© Езоп
© П.Цімікалі (переказ для дітей), 1956
© В.Забаштанський, А.Чердакля (переклад з новогрецької), 1990
Джерело: Езопові байки (Для молодшого шкільного віку). К.: Веселка, 1990. 256 с.
OCR & Spellcheck: SK (ae-lib.org.ua) 2003
[Ця книга є перекладом з книги грецької письменниці П.Цімікалі - переказів для дітей байок Езопа]
Весняного погожого ранку на високій горі над кручею паслася біленька кізка. Навколо буяли соковиті трави, зеленіли дерева, пишнілися кущі. Ласувала кізка смачними паростями й примовляла вдоволено:
- Ме-е-е! Ме-е-е! Як гарно в горах, коли все зеленіє. Яка краса!
Вовк, пробігаючи під горою, почув її голос. Підвів голову, зміряв оком висоту й зітхнув:
- Жаль, не видеруся. Але ж коза може сюди скочити. Це їй за іграшки. А там...
Вовкові очі жадібно заблищали, і він облизав гострі зуби.
- Як би заманити сюди кізку? - пробурмотів собі під ніс. Думав, думав сіроманець, а потім усміхнувся лукаво та й каже:
- Ет, що тут мудрувати? Хіба важко? Хитрість допоможе всюди, отже, без неї не обійдешся.
Прокашлявся вовк, аби пом'якшав голос, і гукнув солоденько:
- День добрий, біленька кізко!
- День добрий,- відмовила та. Нітрохи не злякалася, бо знала: вовкові не видертися до неї.
- А чого це ти пасешся над бескеттям? - удавано здивувався сіроманець.- Що ти там знаходиш? Чи тобі кращого місця немає?
- О, тут такі смачні гілочки
- Та кинь ти їх Ходи сюди, поглянь, що то є справжня паща. Яка тут трава висока, які буйні кущі! їй-право, ти такого харчу зроду-віку не бачила
- Дякую, любий вовче,- чемно відказує кізка, усміхаючись сама до себе,- але мені й тут добре.
- Ого! А який тут виноград! А я й не бачив! - вигукнув вовк.- І коли він устиг викинути такі товсті смачні пагони?
- І на горі є виноград,- сміється кізка, - скільки хочеш!
- Далебі, не такий добрий, як тут,- правив своєї вовк.- Ходи-но сюди, покуштуєш - спасибі мені скажеш.
Кізці урвався терпець; нахилилася вона над кручею й каже насмішкувато:
- Ой вовче, вовче! Здається мені - клопочешся не так за мій живіт, як за свій! Хіба ні?
Побачив вовк, що пошився в дурні, та й прикусив язика. Похнюпився й сердито почвалав геть.
А кізка напаслася й пішла собі відпочивати.
Отож коли шахраї мають справу з розумними людьми, їхні хитрощі не досягають мети.
Якось ворона, пролітаючи над господою, побачила на гаку під дахом шматок м'яса.
«О, сьогодні добре пообідаю!» - зраділа вона.
Вхопила м'ясо та й злетіла на високе дерево.
А внизу саме пробігала лисиця й побачила ворону.
«Еге, тут можна поживитися».
Підбігла лисиця до дерева, задерла голову й мовила улесливо:
- Добридень, орле! Як ся маєш? Ворона не відповідала, бо тримала в дзьобі [12] м'ясо. Лисиця нітрохи не образилася, а співала далі:
- Вибачай, що назвала тебе орлом,- ти ж ворона. Але ти куди гарніша за орла! Яке пір'я - чорне, блискуче, розкішне! Жоден птах не має таких чорних крил і таких прегарних очей!
Лисиця підступилася ближче до дерева, заклала за спину лапи, покрутила пухнастим хвостом, глянула на м'ясо й облизалася.
- Як я могла назвати тебе орлом? Ніколи собі цього не подарую! їй-право, не збагну, чому над птахами повинен царювати орел, а не ти? Хіба зрівнятися йому з тобою красою та розумом? Тільки й того, що орлом величають; скарай мене сила божа - далеко йому до тебе!
Ворона запишалася, аж пір'я розпустила від такої мови.
«Красно говорить лисиця, недарма кажуть, що вона велика розумниця. Треба з нею потоваришувати, вкупі веселіше буде...»
А лисиця тим часом задерла голову ще вище й заспівала вже іншої:
- Нехай того грім поб'є, хто скаже, що ворона вміє говорити. Вона й дзьоба не розтулить, бо не має голосу. Он чому тебе не обрали [13] царем - ти, либонь, німа Навіщо птахам німий цар?
Цього вже ворона не могла стерпіти.
- Кар-р-р! - каркнула вона.- То це я німа? Зараз же проси пробачення! Кар-р-р!!! Та хіба є де птахи з голосом, гучнішим за мій?
Лисиці тільки того й треба було. Схопила вона м'ясо, що випало з воронячого дзьоба, та й засміялася глузливо:
- Вороно, вороно, ти й справді дуже гарна! І станом, і барвою, й голосом; одного лиш тобі бракує- розуму. Коли б мала розум, не слухала б моїх теревенів і не впустила б м'яса з дзьоба.
І лисиця зникла поміж деревами.
Якось тинявся лев лісом, шукаючи поживи. Вже два дні ріски в роті не мав. На третій день зустрів ведмедя.
- Добрий день, друже, куди простуєш?
- Ох, любий леве,- відповідає ведмідь,- шукаю чогось попоїсти, та нічого немає; такий я голодний, аж живіт до спини прилип. [14]
- І я голодний,- відказує лев.
- То, може, разом пошукаємо харчу?
- Разом то й разом,- згодився лев.- Що знайдемо, ділимо навпіл. Гаразд?
- Гаразд, леве.
І подались вони вдвох шукати поживи в темних лісових хащах. Незабаром надибали мале козеня, що лежало мертве під деревом. Певне, якийсь мисливець підстрелив і не знайшов.
Лев кинувся до козеняти.
- Моє! Я перший угледів!
- Ні, я перший! - заволав ведмідь і собі побіг до козеняти.
Схопили вони здобич та й ну тягти кожен до себе!
- Пусти! - рикав лев.
- Ні,, ти пусти! - ревів ведмідь.
- Начувайся, це тобі так не минеться! - гаркнув лев, аж листя затремтіло навколо.
- Я не заєць тобі, не кріль і. тебе не боюся! - відповів ведмідь.- Кажу по-доброму - відпусти, це моя здобич.
- Щоб я та відступився?
Левові з люті аж очі заслало, і він кинувся на ведмедя. Але той був не з полохливих, та й собі [16] розлютився. І почався жорстокий двобій. Дужі були звірі, силою рівні, та й не боялися зроду нікого. Дряпались, кусалися, качались, несамовито ревли, а біль і шал тільки додавали їм снаги.
- На лихо собі зустрів я тебе! - прогарчав лев.- Ну й дурень же я, що попхався з тобою!
- Так мені й треба, здумав водитися з таким! - бурмотів і ведмідь.- Наче не знав, яка слава про тебе ходить! Хто про тебе добре слово коли сказав?!
- Гр-р-р! Гр-р-р! Гр-р-р!
Кидалися один на одного звірі, заганяли пазури один одному в тіло. Люто ревли, гризлися, але ніхто не міг перемогти. Та зрештою знесилились: гули їм з болю голови, кривавились тіла. Знеможені до краю, попадали на землю; несила було й ворухнутися. Лежали так довго, і кожному здавалося, що настала остання його хвилина.
На ту пору поблизу пробігала лисиця. Вона сховалась за деревом і стала стежити, чим же скінчиться герць. Побачивши, що вороги попадали, зразу збагнула: їм уже й кігтем не ворухнути. Лисиця підбігла до них, схопила козеня18 - і тільки її й бачили. А доганяти левові й ведмедеві незмога - ледве дишуть.
- Не так мене діймає біль та слабість,- каже лев,- як те, що стільки мучився, а скористалася з того лисиця.
- І я про це думаю,- озвався ведмідь.- Ми стільки натерпілися, а здобич дісталася лисиці. Отож треба було таки поділитися козеням. Були б наїлися та й подужчали.
Було це за давніх-прадавніх часів. Якось, сидячи на своєму троні на високому Олімпі ', надумав Зевс настановити царя птахів. Повелів усім, аби прийшли до нього і вибрали з-поміж себе найгарнішого - йому й бути царем.
Зачувши це, зраділо птаство, кинулося до річки вмиватися, чепуритися. Всі прагнули постати перед Зевсом якнайгарнішими.
Тільки галка спокійно сиділа на дереві. Не метушилася, бо знала - годі їй і думати про царювання. Надто вже вона непоказна. Де вже
1 Олімп - найвищий гірський масив у Греції. У давньогрецькій міфології Олімп вважали місцем перебування верховного бога Зевса та інших богів. [19]
їй, чорній як сажа, змагатися з тими красенями!
А птахи чепурились і чепурились. Ті струшували з себе воду, ті сушилися на сонці по купанні. А дехто мало в'язів собі не поскручував, вискубуючи пір'я, що стовбурчилося. Гамір стояв над річкою, мов на торговищі. Великі й малі, гарні на вроду й геть бридкі - всі готувалися до великого змагання.
Галка за всіма спостерігала. Нараз їй спало щось на думку - і вона пожвавішала.
- А чом би й мені не спробувати? Ризик - велике діло, може, й усміхнеться мені доля та й буду царювати я, а не хто інший.
Злетіла вона на берег і почала крадькома, аби ніхто не бачив, збирати різнобарвне пір'я, яке повискубували з себе птахи. А назбиравши, полетіла в гніздо і обтикала себе пір'ям так доладно, що стала справжньою красунею.
Взавтра птаство подалося на Олімп. Невдовзі всі постали перед Зевсом, що сидів на троні в товаристві великих і малих богів.
Довго роздивлявся Зевс кожного птаха і врешті мовив:
- Усі ви гарні, ніде правди діти. Але все ж [20]таки найвродливіша - галка; хай вона й буде за царя.
Птахи розгубилися, почувши ті слова, а зозуля прошепотіла на вухо качці:
- Відколи це галка стала вродлива? Скільки пам'ятаю, вона завжди була бридка.
- Хіба я знаю? - відповіла та.- Я й сама з цього дивуюся. Але глянь-но на неї зараз!
Аж тут заговорив павич:
- Шановна громадо! То ж моє перо в галки у короні!
За мить обізвався голуб:
- А два білих на крилах - мої! Де вона їх узяла?!
- А ото моє! - крикнув бекас.- Галка його в мене поцупила!
- А червоне - моє! - озвався одуд. Інші птахи теж пізнали своє пір'я:
- Зелене перо на спині - моє!
- Блакитний пух на шиї - мій!
Гамір стояв над Олімпом. Зевс чекав, поки все стихне. Аж ось одуд підстрибнув і гукнув:
- А заберімо кожен своє пір'я! Я перший візьму!
І він підскочив до галки та й висмикнув дзьобом червону пір'їну. [22]
Так само зробили всі птахи. Підбігали до галки й висмикували своє пір'я, аж поки ошуканка лишилася в своєму.
- Так їй і треба,- сказала зозуля качці.- Вбралася, дурна, в чужу одіж і хотіла нас ошукати. Було б їй знати, що брехні не сховаєш. Поглянь, поглянь на неї! Зараз вона ще бридкіша, ніж завжди! Хай тепер з неї сміються. Мені її зовсім не жаль.
Дорого обійшлися галці хитрощі. Бо не тільки царя з неї не вийшло, а й стала вона посміховиськом для всього птаства.
Отак деякі люди чужими думками заживають собі слави, але незабаром слава та стає їхньою ганьбою.
Якось уранці навантажив хлібороб на віслюка плуг і мішок пшениці, вивів волів із обори та й подався в долину - засівати своє поле.
День був погожий, сонячний. Зеленіли левади, на пагорбах яскріли весняні квіти. Ступав хлібороб за худобою, і радість повнила його груди, бо уявляв він, як сіятиме пшеницю - надію свого життя. [23]
Раптом почув лопотіння крил і розпачливий пташиний крик.
«Свійські птахи так не кричать, це якийсь дикий,- подумав хлібороб.- Що ж йому сталося? Де він є?»
Та й заходився шукати. Невдовзі побачив великого птаха, що бився долі.
- Орел! - здивувався хлібороб. Справді, могутній орел піймався в сільце
й зараз кричав та нестямно борсався. Але вирватись не міг - сільце тримало міцно.
- Зажди трохи, друже! - гукнув хлібороб.- Зажди, я тебе визволю!
Орел зрозумів його слова й затих. Присів хлібороб навпочіпки і за якусь хвильку виплутав орла із сільця.
- Лети собі своєю дорогою,- каже,- та дивись, куди летиш. І як то з тобою таке приключилося - адже зір маєш кращий за всіх птахів?..
Радісно змахнув орел крилами, шугнув угору й скоро зник у блакитній високості. А хлібороб попростував далі і небавом добувся до свого поля.
От запріг він волів у плуга і почав орати. Довго орав, аж до обіду. А тоді пустив воли [24]пастися, взяв торбину з харчем, пішов до стіни, що височіла край поля, і сів під нею обідати.
Стіна та лишилася від невеличкої хатини, яку збудував колись ще хліборобів прадід. Тоді родина їхня жила тут, у долині, але згодом перебралася на гору в село; покинута хатина потріскалася й завалилася, бо була глиняна. Вціліла тільки стіна, і саме під нею любив спочивати в обід хлібороб.
Але стіна була вже стара, та ще перед кількома днями пройшли дощі; вона розкисла і могла щомиті впасти. Хлібороб того не знав. А орел тішився волею, шугав під сонцем, повнячи простір радісним гуком. Він добре бачив, як невтомно ходив туди й сюди хлібороб за плугом, і сказав собі:
- Цьому чоловікові я зобов'язаний життям. У нього добре серце. Треба віддячити йому за добро.
Саме о тій порі хлібороб скінчив роботу й сів обідати. Орел опустився нижче й раптом жахнувся.
«Та ця стіна може завалитися! - подумав він.- Он які глибокі в ній шпари, та ще й повні води. От-от упаде на голову бідоласі! Треба його врятувати! Але в який спосіб?» [25]І орел став гадати, як відвести лихо від свого визволителя.
Нараз він каменем упав просто на хлібороба, вхопив його шапку й повільно полетів понад самою землею.
Хлібороб, розгнівавшись, скочив на рівні ноги й кинувся за птахом. Він пізнав його й гукнув:
- Гей, орле! Отак ти дякуєш за добро, яке я тобі зробив? Негіднику! Ану, кинь ці жарти і зараз же віддай мені шапку!
Та орел мовби й не чув - летів собі далі.
- Віддай, кажу тобі! - гукав хлібороб.- Мені несила за тобою гнатися, бо я стомився. Від раннього ранку працюю, чуєш?
Орел щось крикнув і повис над головою хлібороба. Той звів догори руки, аби вхопити шапку, але орел знов шугнув угору, начебто граючись.
Зовсім розгнівався хлібороб. Схопив камінь і пожбурив у шапку, щоб вибити її в орла. Та ні шапки не вибив, ні птаха не налякав.
Летів орел над ним низенько, немов хотів сказати:
- Ось твоя шапка! Візьми, коли можеш. Довгенько тривала ця гра, а скінчилася враз.
Орел зненацька впустив шапку, радісно закричав і злинув угору.
Підбіг до шапки хлібороб, спітнілий і засапаний, підняв ї, обтрушуючи, гукнув орлові:
- О, невдячний! Як тобі набридло, то сам покинув гру, а як я просив, то ти не зважав! Отак мене вимучити!
Надяг він шапку та й пішов до свого поля, бо, ганяючись за орлом, забіг далеченько. А дійшовши, спинився, мов скам'янів. Стіна обвалилася, і найбільша купа груддя лежала саме там, де він сів обідати.
Довго стояв хлібороб мовчки. Аж нарешті вигукнув:
- Лиш тепер збагнув я, що робив орел! Він бачив стіну згори й вигадав отаку гру, аби відвести мене геть і врятувати мені життя. Орле, ти гідно відплатив за добро! Красно тобі дякую!
Голодний вовк знайшов кусень м'яса і накинувся на нього, як скажений. Шматував, глитав поспіхом, давився і ніяк не міг наїстися.
А в тому м'ясі була кістка. Вовчисько її не [27]помітив, і кістка застрягла в горлі. Спробував вовк ковтнути, але так йому заболіло, аж у очах потемніло.
- Як же її проштовхнути? - думав вовк. Кинувся до води, п'є, п'є,- стоїть кістка, як стояла. Наскуб вовк зубами трави, ковтає- знов марно. Не зрушила кістка. Заходився тоді вовк ковтати все, що на очі трапляло: корінці, гілочки, навіть камінчики. Та ба! Стоїть кістка поперек горла - і край!
- Ось тобі й маєш! Вона ж проб'є мені горлянку. Що тоді буде? Лишенько мені! Краще б уже не їв того м'яса - хай би ходив голодний! - бідкався вовк.
Аж раптом почув він над собою лопотіння крил. Звів очі догори й побачив лелеку, що саме сів на дерево.
- День добрий, вовче! - привітався лелека.- Як ся маєш?
