ані в небезпечний
Берег не впирайсь, боячись надміру
Темної бурі.
Золотій середині хто довіривсь,
Той не стане жить ні в злиденній хижі,
Ні палацом він у людей не буде
Заздрість будити.
Вітер дужче гне щонайвищу сосну,
Для стрімкіших веж — і падіння важче,
Де верхів'я гір—ось туди й вогненна
Б'є блискавиця.
В час лихий — надій, остороги — в щасті
Не втрачає той, хто до змін раптових
Дух привчить зумів. Нам Юпітер зиму
Шле, але й сам же
Весну шле в свій час. Тож біда — не вічна;
Феб не день при дні напинає лук свій:
Мить настане — й він передзвоном ліри
Музу пробудить.
Ось тому кріпись у лиху годину,
В скруті мужнім будь, а коли попутні
Враз подмуть вітри — не забудь згорнути
Повне вітрило.
В краю заморськім що там задумують
Кантабри й скіфи, бачу, гризе тебе,
Гірпіне Квінтію, та й в інших
Справах ти — весь, хоч життя б незгірше
Пливло й без того. Прудко летять кудись
Краса та юність; вже й сивина суха
Жене на безвісті від тебе
Любощі милі й солодкий сон твій.
Не завжди квіти свіжими барвами
Пишатись можуть. Місяць не вік ось так
Уповні сяє. Ти ж, минущий,
В тих безконечних вікуєш думах.
Ще поки можна, чом ось під сосною
Чи під платаном не прилягти собі,
Вінком трояндовим окривши
Сивінь свою та змастившись нардом,
Чому б не пити? Так і журбу гризьку
Розвіє Евгій... Хто там черпне для нас
Води джерельної, щоб нею
Пломінь міцного фалерну збити?
Хто Ліду кликне? Там он, на відшибі,
Живе та краля. Хай сюди з лірою
Спішить, за звичаєм лаконським
Сплівши у вузол своє волосся.
Як на лірній струні можуть укластися
Довголітня війна в дикій Нуманції,
Грізний вождь Ганнібал, море Сіцілії,
Кров'ю пуна забарвлене,
Гурт лапітів лихих, п'яний Гілея шал,
Чи титани-брати, діти Землі, що їх
Сам Геракл подолав; мало не впав тоді
Весь Сатурна палац ясний.
Краще ти розкажи, о Меценате, нам
Про звитяжні бої Цезаря Августа,
Про ворожих вождів — як через Рим вони,
Грізні, шию схиливши, йшли.
Я ж — так Муза велить — голос Лікімнії
Буду славити, я — й полиск очей її,
Й душу, вірну тобі, бо ж за любов твою
Вміє тим же віддячитись.
Личить їй у танку кроком легким іти,
Бути першою в грі, личить вітати їй
Барвне коло дівчат, радісно славити
День, Діані присвячений.
Чи ж за всі ті скарби, що Ахемен їх мав,
За врожай золотий поля фрігійського
Ти б оддав хоч один волос Лікімнії,
Чи за весь Аравійський край,
В ту хвилину, коли хилить плече своє
Для цілунків палких, то жартома тебе
Відсторонить, щоб ти силою вирвав їх,
То щоб їх домогтись самій?
Хто в чорну днину тут посадив колись
Тебе, злощасне дерево, й виплекав
Рукою грішною на згубу
Внукам, на сором усій окрузі,
Той міг би, певно, й рідному батькові
Скрутити шию, той і долівку б міг
Полити кров'ю свого гостя
В північ, той трави б варив колхідські
Й на все, гадаю, зважився б легко тон,
З чиєї волі тут, на землі моїй,
Зростав ти, стовбуре, що мітив
Прямо в господаря хтозна за що.
Біда наскочить, звідки не ждеш її,
Хоч як пильнуйся: перед Босфором пун
Усе тремтить, дарма, що й інше
Зло йому доля сліпа готує.
Наш воїн —парфа, підступу й стріл його
Боїться; парфи — римської сили й пут,
А смерть то тут, то там хапає
Жертви свої; так було, так буде.
Вже й я, здається, в край Прозерпіни йшов,
Суддю Еака бачити мав ось-ось,
Оселі затишні блаженних,
Де на струні еолійській тужить
Сапфо, згадавши подруг-лесбіянок,
Де ти, Алкею, плектром із золота
Усе дзвениш про біди моря,
Біди вигнання та біди воєн.
