Леонід Андрєєв
Ангелик
(Оповідання)
Переклад Івана Андрусяка


© Леонид Андреев. Ангелочек, 1899.

© Іван Андрусяк (переклад з російської), 2007.

Джерело: Машинопис тексту люб'язно надано автором перекладу.

HTML-форматування: Віталій Стопчанський, 2007.


 

 

I

Часом Сашкові хотілося перестати робити те, що зоветься життям: не вмиватися зранку холодною водою, в якій плавають тоненькі пластинки льоду, не ходити в гімназію, не слухати там, як усі його лають, і не відчувати болю в попереку і в усьому тілі, коли мама становить його на весь вечір на коліна. Але йому було тринадцять років і він не знав усіх способів, якими люди перестають жити, коли цього захочуть, тож і далі ходив у гімназію і стояв на колінах, і йому здавалося, що життя ніколи не закінчиться. Мине рік, і ще рік, і ще рік, а він ходитиме в гімназію і стоятиме вдома на колінах. А оскільки Сашко мав непокірну й сміливу душу, він не міг спокійно сприймати зло і мстив життю. Через це він бив приятелів, грубив начальству, рвав підручники і весь день брехав то вчителям, то мамі, не брехав одному лише татові. Коли в бійці йому розбивали носа, він спеціально роздряпував його ще дужче і ревів без сліз, але так голосно, що всі почувалися неприємно, морщилися й закривали вуха. Накричавшись скільки треба, він одразу ж замовкав, показував язика і малював у чорновому зошиті карикатуру на себе, що реве, на доглядача, що затулив вуха, і на переможця, який тремтів від страху. Весь зошит був заповнений карикатурами, і найчастіше повторювалася така: товста й низенька жінка била качалкою тонкого, як сірник, хлопчика. Внизу крупними й нерівними буквами чорнів підпис: «Проси вибачення, щеня», — і відповідь: «Не попрошу, хоч лусни». Перед Різдвом Сашка вигнали з гімназії, і коли мати взялася його бити, він укусив її за палець. Це дало йому свободу, і він покинув умиватися вранці, бігав цілий день з хлопчаками, і бив їх, і боявся лише голоду, бо мати зовсім перестала годувати його, і лише тато ховав для нього хліб і картоплю. За цих умов Сашко визнавав існування можливим.

У п'ятницю, напередодні Різдва, Сашко грався з хлопцями, доки вони не розійшлися додому і не проскрипіла іржавим, морозним скрипом хвіртка за останнім із них. Уже темніло, і з поля, до якого виходив одним кінцем глухий провулок, насувалася сіра сніжна мла; у низенькій чорній будівлі, що стояла впоперек вулиці, на виїзді, загорівся червонуватий незмигний вогник. Мороз подужчав, і коли Сашко проходив у світлому крузі, що утворився від запаленого ліхтаря, він бачив, як поволі розвівалися в повітрі маленькі сухі сніжинки. Доводилося йти додому.

— Де валандаєшся, щеня? — крикнула на нього мати, замахнулася кулаком, але не вдарила. Рукави в неї були засукані, оголяючи білі, товсті руки, і на безбровому, пласкому обличчі виступали краплі поту. Коли Сашко проходив мимо неї, він відчув знайомий запах горілки. Мати почухала в голові товстим указівним пальцем із коротким і брудним нігтем, та оскільки сваритися було ніколи, вона тільки сплюнула і викрикнула:

— Статистики, одне слово!

Сашко презирливо шмигнув носом і пройшов за перегородку, де чулося важке дихання тата, Івана Савича. Йому завжди було холодно, і він прагнув зігрітися, сидячи на розжареній лежанці й підкладаючи під себе руки долонями донизу.

— Сашку! А тебе Свічникови на ялинку звали. Покоївка приходила, — прошепотів він.

— Брешеш? — запитав із недовір'ям Сашко.

— Їй-богу. Ця відьма навмисне нічого не каже, а вже й куртку приготувала.

— Брешеш? — усе дужче дивувався Сашко.

