Середньовічні перські оповіді
Переклад Романа Гамади


© невідомі автори

© Р.Гамада (переклад), 1999

Джерело: Всесвіт, №5-6, 1999. С.: 97-141

OCR & Spellcheck: Aerius (ae-lib.org.ua), 2004


Зміст

Про Азіза та його жінку

Семеро печерників Дакіянусових

Про торговця тканинами та лихого еміра

Пригода, що скоїлася у Мединській мечеті

Про святенника та купецьку жінку-красуню


 

ПРО АЗІЗА ТА ЙОГО ЖІНКУ

Розповідають, що в одному місті жив собі чоловік, і такий же то святобливий та пісниковий - ночей не спав, тільки все відбивав поклони та Богу молився; звали ж його Азізом. Була в його жінка небаченої вроди, а що надто вже кохалося оце чесне та тихе подружжя, то й умовились вони між собою: коли хтось із них помре попереду, друге вже пари собі не глядітиме. Минув якийсь час, і Азізова жінка зійшла з сього світу. Треба сказати, що городяни немало-таки любили Авіза за його праведність та богобоязливість, а найдужче за його сумирну вдачу. Як почули вони, що йому померла жінка, вбралися у жалобу, опорядили небіжчицю, поховали її, тоді й вернулись до міста. Прийшов додому Азіз. Та, не побачивши в хаті жінки, він іще дужче став побиватися, і душа його ніде не знаходила спокою. Він знову подався на кладовище й заходився плакати на могилі покійниці, та кричав, як навіжений, і знай посипав собі голову землею.

- От біда,- казали люди, як постерегли такого-от Азіза,- наш Азіз із журби за жінкою вже геть зсунувся з глузду.

Вони забрали його в божевільню й закували в ланцюги. Пробув він там трохи, тоді уже його й одпустили. Накинувши на себе нужденну ряднину, денно й нічно сидів Азіз над могилою жінки, ніби несповна розуму, говорив слова якісь, не їв, не спав, аж проминув отаким побитом один рік. А одного дня він заходився плакати, аж не міг. «О Господи,- проказав він,- заради чистоти твоєї святої, благаю, заспокій же оцей біль у моєму серці!» Та й став молитися сердега, і довго ж молився - незчувся, як і задрімав. Коли прокинувся, підвів голову, дивиться, аж біля нього стоїть хтось: ввесь у білих одежах, що їх хіба що святі носять, із патерицею в руці, на плечах накидка, а лице так наче і світиться. [96]

- О чоловіче божий! - вигукнув Азіз. - Заклинаю тебе іменем творця небесного, якому ти служиш, ознайми своє ім'я та скажи мені, якого ти роду.

- Я - Іса, посланець Божий. Вчувши таку відповідь, одмовив Азіз:

- О посланцю Божий, так знай же - оце тебе й послано мені сюди Всевишнім.

І спитав тоді Іса:

- Як ти називаєшся і що за лихо таке тобі приключалося?

- Азізом мене кличуть,- відказує той. - Була в мене жінка - і вродлива, і чула, й ласкава: як тая ясочка. Ото ми й змовились між собою, що коли одне з нас помре раніш, друге собі пари не братиме. Сталось так, що померла вона попереду, а я в розлуці з нею згоряю й тану, мов віск той, і не можу вже більше жити,- в розлуці з нею я вже геть розуму стратився. От коли б ти, заради святого Бога, помолився за неї і вона ожила мені!

І мовив тоді Іса, мир над ним нехай буде:

- Чоловіче добрий, подякуй Богові, що ти збавився од тої лиходійки, а то б ти сам уже був убитий. Коли вона оживе, будуть тобі од неї самі лише напасті й нещастя, ти тільки ще гірш опечалишся, як вона воскресне. Отже ж, і не стану я благати Господа, чого ти так пильне просиш, не буду вимолювати тобі дружину.

Азіз іще дужче заходився упрохувати Icy, упав йому до ніг, аж тут, де й узявся тільки, об'явився архангел Джабраїл і звелів:

- О Духу Господній, помолися, і Всевишній твоєю молитвою оживить її, бо така на те воля Аллаха.

Помолився Іса, мир над ним нехай буде, й сказав:

- Уставай же, велінням Господа!

Небіжчиця з святої волі Всевишнього і вийшла з могили. Як глянув на неї Азіз, то аж скрикнув:

- Так це ж не моя жінка. У моєї були довгі коси, і лице гарне було.

- Азізе,- відказував йому Іса,- це і є вона, та сама твоя жінка, тільки що передсмертний жах так одмінив її лице. Ось нехай я помолюся, щоб вона повернулась до передущого виду. [97]

Помолився Іса удруге, і справді - силою Аллаха всемогутнього Азізова жінка стала ще молодшою і гарнішою, аніж була доти. Дивиться Азіз, а Іса кудись дівсь, наче його тут і не було. Став Азіз розмовляти з жінкою, та вона й слова не зронила на одвіт, стоїть і мовчить собі, і не зворухнеться. Аж заплакав сердешний. «О Господи,- знов заходився благати,- пошли Icy, нехай я розпитаюся в нього, що воно таке з моєю жінкою». Тут об'явився Іса, і Азіз став жалітись йому:

- О пророче божий, моя жінка мовчить, як би мови одрікшись, і ні пари з уст, і стоїть без жодного поруху - нежива, та і тільки.

І прийшло Ісі одкровення з неба:

- О Іса, з віку оцієї жінки нічого вже не зосталося; коли Азіз хоче, аби вона, воскресиш, до життя повернулася, то нехай їй віддасть половину свого - із отих п'ятдесяти років, що йому на світі ще жити.

То й згодився Азіз:

- Віддаю половину свого віку оцій жінці.

Лишень сказав це, жінка зараз ожила; привітавшись із Ісою, вона мовила йому:

- О пророче божий, яке благе діло зробив чоловік мій, яку ласку вчинив мені - віддав задля мене пів свого віку, аби ожила я, та й ти, пророче, спасибі тобі, возніс молитви до Бога, щоб він дарував мене животом. Та вже не знаю, як тепер і віддячити моєму любому чоловікові, чим віддати йому за таку його добрість.

- Бери її та веди додому,- сказав святий Іса Азізові,- і як до чого тобі прийдеться й потребуватимеш мене, то в оцьому ж місці мене й знайдеш.

Узяв Азіз жінку за руку, й вирушили вони до міста. «Друже мій любий,- казав їй дорогою Азіз,- коханнячко моє, життя мені без тебе гірким було. Та й як-то можна без тебе і життям його назвати?»

Ось підійшли вони до міста, а це була якраз пора вечірньої молитви. Азіз і каже їй:

- Я в розлуці з тобою мов божевільний був, отепер же, як побачив тебе живою, знову до тями вернувся, аж світ розв'язався мені. Пожди отут трохи, я піду принесу з дому твій одяг - ти ж не підеш у місто, в чім тебе мати народила.

- Нехай так і буде,- відказала жінка. [98]

Вона залишилась чекати, а Азіз подався до міста. Прийшовши у жінчину хату, він сказав її матері:

- Знаєш, дочка твоя ожила. Дай мені щось із її одежі, і чадру її, й черевички, нехай я вдягну, бо де ж її голою вести сюди.

«Азіз зовсім вже в умі поміщавсь,- подумала стара. - Ось уже як рік померла моя дочка, а він просить чадру й черевички дати,- приведу її сюди, каже».

Нічого було робить Азізові, купив він одежу на базарі, і чадру, й черевички, роздобув там само дещо з їжі і вернувсь до жінки.

- Я ввесь оцей рік нічого не їв,- давай поїмо удвох, а тоді вже підемо додому.

Покріпились вони трохи, жінка накинула на голову чадру, узулась у черевички, й подались вони далі в дорогу, та коли підійшли до міських воріт, ті виявились закритими.

- Жінко,- сказав Азіз,- я ввесь оцей рік і ночі не спав, без твоїх обіймів і сон мені не брався. Сядьмо отутечки, розгорни пелену, нехай покладу я тобі голову на коліна та подрімаю у тебе хоч трохи.

Схилив він голову їй на коліна, зараз і заснув, мов убитий. Зійшло сонце, а він і далі спить собі. Сталось так, що тудою саме виїхав на прогулянку падишах того міста. Дивиться падишах - спить якийсь чоловік у жінки на колінах, та держить його голову в обіймах, і яка ж та жінка тільки гарна була! Здивувався падишах надзвичайно, бо подібної вроди і бачити йому не доводилось. Став він до неї придивлятись пильніше, жінка й збагнула одразу, що в ньому зайнялося бажання.

- Ти хто такий? - озвалась вона.

- Я падишах цього міста,- відказував той.

- Поможи мені, нещасній жінці,- вигукнула вона,- я дочка старости із такого й такого села. Я йшла собі по дорозі, а оцей божевільний наскочив на мене, схопив і не пускає, хоче наругу мені учинити. Визволи мене із його рук; коли ж уважаєш за краще, то удар мечем його по хребті та розрубай оцього скаженого. Я тоді служницею твоєю буду, як завволиш лишень, коли ж ні - піду своєю дорогою. [99]

Побачив падишах, яка та жінка не тільки гарна на вроду, а ще й чеснотлива та до нього вітлива, то іще дужче вона йому вподобалась. Він витяг меча і вже хотів було розрубати божевільного надвоє, аж тут милість господня ввійшла в його серце укупі зі страхом. «Оцього чоловіка стільки літ держав Бог на світі, то чи гаразд воно буде вбивати його по намові хтозна-якої жінки? Може, він і не винен зовсім, душа без гріха»,- отак зміркував він собі, а тоді озвавсь до жінки.

- Красунечко,- сказав він їй,- ти відсторони його голову і ходи лишень сюди, сідай до мене на коня. Як від'їдемо далеченько вже, я накажу його вбити, щоб твій одяг його кров'ю не закалявся та щоб ти не злякалася, чого доброго.

Жінка якось-то висмикнула чадру з-під чоловікової голови й злізла на коня, а падишах звелів одному служникові:

- Коли ми від'їдемо, ти убий цього чоловіка, тоді й рушай слідом.

А сам моргнув йому, щоб той не вбивав Азіза. Служник вимазав меча кров'ю якоїсь вівці й доставив падишахові, а що жінка дуже турбувалась, чи справді вбито її чоловіка, а чи, не дай боже, пущено його з душею, падишах показав їй меча - бачиш, ввесь у крові. Не знати як втішилась вона, та ще для більшої певності торкнулась пучкою закривавленого леза, і на її лиці хоч би трішки було хвилювання якогось абощо. «Мабуть, той чоловік велику кривду вчинив небозі, коли вона так радіє з його смерті»,- міркував собі падишах.

Коли бідолашний Азіз прокинувся зі сну, то не побачив своєї жінки. Він подумав, що її знову забрали на кладовище, й поквапився туди, роздивляючись дорогою, чи не видко де її, аж урешті прийшов на могилу; та ба, могила була пустою. Сто гадок роїлося йому в голові, і не знав він, куди запропалася його жінка. «Мабуть, що вона вернулася додому»,- спало йому на думку, і він зараз подався до жінчиної хати. Із важким серцем спитав він у її матері:

- Де моя жінка?

- Дитино моя люба,- відказувала йому стара,- годі тобі, угамуйся, адже твоя жінка уже рік як померла.

Азіз заходився ридати на відчай душі, і так плакав, аж несамовитий став, та [100] кричав не своїм голосом, посипаючи собі голову попелом. Хто не бачив його, то вважав його за останнього шаленця, що з одчаю в умі потьмаривсь.

- О нещасний божевільний,- казали люди,- вже рік як пішла зі світу твоя жінка, а ти й далі її за живу уважаєш. Ще не родивсь такий чоловік, аби відтіля вернувся.

До того вже дійшло було діло, що він став тинятися базарами, мов причинний який, а то таке находило на нього, що день або два не вертався до тями. Минув отаким побитом рік, і Азіз, своїм звичаєм, одного дня вештався по базару, коли ж де не взялися падишахові стражники й стали гукати:

- Нехай усі забираються з базару й вулиць, лихо впаде тому на голову, хто сьогодні із хати на вулицю виткнеться - падишахові жінки у заміський сад ітимуть.

Почувши оті гукання окличників, Азіз зміркував собі, що вони дають пересторогу лишень людям здоровим та при своєму розумі. «Мене ж усі мають за божевільного, отож і вдаватиму я їм божевільного: сяду при дорозі, що нею їхатимуть падишахові жінки, та роздивлюся, чи у гаремі оцього шаха є хоч одна жінка, щоб була і вродою, і станом на мою схожа». Отак думаючи й гадаючи, він і незчувся, як над'їхали стражники.

- Гей, безумцю! - стали гукати вони, побачивши Азіза,- забирайся відсіля, сховайся у якійсь вуличці, а не то тобі смерть буде!

Та Азіз заходився пересипати пісок на дорозі - от собі божевільний чоловік - і мовчав, як німтур який, не обзиваючись. Тут надійшли дівчинині няньки й сказали стражникам:

- Облиште його, не мучте, бачите - він не при своєму умі, зовсім уже поміщався з горя, як померла йому жінка.

Пішли няньки далі, аж тут несуть на ношах падишахових жінок; одна із паней і стала говорити з ним, жартувати, а Азізові того тільки й треба, такі коники почав викидати, удаючи із себе дурня, і кривлявся, і ще всякі штуки показував,- ті трохи не попадали зі своїх нош. Обступили вони Азіза, а той іще гірший зробивсь, такі витворяв перед ними безумства, що вони аж послабли зі сміху. Азіз же тим часом приглядувався до жінок пильненько, чи вони так само гарні, як і його жінка, коли ж дивиться, а на одних ношах, розписаних золотом та викладених дорогими самоцвітами, сидить його жінка. Вона й собі з усіма вкупі сміялась над блазнем та все не могла з дива вийти. «Дуже вже,- казала собі,- оцей божевільний схожий на мого чоловіка». Раптом, уже зовсім признавши її, як стане Азіз кричати на неї; кликнувши її на ім'я, він ну лаяти її на всі заставки, та все щонайлихішими словами.

- Ах ти, окаянна розпуснице! Оце така твоя відплата мені за теє, що я вимолив у Бога та його Пророка, аби до життя тебе було повернуто? Я тобі свого віку віддав за те, щоб ти оце втекла від мене й зробилася падишаховою жінкою, зоставивши мені самі лише плачі та горювання?

А далі, вхопившись за держалка нош, казав іще:

- Невірна красуне, чи ж не говорив мені святий Іса, мир над ним нехай буде, тебе не оживляти? Сто тисяч разів я плакав перед ним, благаючи воскресити тебе, і він врешті зглянувся. А іще ж він казав тобі: «Будь вірною Азізові, адже він тобі піввіку свого віддав». Цілий рік я провів у розлущ з тобою, коли ти померла, витерпівши гіркі муки, та іще один рік пройшов, як ти, оживши, першого дня і втекла від мене.

Придивилась жінка:

- Так то ти живий? - каже. - Це падишах винен, що не порішив тебе. Ось нехай я скажу йому, щоб тебе убив.- А тоді загукала:- Заберіть-но від мене подалі оцього навіженого та вбийте його!

Жінки оточили Азіза та й стали його частувати: одна вчепилась йому в бороду, друга Шарпала за одежу, а інші гамселили його кулаками й носаками по чому попадя, не розбираючи, де око, а де лице, і так стовкли нещасного на гамуз, що він уже був близький до смерті,- іще б трохи, і душа вилізла.

- Ви мене так зовсім уб'єте, а щоб вам! - не втерпів Азіз, та й, поцупивши жінку за космаки, заходився кричати як на пуп, і не випускав він її ніяким світом. [101]

- Недобре буде, як ми уб'ємо цього божевільного без волі шаха,- сказали люди. Слуги зараз метнулися, сповістили шаха; той як побачив божевільного, що піймав його кохану жінку за волосся й тягає її, то вже хотів було отого божевільного перерубати навпіл, та його спинив страх перед Всевишнім, у його серце ввійшла боязнь гріха, і він сказав:

- Чого ти напався на мою жінку, каторжний?

- Це моя жінка,- відказував Азіз,- і це ти вкрав мені. Вона померла була, а Всевишній Господь і оживив її для мене,- Іса, бач, заступився перед Господом, мир над ним нехай буде. Ходім до судді додому, нехай розсудить він по закону, кому із нас жінка належиться.

Згодився шах, і пішли вони до судці додому, а Азіз усе не випускав із рук жінчині коси. Як розповів він судді свою історію, у того аж волосся на тілі стало сторчма - дуже вже він злякався Всевишнього Бога, та й їси, мир йому, не менше.

- Безумний,- сказав йому,- схаменися, адже жінка живе в падишаха, а ти її собі хочеш. У цій справі тобі треба свідка.

- А скількох тобі свідків? - спитав Азіз.

- Двох свідків,- відказував суддя,- та щоб їм віри можна було давати.

- Один мій свідок - Всевишній Бог, а другий - посланець Його, Іса,- сказав Азіз.

- Господь нікому не свідчить,- одмовив суддя,- та й де ж то видано, аби Він розмовляв із кимось. От як приведеш Icy для свідчення, іншого свідка я й не вимагатиму в тебе.

- Гаразд,- пристав на те Азіз. - Я полишаю на тебе жінку, а сам піду розшукаю посланця Icy й приведу його сюди, щоб він посвідчив. Та коли ти мою жінку десь подінеш, замісто її волосся я вискубу тобі бороду.

Суддя сказав, що хай так і буде, і Азіз подався геть. Він прийшов на могилки і став молитися. «Господи,- прохав він,- справа моя дійшла до краю, Ти і сам гаразд знаєш; благаю Тебе, пошли мені Icy, щоб дав мені свідчення». От кладе він поклони, молиться, коли ж це перед ним Іса так і вродився.

- Чого тобі, Азізе? - спитав він.

- О посланцю Божий,- відказував Азіз,- ти сам добре знаєш, яке лихо мені було приключилося; дай же мені, будь ласка, перед суддею свідчення, аби я міг забрати свою жінку.

Ото й пішов Іса з Азізом.

- О люди міста,- гукав Азіз,- уставайте та кланяйтесь, це сам Іса йде - посланець Божий!

Городяни виходили із своїх домівок, і незабаром довкола них зібрався такий дужий тиск люду, як на прощі. Ось добулись вони і суддівського палацу. Ледве забачивши Icy, суддя і падишах схопились на рівні та вже зраділи не знати як, а далі пуць - і повалились святому в ноги.

- Слава Аллахові,- казали вони,- що через оцього Азіза-безумця ми сподобилися навіч зріти самого пророка Божого.

- Приведи-но, судде, мою жінку,- звелів йому Азіз.

- Безумцю, що ти таке верзеш? - відказував суддя. - Адже всі люди в місті знають, що твоя жінка вже два роки як померла.

- Так,- озвався Іса,- йому жінка і справді померла. Цілий рік він провів біля жінчиної могили й усе благав Господа оживити її. Я став за нього молитися Всеблагому, він проказував після кожної молитви «Амінь», аж поки Господь не повернув їй життя. Оскільки з віку його жінки не зосталось і дня, вона віджила своє, а Азізові залишилось іще п'ятдесят літ на світі бути, то він і віддав їй двадцять п'ять років свого життя та й забрав із собою.

Вчувши такі слова, жінка повернулась до їси й сказала:

- Хоча ти й уважаєш себе за Божого пророка, а неправду говориш, на мене пеню волочиш.

- Та себто я брешу? - спитав Іса.

- Авжеж, що так,- відказувала жінка. - А чи можеш ти поклястися в тім, що оце говорив щойно?

- Мені немає нужди клястися,- сказав Іса. - Ось ти краще скажи: «Те, що [102] дав мені Азіз, я більше не хочу і віддаю йому з поворотом». Як промовиш ці слова, чоловік цей на тебе ніякого права й не матиме і не домагатиметься тебе більш, ти знову станеш жінкою падишаха і вернешся до нього в палац.

От жінка і попрохала в Бога, як навчив її Іса, а падишах із суддею, слухаючи її, не могли вийти з подиву - так якось чудно було їм. Потому вона вклала свою руку в десницю їси й сказала на голос:

- Те, що мені дав Азіз, мені того й не треба,- я вертаю йому назад. Тільки що проказала вона ці слова, зараз же упала й сконала на місці, і як вийшла з неї душа, на чолі їй з'явились три рядки; із написаного ясувало, що оця нещасна повстала проти самого Бога, та ще й пророка його брехуном узивала, а також подружжя своє, люблячого чоловіка, злохитрістю обдурила й дурнем його начинила; отже ж і не слід її обмивати, і не читайте над нею молитви. Як побачив Азіз, чим воно усе обернулося, підскочив до падишаха, ухопив його за полу й заходився на нього кричати, та знай дорікав йому:

- Вже рік буде, як ти учинив мені наругу, свавільно й по-гвалтовницькому присвоїв мою жінку, вкинувши мене в муки та страждання.

- Він правду каже,- озвавсь Іса. - Віддай йому по справедливості та доведи до кінця оцю справу належним чином.

- Негаразд я зробив,- пристав на його мову падишах. - Як не повертай, а таки я до цього лиха привинен - мабуть, що див мені вкоїв таку каверзу. Хоча жаль мене бере великий, яку-то я кривду вчинив тобі, та нічого не вдієш. Є в мене одна донька красуня; начувшись про її вроду, сватались до неї шахи й усякі правителі з яких тільки сторін світу, та я нікому не віддав її. Щоб спокутувати свою провину, я віддаю її тобі за жінку, проте з умовою - у присутності Божого посланця ти і знімеш з мене оцю мою провину.

Ото й згодився Азіз. Святий Іса, не довго думавши, прочитав над ними молитву, яку в таких випадках належиться читати, й повінчав їх. Молодих одвели у падишахський палац і справили там бучне весілля - такий бенкет задали, що годі. Потому весільний поїзд з усяким добром, і золотом, і коштовностями, гулямами, служницями, конями й мулами,- такий дали посаг за молодою,- відправився до Азізової хати. Коли вже удома Азіз побачив дівчину, то сказав:

- В тисячу разів оця моя нова жінка і по вроді, і по урочості краща від тої, що була.

Він дуже покохав її, а Всевишній Господь таку вже любов і ніжність до Азіза вклав у серце тої жінки, що вона на лиці його ввесь світ бачила. Стали вони собі укупці жити, а по якімсь часі помер падишах. Оскільки в падишаха не було жодного сина, то усе царство припало дівчині, яко законній спадкоємиці. Вона прикликала емірів та стовпів держави й мовила їм;

- Я - жінка, і місце моє на жіночій половині, адже сказано: «Місце жінки - за запоною або в могилі».

А далі, взявши чоловіка за руку, посадовила його на трон замісто себе. Усе військо зараз і признало нового падишаха, та на знак згоди осипали його коштовностями й золотом. Став Азіз вершити державні справи, пам'ятаючи Бога та про людей не забуваючи, а як роки пройшли, вони із життя пішли, зоставивши по собі ось цю історію.

 

ПРИМІТКИ ДО «АЗІЗА ТА ЙОГО ЖІНКИ»

Іса - коранічний персонаж, останній пророк перед Мохаммедом, він - християнський Ісус; Іса в Корані називається іще і як аль-масіх (месія), ібн-Мар'ям (син Мар'ян) та ін. Це йому було послано одкровення Інджиль, себто Євангеліє, і він провістив появу Мохаммеда,- звідси і його особливе пошанування в ісламі як пророка. Цікаво, що Коран заперечує смерть їси на хресті: вороги «не вбили його і не розіп'яли, це лишень уявилось їм», він був вознесений до Аллаха на небеса. Вже в після-коранічні часи Іса дістає епітет «рух Аллах» - дух Аллаха.

Джабраїл (або Джибріл) - ім'я ангела, найбільш наближеного до Аллаха (поряд з Ізраїлом, Ісрафілом та Мікаїлом), головного посередника між ним і пророками. В Корані він згадується як покровитель Мохаммеда, який захищає його разом з Аллахом від невіруючих. Джабраїл відповідає біблійному архангелу Гавриїлу.

