Панчатантра,
або
П'ять кошиків житейської мудрості
Переклад Ігоря Серебрякова

Славиться хай Вагаспаті, Ману, Парашара із сином

Ваясою, з ними й - Чанак'я - він нової шастри творець.

Шастри всі, як є, збагнувши,

Велемудрий Вішнушарман

Написав у п'яти тантрах

Цю прекрасну, мудру книгу.

Ось що дійшло до наших вух.

«Є в Південних краях місто Махілароп'я, а в ньому жив колись цар на ймення Амарашакті, вельми тонкий знавець всіляких мистецтв і наук, істинне побажай-дерево для багатьох прохачів; ноги його виблискували від сяйва коштовностей, що прикрашали корони найзнаменитіших царів, коли ті схилялись перед ним у поклоні. Мав він трьох синів, що були й на розум бідні, і на глузд небагаті, а звали їх - Васушакті, Уграшакті й Анекашакті. Раджа, утямивши, що неохочі вони до науки, скликав міністрів і мовив: «О вельмишановні, ви ж знаєте, що ці троє моїх синів і до науки байдужі, і тверезого розуму не мають. Хоч і велике моє царство, але коли бачу, які вони, ніщо не тішить мене. Правду кажуть:

Як має хтось народитися мертвим, а чи дурним, хай народиться мертвим:

Двоє мертвонароджених менше накоять зла, аніж йолоп живий;

Хай буде викидень, хай буде мертвий син, хай краще народиться донька, [12]

Хай безплідною буде жона, й не дійде до зачаття, аніж мав би ти сина дурного.

Як бути з коровою, що вже ялівкою стала?

Що чекати від неука-сина, ще й невігласа в вірі?

Отож коли є хоч якась можливість пробудити в них розуміння, треба скористатися нею. Живе тут з доброї ласки моєї і харчується п'ять сотень пандитів. Так-от, щоб моє бажання здійснилося й увінчалося успіхом, знайдіть таку можливість!»

Один з міністрів на це мовив: «О повелителю, на вивчення граматики треба витратити дванадцять років. Потім варто опанувати дгармашастри Чанак'ї та інших і кама-шастри, створені Ватсьяяною та ще декотрими. Лише тоді, коли буде пізнано дгармашастри, артхашастри і камаша-стри, прокинеться розум».

Після цього один з міністрів, якого звали Суматі, відказав: «Справді-бо, всі ці предмети знадобляться в житті, але, щоб пізнати їх, треба вивчити багато творів. Але для просвіти цих юнаків краще знайдімо якусь коротку шастру. Правду кажуть:

Науки безмежні, викладені мудрим словом,

Життя швидкоплинне, і в ньому чимало загат,-

Умій вловить суть наук, непотріб відкинь,-

Так добуває гусак молоко з океану.

Є тут один брахман на ім'я Вішнушарман, який осягнув усі науки і прославився серед тих, що прагнуть знань. Треба віддати цих молодиків йому, і він, напевне, зможе наставити їх на розум».

Вислухавши це, раджа покликав Вішнушармана і ґречно попросив: «О достойний, зроби мені ласку, візьми моїх синів і розтлумач їм науку про багатство так, щоб ніхто з ними" в цьому не зміг зрівнятися, а я тебе за це обдарую сотнею щедрих нагород!» І сказав Вішнушарман раджі: «Зволь вислухати, о божественний, мої щирі слова. Навіть за сто щедрих пожертвувань не продаю я знань, та коли твої сини за шість місяців не стануть знавцями нітішастри, Що наставляє на житейську мудрість, то відречусь я від слави і свого імені!»

Вислухавши незвичайну брахманову клятву, раджа та його міністри страшенно здивувалися. Володар з пошаною [13] віддав йому синів і відчув велике полегшення. А Вішну-шарман, прийнявши юнаків, написав для досягнення мети п'ять в'язанок книжок: «Втрата дружби», «Придбання друзів», «Про війну ворон і сов», «Втрата набутого» та «Несподівані діяння» і примусив царевичів читати, а вони, за шість місяців вивчивши все, про що йшлося там, як і обіцяв брахман, стали знатися на житейській мудрості. Відтоді для просвіти нерозумних і з'явилось на землі вчення про житейську мудрість, витлумачену в книзі під назвою «Панчатантрака». Що ще сказати? А ось що:

Хто вивчає нітішастру і засвоює повчання,

Перешкодити тому, бач, навіть Індрі не під силу.

Це «Початок оповіді».

ВТРАТА ДРУЖБИ

Отож починається перша книга «Втрата дружби», в якій перша шлока така:

Між биком і левом дружба виросла у царстві лісу.

Втрутився шакал підступний - дружби наче й не бувало.

Ось як розповідається про це.

«Є в Південних краях місто Махілароп'я, і жив там купецький син Вардгамана, страшенно багатий завдяки дотриманню дгарми. Одного разу, коли настала ніч і він ліг спати, йому спливло на думку: «Якщо маєш в руках багатство, то треба не тільки знати способи примноження його, а й здійснювати це. Бо кажуть:

Чого вже тільки в світі цім не роздобуде багатій!

Розумний докладе зусиль - надбать всього зуміє він.

Багатство є, то й друзі є, багатство є, то й рідні є,

Багатство є, то й славить світ, багатство є, і ти - мудрець.

Таких немає ні наук, ані діянь, ані мистецтв,

Яких би ниці лестуни не приписали багачу.

Породичатись норовить з багатим будь-хто із чужих.

Свого ж, якщо сірома він, завжди вважають крадієм.

Багатство можна приростить, якщо дбайливим бути з ним,

І стрімко потечуть діла, подібно до річок гірських.

Не раз бува, в шанобі ті, шаноби хто не заслужив.

Тих прославляють у житті, хто при багатстві, при грошах.

Жага породжує чуття, багатство - ще нову жагу.

Тому і прийнято вважать: багатство всемогутнє в нас. [15]

Женеться за багатством хто, кладовищам поклони б'є.

Зоставивши своїх батьків, рушає у чужі краї.

Вважають діда юнаком,

Як посіда маєтність він.

Юнак - старезний дідуган,

Як зостається бідаком.

У людей є шість способів для надбання багатства: жебрацтво, служіння цареві, хліборобство, володіння наукою, лихварство й торгівля. Але найдостойнішим ділом вважається добування багатства торговим промислом. Через те й кажуть:

Жебри - ницих діло; цар невдячний; в полі каторжна робота;

Йти в науку, знань в напрузі набувать - наставнику коритись;

Та й лихварство призвести до краху може: позика - непевне діло.

Все це не дає порук на зиск.

А торгівля - річ надійна!

Слід товарів нагромадити прегарних

І продать їх. Інші способи сумнівні.

І є сім різновидів торгівлі. Ось вони: продаж пахощів, заставне діло, створення спілки торговців, забезпечення постійних замовників, вдавання до завищених цін, використання обманних ваг та завезення краму з іншої країни.

З пахощами не зрівняєш діамантів ані злота!

За малесеньку їх дрібку платить люд чималі гроші.

Робить хтось заставу - молить божество купець прещиро:

«Тільки-но помре заставник, принесу тобі пожертву».

Головою спілки ставши, подумки купець радіє:

«Чи не я завоював тут землю всю з її скарбами?»

Купець, в надії виторг мати,

Чекає покупця,

Як той, хто радо жде

Народження свого сина. [16]

Неодмінно обдурити - шеляг не додать, обважить,-

Навіть приятеля свого,- це у звичаях кіратів.

А також

Той, хто хоче вдвічі, втричі збільшить зиск від власних витрат,

З капіталом по товари їде він у край далекий.

Отак поміркувавши, надумав купецький син податися в Матхуру. Він набрав краму і, спитавши дозволу в батьків, одного погожого дня запряг пару добрячих волів, яких звали Санджівака та Нандака, в гарний віз і вирушив у далеку дорогу. Коли довелось їхати багнистими берегами Ямуни, Санджівака загруз у болоті, вивихнув ноги, зламав ярмо і впав. Вардгамана дуже зажурився, дивлячись на страждання скаліченої худобини, і, сповнений до неї щирого співчуття, перервав свою подорож аж на три дні. Побачили попутники-купці, як він побивається, та й сказали йому: «О купче, ти ж через цього вола наражаєш себе на велику небезпеку в тутешньому лісі, де повно левів, тигрів та інших лютих хижаків. Недарма кажуть:

Чого б то мав мудрець через дурницю

На небезпеку наражать себе?

В тім мудрість, щоб малим зусиллям

Велике врятувать».

Він, послухавши доброї поради, залишив кілька чоловік охороняти Санджіваку, а сам забрав усі товари і знову рушив у дорогу. Але охоронці, знаючи, яка в тому страшному лісі звірина водиться, покинули нещасного вола й накивали п'ятами звідтіля. На другий день вони наздогнали караван і, коли купець почав розпитувати їх, вони обдурили його: «Помер Санджівака, господарю. А ми, гадаючи, Що така твоя воля, вчинили обряд спалення». Вислухавши їх і щиро подякувавши, караванник, пройнятий глибоким Жалем, справив усі заупокійні обряди, такі як «відпущення вола» та інші.

А Санджівака, якому судилося прожити довше, завдяки соковитій траві й солодким водам Ямуни видужав, у силу вбився, і берег тієї річки став йому надійним притулком. Там він живився зеленими, як смарагд, свіжими врунами трави і незабаром став могутній, немов бик Хари; одкохав [17] товстий горб і, довбаючи рогами береги Ямуни, ревів, мов труба. Правду кажуть:

Захищає беззахисного талан,

Що захищено як слід - те доля губить.

Кого в лісі кинуто, той вижива,

Кого в домі кинуто, той гине.

Якось лев Пінгалака, змучений спрагою, в оточенні звіриної зграї спустився до Ямуни напитися води й почув могутнє ревіння Санджіваки, що долинало здаля. Пінгалака сполошився і з перекошеною від жаху мордою завмер під баньяном. Не довго думаючи, лев утворив чотурманда-лу - оборону з чотирьох кіл: посередині стояв він сам, навколо нього почет, в третьому колі були крикуни, що, мов ворони, повідомляли про небезпеку, в зовнішньому колі вишикувалися кімвритта, які сповіщали про те, що коїться довкола. Постійно лева супроводжували два шакали, що входили до його почту, Каратака й Даманака, сини міністрів, які втратили свої пости. Вони завжди радились поміж собою.

Коли Пінгалака зупинився, Даманака мовив: «Любий Каратако, от бачиш, наш повелитель Пінгалака спустивсь на багнистий берег Ямуни, щоб втамувати спрагу, але чогось раптом зупинився. Яке ж то лихо скоїлося, що він закликав нас до бойового порядку, а сам, охоплений смутком, наче вкопаний, став під баньяном?» Каратака йому відказав: «Друже, а нам який клопіт? Недарма кажуть:

Коли людина знехотя до діла несвого стає,

їй буде так, як мавпі тій, що витягла з колоди клин».

Спитав Даманака: «Як це сталося?», і Каратака ось що розповів.

Оповідка перша

«А було це так. Неподалік од якогось міста один купецький син заходився в діброві храм будувати, присвячений його родинному божеству. Опівдні робітники, теслярі та інші майстри, пішли до міста попоїсти, а тим часом зграя мавп, що жила тут поблизу, підкралася до тої будови. Якийсь робітник залишив там наполовину розпиляну соснову колоду з загнаним у неї клином, що був виструганий [18] з дерева кхадира. Мавпи гралися, забавлялися, стрибаючи з дерева на дерево, вибиралися й на маківки храму. Котрась із них, якій, мабуть, судилося рано вмерти, заради цікавості скочила на недопиляну колоду, і коли стала витягувати лапами клин, то причандалля того мавписька потрапило в щілину. Чи варто пояснювати, що довелося зазнати бідоласі?

Тому я й сказав: «А нам який клопіт?» До речі, ми харчуємося тим, що залишається від їжі лева. То нащо нам братися за діло, яке нас не обходить?»

Даманака йому заперечив: «Ет, голубе, хіба лише про наїдок потрібно дбати? Негоже так. Неспроста кажуть:

Аби зараять друзям у біді,

На ворога накликати погибель,

Велителеві служать мудрі люди,

А не для того, щоб набить живіт.

До того ж

Хто ради іншого живе, той істинним життям живе.

На що не піде стариган, набити щоб собі живіт.

Людське життя коротке, пов'язане воно

З багатством, доблестю й знаннями.

Хто знає це, по-справжньому живе.

А от ворони - ті живуть з пожертв.

Буває повний і струмок,

Бува й у миші рот ущерть набитий.

Радіють і нікчеми.

Дурниці декому приносять щастя.

До того ж

Хто народивсь, щоб молодість згубити неньці,

Не піднесе свойого роду корогов.

Помер хто у шаленім світі, чи родиться він знов?

Той справді народився, хто возвеличує свій рід.

Крім того,

Хоч виросла трава на березі ріки,

Та милостива нам її поява: [19]

Надію подає плавцеві,

Коли боїться він у вирі потонуть.

Не так багато є людей,

Які живуть життям високим,

Готові захистити інших,

Подібно до хмарин у спеку.

Вважають мудрі: мати істинно велика

Й наставника, що гідний шани,

Спроможна виносить під серцем.

Того, хто має незвичайний хист,

Але не виявить,- зневажать люди;

Торкнутись можна в дереві вогню,

Та не тоді, коли він вже палає».

І мовив Каратака: «Та ми ж з тобою не великі персони. Для чого нам втручатися в його справи? Бо ж кажуть:

Хто заговорить із низів без дозволу володаря,

Заслужить неповагу він, а то й презирство та ганьбу.

До того ж

Там слово промовляти варт, де дасть воно хороший плід,-

Стобарвність вирізниш як слід лише на білім полотні».