Багачі Свічникови, які рекомендували його в гімназію, не веліли після його виключення й показувати носа до них. Тато ще раз побожився, і Сашко задумався.

— Ану посунься, розсівся! — сказав він татові, застрибуючи на коротеньку лежанку, і додав: — А до цих чортів я не піду. Зажирно їм буде, якщо ще я до них піду. «Зіпсований хлопчик», — протягнув Сашко в ніс. — Самі вони зіпсуті, антипки товстопикі.

— Ох, Сашку, Сашку! — щулився від холоду тато. — Не зносити тобі голови.

— А ти хіба зносив? — грубо заперечив Сашко. — Мовчав би вже: баби боїться. Ех, розмазня!

Тато сидів мовчки і щулився. Слабке світло проникало крізь широку шпару вгорі, де перегородка на чверть не доходила до стелі, і світлою плямою лягало на його високий лоб, під яким чорніли глибокі очні западини. Колись Іван Савич тяжко пив горілку, і тоді дружина боялася й ненавиділа його. Але коли він почав харкати кров'ю і не міг більше пити, почала пити вона, поступово звикаючи. І тоді помстилась за все, що їй довелося вистраждати від високого вузькогрудого чоловіка, який говорив незрозумілі слова, якого виганяли за норовистість і пияцтво зі служби і який приводив до себе таких же довговолосих пихатих бешкетників, як і він сам. На противагу чоловікові, вона огряднішала в міру того, як пила, і кулаки її все важчали. Тепер уже вона говорила, що хотіла, тепер уже вона водила до себе чоловіків і жінок, яких їй забаглося, і голосно співала з ними веселі пісні. А він лежав за перегородкою, мовчазний, зіщулений від постійного ознобу, і думав про несправедливість і жах людського життя. І всім, з ким лише випадало розмовляти дружині Івана Савича, вона скаржилася, що немає у неї на світі більших ворогів, ніж чоловік і син: обидва пихаті й статистики.

За годину мати казала Сашкові:

— А я тобі кажу, що ти підеш! — і за кожним словом Феоктиста Петрівна вдаряла кулаком по столу, на якому вимиті стакани стрибали й дзенькали один об одного.

— А я тобі кажу, що не піду, — холоднокровно відповідав Сашко, і кутики його губ сіпалися від бажання оскалити зуби. У гімназії за цю звичку його звали вовченям.

— Поб'ю я тебе, ой, як поб'ю! — кричала мати.

— Що ж, побий!

Феоктиста Петрівна знала, що бити сина, який узявся кусатись, вона вже не може, а якщо вигнати на вулицю, він там валандатиметься й радше замерзне, ніж піде до Свічникових; тому вона звернулася до авторитету чоловіка.

— А ще тато називається: не може матір від образ уберегти.

— Справді, Сашку, йди, чого ти викаблучуєшся? — відгукнувся той із лежанки. — Вони, можливо, знову тебе влаштують. Вони люди добрі.

Сашко образливо усміхнувся. Тато давно, ще до Сашкового народження, був учителем у Свічникових і відтоді гадав, що вони найкращі люди. Тоді він ще служив у земській статистиці й нічого не пив. Розійшовся він із ними після того, як одружився з дочкою квартирної господині, яка завагітніла від нього, взявся пити й опустився настільки, що його, п'яного, підбирали на вулиці й відвозили у відділок. Але Свічникови й далі допомагати йому грошима, і Феоктиста Петрівна хоча й ненавиділа їх, як книги і все, пов'язане з минулим її чоловіка, та все ж дорожила знайомством і хвалилася ним.

— Може, й мені що-небудь із ялинки принесеш, — казав далі тато.

Він хитрував, — Сашко розумів це і зневажав батька за слабкість і брехню, але йому справді захотілося що-небудь принести хворому й жалюгідному чоловікові. Він давно вже не має хорошого тютюну.

— Та вже гаразд! — буркнув він. — Давай-но, куртку. Ґудзики пришила? Бо я ж тебе знаю!

