Роман про Трістана та Ізольду
(За реконструкцією Жозефа Бед'є)
Переклад Максима Рильського

Переказ про Трістана та Ізольду належить до найпопулярніших легенд середньовіччя. Виникла ця легенда, гадають, десь у X сторіччі, потім набула форми віршованого французького роману (XII ст.), який до наших часів не дійшов, а далі, в різних версіях, але зі збереженням основного сюжетного кістяка, пішла по всіх чи майже всіх землях Західної Європи. Докотилась ця легенда і до Росії як складова частина одного збірника рицарських повістей (XVII ст.). Леся Українка в примітці-передмові до своєї поеми «Ізольда Білорука» так надзвичайно стисло переказує сюжет «Роману про Трістана та Ізольду»:

«Зміст його - фатальне та нещасливе кохання лицаря-васала Трістана і його королеви Ізольди Золотокосої. Се кохання постало з чарівного дання, любовного напою, випитого через помилку». Основа сюжету, як бачимо, зовсім фантастична: чарівний напій, який з'єднує молодих людей непереможним, довічним коханням. Але самі постаті рицаря Трістана і королеви Ізольди ввійшли в світову галерею вірно закоханих пар, недаром же Данте називає їх у тому розділі «Пекла», де мова йде про найпрославленіших коханців древності. «Сильна, як смерть, любов» - цими «соломонівськими» словами можна було б охарактеризувати оте кохання дружини короля Марка з його васалом, яке Леся Українка зве «фатальним та нещасливим».

[* Передмова до другого видання роману (Державне видавництво художньої літератури, К., 1957).] [5]

Фатальне - так; а нещасливе - це можна прийняти з деяким обмеженням: адже в більшості переказів про Трістана й Ізольду, зокрема в тій трактовці, яка оце лежить перед читачем, показується, як раз у раз коханці, долаючи найважчі перешкоди, щасливо з'єднуються, щоб віддатися своїй непереможній пристрасті. За різних епох у різних країнах по-різному трактували сюжет повісті. Брали його іноді в жартівливому, фривольному, одверто еротичному плані. Інші наголошували на «гріховності» вчинків королеви й рицаря. Деякі передовсім підносили нездоланну силу любові, підкреслюючи, що виникла ж та любов незалежно від волі Трістана та Ізольди, навіть усупереч їй. У XIX столітті з поглиблено філософською увагою до трістанівського мотиву звернулись німецький письменник Карл Іммерман (незакінчена поема «Трістан та Ізольда») і знаменитий композитор Ріхард Вагнер (музична драма тієї ж назви). За наших часів до одного з найтрагічніших моментів «Роману про Трістана та Ізольду» звернулась, як усім відомо, Леся Українка у згаданій уже прекрасній поемі «Ізольда Білорука».

Те, що подається українському радянському читачеві нині,- це зроблене французьким ученим початку XX ст. Жозефом Бедьє зведення старовинних творів західноєвропейської літератури (переважно французьких, а почасти німецьких та інших, а також уламків із тих творів, що не дійшли до нас повністю),- зведення в стрункий композиційно «Роман про Трістана та Ізольду». Сам Бедьє в заголовку своєї праці формулював завдання своє так: «Роман про Трістана та Ізольду», поновлений (чи відтворений -гепоиуеіе) Жозефом Бедьє». Беру титул 33-го паризького видання). Для такого поновлення чи відтворення треба бути не тільки добре озброєним знаннями вченим, а й справжнім художником слова. Бедьє - такий художник. От чому [6] його роман «відтворення»* читається із справжнім інтересом та захопленням. Постаті запалених єдиною пристрастю героїв та їх друзів - Горвеналя, Рогальта Вірне Слово, служниці Бранжіени, постаті ворожих Трістанові баронів, нарешті, постать великодушного короля Марка - виступають перед нами опукло та яскраво, хоча, звісно, не треба до них прикладати тої мірки реалістичності, з якою ми підходимо до творів сучасних письменників.

[Роман, розуміється, в середньовічному, а не в сучасному значенні слова, чому ми й дозволяємо собі часом заміняти цей термін іншим - повість.- М. Р.]

Зауважимо при цьому, що, згідно з середньовічною поетикою, персонажі звичайно мальовано двома тільки фарбами: чорною й білою. Це збережено і в реконструкції Жозефа Бедьє. А відзначимо, одначе, хоч би таке: Трістан - не тільки охоплений жагою коханець, але й хоробрий рицар «без страху й докору», людина великої моральної чесності: він мучиться від думки, що «обманює» короля з його дружиною, і т. ін. Ізольда, боячись, що служниця Бранжієна викаже її таємницю, віддала Бранжієну рабам, щоб ті її вбили. Потім, одначе, вона тяжко кається в цьому вчинку і щиро радіє, дізнавшись, що її наказу не виконано. Словом - людські живі риси проступають у багатьох місцях роману...

Додамо ще, що твір цей має неабияке пізнавальне значення, малюючи, іноді досить докладно, хоч і теж, звісно, з певною умовністю, звичаї при середньовічних королівських дворах, феодальні відносини, сцени полювання, двобоїв і т. ін.

Жозеф Бедьє написав реконструктивний роман сучасною французькою мовою, з деяким повівом старовини. Я, готуючи до другого видання [7] свій переклад цієї книжки, подекуди вилучив деякі елементи надмірної архаїзації мови, а також окремі суто українські слова та звороти, які дивно бачити в перекладі французького твору. Загалом же вважаю, що певна старовинність лексики, стилю, синтаксису в працях такого типу - не тільки право, але й обов'язок перекладача.

МАКСИМ РИЛЬСЬКИЙ.

1. Дитинство Трістана

Сеньйори, чи бажаєте ви послухати прегарну повість про любов і про смерть? Це повість про Трістана та Ізольду. Слухайте ж, як у великій радості, у печалі великій вони любилися і як померли одного дня - він через неї, вона через нього.

За давніх-давен був у Корнуельсі король Марк. Дізнавшись, що вороги встали на нього війною, Рівален, король Лооннуа, переплив море, щоб допомогти йому. Слугував він Маркові і зброєю, й порадою, ніби васал (2), слугував так вірно, що той дав йому гойну нагороду - сестру свою Бланшфлер, яку кохав король Рівален нечуваним коханням.

Повінчалися вони в церкві королівського замку - Тінта-желю. Та тільки-но відбувся шлюб, як прийшла новина, що давній Ріваленів ворог, герцог Морган, напавши на Лооннуа, руйнує його замки, нищить поля, плюндрує городи. Жваво спорядив Рівален кораблі і повіз Бланшфлер, що почувала вже дитя під серцем, до далекої своєї землі. Причаливши біля замку Каноель, віддав він королеву на піклування маршалові(3) Рогальту, отому Рогальту, якого всі, за його велику вірність, чудовим іменували іменем - Рогальт Вірне Слово, а сам зібрав своїх баронів і вирушив на війну.

Довго чекала-виглядала його Бланшфлер. Та не судилося йому вернутись. Одного дня вона почула, що герцог Морган лукаво, по-зрадницькому вбив її мужа. Вона не [11] плакала, ні: ані сліз, ані тужіння, тільки все тіло їй зробилось якесь кволе та безсиле; душа рвалась покинути тлінну свою оборону. Рогальт намагався її розважати.

- Королево,- казав він,- ніколи не треба додавати печалі до печалі; хіба ж не має вмерти кожен, хто народився? Хай прийме господь померлих і хай боронить живих!

Та молода королева не хотіла й слухати його. Три дні чекала й марила вона, що з'єднається на тім світі з паном своїм. Четвертого ж дня породила сина і, взявши немовля на руки, мовила йому:

- Сину мій, довго я тебе ждала і ось бачу найкраще сотворіння, що від початку світу було в матері на руках. Сумна я повила тебе, сумне моє перше до тебе привітання, сумно мені тепер, маючи тебе, помирати. Отож прийшов ти на землю в сумі та в тузі і тому маєш від мене ім'я Трістан (4).

І, сказавши так, поцілувала його та з тим поцілунком і вмерла.

Рогальт Вірне Слово прийняв сирітку. Аж от військо герцога Моргана обложило замок Каноель; чи ж сила була Рогальтові довго триматися в ньому?

Правду каже прислів'я: безумство - не хоробрість; мусив він скоритися Морганові. Але щоб той не вбив Ріваленового сина, маршал удав, ніби це його власне дитя, і виховав Трістана разом зо своїми синами.

Як увійшов же Трістан у сьомий рік і треба було забрати хлопчика з-під жіночої опіки, Рогальт доручив виховання його мудрому навчителеві, славному конюшому Горвеналю. За невеликий час навчив його Горвеналь усього, [12] що належить знати баронам: битися мечем та списом, стріляти з лука, кидати камінний диск, найширші рови перескакувати. Він призвичаїв його ненавидіти брехню та лукавство, помагати безсилому, міцно держатися слова. І ще перейняв Трістан од вихователя мистецтво розмаїтого співу, гру на арфі та мисливські звичаї й порядки. То коли всяде, було, Трістан на коня та й виїде поміж молодих конюших, кожне сказало б, що його кінь, його зброя і сам він молодий - то одно тіло і що ніколи вони не розлучались.

Бачивши його такого шляхетного, гордого, широкого в плечах, а тонкого в стані, дужого, вірного та одважного, всі славили Рогальта, що викохав такого сина. Але Рогальт, усе маючи на мислі Рівалена та Бланшфлер, що їх молодість і врода в очах йому воскресали, милував Трістана, як рідне дитя, а потаємки мав його за свого володаря.

Та радість його урвалася того дня, коли норвезькі купці, заманивши Трістана на свій корабель, повезли його з собою як дорогу здобич. Корабель плив до чужих земель, а Трістан рвався і пручався у своїй неволі, наче молодий вовк, потрапивши в самолов. Але суща правда, і всі моряки це знають, що море не любить носити на собі людей лукавих та невірних і що не сприяє воно ні злодійству, ні зраді. Повстало воно, гнівне, великою хвилею, темрявою оповило корабель - і носило його вісім день і вісім ночей безперестанку. Дев'ятого дня моряки побачили крізь імлу берег, укритий [13] скелями та рифами. Тут і хотіло море розбити їхнє судно. Вони покаялися, зрозумівши, що море гнівається на них за це під нещасну годину вкрадене дитя, дали обіцянку випустити його на волю і спорядили човен, щоб вивезти Трістана на берег. Зараз же вщухли хвилі й вали, небо вияснилось, і поки норвезький корабель щезав у далечі, лагідні та радісні води тихо віднесли Трістанів човник на пісок якогось узбережжя.

Багато потративши сили, виліз він на стрімку скелю - і побачив безлюдну степову рівнину, а за нею - без кінця без краю ліс. З ревним плачем згадав він тоді Горвеналя, батька свого Рогальта і землю свою Лооннуа, аж раптом далекий шум полювання та мисливські поклики звеселили йому серце. Прегарний олень вийшов на узлісся. Зграя псів примчалась йому вслід, а за ними й ловці, голосно вигукуючи та трублячи в роги. Але як пси, неначе гроно, повисли на оленевій шкурі, звір, за кілька кроків від Трістана, смертельно задиханий, упав на коліна. Хтось із мисливців ударив його списом. Зібравшись в коло, взялись ловці сурмити на радощах, і от побачив Трістан, що найстарший з-поміж них приставив звірові ножа до горла, ніби мав його перерізати.

- Що ви робите?-скрикнув Трістан.- Невже ви збираєтесь білувати цю благородну тварину, як зарізану свиню? Хіба ж такий у вашому краю звичай?

- Друже,- мисливець на те,- що ж тут тебе дивує? Справді, я перше одітну голову цьому оленеві, потім розріжу тіло його на чотири частини, і ми повеземо їх, приторочивши коло сідел, до короля Марка, нашого володаря. Так [14] завжди чинимо ми, так чинили від найдавніших мисливців усі в Корнуельсі. Проте коли знаєш ти ліпший який звичай, покажи нам його; візьми цього от ножа, милий друже, ми залюбки повчимося в тебе.

Трістан, ставши навколішки, перше ніж розбирати оленя, зняв з нього шкуру, потім він почетвертував звіра, не займаючи, як то й годиться, крижів, далі одібрав тельбухи, писок, язик, ядра і сердечну жилу.

І ловці й доїжджачі, згуртувавшись круг нього, дивом дивувалися.

- Друже,- мовив найстарший,- звичай твій прехороший. Де, в якій землі ти це перейняв? Скажи нам, відкіля ти і як тебе звати.

- Шановний пане, звуть мене Трістан, а навчився я цього в землі моїй Лооннуа.

- Трістане,- каже мисливий,- хай господь благословить батька, що такого шляхетного сина виховав! Певне, він могутній і багатий барон?

Але Трістан, що мудро вмів говорити, а мудро й мовчати, відповів усміхаючись:

- Ні, сеньйоре, батько мій купець. Я крадькома покинув його дім та й поплив на кораблі, що вирушив торгувати з чужими землями, бо хотілось мені дізнатись, як то живуть люди по чужих краях. Та коли воля прийняти мене між ваші охотники, то я радо служитиму і покажу вам, сеньйоре, ще й інші способи та хитрощі мисливські.

- Любий Трістане, дивно мені, що є на світі край, де купецькі сини знають таке, чого по інших краях не знають і сини рицарів. Ходімо ж із нами, коли твоя на те охота, [15] будь у нас любим та шановним гостем. Ми поведемо тебе до короля Марка, нашого пана й володаря. Тим часом Трістан кінчив білувати оленя. Він розділив між собаками писок, серце і тельбухи та показав, як годиться паювати на пси їхню частку здобичі та як і скликати їх на ріг. Потім він настромив на рогатини добре поділені частини і доручив їх мисливцям, кому що: тому голову, тому озадок і полядвицю, тим окости, тим задні ноги, іншим знову - стегна. Він вишикував їх парами, щоб їхали в доброму порядку, кожен на тому місці, яке пасувало йому задля його частини здобичі. Тоді всі рушили в путь і їхали розмовляючи, доки не опинились перед пишним замком. Замок був оточений лугами, садами, бистрими водами, рибними ставами та ланами родючими. Багато кораблів ввіходило в гавань. Замок підносився над морем, міцний та прехороший, добре захищений від різних нападів та воєнних підступів. Головна башта - її за давніх часів збудували велетні - змурована була з величезних, добре обтесаних кам'яних брил; зелені й голубі, вони були розміщені, як ото кліточки на шахівниці. Трістан запитав, як зветься замок.

- Зовуть його, любий хлопче, Тінтажель.

- Тінтажель! - скрикнув Трістан,- Хай благословить тебе господь, тебе й хазяїв твоїх!

Сеньйори, це ж тут колись батько його Рівален, радий та веселий, узяв шлюб із Бланшфлер. Але Трістан цього не знав. Коли під'їхали вони до підніжжя башти, ловці затрубили в роги, і вийшли на те барони і сам король Марк. Найстарший [16] мисливець оповів королеві про сьогоднішню пригоду. Марк замилувався, як то гарно вишикувано мисливський поїзд, як мудро поділено оленя та які розумні звичаї полювання. Але найбільше припав йому до вподоби юний чужинець, і не міг він од нього одвести очей. Король питав у свого серця, звідкіля прийшла така ніжність до незнайомого,- і не годен був собі те вирозуміти. Сеньйори, то ж озвалася його власна кров, то любов колишня до сестриці Бланшфлер заговорила в ньому-Увечері, як забрано вже з королівських столів посуд, уельський жонглер (5), великий митець до свойого діла, вийшов перед баронів та й почав співати пісень, приграючи на арфу.

Трістан сидів у короля біля ніг. Ото як заграє жонглер пригравку до нового співу, він і каже:

- Майстре, ця пісня над усі найкраща. Колись її зложили давні бретонці (6), щоб прославити Граеленове кохання. Хороший її голос, солодкі слова. Ти добре вмієш співати, майстре, пригравай же як слід!

Уельсець проспівав, а тоді:

- Хлопче,- промовляє,- хіба ж ти знаєшся на музиці? Коли купці в землі Лооннуа навчають своїх синів також і грати на арфу, на роту(7) та на скрипку - устань, візьми оцю арфу та й покажи нам свою вмілість. Трістан узяв та й заграв так любо, що барони зчудувались. Маркові надміру сподобався цей арф'яр, що прибув із землі Лооннуа, куди забрав колись Рівален сестру його Бланшфлер.

Спів уже давно скінчився, а король мовчав. [17]

- Сину,- сказав він нарешті,- хай буде благословен учитель, що навчав тебе, будь ти й сам благословен господом! Бог любить добрих співців. Голос їхній сягає в людські серця, будить у них милі спомини і примушує забувати печалі та злі діла. На радість і на втіху прибув ти до нас. Зоставайся ж у мене, друже!

- З радістю служитиму вам, королю,- одвітує Трістан,- служитиму як арф'яр, як ловчий і як ваш ленник.

Так він і вчинив.

Минуло три роки, і дедалі більше любили вони один одного. Вдень ходив Трістан із королем на судну раду чи на влови, а вночі лягав він у королевій опочивальні серед вірних його слуг та ближніх людей, і, як спадав королю на душу смуток, він грав йому, щоб розважити, на арфу. Барони любили його, немов рідного, а надто, як це розкаже вам повість, сенешаль(8) Дінас із Лідана. Проте ніжніше за баронів і за Дінаса любив юнака король. Та не міг утішитись Трістан, не міг забути батька свого Рогальта, вчителя Горвеналя і землю Лооннуа.