Мовчанки гідний щонайсвятішої,
Їх спів дивує й тіней юрбу густу.
Та ось про війни, про тиранів
Плектр загримів, сколихнувши тіні.
Принишк і Цербер, той стоголовий пес,
Вже не стриже він чорними вухами;
В волоссі Евменід шалені
Змії вляглись, але й це не диво:
Тій пісні милій сам Прометей всміхнувсь —
Забув про біль свій; хвилі зрадливої
Не ловить Тантал, Оріон же —
Кинув і рись полохливу, й лева.
Гай-гай, спливають, Постуме, Постуме,
Літа, мов хвилі! Вік догоджай богам —
Чоло старечі зорють зморшки,
Смерть кам'яна не вповільнить кроку.
Хоч день при дневі триста волів даруй —
Не схилиш Орка: чи ж не в його краю
Тритілий Геріон і Тітій,
Велетні дужі,— в полоні Стікса,
Ріки сумної? Раз ми вже плід земний
Взяли в поживу, значить, і нам усім
Пливти по ній, чи ми всесильні
Світу сього, чи селяни вбогі.
Хоча й уникнем Марса кривавого
Й слшого тву хвиль Адріатики,
Хоча й удома пересидим
Вітряні дні, а то й цілу осінь,-
А все ж побачим темну, безрадісну
Коцїта хвилю, дочок Данаєвих
Безславний рід і вічну працю
Сина Еолового — Сізіфа.
Усе покинеш — землі й житло своє,
Й дружину милу, ну а з дерев усіх
З господарем короткочасним
Лиш кипарис осоружний піде.
А спадкоємець — ширша душа його —
Нетерпеливо сотню замків зірве
І бризне з амфор на долівку
Цекуб, окраса обідів жрецьких.
Вже й плугу тісно: то під палаци йде
Колишнє поле, то вже ставок на нім,
Немов Лукрін широкий, плесом
Сяє; де в'язи росли, там нині —
Платан безшлюбний. Мирт і фіалки там,
І все, що пахне, все, що милує зір,
Цвіте і в'ється, де недавно
Щедрі оливки зривав господар.
І лавр тінистий замість намету вже
При спеці служить... Так не велося в нас
Ані при Ромулі прадавнім,
Ні при нестриженому Катоні.
Майно приватне завжди дрібним було,
Значним — суспільне. Не будував ніхто
Для себе портиків просторих,
Щоб уже й тінь свою влітку мати.
Дернова стріха — так і закон велів —
Була в повазі. Мармуром тесаним
На кошт суспільний прибирали
Тільки святині й міські будівлі.
Миру просить той, кого вітер буйний
В громі хвиль зустрів на Егейськім морі,
Скривши враз з очей провідні світила
В скопищі хмарнім.
Миру — й гетів край, де війна шаліє,
Миру — й перси ждуть, нерозлучні з луком,
Мир же — річ така, що за злото й пурпур,
Гросфе, не купиш.
Бо ж ніякий скарб і ніякий ліктор —
Не підмога нам в сум'ятті душевнім:
Рою злих турбот з-під ясної стелі
Їм не прогнати.
Добре лиш тому, хто й малим багатий,
В кого стіл красить лиш батьків сільниця:
Ні погана хіть, ані страх такому
Сну не збавляють.
Дивно: в тім житті, хоч таке коротке,
Стільки цілей в нас! У краї все інші
Ми рвемось дарма: чи втечеш від себе,
Кинувши край свій?
Ось уже й судно наздогнала мідне
В'їдлива журба, й верхівця в дорозі —
Сарна так не мчить, ані Евр, що миттю
Хмари навіє.
Дневі радий будь, не турбуйсь майбутнім.
Прийде час важкий — усміхнись погідно,
Хай притихне біль, бо ж і так немає
Повного щастя.
Славен був Ахілл, та помер дочасно;
Довго жив Тіфон, та в якім безслав'ї!
Може, тим мене, в чім тобі відмовив,
День цей наділить.
В тебе, де не глянь, в сіцілійськім полі -
Гомінкі стада; іржучи в квадризі,
Жде тебе рисак; тобі вовну в пурпур
Двічі вмочають.
В мене ж — нивка ця, але щира Парка
Хист мені дала, що в тонкому дусі
Еллінських камен, і до злого люду
Горду зневагу.