Див. - в іранській демонології злий дух, дуже гидкий видом і страшнющої сили.

Ґулям - воїн або слуга при дворі правителя. [103]

 

 

СЕМЕРО ПЕЧЕРНИКІВ ДАКІЯНУСОВИХ

Розказують, що в ізраїльському племені був собі один чоловік, хтозна вже який святий та божий; за їжу мавши молитви й пости, не тільки удень одбивав поклони, а й ночей не спав; про таких кажуть: живим до Бога йде. Заробляв же він собі на життя тим, що випасав людські вівці. Отже ж не було у всьому племені ізраїльському богомільнішого та пісниковішого чоловіка над нього, а що вже правдива душа - навіки чесна і богобоязлива, без помсти і користі; здавалось, лице його так і світиться тією великою святістю. Звали ж його Дакіянусом.

Тридцять літ пас він чужі гурти і отари, а оце одного дня, заведеним звичаєм, погнав овець у степ. Коли ж, не знати чого, одна вівця і застрягла ногою у якійсь ямці, а позосталі так і кинулись од неї врозтіч. Побачив Дакіянус - овечки сполохались, підійшов ближче, гляне, аж то якась вівця у ямку угрузла. Насилу витяг він вівцю з отої ямки. А то не ямка була, і не нора, а лишень могила із каменем надгробним. Узяв і добув, не довго думавши, той надгробок, коли дивиться - на ньому три рядки якогось письма вибито. Він і так приймався до того письма, і сяк, і на інший спосіб, проте так і не зміг ума до нього прибрати. Почекав він до вечора, а як пригнав овечок в село, показав ту кам'яну скрижалю спочатку одному, потім другому, та ніхто не здужав одчитати, що там воно такеє написане та й якою мовою. Аж місця собі не знаходив Дакіянус, так муляла його та знахідка. Минуло трохи часу, і йому сказали, що у місті Кейсарія живе один стовосьмидесятилітній чоловік - хоч яке було б трудне чи темне діло, то зараз його на світ і виведе. Узяв Дакіянус скрижалю та й подався у ту Кей-сарію; прийшов у місто, недовго й напитував дідизного старця, скоренько знайшов його дім. Уступивши у хату, поздрастувався, як годиться, той одповів йому на привітання, прийняв ласкаво гостя, а далі й став питати:

- То яка ж нужда привела тебе сюди?

Дакіянус поклав перед ним скрижалю й розповів свою пригоду. Прочитав старий оте письмо та й задумався, а далі став, не криючи великого подиву, пильно до Дакіянусового лиця приглядуватись, та все головою хитав. «Чого це він на мене так дивиться? Що за лиха матір?» - чудувався й собі Дакіянус та, не втерпівши, спитав:

- Батьку вельможний, скажи мені, у волі твоїй, що ти таке на оцій скрижалі побачив, що тебе так уразило?

Старий знову скинув на нього оком, подивився так гостро-гостро, а тоді й озветься:

- Окаянна ж душа твоя! О злощасний!

Аж нестямився Дакіянус, вчувши таку мову; тремтячи усім тілом, він одмовив:

- Що це ти таке, батьку, про мене кажеш-говориш, адже в усьому племені ізраїльському більше й чоловіка такого немає, щоб так вірно, як я, Богу служив та молитви творив, а ти мене окаянником та злощасною душею узиваєш.

- Присягаюсь тим Богом,- почав старий уже зовсім лихим голосом,- який уділив мені триста літ віку жити, що гіршого недовірка й нечестивця мені й бачити не доводилось. Так знай же, немає науки, що я не опанував її, отже ж і прочитав я скрижалю, а на ній написано таємницю твого життя. Хоча ти й стоїш оце переді мною, і з лиця сподобний, і честивий, проте твоя справа геть поганою буде: повстанеш супроти свого Бога і помреш як послідущий безвірник, проклятий на пекельні муки.

Іще дужче злякався Дакіянус, аж у лиці змінивсь.

- Побійся Бога,- сказав він старому. - Ти, мабуть що, в умі помішався од старощів та сам уже гаразд не тямиш, що говориш. Уже тридцять літ буде, як я посвятив себе служінню Богові Усевишньому, тільки до нього молитви звертаю, тож чого мені та бути проклятому?

- Коли ти навіть стільки молитов прокажеш, скільки піску у пустелі, чи скільки листя на деревах, чи крапель у дощі, однаково твоє місце у пеклі,- відмовив старий.

- А якби я оцю скрижалю не знаходив і тебе б зроду-віку не бачив, слів твоїх не чув би, то, мабуть, що і провіщення лихого не було б? [104]

- Якщо хочеш, з'ясую я тобі твою справу, тільки гаразд слухай та затям собі.

- Аллаху преславний! - вигукнув Дакіянус. - Розказуй хутчій, бо боюсь, помру я од нестерпної таємниці.

- Так знай же і відай,- почав старий,- що недалечко од цього місця лежить один гробівець (у ньому ти і знайшов оцю скрижалю), а в ньому скарб превеликий заховано; усі скарбівничі світу нехай і тисячу років навперемінно, удень і вночі, лічитимуть, числа отому багатству, однак, і не знатимуть. О Дакіянусе, скарб отой і добро усеньке, що в гробівці, твоїми будуть. Тож уставай, не барися, та поспішай туди, забери усе, що там є.

Вчувши таку мову, Дакіянус замисливсь на хвилю, а тоді й каже старому:

- Урозумів же я, стар-чоловіче, велике щастя мені припало - в один день забагатів не знати як; проте для чого ж мені бунтувати супроти свого Бога?

- Історія оця - довга, не коротка, як прийде пора, тобі усе й відкриється.

- Коли уже так повернуло діло,- одмовляв Дакіянус,- то не подався б ти, старий, зі мною? Потрудись, будь ласка, туди лишень кілька днів дороги. Я при тобі відкрию той скарб і віддам тобі половину з нього.

- Дакіянусе,- і каже йому на те старий,- боюсь я, що коли піду туди з тобою, ти одуриш мене і не даси нічого.

- Крий Господи, де ж то я тебе та дуритиму? - вигукнув Дакіянус. - Присягаю, що переділюсь з тобою порівну, без омани.

І старий одмовляв:

- Чогось-то мені гадається, що коли ти отой скарб угледиш, то роздумаєшся й не даси мені і шеляга. Та на все воля Божа, раз уже мені ласкавим милостивцем таке на віку призначено, тому й бути, сказано - долі не відвернеш. Іменем Аллаха, благого й милосердного, дай мені руку та приобіцяй, що так же й учиниш.

Дакіянус уклав свою руку в руку старого й поклявся половину того добра віддати старому, та ще побожився: нічого, каже, лихого тобі і не заподію, не турбуйсь. А далі побрались вони в дорогу і йшли, аж урешті добулись Афсуса. Привів Дакіянус старого до тої діри, відчинили вони двері гробниці - і кріпко ж було тії двері зроблено! Потому спустилися униз драбиною, коли дивляться - там іще одні двері, міцніші од перших, і замок більший, аніж той був. Дакіянусові аж лячно стало.

- Не бійся,- заспокоїв його старий. - Чого тут жахатися? Краще замок розбий.

Розбив замка Дакіянус, відкрив двері, дивиться - аж там палац стоїть на сім покоїв.

- Відкривай двері в покої, одні по одних,- сказав йому старий.

От відкрили перші двері, уступили всередину, аж там чересів із золотом попід саму стелю наскладувано, і двері, й стіни, та й сама стеля були золоті. Уступили в другий, а там сила старих грошей, та не простих собі, а все шахських, із карбованими на них державними знаками. У третьому були одні диргеми й динари - такі ще за ханів вибивали, у четвертому - справжнісінькі тобі розсипи, що вабили душу й зір, у п'ятому - сідла, вуздечки, стремена, і все то те воно, черпаки і збруя, здоблене щирим золотом. У шостому аж іскрилося од яхонтів, бірюзи, лалів та смарагдів, а в сьомому було чи не трохи і таких, і он-яких перлів чистої води. Що то вже здивувався Дакіянус, побачивши оте добро безмірне, оті скарби безчисленні. «Оці всі багатства Усевишній мені дав, тож навіщо ділитись із якимось старим шкарбуном? - подумав собі він. - Нічого кращого я не вигадаю, як тут таки порішити старого й у цьому ж місці закопаю, а потому тихесенько всі скарби й перенесу додому, а то ще, не приведи господи, старий комусь і розбовкає цю таємницю».

- Як я не міркував, старче,- сказав він по короткій надумі старому,- а нічого більш не прийшло мені в голову, як отут тебе убити та самому все до рук прибрати.

- Негідна ж твоя душа! - став докоряти йому старий. - Ти ж мені обіцявся, ти ж мені перед Богом клявся! Коли вже так твердо намірився не ділитися зо мною - у волі твоїй, чини як знаєш, тільки не збавляй мені віку, пусти з душею, я піду своєю дорогою, та й тільки усього, ані ти мене не бачив, ані я тебе зроду. [105]

- Е, ні, діду,- відказував йому Дакіянус,- коли я пущу тебе живцем, не матиму потому й години промитої. Що не кажи, а тебе таки треба убити, та й край.

- Дакіянусе, побійся Бога, не роби цього! - заклинав його старий. - Не ламай свого слова, раз уже дав його, не чини душогубства, адже це гріх непростимий.

Та марна річ було щось казати, щось говорити - Дакіянус вихопив меча і відрубав старому голову, дарма що той вчений, дарма що до трьохсот літ йому б іще на світі жити. Закопавши тіло у тому ж гробовищі, він узяв добра, скільки хотів, закрив двері на міцний замок, вийшов із ями і подався додому. Отак поволі, тишком-нишком перетягнув він увесь скарб у хату. Зараз же купив собі хороший дім, і для дому все необхідне, придбав собі до того ж силу посілостей, маєтностей не тільки у своєму городі, а й у поблизьких містах, та ще хат наставив; і дивись, уже в нього й гулямів прірва, і рабинь, і служниць таки немало; а які ж ті айвани, які світлиці! - не минуло і скількись-там часу, як зробився він знакомитим та звісним на всю округу. Отже ж невзабарі тільки про нього й говорили - мовляв, багатир який. Люди у його бік кланялись уже не лишень як святому старцеві, вважаючи його вельможнішим од інших вельмож; приходили й з далеких місць привітати його та подивитися на нього, та так і лишались там жити. Дакіянус такої вже набув собі високої слави, що й стовпи держави стали із ним зазнаватися, наближені падишаха Афсуса, опрочі знатні городяни і собі намагалися позискати дружбу такого чоловіка, і що вже вони одвідали од його милості й ласки, од його щедрот, то й не розповісти. Ото й було розказувано падишахові в палаці, не раз та й не двічі, про Дакіянуса, мовби тисячею язиків розписували його достоїнства. Навірилось падишахові слухати, узяв та й покликав до себе того Дакіянуса, а його не довго треба було й просити, зараз зібрався й прибув, та хтозна з якими дарами прехорошими. І приходив він у гості чи не щодня, за кожним разом приносячи усе багатші й чудовніші дарунки. Не довго те й діялось, як став він першим серед падишахових двораків і всі в палаці хоч-не-хоч мусили не те що слухатись його, а й наказам його коритись.

Минув отаким побитом якийсь час, і між правителем Афсуса та правителем Рума зайшла ворожнеча. Замірився румійський правитель іти війною на свого противника, царство його під свою руку підбити; згромадивши велике військо, він виступив у похід. Як почув ту звістку правитель Афсуса, то зажурився, засумував тяжко. Побачивши такого-то розгубленого й опечаленого свого пана, одважився Дакіянус поспитати причину тривоги.

- Бачу я,- каже,- що падишахову душу турбує оце ніби якась думка. Правитель і розповів йому про свою притичину.

- Довгого віку тобі, о правителю! - і каже тоді Дакіянус. - Де ще те лихо, а ти вже бідкаєшся. Не вбивайся так, ось я виступлю на ворога та з Божою поміччю, надіюсь, його і подужаю, збавлю тебе, мій ласкавий пане, од твоєї печалі.

Аж на духу піднявсь правитель Афсуса, як учув таку мову; похваливши Дакіянуса, він сказав:

- Бери тоді моє військо, скарбницю також, та й дій на свою руч.

От і став Дакіянус на чолі війська, узяв із собою скарб військовий, дав розпорядок войовникам своїм спорядитись, обладнав задля себе іще три тисячі гулямів-мечоносців та й, попрощавшись із правителем Афсуса, у добрий час вирушив у сторону Рума із наміром таки повоювати ворога; відваги ж у його було як у доброї тисячі чоловіків, не то що. Узявши із скарбниці тисячу харварів золота й срібла, на кожному привалі він роздавав оте золото-срібло воїнам, і одного не забув нагородити, повсякчас виявляв турботу у всьому, так що скоро усі полюбили його не знати як, душі в ньому не чули.

Як прибув Дакіянус із своїм військом до границі румійського царства, правитель Рума послав їм назустріч гінця, щоб ті, мовляв, заплатили йому данину. Дакіянус же велів передати правителеві Рума: «Ось я стою отут перед тобою, і зі мною двадцять тисяч воїв моїх. Побачу я, хто із нас вищий, чиє буде зверху». Дуже вже розсердився румійський правитель; зібравши своє військо,- триста тисяч відважних войовників,- він виступив супроти Дакіянуса. От і почали вони люту бійку, так як півень з іншим півнем починає, аж земля затряслася од тупоту копит. Зійшлись, схопились два війська між собою, і зав'язалась кривавая [106] битва. Дивись, і не стало духу в румійського правителя, повернув він свого коня і ну втікати, а Дакіянус за ним.

Прибравши до рук оте все румійське царство, Дакіянус написав тоді своєму володареві листа: «Захопив я правителя Рума, стяв йому голову, і Всевишній Господь, дарувавши мені перемогу, настановив мене отут державні справи вершити. Пришли мені зараз же трирічну данину, коли не хочеш меча мого попробувати, і відтепер слухатимешся моїх наказів, а не то тобі те буде, що й румій-ському правителеві». Написав та й послав нарошним гінцем. Коли володар Аф-суса прочитав того листа, аж сам не свій зробився з люті. Тут же прикликав до себе візирів з емірами, розповів їм усе, як є, а далі й відписав Дакіянусові: «Ах ти ж, сучий вилупку, сякого-такого батька син! Ах ти ж, невдячна личино, бузувіре клятий! Так-о чинять хіба що послідущі негідники, віддаючи за благодію невдякою. Хто ж тебе зробив на ввесь світ знакомитим, хто тобі славу велику дав, як не я? Отже ж я поквитаюсь з тобою, покажу вже, як хліб-сіль шанувати треба». Відправивши гінця, сам на чолі війська виступив у похід проти Дакіянуса. Довідавшись, Дакіянус вивів і собі свої лави назустріч. Почалась запекла битва, і Дакіянус здобув перемогу; він убив правителя Афсуса, і все майно його, і військо віддав на пограбунок. Залишивши певного свого чоловіка в країні Рум, вернувся назад у Афсус і збудував там за містом палац, у фарсанг завширшки і завдовжки стільки ж, виклавши його так, що один ряд був із золотих цеглин, а другий - срібних, поставив у ньому чотириста тронів, здоблених коштовним камінням, та таких просторих, що на них і спочивати залюбки можна. До того саду, що оточував палац, провадило тисяча воріт, і на кожних воротях Дакіянус поставив по одному місяцечолому гулямові; отож, де б не сидів він, завжди бачив перед собою вартовика; іще ж він настановив сімдесят візирів, сімдесят розпорядників, зібрав двісті тисяч вояків, давши їм дорогу зброю. І такий он лад запровадив у себе: коли сідав на трона, сімдесят візирів, сімдесят розпорядників, та сімдесят астрологів, та сімдесят наближених, та ще тисяча філософів велемудрих, та ще хтозна-скільки вродливих рабинь стояло перед ним. А іще ж золоті ослони, у які вправлені були самоцвіти, поставлено в палаці, і чотириста стражників із золотими мечами та чотириста гулямів сонцесяйних, вишикувавшись у шеренги, так і завмерли, готові щомиті сповняти накази.

Отаким-ото побитом владарював Дакіянус собі на втіху, і по недовгім часі слава про його силу та могуть велику розійшлася по всьому сходу, ба докотилася і до заходу; шахи й падишахи з близьких і дальніх сторін корилися його волі й у своїх розпорядках урядкувались лишень од нього. Як побачив Дакіянус таку справу, як урозумів, який же він із себе самодержець і владар, що орудує замалим не цілим світом, то упав у велику гординю - розпишався, розприндився, що вже далі нікуди.

Одного дня сидів він, оточений чи не тисячею місяцечолих гулямів, і впали йому з-посеред них в око шестірко юнаків. Він наблизив їх до себе, велівши слугувати йому не відходячи, щоб і вдень і вночі були,- тії й не відступали від нього й на мить ні на людях, ні коли йшов, прощайте у сім слові, до вбиральні. Отих шестеро гулямів настановив він урядниками над усіма іншими гулямами, і були вони такими вже вірними, відданими та чесними, такими вже ревними йому служителями, що могли за цими прикметами по праву вважатися незрівнянними. Отож, як то мовиться, підв'язавшись ревно поясом слугування, вони сповняли свою службу не згірш за рабів найнижчих. Побачивши, що ті віддані до останку, упевнившись у їхній щирості,- а що вже були тверді та чисті, немов тобі сталь гартована,- Дакіянус з часом іще дужче став довіряти їм, наблизив ще більше до себе, і не вспіли зоглянутись, як оті шестеро гулямів як би в один день заходились усім заправляти: вони вже і над двораками родовитими старші, вони вже, бачте, указ емірам з візирами, вже вершать обов'язки і дорадників - таку, бачте, силу при дворі мали. Дакіянус чинив усе по їхньому слову, до порад дослухався, і що ж? - переповнилася чаша терпіння емірів з візирами: увірилось їм на отеє дивитись, і заповзяли вони у серце великую злобу на отих шестеро гулямів. Проте Дакіянус міцніш іще заплутувався у тенетах прив'язаності до удатних юнаків, і дійшло вже було діло до того, що урядкували в державі насправді ґулями, [107] а не сам Дакіянус. А звати гулямів було он як: найстарший з-посеред них мав ім'я Ямліхо, другого кликали Ямлійо, третього - Астіхйо, четвертого - Зарнуш, п'ятого - Маднуш, а шостого - Садарнуш; оті п'ятірко гулямів слухалися свого найстаршого, Ямліхо. Дакіянус і їжу, й вино з рук їх приймав, і вбирався од них, і зі сну коли встане, а вони тут як тут, при ньому, та зараз і радиться з ними,- отже ж і миті на самоті без них не зостанеться. Хочеш-не-хочеш, довелось таки родакам дворовитим та емірам з візирами виявляти отим гулямам знаки уваги та ласки їхньої запобігати. Дакіянус же падишахував собі, як повелось воно здавна серед правителів, дотримуючись древніх звичаїв, а ввечері клав поклони та молитви творив Усевишньому.

Отак-то минуло десять літ, і Дакіянус іще гірший зробивсь: став такий гордуватий та пихатий, що далі нікуди, глянеш - так високо несеться, так високо вгору дметься, що годі. От і сказав якось він собі: «Чи є в усьому світі од мене хто могутніший та сильніший?» Отак думаючи та гадаючи, він і незчувся, як Ібліс звернув до нього своє лице, привітався та й каже:

- Будь же благословен, о Господе земний!

- Ти що за один? - здивувавсь Дакіянус.

- Я - янгол,- відказав йому Ібліс. - І приніс я тобі вітання та послання од самого Господа, нехай славен буде во віки віків. Зволив він передати тобі ось що: «Я,- каже,- Господь небесний, а ти будеш Господом земним. Усю землю віддаю тобі в розпорядок, ось бери й управляй з мого допусту царством земним, а мені через справи небесні й діла немає до справ земних. Ти - Дакіянус, отож діла земні вершити тобі належить по праву.

Як почув Дакіянус ту мову, устав та аж задрижав увесь.

- Убійся,- каже,- Бога; оцих бриднів, заради усього святого, і не говори нікому, не споминай їх, цур їм і пек! Нехай я і Бог земний, як ти кажеш, так хто ж погодиться мене за Господа взнати? Звичайно ж, мене зараз таки за божевільного й візьмуть, та ще, чого доброго, життя мені відібрати схочуть, а що вже веремія зчиниться, то нехай Бог боронить!

Вчувши таку відповідь, гемонський Ібліс, а щоб йому не діждати миру, зараз і зслиз, як на той світ провалився. Розгублений і до краю спантеличений, Дакіянус не знав, що думати, що гадати; не мігши розкрити нікому таємниці, він тільки сам з собою й розмовляв; і минуло отаким побитом скількись-там часу.

Одного дня він узяв та й подався на полювання із своїми мисливими, а відбувши лови, вернувся в намет і ліг спочити на золотому ложі. Коли це прокидається зі сну, дивиться, аж перед ним Ібліс стоїть, прийнявши подобу богомільного старця; намет ураз і освітився якимсь дивним сяйвом, а повітря сповнилось запахом амбри.

- Здоров був, о святий муже! - і каже йому Дакіянус. - Ти хто такий будеш і як оце втрапив у намет мій, адже стороннім сюди вхід заказаний?

- Я посланець од самого Всевишнього Господа, і передає тобі Панбіг слова вітання: «Поперед усього,- каже,- о такій-то порі й таке і таке місце я послав був тобі янгола ознаймити, що я,- каже, володар небесний, а оскільки справи небесні важніші, то й не клопотатимуся земними, приручивши тобі їх: бери господарювання земне у свої руки та й суди-ряди, як знаєш, і будь відтепер Богом земним. Отеперечки знов посилаю тобі свого вірника й хоронителя, та кажу тобі удруге: маючи на собі од мене уряд, будь землі владикою, пануй, господарюй на свою руч - віддаю тобі під заряд усі свої справи земні, і дай же віру словам отих двох моїх янголів найближчих».

Задумався Дакіянус, що б це воно усе ясувало, та врешті по довгій надумі сказав собі: «Таки-так,- оті всі знаки, що дає Господь,- вони справдешні; коли б не були вони вірними, то чи знав би другий янгол послання першого? Нічого тут і робить, яка уже доля, так усе воно й здіється». Отак міркував він собі, коли дивиться, а Ібліса й сліду немає. Подався тоді Дакіянус у степ та й знову став полювати, проте одне тільки на думці йому і стояло - оті слова янголові; так у тяжкій задумі й вернувся з полювання, як надворі уже звечоріло. Він саме лагодився одпочити, аж тут, де тільки й узявся, вироївся перед ним Ібліс, у тій самій подобі, що й першого разу; привітався з ним, Дакіянус і йому побажав у Боже ім'я доброго вечора та іще ласкавіше прийняв, аніж першого разу, а тоді й питає: [108]

- Хто ти єси за один такий, що завітав до мене в хату? І відказував йому окаянний Ібліс:

- Я прийшов од самого Господа, що на небесах, і я той самий посланець, якого він оце посилав був до тебе. Він знову зволив тобі передати: «Ти будь,- каже,- Господом земним, і справи земні верши, бо вони тобі по праву належаться,- мені через справи небесні до земних і руки не доходять».

- О пророче Божий,- відказував йому на те Дакіянус,- та я собі того зроду-віку і в голову не клав, і думок на те не зносив. Та й хто я такий, аби самому Богові рівнятись? Це, мабуть що, бридні й мана, та й тільки всього.

- О владарю земний,- каже йому Ібліс. - Я - янгол, і яко янгол ясую тобі: - Бог земний, отже ж тобі й нічого сумніватися. Коли ж тобі моїх слів не досить, то ось тобі ще на потвердження: оскільки я ангел, жодній живій людині і не дано мене зріти, а ти мене бачиш, дивись - стою оце перед тобою. І знову-таки: одвідував тебе і другий ангел у подобі боговидного старця, і ті самі речі тобі говорив. Та знай іще: допоки на світі житимеш, ні одна вража сила не здолає тебе: он ти підбив під свою руку і падишахів, і всіх інших великих державців, і наказам твоїм, бач, коряться, і всі скарби світовії своїми зробив. А з другого боку, ось тобі іще один явний доказ - оце принесене мною послання, тож чого тобі понад теє більше і дати? '

І от до чого прийшло діло - захопив хитрощами Ібліс Дакіянусову душу, так підмостився під нього, що той знічев'я й повірив його мові.