Сеньйори, коли оповідач хоче подобатись, він не повинен розказувати, надто розволікаючи та розтягуючи. Про багато гарних та розмаїтих речей мовиться в цій повісті - пощо ж тут зайві слова? Я розповім лише коротенько, як, довго блукавши по морях і по суходолах, Рогальт Вірне Слово прибув до Корнуельсу, найшов Трістана і, показуючи королеві дорогий карбункул(9), що той колись подарував Бланшфлер на весіллі, сказав так:

- Королю Марку, це ось - Трістан із Лооннуа, ваш небіж, син сестри вашої Бланшфлер та короля Рівалена. [18]

Герцог Морган, стоптавши закон, володіє його землею. Час би повернути її справдешньому спадкоємцеві. А далі я скажу коротко, що король Марк висвятив Трістана на рицаря, і Трістан, перехопившись корнуельськими кораблями через море, означував ім'я своє й рід свій батьковим васалам, викликав на поєдинок Ріваленового вбивцю, подолав його і вернув собі дідизну. Та намислив він, що король Марк не може без нього щасливо жити, а як шляхетне серце завжди давало йому наймудріші поради, то й скликав він своїх графів та баронів і таке їм сказав слово:

- Сеньйори Лооннуа, я одвоював своє королівство і помстився за короля Рівалена, дякуючи вам і господу богу. Я зробив, що належалось, для свого батька. Але ж Рогальт і король Марк Корнуельський пригріли сироту і заблукану дитину: їх я також повинен звати батьками; чи ж не годиться мені зробити й для них, що належиться? У шляхетного мужа дві є речі: земля його і його тіло. Отже, Рогальтові, що стоїть перед вами, віддаю я мою землю. Батьку, ви володітимете нею, і син ваш візьме її по вас в обладу. Королю Маркові віддам я своє тіло: покину цей край і піду служити пану моєму Маркові Корнуельському. Так я намислив. Проте ви мої васали, сеньйори Лооннуа, і маєте радувати зо мною; то коли хто з-між вас щось краще мені порадить, хай устане й скаже про це. Але всі барони, хоча й сльози навернулись їм на очі, похвалили Трістана,- і він виїхав, узявши з собою самого лише Горвеналя, до землі короля Марка. [19]

2. Моргольт Ірландський

Прибув Трістан до короля Марка. Король і все його баронство були саме у великому смутку, бо король Ірландський спорядив на той час флот, щоб сплюндрувати Корнуельс, коли його володар ще раз, як робив це вже п'ятнадцять років, зречеться виплатити йому данину, яку за давніх літ платили предки. Бо, бачите, в старих угодах стояло, що ірландці мали право брати з мешканців Корнуельсу першого року триста фунтів міді, другого року триста фунтів щирого срібла, третього - триста фунтів золота. Коли ж приходив четвертий рік, вони забирали триста юнаків і триста молоденьких дівчат по п'ятнадцятому року, вибраних жеребками з корнуельських родин. І от тепер король Ірландський прислав до Тінтажеля правити податок велетня-рицаря Моргольта, брата своєї жінки. Ніхто досі не міг подужати Моргольта в бою. Король Марк листами з печаткою скликав до свого двору корнуельських баронів, щоб урадити з ними раду. Призначеного дня, коли барони зійшлися в замковій залі з дужною стелею, а Марк сів на троні, Моргольт мовив так: - Королю Марку, востаннє вислухай повеління від короля Ірландського, мого пана. Він хоче, щоб ти сплатив, нарешті, данину, яку йому винен. А що ти довго зрікався це вчинити, то він наказує тобі віддати цього самого дня в мої руки триста юнаків і триста молодих дівчат по п'ятнадцятому року, обраних жеребками із корнуельських родин. Мій корабель, об'якорений біля Тінтажеля, одвезе [21] їх до нашої країни, і там стануть вони нам за рабів. Проте - я не кажу про тебе самого, королю, бо то не годиться,- та коли хто з твоїх баронів має охоту довести в двобої, що це данина незаконна, я радо стану проти нього. Хто з-поміж вас, сеньйори, хоче битися зо мною за вольність свойого краю?

Барони мовчки, спідлоба дивились один на одного - і понурювали голови. Той казав сам собі: «Глянь-но, нещасний, яка у Моргольта Ірландського постать: адже він дужчий за чотирьох дужих чоловіків. Глянь на його меч, що зносив, зачарований, голови найсміливішим бійцям, які важилися стати проти цього велетня, коли він їздив оголошувати виклик від короля Ірландського. Чи й ти, бідолахо, такою смертю хочеш померти? Навіщо спокушати бога?» А другий знову: «Чи на те я вас вигодував, сини мої любі, щоб поробились ви рабами, а вас, дочки красні, щоб ви стали полюбовницями? Ні! Але моя смерть не врятувала б вас». Тоді Моргольт ізнову:

- Хто з вас, сеньйори корнуельські, важиться стати на двобій зо мною? Обіцяю тому славний герць: за три дні запливемо ми звідси човнами на острів Святого Самсона. Там ваш рицар і я, ми змагатимемось один на один, і слава, що він пішов на таке діло, укриє всю його родину. Але вони мовчали, і Моргольт схожий був на кречета, запертого в одній клітці з малими пташками: коли його впустять, усі німіють.

І втретє сказав Моргольт:

- Гаразд, славні сеньйори Корнуельсу, коли це здається вам шляхетнішим,- киньте жеребки, щоб я знав, у кого [22] саме маю забрати дітей. Проте не гадав я, що у вашій країні живуть тільки раби.

Тоді Трістан упав на коліна перед королем, кажучи: - Ясний королю, коли буде ваша ласка, я стану до двобою. Даремно намагався король Марк спинити його: він, мовляв, такий молодий іще рицар; яка буде користь із його од-ваги? Трістан кинув, проте, свою рукавицю Моргольтові, і Моргольт підняв її.

Настав той день. Ступив Трістан на пурпуровий килим і сказав озброїти себе для високого подвигу. Він надів панцер та шолом із воронавої криці. Барони плакали: жаль їм було юнака, соромно за себе.

«Трістане, Трістане,- казали вони в думках,- сміливий бароне, прекрасний юначе, чому не я, а ти зважився на цей бій? По мені не тужили б так ревно, як тужитимуть по тобі». Дзвонять у дзвони, і всі - значне панство і простий люд, старі, малі, жінки,- плачучи та молячись, проводять Трістана до берега. Вони ще мали якусь надію, бо ж надія в людських серцях кришками може живитись. Трістан ступив сам на човен, поставив вітрило і попрямував до острова Святого Самсона. А Моргольт нап'яв на свою щоглу пишний багряний парус і прибув на острів першим. Він саме прив'язував човна край берега, коли Трістан, під'їхавши, зіпхнув свого ногою в море.

- Що ти робиш, васале?-сказав Моргольт.- Чому не прив'язав човна линвою, як зробив я?

- Навіщо, васале? - відповів Трістан.- Лише один із нас вернеться звідси живий. Чи ж не досить буде для нього одного човна? [23]

І от вони обидва, заохочуючись до битви прикрими та зневажливими словами, пішли островом вибирати місце. Ніхто не бачив жорстокої борні, але тричі здавалося тим, що лишились на березі, ніби морський вітер приносить з острова страшний крик. Тоді, на знак скорботи, сплескували жінки руками, а Моргольтові товариші, стоячи гуртом біля намету, сміялися. Аж настала дев'ята година, і в далечині замаячив багряний парус; то ірландців човен відплив від острова, і пролунали в юрбі жалібні вигуки: «Моргольт! Моргольт!» А човен, наближаючися, ріс, і раптом, коли він саме опинився на вершині водяного валу, пізнали на ньому рицаря, що мав у кожній руці по мечу. То був Трістан. Зараз же двадцятеро човнів полинуло йому назустріч, а дехто з молодих то й без човна поплив стрічати переможця. І от вийшов він на берег, і кинулись матері цілувати його залізом ковану одіж, а звитяжець тим часом гукнув до Моргольтових товаришів: - Панове ірландці, Моргольт по-молодецькому бився! Гляньте, меч мій пощерблений, бо уламок леза глибоко ввійшов йому в череп. Візьміть же цю крицю, сеньйори: це данина, що вам сплачує Корнуельс.

І він подався вгору, до Тінтажеля. Визволені мужнім його вчинком діти радісно махали, де він проходив, зеленими вітами; пишні запони прикрашували вікна по всіх домах на знак великого свята.

Та коли серед радісних співів, церковного передзвону, сурем і рогів, таких голосних, що за ними не почути б і божого грому, Трістан дійшов до замку,- упав він, знесилений, королеві Марку на руки, і кров полилася з його ран. [24]

Вельми зажурені прибули Моргольтові супутники до Ірландії. Ще ж недавно, увіходячи в гавань Вейзефор, радіє, було, Моргольт, що знову побачить юрми людей, які вітають його і славлять, і королеву, сестру свою, і свою племінницю Ізольду Злотокосу, чия краса сіяла вже, як сонце на світанку. Ніжно стрічали вони його, а як бував він ранений- лікували: відомі-бо їм були зілля та напої, що оживляють смертельно вражених. Та що тепер по тих зіл-лях і напоях чарівничих, по тих замовних травах? Він лежав мертвий, завинений в оленячу шкуру, і в черепі його - уламок ворожого меча. Ізольда Білява витягла той уламок, щоб заховати в дорогоцінній скриньці із слонової кості як святиню. І, склонившися над велетенським трупом, мати й дочка, без краю вихваляючи вмерлого і без кінця посилаючи одно й те саме прокляття убивці, по черзі / наглядали, щоб як слід було влаштовано похорон. З того дня Ізольда Білява навчилася ненавидіти ім'я Трістана із Лооннуа.

А Трістан у Тінтажелі лежав у недузі дедалі тяжчій: отруєна кров струмувала з його ран. Лікарі догадалися, що Моргольт уразив йому тіло намоченим у трутизні списом, а що не могли їхні ліки та напої його врятувати,- здалися вони на волю божу. Від його ран ішов такий тяжкий дух, що до нього боялися підходити найближчі друзі,- всі, опріч короля Марка, Горвеналя і Дінаса із Лі-дана. Лише ці троє могли сидіти у рицаря в головах, і любов їх перемагала жах. Нарешті Трістан сказав однести себе в поставлену при березі хатинку. Там, лежачи край морських хвиль, чекав він смерті. І думалось йому: «Ти [25] кинув мене, королю Марку, мене, що врятував честь землі твоєї... Ні, я знаю, любий мій дядьку, що ти віддав би своє життя за моє, але що ж по твоїй любові? Мені судилося вмерти. Та солодко, проте, бачити сонце, іще сміливе серце б'ється в грудях. Я хочу здатись на волю примхливого моря. Я хочу, щоб воно мене, самотнього, однесло далеко відсіля. До якої землі? Не знаю. Та, може, там найшов би я когось, що міг би мене вилікувати. І, може, тоді я ще послужу тобі, мій славний дядьку, як твій арф'яр, як твій ловчий, як вірний твій васал». Він так благав короля Марка, що той уволив його волю. Відніс король Трістана на човен без весел і без парусів, і попросив Трістан, щоб покладено з ним лишень його арфу. Навіщо б здалися паруси, як руки вже не здолають їх нап'ясти? Навіщо весла? Навіщо меч? Як моряк у довгій плавбі скидає за облавок труп свого старого товариша, так Горвеналь тремтячими руками відштовхнув у море човен, де лежав син його любий,- і море понесло його геть. Сім днів і сім ночей воно тихо гойдало його на своїх хвилях. Інколи грав Трістан на арфу, щоб утишити свою муку. Нарешті вода принесла його, так що він і не знав, до берега. Саме тієї ночі рибалки виїхали з гавані, щоб закинути невід,- і почули враз ніжну мелодію, сміливу та жваву, що линула звідкілясь по тихих хвилях. Нерухомі, піднявши весла над водою, вони прислухались; а як почало світати, примітили човен, що без керунку блукав у морському обширі. - Така-от,- казали вони,- неземна музика бриніла круг корабля святого Брендана, коли він плив до Щасливих Островів білим, як молоко, морем. [26]

Вони взялись веслувати, намисливши догнать каюк, що плив за водою. Нікого, здавалося, там не. було живого, тільки-но арфа бриніла та й бриніла; проте що вони більше зближалися, то тихшала арфа, аж нарешті зовсім замовкла. Коли вони під'їхали, то Трістанові руки лежали знесилені на тремтячих іще струнах.

Вони взяли його і одвезли до пристані, щоб віддати нещасного в руки своєї милосердної пані, яка б, може, зуміла його врятувати.

А пристань же та була Вейзефор, де поховано Моргольта, пані ж їхня - Ізольда Білява. Тільки вона, знаючися на цілющих напоях та зіллях, могла вигоїти Трістана; і тільки вона з-між усіх жінок на світі хотіла його смерті. Коли Трістан, одужуючи під умілою її рукою, опритомнів,- він зрозумів, що хвилі принесли його до небезпечної для нього землі. Але сміливий іще, щоб боронити своє життя, знайшов він незабаром красні та хитрі слова: розповів, ніби він жонглер, що мандрував на купецькому кораблі до Іспанії - повчитися там читати по зорях, і ніби морські розбійники напали на судно, а він, поранений, утік на човні.

Цьому повірили: ніхто з Моргольтових товаришів не пізнав прекрасного рицаря, що бився на острові Святого Самсона,- так-бо потворно змінила трутизна йому обличчя. Та минуло сорок днів, і золотоволоса Ізольда його сливе зовсім вилікувала, і знову тіло його відмолоділо й почало квітувати цвітом юності. Тоді догадав Трістан, що треба йому втікати. Він потаємки кинув острів і, зазнавши багато пригод та небезпек, став знову перед королем Марком.

3.Шукання золотоволосої красуні

Було в короля Марка при дворі чотири барони, найлукавіші серед людей, що ненавиділи Трістана лютою ненавистю за його хоробрість і за ніжну до нього любов короля. Я можу вам сказати їхні імена: Андре, Генелон, Гондоїн і Деноален. З них герцог Андре доводився, як і Трістан, небожем королеві Маркові. Знали вони, що король гадає, лишившися бездітним, зоставити землю свою Трістанові,- і з того зростала їхня ненависть. Обмовами та наклепами підбурювали вони проти Трістана найзначніших у королівстві мужів.

- Скільки-то є дивного в його житті,- казали невірні.- Та ви люди великого розуму, то й можете легко все це збагнути. Він подолав Моргольта - ось уже одно чудо; та якими чарами зумів він, сливе зовсім уже мертвий, мандрувати . сам один по морю? Хто б із нас, панове, зміг керувати судном без весел і парусів? Лише чаклуни, кажуть люди, здатні на такі речі. Далі: в якій чарівницькій країні міг він знайти ліки на свої рани? Певне діло, він сам ворожбит. А так! І човен його був замовний і меч також, зачарована і його арфа, яка щодня отрути наливає в серце королеві. Як зумів він, силою безбожних чарів, полонити це серце! Він буде королем, сеньйори, і ви матимете свої землі від чаклуна!

Такими намовами вони переконали більшу частину баронів: бо ж часто люди не знають, що речей, які може [29] зробити чарівник і чаклун, досягає також серце, сповнене любові й мужності. Тому-то й почали барони наполягати на короля Марка, щоб узяв він шлюб з якою-небудь королівною; вона, мовляв, дасть йому законного спадкоємця. Вони загрожували, що, коли він того не вволить, підуть у міцні свої замки і звідти встануть на нього самого війною. Король перечив і в серці своєму заприсяг, що, поки живий буде милий його племінник, жодна королівна не розділить із ним ложа. Але й Трістан, що за велику мав ганьбу, коли хто думав, ніби для користі слугує він дядькові,- і Трістан почав йому загрожувати: нехай король виконає волю свого баронства; а коли ні, то він, Трістан, покине його двір і піде служити багатому королеві Гавуа. Тоді Марк визначив час і годину баронам: за сорок днів мав він їм сказати свою гадку.

Настав той день. Король сидів самотній у світлиці, чекав своїх васалів і думав сумовито: «Де ж би найти королівну таку далеку й недоступну, щоб я міг удати і тільки вдати, ніби хочу взяти її за дружину?»

І якраз у ту хвилю вікном, яке виходило на море, дві ластівки, що звивали собі гніздо на стіні, влетіли до світлиці й почали битися.

Раптом, злякані, вони полетіли геть. Але із їх дзьобів випала жіноча волосинка, тонша за шовкову нитку, що виблискувала, як сонячний промінь.

Марк, піднявши її, закликав баронів та Трістана і сказав: - Щоб догодити вам, сеньйори, я візьму собі жінку, якщо ви найдете ту, котру я вибрав. [ЗО]

- Ми радо це зробимо, ясний королю. Але кого ж ви вибрали?

- Я вибрав ту, з чиєї голови випала ця от золота волосинка, і знайте, що іншої я не хочу.

- А відкіля ж у вас, ясний королю, ця золота волосинка? Хто вам її приніс? З якого краю?

