Народні казки Європи
Переклади і перекази


© невідомі автори

© О.Терех, М.Литвинець, О.Жупанський, Ю.Чикирисов, М.Шегеда, В.Степаненко, Р.Доценко, Л.Олевський, І.Корунець, М.Павлюк, І.Ющук, С.Сакидон, О.Сенюк, М.Пригара, А.Перепадя, В.П'янов, Д.Чередниченко, К.Бібіков, В.Омельченко, І.Сидоренко, Ю.Жлуктенко, О.Микитенко, Л.Кос (переклади і перекази), 1989

Джерело: Казки народів світу. К.: Веселка, 1989. 448 с. - С.: 5-244.

Сканування і коректура: SK (ae-lib.org.ua), 2004


Зміст

І.Сидоренко. Передмова

 

Англійські народні казки

    ДЖОАН І КРИВИЙ ГУСОПАС. З англійської переказав Олександр Терех

    ДІК ВІТТІНГТОН ТА ЙОГО КІШКА. З англійської переказав Олександр Терех

Баскські народні казки

    ЧЕТВЕРО БРАТІВ-СИРІТ. З баскської переказав Михайло Литвинець

Бельгійські народні казки

    КЕНТЕН І МУХА. З французької переказав Олег Жупанський

Болгарські народні казки

    БІДАР І ВОДЯНИК. З болгарської переклав Юрій Чикирисов

    ВИНОГРАДАР І ЗМІЯ. З болгарської переклала Марина Шегеда

Галісійські народні казки

    ШАН І МАРІЖУАНА. З галісійської переказав Михайло Литвинець

Грецькі народні казки

    ЦАРІВНА ЙДЕ НА ВІЙНУ. З новогрецької переказав Василь Степаненко

Ірландські народні казки

    БІЛИЙ КІТ. З англійської переказав Ростислав Доценко

Іспанські народні казки

    БЕЛЬЯ-ФЛОР. З іспанської переказав Лев Олевський

Італійські народні казки

    ДАРУНКИ ФЕЇ КРЕНСЬКОГО ОЗЕРА. З італійської переказав Ілько Корунець

    ТРИ ПОМАРАНЧІ. З італійської переказав Ілько Корунець

Каталонські народні казки

    КРОВ-І-СНІГ. З каталанської переказав Михайло Литвинець

Лужицькі народні казки

    СПІВУЧА ЛИПКА. Із сербо-лужицької переказав Микола Павлюк

Македонські народні казки

    ЛИСИЦЯ, ПІВЕНЬ І ОДУД. З македонської переказав Іван Ющук

Німецькі народні казки

    БРЕМЕНСЬКІ МУЗИКАНТИ. З німецької переклав Сидір Сакидон

    ВОВК І СЕМЕРО КОЗЕНЯТ. З німецької переклав Сидір Сакидон

    ЗОЛОТА ГУСКА. З німецької переклав Сидір Сакидон

    КІТ У ЧОБОТЯХ. З німецької переклав Сидір Сакидон

Норвезькі народні казки

    НА СХІД ВІД СОНЦЯ И НА ЗАХІД ВІД МІСЯЦЯ. З норвезької переказала Ольга Сенюк

Польські народні казки

    ПОКАРАНА ХИТРІСТЬ. З польської переклала Марія Пригара

    ЦВІТ ПАПОРОТІ. З польської переклала Марія Пригара

    ЯНОСІК. З польської переклала Марія Пригара

Португальські народні казки

    ПЛУТЬКО. З португальської переказав Анатоль Перепадя

Румунські народні казки

    СЕРЦЕ МАТЕРІ. З румунської переказав Володимир П'янов

    ФЕТ-ФРУМОС ІЗ ЗОЛОТИМ ВОЛОССЯМ. З румунської переказав Володимир П'янов

Сербські народні казки

    БРЕХНІ ВИСТАЧАЄ НА ТРИ ДНІ. Із сербохорватської переказав Іван Ющук

Словацькі народні казки

    ПРО ТРИ ГРОШІ. Із словацької переклав Дмитро Чередниченко

Словенські народні казки

    СКАМ'ЯНІЛІ КОРОЛІВНИ. Із словенської переказав Іван Ющук

Угорські народні казки

    ЧЕСНИЙ ВІВЧАР. З угорської переказав Костянтин Бібіков

Французькі народні казки

    ПРО СЕЛЯНИНА ТА ЙОГО ПАНА. З французької переклав Віктор Омельченко

    ПРОСИНКА. З французької переклав Віктор Омельченко

    ЯК НЕ ВБЕРЕГЛИ ЗВІРІ СВОЇХ ТАЄМНИЦЬ. З французької переклала Ірина Сидоренко

Фризькі народні казки

    ЛИС, ЦАП І МІШОК МОРКВИ. Із фризької переказав Юрій Жлуктенко

Хорватські народні казки

    ДЕВ'ЯТЬ БРАТІВ-СІРОМАНЦІВ. Із сербохорватської переказав Іван Ющук

Чеські народні казки

    ДВАНАДЦЯТЬ ПРИНЦЕС. Із чеської переказав Олег Микитенко

Шотландські народні казки

    ЛИСИЦЯ І ЯСТРУБ. З англійської переказала Любов Кос

 


 

 

НЕТЛІННА СКАРБНИЦЯ НАРОДНОЇ МУДРОСТІ И КРАСИ

Любий друже! Ти тримаєш у руках книжку, де зібрано казки, що їх створили народи п'яти континентів: Європи, Азії, Африки, Америки, Австралії*. Прочитавши її, відкриєш для себе напрочуд широкий, розмаїтий, яскравий образ світу в усьому його багатстві й неповторності.

[* Кожна частина світу знаходиться в окремому файлі. У цьому тільки Європа. - Aerius]

Чимало з цих казок ти, певне, знаєш - їх тобі читали або розповідали мама чи тато, бабуся чи дідусь. Згодом, опанувавши грамоту, ти познайомився і з іншими казками: німецькими - «Бременські музиканти», «Кіт у чоботях», французькими - «Просинка», «Як не вберегли звірі своїх таємниць», англійськими - «Джоан і кривий гусопас», «Дік Віттінгтон та його кішка», польськими - «Покарана хитрість», «Цвіт папороті», румунськими - «Серце матері», «Фет-Фрумос із золотим волоссям», японськими - «Таро-Силач», «Сандалії-скороходи». Відомі тобі, безперечно, і чеська казка «Дванадцять принцес», і лужицька «Співуча липка», і словенські «Скам'янілі королівни».

В цій книжці є казка «Про Аладдіна та про чарівну лампу». її взято із «Тисячі і однієї ночі» - пам'ятки літератури арабського Сходу, що її створено в XIV або XV столітті на сюжети давньої усної народної творчості Індії та Ірану. Понад триста казок та новел налічує «Тисяча і одна ніч», і кожна захоплює пригодами героїв, полонить уяву.

Та є в книжці й казки, які досі ще не перекладалися українською мовою. Це бельгійська казка-новела «Кентен і муха»; її складено також у середньовіччя, і розповідається в ній про талановитого юнака, бідняцького сина, який завдяки талантові й наполегливості став художником. Це й казка про лиса, цапа та мішок моркви, [5] яку склали фризи - народ, що живе на Фризьких островах (у Північному морі).

В ефіопських казках. «Гарна дружина» та «Як гукнеш, так і відгукнеться» висміюються дурні можновладці, скупі багатії, недолугі законники.

Цікаво буде прочитати казки й інших народів Африки- Гвінеї, Заїру, Кенії, Малі, Намібії, острова Мадагаскар,- а також казки індіанців Південної Америки.

Що ж таке казка, коли й чому вона виникла, як розвивалася?

Казка - це один із жанрів усної народної творчості (фольклору). Вона існує у всіх народів світу від непам'ятної давнини. В казці відтворено життя того чи іншого народу в різні періоди його історії, починаючи від первісного й до наших днів. Цим вона схожа на інші фольклорні жанри - оповідку, переказ, пісню, думу, які безпосередньо пов'язані з життям їхніх творців. Та водночас казка має свою особливість: дійсність відображено в ній, сказати б, не з фотографічною точністю, а мовби відбито в чарівному свічаді - переломлено через гру уяви, переінакшено через вигадку. Однак це не позбавляє казку зв'язку з реальністю: навпаки, саме реальність визначає її ідею, зміст, образи героїв, мову. Бо аж ніяк не кожна вигадка ставала казкою. Від оповідача до оповідача, з покоління в покоління люди переказували тільки те, що вважали найсуттєвішим, найголовнішим для себе. В казці втілено світогляд народу, його сподівання, його мрії. За всіма образами казки - дивовижними, страхітливими, кумедними - ховаються неосяжні глибини народного життя.

Об'єднати казки за певними прикметами - тобто класифікувати здавна намагаються вчені, які їх досліджують,- фольклористи. Проте й досі єдиної думки щодо цього в них нема. Тож поділити казки на якісь групи можна тільки умовно. Нині існує такий розподіл: казки про тварин, чарівні, соціально-побутові, новелістичні. Але провести чітку межу між тією чи тією групою не так просто. Кожна казка має сюжет, у ній діють герої - отже, вона певною мірою новелістична.

У всіх казках про тварин є чарівний елемент - звірі, птахи, риби розмовляють у них людською мовою і поводяться як люди. А в багатьох чарівних казках поряд із героями діють тварини, допомагають їм подолати перепони на шляху до поставленої мети. Майже всі казки містять «авантюру», тобто пригоду, на якій грунтується сюжет. І, нарешті, немає жодної казки - про тварин, чарівної, побутової, новелістичної,- в якій не було б повчання, моралі. Часом ця мораль висловлена прямо, інколи вона випливає із змісту, але в будь-якій казці будь-якого народу мораль є неодмінно.

Казку створила художня уява наших далеких пращурів, її початок губиться в мороці віків. Найдавніше, певно, виникли казки про тварин. їх почали складати в суспільстві, де ще не було класів, де люди жили родами й племенами і майже нічого не знали про навколишній світ. Світ цей здавався їм загадковим і страхітливим, населеним надприродними «верховними» істотами. Деяких вони вважали добрими, зичливими, інших - лихими, зловмисними, але й тих, і тих - могутніми. Тому люди вигадували різні обряди, за допомогою яких намагалися умилосердити ці «вищі сили», щоб вони полегшували життя. Тварин вони також обожнювали, гадаючи, що в кожного племені є свій захисник чи порадник, від якого залежить удача на полюванні.

З плином часу казки про тварин втрачали свій обрядовий, магічний характер, ставали схожими на байку. Оповідачі наділяли звірів, птахів, риб людськими чеснотами та вадами, і діяли ці тварини здебільшого в цілком реальній, позбавленій загадковості обстановці.

У фольклорі слов'янських та західноєвропейських народів казок про тварин порівняно небагато. А от у народів Америки, Австралії, Азії, Африки їх без ліку. Звичайно, в кожній країні у казках живуть «свої» тварини. В Європі - це вовк, ведмідь, лис, заєць, кінь, собака, кіт, півень (або курка), орел, ворон, в Азії та Африці - лев, тигр, слон, мавпа, черепаха» папуга, в Австралії - кенгуру. Щоправда, в казках цих континентів інколи діють і «європейські» тварини.

Казки про тварин цікавили багатьох учених і письменників світу. На Україні, зокрема, вивчивши «звіриний [7] епос», створив свою славнозвісну збірку «Коли ще звірі говорили» Іван Франко.

Чарівні казки люди почали складати й переповідати теж із давніх-давен. Ці казки так само тісно, як і казки про тварин, пов'язані з віруваннями та обрядами наших пращурів. Існував, наприклад, обряд посвячення юнаків, які досягли того віку, коли можна самостійно полювати чи рибалити, брати участь у чоловічих танках та співах, одружуватись, у мужі-мисливці. їх заводили в лісові нетрі, залишали в самотній хижці і, щоб перевірити їхню хоробрість та витривалість, брали на суворий, а часто й на дуже жорстокий спробунок. Ті, хто його витримував, ставали повноправними членами племені. їм, як вважало плем'я, відкривалися таємниці стихій, мова звірів, птахів і риб, діяння духів добра і зла.

Цей обряд супроводився різними магічними ритуалами.

У чарівних казках ми зустрічаємось із найнеймовірнішими вигадками, з одухотворенням предметів і явищ навколишнього світу. Ця прадавня спадщина властива для казок усіх народів світу. їх герої здійснюють дивовижні подвиги, вбивають чудовиськ, дарують людям вогонь і живодайну воду, навчають їх ремесел, визволяють із полону і рятують від смерті безневинних; вони наділені чудодійними якостями - добуваються аж під землю, гуляють по дну морському, літають на Сонце і Місяць. З усіх небезпек і випробувань вони завжди виходять переможцями і завжди досягають того, що задумали.

У будь-якій чарівній казці відбилися уявлення народу про добро і зло. Всі герої цих казок - борці за вікові народні ідеали.

Соціально-побутові казки люди почали складати на пізніших етапах своєї історії. Вони грунтуються на живій дійсності; в них, здебільшого, немає фантастичних перетворень, чарівної вигадки, ситуації - реальні. Ці казки «населені» звичайними людьми. їхні герої - бідні селяни, ремісники, наймити, солдати - з одного боку і вельможі, пани, багаті хазяї, купці, священики - з іншого. Перші - це найчастіше герої позитивні, другі [8]- негативні. Представники трудящого люду - працьовиті, розумні, сміливі, чесні, вірні в дружбі і в коханні, їхні гнобителі - тупі, пихаті, ледачі, зрадливі, жадібні, боягузливі. їх завжди пошивають у дурні.

У соціально-побутових казках найяскравіше і найповніше відображено протест народу проти соціальної несправедливості, і що пізніші казки, то рішучіше й гучніше цей протест лунав. Народ у них - борець за волю, за правду, за щастя.

Новелістичні казки відрізняються від побутових «полегшеним» і гострішим сюжетом, кумедними ситуаціями. Герої тут - веселуни, дотепники, спритники, відчайдухи. Проте ці казки - не тільки розважальні. В них також викриваються і тавруються людська ницість, зло та несправедливість.

З-поміж названих груп казок можна вирізнити ще гумористичні, сатиричні, казки-легенди, казки-небилиці, казки-анекдоти, казки-притчі. У кожному з цих видів казок дещо інакше будується сюжет, змальовуються герої, дійсність.

Тут подано казки у всьому їхньому розмаїтті. Є казки про тварин, є чарівні, є соціально-побутові. Є кілька притч. Скажімо, шотландська казка «Лисиця і яструб» містить дуже цікаве й мудре повчання. А казка-небилиця з Намібії («Найдовша казка на світі»), безперечно, звеселить, щиро розсмішить тебе.

Ось іще одна прикмета народної казки - загадкова й напрочуд цікава. Чимало казок зовсім відмінних один від одного народів - навіть тих, що живуть на різних континентах,- подібні за змістом, герої й сюжети в них схожі, хоча, ясна річ, казка кожного народу має властиве тільки їй національне забарвлення. Приміром, казка про рибалку й рибку відома майже у всій Європі, від скандінавської Півночі та Ісландії до Середземного моря; знають її і в Латинській Америці, і в Канаді, і в Азії (зокрема в Індонезії), і в Африці.

Так само поширена в багатьох країнах казка про хлопця-ведмедя: її розповідають і у Франції, і на Кубі, й у В'єтнамі.

А казки про злу мачуху й падчерку, про трьох братів - двох розумних і дурника, про бідного парубка [9] і царівну, про царівну-жабу, про хлопчика-Мізинчика, про змієборство, про Кота в чоботях, про лисицю й вовка, про цвіт папороті,- в якого тільки народу їх не здибаєш! Не перебільшуючи, можна сказати, що вони побутують на всій Землі...

Учені-фольклористи багатьох країн прагнули проникнути в таємницю цього явища і створили кілька теорій про причини схожості казок різних народів світу.

Одна з таких теорій - міфологічна. її прихильники - славнозвісні збирачі німецького фольклору брати Грімм (Якоб і Вільгельм), англійський дослідник індійських народних казок Макс Мюллер, російські збирачі Олександр Афанасьєв і Федір Буслаев. На думку цих учених, усі казки розвинулись із єдиного джерела - прадавнього міфа. Міф - теж жанр усної творчості народу. Виник він за первіснообщинного ладу, а може, й раніше, в часи доісторичні. Міф - це переказ про явища природи, про різні події; це також фантастична оповідка про богів, обожнених героїв, уявних істот.

Інша теорія - міграційна. Вона грунтується на ідеї про те, що казки «мандрують» по світу, від одного народу до іншого. Цю теорію обстоювали німецький дослідник індійських народних казок Теодор Бенфей і російський академік Сергій Федорович Ольденбург.

Є ще одна теорія, з допомогою якої вчені пояснювали схожість казок різних народів світу. Це теорія побутово-психологічного породження сюжетів. її творці - англійський етнограф і філолог Джеймс Фрейзер та академік Олександр Миколайович Веселовський,- вивчаючи добут, духовну культуру і соціальне життя племен та народностей, які стояли ще на докласовому ступені розвитку, дійшли висновку: подібність казок пояснюється тим, що на зорі своєї історії люди мали однакові умови життя й однакову психологію.

Вчення про «спільність» казок, про їхню приналежність різним народам поглибив видатний радянський фольклорист Володимир Якович Пропп. Він виявив єдність усіх принципів побудови казок, пояснив їхню подібність на грунті дослідження історії багатьох людських суспільств. Виходив він із того, що зв'язок казки [10] з дійсністю - не прямий, а надзвичайно складний, опосередкований.

Пропп стверджував, що казка - це твір історичний, оскільки вона неодмінно відображує певний етап життя народу, який її склав. Однак історизм цей не прямолінійний: явища й події, що про них розповідається в казці, переінакшені, «перекодовані»,- тож виявити його дуже важко. Адже йдеться про подію, явище, ситуацію, які існували за глибокої давнини. Мало не всі фольклорні сюжети містять у собі художнє переосмислення, «заперечення» вірування чи обряду, які колись були з ним пов'язані.

Творення казки свідчить про те, які міцні зв'язки єднають людей, що живуть на Землі. Тут усе нерозривне: і правічна спорідненість різних народів, і спільність людської психології, і схожість законів матеріальної та культурної історії, починаючи від найранніших її ступенів.

Отже, ми можемо твердити: казки різних народів світу схожі між собою тому, що бажання та прагнення, надії та мрії усіх народів схожі. Всі народи однаково розуміють те, що вважають за істину і неправду, справедливість і облуду, злочин і кару, геройство і боягузтво, велич і ницість.

Усі народи завжди хотіли, хочуть і хотітимуть жити в мирі, злагоді й достатку, ростити дітей, виховувати в них любов до праці, допитливість, чесність, доброту і щирість думок та почуттів. Усі народи прагнули, прагнуть і будуть прагнути свободи й щастя. І про все це розповідалося, розповідається й довіку буде розповідатися в казках, що їх складали, складають і складатимуть народи світу.

Величезне розмаїття казок народів нашої планети,- це свідчення невмирущої мудрості й краси людства. Це безцінна скарбниця його демократичної культури. Це мистецтво, створене у віках на історичних шляхах усіх народів у їхній боротьбі за поступ, за прийдешність.

З цієї скарбниці ми зачерпнули кілька пригорщів діамантів та самоцвітів і розсипали перед тобою, юний [11] наш друже. Перебирай їх, милуйся їхніми барвами й блиском. І хай ці нетлінні коштовності - народні казки - навчають тебе любити добро, ненавидіти зло, хай надихають тебе на готовність завжди стояти на обороні першого й не відступати перед другим у всіх його формах і проявах.

ІРИНА СИДОРЕНКО

 


 

 

ДЖОАН І КРИВИЙ ГУСОПАС

Англійська народна казка

Колись давно жив один старий лорд. Мешкав він у розкішному замку на березі моря, але почувався дуже самотнім, бо не мав жодної близької людини. У залах і в покоях не чути було молодих голосів, не лунав веселий сміх.

Годинами ходив старий лорд по вимощеній кам'яними плитами галереї або сидів біля вікна й дивився на похмуре море.

Була у нього маленька онука, але він ні разу не бачив її. Лорд не злюбив дівчинку від дня її народження, бо в той день померла її мати, улюблена лордова донька.

Батько дівчинки був у королівському війську, пішов у далекий заморський похід і там загинув. Тож вона росла без батьків.

Гірка була її доля, але їй довелося б зазнати куди гіршої, якби не стара няня. Вона забрала Джоан - так звали дівчинку - до себе і годувала недоїдками з господаревого столу, а вдягала у всяке дрантя.

Лордові слуги погано поводилися з дівчинкою - адже їхній пан не любив її! Вони кривдили її і прозвали голодранкою.

Джоан цілими днями гралася на задньому дворі замку або блукала сама понад морем. Єдиний її друг був кривий хлопець-гусопас. [13]

Вона часто приходила до нього на пасовисько і розмовляла з ним годинами. Хлопець був трохи старший за неї, він жив на фермі, неподалік від замку.

Щоранку він виганяв гусей і вів їх до ставка, де вони плавали, плескалися, ловили рибу. А хлопець тим часом грав на сопілці, і Джоан завжди прибігала його послухати. Вона так любила його наспіви - то сумні, то веселі! Вони розповідали їй про лісових фей-красунь або про далекі чужі країни, про невідомі гори й річки, і вона забувала своє лихо й образи.

Інколи ж музика була така весела й легка, що її ноги самі йшли в танець. І тоді навіть кривий гусопас незграбно пританцьовував разом із нею. Так минали дні весною і влітку.

А взимку, коли наставали довгі темні вечори, Джоан підсувала ослінчик ближче до вогню і просила свою стареньку няню, щоб та розповідала їй казки про сміливих рицарів і дам-красунь, про велетнів і людожерів, про русалок, що плавають у морських хвилях, чи про фей, що ширяють, невидимі, в повітрі А сама сиділа й слухала, дивлячись на вогонь. Щоки її рожевіли, очі блищали.

Та ось вона починала куняти, няня теж позіхала, розповідати далі їй не було сили, і вона відсилала дівчинку спати.

І все ж таки, хоч як любила Джоан слухати казки, по-справжньому щасливою вона почувалася тільки тоді, коли втікала до свого друга гусопаса. Він грав для неї на сопілці дивні пісні, і вони весело балакали або гралися.

Часом Джоан розповідала хлопцеві якусь із няниних казок або ж починала танцювати під його музику. І тоді все погане зразу забувалося [14]- і величезний порожній замок, і сердиті слуги, і дідусь, якого вона так ніколи й не бачила. Минали роки, і Джоан із дівчинки виросла в гарну дівчину. Але вона, як і колись, дружила з кривим гусопасом, а старий лорд, як і раніше, не любив її і не бажав бачити.

І ось одного разу поширилася чутка про те, що в сусіднє місто приїжджав король. В усі навколишні замки були послані гінці з запрошенням на королівський бал. На цьому балу королів син - молодий принц - мав вибрати собі наречену.

А запрошення короля, як відомо, означає наказ! Такий наказ прийшов і в замок біля моря - до старого лорда.

Лорд звелів осідлати собі білого коня, а тим часом покликав цирульника, щоб той зголив йому довгу сиву бороду. Потім він убрався по-святковому й зійшов у двір, щоб сісти на коня і їхати в місто.

А Джоан сиділа і розмовляла зі своєю старенькою нянею в кімнаті нагорі.

В цей час у дворі замку зацокотіли копита. Вона запитала няню, що там таке. Няня відповіла:

- У сусідньому місті король дає великий бал. Він і твоєму дідусеві наказав приїхати. Визирни у вікно - побачиш його.

- Ох, як би й мені кортіло поїхати на бал до короля,- зітхнула Джоан.- Няню, голубонько, піди до дідуся і попроси, хай візьме й мене з собою! Піди, поки не пізно!

Цієї миті у двір зайшов старий лорд і з допомогою слуги й стайничого сів на коня.

- Це мій дідусь? - запитала Джоан.- Який він гарний, як ошатно вбраний! Ой, як мені кортить поїхати з ним! [15]

- Ні, ні, я нізащо не наважусь заговорити з ним,- сказала няня.- Та вже й пізно. Не встигну я, стара, немічна, ще й зійти донизу, як він поїде.

І справді, поки вона це говорила, грум віддав панові поводи, і білий кінь виніс старого лорда за ворота замку. Джоан стежила за ним, аж поки він зник з очей, потім відійшла од вікна й гірко заплакала.

- Мій перший бал,- ридала вона.- Це міг бути мій перший бал. Тепер я ніколи вже не попаду на бал. Хіба трапиться ще така нагода? Ніколи, ніколи! І все через те, що ти не схотіла піти й попросити його!

- Заспокойся, дорогенька моя,- намагалася втішити її няня.- Бали і свята не для тебе. Не сердься на свою стару няню. Я нічого не могла вдіяти. Він би мене однаково не послухав. Навіть якби я з ним поговорила, він не взяв би тебе.

Джоан перестала плакати так само швидко, як і почала, і перепросила няню.

- Не гнівайся на мене,- сказала вона.- Ти мій єдиний друг. Я не хотіла тебе образити. Адже ти не винна. Та мені зовсім і не хочеться їхати на цей дурний бал. Хіба цікаво дивитися, як пишаються виряджені лорди та леді? Зовсім не цікаво.

І все-таки, коли вона вийшла з замку в поле, то подумала, як добре було б потрапити на цей бал! Хоч краєчком ока поглянути на вродливих, гарно вбраних леді, на їхні величності - короля й королеву! Та найдужче їй кортіло побачити молодого принца. Вона так замріялась, що й не помітила свого друга гусопаса, котрий кульгав їй назустріч разом із гусячим табуном. Він припинив грати на сопілці і запитав: [16]

- Чого це ти замислилася, Джоан? Заграти тобі веселої пісеньки, щоб схотілося танцювати? Чи сумної, щоб поплакала?

- Я й без того хочу танцювати,- відповіла Джоан,- але тільки не тут. Знаєш, мені так кортить потрапити в місто на бал до короля! Та мене не запрошено...

- Коли ти хочеш дістатися в місто,- сказав хлопець,- ти туди дістанешся! І я разом з тобою, і мої сірі гуси. Зрештою, добратися туди не так то вже й важко, навіть такому кривоногому, як я.

І вони рушили. Дорога здалася Джоан не такою й довгою, бо гусопас весь час грав на сопілці. Він грав так весело й бадьоро, що Джоан зовсім розвеселилася. Вона підспівувала йому, кружляла й танцювала.

Та коли вони були майже біля самого міста, позаду зоцокотіли кінські копита, і скоро їх наздогнав високий гарний юнак на вороному коні.

- Ви прямуєте до міста? - запитав він.- Можна й мені з вами? Разом веселіше буде.

- Звичайно, можна, сер! - відповів гусопас.- Ми йдемо у місто подивитися на вельможних гостей, що з'їжджаються на королівський бал. Якщо хочете, ходімо разом.

Юнак стрибнув з коня і пішов поряд з Джоан, а кривий гусопас кульгав слідом за ними й награвав на сопілці.

Раптом юнак зупинився, подивився на Джоан і запитав:

- Ти знаєш, хто я?

- Ні,- відповіла Джоан.- А хто?

- Адже я принц. І їду до свого батька на бал. Не поспішай так, дай мені роздивитися тебе.

Він не зводив очей з дівчини, а гусопас заграв [17] нову пісню, незнайому й ніжну. Правда, Джоан не чула її - вона дивилася в очі принцові; та й принц навряд чи чув музику - він милувався Джоан. Не помічав він ні її драної сукні, ні того, що вона боса, а все милувався її обличчям, і тонким станом, і легкою ходою.

- Як же тебе звати? - спитав він нарешті

- Джоан.

- Послухай, Джоан,- сказав принц,- ні разу ще ні одна дівчина не зворушила так мого серця, як ти! Сьогодні на балу я маю вибрати собі наречену. Будь ти моєю нареченою і виходь за мене заміж!

Але Джоан мовчала. Вона тільки глянула на принца. В цю мить кінь нетерпляче забив копитом і гусопасова сопілка замовкла.

- Ну, скажи мені, чи згодна ти стати моєю нареченою і принцесою?

Тут Джоан усміхнулася, похитала головою і сказала:

- О ні! Ти просто з мене смієшся. Хіба я гожу ся в принцеси? Краще лети чимскоріш на бал і вибирай собі наречену з вельможних красунь!

- Але ж я кажу без жартів,- провадив принц,- повір мені. А якщо не хочеш стати моєю нареченою, то, може, просто прийдеш до мене на бал? Знаєш що, рівно опівночі я чекатиму тебе разом з твоїм другом гусопасом, з його сопілкою і з цими сірими гусьми. Прийдеш?

Джоан глянула на принца й відповіла:

- Може, прийду, а може, й ні. Не знаю. Більше принц нічого не сказав, скочив на коня і поскакав у місто.

Настав вечір. Усе нові й нові карети зупинялися біля замку, де у великій залі король і королева зустрічали вельможних гостей. Вони [18] приїздили з найвіддаленіших графств і країв, ніхто не хотів пропустити такої важливої події: принц-престолонаступник, старший син короля, повинен був цього вечора вибрати собі наречену.

Немало гордих леді приховували свої потаємні надії і бажання за легкими розмовами і посмішками. Але бал уже давно розпочався, один танець змінювався іншим, а принц, очевидно, ще й досі не спинив ні на кому свого вибору.

І ось нарешті пробило північ. За останнім ударом годинника в кінці зали люди заозирались, почулися здивовані вигуки, танцюючі пари розступилися, і перед королем та королевою з'явилася дивна процесія: попереду йшла боса дівчина в драній старій сукні, за нею - кривий гусопас, а позад нього - дев'ятеро гусей, що гучно ґелґотіли.

Оце так гості на королівському балу!

Спочатку всі придворні оніміли від здивування, але скоро почали шепотітися і голосно сміятися. Та їм зразу ж довелося замовкнути. Вони побачили, що принц вийшов наперед, узяв босу дівчину за руку й підвів її до своїх батьків, які сиділи на троні.

- Батьку,- мовив принц,- це Джоан! Якщо вона згодиться, я вибираю її за дружину. Що ти на це скажеш?

Король уважно подивився на Джоан і відповів:

- Що ж, сину, твій вибір непоганий. Коли дівчина ця така ж добра й розумна, як і гарна, вона буде достойною принцесою!

- Молода леді дуже вродлива, це правда,- сказала королева.- Але що це за сукня?

- А чому молода леді мовчить? - запитав король.- Що думав вона? [19]

- Ну, якщо ви всі згодні,- тихо сказала Джоан,- то я теж. Я згодна заручитися з принцом.

І тут серед повної тиші пролунали раптом ніжні звуки пастушої сопілки. Ніхто в своєму житті не чув такої дивовижної і гарної музики. Кривий гусопас награвав якісь незнайомі химерні мелодії, і - о диво! - подрана сукня Джоан перетворилася у всіх на очах на розкішні білі шати, оздоблені блискучими діамантами, а дев'ятеро гусей - на маленьких пажів, убраних у блакитне. Вони підняли шлейф Джоан і так ішли за нею, поки принц вів свою наречену на другий кінець зали, щоб розпочати танець. І звуки пастушої сопілки потонули у веселій музиці, що гримнула з галереї.

Оце і вся історія про те, як бідна Джоан стала принцесою, і навіть найзаздрісніші матері погодилися з тим, що принц і вона дуже до пари одне одному. А король оголосив усім, що його перший син і престолонаступник одружився з голодранкою з повної згоди батьків, і коли ця новина облетіла країну, в усіх містах і селах почалися веселощі. Палили багаття, дзвонили в дзвони, одне слово, було справжнє народне свято.

І тільки одне серце залишилося сумним серед усіх цих радощів - то було серце старого лорда. Він не міг забути свого горя, і як тільки перестали дзвонити в дзвони, він поскакав у свій замок біля моря.

Що ж до гусопаса, то зразу ж після першого танцю з принцом Джоан схотіла знайти свого вірного друга, але він кудись зник. Вона розіслала слуг в усі кінці країни, але ніхто про нього більше так і не чув. Правда, селяни розповідають, що коли їм доводиться повертатися додому дуже пізно, вони часом чують у полі і [20] в лісі ніжні звуки сопілки. Інші запевняють, що це феї заграють із запізнілим подорожнім, а може, це їм просто причувається.

Чи згадувала Джоан після свого весілля про кривого гусопаса - цього ми сказати не можемо, але от про стару няню вона не забула і в перший же день після вінчання взяла її до себе. Так до кінця свого життя старенька й прожила в королівському палаці.

 

 

ДІК ВІТТІНГТОН ТА ЙОГО КІШКА

Англійська народна казка

У давню давнину, коли ще Англією правив король Едвард Третій, жив у одному селі хлопчина. Його звали Дік Віттінгтон. Батько й мати Дікові померли, й ще змалечку хлопець скуштував гіркої сирітської долі. Ходив він у дранті, їв, що дадуть люди. А люди в селі жили бідно, самі перебивалися з хліба на воду. Тож найчастіше діставались Дікові лише недоїдки, а часом то лягав він спати голоднісінький. Не диво, що й суха скоринка хліба смакувала йому краще, ніж кому іншому паляниця чи смачний пиріг.

Хоч у якій нужді зростав Дік, хоч завжди ходив голодний, холодний, проте був він хлопець розумний і допитливий. Цікаво було йому знати, що робиться в світі, і дуже любив він слухати про далекі міста й чужоземні краї. Було, де тільки зберуться дорослі - чи то в неділю біля церкви, чи вечорами під корчмою, чи біля голярні,- вже й Дік там: стоїть десь ізбоку, слухає.

Найбільше людей збиралося біля корчми, де зупинялись подорожні. Кожен подорожній розповідав про те, що бачив, що чув у своїх мандрах. З тих розповідей Дік дізнався: десь [21] далеко, за горами й долинами, в велике місто Лондон, сповнене різних чудес. Жодному з подорожніх не довелося там побувати, проте вони чули: люди в місті живуть, лиха не знаючи. Бідних немає, всі городяни заможні. З рання до вечора у місті розваги - співанки чи танці. Не знають там тяжкої праці. Та й не диво - адже всі вулиці Лондона вимощені золотими гінеями! (1)

(1) Гінея - англійські гроші. [22]

Дуже закортіло Дікові поглянути на дива. Вирішив він добратися до Лондона. Однаково треба йти з села, бо тут йому життя немає.

Вийшов на битий шлях. Бачить - їде велика хура з паками товарів, везуть її аж восьмеро коней. Питав Дік у візника:

- Ви часом не в Лондон? Той йому:

- Авжеж, у Лондон. Почав хлопець проситися:

- Візьміть і мене з собою. Я на віз не сідатиму, тільки йтиму з вами.

Розпитав візник Діка, довідався, що у нього ні батька, ні матері. Бачить - хлопець обідраний, захарчований - пропаде. Тоді й каже Дікові:

- Ну, добре, згода, помандруємо далі разом.

Дорога до Лондона далека. Навряд чи дійшов би туди хлопець сам, без грошей, без харчів. Проте скрізь траплялися добрі люди. Вони жаліли сироту, годували його, поїли. Добросердний візник час від часу підсаджував Діка на віз, щоб хлопець перепочив, і дозволяв йому ночувати серед пак з товарами.

їхали вони довго. І ось одного дня перед ними відкрився Лондон. Нетерплячий Дік притьмом подякував візникові й чимдуж побіг уперед, шукати вулиці, вимощені золотими гінеями.

Хлопцеві лише раз у житті пощастило бачити гінею: її розмінював у корчмі якийсь подорожній. І дали за неї цілу пригорщу срібних грошей - справжнісіньке багатство. Отож хлопець збирався виколупати з бруківки дві-три гінеї: їх вистачить надовго.

Та ба! На вулицях Лондона Дік не знайшов жодної золотої монети. Деякі вулиці були вимощені каменем, інші зовсім не забруковані. Та ніде ані сліду золота. Цілий день хлопець ходив по місту, а як стемніло, ліг під парканом у якомусь провулку й заснув.

Уранці, голодний, стомлений, зневірений, почав Дік просити милостиню в перехожих. Проте ніхто йому не давав нічогісінько. Охлялий хлопець ліг спочити біля дверей багатого дому. Аж тут вийшла з дому куховарка, жінка злостива й лиха. Побачивши обдертого хлопця, вона закричала:

- Чого це ти вмостився тут, ледащо? Немає тобі іншого місця?

Саме тоді нагодився хазяїн дому - купець на ім'я Фіцуоррен, що був, на щастя, чоловіком розважливим і добросердним. Утихомирив він куховарку та й питав Діка:

- Звідкіля ти, хлопче? І що збираєшся робити в Лондоні? Я бачу, що ти сидиш без діла. То затям собі: байдикуючи, в Лондоні не проживеш.

- Я б і радий працювати,- каже Дік,- та не знаю, де шукати роботи. У мене тут ні родичів, ні знайомих. А сиджу я тому, що зовсім знесилів. Ось уже два дні у мене й рісочки не було в роті. [23]

Спробував Дік підвестися, проте ноги йому не служили. Пожалів купець бідолаху, повів до себе додому, нагодував і каже:

- Живи у мене. Будеш допомагати на кухні.

Живе хлопець у купця, та так уже старається, щоб віддячити доброму чоловікові. Робить усяку чорну роботу: і посуд миє, і помиї виносить, і біля плити порається. І все - тільки за харчі та постіль на горищі.

Якось би й жив він, якби не зла куховарка. Вона зненавиділа Діка і сікалася до нього, де тільки могла.

Мабуть би, й вижила та куховарка хлопця, якби не купцева дочка Аліса. Вона жаліла Діка і як могла заступалася за нього.

Проте у Діка була ще й інша халепа. Ночував він на горищі, а там водилася сила-силенна мишей. Вони гасали по горищу цілу ніч, скакали через хлопця і зачіпали його обличчя своїми хвостами. Уявляєте, як йому там було?

У купця Фіцуоррена часто бували гості. Коли вони приходили, Дік чистив їм чоботи. Якось один із гостей дав йому мідний гріш - пенні. І от за пенні хлопець купив кішку. Він приніс її до себе на горище, дбав про неї, ділився з нею своїм убогим харчем. Кішка стала його єдиним другом і товаришем. Мов у подяку за любов і піклування, вона виловила на горищі всіх мишей, і хлопець міг спати спокійно.

Якось Діків хазяїн спорядив корабель за море у далекі африканські краї. Корабель той мав везти товари на продаж та обмін.

Скликав купець усіх своїх і каже:

- Як маєте що продати, принесіть на корабель. Виторг буде ваш.

У кожного знайшлося що-небудь на продаж: [24] чи то намисто, чи перстень, чи ножик. Тільки в Діка не було нічого, він і не прийшов. Хазяйська дочка і каже, що, мовляв, вона що-небудь дасть - нехай це буде Дікова частка. Але батько:

- Ні, хай Дік дає що-небудь своє власне. Покликали хлопця. Той каже:

- Немає у мене нічого, тільки кішка.

- Ну, то давай кішку. Може, вона тобі щастя принесе.

Тяжко було хлопцеві розлучатися зі своїм єдиним другом. Та зважився: одніс кішку на корабель, віддав каштанові. А той зрадів:

- От і добре,- каже.- Буде кому мишей ловити.

Залишився Дік сам на своєму горищі. Слуги з нього сміються, кепкують:

- Не журися. Ось побачиш: приїде твоя кішка з-за моря великою панею.

Лиха ж куховарка не давала хлопцеві просвітку. Збиткувалася з нього, часом і кулаком стусоне. А що купцева дочка намагалася захистити Діка, то куховарка лютувала на нього ще дужче.

Зрештою стало Дікові несила терпіти її знущання. Вирішив він тікати з Лондона й податися світ за очі. Зібрав у вузлик свої убогі пожитки і рано-вранці у неділю вирушив із дому. Вийшов за місто й сів спочити на камені - цей камінь і тепер зветься Віттінгтоновим. Сидить і думає, якою дорогою піти.

А край міста стояла церква Бау-Черч. І саме в цей час на ній задзеленчали, зателенькали дзвони. Прислухався Дік, а вони наче промовляють до нього:

Постривай, 

Не тікай, [25] 

Повернись, Віттінгтоне, 

Майбутній лорд-мере(2) Лондона!

(2) Лорд-мер - міський голова.

- Оце-то дива! - мовив хлопець сам до себе.- Невже дзвони кажуть правду? А проте - навіщо б їм брехати? Ну, якщо мені судилося стати лорд-мером, то я ладен повернутися і подолати хоч би й які труднощі.

І Дік повернувся в дім до купця Фіцуоррена ще до того, як челядь та господарі прокинулися. Ніхто й не помітив, що він десь виходив.

Коли в кухню зайшла куховарка, хлопець уже порався біля плити.

Знову живе Дік у купця. Терпить і нестатки, і куховарчині кпини, вже й не сподівається на краще.

А тим часом корабель містера Фіцуоррена плив до Африки. І занесло його бурею до країни Берберії. Досі тут не побував ще жоден іноземний купець. Місцевий люд зійшовся до берега подивитися на небачених білих людей та їхній крам. Почалася жвава торгівля.

Узяв капітан зразки своїх товарів і послав берберійському цареві. Той запрошує капітана до себе в палац. Прийшов каштан туди, а там пишнота! Скрізь срібло-золото сяє.

Цар і цариця чекали капітана в залі, застеленій барвистими килимами. Капітан розповів їм, хто він і звідкіля.

Поговорили вони.

Тоді цар звелів подавати обід.

Поприносили слуги безліч усіляких страв, поставили перед царем, царицею й заморським гостем.

Та не встигли вони доторкнутися до їжі, як де не взялися зграї щурів і мишей. [26]

Накинулися на страви - що поїли, а що понівечили.

Капітан питав:

- Звідкіля у вас стільки цих гризунів? Може, ви їх навмисно розводите?

А цар йому:

- Та де там! Ми не знаємо, як позбутися цієї погані. Аби хтось допоміг нам, ми б його озолотили. Миші й щури не тільки псують наш харч, а й на людей нападають. У моїй спочивальні цілу ніч стоїть сторожа, відганяв їх, щоб вони мене з царицею не загризли.

Тут капітан згадав бідного Віттінгтона та його кішку і каже:

- У мене на кораблі є така тварина, яка винищить вам і щурів і мишей.

Цар підскочив із радощів, аж корона спала йому з голови.

- Негайно принеси цю тварину сюди. Якщо вона й справді вміє ловити гризунів, я її куплю. Дам тобі за неї цілу купу золота і дорогих самоцвітів.

А капітан:

- Боюся, що й ми без неї не обійдемось. Адже вона береже наші товари від щурів. Нам дуже б не хотілося з нею розлучатися. Тож принесу її тільки з великої поваги до вашої величності.

А цариця:

- Неси її швидше, не пожалкуєш. Мені страх як кортить поглянути на цю дивовижну тварину.

Цар звелів своїм кухарям приготувати новий обід, а капітан тим часом пішов на корабель по кішку. Вертається з кішкою, а царські слуги вже ставлять тарелі зі свіжими стравами. Щури й миші так і вискочили з своїх нір. Побачила кішка та як стрибне до них. Половину [27] подавила тут-таки, а решта сипонула врозтіч,- де й ділися.

Цар і цариця аж нестямилися з великого дива і захвату. Кажуть:

- Ану покажи нам свою люту тварину. Хочемо зблизька на неї роздивитись.

Капітан покликав:

- Киць-киць!

Кішка слухняно підійшла до нього. Він узяв її й підніс до цариці. Але цариця боялася торкнутися до тварини, з такою, очевидячки, лютою вдачею. Тоді капітан почав гладити кішку, примовляючи: «Кицю, кицю». Зрештою цариця насмілилася простягнути до неї руку і сказала:

- Китю, китю.

Вона ще, бачте, не навчилася вимовляти це слово як слід.

Капітан поклав кішку цариці на коліна. Тварина лагідно замуркотіла і невдовзі задрімала.

Цар із царицею були раді-радісінькі, що позбулися щурів і мишей. А ще дужче зраділи вони, коли капітан сказав їм: скоро кішка приведе кошенят, і можна розселити котячий рід по всьому берберійському царству. Цар одразу закупив усі привезені на кораблі товари. Щедро заплатив за них золотом і самоцвітами. А за кішку дав удесятеро більше, ніж за все інше.

Підняв корабель вітрила і рушив у далеку подорож - додому. Вітер був попутний, тож незабаром мандрівники щасливо прибули до Лондона.

Приходить містер Фіцуоррен зранку до своєї контори. Сів за стіл, аж хтось у двері стукає.

- Хто там? - питав він.

- Ваш друг. Приніс вам добру звістку про ваш корабель «Одноріг». [28]

Відчинив купець двері, аж там капітан: в руках у нього скринька з самоцвітами і рахунки за проданий крам.

Переглянув купець рахунки, бачить: весь крам продано, та ще й з неабияким баришем.

Тоді капітан розповів йому дивовижну історію про Віттінгтонову кішку. Каже:

- За цю кішку берберійський цар дав незліченні багатства. По справедливості вони належать бідному Дікові.

Коли купець почув це, він покликав слуг, розповів їм, як Дікові пощастило, і мовив:

Я велю - і слово це закон - 

Звати Діка містер Віттінгтон.

Дехто з челяді почав був говорити: мовляв, нема чого віддавати такі скарби безрідному хлопцеві-кухарчукові. Проте недаремно містер Фіцуоррен славився своєю чесністю. Він твердо відповів:

- Воронь боже, щоб я взяв у нього хоч один гріш. Усе це належить йому.

І послав по Діка. А той саме чистив у кухні горщики.

Заходить Дік у контору, геть вимазаний сажею. А господар велить подати йому стільця, запрошує сідати. Дік думає: це для жарту,- мабуть, з нього посміятися хочуть. Каже:

- Не глузуйте з бідного сироти. Відпустіть на кухню. Там у мене ще роботи-роботи.

А купець йому:

- Та що ви, містере Віттінгтоне! Ми говоримо з вами без жартів. Вам нечувано пощастило, і я щиро цьому радий. Капітан продав вашу кішку берберійському цареві, і цар дав за неї коштовний скарб. Тепер ви куди багатші за мене. Бажаю вам щастя.

Потім містер Фіцуоррен попросив капітана [29] відкрити скриньку з коштовностями і сказав:

- Тепер містерові Віттінгтону залишається тільки надійно примістити цей скарб.

Бідолашний Дік стояв збентежений і приголомшений радісною звісткою. Трохи отямившись, вія почав просити господаря: нехай той візьме собі частину цього багатства,- воно ж бо дісталося йому, Дікові, тільки завдяки купцевій доброті.

- Ні, ні,- відповів містер Фіцуоррен.-Воно все ваше. І я не маю сумніву в тому, що ви зумієте вжити його собі на користь.

Тоді хлопець попросив про те саме господиню й міс Алісу, але й ті не схотіли взяти ані-найменшої частки скарбу. Кажуть:

- Ми раді вже з того, що вам, містере Віттінгтоне, так пощастило.

Але добросердний Дік не міг заспокоїтися. Вій хотів, щоб усі навколо нього були раді й щасливі. Отож хлопець щедро обдарував капітана, його помічника, всіх слуг і навіть лиху куховарку.

Містер Фіцуоррен порадив йому викликати вмілого кравця і вдягнутися, як належить джентльменові. Потім запропонував хлопцеві: хай живе в його домі, доки знайде собі краще помешкання.

Віттінгтон причепурився, завив волосся, надягнув капелюха й пристойне вбрання - і всі побачили, що він хлопець гарний, аніскілечки не гірший за тих юнаків, які приходили в гості до містера Фіцуоррена. Досі міс Аліса тільки жаліла Діка. Тепер же вона придивилася до нього, і він припав їй до серця. Ну, а сам Дік тільки й думав про те, як би їй зробити приємне, і мало не щодня приносив подарунки.

Містер Фіцуоррен скоро помітив, що вони покохалися,- покликав їх і питав:

- То, може, ви одружитеся? Молодята пораділи. Відповідають:

- Авжеж. Ми згодні.

Було призначено день шлюбу, і в церкву молодих супроводжували лорд-мер і цілий гурт найзначніших людей міста. Потім відбувся бучний весільний бенкет.

