Ерік Амдруп
У чиїх руках був ніж
Переклад Ольги Сенюк

Джерело: Трава нічого не ховає... (Скандінавський детектив). К.: Молодь, 1988. 400 с. - С.: 128-237.

Сканування і коректура: SK, Aerius (ae-lib.org.ua), 2004

Зміст

1

Локомотив засвистів, поїзд сповільнив хід і зупинився вдруге чи втретє. Шибки запітніли, доводилося витирати їх рукавом, щоб можна було виглянути надвір. Там і далі залягала темрява

Вони сиділи один проти одного біля вікна. У Тюге Свенсена очі були заплющені. Звичайно, спить. Брант опустив на коліна газету й сердито глянув на нього. Все тіло в нього заклякло, ноги теж закоцюбли. Міжміськими поїздами було досить добре їздити, але цей, приміський, повз нестерпно поволі, як слимак. Вони були в купе самі. Вагони смикнулися, і поїзд знову рушив. Тюге прокинувся, розгублено покрутив головою, витяг хусточку й витер носа. Брант напав на нього, мов шуліка.

- Ти вже не спиш?

Тюге кивнув головою і мляво всміхнувся. Брант почав читати йому газету. Його нудний голос не дуже в'язався з тим, що він читав:

- «Трагедія перед заходом сонця. Зима триває безнадійно довго. Алькюбін уже кілька тижнів чекає провесни, зітхаючи, шукає бодай найменшої ознаки того, що колись знов настане літо. Учора проглянув промінь сонця. Тільки на мить, але цього було досить, щоб усе змінити, щоб виманити нас надвір із темних жител і дати нам змогу відчути пробудження природи, переконатися, що світ живий. Ми знаємо, що кожної секунди гине хтось із пташиної чи людської громади. Такий уже закон природи. Але вчора перестало битися одне серце без причини, всупереч законові природи. Еллі Гансен не судилось дочекатися провесни, хоч учорашній проблиск сонця провістив її близькість.

Елла поралась у своєму помешканні, накриваючи стіл на двох, і, певне, мугикала пісеньку, радіючи, як усі ми, чудовому надвечір'ю. Але вечері вже не попоїла. Елла Гансен [128] більше не побачить сонця. її вбито вчора в той час, коли ми всі сідали вечеряти. Страхітливо, огидно, незбагненно.

Алькюбін клекотить від страху й різних чуток. «Ми не звикли до насильства й заколоту у своїй невеличкій громаді,- гомоніли люди.- Тут ми всі знаємо і шануємо одне одного».

Поліція затримала одного чоловіка. Але будьмо шляхетні в цьому випадку, не судімо його, поки суддя не ухвалить вироку, не базікаймо, поки справа не буде з'ясована до кінця. Натомість згадаймо Еллу Гансен, її невтомну працю, ласкаву усмішку, згадаймо всіх тих, хто за довгі роки пройшов через операційну нашої лікарні, чия пригасла надія наново оживала, зігріта теплом її душі, її невичерпним оптимізмом.

К. Я».

Брант пирхнув і опустив газету.

- Що ти скажеш на це? Виходить, у тій норі є навіть поет.

Він позіхнув і затягся недопалком сигари, яку завжди докурював до того, що обпікав губи.

Тюге взяв у нього газету, ще раз перебіг очима повідомлення, тоді сховав її до своєї течки.

- Ото понаписували,- зітхнув він.

Поїзд плазував далі. За вікном починало сіріти. Світло в поодиноких вікнах удалині свідчило, що не тільки вони не спали. Тюге дрижав. Було холодно. Двері прилягали нещільно, а опалення не працювало. Вони виїхали близько півночі й не змогли купити квитків у спальний вагон. Погляд його байдуже стежив за рухом самітної машини на дорозі. Мабуть, сільський лікар поспішає до хворого чи акушерка до поліжниці. Або в когось дуже рано починається робота.

- Краще б вони не квапились ув'язнювати його. Легше все з'ясувати, коли злочинець на волі.

- А що їм, у біса, було робити? - сердито буркнув Брант.- Його бачили на місці злочину. Він спершу заперечував, що був там, а тоді вигадав неймовірну історію. Справа цілком ясна Не розумію, навіщо вони турбують ще й нас. Коли вони не можуть упоратись з такою дрібною, локальною справою, то, чесно казати, я не знаю, за що вони отримують платню.

Брант був сердитий. У його дружини був саме день народження. Не кругла дата, а все ж таки...

- Підозрюваний рішуче заперечує все. Начальник поліції Гальм добре його знає, тому почуває себе неправоздатним. У цьому випадку найрозважніше покликати когось стороннього.

Тюге відкинувся назад і знов заплющив очі. Йому дедалі важче було витримувати безсонні ночі. Не те, що в молодості... Він куняв, подвійне підборіддя ще дужче обвисло, коли він розпружився.

Нільс Брант вийшов у коридор і запалив нову сигару. За годину в нього вдома почнуть уже вставати, діти збудять матір, привітають її і віддадуть свої подарунки. Повз нього пройшов провідник. Брант притиснувся до вікна, щоб дати йому дорогу. Локомотив знов засвистів. Тюге стрепенувсь і оглянувся довкола Проти ясного чотирикутника вікна чітко вимальовувалась висока струнка постать його багаторічного помічника. Почався ранок. Комісар карного розшуку Свенсен ніколи ще не був у цих краях.

Алькюбін. У довіднику сказано, що в ньому п'ятнадцять тисяч мешканців. Нічого вартого особливої уваги немає. Свенсен провів рукою по голові.'повіки його знов опустилися й затулили карі очі. Важка голова опала на груди. А Брант витер рукою шибку і притулив до неї обличчя. Тепер він побачив будинки, вікна здебільшого були темні, але дехто вже встав. Він ловив поглядом миттєві картини чужого життя, до якого йому було байдуже. Хтось саме ставив кавник на плиту, в іншому вікні жінка намащувала маслом хліб. Якийсь чоловік голився перед дзеркалом. Мешканці цих будинків давно звикли до поїздів, не звертали на них уваги, робили своє діло, не турбуючись тим, що хтось чужий на мить загляне в їхні будні.

З'явилося ціле плетиво колій, будинки трохи віддалилися, поступившись місцем одноманітним рядам темних вагонів, які чекали, коли з них сформують поїзд. Залізнична стрілка. Світлофор. Довга сіра будівля, мабуть, товарний склад. Замигтіли фари, до закритого переїзду наближалося кілька машин. Можна було заглянути в одні з освітлених дверей складу. Якийсь чоловік у блакитній куртці й залізничному кашкеті котив перед собою вантажний візок. Картина змінилася, рейки підійшли до перону, швидкість зменшилась, і врешті поїзд зупинився. Рідкий туман над вокзалом майже поглинав ранкове світло. Таблиця посеред будівлі [130] свідчила, що вони нарешті приїхали куди треба. Великий круглий годинник показував тридцять хвилин на сьому.

Тюге, лаючись, намагався відчинити двері, поки практичніший Брант порадив йому лишити їх. У ресторані не світилося, а в залі для пасажирів блимало тільки дві тьмяні лампочки. Вони рушили пероном, де розклади поїздів чергувалися з яскравими плакатами, які закликали до подорожей в екзотичні країни. Кіоск також був замкнений, у ньому видніли купи неспроданого вчора газетного харчу. Вони поставили валізки на бруківку перед вокзалом. Сіяла холодна мжичка. Зима ніяк не хотіла кінчатися. Хоч був квітень, а й далі .лежав брудний сніг. Нічна температура усе ще не могла відірватися від мінусових поділок. Крім них, не з'явилося ніяких пасажирів, а на стоянці не було жодного таксі. Видно, місто ще спало. На невеличкій привокзальній площі стояла статуя, яка з суворою гідністю стежила за тими, хто порушив спокій у її місті. Один із давніх капіталістів, подумав Тюге. Тепер це був би хтось із нового панівного класу, хтось із обранців народу.

Брант уперто стукав по апарату, марно пробуючи подзвонити з телефону біля стоянки.

- Може б, по нас прислали машину,- без ніякої надії промурмотів він.

Тієї миті з боку перону надійшов якийсь чорнявий, стрункий чоловік, ледь нижчий за Бранта. Він уже хотів був пройти мимо, але зненацька зупинився, пильно оглянув їх, витяг з рота люльку й запитав низьким, хрипкуватим голосом:

- Вибачте, ви не з карного розшуку?

Чоловікові було років сорок. Він кашлянув, усміхнувся, знов кашлянув, устромив люльку в рот і пустив цілу хмару диму. У нього було довгобразе, виголене обличчя, гострий ніс, прикрашений з одного боку чималою бородавкою, і густі брови. А коли він зняв м'якого темно-рудого капелюха з вузенькими крисами, виявилося, що голова в нього притрушена сивиною.

- Карл Якобсен, редактор «Алькюбінських вістей». Тюге відрекомендував Бранта й себе. Якобсен знов усміхнувся.

- Я так безцеремонно звернувся до вас, бо не помітив [131] вашого колеги. О цій порі машини не знайдеш. Ми тут до цього звикли. Мені буде приємно підвезти вас до готелю. Брант, якому вже набрид вокзал, крадькома глянув на Тюге, чи той не думає відмовлятися, подякував і взяв у руки валізки. Вони пішли за редактором і вмостили свої речі в багажник. «Вольво», безперечно, бачило кращі часи, але рушило на диво плавко.

Тюге, який сів поряд із редактором, почав пояснювати, що вони навіть не знають, у якому готелі їм замовлені місця, але Якобсена це не збентежило.

- Звичайно, в «Принці», всі там зупиняються,- сказав він.- Вибір у нас невеликий.

Тюге замовк. Брант сидів ззаду і розглядав вулиці, що вже починали оживати.

- Номери там справді гарні,- знов озвався Якобсен. Його слова не дуже переконали їх, бо вони не знали, як

він оцінює машину, в якій вони їхали. А її давно вже треба було як слід почистити.

Вони проїхали через шляхопровід під залізничною колією. Тоді, коли його споруджували й будували вокзал, думали, що місто ростиме в цьому напрямку. Але сталося інакше. Станція опинилася тепер на околиці, куди незручно було добиратися. Далі вони поминули квартал, забудований віллами в стилі тридцятих років, підкреслено простими,- ті вілли були мовчазним протестом проти витонченої розкоші марнотратних забудівель шістдесятих років.

- Тут мешкає Ельмо Поульсен,- редактор кивнув головою на досить великий жовтий будинок, але тієї ж миті машина завернула за ріг, і будинок зник у них з-перед очей.- «Принц», звичайно, міститься на Ринковому майдані, поряд із ратушею та поліційною дільницею,- пояснив далі він.- Доведеться об'їздити, бо в цій справі ми зробили поступ: уже кілька років скрізь у центрі переважають вулиці з однобічним рухом або призначені тільки для пішоходів. Так ухвалив муніципалітет, і це його найбільше досягнення, відколи ми п'ятнадцять років тому збудували лікарню. Тобто нову лікарню, а в колишній тепер міститься пологовий будинок.

Довга рівна вулиця з три- і чотириповерховими будинками, на перших поверхах яких подекуди ще доживають віку скромні маленькі крамнички. Саме відчинили великий магазин самообслуговування. Він роззявив свої двері, як пащу, навіть не приховуючи страшних зубів, що рік у рік трощили одну по одній дрібні сусідні крамнички. Всі [132] погоджувалися, що це неподобство, що такого не повинно бути, але ж у великому магазині товари дешевші.

Тюге і Брант дивилися на все це холодно й неприязно.

- Ось ми й приїхали? - сказав Якобсен, зупиняючись перед чотириповерховим будинком з помпезними сходами.

Він завів їх до приймальні.

- Це люди з карного розшуку Єнсене. Де їхні номери? Невисокий рудий адміністратор розгорнув книжку.

- Ми забронювали їм сімнадцятий і дев'ятнадцятий,- сказав він.

- Вікнами на подвір'я, над баром! Не годиться, старий. Адміністратор знов заходився гортати книжку, і врешті вони з Якобсеном зійшлися на тому, що з вільних номерів найкращі будуть двадцять перший і двадцять третій, хоч інші теж непогані.

Цілу дорогу Якобсен намагався підтримувати в люльці жар. Тепер він витяг її з рота і сказав:

- Не моє діло було зустрічати вас. Ми однаково побачилися б зі службового обов'язку. Але підвозив я вас не тому. Сподіваюся, вам буде зручно в цих кімнатах.

Він так швидко залишив їх, що вони не встигли подякувати йому.

- Люб'язний чоловік,-зауважив Тюге.

Брант мовчав. Пресу він недолюблював, хоч би до яких викрутасів вона вдавалася. Ліфт мав двійчасті куті двері й' підіймався з незворушним спокоєм. Ключі з величезними бирками треба було обертати двічі.

- Зустрінемось, скажімо, за півгодини,- запропонував Тюге.

Вони вивчали меню. Вибір був не дуже великий, але їм подали свіжі булочки. Тюге їв усмак. Це була одна з небагатьох його радостей - опинитися поза контролем Герди. Брант длубався в тарілці, зате пив чашку за чашкою чорну каву. Офіціантка позирала на них зацікавлено й неприязно. Вони взяли вже третій кавник! Просто неподобство, але нічого не вдієш, сніданок входить у платню за номер.

Брант почував себе більш-менш у формі після душу. Тюге обмився тільки до пояса в умивальнику, зате довго чистив зуби. Це був його коник. Він завжди докладав величезних зусиль, щоб зберегти зуби, яким нічого не допомагало. Він глянув збоку на Бранта, ладному вже дати волю своєму роздратуванню. Тюге цінував цього буркуна. Працюючи зі своїми молодшими колегами, він завжди ставився до них [133] поблажливо, коли вони були невдоволені і виявляли це, тільки що тепер вони виявляли своє невдоволення постійно. Нічого їм не треба було, ні до чого вони не хотіли доскіпуватись. Тюге Свенсенові не властиве було шанолюбство, і його скромність не розходилася з ділом. До своїх молодших колег він не мав ніякого упередження, не ставав їм на заваді, коли вони хотіли самостійно провадити слідство. А все-таки він міг багато чого навчити їх, виловити зі свого записника щось корисне для їхньої роботи, якісь випадки з давніх часів, варті, щоб їх зіставити з тим, що вони розплутували тепер. Після такої довгої, втомливої їзди, як цієї ночі, він подумував, чи не піти йому на пенсію, не чекаючи, поки вийде термін. У садку вже з'явилися крокуси, проліски, тендітна парость троянд, ще тільки перша брость, провісник весни. Але ж у них пізні діти, а з теперішньою дорожнечею спробуй прожити без платні.

- Ти готовий, Нільсе? Вже скоро восьма. Мабуть, можна йти до наших колег.

- Ми не чекали вас так рано, а то, звичайно, були б... Вони машинально подали один одному руку. Начальник поліції Гольм виявився середнім на зріст чоловіком років шістдесяти, ледь гладкуватим, з рум'яним обличчям і рідким білим чубом. Йому було трохи ніяково, що прибиральниця ще не скінчила замітати й совала шваброю у них біля ніг. Тюге замахав руками - мовляв, нічого страшного.

- Нас підвіз журналіст,- пояснив Брант,- а то б ми й досі чекали, поки ви приїдете.

Гольм запитально глянув на них.

- Редактор Карл Якобсен. Тутешній поет,- сердито пояснив Брант.

Тюге здвигнув плечима. Гольм сів.

- Я не думав... тобто ми не думали, що ви приїдете раніше, ніж.опівдні.

Він був занепокоєний, почав шукати щось у кишенях, потім витяг руки, так нічого й не знайшовши. А Брант нещадно вів далі:

- Ми виїхали, коли ви нас покликали. Звідки нам було знати, що можна не квапитись.

Обличчя в Гольма почервоніло ще дужче. Початок не віщував нічого доброго. І звалилася ж на його голову ця проклята справа! Прибиральниця скінчила підмітати. Вони посідали навколо столу. Тюге глянув на годинника. [134]

- Уже майже тридцять годин, як знайдено тіло. Може, послухаємо, що ви за цей час устигли зробити?

Гольм переставив попільничку і здмухнув з паперів-невидимий порох.

- Бачите, ми трохи розгубилися. Таке містечко, як наше! Ми всі тут знаємо одні одних. Я почуваю себе неправоздатним.

У приміщенні було надто тепло. Вікна виходили на майдан. Шибки були добре вимиті, але рами старі, фарба на них облупилася, стеля взагалі посіріла, а на шпалерах проступали плями. Видно, міська влада не вельми полюбляла начальника поліції, коли не могла йому навіть зробити необхідний ремонт1.

- Мені потрібен час, щоб обміркувати все,- повів далі Гольм.- Тут вважають, що я сам повинен розплутати цю справу.- Він провів рукою по очах, бо вночі спав не більше за своїх гостей.- По-свосму це справа проста. Якби він признався, звичайно. Але він заперечує свою вину. Тому... Ну так, саме тому я й наполіг, щоб покликали вас.

Тюге кивнув головою. І поглядом спинив Бранта, щоб той більше не заводив про це мови.

- Ми познайомилися зі справою в поїзді з тих відомостей, що ви їх нам дали.

З усіх форм звертання Тюге вибрав офіційне «ви». Не тому, що хотів поставити себе вище від Гольма,- просто в деяких випадках легше працювати, коли дотримуєшся дистанції, уникаєш панібратства, якого насправді немає.

