Арістотель
Нікомахова етика
Переклад Віктора Ставнюка

Αριστοτελους .  Ηθικα Νικομαχεια

© В.Ставнюк (переклад з давньогрецької, коментарі), 2002

Джерело: Арістотель. Нікомахова етика / Αριστοτελους.  Ηθικα Νικομαχεια. - К.: Аквілон-Плюс, 2002. 480 с. (білінгва)

Сканування та коректура: Aerius (ae-lib.org.ua), 2004

Давньогрецькі слова після сканування як слід не розпізнались, вони мають безліч опечаток та ще й передані літерами новогрецької мови. Зрозуміло, що коректувати їх не було сенсу.

Зміст

Книга перша

Книга друга

Книга третя

Книга четверта

Книга п'ята

Книга шоста

Книга сьома

Книга восьма

Книга дев'ята

Книга десята

Післямова

Давньогрецький алфавіт

Основи давньогрецької фонетики

Умовні скорочення

1094а 1 (І). Вважається, що всяке мистецтво (ή τέχνη(1)) і всяке вчення(2) (ή μέθοδος), так само як дія (ή πράξις) і свідомий вибір (ή προαίρεσίς(3)), прагнуть до певного блага; тому вдало визначали благо (ταγαθόν) як те, до чого все прагне(4). Одначе в цілях виявляється деяка відмінність, тому що одні з них - це діяльності (α'ι ένέργειαι), інші ж - деякі окремі від них [5] результати (τα έργα). Коли певні цілі (τέ -λη τινά) існують окремо від дій (παρατάς πράξεις), тоді результатам природно бути краще [відповідних](5) діяльностей. Оскільки ж дій (ή πράξις), мистецтв (ή τέχνη) і наук (ή επιστήμη) багато, то й цілей виникає багато: у лікарському мистецтві - це здоров'я, у кораблебудуванні - корабель, у військовому мистецтві - перемога, у мистецтві господарському ·- багатство (6 πλούτος). Деякі з них підлягають одному якомусь умінню (ή δύναμις(6)), подібно до того [10] як мистецтво виготовляти вуздечки й усе інше з кінської збруї піддягає мистецтву правити кіньми, а саме воно, як і всяка дія у військовій справі, підлягає військовому мистецтву, і таким же чином інші [мистецтва] підлягають іншим; в усіх випадках цілі керівників (τα των αρχιτεκτονικών τέλη) усіх [мистецтв і наук] [15] є переважними (εστίν α'ιρετώτερα) у порівнянні з цілями підлеглих: цих же бо останніх домагаються задля перших. При цьому байдуже, чи самі діяльності виступають цілями дій (τα τέλη των πράξεων), а чи цілі - це щось інше, від них окреме, як у випадку з названими вище науками.

(1) У круглих дужках наводяться грецькі відповідники перекладених термінів.

(2) Текст від 1194а1 до 1195а13 є своєрідним вступом, у якому Арістотель заявляє про предмет свого розгляду. У 1194а 1-18 заявляється, що кожна людська діяльність має певну ціль. Оскільки ж діяльностей багато, то багато виникає й цілей, причому, одні з них є керівними, а інші досягаються задля перших. Найвищою ж метою (1194а18-1094b12) є досягнення блага властивого і найвищого, пізнанням якого і займається керівна з наук, а саме політика, тобто наука про державу: вона ж бо встановлює, які з наук потрібні в державах (εν ταΐς πόλεσι), а також які науки і в якому обсязі повинен вивчати кожний.

(3) Мистецтво (ή τέχνη), вчення (ή μέθοδος), дія, вчинок (ή πράξις) і свідомий вибір (ή προα'νρεσίς) - чотири аспекти, до яких зводиться вивчення політики. Термін ή μέθοδος сходить до Платона і перекладається тут як "вчення", хоча може означати і "дослідження" і "метод, спосіб дослідження". У давньогрецькій мові ή πρδξ'ις може означати і дію, і справу, і будь-який вияв людської енергії взагалі: вчинок, творчість, словом - практику; оскільки й політика належить не до науки-теорії, науки-софії, а є радше наукою практичною, то зрозуміло, що саме її предметом і має бути вивчення практичних дій людини. Див. про це також: СЕ. - Т. 7. - С. 277 прим. 2.

(4) НВБ вважає, що тут маються на увазі Платон і Евдокс Кнідський, які розглядали благо як мету науки та мистецтва, на відміну від Арістотеля, для якого такою метою може бути як благо, так і зло (див. НВБ. - С. 692 прим. 1).

(5) У квадратних дужках наводяться коментарі, які допоможуть краще зрозуміти текст.

(6) Термін ή δύναμις означає загалом розумову здатність людини мати справу з об'єктами практичних наук (ή επιστήμη) та мистецтв (t| τέχνη), що випливає з їхньої семантичної близькості (див. про це справедливо: СЕ. - Т. 7. - С. 277 прим. 3; пор.: НВБ. -С. 693 прим. 3).

(II). Якщо ж у того, що ми робимо, є деяка ціль, бажана нам сама по собі (διαυτό), причому інші цілі бажані задля неї і [20] не всі цілі ми обираємо (αϊ ρου μεθά) задля іншої цілі (бо так ми зайдемо в нескінченність, а отже наше прагнення є марне й безглузде), то ясно, що ціль ця є благо властиве (ταγαθον(7)) і найвище (το άριστον(8)). Тож хіба пізнання (ή γνώσις) його [тобто блага] не має величезного значення для життя, і, наче лучники, що мають мішень перед собою, хіба не вірніше ми досягнемо належного (ІЬ δέον)? А коли [25] так, то треба спробувати хоча б у загальних рисах уявити собі, що це таке і до якої з наук (των επιστημών), чи до якого з умінь (των δυνάμεων), причетне. Слід, очевидно, визнати, що воно [найвище благо], причетне до найважливішої і найбільш керівної з наук (της κυριωτάτης και μάλιστα αρχιτεκτονικής(9)). А саме такою здається наука про державу, тобто політика (ή πολιτική)(10): вона ж бо встановлює, які з наук потрібні в державах (εν ταΐς πόλεσι)1094b, а також які науки і в якому обсязі повинен вивчати кожний. Ми бачимо, що найбільш шановані з умінь підлеглі цій науці, як, наприклад, уміння у військовій справі, господарюванні та красномовстві. А оскільки вона [наука про державу] користується іншими науками [як засобами], більш [5] того, законодавче визначає, що слід робити і від чого утримуватися, то її ціль включає, очевидно, цілі інших наук, а значить, ця ціль і буде властивим благом людини (τανθρώπινον αγαθόν). І навіть якщо для однієї людини благом є те ж саме, що й для держави, більш важливим і більш виповненим здається все-таки благо держави, його досягнення і збереження: адже бажаним (αγαπητον) є [благо] й однієї людини, але прекрасніше [10] і божественніше [благо] народу і держав(11). Таким чином, це вчення (ή μέθοδος), будучи, так би мовити, наукою про державу (ή πολιτική), прагне до цього [тобто до блага держави].

(7) У давньогрецькій мові TfccyaGfcv [= tb CCyctGbv] може означати благо в найширшому значенні цього слова, а саме: благо матеріальне і благо моральне - благість, блаженність, щастя тощо. Властиво, це є субстантивацією прикметника ίχγαθός, який може перекладатися як "добрий, добродійний, корисний, хороший, чеснотливий, благий". Щодо становлення соціально-етичних категорій в афінському полісі, у т.ч. і в політичному контексті, див.: Ставнюк В. В. Формування полісного устрою в Аттиці і "сінойкізм Тесея" // Вісник академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. 1999. № 2. -С. 190-200, особливо прим. 20.

(8) То δίριστον субстантивація найвищої ступені порівняння від ocyocGbv.

(9) Термін Αρχιτεκτονικός означає і "архітектурний", і, у конкретних випадках, властивість "старшого майстра, керівника". Таким чином, як старший майстер визначає та направляє працю всіх інших майстрів, так і політика, тобто наука про державу, про яку йдеться далі, визначає та направляє дію всіх інших практичних наук (подібно до того, як метафізика - усіх наук теоретичних). Див. так: СЕ. - Т. 7. - С. 278 прим. 5.

(10) Термін ή πολιτική може бути перекладений як "наука про державу" лише з зауваженням всієї своєрідності розуміння держави античними еллінами. Для останніх держава (поліс) була перш за все общиною громадян, громадянською общиною. Детальніше про це див.: Ставнюк В.В. Підприємливість в контексті становлення античної грецької цивілізації / Подвижники і меценати. Грецькі підприємці та громадські діячі в Україні XVII-XVIII ст. - К., 2001. - С. 18-35.

(11) Для Арістотеля, який мислить категоріями полісного елліна, безумовним ε пріоритет інтересів колективу (общини-держави, тобто поліса, і народу), до якого належить індивід, у порівняні з інтересами самого цього індивіда. Наголошення цієї тези тим паче симптоматичне, що доба Арістотеля характеризується глибокою кризою поліса і самих полісних цінностей, зростанням індивідуалізму, який розкладає традиційну полісну, колективістську етику тощо. Намаганням подолати цю кризу, знайти вихід з неї пояснюється діяльність представників фактично всіх філософських шкіл вказаної доби, у т.ч., звичайно, і Арістотеля. Про кризу поліса див. хоча би: Фролов Е.Д. Огни Диоскуров / Факел Прометея. Очерки античной общественной мьісли. Л., 1991. - С. 166 слл.