- Вона у мене, сеньйори, від золотоволосої красуні; дві ластівки принесли її мені; вони знають, із якого краю. Барони зрозуміли, що їх обманено й осміяно. Люто позирали вони на Трістана, бо думалось їм, що це він порадив ужити таких хитрощів. А Трістан, розглянувши золоту волосину, згадав Ізольду Біляву. Він усміхнувся і сказав:

- Королю Марку, не гаразд ви чините. Хіба ж не бачите ви, що гадки та здогади цих сеньйорів ганебні для мене? Проте дарма: я піду шукати золотоволосу красуню. Знайте, що подорож буде небезпечна і що важче мені буде вернутися з красуниної землі, ніж з того острова, де вбив я Моргольта. Але ще раз хочу я, славний мій дядьку, віддати тіло своє і життя своє небезпекам задля вас. А щоб знали ваші барони, що я люблю вас любов'ю праведною та чесною, присягаюсь я так: або я умру, шукаючи золотоволосу красуню, або привезу її до вашого замку. Він опорядив прегарний корабель, навантажив його пшеницею, вином, медом та багато чим із їстівного, узяв із собою, крім Горвеналя, сотню молодих, мужніх, славного роду рицарів і зодяг їх у каптани та плащі з простої, грубої матерії, щоб скидалися вони на купців; але під чардаком корабельним вони заховали коштовну одіж із золотої парчі, [31] пурпурових тканин та єдвабу, що личила б послам могучого короля.

Коли виплив корабель у широке море, стерничий запитав:

- Сеньйоре, до якої землі нам прямувати?

- Керуй, друже, до Ірландії, прямо на пристань Вейзефор.

Здригнувся стерничий. Невже ж не відає Трістан, що, відколи вбито Моргольта, король Ірландський полює на кор-нуельські кораблі? Що моряків корнуельських він, упіймавши, вішає на рогатинах?

Проте стерничий послухався наказу і привів корабель до небезпечної землі.

Передовсім Трістан зумів переконати людей у Вейзефорі, що його супутники - англійські купці і що прибули вони сюди мирно торгувати.

Але дивними могли здатися ці купці: дні їхні спливали в шляхетних іграх у шахи та в тавлеї(10), і краще вони, бачилося, вміли метати кості, ніж міряти пшеницю. Тому Трістан боявся, що його пізнають, і не знав, як почати шукати красуню.

Одного разу, рано-вранці, почув він голос такий страшний, як крик лютого демона. Ніколи ще не чув він звіра, що ревів би так чудно й жахливо. Він запитав у жінки, що саме йшла узбережжям:

- Скажіть мені, коли ласка, звідки йде цей от крик, що я чую? Не крийтеся від мене.

- Авжеж, сеньйоре, я скажу вам усе по правді. Це крик звіра найдикішого й найбридшого в світі. Щодня виходить він із своєї печери і стає біля одної з міських брам. Ніхто [32] не може ні ввійти, ні вийти, доки не дадуть драконові молодої дівчини; а згрібши дівчину в свої кігті, він пожирає її швидше, ніж отченаша можна змовити.

- Не смійтеся з мене,- каже Трістан,- а скажіть, чи міг би народжений від жінки муж убити його на двобої?

- Не знаю, що й казати, шановний пане. Відомо лише мені, що двадцять одважних, бувалих рицарів ставали проти нього, бо король Ірландський оповістив через герольда, що переможцеві дракона віддасть за жінку дочку свою Ізольду Біляву; та страховище всіх їх розірвало і з'їло. Тоді залишає Трістан ту жінку і вертається на свій корабель. Там він потаємки озброюється. Любо було глянути, як із того купецького судна вийшов пишний-препишний бойовий кінь, несучи гордого та дужого рицаря! Але нікого не було в гавані, бо тільки-но благословилось на світ, і ні душа не бачила, як проїхав хоробрий юнак до самих воріт, що їх показала йому незнайома жінка. Зненацька на дорозі з'явилося п'ять чоловік, що стискали острогами своїх коней, а гнуздечки випустили з рук... Усі вони мчались до міста. Трістан схопив на ході одного з них за руде заплетене волосся так славно, що той аж упав коневі на спину. Кінь спинився.

- Хай вас бог береже, сеньйоре,- промовив Трістан,- якою дорогою йде дракон?

Утікач показав йому ту дорогу, і Трістан його відпустив. Страховище наближалось. Голову мало воно зміїну, очі червоні та блискучі, немов дві жарини, на лобі два роги, довгі мохнаті уші, пазури левині, хвіст, як у гадюки, а вкрите лускою тіло було схоже на тіло грифа. Трістан [33] пустив на нього коня такою твердою рукою, що той, хоча й наїжившись, велетенським скоком опинився перед потворою. Трістанів спис, ударившись об луску, розлетівся на скалки. Тоді вихоплює рицар свого меча, підносить його вгору і затинає потвору в голову... Та навіть шкури не взяв його меч. Проте дракон відчув удар. Він випустив свої пазури проти щита і заглибив їх у нього так, що застіжки поодпадалн. З одкритими грудьми Трістан ще раз кинувся на страховище і вдарив його мечем у бік так люто, що аж повітря загуло. Та марної Він не може поранити дракона! А дракон випустив із ніздрів подвійний струмінь отруйного полум'я; панцер Трістанів од нього почорнів, як вугіль, кінь упав неживий. Але рицар миттю скочив на рівні ноги і заглибив доброго свого меча звірові в пащеку. Меч пронизав тіло і розтяв серце надвоє. Востаннє заревів дракон своїм страшним криком - і життя його скінчилось.

Трістан одрізав у почвари язик і сховав його під одежу. Потім, із затуманеною від їдкого диму головою, він оді-йшов напитись до озерця стоячої води, що блищало недалеко відтіль. Але отрута, що йшла з драконового язика, нагрілась од теплого рицаревого тіла - і він упав, як мертвий, серед високої болотяної трави.

Треба вам знати, що втікач із рудим заплетеним волоссям був Агінгеран Рудий, сенешаль короля Ірландського, і що він домагався руки Ізольди Білявої. З натури він був дуже полохливий, але - таку-то силу має кохання;! - щодня озброювався і робив засідку на дракона; проте тільки-но, було, зачується здалека жахливе ревіння, як наш смілько [34] зараз же подасться втікати. Того дня, про який іде мова, Агінгеран із чотирма товаришами наважився вернутися з дороги. Він найшов убитого дракона, мертвого коня, роздроблений щит,- і йому спало на думку, що переможець, одійшовши трохи од місця бою, вмер.

Тоді відрізав у страховища голову, відніс її до короля і почав вимагати обіцяної прекрасної нагороди. Король не повірив, ніби він справді учинив такий подвиг, а проте, бажавши виконати заков, звелів, щоб за три дні зібралися всі його васали: перед ними мав сенешаль Агінгеран явити докази своєї звитяги.

Коли дізналася Ізольда Білява, що має вийти за оцього боягуза, то спочатку довго сміялася, а потім гірко заридала. Та другого дня, догадуючись, що тут є якась омана, вона взяла з собою свого слугу, білявого вірного Перініса, та молоду свою служницю й подругу Бранжієну, і сіли вони троє на коні і поїхали крадькома до драконового лігва, їдучи, примітила Ізольда на дорозі чудні сліди: видима річ, не в цьому краю підкований був кінь, що там проходив. Далі знайшла вона дракона без голови і мертвого коня; не ірландська збруя була на тому коні! Запевне - убив страховище якийсь чужинець. Та чи живий він іще? Ізольда, Перініс і Бранжієна довго його шукали, аж нарешті серед високих болотяних трав помітила Бранжієна блискучий рицарів шолом. Рицар іще дихав. Перініс узяв його на свого коня і потай заніс у жіночі покої. Там Ізольда розказала все своїй матері і доручила їй чужоземця. Коли королева здіймала з нього зброю, то раптом випав [35] схований драконів язик. Тоді відживила королева юнака якимось зіллям і сказала йому:

- Чужинне, я добре знаю, що це ти вбив дракона. Але наш сенешаль, лукавий боягуз, одтяв йому голову й вимагає тепер у нагороду собі дочку мою, Ізольду Біляву, за дружину. Чи ти зможеш за два дні від сьогодні показати в поєдинку, що право на твоїм боці?

- Королево,- мовив на те Трістан,- два дні - це дуже скоро. Але ж я певен, що ви зможете вилікувати мене за ці два дні. Я завоював собі Ізольду, бившися з драконом,- може, завоюю і в поєдинку з сенешалем.

Тоді королева оточила його розкішшю та вигодами і замішала для нього щонайміцніших ліків. Другого дня Ізольда приготувала йому купіль і ніжно обмастила тіло бальзамом, що зварила її мати Вона спинила погляд свій на обличчі раненого, побачила, яке воно вродливе, і помислила: «Так, коли його хоробрість варта його краси, то мій боєць докаже слави в поєдинку!»

А Трістан, зовсім очутившись від теплої води та чудовних пахощів, глянув на неї - і зрозумів гаразд, що він здобув золотоволосу королівну, і почав усміхатись. Ізольда теє постерегла та й питає себе: «Чому цей чужинець усміхається? Може, я вчинила щось не так, як годиться? Може, я не зробила якоїсь послуги, які належить робити молодій дівчині для гостя? Так, він, певне, усміхнувся, що я забула довести до ладу його зброю та панцер, почорнілі від трутизни».

І вона пішла туди, де складено всю рицарську справу Трістанову. [36]

«Цей от шолом - із доброї криці,- думала вона,- він не зрадить свого хазяїна. І панцер також міцний, легкий, гідний того, щоб його носив завзятець». Вона взяла меча за держальце: «Так, це славний меч, він пасує хороброму баронові». І витягла вона із дорогих піхов закривавлену зброю - спробувати, чи гостра. Аж бачить: лезо сильно вищерблене. Придивляється до тієї щербини, і спадає їй на думку,- чи не та це шабля, що зламалась колись у Моргольта в голові? Вона вагається, дивиться ще раз, перевіряє себе, біжить до тієї кімнати, де сховала колись витягнений із Моргольтового черепа уламок. Прикладає його до меча - ледве видно те місце, де вламалось.

Тоді вона метнулася до Трістана і, розмахуючи над головою раненого величезним мечем, скрикнула:

- Ти Трістан із Лооннуа, ти вбив Моргольта, мого дорогого дядька. Умри ж тепер і ти!

Хотів Трістан здержати її руку - дарма! Та хоч було тіло його безсиле, розум працював жваво, як завжди. Він сказав мудро:

- Гаразд, я умру, та, щоб не зазнати тобі тяжкого каяття»- слухай. Королівно, ти не тільки можеш, а ти маєш право мене вбити. Так, ти вільна чинити з моїм життям що хочеш, бо двічі ти його врятувала й вернула мені. Вперше давно: я був той ранений жонглер, якого ти вигоїла, вигнавши йому з тіла отруту, що в неї вмочений був Моргольтів спис. Не червоній, дівчино, що ти вилікувала ті рани: хіба ж не в чесному я їх дістав бою? Хіба зрадою вбив я Моргольта? Чи не він мене викликав? І чи не повинен [37] я був захищати своє тіло? Вдруге ти врятувала мене, найшовши в болотяних травах. Це ж для тебе, дівчино, для тебе бився я з драконом!.. Та облишмо про це: я хотів лише переконати тебе, що, двічі вирвавши мене від смерті, ти маєш тепер право на моє життя. Що ж - убий мене, коли гадаєш придбати цим славу й честь. Запевне, коли лежатимеш ти у хороброго сенешаля в обіймах, солодко буде тобі згадувати про твого пораненого гостя, що не побоявся за своє життя, аби здобути тебе, і здобув, а ти вбила його, безборонного, в купелі. Ізольда скрикнула на те:

- Я чую дивні слова. Навіщо ж то убивця Моргольта хотів здобути мене? А! Як колись Моргольт хотів ухопити на свій корабель молодих корнуельських дівчат, так тепер ти, бажаючи за те відплатити, похвалився, що візьмеш за рабиню ту, кого найніжніше із усіх дівчат любив Моргольт!

- Ні, королівно,- одповів Трістан,- одного дня дві ластівки залетіли до Тінтажеля і принесли туди твою золоту волосину. Я подумав, що це для мене звістка про любов і згоду. Ось чому переїхав я через море тебе шукати, ось чому я напав на страховище, не побоявшися його сили і його трутизни. Глянь на цю золоту волосинку, зашиту серед золотих ниток мого жупана. Нитки потемніли, злиняли - волосина, яка була, така й лишилася.

Ізольда відкинула меча і взяла в руки Трістанів жупан. Побачила вона там золоту волосинку і довго мовчала; а тоді поцілувала свого гостя в уста-на знак миру і зодягла його в розкішні шати. [38]

Настав день, коли мали з'їхатися барони. Трістан крадькома послав на свій корабель слугу Ізольди Перініса - викликати звідти молодих корнуельців до королівського двору. Вони мали прибратись так, як личить послам багатого короля, бо надіявся того самого дня добитися, за чим приїхав.

Горвеналь і сто рицарів уже чотири дні горювали за Трістаном; вони дуже зраділи новині.

Один по одному ввійшли вони в зал, де зібралося вже пребагато ірландських баронів, і сіли підряд. Коштовні самоцвіти струмували й переливалися на їхніх одягах із пурпуру, шовку та оксамиту. Ірландці говорили поміж собою:

- Що це за пишні сеньйори? Гляньте-бо на їхні дорогі шати, оздоблені золотом та соболями! Гляньте, як на держальцях їхніх мечів, на їхніх хутрах виграють рубіни, берили, смарагди і ще багато інших самоцвітів, що ми й назвати їх не потрапимо! Хто бачив коли таку розкіш та пишноту? Звідкіля ці сеньйори? Чиї вони васали?

Але сто рицарів не говорили ні слова, не вставали ні перед ким зо своїх місць.

Як же сів король Ірландський на троні, сенешаль Агінгеран Рудий сказав, ніби може довести і свідками, і поєдинком, що він убив страховище і що йому має бути віддана Ізольда. Тоді Ізольда вклонилася своєму батькові і мовила:

- Королю, тут є чоловік, що зважився обвинувачувати сенешаля в неправді і в лукавстві. Коли цей чоловік доведе, що насправді він визволив вашу землю від лихої напасті і що не йти вашій дочці під вінець із боягузом,- то чи обіцяєте [39] ви простити йому давні провинності, хоч які б вони були тяжкі, і дарувати йому ваш мир і вашу вдячність?

Король на те загадався, відповів не зразу.

А барони закричали гуртом:

- Дайте цю обітницю, королю, дайте цю обітницю!

Тоді король:

- Обіцяю,- сказав.

А Ізольда перед ним навколішки:

- Батьку, дайте мені спочатку поцілунок миру й ласкавості на знак, що так само поцілуєте й того чоловіка! Король поцілував її, і вона пішла по Трістана і привела його за руку перед пишну громаду. Коли він з'явився, сотня корнуельських рицарів устала, як один, і привітала, склавши руки на грудях і ставши йому по обидва боки. З того взяли на ум ірландці, що він володар для цих незнайомих рицарів. Але чимало знайшлося таких, що пізнали його,- і зчинився великий крик:

- Це Трістан із Лооннуа, це убивця Моргольта! Блиснули вийняті з піхов мечі, і страшні голоси залунали: «Смерть йому!» А Ізольда на теє:

- Королю, поцілуй цього чоловіка в уста, як ти обіцяв. Король поцілував його в уста, і галас ущух. Тоді Трістан показав драконового язика і оголосив, що ладен стати із Агінгераном до двобою; але той зрікся битись і визнав, що допустився неправди й омани. Після цього Трістан такими мовив словами:

- Сеньйори, я вбив Моргольта, але тепер я переплив море, щоб дати вам за це гідну відплату. Покутуючи колишню вину, я смертельній небезпеці піддав своє тіло і визволив [40] вас від дракона, і от здобув я собі прекрасну Ізольду Біляву. Тепер я відвезу її на своєму кораблі. А щоб не зненависть, а любов процвіла від цього дня між Корнуельсом і Ірландією,- знайте, що дорогий мій сеньйор, король Марк, візьме з нею шлюб. Бачите - ось сотня рицарів високого роду, і всі вони ладні заприсягти на святих мощах, що король Марк шле вам свій мир і свою любов, що він бажає шанувати Ізольду як милу й дорогу дружину і що всі люди корнуельські слугуватимуть їй як своїй пані й королеві.

Принесено святі мощі, і сто рицарів заприсяглися, що він каже правду.

Король узяв Ізольду за руку і спитав Трістана, чи чесно довезе її до свого володаря. Перед стома корнуельськими рицарями і перед ірландськими баронами дав Трістан у тому присягу. Ізольда Білява тремтіла од сорому й печалі. Як? Трістан, здобувши її, тепер нехтує нею, вигадкою була чудова казка про золоту волосину, і для другого, не для себе, він бере королівну з батьківського дому!.. Але король поклав праву руку Ізольдину в Трістанову правицю, і Трістан стис її на знак того, що приймає Ізольду іменем пана свойого, короля Корнуельського. Так, щиро люблячи короля Марка, хитрощами й силою Трістан здобув для нього золотоволосу королеву.

4. Дання

Коли настав час від'їздити Ізольді з корнуельськими рицарями, мати її зібрала всяких трав, квітів та корінців, замішала їх у вині і зварила з того міцне питво. Як те питво, з усякими чарами та знахарським примовленням варене, було готове, вона злила його в глечик і тихенько сказала Бранжієні:

- Доню моя, ти маєш їхати з Ізольдою до Корнуельсу,- а ти її любиш вірною любов'ю. Візьми ж оцей глечик вина і добре затям мої слова. Сховай його так, щоб нічиє око не бачило і щоб нічиї уста до нього не зближались. Та як прийде шлюбна ніч і настане така хвилина, коли молодят лишають самих,- ти наллєш тоді в кубок цього вина і даси його королю Маркові та Ізольді, щоб вони випили його разом. Гляди ж, доню, тільки їм можна пити цей трунок, бо таку він має силу, що коли випити його вдвох разом, то ті двоє любитимуться всім серцем і всією душею в житті і в смерті!