- Пророче Господній,- і мовить тоді Дакіянус,- як так уже сталося, що бути мені Богом, то треба так із людьми начинити, аби визнали вони мою божість.

- То вставай, коли хочеш, щоб упевнились люди в твій божості, та ходім на берег морський, я появлю усім навіч, який з тебе Бог земний,- звелів йому Ібліс.

Ото взяв Дакіянус зі свого війська кількох достойників, що були йому найвірніші та до краю віддані, а також з Іблісом і отими шістьома гулямами подався до моря.

В оцій історії розказується, що Господь ізсоздав був рибину - вона жила в тому морі,- і здорова ж та рибина була; уранці випливала на поверхню й пірнала у глибину тоді лишень, коли надходила пора полудневого намазу. Та не просте і було теє морське сотворіння - воно ще й молитви до Бога звертало, і так щодня: вистромиться із води та й молиться собі аж до надвечір'я. Привів Ібліс Дакіянуса у те місце, а сонце вже й повертати стало на вечірній пруг; вони підождали трохи, коли надійде година намазу, а Дакіянус і сном-духом не відав, що воно й до чого. Приступили вони ближче до води, і озвавсь тоді Ібліс до при-бутніх гучним голосом:

- Дакіянусе, і ви, люди! Скільки часу знаєте оцю рибу, що творцеві нашому служить?

- Довгенько-таки,- одказували тії.

- То коли вона посвідчить, що Дакіянус - Бог земний, чи дасте йому віру?

- Атож, дамо, чого ж і не дати,- ствердили ті, хто був. Один тільки Ібліс і знав, коли риба піде під воду.

- Рибо! - загукав він,- чи правда тому, що Дакіянус - Господь земний?

Як почула риба Іблісів голос та урозуміла враз, які ж то слова гріховні той каже - на самого Бога важить, аж затряслась усім тілом з превеликого страху; захвилювалось море, завирувало, а далі ота здоровенна риба як зареве що є сили, і так усім лячно стало - дивись, і завалиться зараз небо на землю, людей придушивши. Пірнула риба, занурившись головою, тільки її й бачили, а Ібліс і собі зробивсь невидимим, пірнув услід за нею та й уже з-під води одповів товстим голосом, буцім та риба:

- Правда, правда!

Дакіянус і помислив собі, що то риба говорить. От як почув він той голос та побачив у живі очі, як море розбурхалося, гордощі ввійшли в його душу; розпишався він, ніби така йому доля: «Я - Господь!»

Хто був біля нього, також почули оте «Правда!» Повернув відтіля Дакіянус до свого палацу та ще з більшою пихою й хизуванням сів на трон, тоді прикликав перед себе отих шістьох гулямів і звернувсь з-поміж них до Ямліхо:

- Я - Господь, а досі й не знав я, хто я такий. [109]

Лише промовив отак, як об'явився йому богопротивний Ібліс, уже в іншій подобі; привітався він, Дакіянус і питає його:

- Ти хто такий єси?

- Я - янгол,- каже Ібліс. - Оце послано мене до тебе з небес од Бога Всевишнього. Усі,- каже,- й досвідчили, що ти вправду Господь. Бери золото, срібло та приклич людей земних ласкаво; хто визнає тебе Богом, того й нагородиш щедрою десницею, а хто відмовлятиметься, того на муки віддай.

Сказав отак та й невідь куди й дівся. Вернувшись до міста, Дакіянус наскликав людей і наділив їх гойно сріблом-золотом - були тут чи не всі люди з тої округи, та дістались дари тому лишень, хто узнавав його за Бога, а хто відмовлявся, того чекали тяжкі муки й загибель. «Оце палац гаспида, що супроти самого Бога збунтувався!» - гукали стійкі у своїй вірі. Потому він звелів майст-рам-будівничим, зібрав і вельмож з тої оказії, закласти підвалини нового палацу, який би наводив на признаку райські хороми, і казав він палац той упорядкувати та малюваннями вигадливими розписати; і сад довкруги пишний розбили; отже, було зроблено все по його уподобі - так достоту, як йому отой рай найвищий і уявлявся. Та ще рабинь місяцечолих чи лицем як те сонце, а може, й гарних, як сама Венера, зібрав у своєму садовому палаці. У рай-саду хідники викладено було срібними, а то й навпереміш і золотими цеглинами, і мур садовий змуровано із тих же золотих та срібних цеглин, із каміння коштовного, і все він довів до такої міри довершеності, що годі. Хороше одягши рабинь і гулямів, щоб не стидко було й шахові послуговувати, щедро осипавши їх диргемами й динарами (того, мабуть, і в кілька харварів не вбереш), возсідав сам на троні, і так уже величався, так гнув кирпу! Побіля нього шикувалися, коли скликав раду, сімдесят візирів, та сімдесят гулямів, і стільки ж рабинь вродливих; із золотих кадильниць диміли духмяні курива, слуги спалювали амбру, на перлових тацях держали іще хтозна-яку запашну дровину, і ніжні пахощі точилися аж до самого шатра піднебесного. Отих шестірко гулямів, вибрані з-поміж інших Дакіянусом, без міри прикрашені стояли довкруги свого пана, і були вони його очима й вухами - тільки й чекали, чи той чогось не завволить.

Минув один рік, і до його прилучалися все нові й нові тисячі легковірів. Слава про нього як про Бога розійшлася по всьому світу, хоч було немало й таких, що в душі сумнівалися, а скількох він із того-таки світу й ізжив - не сказати. Шестірко вірних гулямів слугували, не відходячи, Дакіянусові, та ще й пильненько призиралися всякому - як подивиться, що скаже, та зараз і хапали його або ж, коли був свій чоловік, до одновірців зачисляли. Найстарший з-посеред гулямів, що мав ім'я Ямліхо та вирізнявся між товаришами своїм умом, щод-ня-щогодини міркував над одною річчю - хто ж такий насправді Дакіянус. «Оцей чоловік,- казав собі,- досі й не піднімався на претензію Бога, дні і ночі посвячував служінню йому, жив у святих молитвах і постах, та все благав відпусту гріхів - чи сподіяних, а чи ні, як уже йому там уявлялось, та все прохав послати йому милосердіє боже, щоб Бог напутив його у сім світі; а як же він гаряче молився та відбивав поклони - аж сльозами вмивався. А оце сьогодні він каже: я - Господь і цей світ сотворив, а раніше й не знав, що я - Бог сам. Коли каже він правду, то кому ж тоді він поклонявся, до кого молитви зносив? Адже ж чи може бути Богом той, хто і не здогадувавсь раніш про свою божість,- як такого можна за Бога вважати?»

Як опосіли такі-от сумніви Ямліхову душу, то аж не міг, сердешний, та де вже було йому комусь про теє й розказувати; терпів, ховаючи думки у своєму серці, таївся перед товаришами, проте і далі, як би й нічого, прислуговував Дакіянусові. П'ятеро інших гулямів, що були йому друзями, й собі не могли прибрати розуму, звідки-то вироївся такий-от Дакіянус; уже й вони стали потроху зневірятись у новому Богові, і до того дійшло було діло, що вже й не признавали Дакіянуса, хоча про око й далі слугували йому, мов добрі; однак оті свої міркування тримали як у найбільшій тайності, і ніхто не знав, що криється на душі у другого; Дакіянусові ж своєю службою вони подобались усе дужче й дужче.

В інших історіях розказувано, буцім оті шестірко гулямів були не хто, як пророкові діти. І трапилось отаке: одного разу Дакіянус урядив був гостину, і за Його наказом на чудовій галявині поставили намет і простелили там скатертину з [110] наїдками; знаходилась при нім і його свита. Ямліхо з п'ятьма позосталими гуля-мами прислуговували Дакіянусові, підносили йому страви, коли ж це раптом одна муха візьми та й сядь на шматок. Дакіянус викинув його і взяв собі інший. Розповідають, Дакіянус брав шматок, щоб у рота покласти, чи сім разів, чи сімдесят - хто його зна - та за кожним разом на шматок сідала муха, і Дакіянус викидав його геть. Кінець-кінцем він зовсім уже змучився, ізнемігся, ставши червоним од гніву мов рак той, а далі підвівся з-за скатерті та, палаючи люттю на Ямліхо і його друзів, озвавсь до них лихим голосом:

- То ви усі тут стоїте і мухи якоїсь прогнати не можете? Скільки ж мені шматків до рота підносити?

«Цур йому й пек, такому богові, що нещасну муху не оджене од себе! Хай йому трясця, і на цьому світі зневажатиму ним, і на тому!» - сказав Ямліхо про себе.

Провів Дакіянус у тій місцині решту дня, перепочив, а назавтра вернувся додому. Ямліхові усе не йшла з голови вчорашня пригода, тільки про те й думав, як допекла Дакіянусові якась муха. А оце другого дня шестірко гулямів, заведеним звичаєм, прислуговували Дакіянусові: один тримав у руках глечика з водою, інший - миску з шербетом, третій позапалював духмяні курива, і кожне було зайняте своїм ділом. Коли ж ізнову святий Бог та пресвітлий послав ту саму муху: вона літала в повітрі, а тоді з його призводу узяла та й сіла на лице Дакіянусові. Схопився той зі сну, та аж з ложа на землю звалився; іще ж як упав - розбив собі голову в двох чи трьох місцях, добре таки кров'ю умившись, кабака так з нього і цебеніла. Побачивши теє, Ямліхо не на жарт злякавсь, і сказав він: «Той, хто так дуже забився через сяку-таку муху, не може буть Господом; до того ж іще сказано у Святому Письмі: «Воістину, ті, яких закликаєте ви в молитвах, опріч Бога, не сотворять і одної мухи, хоча б для цього зібрались вони вкупі; і коли, ось ця муха вкраде що-небудь у них, вони не зможуть відібрати того в неї. Безсилий і той, хто просить, і той, кого він просить».

На превелику силу встав Дакіянус - он який немічний, бач, ізробився,- умив собі голову й лице, перев'язав рану. Як побачив його Ямліхо таким болящим та кволим, безпорадним перед не якою вже бідою, то зараз і одкинувся уже зовсім од нього. «Який же він Бог? - хотів відігнати муху, упав спросоння з ліжка й увередився, голову потовк собі,- міркував Ямліхо. - Це я, значить, поклоняюсь богові, що йому потреба і спати, і їжу заживати? Та справжньому Богові чи є нужда в усьому цьому?» Кілька день поспіль перебував у тяжких муках, а коли надійшов один вечір, підождав, аж Дакіянус засне, піднявся потихеньку на дах та став думати-гадати, роздивляючись зорі на небі. «Дивина, та й годі! - міркував отак про себе. - Господь - це той, хто піднебесся створив укупі з зірками, і планети, що світ осявають». Всеньку ніч провів він на даху, і одне тільки на думці йому і було, а як настав ранок, вернувся в палац до Дакіянуса і за заведеним звичаєм і порядком став прислуговувати йому, та іще з більшою запопадливістю, у тисячу разів пильніше сповняв його волю, проте удень і вночі одна тільки думка і краяла його душу, і звертав він мову до Господа небесного й земного - безсмертного і вічного, могутнього й стійкого. «Господь мій,- казав,- отой, що сотворив усе суще, і слабість йому не подобає».

Минув отаким чином час, і Ямліхові все не йшла з голови ота удавана Дакіянуса святість, і ще далі одчахнувся він у серці од свого пана, проте нікому не звіряв пекучої таємниці; денно й нічно прислуговував Дакіянусові, а що не давав сну очам - так терзали його ті сумніви - то від надміру гадок і здогадок худий-худющий зробивсь, і біль душевний уже на лиці видний став, як той місяць темної ночі на небі. Отже ж звівся нінащо, заслаб, занедужав, з лиця пожовтів, і все з однієї-то причини. Хто його не бачив, то вже знав тільки з виду: йому якесь лихо трапилось, не інакше. Тут уже й візири з наближеними стали думати-гадати, що воно таке. «Оцьому гулямові,- гомоніли,- й сліду не зосталось од його свіжості та урочості, це вже ніби й не він - так одмінився проти своєї колишньої вроди. Мабуть, що біда йому приключилася; треба поміркувати нам у його справі та вияснити, що ж таке із ним діється». От і стали говорити кожне свою думку. А в тому товаристві був один чоловік - мудріший і кмітливіший за інших. [111]

- Здається мені,- сказав він,- отой ґулям таємницю Божу держить; треба нам у нього все вивідати та дати знати нашому Богові, а то іще, чого доброго, хтось інший сповістить його, отоді вже наш пан коритиме нас!

От як умовились між собою, так і вдались зараз до Дакіянуса: розповіли йому про оту справу.

- Та й мені вже давненько воно в голові,- відказував Дакіянус. - І здогадно мені, що тут щось не теє, не такий він собі простенький ґулям - знаю, щось затаїв він од мене. Не бачу я іншого способу, як вибрати одного з-поміж отих п'яти товаришів його та наказати йому приглянутись гарненько до Ямліхо, нехай розповідається, що той за птиця та чим дише, а як розвідається, то нам і розкаже.

Стали вони на цьому й покликали Ямлійо.

- Прийшло нам на думку,- кажуть йому,- що Ямліхо потаємне іншому богові поклоняється, ото ми й велимо тобі бути вивідувачем; випитаєш, вивідаєш, що в нього на душі криється, та даси нам знати.

Ямлійо одповів, що так і зробить, і міркував він собі, чому той одклонився Дакіянусові: «Як же це так трапилось Ямліхові, що він став вагатися у своїй вірі та сумніватися у Богові земному? Не інакше, як Усевишній, хвала йому і слава, послав йому одкровення, Та і як же може буть Дакіянус Богом, коли й близько не знає, що у Ямліховому серці криється, та ще посилає когось на вивіди?» З цієї причини у його душу закралися сумніви, і став він собі думати-гадати: «Таки-так,- міркував, знай, собі,- Дакіянус і холоду боїться, і коли спекотно,- не може такий бути Господом». Почекавши, аж надворі стемніє, звернув своє лице до Ямліхової хати - той і не сподівався нікого до себе; дивиться Ямлійо, а його товариш склав руки попереду й промовляє уголос: «Зневажаю я такого бога, що через якусь нещасну муху рознемігся». Як почув ті слова Ямлійо та як збагнув усю справу, то задрижав увесь, немов осикове листя, та, не змігши вдержатись, озвався до Ямліхо; і сказав той йому:

- Брате мій, пощади себе і мене пощади! Хорони мою таємницю, благаю, та сідай ось тут біля мене краще, я розповім тобі усе по щирості, що в душі в мене діється.

Наляканий до краю, аж жижки йому тряслися, Ямлійо присів ближче, і віддав він товаришеві і очі свої, й серце, і розум, і вуха.

- Так знай же, брате,- і каже йому Ямліхо,- й відай, що стільки вже часу я вірю й правдою служу Дакіянусові, задовго до того, як він на претензію божості піднявся. А оце зараз він тільки одно і править: «Я,- каже,- Господь, і ввесь світ сотворив». Коли ж управду говорить, то кому ж тоді він молиться, до кого молитви звертає? Чи може так бути, що хтось і не жив богом, а потому живим богом зробився? - Ні та й ні, і зроду, і звіку!

- Гаразд,- одмовляв тоді Ямлійо,- то хто ж тоді Бог?

- Бог той, хто сотворив небеса, і землю, і зірки, і місяць укупі з ними, й сонце на небі поставив. Дакіянус же тлінна й слабка душа, як оце ми з тобою, і не може він бути Господом. А другий доказ такий: ми його у живі очі бачимо, а жодного-таки потвердження його божості і не дістали. Він і хліб заживає, і спить собі, відпочиває, коли стомиться, і гніватися зволить, як до чого прийдеться, і радіє щиро, як дитина, а справжньому Богові усе це чуже і геть не потрібне. А ото, пригадуєш, був бенкет, він сидів і взявся вже був шматок до рота підносити, аж якась муха, хай їй грець, сіла йому на шматок. Отут я й догледівся: через сяку-таку муху де й ділись його спокій душевний, і насолода життям, та ще нас з тобою на поміч став звати, а все через оте капосне створіння. Брате мій, розсуди ж справедливо - чи отакий собі хтось може бути Богом?

Почувши такі слова од Ямліхо, замислився Ямлійо, сумніви важким каменем лягли йому на душу; він і собі став пригадувати, йому на пам'ять приходило і теє, і сеє, а за хвилю одмовив:

- Любий брате, не гадай собі, буцім я нічого не знаю; осмілюсь донести до твоєї благородної душі, що і я довший уже час міркую над оцією справою, і чудно, і дивно мені, хто він такий, отой Дакіянус, адже добре бачу, як він живе на світі, та мовчу, нікому про те нічичирк, жодній живій душі не звіряю своїх сумнівів та здогадок. А оце зараз послано мене до тебе глупої ночі з однієї лише [112] причини - узнати, що в тебе на серці криється, а послав мене не хто, як сам Дакіянус, та щоб я вліз тобі в душу та вивідав, якому Богові ти молишся, кому поклоняєшся. Тієї миті, як наказав він мені до тебе піддурюватись, я й зміркував собі: коли ж він Господь-усевіда, то чи треба йому мене підсилати, аби я перезнав та випитав гаразд, що на умі в тебе? Який же він тоді Господь, коли сокровенних думок не здужає прочитати? Зрікаюсь я такого «бога» і цураюсь його на цім і на тім світі цуратимусь!

Дуже вже втішився Ямліхо, як вчув таку мову од свого побратима; од усього серця, із найбільшою приязню обійняв він Ямлійо і сказав:

- Не знати вже який і радий, що і тебе Всевишній напровадив на путь істинний і ти став моїм другом у вірі.

- Скажи мені тепер,- одмовляв йому Ямлійо,- якому Богові ти поклоняєшся, я також йому поклонятимусь.

І сказав йому Ямліхо:

- Бог мій - отой, що сотворив мене з тобою, а ще і небеса з землею, і місяць, і сонце з зірками, і всю твар живу.

- То і я поклонятимусь йому, відкидаюсь я від лжебога Дакіянуса! - вигукнув Ямлійо.

А далі умовились між собою нікому не розкривати своєї таємниці та молитись яко вірні раби Всевишньому Господу, не полишаючи одне одного ні в щасті, ні коли лихо приспіє.

Як надворі розвиднілось, Ямліхо сказав іще Ямлійові:

- Треба ж нам у тім поміркувати, як би отих четвірко наших друзів од Дакіянуса відвернути та щоб жодна жива душа про те не прознала.

Радісно стало Ямлійові од тієї мови; отак балакаючи собі, вони вернулись до Дакіянуса. Той і став випитувати у Ямліхо, щойно побачивши його, як та що Ямліхо, та чим він дихає. Дні і ночі,- казав йому Ямлійо,- тільки одному Богу і молиться, та й більш нікому. Урозумів тоді Дакіянус - це до нього молитви зносить Ямліхо; іще дужче упевнившись у його відданості, одмовив він:

- Та вже гаразд знаю, Ямліхо не спаде на негідну стежку.

Надто вже лихий став відтоді Дакіянус на отих візирів та дорадців, що звели наклеп на Ямліхо, що судили-гудили його, каторжні душі. А справа Ямліхо та Ямлійо іще на краще повернула, вони вдень і вночі прислуговували Дакіянусові; молились, проте з усією щирістю тільки Всевишньому, чинили аскетичні подвиги, щасливі у своїй таємниці, і Господь посилав їм щомиті все нові й нові докази сили своєї й могутності, вказуючи побратимам єдино прямий шлях. Та виснажилися вони од безнастанних постів та молитов, од ревного услужіння сотворителю небесному, а од роздумів над божою сутністю найдужче; зробилися вони на лиці жовтявими, як після якої тяжкої хвороби, і покинули їх свіжість та урочистість. Знову оті зловражі візири й наближені Дакіянусові заходились нашіптувати на юнаків, вигадки вигадувати. Бачить Ямліхо, що на біду йде, ото й каже товаришеві:

- Диви, не на жарт заповзялись на нас бузувіри; не годиться нам серед них зоставатись, краще буде, як покинемо їх та подамося свого Бога шукати.

- А чи не розказати нам про цю справу іще отим позосталим гулямам, товаришам нашим? - спитав Ямлійо. - Отоді уже, як за одне будемо: то й про втечу поміркувати можна.

- Гаразд мовиш,- пристав на його думку Ямліхо. - Ось сходи лишень до Дакіянуса та випрохай дозволу: хочу, мовляв, товаришів запросити до себе, та день підходящий йому скажи, а там уже й розповімо їм, що урозуміли та що догледілись.

Так же й було зроблено; випрохав Ямліхо у Дакіянуса дозвіл, вони удвох з Ямлійо приготували, що треба було, і покликали товаришів. От коли посиділи гості трохи, попоїли, Ямліхо з Ямлійо і стали говорити їм:

- Так знайте й відайте, браття, що ото каже Дакіянус, а каже він: «Я - Бог сам». Тільки ж який він Бог, коли такий безпорадний, як і всяка людина,- комара чи муху якусь надокучливу відігнати від себе не здужає? А ще похваляється: я, мовляв, і небеса, і землю ізсоздав, і людей, і сонце з місяцем також, і зірки на небі мною засвічено. Так ото ми й питаємо в вас: скільки віку тому Дакіянусові? [113]

- Сорок літ од роду,- відказували ґулями.

- А скільки стоять на світі небеса з землею?

- Не одна тисяча людей пішла з цього світу, а вже небеса з землею стояли.

- То як-таки може буть, аби проста собі людина - по сороковому році вона, бачте, і до кінця свого віку дійде чи не скоро - та усе це сотворила?

- Правду кажете,- одмовляли ті,- і нам не раз приходило в голову: живе він як звичайний чоловік, проте ми й словом нікому не обмовились. Так скажіть же нам, хто творець наш?

- Творець той, хто небо без підпор поставив, і землю нам під ногами розпростер, і зірок яку силу розсвітив; Дакіянус же вигадки нам розказує, та й більш нічого. Самі поміркуйте: ось уже стільки часу, як я відвернувся серцем від нього, то коли б він був Богом насправді, чи не прознав би мою таємницю?

- То й ми поклонятимемось тому Богові, що ти Йому поклоняєшся,- відказували тії.

Обійняли їх тоді Ямліхо з Ямлійо, як вчули таку мову.

- Втікати нам треба з оцього проклятого місця,- казали,- та чимдалі; будемо свого Бога шукати.

- Куди ви, туди й ми з вами,- одмовляли ті четверо.

На тому й стали; і так їх умудрив Господь, поклавши згоду в їхні душі, що вони одностайне об'явили:

- Свідчимо перед лицем Всевишнього: Бог наш - творець неба й землі, і сонця, і місяця з зорями, й моря, а Дакіянуса ми зрікаємось, цур йому й пек!

Після того як постановили вони не вірувати в Дакіянуса, взяли почастунки, що зосталися од гостини, й принесли йому. Той прийняв їх ласкаво, подякувавши за гостинці, і відтоді ще більше став звірятися на своїх гулямів; а ті тільки й чекали зручної нагоди, щоб збавитися од лихого Дакіянуса. Щодня-щогодини злостивці перемивали їм кісточки, і з язика не сходили завидникам ті ґулями, сказано - як сіль у оці сиділи. Дійшли невдовзі ті поговори й до Дакіянуса. Дуже вже розібрало його за ті чутки; зараз прикликав до себе візирів, інших двораків та став випитувати: як бачаться їм ті ґулями, що та як.

- їй-же богу,- відказували вони,- не йдуть твої ґулями по путі істинному, поклоняються вони нишком іншому богові.

Іще гірш розсердився Дакіянус, та велів привести без загайки отих шестірко.