(III). Розмірковування буде задовільним, якщо вдасться прояснити суть предмета, що підлягає [розгляду]. Адже не в усіх розмірковуваннях (о'І λόγοι), так само як і не в усіх виробах ремесла, слід домагатися точності в однаковій мірі. Що ж до [понять] прекрасного (τα καλό) і справедливого (τα δίκαια(12)), які, власне, і має на увазі наука про державу, [15] то в них міститься стільки різного і розпливчатого, що починає здаватися, неначе все це [прекрасне і справедливе] існує лише за встановленням (νόμω), а не за природою (φύσει(13)). Таку ж своєрідну розпливчастість має й вислів "блага", тому що багатьом від них [благ] буває шкода: уже ж бо загинули через багатство - одні, через мужність - інші. Тому й бажано, розмірковуючи щодо подібних предметів [20] і за подібних обставин, вказати приблизно і в загальних рисах на істину (ταληθές), а розмірковуючи про те, що стосується більшості випадків і їм супутніх обставин, і висновки розповсюдити лише на них. Таким же чином слід сприймати і кожне наше окреме висловлювання; адже людині освіченій (6 πεπαιδευμένος) властиво домагатися точності [25] для кожного роду [предметів] у тій мірі, в якій це допускає природа предмета (ή του πράγματος φύσις). Однаково [безглуздим] здається як задовольнятися правдоподібними розмірковуваннями математика, так і вимагати від ритора чітких доказів.

(12) Тсс біксисс краще перекладати саме як "справедливе", а не правосудне, хоча воно може застосовуватися і для позначення здатності "правильно, справедливо судити, розсуджувати, міркувати тощо".

(13) Протиставлення того, що існує за природою (φύσει), і того, що існує за людськими встановленнями (νόμόρ), ε принциповим для всієї кризової доби в історії грецької полісної цивілізації. Воно корениться значною мірою в спекуляціях софістів V ст. до Р.Х., але найбільше поширюється впродовж часів життя Арістотеля.

Кожний тим часом вірно судить (κρίνει) про те, у чому досвідчений, і саме для цього він чеснотливий судця (αγαθός κριτής).1095а Таким чином, [чеснотливий] у чомусь одному є й освіченим відносно цього одного, а [чеснотливий] взагалі - освічений всебічно.

Ось чому юнак -- непідходящий слухач науки про державу: адже він недосвідчений у життєвих справах, а з них [виходять] і з ними [пов'язані наші] [5] розмірковування (о'І λόγοι). Крім того, підвладний пристрастям, він буде слухати даремно і без користі, тоді як мета [даного вчення] не пізнання, а вчинки (ου γνώσις αλλά, πράξις). Ι немає значення, роками молода людина, чи вона юна вдачею, бо не від віку буває цей недолік, а від того, що живуть по пристрасті (κατά, πόβος) і [по пристрасті ж] прагнуть усякої [мети]. Таким [людям] пізнання [10] марне, так само як і нестриманим (τοις ακρατέσιν), але для тих, чиї прагнення і вчинки узгоджені з розсудом (κατ06 λόγον), знати подібні [речі] буде вкрай корисно.

Тож вважатимемо, що про слухача, про спосіб доказу і про сам предмет для вступу сказано досить.

2 (IV). Оскільки всяке пізнання (ή γνώσις) і всякий свідомий вибір (ή προαίρεσίς) спрямовані до того чи іншого блага, [15] повернімося знову до наших розмірковувань: до чого, за нашим визначенням, прагне наука про державу і що є найвищим з усіх благ, здійснюваних у вчинках.

Стосовно назви погоджуються майже всі, причому як більшість, так і люди витончені (о'І χαρίεντες(14)) називають [найвищим благом] щастя (ή ευδαιμονία), а під благоденством (το ευ ζην) і благополуччям (το ευ πράττειν) мають на увазі те ж саме, що й під щасливим життям [20] (το ευδαιμονεΐν). Але в питанні про те, що є щастя, виникає розбіжність, і більшість дає йому інше визначення, ніж мудреці (о'І σοφο'ΐ).

Дійсно, для одних щастя - це щось наочне й очевидне, скажімо задоволення (ή ηδονή), багатство (о πλούτος) чи пошана (ή τιμή): у різних людей різне; а часто [навіть] для однієї людини щастя - то одне, то інше: адже, захворівши, [люди бачать щастя] у здоров'ї, збіднівши - у багатстві, а знаючи за собою неуцтво [25] (ή άγνοια), захоплюються тими, хто розмірковує про що-небудь велике і таке, що перевищує їхнє [розуміння].

Деякі вважали(15), що крім цих численних благ є й деяке інше - благо саме по собі (καθ' αυτό), яке виступає для всіх цих [благ] причиною, завдяки котрій вони - блага.

Марна справа, очевидно, обговорювати всі думки (δόξαΐ), досить обговорити найбільш поширені [30] або ж ті, що мають якісь підстави (Ь λόγος). Ми не повинні забувати, що ті розмірковування (λόγοι), які ведуть від начал (από των αρχών), і ті, які приводять до начал (επί τός αρχάς), різняться між собою. Адже й Платон задавався цим питанням і дошукувався, від начал чи до начал [іде] шлях [розмірковувань] - як на стадіоні 1095b, біжать або від атлотетів до кінця [стадіону], або навпаки(16) . Починати, звичайно, треба з відомого (από των γνωρίμων), а воно буває двох видів: відоме нам і відоме безвідносно (απλώς). Так що й нам все-таки належить починати з відомого нам. Ось чому, щоб стати гідним слухачем [розмірковувань] [5] про прекрасне (περί καλών) і справедливе (περί δικαίων), та й взагалі про предмети державної науки (περί των πολιτικών), треба бути вже добре вихованим у своїх звичках (τοις εθεσιν). Дійсно, начало [тут] - це те, "що" [дано] (το δτι), і, якщо це досить очевидно, то не виникне потреби ще й у "чому" (το διότι). Така [вихована] людина або має начала [тобто принципи], або легко може їх набути.

А той, кому не дано ні того, ні іншого, нехай послухає Гесіода:

Той всенайкращий, хто сам здатен про все розсудити,

Добрий і той, хто порадникам гарним завжди довіряє.

Той, хто ж розважити сам не в змозі, ні взяти до серця

Інших поради, - з людей найнерозумніший муж(17).

3 (V). Але продовжимо розмірковування з того місця, звідки ми відволіклися(18). Очевидно, небезпідставно благо [15] і щастя уявляють собі, виходячи із [власного] способу життя. Відповідно більшість, тобто люди вельми грубі (φορτικώτατοί), [розуміють під благом і щастям] задоволення (την ηδονήν), і тому для них бажане життя, сповнене насолод. Адже існує три основні способи життя(19): по-перше, щойно згаданий, по-друге, державний (Ь πολιτικός) і, по-третє, споглядальний (5 θεωρητικός).

І ось багато людей, свідомо обираючи тваринний [20] спосіб життя (βοσκημάτων βίον), повністю виявляють свою ницість (ανδραποδώ-δεις φαίνονται), однак знаходять виправдання в тому, що багато могутніх людей (οι εν ταΐς έξουσίαις) уподібнюються у своїх пристрастях Сарданапалу(20).

Люди витончені і діяльні (ο'ι χαρίεντες καΐ πρακτικοί) [розуміють під благом і щастям] пошану(21), а мета державного способу життя (του πολιτικού βίου) майже це і є. Але й таке здається дуже поверховим у порівнянні з шуканим (του ζητουμένου) [благом]. Дійсно, вважається, що почесті [25] більше залежать від тих, хто їх надає, ніж від того, кому їх надають, а в благу ми вгадуємо щось внутрішньо властиве і невідчужуване. Крім того, почестей, здається, домагаються через бажання пересвідчитись у власній доброчесності. Тому й домагаються пошани у людей розсудливих і знайомих і притому пошани за доброчесність (έπ' αρετή). Ясно, таким чином, [30] що для таких доброчесність краще [ніж почесті]. Можливо, її навіть краще можна собі уявити певною метою державного способу життя. Але, виявляється, з цією метою не цілком співпадає й вона. І дійсно, володіти доброчесністю можна, як здається, і під час сну чи все життя проводячи в бездіяльності, а 1096а також бідуючи і зазнаючи найбільших нещасть. Але того, хто так живе, навряд чи хтось назве щасливим, хіба тільки відстоюючи положення [свого вчення]. Але годі про це. Адже про це достатньо вже було сказано в творах для широкого кола (εν τόΐς εγκυ-Κλίοις)(22).

(20) Сарданапал - легендарний ассірійський цар, який в уявленнях еллінів (а потім і римлян) уособлював зніжений спосіб життя. Епітафія на його могилі широко цитувалася в античній літературі і обговорювалася у філософських дискусіях. Серед іншого, вона неодноразово і в різних варіантах згадується в "Бенкетуючих софістах" Афінея: εσθιε, πίνε, παίζε· ως ταλλα τούτου ουκ βξια του αποκροτήματος (Athen. Soph. Deipn. 12.39.36-12.39), буквально: "їж, пий, утішайся, оскільки все інше не варте лускоту пальців".