 

 

 

II

 

Дітей ще не пускали в залу, де була ялинка, і вони сиділи в дитячій і базікали. Сашко з презирливою зарозумілістю прислухався до їхніх наївних розмов і обмацував у кишені штанів цигарки, що вже переламалися, — їх вдалося йому поцупити з кабінету господаря. Тут підійшов до нього найменший Свічников, Коля, і зупинився непорушно, з подивованим виглядом, склавши ноги носаками всередину і поклавши палець на кутик пухких губ. Місяців шість тому він покинув, за наполяганням родичів, погану звичку класти палець до рота, але зовсім відмовитися від цього жесту ще не міг. У нього було біле волосся, підрізане на лобі, яке завитками спадало на плечі, і блакитні здивовані очі, і всім своїм виглядом він належав саме до тих хлопчаків, яких особливо переслідував Сашко.

— Ти невдячний хвопчик? — запитав він Сашка. — Мені міс казала. А я холосий.

— Та вже ж настільки кращий! — відповів той, оглядаючи коротенькі оксамитові штанці й великий накладний комірець.

— Хочеш лусницю? На! — і хлопчик простягнув рушницю з прив'язаним до неї корком.

Маленький вовк звів пружину і, прицілившись у ніс Колі, який нічого не підозрював, смикнув за собачку. Корок ударив у ніс і відскочив, бовтаючись на нитці. Блакитні очі Колі розкрилися ще ширше, і в них з'явилися сльози. Пересунувши палець від губ до почервонілого носика, Коля часто закліпав довгими віями і прошептав:
— Злий... Злий хвопчик.

До дитячої увійшла молода красива жінка з гладко зачесаним волоссям, яке приховувало частину вух. Це була сестра господині, — саме з нею займався колись Сашків тато.

— Ось цей, — сказала вона, показуючи на Сашка лисому панові, що супроводжував її. — Поклонися ж, Сашо, недобре бути таким неввічливим.

Але Сашко не поклонився ні їй, ні лисому панові. Красива пані й не підозрювала, що він багато про що знає. Знає, що його жалюгідний тато любив її, а вона вийшла за іншого, і хоча це й трапилося після того, як він одружився сам, Сашко не міг пробачити зради.

— Погана кров, — зітхнула Софія Дмитрівна. — Чи не могли б ви, Платоне Михайловичу, влаштувати його? Чоловік каже, що ремісниче йому більше підходить, ніж гімназія. Сашо, хочеш у ремісниче?

— Не хочу, — коротко відповів Сашко, який чув слово «чоловік».

— Що ж, братику, в пастухи хочеш? — запитав пан.

— Ні, не в пастухи, — образився Сашко.

— То куди ж?

Сашко не знав, куди він хоче.

— Мені однаково, — відповів він, подумавши, — хоч і в пастухи.

Лисий пан з подивом розглядав дивного хлопчика. Коли із залатаних чобіт він перевів погляд на обличчя Сашка, той висунув язика і знову заховав його так швидко, що Софія Дмитрівна нічого не завважила й не зрозуміла, чому немолодий пан роздратувався.

— Я хочу і в ремісниче, — скромно сказав Сашко.

Красива пані зраділа і подумала, зітхнувши, про ту силу, яку має над людьми давня любов.

— Але навряд чи вакансія знайдеться, — сухо завважив немолодий пан, уникаючи дивитися на Сашка і пригладжуючи волоски, що піднялися на потилиці. — Зрештою, ми ще подивимося.
Діти хвилювалися й галасували, нетерпляче чекаючи ялинки. Дослід із рушницею, виконаний хлопчиком, який викликав до себе пошану зростом і репутацією зіпсованого, знайшов собі імітаторів, і декілька кругленьких носиків уже почервоніло. Дівчатка сміялися, притискаючи обидві руки до грудей і нахиляючись, коли їхні лицарі, з презирством до страху і болю, але морщачись від очікування, отримували удари корком. Але відчинилися двері, і чийсь голос сказав:

— Діти, ходіть! Тихше, тихше!