Люди розказують, що містер Віттінгтон та його дружина довіку жили багато й щасливо. У них було кілька дітей. Містер Віттінгтон став лондонським лорд-мером, а король Генріх V присвоїв йому рицарський титул.

А камінна статуя сера Річарда Віттінгтона до 1780 року прикрашала арку проти старовинної Ньюгейтської фортеці.

А дзвони церкви Бау-Черч ще й нині видзвонюють:

Постривай, не тікай, 

Повернись, Віттінгтоне, 

Майбутній лорд-мере Лондона.

 

 

ЧЕТВЕРО БРАТІВ-СИРІТ

Баскська народна казка

Зосталося сиротами четверо братів. Усе, що батько залишив їм перед смертю - це одна хлібина. Довелося йти на заробітки. От пішли вони, доходять до роздоріжжя та й кажуть: «Поділимо начетверо хлібину й розійдемося на чотири сторони. Але через сім років цього самого дня, о другій годині, зустріч на цьому ж місці».

І брати розійшлися в різні кінці.

Першому братові зустрівся звіздар.

От звіздар і питав:

- Куди ти йдеш, хлопче? [31]

- Нас було четверо братів, а батько перед смертю залишив одну хлібину, от ми й розійшлися на заробітки.

- Я звіздар, і, якщо тобі подобається моє ремесло, я годуватиму тебе.

- Еге ж, подобається.

Так хлопець залишився із звіздарем. Другому братові зустрівся кравець. От кравець і питає:

- Куди ти йдеш, дитино?

- Нас четверо братів, а батько й мати померли, і я йду на заробітки.

- Я дам тобі хліб і навчу тебе свого ремесла, якщо воно тобі подобається.

- Еге ж, подобається.

І цей хлопець так само залишився з кравцем. Третьому братові зустрівся мисливець. От мисливець і питає:

- Куди це ти йдеш, синку?

- Нас четверо братів, осиротіли ми, і я йду на заробітки.

- Я дам тобі хліб, якщо схочеш навчитися мого ремесла.

- Еге ж, воно мені подобається.

І тоді третій хлопець залишився з мисливцем.

Четвертому братові зустрівся злодій. От злодій і питає:

- Куди йдеш, синку?

- На заробітки, я сирота.

- Якщо хочеш, навчу тебе свого ремесла.

- А яке ж у тебе ремесло?

- Я злодійці навчу тебе красти.

- Е, це мені не подобається. Батько й мати казали, що красти погано.

- А я навчу. Схочеш - крастимеш, не схочеш - не крастимеш. Для науки збиратимеш бездоглядні речі. [32]

- Якщо так, то навчи. 

І хлопець залишився з ним.

На сьомий рік четверо братів зібралися там, де домовлялися. І почали розповідати, хто що робить.

- Я навчився звіздарства. І звіздар дав мені приладдя, аби я бачив усе, що схочу.

- А ти?

- Я навчився кравцювати, і кравець дав мені голку, яка будь-що може зшити.

- А ти? - спитали третього.

- Я навчився полювати, і мисливець дав мені рушницю, яка вбиває те, на що її наведеш.

- А ти? - спитали четвертого.

- Ну, мені й признатися сором. А звіздар йому:

- Чом же тобі сором признатися, нехай ти навіть злодій?

- Та я, брате, якраз злодій.

- Гаразд, коли ми вже зібралися, є одне діло. Змій украв королівну, і король пообіцяв того, хто її поверне, зробити королем. Я знаю, де зараз дівчина.

А злодій:

- Якби я знав, де вона, я б її викрав. А мисливець:

- Якби я побачив змія, я б його вбив. Усі троє братів сказали кравцеві:

- Ходи, брате, й ти з нами, бо ми вже давно не були разом.

Пішли брати до королівського палацу. Там звіздар сказав королеві, що знає, де його дочка; але це за морем, і тому, щоб привезти дівчину, потрібен човен.

Король дав човна, і брати попливли. Прибилися вони до берега того краю, де змій жив. Звіздар і каже злодієві:

- Іди і викради її. А ми тут зачекаємо.

От злодій прокрався до змієвої оселі й викрав королівну. Не встиг він повернутися з нею до братів, як прокинувся змій і навздогін. Та тільки змій показався біля берега, мисливець стрельнув і вбив його. Змій гепнув так, аж земля затряслася, і від струсу в човні утворилась пробоїна.

Побачив кравець, що їхній човен ось-ось затоне, взяв голку і зашив пробоїну.

Привезли брати королівну до палацу. Звіздар і каже королеві:

- Віддайте доньку за мене, бо я знайшов її.

А злодій і собі:

- Віддайте за мене, бо я викрав її у змія. А мисливець:

- А якби я не вбив змія? Він би пожер нас усіх. Тому віддайте за мене.

А кравець:

- Ні, за мене. Я зашив у човні пробоїну - інакше б він затонув.

Король не знав, що й відповісти братам. А тоді придумав нагородити кожного мішком золота.

Це було чи не було - не знаю, але казку на цьому кінчаю.

 

 

КЕНТЕН І МУХА

Бельгійська народна казка

У славному місті Лувені жив собі парубок Кентен. Його батько був ковалем, тож змалечку навчав хлопця ковальського ремесла.

Коли Кентен змужнів, то й сам став до горнила. Невдовзі з ковальчука виріс у вправного [34] майстра, чиї підкови, шпаги та інші речі часом були справжнім витвором мистецтва. Батько, дивлячись на спритні рухи сина, радів і потай мріяв, що зможе спокійно дожити віку.

А син день при дні працював біля горнила великої печі. Він став м'язистим, дужим, засмаглим. Здавалося, полум'я та ковальське ремесло зачарували його.

Щовечора після важкої праці Кентен відпочивав на кам'яній лаві біля кузні. Вечірня прохолода лагідно огортала його натруджене і обпалене жаром тіло.

Молодому ковалеві цікаво було дивитися на карети з вельможними панами, що проїздили мимо, на безтурботних студентів та гарненьких панночок, котрі поверталися з міста додому.

Одна з-поміж панночок подобалася Кентенові найбільше. Коли він бачив її горду поставу, ясні очі, біле личко, облямоване строгою чорною наміткою, його серце починало битися дужче.

Щоразу, коли юнакові щастило вздріти красуню, його охоплювала радість, і відтак він цілісінький день щось весело наспівував. А якщо дівчина не з'являлася, він удавався в тугу, на батькові запитання відповідав невлад і люто гатив молотом по ковадлі.

Такий настрій сина турбував батька, але він не наважувався заговорити з ним про це.

А Кентен ніяк не осмілювався підступитись до юної панночки, яка заволоділа його серцем і думками, бо ж боявся, що вона просто насміється з нього.

Що далі, то дужче любив він дівчину, і йому за всяку ціну кортіло дізнатися, хто ж вона, ця славна панянка.

Отож він вирішив непомітно простежити за нею. Та якось Кентен побачив, що дівчина [35] пройшла кількома вуличками і зупинилася перед багатим помешканням пана Бу, художника; його добре знали й шанували в місті. Дівчина взялася за мідну клямку, відчинила двері й хутко зникла в будинку.

Хлопець був у розпачі. Невже це донька пана Бу Магдалена, про яку ходили чутки, що вона гордячка і, до того ж, закохана в одного з найталановитіших учнів свого батька?

• Отже, у Кентена, який мав тільки сильні руки і талант коваля, не було анінайменшої надії привернути до себе багату панянку.

Сумно й гірко було на душі у Кентена. Цілими днями ходив він, ходив у зажурі. А коли наставав вечір, хлопець підкрадався до будинку пана Бу, ховався за деревом і прикипав поглядом до вікна, сподіваючись угледіти хоча б легку тінь красуні у мерехтінні свічки.

Туга його ставала нестерпною. Юнакові так хотілося бути разом із Магдаленою!

І ось одного разу Кентен сказав батькові:

- Я знаю, що завдав тобі чимало прикростей. Але ж ти сам добре бачиш, що хоч мої руки й кують залізо, та серце мрів про інше. Тому я хочу покинути кузню й найнятися до пана Бу, який шукає помічника розтирати фарби. І тоді я житиму під одним дахом із тією, котру люблю.

- Ти що, сину, з глузду з'їхав? - промовив старий коваль.- Хіба не знаєш, що донька пана Бу - нерівня тобі? А ще кажуть, що незабаром вона має заручитися із молодим художником. Ти добрий коваль. Забудь, сину, Магдалену. Чи в Лувені бракує вродливих дівчат, котрі захочуть вийти за такого парубка, як ти? Тільки гукни - і від них одбою не буде.

- Батьку, не переконуйте мене. Я знаю, що [36] завдаю вам болю, але я провідуватиму вас. Моя доля не в кузні, а в майстерні пана Бу.

І хоч як умовляв батько сина, той усе ж таки покинув дім.

У будинку господаря на Кентена чекала дуже невдячна робота. Щодня він замітав майстерню, чистив пензлі й палітри, розтирав і змішував фарби. А ночував у брудному закутку стайні. За ліжко йому правив оберемок соломи. Часто у стайні було холодно, аж вода у відрі замерзала. Але хлопець не скаржився. Адже він кожного дня міг бачити Магдалену, коли вона заходила до майстерні, щоб поцілувати батька. З часом Кентен усе пильніше приглядався до роботи художника. Багато цікавого й корисного дізнався він, слухаючи розмови знаменитого майстра з учнями. Незабаром юнак пізнав усі секрети малярства. Вечорами він намагався шматочком вугілля потайки відтворити лик Магдалени на голій стіні свого закутка.

Одного дня Магдалена вбігла до майстерні, обливаючись слізьми. Батько кинувся до неї і почав розпитувати, що сталося.

- Благаю,- мовила вона схлипуючи,- виженіть з дому вашого учня Ганса (а це той самий, що мав одружитися з дівчиною).

- Прогнати Ганса?! Нізащо в світі! Це один із найздібніших моїх учнів. Я вже доручаю йому грунтувати деякі полотна для моїх картин, а інколи й домалювати одяг. Нині ви сваритеся, а завтра помиритесь, і ти перша прибіжиш просити, щоб я прийняв його назад.

- Що ви, тату? Мені байдуже до його таланту, коли цей негідник перед нашими заручинами залицяється до іншої дівчини.

- А ти звідки знаєш? [37]

- Я бачила на власні очі, а коли зажадала від нього пояснити все, то він як води а рот набрав.

І Магдалена впала на стілець, витираючи тоненькою хустинкою мокрі від сліз очі. Марно батько намагався її втішити.

Раптом хустинка впала додолу. Кентен поспішив її підняти. Перш ніж повернути хустинку красуні, він припав устами до клаптика тканини, сподіваючись, що цього ніхто не помітить. Але Магдалена все бачила, і коли брала хустинку з Кентенових рук, то ледь усміхнулася йому.

То був тільки вияв вдячності, проте й цього вистачило, щоб серце Кентена сповнилося радістю.

Другого дня Кентен мовив до пана Бу:

- Якщо вже так сталося, Ганс пішов од вас, то, може б, ви дозволили мені тримати в руках пензлі? Я багато чого навчився, споглядаючи вашу працю.

- Хлопче,- сказав майстер,- не смій і мріяти про це! Той, хто розтирає фарби,-ще не художник! Я ніколи не довірю тобі ні пензлів, ні полотна!

Але Кентен не впадав у відчай і при кожній нагоді просив майстра:

- Учителю, випробуйте мене. У батьковій кузні я часто спостерігав гру світла й тіні, і хочу намалювати це на полотні.

Художник лише знизував плечима й намагався якомога швидше спровадити настирливого слугу.

А Кентен і далі потайки малював у своєму закутку в стайні.

І ось настав час, коли він відчув, що може малювати не гірше майстра.

Був саме червень, і сонце сходило рано-рано. [38]

Коли в будинку всі ще міцно спали, Кентен зручно вмостився перед полотном художника, особливо дорогим йому. На передньому плані, поміж двох рядів колон, кожна з яких була прикрашена статуеткою, стояла на колінах Діва Марія у темному вбранні, ледь схиливши голову,- обличчя лагідне і зосереджене.

Кентен не міг одвести від картини очей - так була схожа на Магдалену ця дівчина. Та й меблі на полотні дуже вже нагадували ті, що їх бачив хлопець у помешканні пана Бу.

Кентен узяв пензлі та фарби і, оглядаючись, заходився щось ворожити над картиною.

Закінчивши роботу, він підмів підлогу, ретельно очистив приладдя і заховався в кутку, терпеливо чекаючи на майстра.

Рівно о восьмій ранку пан Бу, як завжди, зайшов до майстерні. Окинув поглядом кімнату, глянув на мольберт з ескізами, потім підійшов до своєї улюбленої картини, що була вже майже закінчена. Та враз жахнувся. На кінчику носа в Діви Марії сиділа муха. І не якась там невидна мушка, а гладка зелена муха із сталевим полиском.

Художник підійшов ближче, аби зігнати муху - він не міг стерпіти такого блюзнірства. Махнув рукою, але клята муха й не думала тікати, вона навіть не ворухнулася. Кілька разів пробував художник зігнати нахабу, та все було марно. Немов заворожений підійшов він до полотна впритул і почав доскіпливо його розглядати. Аж тепер збагнув, чому муха не злітала з полотна: вона була не жива, а намальована.

- Хто посмів торкнутися моєї картини? - вигукнув художник.- Ану ж признавайтеся, а то всіх порозганяю!

Кентен, не довго думаючи, сміливо мовив: [39]

- Це моїх рук діло. Робіть зі мною що хочете, але я мушу довести, що теж маю хист до малювання і не згірш за інших володію пензлем.

- Ти вже це довів, хлопче! Муха була як жива. Віднині можеш вважати себе моїм учнем. Тебе чекав велике майбутнє.

Кентен не міг приховати радості - адже він домігся свого. Тепер би йому тільки завоювати серце Магдалени! Щастя і тут йому усміхнулося.

Дівчину зворушило кохання, яке світилося в очах Кентена.

У скорім часі художник благословив шлюб доньки з Кентеном, який став його найулюбленішим учнем.

Відгуляли гучне й пишне весілля. Кентен став знаменитим художником, спочатку в місті Лувені, потім у своєму краї, а відтак і в цілому світі. Кажуть, що він довгі роки жив щасливо з Магдаленою, яка вірно любила чоловіка й шанувала його талант.

 

 

БІДАР І ВОДЯНИК

Болгарська народна казка

В одному селі жив старий дід. Він був дуже бідний, нічогісінько не мав. Помер і залишив своєму синові один лиш кужіль. Син узяв той кужіль і подався на заробітки. Дорогою в нього порвалися мотузки на постолах. Він вийняв кужіль і почав шукати мотузку. Та помалу дістався до великої річки. Вона була широка, як море. Як його перевезтися?

Став чоловік на березі й сушить собі голову, не знає, що робити. Поки отак думав, з води вигулькнуло бісеня. [40]

- Що ти робиш?

- Мотузку сукаю!

- Навіщо вона тобі?

- Річку зв'язати!

- А нащо тобі її в'язати?

- Щоб додому віднести!

Бісеня пірнуло у воду й побігло до свого батька - водяника.

- Тату, якийсь чоловік там на березі сукає мотузку, щоб зв'язати річку й віднести її до себе додому!

- Це, напевно, якийсь страшний ворог! Де ж ми житимемо? Я без ноги, то біжи ти поміряйся з ним силою. Переможеш його, і він не забере річки!

Бісеня знову виринуло з води:

- Гей, ходи-но сюди!

- Що тобі ще треба?

- Забереш цю річку, як побореш мене!

- Поборемося, як прийдеш до мене в село!

- Прийду!

Поплентало бісеня за чоловіком. Той привів його до прірви, де жив змій.

- Ти ще малий, і мій син ще дитина, то ви боротиметеся, а я подивлюся,- сказав чоловік.

Коли це виповзає змій. Бісеня злякалось і втекло. Чоловік сховався від змія, а тоді знову прийшов до річки.

Прибігло перелякане бісеня до свого батька.

- Тату, не можна боротися з тим чоловіком. У нього є син, теж дитина, як і я, і коли той син з'являється, дерева в лісі хиляться з ляку.

- То біжи позмагайся з ним, хто далі кине яблуко. Ти його переможеш, і не забере він річки!

У великій бульбашці виринуло бісеня з води. А чоловік сидить, сукає мотузку. [41]

- Гей, навіщо ти сукаєш мотузку?

- Аби міцніша була!

- Навіщо тобі міцна мотузка?

- Щоб не порвалася, коли нестиму річку!

- Віднесеш річку, коли кинеш яблуко далі за мене!

- Кидай спершу ти, а тоді я! Жбурнуло бісеня своє яблуко аж за річку.

Чоловік замахнувся, та не кинув яблуко, а непомітно сховав його в кишеню.

- Бачиш: я переміг. Твоє яблуко було видно, як воно летіло і як упало за річкою, а мого не було видно ні коли воно летіло, ні коли падало!

Бісеня зніяковіло і мерщій у воду. Прийшло до батька й каже:

- Тату, він переміг мене! Зараз забере нашу річку!

- Справді? - запитав старий водяник.

- Атож. Йому залишилося тільки зв'язати річку.

- Доведеться мені йти до нього. Той чоловік лишить нас без домівки, а то ще, чого доброго, і нас занесе!

Узяв милицю - тук-тук, тук-тук - і вже виткнувся над водою. Чоловік саме нахилився зав'язати мотузку на постолах.

- Гей, нащо ти в'яжеш річку?

- Понесу її додому! - відповів чоловік.

- Але ж вона наша! - каже старий водяник.- Що ж ми, зостанемося без домівки?

- Ваша чи не ваша, а я її заберу. Де хочете, там і живіть! А як лишитеся в цій річці, станете моїми рабами!

Водяник благав, а чоловік удавав, ніби не чує.

- Залиш нам річку, ми дамо тобі торбу золота! [42]

- Що таке торба золота! Ще й нести її треба.

- Дам тобі дві торби і сам однесу! - обіцяє водяник.

- Ну, це вже інша річ. Гляди тільки, щоб торби були великі, як мішки.

Водяник пірнув у воду й незабаром виніс дві великі торби золота.

Чоловік рушив, а водяник насилу тяг ті торби слідом за ним.

Підійшли вони до села. Водяник натомився і сів відпочивати. А чоловік думає собі: «Як він ітиме аж до моєї хати, то довідається, де я живу. Збере вранці родичів і забере в мене золото». І почав він міряти водяника - від п'яти здорової ноги аж до голови.

- Нащо ти мене міряєщ? - питається водяник.

- Дах моєї хати вкритий шкурами чортів, треба ще покрити один куток, тож я міряю, чи вистачить твоєї шкури.

Чоловік сказав це і ніби закуняв. А водяник за милицю і ходу! Бідар узяв те золото й приніс додому.

 

 

ВИНОГРАДАР І ЗМІЯ

Болгарська народна казка

Один чоловік мав гарний виноградник. Біля виноградника лежала купа каміння, де жила велика змія. Якось виноградар побачив змію і надумав зробити їй добро. Узяв кухоль свіжого молока, приніс, поставив біля каміння і став оддалік - хотів побачити, що буде. Змія вилізла, випила молока і впустила в кухоль один золотий. Виноградар узяв кухоль із [43] золотим і пішов собі. Відтоді щоранку носив він змії молоко і забирав по одному золотому. Так дружили вони багато років.

Якось виноградар покликав сина, майбутнього господаря, і розповів йому про змію, що її годував молоком. Почав і син носити молоко й забирати золоті. Одного разу він подумав: «У тій купі має бути багато золотих; краще вбити змію, розрити купу й забрати золоті, а не носити молоко та годувати ту змію».

Отаке надумавши, він узяв палицю і поніс змії молоко. Коли змія молоко випила, хлопець замахнувся і щосили вдарив її, але убити не зміг, відбив тільки шматок хвоста. Змія розгнівалась і вкусила хлопця. Він розпух і ледве дійшов додому. Батько спитав його, що сталось. Син розповів усе, як було, і через кілька днів помер.

Минуло багато часу, і якось прийшов виноградар до тієї самої купи каміння. Вилізла і змія. Виноградар їй каже:

- Давай знову дружити, як раніше дружили.

А змія йому відповіла:

- Чоловіче, не може відновитися колишня дружба. Поки ти бачиш синову могилу, а я - свого відбитого хвоста, ми не можемо стати друзями. Коли щось робиш, думай і про наслідки.

 

 

ШАН І МАРІЖУАНА

Галісійська народна казка

Жили собі чоловік та жінка, і так вони любили одне одного, що й не сказати. Його звали Шан, і він був дурнуватий. її звали Маріжуана. І мали ці чоловік та жінка осла. [44]

Якось Шан пішов з ослом у ліс по дрова і знайшов мішок срібних монет. Він нав'ючив мішок на осла і повернувся додому. Вдома розповів жінці, що знайшов мішок із срібними песо, але жінка відповіла, що це не срібло, а непотріб. А він:

- Та ні, це гроші. А жінка на те:

- Мовчи і нікому не кажи, бо вони нам дуже потрібні.

Трохи згодом Шан узяв осла і знову пішов у ліс. А назустріч йому чоловік, питає, чи не знаходив мішка із срібними монетами. А Шан:

- Та знайшов, але Маріжуана сказала, що вони нам дуже потрібні.

Чоловік пішов до Шанової жінки і став вимагати, щоб вона віддала йому мішок із сріблом. Маріжуана відповіла, що знати нічого не знає. Тоді чоловік звернувся до суду.

От у день суду Маріжуана встала раненько, насмажила шкварок і розсипала їх на городі. Потім покликала Шана:

- Шане, вставай і йди по траву для осла! Шан устав і пішов. Побачив на городі шкварки і став збирати їх. А жінці сказав:

- Маріжуано, цієї ночі впали з неба гарячі шкварки.

- Дурненький! Як можуть падати з неба гарячі шкварки?

- Так, так, ось у мене в зубах застряло м'ясо.

- Послухай, піди краще по траву для осла!

Поки Шан ходив, Маріжуана поклала газету перед ослом, і осел почав ревти. Побачив це Шан та й каже:

- Маріжуано, осел читає газету і каже а, є, і, о, у! [45]

От на суді і суддя питав, чи не знаходив Шан мішка з грошима. А Шан:

- Та знайшов, але Маріжуана сказала, що вони нам дуже потрібні.

Тоді суддя звелів Маріжуані, щоб та віддала гроші. А вона:

- Ви не зважайте на його слова, бо він також запевняв, що цієї ночі з неба впали гарячі шкварки.

- Авжеж,- підтвердив Шан.- Вони й досі стирчать у мене в зубах.

Маріжуана знову:

- А ще ти казав, що вранці осел читав газету.

- Так, так, він навіть казав а, є, і, о, у! Ось таким чином Маріжуана виграла справу, бо ніхто не повірив Шанові.

 

 

ЦАРІВНА ЙДЕ НА ВІЙНУ

Грецька народна казка

Жив собі цар, і мав він троє дочок. Несподівано прилетіла вістка, що сусідній цар іде на нього війною. Задумався цар. Що робити? А старша дочка й питав:

- Чого ти, батьку, сумуєш?

- Нащо тобі знати - це не жіноча справа.

- Прошу, рідненький, повідай мені про свій клопіт.

- Що тобі сказати? Прилетіла вістка: треба йти на війну. Але я вже старий, немічний...

- Ой, скільки лиха принесе війна! Тепер уже не скоро віддасте мене заміж! - зітхнула дівчина.

Прийшла середульша дочка, питав: [46]

- Чого ти, батьку, сумуєш?

- Нащо тобі знати - це не жіноча справа.

- Прошу, рідненький, повідай мені про свій клопіт.

- Мабуть, не треба. Ти все одно скажеш те саме, що й старша.

- Ні, батьку, не скажу.

- Ну слухай! Прилетіла вістка: треба йти на війну. Але я вже старий, немічний...

- Ой, скільки лиха принесе війна! Тепер уже не скоро віддасте мене заміж! - сумно мовила дівчина.

Нарешті прийшла менша дочка, питав:

- Чого ти, батьку, сумуєш?

- Нащо тобі знати - це не жіноча справа.

- Ні, повідай, я ж твоя рідна донька!

- Мабуть, не треба. Ти все одно скажеш те ж саме, що й твої сестри.

- Ні, не скажу! - твердо відповіла дівчина.

- Ну, слухай! Прилетіла вістка: треба йти на війну. А я вже старий, немічний...

- Не журіться, батечку! Пошийте мені чоловічу одежу, дайте коня, і я поведу ваше військо.

- Де таке бачено? Хіба можна дівчині воювати?

- Не бійтесь за мене. Я смілива. Я воюватиму,- не відступалася дівчина.

- Гаразд, хай буде по-твоєму.

Цар наказав пошити для меншої дочки чоловічу одежу, сам вибрав найкращого коня, і царівна очолила батькове військо.

Невдовзі країну облетіла нова, радісна вістка: ворог розбитий ущент.

А допомагав царівні в цій війні інший сусід, царевич. [47]

Він повертався додому. Шлях йому стелився через володіння царя, якому допомагав. От царевич і надумав заночувати в замку, де жила наша царівна. Коли він її побачив, одразу впізнав того юнака, який боронив свою землю від ворога.

Повернувся царевич додому та й каже матері :

- Разом зі мною воювала хоробра дівчина.

- Як це дівчина може воювати? - здивувалася мати.- Де таке бачено, де таке чувано?

Царевич розповів усе, як було. Тоді мати каже:

- Поїдь до них у гості і вмов царівну піти погуляти на луг. А потім подивись на ті місця, де ви гуляли. Якщо трава на її місці буде зеленіша, значить, дівчина не була на війні.

Царевич так і зробив. Царівна охоче погодилася піти на луг. Натомившись, сіли вони відпочити, а царевич тим часом задрімав. Царівна перейшла на інше місце, відпочила, потім посиділа хвильку біля царевича і почала його будити:

- Вставай, царевичу, нам пора додому. Глянув царевич на те місце, де відпочивала

царівна: трава там була зеленіша, ніж на його місці. Повернувся до матері й каже:

- Там, де відпочивала царівна, трава була зеленіша.

- Хіба я не казала, що не може дівчина воювати? - мовила мати.

- Все ж таки на війні була дівчина. Я це доведу, потім проситиму її вийти за мене заміж! - стояв на своєму царевич.

Він переодягнувся у бідняцьку одежу. Набрав [48] веретен, намиста та й пішов до палацу, де жила царівна.

- Веретена, намисто продаю! - вигукував царевич.

Почули це служниці та й кажуть царівні:

- Чуєш, царівно, що продав той бідняк? -г- Хай собі продає,- байдуже відмахнулася царівна.

- А ми хіба нічого не купимо? - спитали служниці.

- Купуйте, як хочете!

Служниці спустилися вниз до хлопця та й питають:

- Скільки просиш за разок намиста?

- Я грошей не беру, тільки миску проса.

Дали служниці миску проса. Але він, висипаючи просо в торбину, взяв і, ніби ненароком, розсипав його на землю. А поки збирав, надворі стемніло.

Служниці й питають хлопця:

- Чого ти не попросиш у нас іще миску проса, а згаяв півдня, щоб зібрати його по зернині?

- Хочу зрозуміти, що таке злидні,- відказав хлопець.- Якщо можете, люди добрі, пустіть мене переночувати. Я згоден ночувати і в підземеллі.

- Пустіть його в підземелля, хай ночує,- погодилася царівна, коли вислухала служниць.

Царевич тим часом вистежив, куди служниці поклали ключі від кімнати царівни, а вночі пробрався до неї, дав сонній понюхати чар-зілля, викрав її й відвіз до себе додому. Але пройшли чари, царівна прокинулась у чужому палаці. З переляку їй відібрало мову.

Три роки минуло. Мати й каже царевичу: [49]

- Покинь її, нащо тобі німа, одружишся з іншою.

Послухав царевич матір. Знайшли йому іншу наречену. Приготувалися до весілля. А коли йшли вінчатися, всім людям роздавали свічки, щоб світили дорогою.

Дали свічку і німій дівчині.

По дорозі до церкви люди почали кричати:

- Німа, твоя свічка давно згоріла! Хіба тобі не пече пальці?

Але дівчина мовби й не чула.

- Нехай моя наречена спробує їй пояснити,- сказав царевич.

- Німа, тобі пече пальці! Невже не боляче? - вигукнула та.

- Відтепер ти будеш німою,- раптом заговорила німа дівчина.- Іди собі, звідки прийшла! Я три роки мучилась, бо втратила мову з переляку. А ти наділа вінок нареченої і думаєш, що ти тут хазяйка! Не бувати цьому!

Царевич відмовився від нареченої, яку йому нараяла мати, і залишився жити із своєю царівною. Так вони все життя пройшли разом у щасті.

 

 

БІЛИЙ КІТ

Ірландська народна казка

Давно-давно, коли ще світ був молодий, в одній далекій долині стояв великий мурований замок, а навколо замку росла густа пуща. Дерева там були височенні і ніколи не скидали листя. У тому замку жив велетень на ім'я Тренкос, тобто «Дужий у Ногах»,- такий запеклий і жорстокий войовник, що на всі околишні землі наганяв жах. [50]

Одного дня забаглося йому піти війною на сусіднього володаря, короля Злив. Він підступно напав на нього, самого короля забив, а його дочку, королівну Медб, забрав у полон.

Повернувшись до свого замку, велетень поселив королівну в розкішних покоях, надарував їй барвистих шовкових одінь і приставив до неї сотню карликів у червоних та зелених каптанчиках, щоб услуговували їй в усьому. І були там умільці-арфісти, що грали на арфах з ранку до вечора, і співаки, що співали мелодійних пісень. А ще подарував велетень королівні для забави цілий кошик коштовних самоцвітів - вони відбивали світло й іскристо променилися різними барвами. Тільки одного не дозволив їй велетень: виходити із замку. Він попередив її, що краще нехай і не важиться, бо в замку сотня дверей, і кожні стереже потворне псище із залізними іклами - ті пси розірвуть на шматки будь-кого, хто спробує вийти.

Невдовзі після того, як королівна опинилась у замку велетня, спалахнула війна між Тренкосом та королем Островів. Покидаючи замок, велетень увійшов до королівни й сказав, що візьме її за наречену, коли повернеться з війни.

Королівна відповіла йому:

- Я ніколи не одружуся з тим, хто убив мого батька!

Але велетень тільки засміявся на її слова - мовляв, нікуди вона не дінеться, яка буде його воля, так вона і вчинить. Потім ще він наказав карликам годити королівні, поки його не буде, і вийшов, покинувши бідолашну королівну всю в сльозах.

Наступного дня прокинулася вона раннім ранком. Встала, розчинила вікно і виглянула [51] вниз, чи не можна б якось спуститися на землю. Але вікно було дуже високо, а ще ж унизу попід стінами сторожували люті пси.

Страх і розпач пройняли її, і вона вже хотіла відійти від вікна, коли раптом їй здалося, ніби щось ворухнулося серед гілля дерева, найближчого до замку. Королівна знову виглянула й побачила, що на грубезній гілляці, зверненій у бік вікна, сидить маленький сніжно-білий кіт.

- Няв, няв! - голосно пронявчав він.

- Ой, який гарний котик! - промовила королівна.- Стрибни-но сюди у вікно!

- Відступися тропіки, і я стрибну,- відказав кіт людським голосом, що непомалу здивувало дівчину.

Онімівши вражено, вона ступнула крок убік. А кіт скік - і вже опинився у неї в покої. Там він стріпнувся трохи, тоді вибрався королівні на руки й замурчав.

- Як же тебе звати? І звідки ти взявся? - спитала його королівна.

- Не в цім клопіт,- відказав кіт.- Головне, що я твій друг і прийшов тобі допомогти. Тому слухай уважно. Коли велетень повернеться, ти кінець кінцем скажеш йому, що згодна вийти за нього заміж. Але перше його карлики повинні намотати три клубки чарівної роси, що вкривав траву туманного ранку. І ті клубки мають бути ось такі завбільшки.- Кажучи це, кіт приклав лапу до одного вуха, тоді до другого, і витяг три клубочки - один червоний, один синій і один жовтий.

- Та вони ж не більші від горошин! - скрикнула королівна.- Таке завдання їм дуже легко буде виконати.

- Не так-то й легко,- заперечив кіт.- На один клубок у них піде цілий місяць, отож ти [52] матимеш три місяці часу до того, як велетень присилує тебе одружитися з ним, бо він, коли вже пообіцяв щось, від слова не відступається.

- А ти побудеш у мене, поки він прийде? - спитала королівна.

- Ні,- відповів кіт,- мені треба повертатися до свого палацу. Я живу на прегарному острові посеред широкого моря, і туди ще зроду ніхто з людей не припливав. Тільки один чоловік ступить ногою на мій острів.

- І хто ж то буде? - поцікавилась королівна.

- Це буде той, хто визволить тебе від велетня,- пояснив кіт.

- На жаль, це нікому не по силі,- зітхнула королівна.- Не викуто ще такого меча, щоб ним можна було подужати велетня та його псів.

- Такий меч уже є,- сказав кіт.- А зараз мені пора прощатися. Не забудь, що ти маєш сказати велетневі, і стеж за деревом. А коли побачиш когось любого тобі серед гілля дерева, кинь йому ці три клубки, тільки не озивайсь ані словом, бо все пропаде.

- Коли ж ти до мене ще прийдеш? - спитала королівна.

- Чекай і побачиш,- відказав білий кіт. Більше він не промовив ні слова, а просто вискочив з вікна й умить зник серед зеленого тріпотливого листя.

На другий день повернувся велетень. Невдовзі він зайшов до королівни і звелів їй лаштуватися до весілля, яке йому кортіло справити якнайшвидше.

- Але спершу пообіцяй мені одну річ,- сказала йому королівна.

- То кажи, я слухаю. [53]

Вона й сказала, що хоче, аби його карлики змотали три клубки роси.

----Це можна зробити заіграшки! - весело засміявся Тренкос.- Я сьогодні ж віддам наказ, і завтра вранці клубки будуть готові, тож не встигне надійти й завтрашній вечір, як ми вже будемо одружені.

- Але ти обіцяєш не силувати мене, поки не буде змотано всіх трьох клубків? - запитала королівна.

- Обіцяю! - врочисто запевнив велетень. Потім він скликав усіх карликів і наказав

уранці зібрати всю чарівну росу, що виступить на траві, і змотати її в три клубки - один червоний, один синій і один жовтий. Другого ранку карлики вийшли на пошуки - перебрали одну по одній геть усі Травинки, однак спромоглися зібрати чарівної роси тільки на таку коротеньку ниточку, як оленяча вія. Те саме повторювалося й третього ранку, й четвертого, і кожного наступного. Велетня Тренкоса це вкинуло у великий гнів - він і репетував на все горло, і бурчав стиха, але мусив дотримуватися слова й навіть близько не підходив до королівни.

Так минали день за днем.

Тим часом маленький білий кіт не байдикував: він гасав щодуху і вгору, і вниз, і туди, й сюди, аж поки нарешті знайшов королевича Срібної Річки, що був закоханий по вуха в королівну Медб. Королевич сидів самотою, думав про свою кохану і все сушив голову, де ж вона поділася. Смуток огорнув його душу, тож він спочатку й не помітив маленького кота. Але коли той скочив йому на коліна, королевич усміхнувся й сказав:

- Чого тобі треба, білий котику? [54]

- Я знаю таємницю, яку ти хотів би почути,- відповів йому кіт.

- Я тільки одне хотів би почути: як звуть того лихочинця, що викрав королівну Медб,- сказав королевич.

- Саме це я й збираюся тобі сказати,- промовив кіт.- Отже, слухай уважно, бо я не люблю двічі казати те саме. її забрав до свого замку велетень на ім'я Тренкос, і вона тепер у страшній небезпеці, бо він замірився якомога швидше одружитися з нею.

- Ти тільки скажи мені, куди йти, і я знайду його і збавлю віку! - запально вигукнув королевич.

- Провіщено, що жоден меч, зроблений людськими руками, не може заподіяти йому шкоди,- значливим тоном заявив кіт.- І його охороняють люті меткі пси із залізними іклами - вони роздеруть тебе на дрібні шматочки, коли ти спробуєш так просто підступити до замку.

- Тоді скажи, що я маю робити? - запитав королевич.

- Ти повинен дістатися через гори до пущі, яка оточує його замок. Там ти побачиш височенне дерево біля одного вікна, що звернене на захід. Видерись стовбуром угору, сядь на гілці й простягни до того вікна капелюха, оздобленого сріблястим пір'ям. Коли в твій капелюх вкинуть три клубки - один червоний, другий синій і третій жовтий,- чимдуж вертайся до мене. Але не мов ані слова, бо тебе почують сторожові пси.

Королевич не став баритися й того самого дня вирушив у дорогу. Переплив він через дві річки, перетяв широку рівнину, вибрався - все вище й вище - у сині гори, а тоді спустився схилом потойбіч і зрештою добувся до [55] густого непрохідного лісу, що оточував велетнів замок. Він знайшов височенне дерево, виліз на самий його вершечок і струсонув гіллям - там, де вікно лицем до надвечірнього сонця.

У ту ж мить вікно прочинилося і виглянула королівна Медб, і королевич побачив, яка вона сумна, але ще гарніша, ніж будь-коли раніш. Він уже мало не озвався до неї, та, вчасно згадавши пересторогу білого кота, тільки мовчки скинув капелюха з трьома сріблястими пір'їнами і простяг перед себе. Королівна вкинула в капелюх три різнокольорові клубки, послала повітряний поцілунок коханому, зачинила вікно й зникла.

І раптом королевич почув голос велетня - той саме вертався з полювання, співав і вигукував щось до своїх псів. Королевич перечекав, поки велетень увійшов усередину замку, тоді спустився з дерева й рушив у дорогу назад. І хоч спішив як тільки міг, добирався він додому цілий день, ніч і ще один день. Нарешті перед ним постав його палац, і найперше, що він помітив - це білого кота біля головного входу: кіт сидів і чистив свої вуса.

Побачивши королевича, кіт спитав:

- То як, дістав клубки?

- Дістав,- відповів королевич.

- Ну, тоді ходім зі мною,- сказав кіт. Вони й пішли вдвох. Минуло трохи часу і

палац залишився позаду, а попереду замріло море, блискуче під сонячним промінням.

Коли вони вийшли на берег, кіт обернувся до королевича й сказав:

- Візьми в руку червоний клубок, дістань з нього кінчик нитки й міцно затисни в долоні, а сам клубок кинь у воду. Потім почекай і побачиш, що буде.

Королевич так і зробив. Клубок легенько [56] поплив собі по хвилях, усе далі й далі від берега, аж урешті перетворився на крихітну цяточку вдалині.

- Тепер смикни за нитку,- сказав кіт. Королевич став обережно вибирати нитку і невдовзі побачив, як щось заяскріло у воді, щораз ближче й ближче з кожним посмиком, і кінець кінцем до берега прибився прегарний срібний човник.

- Сідай у цього човника,- сказав кіт,- і він запевне переправить тебе через море, на острів, куди ще жодна людина не ступала ногою. На острові ти побачиш палац. Коли ввійдеш до того палацу, у просторій його залі знайдеш на стіні меча. Це єдиний меч, яким можна забити велетня Тренкоса. Там ти знайдеш також таріль на столі, а на ньому сто маленьких пиріжків; якщо ти візьмеш їх із собою й кинеш по одному велетневим псам, вони всі й сконають. Тільки стережися, щоб нічого не їсти й не пити, поки дістанешся до палацу, а то геть усе забудеш про королівну.

- Я ніколи не зможу її забути, я все зроблю так, як ти кажеш,- сказав королевич.

Він сів у срібного човника, й човник швидко помчав удалину, аж геть за край світу.

Минали довгі сонячні дні й чарівні зоряні ночі, а човник усе плив і плив, і ось одного раннього ранку королевич нарешті побачив, як на самому обрії виступив із моря острів, і дуже зрадів, бо вже мало не охляв з голоду та спраги. Цілий той день плив човник, але острів наче зовсім не ближчав, і тільки на світанку другого дня королевич опинився біля острова, де до самої води посхиляли дерева свої віти, обважнілі від різнобарвних плодів.

Побачивши ті плоди, королевич зовсім забув обіцянку білому котові: він пам'ятав лише [57] про свій голод та спрагу. І коли човник врізався в берег, він кинувся до першого дерева й почав їсти смачнющі соковиті плоди. Королевич І не помітив, як човник тим часом тихенько відплив й зник за обрієм. Отак, на жаль, здійснилось те, про що перестерігав кіт: королевичу зовсім випало з пам'яті і королівна Медб, і велетень.

Вгамувавши голод, королевич зліз із дерева й рушив рівною ясною дорогою, що слалася перед ним. Недовго він і пройшов, як почув звуки музики, а ще трохи далі побачив трьох дівчат з арфами - вони прямували йому назустріч. Дівчата привітали його радісними вигуками:

- Ласкаво просимо на наш острів, королевичу Срібної Річки! Ми проведемо тебе до палацу - там твого приходу дожидають король і королева разом з красунею-королівною Ейлін.

Отож королевич разом із ними підійшов до палацової брами, де й справді стояли король та королева. Але гість на них тільки мигцем глянув, бо коли уздрів їхню вродливу дочку, то вже не зміг від неї і очей відвести. І він зразу закохався в прегарну Ейлін, бо ж геть забув про королівну Медб. І так стали збігати день за днем, а потім тиждень за тижнем, усе в бенкетах, і співах, і танцях, і забавах на зеленому моріжку перед палацом, і таке гарне те все було, як передзвін ніжних дзвіночків.

А карлики тим часом невтомно мотали клубки з роси, і вже вони скінчили один клубок і половину другого, тоді як бідолашна Медб дивувалася, чому більш нічого не чути про її коханого королевича.

Королевич же попросив у короля й королеви руки їхньої дочки Ейлін і дістав згоду, і вже [58] недалекий був день весілля. І ось напередодні цього дня, коли королевич сидів сам-один у себе в покої, чув він раптом, як щось доторкається до його ноги. Глядь він униз - аж то білий кіт докірливо так нявчить до нього. Тільки-но побачив королевич кота, як відразу згадав і королівну Медб, і велетня, і відчув, який він страшенно нещасний, але кіт не дав йому часу на жалі.

- Ти повинен почекати до завтра,- сказав кіт,- і тоді, тільки-но зазоріє, зійдеш до моря, не оглядаючись ні лівобіч, ні правобіч, і пильнуватимеш, щоб жодна жива істота тебе не торкнулася, коли не хочеш залишитися тут назавжди. А ставши на березі, кинеш синій клубок у воду і, коли срібний човник підпливе близько, швиденько стрибнеш у нього. І вже аж по тому можеш оглянутися назад і вибрати, яка з двох королівен була б тобі любішою дружиною.

Усю ту ніч королевич очей не склепив, і як тільки почало світати, нишком вибрався з палацу й гайнув до берега. Там дістав синього клубка, кинув у море, зачекав, поки він зникне вдалині, а тоді давай тягти нитку. І невдовзі показався срібний човник, усе ближче й ближче, сяючи, мов зоря, серед хвиль.

На цей час у палаці похопилися, що королевич десь подівся, і всі кинулись його шукати, і зчинилася велика метушня. Коли виявили, що його немає ніде в палаці, король, і королева, і королівна Ейлін, і всі придворці та покоївки вибігли надвір і найкоротшою стежкою подалися на берег моря.

Королівна своїм ніжним мелодійним голосом стала кликати його на ім'я, і він уже ладен був оглянутись, але вчасно згадав котові слова і хутко скочив у човника, що зразу ж [59] рвонувся вперед по воді, як морська птаха знімається в небо. І раптом пролунав потворний скрик. Королевич обернувся і, на свій жах, замість королівни з батьком та матір'ю поварив трьох здоровезних витких зелених змій - у них були червоні люті очі й гострі висолоплені язики, вони сичали й звивалися на березі.

А королевич плив і плив, усе далі й далі, мавши надію, що срібний човник безпечно доправить його до рідного острова.

Коли це рано-вранці одного дня, вже потроху й розпачем пройнятий, він примітив якийсь острів у морі, вогненно-іскристий під ясним сонцем. Човник підплив ближче, і королевич побачив, що той острів оторочують деревця, а на них рясно леліють ясно-червоні ягоди. Пахли вони так звабливо, що у зголоднілого юнака аж слинка потекла. Але, пам'ятаючи свою недавню пригоду, він остерігався навіть доторкнутися до них. Потім, однак, розважив, що ніякої шкоди не станеться, коли покуштувати бодай одненьку ягідку. Він уже чекав, щоб човник швидше підійшов під те нависле гілля, коли раптом знявся вітер, стріпонув деревами, і з них посипались ягоди, мов осіннє листя, і деякі попадали в човник. Королевич ковтнув одну ягоду й ту ж мить забув, про що думав перед тим,- тільки одне лишилось у нього на думці - який він голодний та як чудово смакують ягоди.

Коли човник підплив під самий берег, королевич зійшов на землю й почав походжати між дерев та розглядатися. Аж це гульк! - просто на нього котиться величезний залізний м'яч. Ледве він устиг відскочити осторонь, як надбіг цілий гурт велетнів. Один з них помітив його, схопив і підніс угору. Бідний королевич мало духу не випустив, так його стисли велетневі [60] пальці. Побачивши це, велетень поставив його назад на землю, нахилився і спитав:

- Хто ти такий, чоловічку?

- Я королевич Срібної Річки,- відказав той.

- Он як! І на що ж ти вдатен? - поцікавився велетень.

Королевич не встиг щось на це відповісти, коли озвалася гладка жінка котрогось велетня, що стояла обік,- у неї було лише одне око, та й те на підборідді.

- Аз нього був би ласенький шматочок мені на вечерю!

її слова велетні привітали дружним гучним сміхом, що розкотився, наче грім.

- Та він же такий мізерний - його й на один кусень не стане,- зауважив інший велетень.

- Дарма,- заперечила та сама велетка.- Я його швидко відгодую.

На тому й зійшлися - що вона візьме на себе турботу про королевича.

Бідолашний королевич був страшенно переляканий, і спершу йому й їжа до горла не йшла, хоч якими пресмачними ласощами спокушала бранця велетка. Та коли вона кінець кінцем розсердилася й пригрозилась присмалити його на вогні, він вирішив, що краще вже їсти, аніж згоріти на попіл.

І так минали дні один за одним, а в замку Тренкоса королівна Медб усе чекала й чекала, хоч ніхто не показувався. Карлики вже намотали два клубки й узялися за третій.

Одного вечора королевич сидів на самоті тяжко зажурений, бо велетка сказала, що він уже в сам раз погладшав, щоб його з'їсти. Назавтра його мали засмажити велетням на обід. Отож сидить він, похнюплено думає про свою [61] долю, коли це чує поблизу тихеньке мурчання. І зразу ж згадалось йому все про королівну Медб та велетня Тренкоса, і він аж спаленів із сорому.

- Я прийшов не заради тебе,- суворо сказав йому кіт.- Ти заслужив, щоб тебе з'їли. Але королівні Медб не вибратись на волю без твоєї допомоги, а ще ж вона кохає тебе, хоч ти й не вартий її кохання. Тим-то добре вважай цього разу на мої слова: не послухаєшся мене, я вже більш ніколи не прийду тебе визволяти. Вранці ти повинен спуститись до моря, а там уже сам знаєш, що треба робити. Мені ж зараз пора йти-я чую, як вертається велетка.

З цими словами він зник-так само несподівано, як і з'явився.

Велетка, увійшовши до королевича, сказала йому таке:

-; Завтра ти помреш, тож проси чого хочеш - тобі все буде дозволено.

- Коли так,- сказав королевич,- то я хотів би зійти на берег і востаннє помилуватись морем.

- Добре, завтра вранці й сходиш,- погодилась велетка.

- Дякую,- відповів королевич, радий, що тепер йому не треба буде крийцем сходити до моря.

Ніч тяглася так довго, що здавалось, їй кінця не буде, але нарешті край неба спалахнуло перше сяйво світанку. Королевич поспішив надвір і хутенько спустився до берега. На березі він кинув у воду третій, останній клубок, і той поплив далеко-далеко. Потягши за нитку, королевич побачив, що до нього мчить срібний човник, прудкий, як морська ластівка. Коли човник підплив близенько, врадуваний королевич скочив у нього, і невдовзі острів хижих [62] велетнів змалів удалечині і зробився дрібненькою цяточкою на обрії.