(21) ή τιμή означає "честь, почесті, пошану" і виступає в Арістотеля нагородою за доброчесність, ή όφετή (так у : СЕ. - Т. 7. - С. 280 прим. 11); тут краще розуміти саме "пошану", а не "честь".

(22) Під "творами для широкого кола" перекладачі та коментатори зазвичай розуміють "популярні" твори як самого Арістотеля, так і інших авторів - не перипатетиків. Див. особливо: НВБ. - С. 695 прим. 21; Ra. - 1096а прим. 1.

Третій спосіб життя - споглядальний (о θεωρητικός). Ми розглянемо [5] його в належному місці(23).

Користолюбець (о χρηματιστής) - неначе підневільний, і багатство - це, звичайно, не шукане благо, бо воно корисне задля чогось іншого. Тому-то названі раніше [задоволення й почесті] можна вважати радше цілями, бо вони бажані самі по собі. Але виявляється, і вони не цілі, хоч на користь того, [що вони цілі], сказано багато слів. [10] Отже, облишмо це.

4 (VI). Краще, все-таки, розглянути [благо] як загальне [поняття] (το καθόλου) і перейти до питання, у якому значенні про нього говорять, хоча саме таке дослідження й викликає незручність, тому що ідеї (τα είδη) ввели близькі [нам] люди (φίλοι άνδρες)(24). I все ж, мабуть, і краще і належно задля порятунку істини відмовитися навіть [15] від своїх близьких, особливо якщо ми філософи. Адже хоч і те і інше дороге [нам], священний обов'язок (δσίον) - істину шанувати більше.

Основоположники (οι κομίσαντες) цього вчення (ή δόξα) не створили ідей (ή Ιδέα), всередині яких визначалося б первинне (το πρότερον) і вторинне (το ύστερον); саме тому не створили вони ідею чисел(25). Що ж до блага, то воно визначається [в категоріях] [20] суті (εν τω τι), якості (εν τω ποιώ) і відношення (kv τω προς τ'ι), а тим часом існуюче саме по собі (το καθ' αυτό), тобто суть (η ουσία), по природі первинніше за відношення (останнє є схожим на паросток, на вторинну властивість сущого (του δντος)), а значить, загальна ідея (κοινή Ιδέα) для [всього] цього неможлива.

І ось якщо "благо" (ταγαθόν) має стільки ж значень, скільки "буття" (το δν) (так, у категорії суті благо визначається, наприклад, як бог і [25] розум, в категорії якості, наприклад, - як доброчесність (α'ΐ άρεται), в категорії кількості (εν τω ποσω) - як міра (το μέτριον), в категорії відношення - як корисне (το χρήσιμον), в категорії часу (εν χρόνω) - як своєчасність (καιρός), в категорії місця (kv τόπω) - як зручне розташування(26) тощо), то ясно, що "благо" не може бути чимось всезагальним (κοινόν τι καθόλου) і єдиним (εν). Адже тоді воно визначалося б не у всіх категоріях, а тільки в одній.

Далі, оскільки [30] для [всього], що об'єднується однією ідеєю, існує й одна наука, то й для всіх благ існувала б тоді якась одна наука. Насправді ж наук багато, навіть [для благ, що підпадають] під одну категорію (ή κατηγορία). Так, наприклад, благо з точки зору своєчасності, якщо мова йде про війну, визначається наукою військовою, а якщо мова йде про хворобу - лікарською; або благо з точки зору міри в харчуванні [визначається] лікарською наукою, а в тілесних навантаженнях - гімнастикою.

Може виникнути питання: що ж усе-таки [35] хочуть сказати, [додаючи] "саме-по-собі" (αύτοέκαστον) до окремого [поняття], коли насправді 1096b "людина сама по собі" (αύτοανθρωπος) і "людина" - одне й те ж поняття, а саме - [поняття] "людина". Дійсно, у тій мірі, в якій мова йде про людину, ["людина" і "сама по собі людина"] не розрізнюються між собою, а якщо так, то ["благо саме по собі" і "окреме благо"] також не розрізнюються саме як блага. До того ж [благо саме по собі] не буде благом у більшій мірі, [ніж окреме благо], навіть через те, що воно вічне, коли вже довговічний предмет (το πολυχρόνιον) не біліший [5] недовговічного (το έφημέρον).

Здається, переконливіше розмірковують піфагорійці, поміщаючи єдине (το εν) в один ряд із благами; їм, очевидно, слідував і Спевсіпп(27). Але це має стати предметом окремого розмірковування(28).

(26) Властиво - ή δίαιτα, що означає і середовище чи місце проживання, і сприятливий клімат тощо.

(27) Спевсіпп був племінником і учнем Платона, а після смерті останнього впродовж 347-339 pp. до Р.Х. очолював Академію. Учення про числа Спевсіпп трактував саме в дусі піфагорійців.

(28) Арістотель детально про це говорить у "Метафізиці". Див.: НВБ. - С. 696 прим. 29; пор.: Ra. - 1096b прим. 2; СЕ. - Т. 7. - С. 281 прим. 17.

Деякий сумнів щодо сказаного виникає тому, що думки [платоніків] мали на увазі не всяке [10] благо: як відповідні одній ідеї визначаються блага, привабливі і бажані самі по собі; те ж, що їх створює, або якось охороняє, або перешкоджає тому, що їм вороже, визначається як благо через цю [віднесеність], тобто в іншому значенні. Тому ясно, що про "благо" тут говориться в двох смислах: одні блага - це блага властиві (ταγαθά), а інші - як засоби для перших. А тому, відділивши [15] блага самі по собі від допоміжних, подивимося, чи можна визначати перші як такі, що об'єднані однією ідеєю. Які ж блага можна вважати благами самими по собі? Чи ті, яких домагаються, хоч би до них нічого більше не додавалося, скажімо, розсудливість (το φρονεΐν), зір, якісь задоволення і почесті? Дійсно, навіть якщо ми домагаємося їх через щось інше, все одно їх можна відносити до благ самих по собі. Чи, може, ніщо інше, крім ідеї [блага самого по собі], не [20] є [благом самим по собі]? Але ж тоді ідея (το είδος) ця буде безглуздою. Якщо ж і ті [названі вище блага] належать до [благ самих по собі], то в усьому цьому поняття (Ь λόγος) блага взагалі повинно буде виявлятися як тотожне, подібно до того як поняття білизни тотожно для снігу і білил. Тим часом поняття (ο'ι λόγοι) шани, розсудливості і задоволення саме як блага є різними і не співпадають [25] одне з одним. Отже, "благо" як щось загальне, об'єднане однією ідеєю, не існує.

У якому ж тоді значенні кажуть "блага"? Принаймні, не схоже, щоб [різні речі] випадково називалися однаково. Чи не в тому річ, що всі блага походять з одного [джерела] або служать чомусь одному? Чи ж, радше, [вони благами називаються] по аналогії? Подібно до того як зір у тілі, розум у душі, і ще що-небудь у чомусь іншому.

Однак, зараз ці [питання] все-таки слід [30] полишити, адже уточнювати їх властивіше іншій [частині] філософії. Це ж стосується і всього, що пов'язане з "ідеєю": дійсно, навіть якщо й є якесь одне благо, яке спільно виявляє себе [в різних речах], або ж деяке окреме саме по собі благо, то ясно, що людина не могла б ані здійснити його у вчинку (πρακτόν), ані здобути (κτητόν); а ми зараз [35] шукаємо саме таке.

Може здатися, що краще було б знати це 1097а [благо саме по собі], якщо мати на увазі ті блага, які можна здобувати і здійснювати: адже беручи його за зразок, ми краще будемо знати, щ? блага для нас, а знаючи це, зуміємо їх добитися. Хоч цей аргумент (о λόγος) і виглядає переконливим, він, мабуть, суперечить [досвіду] наук. [5] Всі вони прагнуть до певного блага і намагаються знайти бракуюче (το ενδεές), однак не торкаються пізнання [блага] самого [по собі]. А втім, незрозуміле, як це жоден майстер не знає такої суттєвої підмоги і не намагається її знайти. Однак і неможливо собі уявити, яка користь буде ткачеві чи теслі для їхнього мистецтва, якщо вони знають саме це благо [саме по собі], чи яким чином, збагнувши цю ідею, [10] лікар стане кращим лікарем, а воєначальник -· кращим воєначальником. Адже очевидно, що лікар розглядає здоров'я не так, [тобто не взагалі], а з точки зору здоров'я людини і, швидше навіть, здоров'я "ось цієї" [людини], бо він лікує кожного нарізно. Будемо вважати, що про це сказано досить.

5 (VII). Повернімося тепер знову до шуканого блага (το ζητούμενον αγαθόν): чим воно могло б бути? Здається, що воно різне для різних дій і мистецтв: одне благо для лікарського мистецтва, інше - для військового і подібним же чином - для всіх інших [мистецтв]. Що ж тоді взагалі благо для кожного з них? Може, те, задля чого все робиться? Для лікарського мистецтва [20] - це здоров'я, для військового - перемога, для будівельного - будинок, у різному-різне, а для всякого вчинку і свідомого вибору - це ціль (το τέλος), тому що саме задля неї всі роблять (πραττουσι) усе інше. Тому, коли щось із того, що робиться (τι των πρακτών), є ціллю, то воно й буде благом, здійснюваним у вчинку (το πρακτόν αγαθόν), а якщо таких цілей декілька, то відповідно й благ декілька.