- Коли хоч у десяту долю правда тому буде, що люди гомонять проміж себе, на такі вас муки віддам, що буде наука іншим.

Ті зразу стали говорити, і таке їм Господь у серце послав, що вони сказали:

- На нас жодного прогріху і немає.

- То хто ж ваш Бог? - спитав Дакіянус. - Та кажіть же мені, у кого віруєте?

- Ми віруємо в єдиного Бога і поклоняємось Йому, а Бог наш той, хто сотворив небеса з земною твердю; іншого ж Бога, як сказано у славутній книзі, і немає: «Сказано, Бог той, хто сотворив небеса, і землю, і життя дасть майбутнє».

І навів його Всевишній на думку, що це про нього ґулями мову ведуть. Отож зрадів він не знати як, виявив їм ще більші знаки уваги, а що вже важким духом став дихати на отих своїх двораків відтоді, то й не сказати.

- Ви наговорюєте на них,- казав,- через заздрощі, от що. Ямліхо ж підбадьорював своїх побратимів.

- Кріпіться серцем,- казав,- наш Бог всемогутній, на кого ж і надія, як не на Його, святого, милосердного?

Іще ревніш заходились вони молитися Богу своєму. А візири, так ті й на мить не сумнилися в їхньому відступництві, добре вже знали, що ті одчахнулися од свого пана-бога та тайкома іншому моляться, проте боялися й слово Дакіянусові супроти них сказати - де б той пойняв віру! От мовчали вони собі та тільки в душі й обурювалися. І збіг отаким чином один рік. Як минув він, якогось дня, вигодивши зручну хвилю, коли Дакіянус був сам-один, знову заходились лихословити на гулямів. Дуже вже розсердився цього разу Дакіянус, аж сам не свій став. Був у його мідний бик, усередині порожній; хто не узнавав його за Бога, у череві того бика розпалювали вогнище і вкидали туди відступника - сердешний чоловік так живцем і спікався у мідній утробі, дознаючи мук невимовних. З Дакіянусового наказу зараз же притягли бика, наклали в нього дров, і з усього міста зійшлись люди [114] - і старе, і мале: так увесь майдан і вкрили. Приволікли отих шестеро гулямів, зв'язаних по руках і ногах, та так і держали ото їх впосеред натовпу.

- Візири кажуть,- аж озветься до них Дакіянус,- що у вас, опріч мене, інший бог єсть, що ви, мовляв, зійшли з путі істинного. Коли так, то ох і завдам я вам жару.

- Збави нас, Господи, і помилуй,- відмовляли ті,- ми не одступалися од правдивої віри, і з путі вірного не зіходили; віри у святого Бога держимось, при ній і стоїмо, по путі ревного служіння нашому панові-богу йдемо, то чи ж потреб-на річ без нужди нас мордувати, без вини живцем у піч укидати? Коли ти вправду єси наш Бог, то сам добре знаєш, віримо ми тобі чи, може, кому іншому; а ще ж і те: за всі роки слугування тобі хоч раз провинились перед тобою, чи про-шкодилися в чім-небудь, чи хоч раз схибили? Сам же подумай таки гарненько та придивися до нас з усією божественною прозірливістю, то зараз і одчитаєш таємницю, у нашому серці заховану; коли ж ми невірні тобі, як ото нашіптують на нас візири твої й дорадники, вели віддати нас на муки, адже ж хто буває мудрішим од Бога? Як же пеню вони на нас волочать, то знай: усе через хитрощі й заздрощі; чи ж мало охочих огудити чесних людей? Оступися за нас, оборони од злих наклепів, щоб ми могли без завади служити нашому Богові.

А на ту пору в їхньому племені не то що не було пророка, а й Книги Святої вони ще не знали. Тії ж ґулями слухалися лишень свого серця, і з божою поміччю вони підходили усе ближче й ближче до розуміння справжньої, правої віри. Послухавши їхньої мови, полагіднішав Дакіянус, у самісіньке серце ввійшли ті слова - ми, мовляв, тільки єдиному Богу й віримо; а навів його на таку думку не хто, як сам Усевишній. «Правду вони мовлять,- казав він собі. - Відколи ці ґулями у мене на службі, а й у слові одному мені не збрехали. Ні, це все вигадки, та й більш нічого, тільки у мене й вірують». І озвавсь він до юнаків з такою річчю:

- Присягаю,- сказав їм,- на своє святе ім'я та клянуся своєю силою, що віднині жодне живе створіння не завдасть вам ні кривди, ні урази, а хто наговорюватиме на вас, віддам їх на муки пекельні.

Та, недовго думавши, зараз велів принести їм дорогі халати, і з того часу став ще більш довіряти юнакам.

- Зумисне не прохав я Бога, нехай же не вменшаться його милості, збавити нас од мерзощів тирана, а все затим, аби ми іще більше упевнилися, що наш пан Дакіянус - самозванець, тільки й усього,- казав потому Ямліхо своїм побратимам.

З того дня Дакіянус тримав своїх гулямів іще в дужчій ласці, а ті осягали Всевишнього своїм серцем що не день, то більш та повніш. Ото Ямліхо якось і каже своїм товаришам:

- Знаєте що, браття, та ви й самі гаразд бачите: чимало-таки ворогів на нас заповзялось, крові нашої прагнучи; тільки й чекають нагоди, щоб нас зі світу перевести. Не приведи Господи, якогось дня вони іще дужче впевняться у таємниці, що ми ховаєм у серці, тоді нам уже лиха і не минути. Треба поміркувати, яким би то побитом утекти від оцих поганців; подамось шукати свого Бога, бо вже несила перед Дакіянусом удавати. Отож і зостається нам єдина річ, як тільки нищечком в інше місце перейти, де б могли без завади своєму Богові поклонятися.

- Так ми ж, опріч сього города, ніде й не були - хто його зна, куди нам і втікати,- відказували його побратими.

- Не будьте ж ви такими маловірами та сліпців не удавайте з себе,- чи ж той, на чиї пошуки ми вирушаємо, не вкаже дороги нам прямої, чи залишить нас на поталу ворогам, без ради й поради?

- У єдиного Бога віруємо, на Його і покладаємось, Він наша надія, і мир наш,- одповідали вони.

Та зараз і стали лагодитись потихеньку до втечі, та тільки те й робили, що чекали слушної хвилі, не даючи, проте, і взнаки перед Дакіянусом. Аж одного дня Господь напоумив Дакіянуса податись на полювання, та на цілісіньких десять днів, і так той зайнявся бажанням, аж не міг. Давши розпорядок наготувати всього до треби, щоб на десять день усього стало, він у назначену годину намірявся вже було вирушати, коли тії ґулями й стали прохати його відпустити [115] їх. І так Господа начинив, що Дакіянус ласкаво дозволив їм зоставатись удома. А в Дакіянуса та був один вельможа; як відлучався він кудись на довший час, залишав замісто себе отого вельможу так як би управителем; от до нього й приділив Дакіянус своїх гулямів. Поїхав він, дорога була неблизька, і ґулями зостались при тому вельможі; та так уже вони старалися йому догодити, день і ніч не відходячи від нього, а все аби тільки в оману його ввести. Коли вже все було готово до втечі, вони сказали отому вельможі:

- Пусти нас сьогодні, нехай ми трохи у м'яча на майдані погуляємо.

- Ну то йдіть собі гуляйте,- згодився той.

Осідлавши коней, з його-таки розпорядку, ґулями хороше вбралися, прихопили нищечком грошей, золота, зароблених пильною службою в Дакіянуса, та й стали на майдані у м'яча побиватись. От гуляють вони, розважаються, буцім насправжки, та таки й надурили вельможу: той відвернувся за якимсь ділом, а вони того тільки й чекали - підострожили коней і нумо втікати. Бачить вельможа, до чого прийшло, та за ними. Уже як став здоганяти, загукав до них:

- Куди оце ви, бісові діти, що ви надумали?

- Нам Дакіянус - не Бог зовсім, одкинулись ми од нього, цур йому й пек,- одказували ті гуртом. - Бог наш - небесний та чудесний, немає йому нужди ані їжі заживати, ані у сні віддихати, він ні з чим не зрівняний; на пошуки отакого Бога ми й їдемо.

- Припиніть, що оце ви кажете! - закричав їм вельможа.

Та вони на нього вже не дуже вважали; спершу взялись його лаяти, а там такої всипали неборакові, що той із коня звалився без пам'яті; тоді повернули коней у дорогу й знов заходились їх паняти щодуху, та все кликали свого Бога. Промчавши фарсангів два або й три, Ямліхо озвавсь до товаришів із такими словами:

- Браття,- казав їм,- те, чого ми шукаємо, не знайдемо і зроду, доки ці коні, пишно вбрані, під нами будуть, і по одежі нас кожне пізнає,- їй-же богу, добра нам не буде. Як поженеться за нами Дакіянус із військом, то по одних тільки відбитках од коней хутенько нас зловлять. Покиньмо краще коней, аби ті не дійшли сліду, облишмо тут і шати дорогії та ходімо спасатись у пустинь,- може, Господь і об'явиться нам.

Сказано, та зараз так і зроблено: зійшовши з коней, пустили їх на волю, поскидали з себе коштовне убрання та так піхотою й побрались у дорогу. І йшли вони безводним степом, поминаючи ненастанно ім'я святого Бога та на Його тільки надію і держачи, аж проминуло кілька діб; і до того вже вони той степ виходили, що не могли більше й кроку ступити; терпіння їм невідь-куди дівалось, сил уже як не було, а ноги намуляли так, аж водянки на них понатирали - отак їм далася взнаки та дорога. Попадали, бідолашні, на землю з великої надутоми - так, бачте, пішки іти підбилися; вже й надію на життя не клали, серце у руки смерті ладні були ось-ось віддати. Обійнялися вони кріпко та, знеможені спрагою й голодом, стали чекати, коли надійде остання година. От покладе Ямліхо своє лице у прах, до Бога промовляючи:

- О знаючий тайне і явне! Наш ти хоронителю й усевідо! О ти, що даєш надію тим, які вже її і покинули, о спасителю й оборонцю знедолених! Поглянь на нас хоч одним поглядом ласкавим, у якій-то ми біді опинилися: ні рідні тепер у нас немає, ні пана-правителя, який би нас вирятував; ми ж удалися до тебе з великою вірою, тож яви нам своє милосердя, прийди на поміч стражденним!

А далі, розказують в оцій історії, сталося он що: почули янголи небесні ревне благання Ямліхове, стали вдоволені гарячою молитвою, що йшла із щирої душі юнацької. Який же тут гамір зчинився й сум'яття у вишньому царстві! Та Господь мовив янголам:

- Коли оцей раб божий прохає в мене підпори при такій лихій годині, якщо жде не дождеться, коли я прийду йому на поміч, хай пожде до пори, та й вам треба буде перечасувать чи не трохи, адже те, що я знаю, ви і не знаєте.

Повмовкали янголи. Залишивши друзів на тому самому місці, Ямліхо поліз на гору, що недалечко була,- поглянути, чи не видко де житла людського. Роззирнувся, збентежений у серці, із очима плачущими, аж бачить - по той бік гори, біля самого підніжжя, галявина квітуча лежить, немов тобі справжній рай, а [116] там і чабан із гуртом овечок. Отже ж як узрів Ямліхо того чабана, то так уже втішився, що не можна й сказати; він скоренько покликав побратимів - тим і невтямки було:

- Ходіть-но лишень,- гукав їм,- ось тут чабан овечат пасе. Гадаю, десь недалечко і хутірець який або городок, може.

Тії й собі зраділи; похваливши Бога, що сюди їх привів, вони всі разом подались до чабана, а підійшовши ближче, привітали його. Уклонився чабан їм низенько і на добридень сказав, тоді й став питати:

- Скажіть же мені, панове-добродії, відкіль ви йдете, куди і що ви за люди?

- Це зі мною брати,- одмовив Ямліхо. - Ми - нещасні блукальці, що збились з дороги; вже кілька діб буде, як ми кружляємо в оцій глушині, і з мочі вибились, і духу не стає, та ще й спраглі й голодні. Дай нам, Господа ради, хоч води ковток, хоч шматок хліба, і воздається воно тобі і на цім, і на тім світі.

Чабан - не треба було його довго й просити - вийняв зараз із торби харчі, що мав із собою, і став пригощати тих юнаків з усією щедрістю, скільки в його душі її і було. От попоїли юнаки, а чабан, добре їх роздивившись, і каже їм:

- Бачу, браття, ви люди й управду подорожні; розкажіть же мені, якого ви роду-племені та куди оце мандруєте?

- О благородний чоловіче,- одмовляв Ямліхо,- знай же, що ми - Дакіянусові ґулями, і оце щойно ми втекли од його.

Засміявся чабан:

- Чи хтось може втекти од Бога? І не страшно вам, що він укине вас у пекло?

- Пане-добродію,- відказав йому Ямліхо,- ми відреклися не справжнього Бога, а удаваного, від нього, недовірка, ми і відбігли.

Іще з дужчим подивом став призиратися чабан до Ямліхо, і смішно було йому, і чудно якось.

- Ми покинули Дакіянуса, бо несила було бридні його слухати - він тобі і цар, і Бог небесний; ми шукаємо творця нашого, і немає в світі Бога, крім Аллаха! - сказали юнаки в один голос.

Аж жижки затряслися чабанові, як учув таку мову.

- Та що ви таке кажете! - вигукнув він. - І хто навів вас на таку думку?

- Ми самі доміркувалися до такого, а коли правдніше - Всевишній вмудрив нас, вклав нам у серце цю думку, і слова оці на язик нам привів.

- Так знайте ж, дорогі мої, що вже скоро сорок літ буде як я отут чабаную; бачу й зірки над собою у небі, і місяць, та добре вже на тяму беру собі, хто сотворив усе цеє; і так і сяк поміркувавши та гаразд порівнявши, урозумів я: творець наш той, хто оцю красу ізсоздав, хто склепіння небесне воздвиг, хто запону дня і ночі навперемін то підіймає, то опускає. Ні, не Дакіянус Бог, і Богом він бути не може - це свята й істинна правда; за те я від нього й відкинувся, що він на претензію Бога піднявся. Довгенько-таки шукав я вірного друга, все мріяв - от найду такого та поділюся тим, що мені душу муляє. Хвала Аллаху, нарешті знайшов я вас, тисяча подяк нашому ласкавому панові, що одного дня таки напровадив вас мені на розраду. Тепер і ви розкажіть до ладу, хто ви та що ви, відкрийте таємниці свого серця, та так, щоб по порядку було, від самого початку аж до краю, нехай і я про вас знатиму.

Гарненько приглянувшись чабанові, до лиця його, осяяного покорою і вірою, вони й оповіли йому свою історію, нічого не криючи. Як ізрадів тому чабан, то й не сказати.

- Ви,- каже,- не турбуйтесь, кому ж помагати вам у цім ділі, як не мені? Та вже старатимусь, скільки моги моєї.

- Як же тебе звати? - спитавсь Ямліхо.

- Звати мене Габілем, живу я в місті, а ось тут, у степу, випасаю людські овечки; все літо пасу їх, а на зиму приганяю назад до міста. У цій горі, великій нівроку,- ось вона, ти бачиш її,- є одна печера, куди як гарна усередині, проте вона лежить у горі так, що людське око її й не догледиться. Коли б, приміром, хтось на-пався на мене, я піду у ту печеру, і нехай тоді хоч сто тисяч чоловік мене шукатимуть, а знайти не зможуть. Пождіть трохи, я віджену отару до міста, а тоді хутенько вернусь до вас, і ми подамося в печеру, де із спокійним серцем станемо услужа-ти Господові, творцеві нашому,- може, і добудемо те, чого так сильно прагнемо. [117]

Втішились побратими, похвалили його, і чабан поквапився з гуртом овечок до міста; віддавши їх хазяям, він вернувсь до юнаків і повів їх до печери, а ті за ним. Небагато й пройшли, коли гляне Ямліхо - а за ним собака чабанів ув'язавсь.

- Брате,- каже,- ось твій собака за нами йде ззаду. Ми оце втекли, а він іще, не приведи Господи, і викаже нашого сліду. Не треба, щоб він був з нами.

- Уже дванадцять літ він зі мною,- одмовляв чабан,- і на мить не покидав мене, свого господаря, вірно служив, отару пильнуючи; та втім, правда твоя, прожену його - загавкає здуру, та так нас і видасть.

Тоді повернувсь до собаки й тюкнув на нього:

- Вертайся! Ану додому!

Постояв собака, почекав, як ті відійдуть, а тоді знову за ними. Що вони вже не робили: і грудками кидали, і лаяли його, та марна справа. От поб'ють його добре, трохи шкури не знімуть, він пристане, а далі знову, слід у слід. Уже й притомились тії. Лупцювали його і вдруге, і втретє, і ломаччя в руки брали, і каменюки важкенькі - диви, аж ненароком і лапу йому перебили. Як заскавчить тут собака не своїм голосом, а далі й озветься до них по-людському:

- Не бийте мене так, люди добрі, я шукаю те саме, чого й ви шукаєте. Хоча ми буцім і різні - хто в одежі, а хто в шкурі,- та, проте, між нами у вірі одміни немає.

Аж нестямилися юнаки, вчувши таку мову од собаки: де ж то видано, аби безрозумна тварина та розмовляла? І жалько їм стало його; вони підбігли до нього, підняли його із землі і взяли на руки, обтерли, цілуючи в морду, перемотали лапу, що перебита була, та вже не могли начудуватися із сили Господа всемогутнього, щораз дужче впевняючись у ньому. З іще твердішою вірою побралися далі в дорогу, і йшли отак гуртом, несучи на руках собаку, і було їм на душі легко та радісно - мов удруге на світ народились, мов у раю оце прогулювались. Ішли собі та поминали ім'я Боже. Про отих юнаків та собаку Господь і в Корані святому згадує: як побратими собаку були понівечили,- той не зміг далі йти і держав лапу; тоді вони узяли бідолашну тварину й по черзі несли її на руках, то один, то другий, аж урешті добулись печери. Оскільки всі вони були неабияк змучені дорогою, і ноги позбивані їм, у пухирях, то як стояли були, так і попадали у печері, і чабан з ними також. Поволі розгледілись, дивляться - вони у просторій і чистій ніби обителі, джерело при вході видно, тільки що висхле, над ним дерево старе стоїть. Біля того висхлого джерела вони і розташувались, поклали собаку поперед себе - нехай оклигує - і так їм враз захотілося їсти, що далі нікуди; а тут іще згадали собі за домашніх, за статки-маєтки, що вони мали, за блага світовії, що вділяв їм Дакіянус. У Ямліхо ж, на відміну од побратимів, у рідному місті була і жінка, й діти. І Всевишній Господь так виразно поставив перед Ямліховою уявою образ його жінки й діточок, що той аж заплакав з великого жалю; заплакали й товариші з ним.

Із слізьми на очах озвавсь Ямліхо до них:

- Друзі ж ви мої любії! Бог святий та правий,- і не гадайте собі, і не сумнівайтесь,- не зоставить нас напризволяще, він оце зараз бачить нас та гаразд знає, у якій ми справі тут, у відлюдній місцині. Коли вже раз оступився за нас, од лихого Дакіянуса вберігши, напровадив сховатися у цій печері, то і прийме нас якогось дня до себе, не дасть погибати - несхитним у його вірі він помагає, наділяє поживком спраглих, а уповаючим дає надію.

От лежать вони, спочивають, а тим часом Всевишній і каже Гавриїлові, нехай же над ним мир буде:

- Потурбуйся за рабів моїх вірних, за отих шукачів моїх.

Зійшов до них святий Гавриїл невидиме, торкнувся дерева, давно неродящого, торкнувся і джерела висхлого, і сталося диво давнєє: прочнулось дерево, роз-пукнуло бруньки, зацвіло, де й плоди узялися на ньому, та не які, а хурма сама, і такі вже вони свіжі були та гожі, і рясно-рясно! Тут і джерело заграло з чистою та прозорою водою. Устав Ямліхо, вийшов з печери - подивився, чи їх хто не шукає, коли гляне - аж дерево стоїть, живе уже, під ним джерело з водою, ніби трояндовою, і збагнув він, яку-то велику милість має Всевишній Господь до [118] страждущих. Віддавши йому хвалу, він кинувся в печеру будити товаришів, підняв їх хутенько зі сну, бо так уже йому не терпілося розповісти, яку велику ласку явив їм сотворитель небесний.

- Брати ви мої рідні,- сказав їм,- ходім-но лишень, побачите, який Бог до нас ласкавий, та ще сильніш у нього ввіруєте.

Ті вибігли - стоїть дерево, вже розвинулось і зазеленіло, і таке рясне, як облите, і джерело б'є з-під нього.

- Це таки від щедрот Бога нашого! - загомоніли в один голос. І такі вже були раді та веселі! Помилися тією водою, щоб тіло було чисте, напилися всмак та віддали дяку Всевишньому.

- Ото вже порятував нас пан наш ласкавий, нехай же святиться ім'я Його у віки віків, таке благо вчинив, сподобив у цей куток прийти. Віддихнімо трохи, а як наберемося сили, устанемо та будемо молитвами услужать творцеві нашому.

Не забули й за собаку, дали йому їсти, тоді вдались до печери й заходились вершити молитви во славу Господові, проказуючи безнастанно слова віри: «Немає Бога, крім Аллаха, один Він і єдин, і немає Йому рівного»; проказував за ними й собака. Помолившись гаряче, полягали спати, собака й собі задрімав: поклав голову на передні лапи, мордою до входу, й лежав отак. А це так начинив Господь Всевишній, велівши святому Гавриїлові, мир йому, на них сон довголітній наслати.

«В яскині Ми наклали глухоту на вуха їхні упродовж відомого числа років; після того Ми пробудили їх, щоб довідатись Нам, яка з двох общин вірно вважатиме, скільки часу вони там пробули»,- отак про них мовиться у Корані-книзі.

Отже ж зморив їх твердий сон, заснули вони; тим часом вернувся з полювання Дакіянус, і не побачив він удома своїх гулямів. А той вельможа погнався був за юнаками із великим військом. Приїхали на те місце, де юнаки позлазили з коней, дивляться - коні ходять на волі, одежі лежать порозкидувані, а тих і слід прохолов. Нічого робить, узяв вельможа коней та привів їх Дакіянусові, і одежі позбирав, що в степу були покинуті. Дуже розсердився і зажурився Дакіянус, адже він усім серцем прив'язався був до них, з юних літ вигодував і випестив їх, а тут таке ошуканство. По всьому майдану, де стояло військо, так і пішли луною крики та зойки. «Чи не казали ми тобі тоді-то й тоді-то, чи не говорили, а ти, наш пане-боже, не йняв нам віри»,- дорікали йому візири та й усі інші наближені, що були при дворі. Довго сумував через своє горе Дакіянус, три дні, сердешний, і носа не виткнув із своїх покоїв, а як минули три дні, прикликав до себе візирів та дорадників, важким духом на них дихаючи.

- Оце,- каже,- через вас усе сталося; це ви,- каже,- через заздрощі та ненависть на них наговорювали, наклепи зводили, от вони узяли й втекли через злі язики ваші, бо не могли вже більше терпіти того.

І що вже попомучив їх, то нехай Бог боронить! Тоді велів покликати гулямів, до яких мав повну довіру, і приставив до себе замісто тих збіглих. «Коли б то оці хоч у десяту долю були такими, як оті мої невірники, коли б мали, нехай би й трохи, ума й проворності, як у моїх парубків-харцизяк,- міркував собі Дакіянус. - А то знову пригорнусь до цих серцем, а вони мені його і вранять. Втекли та й втекли, кат їх бери, проте не бачити їм у чужого і малої дещиці з того, що мали у мене. Певний я, далеко вони з цього краю і не одбігли - де ж то коли вони і піхотою ходили, все верхи та верхи, і в яку дорогу йти гаразд не знають, сказано: ввесь вік молодий у добрі та розкошах пожили; тепер же босі, й голодні, та холодні, та без помочі і поради. Десь тут вони недалечко,- може, у горах де скрилися та пережидають; не звертатися ж мені до Всевишнього, де пробувають вони, коли я сам Господь Бог? Краще пошлю своїх вершників у всі сторони світу, хай шукають їх; як уже знайдуть тих бузувірів та віддадуть мені в руки - із живих шкуру злуплю, таких мук завдам, що й інші надовго затямлять».