Човник плив прямо вперед цілий день і цілу ніч, і коли остання зірка поблякла в небі й перший навскісний сонячний промінь торкнувся землі, спраглої світанку, човник врізався носом у берег мальовничого зеленого острова.

Королевич зійшов на землю й рушив уперед. Довгенько довелось іти, щоб добратися до вузької долини, над якою підносився осяйний білий палац. Коли королевич підступив до головних дверей, ті самі розчахнулися перед ним. Він увійшов у розкішний просторий передпокій, проминув одну за одною кілька палат і ніде не зустрів жодної живої душі. Та коли дістався до найчудовнішої округлої зали, то побачив там із тисячу мармурових стовпців, і на кожному стовпці сидів сніжно-біли^і котик з іскристими чорними очима-тільки один стовпчик посеред зали був порожній.

Обвівши поглядом стіни, королевич завважив, що там висить багато золотих і срібних браслетів, і ще великих мечів, руків'я в яких із золота й срібла, і ще безліч самоцвітів, які міняться голубим, зеленим і рожевим кольором. І були там також столи, а на них срібні ріжки з усілякими напоями, і тарелі, ущерть повні розмаїтих смачнющих наїдків.

Зачудовано розглядаючись на цю дивовижу, королевич звернув увагу, що коти перескакують з одного стовпця на інший, але жоден не займає вільного стовпця посеред зали. Він став міркувати, що б то воно за знак, аж раптом у подиві побачив, що той стовпець уже не порожній: на ньому сидить не хто, як добре йому знайомий маленький білий кіт.

- Упізнав мене? - спитав кіт.

- Авжеж, упізнав,- відказав королевич. [63]

- Що ж, добре. Тоді я скажу тобі, хто я такий. Це палац маленького білого кота, і я тут король. А тепер ходім трохи перекусимо, бо ти, мабуть, зголоднів.

І вони влаштували розкішну учту,- стали їсти й пити усе, що було на столах перед ними, і час минав жваво та весело.

А другого дня король білокотячого королівства дав королевичу великого меча із золотим руків'ям-того меча, що може завдати смертельного удару Тренкосові,- і сто пиріжків для сторожових псів велетня.

- Бери цього меча і швидше в дорогу, щоб не спізнитися,- сказав кіт.- Завтра карлики скінчать третій клубок і велетень дістане право одружитися з королівною Медб. Та візьми ще ось цей подарунок їй від мене.- І кіт поклав королевичу на долоню брошку - таку переливну, яких той, скільки жив, не бачив.

Після цього король-кіт і королевич у супроводі решти котів спустилися на берег, і там королевич сів у срібного човника, попрощався, і суденце легко й прудко помчало його понад морськими хвилями. І так він плив цілий день і цілу ніч.

А коли настав світанок, човник підплив до берега острова, королевич зійшов на берег і хутко подався через гори й доли, аж поки добувся до замку Тренкоса. Почувши його ходу, пси заскреготіли зубами й загарчали в нестямній люті, але тільки-но вони підскочили до нього, як він почав кидати їм отруйні пиріжки: кожен пес ухопив по одному пиріжку, і всі вони тут-таки на місці й поздихали.

Тоді королевич Срібної Річки поставив перед собою щита й тричі лунко вдарив по ньому мечем. Тренкос почув ті звуки і послав карликів подивитися, хто там такий. [64]

Карлики доповіли, що це його викликав на двобій королевич Срібної Річки. Велетня пойняв страшний гнів, він схопив свою величезну довбню з наїженими цвяхами й рвонувся вперед.

І почався бій, і тривав він довго-довго, але жоден супротивник ані на крок не відступав. Нарешті, вже надвечір, велетень закричав:

- Годі на сьогодні, ми вже наборолися! Відпочиньмо, а завтра на світанку знов почнемо.

- Ні,- заперечив королевич.- Сьогодні кінчаймо!

- Ну, то стережися! - вереснув Тренкос і розмахнувся залізною довбнею, щоб розчерепити королевичу голову. Але королевич не дався застукати зненацька: він сам ураз скочив наперед, виважив меча і вгородив його велетневі в серце - той тільки ревнув на весь голос і гепнувся неживий на землю.

Королівна Медб зі свого вікна стежила, як билися королевич з велетнем. Побачивши, що велетень загинув, вона швидко вибігла привітати переможця, і незмірна була їхня радість, коли вони двоє зустрілися.

Наступного дня королевич з королівною і всі карлики й арфісти вирушили в дорогу до палацу королевича і незабаром там відсвяткували бучне весілля королевича Срібної Річки й королівни Медб. І жодна з коштовних оздоб, які мала на собі наречена у день весілля, не могла зрівнятися з тією брошкою, що подарував їй король білокотячого королівства. [65]

 

 

БЕЛЬЯ-ФЛОР

Іспанська народна казка

Був собі чоловік і мав він двох синів. Старшого, Хосе, забрали в солдати і послали в Америку, де він прослужив багато років. Повернувся аж тоді, коли батько помер, а брат захопив сам увесь маєток і став багатієм, куди тобі. Прийшов Хосе до нього, а той саме спускається сходами.

- Не впізнаєш мене? - питає його. А брат, грубо так:

- Ні!

Тоді він назвався, і брат послав його в клуню, мовляв, стоїть там скриня - ото і вся батьківська спадщина. Сказав так, а сам пішов геть.

Зайшов Хосе до клуні, побачив стару скриню і думає: «Навіщо мені ця розбита скриня? А втім, візьму, щоб розпалити вогонь і зігрітися, бо дуже холодно».

Завдав він скриню на плечі й пішов у двір. Там узяв сокиру і ну рубати скриню, аж це з якоїсь схованки випав папірець. Підібрав його, бачить - розписка на велику суму, позичену в його батька. Стягнув він ті гроші і дуже забагатів.

Аж це якось іде він вулицею, а назустріч жінка і гірко плаче. От він питає, що з нею таке. Вона відповідає, що занедужав чоловік, а в неї нема грошей не тільки, щоб вилікувати його, а й щоб віддати борги, і чоловіка хочуть посадити в тюрму.

- Ви не побивайтеся,- сказав їй Хосе.- Не посадять вашого чоловіка в тюрму і не пустять із торгу вашого майна. Я заплачу і за лікування, і за похорон, якщо він помре.

Так Хосе й зробив Тг коли бідолаха помер [66] і був похований його коштом, у нього не залишилося жодного реала-вся спадщина пішла на це добре діло.

«Що ж його тепер робити? - питав у себе Хосе.- Нема чого в рота взяти. Піду-но я до королівського двору й наймуся служити».

Так він і зробив, став слугою в королівському палаці.

Поводився він добре, і король так полюбив його, що все підвищував у чині, аж поки той зробився першим придворним.

А тим часом його брат, себелюбець, зубожів і написав до нього листа, прохаючи допомоги. Хосе, людина добра, відгукнувся, попросивши короля взяти його служити в палац, і король узяв.

Почав той служити, але замість того, щоб дякувати своєму доброму братові, став заздрити, що Хосе - королівський улюбленець, і задумав накапостити йому. От, щоб здійснити свій замір, він узявся збирати плітки і дізнався про кохання короля до принцеси Белья-Флор. Король був уже старий і негарний, тому принцеса не любила його і ховалась у замку, що стояв серед лісу, куди ніхто не знав дороги. Брат сказав королю, що Хосе знає, де Белья-Флор, і що він зв'язаний з нею. Розгніваний король викликав Хосе і звелів йому привезти принцесу Белья-Флор, інакше його чекав шибениця.

От приходить бідолаха у стайню, щоб узяти собі коня і податися світ за очі. А кінь, білої масті, уже зовсім стара шкапа, і каже йому:

- Візьми три хлібини, сідай верхи й ні про що не турбуйся.

Хосе здивувався, почувши мову коня. Але сів верхи і вирушив у дорогу, прихопивши з собою три хлібини, як попросив кінь. [67]

Проскакали вони чималеньку відстань, аж це на дорозі, мурашник, кінь і каже:

- Поклади сюди три хлібини, щоб мурашки їли.

- Навіщо? - каже Хосе.- Вони ж нам потрібні.

- Поклади,- відповідає кінь,- і ніколи не стомлюйся робити добро.

Проїхали вони ще трохи, аж бачать - заплутався в мисливських тенетах орел. Кінь і каже Хосе:

- Злазь і звільни бідолашного птаха. Хосе каже:

- Але ж ми тільки згаємо час.

- Дарма. Чини так, як я тобі кажу, і ніколи не стомлюйся робити добро.

їдуть вони далі, під'їжджають до річки, бачать-лежить на піску рибка, і хоч як б'ється, хоч як намагається врятуватись, не може добратися до води.

Білий кінь і каже Хосе:

- Злізь, візьми бідолашну рибку й кинь У воду.

Хосе на те:

- Але ж у нас немає часу. Нам треба поспішати!

А білий кінь:

- Завжди є час для доброго вчинку. Ніколи не стомлюйся робити добро.

От дісталися вони до замку, схованого в темному лісі, і бачать: Белья-Флор годує курей.

Білий кінь і каже Хосе:

- Зараз я робитиму стрибки й піруети, а Белья-Флор це сподобається. Вона попросить покататись верхи, і ти посадиш її; тоді я почну хвицатися й іржати, вона злякається, а ти їй скажеш, що досі я не катав жінок, і що варто [68] сісти верхи тобі, як ти мене укоськаєш. Ти скочиш на мене, а я рвону з копита і поскакаю просто до королівського палацу.

Все сталося так, як сказав кінь. Белья-Флор зрозуміла, що її хочуть украсти, коли вони помчали чвалом.

От вона сипле на землю висівки і просить свого попутника зібрати їх.

А Хосе на те:

- Там, куди ми їдемо, висівок багато.

Коли вони скакали під деревом, вона впустила хусточку, яка повисла на найвищій гілці. Вона просить спішитися й вилізти на дерево, щоб зняти її, а Хосе каже:

- Там, куди ми їдемо, хусточок багато.

От перехоплюються вони через річку, а Белья-Флор кидає у воду перстень і просить Хосе спішитися, щоб підібрати його. А Хосе:

- Там, куди ми їдемо, перснів багато.

Приїжджають вони нарешті до королівського палацу. Король, побачивши свою кохану Белья-Флор, дуже зрадів. Але вона замкнулася в кімнаті і дверей не відчиняє. На всі благання короля Белья-Флор сказала, що не відчинить доти, доки їй не принесуть тих трьох речей, які вона загубила дорогою.

Король і каже Хосе:

- Нічого не вдієш. Що це за речі, знаєш тільки ти. їдь і без них не вертайся, інакше опинишся на шибениці.

Зажурився бідолашний Хосе і пішов про все розповісти білому коневі, а той і каже:

- Не журися, сідай верхи, і ми знайдемо все.

Рушили вони в путь і приїхали до мурашника.

Кінь і питає:

- Хочеш дістати висівки? [69]

А Хосе:

- Авжеж!

- То поклич мурашок і звели принести їх тобі. А якщо висівки розсіялися, вони принесуть ті, що витягли з хлібин, а їх, мабуть, немало.

Так і сталося: вдячні мурашки збіглися й наклали перед ним цілу купу висівок. От кінь і каже:

- Бачиш, хто робить добро, той рано чи пізно збирав плоди.

Прискакали вони до того дерева, на яке Белья-Флор закинула хусточку. Ця хусточка маяла тепер прапорцем на найвищій гілці.

Хосе питав:

- Як же мені дістати хусточку? Адже без драбини тут не обійтися.

А білий кінь на те:

- Не журися. Поклич орла, якого ти випустив із мисливських тенет, він і дістане.

Так і сталося. Прилетів орел, схопив дзьобом хусточку і віддав Хосе.

Прискакали вони до річки, а вода там каламутна.

Хосе питав:

- Як же мені дістати перстень із дна такої глибокої річки, якщо нічого не видно й невідомо, де він упав?

А кінь:

- Не журися. Поклич рибку, яку ти врятував, вона й витягне.

Так і сталося. Рибка пірнула і випірнула, махаючи радісно хвостиком, із перснем у роті.

Повернувся Хосе до палацу дуже задоволений. Віднесли усе це Белья-Флор, а вона й каже:

- Не відчиню, не покину кімнати, поки того, [70] хто викрав мене із замку, не зварять у киплячій олії.

Жорстокий король пообіцяв вволити її бажання, а Хосе сказав, що нічого не вдієш, доведеться йому вмерти, зварившись в олії.

Увійшов зажурений Хосе у стайню та й розповів про все білому коневі.

А кінь:

- Не журися. Сідай верхи, я поскакаю і від бігу спітнію, так ти змасти своє тіло моїм потом, хай тоді кидають тебе в казан,- з тобою нічого не буде.

Так воно й сталося. Вийшов Хосе із казана і зробився таким гарним і ставним хлопцем, що всі здивувалися, а найбільше - Белья-Флор. От вона і закохалася в нього.

Коли старий і негарний король побачив, що сталося з Хосе, то захотів і собі зробитися таким, щоб Белья-Флор закохалася в нього. Пірнув він у казан та й ошпарився на кістку.

Тоді всі проголосили королем Хосе, і він побрався з Белья-Флор.

Пішов він подякувати білому коневі за добру службу і поміч у біді, а кінь і каже:

- Ти був добрий і щедрий, і за це дістав справжню винагороду. Завжди роби людям добро, і ніколи не пошкодуєш.

І добрий Хосе, хоч і став королем, ніколи про це не забував.

 

 

ДАРУНКИ ФЕЇ КРЕНСЬКОГО ОЗЕРА

Італійська народна казка

У далеких Ніольських горах, де так рідко йдуть дощі, де каміння від спеки розсипається на порох, а земля тужавів і став неначе кремінь, [71] тулились до схилів убогі хати невеличкого села. Люди в ньому, хоч і багато працювали, та жили убого. Якби вони так тяжко працювали десь у долині, то вже напевно мали б неабиякі статки. А все ж таки навіть ця неродюча земля якось годувала їх.

Аж ось у Ніольських горах випав тяжкий рік. За ціле літо так і не було жодного дощу. В селі почався голод. Найбільше терпів від голоду один старий селянин, що мав велику родину з дванадцяти синів і ані мішка борошна в коморі.

От якось скликав він синів своїх та й каже:

- Гірко мені розлучатися з вами, сини мої, але ще гірше дивитись, як ви знемагаєте від голоду. Ідіть собі поміж люди шукати щастя десь в інших краях.

- Гаразд, ми підемо,- відповіли одинадцять синів,- тільки нехай найменший наш брат Франческо зостанеться з вами. Ви ж знаєте: у нас ноги здорові, ми йтимемо швидко, а як він, кульгавий, устигатиме за нами?

А батько їм і каже:

- Хлопці ви всі цибаті, й ноги у вас добрі, та на розум ви не дуже багаті. А Франческо й на зріст невеличкий, і кривенький, зате голова й серце в нього золоті. Допоки він буде з вами, я почуватимуся спокійно. Шануйте ж Франческа, то й самі береженими будете.

Старші сини не посміли іти батькові наперекір.

Уклонилися всі дванадцять рідній оселі й вирушили в дорогу.

Ідуть вони день, ідуть другий, ідуть уже й третій. Кривенький Франческо щодалі більше відстає від братів і все плентається за ними ззаду. Доганяв він їх спочатку тільки тоді, коли вони сідали перепочити. Та коли він надходив, [72] брати, вже спочивши, підводилися й рушали далі, а сердешний Франческо знову шкутильгав, відстаючи, за ними. Кінець кінцем він зовсім пристав і вже ледве переставляв ноги. Тоді на третій день найстарший брат каже:

- Навіщо нам такий тягар волокти за собою? Ходімо швидше, тоді Франческо нас не дожене.

Так і зробили: пішли швидко вперед, не оглядаючись і навіть не присідаючи на відпочинок.

Підходять вони до моря й бачать - прив'язаний човен стоїть. Найстарший брат, Анджело, й каже:

- Нумо лиш у човен та попливімо до Сардінії. Там, кажуть люди, сторона багата і грошей можна роздобути, скільки хоч.

- Згода, попливімо до Сардінії! - підхопили всі брати.

Роздивились вони добре, а в човні місця тільки на десятьох, одинадцятому ж ніде примоститись.

- Доведеться комусь із вас,- каже братам Анджело,- ось хоч би тобі, Лоренцо, посидіти тут на березі, а я перевезу їх і вернуся по тебе.

- Е, ні! - вереснув Лоренцо.- Не такий я дурний, щоб сидів сам-один на березі й чекав, доки ви повернетеся. Зоставайся тут ти.

- Аякже! - відказав Анджело.- Зоставатися, щоб ви й мене покинули напризволяще, як Франческа?

І стрибнув у човен. За ним, штовхаючись і сварячись, кинулися купою інші брати. Відіпхнули від берега човен і попливли. Коли це де не взявся буйний вітер, нагнав чорні хмари й заслав усе небо. Несамовито заревло й запінилось море. Напханий людьми човен більше не слухався стерна. Його почали заливати хвилі. [73]

А далі наринула велетенська хвиля, вдарила човном об гострі скелі рифу і розтрощила його на скіпки. Так усі одинадцять братів і потопилися в морі.

А тим часом кривенький Франческо щосили намагався наздогнати братів. Так він додибав до Кренського озера. Глянув довкола - скрізь м'яка трава, крислаті дерева дають затінок від пекучого сонця, а в озері - холодна й кришталево-чиста вода. Кращої місцини для спочинку годі й шукати. Але братів ніде й близько не видно. Аж тепер Франческо зрозумів, що його покинули напризволяще. Сів він та й гірко заплакав. Так довго він плакав самотою, аж утомився. Та й заснув.

Але тільки-но він запав у сон, як із-за дерева вийшла фея Кренського озера.

Підійшла вона нечутно до сонного хлопця і торкнулася своєю чарівною паличкою до його хворої ноги. А тоді майнула за товстезне дерево й стала чекати, поки той прокинеться.

Довгенько спав Франческо, зморений. Аж ось нарешті прокинувся. Схопився він на рівні ноги та й сам собі не повірив: що за дивина? Обидві ноги в нього однакові, ніби одна з них ніколи й не була крива! Хоч бігай собі наввипередки з вітром чи танцюй!

- Що це за чарівник повернув мені здоров'я?! - вигукнув хлопець.

У цю мить фея і постала перед ним: коси - ніби сплетені з золотавих сонячних промінчиків, очі блакитні, як вода Кренського озера, а щічки - мов ніжні пелюстки квіточок шипшини.

- Чому ж ти не дякуєш мені? - весело всміхаючись, мовила фея. Та юнак від подиву не міг і слова вимовити.

- Слухай, Франческу! Я- фея Кренського [74] озера. І я вирішила виконати троє твоїх бажань. Як бачиш, одне з них уже збулося - твоя хвора нога стала здоровою. Тепер я хочу почути ще двоє твоїх найбільших бажань. Аж тепер Франческо отямився й сказав:

- Ти виконала не одне, а двоє моїх бажань. Ще малим, коли я слухав казки, мені нічого так не хотілося, як побачити добру фею. І ось я побачив ЇХ

- Гаразд, нехай це буде твоїм другим бажанням. Але в тебе лишилося ще одне,- промовила, усміхаючись, фея.

Тоді Франческо сказав:

- Хотів би я мати чарівну торбу й чарівний кийок. І щоб у цій торбі миттю з'являлося все, що тільки душа моя забажає, а кийок щоб завжди виконував усе те, що я йому скажу.

Фея махнула паличкою. І враз велика торба й замашний кийок упали Франческові до ніг! А чарівна фея сказала:

- Той, хто володіє цією чарівною торбою та цим кийком, може наробити людям багато лиха чи багато добра. Тож пильнуй, Франческу, щоб мені не довелося жалкувати про мої тобі дарунки.

Мовила це фея і зникла - мов розтанула...

А Франческо причепив торбу до пояса, взяв кийок під руку та й пішов далі Щоправда, перед тим як рушати в дорогу, він добряче-таки попоїв, бо дуже вже був голодний. Отож іде собі радісний Франческо лісом і наспівує. Сонце вже звернуло з полудня, коли юнак побачив убогу хатину в лісі. На порозі там сидів і плакав малий хлопчик. Франческо йому й каже так безжурно:

- Агей, ти, плаксію! Чи не годі вже рюмсати! Яке там у тебе лихо скоїлося? [75]

- Мій тато - дроворуб,- відказав йому хлопчик.- Він усіх нас, усю родину годує. А сьогодні він упав з дерева й вибив собі руку. Я бігав до міста по лікаря, а лікар не схотів прийти, бо в нас нема чим йому заплатити.- І заплакав ще дужче.

- Цить, не плач! - мовив спокійно Франческо.- Зараз я допоможу твоєму батькові.

- А ви лікар? - запитав хлопчик.

- Ні, сам я не лікар,- відповів Франческо.- Але можу так зробити, щоб він зараз-таки прибув сюди. Як там його звати?

- Панкраціо,- відповів здивований хлопчик.

- От і гаразд! - сказав Франческо і широко розкрив торбу.- Агей, лікарю Панкраціо, гайда в торбу!

Хлопчик озирнутися не встиг, як над ним щось ніби зашуміло й захурчало. Аж раптом - бух! - і вже лікар у торбі! Та й важкенький, нівроку йому,- так і зігнув Франческа до землі. Добре, що той вчасно відчепив торбу від пояса.

Бухнувся лікар об землю та як закричить:

- Я,- каже,- знаменитий лікар Ігнаціо Панкраціо, а мене вкинули в торбу, мов який непотріб! Отже не піду я лікувати дроворуба, хоч нехай там що!

- А, то це такий із вас лікар, синьйоре Ігнаціо Панкраціо! - обурився Франческо, а хлопчик тільки головою закивав.- Що ж, доведеться спершу вас вилікувати від лютої жорстокості. Ну-бо до праці, кийочку!

Враз кийок як підхопився та як почав міряти лікаря уздовж та вшир!

- Ой, годі-бо, я вже вилікувався! - заволав із торби лікар.- Де той хворий? Ведіть мене до нього! [76]

Повели його до дроворуба, і там Ігнаціо Панкраціо на ділі показав, що лікар з нього справді неабиякий,- так швидко та вміло направив він бідоласі вивихнуту руку. Тоді Франческо звелів торбі заготувати для вбогої родини дроворубової чимало харчів та й пішов далі. Довго він ішов чи ні, аж дивиться - опинився в місті. А вже смеркалося, то він і завернув до заїзду, щоб було де переночувати. Господиня дала йому вечеряти, а тоді й каже:

- Оце попоїж, хлопче, та краще тікай із цього міста світ за очі.

- А хіба що? - питав здивований Франческо.

- Та тут така напасть, що хтозна, як її позбутись,- каже господиня.- Місяців зо три тому приплентав до міста й осів тут якийсь чужинець,- бодай би він згинув! - та й почав учити геть усіх гуляти в кості. Тепер усі хлопці тут мов почманіли. Світу не бачать - одно тільки грають у ті кості з ранку до смеркання, а від смеркання до ранку. Хто програється дощенту, той зникає безвісти! Уже дванадцять гарних і сумирних, як голуби, хлопців з найповажніших родин як у воду впали!

- Дякую вам, добра жіночко, що попередили мене,- сказав Франческо, а сам собі подумав: «У цьому місті, здається, не гулятимуть без діла ні чарівна торба, ні кийок».- А все ж таки я просив би дозволу перебути кілька днів у вашому заїзді.

Уранці Франческо попросив у своєї торби сто тисяч скудо - старовинних монет. Не минуло й години, а вже ціле місто знало, що до них заїхав принц Санто Франческо - вельми славетна і щедра людина.

Опівдні до кімнати Франческа в заїзді постукали. Юнак відчинив і побачив перед собою [77] химерного чолов'ягу в довжелезному плащі й капелюсі з пір'їною, натягнутому аж на вуха.

- Синьйоре Санто Франческо,- мовив непроханий гість.- Я перебуваю у цьому місті лише три місяці, проте встиг уже познайомитися з усіма його найгіднішими юнаками. Матиму за велику честь, якщо й ви завітаєте до мене в гості. Я вже чув, як добре ви граєте в кості. Запевняю вас: у цьому місті ви зможете показати весь свій хист гравця.

- Сказати правду,- відповів Франческо,- я навіть не знаю, як ті кості тримати в руках. Але якщо ви ласкаво згодитесь мене навчити, то я ладен грати в них з ранку до вечора. Я весь до ваших послуг, пречесний синьйоре!

Гість був страшенно задоволений відповіддю Франческа. Він став прощатися й так старанно вклонився, аж спіткнувся й мало не впав. Франческо як гляне - та трохи не скрикнув: у гостя з-під плаща вистромилася ратиця!

«Еге, то он воно що! - нишком подумав Франческо.- Сам нечистий навідав мене. Ну, стривай лиш, цього разу ти доброго облизня спіймаєш!»

Увечері синьйор Санто Франческо пішов грати в кості з пекельником. Навчився він того чортячого діла хутко, але програв двадцять тисяч скудо.

Другого вечора Франческо вже грав краще, але програв тридцять тисяч скудо.

Третього вечора Франческо грав уже, як і сам дідько, і програв п'ятдесят тисяч скудо.

Тепер нечистий вирішив, що Франческо вже більше не має ані сольдо.

- Не журіться, любий синьйоре Санто Франческо,- улесливо мовив чорт.- Я віддам вам половину грошей, які ви програли, аби тільки ви знов мали виграш. [78]

- А коли ні?

- Як ні, то вже не нарікайте: ви станете моєю власністю, і я зроблю з вами, що схочу.

- Ах ти, бісів сину! - гнівно вигукнув Франческо.- Тепер я вже знаю, де ділися ті дванадцять юнаків! Ану киш у торбу!

Нечистий опам'ятатися не встиг, як уже стирчав догори ногами з торби. Тільки ратиці ще метлялися зверху, проте за мить і вони сховалися.

Тоді Франческо сказав:

- Цей синьйор полюбляв веселі жарти. Пожартуймо ж трішечки й ми з ним. Ану-бо, кийочку, до роботи!

І кийок заходився працювати...

- Ой лишенько! - залементував нечистий.-- Синьйоре Франческо, я вам віддам половину всього мого виграшу! - А кийок не вгавав! - Ні, ні, увесь мій сьогоднішній виграш.- А кийок не вгамовувався.- Ой-ой-ой, я поверну вам усі гроші, які виграв у цьому клятому місті! - А кийок таки робив своє.

Тоді чорт питає, плачучи:

- Та скажіть-бо, чого ви хочете? Франческо зупинив кия та й каже:

- Слухай сїводи, бісів сину. Щонайперше віддай усіх дванадцять юнаків, яких ти затягнув до пекла, а потім забирайся геть, щоб і духу твого поганого не було на землі. Чув?

- Чув, чув і все зроблю, що ви казали, тільки випустіть мене з цієї торби! - заверещав дідько.

Франческо розпустив зав'язку, і дідько вискочив з торби, мов шкідливий кіт. Він тупнув ратицею, підскочив і загуркотів крізь землю в пекло. А відразу по тому звідти вийшли всі дванадцять юнаків. [79]

- А що, хлопці, чи не хочете зіграти в кості? - спитав, усміхаючись, Франческо.

- Та цур їм! - гукнули всі дванадцятеро.- Нехай вони йому западуться!

- Оце розумно! - похвалив хлопців Франческо.- Та затямте собі: найбільше виграє завжди той, хто ні в що не грав. А тепер нате вам кожному по тисячі золотих скудо та вертайте чимшвидше додому, до своїх батьків. Вони, сердешні, вже очі там виплакали, побиваючись за вами.

Юнаки щиро подякували своєму рятівникові та й подались додому, а Франческо прив'язав торбу до пояса, взяв кийка та й пішов з міста. І хоч би де зупинився дорогою Франческо, всюди траплялася робота чарівній торбі та києві, бо скрізь були скривджені, що потребували допомоги, та кривдники, яким треба було дати добру науку.

Аж ось прийшов Франческо знов у рідний край.

Там, у Ніольських горах, застав він ще більший голод, ніж покинув. І почав тоді Франческо рятувати земляків: він відкрив у своєму селі їдальню. Кожен голодний міг зайти і попоїсти в ній без грошей. Торбині роботи було по саму зав'язку, а зате кий лежав весь час без діла.

- Агей, смажене курча, мерщій у торбу! Три великі хлібини, швидше в торбу! Гей, кружало сиру, скачи в торбу! - тільки й чути було раз по раз кожного дня від власника їдальні.

Так тривало аж три роки - доти, поки в Ніольських горах лютував голод. На четвертий рік земля, нарешті, віддячила хліборобам за старанну працю щедрим урожаєм.

У кожній оселі запахло печеним хлібом, на [80] подвір'ях забекали вівці, а по коморах на полиці лягли жовті кружала сиру.

Проте двері їдальні Франческа й далі не зачинялися.

- Е, мабуть, годі,- сказав сам собі Франческо.- Час моїй торбі перепочити, бо годувати ситих - то вже лінощі плодити.- І він закрив свою їдальню.

А невдовзі спіткало його велике горе - занедужав та хутко й помер його старенький батько.

Засумував Франческо. А трохи згодом узяв свою торбу та й знову подався в мандри.

Мандрував Франческо від села до села гірськими стежками й битими шляхами, а часом і зовсім без стежки й дороги. І всюди, почувши, що має пройти Франческо, тремтіли ночами лихі начальники, жадібні лихварі та лукаві ченці. Зате раділи нещасливі та скривджені. Вони щиросердо називали Франческа братом.

Минав час. І ось уже люди, звертаючись до Франческа, стали називати його не братом, а батьком, а далі і дідусем. Чуб його весь посивів, спина згорбилася, обличчя поорали зморшки. А він усе мандрував дорогами Італії зі своїми помічниками - торбою та києм.

Дибає він отак раз під гору, а сам уже ледве-ледве дихає. Коли чує позад себе нібито чиюсь ходу. Озирнувся Франческо й бачить, що його наздоганяв Смерть. І дихав вона ще важче від нього - така вже була старезна. Старезна як світ. Поперед себе пхала вона воза, покритого рядниною. Наздогнала його Смерть та й каже:

- Нарешті я таки тебе спіймала! Ху, зовсім пристала. Не молоденька ж я, щоб отак гасати за тобою стома дорогами! Дивись лишень, скільки вже я стоптала черевиків! [81]І вона стягла з воза ряднину, а на возі - повнісінько подертих черевиків. Глянув Франческо на той мотлох, що його возила за собою немічна Смерть, та й посміхнувся.

А Смерть усе бурчить, не вгаває:

- Добре тобі впорожні швендяти, а я не можу покинути воза, поки тебе не наздожену. Отак, Франческу: довго ти вештався дорогами, а тепер лаштуйся у свою останню й найдовшу дорогу.

- Та що ж,- відказує їй Франческо,- недаром прислів'я мовить, що від Смерті не відкупишся. Бачу я, що настала вже моя година. Та повинен я ще де з ким попрощатись.

Смерть зареготала - немов залізяччя іржаве заскреготало.

- Е-е, любчику, ти, здається, здумав торгуватися. Цього вже я не люблю.

І Смерть потяглася до Франческа своїми кістлявими руками. А Франческо враз як крикне:

- Смерть - у торбу!

І Смерть тільки заторохтіла під зав'язкою!

Франческо завдав торбу на плечі й рушив, куди йому було треба.

А йшов він до Кренського озера.

От приходить на берег, випустив Смерть із торби й каже їй:

- Шкода мені тебе, стара! Кістки твої, напевне, болять незгірш за мої. Але тут травиця м'якенька,- сядь собі й спочинь, поки я скінчу свої справи.

Смерть була така настрахана, що не наважилась перечити. Вона подибала набік і сіла, крекчучи, неподалік під деревом.

Франческо ж підійшов до берега й гукнув:

- Феє Кренського озера, покажись мені ще раз! [82]

І фея вмить з'явилася. Вона була все така молода й прекрасна, як і колись, багато років тому, коли Франческо сам був молодий.

- Ти мене кликав? - приязно запитала вона.

- Я хочу розповісти, як я скористався твоїми дарунками.

- Не розповідай, не треба,- відказала фея.- Я добре все знаю.

- Я користався твоїми дарунками, як міг,- сказав Франческо.- Але настав час повернути їх тобі. Бачиш, он під деревом чигає на мене Смерть?

- Слухай,- сказала тоді фея.- Чи знаєш ти, що чарівна торба і чарівний кий самі собою нічого не важать? Але багато важать вони в руках тієї людини, яка володіє ними. Добре, що мої дарунки опинилися в твоїх руках. В чиїхось інших вони могли б накоїти хтозна-якого лиха. Проте феї не беруть назад своїх дарунків. Розведи багаття і спали торбу й кия. Прощавай, Франческу!

Фея поцілувала діда й щезла, мов розтанула в повітрі. А Франческо назбирав хмизу, розпалив велике багаття й кинув у вогонь дарунки феї Кренського озера. Коли все запалахкотіло, він сів ближче до багаття, простяг до вогню захололі руки й глибоко замислився.

Настала ніч, а він усе сидів, і Смерть не наважувалася до нього підступити, поки, врешті, знемоглася й запала в сон.

У цю мить прокукурікав півень. Незабаром настав новий день.

Велика тиша залягла над Кренським озером. І не було на його березі Смерті. Усе лишилося так само, як і перед тим. Тільки на тому місці, де вночі сидів Франческо, тепер зеленів молодий олеандр. [83]

 

 

ТРИ ПОМАРАНЧІ

Італійська народна казка

Жили собі колись давно король та королева. Мали вони палац, мали королівство й багато підданців. Тільки не мали король з королевою дітей. От якось король і каже:

- Якби в нас народився син, то я поставив би на площі перед палацом водограй, з якого сім років поспіль била б не вода, а солодкий мандариновий сік.

- А я наказала б поставити поряд з вашим другий водограй,- мовила королева,- і з нього бив би не сік, а запашна оливкова олія. Сім років приходили б до нього жінки з глеками й благословляли б мого сина.

Невдовзі у короля з королевою справді народився гарненький хлопчик. Щасливі батько з матір'ю виконали свою обіцянку, і на площі перед палацом забили два водограї. Першого року вони били соком та олією вище від палацової вежі. Другого вже трохи нижче, третього - ще нижче. Одне слово, що вищий ставав королівський син, то нижче били водограї.

Наприкінці сьомого року обидва водограї вже зовсім не били, з них лише поволі капали сік та олія.

І трапилося так, що саме тоді вийшов на площу перед палацом пограти в кеглі малий королевич. На той час придибала до водограїв з двома великими глеками якась стара, сива бабуся. Вона по черзі вибирала губкою з кам'яного ложа водограю то сік, то олію і видушувала губку то в один, то в другий глек. Коли обидва глеки були майже повні, королевичева кругла куля влучила не в кеглі, а в бабусині глеки! Удар був такий міцний, що від глеків [84] на всі боки полетіли черепки. Тієї ж миті обидва водограї й висохли, бо королевичеві саме виповнилося сім років!

Бабуся посварилася на хлопця карлючкуватим пальцем і сказала:

- Слухай-но, королівський сину. За те, що ти розбив мої глеки, я накладу на тебе закляття. Як мине тобі тричі по сім, на тебе нападе нездоланна нудьга. І буде вона тебе мордувати, доки ти знайдеш дерево з трьома помаранчами. Якщо тобі поталанить знайти це дерево й зірвати три помаранчі, тобі дуже захочеться пити. Тоді й побачимо, що буде далі.

Сказавши це, бабуся засміялась і пішла собі.

Тим часом королевич далі грався в кеглі і за яких півгодини забув і про бабусю, і про її розтрощені глеки та грізне закляття.

Згадав він про те закляття аж тоді, як минуло йому рівно тричі по сім - двадцять один рік. Бо саме того дня його змогла така нудьга, що ні ловецькі розваги, ні бучні бали - ніщо не могло її розвіяти. -

- Де мені знайти три помаранчі? - одно казав він.

Почули це його батько-король і мати-коро-лева й насипали перед королевичем цілу гору золотавих помаранчів. Та королевич тільки хитав головою:

- Ні, це не ті помаранчі,- казав він.- А які ті, що мені треба, то я й сам не знаю. Осідлайте мені коня, поїду я їх шукати.

Підвели йому коня, він скочив у сідло й поїхав.

Довгенько він їздив усіма шляхами, але так і не знайшов, чого шукав. Тоді звернув коня й поїхав навпростець до річечки. Під'їжджає, коли чує тонесенький голосок: [85]

- Агей, королівський сину, обережно, щоб твій кінь часом не розтоптав моєї хатки!

Озирнувся королевич навкруги - ніде нікого. Тоді глянув він коневі під копита, аж там у траві лежить шкаралупка від яйця. Зіскочив тоді королевич з коня, придивився, а в тій шкаралупці фея! Усміхнулася вона юнакові та й каже:

- Давно до мене ніхто в гості не приходив і подарунків не приносив.

Як почув це королевич, зняв свій перстень з ясним самоцвітом та й надяг його на фею замість пояса. Поглянула на себе фея, засміялася на радощах та й каже:

- Я добре знаю, чого ти шукаєш. Отож слухай: знайди діамантовий ключ, і ти пройдеш у садок, де на дереві висять три помаранчі.

- А де ж того ключа шукати? - спитав королевич.

- Це, мабуть, знає моя старша сестра, що живе в каштановому гаї.

Подякував королевич феї, скочив на коня й поїхав до каштанового гаю. Там справді жила сестра цієї феї - в каштановій шкаралупці. Королевич зняв з плаща золоту пряжку й подарував її феї.

- Дякую тобі,- сказала фея.- Тепер я матиму золоте ліжко! За це послухай, що я скажу: діамантовий ключ лежить у кришталевій скриньці.

- А де ж та скринька? - спитав королевич.

- Це знає моя найстарша сестра, яка живе в ліщиннику,- відповіла фея.

Довгенько попоїздив королевич, поки натрапив на той ліщинник. Там у шкаралупці ліщинового горіха жила найстарша сестра фей. Королевич скинув з шиї золотий ланцюжок і [86] подарував його цій феї. Вона накинула його на гілочку й сказала:

- От добре. Тепер у мене буде гойдалка. За такий гарний подарунок я тобі скажу те, чого не знають мої менші сестри. Кришталеву скриньку ти знайдеш у палаці, який стоїть на горі ще за трьома горами й за трьома пустелями. Стереже скриньку одноокий сторож. Затям собі тільки: коли сторож спить, у нього око розплющене, а коли не спить, воно заплющене. Тепер їдь і не бійся нічого.

Скільки їхав королевич, того ніхто не відав. Проте подолав він усі три гори, проїхав три пустелі й під'їхав до тієї гори, де стояв палац. Скочив він з коня, прив'язав його до дерева, а сам став роздивлятись довкола. Аж бачить - неподалік пролягла стежка, якою давно вже ніхто не ходив. Він вийшов на неї, вона й повела його все вище та вище на гору. Так він дійшов аж на вершину, до палацу. Над ним саме пролітала сорока, й королевич попросив її:

- Сороко білобока! Заглянь у вікно палацу й скажи мені, чи спить сторож.

- Око заплющене! Спить, спить! - сказала сорока.

- Що ти знаєш, дурненька сороко,- сказав сам до себе королевич.- Усе навпаки.

Зачекав він, доки смеркло. Коли де не взялася сова. Королевич і спитав у неї.

- Люба совонько! Заглянь у вікно палацу й скажи, чи не спить сторож.

Сова підлетіла, зазирнула у вікно й заухкала:

- Ух-ух! Не спить! Так і зорить на мене!

- Ага, тепер саме час,- сказав сам собі королевич і зайшов у палац.

Там побачив він одноокого сторожа. Коло нього стояв триногий стіл, а на столі кришталева [87] скринька. Підняв королевич віко скриньки і взяв діамантового ключа. Узяв, але що ним відмикати, не знав. От став він ходити по палацу й шукати дверей, замкнених цим ключем, але ключ до жодних не підходить. Залишаються вже тільки золоті дверцята у найдальшій залі. Підбіг до них королевич, застромив ключа в шпарку, повернув, - і дверцята відчинились. Королевич зайшов ними в сад. Там росло помаранчеве дерево, а на ньому три помаранчі. Та які! Великі, запашні, з золотавою шкуринкою, мов троє ясних сонць! Королевич зірвав їх, заховав під плащ і мерщій геть із саду.

Тільки-но збіг стежкою з гори й сів на коня, як одноокий дідуган заплющив своє око й прокинувся. Зазирнув він у скриньку, а вона порожня! А королевич з трьома помаранчами був уже далеко від палацу - щодуху летів на своєму доброму коні вже аж через пустелю. Сонце пражить немилосердно, пісок розпечений, і над ним мерехтить марево. Королевичу так захотілось пити, так захотілось, що він і думати ні про що інше не може.

- З'їм одну помаранчу,- подумав він собі.- Може, хоч якось утамую спрагу.

Не встиг розломити шкірку, як помаранча розкололась на дві половинки, і з неї вийшла небаченої вроди дівчина.

- Хочу пити! Дай пити! - попросила вона жалібно.

Що тут королевичеві діяти, коли в самого пересохло в горлі!

- Пити, пити,- вже кволішим голосом благала дівчина. Потім замовкла і впала мертва на пісок.

Посумував над нею королевич та й поїхав далі. А коли невдовзі оглянувся, то побачив [88] на тому місці зелений помаранчевий гай. Здивувався королевич, тільки не захотів повертатися назад.

Незабаром пустеля скінчилася, і королевич під'їхав до лісу. Там на узліссі дзюркотів струмок. Королевич зіскочив з коня, сам напився досхочу, коня напоїв і сів спочити під крислатим каштаном. Сидить отак, дістав з-під плаща другу помаранчу, поклав її на долоню та й став розглядати. І так йому закортіло подивитись, що там під її золотавою шкуркою, що втерпіти не може. Узяв він та й надрізав помаранчу.

Плід розпався на дві половинки, і вийшла з нього дівчина, така гарна, така гарна, ще гарніша від першої.

- Хочу пити! Дай пити! - попросила вона.

- Он струмок,- сказав їй королевич.- Вода в ньому чиста та холодна.

Дівчина вмить припала до води й випила весь струмок. Навіть пісок на дні став сухий.

- Пити! Дай ще пити! - жалібно застогнала вона, знеможено схилилася на траву та й умерла.

Засмутився дуже королевич, устав і сказав:

- Ні, тепер я й краплини в рот не візьму, доки не нап'ється досхочу дівчина з третьої помаранчі!

Скочив у сідло та й поїхав щодуху. Коли оглянувсь - а на тому місці стіною зеленіють помаранчеві дерева, і вода в струмку аж шумить.

Та королевич не вернувсь назад подивитись, хоч йому дуже кортіло. Він притиснув до грудей останню помаранчу і подався далі.

Як йому тільки хотілося в дорозі пити! І їхав він так ще довго, та, нарешті, зупинивсь перепочити коло річки неподалік від свого королівства. [89]

Тут надрізав королевич третю, найбільшу помаранчу. Вона розкрилася, наче квітка розгорнула пелюстки, і стала перед ним дівчина небаченої вроди. Які вже були гарні ті дві перші, але поряд із цією вони б здалися просто непоказними! Королевич не міг очей відвести від неї. Обличчя її було ніжніше від пелюсток помаранчевої квітки, очі зелені-зелені, немов зав'язь плоду, а коси золоті, мов шкурка достиглої помаранчі.

- Пити! Пити! - попросила дівчина.

Королевич узяв її за руку й підвів до берега. Дівчина схилилась і почала жадібно пити. Проте річка була глибока й широка. Тож хоч скільки дівчина пила, а води в ній не меншало.

Нарешті красуня відірвалась від води, підвелася, всміхаючись, до юнака й промовила:

- Дякую тобі, королевичу, красненько, що ти дав мені життя. Я - дочка короля всіх помаранчевих дерев. Я так довго мучилася, чекаючи на тебе в золотій в'язниці! Та не я сама, а й сестри мої на тебе чекали.

- Бідолашні твої сестри,- сказав королевич.- Це я винен у їхній смерті!

- Але ж вони не померли,- сказала дівчина.- Хіба ти не бачив, що вони стали помаранчевими гаями? Вони даватимуть стомленим подорожнім затінок і вгамовуватимуть помаранчами їхню спрагу. Однак мої сестри тепер ніколи вже не стануть живими людьми.

- А ти мене не покинеш? - запитав дівчину королевич.

- Школи, якщо ти не розлюбиш мене,- відповіла вона.

Тоді королевич посадив дівчину поперед себе в сідло й пустив коня учвал до рідної домівки.

Нарешті вдалині замріли вежі палацу. Королевич [90] спинив коня й сказав дівчині-красуні:

- Зачекай на мене тут, я приїду по тебе в золотій кареті і привезу шовкову сукню та атласні черевички.

- Не хочу я ні карети, ні вбрання, - сказала дівчина.- Краще не лишай мене саму. Мені тут страшно.

- Та я ж хочу, щоб ти зо мною в'їхала до палацу мого батька так, як належить нареченій королівського сина. Не бійся, я тебе підсаджу он на ту гілку, що звисав над ставком, і тебе ніхто тут не побачить.

Він узяв її на руки, посадив на грубу гілку, а сам поїхав у браму палацу.

Тим часом до ставка під те саме дерево винесла прати білизну сліпа на одне око і крива служниця. Нахилилась вона над водою та й побачила там відображення дівчини чудової вроди.

- Господи! Невже це я така гарна стала? - вигукнула здивована служниця.- Певно, навіть сонце заздрить моїй красі!

І служниця звела очі вгору, щоб порівняти себе з небесним світлом. Тут вона й побачила в зеленому галуззі дівчину. Збагнувши, що то не її відображення красується у воді ставка, служниця спересердя гукнула до красуні:

- Агей, ти, хто ти за одна і чого заховалась на дереві?

- Я королевичева наречена і чекаю, доки він приїде по мене.

Служниця нишком і подумала: «Ось коли трапилася мені нагода перехитрити долю!»

- Побачимо ще, по кого він приїде,- відповіла вона дівчині й заходилася щосили трясти дерево.

Сердешна дівчина з помаранчі трималася на гілці, як могла. Проте дебела служниця [91] щораз дужче трясла дерево. Нарешті дівчина не втрималася і впала додолу. Але, падаючи, вона знов перетворилася на золотаву помаранчу.

Служниця вмить її схопила і сховала в пазуху, а сама вилізла на дерево. Щойно вмостилась на гілляці, аж тут і королевич під'їхав у золотій кареті, запряженій шістьма білими кіньми.

Як побачив королевич свою наречену сліпою на одне око й кривою, то аж відсахнувся.

Служниця те помітила і квапливо сказала:

- Не турбуйся, любий, це в мене скоро минеться. В око мені влетіла смітинка, а ногу я пересиділа на гілляці. Після весілля я стану ще краща, ніж була.

Що мав королевич діяти? Він-бо заприсягся на своєму мечі взяти її за дружину. От і повіз її до палацу.

Батько-король і мати-королева дуже засмутилися, побачивши таку негарну наречену свого сина. Чи треба було їхати аж на край світу, щоб знайти таку каліку! Проте, давши своє благословення, вони вже не могли взяти його назад і стали готуватися до весілля.

Аж ось надійшов і день весілля. Увесь палац засяяв вогнями. На столи понаставляли найвишуканіших наїдків і напоїв, а гості просто сяяли у найдорожчому вбранні. Лише королевич був сумний і невеселий. Його знов огорнула страшна нудьга, так ніби він ніколи не тримав у руках трьох помаранчів, не їздив так далеко, щоб позбутись цього лиха.

Ударили в дзвін, і всі посідали до столу. На найпочеснішому місці, як і годиться, посадили молодих. Служники підносили молодим усілякі вишукані наїдки та напої.

Молода що не візьме в рот, а ковтнути не [92] може без того, щоб чимсь не запити. Невдовзі на неї найшла така спрага, що ніякими напоями не можна було втамувати. Тут і згадалася молодій захована в пазусі помаранча. Та тільки-но вона витягла, як помаранча з рук - стриб на стіл і покотилася собі, промовляючи срібним голоском:

Сліпа кривда сіла за столом 

Та й готує лишенько нам двом...