Але Даманака не погодився з ним: «Не треба, не треба так говорити.

Може стать малий великим, вірно служачи цареві,

Може все великий втратить, як у службі тій він схибить.

Через те й мовиться:

Цар милостив до тих, котрі найближче,

Хай безтямні, неосвічені, безрідні.

Так заведено - царі, жінки, ліани

До тих схиляються, хто близько біля них.

До того ж

Якщо слуги розуміють, звідки царські гнів і милість,

То нерідко вірні слуги верховодять над царями.[20]

Та для тих, знання у кого і мета ясна й висока,-

Для митця а чи вояки,- при царю найкраще бути.

Тим же, хто пихатий надто, хто своїм царем гордує,

Тим найтяжча буде кара - прошаком життя проскніти.

Той же, хто царів вважає неприступними і злими,-

Недбайливий ледацюга і нездатний до служіння.

Як слонів приборкать можна, змій а чи бенгальських тигрів,

Для розумних - щoб той владар! І його вони впокорять.

Підхід знайшовши до царя, мудрець доскакує посад,-

Опріч Малайських гір ніде сандал на світі не росте.

Якщо цареві догодив, чарівних матимеш красунь,

Багато коней, і слонів, і білі парасолі - теж».

І сказав тоді Каратака: «То що ж, любий, нам тепер робити?» - а Даманака відповів: «Зараз і наш повелитель Пінгалака, і все його оточення помирають від страху. Треба підійти до нього й дізнатися, що спричинило такий переполох, а потім уже й вирішувати, що має бути: дружба, війна, похід, замирення, сидіння у твердині, плутанина чи цілковита ясність?» Спитав Каратака: «А як же ти, любий, довідаєшся, чи перелякався наш володар?» Даманака йому відповів: «Хіба це так важко? Ось послухай, що кажуть:

Почувши річ, худоба навіть все збагне,

Лиш знак подай - рушає кінь і слон.

Розумний у чужих очах все прочитає,

Учений і немовлене почує слово!

А Ману що каже?

Обличчя вираз, порух губ, гримаси, жести, блиск очей

І слова настрій видають найпотаємніші думки.

Тож я піду сьогодні до охопленого страхом Пінгалаки, силою розуму свого врятую його від переляку, підкорю його собі і завдяки цьому добуду посаду міністра!»

Каратака здивувався: «Ти ж, любий мій, у службових справах нічогісінько не тямиш. Як же це тобі вдасться [21] підкорити його?» - «А так,- відказав Даманака,- як мудрий Дгаум'я наставляв пандавів перед вступом до міста Вірати. Та про це всі вояки знають:

Землі у квітах золотих жадають троє водночас -

Герой, мудрець і той, хто зна, як слід прислужувать царю.

Тож для служби має мудрий особливу мову знати,

Щоб царю робити благо і від нього мати ласку.

Хто чеснот не бачить в іншім, мудрі люди тим не важать,-

Солончак не дасть врожаю, скільки не ходи при ньому.

Вартий владаря служивий, хай злиденного й без царства,

Владарю служіння з часом дасть жадану нагороду.

Нехай і змушений мудрець у голоді сидіть, як стовп,-

Він від господаря чека заслужених винагород.

Скупого й грубого царя завжди ненавидить слуга,-

Чом не зненавидить себе, раз він не знає, як служить?

Царицю, принца, матінку, царя і радника його,

їх охоронців і жерця, як і правителя, шануй.

Слід слугам кинути царя, як в нього їм нема життя.

Мандрівники не рвуть плодів отруйних з арки-дерева.

Хто цареві каже: «Квітни!», хто в усіх ділах умілець,

Хто безмовний у служінні, той цареві наймиліший.

Хто тримає лад в палаці, стереже набуток в ньому,

Хто готує добре одяг, той цареві наймиліший.

Хто в розмову не вступає із прислугою гарему,

Хто не гляне на коханок, той цареві наймиліший.

Хто переступить не сміє меж пристойності в житті,

Мовляв: «Я в шані у царя», той цареві наймиліший.

Хто людей всіх зневажає тих, що роблять зле владиці,

Й сам добро для нього творить, той цареві наймиліший.[22]

Хто не гра в азартні кості, чуючи в них смерті подих,

На жінок царя й не гляне, той цареві наймиліший.

Хто у бій іде найперший, й сам у місті - між останніх,

Хто царів палац пильнує, той цареві наймиліший».

І спитав Каратака: «Ну, от підеш ти туди, любий, а з чого ж ти почнеш?» І Даманака на це сказав:

«Як добре слово мовить хтось, то й бесіда приємно йде.

Так на доглянутім лану зерно народжує зерно.

Кмітливці помагають тим, хто у халепу попаде,

Кмітливці вказують шляхи, як із халепи вийти їм.

Міністри зблиснуть мудрістю, перш ніж явити доброту.

(Так хмара грізно прогримить, перш ніж рясним линуть дощем).

Той, мов папуга, балакун, а той слова в душі хова.

А як зійдуться у гурті, стають подібні до заклять.

Я не заводитиму розмови в неслушний час. Колись мене батько навчав, що все треба робити розсудливо, не пускаючись здорового глузду.

Якщо і Брихаспаті сам промовить щось не до ладу,

Він, втративши здоровий глузд, заслужить кпинів і ганьби».

Мовив тоді Каратака:

«Нелегко вдовольнить царів, вони як білі пасма гір,

Оточені потворами, жорстокі,- важко їм служить.

До того ж вони

Царі, закуті у броню, готові вірити брехні,

Подібні до підступних змій, жадають завжди насолод.

Цар не доступний для людей, як не доступний сан святих,

Що невдоволення у них дрібне щось навіть виклика. [23]

Марно ласки від царя чекати,

її важко зберігати,

Та якщо вона здобута,

Збережеться, як вода в ставку».

Даманака відказав: «Воно справді так, але

Як здатний хтось, о милий мій, проникнуть в задуми чужі,

Він зможе неука того прибрати враз до рук своїх.

Якщо наслідувать царя,

Так і підлеглим добре жити.

Й ракшасів можна підкорити,

Як стежити за їхніми думками.

Коли у гніві цар, звернися

До пестуна його з хвалою,

І в милість царський гнів перейде,

Й підкориш ти його без заклинань».

Сказав Каратака: «Ну, що ж, якщо ти такої гадки, то я бажаю тобі успіхів на цьому шляху. Хай збудеться все, що ти задумав!» І Даманака, вислухавши таке напутнє слово, вклонився Каратаці й подався до Пінгалаки.

Пінгалака, помітивши, що до нього наближається Даманака, звелів вартовому, який стояв біля -входу: «Підніми жердину! Це наш, це Даманака, син нашого колишнього міністра. Хай заходить і згідно з правом перебуває серед наближених до мене осіб». Даманака заповз на череві всередину, низько вклонився повелителеві і, діставши дозвіл, сів на вказане йому місце. А Пінгалака, піднявши праву лапу, прикрашену подібними до блискавок пазуря-ми, доброзичливо проревів: «Хай щастить тобі! Чогось давно тебе не було видно!» Даманака на це відповів: «Повелитель не потребував наших послуг. Тільки в слушний час і вищі, й середні, і найнижчі мають догоджати цареві і вести мову з ним. Бо сказано:

Володарю прислужиться й билинка

Почухати за вухом, почистить зуби.

Неоціненна в службі та людина,

Яка хвалу царю складати вдатна.

А коли ми, слуги володаря нашого, відступаємося від нього в лиху годину, забуваємо про свій обов'язок, то нам [24] не місце серед служителів божественного. Недарма кажуть:

Цар, що достоїнств розрізнить не може,

Не розуміється й на слугах.

Хай родовитий, хай багатий,

Ніхто з розумних слугувать не буде.

Адже кажуть:

Якщо рівняють до нерівні,

Якщо до нижчих причисляють,

Якщо високої посади не дають,

Слуга владику залишає.

Коли цар необачно призначає слуг своїх, достойних займати високі пости, на такі посади, де може впоратися будь-хто, рано чи пізно вони залишать його, і гріха в тім не буде.

У золоту оправу треба брать,

А не в свинцеву дорогий алмаз,

Інакше сяяти браслет не буде

І ювеліра цим зганьбить.

А тепер, будь ласка, вислухай, чому я так довго не показувався на очі повелителеві:

Благорозумний чоловік не стане мати справу з тим,

Хто не уміє зрозуміть, де правий, а де лівий бік.

Слуга служить не буде в тих, хто незугарний гральну кість

Від камінця коштовного безпомилково відрізнить.

Якщо господар слуг своїх всіх міря на один копил,

Зусилля найстаранніших зведуться певне нанівець.

Немає без владики слуг, і слуг немає без царя.

Один від одного вони залежні - владар і слуга.

Без слуг не може бути цар ласкавим до своїх людей,

І сонце без проміння теж не може сяяти і гріть.

У суті нашого буття чотири осі сходяться,

І коло обертається - буття господаря й слуги.[25]

Волосся в нас на голові лише помащене блищить,

А без оливи блиск втрача, то що й казати вже про слуг.

Радіючи покорі слуг, їм щедро гроші платить цар.

Вони ж відплачують йому усім своїм важким життям.

Лиш знаючи свого царя, могутні й мудрі служаки,

Сміливці мужні, доблесні, беруться домогтись мети.

Слуга в доручені діла вкладає душу до кінця,

Немов прислужує чужій вродливій молодій жоні.

Той справжній помічник царю, хто вміло справи всі веде,

Хоча б вони були й важкі, і не виказує себе.

Хто мовчазний коло воріт стоїть на чатах цілий день,

На запит мовить кілька слів, той вартий похвали слуга.

Хто бачить, як життю царя загрожує страшна біда,

Відтак біді запобіжить, той істинний слуга царю.

Облаяний, покараний, побитий, зганьблений царем,

Хто не вважає це за гріх, той істинний слуга царю.

Хто голод переборює, хто недоїсть і недоспить,

І терпить спеку та мороз, той істинний слуга царю.

Хто поголоску про війну, що вже над краєм нависа,

Почув і спокій не згубив, той істинний слуга царю.

Того нікчемного слугу, що через нього зменшивсь край,

Неначе шкіра над вогнем - зі служби увільнити слід.

Не годиться володареві, думаючи про мене - «Та ж він шакал!», зневажати мене за це, хоча б тому, що

Нам родять черви шовк, а камінь - злото,

Трава священна дурва - смух корови,

В болоті лотос-красень виростає,

Із океану-моря місяць сходить,

Росте блакитний лотос із багнюки,

Нам щиро дерево вогонь дарує,

Зростає камінь-пожалій на кобрі

І пахощі - з коров'ячої жовчі,-

І все достоїнством своїм прекрасне.

Та чи й збагнеш причину їх появи?[26]

Народилась в домі миша - її нищим, бо шкідлива.

Від котів у домі користь - підгодовуємо їх.

Що в другу вірнім та слабкім, що у могутнім та в лихім?

Я - відданий, могутній я, тож, царю, поважай мене!»

Пінгалака прорік: «Бути вже так! Здібний чи нездібний, але ти син нашого давнього міністра. Тож кажи, коли щось маєш на думці, не бійся». Даманака на те відповів: «О божественний, є дещо таке, про що слід сказати!»

«Тож повідай швидше, не зволікай!» - гаркнув Пінгалака, і Даманака розпочав:

«Це діло може видатись володарю землі дрібним,

Тож Брихаспаті не велить про це на раді говорить.

Хотів би я, о рівня божествам, щоб ти вислухав мене сам на сам, бо

Вухами шістьма почуте - увесь білий світ почує,

Чотирма - таємним буде,- мудрий відкида шість вух».

І от, з волі Пінгалаки, тигри, пантери, вовки та всі інші, почувши, що говорив на раді Даманака, відразу повиходили. Тоді Даманака й запитав Пінгалаку: «Чому повелитель, ідучи до річки напитися води, раптом повернув назад і зупинився саме тут?» Пінгалака, збентежено вищіривши зуби, відповів: «А так, знічев'я». По тих словах Даманака і мовив: «Ну, коли, о божественний, про це не можна розповідати, нехай так воно й буде. Бо кажуть:

Щось дружинам, щось синам,

Щось добрим людям розповісти можна,

На міру таємниці важить слід,

Що до діла буде, а що - ні.

Вислухав оце Пінгалака й подумав: «Гадаю, він заслуговує на довір'я. Мабуть, я повідаю йому все, як було, і розкрию душу. Недарма кажуть:

Жоні, що все про тебе зна, і доброчинному слузі,

І другові бідy відкрий - і ти щасливо заживеш!»[27]

«Ти чуєш, Даманако, могутнє ревіння, що доноситься здаля?» - «Чую, повелителю,- озвався Даманака.- Ну то й що?» І сказав йому тоді Пінгалака: «Хочу я, любий, піти з цього лісу». А Даманака запитав: «Чому?» Пінгалака сказав: «Та тому, що в цьому лісі оселилась якась чудернацька істота, могутнє ревіння якої долинає до наших вух. Мабуть, і сама вона така ж могутня, як і її ревище». Даманака мовив: «Негоже, о повелителю, боятись якогось там ревіння! Недарма кажуть:

Руйнується потоком міст, закляттям - незахищений,

Любов вмира через брехню, від слова гине боягуз.

Навіщо володареві з цієї причини кидати напризволяще ліс, який перейшов йому у спадщину від предків. Мало що може ревіти: грім, водоспад, віна, барабан, литаври, черепашка, вози... То хіба всього цього боятися треба? Неспроста ж кажуть:

Поразки не зазнає цар, якщо не гине воля в нім,

Коли в жахну атаку йде на нього ворог навісний.

Про страх не відають хоробрі,

Хай навіть сам творець на них у гніві,

Зуміє випить озеречко,

Але не вип'є моря сонце.