- Ми б хотіли прочитати рапорт. А тоді поговорити з підозрюваним. У вас немає якогось іншого приміщення?

Гольм діловито підвівся, радий, що може щось робити, що початок він уже витримав.

- Ми тут поряд приготували кабінет, один на двох, подумали, що ви захочете працювати разом.

Тюге кивнув йому, щоб він не хвилювався,- мовляв, його задовольняє їхнє нове місце праці. Він підійшов до вікна і виглянув на майдан. Просто перед ним була біла, чотирикутна церковна вежа. Годинник на ній показував 8.30. Священик, мабуть, як і підозрюваний, не раз гостював у Домі начальника поліції. Може, його дочка теж працювала в лікарні, була колегою вбитої. Адже в цій невеличкій громаді всі знають одні одних, на їхніх очах виростали сусідські діти, вони посилали їм квітки й подарунки на конфірмацію і на весілля. А тут хтось чужий має бабратися в їхньому бруді, витягати на світ те, що вони знали одне про одного, ділити його на добре й погане. Зважувати, що з цього пригодиться для слідства. Замовчувані скандали, темні угоди [135] на межі дозволеного законом. Усе те, що буває і в малому містечку, і у великому місті. Гольм був знервований, хапливо курив сигарету за сигаретою, тоді гасив їх так, ніби хотів задушити. Брант незворушно дивився на нього, і в погляді його світилася ворожість. Він не знаходив у ньому нічого симпатичного. Колега за фахом із більшою, ніж у нього, платнею, що був героєм, поки йшлося про всілякі дрібниці, але відразу вкляк, коли нарешті справді щось сталося. Добре оплачувана підпора громадянства, якій відразу стала потрібна допомога, коли випало щось складніше. Він сердитим тоном виповів усе це Тюге, як Гольм повернувся до свого кабінету.

- Господи, таж він почуває себе зв'язаним! - Тюге примирливо всміхнувся. Він був поблажливіший до Голь-ма.- Хто може бути всемогутнім у такому місті, де всі залежать одні від одних. Я вважаю, що Гольм добре вчинив, покликавши нас на допомогу, бо сам зрозумів, що може бути упереджений.

У рапорті не було нічого нового, нічого такого, чого вони ще не знали.

- Отже, краще покличмо його,- сказав Тюге.- Подзвониш, Нільсе?

Чужих телефонів він не любив.

Ранкове сонце заглянуло у вікно, вималювавши на столі чіткий чотирикутник. Брант запалив нову сигару. Тюге позіхнув. Він почував себе незатишно від того, що не роздягався цілу ніч. Краще б вони були почекали ранкового поїзда, як і сподівалися в цьому містечку.

Підозрюваний зупинився перед письмовим столом. Він був високий і тонкий, з довгастим худим обличчям, рівним гострим носом і блакитними очима в окулярах без оправи. Тонкий русявий чуб був зачесаний назад. Костюм, куплений у крамниці готового одягу, трохи висів на ньому, зате краватка була зав'язана дуже старанно. Навколо нервових губ залягали зморшки. Він скидався більше на домашнього вчителя, на гуманітарія, ніж на людину практичного фаху.

Слідчі підвелися. Тюге подав йому руку.

- Я комісар карного розшуку Свенсен, а це мій колега, помічник комісара Брант. Цю справу вирішили передати нам. Сідайте, докторе Поульсене. Ми, звичайно, познайомилися з рапортом і поговорили з начальником поліції Гольмом. Тепер хочемо послухати, що скажете ви.

Ельмо Поульсен сів. Хвилину він пильно розглядав поліцаїв, [136] тоді опустив очі. В нього були незвичайно довгі, темні вії. Він сплів тонкі пальці й зігнув їх так, що кісточки затріщали. Той тріск злякав його самого, він розчепив руки й опустив їх на худі коліна. За мить пальці його знову сплелися.

Тюге підбадьорливо кивнув йому головою.

- Нас покликали, бо такі справи, як ця,- наш фах.

Я вважаю, що бажання начальника поліції, щоб необхідне слідство провели сторонні особи, цілком виправдане. Сподіваюся, що й ви задоволені цим, докторе Поульсене.

Ельмо Поульсен ледь помітно кивнув головою, але не підвів очей. Слідчі почекали, проте він нічого не сказав, тільки нервово всміхнувся і знов заломив пальці.

- Ви курите? - запитав Брант.

- Ні,- відповів Поульсен.

Голос у нього був тихий, видно, від природи, а не через прикре становище, в якому він опинився. Такий голос дуже личив йому.

- Може, вип'єте кави? - запитав Тюге. Поульсен вдячно кивнув головою.

Брантові довелося витримати досить бурхливу розмову по телефону, поки він домігся того, що їм було потрібне.

- Вас ув'язнили як підозрюваного у вбивстві медсестри Елли Гансен.- Тюге сидів на стільці рівно й говорив офіційним тоном.- Як я зрозумів, звинувачення вам зачитали і всіх формальностей дотримали.

Поульсен кивнув головою і боязко глянув на нього. Тюге відхилився назад і розпружився.

- Наше завдання - якомога швидше дошукатися правди. Бо чим довше триває слідство, тим важче її знайти. Людська пам'ять дуже коротка, вам не здається? Я б хотів, щоб ви зрозуміли одне: поки ви говоритимете правду, ми будемо на вашому боці. Ми не маємо до вас ніякого упередження. Але ми в першу чергу представники Елли Гансен. Ми ведемо її справу, і всі інші міркування відступають на другий план. Я хочу запропонувати вам відразу перейти до справи й попросити вас розповісти своїми словами, що сталося позавчора ввечері.

Ельмо Поульсен наморщив чоло.

- Я вже один раз розповідав. З чого мені починати? Приємна на вигляд жінка принесла каву. Тюге налив

три чашки. Брант завзято курив свою сигару. Поульсен відкашлявся.

- Елла... Елла Гансен була першою асистенткою в операційній. Працювала на цій посаді, коли я півтора року тому приїхав сюди. І ще кілька років до мого приїзду. Тепер [137] панна Мадсен, старша сестра, йде з роботи. Елла, звичайно, хотіла перейти на її місце.

Голос у нього був тихий, доводилось нахилятися, щоб почути, що він каже. Тюге час від часу навіть просив його говорити голосніше. Поульсен пробував підвищити голос, але скоро знову стишував його.

- Елла хотіла поговорити зі мною про це місце. В лікарні цього ніяк не можна було зробити. Там повно цікавих. От ми й домовилися, що я загляну до неї після вечірнього обходу. Вона працювала в нічну зміну і в цей час іще була вдома. Я прийшов і застав її... Ну, та ви про все це читали.

Тюге дивився на нього прихильним оком. Підозрюваний справляв гарне враження. Наче робив усе для того, щоб допомогти їм.

- Ми радо послухали б вашу розповідь про справу. Це зовсім не те, що читати про неї в рапорті. І коли я сказав, що ми поспішаємо, то вас це не стосувалось. Вас ми слухатимемо скільки завгодно. Стільки, скільки вам треба буде, щоб усе розповісти.

Ельмо Поульсен кивнув головою, поволі надпив кави і так і лишився сидіти з чашкою в руці. Рука ледь тремтіла, але, видно, кава трохи підбадьорила його, він став спокійніший, а розповідь його жвавіша.

- Отож я пішов до неї і подзвонив. Ніхто не відповів, а ми ж домовилися, що я прийду. Я поторсав двері. Вони були не замкнені. Я зайшов до кімнати й погукав Еллу. Вона не відповіла, але на програвачі крутилася платівка. Я подумав, що Елла вийшла кудись на хвилину, сів і почав чекати. Платівка дограла до кінця, я зумів якось вимкнути програвач, хоч не вельми на цьому розуміюся. І знов погукав її. Потім заглянув до суміжної кімнати. То була спальня, і двері до неї стояли прочинені. Там її не було. Але в кухні... Ви, певне, бачили знімки. Таке ж, мабуть, належить фотографувати, правда?

Чашка в його руці почала деренчати. Він поставив її на стіл і притулив руку до підборіддя, та однаково рука тремтіла. Брант швидко й непомітно занотовував усе. Такі речі він робив дуже вправно.

- Я не зважився підійти до неї. Хто ж би сподівався побачити таке...

Ельмо Поульсен замовк. І заплющив очі, в яких світився страх.

Тюге підбадьорливо кивнув головою. Поульсен допив каву, витер руки об холошу й повів далі:

- Не було сумніву, що її вбито, і вбито перед самим моїм приходом. Підозра могла впасти на мене. Перша моя думка була втекти, щоб не бути ні в що вплутаним. Ніхто не знав, що ми домовлялися зустрітись. Але вона накрила стіл на двох, мабуть, думала, що ми разом повечеряємо, поки розмовлятимем. Я прийняв зі столу одне накриття - тарілку, ніж, виделку, чарку. Знайти, де вона їх тримала, було не важко. Потім кухонними дверима тихо вийшов на чорний хід. Я пішов садком, гадав, що мене ніхто не побачив. Звичайно, зробив велику дурницю. Але я думав тільки про те, щоб швидше втекти звідти.

Він замовк, зняв окуляри й протер їх краваткою. На щоках у нього виступив ледь помітний рум'янець, чоло спітніло.

Тюге сумно похитав головою.

-. Так, ви зробили неймовірну дурницю, докторе Поуль-сене. Самі поставили себе в таку ситуацію. Поліція не мала іншої ради, як арештувати вас. Ви, певне, й самі згодні з цим?

Поульсен кивнув головою і знов надяг окуляри. Скельця трохи збільшували йому очі. Щелепа в нього тремтіла, і рука, якою він підпирав її, також.

- То не я її вбив. Усе було так, як я вам розповів, точнісінько так. Переді мною там побував хтось інший, якраз переді мною.

- Ми раді повірити вам,- заспокійливо мовив Тюге,- але важко зрозуміти, як ви, людина, що звикла брати на себе відповідальність і діяти розважно, повелися так безглуздо. Ви самі можете це пояснити? Мабуть, була якась причина, що ви так розгубилися?

Поульсен похитав головою. Пальці в нього почали сплітатися й розплітатися, мов гадюки в сачку.

- Я сам не знаю.- Відповідь була така тиха, що вони швидше вгадали її, ніж почули. Поульсен відкашлявся.- Я також не розумію, чому так повівся, мабуть, зі страху... Я отямився, аж як опинився вдома. Але тоді вже, мабуть, було запізно щось робити, правда?

Брант спостерігав за ним дедалі скептичніше.

- Ні, я так не вважаю,- відповів Тюге.- Ніколи не пізно. Хіба ви самі цього не бачите? Ви ще маєте щось додати?

Поульсен похитав головою. Брант нахилився вперед.

- Ви посварилися з панною Гансен? Так? Поульсен похитав головою, поправив краватку й розчесав пальцями чуба.

- Ні, я з нею не сварився.

- Хіба не дивно, що ви зайшли до помешкання, хоч на дзвінок ніхто не відповів? - питав далі Брант.- Більшість [139] людей пішли б собі або принаймні почекали б перед дверима, якби їм не відчинили. Мабуть, ви з нею були близькі знайомі?

Брантове перо готове було кожної миті опуститися на папір і робити на ньому таємничі позначки, які тільки сам Брант умів відчитати.

- Ми ж щодня разом працювали,- відповів Поульсен.- Вона дуже хотіла отримати те місце. Мала засідати комісія... так, якраз, сьогодні.

Поульсен глянув на годинника і безнадійно здвигнув плечима.

- Хіба був сумнів, що вона його отримає? - запитав Тюге.- Вона ж була першою кандидаткою, правда?.. Це ж само собою зрозуміло.

Тепер, коли Поульсенові не треба було говорити про себе, він здавався не таким скутим, навіть голос у нього став трохи гучніший.

- На те місце були ще претендентки. Елла була з них найкваліфікованіша, але не кінчала курсів старших медсестер, а ті всі кінчали. Крім того, попередня старша сестра не хотіла її рекомендувати. Елла була в керівництві профспілки і не завжди з усім погоджувалась. Багато було таких, що не любили її. Вона хотіла поговорити зі мною, чи можна їй було сподіватись на те місце, і попросити, щоб я замовив за неї слово.

Сонце, що підіймалося за вікном, почало сліпити Поульсенові очі. Майдан ожив, там тепер гули машини й чути було людський гомін. Брант затягнув на вікнах завіси і знов налив кави.

- Ви мали намір підтримати її? - запитав Тюге.

- У мене й досі не скінчився іспитовий термін, я ще не попрацював тут двох років. Тому невідомо, чи моя думка багато важила б. Я вирішив підтримати її, наскільки вистачить моїх доказів, але здатися, коли більшість буде проти.

Він похилив голову, щелепа в нього знов затремтіла. Тюге і Брант перезирнулися. Поульсен здавався втомленим до краю, треба було його відпустити.

- Ви сказали, що дехто не любив її,- мовив Тюге.- В неї були вороги? Хтось такий, що справді мав зло на неї?

Поульсен похитав головою.

- Цього я не знаю.

- А вам вона подобалася? - Брант розрізав сигару й пильно глянув на підозрюваного.

- Вона була старанна,- поволі відповів той,- і мала дуже веселу вдачу. Так, мені вона подобалася.- Він кивнув головою на підтвердження своїх слів. [140]

- Вона була вашою коханкою?

Тон у Бранта був неприємний. Поульсена аж пересмикнуло.

- Ні, ні,- пошепки заперечив він,- про таке и мови не було.

Він знову притулив руку до щелепи. Вигляд у нього був змучений і нещасний.

- Для вас це були важкі дні,- лагідно сказав Тюге. Поульсен вдячно глянув на нього.

- Страхітливі. До того ж я був уже й перед тим дуже перевтомлений. Мої молоді співробітники отримали нову трудову угоду. Ви напевне читали про це в газетах. Вони зовсім молоді, прийшли сюди зразу після екзаменів і тепер мають таку волю, що їх не можна ані навчити чогось, ані примусити хоча б виконувати свої обов'язки. Я працював майже цілими добами.

Тюге підвівся. Розмова була закінчена. Поульсен нерішуче постояв, поки по нього прийшли, глянув по черзі на слідчих, несміливо ступив крок до них, зупинився, тоді повернувсь і залишив кабінет, ледь похиливши голову й зіщулившись.

- Ганчірка,- пирхнув Брант.- Нервовий тип, уявляю собі, що він може накоїти, коли опиниться в скруті. Бог його знає, як він дає собі раду на роботі.

Тюге задумливо дивився на двері, що зачинились за Поульсен ом.

- Слухняний виконавець, але ніяких тобі засад, страхується з усіх боків,- бурчав далі Брант.- Хоче підтримати дівчину, але відступиться, коли хтось буде іншої думки. І на що це схоже - зустрічатися з однією з претенденток до засідання комісії, коли він сам член комісії. Не пішов би я до нього лікуватися, якби захворів.

Тюге під час розмови з Поульсеном крутив ґудзика на піджаку, аж поки відкрутив його. Тепер він підняв ґудзика й сховав до кишені.

- Яка твоя думка, Нільсе?

- Не знаю. Може, й справді було так, як він каже, але якого біса він так безглуздо повівся? Треба нам зібрати про нього більше відомостей... і про ту Еллу теж.

Тюге потер підборіддя й кивнув головою.

- З тією платівкою вийшло трохи дивно. Вона крутилася, коли він зайшов, дограла до кінця, і він вимкнув програвач. Кращого й не вигадаєш. Якщо то був не Поульсен, то, певне, хтось перед самим ним. Але може також бути, що він спритніший, ніж нам здається. Я не знаю. І ти також не знаєш. [141]

2

Ельмо Поульсен сів на лежак, коли за ним замкнули двері. Спартанське, але цілком пристойне приміщення, якби тільки не така висока стеля й не таке маленьке заґратоване віконце. Був там ще столик з прикріпленим до нього стільцем - як давні шкільні парти. В нових в'язницях, звичайно, затишніше, але в Алькюбіні багато що застаріло. Лежак можна було навіть самому опустити. Він скинув піджак, дбайливо повісив його на спинку стільця, розв'язав краватку - йому дозволили залишити її,- розстібнув сорочку біля шиї і ліг на лежак, заклавши за голову руки. Вони, безперечно, тямущі люди, особливо старший. Хотіли від нього правди... правди?

Поульсен заплющив очі. Одна повіка тремтіла, не перестала тремтіти навіть тоді, як він міцно потер її.

Він завжди йшов до лікарні пішки й позавчора перед самою восьмою зустрів Еллу. Вона мала нічну зміну й саме йшла по свій велосипед. Щелепа в нього знов почала тремтіти, як завжди, коли він хвилювався. Раніше, замолоду, йому було ще гірше, особливо, як він мав складати екзамен. Раз навіть дійшло до того, що він не міг вимовити жодного слова. Екзаменатори чекали, поки він спроможеться щось сказати, й відвертали очі, так їм тяжко було дивитися на нього.

- Привіт! - усміхнулася Елла й підморгнула йому.- Що сказав Могенсен?

Він привітався незграбно, дивлячись кудись убік.

- Я спізнююся, скоро восьма. Мушу бігти, щоб устигнути на нараду.

Він хотів іти, але вона зупинила його, притримавши за пасок куртки.

- Устигнеш, вони любенько почекають на шефа, скажеш ні, Ельмо? Ти ж не пошлеш мене під три чорти, правда? На тебе можна покластися?

Він стояв ні в сих ні в тих і відвертав очі, щоб не дивитися на Еллу.