- Ой, не питай! - понуро пробурчав вовк. Та раптом очі йому заблищали надією.
Згадав, що в лелеки довга шия і тонкий дзьоб.
«Еге,- подумав вовк,- таж він би міг витягти кістку. Але чи схоче?»
- Слухай, лелеко,- каже вовк,- оце застрягла28 мені в горлі кістка. Стала й стоїть, ні туди ні сюди. Ти б її не витяг?
Я? - здивувався лелека.- Ти що, за лікаря мене маєш?
- За лікаря чи не за лікаря, а в тебе довга шия, і ти зможеш ухопити кістку дзьобом. А я віддячу тобі мішком риби.
- Справді даси? Цілий мішок? - зрадів лелека.
- Чого б я тебе дурив? Піди до мене, подивися, скільки я маю. То як, витягнеш?
- Ну, коли так, згоден. Розтуляй рота. Вовк роззявив пащу, лелека всунув туди
голову, намацав кістку, вхопив і витяг. Як побачив її вовк - аж підстрибнув з радощів. Дихнув разів зо два вільно, а тоді заходився роздивлятися кістку.
- Ти диви, яка здорова! А гостра ж! Того мені так і боліло. Красно дякую тобі, лелеко, ти лене врятував.
- Та що там! - відказує лелека.- Тіль-ш ж ходімо, даси мені мішок риби.
Як не розрегочеться вовк!
- Мішок риби? Тобі?
- Авжеж! Хіба ти не обіцяв мені віддячити? [29]Зміряв вовк оком лелеку та й похитав головою.
- Е, любий мій лелеко,- каже,- ти зовсім не маєш розуму в голові! Невже прагнеш дяки більшої за ту, що вже маєш?
- Я маю дяку? - здивувався лелека.- Чи ти при своїх? Що ж ти мені таке зробив?
- Я дав тобі вийняти голову з мого рота! З вовчого рота! Чи бувало коли-небудь таке в світі?
Вовчисько розреготався й вистрибом побіг до свого лігва.
Отак негідники вважають, ніби вони роблять добро бодай тим, що не завжди шкодять.
Правився якось кочовик із верблюдом у далеке селище. Сонце пекло немилосердно, бідолаха вмивався потом і геть засапався.
- Потерпи трохи,- каже верблюд,- ось дістанемось оази, сядеш у холодочку та й спочинеш. Дивись на мене - я ж не нарікаю на спеку! А на мені ще й нав'ючено стільки!
- Правда твоя,- зітхнув кочовик,- тільки ходімо швидше. [30]Довго простували вони рівниною, аж ось добулися до гори - її треба було подолати, щоб досягти оази.
Важко підійматися в таку спеку, тож кочовик ступав угору смутний-пресмутний. Але як вибралися на вершину й почали спускатися - повеселішав.
- Таки вилізли! А спускатися куди легше, хіба ж ні?
Верблюд мовчав. Кочовик озирнувся.
- Хіба ж ні? - перепитав.- Тобі що більше до вподоби: дертися на гору чи спускатися з гори?
- Я залюбки пройшов би іншою дорогою - довшою, але рівною. Чому ти про неї забув?
Жив колись у темному лісі могутній красень лев. Коли він обходив свої володіння, всюди навкруги тріщало гілля, трава хилилася й звірі ховалися в нори.
Та минав час, лев старішав, підупадав на силі, і врешті настала година, коли він так охляв, що й на ноги звестися не міг.
- Що ж мені тепер робити? - журився [32]лев.- Полювати не можу, годувати мене нікому; їй-право, сконаю з голоду, гірка моя доле!
Смутний-невеселий сидів лев біля печери. Та раптом сяйнула йому думка - і очі спалахнули вогнем.
- Ні! Лев зроду ні перед ким не схилявся - тож і перед смертю не стане на коліна. Є ще спосіб урятуватися. Ану ж бо спробую щастя!
Простягся лев на землі та й застогнав - жалібно-жалібно...
Трохи згодом на дерево неподалік печери сів орел і, почувши левів стогін, дивом здивувався.
- Скільки пам'ятаю себе птахом,- каже до лева,- ще не чув, аби цар звірів стогнав.
- Що ж тут дивного - я тяжко занедужав,- відповів лев.
- Ти занедужав?
- Ще й як! Голова мені гуде, все тіло болить, так що й поворухнутися не можу. Поліз би в печеру перележати, але боюся: ляжу, то більше не встану... Ой, орле, орле, це вже смерть до мене підступає!
І лев перевальцем поліз до печери. «Полечу та розповім у лісі, що лев помирає» [33],- надумався орел. Змахнув крилами, шугнув у небо й полинув до джерела, куди приходили звірі на водопій. Сів на суху гілляку та й ну гукати:
- Гей-гей! Слухайте! Лев занедужав, лежить у печері й стогне-тужить - так йому тіло болить. Вже недовго йому жити!
- Ти ба! - недовірливо мовив олень.
- Коли хочеш, піди сам подивися,- сказав орел і полетів далі.
- Ходімо глянемо на лева, чи й справді він такий слабий,- мовив олень до звірів.
- Підемо, тільки завтра або позавтра, бо сьогодні ніколи,- відповіли ті.
Новина швидко облетіла весь ліс. Багатьом закортіло подивитися на свого слабого царя. То той, то той звір вирушав до нього, але хто входив до печери, назад не вертався. Бо розважив собі лев лукаво, що коли вже не може він полювати - нехай пожива сама до нього приходить. І не помилився. Майже щодня з'являвся в печері котрийсь із звірів, а коли й по двоє чи по троє. Тож усе добре велося.
Хитра лисиця вдень і вночі нишпорила в лісі, все вона знала, всюди встигала - ніде без неї [34] не обходилося. їй одразу впало в око, що багато звірів кудись позникало, а куди - ніхто не знав.
«Не я буду, коли не дізнаюся»,- поклала собі лисиця.
Стала міркувати, як розкрити таємницю, довго сушила голову і врешті надумала.
«Простежу-но за котримсь із звірів, ну, хоч би за сірим цапиком, їх уже ціле стадо бозна-де ділося».
Вилізла лисиця з нори та й подалася слідом за цапиком. Аж бачить - підбіг той до левової печери, покрутився біля входу та й гульк усередину.
«Е-е-е,- подумала лисиця,- тут щось не те». Підкралася ближче, сховалася за великим каменем навпроти печери і почала стежити. Та й побачила все, що там діялося.
«Он воно що! Бач, як вони попадаються, бідолахи! Але хто ж їм винен, коли й на дещицю розуму не мають?! А проте цікаво дізнатися, як почувається лев. Тільки я не така дурна, щоби датися йому в пазури». Вийшла лисиця з-за каменя й гукнула:
- Гей, леве!
- Хто там? - питає лев. [36] - Це я, лисиця! Почула, що ти занедужав, і прийшла провідати. То як твоє здоров'ячко?
- Ох, не питай! Дуже кепсько! - відказує лев кволим голосом.- Але чому ти не заходиш? Посидь біля мене, погомонимо. Знудьгувався я в самоті.
- Стривай, леве! Я бачу тут, біля печери, сліди багатьох звірів, що навідували тебе. Цікаво, чому ці сліди ведуть тільки до печери, а назад - ні? Мовчиш? Ні, я не можу до тебе зайти!
По цих словах лисиця шаснула у кущі та й подалася додому.
- Що сталося, матусю? - питають її лисенята.- Чому ти так бігла?
- Ходіть спершу вечеряти, потім розкажу. Повечеряли вони й полягали спати. Тоді
лисиця розповіла про нерозумних звірят, що самі пішли в левову пащу.
- Отож, діточки, затямте на все життя: не рушайте в дорогу, не знаючи, куди вона приведе і чи можна повернутися нею назад,- сказала лисиця наостанок. [37]
Якось запріг селянин волів, навантажив воза пшеницею та й повіз до міста продавати.
- Не щастить нам сьогодні,- каже половий віл до чорного.- Віз важкий, та ще й під гору його тягти...
- Нічого,- відповідає чорний.- Всенький ранок у місті відпочиватимемо та й повернемось упорожні.
- Знаю,- зітхає половий,- але я за жнива так наробився, що вже геть знесилів.
- О нещасний,- відмовляє чорний,- нарікаєш і нарікаєш. А забув, що ми все літо паслися й відпочивали?
Так ішли вони собі потихеньку, аж .раптом почули позаду: рип, рип, рип...
- Чуєш? - питає половий.
- Чую. То осі риплять.
Рип, рип, рип,- рипіли осі. Рипіли на узвозах і на рівному, відповідаючи на кожен крок волів. А вони, витягши шиї, поволі тягли воза й стиха розмовляли.
Раптом половий віл зупинився:
- Це рипіння по серцю мені скромадить. Слухайте, любі,- обернувся він до осей.- Це [38] ми тягнемо воза, а не ви. Чого ж ви волаєте? Хто почує- подумає, що лише ви працюєте... І воли поплентались далі.
- Оце нагримав на них,- каже половий,- ніби й полегшало на душі.
- Аби ж то тільки осі рипіли! - відмовляє чорний.-Є й людей, і звірів чимало, котрі вдають, що вони працюють, мучаться, дбають за все, що без них і світ перевернеться. Насправді ж вони нічого не роблять; інші працюють за них.
Настала осінь. Розм'якла від дощів земля. Селянин запріг коней та й поїхав сіяти озимину. Орав до полудня поле, спини не розгинаючи, потім засіяв і заборонував. Додому повернувся вже поночі.
- Де ти так забарився? - питає його жінка.
- На полі; хоч і натомився дуже, але з усім упорався. Посіяв пшеницю, і, коли буде добра погода, матимемо добрий урожай.
Потому селянин повечеряв смачно й ліг спати. Взавтра знову подався на поле - полагодити[39] огорожу, аж бачить: зграя журавлів хазяйнує на ньому - дзьобає пшеницю.
Заболіла орачеві душа, і він закричав розпачливо:
- Хіба для вас я сіяв? Ну, начувайтеся! І заходився ставити на полі сільця.
- Агей, ходіть-но сюди, побалакаємо! Але журавлі налякалися й не підходили. Тоді
орач полагодив огорожу та й подався додому. А вдосвіта знову попростував на поле.
- Ану ж гляну, хто там упіймався... А глянувши, зрадів:
- Так вам і треба, поганці! Що заробили, те й маєте!
В кожне сільце впіймався журавель. Орач почав їх виплутувати й кидати в мішок. Коли це підходить до одного сільця, а -там, замість журавля,- чорногуз.
- Що ти тут робиш? - питає орач.
- Ой, чоловіче добрий! - залементував чорногуз.- Відпусти мене на волю. Не карай мене. Я не журавель, я не дзьобав твого зерна. Я чорногуз, їм черв'яків, гадюк та рибу. Ніколи й зернини в рот не 5рав, не порпався на твоєму полі. Я спокійний і поважний птах, добрий господар і нікому не чиню зла. Поглянь на [40] мене - я не такий, як журавлі, я іншого кольору. Тож відпусти, благаю тебе! Присягаюсь - я ніколи не робив тобі шкоди.
- Може, ти й справді не журавель і не дзьобав зерно на моїм полі,- каже орач.- Може, й справді ти чорногуз, спокійний і поважний птах. Але чому ти був поміж них? Я спіймав тебе на своєму полі, як і журавлів. То й тебе спіткає їхня доля, не нарікай і не проси.
Але сказав так орач, аби тільки налякати чорногуза, бо знав, що той і справді не робив шкоди. І, зібравшись додому, випустив птаха ще й напутив:
- Лети собі здоровий, та більше не водися з такими, а то трапиш у халепу. Цього разу тобі пощастило, а вдруге може не так скінчитися. Отож водися завше з гарними й поважними птахами, а від поганих тікай подалі. Затямив?
Переляканий чорногуз полетів до свого гнізда. Відтоді він, забачивши журавля, летить від нього геть. [42]
Мала одна жінка гарненьку білу курочку, лагідну, мов ягнятко.. Ходила собі білявка подвір'ям, дзьобала черв'яків та пила воду з калюжки. Щодня опівдні залазила в своє гніздо й довго там сиділа, а тоді вистрибувала звідти й кудкудакала на всю околицю, б'ючи крилами:
- Ко-ко-ко! Ко-ко-ко! Господине, я знесла тобі яєчко! Ходи забери. Лише рік тому сама я вилупилась з яєчка, а відтоді, як уперше знеслася, день у день дарую тобі яєчко. Ко-ко-ко! Ко-ко-ко!
Як же було господині не тішитись з такої курки? Щотижня, коли вона несла городину на базар, брала і яєчка й продавала за добрі гроші. Та хоч була задоволена, проте повсякчас бурчала:
- Шкода, що маю тільки одну курку, коли б мала ще з одну, було б грошей більше.
Скупа вдалася господиня, любила складати гроші, вряди-годи виймала із скрині мішечка та лічила їх.
Аж якось уранці несла вона курці зерно, і спало їй на думку: «А що, як давати білявці [43] більше зерна, аби несла вона по двоє яєць щодня? Більше їстиме - краще нестися буде».
Та й насипала курці цілу купу зерна. Так і в обід, і ввечері. Курка дзьобала собі, не лишаючи ні зернини. Дивилася господиня на неї й раділа.
Щодня сипала вона курці подвійну пайку зерна та недоїдки від столу. А курка одно сокотала та їла, і господиня не могла нею натішитися.
Та від такого харчу почала білявка гладшати і за кілька день зовсім перестала нестися.
Розсердилася господиня на курку, але, подумавши добре, сказала:
- Мало мені було щодня по яєчку, заманулося більше. От і покарали мене боги!
Так деякі люди через зажерливість втрачають і те, що мали.
Якось на зеленому схилі гори пасся гарний золоторогий олень. Був теплий, погожий осінній день. Та, на лихо, помітили оленя мисливці й помчали до нього. Олень теж побачив мисливців[44], але тоді вже, коли ті, цілячися з луків, підступилися близько.
«Лишенько моє, тепер ніяк утекти до лісу! - подумав олень.- Ану ж бо сховаюся в отому винограднику».
Олень щодуху кинувся вниз. А мисливці, напнувши тятиви, побігли слідом. Проте олень устиг заховатися.
- Стійте! - гукнув один мисливець.- Оточіть виноградник та гарненько видивляйтеся - він десь там. А коли вибіжить на поле, ми одразу його побачимо.
Мисливці поставали, пристерігаючи за кущами винограду. Але олень заховався так добре, що жодне око не могло його примітити.
- Де ж він дівся? - питає один із мисливців.
- Напевне, встиг ускочити в ліс,- каже другий.
- Ні,- докинув третій,- ми добре пильнували і, коли б він з'явився, неодмінно побачили б.
- У полі теж не видко,- промовив четвертий.- Що ж робити?
- Ще пошукаймо,- озвався п'ятий мисливець.- Не знайдемо - що ж, нічого не вдієш. [46] Мисливці востаннє обдивилися виноградник, та знову марно. Нарешті їм набридло шукати і чекати.
- Ходімо,- каже один,- певне, олень таки втік од нас.
- Ходімо,- погодились мисливці та й подалися гуртом геть.
Олень дуже зрадів, побачивши, що його вороги пішли:
- Я врятувався - аж не віриться!
Та й ну на радощах шматувати листя й солодкі грона винограду!
Біг олень од куща до куща, розсував гілки, розгойдував листя - одне слово, геть знетямився й забув про небезпеку.
І скоїлося непоправне - треба ж було озирнутися одному мисливцеві!
- Гляньте! - гукнув він до товаришів.- У винограднику щось ворушиться! Ходімо подивимось, що воно таке! Мерщій!
Мисливці побігли до виноградинка - і побачили оленя.
- Ось він!
Олень кинувся тікати, мисливці - за ним. Мчить олень, серце йому калатає із жаху, а в голові одна думка снується: [47]
«Чому я не стояв нишком у винограднику? Він сховав мене від небезпеки, а я, невдячний, потоптав гостинність його й доброту понівечив. От і караюсь по заслузі!»
Отак і деякі люди бувають покарані за те, що не цінують своїх благодійників.
На зеленій галявині посеред лісу жив гарний олень. Віддавна тут мешкали його мати й бабуся, і всі мали це місце за свою домівку. Ніхто із звірів не заходив туди пастися, знаючи, що тамтешня трава належить оленеві.
Та якось золоторогий красень захворів; не міг ні бігати, ні пастися, лежав на зеленій траві •й жалібно стогнав.
Почула той стогін коза, яка саме минала галявину. Підійшла до оленя, питає:
- Ти що, занедужав, сусіде?
- Ох,- відказує олень,- болить мені все тіло, не можу ні їсти, ні пити.
- Бажаю тобі якнайшвидше одужати!
- Дякую,- мовив олень і заплющив очі. Коза намірилася йти, та побачила на галявині
зелену, соковиту траву. Покрутилася й подумала48: все одно олень не їстиме - чи не попастися трохи? Та й наїлася трави досхочу, а тоді подалася додому. По дорозі зустріла двох ко-рів-сусідок.
- Добрий день, чули новину?
- Яку?
- Олень занедужав, болить йому все тіло, він лежить і стогне.
- Ой лишенько! - жалісно вигукнули корови.- Треба піти навідати його.