І об'явили окличники по всьому місту: «Хто знайде або ж назнає отих збіглих гулямів, дам йому стільки золота, що по вазі їхній буде!» Метнулися зараз люди, шукаючи втікачів де якого сліду, розбіглися у всі сторони. Тоді Дакіянус забрав до себе Ямліхову жінку й сина і держав їх, пильнуючи у чотири ока; йому й на мить не йшла з голови історія, що трапилась була з ним. «Ге-ге, не такий [119] простий чоловік той вельможа,- міркував він собі. - Погнався за ними, та й наздогнав таки, а вернувся лишень з конями та одежею, ще й зброю приніс». От прикликає він того вельможу та й ну розпитуватись, і просьбою, і грозьбою прохав його зізнатися. І клявся, і божився, сердешний.

- Я,- каже,- що знав, те й знав, а більш і нічого. Вони коней завернули до втечі, я за ними, і добрий шмат дороги проїхав, аж наздогнав. «Куди ви оце?» - став гукати їм, а вони, каторжні, зараз до мене і нум частувать мене по чому попадя: хто каменюччям, а хто дубцями, і так мене одчухрали, що я аж з коня впав нечувственний, та й поїхали собі, покинувши мене одного серед голого степу. Ледве-ледве живий я допхався додому, тоді узяв загін війська й подався навздогінці за ними, та їх як не було, мов у землю ввійшли, тільки коні та одежа і зброя, що поскидали із себе.

Дуже вже чудувався з тої історії Дакіянус, іще дужчі обсідали його сумніви, і вдень йому сон не брався, і ночей не спав - все думав, аж минув один місяць. А якогось дня об'явився йому проклятий Ібліс у подобі дідизного старця й сказав:

- О сотворителю земний! Ті твої ґулями, що ти їх шукаєш, сховались у такій-то печері, я там побачив їх, а із ними іще чабан, і собака при них.

Що то вже зрадів і втішився Дакіянус; він зараз же об'явив у місті через своїх окличників: «Хто хоче побачити люту кару, якої не бачив ще зроду, нехай іде зі мною!» І такий піднявся кругом шум і галас, що господи! І старе, і мале, і пани багаті, і старці убогі, хто кінно, хто пішо, рушили до тієї печери.

- Веди нас, шейху,- сказав Дакіянус Іблісові,- де ті ґулями, у якій печері сидять, покажеш.

Ібліс подався попереду, а всі за ним: і Дакіянус з візирами та емірами, військом великим, і стовпи держави услід ішли, і люд посполитий, сказано - півцарства. Всі ж гадали собі, яку то смерть завдасть втікачам-гулямам. От досягли тої гори, і спитався Дакіянус вельмож:

- Ну, теперечки скажіть мені, що маю зробити з тими непослухами, з отими душами гаспидськими?

І стали радити йому, як перевести зі світу бунтівних, та все кожен по-іншому. «У море б їх укинути!» - казали одні, а другі: «У вогні живцем спекти»; треті ж радили зрубати їм голови. Коли тут озветься Ібліс - нехай же він буде навіки проклятий!

- О владарю земний, як хочеш їм чимлютішої кари завдати, так щоб аж до судного дня вони мучились, залиш їх отут, як вони є; ось нехай замурують вхід у печеру та ще каменюччям привалять його для більшої певності - там уже їх мурахи та змії до голих кісток сточать.

Згодився Дакіянус на теє діло, признавши Іблісові слушність; так і зробили: на його веління принесли вапна і заклали-замурували преміцно вхід у печеру, а над входом вибили напис: «Тут замуровано тих, що збунтувалися проти свого бога й сховалися у цій яскині». Як уже вертали назад, Ібліс сказав Дакіянусові:

- Тепер, Дакіянусе, сам Господь Бог їх звідти не порятує. Сказав отак і зник, як на той світ провалився.

А Бог святий та пречистий у своєму Слові одкровенному, де йдеться про юнаків-праведників, це місце подає нам он як: «Чи не гадав ти собі, що товариші-печерники і ар-Ракіма були одним із чудесних знамень Наших?»

Врадуваний Дакіянус, що так завершилась справа, а напоумив його на лихеє не хто, як Ібліс сам, казав собі на думці: «Ото мені для серця радість! Хто прийде до печери та прочитає написане, то вже знатиме мою науку».

У Святій Книзі сказано: як тільки Дакіянус повернувся від печери, Господь послав зараз янгола до братів-печерників, щоб той «із руки до руки перевертав їх, аби тіла їхні на прах не обернулись земний». А Дакіянус, приїхавши до міста, іще гірш став пишатися та величатись своєю божественністю. Проте вік його, як він того не хотів, невблаганно підходив до краю, і візирам його недовго зосталося, як то кажуть, у миру бришкати. Одного дня занедужав Дакіянус нагло, там і чорти його вхопили та прямісінько у вогонь пекельний укинули. На його місце сів інший правитель, бо так по праву йому призначалося; звати його було Каїм. Він управляв падишахством два роки, аж поки і йому час вийшов на світі жити. Потім Іса, нехай же мир над ним буде і перебуде, став посланцем Господнім, але [120] це вже сталось по Дакіянусовій смерті, як збігло літ трохи не двадцять. Всевишній розповів історію про печерників у книзі Інджиль, і вона таким чином стала відома ізраїльському племені. їм було послано також, що тоді-то й тоді вони, себто печерники, із печери на світ божий вийдуть.

Минуло з тої пори, як замуровано гулямів, триста літ (дехто каже, і усіх триста дев'ять), і призначено їм було самим Господом по такому довгому часі прокинутись зі сну і звернутись до нього з вірою та молитвами. Мав Аллах воскресити їх, щоб стали вони чудом для живущих та щоб пересвідчився кожен: настане час воскресіння, мертві з могил устануть та свідчитимуть у судний день про свої діяння. От і наспіла пора юнакам прочнутись після вікового спання і упевнитись, яка-то могутня сила Господа - слава Йому і прослава во віки віків! З волі небесного творця трапилось так, що десь пополудні прокинувся один із отих семи юнаків сплячих, розбудив собаку, якого звали, кажуть, Кетмір; той собака так і спав, як заснув був триста літ перед тим, поклавши голову на лапи. Устав собака зі сну, розплющив очі і озвавсь людським голосом:

- Немає Бога, крім Аллаха єдиного, і немає Йому рівного!

Вчувши таку мову від тварини, вони ще більше впевнилися у силі Всемогутнього; проказавши услід за собакою слова визнання віри святої, вони протерли очі і так, як ото зазвичай зі сну прокидаються, стали призиратись одне до одного, а тоді й питаються:

- Скільки це тут ми проспали?

- Часинку якусь,- сказав один. Другий мовив:

- Півдня, не більше. А третій:

- Мабуть, що ніч цілу.

- Браття,- озвавсь до них Ямліхо,- знаю, що вчора ввечері ми заснули, а оце зараз, либонь, уже день надворі. Гарненько таки й відпочили, втому як рукою зняло, ніби й дороги не було далекої.

Тоді подались всі гуртом до виходу, щоб освіжитися в джерельній воді, руки й ноги умити, коли дивляться - аж ні джерела, ні дерева.

- Оце так притча! - здивувались печерники. - Іще тільки вчора тут дерево стояло, джерело із водою грало, а сьогодні як би хто в одну мить одмінив усе. І що воно за знак?

І так, і сяк гадали над тією справою, однак ума так і не змогли прибрати. От і кажуть печерники Ямліхові:

- Нам, брате, так їсти хочеться, аж шкура на нас тріщить.

У Ямліхо було з собою кілька диргемів - він прихопив їх був із собою; от виклав він ті диргеми перед друзями і каже:

- На ці диргеми можна у місті купити щось попоїсти. А далі надумали чабана послати.

- Доведеться тобі йти,- сказали йому,- бо тебе у місті знають; коли ж піде хтось із нас, то, не приведи Господи, і лиха не обберемось потім, адже чужака зараз і одрізняють.

Взяв чабан диргеми, а то були не які гроші, а золоті - кожен круглячок вартував чи не сто нових динарів. Пройшовши трохи, дивиться, аж перед ним мур із каменю та вапна змурований. Великий страх впав у його серце; він вернувся назад і ознаймив друзям:

- Братики ви мої, лихо великеє нас спостигло, нехай Бог боронить: хтось прийшов і замурував нас у цій печері, щоб ми тут живцем сконали, на тлін обернулися.

- Це ти злякався невідь-чого, от і вигадуєш нісенітниці,- одмовляв Ямліхо. - Ми ж тільки учора ввечері прийшли сюди. Як-от можна замурувати печеру ув один день? Ось дай-но лишень мені диргеми, я сам піду та принесу, чого треба.

Довелось тут і Ямліхові потилицю почухать. Нічого робити, якось уже трохи розкидали те каміння, щоб можна було пролізти, благо що за триста літ вапно не так кріпко держати стало. Вийшов із печери, розглянеться навкруг себе, на оту країну, що перед ним лежала, і все йому не по образу і не по знаку: і гори не ті, і степ ніби інший,- так як би оце вперше з печери на світ божий визирнув. От [121] розглядається Ямліхо на всі боки, і ліворуч гляне, і праворуч, і все надивуватись не може. «Чудасія, та й годі! І звідки зайшла така переміна? Ото вже, їй-богу, не знаю». З тією думкою і подався він у місто, трясучись усім тілом та потерпаючи за свою душу, щоб хтось, бува, не побачив його та ще не пізнав на біду. Уже невзабарі й до міста підходити став, ось і ворота міські, і мури фортечні довкіл, та що пильніш придивлявся, то більшу різницю бачив проти минулого,- як пам'яталось йому. Коли гляне, на воротях прапор, а на ньому слова написані: «Немає Бога, крім Аллаха, а Іса - дух Божий». Став як укопаний, себе не тямить, і очам віри не йме, ще трохи - і впаде непритомний. «Чи за одну ніч така переміна?» - не міг з дива вийти. Тоді заходився лічити, і вийшло йому так, що з тієї пори, як втекли вони од Дакіянуса, пішов сороковий день.

- Чоловіче добрий, скажи, будь ласкав, що це за місто? - спитав у одного перехожого, та жахно було і питати йому - аж, управду, й інше це місто?

- Це Афсус, так його й називають у нас,- одповів той.

- А хто у ньому падишахом?

- Сейкуріс.

«Дивина, та й годі!» - уже геть розгубився Ямліхо, проте запитав іще:

- А що ж ясують слова оці, написані на прапорі?

- Це слова визнання віри,- одмовляв той чоловік.

Тут уже Ямліхові геть очевидно стала справа: міркуй, не міркуй, а воно щось не теє.

- Брате,- сказав тому чоловікові,- я сам здалеку, нетутешній, отже ж ніколи досі не бував у вашому місті. Скажи, а оцей Іса, що ти спом'янув його, хто він такий буде?

- Посланець Божий, якого узято на небо.

- Доводилось мені чувати,- і каже йому Ямліхо,- що у цьому місті був колись падишах, звали його Дакіянусом; він піднявся був на претензію божості - «Я,- казав він,- усе живе сотворив».

- Про те зроду не знав я, і не чув ні від кого,- дивувався й собі чоловік. Не на жарт схвильований і збентежений не менш, вступив Ямліхо у міські стіни, і став він проходжатися вулицями і базарами, переходив від однієї крамниці до другої, та все приглядався, що то за люди сидять у них та що роблять. Аж ось наблизивсь до лавки, де хліб продавали, привітався із хазяїном-пекарем, а той саме Інджиль читав уголос. Став Ямліхо прислухатись, то аж сльози навернулись йому на очі - так за живе узяло його те святе писання; тоді простягнув пекареві диргеми.

- Дай,- каже,- мені трохи хліба.

Очам своїм не повірив пекар, коли уздрів ті диргеми.

- Ти,- каже юнакові,- мабуть що, не з нашого міста, та й диргемів оцих, що маєш, не знаєш гаразд. Відкіля вони в тебе? Та правду кажи, бо коли ні - начувайся. Це не просто собі диргеми, а старі-престарісінькі гроші, таких і немає зараз. Проте мене так не одуриш - їй-же богу, ти скарб якийсь знайшов; давай краще переділимось порівну - тобі половина й мені половина буде. Як же не схочеш по-доброму, оце зараз прикличу стражників, вони вмить тебе до падишаха доставлять, отоді вже віддаси все, що маєш.

Ямліхо лише засміявся на відповідь.

- Чоловіче добрий, я ж родак із цього міста, і диргеми оці, що маю, у цьому-таки місті ходять. Призирнись же лучче мені, приглянься - чи такий я собі, кому скарби під ногами трапляються? Та й відкіля йому взятись, тому скарбові?

Та не дуже і вважав той пекар на юнакову мову: схопив він Ямліхо, тусанув його у шию, а далі й заходивсь кричати як на живіт. Такого наробив репету! Позіходились люди, та, бачивши ті диргеми, дивувались кожне великим дивом; на ту подію надбігли і падишахові стражники, скрутили бідолашного Ямліхо й притягли до падишаха. Коли глянув падишах на юнака, на його світле лице, осяяне вірою в Аллаха, привітав ласкаво його на одвіт,- адже юнак поздоровив правителя достойно, як і подобає здоровити,- та посадовив біля себе, а тоді й став допитуватись:

- А скажи, парубче, відкіля взялось у тебе цеє сріблечко? -Яз цього міста,- відказував Ямліхо,- отже ж і гроші тутешні.[122]

Падишах, до місця будь мовлено, чоловік був любомирний, добрий душею, закони Божі шанував велико, а який премудрий, то й не сказати. Почувши ту відповідь з Ямліхових уст, він засміявся спершу, а тоді сказав якомога ласкавіше:

- Оці диргеми, щоб ти знав собі, коли управду не знаєш, хтозна-які давні і карбовані, либонь, за самого царя Гороха.

Він велів принести золоті монети, що ходили на ту пору, й показав їх Ямліхові:

- Оце золото - нинішні гроші, а ті, що у тебе - Бог їх один знає, з якого вони віку-правіку, з яких часів старожитніх. Не інакше, як ти на якийсь скарб натрапив. Давай-но краще тим скарбом поділимось - половину мені оддасиш, а другу собі зостав, як же не згодишся, інакше балакати станемо.

Бачить Ямліхо, у яку-то велику халепу ускочив він, то аж заплакав, сердешний, а далі уже й заридав уголос.

- Людоньки добрі, чого вам од мене, бідного і нещасного, треба? Я ж тільки, трохи днів уже й буде, як із цього міста вийшов, і грошики свої прихопив був із собою, не вкрадені ж, і честившої та правдивішої душі над мене не було поміж сими городянами, а ви мене оце бозна у якому прогріхові винуватите. І за який же ви скарб, на Бога, говорите?

Та ще гірше заплакав, так плаче - сльоза сльозу побиває. Шкода падишахові зробилося хлопця, хоча й розгубився був непомалу: з одного боку, і хотів би словам його віри діймати, та звідки ж грошам тим узятися, як не зі скарбу якого вікодавнього?

- Не вбивайся так,- мовив йому,- розкажи мені краще до пуття, хто ти й звідки, нічого не криючи; я послухаю та, може, і дам яку раду у твоїм ділі.

Проте юнак знай одно твердив: «З цього міста я родом, сорок день уже буде, як я покинув його, і не було у місті над мене здатнішого та важнішого, а сьогодні вернувся у своїй справі, а гроші мої, і більш нічиї».

- Не дуже-то на правду воно схоже,- одмовляв йому падишах. - Я правитель цього міста, а диргемів таких у моїй скарбниці і зроду не водилось. Подай якийсь доказ на вірність своїх слів, інакше марна річ розбалакувати. Коли вже ти був такий знатний та славний, як оце розказуєш, то вкажи на когось, хто б потвердив, що ти такий і єси, кого удаєш із себе. Як же ні, покажи, де той скарб захований, та давай поділимось порівну, по справедливості, а не покажеш та не зізнаєшся - силою правди добуду, із живого дух виб'ю.

- Падишаху,- казав йому на те Ямліхо,- між оцих людей я не бачу когось, щоб знав мене, і я нікого в образ не знаю, отже ж я сам не доберу гаразд, що воно таке діється: і люди чужі ніби, і віра нова, і так усе змінилось проти колишнього, що годі.

Задумався падишах - бачить, діло непросте. «Тут, мабуть, криється якась таємниця, не інакше»,- міркував отак собі; по якійсь хвилі він озвавсь до Ямліхо:

- І хочеться тобі вірити, юначе, та віри не йметься. На ката мені і скарб той твій здався,- сто таких знайшовши, віддав би тобі до останнього шеляга. Не збагну єдино речей твоїх: кажеш, оце трохи не місяць як ти з оцього міста вийшов і гроші узяв із собою?

- О правителю світу! - вигукнув Ямліхо. - Я й сам не знаю, що за лиха година, як би хто начарував мені! Звели, нехай приведуть кількох старих людей, може, мене хто й упізнає, адже за Дакіянуса не останнім чоловіком я був при дворі, та й жінка моя з сином мають буть у цьому місті.

На падишахів наказ окличники об'явили у місті, і незабаром звідусюд зійшлися старі люди; і казали вони:

- Авжеж, читали про Дакіянуса у давніх історіях, та відтоді минуло не багато і не мало - усіх триста дев'ять літ. Так іще ж, знову-таки, у книзі Інджиль спом'янув Усевишній: «Шість гулямів утекли від Дакіянуса, пішли у печеру, і живі вони. Як настане пора, вони вийдуть звідти; я, творець їхній, пошлю людям оце диво, аби знали вони, що сотворитель їхній - могутній та всесильний».

Як почув ті слова Ямліхо, то аж руками сплеснув:

- А що, правителю, чи не про мене часом та історія, чи не зі мною тая пригода сталася? [123]

- Хай же святиться Бог наш, світлий і пресвітлий! - вигукнув вражений падишах. - Сповнилося Святе Писання - без сумніву, це і є та історія про печерників, що ми її стільки літ в Інджилі читаємо, і хто ж би не знав її?

- Так знайте,- сказав тоді Ямліхо,- я і є одним із отих шести гулямів Дакіянусових, що ви у Книзі Небесній читаєте; п'ятеро моїх побратимів зосталось у тій печері, і чабан з ними, а послано мене на роздобутки - купити щось їсти; оце вони й дожидають мене зараз. Так воно й є, од початку самого й до краю, і в жоднім слові не збрехав я.

Падишах і всі, хто з ним, живовидячки пересвідчившись у силі Божій, почали славити Всевишнього, що появив їм чудо воскресіння, а далі й упали до ніг юнакові.

- У цьому місті,- сказав Ямліхо,- була в мене жінка із сином, і рідня чимала, і добра-майна усякого було чи не трохи. От не знаю, чи живий іще хто.

- Юначе добрий,- казав йому на одвіт падишах, так відтоді ж минуло три сотні літ, іще й дев'ять; кого ж ми шукатимем, на Бога, теперечки? Чи ти хоч дорогу до хати своєї назнаєш? І в якому кутку міста стояла вона?

- О Аллаху преславний! - зажурився Ямліхо. - Я забувся та знічев'я помислив собі, ніби тільки один місяць минув, як покинув я місто.

А тоді сказав:

- Таки ходімо та пошукаймо, може, кого і знайдемо серед живих.

Устав Ямліхо і подався з падишахом, за ними посунула юрба, і який-то гомін піднявся у місті, адже містом ішов печерник, який прокинувся, щоб засвідчити силу Господню. От ідуть вони вулицями, з одного кінця міста в другий, і базарів не минаючи, Ямліхо усе роздивляється, приглядується, та куди там - не знайде дороги до хати, та й край. Уже й притомився, і на духу підупав - хоч би тобі знак який, так ні ж, стільки літ за водою сплило. Тут наспіла пора й Господові втрутитись, послав Він на підмогу Ямліхові архангела Гавриїла. З'явившись перед юнаком у постаті старця, сказав йому Гавриїл:

- Ходім, я проведу тебе до твоєї домівки.

- То ти знаєш, у яку дорогу йти?

- Авжеж, що знаю,- відказував йому буцім старий.

Хоча й чудувався дуже Ямліхо з такої прояви, проте пішов за старим, а насправді Гавриїлом, мир йому нехай буде; падишах і ввесь чесний народ, що були при тім, не бачили архангела в вічі та й розмови не чули їхньої. Узявши юнака за руку, Гавриїл привів його до його дому й поставив перед воротями.

- Оце і є твій дім,- сказав.

Падишах велів привести господаря, що жив там, і - о диво! - із хати вийшов ветхий дід, старий такий, аж древній, на превелику силу вже тими ногами дибле, спина стулилась із грудьми, та ще й у три погибелі зігнувся, борода довга аж до колін, а з очей - знати, що од старощів,- течуть сльози.

- Ось він, хазяїн,- сказав хтось.

Побачивши перед собою такий тиск народу, озвавсь дідок:

- Що тут, до лиха, діється?

По падишаховому знаку привели старого до його ближче, і падишах загадав Ямліхові, щоб той з'ясував у нього, як дісталась йому та хата. Поглянув Ямліхо на старого пильненько та й став допитуватись:

- А скажи, діду, хто ти такий будеш, як звуть тебе і якого ти роду-племені?

- Я - сподвижник самого їси, мир йому,- відказував старий. - Мені вже, хлопче, зі ста й семидесяти повернуло.

- А відколи цей дім твоїм став, та й як він дістався тобі?

Добре розчувши, про що ж то питає юнак, аж сльози полились старому з очей; подивився на його, тоді сказав:

- Від батька припав мені цей домок, а батькові дід залишив яко законному спадкоємцеві. Батько мій при житті іще, бодай він здоров собі був!

- Не ерами свого сивого волосу, діду,- казав йому на те Ямліхо. - І хата, й усе добро, що в ній, мені належить по праву, та й більш нікому. Оце я й привів падишаха сюди, й суддю також, аби в їхній прибутності засвідчити - я тут хазяїн.

- Та що-бо ти, парубче, таке кажеш! - одмовляв йому старий. - Це моя хата, та й край: я у цій хаті на світ божий прийшов, та й батька мого ще на сім [124] світі Бог держить, ба - і діда мого милує; хто-хто, а він посвідчить мені; про нього і в Інджилі згадка є. Ось нехай він вийде з хати, тоді всі, навіч побачивши його, й упевняться, хто каже правду, а хто розминається з нею.

«І хто б то пойняв віри? - дивувалися люди. - Коли йому вже із сьомого десятка звернуло, та по сотому році, то скільки ж тоді його батькові - чи не удвічі більше?» - «І дивні ж діла твої, Господи,- говорили одні. - А це, либонь, що одне із чудес твоїх буде».

- Подай якийсь доказ, коли цей дім твій,- звелів падишах Ямліхові.

- Є в мене у хаті один знак,- сказав Ямліхо. - Я вкажу його, тоді й побачите, хто брехню завдає.

- Який же він, отой знак? - і питає падишах.

- Як я ставив був свою хату, по праву руку од входу велів звести айван; так-от, одна підпора у ньому із мармурового каменю збудована, а під тією підпорою плита із каменю єменського - з оніксу, сказати б по-нашому; на плиті і стоїть підпора; як плиту одсунути, зараз під нею така собі кімната-криївка у десять г'язів завбільшки буде. Там у глеках - їх рівно два десятки - лежить Дакіянусове золото, і кожен глек вагою по сто диргемів; так ото я й сховав у тому місці гроші - кажу ж, Дакіянусові. Нехай лишень ту плиту одсунуть та відчинять криївку, зараз усі й пересвідчаться, чи брехав я, чи хотів правди добути.