Отже, навіть обравши інший шлях (μεταβαίνων), розмірковування (Ь λόγος) приходить до того ж самого; слід [25], одначе, постаратися прояснити це ще більше.

Оскільки цілей декілька, а ми вибираємо з них якусь певну (наприклад, багатство, флейти і взагалі знаряддя) як засіб для іншого, то ясно, що не всі цілі довершені (τέλειος(29)). Найвище ж [благо] уявляється чимось довершеним. Отже, якщо існує тільки якась одна довершена ціль, то вона й буде шуканим благом [30], якщо ж цілей декілька, то [шукане благо] - найдовершеніша з них. Ціль, яку переслідують саму по собі, ми вважаємо більш довершеною, ніж [ту, до якої прагнуть] задля іншого, причому ціль, яку ніколи не обирають як засіб для іншого, вважаємо більш довершеною, ніж цілі, які обирають <як> самі по собі, так і як засоби для іншого, а безумовно довершеною (απλούς τέλειον) називаємо мету, що обирається завжди сама по собі і ніколи як засіб для іншого. Вважається, що перш за все такою метою є щастя (ή ευδαιμονία):1097b його ж бо ми завжди обираємо задля нього самого і ніколи задля чогось іншого, тоді як шану (ή τιμή), задоволення (t| ηδονή), розум (Ь νους) і всяку доброчесність (f] αρετή) ми обираємо як задля них самих (бо кожне з цих [благ], нехай з нього навіть і нічого не випливає, ми б усе-таки вибрали), так і задля щастя, оскільки [5] вони уявляються нам засобами досягнення щастя (εύδαιμονήσειν). Щастя ж ніхто не обирає ані задля цих [благ], ані задля чогось іншого.

(29) Τέλειος (від το τέλος-мета, ціль, кінець) означає довершений, повний, кінцевий, такий, що відповідає меті, тощо.

Здається, те ж саме станеться, якщо вийти з самодостатності (εκ της αΊ)ΤΧΧρκεί(χς), тому що довершене благо вважається самодостатнім (αύταρκες). Поняття самодостатності ми застосовуємо не до однієї людини, яка веде самотнє життя, але до людини разом з батьками, дітьми, [10] дружиною і взагалі всіма близькими і співгромадянами, оскільки людина - за природою [істота] суспільна(30). Але тут слід встановити певні межі: дійсно, якщо розширювати [поняття суспільства] до предків, нащадків і до друзів наших друзів, то доведеться зайти в нескінченність (ε'ις άπειρον). Але це слід розглянути в належному місці(31). [Тут] ми вважаємо самодостатнім те, що одне [15] тільки робить життя гідним вибору (α'ίρετον) і таким, в якому не бракує нічого, а таке ми і вважаємо щастям. Крім того, [ми вважаємо, що щастя] гідне вибору найбільше з усіх [благ], але в той же час не стоїть в одному ряду з іншими - інакше ж бо щастя було б більш гідним вибору з [доданням навіть] найменшого з благ, тому що доданням породжується перевага в благах, а більше з благ [20] завжди більш гідне вибору (α'ίρετώτερον). Отже, щастя як мета дій - це, очевидно, щось довершене і самодостатнє.

(30) Я тут приймаю традиційний переклад як "суспільна", оскільки термін πολιτικός походить від слова поліс, яке в першу чергу означає не державу,! а саме колектив, общину, громаду - громадянський колектив.

(31) Див. 1100а10-Ь19, 1169b16-22, а можливо й 1170b20-1171а20.

6. Втім, називати щастя найвищим благом (το άριστον) здається чимось загальновизнаним, але неодмінно слід [при цьому] ясніше (έναργέστερον) визначити ще й його суть (τί εστίν). Можливо, так станеться, якщо взяти до уваги призначення (το έργον) [25] людини, бо, подібно до того як у флейтиста, скульптора і всякого майстра, та й взагалі [у тих], у кого є якесь призначення і заняття (ή πράξις), властиве благо (τ&γαθον) і досконалість (το ευ) укладені, здається, у їхній справі (εν τω έργω), так само, мабуть, і в людини [взагалі], якщо тільки для неї існує якесь [визначене] призначення. Але хіба ж то можливо, щоб у теслі і взуттьовика було певне призначення і заняття, а в людини [30] не було б жодного, і щоб вона за природою була неробою? Чи подібно до того, як для ока, руки, ноги і взагалі кожної з частин [тіла] виявляється певне призначення, так і в людини [взагалі] можна передбачити крім всього цього певне призначення? Тоді що б це могло бути? Дійсно, життя здається [чимось] загальним [як для людини, так] і для рослин, а шукане [нами] властиве тільки людині [το ίδιον].1098а Таким чином, треба виключити з розгляду життя з точки зору живлення і зростання (ή θρεπτική και ή αυξητική ζωή). Наступним буде життя з точки зору почуття (α'ΐσθητίκή), але й воно з усією очевидністю те загальне, що є і в коня, і в бика, і у всякої живої істоти.

Залишається, таким чином, якесь дійове (πρακτική) життя наділеної здатністю судження істоти (του λόγον έχοντος). При цьому одна його [частина] - покірна розсуду, а друга [5] - наділена ним і мислить. Хоч і таке життя визначається двояко, слід вважати його саме діяльністю (ή ενέργεια), тому що це значення, очевидно, головніше.

Якщо ж призначення людини - діяльність душі, узгоджена з розсудом чи не без участі розсуду, (причому ми стверджуємо, що призначення людини по роду (τω γένει) тотожне призначенню [людини] доброчесної (σπουδαίος(32)), як тотожне призначення кіфариста і доброчесного [10] кіфариста, і це вірно для всіх [взагалі випадків], а перевага по доброчесності (κατάτην όρετήν) - це [лише] додаток до призначення (προς το έργον) (так, призначення кіфариста - грати на кіфарі, а призначення доброчесного кіфариста - грати добре), якщо це так, (ει δ' ούτως), <то ми вважаємо, що призначення людини - деяке життя, а життя це - діяльність душі і вчинки за участю розсуду (μετά λόγου), [призначення ж] доброчесного мужа - здійснювати це добре (ευ) і [15] правильно (καλώς), адже кожна [справа] робиться добре, якщо її виконують згідно з властивою їй доброчесністю (κατά την ο'ι-κε'ιαν αρετήν); якщо все це так(33)>, то людське благо являє собою діяльність душі (ψυχής ενέργεια) згідно доброчесності, а якщо доброчесностей декілька-то згідно найкращої і найбільш довершеної. При цьому - впродовж всього життя. Адже одна ластівка не робить весни і один [теплий] день також; подібним же чином ні за один день, ні за короткий час не стають блаженними і щасливими [20].

(32) Σπουδοάος - полісемантичний термін, похідний від дієслова σπουδάζω, важкий для буквального перекладу. Взагалі має відтінки ретельності, старанності, наполегливості, прагнення чи пошуки, розшукування чогось тощо - синонімічне латинському studeo; пор. звичний для нас зараз термін студент, що з'явилося в руслі латинської традиції, і спудей - принципово зорієнтоване на традицію грецьку.

(33) Щодо тексту, взятого в кутові дужки, немає спільної думки: одні коментатори вважають його інтерпольованим, інші - властиво Арістотелевим.

7. Отже, нехай це й буде попереднім описом [найвищого людського] блага, адже спершу треба, напевно, дати загальний нарис, а вже потім - опис детальний. Здавалося б, усякий може розвинути і розробити те, для чого є гарний попередній опис, та й час у таких справах винахідник і добрий помічник; звідси й успіхи [25] в мистецтвах: всякий може додати те, чого бракує.

Слід, однак, пам'ятаючи сказане раніше, не шукати точності у всьому однаково, але в кожному випадку узгоджуватися з предметом, який підлягає [розгляду, і домагатися точності] у тій мірі, у якій це властиво даному способу дослідження (τη μεθόδω). І дійсно, по-різному займаються прямим кутом (την 6ρθήν(34)) тесля і [30] геометр, адже першому він потрібен з такою [точністю], яка корисна для справи, а другому [треба знати] його суть чи якості (τί εστίν ή ποιόν τι), бо він споглядач істини (θεατής τάληθοΰς). Подібним же чином слід робити і в інших [випадках], щоб другорядне не стало більшим від самої справи.

Не слід також для всього однаково дошукуватися 1098b причини (ή α'ΐτ'ια), але досить у певних випадках правильно вказати, що дано (το δτΐ), як і в зв'язку з началами, бо що дано (το δτι) - те перше (το πρώτον) і начало (ή (Χρχ,ή). З начал одні осягаються через наведення (επαγωγή), інші - почуттям, ще інші - завдяки деякому привчанню (έθισμώ τιν'ι), а інші ще якось інакше. Слід намагатися "переслідувати" (μετιέναι(35)) [5] кожне [начало] тим шляхом, який відповідає його природі, і потурбуватися про правильне виділення [начал]: адже вони [начала] мають величезний вплив на все подальше. Дійсно, начало - це, очевидно, більше половини всієї [справи](36) і завдяки [началу] з'ясовується багато що з шуканого.