А також

В бою хоробрих, в дружбі вірних,

Стійких в нещасті, у біді бадьорих,

Окрасу істинну всіх трьох світів,-

Таких синів нечасто родять матері.

До того ж

Хто вродився в неповазі, той подібний до травинки,-

Щоб не гнутись - сил не має, квітнуть - талану не має.

А ще

Нащо краса, як нездатен протиставить ти хоробрість,-

Так лакована прикраса обсипається у спеку.

Тепер володар знає все і повинен бути несхибним. Не треба лякатись якогось там звуку. Правду кажуть:[28]

Про це раніше я вже чув і сповнивсь райдужних надій,

Однак здобув у ділі цім лиш клапоть шкіри й дерева».

І коли Пінгалака спитав, як це сталося, то Даманака розповів йому таке.

Оповідка друга

«Один шакал, з худющою від голоду шиєю, блукав по всіх усюдах аж поки натрапив на поле бою двох військ і почув дуже страшний звук, що його здалеку доносив вітер. Шакалові стало моторошно, і він подумав: «Ну, пропав я! Але спершу піду й довідаюсь, від чого той шум, і тоді вже втечу звідси. Не можна ні сіло ні впало залишати ліс, у якому жили батьки, діди й прадіди. Бо ж кажуть:

Хто не втрачає розуму ні з жаху, ані з радощів,

Той похапцем не вийде в путь і не зазнає каяття.

Ось я зараз піду й довідаюся, що там гуде». Набрався шакал хоробрості й нишком почвалав на розглядини. Невдовзі побачив литавру. Здивований і зацікавлений, підійшов він до самісінького інструмента, ударив по ньому лапою і на радощах подумав: «Ти диви, скільки мені харчу привалило неждано-негадано. Тут, мабуть, і м'яса, й жиру повно-повнісінько». Він сяк-так роздер туго натягнену шкіру, зробив дірку і дуже задоволений поліз усередину, хоча при цьому і зламав собі зуба. Як же він розчарувався, коли побачив, що там, окрім дерева, нічого немає. І тоді невдаха прочитав таку шлоку:

«Про це раніше я вже чув і сповнивсь райдужних надій,

Однак здобув у ділі цім лиш шкіри й дерева шматки».

Так що не треба боятись ніяких звуків.

Пінгалака сказав: «Поглянь, он увесь мій почет охоплений страхом і прагне порятунку. То хіба ж я сам можу бути спокійний?» - «То не дивина,- відказав Даманака,- слуги завжди поводяться так, як їхні повелителі. Недарма кажуть:

Наука, кінь, кинджал, вино,

Мужчина, лютня, мова й стать слабка,-

Всі чинять шкоду чи приносять користь,

Якщо дістануться людині гідній.[20]

Раджу тобі набратися мужності й сидіти тут, поки я піду й розвідаю, що воно там реве».- «Іди, шановний,- мовив Пінгалака,- спробуй дізнатись». Даманака відповів: «Хоч би що загадав повелитель, здійсненне чи нездійсненне, вірний слуга неодмінно виконає. Бо відомо, що

Ніколи відданий слуга під сумнів не бере наказ -

Чи в пащу кинутись змії, а чи поринуть в океан.

А також

Якщо із тим, що цар звелів, легке то буде, чи важке,

Загаявся слуга, царю звільнитися від нього слід».

І тоді сказав Пінгалака: «Якщо так, любий, тоді йди. Хай щастить тобі». Даманака, вклонившись йому, попрямував туди, звідки долинало ревіння Санджіваки.

Коли Даманака пішов, переляканий Пінгалака подумав: «Ой, нащо я йому так довірився і розповів усе, що маю на душі? А може, тому Даманаці мій ворог заплатить більше, аніж я, і він мене підступно зрадить? Правду кажуть:

Є ті, кого підносить цар, є ті, принижує кого,

Царя ж бо, врешті-решт, вони, шляхетні, можуть погубить.

Ну, а поки він там розбирається, що й до чого, я втечу й сховаюся в іншому місці. Чого доброго, Даманака приведе сюди недруга й занапастить мене. Недарма кажуть:

І сильні можуть не побить слабких та недовірливих;

Довірливих, але міцних, побити можуть і слабкі.

Якщо захочеться комусь щасливо і яскраво жить,

То може він зневажити і Брихаспаті мудрощі.

Чекає успіх на богів, якщо не вірять недругу,

Так Індра ворога свого в утробі Діті знищить зміг».

Отак поміркувавши, Пінгалака сам-один перейшов на інше місце і став спостерігати за стежкою, якою Даманака мав повертатись назад. А Даманака, розгледівши зблизька Санджіваку, переконався, що то був звичайнісінький віл, і подумав: «От як добре вийшло! Тепер я можу й замирити лева з волом, а можу й посіяти поміж ними ворожнечу, і Пінгалака завдяки цьому буде в моїх руках. Бо кажуть: [30]

Докіль не звалиться біда, не слухає міністрів цар,

Хоча шанує їхній рід і з ними попросту живе.

Постійно у тривозі цар - в тім для міністрів користь є,

Одного прагнули б вони, щоб цар не позбувавсь тривог.

Таких міністрів не бува, що не бажали б вад царю,

Не зичили б всіляких бід, не накликали б і хвороб».

З такими думками шакал щодуху помчав до Пінгалаки, а той, угледівши його, одразу ж повернувся на колишнє місце. Даманака ще здалеку низько вклонився і підповз до повелителя. «Скажи мені, шановний,- звернувся до нього лев,- чи ти бачив ту істоту?» Відповів йому Даманака: «За велінням володаря бачив!» - «А ти правду кажеш?» - запитав Пінгалака. І Даманака йому відповів: «Хіба ж можна говорити неправду біля ніг свого хазяїна? Кажуть так:

Хоча й малу брехню

Сказав би ти цареві,

Як за найбільший гріх

За це боги карають.

А також

«Владика - втілення богів». Так Ману сам проголосив.

Шануй царя як божество, повік ні в чім царя не зрадь.

Шануй володаря свого - він втілення усіх богів,

Відтак діла і добрі й злі ідуть від бога та царя».

Пінгалака мовив: «Видно, воістину бачив ти його, о шановний. Але не гніваються великі на малих, і тобі не загрожує падіння. Недарма кажуть:

Трави не вирве буревій, якщо до долу припаде;

Лиш серед рівних справжній муж свій виявляє мужній дух.

А також

Коли бджола, приваблена струмками поту,

Слонового торкнеться лоба в тічки час,

Хоча і сильний, та не гнівається слон -

Лише на рівного спрямовує свій гнів». [31]

І тоді сказав Даманака: «Хай буде так, як сказав великодушний, бо всі ми нікчеми. Що повелитель накаже, те слуги мусять виконувати». і

Пінгалака, зітхаючи, мовив: «А що шановний може зробити?» І Даманака відповів: «Чого тільки розум не здатний ! осягнути?! Неспроста ж кажуть:

Ні зброєю, ні пішими, ані кіньми, ні слонами

Перемоги не здобудеш, якщо розуму не маєш».

І Пінгалака постановив: «Коли так, Даманако, то я поставлю тебе міністром. Відтепер ти будеш відати справами нагород, покарань та ще багато чим».

Тоді Даманака подався до Санджіваки й заторохтів: «Не гайся, не гайся, мерзенний воле! Повелитель Пінгала; ка звелів покликати тебе! Сказав, щоб ти відкинув страх і якомога швидше прибув до нього». Вислухав його Санд-жівака й запитав: «Добродію! А хто такий Пінгалака?» Даманака йому на те таку дав відповідь: «Що, ти не знаєш повелителя Пінгалаку? Гляди, бо клопоту потім не збудешся! Це наш повелитель лев, який сидить під баньяном, оточений безліччю звірів, і звати його Пінгалака». Вислухавши це, Санджівака дуже зажурився і проревів: «Ти, любий, доброчесний і вмієш вправно говорити. Якщо вже я маю з тобою до нього йти, то зроби так, аби мені не було страшно, і щоб повелитель при зустрічі ласкаво зі мною поводився». Даманака відказав йому. «Правду каже добродій, мудрі його слова. Бо

Сягаємо вершин гірських, глибин морських і надр земних,

А царевих таємниць ніколи не сягнути нам.

Побудь поки що тут, а я виберу зручну хвилину й тоді поведу тебе». По цій мові Даманака пішов до Пінгалаки й доповів йому: «Це, велителю, не звичайна істота, а той бик, на якому їздить сам божественний Махешвара. Я став його розпитувати, а він мені сказав, що Махешвара ним задоволений і велів йому пастись на порослих буйною травою берегах Кдлінді. А ще повідав про те, що бог зробив його володарем цього лісу». Пінгалака з острахом мовив: «Тепер я знаю істину. Без милості божої травоїдні не можуть безстрашно блукати в цьому лісі, де повно всякої звірини. А що ж ти йому сказав?» - «Я сказав,- відповів Даманака,- що над цим лісом владарює їздова тварина Чандіки лев Пінгалака. Так-от, шановний, зволь прибути сюди бажаним гостем. Коли постанеш перед його очима, він прийме тебе по-братньому, ти будеш разом з ним їсти й пити, гуляти й веселитися, роз'їжджати на колісниці. Той на все погодився. І я з радістю сказав бикові, що володар лісу звільняє його від страху. Тепер, повелителю, твоя воля». [32]

Почувши таке, Пінгалака проричав: «Добре, розумнику, добре! Та ти не тільки міністр, але й шратрія. Ти ніби з моїм серцем порадився, коли говорив таке. Швидше приведи його сюди і скажи, що він тут буде в цілковитій безпеці. Воістину правдиво мовиться:

Як в царя міністри - мудрі, чесні, гострі, незрадливі,

То й стоїть на них держава, як будівля на колонах.

Крім того,

Міністра видно в час війни, а лікаря - як зніме біль.

Як все гаразд - учений муж, як діло добре йде - мудрець».

Вклонився йому Даманака й побіг до Санджіваки, радіючи в душі: «О, шанує мене повелитель, прислухався до слів моїх. Виходить, поталанило мені. Недарма кажуть:

Вогонь узимку - нам нектар, красуня люба - нам нектар,

Царя прихильність - нам нектар, кисляк із рисом - нам нектар».

От дістався він до Санджіваки й з повагою звернувся до нього: «О друже, на моє прохання мій повелитель звільнив тебе від страху, тому сміливо рушай до нього. Діставши милість державця ти мусиш дотримуватись такої поведінки, як і я. Своєї гордині ні в якому разі не виявляй. А я за твоєю згодою візьму на себе весь тягар царевих справ, зайнявши посаду міністра. Коли так учинимо, то ми з тобою зазнаємо царського щастя.

До тих людей багатство йде, у кого є мисливця хист -

Одні загонять дичину, а забиває інший хтось.

А також [33]

Хто не шанує царських слуг, хоч би якого сану був,

Як Дантіла, небавом той загубить службу при дворі».

Санджівака запитав: «А як це може статися?» І Дама-нака заходився розповідати.

Оповідка третя

«Є в цих краях місто, відоме під назвою Вардгамана, в якому жив знаменитий купець Дантіла, що мав багато різного товару. Він заклопотаний був і міськими справами, і царськими, чим догоджав і городянам, і цареві. Що там казати! Такої спритної людини ніхто зроду-віку не бачив. Але відверто кажучи:

Хто служить повелителю, того ненавидить народ,

Хто щиро дбає про народ, того ненавидять царі,-

Але при протиріччі цім знайти нелегко нам когось,

Хто про народ і про царя однаково умів би дбать.

Минав час. І от якось на подвір'ї Дантіли справляли весілля. Він покликав на нього всіх міських жителів і царевих прибічників, ушанував їх частуванням, вбранням та іншими подарунками. Коли весілля відшуміло, Дантіла запросив до себе в гості самого царя з усіма його дружинами. А один царський слуга, підмітальник у палаці, Горабга, пішов туди непроханий та ще й усівся на чільному місці. Його, звісно, вигнали в потилицю, вкривши ганьбою. Відтоді бідолаха втратив спокій, не спав ночами та все міркував: «Як би мені на того купчика накликати гнів царя? От коли б його ще й скалічити! Ой, не можу я його зганьбити. Правду кажуть:

Як ти не здатний відомстить,

Не соромно впадати в гнів?

Як на жаровні б не стрибав,

Горох її не розіб'є».

Якось уранці, коли цар ще вилежувався в своїй постелі, Горабга, підмітаючи, прошепотів: «Ой, бачив я, повелителю, як Дантіла міцно обнімався зі старшою царицею». Почувши таке, цар схопився, мов ужалений, і спитав: «Слухай, Горабго, чи ти правду сказав? Невже цариця [34] так-таки обнімалася з Дантілою?» Горабга на те мовив: «Божественний, до пізньої ночі я грав у кості і зараз ходжу наче сонний. Сам не знаю, що бовкнув». Цар подумав: «Але ж і Горабга, і Дантіла вільно входять до мого палацу, може, й справді слуга бачив, як Дантіла обнімав царицю? От він і проговорився. Недарма кажуть:

Чого жадає божество, те смертний бачить уві сні.

Що не виходить з голози, те здійснюється наяву.

А також

Дурне чи добре на умі, хай сховане за сім замків,

Стає відоме нам зі слів, знічев'я мовлених вві сні.

Ну, а жінка, від неї ж бо можна всього чекати!

Із тим шепочеться усмак, на того зирить гаряче,

Милується в душі із тим,- це - жінка, що про те й казать.

Крім того,

З тим - копилить нижню губку і базікає невпинно,

Поглядом за тим стріляє, очі розкрива, як лотос.

Багача, хоч він байдужий, на умі собі тримає.

А достойного любові спритно зваблює бровами.

До того ж

Не вситить хворостяк вогню, а океану - тьма річок,

Не всйтить смерті все живе, не вситить жінку й тьма мужчин.