Усі гості аж завмерли від подиву. А молода зблідла, мов стіна. Покотилась отак помаранча через увесь стіл та й зупинилася перед молодим. Тут вона раптом розкололась навпіл, і з неї вийшла чудової краси дівчина - дочка короля помаранчевих дерев.

Королевич узяв її за руку й підвів до батька та матері.

- Осьде моя наречена! - сказав він.

Лиху дурисвітку негайно прогнали геть з палацу, а королевич з дочкою короля помаранчевих дерев справили бучне весілля й жили довго і щасливо.

 

 

КРОВ-І-СНІГ

Каталонська народна казка

Жив собі принц. Якось стояв він у палаці край вікна, а за вікном ішов лапатий сніг. Як на те сталася біда: бавлячись ножем, він порізався, і крапля крові впала на сніг. Побачив це принц та й каже:

- Поберуся тільки з тією, чиє ім'я буде «Кров-і-Сніг».

Після цих слів зібрався шукати наречену.

Мати благала, щоб він забув про це думати [93] - такої йому ніколи не знайти. Але принц не здавався, звелів осідлати коня і поїхав. Та хоч скільки він блукав по світу, не міг зустріти тіш, яку шукав.

Тепер залишимо на якийсь час принца і завітаємо до однієї господи. Там жили батько й мати і мали вони маленьку донечку, котру дуже любили. Але вони так бідували, що незабаром померли з голоду. А дівчинка пішла по світу. Ходила вона боса й гола, поколола все тіло, і там, де вона ступала, лишалися краплі крові.

От іде вона, як раптом почав падати лапатий сніг. А навколо все ліс і ліс, дівчинка озирнулась і враз побачила хатку. Підходить до хатки і просить:

- Чи не дасте мені притулку? Я заблудилась.

А там жила бабуся.

- Заходь, дівчинко, заходь,- каже вона.

Бабуся назвала її «Кров-і-Сніг», бо дівчинка була вся в снігу та крові, й залишила в себе, щоб вона гралася з її донькою.

От якось розчісує бабуся золотим гребінцем біляві коси дівчинці, аж це йде мимо королевич, який уже втратив надію знайти свою наречену, і чує:

- Ану ж бо, Кров-і-Сніг, повернися. Підійшов він до хатки та й перепитує, як звуть цю дівчинку. А бабуся:

- Кров-і-Сніг.

- Так це ж моя наречена! А батько й мати її де?

- Померли. Але вона ще маленька, щоб виходити заміж.

- Байдуже, я королевич, заберу її в палац і оберігатиму, аж поки ми зможемо одружитись. [94]

А тим часом він подарував дівчинці золоту корону і срібну сукню.

Бабуся наділа дівчинці сукню і корону й пішла проводжати її, адже та була ще маленька. А щоб їй було веселіше, взяла з собою і свою дочку. Принц пригнав два кораблі: на перший сів сам, на другий посадив свою наречену з бабусею та її дочкою, й обидва кораблі помчали під усіма вітрилами в море.

Вийшли вони в чисте море. Принц, щоб бачити Кров-і-Сніг, стояв на кормі свого корабля і гукав:

- Кров-і-Сніг, дивись, щоб тебе не продуло морським вітром!

А дівчинка, що була ще маленька, не зрозуміла та й питав в бабусі:

- Що принц каже? А бабуся на те:

- Щоб ти скинула золоту корону і віддала мені.

От дівчинка і віддала їй корону. Трохи перегодя принц знову гукав:

- Кров-і-Сніг, дивись, щоб ти не захворіла через морський вітер.

А дівчинка, знову не зрозуміла та й питав в бабусі:

- Що принц сказав?

- Щоб ти скинула срібну сукню і віддала мені.

От дівчинка і віддала їй срібну сукню. Принц усе стояв на кормі корабля і, стежачи за її іграми, знову гукав:

- Кров-і-Сніг, гляди, щоб морський вітер не зашкодив тобі.

А дівчинка й цього разу не зрозуміла та й питає в бабусі:

- Що принц каже? А бабуся: [95]

- Щоб ти кинулась у воду.

- Ну як він так каже, то кинь мене. Бабуся схопила її й кинула у воду.

А на свою дочку наділа золоту корону та срібну сукню і, коли принц зійшов на берег, підвела її до нього і сказала, що вона - Кров-і-Сніг. І принц відрекомендував її батькові й матері як наречену.

А тепер повернемось до дівчинки. Після того, як вона впала в море, її проковтнув кит.

Опинившись у череві кита, дівчинка заплакала. Від гри на вітрі на палубі вона вся розпатлалася, тому й попросила кита:

- Ките, китоньку,

Відпусти на дві п'яді ланцюжка,

Адже я розпатлана така.

А кит на те:

- Не відпущу, а то ще втечеш.

- Ні, не втечу. 

Відпустив кит на дві п'яді ланцюжка.

От вона попливла і пливла, аж поки дісталась берега. А там сидить собака, і і зубах у нього кусень хліба та бараняче реберце. Собака віддав усе це дівчинці, вона подякувала і стала гладити його. Аж це кит сіпнув за ланцюг, і довелося дівчинці вернутись у середину китового черева.

А наступного ранку вона знову просить:

- Ките, китоньку,

Відпусти на чотири п'яді ланцюжка,

Адже я розпатлана така.

Відпустив кит на чотири п'яді ланцюжка.

Дівчинка знову на берег і знову зустрічає того самого собаку. Дістала від нього кусень хліба та бараняче реберце, щиро подякувала і погладила собаку. Аж це. кит сіпнув за ланцюг, [96] і їй знову довелося вернутися у його черево. А третього дня дівчинка знову:

- Ките, китоньку,

Відпусти на шість п'ядей ланцюжка, 

Адже я розпатлана така.

- Я не хочу, бо ти втечеш.

- Не втечу, обіцяю тобі.

Відпустив кит на шість п'ядей ланцюжка. Дівчинка знов на берег. А там собака з куснем хліба і баранячим реберцем у зубах. А треба сказати, що цей собака належав королевичу, і з кожним днем він худнув і худнув, і королевич сказав своїм слугам:

- Що ж це ви не годуєте мого собаки? А слуги на те:

- Та він щодня дістає кусень хліба й бараняче реберце. Дивіться,- і слуги дали собаці кусень хліба та бараняче реберце.

Собака схопив той хліб та реберце і побіг просто до берега. А принц і слуги - слідом. От побачили вони, що собака зупинився біля дівчинки, прив'язаної до ланцюга. А коли захотіли підійти ближче, ланцюг потягнув дівчинку в чисте море, і вона пропала в хвилях.

Тоді принц каже:

- Завтра підстережемо її на березі, а тільки вона з'явиться, сокирою обрубаємо ланцюг.

От наступного ранку дівчинка й каже китові:

- Ките, китоньку,

Відпусти на вісім п'ядей ланцюжка, 

Адже я розпатлана така.

- Не відпущу, бо ти втечеш.

- Не втечу.

Відпустив кит на вісім п'ядей ланцюга. Дівчинка [97] одразу на берег, і тільки туди ступила, принц і його елуги схопили її, а потім - кресь! кресь! - сокирою перетнули ланцюг. Побачив це кит, кинувся в море і так лютував, що ударами хвоста порозбивав усі зустрічні кораблі.

Принц дивиться на дівчинку - нібито знайома.

Питає, хто вона, а та:

- Кров-і-Сніг.

- А хто ж друга?

Розповіла тоді дівчинка про все, що з нею сталося. Розгніваний принц поквапився в палац - і до баби. Та й призналася в підміні. Принц прогнав її та дочку, а сам одружився із Кров-і-Сніг, яка заслужила своє щастя.

 

 

СПІВУЧА ЛИПКА

Лужицька народна казка

Жили собі чоловік і жінка, і була в них донечка. Та не дійшла вона ще й літ, як померла мати.

Прийшла якось дівчинка до своєї хрещеної, а та їй і каже: нехай, мовляв, твій батько зо мною одружиться.

- Я тебе дуже любитиму, щовечора буду тобі ніжки мити молоком!

От батько і взяв її за жінку. Першого вечора вона й справді помила своїй пасербиці ніжки молоком, а другого вже ні. На тому воно й стало.

З часом з'явилося у дівчинки чотири сестрички. Перша мала одне око, друга - двоє, третя - троє, а четверта - четверо.

Пасербиця робила в матері всю хатню роботу, [98] ще й худобу пасла. Жене, бувало, пасти, то мачуха дасть їй окраєць черствого хліба й шматочок сухого сиру та й годі. Та все одно виросла з неї така гарна дівка, свіжа та рум'яна - куди там тим сестрам!

Мачуха спокою не мала - все хотіла довідатись, чого це її пасербиця така гарна. От послала вона свою дочку Одноочку пасти з пасербицею худобу. Пригнали вони на луки, Одноочка й каже сестрі:

- Заплети мене!

Заплітає дівка сестрі коси та все примовляє стиха:

- Засни, очко, засни!

Одноочка й заснула. Тут прийшла ряба корова й дала дівчині з одного рога пити, а з другого - їсти.

Пригнали дівчата ввечері худобу, мачуха й питає в Одноочки:

- Що бачила?

Але та не бачила нічого. Другого дня мусила гнати з дівчиною худобу Двоочка. Пригнали на луки, Двоочка й загадує:

- Заплети мене!

Плете дівчина їй коси, а сама все стиха:

- Засни, очко, засни, друге!

Знов прийшла ряба корова й дала дівчині з одного рога пити, а з другого - їсти. Як стало смеркатись, дівчина сказала:

- Уставай, сестричко, женімо додому! Вдома питається мачуха Двоочки:

- Що бачила?

Але й ця не бачила нічого. На ранок жене вже Триочка з дівчиною корів пасти.

Пригнали на луки, Триочка звеліла:

- Сядь, сестричко, та розчеши мені коси! [99]

Сіла дівка та й приказує:

- Засни, очко, засни, друге, засніть, усі троє!

От знову прийшла ряба корова й дала дівчині з одного рога пити, а з другого - їсти. Надвечір будить дівчина сестру:

- Вставай, сестричко, час гнати додому!

Вдома питається мачуха в Триочки: -- Що бачила?

Але й Триочка нічого не бачила. Погнала з дівчиною пасти вже Чотириочка. Пригнали на луки, вона й каже:

- Сідай, сестрице, розчеши мене! Дівчина сіла біля неї та стихенька:

- Засни, очко, засни, друге, засніть, усі троє!

А за четверте й забула.

Тут прийшла ряба корова й дала дівчині з одного рога пити, а з другого - їсти. Троє очей міцно спали, зате четверте не спало й усе бачило.

- Вставай, сестричко, женімо додому! Вдома питає мати у Чотириочки:

- Що бачила? Та й розказує:

- Коли троє моїх очей заснули, прийшла ряба корова і дала сестрі з одного рога пити, а з другого - їсти.

Мачуха страх як розгнівалася. Почала вона годувати рябу корову на заріз. Пасербиці довелось тепер сидіти вдома, їсти їй давали черствий хліб та сухий сир. Дуже журилася дівчина. Щодня ходила вона до своєї рябої корови й плакала. Одного дня корова каже:

- Сьогодні мене заріжуть. Попроси в мачухи мої нутрощі і вичисть. Там ти знайдеш кісточку. Закопай її в садку під своїм вікном. [100]

З кісточки виросте липка зі скляними листочками, а під нею весело озиватиметься песик.

Дівчина зробила все, як загадала їй ряба корова. На ранок дивиться - аж під вікном стоїть липка зі скляними листочками та бринить-співає. Під нею весело озивається песик, а коло неї з джерельця біжить вода. Біжить із джерельця в криничку, а в тій криничці дівчина мусила щодня прати білизну. Прала й прала, аж з рук у неї кров ішла.

Якось їхав повз той садок і криничку пишний пан. Побачив він дівчину, й так вона йому сподобалася, що він захотів узять її собі за жінку. Та мачуха й слухати про те не хотіла. Через тиждень пан приїхав знову і знову сказав віддати йому дівчину. Цим разом мачуха погодилася, але наказала своїм дочкам:

- Візьміть ланцюга й добре прикуйте липку

Дівчина перевдяглась, сіла в карету й поїхала з пишним паном. Аж тут липка зірвалася з ланцюга й собі вскочила до карети, а песик весело задзявкав і побіг слідком.

Через рік у молодої пані знайшовся синок. Дізналася про це мачуха й пішла її одвідати. А йдучи додому, сказала, що прийде знову. Другого дня вона справді прийшла й привела свою дочку Двоочку.

- Чи ти здорова чи слаба, дитино? - спиталася вона в молодої пані.

- Здорова, нівроку.

- То визирни у вікно, поглянь, як весело грають рибки в ставку!

Молода пані вихилилася з вікна, а люта мачуха й зіпхнула її у ставок. Вона пірнула і випливла качкою та й стала плавати ставком. Мачуха ж загадала Двоочці лягти в ліжко, а сама пішла додому. [101]

Приїхав молодий пан додому та й питає цю ніби свою дружину:

- Чого це ти так змарніла? Може, нездужаєш?

- Ох, нездужаю,- одказує Двоочка. Стало йому її шкода.

Опівночі влетіла крізь вікно в кімнату качка, обернулась на молоду пані і, плачучи, заходилася купати свого синка.

Скупала й сповила, поклала в колиску, поцілувала й тяжко зажурилася:

- Моя липка не бринить, мій песик мовчить, а мій любий синочок ридма плаче. Дві ніченьки я ще приходитиму сюди, та й більше ніколи!

Промовила це смутна мати і знов полинула качкою на ставок.

На другу ніч знов прилетіла, обернулась на молоду матір, зробила купіль і викупала свого синка. А тоді сповила й укрила, поцілувала та й зажурилася:

- Моя липка не бринить, мій песик мовчить, а мій любий синочок ридма плаче. Одненьку нічку прийду сюди, та й більше вже ніколи.

І знов випурхнула качкою на став. А молодий пан сидів, сховавшись під завісою, і все те бачив.

На третю ніч вона знов прилетіла, скупала синочка, сповила і гірко заплакала, примовляючи:

- Моя липка не бринить, мій песик мовчить, а мій любий синочок ридма плаче! Тепер я вже ніколи сюди не вернуся!

Аж тут вискочив її чоловік, що й цієї ночі заховався під завісою, схопив дружину, перш ніж вона обернулася на качку. Давай тоді вона його просити, та так жалібно: [102]

- Пусти мене, серденько, пусти, поки не пізно!

- Не пущу! - скрикнув чоловік.

- Як розрубаєш одним ударом меча мій пояс,- сказала тоді дружина,- то залишуся з тобою.

Витяг молодий пан свого меча й розрубав її пояс. І враз стала перед ним молода його дружина, така гарна, як і була, й розказала йому, яке лихо заподіяла їй мачуха.

На ранок звелів молодий пан привести мачуху й вбити її. Невдовзі вона й померла в ганьбі та неславі.

З того часу мала липка знову забриніла, песик весело задзявкав, а синок радісно всміхався.

 

 

ЛИСИЦЯ, ПІВЕНЬ І ОДУД

Македонська народна казка

Якось лисиця, зголоднівши, пішла на полювання. Ходила по горах, але нічого не впіймала. Тоді спустилася вниз до села. Почула кукурікання півня і почала підкрадатися до курей. Але півень ще здалеку помітив її й гукнув курям, щоб вони скоріш тікали додому, а сам вискочив на дерево, аби знати, куди кума лисиця піде.

А кума лисиця побачила, що ні силою, ні спритністю нічого не вполює, то й вдалася до хитрощів. Підійшла ближче до дерева, на якому сидів півень, закотила побожно очі під лоба й стала ніби пастися. Скубе траву й примовляє: «Ох, який же смачний сніданок!»

А півень дивився згори на лисицю й не міг надивуватися, що з нею сталося. Далі не витерпів і запитав: [103]

- Кумо лисице, що це ви робите? Якась ви не така, як завжди. Вас не пізнати.

- Так, брате півнику, ти правду кажеш: я не така, як була раніше. Тепер я зовсім змінилася. Ось уже чотирнадцять днів м'яса й не пробувала, все травою харчуюся. Вирішила я по правді жити, нікому не чинити ніякої кривди. А це ось іду на прощу старі свої гріхи замолювати. Та ще подумала все-таки завернути до вас, попрощатися з курками і з тобою, любий півнику. Коли щось не так було між нами, то пробач і не май за це зла на мене. А може, й ти, півнику-брате, підеш зі мною? Бо за ким гріхи не водяться? А скільки їжі всякої по дорозі: один ячмінь візьми - кожна зернина, мов кизилова ягідка. І не голодуватимеш, і святим станеш.

Від тих солодких лисячих слів дурний півнисько зовсім крила розвісив. Повірив кумі лисиці та й стрибнув униз.

- А може б, ти, брате півнику, і кого з курок покликав з собою,- не вгавала кума лисиця.- Бо чого б і їм своїх гріхів не спокутувати та не стати святими. Гукни-но, брате, їх. А за харчі нехай не турбуються: усім знайдеться що їсти і пити. Скільки душа їхня забажав.

Повірив півень лисиці і почав скликати курей. А кури - яка виставить дзьоба з двору й побачить лисицю, то так назад і тікає. Злякалася лисиця, що й півень ще, чого доброго, передумав з нею йти, та й каже:

- Ат, ще з курми клопоту не мали. Ходімо самі, а вони хай сидять собі у своєму курнику. Від сідала до порога - ото й уся їхня дорога.

І мерщій підхопила півня під крило та й повела його на прощу. Проходили вони якраз біля сільського кладовища, а там одуд на дереві [104]сидів. Побачив він лисицю з півнем під пахвою та й каже їй:

- Добрий день, кумо лисице! Здобич несеш? Гарного півня спіймала, добрий обід діткам твоїм буде.

А лисиця на те:

- Ай-ай-ай, брате одуде. І як тільки твій язик повертається таке казати? Я й на гадці чогось поганого не мала. Хіба ти не бачиш, що я на прощу йду. І півень зі мною. Уже чотирнадцять днів я й на зуб ніякого м'яса не брала, усе травою живу. Ось глянь, як пасуся. І ти, брате одуде, ходи з нами, гріхи замолиш і святим станеш.

Півень підтвердив, що все це правда і що він теж іде на прощу. Й одуд вирішив приєднатися до них. Але, не зовсім довіряючи лисиці, трохи відстав од них і йшов позаду.

Ішли вони так, ішли та й підійшли до лисиччиної хати. От лисиця й каже:

- Завернімо до мене, пообідаємо на дорогу, відпочинемо трохи і рушимо далі, як надумали.

Послухали півень та одуд лисицю, пішли до неї в хату. А лисиця - клац двері на замок, схопила півня, зарізала й з'їла. І - до одуда. Зрозумів одуд, що лисиця тільки вдавала, ніби йде на прощу й не їсть м'яса, та й став проситися, щоб вона його відпустила:

- Кумо лисице, скільки того наїдку з мене: пір'я та кістки. От я тобі приведу квочку з дванадцятьма курчатами - справжній бенкет буде. А яке куряче м'ясо, особливо курчаче, солодке та смачне - не те, що моє чи навіть півняче!

Як почула таке лисиця, то й відпустила одуда. Випурхнув одуд на волю й подумав собі: «Ух, негіднице! Отак чесних птахів дурити: м'яса не їм, на прощу йду! Я покажу тобі прощу. [105]

Заплатиш ти мені за свою брехню, розбійнице! »

Полетів одуд на кладовище, сів на дерево й почав думати, як провчити підступну лисицю. Коли глянув униз, аж під деревом шолудивий пес лежить. Розбудив він пса й питав його:

- Чи не хотів би ти, брате, зловити лисицю? Я покажу тобі до неї дорогу.

- Чом би не хотів,-відповідав пес,- та не можу: хворий я. Не те що бігати - ходити не маю сили. З голоду мушу вмирати. То куди вже мені за лисицею гнатися!

Полетів одуд далі. Коли дивиться: чоловік везе олію в глеках. Сів одуд на глек і почав тріпотіти крилами, ніби піднятися не мав сили. «Ото буде гарна забавка дітям»,- подумав собі чоловік і сягнув рукою по пташку. А одуд перестрибнув на інший глек. Чоловік знову шарпнувся - сюди-туди, а пташка все йому з-під рук випурхує. Розсердився нарешті чоловік, обернув пужално товщим кінцем та як розмахнеться - хотів прибити капосну пташку. Але одуд не дурний чекати, щоб його вдарили,-він зірвався з глека, а чоловік лусь по глекові пужалном - глек надвоє так і розколовся, потекла олія на землю.

Тоді повернувся одуд до пса і сказав йому, щоб він скоріше вимазався олією - то полегшає йому і він зможе бігати. Пес так і зробив: вимастився олією - і йому полегшало, але він ще не мав сили бігти, бо зовсім охляв з голоду.

Треба було спочатку нагодувати його. Й одуд став розглядатися, де б дістати їжу. Аж побачив жінку, яка несла пирога в кошику на голові, а перед нею біг хлопчина років чотирьох. Одуд сказав псові, щоб він ішов назирці за жінкою і мерщій хапав пирога, коли вона поставить кошик на землю. А сам він упав перед [106] хлопчиною, ніби ще не вмів літати. Хлопчик тільки нагнувся, щоб схопити пташку, як одуд перелетів трохи далі. Хлопчина підбіг, але пташка не давалася в руки. І він заплакав:

- Мамо, я хочу одудика! Злови мені оду Дика! Мамо, злови!

Жінка спочатку не звертала уваги на хлопчикове скімлення, але потім таки поставила кошик з пирогом на землю й кинулася за пташкою. А одуд, волочачи крильця, перелітав усе далі й далі, доки пес не з'їв усього пирога.

Тоді одуд повів пса до лисиччиної хати. Постукав у двері й каже:

- Кумо лисице, я тобі привів квочку з дванадцятьма курчатами.

Вискочила лисиця зі своєї хати, щоб поласувати молодою курятиною, а тут пес хап її й роздер. Одуд узяв собі лисячий хвіст і пошив з нього шапочку на голову. І до сьогодні одуди носять на голові лисячий хвостик.

 

 

БРЕМЕНСЬКІ МУЗИКАНТИ

Німецька народна казка

Один чоловік мав осла, який багато років покірно возив йому лантухи до млина. Та під старість сили покинули осла, і він став нездатний до роботи. Тоді господар почав думати, як би здихатися його, щоб не годувати. Зрозумів осел, що лихим вітром віє, втік від господаря та й подався до Бремена. Там думав він стати вуличним музикою. От пройшов він трохи і бачить - лежить при дорозі пес-гончак, висолопив язика і насилу дихає, наче після важкої гонитви.

Осел його й питає:

- Агов, Хапку, чого ти так важко сопеш? [107]

- Ox,- відповів пес,- старий я став, що не день, то більш занепадаю на силі, на полювання ходити вже не можу, от мій хазяїн надумав мене вбити. А я втік од нього. Але як же мені тепер на хліб собі заробити?

- Знаєш що,- сказав осел,- я йду до Бремена, хочу там стати музикою. Гайда зі мною, то й ти влаштуєшся музикантом. Я гратиму на лютні, а ти битимеш у барабан.

Пес радісно погодився, і вони пішли разом. Недовго вони йшли, коли дивляться - сидить при дорозі кіт, і такий сумний, неначе три дні не їв нічого.

- Ось і кіт-воркіт! - гукнув осел.- Гей, старий воркоте, що з тобою приключилося, чого насупився, наче середа на п'ятницю?

- А чого ж мені веселому бути? - відповів кіт.- Постарів я, зуби затупились, уже радніший би на лежанці погрітися, ніж ганятися за мишами, от хазяйка, бач, і надумала мене втопити. Я ледве втік од неї. І що мені робити? От коли б хто дав добру пораду.

- Гайда з нами в Бремен, ти ж мастак давати нічні концерти, от і станеш вуличним музикантом.

Котові це сподобалося, і вони пішли далі втрьох. Ось ідуть троє втікачів повз одну оселю, а там на воротях сидить півень і кукурікає, аж луна розлягається.

- Чого розкукурікався, наче тебе ріжуть? - запитав осел.- Що там таке сталося в тебе?

- Та це я кукурікаю на гарну годину,- відказав півень,- бо завтра неділя, завітають гості, і наша господиня звеліла куховарці відрубати мені ввечері голову, а завтра зварити суп, гостей частувати. От я і горлаю, поки ще можу.

- Слухай, гребенястий,- мовив осел,- ходімо [108] з нами в Бремен. Все-таки краще, ніж отут прийняти смерть. Голос у тебе гарний, а як підеш із нами, то ми разом утнемо такої музики, що буде любо слухати.

Півневі сподобалась рада, і вони вже учотирьох рушили далі.

Але Бремен був далеко, за один день не дійти. Надвечір вони добулися до великого лісу і вирішили там переночувати. Осел і пес лягли під великим деревом, кіт заліз на гілля, а півень вилетів на самий вершечок, бо там почував себе найбезпечніше.

Але перш ніж заснути, він пильно озирнувся на всі чотири боки, і йому видалося, ніби вдалині блимає світельце. Він гукнув до своїх товаришів, мовляв, десь тут недалеко є оселя, коли видно світло.

- То чого ж ми тут сидимо? - сказав осел.- Ходімо туди, бо притулок під деревом зовсім нікудишній.

Пес додав, що на вечерю не завадило б кілька маслаків та трохи м'яса в них, і друзі вирушили в дорогу, туди, де блимало світло. Що ближче вони підходили, то все яснішало, більшало світло, аж нарешті опинилися біля розбійницького дому - це тут так яскраво світилося.

Осел, як найбільший серед них, підійшов до вікна і заглянув у дім.

- Ну, сірий, що там видно? - запитав півень.

- Ого, що я бачу! - відповів осел.- Стіл накритий білою скатертиною, на столі предобрі наїдки й нзпої, а навколо сидять розбійники і п'ють-їдять собі.

- От би й нам так! - сказав півень.

- Добре було б, що й казати! - погодився осел. [109]

І почали вони радитись, як їм звідтіля розбійників прогнати. Думали і нарешті придумали: осел передніми ногами стане на підвіконня, пес вискочить на осла, кіт на пса, а півень злетить котові на голову. Постававши так, вони в один голос завели свою музику: осел ревів, пес гавкав, кіт нявчав, півень кукурікав. Потім усі як гукнуть крізь вікно в кімнату, аж шибки забрязчали.

Від цього ґвалту перелякані розбійники посхоплювалися з-за столу, бо думали, що то якась мара, і, до краю перелякані, дременули в ліс.

А наше товариство посідало собі за стіл і почало напихатися так, ніби хотіло наїстись на цілий місяць.

Коли ті четверо музикантів наїлись, напились, то погасили світло і полягали спати, кому де зручніше. Осел ліг на купі гною, пес за дверима, кіт на припічку біля теплого попелу, а півень на сідалі. А що в дорозі всі добре натомилися, то скоро міцно поснули.

Десь після півночі розбійники побачили здалеку, що світло в домі погасло і все начебто затихло, то отаман і каже:

- Та чого ми полякалися?

І послав одного глянути, що там у домі робиться.

Той пішов і роздивився, що біля хати все тихо, зайшов на кухню засвітити світло, побачив, як у темряві світяться котові очі, і подумав, що то дві жарини. Тоді взяв сірника і хотів запалити та й тицьнув коту в око. Але кіт таких жартів не любив. Він стрибнув розбійнику просто в обличчя, засичав, почав дряпатись. Розбійник страшенно злякався, кинувся навтікача, а за дверима пес схопився й угородив йому зуби в ногу. Розбійник надвір, а тут [110] осел як хвицне його. А від галасу прокинувся й півень на сідалі та як крикне: «Кукуріку!» Тікає розбійник щодуху, прибігає до отамана та й каже:

- Ох, пане отаман, там таке робиться! В хаті сидить страшнюча відьма! Як засичала на мене, як учепилася довгими пазурами - всю пику подряпала, а в дверях чоловік з ножем як штрикне мене в ногу! А надворі якесь чорне чудовисько як уперіщить мене довбнею! А вгорі сидить, мабуть, суддя, бо кричить: «Розбишаку сюди!» То я ледве вирвався.

Відтоді розбійники боялись і близько підійти до свого дому.

А наші четверо музикантів так уподобали те місце, що не захотіли більш нікуди йти.

 

 

ВОВК І СЕМЕРО КОЗЕНЯТ

Німецька народна казка

Була собі на світі стара коза. Мала вона семеро маленьких козенят і любила їх так, як тільки може любити рідна мати. От якось надумала вона піти в ліс травички нарвати, діток нагодувати.

Покликала їх усіх та й каже:

- Дітоньки мої любі, я йду в ліс, а ви тут добре замкніться, вовка в хату не пускайте, бо як улізе, то всіх вас із кісточками поїсть. Цей душогубець ким завгодно прикинутись може, але ви його зразу впізнаєте: у нього товстий голос і чорні лапи.

Козенята загукали:

- Матусю, йди, не бійся за нас, ми будемо стерегтися!

Мемекнула стара і пішла собі спокійно до лісу. [111]

А незабаром хтось постукав у двері до козенят та й гукнув:

- Гей, дітки, відчиніть, ваша матуся прийшла, вам гостинців принесла!

Але козенята почули товстий голос і здогадалися, що то вовк.

- Не відчинимо, не відчинимо,- закричали вони,- ти не наша матуся! В неї голос тоненький та солодкий, а в тебе товстий. Ти вовцюга-злодюга!

Вовк тоді пішов до крамаря, купив велику грудку крейди, з'їв її, і голос у нього став тонкий. Він вернувся, постукав у двері й гукнув:

- Відчиніть, дітоньки, ваша мати прийшла, вам гостинців принесла!

Але ж вовк поклав на підвіконня свої чорні лапи. Козенята як глянули, то й закричали:

- Не відчинемо! У нашої матусі ноги біленькі, гарненькі, а в тебе чорні, вовцюга-злодюга!

Вовк тоді подався до пекаря та й каже:

- Я поранив собі лапу, помаж її тістом. А коли пекар помазав йому лапу тістом, він

побіг до мельника й попросив:

- Посип мені лапу борошном. Мельник здогадався, що вовк хоче когось

піддурити, і сказав: «Ні». Але вовк ревнув:

- Як не посиплеш, то я тебе з'їм! Злякався мельник і посипав йому лапу борошном.

І ось прийшов злодюга втрете до дверей, постукав та й каже:

- Відчиніть, дітки, ваша матуся прийшла, гостинчиків з лісу принесла.

- Покажи нам перше свої ноги, щоб ми знали, чи ти справді наша матуся.

Вовк поклав на вікно білу лапу, козенята повірили, [112] що то справді прийшла матуся, та й відімкнули двері. Але то була не матуся, а вовк.

Козенятка перелякались та й ну ховатися!

Одне стрибнуло під стіл, друге під ліжко, трете в грубку, четверте в кухню, п'яте в шафу, шосте під умивальник, а сьоме сховалось у великому годиннику, що висів на стіні. Але вовк познаходив їх і недовго з ними панькався: роззявив пащеку та й поковтав усіх, одного по одному. Пощастило тільки найменшому, що сховалося в годиннику: його вовк не знайшов.

Напхавши своє голодне чорево, вовк посунув надвір, на зелений моріжок, розлігся в холодочку під дубом та й заснув.

Незабаром прийшла стара коза з лісу.

Ох, що ж вона побачила! Хатні двері розчинені навстіж. Стіл, ослони, стільці поперекидані, від умивальника самі черепки на долівці, а ковдри та подушки постягано з ліжка. Шукала вона своїх діток, шукала, та ніде не знайшла. Почала кликати кожного на ім'я, та ніхто не обізвався. Нарешті, коли вона покликала найменшеньке, воно відгукнулось тоненьким голоском:

- Матусю, я осьде, в годиннику.

Коза дістала його звідтіля, і тоді козенятко розповіло все, що сталося: як прийшов вовк і поїв його братиків та сестричок. Можете уявити, як плакала кізонька за своїми бідними дітками! Наплакалася вона, а тоді вийшла зажурена з хати, і найменше козенятко за нею.

Підходить вона до дуба, а там у холодочку лежить вовцюга-злодюга і хропе, аж листя вгорі шумить. Обдивилась його коза з усіх боків і бачить: у роздутому вовчому череві щось ворушиться, товчеться. [113]

- Ой леле! - скрикнула вона.- Та невже ще живі мої бідні дітки, що їх вовк поковтав на вечерю?

І послала козенятко до хати по ножиці, голку та нитки. А тоді заходилася пороти вовчиськові черево. Тільки-но прорізала дірку, як одне козенятко вистромило голівку, а як стала пороти далі, так і повискакували одне по одному всі шестеро, і всі живісінькі, здоровісінькі, без подряпинки, бо вовчисько з великої жадоби ковтав їх цілими. Ото було радощів! Козенята стрибали, лащилися до матері. Але стара сказала їм:

- Підіть швиденько назбирайте камінців. Поки лихий вовчисько спить, ми накладемо йому каміння в черево.

Побігли семеро козеняток, нанесли каміння, напхали вовчиськові повнісіньке черево, а стара коза швиденько зашила його, та так спритно, що вовк нічого й не почув, навіть і не ворухнувся.

А коли вовк нарешті виспався і встав на рівні ноги, то від каміння в животі йому дуже захотілося пити, і він пішов шукати криницю, щоб напитись води. Та щойно він рушив з місця, як каміння у череві загуркотіло. Тоді вовк і скрикнув:

- Це якого ще начиння 

Я в живіт собі напхав? 

Торохтить, немов каміння, 

А козляток я ж ковтав!

Коли ж вовк підійшов до криниці і нахилився напитись, важке каміння потягло його вниз, він шубовснув у воду та й утопився. Побачили це семеро козенят, збіглися до криниці та й ну стрибати, витанцьовувати. Танцюють з матір'ю навколо криниці та вигукують:

- Вовк утопився, вовк утопився! [114]

 

 

ЗОЛОТА ГУСКА

Німецька народна казка

В одного чоловіка було три сини - два ро-розумні, а третього прозвали дурником, зневажали його, висміювали і кривдили при всякій нагоді.

От якось старший син пішов у ліс нарубати дров. На дорогу мати дала йому смачного пирога і пляшку вина, щоб він там не був голодний і мав чим запити. У лісі він здибав малого сивого чоловічка, що чемно привітався й сказав:

- Дай мені шматок пирога, що в торбі у тебе, і ковток того вина, бо я дуже хочу їсти й пити.

Але розумний син відповів:

- Аякже, дай тобі пирога й вина, то й самому нічого не залишиться. Йди собі своєю дорогою!

І сам пішов далі.

Ось почав він рубати дерево, та й рубонув якось невдало, сокира вирвалась, ударила по руці, і він мусив вертатися додому перев'язувати рану. І все це наробив йому невеличкий сивий чоловічок.

Тоді пішов другий, середульший, у ліс, і мати дала йому, як і старшому, смачного пирога та пляшку вина. І цьому зустрівся маленький сивий чоловічок, попросив у нього шматок пирога та ковток вина. Але й цей відповів дуже розумно:

- Як кожному давати, то й самому нічого буде їсти. Йди своєю дорогою.

І пішов собі далі.

Кара не минула й цього: не встиг він рубнути кілька разів, як поранив собі ногу, та ще й

так що його довелося нести додому. [116]

Тоді сказав дурний:

- Тату, дозволь мені піти нарубати дров. Батько відповів:

- Коли твої брати наробили собі лиха, то що вже казати про тебе? Краще сиди вдома.

Але дурний доти прохав, поки батько сказав:

- Та йди вже. Як скалічишся, то, може, порозумнішаєш.

На дорогу мати дала йому коржа, на воді замішаного і в попелі спеченого, і пляшку скислого пива.

Прийшовши до лісу, він також здибав старого сивого чоловічка, що привітався з ним і сказав:

- Дай мені шматочок твого коржа та ковток твого пива, бо я дуже хочу їсти й пити.

Дурний відповів:

- Але ж у мене корж на воді замішаний, у попелі печений, а пиво кисле. Якщо тобі до смаку, то сядьмо поснідаймо.

Вони сіли, і коли дурник вийняв сніданок, то побачив, що в руках у нього прегарний смачний пиріг, а замість кислого пива - добре вино.

А як поснідали, чоловічок сказав:

- За те, що ти маєш добре серце і ділишся останнім, я дарую тобі щастя. Он там, бачиш, стоїть старе дерево. Зрубай його, і в корінні щось знайдеш.

І попрощався.

Дурний зрубав дерево, а коли воно впало, бачить: сидить між корінням гуска, і все пір'я на ній зі щирого золота. Він дістав гуску, взяв із собою й пішов до заїзду переночувати.

А в хазяїна заїзду було три доньки. Вони побачили гуску і дуже зацікавились, що це за [116] дивина - гуска з золотим пір'ям, і їм захотілося дістати хоч одну таку пір'їну.

Старша подумала: «Я таки прихитрюся й вискубну одну золоту пір'їну»,- і коли дурник вийшов кудись, схопила гуску за крило, але пальці й рука раптом міцно прилипли до гуски, і дівчина ніяк не могла відірвати їх.

Незабаром прийшла й друга з такою самою думкою - вискубнути одну золоту пір'їну. Та ледве доторкнулася вона до сестри, як і сама наче прикипіла до неї. Нарешті прийшла й третя з таким самим наміром. Тоді дві старші закричали:

- Не підходь, не підходь!

Але менша не зрозуміла, чому їй не можна підходити, і подумала: «Коли вони скубуть гуску, то чому я не можу?» - підбігла, торкнулася їх, та так і прилипла.

І мусили вони ночувати біля гуски.

Другого дня взяв дурник гуску й пішов собі, а про трьох дівчат, що чимчикували позаду, йому й байдуже. Так і бігли всі три за хлопцем - куди він, туди й вони.

Вийшли вони в поле, а назустріч піп. Побачивши ту вервечку, він закричав:

- Як вам не сором, негідниці, бігти полем за молодим парубком? Чи це личить дівчатам?

А тоді схопив найменшу за руку й хотів одірвати, та щойно торкнувся до неї, як сам міцно прилип і мусив четвертим чимчикувати за ними.

Незабаром зустріли вони паламаря. Той побачив панотця, що чимчикував за трьома дівчатами, мало не наступаючи їм на п'яти, і здивовано скрикнув:

- Гей, панотче! А куди це ви так квапитеся? Не забувайте, що сьогодні ми маємо Хрестити дитину. [117]

Підбіг до нього й схопив за рукав, але й сам міцно прилип до цієї вервечки.

Ось так чвалаючи вп'ятьох по полю, спіткали вони двох селян, що з мотиками йшли додому. Піп гукнув до них, щоб вони звільнили його й паламаря від цієї халепи, та, ледве торкнувшись паламаря, селяни також міцно прилипли. Тепер їх стало вже семеро.

Ось приходять вони всі до одного міста. Король, що правив там, мав одну доньку, і вона була така сумна, що ніхто не міг її насмішити. Король оголосив по всій країні, що той, хто насмішить королівну, стане її чоловіком.

Почувши таке, дурник прийшов зі своєю гускою та сімома, що до неї прилипли, до королівської доньки. Як побачила королівна тих сімох, що дріботіли одне за одним, то так зареготала, що й упину їй не було.

Тоді дурник забажав, щоб його одружили з королівною. Але королю не сподобався такий зять, і він удався до різних викрутів.

По-перше, загадав він, хай дурник знайде такого чоловіка, що зміг би випити повний льох вина.

Дурник згадав сивого чоловічка - чи не допоможе той йому? І пішов у ліс, на те місце, де колись зрубав дерево. Аж бачить - сидить там чоловік і тяжко журиться.

От дурник і питає, чого він так зажурився.

- Я хочу пити і ніяк не можу вгамувати спраги. Холодної води терпіти не можу; правда я випив бочку вина, та це для мене все одно, що крапля на гарячий камінь.

- Тоді я тобі поможу,- сказав дурник,- ходи лиш зі мною і вгамуєш свою спрагу.

І повів його в королівський льох.

Чоловік одразу приступив до найбільшої бочки і дудлив, поки в боці закололо, а відпочивши, почав знову пити, і ще сонце було на небі, як він спорожнив усі бочки.

Дурник знову зажадав, щоб віддали йому наречену, та король розгнівався, що якийсь голодранець, кого всі за дурника мають, зазіхав на його доньку, і поставив нову умову: він повинен знайти чоловіка, який міг би з'їсти гору хліба.

Дурник, не довго думаючи, пішов одразу в ліс, знов на те саме місце. Глянув - а там сидить чоловік, туго стягує ремінним поясом живіт і, скривившись, як середа на п'ятницю, каже:

- Я щойно з'їв цілу піч хліба, але хіба це поможе такому голодному, як я? Мій шлунок порожнісінький, і я мушу туго підперізуватися, щоб не здохнути з голоду.

Дурник дуже зрадів і сказав йому:

- Ану збирайся та ходімо зі мною, то наїсися досхочу.

І привів його на королівський двір, куди позвозили борошно з усієї держави і напекли хліба цілу гору. Та чоловік із лісу як почав наминати, то ще сонце не зайшло, а гора хліба зникла.^

Дурник утретє зажадав, щоб йому віддали його наречену, але король ще раз захотів викрутитись і сказав йому, щоб збудував корабель, який би міг іти і морем, і суходолом.

Дурник подався просто в ліс. Там сидів старий сивий чоловічок, з яким він колись поділився своїм коржем. Старий сказав йому:

- Я за тебе їв і пив, я тобі дам і корабля. Я все для тебе зроблю, бо ти був до мене добрий.

І дав йому корабля, що міг рухатися по воді й по сухому. Як побачив це король, то довше не міг затримувати доньку. Справили весілля, [119] а після смерті короля дурник успадкував королівство і довго-довго жив щасливо зі своєю дружиною.

 

 

КІТ У ЧОБОТЯХ

Німецька народна казка

В одного мельника було три сини, а в господарстві був млин, ослик і кіт. Сини мололи, ослик возив зерно та борошно, а кіт, звісно, ловив миші.

Коли мельник помер, сини поховали його і почали спадщину ділити.

Старший узяв собі млин, середущий - осла, а молодшому дістався кіт.

Зажурився молодший та й каже сам до себе:

- Ох, дісталось мені найгірше: старший брат буде молоти, середущий їздитиме на ослику. А що я, бідний, робитиму зі своїм котом? Хіба пошию з його шкурки пару рукавиць, більш нічого.

- А послухай-но мене,- озвався кіт: він зрозумів усе, що сказав хлопець. - Навіщо тобі мене вбивати? Щоб пошити пару поганих рукавиць із моєї шкурки? Справ мені краще чоботи, щоб я міг у них між люди вийти й себе показати, тоді я скоро тобі в пригоді стану.

Мельників син дуже здивувався, почувши, що кіт говорить, як людина. Але вони саме проходили повз шевцеву хату, отож хлопець викликав шевця надвір і сказав зняти з кота мірку на чоботи. А коли швець пошив чоботи, кіт узувся, взяв торбу, посипав на дно зерна, а зверху прив'язав шворку, щоб зашморгувати, закинув торбу на плечі й пішов на двох ногах, як людина, з двору. [120]

А король тієї країни дуже любив смажених куріпок. Та ось біда: жодної куріпки не можна було спіймати. В лісі їх аж кишіло, та вони були такі полохливі, що жоден мисливець не міг і підступитися до них. Кіт знав це і надумав зробити хитріше. Прийшовши в ліс, він розв'язав торбу з зерном, шворку протяг по траві за кущі, а сам причаївся і став ждати. Куріпки не забарилися, прилетіли, побачили зерно і одна по одній полізли в торбу ласувати. Коли їх там зібралося чимало, кіт смикнув за шворку і зашморгнув торбу.

Потім швидко побіг, поскручував куріпкам голови і, закинувши торбу на плечі, почимчикував прямо до королівського палацу.

Вартовий гукнув:

- Стій, куди йдеш?

- До короля,- сміливо відповів кіт.

- Ти що, здурів? Кіт - до короля?

- Та хай іде,- втрутився другий,- адже наш король часто нудьгує. Може, кіт його розважить, як потреться об ноги та повуркоче.

Увійшов кіт до короля, уклонився низенько й сказав:

- Мій господар, граф,- він назвав якесь довге й знамените ім'я,- передає вашій величності найщиріший уклін і посилає вам ось цих куріпок - він їх щойно впіймав на сильце.

Король дивом здивувався, побачивши розкішних жирних куріпок, з радощів аж нестямився і наказав насипати котові в торбу стільки золота зі скарбниці, скільки той підніме.

- Віднесеш оце своєму панові і дуже, дуже подякуй йому за подарунок.

А бідний мельників син сидів дома біля вікна, сперши голову на руки, і думав, що ось він витратив останні свої гроші котові на чоботи, а [121] яку користь матиме з того? Аж раптом входить кіт, скидав торбу з плечей, розв'язує її і висипає золото перед хлопцем.

- Ось тобі дещиця за чоботи. Король вітає тебе й передає щиру подяку.

Молодий мельниченко дуже зрадів з такого багатства, хоч і не втямив до ладу, звідкіль воно взялося.

Тоді кіт скинув чоботи і розповів йому все. А насамкінець сказав:

- Тепер у тебе грошей досить, але це ще не край. Завтра я знову взую чоботи, і ти станеш іще багатший. А ще я сказав королю, що ти вельможний граф.

Другого дня кіт, гарненько взувшись, знову пішов на полювання і приніс королю багату здобич. Так він ходив день у день і щодня приносив додому золото.

Король так полюбив кота, що дозволив йому приходити й виходити, коли його воля, і гуляти по всьому палацу, де захоче.

Одного разу сидів кіт на кухні в палаці й грівся біля вогню, коли входить королівський візничий і лається на всі заставки:

- А щоб воно запалося, сто кіп лиха і королю, і королівні. Хотів піти до корчми трохи випити, в карти згуляти, а тут на тобі, їдь з ними на озеро.

Почув це кіт, вискочив із кухні й щодуху помчав додому, до свого господаря. Прибіг та й каже:

- Коли хочеш стати графом і бути багатим, то гайда зі мною на озеро, будеш там купатися.

Мельників син не знав, що на це й сказати, проте подався за котом до озера, роздягся і стрибнув у воду. А кіт узяв його одежу, заніс у кущі й сховав. Щойно він упорався з цим, аж [122] їде король. А кіт як почне лементувати, та так голосно:

- Ох, найласкавіший королю! Мій пан купався тутечки в озері, а якийсь злодюга вкрав його одіж, що лежала на бережку. А тепер вельможний граф не може вилізти з води, бо голий, і як довго там пробуде, то застудиться і помре.

Почувши це, король звелів зупинитися й послав слугу назад до палацу, щоб привіз котресь із королівських убрань.

Гаданий граф зодягся в розкішні шати, і король запросив його сісти в карету, бо дуже полюбив його, думаючи, що то він посилав йому куріпок. Королівна не перечила, бо граф був молодий, гарний і дуже їй сподобався.

А тим часом кіт уже побіг далеко вперед.

Прибігає до великої сіножаті, а там сто косарів траву косять.

- Гей, люди, а чиї це луки? - питає кіт.

- А це великого чарівника.

- То слухайте мене: ось їхатиме король, і коли він запитає, чиї це луки, скажете, що графові. А як не скажете, то будете побиті на смерть.

І побіг далі. Прибігає до однієї ниви, такої великої, що й оком не оглянути. А на тій ниві двісті женців жнуть жито.

- Гей, люди, а чиє це жито?

- Чарівникове.

- Ну то слухайте: ось їде за мною король, то коли він запитає, чиє це жито, кажіть - графове. А як цього не зробите, то будете всі побиті на смерть.

Нарешті прибіг кіт до великого лісу, де триста дроворубів стинали величезні дуби на дрова.

- Гей, люди, а чий це ліс?

- Та чарівника. . [123]

- Ну то слухайте: ось зараз їхатиме король, і якщо він запитає, чий це ліс, кажіть, що графів. Якщо не скажете, то будете побиті на смерть.

І побіг далі.

А всі люди дивилися йому вслід перелякано, бо кіт був у чоботях і ходив, як людина.

Незабаром прибіг він до палацу, де жив чарівник, сміливо ввійшов і став перед ним. Чарівник зневажливо зиркнув на кота й запитав, чого йому треба. Кіт низенько вклонився і мовив:

- Довелося мені чути, що ти можеш перекинутись у всякого звіра, в якого лишень захочеш : у вовка, лиса чи собаку. Цьому я можу повірити. Але мені не віриться, що ти можеш обернутися на велику тварину, от хоч на слона.