(34) Чи "прямою лінією".

(35) "Переслідувати" - платонівська "мисливська" метафора. Див.: НВБ. - С. 698 прим. 46.

(36) Зазвичай прислів'я стверджує, "начало - половина діла". Тут Арістотель фактично перефразовує його, у тому смислі, що "начало" є відправною точкою дедуктивного розмірковування, сходячи в цьому до Гесіода, у якого теж стверджується, що "половина більша ніж усе" (πλέον ήμισυ παντός. Hes. Ergg. 40). Пор.: НВБ. - С. 698 прим. 47; пор. також: Ra. - 1098а прим. З, де, щоправда, невірно, вказано посилання на Гесіода.

8 (VIII). Досліджувати це [начало, тобто щастя] слід виходячи не тільки з умовиводу (εκ του συμπεράσματος) [10] і передумов [нашого] визначення, але й з того, що про [це] кажуть. Адже все, що є, узгоджується з істиною, а між брехнею й істиною швидко виявляється розбіжність.

Отже, блага розділяють на три види: так звані зовнішні (τα έκτος), ті, що стосуються душі (τα περί ψυχήν) і ті, що стосуються тіла (τα περί σώμα), причому ті, що стосуються душі ми називаємо благами у властивому значенні слова і [15] головними, а душі, на нашу думку, стосуються саме дії душі і її діяльності.

Таким чином, виходить, що наше визначення [найвищого блага і щастя] вірне, принаймні воно узгоджується з тим переконанням, яке і древнє, і співпадає з судженнями філософів.

[Це визначення] вірне ще й тому, що метою воно називає відомі дії і діяльності, бо тим самим метою [20] виявляється одне з благ, що стосуються душі, а не одне з благ зовнішніх.

З [нашим] визначенням узгоджується і та [думка], що щасливий благоденствує (ευ πρόατειν) і живе благополучно (ευ ζην), бо щастям ми вище ледве не назвали деяке благоденство (ε^ϋπραξία) і благополуччя (ευζωία).

9. Здається, все, що зазвичай знаходять у щасті, - все це присутнє в [даному нами] визначенні.

Одним здається, що щастя - це доброчесність (ή αρετή), інші - розсудливість (ή φρόνησις), треті - якась мудрість (ή σοφία), а [25] ще інші - все це [разом], або що-небудь з цього одне в поєднанні із задоволенням чи не без задоволення; є, [нарешті], і такі, що включають [у поняття щастя] і зовнішній достаток (ή εκτός εύετηρία). Одні з цих переконань широко поширені і висловлюються древніми, інші ж поділяються небагатьма (ολίγοι), але знаменитими мужами. Розумно ж [вважати], що ніхто з них не помиляється цілком, а в чомусь одному чи навіть в основному всі вони мають рацію (κατορθοΰν).

[30] Наше визначення (5 λόγος), отже, співзвучне з думкою тих, хто визначає щастя як доброчесність чи як якусь певну доброчесність, тому що саме їй і властива діяльність, узгоджена з доброчесністю. Дуже важливо (οί) μικρόν) й розрізняти, у чому полягає найвище благо (το άριστον): у володінні [доброчесністю] чи в [її] застосуванні, у складі душі (εν έξει) чи в діяльності. Бо буває, що наявний склад душі не звершує 1099а нічого благого- скажімо, коли людина спить чи якось інакше не діє, - а при діяльності це неможливо, бо вона з необхідністю передбачає дію, причому успішну. Подібно до того як на олімпійських змаганнях вінки отримують не найкрасивіші і найсильніші, а ті, що беруть участь у змаганнях [5] (бо перемагає хтось із них), так і в житті прекрасного і благого досягають ті, що здійснюють вірні вчинки. І навіть саме по собі життя для них приносить задоволення (Ь βίος ... ηδύς). Адже задоволення відчувають у душі, а тим часом кожному те приносить задоволення, любителем чого він називається. Так, любителеві коней - кінь, любителеві видовищ - видовища [10], і подібним же чином справедливе (τα δίκαια) - тому, хто любить справедливість, а тому, хто любить доброчесність, - взагалі все, що відповідає доброчесності. Тому в більшості людей задоволення (тос ηδέα) борються одне з одним, адже це такі задоволення, які існують не за природою (το μη φύσει). Для тих же, хто любить прекрасне, задоволеннями є задоволення за природою, а такими є вчинки, що відповідають доброчесності (α'ΐ κατ' άρετήν πράξεις), отже, вони приємні і подібним людям, і [15] самі по собі. Життя цих людей, звичайно, анітрохи не потребує задоволення, наче якоїсь прикраси, але містить задоволення в самому собі. До сказаного слід додати: не є чеснотливим (αγαθός) той, хто не радіє прекрасним вчинкам, адже ні справедливим ніхто не назвав би того, хто не радіє справедливому, [20] ні щедрим (ελευθέριος) того, хто не радіє щедрим вчинкам; подібним же чином - і в інших випадках. А якщо так, то вчинки, що відповідають доброчесності, будуть приносити задоволення самі по собі. Більш того, вони ще й добрі (αγαθαί) і прекрасні (καλα'ΐ), причому і те і інше - щонайбільше, якщо тільки вірно судить про них доброчесна людина (Ь σπουδαίος), а вона судить так, як ми вже сказали.

Щастя (ή ευδαιμονία), таким чином, -- це найвище, найпре-красніше і найприємніше (ήδιστον) благо [25], причому все це нероздільне, всупереч відомому делоському напису:

Справедливість - прекрасна, // бути здоровим - ще краще, Все ж, чого палко бажаєш, - // те найприємніше нам(37).

Адже все це заразом притаманне найкращим діяльностям [30], а ми стверджуємо, що щастя й є цими діяльностями, чи однією з них, найкращою.

Однак виявляється, що [для щастя] потрібні, як ми сказали, і зовнішні блага, бо неможливо або важко здійснювати прекрасні вчинки, не маючи для цього жодних засобів (αχορήγητον όντα(38)). Адже багато вчинків здійснюється, немовби за допомогою знарядь, за допомогою друзів, багатства і політичного впливу (6ict πολιτικής δυνάμεως(39)),1099b а позбавлення іншого, - наприклад благородного походження, хорошого потомства, краси, - затьмарює (ρυπα'ινουσι) блаженство. Бо навряд чи щасливим є потворний на вид, поганого походження, самотній [5] і бездітний; а ще менше [можна бути щасливим], якщо діти та друзі огидні чи були добрі, але померли. А тому, як ми вже сказали, для щастя, очевидно, потрібні ще й такого роду сприятливі обставини (της τοιαύτης ευημερ'ιαι). Саме тому деякі ототожнюють з щастям талан (ή ευτυχία), тоді як інші - доброчесність (ή αρετή).

(37) Напис на пропілеях храму Лето на Делосі. Подібні ж гноми були накреслені на пропілеях інших храмів Еллади (серед іншого - у Дельфах). Варіант такої гноми див.: Theogn. Eleg. I. 255; Soph. Fr. 356 (Radt); Plato. Gorg. 451e. (НВБ. - C. 698 прим. 52).

(38) Саме слово &χορήγητος походить від терміну ή χορηγία, який позначав одну з найбільш важливих полісних літургій (тобто повинностей громадянина на користь усієї громадянської общини). Виконуючи обов'язки хорега, багатий громадянин мусив на власний кошт споряджати хори для полісних свят і процесій, постановку театральних вистав, фінансувати і матеріально забезпечувати всі ці заходи. Згодом, за часів Арістотеля, термін хорегія набуває значення підтримки взагалі, допомоги, забезпечення чи постачання, а також і сам предмет допомоги чи забезпечення: провіант, екіпіровка, взагалі матеріальні засоби для реалізації якогось заходу. Пор. також: НВБ. - С. 698 прим. 53.

(39) Російський переклад "впливу в державі", як пропонує НВБ, не є точним. Намагання по всьому тексту перекладати πολιτικός як "державний" привносить у переклад, на наш погляд, певну штучність і вимушеність. Зміст цього терміну набагато ширший, πολιτικός може стосуватися і громадянина, подіта (і тоді він означає "громадянський"), і держави чи, точніше, громадянської общини (і тоді він означає "державний, суспільний, політичний"). У даному випадку, безумовно, мається на увазі не "вплив у державі", а саме вплив державний, суспільний, політичний.

(40) Зазвичай перекладачі звертають увагу на своєрідність терміну щастя - евдаймонія (tl ευδαιμονία), букв.: "благодемонія". Як справедливо вказують Дж. Реале \u1044Д. Антісері, у цьому понятті міститься сподівання людини чи народу в цілому на те, що його внутрішня цінність співпаде із зовнішньою ситуацією. Легко угледіти в цьому понятті релігійний фон у виді ідеї заступництва доброго демона, який роздає матеріальну нагороду доброчесним (Дж. Реале, Д. Антисери. Западная философия от истоков до наших дней. -Санкт-Петербург, 1994. - С. 286).

10 (IX). У зв'язку з цим ставлять питання: чи є щастя результатом навчання, привчання або ще [10] якоїсь вправи, а чи з'являється воно як деяка божественна частка(40) або випадково.