По падишаховому велінню так же й зробили; кілька рабів, також і копачів із заступами у руках та всім іншим необхідним, було їх чоловіка з десять, подалися до того айвану, за ними падишах, вельможі, Ямліхо і народу було чимало. «Ходім і ти з нами,- сказали старому дідові,- щоб сам допевнився».

- У мене є два сини,- сказав старий,- одному сто літ, а другий по п'ятому десятку; старшенького звати Джеддхуд. Покличте їх, нехай мене однесуть у хату.

Покликали синів; прийшли обидва, і старший, і молодший, і взяли старого у хату. Ввійшовши досередини, Ямліхо одразу ж подався до того айвану й показав, де розбирати. Розбили підпори, відкопали плиту, як казав той, з єменського каменю, відсунули, коли дивляться, аж там двері, та ще й замок здоровенний на них почеплено. Зняли замок із дверей, ввіходять туди, коли й справді знаходять там двадцять глиняних глеків, ущерть наповнених Дакіянусовими диргемами-карбованчиками - все так, як розписував їм Ямліхо, усе по його слову. Вражені присутні ніяк не могли зійти з дива, і всяк намагався як не поцілувати його, то хоча б рукою торкнутись.

- Таки правда, юнакова хата, бачиться, не збрехав він,- чудувалися люди.

- А що ти, старий, на те скажеш? - спитали у сивого діда.

- Оцей лист,- одмовив старий, виймаючи щось схоже на грамоту,- дістався мені од мого батька. Написано в нім, що тут жив мій дід, і від часу написання аж до тепер минуло триста років та ще й двадцять. Чув я від свого батька, як говорив він: «Батько мій був гулямом у Дакіянуса, і зійшов той Дакіянус з путі праведного, і був він могутній та славутний. Та оскільки він піднявся на претензію високого Бога, батько мій - звати було його Ямліхо - відвернувся від отого поганця й став служити справжньому Богові,- це так Бог його і вмудрив, на вірну путь напровадив. Отже ж, зневірившись у Дакіянусові, він іще з п'ятьма гулямами одного дня узяв та й утік од самозванця, і вдались вони до гори Джебель-аль-Джалус та й сховались там у печері. Лихий Дакіянус і замурував ту печеру. «Мій батько знову таке розказував мені: «Пішов я ото якось до тої печери - мовбито до святого місця, ніби на прощу - та й попрохав Усевишнього, аби дав мені й моїм дітям довгого віку, щоб міг я свого батька уздріти». Батько мій при житті іще, а ось вам і лист цей, як доказ правдивості моїх слів,- батькові триста двадцять літ, так і написано в нім.

Ямліхо узяв із рук старого листа, поцілував його, тоді питає:

- Як тебе звати і як на ім'я твого діда?

- Мого діда всі кликали Ямліхо, мого батька - Архійо, а мене нарекли на честь діда - Ямліхо.

По цих словах Ямліхо обійняв міцно старого й мовив:

- Той, кого ти спом'янув щойно, я і єсть, і оце сьогодні я вийшов із яскині гірської. [125]

Аж поторопіли всі, хто був там, і дивувалися великим дивом, яка то чудесна сила й могуть творця небесного, і як ото прочани у святих місцях торкаються мощів чи святощів, кожне хотіло торкнутись Ямліхо хоч пучкою, а декотрі й ноги цілували йому, і за поли хапали. І який же то гомін навкруги піднявся! Заплакав Ямліхо гіркими слізьми.

- Ти,- каже старому,- мій онук, а я - дід твій. Тепер покажи мені сина мого, Архійо, нехай я погляну на нього.

Старий зараз ізвелів своїм синам принести такого й такого кошика, сплетеного з пальмового листя, ті метнулись і хутенько принесли. То був кошик, викладений ізсередини бавовною, в ньому сиділо щось схоже на людську постать, навіть швидше на якийсь талісман чи кістяк-амулет, обтягнутий зверху шкірою. Потім винесли із хати очі й вклали отим живим мощам. Роздивилися люди краще, аж то сама шкіра й кості, ледь-ледь душа в тілі держиться, не знати, як Його Бог на сім світі й тримає. Що то вже подивувався і жахнувся Ямліхо, побачивши навіч таку силу Господню. Ветхий той дід попрохав молока, і як Ямліхо влив йому в рот, той наче трохи ожив, став ворушитися, а тоді обійняв Ямліхо-отрока, свого-таки батька, понюхав його, бо сліпий уже був, та добре рознюхавшись, тут же й віддав Богові душу. І дивувались же усі люди дивним дивом.

- Що тобі заповідав був батько? - спитали в старого.

- Коли він іще здужав говорити, то казав: «Мені двісті п'ятдесят літ віку, і явив мені Всевишній свою волю, що знову побачу лице рідного батька, проте вже як праведника святого».

Усі, хто був там, знову упали ницьма перед Ямліхо й заходилися молитись і відбивати поклони. Потому Ямліхо притулив до серця своїх побратимів, міцно поцілував кожного, та не дуже-то вважаючи на падишаха, витяг ключа од тої скарбниці й поділив золото між людьми згідно зі станом кожного. Отож як роздав Ямліхо золото, узяли й поховали з усіма належитими почестями Архійо, збудувавши над могилою велику гробницю, куди стали сходитися звідусюд про-чанні люди. Зараз після погребу Ямліхо став прощатися, обійняв стар-чоловіка, що йому онуком доводився,- старий не міг сліз здержати, так плакав. Він із синами ніяким світом не хотів одпускати Ямліхо, прохали, аби той не йшов від них та зоставався, адже печерник немовби птах-фенікс кинув на них тінь благостині. Проте Ямліхо не згоджувався, та й край.

Тут озвавсь падишах.

- Ми,- каже,- читали були цю історію в книзі Інджиль, це таку новину нам дав пророк господень Іса, нехай мир над ним буде. Ото ми й упевнились у живі очі, яка це свята правда. З великої милості Аллаха ми сподобились тебе побачити й слова твої почути; ти дав нам втіху несказанну, ти на духу нас підняв. Тепер же я хочу прохати тебе, аби ти зоставався отут серед нас, взяв над нами заступництво перед Богом, дав нам спокій душевний та мирний, а ми услужатимемо тобі молитвами й постами яко блаженному праведникові во славу нашої віри праведної.

- І зостався б я оце серед вас, так товариші ж мене дожидають у печері,- одмовляв Ямліхо. - Я пішов задля них чогось роздобути поїсти, думав, хутко вернусь, аж воно, бачся, триста дев'ять літ проминуло. Як ото вони стільки часу вві сні пролежали, то і їсти не їли, голодні й холодні, пити страх як їм хочеться, та ще ж, як на те, і гадки про цю пригоду не мають. Вони думають собі, праведні душі, що проспали не більше ночі. Дозвольте, піду я до них, віднесу їм їсти, а тоді, як вони поїдять трохи та захочуть із тої печери виходити, приведу їх сюди.

- То й ми підем до печери, як ти не проти будеш,- сказав падишах,- та вже прохай їх, нехай прийдуть, коли їхня ласка, у наше місто.

Устав Ямліхо, вийшов у двір; обійняв його старий та сказав, поцілувавши:

- Оттепер уже, як сподобився я навіч зріти лице твоє благословенне,- таке щастя вділив нам великий ласкавець,- осмілюсь прохати у тебе єдину річ: помолись за мене Богові, хай святиться ім'я Його, нехай прийме мене до Себе, бо мені вже із літ вийшло у миру жити, не буду ж я до віку вічного по світу товктися, нехай зглянеться на мої старощі, на дні мої ветхі. [126]

- Не турбуйсь,- відказував йому на теє Ямліхо. - Сьогодні ввечері ми з тобою та твоїм батьком укупі й зострінемось.

Іще раз попрощавшись, Ямліхо з падишахом вирушили за місто, і всі городяни, хто тільки був там, подались услід - от як би похід на прошу. Вони йшли пішки, до того ж падишах велів узяти зі своєї куховарні силу припасів, щоб було чим дорогою підживлятися. Отже ж людей було, сказано: і старе, і мале, і пани, і багаті, і старці убогі; жодної душі живої не зосталось у місті.

- Так знай же,- озвавсь Ямліхо до падишаха,- товариші мої ні сном, ні духом не відають, що Дакіянуса давно вже на світі нема, за живого його уважають, гадаючи, буцім лишень місяць, як вони ото від його утекли. Як почують оцей дужий гамір та побачать, скільки-то народу прийшло до печери, і військо тут, то нажахаються, чого доброго, до смерті: ото лихий Дакіянус назнав, де ми сховались,- думатимуть,- це він, каторжний, по наші душі прийшов. Ось нехай я піду попереду та розповім їм усю нашу пригоду, заспокою їхні серця та переляк розвію, а ви пождіть покіль отутечки, не доходя печери.

Приставши на його мову, падишах велів стати табором, недалечко того місця, а Ямліхо подавсь до печери. Ті ж чекали його й не могли дочекатися, усі очі на дорогу видивили; як побачили свого товариша, зраділи не знати як. Ямліхо поклав перед ними і їсти, і пити, що приніс був із собою, і з такою пожадливістю вони їли, ніби ввесь вік свій не їли. Вгамувавши голод, дали трохи й собаці. Той і собі накинувся на недоїдки, та і глитав же він, як у два горла. От як попоїли, Ямліхо і питає:

- То ви, кажете, скільки часу минуло відтоді, як ми втекли від Дакіянуса і в оцій печерній обителі поснули?

- Одна ніч,- сказав перший.

- Та ні,- каже другий,- мала година, не більш. Засміявсь Ямліхо.

- Я,- каже,- аж поки не сходив у місто, так само гадав собі, а як пішов у місто, то побачив, як усе воно насправжки. Так знайте ж, любі мої браття, що того дня, коли ми заснули в оцій печері, та аж до сьогодні цілих триста літ минуло, п'ять падишахів у місті Афсус перемінилося - падишахували та й померли собі. А іще ж Усевишній пророка якогось послав, на ймення Іса Мар'ям, і Книгу Небесну дарував, що її Інджиль називають. Усі люди як є на праву віру навернулись, і наша історія у цій же таки книзі і списана повністю - таким чином сповістив Господь рабів своїх про майбутнє воскресіння праведників, давши через нас приклад усьому світові; воістину, блажен, хто вірує.

А насамкінець сказав:

- Падишах із вельможами, мудрецями й позосталими городянами прибули сюди у надії побачити вас, вони хочуть, щоб ми прийшли в місто й залишались отам, серед них, як живі посередники у молитвах між ними й Богом, як заступники перед лицем Усевишнього. Вони стоять і чекають нас, святі мої браття.

Як почули печерники таку мову, то не могли повірити; дуже вже чудувалися вони з тої історії, і так їм жалько зробилось, що аж заплакали. Тоді заходилися міркувати, що їм робити далі (бачили вже добре, що правду Ямліхо каже, та й доказ не один подав він), і по довгій надумі один із них озвавсь такими словами:

- Коли вже така наша доля, коли вже так од Бога судилося нам, то не будемо показуватися людям - раз уже Господь обрав нас із-посеред інших смертних та держить у своїй опіці, то до нього ми й повертаємось.

І кожен сказав те саме; тоді прийняв річ Ямліхо.

- Браття, ми по своїй власній волі зреклися благ світових, не схотіли більш запобігти ласки падишахової, відцуралися і багатства, і маєтностей великих, і срібла-золота, а все по тій причині, що не стало нам сили терпіти суєту мирську, отой шум-гам надаремний, тим-то й удались ми із чистим серцем до пресвітлого нашого Бога, подалі од ока чужого. Ми втекли від людей, більш як триста літ проспавши в оцій печері тихим і мирним сном, у святому супокої пролежавши, і ніхто з Божої волі так і не потривожив нашого сну, не зайняв спання нашого, так навіщо ж тепер до людей нам вертати, навіщо життя наново [127] в тім світі починати? Ні, не спокусять нас ні динари, не верне нас і те, що оці люди прийшли за нами,- мовляв, дуже вже велика нужда в нас. Отже так чи інак, не покинемо печери, а залишимось тут, хоча гарненько подумавши, ті люди звідси ніколи й не відступляться, а товктимуться тут до віку вічного. Іще ж он що: триста дев'ять літ в оцій обителі ми пробули, од людей укрившись, так наче уже й нажилися,- і скільки нам іще того світа заживати? Коли Всевишній після такого довгого спанку збудив нас, аби стали ми чудом для людей, як живий доказ воскресіння з мертвих, то тепер,- коли таємниця наша уявнилася з божого призволу всім грішним,- щоб не показували на нас пальцями як на живі мощі, попрохаймо у великого милостивця і спасителя, нехай дарує нам вічний сон і вічне раювання, закривши у цій печері, як раніше закрив був. Врешті-решт, як не тепер помремо, то коли ж іще?

Отак казав товаришам Ямліхо. Вислухавши його, ті аж на духу піднялись, повеселішали, тоді заходились поклони класти, звертаючи молитви до Бога. І звелів Усевишній Малікові-аль-Мавту, янголові смерті: «У цьому поклоні й прийми їхні душі, усіх семірко, й за собаку не забудь». Падишах міста й вельможі, оскільки стояли далеченько, хоча й чули їхню розмову, не могли дібрати, про що саме тії говорять. Якийсь час вони стояли в нерішучості, тоді подались до печери; підійшли ближче до входу, та так і стали - не знайшлось сміливця, який хоч би крок ступив усередину.

У цій історії розказують, що серед тих людей був і онук Ямліхо; от гукнули його, щоб пішов він туди та розвідався, що і як. Увіходе старий онук, дивиться - а ті як молилися, так і заснули навіки. Аж скрикнув вражений та нажаханий старий та зараз і віддав Богові душу. Побачивши такий поворот справи, не менше злякалися й падишах із прибутніми; перед лицем Божої кари вони одбігли од тої печери, а коли намірялись удруге приступити, вхід у печеру візьми і обвались, так як би хто зумисне закидав його, і ні одного каменя не можна було вийняти, щоб увійти. Яка ж тут веремія зчинилась - і крик, і шум, і ґвалт! Були такі, що притьмом бралися той мур розламувати, та куди там, хоч би камінця якого видовбали, хоч би щілочку маленьку пробили. Аж тут залунало звідкілясь ізгори: «Це друзі з друзями з'єдналися». Попритулялись люди до муру, цілували його й прохали кожне для себе благословення Божого.

А в недовгім часі спорудили над печерою високу мечеть, на святій же могилі вибили напис, який сповіщав прочанам, хто тут спить вічним сном і що було з ними сталося. Слава про Боже чудо розійшлася по всіх усюдах, прознали про нього, теє чудо, і вірні, й невірні, отоді й посунули у святе місце прочани мало не з чотирьох сторін світу.

Ото й уся історія, списана Всевишнім у Слові благочестивому, про друзів печери, печерників, сказати б по-нашому, а передана вона була Ним через свого вибраного посланця Мохаммеда, нехай Господь благословить його та не омине своєю ласкою.

«... Стануть казати вони: їх було троє, а четвертий - собака їхній; і будуть казати: їх було семірко, а собака їхній - восьмий. Скажи: Господь мій краще знає число їхнє; мало хто знає число теє».

Слава Богу, Господові світів!

 

ПРИМІТКИ ДО «СЕМИ ПЕЧЕРНИКІВ ДАКІЯНУСОВИХ»

Кейсарія - тут ідеться про Кейсарію Палестинську, інакше Цезарея,- стародавнє місто-порт на території Ізраїлю, на південь від Хайфи. Засноване в 20-х роках до н. є. на місці елліністичного міста «Вежа Стратона».

Афсус - арабізована форма Ефеса, стародавнього міста на західному узбережжі Малої Азії. Заснований у VII ст. до н. є. греками на місці карійського поселення. В 560 р. до н. є. завойований Мідією, 546 - Персією. Після греко-перських війн (500 - 449 до н. є.) визволився від перського панування. Після 386 р. до н. є. Ефес знову завойовано Персією, в 334 - Александром Македонським. Від стародавнього Ефеса залишились руїни, серед яких виділяється ранньохристиянський комплекс «Семи сплячих отроків ефеських». У тексті помилково написано замість Афсуса Фарс.

«... Воістину, ті, яких закликаєте ви в молитвах...» - частина 72-го вірша 22-1 глави Корану («Свято»).

«В яскині Ми наклали глухоту на вуха їхні...» - 10 - 12-ий вірші 18-ої глави Корану («Печера»). [128]

«Чи не гадав ти собі, шо товариші-печерники...» - 8(9)-ий вірш 18-ої глави Корану («Печера»).

«... із руки до руки перевертав їх...» - неточно цитується частина 17(18)-го вірша 18-ої глави («Печера»). У Корані це місце описується таким чином: «Ти гадаєш, шо вони не сплять, а вони сплять, і Ми перевертаємо їх праворуч і ліворуч, і собака їхній простягнув лапи на порозі...»

«І зоставались вони в печері своїй триста літ та додали іще дев'ять» - вірш 24(25) 18-ої глави Корану («Печера»).

«Стануть казати вони...» - 21(22)-ий вірш 18-ої глави Корану («Печера»).

«Слава Богу, Господові світів!» - 1-ий вірш глави Корану («Фатига» - «Відкриваюча»).

Харвар - букв, «віслюкова ноша», міра ваги - близько 290 - 300 кг.

 

 

ПРО ТОРГОВЦЯ ТКАНИНАМИ ТА ЛИХОГО ЕМІРА

Розказують, що у місті Багдаді в часи правління падишаха Азод ад-Дав-лє жив собі та був один емір. З-посеред інших можновладців та державців він виділявся лихою вдачею, був страх як недобрий, а звичку таку мав, що брав у людей - в позику чи в борг - золото, а назад уже й не віддавав. Жив у тому місті також один крамар, який торгував тканинами й усяким сукняним товаром, одне слово, крамом; отже ж тим і промишляв він, що купував-продавав, маючи з того такий-сякий зиск, а маючи прибуток, мав і на шмат хліба, себе і сім'ю годував. Ото раз прикликав його до себе емір та й питає:

- Тобі з одної тисячі динарів у рік скільки грошей приходе?

- П'ятсот динарів,- одказував торговець.

- То поборгуй мені, будь ласкав, тисячу динарів, я тобі за півроку півтори тисячі віддам.

А той торговець і сном-духом не відав, який той емір із себе, і в думці не мав, що він за чоловік. Дав йому гроші, взяв позичкову бумагу, де той обіцявсь за півроку повернути півтори тисячі динарів, та й пішов собі. Минуло шість місяців, і торговець, як домовлялись, навідався до еміра, щоб забрати йому належне, та той не віддав, і раз отак, і вдруге, все казав - не сьогодні-завтра, аж минуло отаким побитом іще шість місяців. Тут уже люди й розповіли бідному торговцеві, що воно за птиця, емір той. «Він,- казали,- чи не у тисячі таких марновірів, як ти, узяв гроші в борг, а назад не віддав; не знайшовсь іще такий сміливець, щоб пішов та нажалівся Азод ад-Давлеві».

Засмутився він дуже, та що мав робити? Подався до судді, до хати його.

- О пане суддя,- став скаржитись йому. - Оце перед тобою нещасний мусульманин, якого одурено. Була в мене в ділі тисяча золотих динарів, з яких я жив і сім'ю годував. Такий-то емір позичив їх у мене - мовляв, тисячу й п'ятсот динарів лихви тобі віддам; та пройшов уже рік, а той і не думає віддавати. Ото я й прийшов до тебе, аби ти розсудив нас.

- Чоловіче добрий,- відказував йому суддя,- у мене й сили нема тієї, аби хоч слово йому яке сказати; він іще, не приведи господи, уночі підішле когось, щоб мене порішили. Не одного тебе він за ніс водить, не таких іще в дурні пошив - забрав золото, й бувай здоров собі! І надію не клади, що хоч один динар із його рук будь-коли вихопиш, і думки зречися такої, іди потиху додому, та й годі з цим.

Іще гірш засмучений вийшов торговець од судді, а далі надумавсь та й пішов до старшого нічної варти, потім пішов до правителя міста і міського наглядача, та хоч до кого б він звертався, усюди чув одну лиш відповідь. І так уже зажурився з тої пригоди, що хто його й знає; вже й надію на свої гроші не клав. Врешті-решт ноги принесли його до мечеті - пора саме була намазу, став він відбивати поклони й молитися, а помолившись, почав прохати Аллаха милосердного, і благав він Його: «Господи, творче небесний, Тобі ж моя справа відома! Ніхто не дав мені ні ради, ні поради, іще більш розтривожений я зробився, і немає мені надії. В кого ж тоді допомоги шукати, як не у Тебе, мій творче, куди ж іще звертати молитви, як не до престолу Твого, судді вічного? Нехай можновладець той учинить зі мною по справедливості, вимагай же од його мої гроші!» [129]

А побіля нього сидів якийсь чоловік і усе теє чув; жалощі увійшли в його серце, і він спитався:

- Друже, що тобі за притча така трапилась?

- Отак і так,- відказував той, та й розповів свою пригоду від самого початку.

- Я навчу тебе, що треба робити,- сказав чоловік. - Коли зробиш усе по моєму слову, вже сьогодні матимеш свої грошики.

- Чи ж то можлива річ? - здивувався торговець. - Я й до судді ходив, і до інших достойних городян звертався, та ніхто не бравсь за моє діло.

- Коли робитимеш, як я кажу тобі,- одмовив йому чоловік,- нехай і грошей не добудеш, ніякої шкоди тобі в тім чи догани якої не буде. Отже ж слухай: біля дверей такої й такої мечеті сидить один старий (він заробляє собі на хліб кравецтвом), кружкома його кравчики-підмайстерки, а на землі перед ним - глечик із водою: хто не йде, то він і подасть тієї води напитися; а ще буває, він і молільників, на мечеть піднявшись, закликає на службу - чи то досвітню, чи вранішню, як уже прийдеться. От ти й підеш до того старого та розкажеш йому свою пригоду. Він зараз і забере в еміра твої золоті та оддасть їх тобі.

Устав торговець та й подавсь у той куток міста, де мечетька була, хутенько й знайшов її. Дивиться - й справді, сидить перед дверми старий, тут-таки й діло своє кравецьке справляє, підмайстерки йому помагають. Підійшовши ближче, привітав його торговець, сів поруч та й розказав своє горе-лихо.

- А сходи-но до того еміра,- велів старий одному кравчикові,- та перекажи йому: так і так, мовляв, верни чоловікові зараз же гроші, а ні, то начувайся.

Недовго й чекали - за якусь мить вертає той кравчик.

- Іде вже,- емір ваш слідом.

Не вспіли й зглянутись, аж іде-біжить емір, та зараз пуць у ноги старому, та так просить, так благає його.

- Один день дай мені строку! Коли завтра вранці, ще й сонце не зійде, не віддам тобі золота, роби зі мною що воля твоя, лютою карою скарай мене!

- Ну, нехай уже так і буде,- згодився старий.

Пішов собі емір, а торговець усе ніяк не міг з дива зійти. «Чи ти ба! - чудувався знай. - В усьому місті не знайшлося людини, яка б не боялась оцього свавільця, а оцього старого диви як йому страшно,- духу його боїться, аж трясеться увесь. Що за лиха мати?»

Як пішов ото емір, старий і каже чоловікові, що золото його було:

- Узавтра рано-вранці підеш до еміра, як і обіцявсь той, та й забереш своє золото, коли він тобі його віддасть, так і займайсь своїм ділом; як же ні - я йому таке покажу, що сучий син нескоро й отямиться.

Подякував торговець старому гарненько на добрім слові, ще й Господа пом'янув за його, та й подавсь додому. А завтра вранці, як було умовлено, прийшов до емірової хати, став перед дверима. Щойно забачивши торговця, емір схопився на рівні ноги, запросив його у хату, посадовив на достойне місце, казав подати їсти, і сам частував гостя, і сам їв із ним. «Всякий раз, коли я приходив до нього по своє золото,- дивувавсь торговець,- то тільки й бачив, що дубці та канчуки,- таке було його оддавання. І що за силу дав Усевишній старому дідові, коли при самій згадці про нього диви які дрижаки проймають еміра-свавільця, не знає з переляку на яку ступити?» Збіг якийсь час, і з бічних дверей раптом з'явився емірів служник, в одній руці він ніс капшук із золотом, а у другій - терези. Усе гарненько зваживши, він віддав гостеві гроші до останнього шеляга, ще й лихву високу прибавив до того.