- Я вже там була, трохи його розважила. Невдовзі корови прийшли на галявину до оленя.
- Як здоров'ячко, любий сусіде? - питають.
- Ох, занедужав, і сам не знаю чого, болить мені все тіло, що й підвестися не можу. Дякую, що навідали.
Корови трохи постояли біля оленя, побажали йому якнайшвидше одужати та й подалися геть. А по дорозі червона каже до чорної:
- Глянь лиш, яка зелена соковита трава!
- Я помітила, коли ми ще сюди йшли, та й подумала: чом би не поласувати...
- Авжеж, авжеж! Нумо скуштуймо! Скубнули корови траву - ох і смачна ж! [49] Понапасалися добре та й почимчикували додому, ситі та веселі. Дорогою зустріли коня з віслюком, що дуже кудись поспішали.
- Куди це ви так квапитеся? - питають корови.
- Таж олень занедужав, ідемо навідати,- відповідають ті.
- Ідіть, ми саме від нього вертаємось.
Незабаром кінь з віслюком дісталися галявини, розпитали оленя, як він почувається, чи не хоче, бува, чого, а тоді попрощалися й пішли. Аж ось побачили соковиту пашу.
- Чи не поскубти травички? - каже віслюк.- Олень усе одно занедужав, і вона пропадає марно.
- Чому б не поскубти,- згодився кінь. Понапасалися добре, згадали, що вже час і додому.
На другий день на галявину прийшли коза із своєю сестрою. А вертаючись додому, знову поскубли зеленої травички. Те саме зробили корови, кінь з віслюком, ватага кролів та зайців, які теж дізналися про оленеву хворобу й забажали навідати його. А ще згодом прибігли вівці з ягнятами та черідка телят. Пробули з оленем весь день, розважали балачками, зичили здоров'я [50], а коли пішли -: не залишилось на галявині жодної травинки. Все випасли оленеві друзі.
На ранок олень трохи оклигав, підвівся з землі й захотів попастися, адже кілька день ріски в роті не мав. Проте хоч скільки він нахилявся - не міг намацати ні травинки.
«Ой лишенько,- подумав він,- це ж мої сусіди випасли всю траву. Що тепер робити, немає ж сили піти попастися кудись-інде; невже конати з голоду?»
На той час галявиною бігла лисиця. Побачила оленя, розпитала за все й засміялася:
- Не журися, я принесу тобі оберемок трави й води напитися, ще й розуму навчу: ніколи не водися з кепськими товаришами, від них завжди більше шкоди, ніж користі.
Геракл (Геркулес) - в грецькій міфології - герой, втілення мужності, відваги, сили, працелюбності.
Одного разу запріг селянин волів та й поїхав у поле. Саме в ту пору випали дощі, й дорога була слизька, а де траплялася глина - зовсім [51] годі проїхати. Воли ледве спустилися з крутого узвозу й дісталися краю поля. Обіч дороги була канава, і воза занесло туди.
- Що ж тепер робити? - розпачливо вигукнув селянин.- Я дуже кваплюся! Як витягти воза з багнюки? А може, покликати Геракла? Він, далебі, допоможе.
Та й заходився гукати:
- О всесильний Геракле, прийди й витягни мого воза з канави, тобі це за іграшки! Ти ж добрий! Допоможи мені!
Довго кликав селянин; нарешті Геракл з'явився й сказав:
- Чоловіче добрий! Цього воза можна витягти самому: треба взятися за колеса й вирвати їх з глини та підігнати волів. Спершу потрудися, спробуй сам собі допомогти, а тоді вже клич мене. Бо як сам нічого не робиш - нема чого когось кликати.
Був собі колись хитрий хлопець, який, замість того щоб чесно жити й працювати, часто лукавив і ошукував довірливих людей. Набридло йому сільське життя, і надумав він до міста [52]податися. Зранку вирушивши в дорогу, надвечір дістався до однієї корчми й зупинився заночувати. Смачно повечеряв, добре виспався на м'якій постелі і вранці був бадьорий та веселий. Хутенько одягся та й пішов снідати, наспівуючи пісеньку. Корчма була порожня, а корчмар сидів на порозі й грівся на сонці.
- Бачу, небагато в тебе гостей,- каже хлопець.
- Сьогодні свято, хлопче, люди відпочивають; опівдні поприходять сусіди - випити по келиху вина.
Нагодував корчмар подорожнього та й сів з ним на порозі.
- Коли б я навіть не знав, що сьогодні свято - однаково здогадався б,- сказав хлопець.- Бо на тобі святкова одіж.
- Ще й нова-новісінька,- гордовито відповів корчмар.- Нині вперше вбрався.
- Носи на здоров'я,- промовив хлопець, хитро поблискуючи очима.
«Далебі, він зовсім дурний,- подумав,- тож треба так зробити, щоб одіж стала моєю».
- Дякую, парубче,- сказав корчмар.- Чи далеко вибрався?
- До міста. А ти давно тут живеш? [54]
- Давно. З діда-прадіда й нікуди ще не виїздив.
- Невже ніколи не подорожував?
- Ніколи. Але дуже б мені хотілося побачити море. А ти коли-небудь його бачив?
- Чи бачив я море? - засміявся хитрун.- Та в мене ж батько моряк і має свої кораблі, що плавають усіма морями світу. Я ще змалечку плавав по чужих краях. Пам'ятаю, пливли ми якось до Корінфа; на другий день знялася буря, й корабель почало кидати з хвилі на хвилю.
По цих словах хлопець позіхнув і завив по-вовчому.
- Чого ти так виєш? - перелякано спитав господар.
- Як тобі сказати, чоловіче добрий, напевне, мені пороблено. І сам не збагну, що це таке. Коли отак позіхну тричі та завию - зразу перекидаюся на вовка. А хто попадеться в мої пазури - вже не вирятується. Уаввв! - удруге позіхнув хлопець.
Зблідлий корчмар підвівся з порога, але хитрун ухопив його за полу.
- Не кидай мене, чоловіче добрий, посидь ще трохи, потім забереш мій одяг, навіщо ж [55] має пропадати. Бо я перегодом знову стану людиною... Уавв!..- хлопець роззявив рота й позіхнув, не випускаючи поли.
- Рятуйте! - заволав корчмар.- Він знову позіхає!.. Це ж він зараз перекинеться на вовка! О лихо!
Та й кинувся тікати до корчми, а вскочивши туди, засунув за собою двері.
Але одіж його лишилася в руках хитруна.
Довго сидів корчмар, зачинившися, трусячись із жаху. Нарешті почув стукіт у двері та людський голос:
- Ти що, не торгуєш сьогодні? Корчмар упізнав голос свого доброго приятеля й зрадів.
- Зараз одчиню! Але спершу скажи - тобі вовк не траплявся, коли ти йшов до мене?
- Вовк? - здивувався той.- Та звідки б він тут узявся?
Корчмар осмілів і, відчинивши двері, розповів приятелеві про халепу, що трапилася з ним.
- Далебі, я ще дешево відбувся - зберіг собі життя.
- Ну ж і дурень! - зареготав приятель.- Пройдисвіт наверз тобі казна-чого, аби забрати нову одіж. А міг би забрати й більше. Така [56] кара спостигає диваків, які вірять усьому, що бовкне перший-ліпший шахрай, не думаючи, чи то правда, а чи вигадка.
Був холодний зимовий день. Усюди лежали кучугури снігу. Вітер пронизливо свистів між голими деревами, й бідолашні птахи трусилися з холоду. Одна галка літала лісом, шукаючи поживи, але нічого не знаходила, крім снігу.
«Як залишуся тут, сконаю з голоду,- подумала вона.- Полечу-но до села. Там усе-таки можна поживитися недоїдками або забратися до когось у клуню».
Прилетівши в село, галка побачила в одному дворі гарненьку високу хатку, біля якої ходили голуби й дзьобали зерно.
«Добре живеться голубам,- заздро подумала галка.- Була б я голубка, то й мені гаразд би велося... А чом би не стати голубкою?! Пофарбуюся в білий колір - та й край! Голуби матимуть мене за свою. Тоді буду завжди сита».
Галка зразу знялася й полетіла. Знайшла яму з вапном та й почала білитися. Раз пірнула [57] у вапно, другий і третій... А тоді полетіла до криниці, зазирнула у воду.
- Геть-чисто голубка! - радісно вигукнула вона.- Віднині їстиму, питиму з голубами скільки схочу та й лишуся з ними назавжди. Матиму тепле гніздо, буду завжди вільна, схочу - полечу в гори, схочу - в поле! Житиму з голубами й горя не знатиму! З галками не буду більше водитися! Як тільки я досі жила з ними?!
Та й подалася хутенько до голубника. Голуби побачили білу пташку й прийняли до гурту як свою.
Допалася галка до зерна, їла скільки хотіла; так напхала воло, що не могла більше й зернини ковтнути. Наївшися, підвела голову й сказала сама до себе:
- Ще ніколи не була така сита! їй-право, добре бути голубкою!
Кілька день галка жила в голубнику, їла й пила з голубами та тішилася з такого життя. Аж якось, прокинувшись уранці, побачила чисте, безхмарне небо.
Забула галка, що вона голубка, й голосно закричала:
- Кра-кра-кра! Який гарний день! Кра-кра! [58]
- Хто це? - здивувалися голуби.- Це не голубиний голос. Мабуть, чужий птах є між нами.
- Он він! - вигукнуло мале голуб'ятко, показуючи на галку.
- Що ти тут робиш? - спитала в галки мати-голубка.- Лети собі, пташко, до свого дому й не вертайся сюди! Ми не приятелюємо з брехливими птахами!
- Правду кажеш! - вигукнули всі голуби.
- Нам чужинці не треба!
І присоромлену, ображену галку вигнали з голубника.
«Що ж,- подумала вона,- така моя доля. Полечу краще до своєї родини. Хоч життя там не таке, як у голубнику,- все-таки серед свого роду. А рід для птаха потрібніший за їжу».
Дісталася галка до лісу.
- Кра-кра-кра! - закричала здалеку до своїх родичів.- День добрий! Як чудово нині сонечко сяє, еге ж?
Галки, повилазивши з гнізд, сиділи на гілках.
- Кра-кра-кра! Що воно за птах кричить по-нашому? То ж не галка,- загомоніли вони.
- Як це не галка! - обурилася та.- Ви що, з глузду з'їхали? Я така сама галка, як і ви. [59]
- Ха-ха-ха! - зареготали галки.- Ха-ха-ха! Гляньте на неї! Справжнісінька галка! Чи ж бачив хто галку, білу, як голубка? Ха-ха-ха! Лети собі, птахо, куди летіла, ми із зайдами не водимось! Лети на свою половину лісу, а тут здавна жили наші батьки, діди, й ми тут господарюємо! Забирайся геть!
Самотня, зневажена всіма, полетіла галка лісом, примовляючи:
- Не подобалося тобі жити між своїми, ділити радощі й горе, зреклася свого, полетіла шукати кращого... Захотіла неправдою жити, тож тепер і май: чужі вигнали й свої відцуралися. І слушно вчинили - сама у всьому винна.
Отак завжди буває: хто свого зречеться, того й свої цураються, і чужі не приймають.
Серед зеленого поля було невеличке блакитне озерце. Жили в ньому дві жаби.
Зиму перебули вони щасливо. В озері було багато поживи, і жаби нічим не клопоталися.
Але настало таке спекотне літо, що озерце [60] висохло,- зосталася від нього маленька калюжка.
У цій калюжці й ховалися жаби, нарікаючи на жорстоку долю.
- Довго тут не висидиш,- каже якось одна жаба.- Щодень стає жаркіше,- скоро й ця вода висохне.
- Авжеж,- відповідає друга.- Треба шукати кращого місця. Може, десь недалечко є річка чи більше озеро. Пересиділи б там спеку, а з першими дощами повернулися б сюди.
- Гаразд,- погодилася перша.- Зараз же вирушаймо.
- Коли так, то й так. Уперед!
Вилізли жаби з озерця, подалися шукати ліпшого притулку. Незабаром бачать - колодязь.
- О! Там є вода!
Доплигали вони до колодязя, зазирнули.
- Ну й глибоко!
- А скільки води! Стрибнемо? Де ще знайдеш краще?
І перша жаба намірилася стрибнути.
- Стій, дурепо! - спинила її подруга.- А коли й тут висохне вода? Звідси вже не вилізеш [61] - високо. Краще пошукаймо іншого місця, де ми будемо в безпеці; навіщо стрибати в першу-ліпшу яму, не думаючи, що буде по тому.
Жив собі за давніх часів селянин. Мав він четверо синів і виноградник. Хоч був старий та немічний, а порався коло землі сам. Бо хіба міг, бідолаха, інакше? Адже ж вирощував ті лози власними руками з молодих літ, і дотепер любив та плекав свій виноградник. А той, немов розуміючи любов і турботу господаря, віддячував йому соковитими гронами.
Та, на лихо, всі четверо синів не звикли працювати. їм більше подобалося байдики бити, а старий батько повсякчас непокоївся думкою: «Що з ними буде, коли закриються мої очі?»
Часто він казав собі з гіркотою:
«Покинуть сини мої виноградник напризволяще, переведеться він і не годуватиме їх плодами. Треба якось цьому зарадити».
Довго роздумував батько, врешті покликав синів і сказав: [62]
- Діти мої любі, чую - недовго мені жити на світі. Отож і покликав я вас, аби відкрити одну таємницю. У нашому винограднику заховано скарб. Як мене не стане, візьміться за лопати й копайте, аж поки знайдете.
Невдовзі батько помер. Тяжко побивалися сини. А за кілька день згадали його слова.
- Що б то міг сховати у винограднику небіжчик? - питає перший син.
- Напевне, гроші,- відповідає другий.
- А як там лише кілька золотих? - засумнівався третій.
- Хто його знає. Краще перекопаймо все,- сказав четвертий.
Настала зима. Небіжчик встиг за життя обрізати виноградник, і тепер треба було лише попідпирати лози. Але сини про це не дбали. Думки їхні крутилися довкола скарбу. Тож, узявши заступи, заходилися вони копати.
- Глибше копаймо! - наказував старший.
- Копаймо, то й копаймо! Цілісінький день копали, але так нічого й не
знайшли. Повернулися додому стомлені й розчаровані.
- А чи не викопав хтось інший того скарбу? - питає перший син. [63]
- А чи був він там узагалі? - засумнівався другий.
- Чому не було? Треба копати, може, й знайдемо,- заперечив перший.
Взавтра хлопці знову взялися до роботи. Але скарбу не знайшли ні того дня, ні наступного.
- Може, батько пожартував і ніякого скарбу немає? - каже один син.
- Боронь боже! Хіба що хто викопав скарб, а батько про те не знав. Жаль, коли так!
Минуло кілька місяців, і настав час збирати виноград. І що ж побачили брати? Обкопані лози вгиналися від величезних важких грон!
Зібрали брати виноград, уторгували за нього купу грошей і зажили щасливо.
Відтоді почали вони дбайливо доглядати виноградник. А що були молоді та дужі, то й мали від праці насолоду.
Згодом стали вони заможними господарями. А коли заходила мова про батька, завжди згадували його із вдячністю.
- Які ж ми були нерозумні! Замість того, щоб збагнути батькові слова, розпитати, порадитися,- кинулися шукати в землі золото. Батько не посміявся з нас, а заповів нам найбільший скарб світу - любов до праці. [64]
Неподалік піщаного морського берега в зеленому лісі жила колись безтурботна мавпочка. Наївшись горіхів, гралася вона з подругами, а коли набридали забави - бігла на узлісся й вилазила на високе дерево. Дивилася, як у синій далині горами здіймалися хвилі, поволі котилися до берега і ревучи налітали на пісок.
Одного разу помітила мавпа в морі рибальський човен. Цікаво було їй поглянути на те диво зблизька, адже ніколи раніше такого не бачила.
А човен тим часом підплив до берега; з нього вистрибнули рибалки й заходилися витягати з моря сіть. Довго тягли, аж поки витягли гузир, повний риби. Вибрали вилов і закинули сіть знову в море. Потім зібрали рибу та й подалися стежкою до міста.
Побачила все те мавпа, і дух захопило їй з подиву.
- Ти диви - ловити рибу зовсім легко! Та ще й яку рибу!
Коли рибалки зникли в лісі, мавпа хутенько злізла з дерева й побігла до сіті.
- Тепер я її витягну! - тішилась вона думкою. [66]
- Виловлю всеньку рибу, яка тільки є в морі, продам на базарі, а за гроші куплю собі гарну одіж, ціпок та шкіряну торбу на гроші. Мої подруги-мавпи луснуть із заздрощів, коли мене побачать.
Та й почала тягти сіть. Але робота була не така легка, як гадалося мавпі. Сіть пручалася, скручувалася, і мавпа стала врешті дратуватися.
- Треба, мабуть, залізти у воду,- надумала вона.- Либонь, зручніше тягти буде.
Влізла вона у воду й почала хапати сіть то руками, то ногами, смикати то з цього, то з того кінця, аж поки втямила нарешті, що заплуталася в снасті.
- От тобі й маєш! Як же мені тепер вибратися звідси?
Квапливо виборсуючись із сіті, мавпа геть забула про рибу та нову пишну одіж. А що дужче борсалася, то більше заплутувалась і врешті побачила, що заплуталася зовсім.