Звичайно, якщо взагалі існує якийсь дар богів людям, то розумно допустити, що і щастя дарується богами, тим паче що це найкраще з людських благ. Але дане питання, можливо, належить радше іншому дослідженню; проте ясно, що, навіть коли щастя не [15] посилається богами, а з'являється як результат доброчесності і якогось навчання або вправи, воно все-таки є часткою найбожественніших речей, бо нагородою і метою доброчесності уявляється найвище благо і щось божественне і блаженне (θείον τι και μακάριον).

У той же час [щастя] - це щось спільне для багатьох (πολύκοΐνον), адже завдяки певному навчанню і старанності (ή επιμέλεια) воно може належати всім, хто [20] не скалічений для доброчесності. А якщо бути щасливим так краще, ніж випадково, то розумно визнати, що так і бувають [щасливими], коли вже узгодженому з природою (τα κατά φύσΐν) властиво мати стан найпрекрасніший з можливих, так само як і узгодженому з мистецтвом і з усякою причиною, а особливо - <узгодженому> з причиною найкращою(41). Ввіряти ж випадку найбільше й найпрекрасніше було б дуже [25] помилково.

Досліджуване питання (το ζητούμενον) проясняється і з нашого визначення [щастя], бо сказано, що щастя - це своєрідна (7ТОІОС τις) діяльність душі, узгоджена з доброчесністю (ψυχής ενέργεια κατ' ορετήν)(42). Що ж до інших благ, то одні з них дані як щось необхідне [для щастя], а інші за своєю природою є допоміжними (τα σύνεργα) і корисними знаряддями.

Це, очевидно, узгоджується зі сказаним спочатку: адже ми вважали метою науки [30] про державу (της πολιτικής τέλος) найвище благо (το άριστον), тому що саме вона [ця наука] найбільше виявляє турботи (επιμέλειαν ποιείται) для того, щоб зробити громадян певної якості, тобто добрих і таких, що здійснюють прекрасні вчинки (ποιήσαι πρακτικούς των καλών).

Таким чином, ми розумно не називаємо щасливим ні бика, ні коня, ні іншу тварину, адже жодне з них ПООа не матиме нічого спільного з такою діяльністю. З тієї ж причини і дитина не є щасливою, бо за віком вона ще не придатна для таких вчинків (ούπω πρακτικός των τοιούτων), а кого з дітей так називають, тих вважають блаженними, сподіваючись на майбутнє. Адже для щастя, як ми вже сказали, потрібна і довершена доброчесність (αρετή τελεία), [5] і довершене життя (τε-λείος βίος). А впродовж життя трапляється багато змін і мінливість долі, і може статися, що найквітучішу людину під старість спіткає велике нещастя, як розповідається в троянських оповідях про Пріама(43); того ж, хто пізнав подібну мінливість долі і кінчив [так] злощасно, щасливим не вважає ніхто.

11 (X). [10] Може, тоді взагалі нікого не слід вважати щасливим, доки він живе, а треба, по Солону, "споглядати кінець" (τέλος όράν)(44)? Якщо ж дійсно визнати таке, то чи не стає щасливою [людина] лише після того, як помре? Чи це все-таки безглуздо в усіх відношеннях, а особливо для нас, коли ми визначаємо щастя як деяку діяльність? Якщо ж ми не називаємо [15] померлого щасливим і Солон мав на увазі не це, а те, що безпечно (όοσφαλώς) визнати людину блаженною можна лише тоді, коли вона вже поза злом і нещастям, то й у цьому випадку [міркування буде] дещо спірним.

Адже вважається, що для померлого існує деяке зло і благо, якщо це так для [того] живого, котрий нічого не [20] відчуває(45); це, наприклад, честь і ганьба, а також благополуччя і нещастя дітей і взагалі нащадків. Але й це ставить важке питання (ή όσίορ'ΐα). Дійсно, можна допустити, що в людини, яка прожила в блаженстві до старості і відповідним чином (κατέλ λόγον) померла, відбуваються численні зміни, пов'язані з його нащадками, причому одні з [25] нащадків добрі і добилися гідного життя, а в інших все навпаки. Ясно також, що нащадки можуть бути в різній мірі спорідненими з предками. Однак було б і безглуздо, якби померлий переживав зміни разом [з нащадками] і ставав то щасливим, то знов злощасним; проте безглуздо й допустити, що [доля] нащадків ні в чому і ні на [30] якому відрізку часу не впливає на предків(46).

Слід, одначе, повернутися до поставленого раніше питання: можливо, з його допомогою буде уяснене (сш θεωρηθεΐη) й питання, що досліджується тепер(47). Дійсно, якщо належить "споглядати кінець" і тоді тільки вважати ту чи іншу людину блаженною, причому не як блаженну нині, а тому, що вона була блаженною раніше, то як уникнути безглуздя: якщо людина щаслива [35], то стверджувати це, зважаючи на її стан, не буде істиною, оскільки живі не визнаються щасливими через [можливі] зміни і оскільки під щастям розуміють ПООЬ щось постійне і в жодному разі не схильне до змін, тоді як часто долі [людей] плетуть мережива довкола них? Адже ясно, що, якщо стежити [5] за мінливістю долі, тоді одну і ту ж людину ми будемо називати то щасливою, то знову злощасною, оголошуючи щасливого якимось хамелеоном і хиткою спорудою(48). То ж може, стежити за мінливістю долі зовсім не вірно? Адже хороше чи погане (το ευ ή κακώς) залежить не від них (хоч без них, як ми вже сказали, людське життя не обходиться); для щастя ж [10] головне - діяльності, узгоджені з доброчесністю, а протилежні діяльності - для того, що щастю протилежне.

На користь нашого визначення говорить і вирішення щойно розглянутого питання (το νυν διαπορηθέν). Дійсно, жодній з людських справ не властива така ґрунтовність, як діяльностям, узгодженим з доброчесністю, адже ці діяльності явно більш постійні, ніж [навіть заняття] науками; [15] найцінніші ж із них ті, що більш постійні, тому що саме в них і притому безперервно проходить життя блаженних людей. У цьому, мабуть, причина того, що вони не йдуть у забуття (μη γ'ινεσθαι περί αυτάς λήθην). Таким чином, щасливий буде володіти шуканим (το ζητούμενον) і впродовж усього життя залишиться щасливим, бо завжди чи майже в усьому він буде чинити і розмірковувати [20] згідно доброчесності, а мінливість долі переноситиме прекрасно і в усіх відношеннях пристойно, як [це робить] людина істинно чеснотлива (αληθώς αγαθός) і "бездоганно квадратна" (τετράγωνος άνευ ψόγου)(49).

Оскільки випадковостей трапляється багато і вони різні по значенню, то ясно, що незначні щасливі випадки, так само як і нещасливі, не впливають на життя [25] вирішальним чином. Але якщо важливі й численні [обставини] виявляються сприятливими, вони зроблять життя більш блаженним (бо і самі вони за своєю природою сприяють прикрасі [життя], і скористатися ними можна гарно й дбайливо (καλή КОСІ σπουδαία), а випадки, навпаки, несприятливі утруднюють і затьмарюють блаженство (το μακάριον), - бо і приносять печалі (λύπας), і перешкоджають багатьом [30] діяльностям). Однак і за таких [обставин] етична краса (το καλόν) продовжує сяяти всякий раз, коли людина легко зносить численні і великі нещастя - і не від нечутливості, а по властивому їй благородству і величі душі (μεγαλόψυχος).

Якщо ж дійсно, як ми вже сказали, діяльності - головне в житті, то ніхто з блаженних не може стати злощасним, тому що він ніколи [35] не скоїть огидних і поганих вчинків (τα μισητά και τα φαΰλα). Адже ми вважаємо, що істинно чеснотлива і ІІОІа розсудлива людина вміло переносить всю мінливість долі і завжди здійснює найпрекрасніші з можливих у цьому випадку вчинків, подібно до того як доблесний (αγαθός) воєначальник використовує наявне в нього військо найкращим для ведення війни способом, а добрий (αγαθός) взуттьовик з отриманих [5] шкір [завжди] робить найкращі сандалі, і так само всі інші майстри. А якщо це так, то щасливий (Ь ευδαίμων) ніколи не стане злощасним, хоч, звичайно, він не буде блаженним (μακάριος), якщо йому випаде доля Пріама. Принаймні, його життя не строкате і не легко піддається змінам, тому що важко [10] буде позбавити його щастя і [він позбавляється його] не від випадкових невдач, але від великих і численних [нещасть], а після таких [нещасть] він не стане за короткий строк (εν όλίγω χρόνω) знову щасливим, якщо ж все-таки стане, то за деякий довгий і виповнений строк (fev πολλω τινί και τελείω), досягши за цей час великого і прекрасного.