- Це для мене дрібниця,- відказав чарівник і вмить обернувся в слона.

- Оце-то так! А на лева?

- І це для мене ніщо,- мовив чарівник і став перед котом у подобі лева.

Кіт удав, ніби злякався, і скрикнув:

- Це ж неймовірне, нечуване діло! Такого мені й не снилося! Але ще неймовірніш було б, якби ти перекинувся в якусь маленьку тваринку, ну, скажімо, в мишку. Ти, звісно, могутніший за всіх чарівників у світі, але таке, мабуть, і тобі не до снаги.

Чарівник аж розімлів від таких лестощів.

- Авжеж, любий котику, я можу й це,- приязно сказав він і перекинувся в мишку та й почав бігати по кімнаті. А кіт за мишкою, хапнув її з одного стрибка і вмить з'їв.

А тим часом король із графом та принцесою їхали собі неквапом далі й приїхали до великої луки.

- А чиє це сіно? - запитав король. [124]

- Графове,- гукнули косарі, як навчив кіт.

- Гарний клапоть землі маєш, графе,- сказав король.

Потім приїхали до великої ниви.

- Гей, люди, а чиє це жито? - запитав король.

- Графове,- гукнули всі женці.

- О, графе, то й це ж неабиякий шмат земельки.

А тоді приїхали до лісу.

- Гей, люди, а чиї це дрова?

- Графські,- відповіли дроворуби. Король здивувався ще дужче і сказав:

- Та ви багатий чоловік, графе. Я й не знав, що в моєму королівстві є такі розкішні ліси.

Нарешті приїхали вони до палацу.

Кіт уже стояв на сходах, і тільки-но карета зупинилась унизу, прискочив, відчинив дверцята і мовив:

- Ваша величність, прошу вступити до палацу мого господаря - графа. Його така честь зробить щасливим на все життя.

Король вийшов з карети і не міг надивуватися розкішним палацом, що був, може, більш прекрасніший, ніж його власний. А граф повів королівну в залу, що аж сяяла від золота й самоцвітів.

А потім граф одружився з королівною, і коли помер її батько, сам став королем, а кіт - першим міністром при ньому. [125]

 

 

НА СХІД ВІД СОНЦЯ И НА ЗАХІД ВІД МІСЯЦЯ

Норвезька народна казка

Був собі колись бідний селянин, і мав він повну хату дітей. Та не мав їх чим годувати і в що одягати. Всі його діти вдалися гожі, як рожі, а найкраща - найменша дочка. Така вже гарна, що й словами не скажеш.

Якось пізно восени, в четвер увечері, надворі знялася страшна буря. В непроглядній пітьмі дощ лив потоками, а вітер так завивав і гудів, що в їхній старенькій хатині аж крокви на даху тріщали. Батько з матір'ю і всі діти сиділи кружка біля відкритого вогнища, і кожне щось робило. Коли це чують - знадвору хтось тричі постукав у шибку. Селянин вийшов із хати подивитися, що там за гість прибився до них у таку негоду.

Відчинив він двері, а перед ним стоїть велетенський білий ведмідь. Побачив його селянин і аж похолов з ляку.

- Добрий вечір,- привітався ведмідь.

- Добрий вечір,- відповів селянин.

- Я прийшов спитати, чи не віддаси ти мені свою найменшу дочку. А за це ти станеш такий багатий, як тепер бідний,- сказав білий ведмідь.

Почув це селянин і дуже захотів розбагатіти. Але відповів ведмедеві:

- Запитаю в дочки, як вона схоче, так і буде.

Вернувся він до хати та й каже:

- Там надворі стоїть велетенський білий ведмідь і просить віддати йому нашу найменшу дочку, а за це обіцяє зробити нас такими багатими, як ми тепер бідні. [126]

Почула дочка, що від неї хочуть, і затялася:

- Ні, я з ним нізащо не піду.

Вийшов селянин надвір і домовився з ведмедем, що спробує вблагати свою дочку.

- Прийди,- каже,- по відповідь за тиждень, увечері другого четверга, може, щось і вийде.

І почали всі вмовляти дівчину. Батько з матір'ю, сестри з братами день у день казали, які вони могли б стати багаті і як їй самій було б добре. І нарешті вмовили.

Заходилась дівчина готуватися в дорогу. Вона вмилася, розчесала коси, випрала й полагодила свою стареньку одежу і зв'язала в клуночок те, що хотіла взяти з собою.

Другого четверга ввечері білий ведмідь знов прийшов до них, як і домовився з селянином. Дівчина взяла свій клуночок, покірно сіла йому на спину та й поїхала.

їдуть вони, їдуть, а ведмідь і питає:

- Ти не боїшся?

- Ні, не боюся.

- От і добре. Тримайся тільки міцно за мою вовну.

Довго віз ведмідь дівчину, то чагарями, то густим лісом, і нарешті дісталися вони до високої гори. Ведмідь постукав у неї, гора розступилась, і вони опинилися в замку. А там у всіх покоях ясно горить світло, все блищить золотом і сріблом, аж очі в себе вбирає. У великій їдальні стоїть уже накритий стіл і аж угинається від смачних страв і солодких напоїв.

Ведмідь дав дівчині срібний дзвоник та й каже:

- Коли тобі чогось буде треба, подзвони в нього і матимеш геть усе, що схочеш.

А сам пішов собі геть. [127]

Поки дівчина попоїла, настав пізній вечір. Після довгої дороги її почав змагати сон, захотілося лягти. Вона подзвонила в срібний дзвоник і не встигла ще висловити свого бажання, як опинилася в спальні, де стояло розкішне, м'яке ліжко з шовковими перинами та подушками і завісою з золотими торочками. Все решта в тій спальні також було з золота й срібла.

Коли дівчина погасила світло й лягла в ліжко, то почула, що в другій кімнаті хтось ходить. Хода наче була не ведмежа, тому вона тихенько прочинила двері й обережно зазирнула туди. І хоч було темно, вона все-таки побачила, що ведмідь скинув із себе шкуру й став високим струнким хлопцем. Але який той хлопець на вроду, їй не видно було.

Таке відбувалося щоночі. Коли дівчина гасила світло, ведмідь скидав із себе шкуру й ставав хлопцем, а як починало світати, знов натягав її, обертався у білого ведмедя і зникав десь на цілий день.

Довго дівчина розкошувала так у гірському замку. Але потім її почала брати нудьга. Вона цілими днями була сама й тужила за батьком, за матір'ю, за сестрами і братами. Ведмідь помітив, що дівчина чимось пригнічена, й запитав :

- Чого ти сумуєш?

- Як мені не сумувати, коли я все сама та й сама. Я знудилася за рідною домівкою, і мені тяжко, що я не можу відвідати батька, матір, сестер і братів.

- На це є рада,- відповів ведмідь.- Але ти повинна обіцяти мені, що не розмовлятимеш із матір'ю на самоті. Вона тягтиме тебе до комірчини, щоб поговорити з тобою, а ти нізащо не йди. Бо накличеш біду і на мене, й на себе. [128]

Коли настала неділя, ведмідь прийшов і каже:

- Тепер поїдемо до твоїх батьків. Дівчина сіла йому на спину, і вони подалися в дорогу.

Довга це була дорога, та нарешті вони добулися до великої гарної садиби. На подвір'ї бігали її брати й сестри і весело гралися. Побачила їх дівчина і аж розцвіла з радощів.

- Тут тепер живуть твої батьки,- сказав ведмідь.- Іди до них, але не забудь, що я тебе просив, а то накличеш біду на мене й на себе.

- Ні, не забуду,- пообіцяла дівчина.

Ото була радість, коли вона зайшла на подвір'я! І батько з матір'ю, і сестри з братами не могли надякуватись їй за все, що вона для них зробила. Адже тепер у них було що їсти і в що вбратися.

- І мені добре,- мовила дівчина,- я теж маю все, що забажаю.

І більше нічого не хотіла сказати, хоч скільки вони її просили.

Після обіду, коли всі попоїли, вийшло так, як і боявся білий ведмідь: мати захотіла неодмінно побалакати з дочкою наодинці. Дівчина пам'ятала ведмедеве застереження і нізащо не погоджувалась піти з матір'ю до комірчини.

- Нам можна й тут поговорити,- сказала вона.

Але, як часто бував, мати кінець кінцем таки звабила дочку на відверту розмову. І слово по слову та розповіла їй, що кожного вечора, коли вона гасить світло, ведмідь скидає з себе шкуру і стає хлопцем. Але який той хлопець із лиця, вона ще й досі не бачила, бо в кімнаті темно, а коли настає ранок його вже нема. Тому вона часто сумує, бо хотіла б побачити того хлопця, [129] поговорити з ним, а не цілий день нудитися самій.

- Може, він троль(3), що ховається від тебе? - сказала мати.- Але я пораджу, як тобі побачити його. На ось недогарок лойової свічки і сховай його за пазуху. А коли той хлопець засне, засвіти свічку, зайди до нього й подивися, хто він. Тільки гляди, щоб на нього не капнув лій, бо він прокинеться.

(3) Троль - надприродна істота, звичайно ворожа людям.

Дочка взяла недогарок і сховала за пазуху. Ввечері прийшов ведмідь і забрав її. А дорогою питає:

- Правда, що вийшло так, як я боявся?

- Правда,- призналася дівчина.

- Коли ти послухаєшся материної поради, то накличеш біду на мене й на себе. Тоді ми розлучимось навіки.

- Ні, я її не послухаюсь,- відповіла дівчина.

Коли вона знов опинилася в гірському замку й погасила світло, все вийшло так, як досі: ведмідь скинув шкуру і став хлопцем.

Але дівчині так закортіло поглянути на нього, що вона почекала, поки він засне, підвелася, роздмухала жар, засвітила свічку й пішла до другої кімнати, де спав хлопець. Присвітила дівчина й побачила, що то не троль, а прекрасний королевич, навіть вродливіший, ніж вона собі уявляла. Він так їй сподобався, що вона не могла відірвати від нього очей і геть забула про свічку. Раптом на сорочку йому капнуло три гарячі краплі і він прокинувся.

- Ох, що ти наробила! - сказав королевич.- Накликала біду на нас обох! Якби ти була ще почекала рік, то звільнила б мене від чарів. Лиха мачуха зробила так, що я вдень [130] ходжу білим ведмедем і тільки тоді, коли мене ніхто не може побачити, стаю самим собою. А тепер ми розлучимось, я мушу тебе покинути й вернутися до своєї лихої мачухи! Вона живе в замку на схід від сонця й на захід від місяця. І має дочку з носом на три лікті завдовжки. Тепер мені доведеться одружитися з нею.

Дівчина заплакала й заголосила, але нічого не могла змінити своїми слізьми, королевич пішов від неї. Вона запитала його, чи не можна їй піти разом з ним.

- Ні, не можна.

- А чи не показав би ти мені дорогу, щоб я потім знайшла тебе? Хіба й цього не можна?

- Ні, можна. Але туди нема дороги. Замок лежить на схід від сонця й на захід від місяця. І я повинен жити в ньому. Ти його ніколи не знайдеш.

Коли другого ранку дівчина прокинулась, королевич і гірський замок зникли. Вона спала на зеленій латочці моху серед густого темного лісу, а біля неї лежав клуночок, що його вона взяла з собою, коли покидала батьківську хату. Дівчина протерла очі, трохи поплакала, тоді рушила в дорогу.

Ішла вона, йшла багато-багато днів і нарешті прибилася до гори. А під горою сиділа стара як світ жінка і гралася золотим яблуком.

Дівчина спитала, чи не знає вона дороги до королевича, що вернувся до лихої мачухи, яка живе в замку на схід від сонця й на захід від місяця і має дочку з носом на три лікті завдовжки.

- А ти його звідки знаєш? - запитала стара.- Може, це з тобою він мав одружитися?

- Так, зі мною.

- Он як, то це ти. Мені лише відомо, що він живе у замку на схід від сонця і на захід від [131] місяця. Туди ти ніколи не доберешся або доберешся надто пізно. Але я позичу тобі коня, ним ти доїдеш до моєї сусідки. Може, вона скаже тобі щось більше. А коли доїдеш, то легенько вдар коня за лівим вухом і пусти назад до мене. І візьми оце яблуко, може, воно тобі знадобиться.

Дівчина сіла на коня і їхала довго-довго, поки нарешті добулася до другої гори. А під горою сиділа стара як світ жінка й тримала в руках золоте мотовило.

Дівчина запитала, чи вона, бува, не знає дороги до замку, що лежить на схід від сонця й на захід від місяця. Стара відповіла те самісіньке, що і її сусідка. Мовляв, вона справді чула про такий замок, але дороги туди не знає.

- І туди ти ніколи не доберешся або доберешся надто пізно. Та я позичу тобі свого коня, ним ти доїдеш до іншої моєї сусідки. Може, вона скаже тобі щось більше. А коли доїдеш до неї, то легенько вдар коня за лівим вухом і пусти його назад до мене. І візьми оце золоте мотовило, може, воно тобі знадобиться.

Дівчина сіла на коня і їхала довго-довго, поки нарешті добулася до третьої гори. Під тією горою сиділа стара як світ жінка і пряла на золотій прядці. Дівчина спитала в неї дорогу до королевича, що живе в замку на схід від сонця й на захід від місяця. Стара відповіла їй те саме, що й попередні жінки.

Потім вона запитала:

- Може, це з тобою мав одружитися той королевич?

- Так, зі мною.

- Що ж, я тільки знаю, що той замок лежить на схід від сонця й на захід від місяця. І ти туди ніколи не доберешся або доберешся надто пізно. Але я позичу тобі свого коня. Спробуй доїхати до Східного Вітру і розпитатися [132] в нього. Може, він знає, де той замок, і понесе тебе до нього. А коли приїдеш до Вітру, легенько вдар коня за лівим вухом і пусти його назад до мене. І візьми оцю золоту прядку, може, вона тобі знадобиться.

Дівчина сіла на коня і знов їхала довго-довго, поки нарешті добулася до Східного Вітру. Вона запитала в нього, чи не покаже він їй дороги до королевича, що живе в замку на схід від сонця й на захід від місяця.

- Я чув про королевича,- відповів Східний Вітер,- і про замок теж чув, але дороги туди не знаю, так далеко я ніколи не залітав. Та якщо хочеш, я понесу тебе до свого брата, Західного Вітру, він дужчий за мене, далі віє, то, може, й знає дорогу до того замку. Сідай мені на спину, і полетимо до нього.

Дівчина сіла Вітрові на спину, і він поніс її до свого брата. Коли вони прилетіли до Західного Вітру й зайшли до хати, Східний Вітер сказав йому:

- Оця дівчина шукає королевича, що живе в замку на схід від сонця й на захід від місяця. Вона хоче в тебе спитати, чи не знаєш ти дороги до нього.

- Ні, так далеко я ніколи не залітав,- відповів Західний Вітер.- Та коли хочеш, я понесу тебе до Південного Вітру, він куди дужчий за нас із братом, завіває багато далі по світу. Сідай мені на спину, і я тебе донесу до нього.

Дівчина сіла на спину Західному Вітрові, і той доніс її до Південного Вітру. Здається, та подорож тривала недовго. Коли вони прилетіли до Південного Вітру, Західний Вітер запитав, чи не покаже він дівчині дороги до замку, що лежить на схід від сонця й на захід від місяця. Бо вона шукає королевича, який живе в тому замку. [133]

- Он що,- мовив Південний Вітер.- То це ти? Я таки справді багато де побував, але так далеко ще ніколи не залітав. Та коли хочеш, я понесу тебе до свого брата Північного Вітру. Він найстарший і найдужчий з нас усіх. Якщо він не знає, де той замок, то вже ніхто в цілому світі цього не знає. Сідай мені на спину, і я понесу тебе до нього.

Дівчина сіла, і Вітер полетів так швидко, що аж загуло за ним. Незчулась вона, як опинилася в оселі Північного Вітру. Той був такий лютий і такий холодний, що від самого його подиху навіть повітря навколо крижаніло.

- Чого вам тут треба? - крикнув він ще здалеку так грізно, що вони з ляку мало не замерзли в крижини.

- О, не будь такий сердитий! - сказав Південний Вітер.- Адже я твій брат. А це та дівчина, що шукає королевича в замку на схід від сонця й на захід від місяця. Вона хоче спитати в тебе, чи ти бував там і чи не міг би показати їй дорогу. Вона дуже хоче добратися туди і знайти королевича.

- Де той замок, я, звичайно, знаю,- сказав Північний Вітер.- Я один-однісінький раз заніс туди вільховий листок. Але так стомився, що кілька днів зовсім не міг віяти. Та коли ти неодмінно хочеш добратися туди й не боїшся мене, то я візьму тебе на спину і спробую, може, й долечу.

- О, я хочу туди добратися, мушу і зовсім тебе не боюся.

- Ну гаразд, тоді переночуй тут і поспи. Бо дорога довга, і летіти нам доведеться цілий день.

Рано-вранці Північний Вітер збудив дівчину, надувся і зробивсь такий дужий та великий, що страшно було на нього глянути. Тоді 134

шугнув угору, аж засвистів, ніби хотів викликати кінець світу. Зчинилася страшна буря, вона валила на своєму шляху будинки, дерева й цілі гаї, а як летіла через море, то хвилі підіймались до неба.

Так вони летіли все далі й далі і все над морем. Північний Вітер втомлювався дужче й дужче, він так знесилів, що вже ледве дихав. І опускався все нижче й нижче, аж нарешті гребінці хвиль почали оббризкувати дівчині п'яти.

- Ти не боїшся? - запитав Північний Вітер.

- Ні,- відповіла дівчина,- нітрохи не боюсь.

До берега вже було недалеко, і Північному Вітрові якраз вистачило снаги, щоб викинути дівчину на суходіл під вікнами замку, що лежав на схід від сонця й на захід від місяця. А сам він так знесилів, що відпочивав кілька днів, поки зміг полетіти назад додому.

Другого ранку дівчина сіла перед замком та й почала гратися золотим яблуком. І в ту ж мить з вікна виглянула королівна з довгим носом.

- Що ти хочеш за своє яблуко? - запитала вона.

- Це яблуко не продається ні за гроші, ні за золото,- відповіла дівчина.

- Коли воно не продається ні за гроші, ні за золото, то що ти хочеш за нього? - спитала королівна.

- Якщо мені дозволять піти до королевича, що живе тут, і пересидіти біля нього ніч, яблуко буде твоє.

- Добре, я тобі дозволяю.

Та коли ввечері дівчина прийшла до королевича, він спав. Вона гукала його, трясла, плакала, та все дарма. Довгоноса королівна дала [135]йому такого зілля, що він не прокидався цілу ніч. А коли настав ранок, вона прийшла і прогнала дівчину.

Того дня дівчина сіла знов перед замком та заходилася намотувати пряжу на золоте мотовило. І королівна знов визирнула з вікна й запитала :

- Що ти хочеш за своє мотовило?

- Це мотовило не продається ні за гроші, ні за золото,- відповіла дівчина,- але якщо мені дозволять пересидіти ніч біля королевича, мотовило буде твоє.

- Добре, я тобі дозволяю,- сказала королівна.

Та коли ввечері дівчина прийшла до королевича, він знов міцно спав. І хоч скільки вона його гукала, хоч скільки трясла й плакала, так і не змогла добудитися. А вранці прийшла довгоноса королівна й прогнала дівчину.

Того дня дівчина знов сіла перед замком і заходилася прясти на золотій прядці. А королівна з довгим носом відчинила двері й запитала, скільки їй заплатити за прядку.

Дівчина, як і перш, відповіла, що віддасть прядку, коли їй дозволять пересидіти ніч біля королевича.

- Добре, я тобі дозволяю,- погодилася королівна.

А поряд із спальнею королевича сиділи замкнені в'язні. Останні дві ночі вони чули плач і голосіння дівчини й розповіли про це королевичеві. Тоді він здогадався, що його присипляють зіллям, і коли ввечері довгоноса королівна принесла йому келих, він удав, що п'є, а насправді нишком вилив трунок за спину.

Прийшла цього разу дівчина, а королевич не спить. І вона розповіла йому, як добралась до нього. Ото було радощів! [136]

- Ти прийшла саме вчасно,- сказав королевич,- бо завтра має відбутися моє весілля. Але тепер я не візьму ту довгоносу. Ти єдина визволила мене від чарів. Уранці я скажу, що спершу хочу побачити, що моя наречена вміє, і загадаю їй випрати мою сорочку з трьома лойовими плямами. А це може зробити тільки людина, а не троль. Ти випереш її, я знаю.

Так добули вони до ранку. Другого дня, коли тролі зібралися на весільну учту, королевич сказав:

- Я хочу ще побачити, що вміє моя наречена, якої вона роботи навчилася.

- А чого ж, глянь,- погодилась мачуха.

- Я маю гарну сорочку і хотів би надягти її на весілля. Але на ній є три лойові плями, і їх треба відіпрати. Я обіцяв, що одружуся лише з тією дівчиною, яка випере мені сорочку. Бо як дівчина не вміє й сорочки випрати, то вона нічого не варта.

- Ну, це нехитре діло,- сказали гості. Довгоноса королівна відразу ж узялася

прати сорочку. Вона терла її з усієї сили. Та що більше терла, то помітніші ставали лойові плями.

- Ох, ти не так переш,- сказала їй мати.- Дай-но я тобі допоможу!

Та в її руках сорочка стала ще брудніша. Що довше вона прала, то більшали плями.

Потім сорочку спробували випрати інші тролихи, і в них виходило те саме. Врешті сорочка стала така, ніби її хтось протяг крізь димар.

- Ви ні на що не здатні! - сказав королевич.- Он під вікном сидить якась приблуда. Я закладаюся, що вона пере краще, ніж ви всі разом. Ходи-но сюди, дівчино! - покликав він.

Дівчина зайшла до світлиці. [137]

- Ти можеш випрати цю сорочку? - запитав королевич.

- Ой, не знаю,- відповіла дівчина,- але спробую.

І не встигла вона занурити сорочку у воду, як та випралась і стала така біла, мов свіжий сніг.

- Коли так, то ти будеш моєю дружиною і більше ніхто,- сказав королевич.

Як почула мачуха ці слова, то луснула з люті. З носатою королівною та рештою тролів сталося те саме. Тоді королевич із своєю нареченою звільнили всіх в'язнів, які були там зачинені, набрали золота й срібла, скільки могли понести, і подалися далеко-далеко від замку, який стоїть на схід від сонця й на захід від місяця.

 

 

ПОКАРАНА ХИТРІСТЬ

Польська народна казка

Якось заможний пан з-під Ольштина полював сам-один у лісі, що сягав далеко-далеко.

В тому лісі посеред галявини була велика яма, вирита на вовків. Пан ішов через галявину й ненароком упав у яму. Як же він злякався, коли побачив, хто в тій ямі! А там уже сиділи ведмідь, здоровенна змія та кіт. Кожен із жахом дивився на інших. Отож пан і собі притулився до стіни та й ну гукати, благаючи допомоги. Гукав аж три дні - все даремно. Лиш на четвертий день наймит Міхал прийшов у ліс рубати дрова й почув голос із ями. Він підійшов до ями й питає:

- Хто там?

А заглянути в яму не можна, бо вона прикрита хмизом, та, ніде правди діти, він і злякався дуже.

Пан упізнав наймита з голосу.

- Це я, твій пан! - гукнув він.- Я впав до вовчої ями. Допоможи мені вилізти. Ось побачиш, як я тобі віддячу.

Міхал відшукав довгу жердину, опустив у яму. Чує - хтось за неї схопився. Почав Міхал тягти й на превелику силу витяг жердину назад. І що б ви думали - кого він побачив? Не свого пана, а величезного кудлатого ведмедя, який щодуху чкурнув у хащу.

Бідний Міхал затремтів з переляку, бо подумав, що то чорт його кликав, а потім обернувся на ведмедя. Міхал хотів був уже тікати, коли знову почув із ями голос:

- Не кидай мене тут, Міхал є, любий! Змилуйся! Я знаю - ти хочеш одружитися. Справлю тобі гарне весілля, тільки допоможи мені вибратися з ями.

Почув це Міхал, усміхнувся. Хоч і не вірив, що то його пан, але вирішив спробувати ще раз. Обережно встромив жердину до ями - й зараз же почув, як щось дряпається по ній. Потяг Міхал жердину, і здалося йому дивним, що пан такий легкий. Аж тут із ями вискочив кіт, нявкнув і шугнув у кущі.

- Ой, лишенько! Це був напевне диявол. У цій ямі, мабуть, сидять самі чорти.

Він уже хотів був тікати, коли пан заблагав і залементував:

- Не кидай мене, Міхале, любий! Надходить ніч. Я вмру від страху, голоду й холоду. Подарую тобі ціле господарство й купу грошей, якщо ти мене врятуєш.

Міхал знову встромив жердину до ями. Але цього разу з жердини із сичанням сприснула змія і зникла в траві. [139]

«Чую людський голос, а з ями вилазять дикі звірі!» - зчудувався Міхал.

Він кинув жердину на землю, але пан так благав і кричав, що шкода було слухати.

- Змилуйся! Змилуйся! Опусти сюди жердину! Тепер уже в ямі нема нікого, крім мене. Віддам тобі весь свій маєток і всі гроші, якщо врятуєш мені життя.

«Якщо це справді пан і я його врятую, буде він мені вдячний до самісінької смерті,- подумав Міхал.- Може, навіть і не віддасть усього маєтку, але грошенят таки відсипле».

Намордувався Міхал добряче, бо пан був товстелезний і важкий. Та ледве ступив на тверду землю, як зараз же гримнув:

- Ти, дурню! Чого так довго вовтузився? Я мало з голоду через тебе не вмер.

Міхал перелякався не на жарт. Мерщій вийняв з кишені окраєць житнього хліба, що взяв собі на вечерю, й віддав панові.

Трохи підживившись, пан важко сперся на Міхала й поволі рушив до свого маєтку. А як став на порозі, сказав Міхалові:

- Ну, тепер ти вже мені непотрібний. Іди собі.

Взавтра рано-вранці наймит подався до панського двору. «Може ж таки, щось дасть мені на весілля»,- думав він.

Зайшов у двір і каже слугам: так, мовляв, і так.

- Чого ж тобі треба від нього? - питаються слуги.

Міхал розповів, як урятував пана з вовчої ями. Слуги почали сміятися та лаяти його. Не один думав: «Якби це я знайшов - отам би й кинув у ямі. Нехай би його вовки з'їли». Бо ж пан був лихий і недобрий.

Нарешті хтось із слуг пішов до нього й сказав: [140]

- Там, ясновельможний пане, прийшов чоловік, який вас учора витяг із ями. Він хоче щось вам сказати.

- Що?! - люто гримнув пан.- Мене витяг із ями? Брехня!

Вибіг на подвір'я, вилаяв Міхала, назвав брехуном, а потім узяв батога та й вигнав його з двору, ще й собаками нацькував.

Оце так віддячив! Смутний і ображений повернувся Міхал до своєї хатини в лісі. Прийшов - що за диво? - двері відчинені. Глянув - аж ведмідь та кіт, яких він урятував, лежать долі, а змія примостилася на печі. Всі троє чекають на нього.

Міхал так і остовпів, побачивши цю трійцю, але ведмідь чемно підійшов до нього й повів у комору. Там лежав олень, якого він уполював для Міхала.

- Ото добре! Хоч буде що засмажити на весілля! - аж руками сплеснув Міхал.- Красненько тобі дякую.

Тут підбіг кіт і, лащачись, повів Міхала до сіней, де на лаві лежав букет чудових квітів.

- Буде чим прикрасити хату на весілля! - зрадів Міхал.- Дякую.

Нарешті підповзла змія, тримаючи в роті камінь-самоцвіт, який блищав на всю хату.

- Ой, та це ж, певно, коштує великих грошей! - здивувався Міхал.

Він чемно подякував звірам і нагодував їх; вони й пішли собі в ліс.

А Міхал сів на лаві й узяв самоцвіт у руки. Дивиться і не знає, що з ним робити.

Ранком пішов до панського маєтку. Він надумав продати самоцвіт пані, яка дуже любила золото й всілякі коштовні цяцьки. Та коли він показав самоцвіт панові, той заверещав: [141]

- Ах ти ж негіднику! Де ти його вкрав? Адже він коштує цілу купу грошей.

- Я не вкрав його, пане. Мені принесла самоцвіт змія, що була разом з вами у ямі.

- От брехун! Забив, певне, якогось подорожнього й забрав у нього таку коштовність!

І пан забрав у Міхала самоцвіт, а його самого наказав кинути у в'язницю та ще й вирядив слугу в місто подати до суду.

Привели Міхала на суд. Він розповів про те, як витяг пана із ями. Та пан присягався, що наймит бреше. Суддя послухав пана й каже Міхалові:

- Еге, мій любий! Хто ж тобі повірить? Чи є в тебе свідки?

- Є свідки! - вигукнув Міхал.- Є ведмідь, кіт, змія, тільки вони в лісі. Покличте їх, нехай скажуть.

- Ніхто твоїй брехні не повірить! - розлютився суддя.

Він уже хотів був винести вирок, коли раптом за дверима щось загарчало. Відчинили двері, й до зали увійшов ведмідь. На спині в нього сидів кіт, а змія обкрутилася навколо шиї й поглядала навколо своїми розумними очицями. Всі страшенно перелякалися, а пан аж зблід і сховався за столом. Ведмідь зі своїми друзями рушив до нього. Тільки-но підійшли ближче - пан зарепетував:

- Відійдіть! Відійдіть! Я скажу правду. Цей чоловік не винен. Усе було так, як він казав. Я заплачу йому, я все віддам!

Міхала негайно звільнили, і чутка про те, що З ним сталося, полинула по всій околиці.

Люди так сміялися з пана й соромили його, що він незабаром утік кудись аж за море. А Міхала всі хвалили й шанували. І незабаром наставили його лісничим. Зажив він з людьми [142] в добрій злагоді, а потім одружився зі своєю нареченою.

Справили бучне весілля. їжі it питва було досхочу. Ведмідь, кіт і змія теж прийшли на весілля. За столом їх почастували тим, що вони любили найдужче: ведмедя - медом, кота - жирним м'ясцем, а змію - солодким молоком скільки душа забажає.

І таке це було гарне весілля, якого в околиці та й у всій Польщі ніхто не бачив і не пам'ятав.

 

 

ЦВІТ ПАПОРОТІ

Польська народна казка

З давніх-давен відомо всім, а особливо старим бабусям, які люблять про це оповідати зимовими вечорами біля печі, що на Яна Купала, коли буває найкоротша літня ніч, у лісі зацвітає папороть. Хто ту квітку знайде, зірве й сховає, матиме щастя на все життя.

Оце тільки горе, що така ніч буває лише раз на рік, і то дуже коротка, та й цвіте тоді один-однісінький кущ папороті в усьому лісі. А росте цей кущ у такому закутку, що Добратися до нього майже неможливо.

Кажуть також, що дорога до квітки дуже важка й небезпечна, бо на ній трапляються різні страхіття й лякають людину, не дають їй іти.

І ще кажуть, що тільки молода людина може добути цю квітку.

Колись давно жив собі в одному селі хлопець на ім'я Яцусь. Люди прозвали його цікавим, бо він скрізь нишпорив, шукав і все слухав, що кажуть люди. Що найважче добути, те він неодмінно хотів мати: така вже була в нього [143] вдача. На те, що під ногами лежить, Яцусь і не дивився, а до чого треба було добиватися, через що собі в'язи можна було скрутити,- оце йому найбільш припадало до серця.

Трапилося раз, що хлопці сиділи ввечері коло вогнища, а Яцусь різьбив ножиком візерунка на палиці, бо неодмінно хотів прикрасити її собачою головою. Тут до вогню підійшла стара Німчиха, баба дуже розумна, що чимало вешталася по світах і знала все, як воно буває. І завела Німчиха мову про цвіт папороті, яке він, мовляв, щастя може принести тому, хто його знайде.

Яцусь слухав дуже уважно й так заслухався, що палиця випала в нього з рук і він мало не врізав ножиком пальця.

Стара оповідала про цвіт папороті так, немов бачила його на власні очі, хоча з її лахміття не знати було, щоб вона мала від цього щастя.

Коли вона скінчила, Яцусь сказав собі:

«Нехай буде, що буде, а я мушу знайти цю квітку. І я її таки знайду, бо коли людина чогось дуже хоче й намислить, то так мусить бути, вона кінець кінцем того доможеться».

Яцусь це частенько повторював, бо така була його думка.

Недалеко від того кутка села, де стояла хатка Яцусевих батьків з городом і полем, був великий ліс. У тому лісі вночі на Яна Купала хлопці й дівчата завжди палили вогнища. Отож Яцусь сказав собі:

«Поки інші стрибатимуть через вогнища та опікатимуть собі литки, я краще піду в ліс, пошукаю квітку папороті. Не пощастить цього року, піду на той рік, потім - на третій рік; ходитиму, аж доки знайду оту квітку й заберу з собою».

Ще кілька місяців чекав Яцусь ночі, коли зацвіте [144] папороть, і ні про що інше думати не міг. Страшенно довгим здавався йому час.

Нарешті настав той день, наблизилася й ніч. Хлопці й дівчата з села пішли в ліс, розпалили там вогнища й почали стрибати через них, співати й розважатися. А Яцусь чисто вмився, вдяг білу сорочку, новісінькі личаки, шапку з павиним пером, підперезався червоним поясом і, тільки-но смеркло, подався в ліс. А ліс стояв чорний, мовчазний, над ним стелилася темна ніч з ясними зорями, які хоч і світили в небі, та тільки самим собі, бо ж землі від них користі було мало.

Яцусь добре знав дорогу в лісові хащі - він-бо не раз ходив тут удень. Та ледве хлопець зайшов у хащі - дивна річ! - вже не міг знайти дороги, не міг і впізнати дерев, які тут росли. Все було якесь інше. Стовбури дерев зробилися величезні, товсті й не стояли, а лежали на землі. Колоди наче виростали самі, так що їх не можна було ні обминути, ані перелізти через них; звідкілясь узялися чагарі, густі й колючі, які тут ніколи не росли. Скрізь пекла ноги кропива, кололи бур'яни. Темно було, хоч в око стрель, а в тій темряві раз у раз засвічувались чиїсь очі й дивилися на Яцуся так, наче хотіли його з'їсти. Горіли жовтим, зеленим, червоним та білим вогнем, і потім згасали. Очей тих і праворуч, і ліворуч, і вгорі, і внизу безліч, та Яцусь їх не боявся.

А йти Яцусеві було дуже важко! От заступила дорогу колода. Він поліз через неї. Дерся, дерся, нарешті виліз нагору і почав спускатися. Зирк - аж колода зробилася така мала, що тільки ногою переступити.

Потім устає на дорозі сосна, висока-височе? на, наче до неба, і товстелезна, як башта.

Яцусь навколо, йде; глянув - а це п»

така тоненька, що можна зломити рукою.

Ось заступили Яцусеві дорогу чагарі, такі густі, що й пальця не просунеш. Але Яцусь кинувся на них, потоптав, поламав і якось пробився.

Спинився, глянув, а перед ним - величезне болото. Спробував ногою - грузне. А трясовина така глибока, що й дна немає. Тільки де-не-де стирчать купини. Почав Яцусь стрибати з купини на купину, а вони наче самі з-під ніг тікають. Та хлопець не зважав, біжить - і таки перебрався на той бік болота. Далі йти вже стало легше, тільки Яцусь так заблудив, що не знав навіть, з якого боку його село.

Коли дивиться - перед ним височезний кущ папороті, товстий, як дуб. А на одному листку внизу світиться квітка - п'ять золотих пелюсток і посередині око. Крутиться те око, як млинове коло, і сміється... В Яцуся серце закалатало. Простяг він руку, от-от ухопить квітку - і раптом заспівав півень: настав світанок. Квітка блимнула й згасла.

І так у Яцуся зразу ж у голові загуло, що й ноги в нього підломилися, і він впав на землю. Прокинувся - лежить він у хаті, на постелі, а мати клопочеться біля нього й плачучи мовить, що знайшли Яцуся ледь живого в лісі.

Тут Яцусь зразу пригадав, що з ним сталося, та матері нічого не сказав - соромно було. Сказав тільки собі, що це ще не кінець! На той рік знову буде така сама ніч, тоді й побачимо.

Цілісінький рік Яцусь тільки про це й думав, але не прохопився жодним словом, аби люди не сміялися. Нарешті знов настав отой день, а за ним - найкоротша ніч. Яцусь чисто вмився, одяг білу сорочку, нові липові личаки, підперезався червоним поясом. Коли хлопці та [146] дівчата побігли стрибати через вогнище, він шугнув у ліс.

Думав, що знов доведеться йому пробиватися через хащі й стрибати по купинах на болоті - коли ні. Бачить: високі сосни та дуби стоять на голому кам'янистому полі. Від одного дерева до іншого треба йти та йти, а дерева наче самі тікають від нього, ще й поросле мохом каміння виростає з-під землі. Скрізь росте папороть, ніби хто нею засіяв ліс - і малою, і великою, та ніде не видно жодної квіточки.

Здалося Яцусеві, що він іде вже цілий рік - така довжелезна була дорога. Але він не повернув назад, не злякався, ішов далі.

Аж дивиться - світиться здаля та сама квітка: п'ять золотих пелюсток, а посередині величезне око.

Яцусь підбіг, простяг руку. Та раптом заспівали півні. Настав світанок, і квітка зникла. Але Яцусь не впав, не зомлів, а сів на камені.

- До трьох разів спробую! - тупнув він ногою.

І тут зборола його втома. Він упав на мох, що ріс між камінням, і заснув. Ледь заплющив очі, як почало йому щось ввижатися. Дивиться: стоїть перед ним квітка з п'ятьма пелюстками, блимає золотим оком і сміється:

- А що? Досить із тебе? Будеш за мною ганятися?

- Що я сказав, те й мусить статися,- буркнув Яцусь.- Ще не кінець. Все одно я тебе зірву.

Одна пелюстка квітки витяглася, мов язичок,- Яцусеві здалося, що вона його дражнить. Потім усе зникло; хлопець заснув міцним сном і спав до самого ранку.

Прокидається - лежить він на знайомій лісовій галявині, недалечко від села. І сам не [147] знає, чи то вночі сон йому снився, чи насправді так було.

Цілісінький рік Яцусь нічого не казав ні-, кому, а сам тільки й думав, як йому добути квітку, але надумати нічого не міг. Вирішив тільки ще раз - востаннє - спробувати щастя. Отож, коли настала найкоротша ніч, Яцусь знов одяг білу сорочку, нові личаки, підперезався червоним поясом, і хоч мати його не пускала, щодуху побіг у ліс.

Але диво! Ліс такий, як завжди: і стежки, й дерева знайомі, ніхто не перешкоджав іти. Тільки папороті ніде не видно. Подався Яцусь знайомою стежкою до хащі, де вона завжди росла. От і папороть.

Почав Яцусь нишпорити в кущах: цвіту ніде нема.

На одному кущі лазили черв'яки, інші вкрила гусінь, ще інші геть засохли. Вже Яцусь хотів повертати назад, коли біля самісінької землі побачив квітку. П'ять золотих пелюсток, а посередині блискуче око. Простяг хлопець руку й схопив квітку, яка опекла руку, наче вогнем, але він її не кинув, тримав міцно.

І тут квітка почала рости, заблищала дужче, аж очі сліпило. Яцусь миттю сховав її за пазуху, під серце.

Раптом він почув тоненький голосок:

- Ти вхопив мене - твоє щастя. Але пам'ятай : той, хто мене візьме, матиме все, що схоче, та ні з ким не зможе ділитися своїм щастям, бо воно зараз же пропаде.

В Яцуся запаморочилася голова від великої радості.

«А, що там! - подумав.- Аби мені добре було...»

Квітка притулилась до нього, обплела своїми [148] корінцями, наче аж проросла ними в самісіньке серце.

Хвацько зсунувши шапку набакир, приспівуючи, повертався Яцусь назад. Дорога перед ним сяяла, мов срібна смуга, дерева тікали, кущі відхилялися, квіти вклонялися аж до землі, ледве Яцусь кидав на них оком. А він ішов, задерши голову, і тільки й думав про те, чого б йому бажати. Спершу закортіло мати палац із слугами, багато землі, одне слово - стати великим паном.

Ледве Яцусь про це подумав, як опинився на лісовій галявині, в якомусь чужому місці... Глянув на себе - впізнати не може. Одіж на ньому з дорогого сукна, сорочка - з найтоншого полотна, чоботи на ногах - із золотими підківками, на поясі самоцвіти блищать. А поруч стоїть карета, запряжена шістьма білими кіньми в золотих хомутах. Біля неї - слуги. Лакей уклонився, подав Яцусеві руку, підсадив у карету - і гайда!

Яцусь і незчувся, як коні домчали його до пишного палацу. На ґанку вже стояли юрбою слуги, чекали на нього.

Тільки ж не було тут нікого знайомого. Всі навколо чужі і якісь чудні, наче перелякані. Зате коли Яцусь зайшов у палац - там уже було на що подивитися. Така пишнота, таке багатство - тільки пташиного молока немає. - Ну й заживу я тепер! - вигукнув Яцусь і, оглянувши всі закутки, мерщій пішов до ліжка, бо йому страшенно хотілося спати. Як ліг на пухові перини та вкрився шовковою ковдрою - відразу заснув міцним сном.

Скільки проспав - і сам не знав; прокинувся, бо дуже їсти захотілось.

Дивиться Яцусь - на нього вже чекає стіл, заставлений різними дорогими стравами. На [149] що тільки гляне - відразу само до нього на тарілку сунеться. Вже не було чого й бажати, аж смак до їжі пропав.

Пішов Яцусь до саду, а там ростуть заморські дерева: на одній гілці квіти ростуть, а на другій уже й плоди достигають. З одного боку саду - море, з другого - ліс. А посередині річка тече.

Яцусь ходив скрізь і дивився, роззявивши рота. Найчудніше йому було те, що він нізвідки не може побачити ні своєї околиці, ні лісу, з якого вийшов, ані свого рідного села. Не те, щоб Яцусь засумував за ними, просто цікаво було, де вони поділися.

Та як позбігалися слуги, почали заглядати в очі, питатися, чого він хоче, та як понаносили всякої всячини, Яцусь і думати забув про село та про своїх батьків.

Назавтра повели його до скарбниці, де горою лежало золото, срібло й різне дороге каміння. Глянув Яцусь і думає: «От коли б я міг пригорщі зо дві цього золота дати батькові й матусі, братам і сестрам - хай би собі поля шматок докупили чи худоби». А сам знає, що не можна, бо ледве він із кимось поділиться, все його щастя зараз пропаде.

«Ет! - думає собі Яцусь,- нащо мені про когось турбуватися чи допомагати! Хіба вони голови й рук не мають? Нехай самі про себе дбають. Аби мені добре було!»

І зажив Яцусь один у своєму розкішному маєтку, вигадуючи собі всілякі забави.

То він нові палаци будує, то сад садить по-своєму, то коней міняє - сивих на гнідих, а гнідих на буланих. Понакуповував собі всього, чого душа забажає. Одягся в золото й дорогоцінне каміння, аж поки набридло йому все як є, і вже нічого більше не хотілося. Навіть їсти, бо [150] він тепер ніколи голоду не знав. А найгірше було те, що Яцусеві нічого було робити. Не годилося ж такому вельможному панові братися за сокиру, за граблі чи за лопату! Отож Яцусь тільки ганяв слуг, вимагав то того, то іншого, аж поки й це йому надокучило.

Минув рік і другий - усе Яцусь має, чого тільки заманеться, а вже йому оце щастя набридло так, що часом і жити не хочеться.

А найбільше він сумував за рідним селом, за своїми батьками. Коли б хоч побачити їх, хоч довідатися, як вони там живуть... Тільки згадає Яцусь про матір - серце йому крається від болю.

Одного дня він таки наважився: сів у карету й побажав опинитися біля рідної хати. Коні зараз же рвонулися й полетіли, мов вихор. Яцусь і незчувся, як карета зупинилася біля батьківського подвір'я. В нього навіть сльози з очей побігли. Все було таке, як і два роки тому, тільки постарілось дуже. Ось старий жолоб біля криниці, пеньок, на якому Яцусь рубав дрова, старі ворота, солом'яний дах, порослий мохом, драбина біля стіни. Наче Яцусь кинув усе тільки вчора... А де ж люди?

З хати визирнула стара, згорблена жінка в подертій сорочці. Боязко глянула вона на панську карету, яка зупинилась біля їхнього двору.

Яцусь виліз із карети. На подвір'ї зустрів його старий Бурек, іще худіший, ніж був колись, з наїженою шерстю. Він люто загавкав на Яцуся, аж присідаючи на задні ноги - не пізнав. Яцусь підійшов до хати. На порозі, спершись об одвірок, стояла мати, дивилась на нього і теж не пізнавала.

В Яцуся защеміло серце.

- Матусю! - гукнув він.- Це ж я, ваш Яцек. [151]

Мати глянула на нього почервонілими очима.

- Жартуєте, ясновельможний пане! Мого Яцека вже й на світі нема. Якби він був живий, то невже б за два роки не обізвався до нас? Та ще й коли б він, як оце ви, мав усього вдосталь - невже дав би своїм батькам умирати з голоду! Ні, де там! Мій Яцусь мав добре серце, він навіть і не схотів би того щастя, яким не міг би поділитися із своїми.

Почервонів Яцусь, опустив очі. Кишені в нього були повнісінькі золота, та ледве він сягнув у кишеню рукою, щоб сипнути пригорщу золота у фартух матері, як його взяв страх: адже зараз він утратить усе чисто.

Він стояв, похиливши голову від сорому, а мати дивилася на нього.

Потроху почала збиратися рідня, з хати виглянув батько... В Яцуся серце зм'якло, та як глянув на свою карету й коней, та згадав про свій палац, йому вже й дивитися ні на що не схотілося.

Одвернувся він од батька й матері й, не кажучи слова, пішов з двору. Тільки Бурек люто загавкав йому вслід. А Яцусь сів у карету і наказав їхати назад. Та що з ним діялося - про те й розказати не можна. Мов прокляття, лунали у вухах материні слова про те, що не матиме щастя та людина, яка не хоче поділитися ним з іншими.

Повернувся Яцусь до палацу, загадав покликати гостей та понакривати столи, загадав» щоб в усіх кімнатах грала музика. Але все було даремно.

Цілий рік було Яцусеві гірко, а в грудях наче каменюка лежала.

Не витримав він - через рік знову поїхав до своїх. [152]

Глянув - усе, як було: жолоб, пеньок, дах, драбина, і Бурек так само гавкає, аж присідає. Тільки стара мати не вийшла з дверей.

Та ось на порозі став найменший брат Яцуся, Мацек, у самій сорочці.

- Де ж матуся? - питає Яцусь.

- Хворі лежать,- відповів хлопець і заплакав.

- А татусь?

- На кладовище пішли...

Хоч Бурек мало за п'яти його не хапав, зайшов Яцусь до хати. Стара мати стогнала на лаві. Підійшов до неї Яцусь, вона глянула на нього і не впізнала. Говорити їй було важко, а Яцусь боявся питати.

Серце його боліло, наче хто ножем простромив. Він сягнув до кишені, щоб висипати золото на лаву, але рука сама стислася в кулак, а по спині побігли дрижаки від страху - от зараз він утратить своє щастя.

«Матері вже недовго на світі жити, а я ще молодий. Невже ж оце мені так відразу все й загубити?»- подумав Яцусь.

І він мерщій вибіг з хати, скочив у карету, примчав до свого палацу, замкнувся й давай плакати. Що вже він не робив, аби полегшало,- нічого не допомагало. Не минуло й року - Яцусь висох, як тріска. Нарешті не витримав, насипав у кишені золота й поїхав до батьків.

Коні стали біля двору. Підбіг Яцусь до хати, а двері кілком підперті. Заглянув у вікно - хата порожня.

Тут якийсь жебрак підійшов до тину й каже:

- Чого ви там шукаєте, ясновельможний пане? Хата порожня - всі в ній повмирали з голоду та від хвороби.