Бранжієна пообіцяла королеві, що вволить її волю.

Корабель, краючи глибокі води, ніс у далечінь Ізольду, Та що більше віддалялася вона від Ірландії, то смутніше робилось їй на душі.

Сидячи під наметом, де заперлися вони з Бранжієною, своєю служницею, вона згадувала свою отчизну і гірко плакала. Куди завезуть її ці чужинці? До кого? Навіщо? Коли Трістан приходив до неї і хотів заспокоїти її ласкавими словами, вона гнівалась, не хотіла його слухати, і люттю [43] сповнене було її серце. Це ж він - убивця Моргольта, він, що взяв її підступом та хитрощами од матері з рідного краю! І не для себе береже він її тепер - мов вона того не гідна,- а везе морем як здобич до ворожої землі! «Нещасна я,- казала вона собі.- Хай будуть прокляті води, що несуть мене! Краще б умерти на тій землі, де я вродилась, ніж жити там».

Одного дня вітер ущух і спорожнілі паруси обвисли на щоглах. Трістан звелів причалити до якогось острівця, і там, стомлені з морської подорожі, вийшли на берег корнуельські рицарі та моряки. Тільки Ізольда та ще мала служниця з нею лишилися на кораблі. Трістан підійшов до королівни і заговорив з нею, намагаючися заспокоїти її серце. Сонце пекло, їх мучила спрага - і вони сказали дати собі напитись. Шукаючи якого-небудь питва, натрапила дівчина на той глечик, що доручила Бранжієні Ізольдина мати.

- Я найшла вино! - скрикнула вона.

Та не вино то було, ні: то була пристрасть, то було палке щастя, то було безмежне страждання і смерть. Дитина сповнила келих і піднесла своїй пані. А та надпила поволі і решту подала Трістанові. Трістан допив. У цю хвилину ввійшла Бранжієна й побачила, як вони мовчки дивляться одне на одного, ніби обезумілі й причаровані. Тут примітила вона глечик між ними, сливе зовсім усе порожній, і келих. Схопивши те начиння, вона побігла до корми, кинула його в воду і затужила:

- Горе мені, горе! Хай буде проклятий той день, коли я вродилася, і той день, коли я ступила на цей корабель! [44]

Ізольдо, подруго мила, і ви, Трістане,- це ж ви сьогодні випили свою смерть!

Тим часом судно прямувало далі до Тінтажеля. Трістанові здавалось, що живий терновий кущ з гострими колючками і квітками запахущими пустив коріння в крові його серця і міцними прив'язав нитками до тіла прекрасної Ізольди його тіло, його мислі, його всі бажання. Він думав:

«Андре, Деноален, Генелон і Гондоїн, лукаві люди, що обвинувачували мене, ніби я заздрю й важу на Маркову землю! О! я ще гірший, ніж ви казали. Я зазіхаю не на його країну! Дорогий дядьку, ти любив мене сиротою, ще й не знавши, що я - кров твоєї сестри Бланшфлер, ти ніжно оплакував мене, своїми руками несучи на човен без весел і вітрил... Чому не прогнав ти відразу заблуканого хлопчика, що прийшов, щоб зрадити тебе? О, що спало мені на думку? Ізольда твоя дружина, а я твій васал. Ізольда твоя дружина, а я твій син. Ізольда твоя дружина і не може мене кохати». Ізольда кохала його. Вона хотіла, проте, його ненавидіти: хіба ж не жорстоко він її зневажив? Вона хотіла його ненавидіти - і не могла, бо серце її горіло ніжністю, болючішою за ненависть.

Бранжієна дивилася на неї з великим сумом і ще більшою турботою, бо ж вона знала, яке лихо сталося через неї. Два дні стежила вона за ними, два дні примічала, як вони не приймають жодної їжі, жодного пиття, жодної потіхи, як шукають вони одне одного, ніби сліпці, що навпомацки находять один одного, як страждають вони, [45] нещасні, від довгої розлуки і як печаляться ще гіршою печаллю, коли, зійшовшися, тремтять перед страшною хвилею першого визнання.

Третього дня, коли підходив Трістан до Ізольдиного шатра, нап'ятого на кораблі, Ізольда, сидячи там, побачила його й мовила тихо:

- Заходьте, сеньйоре.

- Королево,- каже на те Трістан,- пощо звати мене сеньйором? Хіба ж я не ваш ленник, не ваш васал, що має вам уклінно слугувати і любити вас як свою королеву і свою пані?

А Ізольда одвітує:

- Ні, ти добре знаєш, що ти мій сеньйор, мій володар! Ти знаєш, що твоя сила мене упокорює і що я - твоя рабиня. О, навіщо я вигоїла колись раненого жонглера? Чому не лишила я загинути в болотяних травах убивцю дракона? Чому не вразила я його тоді в купелі уже піднятим мечем? Лихо мені! Я тоді не знала того, що знаю тепер!

- Ізольдо, що ж знаєте ви тепер? Що мучить вас і тривожить?

- Ах, усе, що я знаю, мене мучить - і тривожить мене все, що я бачу. Це небо мучить мене, і це море, і моє тіло, і моє життя!

І вона поклала свої руки Трістанові на рамена; сльози потьмарили проміння її очей, уста затремтіли. Він промовив удруге:

- Дорога моя, що ж таке вас мучить? Вона у відповідь: [46]

- Любов до вас.

Тоді він припав своїми устами до її уст. Та коли вони вперше зазнали солодощів кохання, Бранжієна, що слідкувала за ними, голосно скрикнула і, простягаючи руки, сльозами обливаючись, кинулась їм до ніг.

- Нещасні! Спиніться, коли ще можна! Та ні, це дорога без повороту, непереможна любов вабить і притягає вас, і від цього дня ви вже не знатимете радості без муки! Настояне на зіллях вино взяло над вами силу, чарівне дання, що ваша, Ізольдо, мати доручила мені. Сам лише король Марк повинен був з вами його випити; але злий дух посміявся з нас, і от ви вдвох спорожнили келих. Милий Трістане, мила Ізольдо, я тяжк& покараюся за те, що зле стерегла трунок; я віддам вам своє тіло, своє життя. З моєї-бо вини випили ви з завороженої чаші кохання і смерть!

Залюблені обнялися; в прекрасних тілах забриніла пристрасть і радість життя. Трістан мовив:

- Що ж, хай прийде смерть.

І коли смеркло, на кораблі, що бистро мчався до земель короля Марка, вони, навіки зв'язані, віддались коханню.

5. Бранжієну віддано рабам

Король Марк зустрів Ізольду Біляву на березі. Трістан узяв її за руку і підвів до короля; король тоді взяв її сам за руку. З великою шанобою він повів Ізольду до замку Тінтажелю, і, коли вона з'явилася в замковій світлиці серед васалів, врода її так засіяла, що стіни заграли ніби від проміння ранкового сонця. Тоді похвалив король ластівок, що принесли йому, любі та ґречні, золоту волосинку, і похвалив Трістана та сто рицарів, що випливли кораблем у повне пригод, примхливе море, щоб здобути для нього в невідомім краї солодкий дар для очей його і для його серця. Не знаєш ти, шляхетний королю, що цей корабель приносить тобі - тобі також - гірку скорботу й муки невимовні!

Десять днів минуло, і Марк, скликавши своїх баронів, узяв за дружину Ізольду Біляву. Та, як настала ніч, Бранжієна, щоб потаїти безчестя своєї пані і врятувати її від смерті, лягла замість неї на шлюбному ложі. Караючись за свій тяжкий недогляд на морі, щиро люблячи Ізольду-королеву, вона, вірна подруга, принесла їй у жертву свою непорочність; нічна темрява не дала королеві добачити, що його обманено і оганьблено. Дехто повідає, ніби Бранжієна не викинула в море глечика з настояним вином, якого не допили закохані; і що другого дня, коли вже сама Ізольда прийшла розділити королеве [49] ложе, вона, Бранжієна, вилила в кубок те, що зосталося від дання, і подала його подружжю; і нібито король випив багато, а Ізольда крадькома вилила свою частину. Але знайте, сеньйори, що ці оповідачі зламали й зіпсували повість. Вони вигадали цю неправду, бо не могли збагнути того потужного кохання, що його завжди мав король Марк до королеви. Справді, ви далі почуєте, що ніколи - хоч як пекли його гіркі муки і страждання, хоч до яких тяжких відплат дійшлося,- ніколи не міг Марк викинути з свого серця ні Ізольду, ні Трістана. Проте пам'ятайте, що він не пив дання.

Тут не було ні трутизни, ані чарів: лише ніжне благородство його серця надихало королеві Марку вірну любов. Ізольда - королева. Здавалось би, живе вона в радості й супокої. Ізольда - королева, і в тяжкій вона живе печалі. Пестить її й жалує король Марк, високою шанобою оточили її барони, і простий люд як не молиться на неї. Дні Ізольдині проходять у пишно заквітчаній та розмальованій світлиці. Єсть у Ізольди коштовні оздоби та самоцвіти, пурпурові тканини і килими фессалійські, пісні арф'ярів, розкішні запони з вишитими на них леопардами, орлятами, папугами і всіма морськими та лісовими тваринами. Ізольда любить палкою, прекрасною любов'ю, і Трістан буває з нею, коли вона хоче, вдень і вночі, бо, як ведеться у великих сеньйорів, він спить у королівській опочивальні, серед ближніх і вірних людей. А вона непокоїться й тривожиться.

Чому? Навіщо? Чи ж не добре заховане їхнє кохання? Чи хтось думає на Трістана? Та хто ж би міг думати на [50] свого сина? Хто бачить її? Хто стежить? Який свідок? Так, стежить свідок за нею: Бранжієна. Бранжієна стереже її, Бранжієна одна лише знає її життя, Бранжієні на ласку мусить вона здаватись. Господи! Що коли набридне тій стелити, як служниці, постіль, де вона була перша, і внесе вона в уші королеві всю правду! Що коли Трістан умре через її лукавство! Од цього жаху безуміє королева. Ні, не од вірної Бранжієни,- з власного її серця ішли ці тортури! Слухайте ж, сеньйори, на яку лиху зраду вона зважилась. Та бог - ви це зараз почуєте - змилувався над нею; будьте ж і ви милосердні та поблажливі! Того дня король і Трістан полювали далеко, і Трістан не знав про злий її вчинок. Ізольда покликала двох рабів, пообіцяла їм волю і по шістдесят дукатів, коли вони присягнуться, що вчинять, як вона повелить. Раби побожились.

- Я дам вам,- сказала вона тоді,- молоду дівчину, і ви заведете її в темний ліс, далеко чи близько, але в таке місце, щоб ніхто про це не знав. Там ви ЇЇ уб'єте і принесете мені її язик. Запам'ятайте, що вона говоритиме, щоб потім сказати мені. Ідіть же. Вернувшися, ви зробитесь вільними й багатими людьми.

А тоді покликала Бранжієну і так до неї мовила:

- Люба моя, ти бачиш, як сохну я і в'яну; чи не могла б ти пошукати в лісі зілля, що зарадило б моєму лиху? Ось два раби, вони тебе проведуть; вони знають, де ростуть помічні зілля та трави. Іди ж із ними і знай, сестро, що я посилаю тебе в ліс, бо йдеться про мій спокій і життя моє. Раби повели служницю. Прийшли в ліс, і вона хотіла спинитись, побачивши, що навколо росте дуже багато [51] корисних рослин. Але вони примусили її йти далі.

- Ходімо, дівчино, це не те місце, що треба,

Один із рабів ішов перед неї, другий - позаду. Не було вже там протоптаних стежок,- терен, глід та вовчі ягоди слалися густо. Тоді той, що йшов попереду, вихопив меча і повернувся. Вона кинулась до другого, щоб поміг їй,- а в того теж блищав меч у руці, і він мовив:

- Дівчино, ми маємо тебе вбити.

Бранжієна впала на траву, і руки її намагались відхилити вістря мечів. Вона благала рабів так ніжно і так жалібно, аж вони сказали:

- Дівчино, коли Ізольда, пані твоя і наша, хоче твоєї смерті, то, певне, винна ти у великому злочині.

А вона їм:

- Не знаю,- каже,- друзі. Жодного лихого вчинку не пам'ятаю. Коли ми виїхали з Ірландії, то кожна з нас узяла з собою як найдорожчу оздобу білу як сніг сорочку для своєї шлюбної ночі. На морі Ізольда розірвала свою шлюбну сорочку, і я їй у перший після вінчання вечір позичила свою. Оце, друзі, і вся моя провина. Що ж, коли вона хоче моєї смерті,- перекажіть їй, що я шлю їй привіт і люблю за її добро і ласку, яких я зазнала від неї з того часу, коли мене, дитину, вкрали морські розбійники і продали її матері і коли поставлено мене до неї, Ізольди, за служницю. Хай господь милосердний береже її честь, її тіло, її життя. А тепер убийте мене, браття, не гайтесь!

Жаль її стало рабам. Вони порадились, а порадившись, надумались, що, може, за такий злочин і не варто платити смертю. Тоді вони прив'язали Бранжієну до дерева і вбили [52] молодого пса; один із них одрізав йому язик і заховав у полу каптана, і обидва стали знову перед Ізольдині очі.

- Вона казала що-небудь? - злякано спитала королева.

- Так, королево, казала. Вона розповіла, що ви розгнівались за такий злочин: ви розірвали на морі білу як сніг сорочку, що взяли з Ірландії, і вона позичила вам для шлюбної ночі свою. Оце, казала вона, і єсть її гріх. Вона дякувала вам за милості, що ви дарували їй з її дитячих літ, і молила бога, щоб він беріг вашу честь і ваше життя. Вона шле вам привіт і свою любов. Ось королево, її язик.

- Убивці!-крикнула Ізольда.- Верніть мені Бранжієну, вірну мою служницю! Хіба ви не знали, що це мій єдиний друг? Убивці, верніть мені її!

- Правду кажуть, королево, що жінка швидко міняється; в одну хвилину вона сміється, плаче, любить, ненавидить.

- Як я могла дати такий наказ? За яке лихо? Чи ж то не моя була товаришка, дорога та мила, вірна і хороша? Ви це знали, вбивці: я послала її шукати зцілющих трав, і вам я довірила її провести! Але тепер я скажу, що ви її замордували, і вас спалять на вугіллі.

- Королево, знайте, що вона жива і що ми приведемо її до вас здорову й незайману.

Але вона їм не вірила і кляла, як божевільна, і вбивців, і себе. Вона звеліла одному рабові зостатися при собі, а другий учвал побіг до дерева, де стояла прив'язана Бранжієна.

- Дівчино, бог урятував тебе, і твоя пані кличе тебе знову. Прийшовши до Ізольди, Бранжієна стала перед нею навколішки, благаючи простити гріхи; а королева впала навколішки перед служницею, і обидві, обнявшися, зомліли.

6. Велика сосна

Не щирої та вірної Бранжієни - самі себе мають берегтися закохані. Та як могли їх сп'янілі серця бути насторожі? Кохання гонить їх, як гонить спрага пораненого оленя до річки або голод - несподівано: пущеного з руки яструба на здобич. Не можна, ох, не можна потаїти любові! Правда, Бранжієнина. мудрість була в пригоді: ніхто не застав королеву в обіймах її милого; та хіба не міг щогодини й щохвилини, скрізь і завжди кожен бачити, як пристрасть хвилює їх, охоплює, стискає, як б'є вона джерелом, ніби молоде вино через вінця в стояні, з усіх почуттів їхніх?

Уже чотири лукаві барони, що зненавиділи Трістана за його сміливість, кружляють навколо королеви. Уже знають вони про її прекрасну любов. Вони палають від заздрості, злоби й радості. Понесуть вони новину королеві і побачать тоді, як ніжність перетвориться в шалену лютість, як Трістана виженуть иріч або пошлють на страту, як тяжко буде мучитись королева. Вони довго боялися Трістанового гніву,:- а прете ненависть перемогла страх, і одного дня чотири барони сказали, що мають про щось із королем говорити, і сказав йому Андре такі слова: - Ясний королю, ми добре знаємо, що ти зараз вельми розгніваєшся, і це дуже нас засмутить. Але ми повинні виявити тобі те, про що саме несподівано дізналися. Ти Щиро полюбив Трістана, а він хоче укрити тебе ганьбою. Даремне ми тебе остерігали; з любові до одного чоловіка [55] ти нехтуєш усіма своїми родичами і баронами, ти не зважаєш ні на кого з нас. Знай же, що Трістан кохає королеву; це суща правда, і про це вже багато говорять. Аж похитнувся король і мовив, одповідаючи:

- Злий чоловіче, що за лукавство задумав ти? Так, я щиро полюбив Трістана. Того дня, коли Моргольт викликав вас на поєдинок, ви дрижали, ви опускали голови, ви були наче німі, а Трістан пішов проти нього за честь цієї землі, і кожною раною, що дістав він у тому бою, душа його могла вилетіти з тіла. Ось за що ви його ненавидите, ось за що я його люблю більше, як тебе, Андре, більше, як вас, більше, як усіх на світі. Що ж бачили ви? Що ви чули?

- Нічого, королю, нічого, чого не могли бачити твої очі і чути твої уші. Пильнуй, дослухайся, ясний королю. Може, ще не пізно.