Заздалегідь витріщивши оченята й затамувавши подих, діти повагом, парами, входили в яскраво освітлену залу і тихо обходили сяючу ялинку. Яскраве світло, без тіней, лягло на їхні обличчя з округленими очима й губками. Якусь хвилю панувала тиша глибокого зачарування, яка одразу ж змінилася хором захоплених вигуків. Одна з дівчаток не здовліла опанувати захопленням, яке охопило її, і наполегливо й мовчки стрибала на одному місці; маленька кісочка із вплетеною блакитною стрічкою ляскала по її плечах. Сашко був похмурий і печальний, — щось нехороше творилося в його маленькому, вкритому виразками серці. Ялинка засліплювала його своєю красою й галасливим, зухвалим блиском незліченних свічок, але вона була чужою йому, ворожою, як і чистенькі, красиві діти, що стовпилися навколо неї; і йому хотілося штовхнути її так, щоб вона повалилася на ці світлі голівки. Здавалося, чиїсь залізні руки взяли його серце і вичавлюють з нього останню краплю крові. Заховавшись за рояль, Сашко сів там у кутку, несвідомо доламував у кишені останні цигарки і думав, що у нього є тато, мама, свій дім, а виходить так, ніби він нічого цього немає і йому нікуди йти. Він спробував уявити собі складаний ножик, якого нещодавно виміняв і дуже любив, але ножик став дуже злецьким, із тоненьким сточеним лезом і лише з половиною жовтої ручки. Завтра він зламає ножика, і тоді у нього вже нічого не залишиться.

Але раптом вузенькі Сашкові очі зблиснули подивом, і на обличчі миттєво з'явився звичайний вираз зухвалості й самовпевненості. На зверненому до нього боку ялинки, освітленому слабше, ніж інші, бо це був, власне, її тил, він побачив те, чого бракувало в картині його життя і без чого довкола було так порожньо, наче люди, що оточували його, неживі. Це був восковий ангелик, недбало підвішений у гущавині темних гілок, мов розвівався в повітрі. Його прозорі метеликові крильця тріпотіли від світла, і здавалося, що він живий і готовий злетіти. Рожеві ручки з мистецьки виліпленими пальцями здіймалися догори, і за ними тягнулася голівка з таким же волоссям, як у Колі. Але було в ній інше, чого не мало обличчя Колі й усі інші обличчя й речі. Личко ангелика не блищало радістю, не туманилося печаллю, але на ньому лежала печать іншого почуття, яке не передається словами, не означується думкою і доступне для розуміння лише такому ж почуттю. Сашко не усвідомлював, яка таємна сила вабила його до ангелика, але відчував, що він завжди знав його і завжди любив, любив дужче, ніж складаний ножик, дужче, ніж тата, і дужче, ніж усе решту. Сповнений подиву, тривоги, незрозумілого захоплення, Сашко склав руки біля грудей і прошепотів:

— Милий... милий ангелик!

І що уважніше він дивився, то значнішим, важливішим ставав образ ангелика. Він був безконечно далекий і несхожий на все, що його тут оточувало. Інші іграшки неначе пишалися тим, що вони висять, чепурні, красиві, на цій сяючій ялинці, а він був сумний і боявся яскравого настирливого світла, і навмисне сховався в темній зелені, щоб ніхто не бачив його. Божевільною жорстокістю було б доторкнутися до його ніжних крилець.

— Милий... милий! — шепотів Сашко.

Голова Сашкова горіла. Він заклав руки за спину і з повною готовністю до смертельного бою за ангелика походжав обережними вкрадливими кроками; він не дивився на ангелика, щоб не привернути на нього уваги інших, але відчував, що той іще тут, не відлетів. У дверях з'явилася господиня — поважна висока пані зі світлим ореолом сивого, високо зачесаного волосся. Діти оточили її із захватом, а маленька дівчинка, що стрибала, стомлено повисла в неї на руці й важко кліпала сонними оченятами. Підійшов і Сашко. Горло йому перехоплювало.

— Тітко, тітко, — сказав він, прагнучи говорити ласкаво, але виходило ще грубіше, ніж завжди. — Ті... Тіточко.