- Це ж не я вирішую,- мовив нарешті він. Мовив так або приблизно так.

- Мовчи вже! Світ не бачив таких ганчірок, як ти. Нащо прикидатися?

Ситуація ставала неприємна. їх могли побачити з вікон хірургічного відділення. Там завжди хтось стояв і визирав надвір. [142]

- Не зараз, Елло, потім.

Завжди всі хотіли, щоб він щось робив для них! _ Заскоч до мене о шостій, обіцяєш, Ельмо? Він пообіцяв, щоб вона дала йому спокій, відчепилася від нього. Завжди так було.

Багато було підстав віддати те місце Еллі, але були й деякі застереження. Вона створювала навколо себе неспокій. Молоді працівники її любили. Вона поводилася з ними запанібрата, лаяла їх, коли вони робили якісь помилки, але не була дріб'язкова. Зате старші терпіти її не могли. Елла була надто самостійна, робила все по-своєму, як працівник профспілки добре знала закони й уміла ними послуговуватись. А ще всі ті плітки про її особисте життя! Він здригнувся, наче від болю, і звів очі на високу білу стелю. Як добре все зважити, то йому тут не так і погано. Самою справою сушать собі голову слідчі, він тільки повинен іти, коли його кличуть, і відповідати, коли його питають. Харчі тут не найкращі, але на їжу він ніколи не звертав уваги. Коли він дзвонить, його виводять до туалету. Двічі на день він ходить гуляти на трикутне подвір'я, і тоді один із вартових накидає на нього оком. Ніхто не збирається тікати, але так годиться. Цілком пристойне життя, від нього ніхто нічого не вимагає. Мабуть, якби воно тривало довго, то втомило б його. Тільки спочатку це ніби полегкість. Колись же має в ньому знов прокинутись бажання жити, працювати. Але тепер... тепер він страшенно стомлений.

Минуло півтора року, відколи він прийняв лікарню в Алькюбіні на сімдесят ліжок і з майже такою самою кількістю персоналу. Йому віддали перевагу, бо він мав найгрун-товнішу освіту, потрібну для лікарень такого типу й такої величини. Принаймні так заявив йому Могенсен.

На стелі видніла тріщина, з якої ось-ось мав посипатись тиньк. Треба було б затерти її, поки вона не побільшала. До Алькюбіна він працював другим хірургом в університетській лікарні. Професор Клем поглянув на нього трохи глузливо, коли він сказав йому, що отримав місце в Алькюбіні.

- Що ж, щасливо, Поульсене. Ти начебто не казав мені, що хочеш поміняти роботу.- Старий сидів біля письмового столу в зеленій ярмулці, насуненій низько на лоба, з [143] незмінною сигарою в роті.- То ти йдеш на місце Яльте, так?

Поульсен кивнув головою.

- Сідай-но, голубе, правди в ногах немає. Ти радий, що маєш нову роботу?

- Радий.

Колись Ельмо здавав екзамен цьому Клемові. Раптом йому впало в око, що професор постарів. Аж дивно було, що й такий згусток енергії не встояв перед законом природи. Професор сидів, опустивши плечі, здавався втомленим і не таким уважним, як звичайно.

- Не буду приховувати, що я не люблю тих малих лікарень,- промурмотів він.- Особливо за теперішніх обставин. Муніципальні куратори з якихось причин заповзялися знищити саму суть лікарень. Та нова трудова угода... дорого ми за неї заплатимо, хай їй біс. Вона не дає нам ніякої можливості навчити як слід свою зміну. Лікування починає триматися на обдарованих аматорах. Років через десять пацієнтам доведеться звертатися тільки до них. Ми тепер по-дурному ощадимо на всьому, бо наші політики хочуть загрібати жар чужими руками. Вони кажуть, що немає грошей. А звідки ж ті гроші візьмуться, коли вони так роздули штати? На мою думку, треба закрити дрібні лікарні й заощаджені кошти вжити на те, щоб великі могли працювати централізовано. Адже тільки у великих закладах можливе справжнє лікування. Але ти, мабуть, не згоден зі мною?

Телефонний дзвінок урятував Ельмо від потреби відповідати. Клем, поклавши ноги на стіл, уважно вислухав свого телефонного співрозмовника, тільки двічі щось невдоволено муркнув.

- То про що ми балакали? Отже, ти будеш наступником Яльте. Це добре, але... Ох, Поульсене, не так тобі буде легко. Як на мене, Яльте був там на своєму місці. З ньогр був непоганий лікар. Старомодний. Те, що треба. І йому дуже імпонувало, що він може тягти на собі той казна-чим навантажений віз. От тільки немає нікого, хто б здатний був заступити його. Хоч не хоч, а тобі доведеться робити те що він! Я тебе не звинувачую, боронь боже, навіть хвалю, що ти йдеш на таке, але...

У двері постукали. Зайшла секретарка з паперами, які негайно треба було підписати. Професор перебіг їх очима, часом щось невдоволено мурмочучи, тоді попідписував у належному місці.

- То про що ми балакали?

Знов задзвонив телефон. Клем слухав невидимого співрозмовника з дедалі більшим зацікавленням. Навіть зняв ноги [144] зі столу й почухав потилицю, від чого ярмулка ще нижче опустилася на лоба.

- Ні,- нарешті сказав він.

Відповідь, видно, не вдовольнила співрозмовника. Професор нахилився вперед майже опустивши підборіддя на стіл і вперся телефонною трубкою в стільницю.

- Усе це казна-що,- буркнув він.

Поульсен обережно закурив. Він кинув курити аж у Алькюбіні, під впливом Могенсена, муніципального куратора лікарні, який дбав за профілактику і вважав, що лікар зобов'язаний давати добрий приклад.

- Голова йде обертом,- сказав Клем, кладучи трубку.

-Ти собі не уявляєш, скільки адміністраторові доводиться робити дурної роботи,- зітхнув він.- Поки позаповнюєш розклади й виконаєш усі приписи, не лишається часу на хворих. То про що ми балакали?

Цього разу він, видно, справді забув, про що була мова.

- Я йду на місце головного лікаря в Алькюбіні. Поульсен курив сигарету. Професорова сигара погасла, але він, мабуть, не думав запалювати її.

- Ну й добре,- сказав Клем.- Каторжна буде праця, голубе. Але ти маєш добру освіту, якій тепер віддають перевагу.- 3 його тону не випливало, що це був комплімент.- Я не знав, що ти шукаєш собі іншого місця.

У двері знов постукали. З'явився молодий лікар з пакою паперів під пахвою, але, побачивши, що в професора є відвідувач, відразу ж вийшов, обережно зачинивши за собою двері.

- Мені треба було вам сказати,- покаянним голосом мовив Поульсен.- Але ж ви самі знаєте: можна шукати скільки завгодно й нічого не знайти.

Знов задзвонив телефон.

- Мене кличуть до операційної,- мовив Клем.- Та ми можемо зійти разом. Скільки ти тут працюєш?

- Уже півроку.

- Еге, ще зовсім мало. Треба було б мені тебе ще дечого навчити. Та побачимо, що ми встигнемо. Ну, хай тобі щастить, Поульсене. Бажаю тобі успіху. Будь обережний спочатку. Остерігайся йти на ризик. Невдалий початок... ти не знаєш, як довго його потім треба виправляти. Часом будуть якісь прикрощі, звертайся до мене.

І професор пішов.

Не можна сказати, що він таки встиг багато чого навчити Поульсена, поки той поїхав. Залюбки навчив би, але ж на нього з усіх боків напосідалися ті, хто потребував його Уваги й допомоги. Щодня він мав якісь невідкладні справи. [145]

Вони влаштували прощальний вечір. Він коштував доро го, але Доріт вважала, що треба робити те, чого від теб» сподіваються. їм бажали щастя, вони підбадьорилися й повеселішали. Виголосили багато приємних промов. Ніхто н( вважав алькюбінську лікарню великим щастям, але Поульсе-нові однолітки заздрили йому. Навчання в університеті бул< схоже на довгу бурхливу морську подорож з численимі змінами місця, вічними чергуваннями, курсами, лекціями спробами виступити в наукових гуртках і фахових журна лах. Чудово було добратися до тихої гаванії Доріт і Ельмс вирушили в Алькюбін радісні, сповнені надій. Вона пере; цим кілька разів їздила до містечка, знайшла за помірну ціщ будинок, який їх влаштовував, і, здавалося, нове оточенні їй подобалось. Для нього найважливішим було місце праці

3

Начальник поліції Гольм був дуже ввічливий, але дотри мувався офіційної дистанції. Він при кожній нагоді наго лошував на своїй безсторонності й не хотів ні в що втручатися. На допомогу їм він дав свого помічника Карлсена. Т( був меткий молодик, син тутешнього торговця мануфакту рою, який добре знав містечко. Його явно тішила співпраці з такими фахівцями, і він намагався справити на них гарн< враження.

- У цю пору наше містечко мертве,- пояснював він коли вони їхали до помешкання Елли Гансен.- Зате вліт ку в нас людно. До моря кілометрів п'ять, берег чудовий Гарна вода, повно літніх будиночків, та ще й збудувал» великий готель. Так, улітку в Алькюбіні цікаво.

Лікарня стояла на околиці, а ще за кілометр уздов» головної вулиці починався квартал новобудов - ряди притулених один до одного будиночків з окремими входами й подвір'ями.

- їх побудував муніципалітет,- пояснив Карлсен,- і винаймає переважно медсестрам та молодим лікарям Але тут мешкають не тільки медичні працівники. В кожному будиночку - дві квартири. Хто мешкає на першому поверсі, той має ще й маленький садочок. Квартири, звичайно, дорогі. Але ж усі, хто їх винаймає, отримують доплату Ось ми й приїхали. [146]

Помешкання Елли Гансен було на другому поверсі. Вони піднялися прибудованими зовні сходами на балкон, спільний для цілого поверху. Над ним нависав дах, захищаючи його від сонця й від дощу. З балкона був вхід до маленького передпокою, праворуч від нього містилася досить велика вітальня, а за нею спальня. Проти вхідних дверей були двері до кухні й до ванної кімнати. Карлсен показував їм усе, наче агент, що продає нерухоме майно.

- Коли ці будинки ще тільки побудували, тут мешкала моя сестра. Тепер вона переїхала до столиці.

Вітальня була гарна, хоч надто заставлена меблями. В невеличкій спальні найперше впадало в око широке ліжко. Там було неприбрано, на стільці висіла спідня білизна, двері вбудованої шафи стояли прочинені. Кухня виявилась довгою і вузькою. На столі лишилася кухонна дошка зі шматком надрізаного м'яса, листки салати й помідори.

- Отам вона лежала,- сказав Карлсен.- Ми нічого не чіпали, тільки забрали тіло. Начальник поліції не хотів, щоб ми щось робили, поки ви приїдете. Пресі ми теж нічого не казали. Всі, звичайно, знають, кого ми ув'язнили. Відомо, як то буває: одне одному на вухо, і пішло. Але офіційно ніхто нічого не довідався, ані найменшої дрібниці.

Тюге кивнув головою.

- Елла Гансен була тільки в купальному халаті поверх коротеньких штанців. її вдарили кухонним ножем спереду. Лезо пройшло просто під грудиною й розітнуло велику артерію біля хребта. Мабуть, вона відразу померла. На ножі не залишилося відбитків пальців. Ганчіркою, яку знайшли біля трупа, вбивця, видно, стер сліди з колодочки. На ній є сліди крові вбитої, але більше немає нічого, що нам знадобилося б.

Тюге заглянув у шухляди і в шафу. Там усе стояло на своєму місці. Поульсенові не важко було прибрати зі столу одне накриття. Вони повернулися до вітальні. Невеличкий столик, накритий білою скатертиною, з одного кінця,- тарілка, виделка з ножем, чарка, кошичок з нарізаним батоном, пляшка червоного вина, відкоркована, але не чіпана. І ніби навмисна порожнеча з другого кінця. Він, певне, попересував накриття. Нетреба великої уяви, щоб помітити: вечерю готували на дві особи. На цьому стільці, мабуть, сидів Поульсен. Його запросили, і двері були не замкнені... а все ж таки? Треба бути дуже близьким знайомим, щоб °так просто зайти й сісти. Тюге спробував уявити собі, що б зробив він сам. Якби, скажімо, його запросив до себе Брант. Він би трохи походив біля будинку, тоді ще раз [147] повернувся б. Тюге, дивуючись, похитав головою. Потім підійшов до програвана й надів окуляри. Платівка й досі лежала на диску, а обгортка з неї - на підлозі. Скрябін. Третя симфонія. «Божественна поема».

- Тобі відома ця річ, Нільсе?

Тюге не захоплювався музикою, але знав, що Брант її любить. І досі ще бігає на концерти!

- Відома. Я її чув колись.

Це вже добре. Брант оглянув платівку й наморщив лоба.

- Дивно, що така платівка є в новомодному помешканні. Скрябіна мало грають. Це один із росіян, що жив на зламі сторіч. Партійне керівництво якийсь час вважало його надто романтичним, але все-таки вирішило прийняти його. Бачиш, це російське виконання. Московський державний оркестр.

Він підійшов до етажерки в другому кінці кімнати, де було чимало книжок і з півсотні платівок. Брант зняв їх на підлогу і всі докладно переглянув.

- Чуєш, Тюге, виходить казна-що, тут сама поп-музика, добір класики не сягає далі за увертюру до «Летючої миші».

В Бранта затріщало в колінах, коли він підвівся. Тюге подивився на нього.

- Якого біса вона грала цю платівку?

Брант похитав головою. Тюге підійшов до вікна й визирнув надвір. Вулиця між будинками була порожня. В садку якась невисока жінка в облізлому хутрі зривала біля низької огорожі проліски. Поульсен казав, що платівка крутилася, коли він зайшов. Він зняв голку і вимкнув програвач, як платівка дограла до кінця. Запис розрахований не більше, як на двадцять хвилин...

- Треба пошукати відбитків пальців на платівці й на обгортці,- мовив Тюге, хоч міг цього й не казати: Брант ніколи такого не забув би.

Він задумливо потер носа. Чому вона вибрала саме цю платівку, чому? Випадково? Може. Але речі повинні узгоджуватись одна з одною. Тюге не любив випадковостей, не вірив у них, все повинне мати якийсь сенс. Він знову глянув на жінку в садку.

- Це та жінка впізнала Поульсена, коли він тікав? Карлсен визирнув з-позад його плеча.

- Та,- сказав він. [148]

- Я піду до неї,- промурмотів Тюге.- А ви тим часом зробіть тут усе, що треба, Нільсе.

Брант похмуро кивнув головою. Нічого не вдієш, буденну роботу треба теж робити, де ж вона дінеться.

Сходи з кухні виявилися вузенькими й стрімкими, вони спускалися аж до підвалу, який тягся під цілим будинком. Надвір вели інші двері й кілька східців у кінці підвалу. Коли Тюге вийшов ними, то опинився з боку головної вулиці. Він похитав головою. Дивно, що Поульсена хтось побачив, якщо він ішов сюдою. Почав сипати сніг. Тюге повернувся назад уздовж фасаду й подзвонив у двері пані Асмусен. Двері відразу відчинилися. Мабуть, вона чекала на нього в передпокої. То була низенька, згорблена, зморщена бабуся років за вісімдесят. В очах у неї світилася жвава цікавість. Вона зустріла Тюге, мов приятеля, за яким давно знудилася, й відразу посадовила його на канапу. Вони перемовилися кількома банальними словами про страшний випадок, що привів його сюди. Пані Асмусен, здавалося, була швидше збуджена, ніж нажахана. Вона заходилася пригощати Тюге кавою й тістечками.

- Ви, мабуть, добре знали пані Гансен?

- Панну Гансен,- ущипливо поправила стара.- Наскільки я знаю, вона не виходила заміж, але сина має. Милий хлопчик. І як можна віддати дитину .в інтернат! Але як не віддаси, якщо хочеш утішатися життям. Я її рідко бачила- В голосі пані Асмусен забринів докір.- Зате чула. її гостей, її страхітливі платівки! Тут крізь стіни все чути. Правда, вона була привітна, як часом зустрічала мене. І подзвонила лікареві, поклала мене до лікарні, коли в мене був бронхіт. Літо цього року виявилося погане.

Тюге співчутливо похитав головою - так, хвороба вимучує людину. У винагороду за це стара налила йому ще одну чашку кави.

- Пані Асмусен, ви дали важливе свідчення. Ви бачили головного лікаря Поульсена, коли він виходив із цього будинку десь о шостій вечора позавчора, правда? Він підтвердив ваші слова

Вона напружено вислухала його й суворо кивнула головою.

- Я й сподівалася, що він підтвердить їх. Не така я жінка, щоб плескати язиком!

Тюге заспокійливо підняв руки: мовляв, ніхто про неї такого не подумав би. Але свідки часто бувають неуважні й ненадійні. Тому приємно зустріти таку спостережливу людину. [149]

- Я тільки хотів сказати, що навряд чи буде потрібно викликати вас до суду.

Його слова, видно, трохи розчарували стару. Вонанапевне була не проти того, щоб ще раз зіграти в житті активну роль. Але зраділа, коли Тюге нахилився до неї і довірливо сказав:

- Поліція арештувала доктора Поульсена. Я кажу вам це неофіційно, таке часом доводиться робити, щоб полегшити слідство, навіть коли сам вважаєш, що затриманий не винен.

Стара ледь помітно всміхнулася.