Чому так тужиш, так мене мучиш ти?
Богам немило, важко й мені було б,
Якби, мій захисте, окрасо,
Вмер, Меценате, раніш од мене.
Коли ж — о горе! — ти б відійшов таки
Раніше, взявши й частку мого єства —
Каліка, сам собі немилий,
Я залишився б... та ні: в цю днину
й мене б не стало: я ж не давав тобі
Кривої клятви — йтиму-бо, йтиму я
Шляхом останнім із тобою,
Друже, коли б ти не став на нього.
Ні гнів Химери вогненнодишноі,
Ні міць Гіанта, хай і сторукий він,—
Ніщо, ніщо нас не розлучить:
Так Справедливість, так Парка хоче.
Чи Терези мигтіли вгорі тоді,
Як я родився, чи Скорпіон лихий
Мені заблиснув, чи володар
Західних вод — Козерог — іскрився
Світила наші — зірки моя й твоя —
На диво схожі: згубну Сатурна лють
Юпітер, сяючи, від тебе
Геть одігнав і поквапній смерті
Крило вповільнив; тричі театр увесь
Тоді, піднявшись, гучно вітав тебе.
І я під деревом, що впало,
Згинути мав, та правиця Фавна,
Що нас хоронить, паству Меркурія,
Удар відбила. Тож пригадай собі
Про храм обіцяний, про жертви,
Я ж посвячу лиш овечку скромну.
Не блищить ні в золоті
У мене стеля, ні в слоновій кості,
Ні колон із Африки
Гіметський мармур синявий не тисне;
Не зайняв палацу я,
Атталовим назвавшись спадкоємцем,
І не тчуть із пурпуру
Лаконки вільні шат ясних для мене —
Щире серце й хист зате
До пісні маю. Сам багач зі мною,
Вбогим, хоче знатися;
І ні богів, ні до богів близького
Друга не турбую вже:
Кутком сабінським я цілком щасливий.
Дні ж усе летять, летять...
То вповні місяць, то ізнов щербиться.
Ти ж на дім новий собі
Громадиш мармур, хоч за крок до смерті.
Ще й в шумливе море там,
У Байях, берег вперто висуваєш,
Видно, й суходіл тобі
Тісним здається. Ба! Й цього не досить:
Із сусідніх наділів
Зриваєш межі, тільки б ширший кусень
Поля там урвать собі
В свого ж клієнта,— і сумне подружжя
З дітьми світ за очі йде,
Божків родинних тулячи до серця.
Ні один палац, однак,
Не жде вельможі, багача так певно,
Як Плутона дім, куди
Йдемо ми, смертні. То куди ж ти рвешся?
Всім же місце дасть земля,
Усіх окриє — жебрака й вельможу.
Прометея хитрого
Харон не вивіз із пітьми й за злото.
Тантал там і син його,
Зухвальці,— в путах. Орк і тих, що в праці
Спину гнуть увесь свій вік,
Іде звільняти — званий і незваний.
Я Вакха бачив: серед далеких скель,—
Нащадки, вірте — там він пісень навчав
Уважних німф, там козлоногі
Вухами чуйно стригли сатири.
Евгію, й досі, й досі тремчу я весь:
У грудях — дух твій, аж розпирає їх.
О зглянься, Лібере, на мене,
Грізний своїм нездоланним тирсом!
Про шал вакханок можу вже спів вести,
Про те, як вина б'ють джерелом дзвінким,
Як молоко рікою грає,
Капає мед із дупла раз по раз.
Про те, як сяє в небі блаженної
Вінець дружини, як обваливсь палац
Пентея в Фівах, як загинув
Гордий Лікург, володар едонів.
Ти водиш ріки, морю — межу даєш,
А між бескеттям, п'яний од лоз своїх,
Вузлом зміїним сміло й вправно
Ти Бістонідам волосся в'яжеш.
Коли до батька, до володінь його,
П'ялись Гіганти, грішників полчище,—
В подобі лева ти страшною
Пащею й кігтями скинув Рета.
Хоча не війни, згідно з переказом,
Тебе втішали — танці й веселощі,
Ти був, однак, таким же, Вакху,
Серед війни й на гучній забаві.
Тобі назустріч, золоторогому,
Піднявшись, Цербер тільки хвостом змахнув,
Коли ж відходив ти — торкнулась
Ніг твоїх триязикова паща.