І вони пішли, залишивши його впиватися на дозвіллі отрутою.

Король Марк не міг скинути з себе їхніх злих чарів. Проти волі власного свого серця він почав стежити за небожем і за королевою. Але Бранжієна це помітила, порадила їм бути обачнішими, і марно підіймався король на хитрощі, щоб випитати правду в королеви. Незабаром зрозумів він, яка це негідна боротьба, і, бачивши, що не може одігнати од себе лихих здогадів, покликав Трістана і сказав йому:

- Трістане, покинь цей замок і не важся більше перехоплюватись через його рови й мури. Лихі люди винуватять тебе у великій зраді. Не питай мене: я не міг би тобі переказати [56] їх обвинувачень, не безчестячи нас обох. Не шукай слів мене заспокоїти: я почуваю, що вони будуть марні. Проте я не вірю лукавим викажчикам: коли б вірив, то хіба не віддав би тебе досі на ганебну страту? Та їх лихі намови стурбували мені серце, і тільки тоді воно втихомириться, як ти од'їдеш. Покинь же нас. Я певен, що скоро знову тебе покличу. їдь, мій сину, завжди для мене любий! Почувши новину, зрадники казали один одному:

- Він поїхав, поїхав ворожбит, вигнаний, як злодій. Що ж буде з ним тепер? Певне діло-перепливе він море і стане служити безчесною своєю службою якомусь іншому королеві.

Ні! Трістан не мав сили виїхати; і коли опинився він по той бік ровів та мурів замку, то зрозумів, що далі йти не може.

Він зостався в самому Тінтажелі-місті, найшов собі з Горвеналем притулок у одного міщанина і ліг там у важкій недузі: його мучила лихоманка, і поранений він був ще глибше, ніж тоді, коли Моргольтів спис отруїв йому тіло. За тих днів, як лежав він у хатинці на морському березі і всі втікали од гидкого духу, що йшов із його ран,- троє людей були, однак, при ньому: Горвеналь, Дінас із Лідана і король Марк. Тепер Горвеналь і Дінас сиділи ще у нього в головах, але король Марк не приходив. Трістан стогнав:

- Так, дорогий дядьку, страшнішу отруту тепер випаровує моє тіло, і твоя любов уже не має снаги перенести той жах і огиду. [57]

Та безперестанку, у гарячці та лихоманці, пристрасть, ніби шалений кінь, мчала його до добре замкнених башт, що за ними лишилась королева; вдарялися кінь і рицар об міцні мури і знову вставали, і знову летіли вчвал на ті самі мури. А за добре замкненими мурами Ізольда мучилась теж, іще за Трістана нещасливіша; бо ж треба їй серед чужинців, що за нею стежать цілий день, удавати веселощі та силувано сміятись, а вночі, лежачи обіч короля Марка, затаювати пристрасне хвилювання свого тіла і тремтіння його з лихоманки. Вона хоче полинути до Трістана. їй здається, що вона стає й підбігає до дверей; та лихі вороги поклали на темному порозі великі гострі коси; що вона ступить, то їх жорстокі леза притискаються до ніжних королевиних колін, їй здається, що вона падає і що з її порізаних колін б'ють два червоні струмені.

Незабаром закоханим прийде смерть, коли ніхто їм не стане в пригоді. А хто ж стане в пригоді, як не Бранжієна? Наразившись на смертельну небезпеку, вона крадькома пішла до того дому, де нудьгував і мучився Трістан. Радісно одчинив їй Горвеналь, і, щоб урятувати закоханих, вона порадила Трістанові одну хитру вигадку. Ні, сеньйори, ніколи ви не почуєте про хитрішу любовну вигадку! За замком Тінтажель широко розрісся сад, огороджений міцним частоколом. Без міри багато росло там прегарних дерев, що аж гнулися од плоду та пахучих грон і гойдали на своїх вітах безліч пташок. У найдальшому від замку місці, біля, самого частоколу, стояла сосна, висока та рівна; її грубий стовбур тримав на собі широке буйне гілля. Біля її підніжжя - живе джерело: вода спочатку розливалася [58] в мармуровім водозборі широким, світлим та спокійним струменем, а далі, затиснена вузьких берегах, текла лугом аж до замку, несучи свої хвилі просто в жіночі покої(12).

Отож щовечора Трістан, як порадила йому Бранжієна, штучно краяв шматочки кори та дрібний хмиз. Він перескакував через гострий частокіл, прямував під сосну і кидав там трісочки у воду. Легкі, як шумовиння, вони пливли гойдаючися за течією, і королева Ізольда в жіночих покоях стежила, коли вони з'являться. Тоді - якщо того вечора щастило Бранжієні одвести короля та лукавих вельмож - королева йшла до свого милого.

Вона йде поспішаючи, боячись та приглядаючись., чи хто з ворогів не заховався де за деревами. А Трістан скоро її побачить,- зараз кидається їй навпроти й обіймає палко. Тоді-то вже береже їх темна ніч та приязна тінь великої сосни.

- Трістане,- каже королева,- хіба ж моряки не запевняють, що Тінтажель - зачарований замок і що силою чарів, двічі на рік, зимою і влітку, він зникає з людських очей? От тепер він зник. Чи ж правда, це той чарівний сад, що про нього співають арф'ярі: повітряна стіна оточує його довкола, всі дерева вкриті цвітом, од землі йдуть дивні пахощі; герой живе тут не старіючись в обіймах своєї коханої, і ніяка ворожа сила не може зруйнувати повітряної стіни.

А на баштах Тінтажеля гудуть уже сурми сторожі, провіщаючи світанок.

- Ні,- одказує Трістан,- ту стіну вже зламано, і не тут [59] чарівний сад. Але буде такий день, моя люба, коли ми підемо з тобою в щасливу країну, звідки ніхто не вертається. Там високо підноситься палац із білого мармуру; в кожному з тисячі його вікон сяє запалена свіча; в кожному жонглер співає і грає пісні безконечної; сонце не світить там, а проте ніхто за його промінням не тужить. То Щаслива країна живих.

Тим часом на верхів'ях тінтажельських башт ранок освітлює зелені та блакитні кам'яні брили.

Ізольда знову найшла своє щастя. Король Марк уже більше не думає на неї нічого лихого, та лукаві вороги догадалися, що Трістан бачився з королевою. Бранжієна, проте, так добре стерегла закоханих, що даремно за ними слідкували і стежили. Тоді герцог Андре - хай буде він богом посоромлений! - сказав своїм товаришам:

- Сеньйори, порадьмося з Фросіном, горбатим карликом. Він знається на сімох мистецтвах, на магії та на всяких чарах. Він може, як народиться дитина, так добре ворожити по сімох планетах та по зорях, що скаже все, що має їй бути в житті. Він розгадує, силою Бужібуса та Нуарона*, найглибше заховані таємниці. Він нам виявить, коли захоче, всі хитрощі Ізольди Білявої.

[* Імена злих духів.- М. Р.]

Ненавидячи красу та мужність, маленький злий чоловічок нарисував чаклунські знаки, почав чарувати та замовляти, приглянувся до ходи Оріона й Люцифера (13) і сказала так: [60]

- Радійте, шановні сеньйори: цеї ночі ви можете їх зловити.

Вони тоді повели його до короля.

- Королю,- мовив знахар,- хай візьмуть на смики псів і осідлають коні; оголосіть, що сім днів і сім ночей ви пробудете в лісі на вловах,- і ви скажете повісити мене, коли цієї ж самої ночі не почуєте, як розмовляють між собою Трістан та королева.

Король учинив так проти свого серця. Ніч упала, він зоставив мисливців у пущі, посадив за собою на коня карлика і вернувся до Тінтажеля.

Знавши прохід в огорожі, він дістався в сад, і карлик підвів його до великої сосни.

- Славний королю, вам треба вилізти між віти оцього дерева. Майте напоготові лука й стріли: може, вони вам стануть у знадобі. Та чекайте тихо - довго чекати вам не доведеться.

- Іди геть, дияволів собако! - одповів Марк.

І карлик пішов, одвівши з собою й коня. Він казав правду: королю не довго довелося ждати. Тієї ночі світив місяць, ясний та прекрасний. Схований між гіллям, король побачив, як його небіж перескочив через гостру огорожу. Трістан підійшов під дерево і кинув у воду трісочки та хмиз. Але, кидаючи їх, він нахилився до води - і побачив одбиту там королеву постать. О, коли б міг він спинити трісочки, що вже попливли! Та ні... швидко біжать вони за водою через сад! Там, у жіночих покоях, Ізольда жде їх та виглядає; от уже, напевне, вона їх бачить - і поспішає садом. Хай бог береже закоханих! Вона йде. Трістан сидить [61] нерухомо й дивиться на неї; він чує, як на дереві заскрипіла покладена на тятиву стріла. Вона йде, бистра та обережна, як звичайно. «Що ж це таке? - думає вона.- Чому Трістан не біжить мені цього вечора назустріч? Чи не побачив він якого ворога?» Вона спинилась, пильно вдивляючись у гущавину; раптом при місячнім світлі помітила й собі королеву тінь у воді. Добре проявила вона тут мудрість жіночу, не звела очей угору, на дерево» «Господи милосердний,- сказала потихеньку,- вчини лише так, щоб я перша могла заговорити».

Вона підійшла ще ближче. Слухайте ж, як попередила вона мовою свого милого.

- Сеньйоре Трістан, на що ви насмілились? Кликати мене в таке місце, у таку годину! Багато вже разів ви мене викликали - про щось благати, кажете. Про що ж саме? Чого ви від мене сподіваєтесь? Я прийшла-таки, бо ж не можу забути, що коли королева, то за те маю бути вдячна вам. Так от питаю тепер: чого ви хочете?

- Я благаю вас, королево, пом'якшити королівський гнів!-Вона тремтить і плаче. А Трістан благословляє господа бога, що виявив він небезпеку його коханці.

- Так, королево, я багато разів кликав вас, і все намарне; жодного разу, відколи король мене прогнав, ви не виходили до мене. Та змилосердьтеся над нещасним, що перед вами; король ненавидить мене, не знаю за що; а хто ж може уласкавити і втишити його гнів, як не в», королево, як не люб'язна Ізольда, кому довірив він своє серце?

- Та чи справді ж, Трістане, ви й досі ще не знаєте, що він думає зле на нас обох? І що думає! В якій зраді нас [62] винуватить! Хіба мені, ще збільшуючи сором та наругу, про те вам розказувати? Мій володар гадає, що я люблю вас злочинною любов'ю. Та господь знає все, і коли я кажу неправду, хай він укриє соромом моє тіло! Ніколи не давала я свого кохання нікому, опріч того, хто перший узяв мене, дівчину, в свої обійми. 1 ви бажаєте, Трістане, щоб я просила за вас короля? Та коли б він тільки дізнався, що я вийшла сюди під сосну, він узавтра розвіяв би мій попіл по вітру! Трістан застогнав тоді тяжко:

- Кажуть, любий дядьку: той не грішний, хто не чинить гріха! У якому ж серці могла зародитись така підозра?

- Що ви хочете сказати, Трістане? Ні, король, мій володар, не міг сам такої гидоти намислити. Але лукаві люди переконали його в тому, бо шляхетне серце легко піддається намовам. Вони любляться, сказали йому обмовники, і повернули нам це на злочин. Так, ви любили мене, Трістане, навіщо ще таїти? Бо хіба ж я не дружина вашого дядька, хіба ж я не врятувала вас двічі од смерті? І я, я вас теж любила: адже ви належите до королівської родини, а я багато разів чула від моєї матері, що та жінка не любить свого мужа, котра не любить його кревних. Я любила короля, а тому любила й вас, Трістане; і тепер, коли він вам поверне свою милість і ласку, я буду рада та щаслива... Але тіло мені дрижить, страх мене огортає, я йду звідси, бо й так пробула тут надто довго.

Король, схований між гіллям, на те слово відчув жалощі і тихо усміхнувся. Ізольда побігла, а Трістан їй услід гукнув: [63]

- Королево, іменем спасителя молю вас помогти мені, змилуватись надо мною. Боягузи хотіли віддалити від короля всіх, хто його любить. їм це вдалося, і тепер вони сміються з цього. Гаразд, я піду геть із цієї країни, нещасний, як тоді, коли до неї прийшов, але одного ще попросіть у короля: хай він за колишні мої послуги дасть мені із своєї скарбниці стільки, щоб я міг посплачувати свої видатки, викупить коня та зброю - і без сорому помандрувати до чужих земель.

- Ні, Трістане, не годиться вам мене про це просити. Я одна в цьому краю, одна в цьому палаці, де ніхто мене не любить, без жодної вірної руки, уся у владі королевій. Може, досить, щоб я сказала йому слово за вас, і він пошле мене на ганебну страту. Хай господь вам поможе, друже мій! Король несправедливо ненавидить вас, але хоч де б ви пішли, бог буде для вас другом і оборонцем.

І вона побігла в свою світлицю, і Бранжієна обняла її там, стривожену та стурбовану; королева розповіла їй усе. Бранжієна тоді:

- Ізольдо, пані моя,- каже,- велике чудо зробив для вас господь. Він милосердний і не хоче, щоб невинні страждали.

Під великою сосною Трістан тим часом, обпершись об мармурову огорожу, гірко скаржився:

- Хай змилується господь надо мною і одверне од мене несправедливість мого дорогого пана.

Як перескочив же він через садовий паркан, мовив собі король усміхаючись:

- Милий небоже, хай благословенна буде ця хвилина! [64]

Далека подорож, що ти в неї збирався вирушити вранці, вона вже скінчилась.

Карлик Фросін на узліссі читав на зорях; він вичитав, що король має послати його на смерть. Почорнівши від страху та сорому, він надувся зо злості і швидко кинувся втікати до уельської землі.

7. Карлик Фросін

Король Марк помирився з Трістаном. Він дозволив йому вернутися в замок, і, як раніше, знову ночує Трістан у королівській опочивальні разом з ближніми та вірними людьми; коли захоче, може він туди входити і виходити відтіль. Короля це вже не турбує. Та хто може довго таїти своє кохання?

Марк вибачив лукавим обмовникам, а коли сенешаль Дінас із Лідана потрапив якось у далекому лісі на заблуканого, нещасного горбатого карлика, він привів його до короля, король змилувався і відпустив йому провину. Та добрість короля тільки дратувала баронів; вони знову застали Трістана з королевою і так присяглися один одному: як не вижене король свого небожа із країни, то вони вернуться до своїх міцних замків і встануть на Марка війною. Вони запросили короля на раду:

- Королю, люби нас чи ненавидь, то воля твоя, але ми хочемо, щоб ти прогнав Трістана. Він кохає королеву, це може побачити кожен. А ми, ми цього не можемо стерпіти. Король, їх слухавши, зітхнув і мовчки опустив голову.

- Ні, королю, ми цього не стерпимо, бо ми тепер знаєм, що ця новина, перше така вразлива, тебе більш не дивує і що ти спочуваєш їх злочину. Що ж учиниш ти? Подумай, послухай ради. Ми - коли ти не відішлеш небожа від свого двору назавжди,- ми зречемося тебе й твого двору, вернемося до своїх баронете, заберемо з твоєї облади і су сідів. Так ми кажемо тобі: вибирай же! [67]

- Сеньйори, раз уже я повірив бридким словам, що ви казали на Трістана, і мені довелось каятись у цьому. Але ви - мої феодали, і мені не хочеться позбутися послуг моїх людей. Дайте ж мені пораду, прошу вас, ви повинні мені бути за порадників. Ви знаєте, що я не люблю непомірних гордощів та високодумства.

- То скажіть покликати, королю, карлика Фросіна. Ви не вірите йому через ту пригоду, що в саду. А хіба ж не вичитав він, проте, по зорях, що королева вийде того вечора під велику сосну? Він багато чого знає, порадьтеся з ним. І прибіг тоді проклятий горбань, і Деноален його обняв. Слухайте, якого лукавства научив він короля.

- Звеліть, королю, вашому племінникові, щоб він одвіз узавтра вдосвіта якнайшвидше в Кардюель листа до короля Артура , писаного на пергаменті і добре запечатаного воском. Королю, Трістан спить уночі біля вашого ліжка. Після першого сну вийдіть із кімнати, і присягаюсь вам богом і римським законом, що як любить він Ізольду нечестивою любов'ю, то йому захочеться поговорити з нею перед від'їздом; коли він підійде до неї так, що я того не знатиму, а ви не побачите - звеліть мене вбити. Дайте мені лише зробити те, що я знаю, і не кажіть Трістанові про своє доручення, поки не підете всі до сну.

- Гаразд,- мовив Марк,- хай буде так.

Тоді піднявся карлик на мерзенні хитрощі; він пішов до пекаря, купив у того за чотири деньє (15) білої муки і сховав її собі під одежу. Чи хто коли міг додуматись до такої лукавої вигадки? Настала ніч, король потрапезував, слуги його поснули у великій, сусідній з його опочивальнею кімнаті, [68] а Трістан підійшов, як завжди, до королевого ложа.

__ Любий небоже, вволь мою волю: поїдь верхи до короля

Артура в Кардюель, одвези йому цього от листа, привітай його від мене і довше, як день, не барись там.

- Завтра я одвезу листа, королю.

- Так, узавтра до схід сонця.