- Я дуже добре розумію вас.- Вона засунула руку під журнальний столик і витягла звідти «Алькюбінські вісті».- Тут теж написано, що не треба нічого базікати й судити, поки не ухвалено вироку. Чудова стаття. Редактор Якобсен завжди гарно пише. Я з ним цілком згодна. Не треба судити!

Вона поважно кивнула головою. Тюге довелося ще раз прочитати допис К. Я. і похвалити, що він написаний справді гарно.

- Я зрозумів з ваших слів, що ви лежали в лікарні. То, мабуть, знаєте доктора Поульсена?

Стара похитала головою.

- Я його, звичайно, бачила, але лікувалася в доктора Яльтесена Він просто винятковий лікар. Потім я зверталась до доктора Л аре єн а. Адже він учився в Яльтесена. Цей новий напевне чудовий лікар, але надто неприступний. Не всі пацієнти можуть звикнути до нього.

Стара вмочила тістечко в каву й почала поволі їсти.

- Вам нічого не впало в око, коли ви побачили доктора Поульсена?

- Ще б пак,- почала розповідати вона- Я стояла в кухні, чистила картоплю й думала собі про своє, коли він раптом вигулькнув з льоху, немов якась примара. Він розгублено кинувся в один бік, тоді в другий. Та воно й не дивно, коли згадаєш...

В її очах блиснула цікавість. Тюге кашлянув.

- Так, не дивно. Адже він щойно побачив пані Гансен мертву, вбиту. Звичайно, він був розгублений.

Видно було, що пані Асмусен подобалось говорити про це.

- Я вже стара, мені вісімдесят два роки, якщо казати точно...

Тюге не забарився висловити очікуваний подив. Пані Асмусен усміхнулася.

- Так, від старості нікуди не дінешся. Колись, у часи моєї молодості, справді було б дивно, якби головний лікар [150] прийшов сам, без нікого, в гості до медсестри... Якщо він одружений і користується повагою в людей. Але часи міняються, пане Свенсене. Зі слів «доброзвичайність» і «моральність» тепер глузують. Справді щось дивне діється. її сувора міна свідчила, що вона далеко не схвалює теперішньої моди. Тюге співчутливо погодився з нею.

- Ви кажете щиру правду. А часто траплялося, що доктор Поульсен відвідував пані Гансен?

Стара знов нагадала, що її сусідка панна, а не пані, бо не була одружена.

- Сказати «часто» було б забагато, але інколи траплялось таке. Я, звісно, можу говорити лише про ті випадки, коли бачила його, як сиділа біля вікна. Я рідко виходжу надвір, але дивитися в садок можу завжди, сідаю біля вікна й милуюся ним звідси.

Тюге похвалив і її садок, і тістечка. Мовляв, тільки вкусиш - і відразу відчуваєш, що вони спечеш вдома.

- А він же одружений,- повела далі пані Асмусен.- Я так дивлюся на подружжя: коли вже ти стаєш перед вівтарем і присягаєш перед богом дотримуватись вірності, то не треба ламати присяги. Так я вважаю, проте молоді іншої думки. Теревенять про десятирічний контракт. Авибпо-вірили, що я була заміжня сорок два роки, і ми з моїм покійним чоловіком... Певне, що не завжди нам було легко, але присяги...- Вона зітхнула, поринувши в спогади.

Тюге обвів очима кімнату й зупинився на фотографії над комодом. Видно, то був покійний пан Асмусен. Лагідне безвільне обличчя, пригнічений погляд.

- Я нічого не мала проти панни Гансен як людини,- знов озвалась пані Асмусен.- Вона була ввічлива І послужлива. Але як вона поводилась!.. У мій час поважна жінка повинна була спілкуватися з жінками свого рівня й становища, а не з чоловіками. Атож, на жаль, доктор Поульсен був не єдиний її приятель. Та я мовчу. Я не з тих, що пле-щуть язиком.

Допитатися в старої, хто ж іще приходив до її сусідки, так і не вдалося. Але, може, гЛщастить наступного разу, подумав Тюге, підіймаючись сходами на другий поверх. Він сумно визнав, що Брант не сподобається пані Асмусен, а вона йому. Єдина втіха, що в неї справді смачна кава.

У помешканні вбитої Брант із Карлсеном не знайшли нічого вартого уваги. Карлсен був дуже розчарований. Він сподівався чогось цікавішого, коли за роботу візьмуться [151] справжні експерти. З поліційної дільниці повідомили, що куратор лікарні, директор школи Могенсен хотів би зустрітися з Тюге. Брант простяг йому альбом. Тюге заходився гортати його. Там були переважно фотографії якогось хлопчика, мабуть, її сина. Але він натрапив і на кілька її знімків. Елла Гансен була кругловида, чорнява, з дуже гарними зубами. Тюге довго роздивлявся на неї, тоді відклав альбом.

- Пора снідати. Де тут можна попоїсти, Карлсене?

4

Приходила Доріт, принесла кілька книжок, газети й дещо з його речей. Вони пробували поговорити, та хіба можна розмовляти природно, коли поряд хтось стоїть і слухає. Доріт казала те, що й завжди, вигляд у неї був пригнічений. Вони намагалися не дивитись одне на одного. Що вона думала про його ув'язнення? Як там давали собі раду в лікарні? Цього разу Антонові довелось таки перебрати на себе всю роботу. Молоді надто ще недосвідчені. А як там Тове? Мабуть, досі вже все знає. Вона ж... хоч діти на диво глухі до нещастя батьків. Це йому було відоме з лікарської практики. Чи не запрограмована ця глухота від природи? А втім, може, це й добре. Його журило те, що Тове не захотіла перебратися до Алькюбіна. Він ладен був давати їй машину, щоб вона їздила до школи, але мешкала вдома. Проте ,дівчину це не звабило. Останніми роками Тове й Доріт не мирилися між собою. Тове вважала, що мати дуже обмежена, а Доріт не подобалося життя, яке вела дочка. Чим ближче вони були б, тим більше претензій мали б одна до одної.

Спочатку Доріт була захоплена будинком. Вони обставили його краще, ніж могли собі дозволити. Головний лікар користувався необмеженим кредитом, і важко було встояти перед спокусою. То для них була гарна пора, але вона не могла тривати вічно. Будинок вони опорядили, а далі що? Доріт не пробувала влаштуватись на роботу, і поволі прийшло невдоволення. Він здебільшого перебував у лікарні, вдома також цілодобово не вмовкав телефон. Він був весь час утомлений і зацькований.

Доріт не розуміла, чому тільки він має повно роботи в лікарні. Реальна платня вперто падала. Ставало все важче й [152] важче сплачувати борги. їм дедалі менше залишалося. Чому Ларсен краще забезпечений?

- Він же твій підлеглий, Ельмо! Як це так, що в них усього куди більше, ніж у нас? їм не доводиться завжди і на всьому заощаджувати.

Він почував себе під час тих суперечок безборонним і тільки зітхав.

- Ну, підлеглий. Але вони .в іншому становищі, ніж ми. Вони старші, і їхні діти вже на власному хлібі. Антон живе тут багато років, налагодив собі приватну практику і все інше. Я не можу так просто все змінити.

Антон Ларсен мав у лікарні нормований робочий день, був вільний від адміністративних навантажень і від обов'язку допомагати асистентам після закінчення роботи. Такий порядок завів ще Яльтесен, а новий куратор і районні збори депутатів домоглися скорочення робочого дня молодих лікарів, зведення до мінімуму їхнього зв'язку з лікарнею, посаду ж заступника головного лікаря в більшості лікарень скасували. Особливо в невеликих, тому там навантаження головних лікарів набагато збільшилося.

- Ти ж головний лікар,- казала Доріт,- зобов'яжи Ларсена працювати трохи більше.

Ельмо безнадійно здвигав плечима й виходив у садок. Він заводив уже з Ларсеном мову про те, що тепер треба було б запровадити чергування, оскільки молоді лікарі мало допомагають йому. Але той заявив, що Яльтесен завжди сам давав усьому раду, що йому вже шістдесят років і два роки тому його обрано до муніципальної ради. Могенсен палко підтримав його. Мовляв, коли хтось добровільно бере на себе важкий тягар громадської роботи, то співпрацівники просто-таки зобов'язані якомога більше розвантажити його на роботі.

Перший день... Антон Ларсен зібрав увесь персонал і виголосив привітання. Всі справляли враження привітних і доброзичливих. Потім Ліса повела його до кабінету, де він уперше сів до письмового столу. Було літо, теплий день, вікно стояло відчинене. Ліса нерішуче зупинилася біля дверей. Він показав рукою на стілець для відвідувачів.

- Як тут звертаються один до одного і які ваші обов'язки?

Рожеве личко Ліси ще дужче почервоніло. Спершу це його збентежило, але потім він уже не помічав цього. [153]

- Звичайно, до головного лікаря ми зверталися на «ви»,- відповіла вона.

- Мене звуть Ельмо, може, ти скажеш про це всім? По-моєму, смішно бігати по лікарні й самому відрекомендовуватись.

Початок, на його думку, вийшов добрий, та потім виявилося, що на «ви» звертаються й до Ларсена, який вважав, що новий головний лікар повинен був поговорити з ним, перше ніж запроваджувати таке панібратство. Ліса розповіла йому про розпорядок дня. Двічі на тиждень до них приходив рентгенолог і раз на тиждень до обіду працював один із провідних лікарів центральної лікарні. Цього домігся. Яльтесен. Про нього говорили весь час - про його феноменальну працьовитість, талановите керівництво. Про його смерть, таку гарну. Він упав, виходячи з операційної, після добре виконаної роботи. На його похороні було все містечко. Ельмо Поульсен не сподівався затьмарити собою пам'яті про свого попередника, бо сам знав, який він повільний,- і тоді, коли треба було щось вирішувати, і біля операційного столу. А проте, здавалося, більшість персоналу прийняла його, їм сподобалась його поважність і ретельність. Та й не можуть бути всі однакові.

Завідувач лікарні був тихий, доброзичливий, схожий на місіонера сивий чоловік з боязким поглядом. Його вповноваження обмежено до мінімуму. Все вирішував Могенсен, і у великому, і в малому.

Директорові школи Карлові Йоганові Могенсену було ще тільки за сорок, але він багато встиг. Він був місцевий політик, голова комісії медичних закладів і користувався значним впливом. Чудовий взірець сучасного діяча, з темним, помірно довгим, кучерявим чубом, з пишною, гарно підстриженою бородою, зі спортивною фігурою. Людина майбутнього. Він потис Ельмо руку і дивився йому у вічі доти, доки той не опустив погляду. Могенсен давно навчився цієї штуки,, яка з самого початку робила партнера непевним. Мегенсен відвідував різні курси керівників та адміністраторів і добре засвоїв цю мудрість. Він знав усе про техніку засідань. Треба було бачити, як він виносив на обговорення якусь справу: порухом руки вмів поставити в центр уваги присутніх не тільки окремі її моменти, а й проблему в цілому. Крім'відвертого зацікавлення питанням охорони здоров'я, Могенсен ще й активно працював з молоддю.

- Ми тут в Алькюбіні - одне ціле, кожен - частка [154] тісної громади... корені одного дерева, Поульсене, цього не заперечиш. Що ми варті одне без одного? Коли ми хворі... а ми хворітимемо, поки ви не візьметесь за профілактику,- Могенсен зміряв Ельмо таким довгим поглядом, до той засовався на стільці й квапливо кивнув головою.- Коли ми хворі,- ще раз проказав він,- то хочемо заприязнитися й поріднитися з лікарями, бути в контакті з тобою у твоїй діяльності. Твоя посада - дуже важлива, головний лікарю Поульсене! Ми пишаємось своєю лікарнею. Не багато малих містечок, як наше, мають таку лікарню... І вона добре працювала. З Яльтесеном ми, звичайно, почували себе в безпеці. Тепер так само будемо почувати себе з тобою. Бо вважаємо тебе віднині членом своєї громади. Ти обрав собі велику мету і з мого боку завжди знайдеш підтримку.

Ельмо був приголомшений. А більшість його товаришів казали, що політики - нетямущі й непривітні люди! Як йому пощастило з Могенсеном! Удячність розв'язала йому язика, спонукала поділитися турботами, які він і його колеги відчували в нових обставинах, викликаних зміною трудової угоди. Могенсен, не зводячи з нього погляду й киваючи головою, почекав, поки він висловить свої міркування. Тоді широко, зверхньо всміхнувся.

- Любий Поульсене, ти лікар, фахівець. Ти згаяв чимало років, щоб опанувати свій фах. Навчання зробило тебе здатним до цієї праці, і ти повинен виконувати її. Але ти не вчився керувати, бути адміністратором.- Він сумно похитав головою.- І жодний головний лікар цього не вчився. Жоден із них не має про це ніякого уявлення. Громадськість обрала нас, політиків, щоб ми взяли на себе цю частину роботи. Для цього ми самовдосконалюємось.- Він знов усміхнувся.- Може, я навіть більше вчився, ніж ти, хтозна.- Вираз обличчя в нього був такий, наче він напевне знав, що вчився більше за Ельмо.- Твоя справа - лікувати пацієнтів, а моя - зняти з тебе тягар адміністративних обов'язків, організувати твою роботу так, щоб вона була для тебе легкою, щоб ніщо тобі не заважало.

Ельмо нервово поправив окуляри.

- Я, звичайно, вдячний тобі. Я добре знаю, що не ти опрацював цю трудову угоду. Ти розумієш, що коли молоді лікарі працюватимуть у лікарні тільки сорок годин на тиждень, їх неможливо буде нічого навчити. Вони не здобудуть досвіду, бо не матимуть змоги простежити весь перебіг хвороби в пацієнта, якого вони-беруть на лікування. Я...

Могенсен перебив його, піднявши руку. Усмішка його стала ще ласкавіша. [155]

- Любий Поульсене, це саме те, за що ми дорікаємо тобі й твоїм колегам, за цю зарозумілість... Так, вибач, але інакше цього не назвеш! Минули вже ті часи, коли одну роботу вважали кращою за іншу.

Ельмо хотів щось заперечити, проте Могенсен зупинив його владним поглядом і повів далі:

- Авжеж, ти це мав на думці. Що твоя робота краща за роботу, яку виконують медсестри, доглядальниці, санітари і ми, адміністратори. Але це застарілий погляд, Поульсене? Треба тобі відвикати від нього! Ми всі - працівники охорони здоров'я, наш внесок однаково важливий, тому ми повинні мати й однаковий робочий день.

Ельмо відчув легеньке тремтіння в щелепі і зрозумів, що треба бути обережним.

- Я не вважаю, що одна робота краща за іншу, але є речі, яких важче навчитися...

Могенсен підвівся.

- От бачиш. Тому ти вважаєш, що вона краща! - Він подав Ельмо руку.- На жаль, час не стоїть на місці. Тобі треба не відкладаючи прийти з дружиною до нас, і ми тоді докладніше й спокійніше поговоримо про наші спільні справи. Бувай.

Зустріч не дала ніякої користі. В директора школи й місцевого політика завжди було повно справ.

То був напружений, неспокійний час, враження мінялися мало не щоденно, Ельмо намагався пристосуватись до заведеного в лікарні ритму, але водночас потроху запроваджував свій власний. Самому йому здавалося, що робота більш-менш посувається. Найважче було налагодити стосунки зі старшою сестрою, панною Мадсен. Вона любила казати йому, як би те чи інше зробив Яльтесен. її помічниці були доброзичливіші. Рагна Єнсен, спокійна, трохи похмура, завжди робила все дуже грунтовно. І Елла... Поуль-сен сів на лежак, вперся ліктями в коліна й обхопив голову долонями. Елла була весела жінка, і він із самого початку відчув, що вона на його боці. Вона була не кращою сестрою за Ратну, зате працювала з радістю, вміла кинути метке, жартівливе слово, і найперше їй він був зобов'язаний тим, що почав відчувати себе певніше, більше, ніж такій самій позитивній, проте стриманішій Лісі. Ліса була чудова секретарка, практично сама організувала його робочий день і мала феноменальну пам'ять. Ельмо хотів би, щоб їхні стосунки були товариськіші, але вона завжди дотримувавсь 156

відстані. Через два тижні після приїзду Ельмо вона зайшла до нього і з невдоволеним, але покірним виразом обличчя сказала, що редактор Карл Якобсен хоче погово-ити з ним з приводу інтерв'ю.

В.она стояла в дверях, почервонівши й опустивши очі.

- Мені обов'язково приймати його, Лісо?

- Так,- відповіла вона.- Але будь обережний» Якобсен формує тут громадську думку. Він людина приємна, пише гарно. Та ніколи не знаєш... Він може спонукати тебе сказати те, чого ти не думаєш.

- Звичайно, це було надто давно, щоб ти мене впізнав.

Карл Якобсен стояв у дверях з люлькою в зубах, у темно-рудому капелюсі з вузькими крисами. Ельмо підвівся й нерішуче рушив назустріч гостеві. Звідкись він знав цього чоловіка, але звідки саме, не міг пригадати, і це його бентежило.

- Соня,- мовив редактор і скинув капелюха. Його карі очі пильно стежили, яке враження справить на Поульсена це ім'я.- Що, ти і її забув? Ми разом складали екзамени в першій групі. Ти витримав, а я, на щастя, провалився. Медицина була не для мене.

Він знов надяг капелюха, підбив його ззаду й криво всміхнувся.

- Ти справді не пам'ятаєш Соні? Ти перехопив її в мене, за що я тобі й досі вдячний. Як я розумію, ти теж кинув її.- Якобсен безцеремонно розсівся на стільці й заходився вичищати люльку.- Твою дружину звати Доріт, і ти маєш дочку Тове. Бачиш, я розпитувався про тебе.