Незнаним досі, дужим крилом сягну
Висот ефірних — я, двоєббразний
Співець, і кину людні землі,
Звившись, для заздрості недосяжний,
Понад містами. Ні, я не вмру-таки,—
Хоча й з убогих — я, що на поклик твій
Спішу, мій любий Меценате,—
Стіксова хвиля мене не займе.
Уже пружніють, тоншають ноги, вже
Взялись лускою, вже — наче лебідь я:
Вже білий пух на пальцях бачу,
Вже за плечима я чую крила.
Ще мить — і злину, наче Дедала син,
Співучим птахом — ген, де Босфор шумить,
Де Сірти спрагнені гетульські
Й ген, де простори гіперборейські.
Мене впізнають колх і дакієць той,
Що перед Римом так бадьорить себе,
Далекий скіф, ібер, а далі —
Той, який в Родані гасить спрагу.
Тож геть скорботу! Нинішній похорон —
Це лиш омана; плач — не до речі тут!
Облиш ті зойки. Нащо стільки
Шани порожній моїй могилі?
Не вам ця пісня, невтаємничені,
Не вам тут місце! Ви ж - занімійте всі:
Служитель Муз, у віщі струни,
Хлопці й дівчата, для вас я вдарю.
Лякливим людом правлять володарі,
Юпітер - ними, бо ж поборов колись
Гігантів славно й з того часу
Порухом брів він керує світом.
Бува, хтось ширший наділ землі собі
Під сад межує; цей, благородніший,
На полі Марсовім шукає
Почестей; той виділятись прагне
Життям зразковим; інший пишається
Гуртом клієнтів. Грізная смерть між тим
Вельмож і вбогих рівним правом
Кличе: їх жереби - в спільній урні.
Коли злочинець чує, що меч над ним
На нитці висне - страви Сіцілії
Смаку до ласощів не збудять,
Сну не поверне йому ні ліра,
Ні спів пташиний. Сон цей легкий зате
Хатини вбогі радо відвідує
І берег тінявий, і паділ,
Де під Зефіром хвилюють трави.
Хто тим, що має, вміє обмежитись,
Той під час бурі хвиль не лякається,
Коли, звістуючи негоду,
Гед настає, чи Арктур заходить.
Ні лоз нищитель, град, не страшний йому,
Ні примхи грунту: то він розмок увесь,-
Маслина скаржиться,- то висох,
То заморозив її узимку.
Вже й рибам тісно: море все вужчає,
Бо наглядач он квапить рабів гуртом
У воду звалювати брили;
Тут - і хазяїн землі, що нею
По горло ситий; страх же й привиддя злі -
За ним, як тіні: зійде Журба гризька
На мідноковану трирему,
Сяде й за вершником, чорнодумна.
Якщо й фрігійський мармур відради нам
Не дасть, ні пурпур - хоч і затьмарює
Небесні зорі,- ні фалерну
Сік, ані нард найцінніший перський,
То нащо домом, що за зразком новим
До хмар сягає, очі б колов я всім
Чи діл сабінський на багатства,
Повні турбот, я міняв би - нащо?
Хай вчиться радо зносити злигодні
Юнак, суворим військом гартований,
Хай списом він, умілий вершник,
Страх наганяє на диких парфів.
Під голим небом хай у тривогах він
Життя проводить; хай на сам вид його
З ворожих стін цариця скрушно
Мовить дочці-нареченій: "Горе!
Коли б не зваживсь юний обранець наш,
Який так мало досі боїв пізнав,
Того страшного в гніві лева
Роздратувати собі на згубу!"
Лягти за край свій - любо і почесне!
А смерть нещадна й за втікачем майне,
У спину вдарить боязкому,
По підколінку різне тремтливім.
А Мужність, власним сяйвом ясніючи,
Невдач не знає: нащо їй почесті? -
Не з волі натовпу хисткого
Візьме або відкладе сокири.
Вона, до неба вхід одкриваючи
Безсмертя гідним, стежці невтоптаній
Радіє й, крилами змахнувши,
Ген понад юрми та багна лине.
Й мовчанка вірна високо ціниться:
Якби хто зрадив невтаємниченим
Церери таїнства - з таким я
В хаті б одній не селивсь, не сів би
У той же човен. Гнів Дієспітера
Вразить, буває, з підлим і чесного,
Та Кара, хоч вона й кульгає,
Рідко злочинника з рук упустить.