І от Трістан у великій тривозі. Од його ліжка до ліжка королевого не більше як на один спис. Шалене бажання охопило його - поговорити з королевою, і він присягся сам собі в серці, що перед світом, коли король Марк спатиме, підійде до неї. О боже, яка безумна думка! Карлик спав, як звичайно, в королівській світлиці. Коли здалось йому, що всі поснули, він устав і насипав між постіллю королеви та Трістановою білого борошна: коли б захотів хто із закоханих підійти до другого, сліди його мали зостатись на борошні.

Та Трістан не спав іще. Він побачив, що робить карлик, і подумав:

«Що ж воно таке? Цей карлик не має звички дбати про моє щастя; проте я ошукаю його: треба бути дурнем, щоб залишити для нього сліди своїх ніг».

Опівночі король устав і вийшов, а за ним горбатий карлик. У кімнаті було темно. Ні свічки запаленої, ані світильника. Трістан підвівся і став у себе на постелі. Боже наш! Навіщо йому спало це на думку? Підкорчивши ноги, він змірює оком віддалення, плигає й опиняється на королевому ліжку. Леле! Напередодні в лісі великий вепр поранив його іклом у ногу, і, на нещастя, рана досі не була перев'язана. Отож як плигав він, то від зусилля рана відкрилася [69] і з неї потекла кров; але не бачив Трістан крові, що струмує з ноги і червонить білизну на постелі. Тим часом на дворі карлик, силою своїх чарів, дізнався, що закохані одне біля одного.

Він задрижав з радості і мовив Маркові: •- Ідіть, королю, і коли ви їх не застанете вкупі, то звеліть мене повісити.

І от ідуть вони в світлицю - король, карлик і чотири лукаві вельможі. Трістан їх почув: він борзо встав, кинувся і досяг свого ліжка. Та горе! Кров саме в ту хвилину, як він стрибав, сильно полилась на муку; а тут уже й король, і барони, і карлик, несучи світоч. Трістан і Ізольда вдали, ніби сплять. Вони зостались самі в покої, і тільки Перініс спав біля ніг Трістанових і не ворушився. Але побачив король пурпурову пляму на своїй постелі і свіжо-закривавлену муку на долівці. Тоді чотири барони, що ненавиділи Трістана за його мужність та рицарську вдачу, придержують його на ліжку, погрожують нещасній королеві, сміються з неї, знущаються і обіцяють їй правий суд. Приглянувшись до Трістана, вони знайшли його рану.

- Трістане,- каже король,- ти вже нічим не можеш виправдатись; узавтра ти помреш.

А той волає до нього:

- Змилуйтесь, королю! Іменем господа, що постраждав за людей, змилосердьтесь над нами.

- Пометись за себе, королю,- кажуть на те лукаві.

- Любий дядьку, не за себе я благаю; що мені смерть? Певна річ, коли б я не боявся вас розгнівати, я дорого відплатив би за образу цим от боягузам, що без вас, королю, [78] не зважились би діткнутись руками до мого тіла. Та я шаную вас і люблю вас, і тому здаюсь на вашу ласку; що хочете, те й чиніть зо мною. Але пожалійте, сеньйори, пожалійте королеву! І Трістан упав Маркові до ніг.

- Змилуйтесь над королевою, бо коли єсть у цьому замку людина, що посміла б неправо запевняти, ніби я любив її злочинною любов'ю,- та людина мусила б зустріти мене в чесному двобої. Змилуйтесь над королевою, на бога!

Але барони міцно зв'язали його, зв'язали і королеву. О! Коли б знав він, що йому не дадуть довести свою безневинність на поєдинку, то краще дав би він себе на частини розірвати, ніж ганебно зв'язать. Та він здався на волю божу, бо знав, що ніхто не зважиться підняти на нього у двобої руку. І його була правда: він недаремне надіявся на бога. Коли він присягався, що не любив королеву злочинною любов'ю, вороги сміялися з того, як з нахабної брехні. Але я звертаюся до вас, сеньйори: вам відомо про дання, випите на морі, і ви знаєте, чи він казав неправду. Не вчинок виказує злочин, а суд. Люди бачать вчинки, але бог бачить серце,- і один лише він суддя праведний. Від нього ж то й іде той порядок, що коли кого в чому обвинуватять,- то й може виправдатись у чесному двобої, і завжди він сам бореться на боці безневинного. Ось чому Трістан вимагав суду і поєдинку і остерігався образити короля Марка. Але якби знав він, що має статись, він повбивав би зрадників. Господи, чому він не повбивав їх?

8. Стрибок із каплиці

По броду серед темної ночі котиться чутка: Трістана Й королеву впіймано, король хоче їх покарати смертю. Багаті городяни і простий люд - усі плачуть.

- Ой лихо, як же нам не плакати! Трістане, хоробрий бароне, невже ж маєш ти вмерти од такої зрадницької підлоти? А ти, королево щира та шляхетна! В якій землі має народитись королівна, така, як ти, гарна на вроду, така, як ти, всіма люблена?

- І все це вийшло од твого чаклунства, горбатий карлику! Хай той не побачить вовіки лиця господнього, хто, зустрівшися з тобою, не вразить тебе списом у серце!

- Трістане, милий друже, коли Моргольт, прибувши сюди забрати наших дітей, зійшов з корабля на цім от березі, жоден із баронів не насмілився піднести на нього зброю, і всі мовчали, як німі. А ти, Трістане, ти став до бою за всіх нас, корнуельців, і вбив Моргольта; і він поранив тебе списом, що ти ледве за нас не помер.

- То чи ж можемо ми сьогодні, все те пам'ятаючи, пристати, щоб тебе ведено на смерть?

Скарги й плачі постають у місті; всі біжать до замку. Але король у такім гніві, що нема такого сильного та відважного барона, котрий наважився б той гнів словами пригамувати.

Минає ніч, день ізближається. До схід сонця їде Марк за город, туди, де звичайно судив він своїх підданців. Там велить він викопати рів і накидати в нього узлуватої [73] колючої лози та викопаної з корінням білої й чорної тернини. Коли настав час ранішньої молитви, він звелів скликати з усієї землі корнуельських людей. З гамором сходяться вони; нема такого, хто б не плакав, опріч одного лише тінтажельського карлика. І сказав тоді король:

- Сеньйори, я повелів накласти багаття з тернини для Трістана і для королеви, бо вони зробили злочин.

Але всі тоді в крик:

- Хай буде суд, королю, хай буде перше суд, розгляд і оборона! Ганебно й злочинно було б убити їх без суду. Королю! Почекай, змилуйся над ними!

А Марк на те гнівно:

- Ні! Не буде їм ні суду, ні милості, ні оборони! Присягаюсь іменем творця світу, коли ще хто насмілиться просити мене про це,- перший згорить на цьому огні! І от наказує він розпалити огонь і привести із замку першого Трістана.

Тернина палає, всі мовчать, король жде. Слуги прибігли до замку, де закоханих оточила міцна сторожа. Вони тягнуть Трістана за зв'язані руки. Боже правий! Яка то мерзотність була так його зв'язати. Він плаче від наруги; але що по його сльозах? Ведуть його зганьбленого, а королева кричить, з горя сливе зовсім обезумівши:

- Коли б мене вбили, друже, аби лиш ти жив,- яка то була б радість!

І от сторбжа та Трістан прямують із міста туди, де розкладено багаття.

Аж раптом позад них з'являється вершник; він мчить учвал, доганяє їх і на ході сплигує з свого коня: це Дінас, добрий [74] сенешаль. Почувши, що скоїлось, він виїхав із свого замку Лідан; піна, піт і кров струмували з боків його коня.

__ Сину мій, я поспішаю на королівський суд. Коли бог

поможе, я дам йому таку пораду, що буде вам обом • у пригоді; уже ось і тепер я можу хоч маленьку та зробити тобі послугу.

- Приятелі,- каже він тоді до слуг,- я хочу, щоб ви вели його без пут (і Дінас розрубав ганебні мотузи); якби він попробував утікати, то хіба не маєте ви мечів у руках? Він цілує рицаря в уста, сідає знову на сідло і мчить далі. Отже, послухайте, який бог милосердний та добрий! Він, що не бажає смерті навіть грішникові, почув ревний плач та стогін бідних людей, що молилися за взятих на муки коханців. Над дорогою, де проходив Трістан, на верхів'ї скелі стояла при морі повернена на північ каплиця. її стіни підносились на краю високої, стрімкої берегової скелі, і розмальоване вікно - мистецький утвір якогось святого - виходило над страшне глибоке провалля. Трістан і каже своїм супровідникам:

- Панове, ви бачите цю каплицю, дозвольте мені зайти в неї. Смерть моя близька, і я хочу помолитись богові за всі свої гріхи й провини. В каплиці немає іншого виходу, крім цього, кожен із вас має меча. Ви добре знаєте, що я можу вийти тільки цими дверима і що, помолившись, муситиму знов віддатись вам у руки.

Один із сторожів сказав:

- Певна річ, ми можемо йому це дозволити.

І вони дали йому ввійти. Він перебігає каплицю, переплигує хори, досягає розмальованого вікна, розчиняє його [75] й кидається вниз. Краще-бо впасти тут і розбитись, аніж умерти на огні, та ще перед таким збіговищем! Знайте ж, сеньйори, що бог змилувався над ним. Вітер набрався в його одежу, поніс рицаря і легко посадив його на широкому камені, біля підніжжя скелі. Люди в Корнуельсі і досі називають цей камінь «Трістанів стрибок».

А перед каплицею чекають та й чекають. Даремне! Тепер уже бог узяв його під свою охорону. Він біжить, сипкий пісок обвалюється під його ногами. Він падає, обертається, бачить далеке багаття: огонь палає, дим іде вгору. Він біжить.

З мечем при боці Горвеналь чвалом вимкнув із гброда: король спалив би був його замість його пана. Він догнав Трістана в чистім полі, і Трістан скрикнув:

- Учителю! Господь змилувався надо мною. О, я нещасний, навіщо це мені? Коли немає Ізольди, то немає нічого для мене дорогого. Чому я краще, падавши, не розбився? Я врятувався, Ізольдо, а тебе уб'ють. її спалять через мене; я через неї теж умру.

Горвеналь на те каже:

- Милий мій пане, заспокойтеся, не слухайте свого гніву. Бачите той он густий чагарник, оточений широким ровом? Сховаймось там. Багато проходить людей цією дорогою, вони нас оповістять про все, і коли, сину мій, королева Ізольда буде спалена, то я, клянусь ім'ям Ісуса, сина Марії, не знатиму відпочинку доти, доки ми не помстимось за неї.

- Дорогий учителю, у мене нема меча.

- Ось він - я привіз тобі. [76]

- Гаразд, учителю; тепер я не боюсь нікого, опріч господа.

- Іще, сину, у мене під одежею річ, що вельми тебе потішить: мідний і легкий панцер; він може бути тобі в знадобі.

- Давай його сюди, славний учителю. Присягаюсь богом, у якого вірую,- тепер я визволю свою милу.

- Не поспішай,- відповідає Горвеналь.- Господь, напевне, готує для тебе вірнішу помсту. Зміркуй, що тобі не можна зближатись до огнища: круг нього стоять городяни, а вони бояться короля; котрий і хотів би, щоб ти звільнився, перший тебе ж і вдарить. Сину, добре каже приказка: безумство - не хоробрість. Почекай...

Коли Трістан кинувся зо скелі, один бідний чоловік із простого люду побачив, як устав він і побіг. Чоловік той кинувся до Тінтажеля і тайкома ввійшов у королевину світлицю.

- Королево, не плачте. Ваш друг урятувався.

- Хай буде благословен господь! - мовила вона.- Чи тепер мене зв'яжуть чи розв'яжуть, помилують чи скарають - мені байдуже!

Лихі люди так скрутили їй руки, що з них аж кров текла,- але вона казала усміхаючись:

- Чого б я була варта, якби заплакала від цієї муки тепер, коли милосердний бог вирвав мого друга із рук ворогів.

Коли дійшла до короля новина, що Трістан утік із каплиці- він поблід од гніву і наказав слугам привести до нього Ізольду. [77]

Ведуть її, вона з'являється на порозі світлиці і простягає ніжні свої закривавлені руки. Стогін устав тоді на вулиці.

- Господи, змилуйся над нею! Шляхетна, горда королево, скільки печалі принесли в нашу землю ті, що на тебе виказали. Хай будуть вони прокляті!

І от приведено королеву до тернового огню. Тоді Дінас, сеньйор Лідана, упав королю до ніг.

- Королю, вислухай мене; я довго служив тобі чесно й незрадливо, не шукаючи користі, бо ж немає бідаря, сироти, старої жінки, що дали б мені хоч гріш за сенешальство, яке я маю від тебе все своє життя. В нагороду за це помилуй королеву. Ти хочеш спалити її без суду: це недобре, бо вона не признається до того злочину, в якому ЇЇ обвинувачуєш. Подумай. Коли ти спалиш її на огні, небезпека постане в твоєму краю: Трістан утік; він добре знає всі долини, пущі, всі шляхи й дороги; він одважний вояк. Певне, ти йому дядько, і він не нападе на тебе; але кожного з баронів, твоїх васалів, він, зустрівши, уб'є.

І чотири обмовники, теє чувши, побіліли; їм здалося, що вони вже бачать, як Трістан засів у засідці і чигає на них.

- Королю,- каже сенешаль,- коли правда, що я все життя вірно тобі слугував,- віддай мені Ізольду; я відповідатиму за неї як охоронець і заручник.

Але король узяв Дінаса за правицю і заприсягся всіма святими, що зараз же покарає Ізольду, Тоді Дінас підвівся на рівні ноги.

- Королю, я вертаюсь до Лідана - і більше вже я вам не слуга. [78]

Ізольда сумно усміхнулась йому. Він сів на свого ратного коня і поїхав скорбний, похмурий, з опущеним чолом. Ізольда стоїть перед огнем. Юрба круг неї кричить, проклинає короля, проклинає злих баронів.

Сльози котяться по королевиному обличчю. Вона одягнена у вузьку сіру одежу, з тонкою на ній золотою смужкою; золота нитка заплетена в її косах, що спадають нижче колін. Тільки лиху, невірну людину не взяв би за серце жаль, бачивши ту вроду невимовну. Боже, як міцно зв'язали їй руки!

На той саме час сто гидких, струпом укритих прокажених пришкутильгали на своїх милицях, з шумливими торохкав-ками в руках, до місця кари; їхні налиті кров'ю очі, милуючись, дивилися з-під напухлих повік на видовище. Івен, найбридкіший з-поміж хворих, крикнув до короля верескливим голосом:

- Королю, ти хочеш укинути в огонь свою жінку; це добра покара, але надто коротка. Це полум'я її скоро спалить, а вітер скоро рознесе її попіл. І коли огонь потухне, стражданням її настане край. Коли хочеш, я тобі пораджу гіршу кару, таку, що вона житиме, але в ненастаннім безчесті та в нарузі, і щодня, щогодини проситиме собі смерті. Хочеш цього, королю? Король одказав:

- Так, життя для неї у вічному безчесті й нарузі гірше, як смерть. Хто навчить мене таких тортур, того я над усіх полюблю.

- Королю, я коротко скажу тобі свою думку. Глянь, ось у мене сто товаришів. віддай нам Ізольду, хай вона належить [79] нам усім. Хвороба розпалює наші бажання. Оддай її своїм прокаженим. Жодна жінка не кінчала гірше свого життя. Глянь, як лахміття поприкипало до наших виразок, що сльозять і гнояться. І коли та, що при тобі втішалася дорогими шатами, підбитими кольоровим футром, пишними оздобами, мармуровими світлицями, добрими винами, шанобою, веселощами та розкішними розривками,- коли вона побачить двір твоїх прокажених, коли їй доведеться ввійти в наші низькі халупи, лягти в одну постіль з нами,- тоді Ізольда Прекрасна, Ізольда Білява збагне свій гріх і пошкодує за цим славним терновим огнем. Король вислухав його, устав і довго стояв нерухомо. Потім він підійшов до королеви і вхопив її за руку. Вона заволала:

- На бога, королю, спаліть мене швидше, спаліть мене! Але король віддав її калікам. Івен узяв її, і сто прокажених її тісно оточили.

Чувши їхній крик і вереск, всі серця сповняються жалощами, але Івен радіє; Ізольда йде, Івен веде її. Гидке стовписько вийшло за місто.

Їм припало йти тою дорогою, де був Трістан у засідці. Горвеналь скрикнув:

- Сину, що ти вчиниш тепер? Он твоя кохана. Трістан виїхав з гущавини.

- Івене, буде тобі її вести, облиш її, коли хочеш жити. Але Івен скинув свого плаща.

- Вперед, товариші! За милиці! За костури! Покажімо свою одвагу. [80]

Славно було глянути, як прокажені поскидали свої плащі, як вишикувались вони до бою, кульгаючи на хворих ногах, як вони з криком та з риком, з гидким сопінням розмахували своїми палицями; той погрожує, той гарчить, як пес. Та гидко було Трістанові вбивати їх. Розказують оповідачі, що Трістан убив Івена; не личить так говорити. Ні, він був надто шляхетний рицар, щоб бити такий набрід. Але Горвеналь, виламавши міцну дубову гілляку, вдарив нею Івена в лоб; чорна кров бризнула і залила його аж до потворних ніг.

Трістан одбив королеву: уже їй тепер не буде нічого лихого. Він розрізав пута на її руках, і от вони втрьох - Трістан, Ізольда й Горвеналь - покинули ту рівнину і пішли шукати схованки в лісі Моруа. Там, у найтемнішій гущавині, Трістан не боявся уже ніякої небезпеки, ніби опинившись за стінами міцного замку.