Як нема кутка і часу, спраглого нема мужчини,

Лиш тоді Нарада може берегти свою цнотливість.

Чарівна, жагуча любка завше, ніби тінь, зі мною,

Як самиця павичева, ласа до любовних ігрищ.

Отаких слова і справи - хай легкі а чи важезні -

Все принижують жіноцтво і ганьблять в очах народу. [35]

Те, про що жінок не просять, учинить вони готові,

А чого захоче жінка, то доб'ється неодмінно.

Навіть і нестримна жінка держиться у певних межах,

Як немає хтивих поруч, як слуга не наразився.

Хто до них лише підійде, дід чи красень, чи потвора,

Все одно згодиться жінці, з ним натішиться уволю.

Чоловік, жаданий жінці, все одно що стрій червоний,-

Він - подібний до спідниці, що здирається зі стегон.

На підлозі лак червоний чавить жінка повсякчасно,-

Так мужчини слабодухі падають жінкам під ноги».

Отак терзаючись тяжкими думками, правитель місця собі не знаходив і нарешті заборонив Дантілі переступати поріг царського палацу. А той, спантеличений таким велінням царевим, подумав: «Ой, правду ж кажуть:

Хто з багачів не гордий? В кого з волоцюг

    нещастя не буває?

Кому жінки душі не ранять? Суворий час

    над ким не владарює?

Хто з гонористих багачів пихи позбувсь?

    Який бідняк у шані?

Хто в сіті підступу не попада?

    Хто вийде з них без болю?

До того ж

Хто з вас ворону білу бачив?

Хто із гравців стрічався чесний?

Ласкава є змія? А чи холодна жінка?

Бездумний цар?.. Хто чув подібне щось?

Напевно, хтось із царських прибічників нашептав йому про мене якихось небилиць. Бо чого б оце ні сіло ні впало державець від мене відвернувся?» Одного дня підмітальник Горабга, побачивши, як Дантілу не пускають на царське подвір'я, посміхнувся і сказав стражеві, що стояв на воротях: «О-о, чуєш, охоронцю! То ж сам Дантіла, пригрітий і приголублений царем, просить милості. Гляди, щоб і ти не дістав од нього по шиї, як я!» Тоді Дантіла й подумав: [36]

«Та це ж Горабга винуватець мого злощастя, і ніхто інший. Правильно сказано:

Хай рядом і низький слуга, украй дурний та без чеснот,

Та якщо служить він царю, у шані завше буде жить.

Нехай мерзотник, боягуз, а вже як служить він царю,

То вже й зарозумілий він, не стерпить кпинів і образ».

Поринувши в такі думки, зажурений тим, що втратив довір'я царя, Дантіла пішов додому, а ввечері покликав до себе Горабгу й подарував йому сяку-таку одежину - сорочку і дготі, а потім сказав: «Я тебе тоді вигнав, бо дуже розгнівався: ти ж сів навпроти царського жерця, куди тобі не можна сідати. Отож я тебе й образив. Ти вже, будь ласка, прости мені». А Горабга, убравшися в подаровані сорочку і дготі, відчув себе мало не в раю і мовив: «Ну, що ж, купче, я тобі прощаю. А за шанобу і щедрість твою до мене скоро ти знову зазнаєш царської милості і володітимеш силою розуму». По цих словах він, радісінький, пішов з подвір'я Дантіли. Недарма кажуть:

В мерзотнику і в терезах близька є схожість, певна річ:

То вгору здійметься таріль, то раптом різко піде вниз.

На другий день, прибираючи в палаці, Горабга, підійшов до царя, котрий ще спав, і промимрив: «Ой, який же нерозумний наш повелитель, бо перед тим, як випорожнитися, їсть огірки». Почувши такі слова, цар здивовано сказав: «Гей, Горабго, що за нісенітницю ти верзеш?! Тільки тому, що ти при дворі моєму служиш, я тебе карати не стану. Та хіба ж я так коли чинив?» Горабга відповів йому: «Я, божественний, цілу ніч грав у кості, а як почав прибирати, то раптом задрімав. Що мені в голову вдарило, і що я балакав, не пам'ятаю. Змилуйся, повелителю, це все від того, що мене сон зборов». Вислухав його цар і подумав: я зроду перед тим, як випорожнитися, огірків не їв. абуть, і минулого разу цей бовдур усе вигадав, а я так розпорядився вчинити з Дантілою. Несправедливо я вигнав безневинного. Така людина не могла мене ошукати. Крім тогo без Дантіли і державні, і міські справи почали занепадати». Добре все обміркувавши, цар покликав до себе Дантілу, надарував йому своєї одежі та прикрас і призначив його на колишню посаду. [37]

То я кажу - не треба високо заноситись!» Відповів тоді Санджівака Даманаці: «Та й справді, любий! Як бажає повелитель, так я й зроблю!» І коли він так сказав, шакал повів його до Пінгалаки і мовив: «Ось, божественний, привів я до тебе Санджіваку, а як з ним повестися, сам розсуди». Санджівака поштиво схилився і незрушно стояв перед левом Пінгалакою. Оторочений жовтою гривою, Пінгалака, піднявши праву лапу, прикрашену лазурями, поблажливо й доброзичливо прорік: «Хай у всьому буде гаразд! Звідки ти, шановний, прибув до цього безлюдного лісу?» І Санджівака повів про те, що з ним сталося, як розлучився він з Вардгаманою та ще багато чого. Пінгалака вислухав його і з повагою сказав: «Не бійся, приятелю! Під охороною моєї могутньої лапи живи, як тобі заманеться, а коли що - тримайся мене, бо в тутешньому лісі повнісінько хижої звіроти, то де вже там ужитися поміж неї таким великим травоїдним, як ти?!» Потім Пінгалака в оточенні свого почту спустився до болотяного берега Ямуни, напився досхочу води й подався в ліс, поклавши тягар державної влади на Каратаку й Даманаку. Сам же він з другом Санджівакою бавив час у розмовах, що були пересипані прекрасними висловами. Справедливо кажуть:

З добрими людьми зближатись можна без кінця і краю,

І нема потреби знову повторять, що все це правда.

Оскільки Санджівака мав гострий розум, завдяки вивченню багатьох шастр, незабаром тупуватий Пінгалака теж дечого навчився і став поводитися не як лісовий, а як сільський житель. І не дивина, що Пінгалака й Санджівака цілими днями були разом, не відходячи один від одного ні на крок, а інші звірі блукали собі вдалині. Навіть Кара-така й Даманака не сміли наближатись до повелителя. Відтак левова влада послабшала, і змучені голодом звірі почали розбрідатись по чужих краях. Недарма кажуть:

Цар не дає винагород, і слуги від державця йдуть.

Так пташка залиша гніздо, коли вже дерево всиха.

А також

Шанованих і вірних слуг царю не втримать при собі.

Підуть вони від нього геть, якщо не буде їм платить. [38]

І крім того,

Якщо порушить слово цар, не сплатить слугам гроші в строк,

Царю не вибачать вони і в суперечку вступлять з ним.

Та не тільки слуги і подібні до них, а весь сущий світ тримається на тому, що всі взаємно пожирають одне одного, вдаючись до різних засобів - переговорів, грошових розрахунків, сили і чвар. Ось, наприклад:

За землі б'ються владарі, шукають хворих лікарі,

Шукають покупців купці, а дурноверхих - мудреці.

Шукають злодії роззяв, господаря шука прохач,

Коханців - пристрасні жінки, а майстрові - хоч би когось.

Озброєні знаряддям всім, на когось ждуть і день, і ніч,

Як ждуть у ріках і морях на добрий вилов хижаки.

А ось іще влучно сказано:

Наміри падлюк і змій не завжди у житті здійсненні,

І тому, мабуть, і досі світ оцей іще існує.

І змія, затисши Шамбгу, пацюка хотіла б зжерти,

Що на ньому Ганапаті шлях собі удаль торує.

Зжер змію павич би любо, лев, що всівсь на нім Парваті,

Зжерти норовить Ганешу, за слона його прийнявши.

Отакі жахні стосунки навіть у печері Шамбгу,

Що й казати вже про інших, як така природа світу.

Тоді Каратака й Даманака, обділені царською милістю, охлялими від голоду шиями стали радитися поміж собою. Даманака мовив: «Втратили ми, достойний Каратако, чільне становище. Чогось Пінгалака дуже подружив з Cанджівакою й відцурався усіх тих, хто був завжди при цьому. Що нам робити?» Каратака йому відповів: «Любий, Пінгалака зараз наших слів і не чує, але я скажу, що [39] він має спокутувати свою провину. Недарма кажуть:

Хоч зневажа міністрів цар, хай знищить він свою вину,

Як це колись Амбіки син вчинив з намови Відури.

А також

Слона нервового й царя, що збилися на манівці,

Міністрам слід чи корнаку на істинну наставить путь.

Але ж ти привів до володаря цього пожирача трави, а це все одно, що своєю лапою притягти розжарене вугілля!»

І сказав Даманака: «Це правда! Мій то гріх, а не повелителя. Бо ж кажуть:

Між баранів поліг шакал, мене злодюга обікрав,

Втрутилась звідниця - всі ми самі собі знайшли біду».

Запитав його Каратака: «Як це?», і Даманака розповів.

Оповідка четверта

«В одній, бог його знає якій, країні, є святилище, де проживав подвижник Девашарман. Завдяки продажу подарованої йому добрими людьми одежі з тонкого полотна він дуже розбагатів і перестав довіряти будь-кому, а торбину з грішми носив завжди під пахвою. Правду кажуть:

Багато назбирать добра - біда, набуте зберегти - біда,

І зиск, і витрати - біда. Багатство - джерело нещасть.

От якось шахрай Ашадгабгуті, який славився викраденням чужого добра, помітивши, що подвижник ховає торбину з грішми, подумав собі: «Як би це мені оте багатство вкрасти? Пробити дірку в стіні святилища важко - вона дуже міцна. Перелізти через ворота не можна - занадто високі. Краще я спробую вдатись до лестощів, і він тоді довіриться мені. Адже ж кажуть:

Не стать державцем без жаги, без пристрасті - не полюбить,

Глупак не скаже теплих слів, не буде щирий хитруном».

Отак розсудивши, подався він до подвижника й мовив: «Ом! Слава Шіві!» Потім віддав уклін і смиренно сказав:[40]

«О господарю, нема глузду в цьому світі, юність - немов гірська річка, життя згорає, як трава у вогні, втіхи подібні до хмар в холодну пору року, стосунки між друзями, дружинами, синами, прислужниками - то лиш сон нетривкий. Я все це осягнув. Тепер не знаю, що робити, аби здолати океан буття». Вислухавши його, Девашарман з повагою сказав: «Сину мій, щасливий ти, що вже замолоду дійшов до неприйняття світу. Бо ж кажуть:

Хто втихомиривсь з юних літ, той вмиротворивсь назавжди.

В тих вмиротворення мине, у кого жили вже сухі.

Спочатку в душу, там - і в плоть приходить старість до добряг,

І йде до тіла крадіїв, але ніколи - до душі.

А раз ти питаєш мене, яким чином переправитися через океан буття, то послухай, коли твоя ласка, таке:

Як шудра а чи чандала посипле коси попелом

І справить Шіві заповіт - він мовби Шівою стає.

Хто шестизначну прочита молитву і лінгаму квіт

Жбурне на маківку гори - в цім світі знов не оживе».

По цих словах Ашадгабгуті впав до ніг подвижника, обхопив їх руками й шанобливо мовив: «То напоум же мене, господарю, наклади на мене випробування!» - на що Девашарман відказав: «Уволю я твою волю, сину, дам випробування, але не слід тобі серед ночі ступати в святилище, бо пустельники, такі як ти і я, прагнуть самотності. Сказано ж:

Рід гине від благих, цар - від дурних порад,

    подвижник - від застілля,

Від збайдужіння - жрець, чесноти - від пліток,

    від недовір'я - дружба.

Від балувань - дитя, з надуживань - любов,

    від неуваги - жінка.

Від нехтування - лан, від марноти - добро,

    від марнотратства - гроші.

Так-от після того, як приймеш обітницю, ти спатимеш на подвір'ї святилища у хижі з соломи». [41]

Ашадгабгуті відповів йому: «Святе веління твоє, добродію. Ти поможеш мені досягти найвищого». З дозволу Девашармана він змайстрував собі ложе і став, як сказано в шастрах, вести учнівське життя. Він робив усе, навіть розтирав наставникові руки й ноги, аби тільки догодити йому. Проте мудрець, як і раніше, ні на мить не випускав з-під пахви торбини з грішми. Так минав час, і от якось Ашадгабгуті задумався: «Ой, ніколи він мені не довіриться. А що, як я його заколю мечем, або дам йому отрути, або заріжу, як скотину?» Поки він так міркував, прийшов з якогось села син одного з учнів Девашармана, щоб запросити його в гості, і сказав: «Шановний господарю, завітайте, будьте ласкаві, до нашої оселі, де відбуватиметься церемонія покладання вінків, сплетених з куші». Девашар-ман дуже зрадів, що його запросили й разом з Ашадгабгуті вирушив у дорогу. Коли вони дійшли до якоїсь річки, Девашарман витягнув з-під пахви торбинку з грішми, поклав її в мішок і, залишивши його на березі, скупався, помолився богу й сказав: «Слухай, Ашадгабгуті, поки я сходжу до вітру, ти з цієї торбини, присвяченої Йогешварі, ока не спускай»,- та й пішов. Ашадгабгуті тільки того й треба було. Він дочекався, поки подвижник зайшов за кущі, ухопив торбину й дав тягу. А Девашарман, цілком звірившись на улюбленого учня, спокійно робив своє діло і раптом помітив, що в овечій отарі зчепилися два барани. Вони раз по раз люто накидались один на одного, і з лобів у них уже юшила кров. А тим часом шакал, опинившись на арені їхньої боротьби, заходився злизувати її язиком. Угледівши таке, Девашарман подумав: «От дурний шакал, якщо барани зіткнуться, смерті йому не минути». Так і сталося. Коли барани знову вступили в бійку, вони розчавили шакала, який з насолодою облизував кров. Девашарман пожурився за ним, а потім попрямував туди, де залишив своє добро. Але ні торбини з грішми, ні Ашадгабгуті, якому він доручив стерегти її, на місці не було. Подвижник обшукав усе довкола, проте нічогісінько не знайшов. Тоді він скрикнув: «Ой-ой, пограбували мене!» - і звалився без тями додолу. А коли опритомнів, став бідкатись: «Як же ти обдурив мене, Ашадгабгуті! Відгукнися, повернися!», а потім рушив у дорогу, сподіваючись натрапити на слід того пройдисвіта...