Ельмо лишився стояти, не знаючи, як йому повестися. Якобсен теж підвівся й простяг йому руку:

- Здоров, Ельмо, вітаю тебе в Алькюбіні. Ти "міг би вибрати краще місце, але міг би й гірше. Алькюбін справді не таке вже й погане містечко, якщо триматися далі від його мешканців.

Початок був безглуздий, а проте допоміг їм нав'язати контакт. Редактор, наповнюючи кабінет тютюновим димом, без угаву торохтів:

- Не скажу, що я заздрю тобі, не так легко замінити Яльтесена. Він був похмурий, буркотливий чоловік, але являв собою цілий заклад. І вабив до себе хворих, як купка собачого лайна вабить мух.. Вони йшли до нього з усієї округи або й ще з дальших місць. Тому тут і збудували лікарню, урізавши кошти на все інше. Принаймні так вони [157] виправдовувались. А насправді наш любий бургомістр, Альс- ; Єнсен, захотів лишити пам'ятник своїй діяльності, отож він та його зброєносець Могенсен і залагодили цю справу. А тепер тобі треба подбати, щоб її не спіткав ганебний кінець.- Карл Якобсен неприємно засміявся.- Багато хто вважає, що це будівництво - марна трата коштів, і радо скористається нагодою здерти з Могенсена й Альса-Єнсена скальпи. Тому вони обидва зацікавлені, щоб тут усе йшло як по шнурочку, будь певен. Навіть тепер, коли вже на носі їхнього ковчега не стримить як оздоба фігура Яльтесена. Як це так, Ельмо, в тебе нема чого випити? На щастя, один родич пригостив мене пляшкою віскі.- Карл Якобсен налив собі повну чарку.- Я працюю зранку,- повів далі він,- Кінчаю роботу до десятої, потім перекушую сухариком. Решту роблять молоді, збирають новини й таке інше. Газета виходить після обіду. Тоді я звичайно випиваю чарочку, а згодом ще дві.- Він задоволено глянув на пляшку й налив ще одну чарку.- Ми тут улаштували такий собі затишок. Зробили з лікарні ідилію. Тут чудово, наче вдома, правда? Я виходжу з того, що Могенсен уже прочитав тобі лекцію. Може, ти з ним згоден? Приємно, якщо так. Мені буде легше. В кожному разі я напишу, що ти поділяєш Могенсенові погляди. Але що ти сам розкажеш мені, Ельмо? Треба щось таке, що б викликало довіру, не балачки про якісь там далекі проблеми. І ми ще дамо фотографію. Я пришлю завтра хлопця. Не думай, що в мене ціла купа людей. Один хлопець і одна дівчина, обоє учні. Хлопець трохи фотографує. Сподіваюся, він упорається з цим завданням.

Хлопець упорався з завданням. Доріт була дуже задоволена і знімком, і інтерв'ю. Воно було помірно оптимістичне в тій своїй частині, де йшлося про хист Ельмо, а кінчалося кількома дуже негативними зауваженнями про університетську лікарню, яких Поульсен не робив. Він сподівався, що його колеги не помітять того інтерв'ю.

Вони й справді не помітили його. «Алькюбінських вістей» поза містечком ніхто не читав. Ліса, почервонівши, промурмотіла, що вийшло не найгірше. Вона глянула на Ельмо збоку з таким виразом, ніби хотіла ще щось додати, але стрималась. Він нічого не питав, проте не сумнівався, що там щось негаразд. Ларсен уперше був роздратований і немов чимось ображений. Могенсен зателефонував того самого дня.

- Я радий був прочитати твої висловлювання в газеті, а [158] надто про добру їжу в лікарні й доброзичливе ставлення до пацієнтів. Але ти не в усьому маєш слушність, Ельмо, вибач, що я кажу про це. Не треба було так гостровисловлю-ватись про фахівців поза лікарнею. Та й заголовок «Соціальне страхування на випадок хвороби не повинне конкурувати саме з собою» досить провокаційний, тобі не здається? Я телефонував Карлові Якобсену, щоб висловити йому свої претензії, але він сказав, що це було найважливіше у твоїх відповідях.

В Ельмо затремтіли руки. Він витер рукавом піт з чола.

- Більшість того, що написане в інтерв'ю,- думки самого Якобсена,- мовив він. Могенсен пирхнув на другому кінці дроту.- Я лише сказав, що хочу, аби лікарня працювала так, щоб пацієнтам не треба було шукати допомоги поза нею.

Могенсен відповів після короткої паузи:

- Тут я з тобою згоден. Але ж ми трохи дбаємо й про те, щоб поширити свою діяльність і поза медичні заклади, хоч би працю з профілактики.- Голос у нього, як завжди, був люб'язний.

- Так, проте я мав на думці не профілактику, а лікування у фахівців. Коли ми маємо таку сучасну лікарню, не треба було б платити десь збоку за те, що ми можемо робити в себе. Саме це я й мав на увазі.

Минула довга хвилина, поки Могенсен відповів:

- Я не заперечую, може статися й таке, коли страхову суму у зв'язку з хворобою виплатять двічі... раз лікареві збоку, а раз лікарні. Але це справа багато складніша, ніж тобі здається. Візьмімо тебе чи мене. Ми волітимемо звернутися до фахівця, правда ж? Щоб нас краще оглянули, та й інші також захочуть цього.

Ельмо тоді ще не знав Могенсенових манер. Він думав, що з ним можна сперечатись як рівний з рівним, тому повів далі:

- Але ж таких є лише одиниці. Було б недемократично, коли б хтось у той чи інший спосіб користувався кращим оглядом, як ти його називаєш. Хіба ні? Я не вважаю, що це такий страх - звертатися до лікарняної амбулаторії. Вона добре обладнана, та й фахівці там подеколи сидять. А то навіщо ж вони вчилися?

Голос у Могенсена змінився, став гострий і непривітний:

- Слухай, Ельмо, ти тут поставлений лікувати пацієнтів, а не політикувати. Я просив би тебе не забувати цього, навіть тоді, як тебе вмовляють виступити в пресі.- Він помовчав і повів далі вже своїм звичайним тоном: - Ми повинні [159] дивитися вперед, Ельмо, будувати краще суспільство. Це наша мета. А гасло - успіх в окремому і тим самим у всьому. Приємно було поговорити з тобою. Вітання дружині. Треба нам вибрати якийсь вечір, щоб спокійно посидіти й про все побалакати.

Зайшла Ліса підписати кілька листів.

- Могенсен був невдоволений,- сказав Ельмо.- Я думав, що редактор уклав у мої уста його погляди, тож і був більш-менш згодний з тим, що він написав.

Ліса на мить завагалася, потім сказала:

- Карл Якобсен любить підкласти комусь свиню, просто задля жарту.

Ельмо кивнув головою.

- Так, можна собі уявити. То Ларсен також невдоволений? - запитав він.

- У Ларсена найбільша в містечку приватна практика,- відповіла секретарка, вже виходячи.

У дверях хтось стояв. Ельмо вражено глянув на годинника. О цій порі його звичайно не турбували. Виявилося, що це гладкий комісар карного розшуку. З-за його спини виглядав вартовий. Тюге пройшовся по камері, тоді підбадьорливо кивнув Ельмо.

- Ми оглянули помешкання Елли Гансен. Ви вийшли тими дверима, що в кухні, так?

Ельмо кивнув головою.

- Вони були замкнеш? - запитав Тюге.

Ельмо замислився, намагаючись пригадати все. Елла лежала на підлозі, йому довелося переступити через неї.

- По-моєму, ні,- відповів нарешті він.- Мені навіть здається, що вони були прочинені.

Вій підвівся і став посеред камери, стежачи поглядом за комісаром.

- А ще мене цікавить та платівка, що грала, коли ви зайшли,- повів далі Тюге.- Що то була за музика?

Він зупинився перед Ельмо, пильно дивлячись на нього.

- Я не знаю,- затинаючись, відповів той.

- Вам та музика була незнайома чи ви просто її не слухали?

Ельмо похитав головою і тихо відповів:

- Незнайома.

Тюге, стоячи перед ним, витяг з кишені папірця.

- Це Скрябін. Третя симфонія, «Божественна поема» [160]

Він запитально глянув на Ельмо, але той похитав головою.

- Я її не знаю.

- Дама, яка мешкає на першому поверсі, пані Асмусен, та, що вас бачила...- Тюге зробив паузу, тоді докінчив: - Та дама запевняє, що не раз бачила, як ви приходили до Елли Гансен.

Поульсенові запаморочилося в голові, він залюбки сів би, але не зважився.

- Тільки один раз,- пробелькотів він.- Я не пам'ятаю, щоб... щоб у неї була якась справа... тобто раніше.

Тюге задумливо дивився на нього.

- Поміркуйте про це, поки ми знов зустрінемось. Спробуйте згадати, як часто і з якої причини ви зустрічалися.- Він знову став колишнім, привітним Тюге.- На сьогодні все,- мовив він і кивнув головою.- До побачення, докторе Поульсене.

Двері за ним зачинилися. Зарипів ключ.

Може, він сказав щось не так? Про двері в кухні. Начебто для Свенсена ця деталь була особливо важлива. І про платівку. Ельмо знову сів на лежак і підпер руками голову. Він тоді цілий день був неуважний і дратівливий, усе думав про той візит до Елли. Не важко було вгадати, як відбуватиметься засідання комісії. Панна Мадсен заявить, що не може рекомендувати Еллу Гансен. Та надто неточна, не може працювати на керівній посаді. Панна Йокумсен перестане тихенько мугикати й приєднається до думки колеги, не знаючи, про що йдеться. Ларсен набалакає силу гарних слів про Еллу, але наприкінці пошкодує, що в неї нема ґрунтовної освіти, потрібної для такої посади. Що міг сказати Ельмо? Нічого, що могло б змінити ухвалу, до якої вже прийшов Могенсен. Елла не отримає місця. Ельмо був певний цього, коли проти свого бажання йшов до неї. В канавах лежав брудний сніг. Скрізь було сіро й непривітно. Він піднявся надвірними сходами й зупинився перед дверима. Вій рідко коли грунтовно обмірковував справу перед її обговоренням, тому часто шився в дурні. Не те, що Елла Вона завжди була добре підготована. Навіть тепер! Сказала була щось таке, що прозвучало, як погроза. Що їй конче треба отримати цю посаду й що вона має намір використати всі способи. На мить йому закортіло повернутись, ухилитися від зустрічі,- але ж ні, це нічого не допоможе. Обов'язково треба поговорити з пою, паніть задля себе.

5

Після сніданку, чекаючи на візит Могенсена, Тюге використав цей час, щоб розпитатися в Карлсена про містечко. Брант узяв таксі й поїхав до лікарні. Вона була розташована на північній околиці Алькіобіна, з самого її краю,- за нею вже починалося поле, що похило тяглося до моря. Можна було навіть учути його шум. Звідти подимав холодний, пронизливий вітер. На вулиці лежав розквашений сніг, та коли Брант висів з таксі, в обличчя йому сипнуло дощем. Довга двоповерхова будівля з кабінетами, залою для відвідувачів, амбулаторією, приймальним покоєм на першому поверсі й палатами на другому. Дерева навколо будівлі низенькі, їх нещадно шарпає вітер. Брант поквапився зайти досередини. Поульсенова секретарка, Ліс а Томсен, жінка років тридцяти з дуже білявим волоссям і рожевою шкірою, була в халаті, накиненому поверх светра й довгих жіночих штанів. На обличчі в неї від щедрого, але не дуже ретельного фарбування лишилися плями. Блакитні, короткозорі очі за великими скельцями окулярів дивилися стримано, і вся вона здавалася неприступною. Вона зустріла його у вестибюлі й повела до Поульсенового кабінету. її постать випромінювала холод. Кабінет був просторий і гарно вмебльований. Секретарка сіла на канапу й запалила сигарету. Брант опустився в крісло навпроти неї. Було ясно, що стілець за письмовим столом вона вважала недоторканним.

- Мабуть, відразу перейдімо до справи,- почав він.- Доктора Поульсена підозрюють у вбивстві однієї з медсестер хірургічного відділення. Ми тут чужі, не знаємо ані міста, ані лікарні і з вдячністю приймаємо всі відомості, які нам щастить отримати. Ви допоможете йому і нам, якщо розкажете все, що знаєте, про доктора Поульсеиа та інших працівників лікарні і про їхні взаємини. Все, що для нас може бути цікаве.

Обличчя й шия в секретарки почервоніли, плями на шкірі стали ще помітніші.

- Це якась помилка,- сказала вона,- Він зовсім не такий. Не можна собі уявити, щоб...- вона похитала головою й опустила очі.

Брант очікувально мовчав. На столі лежали листи, дбайливо розкладені на рівні купки. Велика фотокартка русявої жінки з неприродною усмішкою, На стінах - полиці, повні книжок. Спішки книжок свідчили, що більшість із них були давні й навряд чи їх часто розгортали. [162]

- У нього було дуже багато роооти. понад людські сили. Стільки від нього всього вимагали!

Ліса Томсен замовкла, видно, не знала, що ще сказати. Брант коротко підсумував її слова

- Вона будь-що хотіла отримати посаду панни Мад-сен.- Ліса запалила нову сигарету.- Стільки було всяких розмов. Старі медсестри, доктор Ларсен і адміністрація не хотіли її. Тому вона й напосілася на Ельмо, наче в нього було мало свого клопоту.

Брант почекав, чи не скаже вона ще чогось. У простінку між вікнами висіла невеличка фотокартка молоденької дівчини, дуже схожої на Поульсена. Оскільки секретарка не квапилася щось додавати до сказаного, Брант запитав:

- А чому вона вважала, що доктор Поульсен підтримає її? Вони були особливо близькими співробітниками?

Досі секретарка сиділа рівно й дивилася просто перед собою, а тепер сердито спрямувата на нього свої короткозорі очі.

- Чогось такого, як ви гадаєте, взагалі не було. Гидко, що люди завжди думають... Ельмо дуже добрий, от йому, певне, й здалося, що це робота для неї. Вона працювала тут уже десять років, мала великий досвід.- Ліса прикусила губу. Тоді змусила себе говорити далі: - Елла була дуже здібна й сповнена чару. Більшості чоловіків вона подобалась, якщо в них не було з нею сутичок як із працівником профспілки. Тоді вона могла бути досить гостра.

Брант кивнув головою.

- Зрозуміло. Це тому доктор Ларсен не хотів її рекомендувати на цю посаду?

Вона стріпнула головою.

- Ні, я не знаю, чому Ларсен був проти неї. Він ладнав тільки зі старими сестрами. І ще було одне... колись Елла допомагала йому під час приватних консультацій, коли його дружина лежала хвора.. І відтоді вони більше не могли працювати разом.

Над канапою висіла велика фотокартка. Літній чоловік із суворими рисами обличчя. Очі дивилися на відвідувача крізь скельця пенсне по-інквізиторському. Мабуть, це й був колишній шеф.

- Ви були секретаркою в Яльтесена, правда? Ви й доктор Ларсен працювали з ним багато років. Як тут було тоді?

Брант даремне пробував спіймати її погляд.

- Головний лікар Яльтесен був солідний чоловік, дуже сильний і дуже певний у своїй силі.

Вона глянула на годинника. [163]

- Дужче, ніж його наступник. - пожартував Брант, уявивши собі тоненького, соромливого Поульсена.

- Ельмо ставиться критичніше до своєї роботи. Йому важче спинитися на чомусь. Яльтесен робив усе так, як сам вважав за потрібне, а Ельмо оглядається на всі боки.

Брант не виймав записника з кишені і підсумовував усе почуте подумки.

- їм добре працювалося разом? - запитав він.

- Яльтесен узяв Ларсена на роботу багато років тому. Л аре єн не мав доброї освіти й ніколи нічого не робив самостійно, працював у лікарні тільки зранку як помічник Яльтесена. А після обіду вів приватну практику. Ельмо спершу думав, що Ларсен кращий лікар, ніж він був насправді. І через це виходили деякі ускладнення.- Вона похитала головою.- Ельмо було дуже важко. Молоді лікарі без ніякого досвіду, і Ларсен, що насправді нічим йому не допомагав.

Ліса Томсен давала свої свідчення дуже неохоче. Більше нічого від неї не пощастило довідатися. Вона не приховувала, що їй аж полегшаю, коли Брант нарешті зібрався йти далі, й сама подзвонила до хірургічного відділення, щоб хтось прийшов по нього й повів його туди. За кілька хвилин з'явилася дівчина в білому халатику. її чорні коси були пов'язані косинкою з марлі.

- Це ти той, що з поліції? - запитала вона, всміхаючись.

Ліса Томсен сердито глянула на неї з-за друкарської машинки, за яку сховалася, коли Брант перестав докучати їй запитаннями.

- А хіба ти бачиш тут іще когось?

Брант переводив погляд з. однієї на другу. Дівчина, що зайшла, вже всміхалася на весь рот. Вона кивнула головою на двері.

- Ходімо, я тебе проведу. Він рушив за нею до ліфта

- Ну, тепер ти знаєш, який чудовий Ельмо,- глузливо мовила дівчина- Вона стерегла його, мов дракон. Не було права зайти до нього з якимось запитанням. Закохана стара дівка - справжнє страхіття.