Коли настав вечір, вони спинились біля підніжжя гори; страх утомив королеву, вона поклала голову Трістанові на груди і заснула.

Уранці Горвеналь позичив у якогось лісничого лук і дві добре оперені та зазублені стріли і дав їх Трістанові, доброму стрільцю та мисливцеві. Той витропив дику козу і вбив її. Горвеналь назносив сухого хмизу, викресав огню і розпалив багаття, щоб спекти дичину. Трістан нарізав віт, збудував із них куреня і вкрив його листом; Ізольда густо настелила в курені трави. І от у глибині дикого лісу почалося для втікачів суворе, а проте любе їм життя.

9. Ліс Моруа

В гущавині дикої пущі з тяжкими зусиллями блукають вони, ніби зацьковані звірі, тільки вряди-годи пощастить їм переночувати де-небудь дві ночі поспіль. їжа їхня - лише м'ясо лісової звірини, і, жалкуючи, згадують вони про смак солі та хліба. їхні обличчя схудли й поблідли, одежа, чіпляючись за колючки, порвалася на лахміття.

Вони любляться, вони не страждають.

Одного дня, мандруючи в цих великих лісах, що ніколи не знали сокири, вони натрапили на житло пустельника Огріна. На сонці, в світлому кленовому гаю, старий тихо походжав перед своєю каплицею, обпираючись на патерицю.

- Сеньйоре Трістан,- скрикнув він,- знайте, якою великою присягою заприсяглися мешканці Корнуельсу! Король ізвелів оголосити по всіх усюдах: хто зловить вас, той дістане в нагороду сто марок(16) золотом. І от усі барони побожились, що привезуть вас до короля, хоч живого, а хоч мертвого. Покайтеся, Трістане! Бог дарує грішникам їхні провини, як вони каються.

- Мені покаятись, сеньйоре Огрін? В якому ж гріху? Ви, що нас судите тепер, чи ви ж знаєте, який напій випили ми на морі? Так, славний трунок сп'янює нас, і я волів би все життя старцювати по дорогах, живитися травами та корінням, аби була при мені Ізольда, ніж без неї бути королем пишного королівства. [83]

- Хай вам бог поможе, Трістане, бо ви втратили і цей світ, і той. Зрадника свойого пана закон велить розірвати двома кіньми, спалити на огні, і там, де залишиться з нього попіл, не росте вже трава і марно працює хлібороб: і дерево, і всяке зело там гине. Трістане, віддайте королеву тому, хто взяв із нею шлюб по римському закону.

- Вона вже не належить йому: він оддав її своїм прокаженим; у прокажених я її відбив. З тієї хвилини вона моя, я не можу розлучитися з нею, а вона зо мною. Огрін сів; у ногах його плакала-тужила Ізольда, поклавши голову на коліна людині, що терпить муки в ім'я боже. І говорив їй пустельник слова із письма святого; але вона, ридаючи, хитала головою і не хотіла йому вірити.

- Горе мені! - сказав Огрін.- Хіба ж є слова, щоб ними втішати мертвих? Покайся, Трістане, бо нерозкаяний грішник - то мрець.

- Ні, я живу і не каюсь. Ми вернемося в діброву, що дає нам притулок і охорону. Ходім, Ізольдо, друже мій коханий.

Ізольда підвелась; вони взялись за руки і пішли поміж високою травою та кущами вересу; дерева з'єднали за ними свої віти, і листя закрило їх від людського ока. Послухайте, сеньйори, про дивну пригоду. Трістан іще раніше, бувши при королі, виховав мисливського пса - гарного, жвавого, доброго до біги: жоден граф, жоден король не мав у себе такого славного собаки для полювання з луком. Звали його Гюсден. Довелось замкнути його в башті, прив'язавши до колоди; відколи не бачив Гюсден свого хазяїна, він не брав ніякої їжі, рив землю пазурами, плакав, як людина, жалібно вив. Чимало кому зробилось його шкода.

- Гюсдене,- казали ті люди,- не було ще тварини, яка б любила так щиро, як ти. Так, мудро сказав Соломон: мій вірний друг - то мій вірний хорт.

І король Марк, згадуючи минулі дні, казав у серці своєму:

- Великий розум у цього пса, що так він нудьгує за своїм господарем: справді-бо, чи є людина в Корнуельсі, варта Трістана?

Три барони прийшли до короля:

- Сеньйоре, скажіть одв'язати й відпустити Гюсдена, ми тоді справді дознаємось, чи він горює так за хазяїном; а коли ні, то ви побачите: як скоро його відпустять, він з розкритою пащекою, з висолопленим язиком буде кидатись на людей і на тварин.

І от його одв'язано. Він виплигує в двері і біжить до кімнати, де перше знаходить, було, Трістана. Він гарчить, виє, нюшкує і натрапляє, нарешті, на господарів слід. Ухопивши тропу, він крок за кроком іде до того місця, де мали спалити Трістана. Всі їдуть за ним і дивляться, що то буде. Він голосно гавкає і дереться на скелю. От він уже в каплиці, стрибає на престол; раптом кидається у вікно, падає біля підніжжя скелі, знову нападає на слід, кілька хвилин лишається в густому гаю, де Трістан ховався в засідці, і далі біжить у пущу. Усякому, бачивши те, серце стислося з жалощів. [85]

- Ясний королю,- сказали тоді рицарі,- годі нам за ним гнатися, він може нас завести в такі місця, звідки важко було 6 повернутись.

Усі поїхали назад. А пес у діброві подає дзвінкий голос,

і лісова луна його підхопила.

Здалека почули це Трістан, королева та Горвеналь.

- Це Гюсден,- мовили вони і вжахнулись: видима річ, король женеться за ними, пустивши на їх, як на дикого звіра, свої ловецькі собаки... Вони заглибились у непрохідний чагарник. На краю чагарника Трістан спинився і натяг свого лука. Але як Гюсден побачив і пізнав свого пана, то плигнув до нього, почав крутити головою і хвостом і дугою вигинати спину. Чи хто бачив коли таку радість? Потім він підбіг до Ізольди Білявої, до Горве-наля, навіть до коня й до того полащився. Жалко було його Трістанові!

- Лишенько! - мовив він.- І навіщо він нас найшов? Що має робити з собакою, котра не вміє таїтись, гнана й переслідувана людина? По лісах і долинах, по горах і ярах король розшукує нас; Гюсден нас ізрадить своїм гавканням. Ох! Любов і щире серце привели його сюди шукати собі смерті. Але ж нам треба стерегтись. Що робити, порадьте мені?

Ізольда погладила Гюсдена рукою і сказала:

- Сеньйоре, змилуйтесь над ним! Я чула про одного лісничого в Уельсі, що привчив свого пса гнати по сліду раненого оленя, не подаючи голосу. Друже Трістане, що б то була за радість, якби привчити до цього і Гюсдена. [86]

Він на яку хвилину замислився. Гюсден тим часом лизав Ізольді руки. Жаль узяв Трістана, і він одповів: - Спробую. Дуже тяжко було б мені його вбити. Незабаром по цьому пішов Трістан полювати, вигнав оленя й поранив його стрілою. Гончак хотів був кинутись звірові вслід і забрехав так голосно, аж далеко покотилася луна. Трістан ударив його й примусив замовкнути; підвів голову пес, дивиться на свого хазяїна, не сміє знову подати голос, боїться доганяти оленя. Тоді Трістан кладе його біля своїх ніг і злегка вдаряє себе по чоботі каштановою гілкою, як то роблять мисливці, щоб нацькувати псів; на цей знак Гюсден знову хоче загавкати, Трістан знову карає його. Так от муштруючи, за який, може, місяць він навчив собаку ганяти звірину нишком. Як поранить, було, стріла його оленя чи дику козу, Гюсден, не подаючи голосу, мчить за звіром чи то травою, чи то снігом, чи кригою; догнавши дичину в лісі, він умів позначати те місце, зносячи туди сухе гілля; а добереться до здобичі в степу, то вкриє її травою та й вертається, нізащо не гавкаючи, по свого пана. Минуло літо, настала зима. Закохані мали собі пристановище в печері, під кам'яною скелею; земля замерзла, і колючі крижинки вкрили їхню постіль із сухого листя. Але така була сила їхнього кохання - ні він, ні вона не відчували свого горя.

Настав знову ясний час, і вони поставили під деревами курінь із позеленілих уже віт. Трістан змалку навчився переймати у лісових пташок їхні голоси, він міг то співати вивільгою, то дзенькати, як синиця, то тьохкати посолов'їному [87] , і не було тої птиці, якої він би не вдав. Отож інколи сила-силенна пташок, злетівшись на його свист, сідали у вітах куреня і, надимаючи свої горля-ночки, любо виспівували в красному сонячному світлі. Тепер не блукали вже залюблені по лісі, шукаючи схову: жоден із баронів не зважувався за ними ганятись, знаючи, що Трістан кожного повісив би на гілляці першого-ліпшого дерева. Проте якогось дня один із недобрих баронів, Гене-лон - хай буде прокляте його ім'я,- віддавшися мисливському запалу, насмілився заїхати аж під Моруа. Того саме ранку в яру на узліссі Горвеналь розсідлав свого коня і попасав його на молодій травиці, а в гаю під зеленим гіллям, на ложі із весняних квітів, Трістан держав королеву в міцних обіймах; обоє спали.

Зненацька Горвеналь почув голоси ловецьких псів: вони шалено гнали оленя, олень біг просто в яр. Здалеки, на полявині, з'явився мисливець, Горвеналь пізнав його: це був Генелон, чоловік, що його Трістан ненавидів понад усіх; один, без джури, стиснувши острогами закривавлені боки свого румака, затинаючи його гарапником по шиї, мчав він уперед. Притаївшись за деревом, Горвеналь чатував; прудко летить їздець, та не так прудко буде він вертатись.

Він зближається, Горвеналь вискакує зо своєї засідки, хапає коня за гнуздечку, пригадавши в цю хвилину, скільки-то зла вчинив цей лукавець, убиває його, розрубує на частини його тіло і йде пріч, несучи з собою одтяту голову. А там, на розкішній постелі з квіток, під наметом із гілля, Трістан і королева спали, тісно обнявшись. Горвеналь тихенько [88] підійшов до них із мертвою головою в руці. Генелонові доїжджачі, найшовши під деревом тулуб без голови, стратили тяму; їм здалось, що Трістан женеться вже й за ними, і вони кинулись урозтіч, боячись неминучої смерті. Відтоді ніхто не важився полювати в тих пущах. Щоб звеселити серце своєму панові, коли той прокинеться, Горвеналь прив'язав мертву голову за волосся до жердини куреня так, що густе листя обвивало її навкруги. Трістан пробудився - і бачить напівзаховану межи листям голову, що дивиться на нього. Він упізнав Генелона і встає, ужахнувшись, на рівні ноги. Але вчитель кричить йому:

- Заспокойся, він мертвий. Я його вбив цією от шпагою. Сину мій, це твій ворог.

Врадувався тоді Трістан: той, кого він ненавидів, Генелон, уже неживий.

І от уже ніхто не насмілювався заходити до того дикого лісу: страх стояв там за сторожа, і закохані були там єдині господарі. Тоді ж то Трістан змайстрував лука і назвав його Несхибним: стріла з нього попадала в ціль, чи то була людина, чи звірина, і саме в те місце, куди хотілося влучити.

Це було влітку, сеньйори, в жнива, за який час після зелених свят. Пташки, сидячи на росяному гіллі, виспівували назустріч ранішній зірниці. Трістан вийшов із куреня, озброївся мечем, перевісив через плечі лука та й вирядився по здобич. Ще й вечір не настане, як його спіткає велике лихо. Ні, жодні в світі закохані не любилися так щиро, і жодні не заплатили такими муками за свою любов. Намучений [89] спекою, вернувся Трістан з полювання і обняв королеву, а вона:

- Друже, де ти був?

- Я ганявся за оленем, він утомив мене до краю. Глянь: з мене піт так і ллється. Я хотів би лягти заснуть.

Під наметом із зеленого гілля на постелі з свіжої трави Ізольда лягла перша.

Трістан ліг обіч неї, поклавши між нею й собою меча без піхов. На щастя собі, вони полягали як були, в одежі. У королеви на пальці був золотий перстень з чудовими смарагдами, весільний дарунок від короля; пальці її так схудли, що обручка ледве держалась. Вони спали обнявшись. Трістан одну руку поклав під голову милій, а другою міцно пригортав її прекрасне тіло; але уста їхні не торкались одні одних. Ні вітру, ні шелесту навкруги. Крізь сплетене гілля сонячний промінь упав на Ізольдине обличчя, і воно сіяло, мов ясна крижинка.

Саме того ранку побережник, обходячи ліс, натрапив на пом яту траву; то залюблені спочивали там напередодні. Не збагнувши, хто б то міг бути, побережник пішов слідом і натрапив на їхній намет. Він побачив, як вони сплять, пізнав і кинувся втікати, боячися страшного гніву розбудженого Трістана. Прибіг він просто до замку Тінтажель, що був за два льє (17) відти, і піднявся по сходах у королівський зал, де король творив суд у колі своїх васалів.

- Друже, пощо ти сюди примчав, та ще й такий задиханий, як псар, що довгий час гнався слідом за хортами? Може й ти маєш до нас яку скаргу? Хто тебе вигнав із мого лісу? [90]

Побережник одкликав його набік і пошепки сказав йому:

- Я бачив королеву і Трістана. Вони спали. Я злякався.

- Де це було?

- Вони в курені, в лісі Моруа. Вони сплять обнявшись. Не гайся, як хочеш помститись.

- Іди, чекай мене на узліссі біля підніжжя Червоного Хреста. Гляди, ні перед ким не прохопись про те, що бачив. Я дам тобі золота й срібла скільки захочеш.

То побережник пішов і сів виглядати короля біля підніжжя Червоного Хреста. Прокляття шпигові! Але ж він і помер ганебною смертю, це ви зараз самі побачите. Король сказав осідлати коня, озброївся мечем і крадькома виїхав без слуг, без супутників із міста. Ідучи, пригадав він про ту ніч, коли зловив був свого небожа: яку ж тоді ніжність появила до Трістана яснолиця білява Ізольда! Аби-но застати їх несподівано, буде їм кара за їхні гріхи, буде їм помста за ганьбу та безчестя! Біля Червоного Хреста найшов він побережника.

- Іди попереду, веди мене швидко і просто.

Чорна лісова сутінь огорнула їх звідусіль. Виказник іде вперед, король за ним. Він надіється на свій меч, що не раз служив йому вірою й правдою. Так! Прокинеться Трістан, і один із них - котрий, то тільки господь відає,- упаде мертвий.

- Королю,- шепоче побережник,- уже близько.

Він підтримав йому стремено, а коня прив'язав за гнуздечку до кислиці. Ще пройшли трохи - і враз на сонячній поляні побачили заквітчане шатро з гілля. Король розстебнув свою мантію з щирозолотими застіжками [91] і одкрив тим свій прекрасний стан. Вихопивши меча з піхов, присягається він у своєму серці, що коли не вб'є їх, то помре сам. Побережник пішов був за ним, але він дав йому знак вернутись.

Увійшов король під гіллясте шатро, розмахнувся гострим мечем... Яке ж то буде горе, коли він ударить ним! Але враз він примітив, що королевині уста не торкаються Трістанових і що меч без піхов лежить між ними. - Господи мій, що я бачу! - сказав він.- Чи слід же їх убивати? Скільки вже часу вони живуть у цьому лісі,- і коли б любилися безумною любов'ю, то не клали б між собою меча. А хіба не знає кожен, що покладений між двома тілами меч найвірніша охорона і запорука невинності. Безчесно кохаючись, вони не лежали б так непорочно. Ні, я їх не вбиватиму, це був би великий гріх. І якщо я розбудив би його і один із нас упав у двобої мертвий,- то довго про це говорили б люди, і сором упав би на нас. Але я зроблю так, щоб, прокинувшись, вони зрозуміли, що я бачив їх сонних і не хотів їм смерті, що господь їм прощає й милує їх.

Сонце крізь віти пекло біле Ізольдине личко, король узяв свої лямовані горностаєм рукавиці. «Це вона,- думалось йому,- це вона привезла мені їх з Ірландії». І він прилаштував рукавиці між листям так, щоб затінити королеву від проміння, потім тихенько зняв оздобленого смарагдами персня, що колись подарував королеві,- тоді насилу надіто його на палець, а тепер пальці були такі худі, що перстень відразу знявся. На місце його король надів свою каблучку - дарунок від Ізольди. Узяв він і покладеного між [92] закоханими меча,- так, це був той самий меч, котрий пощербився колись об Моргольтів череп,- поклав на його місце свого, вийшов із куреня, скочив на сідло і сказав побережникові:

- Утікай тепер, рятуйся як можеш!

А Ізольді приснився сон. Снилось їй, що вона в прегарному наметі серед лісу. Два леви кинулись на неї і почали між собою за неї битись... Зойкнувши, королева прокинулась: лямовані білим горностаєм рукавиці впали їй на груди. На той крик Трістан підвівся, хотів ухопити свого меча і враз, глянувши на золоту його головку, побачив, що це - королів меч. Королева також пізнала королевого персника. Вона скрикнула:

- Горе нам, горе! Король нас застав!

- Так,- відповів Трістан,- він забрав мого меча. Він був сам, він злякався й пішов шукати собі підмоги. Він вернеться і спалить нас перед усім народом. Утікаймо!