Блукав він довго і аж надвечір дістався до села, з якого саме виходив ткач зі своєю жінкою, видно, поспішали в місто скуштувати хмільного. От до нього й звернувся [42] Девашарман: «О вельмишановний, ось уже й сонце сідає, а я прийшов до тебе як гість. Нікого в цьому селі я не знаю. Тож дотримай закону гостинності. Бо ж кажуть:

Якщо надвечір зайде гість, його гостинно стріти слід,

І до господаря у дім із часом прийде благодать.

До того ж

Привітне слово і вода, земля і ліжко із трави

У доброчинних хазяїв для гостя знайдуться завжди.

Вітання, бесіда - сто жертв, вода для обмивання ніг,

Це - мов шаноба для вітця, мов Шамбгу в гості завітав».

Вислухавши його, ткач сказав своїй жінці: «Іди, люба, додому і гарно прийми гостя! Приготуй для нього, як годиться, воду для обмивання ніг, частування, ложе і сама залишайся там, а я, як домовились, принесу чогось випити»,- та й пішов до міста. А жінка його була розпусна і, думаючи в душі про свого коханця Девадатту, взяла з собою подвижника і, всміхаючись, пішла додому. Недарма ж кажуть:

Коли похмурий день, дощить,

Чи ніч, хоч в око стрель, й дрімає місто,

Й чоловіки в краях далеких,

Це для жінок розпусних благодать.

А також

Охоча до таємних стріч,

Красуня, звісно, зовсім не цінує

Ні ковдрою застеленого ліжка,

Ані уважного до неї чоловіка.

Болять розпусниці зальоти мужа,

Його любов - кістки судомить,

Гірчать його слова солодкі,-

Немає щастя у сім'ї гріховній.

Ні осуд, ні знеславлена сім'я,

Ані в'язниця, ні життю загроза,-

До всього байдуже розбещеній жоні,

Якій із іншим бавитись кортить. [43]

Прийшла ткачиха додому, підвела Девашармана до поламаного, незасланого ліжка й сказала так: «О шановний, я зараз піду до своєї подруги, а ти поки що влаштовуйся тут у моїй домівці. Я там не забарюся». Перейнята думами про любовну зустріч з Девадаттою, вона вийшла з подвір'я й побачила свого чоловіка, що повертався з міста. Ткач уже був напідпитку, веселенький і спотикався на кожному кроці; чуб у нього скуйовдився, а в руках він тримав глечик з хмільним питвом. Тільки-но блудниця помітила свого чоловіченька, вона швиденько побігла назад у дім і, поскидавши з себе всі прикраси, вдала, ніби нічого не сталося. Але ткача здивувало те, що його мила була якось дивно, не по-домашньому вдягнута, і він мимохіть пригадав чутки, що давно вже стали до нього доходити. Пересуди гнітили йому душу, проте ткач намагався не виказувати свого настрою. Однак тепер, побачивши, що дружина поводиться не так, як завжди, він повірив чуткам і, охоплений гнівом, присікався до неї: «Куди це ти, шльондро, гріховоднице, зібралася?!» А вона йому на те: «Та я ж з тобою разом у дім увійшла і нікуди не збиралася! А ти, мабуть, уже допився до того, що й плетеш неподобне! Правду, видно, кажуть:

Як на землю повалився й несусвітне щось плете -

Ось прикмети достеменні, що напивсь до очамріння.

Всього наскрізь трясе, десь одяг загубив,

    страшна запала неміч,

Став грубіянить всім, чіплятись до людей -

    з Варуною зустрівся,

Як сонце з неба йде, на нього подивись,-

    розсіює проміння,

Втрачає гідний блиск і багровіє так,

    неначе зле на землю».

Ткач вислухав жінчині нарікання і сказав: «Давно я, шльондро, чую розмови про тебе, а сьогодні сам переконався, що то були не плітки! Ось я тобі зараз дам!» Ухопивши палицю, він добряче гамселив свою благовірну, потім міцно прив'язав її до стовпа, а сам, одурманений хмелем, заснув мертвим сном.

Подруга ткачихи, яка була одружена з цирульником, дізналася, що чоловік тієї спить, мов убитий, прийшла до неї й мовила: «Подруженько, твій Девадатта чекає на тебе, [44] біжи швидше до нього». А та озивається: «Ти поглянь, на кого я схожа! Як же я йому покажусь? Піди до мого коханого й передай йому, що не можу я сьогодні ввечері з ним зустрітися».

«Е, ні, мила,- сказала цирульничка.- Не так чинять зрадливі дружини. Говорять же:

Тих народження я славлю,

Хто жадає, мов верблюд,

Плоди солодкі добувати,

Яка б їх доля не чекала.

А також

Сумнівно, що є інший світ,-

Чого лиш людські язики не плещуть,-

Але, коли коханий поруч,

Блажен, хто юності куштує плід.

До того ж

Втішатись випаде в самотині,-

Розпусниця зрадіє і потворі,

їй чоловік не буде милий,

Хоч би яким він був вродливцем».

Тоді ткачиха мовила: «Скажи, коли знаєш, як же я, міцно зв'язана, туди піду? А тут іще й спить мій осоружний чоловік!» Цирульникова дружина на те відповіла: «Люба подруго моя, та він же п'яний як чіп і прокинеться лише тоді, коли блисне промінчик сонця. Зараз я тебе звільню і прив'яжу себе замість тебе, а ти поспішай до Девадатти!» Та їй сказала: «Хай так і буде!» Тоді цирульникова дружина розв'язала подругу, сама стала на її місце і прив'язалась до стовпа, а приятельку послала туди, де на неї чекав Девадатта. Незабаром після цього прокинувся ткач. Майже тверезий, він не був такий сердитий. «Чуєш, негіднице,- гукнув він до жінки,- якщо від сьогодні ти сидітимеш дома і станеш покірною, я тебе розв'яжу». Цирульникова дружина, остерігаючись, аби ткач не впізнав її, причаїлась і мовчала. А той вів своєї. Вона ж не промовила жодного слова. Тоді розлючений ткач ухопив гострий кинджал і відтяв їй кінчик носа. Учинивши так, сказав: "У. гультяйко, залишайся тепер тут. Я більше тобі не [45] догоджатиму!» - та й знову заснув. Голодний і зажурений Девашарман, який втратив свої гроші, був свідком усіх тих жіночих витівок.

Згодом, ткачева жінка, натішившись досхочу з Девадат-тою, сповнена істинного щастя, повернулась додому й сказала цирульниковій дружині: «Бажаю тобі добра. А чи не прокидався мій харцизяка?» Та відповіла: «Добра то добра, але я ось без кінчика носа зосталася. Відв'яжи мене швидше. Я побіжу додому, поки твій іще спить!» Так вона й зробила.

На другий день ткач прокинувся і знову заходився вичитувати жінці: «Ну, шльондро, ти й сьогодні не скажеш нічого? Я ж тобі ще гірше вкою - вуха повідрізаю, або щось інше!» А вона йому обурено сказала: «Тьху на тебе, негіднику, коли ти здатний скалічити й спотворити мене, вірну свою дружину! Нехай почують про це всі хранителі світу:

Сонце, Місяць, Вогонь, Вітер,

Земля, Небеса, Води і Яма,

День і Ніч, Надвечір'я і Дгарма -

Всім їм відомі помисли людські.

Якщо я, о боги, чиста душею і з чужим чоловіком не втішалася, то зробіть, великі, щоб ніс у мене був, як раніше, не поранений, а коли я хоч у думці согрішила з іншим чоловіком, то спопеліть мене!» А потім сказала своєму чоловікові: «Ось поглянь, лиходію, силою моєї непорочності ніс у мене на місці, який був, такий і є».

Ткач узяв скіпку, присвітив і побачив, що ніс у жінки таки справді цілий, а на землі розпливалася калюжа крові; віддалік стояв подвижник. Здивований ткач мигцем одв'язав дружину, поклав у ліжко і став голубити її та милувати. А Девашарман, який, не вірячи своїм очам, споглядав усе це, промовив:

«Шамбари хитрі витівки, одурювання Намучі,

Уміння Балі махлювать,- відоме все ж бо це жінкам.

На сміх сміється і вона, на плач співчутливо сплакне,

Уміє і нелюблячи ласкавим словом підкорить.

Май Ушанаси мудрість всю і Брихаспаті всі знання -

З умом жіночим не зрівнять. Як від жінок нам вберегтись? [46]

Лжу видають за істину, а істина для них - олжа.

Чоловікам як у житті їх вберегти і захистить?!

І десь іще сказано:

Безтямно не захоплюйтесь жінками,

Не потурайте владі їхній.

Для них той, хто в захопленні безтямнім,

За ляльку править, як без крил ворона.

Які слова солодкі у жінок,

А лоскотно вони у груди б'ють.

В них серце - крига, мед на язиці,

Отрута халахала в серці тім.

Отож, впиваючись цілунком в губи,

Мужчина б'є у шалі кулаком:

Його до себе зерня щастя вабить.

Дух лотоса так зманює бджілок.

А також

У ліжку неслухняну, непокори смерч,

    цю старань губительку,

Вмістилище обманів, хитрощів клубок,

    цю гріхів посудину,

Це поле підступів, що й мудрі не збагнуть,

    оцю погубу дгарми

Із жалом кобри,- хто істоту цю створив

    в страшній подобі жінки?

Не перечислити, чим знаджувать мужчин

    дано газелеоким:

І персів твердістю, й живим вогнем очей,

    грайливістю в обличчі,

Знадливістю речень, округлістю принад,

    чутливістю у серці,

Непевністю в ділах,- це сховище гріхів

    завжди мужчинам любе.

Вони і в сміх, вони і в плач, аби здобути успіх,

Примусять вірить будь-кого і будь-кому не вірять.

Мужчинам не ганьбити гідність роду!

Жінок слід оминать, як оминають з прахом урну. [47]

Ці ж ніжністю спочатку зваблюють мужчин,

А, впевнившись, що ті вже в сітях Ками,

Водити починають, ніби рибку,

Яка з гачком наживку проковтнула.

До того ж

Хиткі, як хвилі, спалахнуть на мить у шалі,

Немов на заході хмарки із відблиском червоним.

Усе узявши від мужчин, геть відганяють їх.

Так непотрібний лак обтрушують із ніг.

Брехня, пожадливість, обман, свавільність, невситимий шал,

Занедбаність і глупота - цього в жінок хоч відбавляй.

Отруйне їхнє все нутро, зваблива зовнішність.

Хго їх такими спородив, як гунджаки підступний плід?»

Так ось ткачева жінка дуже перелякалася подвижника, який роздумував серед ночі. А її подруга повернулась додому, тримаючи в руці відрізаного носа, й скрушно подумала: «Що ж я робитиму тепер?» Поки витівниця міркувала та журилася, як вона з такою раною житиме, її чоловік, що мав податись вранці до міста, де чекало на нього безліч справ, уже стоячи у дверях, попросив: «Голубонько, принеси-но мені швидше торбинку з бритвою - я піду поголю володаря!» А та, опинившись дома з відрізаним носом, удаючи, що страшенно запоралася, витягла з торбинки бритву й кинула її чоловікові межи очі. Цирульник спересердя, що вона кидає бритву без торби, шпурнув бритву назад і влучив нею жінці просто в обличчя. Тут вона з несамовитим криком і вибігла надвір, здійняла руки й заголосила: «Ой людоньки, ви тільки подивіться, що цей бузовір, тихий та смирний, наробив! Він же мені одрізав носа! Рятуйте! Рятуйте!» На лемент поприбігали цареві слуги, добряче відшмагали палицями голяра і разом з його безносою дружиною повели туди, де чинилось правосуддя, і сказали: «Звольте, судді достойні, вислухати історію про те, як цирульник ні за що ні про що відрізав носа своїй жінці. Покарайте його так, як він того заслуговує». Вислухали все засідателі та й спитали: «Гей, цирульнику, чого це ти дружину свою скалічив? Вона що, з іншим зійшлася, зрадила тебе чи, може, прокралася? Скажи, [48] чим вона перед тобою завинила?» Але геть побитий цирульник не міг вимовити ані слова. Судді побачили, що він мовчить, і вирішили: «Мабуть, правду повідали слуги цареві! Він злочинець, а його нещасна дружина нічим не провинилась перед ним. Сказано ж:

Бліде обличчя, голос підупав.

Розгублено відвагу, зір лякливий.

Ось той бридкий людини стан,

Коли проймає страх за скоєні гріхи.

А також

Холодний піт біжить з чола і, мов заїка, розмовля,

Він не іде, а кривуля,- ознаки тих, хто скоїв гріх.

Якщо тремтить, мов лист сухий, ступа з потупленим лицем,-

Людину з виглядом таким за злодія вважать не гріх.

Бо

Якщо не винен чоловік, не гнеться він перед судом,

У нього гнів горить в очах, і він упевнений в собі.