- Ой лишенько! Що ж воно буде? Як мені вибратися з цієї халепи? Нащо було братися за справу, якої не знаю? Я ж ніколи в житті не рибалила. Нащо було пхати сюди носа? Нащо?
На мавпине щастя, рибалки не загаялися [68] в місті. Збувши на базарі товар, вони поспішили до човна. Побачили заплутану в сіть мавпу й розляглися від реготу.
- Як вона тут опинилася? - дивувались одні.
- Хто його знає. Нумо швидше витягнемо її, а то ще втопиться, бідолашна,- квапили інші.
Розплутали рибалки мавпу й посадовили на пісок. Перелякана, кинулась вона до дерева і вмить вискочила на вершечок. Та й добре, що встигла видертися перше, ніж рибалки побачили, як вона понівечила сіть. Було б їй непереливки...
Отож, аби не накликати на себе біди та не накоїти лиха іншим, не треба братися не за свою справу.
Колись за давніх-давен жив хоробрий вояка. І був у нього кінь, прудконогий красень. Понад усе полюбляв він поєдинки.
Зачувши, що цар кличе мужів свого краю до бойового походу, вояка засідлав коня і вирушив У путь.
Протягом усього походу він дбайливо доглядав вірного друга. Купав його, чистив, годував добірним вівсом і духмяним свіжим сіном. І ситий, плеканий огир блискавкою літав у бою, не раз рятуючи життя своєму господареві.
По війні хоробрий вояка з конем щасливо вернувся додому. Та щось непокоїло коня, і недарма. Бо наступного ранку господар запріг його, добряче навантажив воза й поїхав на базар. Гадав кінь, що після базару відпочине, проте господар одразу запріг його до плуга й до пізнього вечора орав ниву.
З того дня й почалося. Від світання до смерку тяжко працював кінь, духу не переводячи. Ба навіть уночі їздив господар чи до млина, чи ще куди.
І так день у день!
А що тепер не було війни, то й здавалося господареві - нема чого доглядати коня, тож і годував його не добірним вівсом і духмяним сіном, а самою сухою соломою.
Бідолашний кінь поволі почав підупадати на силі. До того ж, як добрий колишній скакун, почувався незаслужено скривдженим.
«Бач, як скінчилася війна,- часто думав [70] він,- то й не доглядає мене господар. Не любить мене по-справжньому».
Минув якийсь час, і країну раптом облетіла звістка: сусідній цар іде війною на їхню землю, аби відвоювати колишні володіння.
Сколихнувся край. Залунали сурми, зусібіч розлетілися гінці - і рушили до столиці бойові дружини, поповнюючи цареві лави. Подався до війська й наш звитяжець, випрягши коня з плуга.
- Знову в похід, кониченьку мій! - гукнув запально.- Неси ж мене прудко, друже, як носив колись, пам'ятаєш?
- Пам'ятаю,- зітхнув кінь.
- Тож мчи і знай, що від спритності твоєї залежить життя господаря.
- Мчу,- сказав кінь і рвонув щосили.
Та не подолавши й половини шляху, упав, знеможений.
Вояка допоміг коневі підвестися й знову сів-на нього. Та кінь незабаром спіткнувся, зашкутильгав і звалився додолу.
- Ти ба! - здивувався господар.- Що це тобі?
Перегодом рушили вони далі. Та кінь падав знову й знову. [72]
- Ну, що мені з тобою робити? - розпачливо вигукнув вояка.- Як зарадити лихові?
- Ходи пішки, господарю,- відмовив кінь.- Ти мав скакуна, та зробив з нього віслюка. Як же тепер віслюка обернеш на скакуна?
Присоромлений вояка похилив голову.
Отак часом люди доти дбають про інших, доки залежні від них, а потім забувають про свої обов'язки.
Жив собі колись селянин. І мав на обійсті коня та віслюка. Щоранку навантажував їх садовиною та городиною і їхав до міста торгувати.
Якось сердешний віслюк занедужав. Але господар того не помітив і нав'ючив його, як завжди. А віслюкові гіршало та гіршало, і врешті одного ранку дорогою до міста він геть знебувся.
- Поможи мені трохи,- просить віслюк коня,- не можу далі нести вантаж.
- Як же я тобі поможу?
- Візьми зо два кошики із моєї спини. А решту я сам подужаю нести. [73]
- Ти що, здурів? - відповідає кінь.- Адже я й так нав'ючений.
- Я знаю, але ти дужчий за мене і не зморений хворобою. Візьми хоч один кошик.
- Ні, не візьму.
- Прошу, зроби мені таку ласку.
- Не сподівайся, нічого не вийде. Зітхнув віслюк та й почвалав далі. Однак не витримав довго, спіткнувся й упав.
Господар ішов позаду, розмовляючи з сусідою.
Побачивши віслюка долі, підбіг до нього, поскидав кошики й спробував підвести.
- Що тобі сталося, віслюче? - спитав співчутливо.
- Та хіба не бачиш, що він хворий? - сказав, підходячи, сусіда.
- Хворий? А я й не знав. Що ж тепер робити?
- Заведемо бідолаху до мого приятеля, він добре знається на худобі й неодмінно чимось зарадить. Он його подвір'я.
- Ходімо!
Підвели вони віслюка й подалися до обійстя сусідиного приятеля. Потім вернулися до коня, [74] а він, забачивши господаря, хотів був рушати далі.
- Еге, стривай-но, друже мій! - гукнув господар.- Стій, не квапся, не покину ж я кошики посеред дороги. Треба повантажити їх на тебе - ти молодий і дужий. Коли трапляється в дорозі лихо, мусимо допомагати один одному, інакше не можна.
Господар заходився прилаштовувати коневі на спину кошики. Кінь шаленів з люті й розпачу та нарікав на долю.
- Ет, як не щастить, то вже не щастить! Не хотів я взяти у віслюка жодного кошика, а тепер мушу нести весь його вантаж, та ще й збрую.
А віслюк, лежачи на моріжку, очуняв трохи й, підвівши голову, мовив до коня такі слова:
- О жорстокий коню! Якби ти був допоміг мені, взявши трохи мого вантажу, то я дійшов би до міста. А так жорстокість твоя на тобі й окошилася!
Якось улітку опівдні промітна, хитрюща лисиця спускалася з гори, простуючи до лісу. Там жила її сестра, в якої саме справляли іменини [75]лисеняти. Тож і квапилася тітонька привітати свого небожа, а заразом смачно попоїсти та розважитись. Спустилася вона з гори та й побігла полем. Облизувала губи й думала:
«Напевне, сестра чимало смачненького наготувала, як торік і позаторік... пирогів, курочок... а то, гляди, ще й гусочку або качечку... Тієї птиці доволі навколо, а надто в мірошника... А медяники! Де ж і поласувати ними, як не в сестриці!»
Коли це раптом: трах! бах! трісь!
Нестямилась лисиця, як гепнулась у колодязь. Ласуючись думкою на ласощах, не помітила небезпеки. Добре, що хоч не забилася. Та й води в колодязі було трохи, ледве по коліна лисиці. Але сам колодязь був глибоченний, і хоч як вона дерлася та дряпалась - вибратись нагору не могла.
- Ой, горенько мені, що ж я робитиму сама серед поля? Хто мене витягне звідси? Просиджу всеньку ніч у крижаній воді, то до ранку й закоцюбну...
Заплакала лисиця, заголосила:
- Оце була б уже в сестри та любенько розмовляла в золотому товаристві, а на вогні [76] смажилися б курочки, качечки, гусочки... Та ба, спіткало тебе лихо, тітонько лисице...
Аж раптом згори долинула чиясь хода. Підвела лисиця голову та й побачила цапа, що нахилився над колодязем. Мабуть, йому дуже хотілося пити.
Серце в лисиці закидалось, і вона сказала подумки:
«Є нагода врятуватися!»
І гукнула радісно, наче була рада-радісінька, що опинилася в колодязі:
- Моє шануваннячко, цапе!
- Це ти, лисице? - здивувався цап.- Добридень! Ну як там, добра вода? Я йду здалеку і мало не зомлів зі спраги.
- Ще й питає, чи добра! Пресмачна! Холодна й солодка. Вип'єш - як на світ народишся. Лізь-но сюди, покуштуєш - будеш мені дякувати.
- Зараз! - вигукнув цап, стрибнув у колодязь і жадібно припав до води. Пив, пив, аж поки вгамував спрагу, а потім підвів голову і вдячно глянув на лисицю.
- Ну що, правду я сказала? Добра вода?
- Ой же й добра! Освіжився нарешті! Від [77] самого ранку ніде не можу знайти води, всі джерела висохли.
- За такої спеки воно й не дивно.
- Може, полізьмо вже нагору? - спитав цап і спробував видертися по стіні. Але небавом збагнув, що з того нічого не вийде, і мовив до лисиці:
- Що ж тепер робити?
- Справді,- вдавано засмутилася лисиця, - залізли сюди, не подумавши, як будемо вибиратися. Ну й бевзі ж ми, любий цапе!
- Хоч би що там було, а треба поміркувати, як видобутися нагору.
- Ну-бо спробуймо так,- каже лисиця.- Ти стань дибки, передніми ногами обіприся об стіну й нахили голову, а я видерусь тобі по спині на роги й ухоплюся за цямрину. А коли вилізу, витягну й тебе. Згода?
- Згода!
- Ну, то ставай, як я казала.
Цап став дибки, сперся передніми ногами на стіну й нахилив голову. Лисиця видерлась по спині йому на роги, витягши лапи, вхопилася за цямрину та й вискочила з колодязя. Хитрунці цього тільки й треба було.
- Ох, не віриться, що нарешті вибралась!
- Ну, а тепер витягни мене! - гукнув цап. Лисиця нахилилася над колодязем і відказала:
- Як же я тебе витягну, любий цапе? По-перше, я тебе не дістану. Та коли б навіть удалося схопити тебе за роги, чи подужаю я, маленька лисичка, витягти такого здоровенного цаписька? Де в мене така сила візьметься?
Лисиця засміялася й нахилилася нижче:
- Ех, цапе, цапе, аби в тебе було стільки розуму, скільки в бороді волосся, ти б не стрибав у колодязь, не подумавши перше, як вибиратимешся нагору.
Та й побігла до сестри, де вже зібралися гості, їла, пила й розважалася аж до ранку.
На цапове щастя, була лисиця добросердна, хоч і хитрюща. Тож коли скінчився вранці бенкет, попросила вона в сестри міцну мотузку й, замість іти додому, побігла до колодязя.
- Гей, цапе! - гукнула.- Ти ще й досі тут п'єш воду?
З колодязя долинув захриплий, жалібний голос:
- Де ж мені бути? Звичайно, тут.
- Ну, зараз вилізеш. Я принесла мотузку. Один кінець прив'яжу до дерева, а другий [80] спущу тобі. Хапайся за нього та й вилазь помалу.
Лисиця все зробила, як казала, та й дременула додому. Боялася, щоб цап не полоскотав їй боки рогами.
Невдовзі бідолаха вибрався нагору, мокрий і брудний. А згодом лежав у хліві на соломі, поволі приходячи до тями.
«Правду казала лисиця,- думав він.- Бракує мені розуму. Але це лихо мене навчило. Надалі ніколи не починатиму жодної справи, не подумавши перше, чи зможу довести її до ладу».
Край невеличкого, чепурненького села стояла хатина, і жили в ній кілька курочок з півнем. Правду кажучи, велося їм непогано, та півень уряди-годи бідкався:
- Що за життя! День у день одне й те саме! Як би хотілося хоч трохи погуляти в лісі, вийти на зелену гору або помандрувати ген туди, до зеленої річки, що сріблиться під сонцем, коли дивишся на неї з даху!
- Е, брате, та краса не для нас,- відмовляла [81] стара розумна курка.- Тут ми маємо все, що нам треба: безпеку, спокій та смачний харч.
Ще й є в нас щирий приятель - собака, який знає безліч цікавих бувальщин.
І справді, собака щодня навідувався до курей, як паслися вони на леваді або відпочивали в затінку на подвір'ї, і розповідав їм усякі бувальщини про диких звірів та птахів.
Якось каже він півневі:
- Знаю, що ти мрієш побачити світ. То чи не пішов би зі мною до лісу?
- Залюбки піду! - зрадів півень. Ранком вони подалися до лісу й пробули там
всенький день.
Півень чудувався геть з усього, що бачив, і дзьобав зелену травицю та червоні ягоди з кущів.
Коли смеркло, собака огледівся довкола і, побачивши велику гіллясту оливу, сказав півневі:
- Ти вмощуйся високо на гіллі, а я залізу в дупло - так і переночуємо.
Півень злетів на дерево, собака ж умостився в дуплі. Довго й солодко вони спали, аж раптом збудився півень і за звичкою голосно заспівав: [82]
- Ку-ку-рі-ку! Ку-ку-рі-ку!
О тій порі неподалік полювала лисиця.
- Еге, чую півнячий голос! - здивувалася вона.- Де б йому тут узятися? Ану ж подивлюся!
Лисиця кинулася до оливи.
- Ку-ку-рі-ку! Ку-ку-рі-ку! - горлав півень на гілляці.
Лисиця солоденько мовила:
- Доброго ранку, любий друже! Я здалеку тебе почула й прийшла поглянути, хто це так гарно співає. Але зараз ще темно, я не можу тебе розгледіти. Спускайся додолу, познайомимося.
Вислухав півень ту мову і думає:
«Ніхто ще зроду мені не казав, що я гарно співаю. Та навіщо цей звір таке говорить?.. Чи, може, він хоче схопити мене, коли спущуся? Май, хлопче, півнячий розум і дивися обома. Що воно за звір?»
І враз сяйнуло йому в голові - лисиця.
Багато про неї наслухався півень од собаки, але ніколи не траплялося бачити злодійку. А собака добре її знав. Розповідав, яка вона з себе, яка підступна та хитра на вдачу. Тож півень і упізнав її. [84]
«Ну, начувайся, хитра лисице!» І відказав чемненько:
- Радий з тобою запізнатися. Але спершу зроби мені маленьку ласку.
- Все, що скажеш! - прохопилася лисиця.
- Внизу в дуплі спить мій слуга. Розбуди його й попроси відчинити двері, бо інакше мені ніяк спуститися до тебе.
В лисиці загорілися очі: «Ага, то тут ще один півень - його слуга! Щастя йде, ще й друге веде!»
- Зараз розбуджу! - вигукнула вона й подерлася до дупла.
- Гей, уставай, треба двері...
- Гав, гав, гав! - завалував собака і вискочив з дупла, а забачивши лісову пройду, кинувся на неї.
Але лисиця встигла шмигнути в кущі, і в собачих зубах лишився тільки кінчик її хвоста.
Прибігла лисиця до своєї нори, трусячися 3 переляку.
- Ну, як полювалося? - питає її лис.
- Хіба не бачиш? Мало хвоста не позбулася. І то ще добре, могло бути зовсім непереливки. [85]
Похитавши скрушно головою лисиця провадила далі:
- Такого хитрющого півня здибала, що й світ такого не бачив! Це тобі не ворона, що відразу впустить м'ясо з дзьоба, зачувши хвалу! Нічого не скажеш - розумний півень!
Та й поклалася голодна спати, облизавши куцого хвоста.
А собака з півнем реготали, раді, що лисиця вхопила облизня.
- Ну й утнув же ти,- сказав собака.- Гострий розум маєш - тим і врятувався. А був би нерозважний і довірливий - де б зараз сидів?
- Ку-ку-рі-ку! Звісно, у лисиці в череві.
Якось нишпорила лисиця в лісі, шукаючи поживи. Пробиралася крізь гущавину, коли це позад неї - дзень! - і аж у очах потемніло їй з болю.
- Що це? - перелякалася лисиця й озирнулась. Бачить - її пухнастий хвіст стирчить у пастці, відтятий по саму ріпицю.
- Що ж я тепер робитиму? - забідкалась [86]лисиця.- Звідки це лихо впало на мою голову?
Сіла лисиця на камені та й заплакала гірко.
Горобець, який все те бачив, співчутливо процвірінькав з дерева:
- Не плачте, тітонько лисице! Невелике лихо! Адже могло вам і ногу відшорожити або схопити так, що позбулися б і життя, не тільки хвоста. Отож, тітонько, не плакати треба, а радіти.
- Ой горобчику, як у тебе язик повертається на таке? А що скажуть звірі, побачивши мене без хвоста? А надто подруги мої, лисиці! Всі з мене глузуватимуть!
І лисиця, засмучена, подалася геть.
Добрела до струмочка, напилася води, обмила рану й стала думати-гадати.
«Рана до завтра загоїться, але як показатися звірам куцою? Ганьба, та й годі!»
Довго журилася лисиця - аж ось очі їй засяяли, і в них майнула хитра усмішка.
Того ж вечора сповістила вона всю лисячу громаду, аби зійшлися вранці на галявині, бо має вона, лисиця, щось важливе сказати.
Тільки-но розвиднілося, найцікавіші вже прибігли на галявину. [87]
- Що хоче сказати лисиця?
- Хто його знає! Скоро почуємо!