Вона не чула, і Сашко нетерпляче смикнув її за плаття.

— Чого тобі? Навіщо ти смикаєш мене за плаття? — здивувалася сива пані. — Це неввічливо.

— Ті... тіточко. Дай мені одну штуку з ялинки, — ангелика.

— Не можна, — байдужно відповіла господиня. — Ялинку на Новий рік розбиратимемо. І ти вже не маленький і можеш звати мене на ім'я, Марією Дмитрівною.

Сашко відчував, що він падає в провалля, і вхопився за останній засіб.

— Я розкаююся. Я вчитимуся, — уривчасто говорив він.

Але ця формула, що мала благотворний вплив на вчителів, на сиву пані не справила враження.

— І добре зробиш, мій друже, — відповіла вона так само байдужно.

Сашко грубо сказав:

— Дай ангелика.

— Та не можна ж! — мовила господиня. — Як ти цього не розумієш?

Але Сашко не розумів, і коли пані обернулася до виходу, Сашко пішов за нею, безглуздо дивлячись на її чорне шелестке плаття. У його гарячковому мозку промайнув спогад, як один гімназист його класу просив учителя поставити трійку, а коли отримав відмову, став перед учителем на коліна, склав руки долоня до долоні, як на молитві, й заплакав. Тоді вчитель розсердився, але трійку все-таки поставив. Свого часу Сашко увічнив цей епізод в карикатурі, але тепер іншого способу не залишалося. Сашко смикнув тітку за плаття, і коли вона обернулася, впав із стуком на коліна і склав руки. Але заплакати не міг.

— Та ти з глузду з'їхав! — вигукнула сива пані й озирнулася: на щастя, в кабінеті нікого не було. — Що з тобою?

Стоячи на колінах, зі складеними руками, Сашко з ненавистю глянув на неї і грубо зажадав:

— Дай ангелика!

Сашкові очі, що впилися в сиву пані й ловили на її губах перше слово, яке ті вимовлять, були дуже нехороші, й господиня поквапно відповіла:

— Та дам, дам. Ах, який ти дурний! Звичайно, я дам тобі те, чого ти просиш, але чому ти не хочеш зачекати до Нового року? Та вставай же! І ніколи, — повчально додала сива пані, — не ставай на коліна: це принижує людину. На коліна можна ставати тільки перед Богом.

«Базікай собі», — думав Сашко, прагнучи випередити тітку й наступаючи їй на плаття.

Коли вона зняла іграшку, Сашко впився в неї очима, хворобливо зморщив ніс і простягнув долоні. Йому здавалося, що висока пані зламає ангелика.

— Красива річ, — сказала пані, якій стало шкода витонченої і, мабуть, дорогої іграшки. — Хто це повісив її сюди? Послухай, навіщо ця іграшка тобі? Адже ти такий великий, що будеш ти з нею робити?.. Онде книги є, з малюнками. А це я обіцяла Колі віддати, він так просив, — збрехала вона.

Сашкові муки ставали нестерпними. Він судорожно зціпив зуби і, здалося, навіть скрипнув ними. Сива пані найдужче боялася сцен і тому поволі простягнула Сашкові ангелика.

— Та візьми вже, візьми, — невдоволено сказала вона. — Який наполегливий!

Обидві руки, якими Сашко взяв ангелика, здавалися чіпкими й напруженими, як дві сталеві пружини, але такими м'якими і обережними, що ангелик міг уявити, наче летить у повітрі.

— О-ох! — вирвалося довге нестямне зітхання із Сашкових грудей, і на очах його зблиснули дві маленькі сльозинки й зупинилися там, незвичні до світла. Поволі наближаючи ангелика до своїх грудей, він не зводив сяючих очей з господині й посміхався тихою і покірливою усмішкою, завмираючи у відчутті неземної радості. Здавалося, що коли ніжні крильця ангелика доторкнуться до запалих грудей Сашка, трапиться щось таке радісне, таке світле, якого ніколи ще не відбувалося на сумній, грішній і стражденній землі.