Отже, з усього видно, що цирульник винен, бо намагався вбити жінку. За це його слід посадити на палю».

Девашарман, побачивши, як ведуть сердешного на страту, звернувся до виконавців закону: «О судді, цю жінку поранив не цирульник, а зовсім інший чоловік. Перукар живе пристойно. Вислухайте мене, коли ваша ласка:

Шакала вбили барани - це звідниці лиха крутня.

Мене пограбував крадій,- три горя з власної вини».

І тоді судді спитали: «Як же це сталося?» Девашарман розповів їм три правдиві історії. Вислухавши його, вони Дуже здивувались, відпустили цирульника й мовили:

Брахмана, жінку, дитинча, пустельника і хирляка

Карать невільно. А проте за гріх тяжкий скалічить слід».

А ту, яка через свої плутощі лишилася без носа, цар звелів позбавити й вух. Коли все було так і вчинено, заспокоєний [49] Девашарман, що, втративши багатство, мало не знавіснів, попрямував до своєї оселі. Тому я й кажу:

«Шакала вбили барани,- це звідниці лиха крутня.

Мене пограбував крадій,- три горя з власної вини».

Каратака запитав: «А як же той крутій Ашадгабгуті зміг обдурити Девашармана?» І Даманака йому на це відповів:

«Є обманщики хитрющі - не збагне обману й Брахма,-

Тож у Вішну обернувшись, ткач царівну взяв за жінку».

Зацікавлений Каратака мовив: «Як же це сталося, брате?» І Даманака повідав йому про те.

Оповідка п'ята

«В одному містечку жили двоє друзів - ткач і колісник. Вони з самого дитинства товаришували, скрізь ходили разом і так проводили час. Та одної погожої днини у селищному храмі, присвяченому якомусь божеству, влаштували розкішне свято на честь виїзду священної колісниці. Зібралось там багато блазнів і танцівниць, різного люду з усіх усюд. І, як завжди, походжали в тому натовпі і двоє друзів. Аж ось помітили вони цареву дочку, що виїхала в паланкіні в оточенні євнухів та іншої челяді помилуватися ' божеством. Царівна сяяла гордою красою. Ткач як поба- і чив її, так одразу ж, немов труєний чи скорений лихою зіркою, вражений стрілами бога кохання, впав на землю. Колісник, бачачи, що з ним сталося, не знав, куди подітися від горя. Він з допомогою надійних людей приніс його до себе додому. Коли цілителі та заклинателі привели недужого до тями, колісник спитав його: «Скажи мені, друже, чого це ти раптом зомлів? Розкажи мені все, як було». Ткач відповів йому: «Ну, гаразд, раз ти просиш, то я відкрию тобі таїну свого серця. Якщо ти справжній друг, зроби мені велику ласку - розклади погребальне вогнище. Може, я прошу забагато, то прости мені». Після цих гірких слів колісникові на очі навернулися сльози, і він, затинаючись, промовив: «Друже мій, чого ти впав у такий розпач? Я зроблю все, що зможу. Недарма кажуть:[50]

З допомогою багатства та ще зілля й заклинання

Мудрецеві всього можна досягти у цьому світі.

Гадаю, все це розвіє твою тугу». Ткач йому відповів: «ОЙ друже мій вірний, ніщо вже не розвіє моєї туги, а тому дай мені швидше спокійно померти». А колісник сказав: «Повідай мені про своє горе, що так тебе пригнітило, і коли справді не можна буде зарадити йому, то я разом з тобою зійду на погребальне вогнище. Не переживу я розлуки». Тоді ткач йому й каже: «Так-от, друже, в ту мить, коли я побачив цареву дочку в паланкіні, бог, на корогві якого - морське чудовисько, прирік мене до такого стану. Несила мені терпіти любовні муки». Колісник співчутливо вислухав ткачеву сповідь і, усміхаючись, мовив: «Якщо в цьому річ, то чому б нам не пошукати щастя. Сьогодні ж я спробую влаштувати тобі зустріч з нею».- «Приятелю,- озвався ткач,- де ми, а де покої царівни? Туди ж нікому доступу немає, всюди царська варта стоїть. Навіщо ти втішаєш мене марними обіцянками?» На це колісник відповів: «Ти зараз, друже, переконаєшся в силі знань моїх»,- і показав йому Вайнатею, що рухався з допомогою важеля. Зроблений він був з пір'я, шкіри та дерева, мав при собі раковину, метальний диск, палицю, каустхубу й лотос. Потім колісник посадовив ткача на Вайнатею, на якому літав Вішну, надав другові подоби самого Вішну і, навчивши користуватися важелем, сказав: «Ну, тепер ти у божій подобі проберешся вночі до покою царівни, що міститься на сьомому поверсі палацу, лишившись з нею наодинці, явишся їй, дурненькій, як сам Васу-дева. Тож уласкав її солодкими речами, вчини, як заповідав Вагсьяяна, і оволодій нею».

Отак напоумлений, ткач у подобі Васудеви потай влетів У покій царівни і мовив: «Чому ти спиш, царівно? Прокинься! Я залишив добуту з океану пристрасну Лакшмі й прилетів до тебе. То зіллімося ж у любовних обіймах». А вона, побачивши перед собою чотирирукого, який сидів на Гару-Ді при всій своїй зброї, з каменем справдження бажань, здивувалася цьому, підвелася з ложа і сказала: «Господи, я ж не свята, а звичайнісінька собі земна дівчина, богові ж, який освячує всі три світи, треба поклонятись. Хіба я можу з тобою зійтися?» Ткач одповів: «О щасливице, істину ти мовиш, милостива. Однак, моя дружина Радга Народилася в пастушачій сім'ї. Так само, як колись до неї, спУстився тепер я до тебе!» Вислухала його царівна і мовила: «Ну, якщо так, боже, то треба спитати дозволу в мого батька. Він усе обміркує і віддасть мене за тебе». Але ткач сказав їй: «Люба моя, не можу я людям показуватись. Навіщо нам зайві розмови? Ти віддайся мені за законом гандгарвів. А коли батько противитиметься, то я його з усім його родом на порох зітру». По цих словах він скочив з Гаруди, взяв царівну, яка вся тремтіла і мало не плакала від сорому і страху, повів до ложа, і вони вдвох провели решту ночі,-дотримуючи заповідей Ватсьяяни; а тільки-но стало займатись на світ, ткач непомітно полетів до своєї домівки. Отак він без остороги довгенько вчащав до неї, забувши про все на світі. [51]

Але якось один з євнухів побачив на нижній губі дівчини сліди від укусів і мовив: «Напевно, царева дочка скуштувала мужчини - про те свідчать знаки на її тілі. Та як же це могло статись, коли палац так пильно охороняється? Треба негайно доповісти раджі!» Обміркувавши все, євнухи пішли до царя й сказали: «Нічого ми не відаємо, повелителю, але хтось пробирається в покій до царівни, хоч він і надійно охороняється». Ця звістка дуже засмутила державця, і той подумав:

«Дочка прийшла на світ - великий клопіт.

«За кого видать?» - батька непокоїть.

З ким буде щасна, з ким нещасна буде?

Дочка для батька завжди тільки горе.

А також

Дочка прийшла на світ, і стогне мати.

Покіль росте - уся рідня в тривозі.

Та й видать заміж - на добро чи лихо?

Не відокремиш від дочки нещастя».

Чого тільки раджа не перебрав у думці, а потім сказав своїй дружині: «Божественна, як би нам дізнатися, чи то правда, що євнухи повіли. На зухвальця, який таке виробляє, чатує страшна смерть». Цариця переполошилась, побігла в покій до дочки й побачила її зранену губу та подряпини на тілі. І тоді цариця сказала: «Чого ж це ти, грішнице, роду нашого недостойна, цноти своєї не зберегла? Хто він, той смертник, що ходить до тебе по ночах? Скажи мені чисту правду!» Дівчина, зніяковівши, потупила очі й розповіла їй про Вішну, подоби якого набрав [52] ткач. У матері від радості аж душа стрепенулась, і вона поспішила до царя, щоб поділитися з ним новиною. «Божественний,- мовила жінка,- ти щасливий! До нашої дочки щоночі навідується сам Нараяна, і вона з ним у шлюбі за законом гандгарвів. Так-от, сьогодні вночі підійдімо до слухового вікна і хоч одним оком гляньмо на нього. Але не забудь, що з людьми він не розмовляє». Окрилений цар, якого взяла нетерплячка, ледве дочекався кінця дня, що видався йому вічністю. А коли надворі споночіло, цар і цариця примостились біля слухового вікна так, щоб їм видно було небо. Незабаром вони побачили дивину: з високості на Гаруді спускався Нараяна, прикрашений усіма належними ознаками - і раковиною, і метальним диском, і палицею, і лотосом. Державець, серце якого немов сповнилося амрітою, сказав: «Люба, ми найщасливіші за всіх, бо з нашою дочкою втішається сам Нараяна; це завдяки йому справджуються наші бажання. Тепер я з допомогою такого зятя підкорю всю землю!» Дійшовши такої думки, він повів своє військо на сусідні країни, правителі яких стали чинити йому відчайдушний опір, тільки-но той перетяв їхні кордони.

А через царицю раджа переказав дочці таке: «Донечко, люба моя, коли ти будеш з нашим зятем Нараяною, то запитай його, чи це справедливо, щоб усі ті царі проти мене війну вели? Після того, як він тобі все розтлумачить, попроси, щоб наслав на ворогів моїх лихоліття». І от, коли вночі до царівни з'явився ткач, вона шанобливо звернулась до нього: «Якщо ти, Великий Боже, доводишся моєму батькові зятем, то було б добре, аби царям, які з ним ворогують, не пощастило... Зроби таку ласку, нашли на всіх його ворогів лихоліття».

Ткач сказав їй: «Чи варто говорити про це кохана моя? Так і буде з недругами твого батька. Хай не тривожиться. В одну мить я їх знищу впень своєю палицею й метальним диском. Повір мені!» Тим часом вороги розорили вже всю країну; останнім оплотом царя стала його фортеця. А цар, який не знав, що під виглядом Вішну криється простий ткач, безперестану посилав йому такі дорогоцінні пахощі як агуру, камфора, мускус та інші, вельми розкішний одяг, всілякі добірні страви та напої і вустами дочки своєї благав: «О святий боже, вранці неодмінно впаде наша фортеця, бо нестача зерна й топлива призвела до того, що людей, які ослабли й не в змозі далі битися, чекає неминуча смерть! Тепер, коли ти знаєш усе, відверни біду в слушний час!» [53]

Почувши це, ткач задумався: «Якщо фортеця справді впаде, то мені доведеться розлучитися з коханою. Я, мабуть, сяду на Гаруду, при всій зброї злечу в небо й покажусь людям. Коли вони визнають мене за самого Васу-деву, то охоплені страхом царі зі своїми воїнами загинуть. Сказано ж: і

Хай в змії нема отрути - голова ж таки лякає,

Є отрута чи немає - а капшук страшить роздутий.

Ну, а коли я, захищаючи фортецю, загину, тим краще. Бо ж кажуть:

Тих, хто брахмана ради і владики,

Корови ради, жінки і фортеці

Своїм життям пожертвувать готовий,

Чека на небесах блаженних доля».

На світанку, спорядившись до бою, він сказав своїй1 коханій: «Люба моя, скуштую я сьогодні плоті і крові ворожої, замість питва, але ніщо не може зрівнятися з твоїми обіймами! Однак, не послухати тебе не смію. Удосвіта я з військом вирушаю з міста на битву. Літаючи в небі, я всіх тих царків здолаю, позбавлю блиску й спроваджу на шлях вічного блаженства. Ті, кого я сам уб'ю, хоч вони й грішними були, опиняться в раю Вайкунтха, а хто загине, тікаючи з поля бою, в рай не попаде». Вислухала його царева дочка, пішла до батька і все йому розповіла. Раджа, вдячний дочці за звістку, підвівся рано-вранці й з добре озброєним військом став до бою. Ткач, який приготувався зустріти свій смертний час, взяв у руки лук, сів на Гаруду, злетів у небо і теж подався на битву.

А тим часом справжній Великий Нараяна тільки-но подумав про пожирача змій, як Вайнатея миттю постав перед його очима. Бог сказав йому: «О Гарудо, ти, певно, знаєш, що ткач, прибравши мою подобу й літаючи на дерев'яному Гаруді, втішається щастям з царською дочкою». Той озвався: «Все це, божественний, мені відомо. То що маєм діяти?» Найдостойніший Нараяна мовив: «Сьогодні ткач пішов на вірну смерть. Його, звісно, може прошити стрілою будь-який воїн. Коли він загине, поміж людей піде поголос, що ось, мовляв, од стріли звичайного воїна і Вішну, і Гаруда попадали на землю, а після цього ніхто вже нам з тобою жертвоприношень не робитиме. Отож негайно [54] втілишся в дерев'яного Гаруду, а я вселюся в ткача і знищу всіх ворогів, загибель яких ще більше нас возвеличить». І тоді Гаруда сказав: «Бути на цьому»,- і одразу вчинив, як було велено, а Найдостойніший Нараяна вселився в тіло ткача. Завдяки могутності Нараяни ткач, літаючи в небі, озброєний раковиною, метальним диском, палицею та луком, немов граючись, за одну мить поборов усіх найхороб-ріших воїнів і знеславив їх. Після цього й раджа зі своїм військом кинувся в бій і прикінчив усіх ворогів.