- Через мене вони загинули всі! - вигукнув [153] Яцусь.- Нехай же і я загину!

Ледве він це сказав, як земля розкрилася й поглинула Яцуся, а з ним і цвіт папороті, якого зараз ніхто вже в світі не знайде.

 

 

ЯНОСІК

Польська народна казка

Ішов студент на канікули зі школи додому. Йти довелося густим лісом. Студент заблудив, і ніч захопила його в хащі. Блукав, блукав - ніяк з того лісу не вийде. Нарешті виліз на високе дерево й став роздивлятися на всі боки, чи не побачить узлісся. Вгледів десь удалині вогник і кинув у тому напрямі шапку, щоб не збочити з дороги. Зліз із дерева, пішов отак, як летіла шапка, і натрапив на невеличку хатину. У вікні світилося: біля столу сиділа стара бабуся. Відчинив студент двері, зайшов до хатини. Бабуся його й питає:

- Хто ти такий і чого тобі треба?

- Я йшов із школи додому та оце заблудив,- каже студент.- Прошу вас, матінко, пустіть мене переночувати. Мене звуть Яносік.

- Не можу я тебе пустити. Як прийде моя старша сестра, вона тебе вб'є.

Тут студент збагнув, що втрапив до чаклунки, але не злякався.

- Нехай буде,що буде, а я не піду звідси, бо дуже втомився й хочу спати,- сказав він.

Бачить стара, що нічого не вдіє, і покликала його вечеряти, а після вечері наказала сховатися за піччю.

Незабаром влетіла крізь вікно на помелі старша сестра. Закрутила носом і гукнула:

- Гей! Десь тут у хаті є людина! [154]

- Виходь, Яносіку! - каже чаклунка. Хоч-не-хоч, а довелося Яносіку вийти зі схованки.

- Сідай зі мною вечеряти,- каже старша. Він сів. А як повечеряли, чаклунка й каже:

- А тепер іди звідси, коли тобі життя дороге, бо повернеться найстарша наша сестра, вона тебе все одно вб'є.

Але Яносік не злякався.

- Не піду нікуди! Тут ночуватиму! Сказав і заховався за піч.

Аж тут прилетіла й третя сестра - найстарша - і гукнула:

- Гей! Десь тут у хаті є людина!

Знову довелося Яносіку вийти: найстарша чаклунка запросила його до вечері, а коли він, попоївши, ліг спати, чаклунки почали радитись, що з ним робити. Проте він тільки вдавав, ніби спить, а сам слухав їхню розмову.

- Покладімо йому гарячу жарину на голе тіло,- каже одна.- Якщо він витримає біль і не прокинеться, буде з нього сміливець.

Поклали Яносікові на тіло пекучу жарину, а він і не ворухнувся - мовчки терпів біль, аж поки жарина згасла. Тоді чаклунки й кажуть:

- Буде з нього чоловік хоробрий і терпеливий! Отож хай він стане розбійником! Треба його спорядити як слід і дати все, що треба для цього ремесла.

- Я дам йому топірець! - мовить перша чаклунка.

- А я - сорочку!

- А я - пояс!

Яносік лежить і все слухає. Чує: чаклунки кажуть, що як він зіпреться на топірця, то перескочить аж три милі, а в сорочці і в поясі криється чудодійна сила. Найстарша чаклунка, що мала шити сорочку, звечора посіяла [155] для неї коноплі, а на ранок уже й сорочка була готова. Коли Яносік прокинувся, три сестри віддали йому дарунки й сказали:

- Не будеш ти ні вченим, ані ксьондзом, а будеш розбійником. Ось тобі топірець-чупага: як на нього зіпрешся, відразу перескочиш за три милі, він тебе вбереже від усякої небезпеки. А як одягнеш оцю сорочку й пояс, то станеш дуже сильний. Але, щоб ти став розбійником над усіма розбійниками, мусиш і сам утнути щось незвичайне. Батько в тебе неабиякий силач - спробуй забрати в нього гроші, та так, аби він і не знав...

Яносік пішов, забравши з собою дарунки, але не надів на себе нічого, а сховав усе в клумак. Заходить до батькової хати, а сам смутний, невеселий. Так і просидів день. Надвечір батько каже, що піде завтра на ярмарок і візьме з собою сто п'ятдесят злотих, бо хоче купити воликів.

- Не йдіть, татуню! - каже Яносік.- Щоб вас, бува, розбійники не пограбували.

- Може, ти й дав би себе розбійникам пограбувати,- засміявся батько,- а я їх не боюся.

- Побачимо! - шепнув Яносік.

Батько пішов, а він почекав кілька годин, тоді надів сорочку й пояс, сів на топірець-чупагу й, миттю наздогнавши батька, заступив йому дорогу. Стукнув топірцем об землю й питає:

- Куди йдеш?

- Воликів купувати,- пробелькотів батько, переляканий.

- Давай гроші! - гримнув Яносік, і старий зараз же віддав гроші.

- Всі? - питає Яносік.

- Та всі, навіть на дорогу нема в мене ні гроша. [156]

Яносік дав йому кілька грошів на дорогу, а сам утік у ліс. Потім сів на свого топірця і льотом помчав додому. Батько приплентався аж увечері. Він не пізнав сина в розбійницькій одежі, а коли заходив у хату, Яносік сидів собі в студентському мундирі, наче й не ходив нікуди.

- Правду ти казав, сину, шкода, що я тебе не послухав! - з жалем озвався батько.

- А що таке з вами сталося, татусю?

- Ой, таке зі мною було! Якийсь розбійник заскочив мене в лісі й забрав мої сто п'ятдесят злотих, лише кілька грошів покинув мені на дорогу.

- Ось бачите, татусю, я ж вам казав, щоб не ходили на ярмарок, бо вас пограбують! Як у воду дивився! А ви приглянулись до того розбійника? Пізнали б його, якби побачили?

- Ой, пізнав би, сину, відразу! Була на ньому якась страшна сорочка й широкий пояс, а в руці здоровенний топірець-чупага!

Яносік пішов до комори, одяг сорочку й пояс, узяв у руку розбійницький топірець, вийшов і питається:

- А той розбійник часом був не такий?

- Ой! Такий самісінький! - гукнув старий. Яносік засміявся, віддав батькові гроші, а потім сказав:

- Вже не буду я ні вченим, ні ксьондзом, і до школи не повернуся, а стану розбійником. Бувайте здорові, татусю!

І рушив у гори. Хутко набрав собі помічників і товаришів: усіх було в нього дванадцять розбійників - і хоча жоден не міг зрівнятися з Яносіком, проте всі мусили зробити щось надзвичайне, аби він прийняв їх до свого загону. Кожному Яносік загадував [157] показати, що він умів, і тільки той, хто міг утнути якусь штуку, ставав розбійником.

Один, наприклад, підстрибував аж до вершечка ялини й стинав його шаблею або відстрелював з пістоля. Другий ламав однією рукою стовбури найтовщих дерев, третій, затиснувши в долоні, трощив найтвердіше каміння. Яносік і сам робив усе легко: частенько він задля розваги, підскочивши вгору, хапався за верховіття найвищої смереки.

Грабував Яносік тільки багатіїв; бідним ніколи кривди не робив, а щедро допомагав їм. А як зустріне, було, чоловіка, що йде на ярмарок, а грошей у нього обмаль, зараз зупинить і дасть іще грошей.

Раз аж чотириста злотих дав одному біднякові, щоб той купив собі воли, а що таких дорогих волів на ярмарку не було, то в бідняка після купівлі ще сто злотих залишилося. А раз, стрівши босу бабусю, Яносік дав їй гроші, але дуже розгнівався, коли побачив, що бабуся вертається з ярмарку боса, бо пошкодувала грошей на черевики. Яносік так її лаяв, так картав, що стара мало не вмерла з переляку і вже ладна була віддати йому ті гроші назад. Трапилося так, що Яносік вирядив своїх людей до багатого пана сповістити, що прийде до нього на обід, ще й дванадцятеро своїх товаришів приведе, отож нехай їм усе приготують як слід. Пан відповів, що дуже радий і чекатиме Яносіка. А сам наказав скликати найдужчих людей із свого села та ще з кількох навколишніх сіл, озброїв їх топірцями й став дожидати Яносіка. Не знав той пан про чудодійну Яносікову силу, про його сорочку, пояс і топірець-чупагу, що їх подарували чаклунки.

А Яносік тільки прийшов - побачив, що проти нього снується зрада. Розмахнувся то-[158]пірцем раз - половина нападників полягли на місці.

Тоді Яносік став хапати вози та брички й перекидати їх через палац, а сам перебігав на той бік і ловив їх на льоту. Нагнавши страху, він забрав усі гроші, які були в пана, й подався в ліс.

Дійшла про Яносіка чутка аж до самого цісаря (4) у Відень. Багатії з Ліптова, де Яносік частенько спинявся на відпочинок, надсилали на нього скарги. Отож цісар вирядив цілий полк солдатів, щоб схопити Яносіка. Яносік сміливо вийшов з самим топірцем проти солдатів, озброєних рушницями. Вони стріляли, а він хапав кулі у повітрі й жбурляв назад, бо чудодійна сорочка не допускала ті кулі до нього. Потім він пустив свого топірця й гукнув:

(4) Цісар - цар, король.

- Топірцю-чупаго, бий!

Топірець почав бити й рубати на всі боки так, що полк солдатів кинувся з переляку врозтіч.

Трапилося так, що Яносіка заскочив зненацька зрадник. Зайшов ззаду й вистрелив, бо не знав, що кулі його не беруть. Коли куля не влучила й відскочила назад - вистрелив знов і знов, а коли й ці кулі відскочили, зрадник чимдуж дременув од Яносіка, але Яносік наздогнав його і вбив.

По недовгім часі цісар почав війну з одним королем. Воювали, воювали й урешті пристали на те, що два рицарі з їхніх військ мають зітнутися в двобої; котрий рицар переможе, те військо й виграє війну. Вирядив тоді цісар посланців до Яносіка, щоб переказали: нехай приходить битися від його війська. Прибув до Ліптова полк гусарів. Привели гарного коня для Яносіка. Стали скрізь шукати, розпитувати, де Яносік живе. Люди сказали, що в лісі. Подалися посланці в ліс, зустріли самого Яносіка, але не впізнали й стали в нього розпитувати, де саме живе Яносік. А він схопив дерево, видер з корінням, показав посланцям яму й каже, що це його домівка. Тут посланці догадалися, що перед ними сам Яносік, переказали, чого цісар хоче від нього, й підвели йому коня. Але Яносік не схотів їхати верхи й каже:

- Я буду там швидше від вас!

І справді: Яносік через три дні після них вирушив на своєму топірцеві, а як посланці повернулися, він уже був на місці й чекав. Його відразу повели до цісаря. Хотіли були дати йому сталеву зброю, панцир та баского коня, але Яносік відмовився; взяв тільки свого топірця в руки й пішов, а за ним - цісар з усім військом. Прийшли на бойовище, де вже чекало вороже військо - і тут рицар, який мав битися з Яносіком, виступив наперед. Він був весь закутий у залізо й сидів на баскому коні. Побачивши Яносіка, що йшов до нього пішки, рицар намірився зараз же застрелити його або зарубати шаблею, але Яносік схопив рицаревого коня за ногу - і та нога залишилася у нього в руці, а рицар звалився на землю і вже не зміг битися. Хотів цісар забрати Яносіка з собою, та Яносік відмовився: сказав лише, що вже своє зробив, а тепер вертається додому, й скочив на топірці до Ліптова.

Та ліптовські багачі заприсяглися звести його зі світу й кінець кінцем так і зробили. Вони знали, що Яносік має чудодійну силу, й намагалися вгадати, де ж вона криється. Нарешті підкупили жінку, до якої Яносік часом приходив у гості, й намовили її, щоб [160] вона в нього випитала. Коли Яносік прийшов у гості до жінки, вона почала в нього випитувати, і Яносік розказав їй, що чудодійну силу дають йому сорочка, пояс і топірець-чупага - дарунки трьох сестер-чаклунок.

Того тільки й треба було багатіям! Вони влаштували засідку в хаті тієї жінки, а коли Яносік знову прийшов до неї бенкетувати й заснув, нападники вкрали в нього топірець і замкнули далеко, аж за десятьма дверима. Потім насілися на Яносіка, розрізали на ньому сорочку й пояс, стягли їх - і Яносік утратив свою чудодійну силу. Його схопили, зв'язали й потягли в тюрму. Топірець-чупага, правда, кинувся на допомогу, але пробив тільки восьмеро дверей, а в дев'ятих застряг. Судді засудили Яносіка на смерть і зараз його стратили. Вони боялися, що збіжиться біднота й відіб'є свого оборонця.

Так скінчив життя хоробрий і справедливий Яносік.

 

 

ПЛУТЬКО

Португальська народна казка

Колись давно, не за нашої пам'яті, жили собі чоловік та жінка, і було в них троє дітей. Усі троє хлопці. Старший був одважний і сміливий, підстарший не такий сміливий, як найстарший, та дужчий за найменшого, а найменший, хоч слабкий і кволий, та хитрий і спритний.

Були вони дуже вбогі. Ото всього добра, що хатка, і стояла та хатка край самого моря (нині там село Фузетта, а тоді його й сліду не було).

Найстарший син як виріс, то надумав піти [161] найматися. Покинув він рідну господу і пішов по світах. Іде та й іде, коли бачить - стоїть палац, а на палацових дверях залізне кільце висить, вагою в кілька арроб 5. Стукнув він тим кільцем у двері. Вийшов з палацу велетень та й питає:

5 Арроба - міра ваги, 15 кг.

- Чого тобі?

- Я -т- найматися. Може, є яка у вас робота.

- А чого ж,- каже велетень,- є. Свиней пастимеш. Але знай: як хоч одну заріже вовк, то твоя голова з плеч!

- Гаразд,- каже старший брат.- От тільки нема у мене нічого, чим вовків лякати.

А велетень:

- За цим діло не стане. Дам тобі рушницю. Другого дня з рушницею за плечима пішов хлопець пасти свиней. Вісім штук їх було. Ввечері по дорозі додому напали на свиней вовки. Як міг відбивався хлопець од тих вовків. Трьох повбивав, але так і не зумів пригнати усіх свиней цілих у саж. Двох таки недолічився велетень. А як недолічився, то взяв і вбив свинопаса, а одежу його на кілочку повісив.

А підстарший як виріс, то надумав і собі піти найматися. Попросив батька й матір благословити та й пішов по світах. Усе до того ж таки велетня привели його путі-дороги і до того ж кінця, як і найстаршого.

Минув час, виріс і найменший. І цей надумав піти найматися. Хоч як не хотіли батько й мати, а мусили його благословити.

Все до тих же дверей з залізним кільцем прийшов він. На превелику силу підняв кільце і стукнув у двері.

Велетень прочинив двері та й питається:

- Чого тобі?

- Та от хочу узнати, чи не треба вам працівника?

- Треба. Треба свинопаса - і притьмом. А то вовки свиней крадуть.

- Вовки? Та вовки мене бояться! Здивувала така відповідь велетня.

- Заходь,- каже.

Зайшов хлопець і став озиратися навколо. Побачив велетневу жінку, велетку, таку завбільшки, як він сам, потім і одежу своїх братів.

От другого дня вранці пішов він зі стадом свиней на пашу, вломив гілочку, зробив із неї сопілку і продудів цілий день. Ввечері по дорозі додому напали на свиней вовки і відбили двох. А свинопас знай собі дудів на сопілку: так з сопілкою в роті і в палац увійшов.

Велетень одразу виявив пропажу свиней і, побілівши від люті, закричав:

- Ти умреш! Двох свиней вовки украли. А хлопець на те:

- Навіщо так кричати? Свині пішли з мого дозволу. Скоро вернуться.

Велетень вгамувався трохи та й питає:

- Хіба вовки не з'їли їх? А хлопець:

- Таке скажеш! Як це вони можуть з'їсти? Вовки мене знають і навіть підійти близько не важаться.

Замовк велетень і пішов до жінки розповісти про те, що сталося, і сказав:

- Або цей хлопець і справді дужий, або великий він шахрай! Треба б випробувати його. А то я вже сумніватися починаю.

Всю ніч провела велетка біля дверей комірчини свинопаса, все дослухалася та в шпари підглядала. А той, знаючи про їхню розмову, похвалявся своїми подвигами, балакаючи сам із собою. [163]

От прийшла велетка до чоловіка та й каже:

- Твоя правда, це дуже смілива людина, і я боюся його.

На другий день знов вирушив свинопас пасти свиней, знов напали на стадо вовки й відбили двох. Розлютився велетень ще дужче, ніж раніше, а той знов за своє:

- Та кажу ж я вам, що свині йдуть з мого дозволу. Скоро вернуться.

Назавтра була неділя, і сім'я велетнів розважалася, змагаючись у силі та спритності. Стоячи на белебні, кидали вони, хто далі, важкий зливок золота у море. А палац їх стояв на березі моря.

Хлопець дивився та тільки реготав.

- Чого ж ти смієшся? Може, гадаєш, кинеш далі?

А він:

- Ану, спробуй,- каже велетень.

От хлопець став поряд із велеткою і, перш ніж узяти зливок, почав махати рукою то вправо, то вліво.

- Що це ти робиш?

- Та кораблям гасло подаю, хай розійдуться в різні боки, а то, чого доброго, впаде ця штука на палубу.

- Е ні! Золото - моє! Не хочу, щоб пропало!

Так і не дала велетка хлопцеві показати свою силу, а тому тільки це й треба було.

Наступної неділі не пішов-він пасти свиней, сказав, що хоче дочекатися, коли вернуться вкрадені. А в суботу вийшов хитрун у двір, піймав куріпку і сховав у надійному місці. Як почали чоловік і жінка знов змагатися в спритності, він став оддалеки і посміюється. [164]

- Ось що, жінка дорожить цим золотом, Але ж ми з тобою можем і камінь кинути.

А хлопець:

- Згода! Ви кидайте з белебня, а я звідси, знизу кину.

Кинув велетень камінь і кинув далеко.

А хлопець узяв приховану куріпку, брудну, всю в куряві, і підкинув у повітря. Опинившись на волі, змахнула птиця крилом - пісок і пилюка запорошили очі велетню.

- З якою силою він кинув камінь, аж дим пішов,- сказав велетень своїй здивованій жінці.

- І я нічого не бачила,- мовила велетка.- В очі мені земля попала.

Відтоді став велетень боятися хлопця, а тому тільки це й треба було.

От якось уночі каже велетень своїй жінці:

- Давай сьогодні вночі його вб'ємо.

- Це як же? Ти щось придумав?

- Так, придумав. Свинопас спить у комірчині під горищем. А я зробив діру в покрівлі, таку діру, через яку легко пройдуть два здоровенні камені. Ось як тільки він засне, я їх і поскидаю на нього.

Жінка схвалила чоловіковий намір. Проте свинопас усе чув і ту ніч ліг спати в іншому місці. А скинуте велетнем каміння зіштовхнулося між собою і утворило ніби склепіння.

Побачив хлопець, що утворене над його постіллю склепіння міцне, і надумав лягти спати, ніби нічого не було, на своє звичне місце.

Вранці прокинувся велетень і пішов глянути, що сталося з його служником. Відчиняє він двері до комірчини та:

- Гей, хлопче! - кричить. А той:

- Чого треба, хазяїне? [165]

А велетень тоді:

- Щось сталося?

- Та нічого особливого. Звалилися два камінці зі стелі, але я їх піймав і втулив у дірку під стелею. Тепер принаймні пилюка в лице не сипатиметься.

Неабияк був вражений велетень усім почутим. Пішов він до жінки і розповів усе докладно. А та:

- Ой лишенько! Краще вже його розрахувати, хай іде на всі чотири сторони. І то скоріш.

- Скажи йому про це,- погодився велетень.

От пішла велетка до свинопаса та й каже:

- Ми оце днями їдемо. Так що можеш бути вільний. Збирайся.

- Зібратися, то зберуся,- сказав хлопець.- Тільки давайте мені трьох ослів, нав'ючених золотом.

- Атож, це саме й ми думали тобі запропонувати.

От як дістав трьох вантажених мішками з золотом ослів, покинув хлопець проклятий богом палац.Може, година якась минула, як поїхав хлопець, а велетень і каже жінці:

- Ні, подумати лишень! Віддати негідникові стільки золота, га? Ні, не можу я так. Піду дожену його.

А велетка на те:

- Не роби цього, не роби. Забув ти, абощо, як він камінь піймав і стелю собі зробив?

Та де там, велетень і чути нічого не хоче.

- Хай би там що, а я попробую його здолати.- І кинувся навздогін за хлопцем, навіть не глянувши, що жінка сльози гіркі ллє.

Здалеку помітив погоню хлопець. Помітив, [166] сховав у густім лісі ослів, а сам вийшов на дорогу, згорнув руки на грудях і втупився в небо.

Побачив велетень втупленого в небо хлопця та й питається:

- Чого це ти в небо задивився?

- Та ось ослів дожидаюся. Дуже повільно вони плентали, то я дав доброго штурхана під зад, вони тепер по небу летять. Звісно, перший появиться той, що перший дістав прочухана.

Нічого не захотів більше слухати велетень. Кинувся він назад, тільки його й бачили. А хлопець любісінько з ослами до батькової господи прибув.

Ось батько його і заснував село Фузетта, і тому в легенді про походження Фузетти мовиться, що збудована вона із золота, яке велетень навантажив на трьох ослів.

 

 

СЕРЦЕ МАТЕРІ

Румунська народна казка

Серед високих гір стояла невелика фортеця. Там, у маленькому будиночку, жила колись одна вдова: чоловік її, як це часто буває серед мешканців фортець, загинув на війні.

У тієї вдови було двоє діток: хлопчик і дівчинка. Хлопчика звали Войнічел, а дівчинку - Гарнікуца, тобто Хоробрий і Працьовита. Жили вони дуже бідно. І радісно вдові було лише тоді, коли вона дивилася на своїх дітей.

Якось до фортеці в'їхала карета. Такої карети ще ніхто тут не бачив - оздоблена золотом, коштовним камінням, а в запрягу витанцьовувало дванадцять чорних коней-скакунів, самі як вогонь, збруя на конях срібна, [167] у гриву вплетені стрічки та жовте пір'я. Слідом за каретою верхи їхала юрба слуг. Усі озброєні до зубів, у позолочених кольчугах. . В передку карети сидів бородатий кучер у гаптованій золотом парчевій лівреї, а в самій кареті, розвалившись на подушках, сиділа пані. Була вона стара, огрядна, злими очима зиркала на зустрічних людей.

Карета проїхала через подвір'я фортеці до вдовиного будиночка.

Діти саме бавилися в садочку, а мати з заклечаного ґанку стежила за їхньою грою та шила їм сорочечки. Пані пихато звернулася до матері:

- Я - Богація! 6 Я - наймогутніша королева! Мої багатства - неміряні, моїх слуг - не злічити!.. - Потім уже м'яко, вдавано улесливо: - Я чула про твоїх дітей. Знаю, які вони добрі та слухняні, і приїхала сюди, щоб ти віддала їх мені... Разом із ними будеш щасливою й ти!

6 Богація- багатство (рум.).

Мати серцем відчула небезпеку, схопила дітей на руки, пригорнула до себе й відповіла:

- Не віддам я їх тобі! Багатство твоє здобуте грабунками та війнами... Ніякого щастя в такому багатстві нема. Воно приносить тільки горе. Моє щастя - це моя праця та мої діти. Іди геть звідси, Богаціе, іди, ти -нам не потрібна!

- Слухай мене, бо погано буде! - заскреготіла Богація зубами. І тут же лагідно, медовим голосом додала: - Я хочу зробити з твого сина ватажка витязів. Він воюватиме проти моїх ворогів, охоронятиме рабів моїх та добуватиме дедалі більше для мене скарбів! Він здобуде собі славу! А дочку твою я повезу до [168] cебе, щоб вона жила поруч зі мною в моєму золотому палаці!

Мати ще міцніше пригорнула дітей до себе і, гнівна та безстрашна, вказала пальцем на дорогу, що вела з фортеці.

Пані розгнівалась, обличчя її почорніло й перекривилося від люті. Вона вихопила з кишені шовкову хустку, махнула нею перед материним обличчям. Від хустки повіяло отруйним запахом - мати знепритомніла.

Воїни в золотих кольчугах накинулись на неї, вирвали з її рук дітей, і карета вмить зникла з фортеці.

Опритомніла бідолашна мати і не знайшла своїх дітей. Від жаху та горя мати не знала, що їй робити, і заплакала.

Але слізьми горю не зарадиш, дітей треба рятувати. З ціпком у руках і з торбиною за плечима пішла вона в далеку важку дорогу. Всіх зустрічних розпитувала про своїх дітей, але їх ніхто не бачив.

А мати йшла і йшла, все далі й далі - широкими полями, густими лісами, переходила бродом великі ріки...

У дорозі матір захопила зима. Люди й звірі принишкли й поховалися. Тільки мати все йшла і йшла...

Якось опівночі підійшла вона до підніжжя стрімкої, мов стіна, гори, та такої високої, що вершина її ледве виднілася серед чорних хмар. Мати видиралась на вкриті кригою скелі, обривалась і знову, чіпляючись скривавленими руками за виступи та розколини, піднімалася все вище й вище.

Раптом мати побачила вгорі на стрімкій скелі величезного беркута. Він погрозливо змахнув крилами, але мати не злякалась. [169]

- Беркуте, беркуте, чи не знаєш ти, де палаци Богації?

- Кру!.. Кру!..- закричав у відповідь беркут і вдарив дзьобом у скелю.- Я знаю, де палаци Богації! І дорогу туди знаю! Але я - Холод! Я не покажу тобі дороги, поки ти не віддаси мені чудових золотистих кіс, якими я прикрию свою голову й тіло!..

Мати, не задумуючись, розплела свої розкішні шовкові коси й простягла хижому птахові:

- Візьми мої коси! Тільки покажи дорогу!..

Беркут закутався в коси і хрипко закаркав:

- Он там, далеко-далеко, темний ліс. За ним дорога, яка приведе тебе до палаців Богації. Але ліс той безмежний, густий, як віник, а в ньому повно диких звірів. Тобі не вдасться пробратися через нього!..

Беркут іще не закінчив каркати, а вдова вже пішла в дорогу. З неймовірними труднощами перебралася вона через обледенілу гору, провалювалася в снігові замети, вибиралася з Них і все йшла і йшла вперед, аж поки опівдні опинилася в дрімучому лісі.

Праліс був такий густий, що мати ледве пробиралася між деревами та колючими чагарниками, які шматували одяг і рвали тіло.

Вона була вкрай стомлена і виснажена, а в очах її світився такий сум, що навіть хижі звірі не наважувалися чіпати її. Та ось вискочив здоровенний сірий вовк і закричав:

- Що тобі тут треба, жінко, і як ти посміла зайти в мої володіння?

Бідолашна мати зупинилася перед сірим вовком і заплакала:

- Вовче, володарю лісу! Я ніколи б не наважилась [170] зайти в твої володіння, коли б королева Богація не вкрала моїх дітей... Вибач мені і скажи, будь ласка: куди йти, щоб потрапити до її палаців?

Вовк, ошкірившись, вислухав матір, а потім завив:

- Ти повинна віддати мені свої білі зуби, бо я - Голод! Я вічно голодний, а мої зуби вже затупилися! Тільки тоді я покажу тобі, куди поїхала Богація!

Мати віддала вовкові свої білі, мов перламутр, зуби.

- Ось тобі мої зуби, вовче! Тільки скажи, куди мені йти?

- Он туди! - показав вовк.- Бачиш піски, що сяють під сонцем? Тільки ти ніколи туди не дійдеш! Ніколи! Чуєш?

Та мати вже не слухала його. Вона поспішала в синю далечінь. Ішла довго-довго. І ось, нарешті, дійшла до сипучих пісків, що сяяли під сонцем. Ноги її глибоко вгрузали в пісок, спека обпалювала тіло. Мучила спрага. І ніде жодної краплини води.

Господаркою цього краю була велика жаба із зеленою зморщеною шкірою та вибалушеними, наче блюдця, очима.

Мати попросила жабу, щоб та показала дорогу до палацу Богації. Жаба пильно подивилася на неї своїми банькуватими очима і заквакала:

- Знай, жінко, що я - Спрага. Я скажу, куди треба йти, але тільки тоді, коли ти віддаси мені свої рожеві нігті. Я ритиму ними пісок, щоб знайти воду!

Не промовила мати ні слова. Мовчки віддала жабі свої нігті й пішла туди, куди та сказала...

Довго ще мати ходила, багато зазнала страждань і мук, аж раптом, перед заходом [171] сонця, помітила на вершині сірої стрімкої скелі золотий палац. Скелю обмивала каламутна й чорна, немов глибока ніч, вода. Палац був прекрасний. Але наскільки він гарний, настільки ж ядуче повітря висіло над ним... Мати згадала, що саме таким запахом віяло й від хустки, якою махнула їй в обличчя Бо-гація...

Отже, це і є палац Богації.

Над каламутною водою перекинувся перловий міст, з'єднуючи берег із палацом. І мати пішла тим мостом. Серце її повнилося радісними надіями. Ослаблими руками вона постукала в єдині великі ворота, які вели в палац. Але ніхто їй не відповів. Мати ще раз постукала. Потім стукала ще й ще... Тільки тоді, коли на небі зійшов місяць, ворота відчинилися. І побачила мати на порозі палацу при-вида.

Це був сторож - напівлюдина, напівсобака. У нього крила, як у кажана, волосся та борода - немов з колючого бур'яну, а зуби в роті - сталеві.

Не злякалася мати потвори-сторожа, впала перед ним на коліна.

- Скажи, будь ласка, де мої діти? Пожалій мене, скажи!

- Ха-ха-ха! - зайшовся сторож сміхом.- Пожаліти, кажеш? А чи знаєш ти, жінко, що я - Безжалісний?! Я - сторож Богації, сторож усіх її багатств. Діти твої тут. Тут і інші викрадені діти. Але я тебе не пожалію!..

Мати, плачучи, впала на коліна, благала сторожа, надіючись якось пом'якшити його серце. А він лише глумився із щирих материнських сліз.

- Саме тепер,- сказав він,- через кілька днів твоєму синові Войнічелу виповниться [172] стільки років, що його можна посилати на війну! Він служитиме нашій королеві. Він здобуде для неї нові багатства, а сам загине. Зрозуміла? Загине на полі бою!

- Загине? Мій Войнічел загине? - заламала мати з горя руки.- А моя дівчинка Гар-нікуца? Що станеться з нею?

- Вона в золотих покоях королеви. Разом з іншими викраденими рабинями вона тче полотно, щоб збільшувати багатства королеви.

Два дні й дві ночі плакала мати, благаючи Безжалісного. З її сліз біля палацу утворився ясний та чистий струмок, і води його потекли вниз. На третій день, коли Войнічела разом з іншими хлопцями мали посилати на війну, сторож відчинив мідні ворота й сказав матері:

- Королева передала - вона згодна відкласти похід хлопців на війну, якщо ти віддаси їй своє материнське серце.

- Віддам! - прошепотіла мати.- Аби тільки мій син не йшов на війну грабувати й убивати людей...

Вона вирвала серце з грудей і віддала його.

Сторож зареготав, задоволений з того, що вдалося обманути жінку: вирване серце не рятувало сина від походу. Він схопив серце матері й поніс його Богації. Королева на радощах звеліла кинути серце до інших скарбів.

А вимучене серце, сповнене великою материнською любов'ю, стало так гаряче гріти, що від його тепла розтопилися всі кайдани невільників і розвіявся отруйний запах. З відімкнутих темниць вийшли хлопці й дівчата. Вільні й радісні, вони збиралися в розкішних садках.

Побачивши це, королева перелякалась і разом із своїми прислужниками сховалася в потаємному підземеллі. [173]

На місці, де мати вирвала своє серце, виріс величезний кущ троянд, усіяний прегарними квітами. Попід кущем тік струмок материнських сліз. Тут і зустрілися Войнічел та Гар-нікуца. Відколи вони були в палаці, не бачили одне одного. Тепер вони не могли наговоритися, розповідаючи про себе та згадуючи матір... Брат і сестра так і заснули біля куща, думаючи про матір.

Схилившись над головами Войнічела й Гар-нікуци, трояндовий кущ пестив їхні обличчя й ніжно шелестів. Той шелест перетворювався в хвилюючі слова, що лилися у вуха братові й сестрі.

І діти проснулися. Войнічел заграв на ріжок і всім, хто підходив на цей клич, розповідав про те, що почув від троянд.

Запалені справедливим гнівом, викрадені сини озброїлися мечами, що готувала для них Вогація, і зайшли в палац. Хлопці знищили королеву, Безжалісного та усіх її прислужників і вщент зруйнували все королівство Бога-ції. На місці золотого палацу виникла родюча земля.

Потім Войнічел із побратимами пішов у наступ проти Холоду, Голоду й Спраги. Водночас хлопці шукали живої води, щоб повернути життя матері.

У довгих походах і в тяжкій боротьбі вони знайшли всіх потвор і знищили їх. Не знайшли тільки живої води. Тому, незважаючи на перемогу над злом, люди були похмурі й не-вдоволені.

Тим часом трояндовий кущ перемінив свої квіти на червоні плоди, що падали з гнучких гілок у ясний та чистий, як сльоза, струмок, і хвилі несли трояндове насіння по всіх усго-дах світу. [174]

Войнічел з Гарнікуцою стояли біля рідного куща і в шелесті його чули слова матері:

- Не журіться, діти мої! Жива вода - у ваших вчинках, у ваших діях. Серце моє більше не стікав кров'ю, бо ви живете в мирі, бо зникли Холод, Голод і Спрага. Працюйте, діти мої, будуйте прекрасну і сильну фортецю. Укріплюйте її з року в рік. Спільно живіть у цій фортеці, у мирі й достатку!..

Знову заграв ріжок Войнічела. Брат і сестра розповіли людям те, що почули, і люди громадою взялися будувати нову фортецю.

Трояндовий кущ, що виріс із серця матері, опинився в центрі нової фортеці, спорудженої чесною працею. Діти, визволені з рабства любов'ю матері, завжди укріплювали свою фортецю й досі живуть щасливо.

 

 

ФЕТ-ФРУМОС ІЗ ЗОЛОТИМ ВОЛОССЯМ

Румунська народна казка

Було це тоді, коли про таке ніхто й гадки не мав. Тоді одну ногу блохи підковували дев'яносто дев'ятьма оками заліза, а п'ята її лишалася голою, блоха стрибала до небес і їй зовсім не було важко...

Жив собі колись самітник-пустельник. Сусідами його були тільки лісові звірі. І був він такий добрий, що навіть найхижіші з них корилися йому. Пішов якось він до річки, що протікала недалеко від його хатини. Бачить - на хвилях пливе маленька, забита і з усіх боків просмолена труна, а в ній плаче дитина... Пустельник зайшов у воду й довгою жердиною витяг труну на берег. [175]

Що ж він побачив, відкривши її? Там лежав двомісячний хлопчик. Як тільки пустельник узяв його на руки, він перестав плакати.

Пустельник радий би був залишити хлопчика в себе й виростити його, але згадав про те, що йому нічим годувати немовля, і гірко заплакав...

І раптом сталося диво: в кутку його хатини виросла виноградна лоза, та така велика - аж до самої стелі!

Старий глянув і побачив грона винограду: деякі з них були стиглими, інші дозрівали, а решта - ще зовсім зелені. Він узяв кілька стиглих виноградин і підніс їх до ротика дитини. Немовлятко з'їло.

Так пустельник і вигодував дитину.

Коли хлопчик трохи підріс, названий батько навчив його читати, збирати коріння на харчі та полювати.

Якось він покликав хлопчика до себе й каже:

- Сину мій, я відчуваю, що з кожним днем сили покидають мене. Старий уже став, днів через три, може, й помру... Коли я засну вічним сном і тіло моє стане холодним, сюди прийде лев. Не лякайся його, синку. Він вириє могилу, а ти поховаєш мене. Скарбу в мене, крім однієї вуздечки, немає... Коли ти залишишся сам, полізь на горище, візьми ту вуздечку й махни нею - до тебе прибіжить кінь, він навчить тебе, як жити далі...

Все сталося так, як говорив пустельник. Третього дня він востаннє попрощався з названим сином, ліг і заснув вічним сном. Одразу ж з'явився старий-престарий лев і почав рити яму. В ній хлопчик і поховав небіжчика. Гірко він плакав біля могили три дні й три ночі. Третього дня голод нагадав йому про себе. Підвівся [176] він і з болем у серці пішов до виноградної лози, та вона всохла вже. Пригадав тоді, бідолаха, батькові слова, поліз на горище, знайшов там вуздечку й махнув нею... І ось перед ним з'явився крилатий кінь.

- Що накажеш, володарю? Розповів йому хлопчик про своє горе.

- Тепер я зовсім самотній... Батька мого, який піклувався про мене, вже нема... Будь зі мною, коню, ми підемо далеко-далеко і збудуємо собі нову хатину, бо тут, біля могили, мені весь час хочеться плакати...

Кінь відповів:

- Ні, володарю, ми підемо жити до таких людей, як ти.

- Хіба ще є такі люди, як я і мій батько? - здивувався хлопчик.- Чому ж вони не йдуть до нас?

- Не йдуть,- відповів кінь,- бо вони навіть не знають про нас. Ми підемо до них...

- То ходімо! - радо вигукнув хлопчик.

Коли кінь сказав, що хлопчикові треба одягнутися, бо всі люди одягаються, хлопчик знову здивувався. Тоді кінь звелів йому засунути руку в своє ліве вухо. Хлопчик так і зробив, витяг звідти одяг, але не знав, що з ним робити. Та кінь усього навчив. Хлопчик, уже одягнений, сіз на коня й вирушив у дорогу.

Коли вони в'їхали до міста, хлопчик побачив там багато людей. Міський шум трохи налякав його.

Через кілька днів, уже звикнувши до міста й до людей, хлопчик поїхав далі. Незабаром вони прибули в країну фей. Там жили три феї, і хлопчик, за порадою коня, найнявся до них слугою.

- В одній кімнаті, де живуть феї, є ванна,- сказав йому якось кінь.- У тій ванні певного [177] дня замість води тече золото. Хто скупається в ньому, в того волосся стане золотим, а сам він буде красенем.

Кінь сказав також про те, що в одній з віталень феї тримають три пакунки з одягом і той одяг дуже оберігають.

Хлопчик усе запам'ятав, адже він завжди слухав порад свого коня.

Через кілька днів сестри поїхали в гості до інших фей і звеліли слузі, щоб він, коли почув шум у ванні, негайно тричі вдарив палицею по даху. Це був знак, щоб вони поверталися (у ванні тоді мала текти золота вода).

Коли хлопчик почув, що у ванні шумить, то одразу ж покликав коня. Кінь порадив йому скупатися в золотій воді. Так він і зробив. Потім вийшов з ванни, захопив пакунки з одягом, сів на коня й полетів швидше вітру. Але як тільки він виїхав за ворота, дім, сад і все обійстя так затремтіли й захиталися, що феї почули й чимдуж помчали додому. Вони побачили, що слуга зник, а разом з ним - і одяг. Феї кинулися навздогін. Коли вони були вже поруч, кінь перестрибнув через кордон їхнього царства й зупинився. Феї теж зупинилися і з досади, що не впіймали слуги, гукнули:

- Як же ти обдурив нас! Покажи нам хоч своє волосся!

Хлопчик розпустив по спині своє волосся, і феї захоплено сказали:

- Такого гарного волосся ми ще ніколи не бачили! Фет-Фрумосе! Гаразд, але поверни нам пакунки з одягом!

Та хлопчик не повернув пакунків, залишив їх собі як плату за службу.

Хлопчик заховав своє золоте волосся під ковпак з волового пузиря, приїхав у місто й найнявся на роботу до царського садівника. [178]

Мав копати землю, носити воду, поливати квіти. Садівник навчив його, як доглядати за деревами, прополювати грядки від бур'янів. У царя того було три дочки. Але за клопотами він забув повидавати їх заміж. Одного разу найстарша дочка сказала сестрам, щоб кожна з них подала до царського столу по кавуну, вибравши його на свій смак. Коли цар сів обідати, дочки поставили перед ним три кавуни.

Цар здивувався й покликав своїх радників - хай вони розгадають поведінку дочок. Зібралися радники, думали-гадали, а потім розрізали кавуни. Розрізавши, побачили, що один із них уже переспів, другий - якраз упору, а третій тільки починав червоніти. Радники сказали:

- Найсвітліший царю, живи багато років: ці кавуни означають вік твоїх дочок. Вже пора їх видавати заміж.

Тоді цар вирішив знайти їм наречених. Він звелів оголосити про своє рішення по всьому царству. І вже наступного дня почали приходити свати від сусідніх царів.

Старша царівна швидко вибрала собі жениха, і зразу ж справили весілля. Після весілля цар разом зі своїми гостями пішов проводжати молоде подружжя до кордону царства.

Наймолодша царівна залишилася вдома. Фет-Фрумос, слуга царського садівника, побачивши, що і його господар пішов разом з усіма до кордону, вбрався в одяг «Польові квіти», взятий у фей, розпустив по спині своє чарівне волосся, сів на коня й почав гарцювати по всьому царському саду. А з вікна палацу на нього уважно дивилася царівна.

Згодом і середня царівна вийшла заміж. Весілля гуляли так само довго, як і в.старшої. [179]

А по весіллі проводжали всіх аж до кордону. Цього разу наймолодша царівна знову залишилася сама вдома, вдавши, що захворіла. . Садівників слуга теж захотів повеселитись, як і всі царські слуги. Та веселитися він міг тільки зі своїм конем. Покликав він його, одягнув «Зоряне небо», розпустив свої золоті кучері й почав гарцювати в саду.

А то якось поїхав він на полювання і взяв з собою усіх бояр та придворних. Наймолодша царівна знову залишилася вдома.

Фет-Фрумос узяв одяг із сонцем на грудях, місяцем на спині і двома зірками на плечах, сів на коня й почав гарцювати в саду.

Наймолодша царівна ставала сумнішою з дня на день. Вирішив цар і її видати заміж. Та вона й слухати не хотіла ні про яких жени-хів-царевичів. Тоді цар покликав радників і запитав, як йому бути.

Вони порадили йому побудувати вежу з брамою внизу. Хай через цю браму пройдуть усі царські та боярські сини. А царівна хай кине золоте яблучко в того, хто їй найбільше сподобається.

Так і зробили. По всьому світу оголосили царське рішення. І от через браму вежі пройшли вже всі царевичі та всі боярські сини, проте дівчина так ні в кого й не кинула золотого яблучка. Дехто вже думав, що царівна взагалі не хоче виходити заміж, але один старий боярин порадив, щоб через браму пропустили й простих людей.

Тепер через ворота пройшли і садівник, і головний кухар, і стражники, і слуги, і кучери, і наймити. Та все даремно: дівчина нікого не вибрала. Стали питати, чи всі вже пройшли. Відповіли, що не пройшов тільки садівників слуга. [180]

- Хай і він пройде! - звелів цар.

Покликали садівникового слугу й примусили пройти через ворота. Він пройшов, і дівчина кинула в нього яблучко. Слуга скрикнув і побіг, тримаючись руками за голову.

Побачивши таке, цар не повірив:

- Не може цього бути! Тут якась помилка!

Не міг же цар отак просто видати дочку за якогось слугу! І він звелів ще раз пройти всім через браму, а дочці вдруге кинути яблуко. Трапилося все так, як і раніше: слуга втік, тримаючись руками за голову.

Засмучений цар утрете звелів усім пройти через браму. Побачивши, що й цього разу дочка вибрала слугу, він змушений був видати її за Фет-Фрумоса.

Весілля це святкували тихо й таємно: цар дуже не любив молоде подружжя. Він тільки дозволив їм жити при дворі. Садівників слуга став водоносом. Усі царські слуги насміхалися з молодого подружжя і засипали їхню хатину сміттям. Одначе всередині хатина була дуже гарна, чепурна, стояли там такі рідкісні речі, яких і в царських хоромах не було. Все це чудове багатство подарував молодятам крила-Ц тий кінь.

Царевичі, що сваталися до наймолодшої царівни, образились на неї й вирішили піти війною проти її батька. Дуже засмутився цар, коли довідався про намір своїх сусідів. Але що поробиш? І він почав готуватись до війни. Два старші зяті царя зібрали військо і прийшли йому на допомогу. Фет-Фрумос послав дружину просити царя, щоб і йому дозволили йти на війну. Але цар вигнав її:

- Йди геть з-перед моїх очей! Через тебе ж війна почалася! [181]

Та після багатьох благань цар нарешті дозволив Фет-Фрумосові підвозити воду воїнам. Зібрався Фет-Фрумос у похід: одягнувся у лахміття і поїхав на шкапині. Незабаром він зі своєю шкапиною загруз у болоті. Саме тоді, коли він намагався витягнути свою конячину з багнюки, нагодився цар із військом. Посміялися вони з нього та й поїхали далі. Коли ж військо сховалося за обрієм, його шкапина обернулась на крилатого коня. Сам хлопець змінив своє дрантя на «Польові квіти», сів на коня й помчав на поле битви.

Ще здалеку Фет-Фрумос побачив, що ворожі війська набагато численніші й сильніші. Із вершини пагорба він налетів, мов вихор, на них і закрутився між ворогами, рубаючи мечем праворуч і ліворуч. Вороги так злякалися несподіваного нападу Фет-Фрумоса, блиску його одягу й крилатого коня, що втекли з поля бою. Побачив таке диво цар і зрадів. Вертаючись із перемогою додому, царське військо побачило, що водовоз і досі не може витягти шкапину з болота. Цар тепер був у доброму настрої і звелів:

- Ану, допоможіть бідакові та його шкапині!

Не встигли цар та його військо відпочити після битви, як прилетіла звістка, що вороги знову йдуть, тільки вже з більшими силами. Не було ради, довелося виступати назустріч ворогові. Наймолодший зять і цього разу просився йти з усіма. Ного висміяли, але врешті-решт дозволили. Посміялися ще раз тоді, коли, проїжджаючи мимо, знову побачили його зі шкапиною в болоті. А він, як тільки військо з царем сховалося за горою, обернувся на Фет-Фрумоса і на своєму крилатому коні, в одязі «Зоряне небо» примчав на поле бою. [182]

Засурмили труби, загриміли барабани, війська ринули одні проти одних. А Фет-Фрумос, побачивши, що вороги сильніші й численніші, кинувся на них з пагорба й примусив їх тікати. Цар у дуже доброму настрої повертався разом із військом назад і, проїжджаючи мимо водовоза, який усе ще силкувався витягти шкапину з болота, звелів допомогти йому. Але цар до глибини душі був засмучений, коли довідався, що вороги втрете, ще з більшими силами підійшли до кордонів його царства. Він почав гірко плакати і плакав доти, доки в його старечих очах не висохли всі сльози. Та не було ради - мусив збиратися та йти в похід...

Водовоз також запріг свою шкапину. І після того, як царське військо проїхало мимо болота, де він знову вовтузився зі своєю шкапиною, обернувся на Фет-Фрумоса, скинув лахміття, взяв одяг із сонцем на грудях, місяцем на спині і зірками на плечах. Він розпустив свої золоті кучері, сів на крилатого коня й за одну мить злетів на пагорб, щоб подивитися на битву. Вороги обступили царське військо з трьох боків. Надвечір, побачивши, що вороги перемагають, Фет-Фрумос напав на них і почав рубати на всі боки. Вороги від несподіванки розгубилися і, не знаючи, що робити, розсипались по полю. Вони тікали, мов курчата від шуліки, куди очі світять, ламаючи собі шиї. Але Фет-Фрумос не давав перепочинку їм, усе гнав і гнав з мечем в руках.

Цар, помітивши, що Фет-Фрумос поранений У РУку, дав йому свою хустину перев'язати рану...

По дорозі додому цар та його військо знову зустріли водовоза зі шкапиною в болоті і знову допомогли йому. [183]

Прибули вони додому щасливо. Та незабаром цар захворів і геть осліп. До палацу запросили найславетніших лікарів, ворожбитів та знахарів, але ніхто з них не міг допомогти.