Хто твердо й чесно йде до мети, тому
Ні люд, у чварах скорий до злочину,
Ні погляд грізного тирана
Думки не збурять, ні Австер буйний,
Нестямний владар пінної Гадрії,
Ані правиця Батька гримучого:
Хай світ завалиться - уламки
Вб'ють його, все ж не навчивши страху.
Так Поллукс, кажуть, так і Алкмени син
Сягнули неба, зоряних веж його.
Між ними й Август там на ложі
Нектар до вуст піднесе пурпурних.
За мужність, Вакху, так і тебе везли
Твої тигриці, хоч не бували ще
В ярмі; так Ромул наш уникнув
Орка на Марсових дужих конях,
Коли Юнона мову ось так вела
Богам на втіху: "Трою зруйновано
З вини того судді-злочинця
Й жінки заблудлої; край для помсти
Мені й Мінерві даний відтоді ще,
Як нагороди Лаомедонт не дав
Богам належної - для помсти
З людом усім і вождем лукавим.
Та вже не сяє гість горезвісний той
Лаконській кралі. Зброєю Гектора
Підступний рід Пріама нині
Вже не долає ахейців мужніх.
Минулись чвари - з ними й виснажлива
Війна вляглася. Тут же і гнів тяжкий
Забувши й ненависть, оддам я
Марсові внука, що жриця з Трої
Мені зродила. Хай він увійде вже
В ясні оселі, хай і нектару смак
Пізнає там - його вітати
В колі блаженних богів я згодна,
Щоб лиш між ними - Римом і Троєю -
Шаліло море; будь-де вигнанці ті
Хай благоденствують, щоб тільки
Там, де Паріс і Пріам зотліли,
Стада гуляли, звір щоб ховав собі
Малят безпечно,- хай у віках стоїть
У сяйві слави Капітолій,
Рим хай закони дає мідійцям,
Хай всім на острах ширить ім'я своє
Аж ген, де хвилі моря Середнього
Від Африки Європу ділять,
Ніл де, розлившись, поля годує.
Хай має звагу нехтувать золотом,
Що під землею,- краще-бо там йому,
Ніж має жадібність будити
Смертних, що й з храмів його зривають.
А стріне межі в світі широкому -
Нехай відважно списом торкнеться їх,
Щоб бути там, де палить сонце,
Й там, де в імлі все й дощах сльотливих.
Проте квірітам я пророкую це
При тій умові, щоб не взялись вони
Чи в шану предкам, чи в полоні
Мрій відновити дідівську Трою:
Розпочалося б Трої життя нове
В лиху годину - до перемоги я,
Юпітера сестра й дружина,
Знов проти неї вела б загони.
Хай мідні стіни тричі сам Феб кладе
Довкола неї - тричі зруйнують їх
Мої аргосці; полонянка
Три рази мужа й синів оплаче".
Але ці речі - не для грайливих струн!
Куди ти, Музо! Вже ж не тобі звіщать
Слова богів! Не здрібнюй, вперта,
Велич таку на ладу легкому.
Протяжну пісню, о Калліопо, нам
Заграй на флейті, з неба прилинувши,
Або дзвени на струнах ліри
Феба, або ж заспівай нам дзвінко.
Ви чули? Що це? Може, лиш я піддавсь
Омані милій? Бачиться, йду вже я
На звуки ті крізь гай священний,
Гомін джерел чую, вітру подих.
Колись, малим ще, я й за Апулію
Якось-то вибіг; потім, натомлений,
На схилах Вбльтура здрімнувся,
Й там мене вкрили голубки листям,
Немов у казці. Знали про диво те
В гірських оселях на Ахеронтії,
В лісистій Бантії, в Форенті,
Де простяглися доли врожайні,-
Що я безпечно серед ведмедів спав
І змій отруйних, бо ж усього мене
Окрив і мирт, і лавр священний,
Смілого з ласки богів хлопчину.
Я ваш, Камени, ваш - чи до гір зійду,
Між люд сабінський, чи полюблю колись
Пренест холодний, чи пологий
Тібур, чи Байї, струмками славні.
Хто вашим танцям, вашим джерелам друг,-
Той з-під Філіппів цілим вернувсь, того
І кляте дерево не вбило,
й при Палінурі не вкрила хвиля.