І от серед людей пішла чутка, ніби тому, що царевим зятем був не хто інший, як сам Вішну, вороги зазнали поразки. Ткач побачив, що всі недруги мертві, і, перейнятий радістю, спустився з небес. Тоді й цар, і радники його, і городяни, впізнавши в ньому жителя свого міста, запитали: «Та як же це могло бути?» І він повідав про все, що сталося, з самого початку. Цар, душу якого звеселили ткачеві мудрощі та слава, що він укрився нею, здолавши ворогів, перед очима всього люду влаштував, як і годилося за звичаєм, весілля ткача з царівною і не лише дочку, а й царство йому віддав. Ну, а ткач з головою поринув у любощі зі своєю коханою, втішаючись насолодами, спізнаючи суть усього живого. Ось через те й кажуть:

Є обманщики хитрющі - не збагне обману й Брахма,-

Тож, у Вішну обернувшись, ткач царівну взяв за жінку».

Вислухавши все це, Каратака мовив: «Коли так, то що ж нам робити?» Даманака йому сказав: «Отут мені допоможе мій розум, завдяки якому я перехитрую пана Санджіваку. Бо,

Якщо вступає в дію розум,

Загубить він володаря й країну,-

Адже стріла, яка летить до цілі,

Спроможна вбить когось або поранить».

І сказав на це Каратака: «Хоч розуму й не позичати, але ти не зможеш розлучити Пінгалаки з Санджівакою». Даманака відповів: «Інколи, брате, буває, що й нездібний успіху досягає. Як то мовиться:

Що можна хитрістю зробить, на те тобі забракне сили,-

Ворона, нитку кинувши, зміюку чорну заклює».

Спитав Каратака: «А як це?», і Даманака розповів. [55]

Оповідка шоста

«Росло в одній країні крислате дерево ньягродга, на якому звила собі гніздо пара ворон. Щоразу, коли вилуплювались вороненята, туди підповзала чорна змія й пожирала вороняче потомство. Не маючи ради з таким лихом, нещасні батьки пішли до свого доброго приятеля шакала, який жив під іншим деревом, і сказали йому: «О милий, біда в нас велика! До нашого гнізда внадилася підступна чорна змія. Вона вилазить з дупла дерева й поїдає вороненят. Може, ти підкажеш нам, як урятуватися від неї?

У кого лан біля ріки, із іншим сплуталась жона,

Змія у домі завелась, не може буть спокійним той.

І доки ми там житимемо, не буде нам спокою». Шакал розважливо мовив: «У такому невеликому обширі нічого путнього зробити не вдасться - хіба що вбити її.

Ворога перебороти - найвірніший засіб - зброя,

І слабкий, як має зброю, ворогам не піддається.

Рибу жеручи з озерця - всяку: і дрібну, й велику,

Журавель тому загинув, що вдавився спритним раком».

І знову запитав Каратака: «Як же це сталося?», і Даманака розповів.

Оповідка сьома

«Є в одному краї озеро, в якому водиться багато всякої живності, і оселився на ньому старий журавель, до того немічний, що не міг уже навіть ловити риби. От якось вийшов він, змучений голодом, на берег озера і став зрошувати землю сльозами-перлинами. Згодом у супроводі всяких водяних мешканців до нього підплив рак, щоб довідатись, чому він так побивається, і спитав: «Дядечку, чого це ви тут сьогодні стоїте мов укопаний, нічого не їсте і так гірко плачете?» Журавель відповів: «Синочку, скажу тобі чисту правду. Я дав обітницю не їсти риби, і ось, бачиш, коли ти підплив з нею сюди, я її не чіпаю». І тоді рак поцікавився: «А яка ж причина, дядечку, такої обітниці?» Журавель на те мовив: «Я, синку, на цьому озері і народився, і постарів. Ну, й довелось мені почути, що аж дванадцять літ не буде дощів».- «Де ж ви таке почули?» - спитав рак, а журавель сказав йому: «Доля таке віщує. Бо Сатурн має пройти через сузір'я Віз Рохіні, а Шукра через Бгауму. Говорив же звіздар Варахаміхара: [56]

Коли Син Сонця в небесах

Не стрінеться із Повозом Рохіні,

Дванадцять літ дощу не дасть

Святий Васава, і настане голод.

А також

Як тільки Повіз Праджапаті

Планетою із краю в край проїде,

Все вкриють попіл і кістки,-

Обіт капаліки охопить землю.

До того ж

Із Повозом Рохіні ненароком

Зіткнеться Сонця Син,

А Марс зустріне Місяць,

Весь світ порине в океан нещасть.

А про це невелике озерце нема чого й казати - воно зовсім висохне й залишиться без води. Вам усім краще піти звідсіля. Мені що, я вже старий, за свій вік нагулявся на плесі озера досхочу і на сухопутті якось перебуду. А тим, хто в воді живе, загрожує погибель, і от розлуки з ними я не перенесу. Вихід з цього становища є - треба всім до одного переселитися з обмілілого озера в глибше. Ну, такі, як макари, крокодили, черепахи, річкові слони і подібні до них переберуться на своїх лапах. Однак тут є й такі, що лише в воді здатні пересуватися, і мені дуже шкода їх, бо від них навіть ікринки не залишиться!» Журавель говорив голосно, щоб його всі чули. Після того, як він скінчив свою промову, водяні мешканці - риби, черепахи та інші, душі яких сповнилися страхом, стали просити його: «Якщо можете, дядечку, допоможіть нам Урятуватися!» Журавель їм сказав: «Тут недалечко є поросле кущами лотоса повноводе озеро, яке й за двадцять чотири бездощові роки не пересохне. Ну, раз ви просите, я вас туди поведу». Нещасні повірили йому і навперебій заходилися благати: «Ріднесенький, мене першого!», «Я - [57] перший!» А він, лиходій, утішивши їх нездійсненними обіцянками про переселення, перепитував кожного по черзі, чого той бажає, потім витягував з води, летів з ним на скелю, що стояла поблизу, й пожирав його там. Якось одного дня звернувся до нього рак з такими словами: «Дядечку: ви колись казали, що любите мене? Чому ж тоді ви всіх рятуєте, а мене залишаєте напризволяще? Віднесіть мене вже сьогодні в те озеро». Облудний журавель вислухав його і подумав: «Набридло мені самою рибою харчуватися! Мабуть, я цього разу скуштую рака!» Отак поміркувавши, підхопив він бідолаху та й полетів на скелю розправи. Ще здалеку рак побачив гору кісток, що громадилась під тією скелею. Розпізнавши в них риб'ячі останки, він спитав журавля: «Чи далеко, дядечку, до того озера? Ви вже, певно, стомилися, бо я дуже важкий. Може, трохи перепочинемо?» А журавель подумав собі: «Ну й дурний же цей водяний житель!» - і сказав, усміхнувшись: «Рано сідати нам, до озера ще далеко! А ти пригадай своє благодійне божество, бо я зараз сяду на скелю і тебе з'їм!» І от, коли він оце говорив, рак своїми клешнями щосили стиснув тоненьку, схожу на стеблину лотоса горлянку й одразу придушив капосника, а сам мало-помалу поповз до свого озера. Коли він повернувся додому, водяні мешканці почали розпитувати його: «А чого це ти прийшов? Чи при здоров'ї ти? Чому наш рятівник не прилетів? Де це він забарився? Ми всі з нетерпінням чекаємо тієї миті, коли він нас звідси забере».

Вислухав їх рак і, зареготавши, сказав: «Усіх нерозумних водяних мешканців, які повірили оманливим словам, пожер старий журавель он на тій скелі. І я безмежно вірив йому, аж поки розгадав намір пройдисвіта. Тепер ось я приніс вам шматок його шиї. Вам нема чого більше боятися. Віднині для всіх тих, що в воді живуть, настане мир». Тому я й кажу:

Рибу жеручи з озерця - всяку: і дрібну, й велику,

Журавель тому загинув, що вдавився спритним раком.

І спитав ворон: «Дорогий, скажи, будь ласка, як же зі змією розправитися?» Шакал йому сказав: «Лети, любий, у яку-небудь царську країну. Розшукай там розтелепу-багача або царевого радника, вкради в них золотий ланцюжок чи намисто з перлин і кинь у зміїну нору, а коли люди знайдуть у ній пропажу, то змію неодмінно вб'ють». [58]

Вислухали оте все ворон з вороною та й полетіли. І от, пролітаючи над якимсь озером, ворона побачила, що в ньому купаються жінки з царського антахпуру (гарему), затіваючи в воді різні розваги. А на березі красуні полишали золоті ланцюжки, разки намиста й ошатний одяг з усякими прикрасами. Ворона швидко схопила золотий ланцюжок і полетіла до свого гнізда. Один з євнухів помітив це і, взявши палицю, побіг услід за нею, а ворона кинула свій здобуток у зміїну нору й сховалась неподалік. Коли царські слуги повилазили на дерево й заглянули в дупло, то побачили там змію, що розпустила свій капшук. Вони вбили її, забрали золотого ланцюжка і радісно попрямували до царського палацу. З тієї пори ворон з вороною стали жити щасливо, не знаючи горя. От я й кажу:

Вдало обрано коли вже зброю й спосіб боротьби,

Той, хто навіть тілом дрібен, не покориться гіганту.

Чого тільки не зроблять наділені розумом? Сказано ж:

Якщо розум є в малого, що йому дурного сила,-

Гордий лев у темнім лісі з волі зайця утопився».

Каратака спитав: «А як же це сталося?», і Даманака йому розповів.

Оповідка восьма

«Жив у одному лісі лев на ім'я Бгасурака. Одурманений своєю могутністю, він безперестану нищив газелей, зайців та інших звірів, що жили в тому самому лісі. От якось зібралися разом вепри, буйволи, плямисті олені, зайці й звернулись до нього з такими словами: «О повелителю, чого ж це ти суціль усіх тварин вигублюєш, коли тобі, Щоб наїстися, й одної досить? Давай домовимося поміж собою - віднині щодня до тебе приходитиме один звір, Щоб ти його з'їв. Якщо ти пристанеш на цю угоду, то до кінця життя не матимеш ніякого клопоту, а ми не порушимо свого слова, і таким чином буде дотримано царської Дгарми (звичаю). Бо ж сказано:

Хто ліками не зловжива, а в них бо є й живе срібло,

Той мудро чинить, певна річ,- здоров'я зміцнює своє. [59]

Якщо народом цар розумно править,

То й край його, хоч небагатий,

Даватиме прибуток, як арані,

Що їх потреш, дають вогонь жертовний.

Якщо правдиво править цар,

Він має райську благодать,

Якщо пригнічує народ,-

Себе знеславить, поганьбить.

Владика доїть свій народ

Потроху, як пастух корів,

Проте годує й стереже.

Так чинить справедливо він.

Якщо з народу хоче цар

Все вичавить, то - глупота!

Це все одно, що цапа вбить,

Щоб раз лиш голод вдовольнить.

Якщо достатку прагне цар, він мусить дбати про народ,

Давать дарунки, шанувать,- так дбає садівник про сад.

Щоб бути світочем, владар олію з підданих бере,

Тож мусить пам'ятать про них і їм віддячувать як слід.

Корову в час доїння чимсь задобрюють - так і народ.

Щоб дерево дало плоди, його слід щедро поливать.

Лиш на доглянутій землі зерно приносить урожай,

Так і доглянутий народ царю відплачує добром.

Коштовні речі та скарби, зерно і все, що має цар,

Володарю дає народ, як упослідження не зна.

На троні процвітає цар, як робить підданим добро,

А як народ живе в біді, цар до погибелі іде».

Після цієї довгої тиради Бгасурака мовив: «Істинну правду кажете ви, шановні! Але, якщо хоч один день до мене ніхто не приходитиме, тоді я вас усіх пожеру!» Звірі на тому порішили і стали спокійно блукати собі лісом, не боячись за своє життя. Минали дні, і кожного разу перед обідом до лісового царя приходив чи то якийсь немічний [60] звір, чи той, що впадав у вайраг'ю, чи такий, котрого турбувала доля дружини або дитинчати.

І ось настав час зайцеві туди йти. Дуже не хотілося сірому вирушати в дорогу, однак його підганяв увесь тваринний світ. Він ледве плентався, думаючи про те, яких мук йому доведеться зазнати, і раптом помітив криницю. Заєць підскочив до неї, зазирнув у воду й побачив там своє відображення. Отут він здогадався, як можна знищити лева: «Я роздратую Бгасураку, доведу його до шаленства і хитрощами примушу стрибнути в криницю». Аж наприкінці дня причапав заєць до Бгасураки, який з голоду так розлютився, що в нього навіть піна збилася в куточках пащі. І подумав лев: «Ну, завтра вранці я всю звіроту пожеру в цьому лісі!» Поки він отак міркував, до нього тихенько підійшов заєць і низько вклонився. Розгніваний Бгасурака накинувся на нього з лайкою: «Як же це ти, найнікчемніший серед зайців, посмів запізнитися і чого прийшов сюди один, такий мізерний?! Так-от, через твій негідний вчинок я тепер винищу всі звірячі роди!»

А заєць покірливо мовив: «Ні, повелителю, нема в тому моєї вини, інші звірі теж не винні. Звольте, наш володарю, вислухати, з якої причини це сталося». Лев проричав: «Швидше розповідай, поки не попав мені на зуби!» І тоді заєць повідав: «О повелителю, сьогодні всі звірі, знаючи, що настала моя черга і що я дуже малий, послали разом зі мною ще чотирьох зайців. І от, коли я з ними йшов до тебе, із свого лігва вискочив якийсь величезний лев і страшенно заричав: «Куди це ви прямуєте? Ану, згадуйте своїх богів-покровителів та готуйтесь до смерті!» Тут я йому й кажу: «Ми йдемо до нашого повелителя лева Бгасураки, який нас чекає, щоб пообідати нами у призначений час». А він як заричить: «Та як на те ішлося, то це мій ліс. Зі мною всі звірі мають домовлятися, в який час їм слід приходити до мене на обід! Злодій і брехун отой ваш Бгасурака! Мотай швидше до нього й поклич сюди,'а четверо зайців зостануться в мене заложниками. Хто з нас двох виявиться могутнішим, той буде тут раджею і дістане право всіх пожерти. От я й поспішив з цією звісткою до повелителя. Через те й спізнився. Більше мені нема чого сказати, володарю».