Потому знову кудись вийшов, і вернувсь на цей раз уже з дорогою одежею; зодягши його своїми-таки руками, емір привів торговця до старого й сказав:

- Так як ото було умовлено, усе я й зробив,- віддав золото і лихву високу начислив од вартості золота, та пошанував його як міг та чим міг.

Тоді старий і пита чоловіка:

- Чи ти вдоволений?

- Так,- каже,- удоволено мене сповна.

Відпустив старий того еміра з Богом, а торговець покладе тоді перед старим золото Й каже:

- Я уже й надію покинув одзискати коли-будь свої гроші; це тільки тобі дякуючи [130] мені їх оце вернуто. Тим-то й прохаю тебе - візьми собі з них, скільки душі твоїй завгодно.

Та не згодився старий, так і відпустив його. Вернувся торговець додому, такий уже радий та веселий, не знаючи як і хвалити того добродія перед Богом. Ліг спати, проте сон не брався йому всю ніч, тільки й думки було - для чого ж так боїться емір, отой пострах усьому живому якогось собі стар-чоловіка? І так на розум брав, інакше, проте ні до чого й не додумався. Рано велівши жінці зготувати халви, загорнув гостинець у скатертину й подався до старого кравця. Привітавшись із ним як годиться, поклав перед ним вузлик.

- Оце,- каже,- гостинець од мене. Та прохаю вже тебе ласкаво, прийми, не одмов.

Простяг старий руку, розв'язав вузлик, почастував кравчиків, і сам скуштував трохи. Отоді й питає його торговець:

- Відкрий мені, будь добрий, причину емірового страху, бо мені вже несила й терпіти, так хочу дізнатися, що за усім тим криється, аж не можу.

- Так ти не чув тої пригоди? - здивувався старий кравець.

- Якої ж би то? - спитав торговець.

- Коли не знаєш, то послухай, ось я розповім тобі. Якогось дня я сидів був, своїм звичаєм, на вулиці, і тудою саме, де я сидів, трапилось проїжджати одному емірові; він, до речі сказати, такий же лихий був, як оцей наш емір. Аж раптом він угледів молодичку, дуже гарну із себе, що проходила вулицею. То він зараз і звелів своїм схопити ту кралю та привести йому додому - хотів, бач, негідь така, пожирувати із нею, ґвалт учинити. Як же стала тоді небога кричати й пручатися: «Що ж це таке діється, мусульманоньки! Я слаба та безпомічна жінка, і із сім'ї чесної! У мене чоловік удома страх ревнивий який, коли дізнається, що було по дорозі зі мною, то уб'є мене, а як не уб'є, то із хати прожене. Я оце, ні гадки собі, вертаю од батьків своїх; так поможіть же мені, люди добрі, визволитись із лап свавілля лютого, рятуйте, хто в Бога вірує!» Однак зі страху перед отим богопротивним еміром ніхто не осміливсь і підійти навіть не то що, аж поки той потягнув нещасну жінку до свого додому. Я зі своїми учнями-підмайстерками подавсь туди, де жив він, а з нами було іще чоловіка скількись-там із базару, і таку ми там бучу збили! «Мою дочку на глум узято! - репетував я знарошне. - Це емір її запопав! Та нехай чує, як не відпустить по-доброму, піду халіфові нажаліюсь!» Тут із хати вискочив той емір із палицею в руках, за ним ґулями й челядники, оточили нас і давай бити по чому попалу, не розглядуючи, де голова, а де око. Ледве-ледве ми відтіль насилу живі вирвалися, ще б трохи, там би й душу віддали. Отже ж кажу, і віддубасили нас знаменито, оті бісові жироїди. Через оту всю пригоду мені сон у вічі не брався. Коли це, так десь опівночі, я й кажу собі: «Хай там як, я всіх сил докладу, а таки приведу оцю жінку до її хати іще перед світом. Може, дасть біг, пригода, що трапилась, так і залишиться таємницею для її чоловіка». Я піднявсь на мечеть і став закликати - таки-так, серед глупої ночі - до молитви, бо подумав собі: «От почує емір заклик до молитви, то, вставши зі сну, сп'яну вирішить, що надворі вже ранок та й відпустить жінку». Трапилось так, що мого заклику сам емір не почув, зате добре розчув його падишах Азод ад-Давлє - він сидів з кількома наближеними у себе в покоях і про щося розмовляв з ними. Отже ж так і було: сидять вони, балакають, коли це так як опівночі чує він - муедзин людей на молитву в мечеть закликає. «Чи ти ба!

- здивувавсь падишах. - Не інакше, як муедзин налигавсь, ото йому й приверзлось поп'яну, що уже світ, та й горланить. А підіть-но лишень та приведіть його мені сюди»,- велів слугам. Ті прийшли в мечеть та до мене: «Ходи з нами,- кажуть,- падишах тебе кличе». Коли я прибув до падишаха, він подивився на мене так пильно, тоді й питає: «Чи не вийшло тобі, старий дідугане, із літ вином упиватись та вночі світом колотити?» - «Ні, клянуся Аллахом, не пив і трішки!»

- відказував я. «То навіщо ж ти о такій порі людей до молитви кличеш?» - спитав знову. «Довгого віку тобі, падишаху, нехай тебе Бог поздоровить! - одмовив я. - Що не впору я людей кликав, так на те є своя причина; а вина я зроду й у рот не брав». Потому і розказав йому, що трапилось було та що бачив самови-дячки. Аж сльози навернулись Азод ад-Давлеві, і зажурився він незвичайно з тієї пригоди, і стурбувався - аж не міг. «Коли,- каже,- у моїй країні вже й вовк з [131] овечкою п'ють із одного джерела, як могло скоїтись таке неподобство?» Зараз же послав оружних людей до хати еміра; схопили того у первоспах та й притягли, як був - з непокритою головою, босого і розхристаного - до падишаха; привели і жінку. Падишах велів відсипати нещасній пригорщу золота, дав їй у супровід одного служника й напутив його словами: «Як прийдете, то скажеш її чоловікові: так і так, падишах здоровить тебе і переказує вітання; а іще скажеш йому ось що: оця жінка - із усіх чеснотливих найчеснотливіша, тож знай їй ціну та бережи паче життя свого». А тоді за його наказом втеребили еміра в мішок, зав'язали кріпенько, і слуги з причетниками заходились, хто чим - хто палицею, хто добрим києм,- лупцювати; пом'яшкуривши його досхочу, так у мішку й укинули іродового сина в море. Мене ж наділив дорогим халатом, золота дав. «Якщо,- каже,- де в місті трапиться яке насильство, коли хто кривдитиме безщасного і коли буде отої кривди бодай на кінчик волосинки, зараз же лізь на мечеть та клич до молитви». Оцей емір і віддав тобі золото, бо добре вже знав, як обійшлись з передушим - і кості сокрушали, і в море в мішку укидали. Хай би спробував лишень опізнитися з віддаванням, я піднявся б на мечеть, покликав на молитву, і поминай його як звали.

На цім слові торговець поцілував старому руку та й, подякувавши йому добре, вернувсь щасливий додому.

 

ПРИМІТКИ ДО «ТОРГОВЦЯ ТКАНИНАМИ ТА ЛИХОГО ЕМІРА»

Азод ад-Давлє Фенна-Хосров (949 - 983) - правитель із династії Буїдів (935 - 1055), однієї з наймогутніших на ту пору в Ірані, яка прийшла на зміну Аббасидському халіфату. Буїди хоча й управляли від імені аббасидського халіфа, присвоївши собі титул «еміра емірів», та насправді халіфи мали номінальну владу й фактично були усунуті від політичного життя. Азод ад-Давлє уперше після арабського завоювання узяв на себе стародавній титул шаханшаха. Під час його правління династія Буїдів досягла найбільшої єдності та могутності, він провадив активну загарбницьку політику. В Аравії його вплив поширився не лише на Оман, а й на Ємен. Послане ним 981 р. посольство було прийняте в Константинополі. Традиція зображає його ідеальним правителем, досвідченим державним діячем, покровителем поетів та учених. Він дбав про розквіт міст, збудував у Багдаді великий шпиталь, розширив і прикрасив свою столицю Шираз, звівши у ньому препишний палац на 360 кімнат. Неподалік від Шираза за його наказом було збудовано знамениту Азодову греблю на річці Кур.

 

 

ПРИГОДА, ЩО СКОЇЛАСЬ У МЕДИНСЬКІЙ МЕЧЕТІ

Стародавні перекази розповідають, що в часи халіфату повелителя правовірних Алі, нехай Аллах ним буде вдоволений, прийшов рано-вранці в мечеть на утреню Омар, нехай Аллах буде ним не менше вдоволений, коли дивиться - хтось сидить собі у кутку. - Ану вставай, сонюго,- торкнув його ногою Омар,- ось служба зараз правитиметься!

Став ближче призиратися, бачить, аж то ніби жінка. Окликнув її, будячи, проте вона й не зворухнулась. Хотів уже був рукою її термосити, нагнувся - та враз скрикне:

- На бога! Так це ж чоловік якийсь, за жінку перебраний!

Ухопив його за довге волосся - сказано, як у жінки було воно, ще й на проділ розчесане, і в кучері знарошне завите,- а голова ж у нього відрізана. Що то подивувався і жахнувся заразом Алі з такої прояви.

- А покличте-но лишень сюди повелителя правовірних Алі! - велів людям. Як прийшов Алі у мечеть, Омар і розповів йому, що за притча з ним сталась.

- Закопайте убитого,- наказав Алі. - Нехай вам буде відомо, що через д-ев'ять місяців у цьому самому місці немовля лежатиме підкинуте. Справу оцього чоловіка й знайденого дитинчати я виясню і розповім вам, коли на те прийде пора одповідна, а знаю оцю таємницю не від кого, як від самого посланця Божого, двох світів повелителя. [132]

Збігло дев'ять місяців, і таки дійсно одного дня Омар догледівсь у кутку немовляти.

- Отже ж правду казав Алі! - не міг ума приложити і віри не йняв очам своїм.

Зараз послали по Алі; прийшов той.

- О Алі,- озвавсь до нього Омар,- ота дитина тут і з'явилася, та рівно через стільки, як ти й обіцявсь. Так виясни ж нам тепер, будь такий добрий, усю справу того убієнного й немовляти.

Алі розпорядився привести якусь жінку й вручити їй підкидька; так і зробили. От як віддали їй на руки маленькеє, Алі й мовить їй:

- Відтепер будеш йому нянькою, та гляди ж, пильнуй його як свого ока. От як наступить свято жертвоприносин, візьмеш дитину й прийдеш з нею в мечеть. До тебе підійде молода й гарна жінка, прийме з твоїх рук дитину, приголубить її, пригорне до грудей, поцілує, а тоді й скаже: «Ой же мучителю матері! О сину мучителя!» Як вона віддасть тобі назад дитину, візьми її й приведи до мене.

Настало свято жертвоприносин, і нянька, як їй було велено, принесла дитинку в мечеть. Коли це підходить до неї молода й гарна жінка, узяла від неї дитину, поцілувала, а тоді й каже: «Ой же мучителю матері! О сину мучителя!» Схопила нянька ту жінку, держить її, не відпустить.

- Повелитель правовірних Алі тебе дожидає!

Зачувши ім'я святого Алі, злякалась та жінка, аж затремтіла вся.

- Матіночко,- стала прохати няньку,- моя історія та історія цієї дитинки надто вже чудна й неймовірна, тільки один Алі і знає, що скоїлось та яка таємниця тут криється. Коли мене приведеш до нього, оця таємниця і вийде на яв, а навіщо про теє комусь знати, яка у тім вигода? Краще ходімо зо мною, я тобі одежі дам, і сто диргемів подарую, іще й золота, і коштовностей усяких, скільки собі схочеш, візьмеш. Обертай усе теє на свою потребизну, на що буде воля твоя, тільки скажи, що мене і в вічі не бачила; а коли прийде свято рамазана, оцю дитинку, живу й здорову, принесеш та покажеш мені; тоді я тобі дам стільки усього, як і цього разу.

Понадилась нянька на багатство, охопила її жадібність і до золота, і до одеж коштовних, а найпуще окрас жіноцьких. Оте все узявши, віднесла до себе додому й зоставила там, отоді уже й прийшла до повелителя правовірних. Як гляне той на неї та зараз і каже:

- За віщо ти Бога прогнівила? Чому ти не вчинила по моєму слову?

- Була я там у мечеті,- відказувала нянька,- проходжувалася, та ніхто не взяв у мене дитини, і не зближався навіть, не то що.

- Брешеш же ти,- одказував їй святий Алі. - Та жінка до тебе підходила, дала тобі теє-то й теє, і золота он скільки, коштовностей яких хоч, як і обіцялась, а ти усе однесла до себе додому, а тоді й прийшла сюди, буцімто з мечеті.

Аж і поторопіла нянька з подиву.

- О Алі, відкіля,- каже,- ти усе знаєш, неначе був там? Справді, усе так і є, як сказав ти; отже ж мушу тобі зізнатись, гріх я вчинила, теперечки роби зі мною що хочеш.

І одмовляв їй Алі:

- Ніхто не знає сокровенного, опріч самого Господа Бога. Бери оцю дитинку і доглядай її далі, а як надійде свято рамазана, знову з'явиться та сама жінка, прийме з твоїх рук маленькеє і накаже вона тобі: «Ходімо зо мною, я дам тобі те, що обіцяла». Так ти вже її цього разу не пускай, а приводь до мене, чи силою, чи нехай вже як там.

Нянька сказала, що так і зробить. От коли настав рамазан, вона взяла з собою дитину в мечеть і стала роздивлятись на всі боки, проходжуватись туди-сюди. Аж підходить до неї та жінка, прийняла дитину на руки, приголубила її, а тоді й каже няньці:

- Ходімо зо мною, я дам тобі те, що обіцяла. А та їй:

- Тепер уже не відпущу я тебе, ходімо лишень до повелителя правовірних. Усе, що сталось було між нами минулого разу, він давно уже й знав - сам розказав мені, як було діло. Він і зараз знає, про що ми оце говоримо. [133]

- Коли вже так неодмінно хочеш привести мене до Алі, то підожди трохи, ось нехай я омиюся,- попрохала жінка.

Згодилась нянька; от омилась та, і нянька привела її до повелителя правовірних. А той саме був у мечеті із своїми сподвижниками.

- То ти сама розкажеш справу цієї дитини чи мені розказувати? - спитався у жінки Алі.

- О повелителю,- одмовляла жінка,- знання твоє про оцю справу велике. Як даси мені надію на порятунок, я розповім усе, як було,- не багато і не мало.

- Тож розказуй,- звелів їй повелитель.

- Я - дочка ансарян,- почала оповідати жінка. - Батько мій загинув у боротьбі за віру, прийнявши смерть мученика, а матір померла кількома днями згодом. Ото й зосталась я круглою сиротою, без рідної душі в світі. Були у мене сусіди - ми з ними дім побіч дому жили; це були жінки, з якими єднала нас щира приязнь. Якогось дня прийшла від них одна стара зі згорнутим молитовним килимком і вервицею у руках, і увесь її вид показував на те, яка ж то вона богобояща та праведна. Отже ж прийшовши до мене додому, ота святенниця сіла у хаті й так уже стала ласкаво говорити зі мною, так уже підлещувалась та піддобрювалась, що годі; а скільки вже було тих запевнень у дружбі й любові - і не згадати. Насамкінець ото й мовить мені: «Ти,- каже,- така ж молода дівчина ще, як же ти сама живеш?» - «Отак і так,- одмовляю їй,- живу однісінька на світі; як же,- кажу,- іще мені жити, коли в мене нікого немає?» - «А що ти на те скажеш,- і питає стара,- коли я тобі замісто матері буду, любитиму тебе мов дочку рідну?» - «От уже справді,- зраділа я,- не знаєш, звідкіля тобі і щастя всміхнеться».

Стара стала відбивати поклони, і гарно ж молилась - я не чула, коли щоб хтось так краще од неї молився. Помолившись добре - півдня, либонь,- збігло - підвелася з колін; от я й кажу їй: «Матіночко, тобі уже, мабуть, їсти хочеться, я, диви, уже й обід налаштувала». - «Дочко,- відповіла стара,- то не моя їжа. Дай мені краще шматок черствого хліба, змочи його трохи оцтом та іще зверху сіллю посип».

Я й принесла їй ту їжу, як казала вона; стара веліла ще принести їй попелу, і так і з'їла той хліб, притрусивши його попелом, щоб гіркіш було. Тоді озвалась до мене з такими словами: «Серденько материне, отака і має буть їжа людей святих та божих».

Зайве й казати, як після того я стала її поважати, і матір рідну б так не поважала, а що вже язик у неї був масляний та солодкий - не говорила, а чисто мед тобі точила, чию хоч голову могла затуманити своїми речами.

По якійсь хвилі вона й мовить мені знов:

«Знаєш, є у мене одна донька, тиха й не шумлива, душею скромна й звичайна, і страх яка богобоязлива, от тільки, сказати б, відлюдькувата якась аж надто. Як згодишся, я приведу її сюди до тебе. Посидь уже з нею, будь добра, як я не вертатиму довго».

«Матіночко благочесна,- відповіла я, поцілувавши її в руку,- зроби мені таку ласку, приведи мені мою сестру!»

«Лишень з однією умовою,- попрохала стара,- як вона отут у тебе сидітиме, то боронь тебе боже впускати у хату сусідок, а все тим, що коли молитиметься донька - а робить вона теє вгодне діло щиро й з усією душею - прийдуть сусідки та й вадитимуть їй із Господом говорити; то вона зараз, не довго думавши, і піде з хати, тебе саму зоставивши».

Я й приобіцяла їй:, так і так, кажу, поки вона у мене в хаті сидітиме, нікого й на поріг не пущу, не то що. От устала стара й вийшла на вулицю, а за якийсь час і вертає, та не сама уже. Я побачила перед собою високу й сановиту дівчину, запнуту щільно чадрою, що й лиця її не було видко було. Вони вступили у хату, і як уже були у світлиці, стара раптом і каже мені:

« Ой лелечки, я на тих радощах, що ти прихилилась на мою просьбу, забула й двері вдома закрити; не приведи господи, ще хтось у хату втеребиться, отоді біда буде! Ви покіль побалакайте між собою, а я піду, та не довго й баритимусь».

От як вийшла стара, я приступила ближче до дівчини, тоді й стала ласкаво говорити із нею. «О сестро,- спитала я,- чому ж ти не приймеш запону з лиця, [134] адже у хаті немає нікого чужого?» Як я не прохала її, як не намагалась - вона мовчала, як би мови одрікшись, і нізащо не хотіла приймати з лиця чадру. Я тоді узяла й сама зняла з неї запинало, коли гляну - аж то якийсь собі чоловік, за жінку перебраний: волосся на проділ зачесане та ще й завите в кучері, і руки й ноги держить як справжня тобі жінка. «О свавільцю! - вигукнула я. - Ти, мабуть, що Бога не боїшся. І це коли у голові поспільства стоїть повелитель правовірних Омар! От як дізнається він про це лиходійство, тобі конче й неминуче погибель прийде. Уставай та мерщій забирайся геть!» Та він скочив, схопив мене, і була я у його руках немов отой горобець. Я подумала собі: ось не навернеться ніхто ногою у хату, і він зганьбить мене, а як нагодяться на ту пору жінки-сусідки, так іще гірш - рознесуть мій сором по всьому світу. І оволодів той негідний мною по-ґвалтовницькому, а як зробив уже своє погане діло, впав знеможено на ліжко й заснув на всі заставки. Коли гляну - аж у нього ніж при поясі почеплений. Недовго думавши, кинулась я до кривдника, схопила ножа й відрізала йому голову, тоді, опам'ятавшись трохи, звернула очі до неба й заголосила. «О Господи,- казала я,- нащо ти мене так караєш, що віддав у руки якогось свавільця? Чого ж ти не воздав лиходієві, чого ж не визволив мене, нещасну?» Отак я ремствувала й нарікала, аж поки настала ніч. А як настала ніч, я й помислила собі: «Коли оцього убитого кину у нашому кутку міста, підозра за скоєне упаде на зовсім невинних людей». Узявши труп на спину, я віднесла його в мечеть, там і поклала, приставивши голову до шиї, тоді уже й вернулась додому. Пройшло кілька тижнів, а в мене теє, що у нашої сестри щомісяця має бути, ніяк не приходило. Отже ж оскільки у мене не починалось жіноцькеє, мені стало ясно як божий день, що я не порожня. «Заживу якихось ліків та й викину»,- зміркувала я собі хутенько, та ба - що я не робила, що не пила й їла, нічого не помоглося. Як могла, я крила від сусідок свою таємницю, таїлася з нею, аж надійшла пора пологів, і в скорім часі я повила сина, гарного такого хлопчика. «Ось я уб'ю його та закопаю десь»,- вирішила, та, слава Богу, зараз і одумалась: «Що ж воно, в Бога-духа, виннеє? Краще підкину його в мечеті, то, може, хтось підбере його та глядітиме». Як сказала, так і зробила: віднесла малого в мечеть, поклала його там, тоді і вернулась. А у саме свято я побачила свою дитинку на руках отої жінки, ото й підійшла я до неї, спонукувана любов'ю материнською й ніжністю, і першого разу, і другого. Така-то моя пригода-знегода, о повелителю правовірних, я розказала тобі усю правду, як є, і в слові однім не скрививши душею.

- Ну, як так,- каже Алі,- приведи сюди ту стару.

- А де ж я її шукатиму, коли й хати її тепер не знаю? - відказувала небога.

- Дай мені хоча б три дні на розшуки, то, може, де й напитаю її.

Згодився Алі дати їй три дні строку, і пішла вона, та все благала творця небесного помогти їй у тому ділі. І так їй Господь погодив, що третього дня, проходячи однією вулицею, неждано-негадано наскочила на неї стара. Схопила вона стару свашку та й притягла її до мечеті.

- Так це ти рук у цій справі доклала? - спитав у неї Алі.

Однак стара стала перед ним запиратися, відмовлятися, і тоді велів їй Алі:

- Коли так, то давай приклади дві руки до гробниці святого пророка, нехай Аллах благословить його та привітає, і скажи: «Я про цю справу і знати не знаю».

Щойно поклялася стара, як на неї зійшла кара небесна, лице її враз зробилося чорним-чорнющим, а вона про те і гадки не мала. Дали їй дзеркальце, поглянула вона на себе та, побачивши, що їй аж у роті чорно, як стане плакати та голосити:

- О повелителю правовірних, їй-же богу, до віку, до смерті не буду! Звернувши очі до неба, промовив Алі:

- О Аллаху, як приймаєш її каяття, то поверни їй перелущу подобу.

Та не змінився їй колір лиця, і тоді Алі сказав закидати стару каменюччям; а потім звелів він:

- Оцього хлопця віддайте матері, нехай вона його доглядає. Кому ж іще його доглядати, як не рідній неньці?

Тож і віддали того хлопця на руки матері, а невдовзі помер повелитель правовірних - на тім і скінчилась наша історія. [135]

 

ПРИМІТКИ ДО «ПРИГОДИ, ЩО СКОЇЛАСЬ У МЕДИНСЬКІИ МЕЧЕТІ»

Халіфат - тут це слово ужито у значенні «правління», тобто правління, зосередженого у руках халіфа. Халіф (по-араб. наступник, замісник) - у ранньому ісламі глава мусульманської громади, який заступав померлого пророка Мохаммеда.

Омар ібн аль-Хаттаб аль-Фарук (634 - 644) - другий правовірний халіф, став на чолі мусульманської громади після смерті Абу Бекра, видатний державний діяч. За десятиліття Омарового правління іслам поширився на Ірак, Сирію, Єгипет і Кіренаїку (історична область Лівії). Власне, він і прийняв титул амір аль-мумінін (повелитель правовірних), долучивши його до титула халіфа. Помер 7 листопада 644 р. від ран, завданих йому в Мединській мечеті рабом-іранцем.