Тому-то, Музи, поки зі мною ви,-
Босфором грізним радо плистиму я,
Піском палючим ассірійським
Я залюбки мандрувати буду.
Побачу брита-гостеубійника,
Й того, що кров'ю коней впивається -
Конкана,- й лучника гелона;
Гляну й на скіфську ріку спокійно.
Як лиш когорти, втомлені битвами,
Великий Цезар знов по містах розвів,
Аби задумане звершити -
З ним ви в Піерії вже, в печерах:
Прихильну раду там залюбки йому
Подаєте ви. Знаєм: послав колись
Летючу блискавку, повергши
Гурт нечестивих і злих Титанів
Той бог, якому й мати земля стійка
Підвладна, й море; бог, що і тіней світ,
І всіх людей, і всіх безсмертних
Під справедливим тримає берлом.
Чимало страху все-таки й він зазнав
Од тих могутніх, юних, задирливих -
Обох братів, що завзялися
Пелій знести на Олімп лісистий.
Та що зарадять - грізний Порфіріон,
Тіфой чи Мімант, чи Енкелад, що рве
Дерева з коренем, чи дужий
Рет, коли дзвоном щита їх стріла
Сама Паллада? Тут і Вулкан при ній,
Нестямний в битві, славна Юнона тут,
Олімпу владарка, а побіч -
Той, хто з плечей не знімає лука,
Хто миє в чистих водах Касталії
Волосся буйне, хто собі й Лікію
Лісисту, й рідний гай делоський
Облюбував - Аполлон Патарський.
Сама ж од себе валиться міць сліпа,
Росте - розважна: їй же боги самі
Сприяють радо, не злюбивши
Міць, що на гріх підбиває душу.
Гіант сторукий - доказ живий того,
Чи Оріон ще, знаний мисливець той,
Що прагнув чистої Діани -
Й смерті зазнав од стріли меткої.
І над синами-велетами Земля,
Простягшись, тужить: громом дітей її
У темінь загнано глибинну -
Струмінь вогню не прошиє Етни,
Клювать печінку не перестане там
Орел, каратель хтивого Тітія,
Там триста пут залізних в'яже
Спраглого любощів Пірітоя.
Юпітер - вірим, чуючи грім його,-
На небі править. Тут - буде Август наш
За бога сущого, як тільки
Персів жорстоких здолає й бритів.
Чи воїн Красса й справді, на сором нам,
Чужинку взявши, вже й сивини дожив -
Сенате! Звичаї ганебні! -
З ворогом-тестем в одному війську?
Під перським берлом - марс і апул живуть,
Щити забувши, тогу, й ім'я своє,
Й вогонь у храмі Вести вічний,
Хоч і стоїть Капітолій в Римі.
Регул, усе це передбачаючи,
На мир безславний згоди не дав колись,
"Бо,- думав консул,- скільки шкоди
Може цей приклад завдати Риму,
Якщо не згинуть ті, що в полон пішли,
Жалю не гідні! В храмі пунійському
Знамена римських військ я бачив,
Бачив, як меч віддає без бою
Наш воїн; бачив: римлянин наш іде,
Мов раб, у путах, руки за спиною,
А брами - навстіж. Орють знову
Поле, що ним крокував наш воїн.
Кому ми волю вернемо золотом,
Чи й звагу вернем? - Збитком помножите
Ганьбу їх. Вовні побруднілій,
Як не біли,- не повернеш блиску.
Не хоче й мужність, раз хоч утрачена,
До тих вернутись, хто не цінив її.
Чи сарна, вирвавшись із сітей,
Стане на бій? Чи хоробрим буде,
Хто здавсь на ласку пуна зрадливого?
Чи той в повторній битві поб'є його,
Хто чув, як пута рук торкнулись,
Чув - і піддавсь, аби лиш не вмерти?
Хто має намір так ото вижити -
З війною спокій змішує. Сором нам!
А ти, великий Карфагене,
Став іще вищим з упадком Риму!"
Дружині й дітям навіть обнять себе
Не дав він, кажуть: мов полоненик той,
Що прав позбавлений, незрушно
Погляд суворий у землю втупив.
Коли ж цю раду, досі ньчувану,
Не без вагання врешті прийняв сенат -
Мерщій сумних лишає друзів
Кроком твердим той вигнанець славний.