Самій дівчині було десь років двадцять п'ять. Вона була струнка й сягала Брантові по плече. Він скоса глянув на неї. Вона здалася йому незвичайно вродливою.

- Мені треба поговорити зі стачшою сестрою. Та спершу я хотів би дещо записати. Де б мені сісти? [164]

Дівчина завела його до маленької кімнатки поряд з операційною.

- Наша роздягальня,- пояснила вона.- Але в цю пору сюди ніхто не загляне. Тобі кави?

Брант кивнув головою і заходився писати. Він мав чудову пам'ять, зміг відтворити майже слово в слово розмову з Лісою Томсен.

- Мене звати Оса,- мовила дівчина.

Брант також відрекомендувався. Вона зацікавлено дивилася на нього.

- Собака взяв слід. Цікаво, мабуть,- сказала дівчина, коли він сховав записника до кишені.

- Це моя робота. Звикаєш до неї, як до всякої іншої. Твоя робота теж цікава, правда?

Вона скривилася.

- Ти так гадаєш? Може, цікава, але не в Алькюбі-ні. Боронь боже, тут ніколи нічого не стається.

Брант, усміхаючись, глянув на неї.

- Не думаю, мені здається, тут дещо сталося. У неї були карі очі й темні, ледь рудаві коси.

- Якраз тепер сталося, але за кілька днів ви поїдете, і знов буде така сама нудьга. Тільки люди збоку можуть помітити в Алькюбіні щось приємне. А ми...- Вона зітхнула.

- Ти можеш кудись поїхати,- сказав він.

- І таки поїду, щоб ти знав. Як мені тут залишатися після цього всього? Але тобі треба до старої Мадсен, правда? Ходімо, це сюди.

На дверях був напис: «Заходити заборонено». Брант завагався, проте Оса перша зайшла і придержала двері.

- Ну, тримайся, це не жарт іти в гості до ігумені. Он туди.

Вона показала на двері поряд зі столиком. Брант рушив до них. Кабінет старшої сестри. Перше ніж постукати, він озирнувся назад. Дівчина стояла й дивилася йому вслід. Біле вбрання личило їй.

Панка Мадсен з допомогою Рагни Єнсен прибирала папери з письмового столу. Стара курила міцну сигару. Стримані, холодні, досвідчені жінки, одо звикли діяти. Вони вміють наказувати і вміють вихонузати накази. Бранта збентежила їхня азторитетиа впевненість. Було видно, що вони трактують його як чужого, що ввірвався в їхній замкнутий світ. Вони розуміли, ідо він повинен був прийти до них, та однаково їм важко було змиритися з цим. Не змовляючись, [165] вони в один голос заявили, що Поульсен не може мати нічого спільного з тією гидотою. Панна Мадсен стулила губи. Панна Гансен мала життя й поза лікарнею. Цього не треба забувати! Було видно, що старій це не подобалося. Саму її, крім роботи й тих, із ким вона працювала, ніколи ніщо не цікавило. Колись давно не було межі між робочим і вільним часом, люди жили там, де працювали, й жили тільки для своєї праці. На стільці, де тепер розсівся цей безцеремонний молодик, раніше сидів Яльтесен. Він з'являвся після вечірнього обходу, і вона вже мала на той час готову каву. Вони сиділи самі, ніхто з молодих не смів у цей час поткнутись у володіння керівництва. Панна Мадсен розказувала шефові, як почувають себе пацієнти, прийняті до лікарні останніми днями, і кого готують до операції на наступний день. А він часом розповідав навіть про свої сумніви, якими ніколи не ділився з іншими. Вона була його повірницею. Вона зверталася до нього тільки на «ви», а він її знав просто Мадс. Від тих часів тепер нічого не лишилося. Вона рада, що йде з роботи. Новий головний лікар, звичайно, старається, але він не такий, як був Яльтесен, звертається до сестер на «ти», і вони теж кажуть йому «ти». Дякувати богу, їй він ще виявляє пошану. Ларсен?.. Стара глибоко зітхнула й запалила нову сигару. Він із давніх кадрів, Яльтесенів помічник, і знав своє місце... Тепер він також запишався. Панна Мадсен мала його за ніщо, але їй явно подобалося, коли він часом заходив до неї після візиту Яльтесена. Цього вона не сказала Брантові, але й так було видно. Найбільше вона нарікала на теперішні часи.

- Молоді?.. Вони хочуть працювати до години й не довше, навіть перша асистентка...- Вона скосила очі на Ратну Єнсен.- Нахапалися чужих ідей, усі одне думають і одним живуть, як тепер заведено казати.

- Як я зрозумів, Елла Гансен добре знала свою роботу і, видно, була цікавою жінкою. її навіть обрали до лікарняної ради, правда?

Брант говорив покірним, невинним голосом. Панна Мадсен непривітно поглянула на нього:

- Елла була непогана працівниця, але їй бракувало систематичності. До лікарняної ради? Так, вона була в ній. Але я її не об прала.

Вена відхилилась на спинку стільця, показуючи, що пора б у;ке кінчати.

- А доктора Поульсена люблять у лікарні? Стара глянула на нього крізь хмару диму.

- У нього були труднощі. Всі ж бо звикли до Яльтесена. Не так легко звикати до нового керівника. Раніше в лікарів [166] під час їхньої спільної праці не виникало ніяких проблем, але доктор Ларсен був помічником колишнього шефа, тож йому не так просто було прийняти нового головного лікаря, який не мав тих якостей, що попередній. Почалися непорозуміння. Мені про них ніхто нічого не казав, але ж я могла багато чого побачити й почути.

Рагні Єнсен довелося розповісти про події, що сталися два дні тому. Вираз обличчя панни Мадсен ясно свідчив, що вона не схвалювала зустрічей медичного персоналу, які відбувалися без її відома. Медсестра, що чергувала до вечора, поспішала на поїзд. Елла обіцяла прийти раніше, але не з'являлася. На телефонні дзвінки вона також не відповідала. Тож одна з дівчат поїхала до неї додому на велосипеді і знайшла її...

- Та сестра сьогодні на роботі? - запитав Брант.

- Люнд не сестра, а доглядачка. Поклич її, Рагно!

Панна Мадсен помішувала ложечкою каву. Брантові вони кави не запропонували. її помічниця негайно вийшла, але зразу ж повернулася.

- Панна Люнд уже пішла,- стиха мовила вона, тоді швидко додала: - Вже минула четверта.

Стара й далі помішувала каву.

- Так, можна було наперед здогадатися, що її вже немає в лікарні. Оса Люнд не затримається тут ані хвилини після своєї зміни.

Мабуть, це та мила дівчина, що привела його сюди, подумав Брант і запитав, де б він міг її побачити.

- Вона сусідка Елли Гансен,- відповіла Ратна Єнсен. Панна Мадсен скривилася.

- Вдома ви її напевно не застанете,- мовила вона.- В Оси Люнд такі самі звички, як були в Елли Гансен.

Вони не запропонували провести Бранта, ате послужливий санітар показав йому, як пройти до Ларсенового кабінету. Виявилося, що це точна копія кабінету Поульсена. З-за письмового столу підвівся плечистий чоловік і рушив йому назустріч, простягти руку. Сивуватий чуб, уже поріділий, був начесаний на червоне обличчя. Голос у чоловіка був низький і на диво м'який, очі за окулярами сірі, оолнччя без зморщок. Вік його важко було визначити.

- Жахливо, правда? Просто щось незбагненне. Щоб тут, у нашій невеличкій громаді, таке сталося. Сідайте, пане слідчий. Чим вас пригостити, пивом? [167]

Він приніс пиво з холодильника в кутку, вщерть заставленого пляшками.

- Це все вдячні пацієнти,- всміхнувся Ларсен, помітивши Брантів погляд.- Отак ми тут живемо. Правда, чудова лікарня? Не те, що велетенські фабрики, де через конкуренцію авторитетів і брак гуманності людина губиться. Все тут - справа рук старого Яльтесена. Так, я допомагав йому, скільки міг, без жодних претензій. Ото була людина, скажу я вам. Так і помер в операційній. Та, мабуть, ви вже знаєте це?

Ларсен провів рукою по очах і допив своє пиво. Його начебто щиро розчулила згадка про колишнього шефа. Брант кивнув головою.

- Дозволю собі відразу перейти до справи, яка, думаю, вам відома. Ваш колега, делікатно кажучи, повівся дивно, але він заперечує все, та й важко знайти причину, з якої він міг би вбити Еллу Гансен.

Ларсен звів очі до стелі й задумався.

- Тут на нього багато всього звалилося. По-перше, він прийшов після Яльтесена, а по-друге... гм, тут справді багато роботи, і навіть такої, в якій Поульсен не має досвіду. Він... як би це сказати... надто старанний.- Ларсен обережно добирав слова.- Хотів робити все сам, навіть те, в чому краще було б порадитись із досвідченішими колегами. Ох, вибачте.- Ларсен, зітхнувши, квапливо приніс нову пляшку пива Колір його обличчя свідчив, що він здатен випити його чимало.- І вдома йому було не легко. Я кажу все відверто. Адже ні Ельмо, ні ви не заслужили на те, щоб ховати голеву в кущі. Кожен бачив, що пані Поульсен тут не почувала себе добре, а дочка взагалі не поїхала з ними. Мені їх щиро шкода.

У нього був такий вигляд, наче він справді жалів Поульсена. А проте, мабуть, його цілком влаштовувало, що молодший, але вищий за нього посадою колега попав у таку біду.

Брант мовчки оцінював його. Він справляв враження людини досвідченої і такої, що вміє викликати довіру до себе. Якщо це не тільки зовнішнє враження, а він справді такий, то Поульсен, певне, не раз опинявся в незручному становищі.

- Що собою являла Елла Гансен? - запитав він, коли потік Ларсенового красномовства на мить спинився.

- Вона була добра працівниця й далеко не дурна, проте...- Ларсен уперше завагався.- Про мертвих не годиться говорити погане, але в цьому випадку слід. Вона була чудова медсестра, поки Яльтесен тримав її в шорах. Та не встигли [168] його спустити в могилу, як вона почала домагатися, щоб у нас створили лікарняну ргіду і всі ті модні витребеньки. Звісно, молоді підтримай:! її. Еллу обрали до лікарняної ради, і я ладен поручитися, що їй тільки цього Й треба було.- Він сердито крутнув головою.

- У Поульсена з нею були якісь непорозуміння?

Ларсен здвигнув плечима.

- З самого початку було одне... Вона хотіла показати новому шефові, хто тут порядкує. Але потім вони сталії добрими приятелями. Кажуть, що...

Він замовк з такою міною, наче жалкував, що в нього вихопилися ці слова.

- Що кажуть? - перепитав Брант, намагаючись піймати його погляд.

- Багато всього кажуть. Завжди ходять різні плітки, як щодня товчешся разом. Може, ще пива?

Брант похита.з головою.

- Коли би плес почали, докторе Лорсспе, то, будь ласка, кінчайте. То що кажуть?

Чи б нього на губах не майнула вдоволена посмішка?

- Ку, хіба важко уявити, що саме? Кажуть, що Поульсен цінував Еллу більше за інших медсестер, навіть за дружину. Авжеж, якщо бути щирим, то Доріт Поульсен не вельми принадна жінка. Такі ходять чутки. Я їх ніколи не слухаю, в одне вухо влетить, а з другого вилетить.

Брант вирішив змінити тему.

- А вам із ким як працювалося? Добре? Ларсен на мить задумався.

- Певна річ, у нас різні погляди, люди ж не однакові, і ми з Поульсеном також. У нас різниця у кваліфікації, в освіті... і, звичайно, у віці. Та коли зважити на все це, то нам працювалося непогано. Мені його бракуватиме.

Брант вражено глянув на нього.

- Що ви маєте на угазі? Би не вірите, що він повернеться? Вважаєте, що вбивцею був Поульсен? Так я маю вас розуміти?

Ларсен уперше на мить розгубився, але відразу опанував себе.

- Ні, я цього не думгя... мені тільки здалося... ну, поліція ж ув'язнила його, то я й вирішив, що була підстава. Звичайно, це в мене вихопилося несамохіть... Вибачте г.зені, папо слідчий. Ви мене дуже збентежили, але мені так здалося... і я собі уявив... Поульсен був перевтомлений, знервований, часом просто дратузався.- Ларсен нахилився до Бранта. Голос у нього був низький, скрадливий.- Я сказав Дурницю. Забудьте про це. Я справді шкодую, що ляпнув [169] таке. Але бачите, я думав, що коли його затримали... от і розгулялась уява. Він, безперечно, приємна людина, викликає до себе довіру, в ньому є щось поважне, солідне.

- Ми не знаємо нічого напевне,- холодно мовив Брант.- Тому й збираємо всі свідчення.

Він підвівся й попрощався. Ларсен сказав, що він завжди буде до його послуг. Жінка в приймальні пообіцяла викликати таксі. Була вже майже п'ята година. Вітер подужчав і став просто крижаний. Із темних хмар ось-ось мав сипнути сніг. Позад Бранта хряснули двері. Це Ліса Томе єн зібралася додому.

- Вже кінець роботи? - запитав Брант.- Я чекаю на таксі. Може, підкинути вас додому?

Вона почервоніла й нічого не відповіла, але стала поряд із ним, а коли прибула машина, сіла на заднє сидіння.

- Він щось сказав? - тихо запитала вона.

Мабуть, вона навмисне чекала на нього, хотіла довідатися, що сказав Ларсен.

- Нічого особливого. Хіба він щось знає? - відповів Брант.- Він певен, що Еллу Гансен убив Поульсен,- за хвилю додав він.

Ліса Томсен сиділа в самому кутку, відсунувшись якнайдалі від Бранта. Обурено пирхнувши, вона сказала;

- Я так і думала.

Шкода, що вона так мазюкається. Пудра не приховує її рум'янців, тільки надає їй вульгарного вигляду. Але треба надягати якусь маску, коли виходиш на люди. Зрідка та маска спадає під натиском роздратування й люті. І що тоді видно? Часом нічого, але часом таку пристрасть, ненависть, заздрощі, яких годі було й сподіватися під нею.

- Поки не знаєш Ларсена, то здається, що він дуже добрий. А він ставився до Ельмо просто гидотно. Він волів би іншого начальника, такого, якого б знав наперед. А чого він вважає вбивцею Ельмо?

- Сказав, начебто ходять чутки, що Елла була його коханкою.

Обличчя Ліси затуляла тінь, Брант швидше відчув, ніж побачив, як воно почервоніло.

- Який жах! Таких чуток взагалі не було. Ельмо не з тих!

Ліса Томсен була розлючена, тож кожної миті в неї могло вихопитися таке, чого вона не хотіла казати.

- Може, в Елли Гансен був хтось інший? Таксі зупинилося. Вони вийшли.

- Я чула, що були, але сама про це нічого не знаю,- промурмотіла вона.- Вам треба запитати в тієї доглядачки, ПО

що вас приводила. В Оси Люнд. Вони з Еллою були сусідки і близькі приятельки. Можуть знайтися й такі, що знають її по «Зеленому Оленю». Кажуть, що Елла ходила туди кожної п'ятниці. В неї було багато знайомих поза лікарнею. Немає ніяких підстав шукати винного неодмінно серед працівників лікарні.

Вона замовкла, кивнула Брантові й зайшла до свого будинку. А він коболі рушив у напрямку готелю «Принц». Почав іти сніг.

6

Крізь маленьке віконце доходило мало світла, але на столику була лампа, й Поульсен міг читати, якщо тільки в нього вистачало сили зібратися з думками. Йому весь час хотілося спати. Та засинав він лише години на дві, а тоді знов прокидався. Отже, мав час згадати все своє життя, якби хотів. Воно було не дуже багате на події. Радість чергувалася зі смутком, як і в більшості людей. Чимало в тому житті було гарного, а надто замолоду. Тове, поки вона не збунтувалася. Відпустки, проведеш в маленькій хатині, яку він сам збудував. Ельмо Поульсен дуже любив працювати руками. Навіть утома була йому приємна. Втома після фізичної праці біля землі або каміння. Йому треба було б вибрати таку роботу, але його шанолюбні батьки заявили, що син повинен вийти в люди. Для них фізична праця здавалася не досить почесною. Теперішня праця теж давала б йому втіху, якби не відповідальність. Не страх зробити щось не так! Той страх викликав у ньому непевність, яку він не міг приховати ні від себе, пі еід сторонніх. Насправді йому треба було б відмовитись від цієї посади, вибрати якусь скромнішу, але так легко пуститись за течією, а тоді виявляється, що вже пізно щось міняти, вже нема за що вхопитися.

Вартовий приніс газети. Вони перемовилися кількома словами. Вартовий був приємний чоловік. Ельмо почаз проглядати «Алькюбіиські бістЬ з кінця, з оголошень і радіопрограм, поступово й боязко скрадаючись до перших сто-РІкок, де можна було наткнутися на щось неприємне. «Нова старша сестра в лікарні». Отже, вона вже є! Вія перебіг писанину Карла Якобсена про панну Мадсеп. Гидота! Але стару відьму вона втішить. А нова... вони взяли її з сусідньої [171] лікарні. Вибрали з тих, що закінчили курси й мають практику. «Треба визнати, що лікарняна рада мала слушність,- писав К. Я.- Бенедикта Йогансен найбільше заслуговує на те, щоб отримати цю спадщину після старої трудівниці, яка відтепер утішатиметься заслуженим відпочинком. Вона знає можливості таких лікарень, як наша, і виступає не тільки за лікування хворих, а й за людське ставлення до них, за допомогу всьому населенню. Нехай велетенські сірі лікувальні комплекси займаються рідкісними хворобами, називаючи це дослідженням, нехай їхній персонал шиється в лицарі такої діяльності і оздоблює себе титулами та лаврами. Це не для нас. Ми лікуємо громадян нашого містечка Не змушуємо своїх пацієнтів із грижами місяцями чекати на місце, воліючи зосереджувати увагу на рідкісних випадках, які дали б нам славу й можливість за громадський кошт їздити на закордонні конференції. Ми працюємо! Це відомо Бенедикті Йогансен, вона до цього звикла. Ми приймемо її з розгорнутими обіймами».