Алі ібн Абу Таліб (656 - 661) - четвертий правовірний халіф, двоюрідний брат і зять пророка Мохаммеда, духовний вождь шиїтів. Він вважався найбільш підхожим кандидатом на спадкоємця влади по Мохаммедові. Проте Алі не зміг скористатися сприятливими обставинами і поширити свою владу. Він переніс свою столицю в Ка-фу, де згодом був убитий релігійним фанатиком.

У даному випадку ми маємо справу з історичним анахронізмом, оскільки за правління Омара Алі ще не могли називати повелителем правовірних.

Свято жертвоприносин (араб, ід-аль-адха, татар, курбан-байрам) - одне із головних мусульманських свят; починається 10-го числа місяця зу-ль-хіджжа ( 12-го місяця мусульманського місячного календаря), в день завершення паломництва в Мекку, і триває три-чотири дні.

Рамазан (по араб, рамадан) - дев'ятий місяць мусульманського місячного календаря, місяць посту. Згідно з переказами, в одну із ночей рамазану Мохаммедові було послано одкровення. Вважається, що у цю ніч («ніч могутності») Аллах вирішує людські долі.

Ансаряни (по-араб. аль-ансар - помічники) - жителі Ясріба (згодом перейменованого в Медінат-ан-набі - Пророкове місто) з племен аус та хазрадж, які підтримали пророка Мохаммеда після його переселення з Мекки і стали його сподвижниками.

 

 

ПРО СВЯТЕННИКА ТА КУПЕЦЬКУ ЖІНКУ-КРАСУНЮ

У Місрі, оповідають люди, жив собі один купець, чоловік дуже багатий і грошовитий. І була в його жінка - красуня незвичайної вроди і мови гарної та солодкої.

Повновида, білолиця,

Як не глянеш - пава-птиця.

Що вона була лицем хороша - марна річ і говорити, до того ж іще не менш цнотлива й честива. Та й чоловіка мала із себе несогіршого, і так вона кохала його, свого чоловіка, що й на мить не покидала його, не відходила, все тільки до нього тулилася. І ота непорочність її була чоловікові яснішою од божого дня; а вночі, коли заходив місяць, вона світила йому замість місяця. Дуже вже любив її чоловік, свою укохану дружину, навіть коли в подорож вирушав, не залишав її вдома, а брав із собою. Аж коли це одного разу,- діло було саме взимку,- купці стали лагодитися в дорогу до Шаму; отой наш купець і собі став знаряд-жатись, поклавши їхати разом з ними.

- Ти - немов душа в мені в грудях,- сказав він жінці,- а хто ж зі своєю душею самохіть розлучатиметься? Проте, подумав я собі, та й роздумався брати тебе в далеку путь, та ще й серед зими холодної до того ж; зоставайся з богом удома, годуй нашого малюка, старшеньких доглядай, і служницям з рабинями під твоєю-таки опікою спокійніше буде. Як дасть Аллах, через шість місяців ми повернемося живі-здорові і побачусь з тобою знову, подружжя моє кохане.

- Воля жінки - в чоловікових руках,- відмовляла жінка,- у мене й гадки немає тої, аби тобі супротивитись. Коли вже ти так твердо намірився, нехай так і буде.

Приготувавши їм усе для річного прожитку й показавши, де що лежить, він поклав перед жінкою червінці і сказав:

- Один Бог відає, скільки у нашому місті злодіїв та лиходіїв усяких. Не можна оце золото тримати в хаті, а то ще, не приведи господи, яке лихо вам через нього приключиться або ж у халепу яку вскочите. Од нас по сусідству живе один [136] чоловік - він не знати вже який благочестивий, і Бога велико шанує, та й дружба у нас з ним не послідня. Оце йому віддамо гроші на сховок, і коли вони тобі запотребляться, то підеш до нього та нагадаєш про нашу умову.

Згодилась жінка, і купець зараз подався до хати сусіда-святенника; розповівши всі обставини своєї подорожі, доручив йому ті золоті червінці, тоді і змовились: так і так, каже, коли прийде моя дружина по них, оддаси їй. Попрощався із жінкою та Й побрався в дорогу. Минув якийсь час, і жінці навіщось там здалися гроші, та не всі, а якась часточка. Вона послала за ними до сусіди-свя-тенника свою служницю, загадавши їй:

- Принесеш, небого, не всі золоті, а стільки й стільки.

Коли служниця прийшла до сусіди й переказала йому панине прохання, щоб той дав скількись там золота,- сусід одмовив:

- Ваш хазяїн велів мені нікому золота не оддавати, опріч його жінки. От нехай вона сама прийде та візьме.

А той святенник іще раніш перед тим накинув був оком на свою сусідку, і не йшла вона йому з голови, тільки про неї одну думав і гадав - так сильне закохався у її вроду. Проте не знав він, як і приступитись до неї, та й жінка не давала йому жодного приводу, не то що. Аж тут така зручна оказія трапилась. «Нарешті сталось те, чого я так довго чекав,- сказав він собі. - Коли прийде вона та підкориться мені, верну їй те її золото, ще й од себе додам; коли ж не схилить переді мною голову - не бачити їй свого золота, і шеляга не дам». От вернулась служниця й переказала їй святенникові слова: так і так, мовляв, він казав панії самій прийти та забрати те своє золото. Маючи до сусіди повну довіру, чесна жінка без жодної призри подалась до його дому і покривала на голову не накинувши,- хто ж би став ховатись перед чоловіком святим та божим.

- Брате,- сказала йому,- я цілком покладаюсь на мою служницю, так що коли вона прийде до тебе знову за якоюсь часточкою, ти дай з отих грошей, скільки попросить, бо то певна і віри годна жінка.

Аж тут оцей богомільник завів річ про любов свою та закоханість, і говорив він їй:

- Душе моя, істинну правду кажу тобі: уже два, а може, й три роки зминуло, як я сподобився навіч красоту твою, прикрашаючу світ, узріти; і сон пішов од мене, і ліків не знаю яких од цього болю шукати; та вже не тямив, що мені і робити було, як на світі жити. Саме небо, мабуть, таку нагоду мені послало, виправивши твого чоловіка в подорож, а тебе привівши до мене в хату - отак, з відкритим лицем, без запинала; їй-же богу, це щаслива доля дала тобі прийти сюди, щоб ти стала моєю. Схили переді мною голову, я поверну золото, яке залишив твій чоловік, та й усе віддам, що тільки у мене є; як же ні - присягаю богом, тобі з того золота й крихти не достанеться, не то що. Коли не зглянешся на мої страждання - ось-ось, диви, у розлуці мені серце спалиш, то й я тебе не пожалію, не віддам тобі золота, Й край.

- Сусіде! - вигукнула жінка. - Так ти єси чоловік божий! Як шкода, що ти вручив свою віру сатані нечистому, зазіхаєш на чужу жінку при живому її чоловікові, та ще й довір'ям людським нехтуєш! Схаменися, Господь з тобою, адже наш Бог - істинний та вірний, і його кара спостигне тебе швидш, аніж ти гадаєш собі; їй-же богу, каятимешся потім, та вже пізно буде!

- Ти - моя зірка, ти ж і віра моя,- відмовляв їй на теє святенник. - Я раніш був моливсь до єдиного Бога, а теперечки ти богиня моя єдина, тобі й поклоняюсь, ідоле мій незворушний. Уже літ буде, може, три, як ти проходила вулицею, я й угледів краєм ока твою брівку, та відтоді й спокій загубив. І - о чудо! - оце зараз ти сидиш переді мною у всій своїй красі, осяваючи світ, я милуюсь тобою без жодної завади, скільки моєму серцю завгодно, та що вже дивлюся на тебе, а проте ніяк і не надивлюся. Приглянься лишень сама краще, якої ваги моя справа.

Збагнула тоді жінка, що сусід-святенник закохався тяжко у неї і за так не віддасть їй того золота, аж поки вона не вволить його жадання. Намірилась уже виходити з хати, та вчепився у неї той божий чоловік, хотів узяти силою, ґвалт учинити. Якось-то випручалась вона від нього, тут і служниця на поміч своїй [137] панії надбігла, і не знати з якими вже тисячними труднощами вирятувалась із рук лихого сусіди. Вернувшись додому, продала щось із хати, там якось і перебули той день із дітьми.

А назавтра подалась вона до дому судді та й нажалілась на святенника, розповівши йому, що і як було. Як побачив той її пишну вроду, то закохався в незрівнянну, здавалось, не одним, а ста серцями, і найдужче полонили його її кучері та чарівна мушка.

- Молодице,- ото й каже їй суддя,- заберу я золото в того святенника, та ще наддам тобі, скільки схочеш, тільки з одною умовою: ти сьогодні переночуєш зі мною цю ніч, перебудеш у мене до ранку, і зіллємось ми з тобою, немов молоко і цукор.

- Якби я могла отак-то одзискати свої гроші, чи вдавалась тоді б я до тебе? - одмовляла вона. - Та я б, коли того тільки схотіла, і без твоєї помочі забрала їх у святенника.

Одвернувшись, сумна та невесела вийшла купцева жінка від судді на вулицю, прийшла до хати, а другого дня зранку відправилась у дім міського наглядача і розповіла йому свою пригоду та що трапилось їй із сусідом-святенником та суддею. А наглядач той, сказати, чоловік був молодий іще літами та до жіноцтва охочий; побачивши таку гарну панію,- і станом, і лицем хороша, і привітна вона, і голос ніжний,- то аж розум йому потьмарився, і серце йому із грудей ось-ось вихопиться; отож закохавшись у красуню без тями й палко бажаючи її, він сказав:

- Я заберу отой твій капшук із тисячею динарів у святого та божого сусіди та ще дам од себе двадцять тисяч динарів, тільки дозволь, поки віку мого, рабом твоїм бути.

Як побачила таким-от міського наглядача, що то вже зчудувалася жінка; вийшовши од наглядача, вона всю дорогу тільки й повторяла про себе: «Немає сили й могутності, як у Аллаха!» Вернувшись додому, продала якусь річ із хати, купила їсти, то вже якось той день і перебула. Наступного дня подалась зі скаргою до начальника міської варти, а позавтрьому до міського правителя, проте тільки й чула від них одну й ту ж відповідь. Удома, як прийшла від міського правителя, стала думати-гадати, що їй робити, і ніч не спала, і не йшла їй з голови ота її притичина. «Це вже на біду йде; недобре воно, коли через підступи й хитрощі пропадають мої золоті,- міркувала собі. - Так іще ж, як на те, і суддя, і міський наглядач, і начальник варти он чого допоминаються, та й міський правитель туди ж. Як жінка сама і немає чоловіка вдома, усяк хоче їй кривду вчинити й честі уйняти. І що б таке мені зробити, щоб і золото своє назад одібрати та заодно з негідниками поквитатися?» Поміркувалась гарненько та й надумалась. Як настав день, вона прийшла до святенника додому й каже йому ніби по-хорошому:

- О пане мій ласкавий, я ж люблю тебе та кохаю не менше, аніж ти мене; так як уста до уст тягнуться, так і ми повинні з тобою з'єднатися, а іншої дороги нам і немає. Зваж ще на те, що я у житті жодного чоловіка, опріч свого, і не бачила, і не знала, тим і дивитись мені на тебе нелегка то річ, Бог мені свідок. Та я, з одного боку, ізроду б не балакала з чужим чоловіком, і на поріг до його не ступила, а з другого - як мені було і не завітати до тебе, чи змога мені було опиратися тій пристрасті, яка усю ніч мене вогнем спопеляє. Ось я вся перед тобою, з душею, з тілом, найнижча рабиня твоя і служниця довічна. Приходь же, мій голубе, до мене вночі додому, так як у третю варту, я вже тебе попоштую - і солодке наготоване, і вино, і м'ясиво тож.

Вчувши таку мову, аж нестямився з радощів святенник; схотів її поцілувати, і таки поцілував її в лице - вона йому й слова не сказала, а тоді притулив до серця й іще кілька раз від душі чоломкнув. Вийшла од його жінка та зразу направилась до судді додому. «Скажи челяді, нехай вийдуть, віч-на-віч побалакати б»,- показала йому бровами. Суддя зараз і розчухав - неспроста ото вона бровами моргає; він хутенько виправив усіх із хати, і як зостались вони удвох, гостя заговорила:

- О судде мусульман,- сказала,- як сам гаразд бачиш, я жінка іще молода та із себе гарна, проте потрапила, як на лихо, в руки негідного чоловіка; купець [138] він у мене, і так він уже мені тими своїми скнарощами в печінки в'ївся, що годі: шматка хліба жаліє зайвий раз дати, не кажу вже, що яку кращу юпку мені справити. Оце - зима зараз надворі - пішов торгом, хтозна-коли вернеться, та боячись, аби лишнього не потратила, зоставив мені з дітьми золотих на прожиток аж трохи - це хіба щоб з голоду ми не померли. Та якби ж то й зоставив, а то віддав, каторжний, сусідові, отому святенникові: візьмеш, каже, в його, коли треба буде. Прийняв святенник червінці на сховок: і не віддає тепер, понадившись на оті золоті круглячки; та не так оті гроші йому до душі прийшлися, як інше собі заповзяв на думку. Цур йому й пек, навіщо він мені й здався! - з того самого дня, коли я побачила, який ти з лиця сподоб-ний та вродливий, любов увійшла в моє серце, тільки про тебе одного думаю і гадаю. Ото я й прийшла, щоб з'єднатись з тобою, проте з однією лишень умовою: ти забереш у святенника мої золоті та щоб, борони боже, про теє, що сталось між нами, жодна душа жива не прознала, бо тоді вже сорому й ганьби не оберуся.

- Все робитиму по твоєму слову, як скажеш, люб'язна моя пані,- відмовляв їй суддя. - 3 дорогою душею служитиму тобі як найнижчий твій раб і підніжок: і золото твоє поверну, та ще й за теє, що ти моє тверде й кам'яне серце немов восковим ізробила, віддячу.

Тоді вона й каже:

- Чоловік мій, як сам гаразд знаєш, в далекій дорозі, нікого із старших у хаті немає, тож приходь так як опівночі до мене додому та погостюєш уже.

Дуже зрадів суддя, як учув таку мову; він послав із купцевою жінкою свого служку, щоб та показала йому, у якій хаті живе. Як слуга вернувся, суддя заходився чекати, і не міг він діждатися, коли вже той день минеться та ніч надійде, щоб в умовлену пору зазнати розкошів з укоханою своєю. Тим часом, вийшовши од судді, жінка поспішила до дому міського наглядача та й чи не тими самими словами стала балакати з ним. Сказати коротко, вони умовились між собою, що той прийде до неї вночі тоді-то й тоді, от тільки щоб ніхто не побачив. Так само пішла вона і до начальника міської варти, і до міського управителя, умовившися з ними гарненько та любенько: начальникові міської варти казала прийти у другу частину ночі, управителеві ж призначила побачення так як у третю частину, тоді подалася додому, наготувала їсти-пити, килими дорогі усюди вислала. А трьома днями раніше вона ходила була до майстра-теслі, і той виготовив їй скриню - таку, як вона хотіла: завбільшки з добру кімнату, у якій іще було п'ять меншеньких кімнаток, щось ніби келійки, куди міг вміститися заледве один чоловік; ті кімнати були переділені між собою і кожна мала осібні двері. Розпорядившись поставити ту скриню-хатку в саду, при березі ставка, влаштувала все якнайкраще, а тоді дала служницям отакий загад: «Коли,- каже,- надійде пора, я подам вам знак; одна служниця з-за дверей нехай загукає - так щоб голос її було чути у хату, а друга тоді прибіжить до мене із стурбованим видом та й скаже: «Ой лелечки, пані, оце лиха година принесла вашого брата, та не сам прийшов він, а іще з товаришами, за дверима стоять!»

От минула умовлена частина ночі, і святенник, згоряючи од нетерпіння, пригнавсь під двері хати своєї коханки, як гадав він собі, й постукав. Двері відчинила служниця, впровадила його у покої - аж назустріч йому виходить грайливою ходою пані купцева, кокетуючи, привітала його, узяла за руку й посадовила на м'які подушки, а тоді подала йому кришталевий келих, налитий живлющим вином. Святенник прийняв із її рук келиха й, побажавши їй здоров'я, вихилив за два чи три ковтки до дна. Од випитого любов його так побільшала, що аж не міг він. Тепер уже сам, наповнивши келиха, простягнув його жінці; та стала говорити щось про свою велику любов до нього, трішки пригубила теє вино, а тоді вернула келиха зі словами: «Хочу,- каже,- щоб і ти пив вино - з оцього краю, де я устами торкнулась». Гадаючи собі, що красуня уже його, святенник вихилив і другий келих, та оскільки він зроду не пив того вина, од випитих двох келихів враз і сп'янів. Намірявся вже було обійняти жінку, й руки до неї простягнув, коли ж це знадвору стало чутно якісь голоси. Жінка відсахнулась од його, буцім перелякана, озирнулась на двері, аж у хату вбігла служниця та до неї: [139]

- Ой пробі, пані, ваш брат із товаришами у гості прийшов!

- Що ж мені робити? - злякано спитався святенник.

- Ось-ось вони в хату увійдуть,- відмовляла жінка. - Та не турбуйсь так, я тебе сховаю в оцій кімнатці.

Хутенько сховала його у тій скрині й замкнула за ним на замок двері. Отак нівроку упоравшись з залицяльником-аскетом, веліла служницям:

- А тепер бийте у бубон.

Тії заходилися бити у бубон, і святенникові - чи то із захмелілої голови, чи більше од страху - уявилось, ніби ото брат із товариством гуляє. Збігла іще одна частина ночі, коли це знадвору знов якийсь голос.

- Біжи відчиняй двері,- веліла жінка служниці.

Тут увійшов суддя; вона ступила йому назустріч, обійняла і, узявши за руку, радісно й весело сміючись до нього, всадовила на тахті на м'які подушки, тоді наповнила келиха вином й сама подала, щоб частувався. А вино ж то яке було - сім літ держав його купець у виннім глеку, без кісточок бродило, до треби настоялось, і проціджене було гарненько. Після першого ж келиха вино вдарило судді в голову; він простягнув руки і хотів уже було пригорнути до себе жінку, щоб сповнити, як то мовиться, бажання свого серця, проте жінка відвернулась від нього; коли це за дверима почувся шум і в хату ввійшла на смерть перелякана служниця та зараз до жінки:

- Ой лишенько, пані, оце чогось-то ваш братик із товаришами навідався! Збентежилась господиня, мов сама не своя стала,- звісно ж, про око; бачить суддя, що на біду йде, то аж похолов увесь.

- Що ж то його робити? - злякано спитав він.

- Ось пожди хвильку, я зараз їх випроваджу,- заспокоїла його жінка. - Як підуть, Тоді уже будемо пити-гуляти скільки душі заманеться; я одну твою волосинку і на тисячу братів не проміняю, не то що; а тим часом я прихищу тебе в оцій-от кімнатці.

Скоренько заховала і судцю у скриню, тільки в інші двері впровадила, закрила, тоді стала чекати міського наглядача, недовго й чекала: ось уже той під дверима, чути його голос. Служниця пішла, відчинила двері й привела у хату міського наглядача. А той наглядач був молодий, вродливий, і серед усього ще й гультяй розпусний, до жінок охочий аж надто. Убраний він був як справжній тобі дженджик, у шароварах дорогих та парчевих одежах, а вдома, для відваги, вина собі хильнув трохи; і прийшов він, як ото приходять коханці, певні себе, до своєї коханки. Жінка взяла його за руку, повела у світлицю, посадовила на подушки і, по самі вінця наповнивши келиха вином, що таке і мертвого б оживило, дала йому в руки. Випив наглядач теє вино, то аж памороки йому забило. Коли тут вбігає у хату служниця:

- Ой, пані, ваш брат із товаришами уже у дворі! Так і похолонув наглядач, як учув таку звістку.

- Сховай же мене десь, на Бога! - став прохати господиню.

Вона і його прихистила в тій скрині, тільки що в інші двері впровадила. Одне слово, і начальника міської варти сховала там само. Коли залишилась остання частина ночі, так десь уже перед світом, прибув сам міський управитель - пихатий, бундючний чоловік. Із великою шанобливістю вона запросила його у хату, посадовила на тахту серед подушок і не знати вже як біля нього стала заходжуватись, адже він був чоловіком високого стану, не абихто; прибравши ласкавого виду, ніжним голосом вона розмовляла з ним, тоді подала йому повний келих вина зі словами:

- Ось прийми лишень з моїх рук та випий, бо коли не вип'єш - я на світі не житиму; услід за тобою і я вип'ю, хоча й зроду вином губ не плямувала.

Він узяв келиха й випив, у нього захмеліла голова, і захотілося Йому враз обіймів та поцілунків, а вино розбирало його все дужче й дужче - дивись, за хвилю став п'яний як чіп. Пригорнув жінку до себе, а та пручається, лице затулює - дражниться з ним. Сміючись, вона присувалась до нього ближче, уже й тісненько сидять, а там непомітно дала знак служниці. За хвилю та вбігає у хату, стурбована така вся.

- Оце так притча, пані! Братик ваш нагодився, та не сам, з товаришами! [140]

Сполошилася жінка не знати як - звісно, про око, а управитель до неї зразу:

- Сховай десь мене!

- Бідна ж моя голівонька,- бідкалася жінка,- ось-ось вони в хату ввійдуть. Побудь покіль в оцьому ванькирчику.

Та й впровадила управителя буцім у засторонню кімнату, а насправді у п'яту перегородку в скрині, та ще й замка на двері почепила.

От як настало вже рано, привела вона паровицю волів, веліла покласти на підводу скриню й отак поїхала до шаха; ось уже й біля дверей його палацу. Підождала, поки шах прийметься розбирати скарги, тоді приступила до нього й стала жалітися; тому аж віри не йнялося, бо зроду не чув такого й не бачив навіть.

- Так у чім же твоє діло? - спитав.

- Ось у цій скрині,- відказувала, а далі й розповіла йому докладніше ту історію - од самого початку аж до краю.

Що то вже дивувався шах! Та як же йому було і не дивуватися, адже мав він святенника за чоловіка святого і божого, трохи не за чудотворця, і суддю поважав, і міського наглядача, і начальника варти, і управителя міста не менше. Тоді жінка відкрила скриню, і на світ божий з'явився у чім мати народила святенник, та такий п'яний, що на ногах ледве тримався, і хто б його тепер упізнав - і сліду не зосталося од його святості. Відкривали одні за одними двері, і вилазили звідти невдатні залицяльники, а люди дивилися на ту кумедію та тільки чудувалися, бо не знали справжньої причини; одні тюкали на них, а другі сміялися так, що й розказати не можна. Потому шах велів зібрати усе дорожче зі святенникової хати, принести і ті гроші, що забрав той у купецької жінки. Він віддав жінці золото, ще й від себе подарував стільки ж, і дуже похваляв її чистоту та порядність. Не ставши суворо карати отих залицяльників, він, однак, прогнав їх геть із свого державства, а оця історія зосталась як пам'ять про чесну жінку.

 

ПРИМІТКИ ДО «СВЯТЕННИКА ТА КУПЕЦЬКОЇ ЖІНКИ-КРАСУНІ»

Міср - арабська назва Єгипту; у фольклорі так називається ше й сама столиця Єгипту, місто Каїр.

Шам - стародавня арабська назва Сирії.

Міський наглядач (або інакше мугтасіб) - старший чиновник, у функції якого входило стежити за дотриманням норм шаріату у повсякденному житті; також представник влади, що стежив за порядком на базарі.

Начальник міської варти (або інакше котвал) - старший поліцейський чин у середньовічних мусульманських державах Індії.

 


© Aerius, 2004


90 Процентов офисных перегородок изготавливается на основе алюминиевого каркаса.