— О-ох! — пролунав той же завмираючий стогін, коли крильця ангелика торкнулися Сашка. І перед сяйвом його обличчя немов потьмяніла ця безглуздо прикрашена, нахабно яскрава ялинка, — і радісно посміхнулася сива, поважна пані, й затремтіло сухе лице лисого пана, й завмерли в живому мовчанні діти, яких торкнулося віяння людського щастя. І цієї короткої миті всі завважили загадкову схожість незграбного гімназиста, що виріс зі свого вбрання, із натхненним рукою невідомого художника личком ангелика.

Але наступної миті картина різко змінилася. Зіщулившись, як пантера, що готується до стрибка, Сашко похмурим поглядом обводив оточуючих, шукаючи того, хто наважиться відняти в нього ангелика.

— Я додому піду, — глухо сказав Сашко, намічаючи шлях у натовпі. — До тата.

 

 

 

III

 

Мати спала, знесилівши після цілого дня роботи й випитої горілки. У маленькій кімнатці, за перегородкою, горіла на столі кухонна лампа, та її слабке жовтувате світло насилу проникало крізь закопчене скло, кидаючи дивні тіні на обличчя Сашка і його тата.

— Гарний? — питав пошепки Сашко.

Він тримав ангелика на віддалі й не дозволяв татові торкатися.

— Так, у ньому є щось особливе, — шепотів тато, задумливо вдивляючись в іграшку.

На його обличчі відобразилася та ж зосереджена увага й радість, як і на обличчі Сашка.

— Ти поглянь, — продовжував тато, — він зараз полетить.

— Бачив уже, — торжествуюче відповів Сашко. — Гадаєш, я сліпий? А ти на крильця глянь. Цить, не чіпай!

Тато відсмикував руку і темними очима вивчав ангелика, доки Сашко повчально шепотів:

— Яка, братику, в тебе звичка погана за все руками хапатися. Адже зламати можеш!

На стіні вирізалися потворні й нерухомі тіні двох схилених голів: одна велика й кошлата, інша маленька й кругла. У великій голові тривала дивна, болісна, але водночас і радісна робота. Очі незмигно дивилися на ангелика, і під цим пильним поглядом він ставав більший і світліший, і крильця його починали тріпотіти безшумним трепетом, а все довкола — закіптюжені колоди стіни, брудний стіл, Сашко, — все це зливалося в одну рівну сіру масу, без тіней, без світла. І здавалося загиблій людині, що він почув голос жалю з того дивного світу, де він жив колись і звідки його навіки прогнано. Там не знають про бруд і понуру лайку, про тужливу, сліпо-жорстоку боротьбу еґоїзмів; там не знають про муки людини, яку підбирають зі сміхом на вулиці, яку б'ють згрубілі руки сторожів. Там чисто, радісно і ясно, і все це чисте знайшло прихисток у душі її — тієї, яку він любив дужче, ніж життя і втратив, зберігши непотрібне життя. До запаху воску від іграшки домішувався невловимий аромат, і здавалося загиблій людині, як торкалися ангелика її дорогі пальці, кожен з яких він хотів би цілувати аж доти, доки смерть не стулить його вуста назавжди. Тому й була такою красивою ця іграшка, тому й було в ній щось особливе, що вабить до себе, чого не передаси словами. Ангелик спустився з неба, на якому була його душа, і вніс промінь світла в холодну, просочену чадом кімнату і в чорну душу людини, у якої відняли все: і кохання, і щастя, і життя.

І поряд із очима віджилої людини виблискували очі початкуючого життя й пестили ангелика. І для них зникло сьогодення і майбутнє: і вічно сумний і жалюгідний батько, і груба, нестерпна мати, і чорний морок образ, жорстокостей, принижень і лютої туги. Безформні, туманні були мрії Сашка, але тим глибше хвилювали вони його сум'ятну душу. Все добро, яке сяє над світом, усе глибоке горе й надію душі, яка сумує про Бога, увібрав у себе ангелик, і тому він горів таким м'яким божественним світлом, тому тріпотіли нечутним трепетом його прозорі метеликові крильця.