Ельмо шпурнув газету й ліг на лежак. Як той К. Я. може таке писати, адже це зовсім не його думки! Він задовольняв бажання Могенсена, але чи є в його словах хоч крихта правди? Вони дійсно роблять, що тільки можуть. Але навіщо цей фіміам! Ну, Ларсенові стаття сподобається.

Антон Ларсен був багато популярніший серед пацієнтів, ніж Поульсен. Він випромінював із себе компетентність і авторитет, і це підносило його на недосяжну висоту. Він умів дуже чітко й гарно висловити кожну свою думку, до того ж мав почуття гумору, був досить дотепний, через що останнє слово часто залишалося за ним. Але він не перегравав, навпаки, не раз підсовував якесь рішення Поульсенові й робив вигляд, наче це той дійшов до нього. Спочатку їхні стосунки складалися добре. На першу вечірку в себе пані Ларсен запросила Доріт, а відразу після того Поульсени прийняли їх у своєму щойно опорядженому домі. Сусанна була залізна жінка, вона допомагала чоловікові в його широкій приватній практиці, а крім того, вела в містечку недавно утворений жіночий гурток. Перед цим вони розпустили гурток хатніх господинь, у якому Сз'санна також була головою. На Ларсенове шістдесятиріччя Ельмо й Доріт опинилися в колі містечкової верхівки. Було дуже врочисто. Після того Доріт кілька днів ходила в піднесеному настрої. Ельмо справді щасливо впорався з промовою. Вони багато сміялися. Настрій був приємний, дружній. У цій маленькій [172] громаді всі цікавились одне одним не тільки з чемності, а й насправді, і всі допомагали одне одному. Взяти хоча б лікарню. Архітектор Бойтель будував її і тепер наглядає за нею. Син бургомістра Альс-Єнсена постачає їй зі своєї фабрики пластмас матеріали одноразового користування, його зятеві, електрикові за фахом, довелося взяти на себе догляд за апаратурою. Янсен, Могенсенів небіж, дбав про тс, щоб у лікарні ніколи не бракувало м'яса й було з чого робити бутерброди. Багато було спільних справ, і про них багато говорили. Могенсен довго розводився про чудовий персонал лікарні. Поульсен почував себе ніяково від того, що той весь час вихваляв його незвичайні здібності. Та Ларсен підморгнув йому з-за келиха з коньяком. Мовляв, довіра - половина успіху в лікуванні.

- О, Яльтесен! - Альс-Єнсен відхилився на спинку стільця й оглянувся навколо.- Він був дивовижна людина, знаєте? Ти, Антоне, знаєш. Він сам себе створив. Як і ще дехто.- Він захихотів і підморгнув Поульсенові.

Бургомістр Алькюбіна був чоловік сповнений чару й любив наголошувати на тому, що він вибився з самого низу. Ті, хто знав його батька, вважали, що той був не найпоряд-нішим керівником ремісничої майстерні. Але останні батькові друзі вже перемерли, і кому це заважає? Історія бідного хлопця, який став першою людиною у своєму місті, навіть повчальна.

- Яльтесен приїхав сюди як лікар-практик, молодий і енергійний, мов сам сатана. Ох, перепрошую.- Він вишкірив зуби в бік своєї дружини.- Яльтесенові замало було виписувати рецепти, він хотів ще й різати. Спершу оперував тільки грижі, але кожної відпустки їздив до Німеччини поглянути, як вони це роблять. Коли помер попередній головний лікар, Яльтесена призначили на його місце, й так усе почалося. Тоді лікарня мала невеличке приміщення, Поульсене. Те, де тепер епідемічне відділення. Але Яльтесен рік у рік розгортав свою діяльність. їздив за кордон на практику й відвідував лекції для лікарів. Ми побудували для нього ще один корпус. Про це подбав мій попередник. Але й він виявився надто тісним. Бо до нього йшли хворі з усіх Усюд. Навіть здалеку! Довелося врешті визнати, що потрібна нова лікарня. От ми її й маємо.

Поульсен слухав його зацікавлено, але в душі був обурений. Навіщо творити таку'легенду? А бургомістр провадив Далі:

- Здібний був чоловік, їй-богу. І працьовитий, як віл. Особливо останніми роками. О шостій ранку щодня влаштовував обхід усієї лікарні. Правда, Б'єрне? Ти добре пам'ятаєш, [173] бо тобі доводилося вилазити з-під теплої перини й супроводжувати його.

Він ляснув завідувача лікарні по плечі. Сивий чоловік мляво всміхнувся. Він завжди був привітний, проте якийсь невпевнений, опускав очі, ніби почував себе винним. Він був удівець, але дружина лишила йому пасербицю, яка скрізь ходила з ним і завжди була насторожі, ладна, коли треба, стати на його захист.

- Старий був шанолюбний,- захихотів Альс-Єнсен, костюм якого, пошитий у кравця, свідчив, що він теж далеко не байдужий до свого вигляду.- Раз на тиждень він стригся в перукаря, а бороду плекав сам. Страшенно дбав про свій вигляд. А який був патріот! Пам'ятаєте свята? Всі медсестри й лікарі вишиковувалися в довгу лаву, а він підіймав прапор, співаючи: «Будь горда, вільна...» Просто тобі король, і вигляд мав такий,- докінчив переконаний соціаліст.

Коли вони повернулися додому, Доріт захотіла перед сном випити чарку. Пані Ларсен пообіцяла ввести її в жіночий гурток, а крім того, було ще кілька курсів з дуже цікавими темами. Чарки виявилося забагато, ноги в Доріт не дуже слухались, коли вона лягала в ліжко. Поульсен також був збуджений, не хотів спати. Він накинув пальто на смокінг і вийшов прогулятися. З моря напливав туман. Поульсен ішов, наче між хмарами, відчував їхні обриси і мерз в обіймах їхньої крижаної вологи. З телеграфних дротів і з дерев капало, за живоплотами майже не видно було будинків, хіба що в якомусь світилося вікно червонястим, бляклим, розкладеним на барви веселки світлом. Через вулицю прошмигнув кіт. Асфальт скінчився, під ногами зашурхотіла жорства. Яке мале це містечко - не зоглядишся, як ти вже на околиці. Поульсен зупинився на мості, зведеному над залізничною колією. Він сперся на поруччя й задивився в туман. Червоне світло сигнальних ліхтарів зависало в ньому, наче тьмяні зірки. Ось світло змінилося на зелене. Гуркіт поїзда почувся раніше, ніж його стало видно. Найперше показалося переднє світло. Поульсен зібрав слину і плюнув, простеживши за нею очима, поки вона впала між рейки перед тим, як її мала закрити густа тінь вагонів. Вертаючись додому, Поульсен насвистував. Він відразу заснув. Та за годину по нього подзвонили з лікарні.

Відтоді міст став для нього постійною метою вечірніх прогулянок. Він зупинявся біля поруччя й дивився на рейки, що пролягали в нескінченність, туди, де теоретично колись мали б зійтися. Якось у тій далині він побачив марево, білий будиночок: рейки вели просто до його дверей. Марево мріло [174] тільки одну мить у мерехтливому теплі, що здіймалося від нагрітої сонцем колії. І зникло, коли він спробував роздивитися на нього докладніше. Фата моргана, нереальний відблиск якоїсь далекої дійсності, миттєва поява чогось такого, що він не був настроєний побачити. Якби можна було затримати те видиво... Та воно більше не поверталося. Поульсен ходив туди щовечора, байдуже, яка була погода. Якщо плювок падав перед паровозом, наступний день виявлявся добрий. Якщо він падав на поїзд, Поульсен почував себе непевно і сон приходив не швидко. Він стерігся, щоб його ніхто не побачив, і вдома нічого не розповідав.

Ельмо Поульсен підвівся й почав ходити по тісній камері. П'ять ступнів уперед і п'ять назад, знов п'ять уперед і п'ять назад. Якби йому тепер сон, коли в нього нарешті з'явилась можливість досхочу виспатись і ніякий дзвінок його не збудить.

Спершу все йшло просто таки добре, проте персонал більше любив Ларсена. Той був веселіший і не такий вимогливий. До того ж він краще ладнав з пацієнтами. Це Стен, один із найкмітливіших його помічників, звернув увагу на пані Колле.

- Чи хтось оглядав уважніше ту жінку-каліку з другої палати? - запитав він, коли вони пили каву.

- Все минуло, ніякого запалення сліпої кишки в неї не було, можна її виписувати додому,- сказав Ларсен.

Проте Стена це не переконало.

- Так, але... ви її оглядали? Вона давно вже не може ходити, в помешканні все влаштоване так, щоб їй було зручно, У дверях нема порогів, у всіх кутках є дзвоники, вона може подзвонити з будь-якого місця, де саме сидить. От тільки я не бачу в її ногах ніякої хвороби.

- Яльтесен оглядав її п'ять років тому. Тоді в неї почалося це з ногами, цілком раптово. Так, досить дивно. Але вій Епа;кав, що нічого не можна зробити. Виписуйте її додому.

Стен нерішуче кивнув головою.

- Я сьогодні буду у відділенні Й можу оглянути її,- сказав Ельмо.

То була худа, бліда, пригнічена жінка років за тридцять з виразом хронічної за;хут;:і на обличчі. Ельмо почав докладно оглядати її з дедалі більшим подивом. [175]

- Ви зовсім не можете стати на ноги, пані Колле?

Вона похитала головою. Очі в неї були блискучі й дивились убік.

- Таки зовсім не можете? - ще раз запитав він.

- Ні,- відповіла вона. Ельмо ще раз оглянув її.

- Ви ніколи не зверталися до невропатолога? Жінка похитала головою. Доктор Яльтесен лікував її від самого дитинства. Як і багатьох своїх пацієнтів. Яльтесен був присутній при їхньому народженні, на його очах вони росли. Він лікз'вав їх у шкільні роки, знав їхні родини, їхні особливості і вразливі місця, все те добре й погане, що успадкував їхній організм.

Ельмо сів на край ліжка і взяв її за руку.

- Ми покличемо спеціаліста, щоб він оглянув вас, пані Колле. Я думаю, що ви знов зможете ходити.

Вона відвернула голову. В очах у неї стояли сльози. Ельмо завжди відчував прикре збентеження, коли хтось плакав, тому поквапився до сусіднього ліжка. Під час вечірнього обходу жінки вже не було, вона наполягла, щоб її виписали. Але медсестри вмовили її чоловіка прийти й поговорити з Ельмо. То був худий, передчасно посивілий чоловік із виснаженим обличчям. Учитель із Скоребю.

- Я оглядав вашу дружину,- почав Ельмо. Той дивився на нього неприязно.

- Вона потрапила до вас, бо лікар вважав, що в неї запалення сліпої кишки,- сказав він.- Не розумію, чого ви втрутилися в те, в що вас ніхто втручатися не просив. В іншу її хворобу.

Він насилу стримував лють, вона світилася в його очах, бриніла в голосі.

- Але ж, пане Колле, хіба не чудово було б, якби ваша дружина знов почала ходити? Я не знаходжу ніякої патології в її ногах. Ні в нервах, ні в суглобах. М'язи утлі, звичайно, бо вони довго не мали ніякого навантаження, але після відповідного лікування...

Якесь безглуздя. Чоловік мав би радіти, почувши таке, а він лютує. Дивні бувають люди.

- Вона не може й кроку ступили,- сердито сказав він. Руки в нього тремтіли, на лобі виступив піт. - Ми переобладнали весь будинок, щоб вона могла їздити по всіх кімнатах. Я ношу її сходами до машини. Ми відіслали сина в інтернат. Це не так дешево нам обійшлося, майте на увазі. А ви тут виставляєте нас на глум.

Ельмо Поульсен був за натурою слабкодухий і уникав суперечок. [176]

Проте цього разу не зумів стриматись, почав нервуватися, дедалі дужче розпалювався. Учитель говорив про Яльтесена так, наче то був сам господь бог.

- Але ж такі хвороби, як у вашої дружини,- не його фах Я не хочу цим принизити доктора Яльтесена, він був дуже добрий лікар. Але він не був невропатологом, та й кожен може помилились, і я певен, що в цьому випадку він помилився.- Голос в Ельмо підвищився до дисканта.- Чутливість у вашої дружини цілком порушена, зрозумійте мене. Зупинилася на середині обох стегон. Можна провести кільце, де вона кінчається. Це типовий випадок при істерії.

Він замовк, вражений виразом очей учителя. Той підвівся, стиснув кулаки і втупив у нього мертвий погляд.

- Це означає, що, по-вашому, їй нічого не бракує? І ніколи не бракувало?

Ельмо, заникуючись, почав пояснювати:

- Я сказав трохи не так. Сама вона вірить у те, що не може ходити... Це зовсім не прикидання, а просто втеча від чогось. Безперечно, це хвороба... але хвороба, яку можна вилікувати. Якщо ми будемо працювати разом!..

Та Колле не слухав далі. Двері хряснули за ним. Коли Ельмо отямився й вибіг у коридор, його вже там не було. Дарма він сказав це, не треба було так із ним розмовляти, але він дуже розпалився. З ким би йому поговорити? З Ларсеном? Ні, він не хотів робити колегу співучасником своєї невдачі. З Лісою? Ельмо заглянув до канцелярії, але секретарка вже пішла додому. Колись він почував себе дуже спокійно, як поряд був хтось старший, з ким він міг порадитись. Може, з Клемом? Він почав гарячково гортати телефонну книжку. Нарешті знайшов потрібний номер.

- Ні, професор на лекції. Буде аж завтра Як тобі там ведеться, Ельмо?- ласкаво запитала Клемова секретарка

- Добре,- відповів він і поклав трубку.

Додому він прийшов стомлений і не виявив великого зацікавлення до розповіді Доріт про те, що вони обговорювали у своєму гуртку. Вона ображено пішла назад до кухні. Може, чогось випити?.. Він не мав такої звички.

Задзвонив телефон. То був начальник поліції Гсльм.

- Поульсене, у вас лежала пані Колле? Дружина вчителя із Скоребю. її сьогодні виписали. Там було щось особливе?

В Ельмо пересохло в роті. Язик перестав слухатись його. [177]

- її поклали з запаленням сліпої кишки. Але діагноз не підтвердився.

Руки в нього так тремтіли, що довелося тримати трубку обома.

- Ну, то лікарня ні до чого,- мовив Гольм.- Бачиш, сталося нещастя. Чоловік зарубав її сокирою, тоді сам повісився. А був завжди дуже ласкавий і спокійний, добрий учитель, батьки його хвалили. І винятково гарно ставився до дружини. Ти ж знаєш, вона була каліка. Мабуть, щось найшло на нього з тієї чи іншої причини. Ми не з'ясували, що саме довело його до такого вчинку, але це й не має значення.

Тремтячими руками Ельмо налив собі чарку й випив, не відчуваючи смаку.

- Ельмо, ти що - стоїш тут і п'єш віскі? Вечеря готова.- Доріт сердито дивилася на нього з порога.

Поліція так і не дізналася про його розмову з Колле, інші лікарі також. Але медичні сестри взяли близько до серця ту трагедію. Йому здавалося, що вони поглядали на нього якось дивно.

Ларсен здебільшого лікував тих пацієнтів, яких сам клав до лікарні. Поульсен ними не займався, а зосереджував свою увагу на тих, яких в амбулаторію або відразу до лікарні направляли містечкові лікарі. Отже, кожен мав своє поле діяльності. І спершу в них усе справді йшло добре.

- Можна подумати, що Антон лікує ціле містечко,- промурмотів якось Поульсен, коли підписував листи до лікарів. Його завдання було проглядати їх перед тим, ях надсилати.

- Можна подумати не тільки це,- сердито мовила Ліс а.

Вона стояла до нього спиною і розкладала папери на полицях. Здавалося, ті папери заполонили її всю увагу. Але за хвилю вона знов озвалася:

- Вія же перебрав собі всіх Яльтесенових пацієнтів. А годилося б, щоб вони перейшли до тебе.

У неї навіть шия почервоніла Ельмо вже звик до Ліси і б уз їй вдячний за допомогу й відданість. А ще він знав, що коли вона починала щось розповідати, то треба було тільки мовчки чекати продовження.

- Але виходить так, що більшість пацієнтів і лікарів теж вважають Ларсена Яльтесеновим наступником. [178]

В її голосі бринів явний докір. Його дратувало, що секретарка почала співати ту саму пісню, якою йому набридала й Доріт.

- Я не маю коли ходити и оглядати шле містечко,- мовив він невдоволеним, втомленим голосом.

Вона й далі стояла спиною до нього.

- Яльтесен приймав своїх пацієнтів тут. Йому було байдуже, що він не відпрацьовує в лікарні визначеного за контрактом часу. І ніхто в це не втручався.

Ліса все ще вдавала, що їй конче треба було дати лад паперам на полицях.