Вислухав його Бгасурака й мовив: «Ну, ось що, любий, покажи-но мені того лева-розбишаку, на якого я вивергну свій гнів. Сказано ж:[61]

Земля, союзник, золото,- ось вірних три мети війни,

Якщо нема з них жодної - не треба й затівать її.

Якщо мала пожива жде, а то й поразка може буть,

Хто розуму не втратив, той не буде затівать війни».

Заєць погодився: «Істинна правда, владико. За свою землю або проти кривдників б'ються кшатрії (воїни). А той лев притаївся у своєму лігві, як у фортеці, і напав на нас зненацька. З ворогом, який засів у фортеці, впоратися важко. Недарма ж кажуть:

Ні табун слонів могутніх, ані коней сотня тисяч

Для царя не важать стільки, як одна міцна фортеця.

Лучників загін хоробрий, що за мурами товстими,

Вславить і царя, й фортецю - твердять так в боях навчені.

Вішвакарман, що злякався воїв Хірашньякашіпа,

За порадою владики звів у давній час фортецю.

Цар сказав: «Хто у фортеці, той звитяжно бій завершить».

Ось чому із того часу зведено фортець багато.

Без зубів змія - слониха без потіння в пору тічки.

Без фортеці повелитель - для нападників пожива».

Вислухавши зайця, Бгасурака проричав: «Хоч він і в фортеці засів, ти, любий, покажи мені того лева-розби-шаку, і я з ним розправлюсь. Бо ж сказано:

Хто хворості не подола, не переможе ворогів,

Той знайде смерть свою від них, хоч би яким могутнім був.

А також

Якщо жадаєш в щасті жить, ні ворогів, ані хвороб

Ще в зародку не зневажай, адже ж однакові вони.

До того ж

Хай, як на неміч, дивиться на ворога,

    хто захмелів од слави,-

Хоча спочатку можна з ним розправитись.

    А що з ним буде згодом? [62]

А згодом нездоланним ворог зробиться,

    мов навісна хвороба,

Що нам спочатку не загрожує,

    а потім з ніг нас валить.

А ще

Хто в силі власній впевнений і йде в похід на ворога,

Той знищить багатьох один, як той Бгаргава кшатріїв».

Заєць промовив: «Все це справедливо, але мені здалося, що він дуже могутній! То хіба ж можна повелителеві вирушати в бій, не знаючи, на що здатний ворог?! Неспроста ж кажуть:

Хто в бій іде, не знаючи ворожих сил і сил своїх,

Той неодмінно пропаде, немов метелик у вогні.

Хто на сусіда сильного в гордині йде, відступить той,

Як слон від кручі відступив, зламавши ікла об стрімчак».

Бгасурака гаркнув на нього: «А тобі яке діло? Веди до нього, та й годі, хоч він і в фортеці!»

Заєць озвався на те: «Якщо так, то ходімо, володарю!» - і сам поскакав попереду... Коли наблизились до криниці, він сказав: «О повелителю, хто може встояти перед твоєю могутністю?! Отой лев-розбишака, тільки-но помітив тебе, одразу ж сховався в своєму лігві. Іди туди, куди я тебе направлю». Бгасурака звелів: «Ану, кажи, де його лігво!» І тоді заєць показав йому криницю. Дурний лев заглянув у неї і, побачивши в воді своє відображення, нестямно заричав, а з глибини те ричання відлунило вдвічі голосніше. Бгасурака подумав, що то заревів його ворог, миттю кинувся в криницю сторч головою й розпрощався з життям. Заєць дуже зрадів, що так усе скінчилося, і заспокоїв інших звірів. Заживши серед них великої слави, він розкошував у тому лісі довіку. Так-от я й кажу:

Якщо в малого розум є, то що йому дурного міць?

Отож у лісі гордий лев із волі зайця утопивсь.

Якщо шановний хоче цього, то я зараз же піду туди й силою свого розуму зруйную дружбу Санджіваки й Пінгалаки».[63]

«Що ж,- відповів йому Каратака,- тоді йди, і щасти тобі доле. Хай справдяться наші надії!»

І ось Даманака, вибравши час, коли біля Пінгалаки не було Санджіваки, підійшов до лева й шанобливо вклонився, а той його запитав: «Де це ти так довго пропадав?» Даманака відповів: «Не потрібен я був божественному, через те й не приходив! А тепер, як довідався, що благоденство раджі під загрозою, я, сповнений тривоги, скріпивши змучене лиховісним полум'ям серце, сам явився до тебе на розмову. Сказано ж:

Хто іншим не бажа біди, тому повинен всяк сказать

Хай добре щось, хай прикре щось, приємне чи образливе».

Вислухавши слова Даманаки, що за ними крився якийсь намір, Пінгалака спитав: «На що шановний натякає? Розповідай, коли вже розповідати почав!» І Даманака повів таку мову: «Божественний, Санджівака замислив чорне діло проти влади твоїх благословенних лап і сам сказав мені про це віч-на-віч: «О Даманако, бачу я, що своєю могутністю перевершую Пінгалаку і знаю його сильні й слабкі сторони. Через те я його вб'ю і сам правитиму всіма звірами, а тебе візьму до себе за міністра». Зачувши цю брехливу оповідь, Пінгалака, немов уражений ударом грому, приголомшено мовчав. Даманака помітив, що Пінгалака змінився на морді,й подумав: «Ну, ось тепер неодмінно раджа погубить міністра Санджіваку, хоч вони і в дружніх стосунках. Адже кажуть:

Панує в царстві цар, в руках міністра - лад,

    обтяжливий для нього.

Однак, що він слуга, зневажує міністр,

    від влади захмелівши.

Він, вершачи діла підлеглих, у душі

    подумує про царство

І на життя царя, в полоні дум отих,

    готує підлий замах.

То що ж далі робити?» А Пінгалака, сяк-так оговтавшись, сказав Даманаці: «Санджівака - вірний мій слуга, чого б він затівав проти мене змову?», на що той відповів: «Слуга він чи не слуга, це ще нічого не означає. Недарма сказано:[64]

Нема людини на землі, що не жадала б стать царем.

Той, хто не думає про це, приречений служить царю».

Пінгалака заперечив: «І все ж таки, друже, не маю я на нього зла. Адже справедливо мовиться:

Хто із любих нам безгрішний? Хоч неправильно він чинить,

Але вже як нам він любий, всі гріхи йому прощаєм».

Даманака на це сказав: «Ось у цьому і вся біда.

Тим, до кого цар прихильний, байдуже, які ті будуть,-

Благородні чи не дуже,- а найперш дається щастя.

З іншого боку, за які це заслуги повелитель наблизив до себе Санджіваку, таж той не славиться жодною з чеснот?! Може, ти, божественний, сподіваєшся за допомогою цього опасистого велетня подолати своїх ворогів? Даремно! Він же травоїдний, а всі недруги твоїх божественних лап хижаки, які харчуються м'ясом. Отже, у зіткненні з ворогами він тобі не помічник. Його слід було б звинуватити у зраді й прикінчити!»

Пінгалака не погодився з ним:

«Як цар про когось добре слово мовив,

Того провини згадувать безглуздо.

Адже інакше люди це й не сприймуть,

Як вихватку проти царя самого.

До речі, я за твоєю порадою пообіцяв йому безпеку. Чого ж ти на нього наговорюєш? Крім того, нема ніяких вагомих доказів проти друга нашого Санджіваки. Правду ж кажуть:

Не треба дайтью убивать лише за те, що викрав Шрі,

Отруйне дерево рубать не слід, якщо вже сам зростив.

Тим, хто живе, чи слід було життя давать?

Якщо вже дав, то і підтримуй повсякчас;

Той, хто підняв і кинув - в соромі горить.

Падіння не боїться той, хто на землі стоїть.

Хто добрий у ділах усіх, того чесноти в доброті,

Того, хто добрий в глупоті, лиш милостиво добрим звуть.[65]

Так-от, не бачу я причин підозрювати його в змові і кари на нього не накладатиму».

Сказав на це Даманака: «Не в тому, владико, полягає ; царева дгарма, щоб прощати умисел змови. Бо ж кажуть:

Якщо у тебе і в когось одна і та мета, і

І певно знає той про це ще й слабкості твої, з

Його негайно треба вбить, немов того слугу,

Який півцарства увірвав,- інакше й сам загинеш.

Але ти забув про дгарму царя заради дружби з Санджі-вакою і таким чином посіяв невдоволення серед підданих своїх. Через цього травоїдного і твоє єство незабаром зміниться. Коли ти його не вб'єш, то втратиш здатність добувати на прожиток м'ясо. Тоді тебе всі покинуть і ти неодмінно загинеш. Товаришування з Санджівакою до добра не доведе - тобі ніколи й не заманеться піти на полювання. Неспроста мовиться:

Як смертні служать іншому, так інші служать смертному.

Немає в цьому сумніву - людина так влаштована.

До того ж

На гарячій сковорідці висиха води краплина,

А на лотоса пелюстці блискотить, немов перлина.

В мушлі ж, десь на дні морському, крапля справжнім перлом стане.

Тож якою буть краплині, від оточення залежить.

А також

Від стосунків з непорядним, далебі, й святі псуються,

Від зв'язків з Дурйодганою крадієм корів став Бгішма.

Через те святі й відкидають спілкування з підлими. Сказано ж:

Не слід давати захистку тому, кого не знаєш ти.

Так Мандавісарпіні, бач, через блощиць загинула».

Спитав Пінгалака: «Як же це сталося?», і Даманака розповів йому.[66]

Оповідка дев'ята

«В одного володаря була дуже гарна опочивальня, і там між двома покривалами лазила млява, ледача воша, яку звали Мандавісарпіні. Смакуючи царською кров'ю, вона почувала себе тут, немов у раю. От якось туди заблукала вогнеуста блощиця на ім'я Агнімукха. Воша, помітивши її, стривожилась і сказала: «Тут не місце тобі. Забирайся звідси мерщій, поки тебе ніхто не побачив!» А вона озвалась: «Негоже, серденько, так стрічати навіть недобру істоту, коли вона завітала у дім. Треба сказати:

Заходь! Сідай зручніш! Як справи в тебе йдуть?

    В яких краях бувала?

Чому така бліда? Я рада так тобі!

    Є, певне, що сказати?

Ось добрі люди так всіх тих, хто входить в дім,

    сердечно зустрічають.

Знавці для хазяїв уклали цей закон,

    і він веде на небо.

А я сьогодні твоя гостя. Якби ти тільки знала, скільки всякої крові я попила - несолодкої, через погане харчування, слизистої, гострої на смак, а от медової, як сік манго, ще ніколи не куштувала. Коли твоя ласка, то я зараз нап'юся царевої крові, що тече в його тілі завдяки солодкій їжі, напоям і стравам, приготованим під різними підливами, та й взагалі засмаченій всім тим, що можна лизати й смоктати. І тоді мій язик зазнає небувалої втіхи. Бо ж кажуть:

Царевої хоч раз в житті попити б крові! Річ ясна:

В людини часто на умі лише одне - розбагатіть.

Якщо багатства не набув, його не звідаєш на смак.

Звідкіль же візьмуться тоді підлеглі, слуги і царі?

Якщо багач неправду скаже,

Чи щось лихе на службі скоїть,

До іншої країни піде,

І там він буде в честі й шані.

Тож почастуй мене, гостю, що прийшла у твій дім, гнана голодом, такою їжею, яку легко добути. Єдине, що для тебе [67] доступне, це кров твого царя». Мандавісарпіні їй відповіла: «О Агнімукхо, я упиваюсь кров'ю царевою лише тоді, коли він міцно спить, а ти, блощице, дуже вередлива. Ну, коли згодна вкупі зі мною кров його смоктати, то залишайся і скуштуй бажаної юшечки». Агнімукха на те мовила: «Я так і зроблю, хазяйко. Клянусь усіма богами й наставниками, що не приторкнуся до царської крові раніше за тебе!» Поки вони отак перемовлялися, до опочивальні увійшов раджа і ліг спати. Тоді блощиця, охоплена шаленим бажанням посмакувати царською кров'ю, нехтуючи тим, що цар іще не заснув, куснула його. Про такі випадки добре сказано:

Ніхто не може діять так, як мати не дала того.

Як воду сильно не нагрій, небавом прохолоне знов.

Скоріш холодним стане жар, а місяць буде обпікать,

Аніж із смертних зможе хтось натуру зрадити свою.

Цар, якого наче хтось голкою штрикнув, схопився з постелі й закричав: «Гей, де ви там?! Чуєте? Під простирадлом чи то блощиця, чи то воша сидить, бо мене щось укусило!» Постільники, які були поблизу, миттю схопили простирадло й стали його обдивлятися. Підла блощиця одразу шмигнула з-перед очей і причаїлася в куточку, а неповоротка Мандавісарпіні, що повзала по простирадлу, вскочила в біду - царські слуги помітили її і вбили. Отож я й кажу:

Не слід давати захистку тому, кого не знаєш ти.

Так Мандавісарпіні, бач, через блощицю згинула.

Якби знаття, то вбила б чужинку, а так самій довелось загинути. Недарма ж кажуть:

Панчатантра, або П'ять кошиків житейської мудрості Переклад Ігоря Серебрякова

Зміст

НАЙДОСТОЙНІША «ПАНЧАТАНТРА»

Початок оповіді

ВТРАТА ДРУЖБИ

Оповідка перша

Оповідка друга

Оповідка третя

Оповідка четверта

Оповідка п'ята

Оповідка шоста

Оповідка сьома

Оповідка восьма

Оповідка дев'ята

Панчатантра,
або
П'ять кошиків житейської мудрості
Переклад Ігоря Серебрякова