Що ж заважає назвати щасливим того, хто діє [15] згідно довершеної доброчесності (κατ' αρετήν τελε'ιαν) і хто достатньо забезпечений зовнішніми благами, причому не впродовж якогось певного часу (μη τον τυχόντα χρόνον), але впродовж повного життя (τέλειον β'ιον)? Можливо, слід додати: "того, що так прожив і відповідно помер", оскільки майбутнє нам неясно, а щастя ми вважаємо метою в усіх відношеннях довершеною [і кінцевою]? А значить ми назвемо [20] блаженними з живих(50) (των ζώντων) тих, хто володіє і буде володіти описаними вище [якостями], причому блаженними саме як люди. Будемо вважати, що з цим ми дещо розібралися

(XI). Щоб мінливість долі нащадків і всіх взагалі близьких анітрохи не впливали б на щастя - таке здається надто жорстоким і незгідним з [загальноприйнятими] думками. За великої кількості [25] різних випадковостей, одні з яких мають більший вплив, а інші - менший, виділяти кожний окремий випадок, мабуть, дуже довга і нескінченна [справа]; тим часом загального визначення і в загальних рисах, мабуть, буде досить. Якщо вірно, що серед невдач однієї і тієї ж людини одні мають в його житті відому вагу і вплив, а [30] інші здаються легшими, і так само вірно це щодо невдач, які стосуються всіх близьких, то це вірно й щодо переживань: стосуються вони живих чи померлих означає навіть більше, ніж те передують злочини і жахи трагедії чи здійснюються [перед глядачами] Так що слід врахувати і цю різницю, а ще більше - сумніви: [35] причетні покійні (κεκμηκόται) до якогось блага чи до протилежних [йому речей]? Якщо навіть щось досягає їх, будь то благо чи його протилежність 1101b, з цих [наших міркувань випливає], що, взяте безвідносно або по відношенню до покійних, це "щось" бліде і незначне, а якщо ні - все одно величина і властивість цього такі, що не можуть ані зробити щасливими не щасливих, [5] ні [щасливих] позбавити блаженства.

Отже, благополуччя близьких, так само як і неблагополуччя, мабуть, якось впливає на покійних (τοις κεκμηκόσιν), але це [вплив] такої властивості і такої міри, що не може ані зробити щасливих не щасливими, ані вплинути якось ще.

12 (XII). Покінчивши з цим розбором, розглянемо [10] питання про щастя: чи належить воно до того, що достойне похвали, чи, радше, до того, що поціновується? Адже ясно, що до здатностей (των δυνάμεων) воно, принаймні, не належить. Тим часом все достойне похвали (το επαινετόν), очевидно, заслуговує її за певну якість (τω ποιόν τι) і певне відношення (προς τι πώς) до чого-небудь; адже ми хвалимо справедливого і мужнього і взагалі [15] чеснотливого, а також доброчесність, за вчинки і діла (τα έργα), а сильного і прудконогого і всякого такого - за певну якість і певне відношення до чогось благого і доброчесного. Це ясно і з похвал богам: адже боги здаються смішними, якщо їх співвідносять з нами, [20] а це відбувається тому, що, як ми вже сказали, похвала передбачає співвіднесення.

Але якщо похвала (Ь έπαινος) пов'язана з такими речами, тоді ясно, що найкращим речам властива не похвала, але щось більше і краще, як воно й видно: адже ми вважаємо блаженними і щасливими богів, а з мужів [вважаємо блаженними] найбожественніших [25]. Так само й з благами: ніхто ж бо не хвалить щастя як справедливість (το δίκαιον), але, вбачаючи в нім щось більш божественне і краще, вважають його блаженством. Здається, і Евдокс(51) вдало (καλώς) захищав задоволення в його домаганнях найвищої нагороди (περί των αριστείων). Річ у тім, що за відсутності похвал задоволенню, хоч воно й належить до благ, він убачав вказівку на те, що воно вище [30] похвал, а такими є бог і властиве благо (ταγαθόν): адже з ними співвідноситься все інше.

Таким чином, хвала личить доброчесності: завдяки ж бо останній люди здійснюють прекрасні вчинки, а уславлення (τα εγκώμια) личать плодам трудів, як тілесних, так і духовних. Але знати тонкощі в цих питаннях властивіше, очевидно, тим, [35] хто попрацював над уславленнями. Нам же із сказаного 1102а ясно, що щастя належить до речей поціновуваних і довершених. Схоже на те, що так має бути ще й тому, що [щастя] - це начало: адже все інше ми всі робимо задля нього, а [таке] начало і причину благ ми вважаємо чимось поціновуваним і божественним.

13 (XIII). [5] Оскільки щастя - це деяка діяльність душі в повноті доброчесності (κατ' αρετήν τελείαν), то слід, очевидно, детально розглянути доброчесність; тим самим ми, здається, краще уяснимо собі (θεωρήσαιμεν) все, пов'язане зі щастям.

Справжній державний муж (Ь κατ' άλήθειαν πολιτικός) також, здається, найбільше піклується про доброчесність, бо він хоче робити громадян чеснотливими і [10] законослухняними. Зразок таких [державних людей] ми маємо в законодавцях критян і лакедемонян та інших, їм подібних, якщо такі були(52). Оскільки розгляд (t| σκέψις) цього питання належить до науки про державу (της πολιτικής εστίν), то ясно, що наші пошуки йтимуть у напрямку, обраному на самому початку. Ясно, що доброчесність, яку ми повинні розглядати, людська, адже і благо [15] ми досліджували людське, і щастя - людське.

Тим часом людською доброчесністю ми називаємо доброчесність не тіла, але душі, і щастям ми називаємо [також] діяльність душі. Якщо це так, то ясно, що державному мужу(53) треба якось знати те, що стосується душі, точно так, як, збираючись [20] лікувати очі, [треба знати] все тіло, причому в першому випадку це настільки ж важливіше, наскільки політика [тобто наука про державу], цінніше і вище лікарського мистецтва. А видатні лікарі багато займаються пізнанням тіла. Так що й державному мужу слід вивчати пов'язане з душею, причому вивчати задля власних [цілей] і в тій мірі, у якій це потрібно для досліджуваних питань [25], бо з точки зору задач, що стоять перед ним, далеко йдучі уточнення, мабуть, дуже трудомісткі.

Дещо про душу задовільно (αρκούντως) викладається також і в творах поза нашого кола (εν τοις έξωτερίκοΐς λόγοίς)(54), так що ними слід скористатися - скажімо, думкою про те, що одна [частина душі] не наділена розсудом (αλογον είναι), а друга ним наділена (λόγον έχον). Чи розмежовані вони, подібно до частин тіла і до всього [30] ділимого, а чи їх дві тільки понятійне (τω λόγω), а за природою вони неділимі, як випуклість і угнутість кола,-для справжнього дослідження це не має жодного значення. Одна частина того, що не наділене розсудом, здається, всезагальна і рослинна (κοίνω КОСІ φυτίκω), - під цим я маю на увазі причину споживання їжі і зростання: таку здатність (t| δύναμις) душі можна вважати в усьому, що 1102b споживає їжу, у тому числі в зародках, причому це та ж сама здатність, що й у дорослих [істотах]; це ж бо розумніше, ніж вважати в останньому випадку якусь іншу [здатність до того ж самого].

Отже, доброчесність цієї здатності здається якоюсь загальною, а не тільки людською; адже вважається, що ця частина душі і ця здатність діють головним чином під час сну, тоді як саме [5] у сні менш за все можна виявити чеснотливого і поганого (5 αγαθός КОСІ κακός) (тому і кажуть, що півжиття щасливі не різняться від злощасних, і це цілком зрозуміло, бо сон - бездіяльність душі в тому значенні, в якому її можна назвати "доброчесною" і "поганою"(55)), якщо тільки не враховувати якихось рухів, які можуть трішки зачіпати душу, чому й сновидіння у добрих людей (των επιεικών) бувають [10] кращі, ніж у звичайних (των τυχόντων). Але й про це досить, і про частину душі, що споживає їжу (το θρεπτικόν), оскільки за своєю природою вона не має частки в людській доброчесності.

(53) Тобто політику.

(54) Див. детально про ці твори: НВБ. - С. 700 прим. 70.

(55) σπουδαία καΐ φαύλη.

Але існує, очевидно, і якесь інше єство душі (τις φύσις της ψυχής), яке, будучи позбавлене розсуду, все ж якось йому причетне (μετέχουσα πη λόγου). Ми хвалимо судження (о λόγος) стосовно [15] поміркованого і непоміркованого (του εγκρατούς και ακράτους), а також ту частину душі, яка володіє цим судженням - адже правильно (ορθώς) заохочувати до найкращого. Однак, у них [тобто у поміркованих і непоміркованих людей] виявляє себе (φαίνεται) і якась інша, існуюча за природою всупереч розсуду (παρά τον λόγον) частина душі, яка бореться з розсудом і опирається йому. Так само як при намірі змістити паралізовані [20] члени тіла праворуч, вони повертаються, навпаки, ліворуч, точно так і з душею - адже пориви (αϊ όρμαι) непоміркованих протилежні [розсуду]; але відхилення в тілах [людей] ми бачимо, а в душі - не бачимо. Можливо, так же само слід визнати, що і в душі є щось противне розсуду [25], протилежне йому і таке, що йде йому наперекір. У якому розумінні це інша [частина душі] - тут для нас не важливо (ουδέν διαφέρει). Але, як ми вже сказали, і ця частина душі, очевидно, також причетна думці; принаймні, у поміркованого вона кориться розсуду, а в розсудливого і мужнього вона, мабуть, ще більш слухняна, тому що в них все узгоджується з розсудом.