Ще не встигло сонце викотитися з-за гори, як увесь лисячий рід округи зійшовся на галявині.
Незабаром з'явилася й куцохвоста. Поважно вилізла на камінь, оглянула гурт і почала:
- Любі друзі! Я хочу поговорити з вами про одну справу, над якою досі ми не задумувалися. Настав час покінчити з нею.
- Що таке, кажи! - загукали звідусіль.
- Йдеться про наші хвости, любі мої!
- Про хвости? - здивувалася громада.
- Атож, саме про них! Зважте лишень, нащо вони нам здалися? Нащо тягаємо їх за собою всеньке життя? Хіба ми ними ходимо, чи дивимось, чи їмо? Чи вони помагають нам полювати, чи захищатися від ворога? Ні! Ні в чому не допомагають нам хвости! Хвіст - це непотріб, ще й нашу поставу спотворює...
- То що з ним робити? - спитала молоденька лисичка.
- Відтяти! - вигукнула куцохвоста.- Викинути геть! Тоді побачите, як добре нам стане! Як легко та вільно! Ось гляньте на мене й скажіть по щирості: хіба я не погарнішала?
Спантеличена громада стояла ні в сих ні [88]в тих. Та й неспроста. Адже з хвостами лисиці ходили споконвіку. Ніхто ніколи не задумувався, потрібен хвіст чи ні. Всі до нього звикли й мали за щось так само потрібне, як вуха чи ноги. Тож навіщо його обтинати?
А проте й куцохвоста правду каже - хвіст, либонь, таки ні до чого.
Отож і не знала громада, як бути.
Та ось підвелася одна лисиця і спитала в куцої:
- А чому ти раніше не ганила наших хвостів, не казала, що вони непотрібні?
- Не казала, а тепер кажу.
- Воно й зрозуміло. Десь позбулася свого, а тепер соромно, тож і хочеш, аби й ми собі повідтинали. Гадаєш, тоді з тебе не сміятимуться? Сама зазнала лиха й нам того зичиш! Іди собі геть! А ви, браття й сестри, розходьтеся по домівках і менше слухайте дурних балачок.
Бігла лисиця лісом, шукаючи поживи, бо була дуже голодна. Аж раптом ударив їй у ніс смачний дух печені та свіжого хліба. [90]
- О, ще не цурається мене доля! - зраділа лисиця.- Далебі, сьогодні добре пообідаю.
Та й помчала на дух, і він привів її до високого дуплистого дуба. З дупла так знадливо пахло, аж у лисиці слинка покотилася.
Підійшла вона до дерева, зазирнула в дупло та й побачила - вгорі висять торбинки.
«Це, мабуть, залишили пастухи, які пильнують овець на узліссі,- подумала лисиця.- Жаль, що високо, не можна дістати».
Хоч як спиналася лисиця, хоч як тяглася вгору - дістати харчу не могла.
«Треба залізти в дупло,- надумала лисиця.- Дірка саме по мені».
Залізла вона в дупло, поздіймала торбинки та й почала бенкетувати. Яка смачна печеня, а хліб, а яєчка! Який запашний сир! Уминала все те лисиця, аж за вухами лящало.
- У кого б іще так поживитися, як не в пастухів,- каже.- Вміють господині їхні готувати. Спасибі їм!
їла-їла лисиця, аж поки й крихти не зосталося. По тому напилася води з барильця, що його брали пастухи з собою, бо поблизу не було Джерела.
Напхалася вона по зав'язку та й усміхнулася. [91]
- Уявляю, які будуть обличчя в пастухів, коли прийдуть обідати!
Та й намірилась вилізти з дупла. Виткнула голову й передні лапи, посунулась далі - аж зась! Черево їй роздулося й не пролазило в дірку. Заплакала лисиця, заголосила:
- Лиха моя година та нещаслива! Як вилізти з дупла? Як добутися до своєї нори?
Так вона жалібно приказувала, аж самій серце краялось.
А неподалік саме пробігала інша лисиця. Почула голосіння, підбігла до дерева й, побачивши невдаху, здивувалася.
- Сестро, як ти туди потрапила? - гукнула.
- Ой, не питай! Влізла, щоби смачно попоїсти, а вилізти не можу.
- Що ж там було?
- Дві торбинки з хлібом, печенею, сиром та яйцями. Ой сестрице, то був справжнісінький бенкет! Біда тільки, що черево роздулося й не пролазить у дірку. Як не виберусь я звідси - кепсько мені буде.
Лисиця знову зайшлася плачем.
- Не побивайся,- каже подруга,- зачекай трохи - черево й стухне. Тоді любесенько вилізеш. [92]
- Правду кажеш?
- Авжеж. За дві-три години черево стане таке, як і було.
- А як прийдуть пастухи?
- Не бійся. Вони далеко звідсіля - я їх бачила.
- Спасибі тобі, сестро, щаслива та година, коли ти мене втішила. Почастувала б тебе, та, на жаль, нема чим.
- Та звідки тобі було знати, що я пробігати-му поблизу? З'їла - на здоров'я.
- Ну, тоді біжи. Нехай тобі щастить. Приходь колись до мене, побалакаємо про цю пригоду.
Лисиця побігла геть, а ненажера залишилася в дуплі.
Знічев'я почала перетрушувати торбинки, чи нема там іще чого-небудь. Перегодом знову спробувала вибратись з дупла. Але й цього разу не пролізла.
«Ще рано»,- подумала вона.
Проте за дві години вона легко просунулась крізь дірку та стрибнула додолу.
- Ти диви! Правду казала подруга, що треба зачекати. Адже з часом минають скрута та лихо! [93]
Гуляв собі якось зеленою левадою бик. За левадою починався густий, темний ліс, що широко розкинувся довкола й губився далеко в горах. В лісі водилося багато всякого звіра, і був там лев, лютий, підступний, якого боялося все живе.
І треба ж було вийти левові на узлісся саме тоді, коли бик, не думаючи про небезпеку, спокійно скуб травицю.
- Оце так бик! - захоплено вигукнув лев.- Такого здоровенного й гладкого я ще не бачив. Добра була б пожива! Жаль тільки, що в нього такі страшні роги, а я охляв за ці дні з голоду. Хтозна, чи й подужаю такого бицюру. А залишати шкода... Треба щось придумати.
Спинився лев і став міркувати, як скрутити бикові в'язи. Думав, думав та й каже:
- Ану ж заманю його до свого лігва, а там уже моя взяла. Кинусь на нього й роздеру.
Не гаючи часу, подався до бика.
- День добрий, биче!
- День добрий! - насторожено відповів той. [94]
- Побачив я тебе й зрадів: великий ти і дужий. Тільки ти й можеш бути мені другом. Що ти на це скажеш? Заприятелюємо? Житимемо в лісі, і обом нам буде добре.
Бикові сподобалося, що лев хоче товаришувати з ним. Адже він царського роду, і для кожного звіра велика честь мати такого друга. До того лев теж молодий та дужий, тож їм не страшні будуть ніякі вороги.
- Був би щасливий з такого товариства,- відказав бик.- Мені теж обридла самота.
- О, тоді треба відсвяткувати цю подію! - вигукнув лев.- Саме сьогодні мені принесли вівцю,і я збирався зробити печеню. Може, й ти прийдеш на обід?
- Неодмінно прийду.
- Ну, то я жду тебе опівдні біля свого лігва. Знаєш, де воно?
- Ні, не знаю.
- Пам'ятаєш дуплисте дерево біля джерела?
- Атож.
- А трохи далі за кущами є печера. Там я на тебе й чекатиму.
- Згода,- сказав бик.
Лев почвалав до лігва, а бик зостався на [95] леваді. Коли сонце підбилося вище, пішов у ліс і незабаром дістався до дуплистого дерева. Лев уже чекав на нього, і невдовзі вони ввійшли до печери. Бик оглядівся. Печера була простора й висока.
- Гарно тут,- промовив бик.
Під величезними казанами й довжелезними рожнами горів вогонь. Але вівці ніде не видко. Бик затремтів.
- Вибачай, друже, але я прийшов сказати, що не зможу сьогодні обідати з тобою.
- Чому? - здивувався лев.
- Забув, що треба негайно зробити одну роботу. Мені час йти.
Лев насупився.
- Спершу пообідаймо,- каже,- а тоді вже підеш.
- Та я не від того, але, на жаль, не можу. Ще буде нагода потрапезувати разом. А зараз мушу йти.
Лев розгнівався.
- Слухай, друже, не віриться мені, що ти маєш таку нагальну справу. Скажи по щирості: чому не хочеш зі мною обідати? Що тобі не до вподоби? Хіба я не запросив тебе в гості? Не любо зустрів? Чому ж ти тікаєш? [96]
Бик став навпроти лева й відповів спокійно:
- Кажу тобі ще раз, друже,- я таки піду.
Бо, бачу, наготував ти казани не на вівцю, а на бика.
І бик хутенько подався геть. Діставшися левади, знову припав до трави, думаючи:
«У сто крат ліпше бути самотнім, аніж приятелювати з тим, кого гаразд не знаєш. Добре, що я повівся так з левом. Тепер таких друзів здалеку пізнаватиму».
Якось літнього дня в затінку дуба лежав дикий кіт. А на дубі крутилася сорока, стрибала з гілки на гілку і врешті заскрекотіла:
- Крре-ке-ке! Чи нема поблизу якого птаха? Я знудилася в самоті, хочу погомоніти.
Кіт почув, поволі розплющив очі та й подумав:
«Ех, трапила б ти мені в пазури!» Сорока побачила кота, але не злякалася. Вона швидко літає, то як прийдеться - враз утече. І вона заскрекотіла знову:
- Чи нема поблизу якогось птаха? Обізвися! [98]
Аж ось прилетіла до неї друга сорока.
- День добрий! Бачу, що ти сама, та й думаю: ану ж розважу подругу. Я оце з села.
- То що там цікавого?
Сороку хлібом не годуй, а погомоніти дай. Заскрекотіли одна поперед одної. А кіт, заплющивши очі, пильно дослухався до розмови.
- Пам'ятаєш червоний цегляний курник край села? - питає одна сорока.
- Звісно, пам'ятаю! Це там, де рябі кури й білий півень?
- Еге ж. То там похворіли кури. Від самого ранку сидять у кутку - не їдять, не п'ють, не несуться.
- Та невже? Що ж із ними таке?
- Хто його знає!
- Шкода мені бідних курей.
- А мені, гадаєш, не шкода? Та, на біду, хазяї ще вдосвіта в поле поїхали, а повернуться пізно вночі.
Кіт розплющив одне око, друге й став міркувати. Раптом схопився на ноги, підстрибнув і подався стежкою до села.
- Куди це він чкурнув? - питає одна сорока. [99]
- Може, чогось ізлякався або набачив якесь звіря та й погнався за ним.
- Та що нам до нього! Крре-ке-ке! Нехай біжить, куди хоче.
- Крре-ке-ке! І то правда! Полетімо до струмка. Води нап'ємося та ще побалакаємо.
- Полетімо, то й полетімо!
І сороки полетіли до струмка. А кіт тим часом дістався до села, завернув до хати, де жив лікар, і постукав у двері. Відчинила дівчинка.
- Що тобі? Лікаря немає. Він поїхав до сестри.
- Знаю,- відказує кіт.- То ж він послав мене сюди і просив, щоб ти дала скриньку з ліками. Захворів один чоловік, треба його оглянути.
Дівчинка винесла скриньку, і кіт побіг далі. Добіг до курника, став і гукнув:
- Добрий день!
- Ко-ко-ко, день добрий,- кволо відповіли кури.
- Я лікар. Дізнався, що ви похворіли, і прийшов вас оглянути. Та й ліки приніс.
Кури зраділи й загукали:
- Просимо, лікарю, до нашої господи! [100]
Але старий півень, пильно глянувши на кота, впізнав його, метнувся подвір'ям і зашепотів курям:
- Це не лікар! Це чорний дикий кіт! Я колись бачив, як за ним гнався наш собака. Як він сюди зайде - біда нам буде.
- Ну, відчиняй ворота! - мовив кіт до біленької курочки.- Перш ніж лікувати, я всіх вас огляну.
Але кури засокотіли:
- Не треба нам твоїх ліків! Іди собі геть! Кіт збагнув, що його розкусили, і, прибравши
гордовитого вигляду та закопиливши губу, намірився йти. А кури, бачачи, як він набундючився, зайшлися реготом.
- Гей, лікарю! - вигукнув молоденький півник.- Де ти вчився лікувати?
- Та не лікувати він учився, а хитрувати! - сказала зозуляста курка.- Гадав, ми йому повіримо й відчинимо ворота!
- Ой! Як здумаю про це - аж дрижаки беруть! - писнуло курча.
- Щастя наше, що його впізнав півень! - сокотіла далі курка.- Бач, як упіймав облизня, то тепер тікає.
І кури знову зайшлися сміхом. [101]
- Годі вам реготати! - сердито вигукнув півень.- Ніколи не пускайте нікого в двір, поки не дізнаєтесь, хто він. Хай навіть співатиме вам найсолодших пісень - не йміть віри. Яке б спіткало нас лихо, коли б ми відчинили котові, що видавав себе за лікаря...
- Авжеж, авжеж! Ми завжди пам'ятатимемо цю пригоду!
Жили в одному курнику кілька курок з курчатами і два півні. Два цибаті здорові півні з високими червоними гребенями, які вигравали на сонці. Обидва мали дужі й дзвінкі голоси.
- Ку-ку-рі-ку! Ку-ку-рі-ку! Добридень вам! Уставайте! Вже світає!
Луна від їхніх голосів котилася селом, і кури жваво злітали із сідал.
- Ко-ко-ко! Добридень вам! Чуєте, як ви-:півують рябий та жовтий?
- Ко-ко-ко! Добридень! Чуємо, чуємо! Жоден півень на всю округу не мав такого
лолосу, як ці два, і не прокидався раніше за них. Якось свіжого весняного ранку рябий забив, ік завжди, крилами й заспівав: [102]
- Ку-ку-рі-ку! Добридень вам! Уставайте! Вже світає!
Жовтий і собі вдарив крилами й закукурікав. А відкукурікавши, сказав рябому:
- А мій голос гучніший за твій!
- Овва! - вигукнув рябий.- В мене голос удвічі дужчий. Та й сам я більший за тебе!
- Більший! Чи тобі в голові потьмарилося? Поглянь, який я цибатий, які маю здорові крила, яку довгу й гарну шию!
- Куди тобі рівнятися до мене? Я набагато більший за тебе, і колір у мене кращий. Моє пір'я блищить, як скло, і гребінь од того палає ще яскравіше! Мої крила сині, як зоряне небо вночі, а з хвоста мого весь світ дивується. Він прегарний, мов букет польових квітів!
- А я золотий, як осіннє листя! - вигукнув жовтий.- До того я не простого роду. Діди й прадіди мої жили в заморських країнах, а мене, ще коли я був яйцем, привезли сюди. Я золотий, як сонце. Я високого роду, до чого мені твої дешеві оздоби?
- Мій хвіст - дешева оздоба?! - обурився рябий.- То це ти хочеш, бридкий півнисько, привселюдно сміятися з мене? [103]
- Бридкий? - жовтий півень підскочив і настовбурчив пір'я...
Але й рябий був не з тих, що дадуть у кашу наплювати, то й собі стрибнув до жовтого.
І почався жорстокий двобій. Кури, перелякані, збилися в кутку. Курчатка тулилися до квочок.
Розлючені півні підлітали, били крилами, клювали один одного. Спинялися на мить і знову кидалися в бій. Нарешті рябий переміг жовтого. Бідолаха сховався від сорому в курник, а звитяжець, злетівши на ворота, щосили загорлав:
- Ку-ку-рі-ку! Ку-ку-рі-ку! Я переміг жовтого півня! Я загнав його в курник! Не схоче він більше битися зі мною! Слава мені, здоровому рябому півневі з дужим голосом, синіми крилами та барвистим хвостом! Я наймогутніший у світі! Ку-ку-рі-ку! Я звитяжець!..
Орел, шугаючи у високості, почув цю похвальбу.
- Ага, півень горлає. Дай-но гляну - може, вдасться поживитися.
Каменем упав орел з неба і, вп'явшися пазурами в рябого, зник за хмарами.
Кури жахнулися, курчата заплакали, а жовтий [104] півень, почувши лемент, висунув голову з курника й спитав:
- Що скоїлося?
А дізнавшися, засумував:
- Бідний рябий! Я не зичив йому такого лиха. Я був певен - ми помиримося і знову товаришуватимемо.
- Хто йому винен! - закудкудакала біла курка.- Було б співати, та міру знати. Чому не сидів собі любесенько з нами, а видерся хтозна-куди та й вихвалявся перемогою? Аби не горланив, жив би між нас і біди не знав.
Колись та десь був собі пастух, пас у горах вівці. Розкладав часом багаття під деревом, а то сидів і дивився на гори, де інші пастухи пильнували свої отари.
Одного дня пастух геть занудився біля овець і схотілося вигадати йому якусь забавку. Думав, думав - і надумав. Став на великий камінь і закричав:
- Вовки! Вовки! Рятуйте!