- Він був особливий,- зітхнув Ельмо.- Збудував усе це. А ми не можемо так, як він, чхати на контракт.

Часом вона його дратувала, хоч і мала добрі наміри.

- А Ларсен он чхає, і нічого.. Ельмо зітхнув і лише сказав:

- Він має свою приймальню в місті.

- Має?

Ліса Томе єн крутнулась на п'ятах і пішла до своєї кімнати. Ідучи, вона скоса глянула на нього. Зневажливо? Чи співчутливо? Не завжди легко було збагнути, що вона думала.

Ліса не любила Ларсена, але він був одним із небагатьох, хто міг її розсмішити. Ельмо почув її хихотіння, підійшов до дверей і відчинив їх.

- Дивись, Ельмо! - Ларсен кинув на стіл якісь папери й сів на стілець для відвідувачів,- Ідеться про змінного лікаря на час відпусток. Тут два претенденти. Ми, звичайно, брали Бега, він має непересічні здібності і знає нашу лікарню.

Поульсен переглянув папери і вперше спробував висловити свою незгоду з його думкою.

- Антоне, та він же ще тільки студент! А другий уже здав екзамен. Що нам скажуть на це?

- Ми беремо лікаря менше як на три місяці, тому ти маєш право вибрати будь-кого на свій розсуд. Хлопець буде дуже розчарований, коли його не візьмуть. Вийде, що він не справлявся з роботою раніше. А він був такий старанний. Щиро казати, ти зробиш мені особисту послугу, коли візьмеш його.

Відмовити Ларсенові було важко. Ліса вже пішла, поки тривала ця розмова, і він підписав заяву сам, як завжди підписував, коли йшлося про якісь незначні справи.

Другого дня Ліса мала вихідний, який у неї випадав Дуже рідко. А коли через день вийшла на роботу, то з самого [179] ранку заглянула до Поульсеиа з тією заявою в руці і, червоніючи, мовила:

- Ельмо, невже ти прийняв Бега?

- Його рекомендував Антон.

Ліса стріпнула головою і вийшла складати копії в архів. Поульсен підвівся, відчинив двері, що з'єднували кабінет з приймальнею, і запитав:

- Я зробив щось не так?

Ліса стояла, відвернувши голову до вікна, й постукувала пальцями по столі.

- Він дуже ледачий і нічого не вміє. Ти матимеш неприємність, Ельмо. Ніхто, крім Л аре єн а, не підтримає його. Він небіж певної особи, і в цьому вся сутьі

Неприємності довго не довелось чекати. Через два тижні Ліса повідомила, що лікарняна рада хоче обговорити з Поульсеном питання про змінного лікаря на час відпусток.

- Тепер ти побачиш червону Еллу в дії,- пообіцяла Ліса. На її обличчі проступив недвозначний вираз: «що-це-я-кажу».

- Хіба в неї руді коси? - простодушно промурмотів він і додав: - Ага, розумію...

Б'єрн був і головою ради, і представником адміністрації. Він заходився гортати папери.

- Ми хочемо поговорити з вами, докторе Поульсене, про призначення змінного лікаря. Я бачу, тут є старший претендент.

Він замовк і опустив очі. Ельмо дивився на нього.

- Але ж, пане завідувачу, ви все знаєте. Ви ж його самі призначили.

Б'єрн покірно кивнув головою.

- Формально так. Але ми звичайно керуємось рекомендацією головного лікаря.

Поульсен оглянув усіх присутніх.

Антон Ларсен втупив очі в стелю. Решта дивилися на нього з незворушним виразом на обличчях. Нічогеньке товариство: санітар Рікард із приймачьного покою, Елла, Оса Люнд, пані Єнсен з реєстратури, помічниця сестри-господині Карла Мортенсен. Ніхто з них не хотів йому ніякого зла Безглузда комедія... Клем ніколи не опинився б у такому становищі.

- Я не бачу, чому я не можу вибрати змінного лікаря на три місяці, нікому не звітуючи про це,- сердито мовив він.

- Зрозуміло, що ти можеш вибрати змінного лікаря! - Це взяла слово Елла.- Але так само зрозуміло, що ми мо-180

жемо запитати тебе, на якій підставі ти зробив свій вибір. Звичайно, ми не втручаємося в такі справи, як ця. Але тут типовий приклад відвертого непотизму. Тому ми хочемо принципово обговорити його разом з тобою. Ельмо почав хвилюватися.

- Я тут не бачу ніякого непотизму. Це ж не якась важлива посада. Хлопець працював тут уже раніше й добре себе зарекомендував. Чого, в біса, я не мав би його взяти?

Б'єрн і далі не підводив погляду від столу.

- Другий претендент старший і вже склав екзамен,- зауважив Рікард.

їм принесли каву і яблучний пиріг. Кухня завжди старалася, щоб представники персоналу лікарні попоїли чогось смачного.

- Ідеться про кілька місяців,- сказав Ельмо.- Мені здається, ви надали цьому занадто велику вагу.

Елла була тут зовсім інакша, ніж в операційній.

- Дуже важливо, щоб по справедливості брали на роботу й по справедливості звільняли з неї,- сказала вона- Може, ти й маєш слушність, віддаючи перевагу Бегові,- він уже працював у нас і знає лікарню. Але ми не зовсім певні, що це достатня підстава для того, щоб брати студента замість лікаря, який закінчив навчання. Саме на цьому ми хочемо наголосити!

Б'єрн відкашлявся.

- Він небіж Альса-Єнсена,- промурмотіла Оса. Елла невдоволено глянула на неї.

Ельмо почервонів. Хай йому біс, Ліса теж натякала на щось таке.

- Я про це й гадки не мав,- затинаючись, мовив він.- Мені його рекомендували як дуже здібного й старанного юнака

Руки в нього почали тремтіти. Він пробував опанувати себе. На обличчі завідувача лікарні нічого не можна було прочитати.

- Я не втручаюся в розпорядження головного лікаря і навряд чи міг би порадити, як краще вирішити цю справу. Ми дякуємо докторові Поульсену, що він прийшов обговорити разом з нами це питання. Ну, що там у нас іще на сьогодні?

Він ковзнув поглядом по Ельмо - то був знак, що йому можна йти. Аби ж він був не зустрів Ларсен а відразу після засідання!

Хай тобі чорт, Антоне, ти підсунув мені добру свиню! Ларсен звів брови.

Вибач, Ельмо. Але ж до чого тут я? - Він, як завжди, [181] весело, життєрадісно засміявся.- Слухай, у тебе такий вигляд, наче ти геть знавіснів. Що сталося?

Ельмо мало не накинувся на нього з кулаками, такий був лютий.

- Ти ж сам чув! Мені довелося звітувати перед лікарняною радою з приводу твого приятеля, студента Б era, невдатного бургомістрового родича. Чому ти мені цього не сказав? Чого ти запевняв, що вії! такий старанний, коли інші вважають, що він ледар?

Л аре єн і далі заспокійливо всміхався.

- Може, ти спустишся на землю, Ельмо? Бег протягом двох останніх років працював тут щоліта, і я не помічав, щоб він не виконував своїх обов'язків. А щодо родинних зв'язків... Так, тепер, коли ти сказав, я пригадую...

Ельмо сердито перебив його:

- Пригадуєш? Ти мене просто спіймав на гачок. Погано, коли не можна покластися на своїх найближчих співпрацівників.

Бег виявився ледачим, облудним молодиком, але навряд чи гіршим за багатьох інших. У тому, що він його взяв на роботу, не було нічого особливого. Ельмо забув про це, але стосунки з Ларсеном ніколи вже не стали такі, як були.

Чого йому не спиться? Чого тепер, коли з ним нікого немає, в голову знов лізуть ті безглузді історії? Про більшість із них він давно вже перестав думати. Чому саме тепер вони зринають у пам'яті? Хіба йому вже не досить їх? Але ті прикрі згадки не лишають його, не дають йому спокою.

Старша сестра в палатному відділенні, панна Йокумсен, була такого віку, як панна Мадсен, і теж починала з Яльте-сеном. Вона була химерна, важко сказати чому,- чи внаслідок склерозу, чи з якоїсь іншої причини. Лагідна, завжди усміхнена, але цілком неуважна. Ніхто не міг передбачити її відповіді, і та відповідь рідко була зв'язана з тим, про що її саме питали. Шкоди вона не робила Вона жила минулим і вважала своїм обов'язком оберігати мораль тих, кого доглядала. Вони прозивали її чаплею, це слово пристало до неї ще з тих часів, як вона була молодша. Ніхто вже не дивувався з неї, коли вона перевальцем сунула коридорами своє важке тіло, весь час наспівуючи перший рядок пісні: «Залитий сонцем датський берег». У її голосі бриніло зворушення, погляд був спрямований кудись удалечінь. Ельмо мало з нею спілкувався. Решта дві сестри у відділенні були молодші за неї, але досвідчені й сумлінні. Якось панна Грен із жіночої [182] половини зупинила його перед дверима шостої палати.

- Ельмо, приглянься до пані Нільсен з п'ятого ліжка її поклали до нас із струсом мозку і зламаним ребром. Вона каже, що впала зі сходів. Може, й упала... я тільки не знаю... Щиро казати, тобі треба було б зустрітися з її чоловіком. Він не... Спробуй сам поговорити з нею.

То була жінка десь років сорока, непривітна досить гарна. Вона відповідала на запитання поволі й ухильно. Ельмо не міг спіймати її погляду. Замкнута, але у виразі обличчя було й ще щось. Якась безнадія, наче вона була засуджена на довічне ув'язнення і змирилася з неминучим. У неї були синці на обличчі і в багатьох місцях на тілі. Може, й від падіння, але більше скидалось на те, що від ударів кулаків і ніг.

- Усе йде добре,- підбадьорливо мовив Ельмо. Вона чемно кивнула головою.

- Так, дякую, мені вже краще.

Панна Грен очікувально глянула на Ельмо, коли вони вийшли з палати. Він похитав головою.

- Тут немає ніякої певності.

- Він її б'є,- мовила сестра

Та оскільки сама пацієнтка не хотіла нічого казати, неможливо було втрутитись.

- Я не хочу виписувати її в такому стані додому,- сказала сестра.

Ельмо ще раз повернувся до пацієнтки.

- Ви знаєте, я подумав, що вам після лікарні не завадило б як слід відпочити.

Жінка мовчки похитала головою.

- Це найкраще, що можна зробити,- спробував він умовити її.

- Мій чоловік...- почала вона.

- Хай трохи побуде сам. Давайте ми пошлемо вас у будинок відпочинку.

Жінка похитала головою вже рішучіше. Вона хотіла додому.

Не було ніякої ради, силувати вони її не могли, але Ельмо поооіцяв медсестрам, що побалакає з її чоловіком, якщо той захоче. Він сам знайшов його й запросив до свого кабінету. Уже темніло, і Ельмо ввімкнув настільну лампу. Найчастіше він розмовляв з родичами поцієнтів після вечірнього обхо-ДУ. Чоловік був середній на зріст, у темному костюмі й сірій-краватці. Рідке, піщаного кольору волосся було зачесане назад. Звичайне, нічим не примітне обличчя, якби не очі. Окуляри в чоловіка були дуже сильні, вони збільшувати очі, і тому ті очі переважали все на його обличчі. Вони пильно, [183] незмигненно дивилися на Поульсена, стежили за кожним його порухом. Чоловік уважно вислухав його пояснення й похитав головою.

- Нічого не вийде, докторе. Ми впораємося своїми силами, розумієте. Ми одне для одного все. Я не можу обійтися без неї, а вона без мене. Вдома їй добре, краще, ніж у будь-якому будинку відпочинку.

Не можна було витримати погляду тих неприродно збільшених очей. Ельмо пробував дивитися кудись інде, переконував себе, ідо це порядний чоловік, який дбає про здоров'я своєї дружини. Сестер могли налякати ці його страшні окуляри. Та однаково щось його муляло в жінчиному безнадійному голосі і було щось моторошне в чоловікових тихих, але впертих доказах.

Ельмо змалював стан його дружини й почав торгуватися: три тижні, два, один тиждень. їіільсен поправляв окуляри, ледь посміхаючись, і хитав головою. Вони тах і не домовились і розійшлися, обидва нездоволені один одним.

Того вечора плювок влучив у локомотив. Вони цілу ніч оперувати.

- Не можна виписувати її додому, до нього! - стояла на своєму панна Грен.

- А що, по-твоєму, нам робити? - роздратовано запитав Ельмо.- Можливо, що він її б'є, я цілком допускаю таке. Але що ми вдіємо, як вона нічого не каже!

Його асистентка невдоволено похитала головою.

Ельмо зайшов до пані Нільсен і ще раз почав пере-конузати її погодитися на будинок відпочинку. Так наполягав, що вона почала плакати. Це його збентежило, і він утік, нічого не досягши.

День випав важкий. Після обіду навіть міцна Лісина кава не змогла його підбадьорити. Ліса співчутливо глянула на нього, коли зайшла схвильована панна Грен і повідомила, що пані Нільсен вимагає, аби її виписали. І чоловік з'явився, щоб забрати її.

- Ти повинен щось зробити, Ельмо! Він безнадійно кивнув головою.

- Добре, я з ними побалакаю.

Вони зайшли разом і сіли поряд. Чоловік тримав дружину за руку, на його губах і за товстими скельцями окулярів грала ледь помітна переможна посмішка.

- Дякуємо за добрий догляд, докторе. Нам здається, що вже пора повертатися додому.

Ельмо найдужче хотілося сказати їм «до побачення» й: лишити все так, як є, але за плечима подружньої пари стояла панна Грен і промовистим поглядом дивилася на нього. [184]

- Пані Нільсен, це справді так? Ви ж іще не хочете додому!

- Хочу,- беззвучним голосом сказала вона и кивнула головою.

А чоловік додав:

- Ми довше не можем обходитись одне без одного.

Ельмо намагався не дивитись на них.

- У вас був тяжкий струс мозку. Я рішуче не раджу вам ще йти додому.

Несподівано вони здалися. Звичайно, найважливіше, щоб дружина одужала. Коли лікар такий дуже стурбований її станом, вони не наполягатимуть.

Ельмо довго сидів за столом і порожнім поглядом дивився на папери перед собою. В той час вони саме готували річний звіт і заявки на нове асигнування. Із суміжної кімнати до нього долинув Лісин голос:

- Ох, Лейфе, невже ти не можеш сам із цим упоратись? Аби хоч на хвилину дали йому спокій!

Ельмо відчинив двері. Як і можна було сподіватися, не сталось нічого такого, що вимагало б його присутності, але молоді лікарі були дуже недосвідчені і кликали його з найменшого приводу. А коли вже він однаково прийшов, то чому б не зробити це самому, ретельно, як він звик усе роботи.

- Телефонував Могенсен,- сказала Ліса, коли він повернувся.- Подзвонити йому, що ти вже є?

- Привіт, це Могенсен. Багато роботи? Приємно, коли в крамничці повно покупців, правда? Послухай-но. Це не тому, що я втручаюся, просто добра порада. В тебе лежить одна жінка, Агнеса Нільсен. її чоловік - брат мого секретаря. Він скаржиться, що до них погано поставилися. Наче є щось таке, через що її ніяк не можна забрати додому, а вона вже дуже хоче виписатися. Що там таке?

Ельмо трохи подумав, тоді нерішуче мовив:

- Це не зовсім звичайний випадок. Я не можу про це говорити.

- Зі мною ти можеш говорити про все, далі воно не шДе,- гостро сказав Могенсен.

Ельмо кортіло кинути трубку і втекти, але він стримався.

- Скидається на те, що її добряче налупцювали, як бувало колись... Вона дивно поводиться, завжди якась скута. Ми боїмося за неї.

У трубці почувся Могенсів регіт.

- Дурниці, голубе, такого й близько не може бути. Ні, Що ти! Він впливовий чоловік, уболіває за інших, профспілковий діяч на фабриці Альс-Єнсена, тобто на фабриці його сина. Ми були разом із ними в Ларсенів. Чудові люди. Ні, [185] Ельмо, тобі ще довго треба пожити в нас, щоб вивчити наших людей.

Другого дня Ельмо сказав пані Нільсен, що вона може виписуватись додому. Він сподівався, що не побачить більше ні її саму, ні її чоловіка, але несподівано зустрівся з ними у вестибюлі. Нільсен зупинився і втупив у нього погляд. Н'а губах його й цього разу грала ледь помітна посмішка, голос був запобігливо-ласкавий.

- Не можу сказати, які ми раді, докторе. Щиро дякую, що всі тут були такі добрі до Агнеси. Вона вже здорова, правда, люба? - Він спрямував свої прожектори на дружину, і та силувано кивнула головою.- Подякуй лікареві, серденько.- Ельмо потис її кволу руку.- Ти також рада, правда, Агнесо?

Поульсен на мить піймав погляд її згаслих очей.

- Так, я дуже рада Щиро дякую, докторе.

Того вечора плювок упав принаймні за метр перед локомотивом. Доріт збиралася у свій жіночий гурток, але була сердита, коли виходила з дому. Там уже для неї не було нічого нового. Поульсен з'їв скибку хліба з товстим шматком сиру, випив пляшку пива й сів дивитися телевізор, хоч нічого цікавого не передавали. Думки його крутилися навколо одного й того самого. Що там балакають медсестри, в я

Ерік Амдруп У чиїх руках був ніж Переклад Ольги Сенюк

Зміст

1

2

3

4

5

6

Ерік Амдруп
У чиїх руках був ніж
Переклад Ольги Сенюк