Хоч знав він добре, чим його варварський
Мучитель стріне, все ж відсторонює
Близьких і рідних з-перед себе -
Всіх, що спиняють його як можуть.
Мов суперечку поміж клієнтами
Владнавши врешті й суд покидаючи,
Спішить він на поля Венафра,
Щоб одпочить, чи в Тарент спартанський
Безвинно будеш, Риме, покутувать
Батьків провину, поки святинь своїх
Не відбудуєш, поки пилу
Й диму а обличчя богів не зчистиш.
Ти доти владар - поки богів слуга;
У тім - початку, в тім і кінця шукай:
Боги зневажені злощасний
Край гесперійський не раз карали.
В лиху годину проти парф'ян ми йшли:
Пакор з Монезом двічі побили нас,
І на скупе намисто, горді,
Римську ясну насиляли здобич.
В часи усобиць мало Не впав наш Рим:
Ішли вже даки, вже єгиптянин плив -
Рядами суден цей грозив нам,
Ті - вже виймали стрілу летючу.
Гріхом багатий, вік наш насамперед
Сплямив подружжя, сім'ї, домів уклад;
І вже рікою пролилися
Біди на край та на весь народ наш.
Ледь-ледь дозрівши - в танці вабливому
Дівча вже вправне, вже воно знається
На різних тонкощах кохання,
Змалку-бо марить гріхом солодким.
Заміжня - тут же, в колі бенкетному,
Гульвіс шукає - й першому-ліпшому,
Ліхтар одсунувши проворно,
Вже подає ту соромну втіху.
Ото з-за столу, з мужем умовившись,
Встає швиденько - хай лиш гендляр кивне
Або ж іспанський мореплавець,
Ласий купець на такі-от речі.
Невже в подібних сім'ях та юнь росла,
Що кров'ю пунів море забарвила,
Зламавши Пірра й Антіоха,
І Ганнібала, в бою страшного?
Були це діти воїнів-ратаїв,
Що твердь сабельську в поті чола свого
Весь день лупали й на веління
Владної матері хмиз носили,
Коли подовжить тіні верхів гірських
Західне сонце, зніме ярмо з волів
І, Віз до заходу звернувши.
Ніч приведе, благодатну пору.
Чого не сточить згубного часу плин?
Батьки минулись, гірші, ніж предки їх,
На світ привівши нас, марніших,
Ми ж - іще гірше дамо поріддя.
Нащо стільки тих сліз? -Хай-но Зефір війне,
Світлий вісник весни - й Гіг твій, Астеріє,
Вже з набутком віфінським,
Вірний, спраглий тебе, примчить.
Нот аж в Орік його, в гавань загнав, коли
Та шалена Коза бурю накликала.
Там у ночі холодні
Він частенько сльозу змахне.
Вже хазяйка ним снить, вже посланця вона
Шле до Гіга твого, щоб до гріха схиляв:
Мов, горить, закохавшись,
Бідна Хлоя. Нагадує,
Як-то Прета, було, жінка підмовила
Вкоротити життя Беллерофонтові,
Звівши наклеп на нього,
Надто вже доброчесного.
Мав у Тартар ось-ось,- каже,- й Пелей зійти,
Гіпполіти любов, чесний, відкинувши...
Крутить, як тільки вміє,-
Щоб свого домогтись-таки.
Марно: краще б до скель хитрий намовник той
Палко так промовляв. Ти вже сама гляди,
Щоб не надто вподобавсь
Еніпей, твій сусід, тобі,
Хоч, крім нього, ніхто Марсовим полем так
Не промчить на коні; не пропливе, як він,
З-поміж хлопців так швидко
Через Туську ріку ніхто,-
Дім під ніч зачини, й хоч десь на вулиці
Зойкне флейта не раз - не зазирай туди.
Хоч не раз тобі кине:
"О жорстока!" - несхитна будь.
Що задумав я, нежонатий, нині -
В світлі дні календ березневих, нащо
Квіти, ладан, жар, під яким дерновий
Тліє жертовник,-
Ти, знавець двох мов, завагався, бачу,
Славний цей обід, це козлятко біле
Вакху винен я, бо ж мене той стовбур
Мав уже вбити.
Цей святковий день з поворотом року
Буде з-під смоли вибивати корок
Амфор, що стоять, задимілі, з часу
Консула Тулла.