Почувши крик, ближчий пастух побіг на допомогу. Хлопець побачив його і зрадів. [106]
«Ну, тепер посміюся,- думає.- Хай ще й інші прийдуть». І знову загукав:
- Вовки! Вовки на моїх овець! Ряту-у-йте! Почули його інші пастухи та кинулися щодуху на крик.
- Де вони? - питали в хлопця.- Де?
- Хто? - здивувався пастух, що сидів собі спокійно на камені.
- Та вовки ж! Де ти їх бачив? Кажи швидше!
Але пастух зареготав.
- Ха, ха, ха! Ха, ха, ха! Невже ви й справді повірили, що вовки? То ж я хотів тільки налякати вас та пожартувать!
- Добрий мені жарт! - гнівно промовив один пастух.
- То це ти змусив нас бігти, мов навіжених, аби посміятися? - підхопив другий.- Батогом би тебе почастувати, щоб сам так побігав! Ходімо, хлопці, хай йому грець!
І пастухи подалися до своїх овець. А хлопець дуже тішився з своєї витівки і сміявся з недотеп.
- Пождіть трохи - я ще з вами пожартую. Вдалося раз, то вдасться й вдруге. [107]
І справді, за кілька день хлопець, пасучи вівці, знову закричав:
- Вовки! Вовки! Рятуйте!
Пастухи зачули крик та й кажуть один одному:
- Чуєш, знову кричить?
- Та чую! Та, може, він знову жартує?
- А коли ні?
- Ну, то біжімо!
- Хутчій!
І щосили кинулися бігти. А прибігши, побачили - хлопець заходиться сміхом.
- Ха, ха, ха! Ну й дурні легковірні!
- Ти знову смієшся з нас, негіднику?
- Тут мало серця не повискакували, поки добігли!
- А я що, вас гнав? Були б розумніші - змикитили б. Ха-ха-ха!
Пастухи розгнівалися не на жарт, але нічого не сказали і мовчки повернулися до своїх овець.
Минув якийсь час. Одного разу сидів пастух під деревом біля багаття і раптом, глянувши на отару, завмер із жаху. Величезний вовцюга, вишкіривши зуби, мчав просто на овець.
- Ой матінко моя! Вовк! - вигукнув хлопець і кинувся бігти геть. [108]
- Вовк! Вовк! Рятуйте! Ой, мої вівці! Пробі!
Сюди!
А пастухи, зачувши крик, засміялися.
- Чуєте цього брехуна?
- Та чуємо. Знову жартує, але нема дурних. Годі вже.
А пастух не вгавав:
- Пробі! Вовк! Рятуйте! Справді вовк! Мерщій біжіть, бо овець пороздирає!
- Гукай когось іншого! - крикнув один пастух.- Ми вже знаємо твої жарти.
- Правду кажу! Правду! Ходіть побачите! Мерщій біжіть! Пробі!
- Знову нас дуриш? - гукнув інший пастух.- Бери когось іншого на кпини.
Ніхто не поспішив хлопцеві на допомогу. А вовк роздер кілька овець та й зник у лісі. Відтоді пастух затямив: коли хочеш, аби тобі вірили,- ніколи не кажи неправди.
На високій горі, біля самої вершини, була величезна печера. Якось осіннього вечора зібралися в ній довкола вогнища вовки. їхні голодні и злі очі у відблисках полум'я червоніли, як [109] жар, а здорові білі ікла здавалися ще більшими й гострішими.
На почесному місці сидів сам проводир, Старий Сіроманець. Хоч був він уже на схилі віку, та ще міг помірятися силою з найміцнішими молодиками, а що за трапезою - то годі з ним і змагатися.
От підвів він голову та й почав: - Діти мої, всі ви добре знаєте, що настає для нас лиха година. Голод насувається на наше плем'я. І я бачу - дехто з вас вагається, чи лишатися в горах, а чи податися світ за очі. Ми маємо на гори такі самі права, як і чабани. Бо тільки-но прийшов сюди перший пастух з вівцями, як з'явився тут і перший вовк. Поволі рід наш більшав, міцнішав і нарешті так утвердився, що жити нам стало легко. В безнастанних небезпеках, у щоденному ризику нам не обійтися було без розуму й кмітливості. І стали ми з часом лукавими та мудрими, бо діти виростали розумніші за батьків. Тільки тому оминала нас глупа смерть. І тільки тому завжди виходили ми звитяжцями в незліченних битвах із собаками. І тоді нам усе допомагало: і дощ, і вітер, і мороз... І впоратися з ворогами було нам за іграшки... Пам'ятаєте? [110]
- Пам'ятаємо! Як не пам'ятати! - завив похмурий лютий вовк.
- Ох, де ті часи? - зітхнув інший.
- Справді, тоді на собак ніхто не зважав,- каже третій.- Але чому тепер не так?
- А ось чому! Тепер отару стережуть зовсім не ті собаки, що колись. Ці більші й прудкіші за нас, і зуби в них гостріші, а відваги не менше, ніж у тебе. Лють їхня, як побачать когось із нас, додає їм снаги. Ікла в них тоді мовби довшають. Вони розгадують наші хитрощі, наче знають наперед, коли, що і як робитимемо, і завжди перестрівають нас. Правду я кажу чи ні?
- Правду, Сіроманцю! - прогарчав підстаркуватий вовк.- Позавчора вийшов я з лісу, дивлюсь - кількоро овець пасеться. Здалось мені, що вони самі, але тільки-но почав до них підкрадатися, як раптом звідкись вискочило троє псів. Ледве ноги виніс. Добре, що були далеченько,- то я встиг утекти. А якби настигли - там мені й кінець.
- Е, що там казати! - докинув інший.- Нещодавно один пес мало мене не роздер. А гляньте, який шмат шкури вирвав!
Молодий здоровенний вовчисько скочив на Рівні ноги й загорлав роздратовано: [111]
- Все це ми давно знаємо! І сьогодні зібралися не для того, щоб патякати про те саме! Годі товкти воду в ступі! Краще помізкуймо разом, що можна вдіяти, аби дуба не врізати! Яка ганьба! В отарах тисячі овець, а ти мусиш гибіти з голоду!
- Хай Сіроманець говорить! - заволали всі.- Він наймудріший і найхитріший між нами. Говори, Сіроманцю! Слухаємо тебе!
- Я скажу свою думку,- почав той,- а ви судіть, чи так воно, чи не так. Я гадаю - треба нам вислати до овець посольство і запропонувати їм вічний мир.
Вовкам аж дух перехопило, як почули ті слова. Мир з вівцями! Чи не з'їхав Старий з глузду?
Сіроманець пояснив їм, що має на гадці, і вовки з ним згодились.
Назавтра троє вовків-посланців подалися на пасовисько й загукали до овець:
- Послухайте, що ми вам скажемо! Нас послав проводир, Старий Сіроманець! Накажіть собакам, аби пустили нас. Клянемося - ми не зробимо вам нічого лихого!
Здивувалися вівці, проте відіслали од себе [112] собак, і ті поставали віддалік, нашорошивши вуха, готові кинутись на допомогу.
Підійшли вовки до овець, привітались та й кажуть:
- Одвіку ми з вами жорстоко ворогували. Ви тремтите на саму лише згадку про нас, а ми втікаємо, ледве забачивши ваших псів. Ви живете в одному місці, ми - в іншому, але ж гори в нас спільні, то - й ваша, й наша батьківщина. Отак розмислив собі наш великий проводир, Старий Сіроманець, і вирядив нас повісти: ми не держимо проти вас зла і ніякі з вами не вороги; ми навіть любимо овець. Єдині недруги люті в нас - собаки. Віддайте їх нам, і тоді почнеться нове життя. Ви зможете ходити вільно, куди схочете, пастися де тільки вам заманеться, навіть на власних наших землях. Не треба вам буде вечорами збиватися докупи в тісних кошарах - гуляйте собі в горах або в полі. А взимку приходьте в нашу печеру погрітися, погомоніти, послухати казок чи цікавих бувальщин. Ось що велів переказати Старий Сіроманець. Ну, то як: згодні віддати нам собак?
- Згодні! Згодні! - влад закричали вівці. А малі ягнята аж затанцювали з радощів і замекали: [113]
- Ми хочемо слухати казки! Хочемо в печеру! Ме-е-е!
Старий баран стояв обіч отари і слухав вовків, похиливши голову. Він одразу збагнув, куди ті хилять. Аж затремтів, здумавши, що з того може вийти. А як побачив дурну овечу радість, розлютився й гримнув:
- Замовкніть, недоумки! Покрутіть мозком трохи! Хіба ви не знаєте, що поки нас охороняють собаки, можемо пастися де завгодно? Що, забули? І горе тому з нас, хто лишається сам! Нема йому порятунку! То що ж нас чекатиме, коли не стане охорони? Пропадемо всі як один! Ось чого хочуть вовки! А ви й дали собі брехнею баки забити! Гей ви, посланці! Вертайтеся до свого Старого Сіроманця та перекажіть йому, що ми дуже вдячні нашим охоронцям, котрі невсипуще пильнують наш спокій. Віддати їх вам - зась! Ходіть геть, поки ми добрі!
Понурили голови посланці й мовчки попхалися до своїх.
Отак здоровий глузд барана переміг вовчу хитрість. [114]
Якось єгипетський цар забрів, гуляючи, до чудового лісу, де росли банани, горіхи й хурма. Відтоді цар щодня ходив у ліс, дивувався з папуг, що вигравали барвистим пір'ям, сміявся з мавп, що стрибали по деревах, рвали банани та горіхи й, облущивши, з'їдали їх. І ось одного дня цар мовив до свого почту:
- Мені спало на думку зібрати стадо мавп і навчити їх танців.
- Що ти, наш володарю! Хіба таке можливе? - здивувався почет.
- А чому б і ні? Мавпи дуже люблять наслідувати людей. Побачить вона, скажімо, що людина зачісується, і собі шкребе голову. Хай тільки побачить танок - одразу сама затанцює. Тож накажіть спіймати кілька десятків мавп і привезти їх до палацу.
Коли мавп привезено до палацу, цар звелів покликати танцюристів.
- Заженіть мавп до великої зали й спробуйте навчити їх танців. Та дбайте про них, годуйте добре, щоб не відчували вони неволі.
Танцюристи загнали мавп до зали й заходилися виконувати царське веління. Аж ось за [116]кілька день один з них прийшов до царя й каже:
__ Царю наш! Мавпи навчилися танцювати,
та ще й як! Вони вивчили всі танці. Танцюють навіть краще за нас! А що вже тішаться! Ходи сам подивись!
Цар подивився й очам не повірив. Десятеро мавп танцювали так вправно й завзято, аж дух забивало з подиву. Захоплений цар звелів нагородити кожну мавпу торбинкою золотих.
Потім наказав покликати кравців. А коли ті прийшли й уклонилися, сказав:
- Пошийте для мавп гарне, барвисте вбрання. І щоб не було однакового. Не шкодуйте краму й золота на оздоби, робіть якнайкраще. Бо за тиждень у палаці - велике свято, і мавпи на ньому танцюватимуть. Такого свята досі не бачили!
За тиждень усе було готове. Палац, до якого посходились вдягнеш в шовки та оксамити вельможні гості, сяяв оздобами. Цар з царицею Щиро вітали всіх, частували пресмачними стравами й найсолодшими напоями. А потім Цар провів гостей до зали з коном і музиками.
Посідали на свої місця цар з царицею, а за ними й гості. Аж тут на кін вибігли мавпи в барвистому вбранні, в машкарах - дуже кумедні [117] й симпатичні. Гості весело засміялися. Музики заграли, мавпи пішли в веселий, бурхливий танок. Гості дивилися й чудувалися. Щоб мавпи та були на таке здатні? Неймовірно!
Серед гостей був один молодик, який дуже полюбляв жартувати. Дивився, дивився на мавп - аж ось сяйнула йому думка.
Молодик вийшов до вітальні, взяв з таці жменю горіхів і, вернувшися до зали, підкрався до кону та й поклав горіхи на краєчок.
Ніхто з гостей того не завважив, але мавпи відразу помітили горіхи.
І таке тут почалося, що годі й розповісти!
Мавпи кинулися до горіхів, забувши, що вони танцюристки і на них дивляться цар з гостями. Штовхалися, чубилися, здирали одна з одної машкари. Коли якійсь удавалося вхопити горіх, решта налітали на неї, шарпали, шматували чудове вбрання.
На кону зчинився неймовірний шарварок. Мавпи розшаленіли, билися так, аж шерсть летіла.
В залі всі реготали, і найдужче - цар. А старий слуга, що дивився на все те в двері, похитав головою і сказав іншому: [118]
Мавпа є мавпа і мавпою зостанеться, хоч би як її вимуштрували, хоч би чого навчили.
Жив собі колись молодий рибалка. І, всім на диво, чудово грав на сопілку. Хто його почує- не зрушить з місця, доки не дослухає. А хлопець візьме, бува, з собою сопілку в море та й виводить при місяці прегарні мелодії.
- То ти рибалка чи музика? - часто питали його.
- І рибалка, і музика,- відповідав той.- Хіба одне одному вадить?
Якось уранці взяв рибалка сіть і сопілку та й поплив до високої скелі, що одна-однісінька стриміла з води далеко від берега. Довго сидів на голому камін-ні, милуючись нескінченним танком хвиль. І сяйнула нараз йому думка.
Ну ж бо заграю: може, риба заслухається, може, заворожить її моя сопілка і вийде вона моря на камінь?! Тоді мені тільки й діла, що позбирати її в кошик; не треба буде морочитися сіткою! [119]
Та й ну одна за одною награвати найкращих пісень.
Час збігав, але жодна рибина чомусь і носа з води не висунула.
Бачить рибалка - нічого не виходить. Поклав сопілку, взяв сіть і закинув. А як почав витягати - одразу відчув: там повно риби. Повибирав, і бідолашна риба забилася на березі.
- Еге,- каже хлопець,- коли я тобі грав, то ти не танцювала. Тепер танцюй не танцюй - я вже більш не гратиму!
Рано-вранці один селянин поїхав на базар продавати городину. Коли він добувся туди, люди вже посходилися. Той продає, той купує, а той просто тиняється знічев'я.
Спродався селянин та й збирається додому. Коли це бачить - поблизу юрба. Зацікавився чоловік, що там таке. Підходить, дивиться - аж то приручена куріпка. Походжає собі спокійно, нікого не боїться.
Сподобалась вона селянинові.
- Продаєш? - питає в господаря.
- Продаю. [120]
- Скільки?
- Стільки.
- Дорого.
- Дорого за куріпку, що лагідна, мов ягня? Вона вже кілька місяців у мене і весь час ходить вільно, не тікає, а ввечері завжди вертається до свого гнізда. От візьми та пусти до курей, вони її приймуть як свою.
Поторгувалися трохи й ударили по руках. Узяв селянин куріпку, приніс додому й пустив у курник.
А вона й справді була дуже смирна. Не просить більше, ніж їй дають, поклює любесенько зерна, поскубе зеленої травиці, води нап'ється і сидить у затінку. Здавалося, їй до вподоби нове товариство.
Та кури відразу її не злюбили. Дзьобали й гнали від себе. Півні не пускали під зелене гілля, клювали в голову й висмикували пір'я.
Засумувала бідна куріпка, почала ховатися Далеко в заростях, аби ніхто їй не допікав. Тільки як захоче їсти, виходить несміливо на подвір'я.
На її щастя в зарості часто прилітав горобчик. Куріпка з ним заприятелювала. От якось жаліється йому: [121]
- Знаєш, любий горобчику, не люблять мене кури, хоч на очі їм не з'являйся. А все тому, що я не їхнього роду. Тільки підійду до них, одразу женуть геть. Ця зневага завдає мені жалю, бо я до такого не звикла. Ще коли жила в горах, нас, куріпок, усі птахи любили й мали собі за честь нашу прихильність до них. І в домі мисливця, якому я потрапила до рук, мене любили й пестили. Найдобріше зерно давали, ласощами пригощали. А тут отак зненавиділи!
Послухав горобчик куріпку і похилив голову. Хоч у горобців язик без кісток, та цей був добре вихований і не любив пліткувати. Тож тільки й спробував, що втішити куріпку.
- Не сумуй,- каже.- Зажди трохи: далебі, перетреться, перемнеться та й так минеться.
По кількох днях селянин помітив, що куріпка ховається в заростях.
«Посаджу-но я її в курник,- думає,- разом з курми та замкну. Не випускатиму, аж поки звикнуть бути вкупі».
Так і зробив. Цілий тиждень не випускав їх. Нарешті відімкнув курника. Кури відразу побігли на моріжок, а куріпка - в зарості до горобчика. [122]
__ Горобчику любий,- каже радісно,- таки
на твоє вийшло. Тепер я не журюся. Горобчик злетів нижче, аби краще чути.
- Не журюся,- провадила далі куріпка,- бо побачила: все зло, яке мені кури чинять,- не від зневаги до мого роду. Півні тільки те й знають, що битися між собою, і не тому, що ненавидять одне одного - адже вони одного роду! - а тому лише, що забіяки! Через те й не живуть у згоді.
- Я це знав,- осміхнувся горобчик.- Але не казав тобі, бо хотів, аби ти сама збагнула.
- Тепер-то я збагнула,- сказала куріпка,- і мені байдуже до їхніх вихваток.