І, мало де відпочиваючи, попростували вони з вірним Горвеналем на уельську землю, аж до границь лісу Моруа. Яких-то мук завдало їм кохання!

10. Пустельник Огрін

Минуло три дні. Трістан довго ходив по лісі, висліджуючи раненого оленя. Настала ніч, і от у темряві густого лісу почав він собі роздумувати:

- Ні, король змилосердився над нами не через те, що злякався. Він узяв мого меча, я спав, я був у його руках, він міг мене вбити одним ударом; навіщо б йому підмога? А якби він хотів узяти мене живого, то нащо було, забравши мого меча, лишати мені свого? Ні, я пізнав тебе, батьку мій! Не злякався ти, а ніжність і добрість заговорили в твоїм серці і сказали вибачити нашу провину. Вибачити? Але хто міг би, не накликаючи на себе ганьби, вибачити такий гріх? Ні, він не вибачив, а зрозумів. Він збагнув, що перед карним огнищем, у надбережній каплиці, у засідці на прокажених нам помагав і беріг нас бог. І Згадав він також хлопчика, що грав колись у короля біля ніг на арфу, і землю мою Лооннуа, яку я покинув для нього, і Моргольтів спис, і пролиту за нього кров. Він згадав, що я не визнав своєї вини, а марно вимагав правдивого суду і чесного поєдинку, і шляхетне серце дало йому зрозуміти те, чого інші люди не розуміють: не те, що він знає - він і знати не може - правду про наше кохання; але він вагається, надіється, він почуває, що я не сказав неправди, він хоче, щоб я став перед суд і оборонив себе. О добрий мій дядьку, перемогти з божої ласки у двобої, помиритися з вами, надіти знову для вас панцер і шолом! Але що я? Таж він забрав би королеву... А я б віддав? [95]

Чому, чому він не зарубав мене сонного? Ще недавно він гнав мене і переслідував, і я міг його ненавидіти: він віддав королеву хворим, вона більше не належала йому. Вона була моя. А тепер він, великодушний, пробудив у моєму серці давню ніжність і одвоював королеву. Королеву? Вона була королевою, живши в нього, а тут, у лісі, вона живе, як рабиня. Що зробив я з її молодістю! Замість пишних, прикрашених шовком світлиць я даю їй цю дику пущу; не в палатах, у вбогому курені живе вона; і це ж я її повів на таку тяжку путь! Господи милий, всесвітній володарю, молюся тобі й благаю: дай мені сили вернути Ізольду королю Маркові! Хіба вона не дружина його, вінчана по римському закону перед усіма значними панами Корнуельсу? І, обпершись на свій лук, довго тужив і сумував Трістан серед темного лісу.

У лісовій гущавині, де за огорожу був колючий терен, Ізольда Білокоса виглядала Трістана. У місячному промінні заблищав у неї на пальці золотий перстень, короля Марка дарунок. І вона помислила:

- Цю обручку надів мені любо та ґречно зовсім не той розгніваний чоловік, що віддав був мене прокаженим; ні, це добрий, ласкавий король, що, відколи я прибула в його країну, був для мене за друга й охоронця. Як любив він Трістана! Але я прибула - і що я вчинила? Трістанові треба б жити в королівському палаці і мати під своєю рукою сотню молодих вояків, які збройно служили б йому, шукаючи рицарської честі. Він би їздив од замку до замку, од баронства до баронства, здобуваючи славу й багатство. А через мене він забув ратну справу, через мене вигнано [96] його з королівського двору, через мене блукає він диким звіром по лісах!

Тут вона почула шелест опалого листя і тріщання сухих гілок: то вертався до неї Трістан. Як завжди, вийшла Ізольда йому назустріч; узявши в нього зброю, вона зняла Несхибний лук та стріли і одв'язала меч.

- Мила моя,- сказав Трістан,- це королів меч. Він мав нас убити, він пожалів і помилував нас.

Ізольда взяла меча, поцілувала золоте його держальце, і Трістан помітив, що вона плаче.

- Коли б я міг, люба, помиритися з королем Марком! Коли б він дозволив мені виявити на поєдинку, що я ніколи й на мислі не мав любити тебе безчесною любов ю! Кожного рицаря від Лідана до Дюргама, що наважився б сказати проти мене слово, викликав би помірятися зо мною в чистім полі. А згодився б король залишити мене як свого дружинника,- і я вірно служив би йому, здобуваючи для нього, батька свого й пана, хвали і слави; оді-слав би мене, лишивши тебе при собі,- і я пішов би до Фризії (18) або Бретані з одним лише товаришем - Горвена-лем. Але скрізь я залишився б вашим, королево Ізольдо. Я про цю розлуку заговорив тільки через те, що вам довелося так довго терпіти зо мною тяжке й злиденне життя серед цієї пустелі.

- Трістане, згадайте про пустельника Огріна, що живе в гаю. Вернімося до нього, і, може, щирою молитвою ми виблагаємо прощення й ласки у нашого небесного владики. Ходімо, друже мій, вірний мій Трістане! [97]

Вони розбудили Горвеналя, Ізольда сіла на коня, Трістан ішов поруч і вів його за поводи, і так цілу ніч прямували вони востаннє любимими їм лісами, ні слова не говорячи. Вранці мандрівці мали перепочивок, а потім рушили далі і не спочивали вже, доки не дійшли до того місця, де спасався пустельник. На порозі своєї келії Огрін читав книгу. Побачивши їх іще здалека, він скрикнув привітно:

- Друзі мої! Як гонить вас кохання від одного нещастя до другого! Доки будете ви такі безумні? Будьте ж мужні, покайтеся!

А Трістан на те:

- Вислухайте мене, сеньйоре Огрін. Поможіть нам дійти до згоди з королем. Я віддам йому королеву, а сам удамся далеко, в Бретань чи у Фризію. Коли ж захоче король мати мене при собі,-я вернусь і праведно служитиму. Низько вклонившися доброму самотникові, Ізольда сказала йому і своє скорботне слово:

- Не можу я далі так жити. Не кажу, що я каюся в любові моїй до Трістана, що я ремствую за любов його до мене. Ми покохались навіки. Але принаймні тіла наші повинні бути розлучені.

Спасенник заплакав і, ніби проказуючи молитву, сказав:

- Господи, владарю всесильний! Дяка тобі й хвала, що дав ти мені жити досі, щоб я врятував цих от нещасних. І він почав утішати та розважати їх мудрими речами, а потім приніс чорнило й пергамент і написав для Трістана листа до короля, де просив у того миру та згоди.

Коли він написав усі слова, що Трістан проказував, рицар запечатав листа своїм перснем. [98]

- Хто ж однесе цей лист? - запитав пустельник.

- Я його віднесу сам.

- Ні, сеньйоре Трістан, небезпечна це для вас путь. Я піду замість вас, я добре знаю всіх у замку.

- Облиште це, сеньйоре Огрін; королева зостанеться тим часом у вас, а я зо своїм конюшим, що стерегтиме мені коня, виряджусь увечері в дорогу.

Коли темрява огорнула пущу, Трістан і Горвеналь рушили. Біля тінтажельської брами Горвеналь залишився, а Трістан пішов далі. Нічна сторожа на мурах сурмила в свої сурми. Він зійшов у рів і, наражаючись на смертельну небезпеку, пройшов у місто. Як колись, перескочив рицар через гострий частокіл саду, побачив знову мармуровий ґанок, джерело, велику сосну - і підійшов до вікна того покою, де спав король. Марк прокинувся.

- Хто ти, що кличеш мене уночі, в таку годину?

- Королю, це я, Трістан, я приніс до вас листа. Я залишаю його тут, на віконних ґратах. Скажіть прив'язати вашу відповідь до Червоного Хреста.

- На бога, любий племіннику, почекай мене.- Король вибіг на поріг і тричі гукнув у нічну темряву:

- Трістане! Трістане! Трістане, сину мій!

Але Трістан одбіг уже далеко. Він найшов свого конюшого і легко скочив на сідло.

- Безумної - мовив Горвеналь.- Не гайся, втікаймо швидше.

І вони знову вернулися до пустельника. Виглядаючи їх, Огрін молився, а Ізольда плакала.

11. Небезпечний брід

Марк велів розбудити свого капелана і подав йому лист. Капелан розпечатав його і спочатку привітав короля в Трістановім імені, а потім, уміло розібравши написане, переказав, чого хоче Трістан. Марк послухав мовчки, радіючи в своєму серці, бо й досі любив він королеву. Потім він скликав щонайзначніших із-між своїх баронів і, коли вони зібралися і стишились, мовив їм так:

- Сеньйори, ось лист до мене. Я король над вами, ви мої феодали. Послухайте, що тут написано, і порадьте, що мені чинити. Я вимагаю цього, бо ваш обов'язок - бути мені за порадників.

Капелан устав, розгорнув обома руками письмо і виголосив, стоячи перед королем:

- Сеньйори, передовсім Трістан посилає уклін і привіт королю і всьому баронству. «Королю,- додає він,- коли я вбив дракона і здобув ірландську королівну, її віддано мені; вона була в моїх руках, але я не хотів її брати за себе, а привіз у вашу країну і віддав її вам. Та скоро ви взяли з нею шлюб, як лихі люди укрили і її й мене неправдою та ганьбою, і ви повірили їхнім наговорам. З великого пересердя, любий дядьку, ви хотіли без суду спалити нас на вогні. Господь, проте, змилувався над нами: наші молитви дійшли до нього, і він, праведний, врятував королеву, врятував і мене, коли я кинувся з високої скелі вниз. Що ж лихого вчинив я з того часу? Королева була віддана хворим,- я одбив її й забрав з собою: чи ж міг я не [101] помогти їй, що без провини мала через мене вмерти? Я втік із нею в пущі; чи ж міг я, щоб вернути її вам, вийти з лісу і спуститись у долину? Хіба не веліли ви взяти нас живих або мертвих? Але й тепер, як завжди, я готовий, ясний королю, стати до бою з кожним, хто захоче, і довести, що ні я королеву, ні королева мене не кохали ганебним для вас коханням. Призначте поєдинок; я не боюсь жодного супротивника, і коли не зможу змити пляму з своєї честі - пошліть мене на огонь перед усіма вашими підданими. А як буде перемога, і ви знову візьмете до себе яснолицю Ізольду,- тоді ні один із ваших баронів не служитиме вам вірніше за мене. Не захочете ви моєї служби,- що ж: я перепливу море і піду служити королю Гавуа або королю фризів, і ви не почуєте ніколи про мене ні слова. Королю! Врадьте раду, і коли не дійдете ви до згоди, я одвезу Ізольду до Ірландії, звідки привіз її, вона королюватиме в своїй рідній землі».

Барони корнуельські, почувши, що Трістан ладен стати з кожним із них на поєдинок, такими словами заговорили до Марка:

- Королю, прийми до себе королеву. То нерозумні люди наговорили тобі на неї. А Трістан, Трістан нехай іде служити, як і сам він хоче, під королем Гавуа або королем фризів. Звели йому щонайскоріше привести Ізольду. Король запитав раз, і вдруге, і втретє:

- Чи не встане хто обвинуватити Трістана? Всі мовчали. Тоді він сказав капеланові:

- Напишіть-но мерщій листа, ви чули, що треба в ньому сказати. Не гайтесь же; Ізольда стільки зазнала лиха в таких [102] молодих літах! І нехай повісять тую грамоту на Червоному Хресті сьогодні-таки перед вечором. Швидше! Він додав іще: „

- Допишіть, що я посилаю обом їм привіт і любов. Ішлося до півночі, коли Трістан перейшов через Біле Поле, знайшов листа і приніс його нерозпечатаного до пустельника Огріна. Пустельник прочитав те писання: Марк ухвалив, порадившися з усіма баронами, взяти знову до себе Ізольду, але не залишав Трістана під своєю рукою; Трістанові належало за три дні привести королеву до Марка, що мав чекати їх біля Небезпечного Броду, а тоді помандрувати за море.

- Господи,- сказав Трістан,- яке ж це горе втратити тебе, мила моя та єдина! Проте - так треба; ти стільки через мене мучилась, тепер я можу тебе позбавити цих мук. Коли настане час нам розлучатись, я дам тобі дарунок, запоруку моєї любові. З невідомого краю, куди мушу виїхати, пришлю я до тебе посланця. Він скаже мені твою волю, і на перше твоє слово я примчусь із далекого краю. Ізольда зітхнула й промовила:

- Трістане, залиши мені пса свого Гюсдена. Ще не було на світі гончака, якого б так доглядали й шанували, як я його доглядатиму й шануватиму. Погляну на нього, згадаю тебе - і полегшає мені на серці. Милий мій, єсть у мене перстень із зеленого яспису; любиш мене - візьми його собі й носи на пальці. Коли прибуде посланець і говоритиме, що він од тебе, я не повірю доти, доки він не покаже цеї обручки. А як буде в нього твій перстень, то ні наказ королівський, ані його заборона не спинять мене, і я вволю все, що скажеш, чи то мудре, чи безумне. [103]

- Я оддаю тобі Гюсдена, моє серце.

- Коханий мій, натомість візьми цього персня. І вони поцілувалися в уста.

Лишивши залюблених у скиту, Огрін попрямував, обпираючись на посох, до міста Мон. Там накупив він усякого кольору тканин, горностаєвого хутра, шовку, пурпуру та багряниці, купив білішу за цвіт лілеї сорочку та ще й до всього того коня з золотою збруєю, що мав легку та тиху ходу. Люди сміялися, бачивши, як розкидає він на ці чудні для нього коштовні речі довго збирані й відкладувані гроші; але старий поклав на коня всі оті дорогі тканини та інші покупки і сказав, вернувшись до Ізольди:

- Одіж ваша, королево, порвалася на лахміття. Прийміть ці дари, щоб кращою й пишнішою прибути до Небезпечного Броду. Боюсь лише, що вони вам не припадуть до смаку; я на цім не знаюся.

Тим часом король ізвелів оголосити по всьому королівству, що за три дні має стрітись коло Небезпечного Броду з королевою і помиритися з нею. Багато рицарів і дам зібралися туди призначеного дня, усім хотілось знов побачити королеву Ізольду, всі любили її, крім трьох обмовників, і досі ще живих.

Але із цих трьох один має вмерти від меча, другого прониже стріла, третій потоне; а побережника - його уб'є в лісі ударом своєї палиці Перініс Білявий Вірний. Так господь, що ненавидить усяке зло, помститься над ворогами закоханих.

Того дня, коли призначено зібратись коло Небезпечного Броду, увесь луг виблискував і вигравав, покритий пишними [104] наметами баронів. Лісом їхав Трістан з Ізольдою; боячися засідки, він надів під своє лахміття панцер. Раптом з'явилися вони на узліссі і побачили здалека короля Марка В колі його баронів.

- Люба моя,- сказав Трістан,- от і король, ваш володар, і його рицарі та слуги; вони прямують до нас; ще хвилина, і нам уже не можна буде говорити між собою. Іменем господа всесильного і славного заклинаю тебе: коли пришлю до тебе якого посланця, вчини, як я скажу.

- Любий Трістане, як тільки побачу я знову ясписового персня, то ні башти, ні мури, ані замки не стануть мені на заваді, і твоя воля буде вволена.

- Хай бог тобі віддячить за це, Ізольдо! їхні коні йшли поруч: він міцно обняв її.

- Коханий,- мовила Ізольда,- вислухай останнє моє прохання; ти маєш виїхати звідси; почекай хоч кілька днів; сховайся десь і жди, поки не побачиш, як поводиться зо мною король - гнівно, а чи ласкаво. Я тут сама одна: хто оборонить мене від лихих людей? Я боюсь! Побережник Оррі тебе переховає; прийди крадькома вночі до зруйнованого льоху: я пошлю туди Перініса сказати тобі, чи мене не кривдять!

- Ніхто не насміє, моя мила! Я сховаюсь у побережника Оррі. Якщо хто-небудь наважиться тебе скривдити, хай бережеться мене, як вражої сили!

От уже з'їхались, уклонилися одні одним. На постріл із лука вперед від своїх їхав бадьоро король, за ним Дінас із Лідана. Коли барони під'їхали до Трістана, він, держачи за поводи Ізольдиного коня, привітав короля і сказав: [105]

-- Королю, вертаю тобі Ізольду Білокосу. Перед твоїми підданцями прошу тебе, дозволь мені оборонити свою честь і добре ім'я. Ніколи я не судився. Дозволь стати на судний поєдинок; переможуть мене - звели спалити в сірці; подолаю я - залиши мене при собі чи одішли із своєї землі. Ніхто не прийняв Трістанового виклику. Тоді Марк узяв із рицаревих рук поводи Ізольдиного коня і, припоручивши її Дінасові, од'їхав, щоб порадитися з баронами. Вельми зрадів Дінас, багато появив він шаноби та ґречності до королеви. Він зняв з неї препишну пурпурову мантію, і вродливе її тіло залишилося в тонкій шовковій одежі. Королева всміхнулася на спогад про старого пустельника, що не пожалував для неї своїх грошей. На цій дорогі шати, гнучкий та ніжний у неї стан, очі сяють, світле волосся полискує, як сонячне проміння. Побачили вороги королеву, вродливу та вшановану, як колись, і роздратовані під'їхали до короля. Саме в той час один із-між баронів, Андре де Ніколь на ім

Роман про Трістана та Ізольду (За реконструкцією Жозефа Бед'є) Переклад Максима Рильського

Зміст

Від перекладача