Випий нині сто. Меценате, кухлів
За рятунок мій. Хай світильник сяє
Аж до ранку нам, хай і гнів, і крики
Нас оминають.
Кинь про Рим журбу, про державні справи:
Он же впав загін Котізона-дака,
Ворог Риму, парф, піднімає згубну
Зброю на брата,
Вже в ярмі кантабр, наш іспанський ворог,
Вже, хоч пізно, й він ланцюгами дзвонить,
Вже ладен і скіф, попустивши лук свій,
Нам поступитись.
Тож на римський люд не зважай хоч нині,
Геть про все забудь, про своє щось думай;
Що цей день дає - те й бери погідно,-
Годі смутитись!
- Доки милим я був тобі,
Доки ще не торкавсь інший, щасливіший,
Сніжно-білих рамен твоїх,
Доти й перський владар заздрити міг мені.
- Доки іншої ти не знав,
Доки ще не змінив Лідію Хлоєю,-
З уст в уста моє ймення йшло,
Пишно так не цвіла й римлянка Ілія.
- Мною Хлоя владіє вже,
Хлоя - перша в піснях, солодко в струни б'є.
Я померти за неї рад,
Тільки б доля взамін їй додала життя.
- Ми палаєм одним вогнем:
Я і Калаїд мій, Орніта з Турій син.
Двічі ладна померти я,
Тільки б потім йому доля всміхнулася.
- Що, як давня прийде любов
Й знов під мідне ярмо візьме розлучених?
Що, як Хлої русявій я
"Геть!" - скажу й одчиню двері для Лідії?
- Той - ясніший від зірки, ти ж -
Наче корок легкий, в гніві ж нестямніший
Від гадрійської хвилі, все ж -
Вкупі б нам вікувать, вкупі й померти б нам!
Ліко, навіть коли б із Танаїса ти,
Жінка скіфа, пила - навіть тоді б узяв
Жаль тебе, що ось так, під буревієм, я
На порозі твоїм лежу.
Чуєш, чуєш, як б'є в двері глухі твої
Вітер, як у дворі сад розшумівся твій,
Як під небом ясним льодом береться вже
Сніг, що землю недавно вкрив.
Ти й Венеру гнівиш зарозумілістю.
Від напруги, дивись, рветься й канат тугий.
Кров тірренська в тобі, тож не впирайся так,
Начебто - Пенелопа ти.
Хоч не схилять тебе ні умовляння ці,
Ні дари, ні бліді лиця закоханих,
Ні твій муж (він тепер іншу, з Піерії,
Любить) - будь до благаючих,
Ліко, м'якша, ніж дуб, серцем ніжніша будь,
Ніж маврійська змія, бо ж не весь час мій бік
Ті пороги тверді й води небеснії,
Не весь час же терпітиме!
Майї сину! (Ти ж - Амфіона вчитель:
Зводив мури він чародійним співом)
Ліро, й ти, що нам семиструнне вмієш
Нині дзвеніти -
Твій, німий колись, черепахи панцир
Нині милий скрізь, за столом і в храмі
Грай таких пісень, щоб і Ліді впертій
Слух полонити.
Мов кобилці тій, так і їй лугами
Вистрибом піти, непокірній, мило.
їй чужа любов од зухвальця-мужа
Й досі тікає.
Чи ж не можеш ти злагіднілих тигрів
І ліси вести й сповільняти ріки?
Звабі струн твоїх уступив і сторож
Краю страшного -
Цербер, лютий пес, хоч сто змій чатує
В нього круг чола, хоч і гній, і сморід
Із його нутра вивергає паща
Триязикова.
Тітій, Іксіон - навіть ті всміхнулись
Серед мук тобі. На якусь хвилину
Глек води не брав, поки ти втішала
Дочок Даная.
Про вину тих дів хай і Ліда знає,
Про покару їх - про бездонну бочку -
І про те, що жде, хай і пізно, кара
На лиходія -
Й під землею жде. О безбожні! - хто ще
Більше зло вчинив? О безбожні! - Сміли
В шлюбну ніч звести женихів із світу
Гострим залізом.
Та лише одна, смолоскипів шлюбних
Гідна, лиш вона підманула славно
Зрадиика-вітця - і приніс обман їй
Славу незгасну.
"Встань! - над женихом нахилилась діва.-
Встань, щоб віч