Одного разу, прокинувшись уранці, цар розповів сон. Приснилося йому, ніби якийсь дід сказав, що він стане зрячим. Для цього треба напитися молока рудої дикої кози й помити ним очі...

Цареві зяті - чоловіки старших царівен - одразу ж і вирушили по козяче молоко. Коли разом із ними захотів поїхати і чоловік третьої, наймолодшої царівни, вони рішуче відмовили йому.

Тоді Фет-Фрумос покликав свого коня й поїхав по болотах, де жили руді кози. Він ловив їх і доїв. На зворотному шляху Фет-Фрумос одягнувся в звичайного чабана, дістав десь глечик овечого молока і вийшов назустріч старшим зятям царя. Ті запитали:

- Що у тебе в глечику?

- Молоко,- відповів чабан, удавши, ніби не знає цих людей.- Я несу його цареві, йому снилось, що він стане зрячим, як тільки помив ним очі.

Почувши це, старші зяті спробували купити в чабана молоко, але чабан ні за які гроші не хотів продавати його. Якщо вони хочуть мати молоко від рудої кози, то він може дати їм, але тільки тоді, коли вони погодяться називатися його рабами й дозволять, аби він поставив на їхніх спинах своє тавро. Чабан додав, що піде звідси й ніколи з ними тут не зустрінеться.

Обидва зяті, порадившись, вирішили, що їм, царевичам і чоловікам царівен, від цього нічого не станеться. І вони дозволили чабанові [184]поставити на своїх спинах тавро; потім забрали овече молоко й повернулися додому. По дорозі вони казали:

- Коли він хоч словом обмовиться про це, то ми скажемо, що він божевільний! І повірять нам, а не йому.

Отже, повернулись вони до царя й віддали молоко. Цар промивав ним очі, пив його, але ніщо не допомагало.

Незабаром до царя прийшла його молодша дочка й сказала:

- Тату, промий свої очі оцим молоком. Його приніс мій чоловік...

Цар відповів:

- Як може зарадити той злидень, коли навіть мої старші зяті, що стільки допомагали мені у війнах, нічого не могли зробити? Хіба я не заборонив вам підходити до мене? Як ти посміла порушити мій наказ?

- Можеш карати мене, тату, тільки благаю тебе, промий очі молоком, яке дістав твій покірний слуга...

Наймолодша дочка так просила, що цар нарешті погодився. Взяв у неї молоко, промив ним очі один раз, другий, на третій день став бачити.

Видужавши, цар влаштував бенкет і запросив на нього усіх бояр та радників. З такої нагоди мусив,дозволити прийти й Фет-Фрумосові. Коли веселощі були в розпалі, Фет-Фрумос підвівся і, вибачившись, сказав:

- Найсвітліший царю! Хіба дозволено рабам сидіти разом із своїми володарями за одним столом?

- Ні, не дозволено! - відповів цар.

- Якщо це так, то звели двом своїм гостям,- один сидить праворуч, а другий ліворуч від твоєї світлості,- вийти з-за столу. Вони - [185] мої раби. Якщо не віриш, подивись: на їхніх спинах моє тавро.

Почувши це, царські зяті знітилися. Але діватись нікуди: вони підвелись і понуро стали біля столу. ч

Перед закінченням бенкету Фет-Фрумос вийняв хустину, яку дав йому цар на полі бою.

- Звідки ця хустина в тебе? - здивувався цар.- Адже я дав її божому ангелові, який допоміг мені перемогти ворога!

- Ні, найсвітліший царю, ти дав її мені!

- То це ти допоміг нам?

- Я, найсвітліший царю.

- Не вірю! - сказав цар.- І не повірю, доки не покажешся таким, яким був тоді, на полі бою!

Фет-Фрумос вийшов з-за столу, пішов у свою хатину, переодягнувся, розпустив по спині золоте волосся. Всі захоплено підвелися, коли він зайшов у царські хороми. Фет-Фрумос сяяв так, що легше було дивитись на сонце, аніж на нього.

Тепер цар похвалив свою наймолодшу доньку за те, що вибрала собі такого гарного чоловіка. Старий цар зрікся престолу, передав його Фет-Фрумосові, який і став правити царством.

Сівши на престол, Фет-Фрумос звільнив од рабства чоловіків старших царевих дочок і влаштував пишний бенкет. І я там був, носив до печі дрова на кілку, воду - ситом, а жарти - відром. За це я мав

Мрій чотири торби 

І наперсток чорби 7. 

А батіг тому по плечах, 

Хто базікав весь вечір.

7 Ч о р б а - румунська страва, кислувата на смак овочева юшка.

[186]

 

 

БРЕХНІ ВИСТАЧАЄ НА ТРИ ДНІ

Сербська народна казка

В одного царя було три сини. А сам цар був такий старий та немічний, що вже й не чув і не бачив добре. Але якось йому приснилося, що десь у світі є місто, а в тому місті криниця, а в криниці вода, не звичайна - цілюща: хто в ній скупається, той одразу помолодіє і буде знову бачити й чути, як перше. І він, щойно прокинувся вранці, зараз же покликав до себе синів, розповів їм про свій сон і сказав:

- Діти мої, не пошкодуйте ні праці, ні коштів - знайдіть ту криницю. Заради молодості й здоров'я мені й царства не жаль. Хто дістане мені ту цілющу воду, тому я віддам свій престол.

Найстарший син підступився до батька та й каже:

- Дайте мені, тату, корабель, та грошей доволі, та кілька слуг, подамся у світ - може, десь-таки знайду я цілющу воду.

Дав йому батько все, що треба, і поблагословив у дорогу. Поплив найстарший син морем цілющої води шукати. Отак плив та й плив і заплив до чужої країни. Як тільки він причалив до берега, тамтешній цар зразу послав своїх посланців, щоб вони покликали власника корабля до нього в палац.

Коли царевич прийшов до нього, цар почав розпитувати його про те, хто він, звідки пливе, куди простує. Але царевич відповів бундючно: він, мовляв, царський син і ніхто не має права його про таке питати. Це страшенно розлютило царя, і він звелів царевича та його людей забити в кайдани й кинути, до в'язниці, а корабель та гроші забрати до царської казни. Цареві слуги так і зробили. [187]

Марно старий батько чекав бодай звістки від найстаршого сина. Ось уже й рік минув, а від нього - ні слуху, ні духу, мов у воду канув. Тоді середній син підступився до батька та й каже:

- Нема мого брата з мандрів, не повертається додому. Тож дайте, тату, й мені корабель, та грошей доволі, та кілька слуг, подамся я шукати криницю з цілющою водою.

Дав йому батько все, що треба, і поблагословив у дорогу. Поплив середній син морем. Довго так плив і нарешті дістався до тої країни, де його старший брат був ув'язнений. Тільки він причалив до берега, тамтешній цар одразу послав своїх посланців, щоб вони покликали господаря корабля до нього в палац.

Коли царевич прийшов, цар почав так само розпитувати його, хто він, звідки пливе, куди простує. Але царевич, як і його старший брат, відповідав погордливо: він, мовляв, царський син і ніхто не має права його про таке питати. Це дуже розгнівило царя, й він звелів царевича та його людей забити в кайдани й кинути до в'язниці, а все добро забрати до царської казни. Цареві слуги так і зробили.

Знову минув рік. І від середнього сина ні слуху, ні духу, невідомо, чи живий він, чи загинув. Тоді підступився до батька найменший син та й каже:

- І один мій брат поїхав, і другий - та жоден не повернувся. Що будемо робити? Дайте й мені, тату, корабель, та грошей і коня, та кілька слуг, подамся у світ. Може, мені пощастить знайти цілющу воду та братів моїх розшукати.

Дав йому батько все, як і першим двом, і благословив у дорогу. І найменший син вирушив морем шукати цілющої води своєму [188]старому батькові. Не день, не два він отак плив та й доплив до країни, де його обидва старші брати у в'язниці світом нудили. Тільки царевич причалив до берега, тамтешній цар одразу послав своїх посланців, щоб вони покликали його в палац.

Коли він прийшов до царя, той почав так само, як і старших братів, розпитувати його про те, хто він, звідки пливе, куди простує. А царевич спокійно й чемно пояснив, що батько в нього старий та немічний, не чує й не бачить добре. І йому, тобто батькові, приснився сон, що десь у світі є місто, а в ньому - колодязь з водою, не простою - цілющою: скупаєшся в ній - відразу помолодієш та знову будеш добре бачити й чути. Розповів цареві й про те, що його старші брати ще раніше попливли морем цілющої води шукати, але й досі не повернулися. Тепер він вирушив у дорогу: може, йому поталанить десь ту воду знайти.

Цар вислухав його уважно та й каже:

- Не буду затримувати тебе, їдь, куди надумав, щасливої тобі дороги. А коли назад повертатимешся, то не обмини моєї домівки. Я вже теж у літах - то хотів би, якщо знайдеш цілющу воду, скупатися в ній, може, помолодію.

Провів він царевича до корабля, і той поплив далі. Довго так плив і нарешті приплив до якоїсь високої гори. Тут він зійшов на берег, сів на коня та й поїхав сушею. Отак їдучи, побачив: під горою, спершись на костур, стоїть старий чоловік і дивиться на море. Привітався царевич до нього й запитав, чи він часом не знає, де те місто, у якому є цілюща вода.

- Ні, не знаю,- відповів дідусь.- Але ти піднімися на оцю гору, там живе мисливець, ще старіший за мене. Він пташину мову знає, то, може, щось і чув про те місто. [189]

Поїхав царевич крутою стежкою понад проваллями на високу гору. Виїхав на вершину, а там сивий, як голуб, мисливець на камені сидить, у небо дивиться. Привітався царевич до нього та й каже:

- Я чув, що ви пташину мову знаєте, можете з птахами розмовляти. А вони ж звідусіль новини приносять. То, може, ви чули щось про місто з цілющою водою?

Мисливець відповів, що про таке місто не чув нічого. А втім, треба ще в птахів поспитати: вони по всіх усюдах літають, для них ні кордонів, ні перепон нема, то, може, десь таке диво й бачили.

Скликав мисливець усе птаство й запитав, чи хто-небудь не бачив міста, у якому є цілюща вода.

- Ні, не бачили,- в один голос відповіли птахи.

Засмутився царевич, похилив у зажурі голову. Аж тут маленька пташка обізвалася:

- Може, престарий орел щось про те місто знає. Його тут нема. Він уже не може літати, через те й залишився в лісі.

Зрадів царевич, подалися вони вдвох із мисливцем до престарого орла. Той сидів у лісі, важко опустивши крила. Мисливець запитав його, чи він часом не бачив десь міста, у якому є цілюща вода.

Орел на те відповів:

- Лише один раз, відколи я живу, мені доводилося пролітати над ним. А щоб дістатися до цілющої води, треба взяти з собою дванадцять печених баранів, два віники й один мотузок.

І орел розповів, що вхід до цього міста охороняють дванадцать страшних левів. Стоять вони в брамі на мосту, і як тільки хтось поткнеться [190] на міст, ці леви накидаються на нього й умить роздирають. А щоб вони пропустили в місто, треба кожному дати печеного барана. А в місті дві служниці з вулиць сміття руками згрібають - вони так і пориваються чорними пазурищами видерти людині очі. Щоб власкавити їх, треба їм дати віники. Трохи далі служниця косою витягає воду з криниці - поливав місто. їй треба дати мотузок, то й-не буде чіплятися. Але й це ще не все:/воду €рати потрібно якраз в обідню пору, коли цариця спить найміцнішим сном і нічого не чує, бо інакше лиха не минути. А як зачерпнув з криниці води цілющої - тікай мерщій і не оглядайся!

Коли царевич почув це, він узяв орла на сідло до себе й помчав чимдуж на корабель. І поплив далі морем. Чимало днів отак плив і все орла годував, щоб він сили набрався. Аж раптом перед ним знову гораї якась вирослаї

Орел тоді і каже:

- Я полечу подивлюся, що Who й як.

Піднявся орел під самісінькі хмари, покружляв над містом, роздивився добре~-й-вернувся назад на корабель.

- Вирушати завтра,- порадив він,- треба рано-раненько, щоб до обіду вже бути біля міської брами.

Наступного дня, щойно взялося на світ, вони встали, хутенько зібралися й рушили в дорогу, а до обіду були вже під містом. Тут царевич роздав слугам усе, що треба, і повів їх до міської брами. Тільки ступили вони на міст, а їм назустріч - дванадцать страшенних левів з роззявленими пащами. Але слуги скоріше кинули кожному печеного барана, і леви, допавшись до їжі, уже не звертали уваги на подорожніх. [191]

У місті дві служниці згрібали сміття руками. Як побачили чужинців, то так і кинулися їм до очей. Та слуги скоріше дали кожній по вінику, й вони заспокоїлися.

Пішов царевич зі слугами далі й побачив колодязь. А з нього служниця витягала косою воду. Тільки помітила їх, так і приснула люттю. Але вони їй кинули мотузок, і вона дала їм спокій. Тоді слуги, не гаючись, набрали цілющої води з криниці й понесли на корабель. А царевич тим часом до палацу подався, щоб на царицю глянути. Зайшов туди й бачить: спить вона міцним, непробудним сном. Царевич підкрався навшпиньки до неї, поцілував її, зняв з правої руки перстень - та й швидше назад. Сіли на корабель він та його слуги й попливли додому.

Коли вони були вже далеко, цариця пробудилася, оглянулась і все зрозуміла. Вискочила зі своєї кімнати та й до служниці, яка воду набирала :

- Ти сяка й така, стільки років вірно служила мені, а тепер зрадила!

Служниця на те відповіла їй:

- Я стільки років служу тобі, і ти ніколи не дала мені мотузка воду витягати, а він, тільки прийшов, одразу дав.

Тоді цариця кинулась до тих служниць, які сміття згрібали, та й ну кричати на них:

- Ви сякі й такі, стільки років вірно служили мені, а тепер зрадили!

Служниці стали оправдовуватися:

- Ми стільки років тобі вірно служимо, і ти нам ніколи не дала віника, а він, тільки прийшов, одразу дав.

Нарешті цариця побігла до левів і теж почала дорікати їм: [192]

- Ви сякі й такі! Що ви наробили? Стільки років вірно служили мені, а тепер зрадили!

А леви їй відповіли:

- Ми стільки років тобі служимо, і ти нас ніколи як слід не нагодувала, а він, тільки прийшов, дав кожному печеного барана.

Цариця не мала чого сказати на це, бо все-таки сама була винна.

А царевич після довгих мандрів знову приплив до країни, де були ув'язнені його брати, не забув про те, про що його просив тамтешній цар. А цар, коли почув, що царевич приїхав, вийшов йому назустріч, привітав його й запитався насамперед:

- Ну як? Знайшов те, що шукав?

- Аякже,- відповів царевич.- Знайшов і везу.

- То давай,- каже радісно цар,- спробуємо, чи справді та вода чародійна.

Викупався він - і став молодий та здоровий, ніби йому було всього-на-всього двадцять років. Розвеселився цар та й каже:

- Ти мені зробив приємність, то й я тобі зроблю. Твої обидва брати, щоб ти знав, у мене, живі й здорові. Вони не вміли так чемно, як ти, поводитися, неґречно говорили зі мною, то я й затримав їх, а тепер віддаю тобі.

І вивів до нього обох. Царевич зрадів незмірно, що знову побачив своїх братів, живих та здорових. А цар повернув їм обидва кораблі і всі гроші, що забрав, відпустив їхніх слуг, ще й дав на дорогу всього, що треба. І брати, щасливі та раді, поїхали додому - кожний на своєму кораблі.

Але старшим братам стало заздрісно, що не вони везуть батькові цілющу воду. І, змовившись, вони підкупили слуг, що були на кораблі найменшого брата. Ті перелили цілющу [193] воду в їхні бочки, а натомість набрали звичайної води з моря.

Коли приїхали додому, батько не знати як зрадів, що сини повернулися. Ледве діждався їх:

- Живі та здорові, дітки мої? То пощастило вам знайти цілющу воду?

Старші сини вихопилися наперед:

- Пощастило, знайшли. Тільки нехай наш менший брат спершу дасть свою воду, а потім уже ми свою.

Слуги швиденько принесли воду, що її привіз наймолодший брат. Батько скупався в ній - і нічого: який був немічний, такий і залишився.

Тоді він каже до старших:

- Дайте-но й свою воду, побачу, яка вона.

Старші брати мерщій принесли свою воду, батько скупався в ній - і помолодів та знову став добре бачити й чути. Він тоді й каже найменшому синові:

- Ти нічого не знайшов, а привіз мені звичайної води з моря ще й одурити мене хотів. Коли ж ти такий, то йди собі, забирайся від мене куди собі хочеш.

Пішов царевич з дому й найнявся до одного селянина пасти овець.

Тим часом цариця, у якої царевич набрав цілющої води та персня з правої руки зняв, надумала розшукати того сміливця. От вона налаштувала корабель, сіла на нього й попливла морем. Довго вона пливла й нарешті допливла до того міста, звідки був той царевич. Тут вона причалила до берега, розіпнула намет у полі та й написала цареві листа:

- Пришли до мене того чоловіка, який набрав цілющої води з моєї криниці. [194]

Цар послав найстаршого сина. Той приїхав до царициного намету, цариця привітала його та й питав:

- Ти набрав цілющої води з мові* криниці?

- Так, я,- відповідав він. Тоді цариця стала допитуватися:

- А ще що взяв?

- Більше нічого.

- Таки нічого?

- Ні, нічого не взяв.

Розгнівалася цариця, доторкнулася долонею до його щоки - аж два зуби йому випали - та й каже:

- Іди передай своєму батькові, нехай пришле до мене того чоловіка, що набрав цілющої води з моєї криниці.

Коли той повернувся додому й розповів усе, як було, батько скоріше послав середнього сина. Приїхав середній син до царициного намету, цариця привітала його та й питав:

- Ти набрав цілющої води з моєї криниці?

- Так, я,- відповів царевич. Тоді цариця запитала:

- А ще що взяв?

- Більше нічого.

Вона так само доторкнулася долонею до його щоки - аж два зуби йому випали - та й каже:

- Забирайся з-перед моїх очей! Та скажи своєму батькові, нехай пришле до мене того чоловіка, який набрав цілющої води з моєї криниці. Якщо ж не пришле, то зруйную ваше міста

Тоді цар звелів розшукати наймолодшого сина. Довго гінці шукали його і нарешті знайшли в одному селі, де він пас овець. Царевич спочатку не хотів іти з ними, казав, що це не він, але коли гінці пригрозили, що все одно заберуть його з собою, то погодився. Зібрався [195]швиденько й пішов до батька. А батько обняв його, обтер сльозу та й каже:

- Сину, рятуй нас, бо царство гине. Уклонився наймолодший син батькові й відповів :

- Та хіба я що? Давайте коня, то поїду до тої цариці, гадаю, що все гаразд обійдеться.

Поїхав наймолодший син до цариці. Тільки-но увійшов до намету, як цариця й питає його:

- Ти набрав цілющої води з моєї криниці?

- Так, я,- відповів він.

- А ще що взяв?

Дістав він персня й показав їй.

- Так, це ти,- підтвердила цариця, обняла його й поцілувала.

Відразу вони поїхали удвох до батька і попросили, що він благословив їх. Батько благословив їх, справив їм гарне весілля і ще за свого життя віддав царство наймолодшому синові, бо переконався в тому, що це саме він дістав йому цілющої води. А старших синів прогнав за те, що вони до брехні вдалися, аби царство собі забрати. Правду ото люди кажуть: на брехні далеко не заїдеш.

 

 

ПРО ТРИ ГРОШІ

Словацька народна казка

Копав якось один бідний чоловік край дороги канаву. І не знаю, як те сталось, тільки йшов кудись тією дорогою сам король та й спитав того чоловіка:

- Скажі-но мені, голубе, а скільки ти береш у день за свою тяжку працю?

- Ой найясніший пане, беру я три гроші. Здивувався король і спитав його, як він може прожити на три гроші. [196]

- Ой ласкавий пане, якось би воно на них жилося. Та я з тих трьох грошів один повертаю, другий позичаю, а з третього живу.

Король думав-думав, що воно означає, аж голова йому обертом ішла, та все ніяк не втямить, що воно й до чого. От він і признався, що не знає, як йому те розуміти.

- Та що ж, найясніший пане,- каже бідний чоловік,- так воно й є! Годую я старого й немічного батька, отож йому й повертаю, бо він мене годував. Годую і малого сина - йому позичаю, щоб він мені повертав, коли постарію. А на третій гріш сам мушу жити.

- Ну, добре, коли так,- зрадів король.- Бачиш, голубе, є в мене дванадцятеро радників, і що більше я їм плачу, то більш вони бідкаються, що ні з чого жити. Тепер загадаю я їм оцю загадку, що від тебе почув. Та як прийдуть до тебе питати, не відгадуй їм, аж поки не побачиш образу мого.

Сказав так король, подарував біднякові жменю дукатів та й пішов до замку.

От прийшов і зараз звелів покликати до себе тих дванадцятьох радників та й каже їм:

- Ви не можете прожити на королівську платню. А є в нашій країні такий чоловік, що заробляє три гроші, і то один гріш повертає, другий позичає, а на третій сам живе,- і живе чесно. Тепер, як ви такі мудрі, скажіть мені, як це розуміти. Бо коли за три дні не скажете, звелю вас усіх повиганяти з королівства, щоб мені дурно хліба не їли.

Потягли додому славні радники, похнюпивши носа, та й сіли радитись: як би то могло бути? Кожен хотів бути наймудрішим, але жоден не міг дорівнятись розумом простому чоловікові. Минув день, минув і другий. На третій день уранці мали вони з'явитися до [197] короля, а самі нічогісінько не відгадали. Аж ось хтось їм шепнув, де можна знайти того чоловіка, що їх у тій скруті порятує. От знайшли вони його й усі мерщій припхалися до нього. Та як узялися коло нього - і просьбами, і грозьбами, щоб тільки він сказав, як-то воно виходить з тими трьома грошами. Та він не злякався анітрохи. Розповів їм про королівський наказ, мовляв, хіба що коли б вони йому показали королівський образ, то, може б, у них щось і змололось.

- Як же ми, грішні люди, тобі королівський образ покажемо? - забідкались ті.- Адже король нас не послухав, і до тебе не прийде, і ти до нього не підеш. Ні, таки скажи нам усе, й край.

- Та як ви самі цього не знаєте, то з чужого борошна хліба не напечете.

Вдались вони тоді до останнього: наобіцяли йому золоті гори, наносили йому стільки грошей, що вже мав за що жити й без королівської ласки,- аби тільки розповів. А він - ані слова. Тільки вже як насміявся з них досхочу, що мудрі такі пани, та не дадуть собі ради, витягнув з кишені один з тих дукатів, що йому подарував король, та й каже:

- Ну от бачите, тут королівський образ, король мені сам подарував. То нічого мені боятися, я королівського наказу не порушив. І коли захочу, то й скажу вам,- та й відгадав їм ту загадку!

Зраділи радники та й пішли розмовляти з королем, коли бідний чоловік їм свого розуму позичив. Але й король зараз-таки побачив, що до чого, бо звелів покликати до себе того чоловіка та й питає:

- А скажи мені, як це ти, чесний чоловік, та порушив мій королівський наказ?

- Не порушив я, найясніший королю, бо [198] мовчав, як камінь, аж поки побачив ваш образ. Він і зараз при мені, ви самі мені його подарували,- та й вийняв дукат з королівським образом і розповів усю пригоду з тими радниками, як вони упрошували й пригрожували, як обдарували його і як він з них сміявся.

- Ну,- сказав на те король,- коли в тебе більше розуму, ніж у моїх дванадцятьох радників, не будеш ти вже копати канави, а будеш у моєму дворі поживати й коло мене в раді засідати. А ви? - обернувся до своїх радників.- Чи вам не соромно? Що тепер з вами робити? Тепер я вам не тільки не додам платні, а ще й виверну з того, що отримуєте.

З того часу не просили вони більше в короля підняти їм платню.

 

 

СКАМ'ЯНІЛІ КОРОЛІВНИ

Словенська народна казка

Жив десь король, який мав три дочки. Коли вони виросли, батько надумав видати їх заміж. Але не хотів накидати їм своєї волі, а навпаки, зробив так, щоб вони кожна сама вибрала собі друга для життя, як підкаже їй власне серце й розум. Для цього він влаштував гуляння, на яке запросив юнаків з усього королівства.

На гуляння прийшло й приїхало кілька тисяч молодців, і кожен сподівався, що якась із королевих дочок його обере собі за судженого. Але королівни були ще молоді, і їм не спішилося заміж, тому вони відмовляли кожному юнакові, який підходив до них, і не танцювали, а тільки сиділи й слухали музик, які грали веселих пісень.

Між юнаками, що того дня зібралися вг лівському замку, був і чарівник з-пі£/

гори. Він теж мав надію на те, що стане королівським зятем. Але королівни, як і всім, відмовили йому. Це його дуже образило, і він вирішив помститися. Дістав з-під поли сюртука чарівну паличку, і кого тільки торкався нею, той одразу кам'янів. У королівському замку раптом запала тиша, як на кладовищі. А задоволений чарівник гордо вийшов через замкову браму.

Але не всіх, хто був у замку, торкнулася ча-рівникова паличка. Від неї врятувався старий король, що саме тоді пішов був до льоху по вино, королівський радник, який у цей час порався коло ілюмінації, і керівниця, що доїла корів. Вони троє зібралися разом і стали радити раду, що їм робити. І вирішили: тому, хто оживить скам'янілих людей, віддати половину королівства і за дружину - ту з королівен, яка йому найбільше сподобається.

Уже наступного дня всі хлопці в королівстві були на ногах. Кожен вважав, що саме він визволить королівен з кам'яного полону. І йшли, і їхали до королівського замку, дивилися на скам'янілих людей, але не могли нічого зробити, щоб їх урятувати,й, засмучені, поверталися назад додому.

Звістка про скам'янілих королівен та їхніх женихів долетіла до найдальших куточків великого королівства. Одного дня цю новину почув убогий тесля, який жив за дев'ятьма горами. Коли він розповів її своїм трьом синам, вони так і загорілися бажанням іти рятувати королевих дочок.

- Нікуди ви не ходіть,- відраджував їх батько.- Уже тисячі були таких, як ви, та не оживили королівен, то куди вам братися? Ви ж тільки й умієте, що рубати ліс і тесати дерево. [200]

Але сини були зовсім іншої думки. Вони так довго вмовляли батька, що той нарешті дозволив їм іти шукати свого щастя. Мандрували вони цілий день, а коли потомилися й зголодніли, сіли над чистим потічком і почали їсти. Тільки вкусили по кілька разів, аж тут стара бабуся до них підійшла й стала просити:

- Хлопці, дайте мені шматочок хліба. Уже два дні, як не мала я ані ріски в роті, ледве на ногах стою.

Два старші брати вдали, ніби не бачать старої, й далі спокійно собі їли, а наймолодший швиденько схопився й віддав бабусі свій кусень хліба.

- Ти добра людина, хлопче, дякую тобі! - сказала бабуся й почала жувати хліб.- А далеко ви мандруєте?

- До королівського замку намірилися. Хотіли б звільнити скам'янілих королівен.

- Важка дорога чекає вас, хлопці. Доведеться вам випити ківш лиха,- сказала бабуся.- Але за те, що ви нагодували мене, я хочу вам допомогти. Королівен та їхніх женихів перетворив на кам'яні стовпи чарівник з-під Лихої гори. Звільнити їх від цього може тільки сам чарівник, але він виїхав з королівства...

Бабуся на якусь мить задумалася.

- То що, нема ніякої надії, щоб королівни знов ожили? - запитав наймолодший брат.

- Чом ні? Надія є. Королівен може звільнити людина з добрим серцем, яка ради щастя інших людей нічого не пошкодує. У Тридев'ятому краї живе велетень, а в його саду ростуть яблуні, які родять що третього літа. Якщо вичавити соку з тих яблук і ним покропити мертву чи скам'янілу людину, вона оживе. Оце я вам розповіла все, що знала.

Бабуся ще раз подякувала наймолодшому [201] братові за хліб і пішла собі. А брати довго сиділи мовчки та думали.

- То що будемо робити? - нарешті обізвався найстарший брат.

- Ходімо до велетня, будемо просити його, щоб дав нам яблук,- запропонував наймолодший.

Вони рушили далі в дорогу. Тридцять днів і тридцять ночей ішли брати, поки дісталися до Тридев'ятого краю. Постукали в двері велетне-вої хати і, коли той вийшов, попросили, щоб дав їм яблук із свого саду.

- Добре, дам,- сказав велетень.- Але за них маєте мені відробити. Яблуні саме в цвіту, через три роки достигнуть яблука. Якщо до того часу ви попрацюєте в мене, то візьмете собі яблук, скільки забажаєте.

Брати переглянулися.

- Я залишаюся,- сказав наймолодший брат.

Старші два ще довго вагалися. Вони ніяк не могли взяти собі до голови, що доведеться довгі три роки служити за якусь торбу яблук. Але коли згадали, що за ці яблука дістануть королевих дочок собі за дружин, то погодилися.

- Ви нічого іншого не будете робити, тільки носити мені питну воду,- сказав їм велетень.- Щодня треба наповнити водою троє відер.

Брати коли побачили ці відра, то вжахнулися; відра були куди більші за них самих. А воду потрібно носити здалеку, з-під гори. Велетень дав кожному кварту - наповнювати відра.

- Робота є робота,- здвигнув плечима наймолодший брат і пішов по воду.

Брати неохоче подалися за ним.

Цілий день вони мусили носити воду, щоб [202] наповнити відра, а ввечері були такі потомлені, що й їсти їм уже не хотілося. Полягали під деревом і заснули, як убиті. Наступного дня знову те саме, і так день у день. Але велетень був задоволений ними і не скупився на харчі. Тим часом наймолодшому братові велося дедалі гірше. Старші брати, що ситішими ставали, то менше мали охоти працювати. І не раз траплялося, що він носив воду сам, а брати або спали, або теревенили собі.

Довго тяглися три роки служби, але й вони скінчилися. За цей час достигли яблука, і брати вже готувалися в дорогу. Коли настав час їм відходити, велетень дотримав слова і дав братам стільки яблук, скільки вони могли в торби набрати.

Раді та щасливі, подалися брати до свого краю. А там - і до королівського замку, до скам'янілих королівен.

Дорогою, вже недалеко від королівської столиці, їх захопила гроза. Блискавки навпіл розтинали небо, раз за разом тарахкав грім, і лило, як із ринви. Довелося братам шукати сховку від дощу. На щастя, неподалік од дороги стояла низенька вбога хатина. Вони туди. Двері їм відчинила бабуся з червоними, заплаканими очима.

- Заходьте,- запросила вона,- хоча в цій хаті смуток. Щойно помер мій єдиний син.

Наймолодшому братові стало жаль бабусі, і він дістав із торби одне яблуко, вичавив з нього кілька крапель соку й покропив ними її неживого сина. Той розплющив очі, усміхнувся до матері й підвівся. Мати його зраділа неймовірно. Не знала, де й посадовити братів, чим пригостити їх, як їм дякувати, а особливо наймолодшому. І вже їх нікуди не пустила - вмовила-таки залишитися в неї на ніч. [203]

Полягали брати за піччю і невдовзі поснули. Аж серед ночі найстарший брат прокинувся: якась недобра думка мучила його. «Усе той наймолодший і наймолодший! Це коли ми й одружимося з королівнами, то й тоді він буде такий добрий для всіх, що й усе королівство розтринькає. Йі, цьому не бувати!»

Найстарший брат розбудив середнього, по-шепталися вони вдвох, тоді забрали в наймолодшого торбу з яблуками й рушили в дорогу, а його залишили самого.

Прокинувся вранці наймолодший брат, дивиться: нема ні братів, ні його торби з яблуками. Одягнувся, в кишені намацав лише одне яблуко - те, яким учора оживив бабиного сина. Аж не вірилося йому, що брати могли таке зробити. Попрощався з бабусею та її сином і, сумний, пішов до королівського замку.

Столиця була вся в прапорах, але якось дивно були розвішані вони: барвисті висіли впереміж із чорними.

- Що означають ці прапори? - запитав наймолодший брат чоловіка, що перший трапився йому на вулиці.

- А хіба ти не знаєш? - здивувався той.- Сьогодні раненько прийшли в наше місто два лікарі. Вони принесли якісь нетутешні ліки й ними оживили скам'янілих людей, крім наймолодшої королівни. Коли підійшли до неї, то в них уже не вистачало ліків. Через те між барвистими висять і чорні прапори.

Наймолодший брат швидше подався до королівського замку. Тут він одразу попросив, щоб його відвели до скам'янілої королівни. Такої гарної дівчини він, відколи живе, ще не бачив. Хлопець тільки ніяк не міг збагнути, як це його брати, рятуючи інших, аж наостанку підійшли до неї.

Вичавив він із яблука, яке лишилося в нього [204] в кишені, кілька крапель на чоло королівни, на очі, на губи, на обличчя. Королівна ніби прокинулася, всміхнулася щасливо, обняла його й мовила:

- Дякую тобі, мій милий, що ти звільнив мене з кам'яного полону!

У замку запанувала несказанна радість. Гримнули на мурах гармати, сповіщаючи люд про те, що ожила й наймолодша королева дочка. Притьмом поздіймали чорні прапори, й було оголошено державне свято.

Король підвівся зі свого престолу й на очах у всіх поцілував наймолодшого брата. Старші брати знітилися, принишкли,- боялися, що наймолодший тепер почне мстити їм. Але той уже не мав на них зла. Простягнув братам руки й сказав:

- Забудьмо, що було. Будьмо добрими братами, живімо в злагоді, як колись.

Через кілька днів у замку гуляли весілля. Брати одружилися з королевими дочками. Найкращою парою були наймолодша дочка і наймолодший теслин син, якого король призначив своїм спадкоємцем. Весілля грали три дні. Усі пили, їли й танцювали, скільки душа бажала. Танцював навіть старий король, хоча радник йому казав, що в його літах таке вже не личить робити.

 

 

ЧЕСНИЙ ВІВЧАР

Угорська народна казка

Якось до короля Матяша приїхав у гості су-сіда-король. Привітались вони, як давні друзі. От гість і каже:

- Чув я, що у вас є вівця, яка дає золоту вовну.

- Еге ж,- гордо відповів король Матяш,- [205] в отарі в в мене одна золотошерста вівця. 6 й вівчар, який ніколи не бреше. А сусідній король на це:

- Не може такого бути. Ось я доведу! Обдурю його так, що він і не схоче, а збреше.

- Б'юсь об заклад, що він цього не зробить! Якщо програю - віддам половину свого королівства,- сказав король Матяш.

- А я віддам половину свого королівства, якщо він не збреше,- відповів гість.

Вони сказали один одному «на добраніч» і розійшлись.

От сусідній король перевдягнувся в селянське вбрання й пішов на хутір до вівчаря. Привітався з ним, а вівчар і відповідав:

- Добривечір, ваша величність!

- Звідки ж ти мене знаєш? - здивувався король.

- По розмові впізнав, що ви - король,- відповів вівчар.

Король, не довго думаючи, каже:

- Дам тобі цілу купу грошей та ще й шестеро коней, тільки віддай мені золотошерсту вівцю.

- О ні,- відповів вівчар,- не віддам нізащо, бо мій король мене повісить.

Тоді сусідній король пообіцяв ще більше грошей, але вівчар і на це не пристав.

Прийшов король додому і засмутився, що не зміг придбати золотошерсту вівцю.

Побачила дочка, що він сумний, та й каже:

- Не бідкайтесь, батечку, ось я піду до того вівчаря і обдурю його.

І пішла. А з собою взяла ящик золота й пляшку вина. Завела з вівчарем розмову, почастувала вином. Вівчар так розвеселився, що обіцяв віддати королівській дочці золотошерсту вівцю, коли вона вийде за нього заміж. [206]

Довго вагалася королівська дочка, та нарешті погодилась. А тоді й каже вівчареві:

- Злупи шкуру з вівці', м'ясо з'їж, а шкуру віддай мені!

Вівчар так і зробив. Дівчина понесла батькові золотошерсту шкуру. Зрадів старий король, що дочка зуміла обдурити вівчаря.

Настав ранок. Тяжко зажурився вівчар. Що ж йому казати, коли король спитає про золотошерсту вівцю?

Сумний, вирушив він до королівського палацу. Дорогою кілька разів повторив, щб має розповісти королю. Упхнув палицю в мишачу нірку, зверху настромив свій капелюх, задкуючи, відійшов на кілька кроків і попрямував назустріч капелюхові. А тоді, змінивши голос, почав:

- Що нового на хуторі?

- Та нічого, тільки золотошерстої вівці немає, її з'їв вовк.

Сказав ці слова й сам злякався.

- Брешеш,- каже далі голосом короля,- бо вовк разом із нею роздер би й інших.

Тоді вівчар витяг палицю з нірки, надів капелюха і пішов далі. Знову побачив мишачу нірку. Знов почав:

- Що нового на хуторі?

- Золотошерста вівця втонула в колодязі.

- Брешеш, а інші чом не втонули?

Вівчар знов висмикнув свою палицю і з важкою душею почимчикував до королівського палацу. Натрапив він і на третю нірку. Повторив те саме:

- Що нового на хуторі?

- Вкрали золотошерсту вівцю.

- Брешеш, бо тоді покрали б і інших! Після цього вівчар замовк і більш не казав нічого. Взяв капелюх і палицю та й пішов просто до короля Матяпіа. За столом сидів з дочкою і сусідній король. З нетерпінням чекали вони, що брехатиме вівчар.

- Що нового на хуторі? - спитав король Матяш.

- Нічого такого, тільки те, що я виміняв золотошерсту вівцю на чорну та вродливу!

- Ну, то принеси ж її сюди! - радісно вигукнув король Матяш.

А вівчар відповідає:

- Ось вона, сидить поруч з вами!

- Ура! Правду сказав! - вигукнув король Матяш.- За це дарую тобі половину королівства, яке віддасть мені сусід.

 

 

ПРО СЕЛЯНИНА ТА ЙОГО ПАНА

Французька народна казка

Якось зібрався один селянин на ймення Гас-пар повернути панові борг. Прийшов він до пана додому та й питає у служниці:

- Чи пан дома?

- А де ж іще? Сидить снідає зі своїми приятелями.

- То скажи йому, що приніс я позичені гроші.

Побігла служниця і відразу ж сповістила панові:

- Прийшов до вас Гаспар, гроші приніс.

- От і добре! Веди його до мене! - радо засміявся пан і, обернувшись до приятелів, додав: - Це один мій боржник, дурень дурнем. Ось побачите, як я з нього зараз покепкую. Він і не помітить нічого, а ми насміємося досхочу.

Завела служниця Гаспара до кімнати.

- День добрий, пане! [208]

- Здрастуй, Гаспаре, здрастуй!

- Ось приніс вам гроші.

- Молодець, Гаспаре! Сідай он там, біля каміна. Відпочинь, мабуть, стомився з дороги.

Сів Гаспар скраєчку на лавці і втупив очі в пана та його гостей. А пан підморгнув приятелям і питає Гаспара:

- Ну, що новенького в твоєму хазяйстві?

- Та, бачите, пане, трапилась у нас дивна пригода! Привела наша корова аж п'ятеро телят.

- П'ятеро телят? - зчудувався пан.- Ой, брешеш! Що ж тоді робить п'яте теля, як четверо корову ссуть?

- Що робить? А те саме, що й я зараз: чекає та очима пасе.

- Гм...- буркнув пан, зрозумівши натяк.- Гей, Сюзанн, подай-но Гаспарові тарілку!

Принесла служниця Гаспарові тарілку, і сів він до столу. Аж тут поставили перед паном величезний таріль із смаженою рибою.

Поклав пан на Гаспарову тарілку дві маленькі худющі рибинки. Взяв їх селянин за хвостики, підніс до вуха, прислухався і, похитавши головою, знову кинув на тарілку.

- Чи не хочеш ти сказати, що вони не дуже свіжі? - спитав пан.

- Не в тім річ, пане,- почухав за вухом селянин.- Рік тому втопився у річці мій дядечко. От я й спитав у рибок, як йому там ведеться. Тільки не втішили вони мене, сказали, що нічого не чули про дядечка, бо їх ще й на світі не було, коли сталося з ним нещастя. Хай я краще візьму он того жирненького коропа. Може, хоч він мені скаже що-небудь.

- От дивак! Ну бери, коли... Після риби принесли великий окіст. [209]

- Гаспаре, а шинки не хочеш?

- Ще й як хочу!..

- Тоді частуйся,- запропонував пан і про-стяг селянинові малесенький шматочок.

Проковтнув Гаспар той шматочок і задоволено кахикнув: смачна шинка!

Вийняв він з кишені складаного ножика, відрізав від окосту добрячий шматок, з'їв і знову потягся до окосту...

- Зачекай, Гаспаре, мені, звісно, не личить уривати твою трапезу, але затям: у того, хто їсть забагато шинки, відбирає мову. Чув про таке?

- От спасибі, що сказали, пане, бо в мене страх яка балакуча й сварлива жінка. Візьму-но я, коли ваша ласка, решту окосту і примушу її з'їсти. Може, тоді перестане мені голову гризти.

Забрав Гаспар окіст і попрощався, а пан, щоб іще чогось не трапилося, вирішив аж на вулицю його провести.

Коли вони вийшли, панові гості вхопилися за боки та так і покотились зо сміху. Як ви гадаєте, з кого вони сміялися? Мабуть-таки, не з Гас пара!

 

 

ПРОСИНКА

Французька народна казка

Були собі чоловік та жінка, і дуже їм хотілося мати донечку. День і ніч благали вони долю, щоб послала їм хоч крихітну дівчинку. Нарешті знайшлася в них дочка - гарненька, як сонечко, тільки така дрібненька, що її навіть назвали Просинкою.

Одна лиш біда: минали роки, всі діти росли, а Просинка - ні. [210]

Зажурилися батько й мати, стало їм соромно, що їхня дитина не така, як у людей, та й надумали вони позбутися її. Якось увечері, коли дівчинка міцно спала, вони занесли її далеко-далеко та й покинули на узліссі.

А в тому лісі жила стара буркотлива чарівниця - тітонька Лаклет. Це вона колись зглянулася над тими чоловіком і жінкою. Пожаліла тітонька Лаклет бідну Просинку й забрала її жити в свій дім - старе дерево з великим дуплом, устеленим м'яким мохом.

З ранку до вечора тітонька Лаклет клопоталася своїми справами: чарувала, чаклувала... І щодня, ідучи з дому, наказувала Просинці:

- Ти ж гляди, хоч би хто їхав дорогою, не показуйся з дупла, ховайся, бо як не послухаєшся - буде тобі велика біда!

Якось, повертаючись з полювання, їхав поблизу королевич. Раптом чує - хтось співає у лісі. Голос гарний, дзвінкий, мов кришталь, а нікого ніде не видно. Зацікавився королевич. Наступного дня приїхав він на те ж місце і знову почув той самий срібний голос, що долинав із стовбура старої верби. Здогадався королевич, що то не дерево співав, а якась чарівна красуня. Такий голос міг бути лише в юної й дуже вродливої дівчини. Однак, скільки не шукав її королевич,- усе марно. Приїхавши на третій день, знову почув він незвичайний спів. Нахилився королевич над дуплом старого, порослого мохом дерева і гукнув:

- А хто там співає?

- Це я, Просинка,- відповів срібний голос.

- Іди до мене, я помчу тебе на своєму баскому коні.

- Я не можу. Тітонька Лаклет заборонила мені навіть показуватися людям на очі. [211]

Тоді королевич подав їй у дупло свій довгий вовняний пояс (такими поясами чоловіки колись обв'язували стан), Просинка обгорнулася ним, а королевич витяг її з дупла і посадив поруч себе на коня.

Вертається тітонька Лаклет, а Просинка - тільки майнула... Розгнівалася тітонька Лаклет і послала вслід Просинці закляття: «Зухвале, неслухняне дівчисько! Порушила мою заборону, то будь тепер жабою!»

І привіз королевич у батьків палац не юну красуню, а зелену жабку.

Поселив королевич свою зелену жабку в гарній світлиці, та й почалося в Просинки невтішне жаб'яче життя. Боліло серце в королевича за Просинку, яку він, ледь побачивши, покохав. Вирішив він послати до тітоньки Лаклет свого собаку Вірного, щоб той умовив її повернути Просинці людський образ.

Вірний був незвичайний собака, тепер таких більше немає: ніхто не вмів так гарно і переконливо говорити, як він. Знайшов Вірний тітоньку Лаклет і довго умовляв її не держати зла на свою хрещеницю. Адже хоч і не слухалась іноді Просинка, проте завжди була доброю дівчинкою і тепер кається, що розгнівала тітоньку Лаклет.

Тітонька Лаклет і слухати не хотіла. Довелося Вірному ні з чим повертатися до палацу. Збігали дні... Зелена жабка жила собі, як і всі інші жаби, стрибала по підлозі, купалася у великій мисці і їла тістечка, що їх приносив молодий королевич. Але, лишаючись сама, вона гірко плакала. її друг, що також дуже страждав, вирішив ще раз послати до тітоньки Лаклет Вірного. Наказав йому не повертатися, поки не погодиться чаклунка зняти своє закляття. [212]

Подався Вірний вдруге до тітоньки Лаклет. Він так довго та гаряче просив і молив її, що аж обрид.

Зглянулася нарешті тітонька Лаклет над Просинкою і гукнула: «Нехай Просинка стане такою самою дівчиною, як і раніш!»

Тієї ж миті Просинка знову стала людиною. Щасливий королевич пішов до батька просити дозволу одружитися з Просинкою. Король погодився, але поставив умову: щоб і менший, і старший сини гуляли весілля в один день. А старший королевич якраз мав одружитися з негарною, горбатою, ледачою і лихою на вдачу, але дуже багатою дівчиною.

Привезли слуги посаг обох наречених і виставили його перед усім королівським двором. Усе, що мала Просинка, уміщалося в горіховій шкаралупці, яку тітонька Лаклет передала собакою Вірним, а в нареченої старшого королевича були великі важкі скрині. Та коли їх відчинили - побачили тільки сувої сирового полотна, грубі сорочки й шмаття.

За звичаєм, дівчата повинні були самі пошити собі весільне вбрання. Просинка почала шити сукню із шовку, зітканого з тоненької павутинки, а наречена старшого брата зовсім не вміла шити і прийшла до Просинки просити поради. Добра с.ерцем Просинка порадила їй пошити весільну сукню трохи довшу ззаду і пристебнути на плечі шлейф, щоб приховати горб.

Довго трудилися дівчата. Зате в день весілля на Просинку любо було дивитися, а наречена старшого брата все переплутала: шлейф пристебнула спереду, сукню одягла коротшим краєм зі спини, так що горб здавався ще більшим, ніж був насправді. [213]

Король з королевою цілий день частували гостей найсмачнішими в світі стравами, і Про-синка раз у раз кидала крихти хліба в пелену своєї сніжно-білої сукні.

Наречена старшого брата тільки й думала про те, щоб робити все так, як Просинка, але недодивилася і стала кидати в пелену обсмоктані кістки.

Увечері всіх гостей запросили на бал. Старший брат відкривав бал із своєю дружиною, а менший - з Просинкою.

Як вставала Просинка з-за столу, з її пелени спурхнули золоті пташки; танцювала Просинка легко, красиво, ледь торкаючись підлоги. А коли підвелася дружина старшого брата, то з її пелени на блискучу підлогу посипалися малі й великі кістки; танцювала вона незграбно; під забрудненою, недоладно пошитою сукнею виднівся горб, а знизу виглядали негарні ноги.

Насупився король, розгнівався й оголосив меншого сина своїм спадкоємцем. А пожадливий старший син пішов зі своєю ледачою і незугарною дружиною світ за очі.

 

 

ЯК НЕ ВБЕРЕГЛИ ЗВІРІ СВОЇХ ТАЄМНИЦЬ

Французька народна казка

Жили колись батько і двоє синів. Старший син був видющий, а менший - сліпий. І ось настав батькові час помирати. Покликав він старшого сина та й каже:

- Помираю я, сину, і, крім боргів, нічого після себе не залишаю. Тож прошу тебе: хоч би як скрутно тобі прийшлося, не кидай напризволяще свого сліпого брата. [214]

Вислухав батьків заповіт старший син і присягнув із слізьми на очах, що виконав останню його волю.