- Ти вже виріс, став справжнім лисом,- сказала Хитрунчикові мати-лисиця одного гарного літнього ранку, напоєного пахощами трав 1 квітів.- Можеш виходити на полювання сам. я в твоєму віці сама собі їжу добувала. Либонь, я Розповідала тобі про пригоду з дикими качками...
Аякже, мамо, аякже! - вихопився Хитрунчик ,боячись, що мати знову почне повчати [123]його на своїй давній пригоді, котру він слухав^ стільки разів, що й чути вже не міг.
- Ну, то ходи оглянь околиці. Та далеко не заходь і в обід повернися, розкажеш, що бачив, як полював. і
- Біжу, мамо,- зрадів Хитрунчик.
- Бувай здоровий. Ні пуху ні пера!
Лисиця стояла біля нори й задоволено стежила за сином, аж поки він зник за деревами. Тільки тоді полізла вона в нору.
Спокійно спливав час у цьому потаємному закутку великого темного лісу, неприступного людям. Лисиця поволі патрала курку на обід. Аж раптом тишу й супокій порушив якийсь шум. За мить галявиною промчав захеканий Хитрунчик і вскочив у нору. Не пізнаєш його - блідий, очі нестямні.
- Дитино моя! - крикнула мати, покинувши курку.- Дитино моя, що тобі сталося? Чому ти такий?
Хитрунчик упав на стільця, бо ноги не тримали його.
- Ох, матусю, що я тобі скажу! Бачив я таке страховисько, що годі й змалювати!
- Яке ж- те страховисько?
- Величезне, руде, з довгим волоссям на [124] шиї, із здоровенною головою! А пащека яка! Як роззявило - а там зуби!!! Зроду таких не бачив! __ І той звір щось тобі заподіяв?
- Та ні, мамцю! Я ж не підходив до того чудовиська! Воно навіть мене не бачило!
- Отакої! То чого ж так налякався?
- Ой матусю, якби ти його бачила, ти б мене не питала.
- Любий мій Хитрунчику, посидь трохи та отямся. Нема чого тобі боятися. Але сьогодні вже нікуди не підеш.
- Ба! Не тільки сьогодні - більше ніколи носа з нори не випхну!
Лисиця осміхнулася й знов узялася до курки.
А Хитрунчик і справді просидів весь день удома. І взавтра, й позавтра теж нікуди не поривався. А на третій день уранці, тільки прокинувся - каже:
- Не можу я більше, мамо! Обридло мені сидіти в норі! Вийду я!
- То вийди, чому б не вийти?
Побіг Хитрунчик. Повернувся в обід перестрашений.
- Я знову бачив ту почвару! - вигукнув.- Лежала на галявині й грілася на сонці. [125]
- Яка ж вона була сьогодні?
- Трохи менша, ніж того разу. Я й тепер налякався, що там казати, але не так, як перше. Навіть підходив ближче й розглядав. Такенна голова... Що воно за звір, мамо, ти знаєш?
- Та то ж лев, дитино моя. Чи ж я тобі про нього не казала?
- А справді! То це він такий?
- О Хитрунчику мій, як ти вже в світ вийшов - -пізнаєш багато дивних речей.
На; ранці Хитрунчик знов подався на
полювання і відтоді почав ходити щодня.
Якось увечері повернувся Хитрунчик до нори радий та веселий.
- Мамо, мамо! - гукнув здалеку.- Що я тобі скажу!
- А що, синочку?
- Я знов бачив лева. На галявині. Пішов я туди, бо ще перед кількома днями нагледів там кущ дикого винограду. Ягоди були зелені. Сьогодні я подумав, що вони, певно, вже дозріли, і вирішив покуштувати. Підходжу - аж бачу просто себе лева. Спершу я розгубився й хотів утікати, але глянув на нього ще раз - і вмить страх кудись подівся. І набрався я такої одваги, що ти й не повіриш! [126]
- Якої ж?
- Я підійшов і заговорив до нього.
- Справді?
- Слово честі, мамо!
- Що ж ти йому сказав?
- «Добрий день, леве, - кажу, - сьогодні гарна днина, авжеж?» - «Авжеж, гарна, моє
лисенятко, - відказує лев.- А ти що тут робиш?» - «Прийшов до цього куща скуштувати винограду. Не знаєш - достиг він уже? Кілька день тому був ще зелений».
Лев засміявся та й каже: «Я до нього не підходив, він мені не смакує. Може, досі й дозрів. Ходи-но, маленький, сам поглянь».
Я йому красненько подякував, нарвав ягід та й подався геть. Сміх бере, коли згадаю, якого страху я набрався, побачивши лева. А зараз сам заговорив до нього! Ти віриш мені, мамо?
- Вірю, синку. Бо знаю: найстрашніші речі, коли до них звикнеш, стають нестрашними.
Зустрілися якось чоловік з левом і пішли разом далі. Ідуть, гомонять про се, про те. По якомусь часі перекинулась розмова на рід людський [128] та на лев'ячий. І кожен заходився свій вихваляти.
- Хіба є на світі хтось могутніший і прекрасніший за нас? - каже лев.- Люті звірі тільки зачують в лісі наш голос - щодуху втікають, куди очі світять, а що вже всіляка дрібнота, то нема що й казати - забирається в нори й потерпає зо страху. Навіть земля та вітер тремтять, як лев подає свій голос. Ніхто не годен його перемогти.
- Так, ніхто, крім людини, - відповідає супутник.- Бо людина - то найдовершеніше створіння на землі. її сила, помножена на розум, нездоланні. Все, що є живого на світі, боїться її. Одні звірі втікають від людини в такі місця, де не ступала її нога, інші скоряються їй і вірно служать все життя. Нема й не буде ніколи такої сили, що могла б збороти людину.
Отак розмовляючи, дісталися вони роздоріжжя, на якому стояла мармурова статуя - мисливець у двобої з левом. Мисливець переміг - притис звіра до землі. Побачив те чоловік і вигукнув:
- А що я тобі казав, леве? Тепер ти бачиш, що ми, люди, найгарніші з усіх створінь на землі й могутніші за будь-якого звіра? [130]
Лев зареготав так, що, здавалося, грім гуркоче.
- Теж мені доказ! Скажи, хто вирізьбив цю статую? Людина, не хто інший! А коли б леви знали різьбярство, чи не побачив би ти хтозна-скільки статуй, які зображували людину, що її переміг лев і звалив додолу?!
Стояв сонячний весняний день. Блакитне небо було чисте, лагідний вітерець гуляв над зеленими левадами, пестячи яскраві квіти.
Гарненький білий цапик вистрибував на подвір'ї високого будинку біля припнутої кози.
- Ме! Ме!- гукав він.- Коли вже нас поведуть на пасовисько? Я вже тут занудився.
- Почекай,- відповідала йому мати.- Хіба не знаєш, що наша господиня тісто місить? Ось напече хліба, тоді й поведе нас у поле.
- У поле?- радісно підстрибнув цапик.- Я там ніколи не був. Відтоді як народився, нас беруть лише в гори. Що таке поле, мамо?
- Це рівна земля, дитинко. Там є дерева и багато пшениці. Звідти приносить нам господиня [131] траву, там і ячмінь росте, який ти любиш.); І річка тече.
- О, то там чудово! Скажи, мамо, а поле видно з тієї скелі, що за хатою?
- Авжеж, видно.
- От добре! Я вилізу на неї, подивлюся.
- Вилазь, коли вже така нетерплячка, - осміхнулася мати, - тільки не барися, бо скоро прийде господиня.
Побіг цапик за будинок і сміливо пострибав з каменя на камінь угору, на скелю, за якою починалося урвище. А внизу, скільки око сягає, прослалася широка зелена долина.
- То ось воно яке, поле! - зачудовано зітхнув цапик.- Ніколи такого простору не бачив.
Дивився він у далечінь і не міг надивитися. Раптом згадав про річку.
«Де ж вона є? - думає.- Щось не видно...»
Але в цю саму мить його гукнула мати:
- Ходи сюди! Вже господиня наша прийшла!
- Ще трішечки, мамцю, я тільки річку знайду й одразу дожену вас.
- Гляди, не гайся! [132]
- Ні. Ходіть без мене, я недовго. Дорогу я вже бачу!
Господиня відв'язала козу й пішла з нею. Про цапика вона не турбувалася, бо знала - він їх наздожене. Хіба ж він залишиться без , матері бодай на хвилину?
Отож і рушила вона. А цапик зі скелі роздивлявся й роздивлявся навсебіч.
Раптом його око завважило щось унизу. Приглянувся - аж то здоровенний сірий вовчисько біжить кудись манівцями.
Не злякався цапик. Хіба ж вовк його дістане на такій висоті? І схотілося малому познущатися з сіроманця. Він гукнув:
- День добрий, дядьку вовче! Що це ви біжите, а сюди й не дивитеся? Загордували, як бачу.
Вовк глянув угору й уздрів цапика.
«Е-е-е, надто високо, - подумав, - не долізу».
О, що за очі! Я просто щасливий, що їх побачив! - гукає далі цапик.- Червоні та «лискучі! А блискавки з них не вилітають?
Вовк вишкірив зуби, але промовчав, - що було казати? [133]
- Ого-го-го, оце так зуби! - реготав цапик.- Як тільки в роті вміщаються? Язика чи губи часом не поколеш? Ха-ха-ха!
«От лиха година - не доскочу! - знову подумав вовк.- Я б тобі показав!»
- Але ж і шуба в тебе! Густа і м'яка! Правду казав днями наш пес! А я, дурний, не вірив, думав, що то він бреше. Чи не взяв би ти мене, дядечку вовче, із собою - вкупі веселіше буде! Ти б мені казку розповідав узимку біля вогнища. То візьмеш?
- У-у-у, западись ти! - пробурчав вовчисько.
- А знаєш, що казав наш собака? - знову крикнув цапик.- Що в тебе шия не повертається. Хі-хі-хі! Що ти як дерев'яний, і всі з тебе сміються! А ти, чув я, з ним приятелюєш? Тільки зустрінетесь - зразу обіймаєтесь, як брати. Це правда?
Вовк дивився на цапика, і очі йому палали вогнем.
- Зажди трохи, - співав своєї цапик, - посидь, скоро прийдуть моя мати з господинею і собака, вони тебе пригостять. Не квапся! [134]
Вовк важко підвівся й поволі ступив кілька кроків. Потім спинився, повернув голову й гукнув:
- Коли ти гадаєш, цапику, що з мене поглузував, то сам себе дуриш. Знаєш, хто тут насправді з мене насміявся? Не ти, а скеля, на яку я не можу вилізти!
По цих словах почвалав сіроманець стежкою до гір і скоро зник за деревами, потамувавши свою лють.
На вершині Олімпу сидів на своєму троні цар богів Зевс і оглядав землю, що лежала далеко внизу.
Глибоко задумався він того ранку, бо мав настановити звірам царя. Вибирати з-поміж них треба справді гідного, а в такій справі легко схибити.
Сонце в безмежній тиші поволі випливало на блакитний небозвід, обливаючи золотом обличчя наймудрішого з безсмертних. І коли підбилось воно високо-високо, Зевс ударив об скелю [135] своїм довгим блискучим скіпетром. Тої ж миті з'явився перед ним Гермес*.
*Гермес - у грецькій міфології бог отар, пізніше - посланець богів, бог торгівлі, покровитель мандрівників, гімнастів.
- Я до твоїх велінь, батьку! - каже.
- Оце думав я, Гермесе, кого настановити царем звірів.
- І кого ж ти вибрав? Певне, лева?
- Ні. Цар повинен відзначатися не тільки силою. Йому потрібні ясний розум та кмітливість; хто їх не має- той не державець. А сильним звірам часто бракує і того, й того. Спершу я завагався поміж силою й розумом, але вибрав друге. Лев, якого ти згадав, Гермесе, окрім зубів та пазурів, не має нічого. Звичайно, ними він може багато чого зробити, але не все, що треба. Тому розум часом перемагає силу, а владарює завжди краще. Отак розваживши, хочу я настановити царем лиса. Що ти на це скажеш, Гермесе?
- Твій розум ясніший, ніж у будь-кого з безсмертних і смертних, - відповів йому той.- Як ти зробиш, так і буде мудро.
- Але ж маю я сумнів, Гермесе. Здається мені - лис дуже лихий. А тому хочу впевнитися, що він за один.
Хочу подивитися, чи покине він свої витівки тепер, коли йому випаде така честь. Адже бути повелителем - річ не проста. Що робить він, те роблять і підданці. Тим-то й покликав я тебе, Гермесе.
- Наказуй, Зевсе!
- Спустися на землю й сповісти всім звірам мій рішенець. І звели їм зібратися завтра в полі - буде коронація царя. Я теж спущуся - пересвідчитись, чи правильно вибрав, а чи ні.
Блискавкою помчав Зевсів гонець на землю сповіщати його волю.
Взавтра на широке поле зійшлися всі звірі, великі й малі, дикі й свійські - чекали на свого Царя. Зевс і собі спустився з Олімпу і став під крислатим деревом, невидимий нікому.
Невдовзі вдалині показалася величезна колісниця, що посувалася повільно-повільно. Тягли її вовк, лев, кінь і корова. Коли колісниця наблизилася, на ній побачили горду постать лиса. Очі йому палали. Він уже уявляв, як сам Зевс поставить його перед усіма звірами, як покладе йому на голову корону й зведе на уквітчаний трон. І стане він царем звірів, і «Будуть законом для них його слово й бажання.
«Зараз мене вшановуватимуть всі звірі! - думав [137] лис.- Хіба міг я, лис, бодай подумати, що в мене поставлять на осяйну колісницю, яку везтиме лев... Та й вовк би не посмів так про себе подумати. Хіба що кінь та корова - бо вони споконвіку мали себе за поважних осіб».
В цю мить Зевс пустив з-під дерева на край дороги курча. Ніхто його не помітив. і
Аж ось курча впало в око лисові. Вмить забув цар, хто він є і де він є, забув про трон та корону, плигонув з колісниці й шасть до курчати!
- Оце пощастило! - вигукнув він.- І як тільки це курча тут опинилося, мені на превелику радість!
Тоді Зевс вийшов з-за дерева. І такий він був гнівний, що, глянувши на нього, всі звірі скам'яніли, мов мармурові статуї.
- Облиш курча, лисе! - загримів бог.- Йди собі геть, щоб не бачили тебе мої очі! Я хотів тобі вручити царство, бо мав тебе за розумного і сподівався, що віднині, коли тобі випадає така доля, ти покинеш свої давні звички. Ба ні! Який ти був, такий і лишився. Тож не бути тобі царем поміж звірів!
Огорнувся розгніваний Зевс хмарою й зник. [138]
Кілька лисиць, полюючи спекотного літнього дня, дуже спрагли. На лихо, поблизу не було ні криниці, ні джерела. Надумали вони піти напитися до Меандру. Та, діставшися річки, побачи-| ли, що берег дуже високий і крутий, а вода| мчить і вирує. Спинилися лисиці, задума-і лися.
- Е-е-е, спробуй-но звідси напитися! - каже одна.
- Отож-то й є! Гляньте - вода лютує! Аж піниться! Ніяк і вступити в річку! - притакнула друга. ;
- Жаль! - зітхнула третя.- Я вже конаю із спраги!
- І я ось-ось зомлію. Але лізти туди - нема дурних. Хоч би мене за царя обрали за це - не полізу, - докинула інша.
- А ніхто й не пообіцяє тобі царства, ти й так можеш утопитися, - засміялася подруга, нахилившись над потоком. А підвівшися, покрутила головою.
- Кому як, а мені аж моторошно!
І лисиці, стоячи на березі, почали роздивлятися на обидва боки, чи нема де спадистого [140]схилу, щоби дістатися води. Але берег скрізь був крутий.
- Безталанні ми! - кажуть.- Кому ще випало вмирати зі спраги, коли поруч стільки води?
Тоді одна молода лисичка, промітна та жвава, що мала себе за велику розумницю й любила хизуватися своєю кмітливістю, почала з них глузувати.
- Безталанні! Хі-хі-хі! Вже б сказали, що боягузи! Води злякалися, страшно їм скупатися!
- А ти що, не боїшся? - спитала подруга.
- Я? Анітрохи! Чи ти думаєш, я така, як ви?
- Голубонько, - відказала їй літня лисиця, - не боягузи ми, і це не раз доводили. Але ти бачиш, яка скажена ця річка?
- Отож я й кажу, що боїтеся! - не вгавала та. - Хіба ні?
То напийся сама, коли така розумна! - вигукнула одна підстаркувата лисиця, якій урвався терпець.
- А що ви думаєте? Нап'юсь тієї ж миті шубовсть у річку! Стрімка течія підхопила лисицю, закрутила й винесла аж на [141] середину. А подруги, тільки-но вона виринула, загукали з берега:
— Ти ж не тікай, не кидай нас! Подивись, пошукай такого місця, де б ми могли спуститися.
Та сміливиці було не до того. Вода мчала її швидше й швидше не знати куди. Що її чекало? Неймовірний жах пройняв лисицю.
— Егей! — гукали подруги.— Зроби нам ласку, хоч оглянься та скажи що-небудь!