Тато й син не бачили один одного; по-різному сумували, плакали й раділи їхні хворі серця, але було щось у їхньому почутті щось таке, що зливало воєдино серця і знищувало бездонне провалля, яка відділяє людину від людини й робить її такою самотньою, нещасною і слабкою. Тато несвідомим рухом поклав руку синові на шию, а синова голова так само мимоволі притиснулася до сухотних грудей.

— Це вона дала тобі? — прошепотів тато, не зводячи очей із ангелика.

Іншого разу Сашко відповів би грубим запереченням, але тепер у душі його сама собою прозвучала відповідь, і вуста спокійно вимовили відверту брехню.

— А то хто ж? Звичайно, вона.

Тато мовчав; замовк і Сашко. Щось захрипіло в сусідній кімнаті, затріщало, на мить стихло, і годинник жваво й квапливо відчеканив: година, друга, третя.

— Сашку, ти бачиш коли-небудь сни? — задумливо спитав тато.

— Ні, — признався Сашко. — Хоча раз бачив: із даху впав. За голубами лазили, я й зірвався.

— А я постійно бачу. Дивні бувають сни. Бачиш усе, що було, любиш і страждаєш, як наяву...

Він знову замовк, і Сашко відчув, як затремтіла рука, що лежала на його шиї. Все дужче тремтіла й сіпалася вона, і чуйна безмовність ночі раптом ворухнулася схлипуючим, жалюгідним звуком стримуваного плачу. Сашко суворо закліпав бровами й обережно, щоб не потривожити важку, тремтячу руку, змахнув із ока сльозинку. Так дивно було бачити, як плаче великий і старий чоловік.

— Ох, Сашку, Сашку! — схлипував тато. — Навіщо все це?

— Ну, що ж ти? — суворо прошепотів Сашко. — Зовсім, ну зовсім як маленький.

— Не буду... не буду, — з жалюгідною усмішкою вибачився тато. — Чого вже... навіщо?

Заворочалася на своєму ліжку Феоктиста Петрівна. Вона зітхнула й забурмотіла голосно і дивно-наполегливо: «Рядно тримай... тримай, тримай, тримай». Треба було лягати спати, але перед тим влаштувати на ніч ангелика. На землі залишати не можна; його підвісили на ниточці, прикріпленій до віддушини печі, й він виразно вимальовувався на білому фоні кахлів. Так його могли бачити обидва — і Сашко, й тато. Поквапом накидавши в кут усякого ганчір'я, на якому він спав, тато так само швидко роздягнувся і ліг на спину, щоб скоріше почати дивитися на ангелика.

— Чого ж ти не роздягаєшся? — запитав тато, мерзлякувато кутаючись у порвану ковдру й поправляючи накинуте на ноги пальто.

— Нічого. Скоро встану.

Сашко хотів додати, що йому зовсім не хочеться спати, але не встиг, бо заснув із такою швидкістю, наче провалився на дно глибокої і швидкої річки. Невдовзі заснув і тато. Покірливий спокій і безтурботність лягли на стомлене обличчя людини, яка віджила своє, і сміливе личко людини, яка ще тільки починає жити.

А ангелик, підвішений біля гарячої печі, почав танути. Лампа, яку залишили горіти за наполяганням Сашка, наповнювала кімнату запахом гасу і крізь закопчене скло кидала сумне світло на картину повільного руйнування. Ангелик неначе ворушився. По рожевих ніжках його скочувалися густі краплі й падали на лежанку. До запаху гасу приєднався важкий запах розтопленого воску. Ось ангелик стрепенувся, немов для польоту, і впав із м'яким стуком на гарячу плиту. Цікавий прусак пробіг, обпалюючись, навколо безформного злитка, піднявся на метеликове крильце і, смикнувши вусиками, побіг далі.
У завішене вікно пробивалося синювате світло нового дня, і надворі вже стукав залізним черпаком замерзлий водовоз.

 

11–16 листопада 1899 р.

 


© ae-lib.org.ua, 2007.


Услуги международных грузоперевозок koleso-logistics.com.