- Тепер я спокійний,- зітхнув із полегкістю батько, заплющив очі і помер.

Поховали його сини, зачинили вікна, замкнули двері своєї вбогої халупи і рушили в путь-дорогу. Люди жаліли їх, давали хто хліба, хто м'яса, а хто і грошей. Проте сліпому братові майже нічого не перепадало, бо старший брат виявився немилосердним і все краще забирав собі.

По недовгім часі забув старший брат про свою присягу батькові. Зібравши сякі-такі гроші, надумав він покинути сліпого брата. Завів його в густий ліс і, сказавши, що незабаром вернеться, пішов геть.

Сліпий брат, нічого не підозрюючи, ліг на траву під деревом і міцно заснув. Прокинувшись, став кликати брата, але відповіді не почув. Чекав він його, чекав, та марно. Ось тоді й збагнув, бідолаха, що покинув його брат, що не вернеться більше,- і гірко заплакав.

Тим часом споночіло. Але сліпому юнакові було однаково, що ніч, що день: адже він нічого не бачив.

Раптом почув він звіряче виття і, злякавшися, виліз на вершечок могутнього дуба.

Ледве встиг він причаїтися поміж гілок, як під дубом розлігся лев'ячий рик. У ^ід за левом прибіг вовк, потім - ведмідь, вепр, лисиця і нарешті заєць. Повсіда • кружка й заходились розпитувати про новини.

Першим обізвався лев:

- Де блукав ти, вовчисівісті приніс? [223]

- О, братчику леве, побував я в далеких краях! І дізнався про велику таємницю. Про те, як зцілити сліпого від сліпоти.

- То як же його зцілити? - спитав лев.

- Дуже легко. Треба прикласти сліпому до очей кору з оцього дуба, і він умить прозріє.

- Диво дивне! - вигукнули звірі в один голос.

- Що диво, то диво,- кивнув лев головою.- Але і в мене є новина, не гірша за твою. Блукав я по Франції і потрапив випадком у місто, де немає води і люди гинуть від спраги. І ніхто не знає, що на головному майдані лежить каменюка, яку можна відсунути. А коли відсунеш і копнеш у тому місці землю, заб'є там чисте джерело. І тоді води стане на всіх!

- Чудова новина! - вигукнули звірі.- Тільки як нам скористатися з неї? Може, ти скажеш, клишоногий? - звернулися вони до ведмедя.

- Чого не знаю, того не знаю,- відповів ведмідь.- Краще послухайте мою новину! Я оце повернувся з далекого міста Труа. Править ним граф. І має він доньку-одиначку. Якось пішла вона з подругами гуляти, і раптом вискочив з лісу страшний звір. Вона так злякалася, що знепритомніла. Відтоді вона слабує, не підводиться з постелі й тане, як віск. Граф скликав усіх знаменитих лікарів, пообіцяв їм щедру винагороду, але жоден не може допомогти його доньці. А проте її можна зцілити. Треба витягти в неї з-під подушки зелену жабу, і дівчина враз одужає.

- Оце новина! - вигукнули звірі.- Слід би нам податися в місто Труа. Ото поживилися б!

Довго ще гомоніли звірі про свої таємниці, а коли розвиднилось, розбіглися хто куди. [216]

Сліпий юнак зліз із дуба й вирізав шматок кори з його стовбура. Потер очі тією корою і - о диво! - побачив синє небо, золоте сонце, зелений ліс, могутній дуб, поміж гілок якого ховався вночі...

Погладив юнак стовбур і, щасливий, мерщій подався в те місто, де люди гинуть від спраги. Довго шукав його, та зрештою знайшов.

Постукав у віконце якоїсь убогої хатини. Визирнула з віконця бабуся, питає:

- Чого тобі треба, юначе?

- Розкажи мені, бабусю, що тут у вас при-ключилося. Чому нікого немає на вулицях?

- Тяжке лихо спіткало нас, юначе! Немає в місті ані краплини води. Отож і почалася моровиця: люди гинуть, як мухи. За що тільки карає нас доля?

- Не знаю, бабусю, за що, але я можу вас усіх врятувати.

- Як же ти нас урятуєш? - питає бабуся.

- Треба скликати на головний майдан усіх городян, тоді я й скажу, що робити далі.

Побігла бабуся до сусідів, ті - до своїх сусідів, а ті - до інших... Нарешті посходились усі на головний майдан, де лежала каменюка. Взялися гуртом і зсунули каменюку. Юнак попросив лопату, копнув у тому місці землю, і ту ж мить вдарив угору струмінь прозорої води. Набігли люди - хто з відром, хто з цебром, хто з глеком - і понесли додому холодну прозору воду. Все місто раділо. Та й як було не радіти - адже позбулися люди тяжкого лиха. Ніхто більше не загине від спраги...

А юнак, тільки-но забило джерело, непомітно пішов собі і сховався в бабусиній хатині. Не звик він до того, щоб його хвалили та славили, і дуже від цього ніяковів. [217]

Довго шукали люди свого рятівника й нарешті знайшли у злиденній хатині. Вони принесли юнакові мішок золота. Глянув він на мішок та й каже:

- Не задля користі дав я вам воду, а тому, що пожалів вас. І золота мені не треба. Та коли ви неодмінно хочете щось мені подарувати, лодаруйте карету із шістьма баскими кіньми.

Дивом здивувалися люди, що не взяв юнак золота, та перечити не стали і, як просив він, подарували йому карету, запряжену шістьма баскими кіньми.

Подякував юнак за дарунок, попрощався і поїхав у те саме місто Труа, де танула від невідомої недуги графова донька. Приїхав він у місто й зупинився в бідному заїзді. За вечерею спитав господаря про те, що цікавого в них у місті. Господар розповів, що графова донька лежить слаба і що всі її жаліють, бо дівчина вона гарна й добра душею.

- Що ж у неї за недуга? - спитав юнак.

- Ніхто цього не знав,- розвів руками господар.- Яких тільки лікарів не привозив граф - жоден не допоміг його доньці. Дівчина слабне, згасає. Кажуть, що незабаром піде з цього світу, безталанниця.

- Ні, це несправедливо! - вигукнув юнак.- Я знаю, як її врятувати. Піди-но, друже, до графа і скажи йому, що приїхав славетний лікар і, мовляв, може зцілити його доньку.

Господар побіг до графа з радісною звісткою. Нещасний батько вже й не сподівався на те, що донька одужав, а тут така новина!

Запросив він юнака до себе і познайомив його зі всіма знаменитими лікарями, які марно лікували його доньку.

- Чого ти прийшов сюди, голодранцю? - спитали вони. [218]

- Та я хочу зцілити графову доньку від смертельної недуги.

- Зцілити? Чи знаєш ти, нещасний, що навіть ми не в силі її зцілити?

Юнак нічого не відповів, уклонився графові та й пішов у покої до його доньки. Коли двері за ним зачинилися, підійшов він до постелі, підняв подушку і витяг з-під неї зелену жабу.

Ту ж мить дівчина розплющила очі, сіла в постелі та й питає:

- Чому це я тут лежу?

- Тому, що ви слабували,- відказує юнак.- Але тепер ви одужали, так що можете встати і йти на прогулянку!

І він розповів дівчині все, як було.

- О, яка чарівна історія! - вигукнула вона.- А ви, певне, чарівний принц.

- Ні,- похитав юнак головою,- я бідняк з бідняків і ще зовсім недавно блукав сліпим по світу.

І він розказав дівчині про свої пригоди.

- О, це так цікаво, що я мушу вийти за вас заміж! - вигукнула дівчина.

Вона повела юнака до батька. Як побачив граф, що донька здорова та весела, знетямився від щастя. Звичайно, батькові не дуже припала до вподоби звістка про те, що вона збирається заміж за бідняка без роду і без племені. Та перечити не став - яка була б із того користь?..

Незабаром справили бучне весілля.

Час збігав. Якось гуляв юнак у лісі і зустрів там злиденного жебрака. Придивився до нього й упізнав свого старшого брата. Підкликав його до себе та й питає:

- Давно ти жебракуєш?

- О вельможний пане, раніше ми з братом ходили по світу, а потім він мене покинув.

- Чому? [219]

- Був він чоловік пожадливий і завидющий. Завжди боявся, що мені перепаде більший і кращий шматок. Тож завів він якось мене в ліс і там покинув...

- Невже отак усе було? А може, навпаки? Згадай лишень! Приглянься до мене - хіба не впізнаєш?

Приглянувся жебрак до розкішно вбраного пана і впізнав у ньому рідного брата.

- Невже це ти? Ти ж був сліпий та ще й убогий!..

- Авжеж, був, але завдяки тобі став зовсім інший.

Упав жебрак на коліна і заблагав брата, щоб той простив його. Брат щиро простив, бо був він добрий, зла не вмів держати. На цьому б і казці кінець. Але річ у тім, що старшому братові повсякчас гризла голову думка: як же прозрів його брат і як він забагатів? Коли вже стало невміч, прийшов він до брата та й питає:

- Як ти прозрів, як забагатів? Я дуже хочу це знати! Розкажи мені, брате, прошу!

Не хотів менший брат розказувати, але старший так просив і молив, що він не встояв. Усе розказав, як було. Однак відразу застеріг:

- Брате, не ходи до того дуба, не гніви долю! Тобі ж тепер добре живеться!

Але старшого брата взяли чорні заздрощі. А заздрощі, ми всі це знаємо,- кепський порадник. Вирушив він у далеку дорогу. Нарешті добувся до знайомого лісу і знайшов заповітний дуб. Виліз на його вершечок і заховався поміж гілок.

Опівночі почув він виття і ревіння. Під дубом зібралися звірі й повели свою бесіду.

- Скажи-но, леве,- першим обізвався вовк,- які новини ти нам приніс?

- Маю новини, та не скажу,- пробурчав [220]

лев.- Адже те, що ми говорили останнього разу, стало комусь відомо, бо графова донька вже не слабує, а в тому місті, де люди гинули від спраги, зненацька забило чисте джерело.

- Отже, хтось виказав людям наші таємниці! - гнівно вигукнув ведмідь.

- Присягаюся, це не я! - вищирив зуби вовк.

- І не я! - рохкнув вепр.

- Та вже ж і не я! - вереснула лисиця.

- І не я! - прошепотів заєць.

- Цитьте, цитьте! - заспокійливо мовив лев.- Мабуть, хтось сидів тоді на дереві й підслухав нас.

Тут заєць підвів голову й поміж темного дубового листя помітив людину.

- Ага! - мовив він протягом.- Він і тепер нас підслуховує. Лізь-но, ведмедю, нагору і скинь цього пройдисвіта на землю.

- Овва! - скривився ведмідь.- Та доки я скину його з дерева, доки злізу на землю, від нього хіба що кістки залишаться.

- Як тобі не соромно! - обурено вигукнули звірі.- Невже ти не віриш у нашу чесність? Ми, ясна річ, тебе почекаємо.

- Ну, якщо так, то полізу...

Вибрався ведмідь на дуб, ухопив старшого брата за пояс і скинув на землю. Зліз униз - аж диви! - ні людини, ні звірів!

Образився ведмідь на своїх друзів і побіг у лісову хащу.

Відтоді він так і не виходить з лісу. [221]

 

 

ЛИС, ЦАП І МІШОК МОРКВИ

Фризька народна казка

Бігли якось удвох лис і цап, дуже голодні. А тут чоловік їде возом, везе мішки з морквою. На повороті віз підскочив, один мішок і впав на землю. Чоловік цього не помітив і поїхав далі.

- Це моя морква,- сказав лис, підбігши до мішка.

- Відійди! - заявив цап.- Морква моя, бо це їжа саме для кіз.

Лис вишкірив зуби на цапа, а цап наставив роги на лиса, і так вони довгенько стояли один проти одного. Нарешті лис і каже:

- Так ми ще довго тут будемо стовбичити і сваритися, а пуття з того не буде. Краще позмагаймось! Он, бачиш, стоїть закопаний стовп. Хто його перекине, того й морква буде.

- Гаразд! - зрадів цап.- Це мені раз плюнути.

Розігнався та в стовп головою лусь! А стовп і далі стоїть собі.

Разів чотири бив іще цап у нього рогами з розгону, аж поки в нього роги тріснули. А стовпові хоч би що, стоїть, як і доти.

Настала черга лисові силу показати. Почав він рити землю навколо стовпа, підкопувати його. Рив, рив, аж геть увесь зіпрів, поки нарешті до кінця добрався. Стовп і впав. Та був він такий важкий, що коли, падаючи, вдарив лиса по задній нозі, то й зламав її.

Лежить стовп на землі, а цап каже лисові:

- Забирай моркву! Мені вже нічого не тре-#ба, так голова болить.

А лис у відповідь:

- Де там! Я тепер до неї й підійти не можу. [222]

Однак полежавши та відхекавшись, лис усе-таки звівся на три ноги й пострибав до мішка.

Але поки вони отак змагалися, чоловік той побачив, що на возі мішка не вистачає, завернув коней і поїхав назад. Побачив свій мішок і забрав його перед самісіньким носом у лиса.

 

 

ДЕВ'ЯТЬ БРАТІВ-СІРОМАНЦІВ

Хорватська народна казка

Було в матері дев'ять синів і десята дочка, а чоловіка не було - на війні загинув. У хаті вдова часто навіть хліба не мала. Усе, що заробить, було, на селі, віддасть дітям, і вони з'їдять. Траплялося навіть, що доки вона нагодує мале в колисці, то й їй уже нічого не залишалося. Так раз було, другий, нарешті матір розібрала досада, і вона каже спересердя:

- Ох діти, чого ви, мов ті вовки, завжди такі голодні, що й не нагодуєш вас. Бодай ви вже вовками стали та в лісі жили.

Не встигла вона ці слова вимовити, як усі її сини раптом втратили людську подобу - у них повиростали вовчі пащі, шпичасті вуха, довгі хвости - і вони майнули до лісу.

Коли їхня сестра, що тоді в колисці лежала, виросла й пішла в село, то люди й почали їй казати:

- У твоєї матері було дев'ять синів, але вона закляла їх, і всі вони поробилися вовками "а побігли до лісу, тільки ти залишилася.

Прийшла дочка додому та й питає матір:

- Це правда, мамо, що люди кажуть?

- Правда, доню рідненька. Було в мене» -ев'ять синів, а я в хаті нічого не мала, у лю заробляла, їм приносила, і вони все, що [223]принесу, миттю з'їдали, я й закляла одного разу, і вони стали вовками та й подалися до лісу. Каже тоді дочка до матері:

- Люба матусю, дайте мені барильце води та спечіть паляницю на дорогу - піду шукати своїх братів, може, якось вдасться їх знову людьми зробити.

А мати їй:

- Не йди від мене, дитино моя; дев'ятеро синів я вже втратила, ще й ти мене покинути хочеш. Що я сама, безталанна, робитиму?

Але дівчина, якій було вже років п'ятнадцять, не далася підмовити, а пішла все-таки шукати своїх братів. Довго йшла вона спочатку полем, а потім лісом і надибала в лісі хатку, у якій жила самотня бабуся.

- Бабусю, люба,- попросилася дівчина,- прийміть мене на ніч, боюся, щоб звірі в лісі не з'їли.

А бабуся каже:

- З дорогою душею прийняла б тебе, онученько люба, та не смію: до мене щовечора приходять на ночівлю дев'ять вовків-сіроман-ців, вони тебе можуть з'їсти. А все-таки, онученько люба, розкажи мені, яке лихо загнало тебе в оці нетрі.

І дівчина їй усе розповіла:

- Шукаю, бабусю, своїх братів. Моя мати, удовиця вбога, нічого не мала, було в неї тільки дев'ятеро синів і я, десята дочка. Матері тяжко було прогодувати нас. І якось закляла своїх дев'ять синів: «Бодай ви вовками стали». Вони й перекинулись у вовків та побігли до лі- { су й не повернулися. Я ото шукаю їх та й сюди забрела: може, пощастить мені врятувати моїх братів, і вони знову людьми стануть. ч

Коли бабуся вислухала все, то й каже дівчині: [224]

- Гаразд, онученько люба, залишайся на ніч у мене, але лізь на горище спати, там тебе вовки не з'їдять.

Увечері, як смерклося, прибігли дев'ять вовків-сіроманців до бабусі та й кажуть:

- Добрий вечір, матінко.

- Добрий вечір,- відповідає бабуся. Вовки досі ніколи не скидали з себе вовчої шкури. А цього вечора кожен, тільки входить до хати, так і шкуру вовчу знімає з себе. І такі гарні парубки поставали. Бабуся подала їм вечеряти й каже:

- Синочки мої любі, відколи ви до мене прийшли, я ні разу не питала, звідки ви, хто у вас є і що сталося з вами. А от сьогодні мені сон приснився,- хитрує бабуся,- що у вас є мати, удовиця вбога, яка мала вас, дев'ятеро синів, і десяту дочку. Цій дочці зараз років п'ятнадцять, і вона ото подалася у важку дорогу, шукає вас, щоб урятувати, щоб ви знову людьми стали. Чи хотіли б ви свою сестру побачити?

- Хотіли б, аякже,- в один голос загукали брати.- Як сонечко ясне, так хотіли б побачити свою сестру.

Тут бабуся швиденько полізла на горище й привела до них ту дівчину, що заночувала в неї. Як побачили брати свою рідну сестричку, то так зраділи, що аж заплакали, і обнімали її, й цілували. А вона все допитувалася, що треба зробити, щоб вони не були більше вовками. Вони її відраджують:

- Кинь, сестро, й думати про те, щоб нас рятувати, бо то мука велика й довга.

Але вона й слухати того не хоче.

- Я б,- каже,- довіку терпіла найлютішу муку, аби тільки ви знову людьми сягали.

Тоді брати й розповіли їй: [225]

- То, сестро,-треба цілих дев'ять років мовчати, ні словом ні до кого не обізватися. Ще сьогодні востаннє до нас промовиш і після того, хоч би там що сталося, ні слова ^е скажеш.

Сестра погодилась. Розпрощалася з братами й пішла додому. Приходить, а мати питав; її:

- То що, знайшла братів?

Дівчина тільки головою кивнула, але не/скала ні елова

- Де знайшла

Знову тільки головою кивнула~тг мовйить.

Здогадалася мати (бо в матері серце чутливе), що дочка зареклася говорити, мабуть, для того, аби врятувати братів. І мати заробила трохи грошей та купила корову. Дівчина ото й пасла щодня ту коровусама під лісом. І росла. Та такою красунею виросла, що хто не проходив, хто не проїжджав, той задивлявся на її вроду. Раз якось царевич полював дичину в цьому лісі й побачив її та так і завмер на місці, очей відірвати не міг від неї.

- Дівчино,- ледве вимовив він,- чи ти підеш за мене заміж? Я царевич.

Вона тільки головою кивнула й ні слова не каже. Це трохи засмутило царевича, але він усе одно одружився з нею, бо така вона йому мила та люба була, що жити без неї не міг. Привів її до себе в палац, а цариця, мати його, й дивитися на неї не хоче, не злюбила її, що вона мовчить.

- Любий сину,- все торочить царевичу мати,- чи тобі царівен, чи тобі королівен бракувало, чи нема серед них красунь? Ні, треба було німу привести, такого сорому нам наробити.

Але не слухає її царевич, любить свою дружину та заступається за неї. І ось настав час [226] іти йому до війська. Осідлав він коня і поїхав. Залишилась дружина сама із свекру: сою. І народилася в неї дитина. А свекруха взяла ту дитину й надвір за ворота викинула, а натомість щеня поклала. Дитину схопив t ілий вовк і поніс до лісу.

Коли син приїхав у відпустку додзму, мати відразу йому й каже:

- А бачиш, мало того, що сама яіма, а то ще й дитина в неї не як у людей. Скіжи своїм міністрам, хай засудять її до стратег. Навіщо вона тобі така здалася?

Але царевич не послухав її. Та недовго він був удома, треба було йому їхати йазад до війська. І коли в дружини народилося друге дитятко, свекруха так само викинула його надвір за ворота, а натомість підклала щеня. Коли син через рік завітав додому, мати знову до нього:

- І навіщо вона тобі така здалася? Ти тільки натякни своїм міністрам, вони її миттю на шибеницю пошлють.

Але царевич не послухав її. Проте не довго він залишався вдома, бо треба було йому ще служити у війську. І знову сталось те саме: коли народилася третя дитина, свекруха викинула її надвір за ворота і підклала щеня.

Дитину схопив білий вовк і поніс до лісу.

Відслужив царевич у війську й повернувся вже назовсім додому. Хотів дітям про свою службу у війську розповісти, а дітей нема. Тут ще й мати-цариця всіляко свою невістку гудить. І відвести душу в розмові з дружиною не можна - мовчить дружина. Охопив царевича сум, і він махнув на все рукою: мовляв, робіть собі, що хочете. Тоді мати-цариця хутчіше міністрів скликала, а ті, недовго радячись, порішили стратити царевичеву дружину. [227]

І повели її на шибеницю. У неї сльози котяться по щоках, а вона ані слова не мовить, усе про своїх братів-сіроманців думає. І царевич гірко плаче, та нічого вдіяти не може, бо так міністри постановили.

Уже близько до шибениці підходять, аж бачать : удалині хмарка куряви знялася й дедалі більшає - то мчить вершник на білому коні. За ним - другий, третій... Дев'ять вершників мчать. Уже й чути, як перший гукає здалеку:

- Постривайте, не вішайте!

Ті поставали, чекають. А вершники мчать, усе ближче й ближче. У перших трьох малі діти на руках. Нарешті перший домчав і вигукує:

- Сестро, ось твоя дитина! Тепер говори! Дев'ять років минуло сьогодні. Говори, не бійся!

І віддав їй дитину. Але вона мовчить. Під'їхав другий, гукає:

- Говори, сестро,- і простягає їй другу дитину,- сьогодні дев'ять років минуло, ти нас врятувала, говори!

Третій гукає:

- Сестро, говори! - і віддає їй третю дитину.

Але вона - ані слова, усе боїться, щоб чогось поганого з братами не сталося. А брати один за одним під'їжджають і просять її, щоб вона все розповіла царевичеві. Примчав і дев'ятий брат, гукнув до неї:

- Говори, сестро! Сьогодні день нашої волі, минуло рівно дев'ять років. Ми всі врятовані. Розказуй усе, як було!

Тільки тоді пригорнула вона дітей до себе й обізвалася. [228]

- Чоловіче, мій любий,- каже вона до царевича,- це мої сини, яких свекруха надвір повикидала, а вовки, брати мої, до лісу їх забрали, вигодували там і сьогодні ось привезли мені.

Царевич, почувши таке, зрадів незмірно, підбіг до своєї дружини, обняв її, цілує, синів маленьких на руки взяв, з братами її привітався. А матері-цариці звелів передати, що більше не хоче з нею разом жити.

Збудував царевич собі новий палац та, може, й досі живе там зі своєю дружиною вродливою й трьома чудовими синами. А дев'ять братів попрощалися з ними, подякували сестрі за порятунок і поїхали до своєї матері, удовиці вбогої, щоб їй була поміч на старість.

 

 

ДВАНАДЦЯТЬ ПРИНЦЕС

Чеська народна казка

В одному селі жив собі селянин Матєй. І хоч було в нього чимале господарство, та Матєй геть-чисто заборгувався, бо чигала на нього біда за бідою. Одного року була страшна посуха; другого - увесь час лив дощ і хліб погнив на стеблі; третього року хліб побило градом, так що не зібрали ані зернини; а потім трапилась пожежа, і в Матєя згоріло все обійстя із стодолою та хлівом.

Так воно і йшлося весь час. Тільки на діти і мав Матєй щастя: прибувало їх щороку. І зрештою стало аж дванадцятеро.

Були то все хлопці, як соколи, щохвилі хотіли їсти, комора стояла порожня, і зранку мати часто не знала, з чого зварити їм обід. Матєй попросив помочі у замку, та замковий управитель [229] за щось гнівався на нього і тому виставив його за браму. Тоді вирішив Матєй сходити до короля і попросити в нього милості. Розпитався він, якою дорогою йти, та й рушив до королівського міста. Прийшов до палацу, але біля брами затримала його сторожа і не пустила до короля. Матєй був у відчаї, почав сваритися з вояками, та все одно його викинули за ворота. Король у вікно побачив метушню і звелів камердинеру привести селянина в покої. Матєй упав перед королем навколішки і мовив:

- Ясний королю, маю я дванадцятеро синів, а їсти нам нічого!

- Чому ж вони не працюють? - спитав король.

- Помилуйте, ясний королю, ми б працювали, ще й як би працювали, та не знаходимо роботи!

- А в тебе їх справді дванадцятеро? - спитав король.

- Атож, ваша милість, повна хата,- мовив селянин.

Король дав йому гаман з дукатами і сказав:

- Ось поки що поміч тобі і твоїй жінці, а синів пришли до мене, я їм роботу знайду!

Матєй уже дякував, дякував, мало не плакав. Король відпустив його і сказав, щоб повертався додому і не впадав у розпач. Подався Матєй із замку, наче йому п'яти припекли, і зупинився аж у широкому полі. Полічив дукати і вирішив, що найперше заплатить усі борги, полагодить хату і хлів, поставить нову стодолу, купить сяке-таке начиння, а решту грошей залишить сім'ї на прожиток.

Радий повернувся Матєй додому, розповів, як ходив до короля, показав гроші та й сів радитися з жінкою. Купили вони кожному синові [230] одежину і черевики та й вирядили їх у широкий світ. Хлопці раділи, що потраплять до короля, тільки найменший, якого звали Ві-теком, неохоче прощався з господарством, так що аж батько здивувався. Він-бо знав, що Вітек з усіх братів найдотепніший і найжва-віший.

Король ласкаво зустрів братів і, що всі вони були високі й поставні, звелів записати їх у своє військо. Брати швидко навчилися військової науки і служили так ревно, що одинадцятьох із них незабаром призначили офіцерами, тільки Вітек лишився без відзнаки і ходив на варту, як звичайний вояк. Не був він дурніший за братів, та не зумів призвичаїтися до нового діла. Брати ходили панами офіцерами, гарно вбрані, а про найменшого брата зовсім не турбувалися.

Зажурився Вітек, що брати занедбали його, і, коли минув рік, попросив короля відпустити його додому допомагати старим батькам по господарству. Король умовляв його лишитися, та що той стояв на своєму, нагородив його за вірну службу й відпустив. Дізналися брати, що Вітек збирається додому, прийшли до короля і теж попросили їх відпустити.

Король і їм дозволив повернутися додому. Отак і пішли Вітек та одинадцятеро його братів битим шляхом. А як мали брати-офіце-ри багато грошей, то й сказали вони, що хочуть побачити світу. Вітек їх спершу відмовляв, та брати не схотіли й слухати, і тому пішов він разом з ними.

Кілька днів велося їм дуже добре. Мандрували вони по світу, де бачили хорошу корчму - там зупинялися і їли й пили, що аж гай шумів. Вітек уживав самий хліб і звичайно сідав осторонь, тому що брати ніколи не кликали його до [231] свого столу, соромлячись його простацьких харчів. Та ось одного дня прийшли вони до густого лісу. Думали, що перейдуть його до вечора, аж заблукали і бродили в хащах цілих три дні. Розгубилися брати, не було в них чого їсти, тільки Вітек мав у торбі чимало хліба і охоче поділився з братами. Брати підкріпилися і почали міркувати, що їм робити. Сказав тоді Вітек: - Виведу я вас, браття милі, з цього лісу, якщо пообіцяєте завжди і в усьому слухатися мене!

Братам дивно було чути цю річ, але вони хотіли вибратися з лісу, тож і пообіцяли слухатися. Вітек їх повів, брели вони весь час в один бік і за кілька днів дісталися на широку галявину. Посередині стояв могутній замок, обведений потрійним муром, а під кожним муром блищав рів. Дорога до замку вела через три брами і три мости. Мури були високі, рови глибокі й повні води, а мости підняті догори. Зупинилися брати перед замком, не знаючи, що їм робити і як влаштуватися на ніч. Були вони голодні, бо другий день уже їли самі лісові ягоди, і гнівалися на Вітека.

- Що з того, що ти вивів нас із лісу? Все одно ми помремо з голоду!

- Не бійтеся! - мовив Вітек і підійшов до першого мосту.

Міст одразу ж опустився, і всі вони проминули першу браму. Так само пройшли через другий і третій міст і за хвилину вступили у замок. Скрізь було там повно срібла й золота, та ніде не бачили вони живої душі. Зайшли брати у бенкетну залу, оглянули всі покої - скрізь було порожньо й мертво, як і навколо замку. Але коли згодом повернулися вони до бенкетної зали, великий стіл вже був заставлений рідкісними наїдками. [232]

- Гляньте, хлопці, накрито на дванадцять душ, начебто нас тут чекали,- засміявся один із братів, сів за стіл і заходився їсти.

- Але ж ми тут непрохані гості, ще в халепу вскочимо! - застеріг другий.

Та за хвилину сів до столу Вітек, а за ним і всі інші брати.

Коли наїлися й напилися, Вітек устав і мовив:

- Треба нам розвідати, хто володіє цим замком.

Знову передивилися брати всі покої, вилізли на горище, спустилися в льохи, оглянули двір, та ніде не було ані живої душі.

- Мабуть, хазяїна нема вдома,- сказав Вітек,- треба бути обачними, особливо вночі! Сьогодні вартуватиму я!

Брати зраділи, що добре виспляться, бо всі втомилися мандрівкою. Смачно вони повечеряли і пішли спати у просторий покій, де було заслано дванадцять ліжок. А Вітек вийшов за першу браму, витяг шаблю, приготував пістолі і почав вартувати.

До півночі було тихо як у вусі. Коли ж на башті пробило дванадцяту годину, з гуркотом опустилися всі мости, щось зашуміло-загримі-ло, і раптом перед головною брамою спинилося дванадцять карет. Із них виступили дванадцять чорних, як вугіль, принцес і пішли сходами до бенкетної зали. Вітек спершу не второпав, що воно діється, і забув віддати їм шаблею честь. За хвилину побіг він за ними до зали, вклонився принцесам, та вони навіть оком на нього не повели, не промовили й словечка і мовчки їли собі та пили. Коли настала перша година, загриміли колеса, принцеси вийшли у двір, сіли в карети і поїхали з замку. І одразу ж усі мости знову піднялися самі собою. [233]

Довго Вітек думав про те, що побачив, і залишився на варті аж до ранку, але у замку знову все стихло, як і раніше. Коли брати прокинулись, не сказав він їм нічого, а поснідав разом з ними й пішов спати. На обід і вечерю знову столи були повні їжі, брати добре наїлися.

- Сьогодні, братики мої, я теж вартуватиму! - каже Вітек.

Брати зраділи, бо їх уже хилило до сну, і пішли собі спочивати, а Вітек знову вийшов за головну браму. Опівночі принцеси приїхали, як і в першу ніч. Вітек їх привітав, пішов слідом, заговорив до них, та принцеси йому не відповіли і о першій годині залишили замок.

Вітек вирішив, що третьої ночі неодмінно поговорить з принцесами, і вранці признався братам, що бачив у замку. Брати й собі захотіли поглянути на принцес, тому вирішили вони не йти сьогодні спати, а стали поряд із Вітеком за головною брамою і чекали.

Опівночі принцеси приїхали. Брати шаблями віддали їм честь і зайшли слідом за ними у бенкетну залу, де було накрито в цю ніч на двадцять чотири особи так, що біля кожної принцеси було вільне місце. Посідали брати кожен за своїм віком, і Вітекові випало місце поряд із наймолодшою принцесою. Мав він добре серце, побачив, що дівчина сумна, і стало Вітекові так шкода її, що він аж заплакав.

- Чого ти плачеш? - пошепки спитала його принцеса.

- Мені шкода тебе і твоїх сестер,- прошепотів Вітек.

- У нас і справді невесела доля. Нас закляв злий чаклун!

- А чи можна вам допомогти? - спитав Вітек.

- Та можна,- відповіла принцеса,- тільки [234] не знаю, чи пощастить нам врятуватися. Якби знайшлося дванадцять синів однієї матінки і якби вони три ночі повартували біля нас, не промовивши й слова, були б ми врятовані. Цей замок наш, і наше ціле королівство,- тоді б до нас вернулося щастя!

- Ми врятуємо вас, дівчино! - зрадів Вітек.- Нас якраз і є дванадцять синів однієї матері, і ми будемо вартувати біля вас три ночі!

- Аби ви тільки змогли мовчати,- зітхнула принцеса.

«Брати пообіцяли, що завжди і в усьому будуть слухатися мене. Може, й пощастить нам»,- втішав себе Вітек.

Вийшов він з братами у сусідню залу, розповів їм, що почув, і брати пообіцяли слухатися його у всьому. Опівночі пішли вони з принцесами до їхніх покоїв і стали на чатах. Рано-вранці дівчата встали, подякували братам і нагадали, що ті мусять вартувати ще дві ночі. Брати з радістю пообіцяли їм все так і зробити, бо в принцес уже побіліли обличчя.

Друга ніч теж минула щасливо, і вранці у принцес вже побіліли руки, а брати тішилися, що завтра зовсім їх урятують. Третього дня весело сіли вони за стіл, частувались, бажали щастя й здоров'я принцесам, тільки Вітек усе нагадував братам, щоб вони виконали свою обіцянку.

О першій годині дівчата розійшлися по покоях, але незабаром загриміли колеса, принцеси повибігали з покоїв знову чорні, як вугіль, сіли в карети і поїхали. Вітек від гуркоту прокинувся і злякався, побачивши, що наймолодша принцеса гірко плаче.

- Що сталося? - вигукнув він.

- Ти дотримав слова,- мовила принцеса,- але твої брати не промовчали, заговорили [235] до сестер і тепер зазнали страшної кари. І вона повела його у спальню, в якій брати провели перші дві ночі. Там лежало одинадцять камінних брил!

- Нещасні хлопці, і чого ви не змогли втримати язика за зубами? - плакав Вітек.- А що ж сталося з твоїми сестрами? - спитав він у принцеси.

- Вони знову всі почорніли і тепер тяжко страждають.

- Але ж ти біла! Я хоч тебе визволив,- втішав її Вітек.

- Я теж іще не врятована,- мовила принцеса.- Вже за мною летить той самий чаклун, що нас закляв. Занесе він мене за море, у свій замок, утричі більший і неприступніший за наш!

Ледве вона це доказала, як розлетілися двері, у кімнату ввірвався потворний чаклун, зареготав, схопив принцесу і вилетів з нею у вікно. Вітек підскочив до вікна, щоб побачити, в який бік вони полетять. Потім повернувся до спальні і глянув ще раз на своїх скам'янілих братів: жаль йому було їх, але й гнівався він, що вони все зіпсували.

Думав Вітек, думав, що йому робити, і вирішив іти шукати наймолодшу принцесу. Пішов він із замку в той бік, куди полетів чаклун, дістався до густого лісу, і там один дідусь-пус-тельник надоумив його, як дійти до моря. Промандрував Вітек ще кілька місяців і зрештою ступив на морський берег. Коли побачив море, упав на коліна і голосно заплакав:

- Що мені діяти? Ноги в мене збиті до крові, пройшов таку далечінь, то невже маю тепер повертатися, тільки поглянувши на море?

Пішов Вітек берегом, сподіваючись натрапити на якийсь човен або хоч на якусь шкаралупку, [236] та ніде не побачив ані живої душі. Раптом почув він лисяче дзявкотіння, котячий нявкіт і орлиний клекіт та й пішов у той бік. Незабаром побачив він, що орел, лисиця та кіт б'ються над мертвим конем. Ледве помітили вони Віте-ка, як орел гукнув:

- Іди швидше сюди, хлопче, й поділи між нами це м'ясо, а як ні, то ми тебе самого роздеремо на шматки!

- Атож, атож,- гудів комар, який теж бився за м'ясо, але якого Вітек не бачив.

- Гаразд, поділю,- мовив юнак, узяв мисливського ножа і розчетвертував тушу.

Орлові припав кінський зад, лисиці - перед, кіт дістав нутрощі, а комар - кістки, щоб смоктати з них мозок.

- Добре ти нас розсудив,- сказав орел.- Хотів би я віддячитись тобі! Ось три моїх пера, як глянеш на них і мене згадаєш, у ту ж мить перекинешся орлом!

Потім орел ухопив м'ясо, здійнявся в повітря і полетів на скелю, де було його гніздо.

Лисиця теж була задоволена, дала Вітекові три свої шерстинки і сказала:

- Як поглянеш на них і мене згадаєш, враз обернешся на лиса!

Подякувала вона Вітеку і потягла м'ясо до своєї нори.

Кіт потерся об Вітекові ноги і промурчав:

- Вирви три шерстинки з моєї спини - і ти зможеш перекинутися на кота!

Вітек схопив шерстинки, й кіт одразу ж накинувся на кінські нутрощі. В цю мить загудів у Вітека над вухом комар і тоненько пропищав:

- А що ж я тобі дам? Пір'я в мене нема, шерсті нема, та маю я багато ніг, і одна з них трохи крива. Вирви її і, коли подивишся на неї [237]та мене згадаєш,- враз станеш комаром! Може, це тобі придасться, бо комар куди завгодно пролізе!

Вітек дбайливо загорнув у хустку все, що дістав од звірів, відпочив і вже не так журився, бо знав, що тепер перебереться через море.

Подивився він на перо, згадав орла, і відразу ж одяг його перетворився на пір'я, на ногах виросли гострі кігті, замість рук затріпотіли крила, замість носа виріс дзьоб, і раптом Вітек легко піднісся в повітря, ніби по воді плив. Довго летів Вітек через море і зрештою помітив далеко попереду, на пустельному березі, маленький будиночок.

Коли ж підлетів ближче, то побачив, що це - величезний замок з баштами, високими мурами і глибокими ровами. Навколо замку ріс ліс. Вітек опустився на старий дуб і спочинув, потім перелетів високі стіни й глибокі рови і потрапив до замку, але скрізь було порожньо і безлюдно.

Посеред двору стояла величезна башта, викладена з тесаного каменю. Вели до неї одні залізні двері, а вгорі у башті було єдине віконечко. Вітек перекинувся з орла на людину, обережно розгорнув хустку, згадав про комара, подивився на його ніжку і враз сам зробився комаром. Проліз він крізь замкову щілину у тих залізних дверях, піднявся в башту, потім проліз іще через одну замкову щілину до кімнати. Там на простій лаві сиділа його принцеса, бліда й змучена. Комар спершу облетів кімнату, оглянув усі куточки, і коли пересвідчився, що більше тут нікого немає, перетворився на людину. Принцеса трохи не зомліла, коли Вітек упав перед нею навколішки, не могла й словечка мовити, а тільки плакала. Обнялися вони, поцілувалися, але принцеса прошепотіла: [238]

- Тікай ввідси! Чаклун може повернутися кожної миті, і як знайде тебе - обом нам смерть!

Вітек перекинувся на комара і заліз у шпаринку в підлозі. За хвилину прилетів чаклун і, ледве зайшов до кімнати, вигукнув:

- Хто тут є? Я людський дух чую!

- Хіба не бачиш, що нікого немає? - спокійно мовила принцеса.

- Зараз немає, але раніше був! - ревів чаклун, бігав по кімнаті і придивлявся до кожного кутка.

- Не гнівайся! - заспокоювала його принцеса.- Хіба ж людина може сюди дістатися?

- Та знаю, що не може,- гордо сказав чаклун,- але все одно людський дух чую!

- Це ти, мабуть, приніс той дух із собою в одежі. Просякла людським духом у світі, то й пахтить,- сказала принцеса.

Чаклун промовчав і за хвилину наказав:

- Дай мені їсти!

Принцеса принесла йому накришеного заліза, чаклун узявся його гризти, аж із його потворного рота посипалися іскри, а коли з'їв до крихти - упав на ліжко і незабаром захропів.

Принцеса поприбирала, приготувала чаклунові сніданок із кришеного заліза, а потім лягла й собі, але всю ніч навіть очей не склепила. Вітек-комарик сидів у шпарині і чекав, що буде далі. Чаклун устав рано-вранці, проковтнув своє залізо і полетів у білий світ. Ледве він зник удалині, як комар виліз, перекинувся на людину, привітався з принцесою і розповів їй про свої мандри.

- Вітечку,- плакала принцеса,- я знаю, що ти мене кохаєш, але хіба це нам допоможе?! Мабуть, мені судилося страждати тут до смерті. [239]

- Я вб'ю чаклуна! - вигукнув Вітек.

- Що це ти надумав?! - зітхнула принцеса.- Йому не вадить ані криця, ані отрута, ані вода, ані вогонь!

- Але ж він не безсмертний,- мовив Вітек.- Ми мусимо дізнатися, як його спровадити зі світу! Коли чаклун повернеться, поспитай його, може, він викаже свою таємницю!

Потім Вітек знову перекинувся на комара і заліз у шпарину, а принцеса взялася готувати обід.

Опівдні прилетів чаклун і ледве пройшовся кімнатою, як заревів:

- Тут хтось таки є! Я чую людський дух!

- Що тобі влізло в голову? - засміялася принцеса.- Ти ж сам казав, що до нас ніхто не добереться! Чи, може, ти боїшся когось із людей?

- Ні, не боюсь, тому що людська сила мені не зашкодить!

- Авжеж, хто б тобі зашкодив, коли ти безсмертний!

- Я не безсмертний, але небагато мені до того бракує,- запишався чаклун.

Принцеса довго в нього випитувала, аж доки він сказав:

- Бачиш, ондечки посеред лісу росте дуб? На ньому любить сидіти біла ворона. Якщо її хтось застрелить, упаде ворона на землю і перекинеться на чорну курку; якщо й курку хтось уб'є, перекинеться вона на мишу, а миша - на мідну кульку. Оту кульку треба комусь узяти, зарядити нею рушницю, що стоїть отут у кутку, і вистрелити в мене - отоді вже нічого мені не допоможе! Он воно як! - гордо закінчив чаклун.- Тому я й не боюся нікого!

Принцеса принесла йому обід, чаклун наївся і полетів. Тим часом Вітек зробився людиною, [240] і принцеса показала йому той дуб. Потім він зробився комаром, виліз із башти, надворі перетворився в орла і полетів до лісу. Піднявся високо-високо над лісом і побачив на старому дубі білу ворону. Каменем упав він на неї, вхопив у пазурі і розірвав, але в ту ж мить зробилася з неї чорна курка, опустилася вона на землю і зникла у гущавині. З орла вродився лис, винюхав курку і зразу ж її придушив, але курка перекинулася в мишу і забігла у високу траву. Тоді лис зробився котом, учепився в мишу і з неї випала мідна кулька. Вітек із кота перекинувся орлом, узяв кульку в дзьоб і полетів до замку. Комаром проліз у кімнату, знову перекинувся на людину, набив рушницю, став проти дверей і почав чекати.

Незабаром загуділо-зашуміло, і чаклун зайшов до кімнати. Та тільки став він на порозі, як Вітек вистрілив у нього, і чаклун мертвий упав на підлогу. В ту ж мить усі мури розсипалися, двері до башти самі собою відімкнулися, і Вітек вільно вийшов разом із принцесою аж на берег моря. Там перетворив він себе й принцесу в орлів, піднеслися вони аж до неба і перелетіли через море. На тому березі перепочили й полетіли щодуху до замку, де були інші принцеси і Вітекові брати.

Перед замком обернулися вони на людей і побачили, що замість мурів і ровів скрізь ростуть пишні сади, замість дикого лісу розкинулись поля, села і міста, скрізь повно людей, веселих, щасливих.

- Вітечку,- зраділа принцеса,- сест ^. мабуть, уже визволені, ходімо до них!

- Зайшли вони до замку, і там прт

їх одинадцять принцес - білих, мо' Л* сніг. Усі дякували Вітекові, що він r ^

і вклонилися йому як королю. [243]

- А де ж мої брати? - спитав Вітек.

Принцеси заплакали і повели його до спальні, де серед чудових квітів лежало одинадцять камінних брил.

- Невже їм не можна допомогти? - зажурено спитав Вітек.

Та принцеси тільки мовчки похитали головами.

Вітек вийшов із спальні смутний і невеселий, але в цю мить набігли придворні, щоб привітати свого короля, поздоровити його і попросити вийти до народу.

Так Вітек став королем. Наказав він, щоб улаштували велике свято, а потім справив весілля з найменшою принцесою. За рік народився у них гарний синок, знову одгриміло свято, всі веселилися, тільки сестри молодої королеви були сумні, й люди не знали, чому вони журяться.

Маленький королевич ріс як із води, батьки були щасливі, та однієї ночі радість обернулась на печаль. Молодій королеві приснилося, що до неї прийшли Вітекові брати і сказали, що вони оживуть, якщо король потре їхні скам'янілі тіла кров'ю свого синочка. Королева серед ночі прокинулася і вранці не могла навіть глянути на свою дитину. Нікому не сказала вона й слова і замкнулася у своїй кімнаті. Вітек теж був чогось зажурений і зранку поїхав у ліс полювати.

На другу ніч приснився королеві той самий сон, і рано-вранці стало їй так страшно, що хотіла вона піти до Вітека і розповісти, що їй снилося. Але Вітек був хворий, замкнуйся у своїй кімнаті й звелів, щоб до нього нікого не пускали. Коли страшний сон повторився і третьої ночі, королева скочила з ліжка, щоб бігти до короля, та в цю мить двері .відчинилися [242] і зайшов Вітек, увесь блідий і наляканий.

- Що з тобою? - спитав він у королеви.

- Мені снився страшний сон,- прошепотіла вона.

- Мені теж,- признався Вітек,- сьогодні вже третю ніч!

Розповіли вони одне одному, що їм снилося. Вітек обняв королеву і сказав:

- Думаю, що це віщий сон, мабуть, нам судилася така жертва 1

Підскочив він до колиски, розрізав синові руку, вмочив хустку у кров і побіг до спальні, де лежало одинадцять брил. Потер їх кров'ю, і в ту ж мить один за одним повставали брати, ніби прокинулися з міцного сну. Обняли вони Вітека і від щирого серця подякували йому. За хвилину прибігли принцеси, а потім прийшла і молода королева. Привітала вона діверів і плачучи побігла у спальню до своєї дитини, боячись, що знайде його мертвим. Та де там! Хлопчик сидів у колисці й весело усміхався до неї.

Отоді вже почалися в усьому королівстві справжні веселощі! Вітек влаштовував бенкет за бенкетом, накликав гостей і справив одинадцять весіль одразу. Всі були щасливі й вдоволені. Вітек хотів поділити королівство між братами, та вони попросили, щоб він сам лишився королем, бо виявився серед них найрозумнішим. Незабаром поїхали всі дванадцятеро братів зі своїми дружинами до того короля, у якого вони раніше служили. Король їх зустрів радісно, гарно пригостив, а потім усі гуртом заїхали у Вітекове село до батьків. Посадовили батька і матір у карету і з гучною славою повезли у Вітекове королівство, де всі разом спокійно і щасливо жили аж до смерті. [243]

 

 

ЛИСИЦЯ І ЯСТРУБ

Шотландська народна казка

Сів якось яструб на березі річки і задрімав на теплому від сонця камені. Підбігла до яструба хитра лисиця і вхопила його своїми гострими зубами.

- Ой, не їж мене! - заблагав її яструб.- Відпусти мене на волю, а я за те знесу тобі яйце завбільшки з твою голову.

«Ох, і пощастило ж мені! - подумала лисиця.- Такого птаха впіймати! Справжнісінький скарб!»

Розтулила вона зуби і випустила яструба.

А яструб сів на гілці дерева і почав дражнити дурну лисицю.

- Не знесу я тобі яйця завбільшки з твою голову,- сказав він.- Не знесу через те, що не можу. Зате дам тобі три поради. Ось вони. Перша порада: ніколи не вір абикому. Друга порада: не засмучуйся через дрібниці. І третя порада...- Тут яструб подивився на голодну лисицю й помовчав.- Третя порада така: що впіймала, те тримай міцно.

 

 


© Aerius, 2004