Але як озирнутися? Як відповідати? А проте, щось треба було сказати, і, коли вода підкинула лисицю, вона крикнула:
— Відповідь моя в морі! Оце я й пливу по неї.
Здивувалися лисиці з такої мови, глянули одна на одну.
Аж раптом з дерева долинув насмішкуватий голос птаха:
— Вона пливе чи вода її несе? Ох, бідолашна, терпить через свою голову! Хотіла бути розумною там, де великого розуму не треба, от і має! Вона може втопитися, але й досі козириться, не хоче показати, яку дурницю вчинила. Хотіла б опинитися на березі, та пізно. Хіба що Зевс їй допоможе... [142]
Сіли якось двоє рибалок у човен і, тільки-но на світ благословилося, попливли в море. День починався погідний, небо було чисте й блакитне.
— Я певен — сьогодні нас чекає багатющий улов. Погода — кращої не треба, пора — саме для лову, а ми рибалки вправні та спритні. Гріх не наловити! — каже задоволено один.
— Авжеж!— притакнув другий.— Сьогодні кошики будуть повні.
Почали вони вибирати снасті. Що за напасть? Нажива з'їдена, а риби нема.
— Ти диви!— каже один.— Такого мені ще не бувало. Дивоглядь та й годі!
— А може, на інші гачки щось зловилося? Рано нарікати. Нумо гляньмо, друже!
Але й далі не траплялося нічогісінько, крім одного-єдиного рака, та й той устиг дременути.
— Чи не податися куди-інде? Може, там пощастить!
— Гаразд.
Налягли вони на весла, запливли ще далі в море й знов закинули снасті. Простояли до [143] полудня, але й тут намарне. Зажурилися рибалки.
- Скажи комусь - не повірить! Вже відколи в морі, а досі й рибинки не бачили. ?
Рушили невдахи до берега й запливли й невеличку, оточену скелями затоку, де завжди? водилася риба. Довго рибалили, а риба не бралася та й не бралася. Так тривало, аж поки смеркло.
З досади рибалкам і говорити не хотілося Аж ось один пробурчав:
- Ет, змарнували ми день! Жаль праці.
- Так нам і треба, такі ми рибалки! - озвався другий.
І взялися вони, засмучені, за весла - рушати додому. Коли це з води вистрибнула здоровенна1 рибина і впала в човна. Така здорова, аж човен захитався.
- Тунець! - вигукнули рибалки. Смуток їхній як рукою зняло.
- Та ще який тунець! Велетень! За такого; праці не жаль. Нам таки пощастило!
- Оце так удача! Мабуть, за ним гналася якась драпіжниця, і він стрибнув у нашого човна рятуватися. Ну, тепер хоч не з порожнім» руками повернемося. [144]
Невдовзі рибалки дісталися берега й поспішили на базар - продавати рибину.
- Оце так риба! - зачудувався покупець.- Певне, ви дуже вдалі рибалки.
Один рибалка, схиливши голову, осміхнувсяй мовив:
- Еге, ні на що не придалася б наша вдатність, коли б доля не послала нам рибину в останню мить.
Двом приятелям випало одного разу йти вкупі з села до міста. Дорога пролягала через густий ліс.
- А чи не спіткає нас яке лихо в путі? - питає один.- Ану ж нападе дикий звір?
- Нема чого боятися. Коли що й трапиться - нас двоє, будь-кому дамо відсіч.
Невдовзі дісталися приятелі лісу й пішли попід високими деревами. Аж раптом звідки не візьметься ведмідь. Один з приятелів, ледь його забачивши, кинувся до високого дерева і вмить видерся під самісінький вершечок. Він знав - ведмідь високо не вилізе.
Другий ішов трохи позаду й розглядався по [145]боках. А коли помітив звіра, було вже пізно. Видиратися на дерево - марна справа, ведмідь наздожене. Треба придумати щось інше. І чоловік упав додолу та прикинувся неживим, бо знав - ведмідь ніколи не чіпає мертвого.
Ведмідь підійшов і вгледів його. Тихенько нахилився над головою. Чоловік затамував подих. Обнюхав його ведмідь, бачить - не дихає, то й подумав, що мертвий. Ведмідь подався своєю дорогою.
Підвівся чоловік, нажаханий, блідий, не вірячи самому собі, що врятувався від ведмежих обіймів.
А приятель усе те бачив з дерева і коли оговтався, зліз із дерева, підійшов та й каже:
- Коли б ти знав, як злякався я за тебе! Дуже радий, що ти врятувався, братику мій! Ну, а тепер розкажи, що тобі шептав на вухо бурмило, коли нахилився до тебе? Цікаво послухати!
- Сказав, щоб я ніколи не ходив нікуди з приятелями, які в скруту кидають мене самого і чимдуж тікають, рятуючи власну шкуpy [146]
- Отак і сказав? - засміявшися, здивувався приятель.- Ти ба, який розумний.
- Отак. І він має слушність, бо друзі пізнаються в біді.
Пас якось пастух у горах кози свого господаря. Гарно було навколо. Буяли зелені трави, холодком віяло од кущів, червоніли дикі ягоди між камінням.
Кози розбрелися по схилах, шукаючи смачних пагонів, весело стрибали з каменя на камінь, із скелі на скелю, сміливо переплигували провалля, радіючи теплому весняному дню.
А пастух милувався красою гір, збирав квіти чи просто сидів, втупивши очі в далечінь. Коли ж сонце торкнулося верхів'я гір, зібрав стадо й вирушив додому. Але одна біленька кізка натрапила на смачний соковитий кущ і почала його обривати, зовсім не кваплячися йти.
Пастух гукнув її, свиснув раз і вдруге, а врешті погрозив, що покине в горах. Але кізка й вухом не веде - одно шматує гілля, наче вік не їла. [148]
Розсердився пастух, схопив камінь та як жбурне в козу! Коли це - хрясь! Попав просто в ріг та й перебив його надвоє.
Злякалася кізка, покинула кущ і побігла до стада. А пастух, побачивши, що наробив, забідкався:
- Ох, перепаде ж мені! Розгнівається господар, нагримає.
Підійшов хлопець до кози й почав благати:
- Кізонько моя люба, не кажи господареві, що я тобі ріг перебив. Я ж ненароком. Я кинув камінь, аби ти тільки злякалася й вернула до гурту, бо якби лишилася тут на ніч, тебе вовк би з'їв. Тож не кажи господареві, уклінно прошу.
- Дивак ти, хлопче! - відповідає коза.- Адже мій перебитий ріг одразу впаде господареві в око. Скажу я йому чи не скажу - байдуже, він і так побачить. Хіба можна втаїти те, що кожному видко з першого погляду?
В одному місті над морем стояв на високому березі великий гарний будинок. Жив у ньому [149]поважний багатій. Лихо ніколи його не спіткало, турботи не обсідали, тільки й знав, що шляхетні втіхи та розкоші. І дуже любив він сидіти літніми вечорами в себе на подвір'ї та дивитися далеко в море, де пропливали човни й кораблі. Чудовий краєвид зачаровував його душу.
Та урвалося багатієві тихе життя, бо поселився неподалік кожум'яка і відкрив свою майстерню, а від неї пішов сморід на всю округу. Втратив багатій спокій. Аж ось одного дня подався він до кожум'яки та й каже:
- Слухай, чоловіче, дух од твоїх шкур такий, що мені життя немає. Не можу ані їсти, ані спати, ані в дворі сидіти. Я певен, що скоро через це захворію. Чи ти не перебрався б кудись далі від мене? Берег великий, місце знайдеш.
Вислухав його кожум'яка й похилив голову.
- Гаразд,- каже,- переберуся. Нічого мені не лишається, бо ти не перший кажеш. Але почекай трохи, хай уладнаю свої справи.
- Згода,- відповідає багатій.- Коли ти надумав перебиратися, я вже якось перетерплю. [150]
Минуло кілька днів, але кожум'яка сидів на місці. Довелося сусідові знову йти до нього.
- Чи ти забув, що мені обіцяв? - питає.
- Ні, не забув.
- То чого ж чекаєш? Поки я задихнуся?
- Ох, сусіде, аби я міг - перебрався б одразу, але ж це не така проста річ, як тобі здається.
- Ну що ж, побачимо,- каже багатій. Минуло ще кілька днів, а там і місяць,
і другий. Якось багатій проминав подвір'я кожум'яки. Той побачив сусіда, загукав:
- Даруй мені, чоловіче добрий, що я досі не перебрався...
- Перебиратися? Про мене - лишайся тут, не завдавай собі клопоту...
- А то чому? - здивувався кожум'яка. Багатій усміхнувся.
- Не дивуйся. Я вже звик до смороду, І він більше мені не дошкуляє. їй-право, самому не віриться! То я давно хотів тобі сказати, щоб ти не перебирався.
Кожум'яка зрадів і відповів сміючись:
- Е, шановний сусіде, людина з часом звикає до будь-чого, яке воно не є, добре чи погане. [151]
Добре стає не таким добрим, а погане - не таким поганим, як здається попервах.
Був собі колись один чоловік. Мав широкі лани, пасовиська, сади й виноградники, багато будинків, але жив самотньо. І над усе на світі любив гроші.
Одного разу, обійшовши свої володіння, він подумав:
- Розкидане моє багатство по всіх усюдах, не можу його оком обняти, то й радості з нього не маю. От коли б замість цього господарства було в мене золото, я б його тримав завжди при собі, тоді б уже мої очі натішилися.
Та й продав чоловік всі будинки, крім одного, найбільшого, в якому сам мешкав. Купив собі зливок золота, приніс додому, замкнув у скриню і почувся щасливим. Відтоді щоранку, вставши з постелі, і щовечора, облягаючись, діставав своє золото й довго милувався ним.
Аж ось одної ночі приснилося йому, ніби в будинок залізли злодії й украли золото. Скочив переляканий чоловік з постелі й кинувся [152] до скрині. Побачивши блиск важкого зливка, заспокоївся. А скоро подумав:
« Сон може й справдитись, всякого буває! Дивись, і потягнуть у мене скарб. Треба його сховати десь-інде, безпечніше, де ні руки людські не дістануть, ні око не вздрить... Але де?»
Довго він сидів, отак міркуючи, і думка його снувала від одного кутка будинку до іншого, від вогнища до порога. Нараз очі йому спалахнули.
- В саду! - прошепотів.- Там надійніше! Там ніхто не здогадається шукати.
І, взявши золото й лопату, подався в сад. Вибрав у закутку під густим деревом місце, викопав яму й поклав туди скарб. Сховав добре, але заодно закопав у землю і розум свій, і душу.
Позначив собі схованку і, заспокоєний, вернувся до хати.
«Тепер злодії мені не страшні»,- подумав і ліг спати.
Але тільки засіріло надворі - прокинувся чоловік. Захотілося йому глянути на своє багатство. Хутко побіг він у сад, розкопав яму, дістав зливок, погладив його ніжно, подивився якусь часинку та й поклав назад. Відтоді так [153]і повелося: щоранку йде щасливець у сад і милується золотом.
Неподалік саду стояв будинок. Якось уранці майстер лагодив на ньому дах. Багатій того не помітив. А майстер добре бачив, як він видобув з землі щось блискуче, довгенько дивився на нього, а тоді закопав знову.
«Е,- думає майстер,- он де хова багатій свій скарб! Ну, почекай!»
Вночі переліз він через огорожу, пробрався нишком до того місця, знайшов схованку й викопав зливок.
А вранці багатій розгріб яму - нема золота! Перелякався, розкопав ще трохи - нема. Глибше розкопав - нічогісінько! Немов скарб став незримий!
- Ой лишенько! - вигукнув.- Яке ж бо лихо мене спіткало! Все життя своє вклав я в той зливок, і ось маєш! Пропало все! Що ж тепер мені буде?
Та й заплакав, заголосив із розпуки.
Сусід багатія, минаючи його господу, почув лемент.
«Що б то могло старому статися? Дай-но подивлюся».
Зайшов у сад, побачив хазяїна й питає: [154]
- Що тобі, любий сусіде? Чому плачеш?
- Ох,- відповідає той,- не питай. Украли моє золото, що я тут сховав. Те золото, до якого я приходив щоранку, діставав з землі й тішив ним своє серце. Ой, пропало моє золото... Що тепер мені буде? Не жити мені, як його не бачитиму. -**
Та й знову заридав-заголосив.
- Не плач і не сумуй, друже,- сказав сусід.- Бо хоч і мав ти золото, насправді не мав нічого. Ніякої користі воно тобі не давало. Тільки б дивився та дивився... То візьми якийсь камінь, поклади в яму і скажи собі, що то золото. І буде тобі добре, як перше.
Стояв жаркий літній день. Сонце пекло нещадно. Ні вітерця, ні хмаринки.
Двоє мандрівців ішли сірим курним шляхом. Навколо, скільки око сягало, слався безрадісний випалений степ, голий-голісінький, анінайменшого кущика не видко було, не те що дерев. Земля пашіла жаром, піт заливав очі; потомлені чоловіки ледве совали ногами. [156]
- І не згадаю такої спеки на своєму віку,- каже один.
- Таж у липні завжди так, чого ти хочеш? - заперечив другий. - Ще й сонце над самісінькою головою.
- Ай справді, вже обід. Хоч би який затінок знайти, перепочити трохи. Я вже геть знебувся.
- Я теж, тільки не віриться мені, що в цій пустелі є затінок.
Задихаючись, вибралися вони на високий пагорб, коли бачать - попереду розлога, глибока балка, а на дні її росте висока чинара. Ледве добрели мандрівці до чинари й попадали в холодку.
Довго лежали вони, сховані від сонця густим листям, і холодок поволі розвіяв утому. Чоловіки збадьорилися, пожвавішали.
- Як тут гарно! - промовив один.- Нікуди не хочеться йти звідси!..
- Твоя правда, друже мій. Перебудемо тут, поки сонце поверне на вечірній пруг, бо хтозна, чи трапиться ще затінок по дорозі.
Довгенько пролежали вони мовчки, втішаючись свіжістю. Аж ось один і каже:
- Знаєш, що я думаю? [157]
- А що?
- Чинара - нікчемне дерево. Таке здорове, а плодів не дає!
- Справді! Височенний стовбур і могутнє гілля пропадають марно. Скільки ж то чудових солодких плодів могли б вони вигодувати!
- Авжеж! І живе чинара довго, а користі з неї - ніякої!
- Нікчемне дерево!
- Авжеж, нікчемне!
Почула те чинара й мовила до них:
- О безсоромні люди! Ніжитесь у моєму затінку, в холодку, й кажете, що я нікчемна. Як-то можна приймати все добре, що я вам даю, і ганити мене? Багато чого зазнала я на своєму віку, але такої невдячності ще не бачила.
Жив колись мандрівний торговець. Нав'ючивши на віслюка свій крам, їздив він од села до села, торгував і так заробляв собі на прожиття.
Якось о тій порі, коли господині ладнаються квасити оливки, торговець подумав: [158]
«Мабуть, варто поїхати до міста й набрати там солі. Я продам її в першому-ліпшому селі».
Того ж таки дня й подався. А вже наступного ранку вертався назад, нав'ючивши віслюка чималими мішками солі.
Дорогу до найближчого села перетинала невеличка річечка. Віслюк часто переходив її, тож добре знав брід і тепер см]^иво ступив у воду. Та раптом зачепився ногою за камінь і впав на коліна. Так він стояв, аж поки надійшов господар і допоміг йому підвестися. Але мішки довгенько пробули в воді, багато солі розтало, і вухатий, рушивши далі, зразу відчув - вантаж полегшав.
«От добре, що я спіткнувся в воді,- подумав віслюк.- Тепер, коли буду переходити річку, залазитиму у воду з головою. Мішки зовсім полегшають, і можна буде тягти їх на собі за іграшку».
Дісталися вона села, і торговець продав сіль. Тамтешній крамар попросив його з'їздити ще раз до міста і привезти губок, бо на них саме був попит. Той поїхав узавтра вранці, купив губок, нав'ючив віслюка й подався назад. Хитрий вухань міркував по дорозі: [160]
«Сьогодні мішки не важкі, але я зроблю їх ще легшими».
І, діставшись річки, з розгону шубовснув У воду.
Господар підбіг, допоміг віслюкові вилізти.
- Знову скупався? - вигукнув.- То тепер ти щоразу будеш отак падати? Ну, роби як сам собі хочеш, та дивись, не прогадай, бо так можна й ногу вломити.
Підвівся віслюк, спробував іти, аж... що воно за напасть? Мішки наче залізом хтось напхав. Так поважчали, що хитрун ледве на ногах устояв. Але що вдієш? Мусив дертися на крутий берег. А як видерся, сказав собі:
- Моя хитрість на мені й окошилася. Коли б не пірнав у воду, не поважчали б мої мішки і хутенько відніс би їх. Ні, більше я такого не вчиню.
За ненашого часу, ще за давніх-давен жив собі на схилі високої гори вівчар із своїми вівцями та собаками. Чи то літо, чи зима - однаково добре їм велося. Отара паслася на зеленій траві, собаки гралися в дружньому [161] гурті, а господар тільки походжав поміж ними, наспівуючи пісень.
І лиш один поміж усіх був невдоволений - найстарший і найдужчий баран. Довго він уникав товариства ві