Таким чином, частина душі, позбавлена розсуду, також уявляється двоскладовою (δίττόν). Одна частина - рослинна -- не має нічого спільного з [30] розсудом, друга - підвладна потягу і взагалі прагнуча (έπιθυμητικόν καΐ όλως όρεκτικόν) - в якомусь значенні йому причетна остільки, оскільки вона слухняна розсуду і підкоряється йому. Так, коли ми говоримо: "є розсуд батька і друзів", ми маємо на увазі відношення, але не те, яке буває в математиці(56). Що позбавлена розсуду частина душі в якомусь значенні підкоряється розсуду, нам дають зрозуміти напоумлення і всякого роду обвинувачування НОЗа та заохочування. А якщо треба визнати, що й ця частина душі наділена розсудом, тоді двоскладовою буде частина, що наділена розсудом, тобто, з одного боку, вона [наділена розсудом] у властивому значенні (κυρίως) і сама по собі, а з іншого - це щось, що слухається [розсудом, як дитина] батька.

(56) Щодо складності і незводимості терміну Ь λόγος до одного якогось певного поняття у цьому зв'язку див. особливо: НВБ.-С. 701 прим. 71.

Враховуючи цю відмінність, розділяють і доброчесність (ή αρετή): адже одні доброчесності ми називаємо мислительними [5] (δίανοητί-κόα), а інші - етичними (ήθικόα); мудрість, розумність (ή σύνεσνς) і розсудливість - мислительні [доброчесності], а щедрість і розсудливість - етичні. Адже, розмірковуючи про вдачу (περί του ήθους), ми не говоримо, що людина мудра чи розумна, але говоримо, що вона витримана чи розсудлива. У той же час і мудрого ми хвалимо за [його душевний] склад, а ті склади [душі], які заслуговують на похвалу, ми називаємо [10] доброчесностями.

1 (І). 1103а [14] Таким чином, за наявності доброчесності двох [видів], як мислительної, [15] так і етичної, мислительна виникає і зростає головним чином завдяки навчанню (εκ διδασκαλίας), і саме тому потребує досвіду та часу, а етична (t| ηθική) народжується звичкою (εξ έθους), звідки й отримала назву: від зтос при невеликій зміні [букви](1).

(1) Тобто зміні ε на η; έθος "звичка" та ήθος "норов, характер" (звідки походять терміни "етичний, моральний тощо") - однокореневі слова.

Звідси ясно, що жодна [20] з етичних доброчесностей не народжується в нас за природою, бо все природне не може привчатися (εθίζεται) до чого б то не було. Так, наприклад, камінь, який за природою падає вниз, не привчиш підійматися вгору, привчай його, підкидаючи вгору, хоч тисячу разів; а вогонь не [привчиться рухатися] вниз, і ніщо інше, маючи за природою певний [образ існування], не привчиться до іншого.

Отже, не від природи і не всупереч природі існують у нас доброчесності, але придбати їх для нас [25] природно, завдяки ж привчанню (δια του έθους) ми в них удосконалюємося.

Далі, [все] те, чим ми володіємо за природою, ми отримуємо спочатку [як] його можливості (τας δυνάμεις τούτων), а вже потім здійснюємо насправді (τάς ενεργείας αποδίδομεν). Це пояснює приклад з відчуттями (επί των αισθήσεων). Адже не від частого вглядування чи вслухування ми отримуємо відчуття [зору та слуху], а [30] зовсім навпаки: маючи відчуття, ми ними скористалися, а не те щоб скориставшись- знайшли. А ось доброчесності ми набуваємо, здійснивши (ενεργήσαντες) [щось] раніше, так само як і в інших мистецтвах. Адже коли щось потрібно робити, пройшовши навчання (μαθόντας ποιεΐν), то вчимося ми, роблячи це (ποιοΰντες μανθάνομεν); наприклад, будуючи будинки, стають будівничими, а граючи на кіфарі - кіфаристами. Подібним же чином, ІЮЗЬ діючи справедливо, ми стаємо справедливими (δίκαιοι), розсудливо - розсудливими (σώφρονες), а мужньо - мужніми (ανδρείοι).

Засвідчується (μαρτυρεί) це й тим, що відбувається в державах (εν τοις πόλεσίν): адже законодавці (νομοθέταΐ), привчаючи [до законів] громадян (τους πολίτας), роблять їх добрими (αγαθούς), і таке бажання всякого [5] законодавця; а хто не досягає успіху [в привчанні] - не досягає мети, і цим відрізняється добрий державний устрій (αγαθή πολιτεία) від державного устрою поганого (πολιτείας φαύλης).

Далі, всяка доброчесність, так само як і [всяке] мистецтво, і виникає і знищується з одного й того ж і завдяки одному й тому ж. Адже граючи на кіфарі, стають і добрими (αγαθοί) і поганими (κακοί) кіфаристами. Відповідним же чином (άνάλογον) - [добрими й поганими] будівничими [10] і всіма іншими [майстрами], адже, добре будуючи, стануть добрими архітекторами, а будуючи погано - поганими. Якби це було не так, то не було б потреби і в навчанні, а всі так би й народжувалися добрими або поганими [майстрами].

Так само і з доброчесністю: адже, вступаючи в ділові стосунки [15] з людьми, одні з нас стають людьми справедливими (δίκαιοι), а інші несправедливими (οδικοί); діючи ж серед небезпек і привчаючись до страху чи до відваги, одні стають мужніми, а інші - боязкими. Те ж стосується і потягів (περί τας επιθυμίας), і гніву: одні стають розсудливими й витриманими, інші - розбещеними й [20] гнівливими, тому що поводяться по-різному. Одним словом, [повторення] однакових вчинків породжує [відповідні етичні] устої (αϊ έξεις).

Тому-то й треба визначити якості діяльностей (τας ενεργείας ποιας): відповідно до їх відмінностей розрізняються й устої. Так що зовсім не мало, а дуже багато, можливо навіть усе, залежить від того, до чого саме привчатися [25] з самого дитинства (εκ νέων).

2 (II). Таким чином, оскільки нинішні [наші] заняття не існують, як інші(2), задля споглядання (адже ми проводимо дослідження не для того, щоб зрозуміти, що таке доброчесність, а щоб стати чеснотливими (αγαθοί), інакше від них не було б жодної користі), остільки необхідно уважно розглянути те, що стосується вчинків, а саме - як [30] потрібно їх здійснювати (πώς πρακτέον αύτας); вони ж бо, як ми вже сказали(3), є визначальними, і від того, які вони, залежать устої.

Отже, чинити згідно з вірним судженням (κατά τον ορθόν λόγον πρόίττείν) - це загальне правило (το κοινόν), і ми приймемо його за основу, а поговоримо про нього пізніше, як і про те, що таке вірне судження (Ο Ορθός λόγος) і як воно співвідноситься з іншою доброчесністю(4).

1104а Умовимося, однак, заздалегідь, що давати будь-яке [визначення] вчинкам краще в загальних рисах і не точно (τύπψ και ουκ ακριβώς), згідно із сказаним на початку, що [точність] визначень необхідно співвідносити з предметом (κατά την ύλην)(5). Адже в усьому, що пов'язане з учинками та їхньою користю (τα συμφέροντα), немає нічого раз і назавжди встановленого, [5] так само як і [в питаннях] здоров'я. Якщо таким є визначення загального (του καθόλου λόγου), то ще більш неточні визначення окремого (Ь περί των καθ' έκαστα λόγος). Адже окремі випадки не може передбачити жодне мистецтво і відомі прийоми [ремесла]; навпаки, ті, що здійснюють вчинки, завжди повинні самі мати на увазі їхню доцільність і своєчасність, так само як це вимагається від лікарського мистецтва чи від [10] мистецтва кораблеводіння (της κυβερνητικής).

І все ж, хоч це й так, слід спробувати зарадити справі. Передусім слід уяснити собі те, що вони [доброчесності] за своєю природою такі, що недостача (ή ένδεια) і надлишок (ή υπερβολή) їх гублять, так само як ми це бачимо на прикладі тілесної сили та здоров'я (адже для неочевидного слід користуватися очевидними прикладами. [15] Дійсно, для тілесної сили згубні і надмірні заняття гімнастикою, і недостатні, подібно до того, як питво і їжа при надлишку і недостачі гублять здоров'я, тоді як все це в міру (τα σύμμετρα) і створює його, і збільшує, і зберігає. Так само і з розсудливістю, і з мужністю, і з іншими доброчесностями. [20] Хто всього уникає, усього боїться, нічому не може протистояти - той стає боязким, а хто нічого взагалі не боїться й іде на все - [той стає] сміливцем. Так само і вкушаючи від усякого задоволення і від жодного не утримуючись, стають розбещеними, а сторонячись, як неотесані (οι αγροΐκοί(6)), усякого задоволення, - якимись нечутливими (αναίσθητος τις). [25] Отже, надлишок (ή υπερβολή) і недостача (ή έλλείψις) згубні для розсудливості і мужності, а середина (ή μεσότης) - благотворна(7).

Але доброчесності не тільки виникають, зростають і гинуть завдяки одним і тим же [діям] і через одні і ті ж [дії], але й діяльності [згідно доброчесності] будуть залежати від них же. Так буває і з іншими [30] речами, більш очевидними, наприклад з тілесною силою: її створює щедре харчування і заняття важкою працею, а справиться з цим найкраще, очевидно, сильна людина (Ь Ισχυρός). І з доброчесностями так. Адже утримуючись від задоволень, ми стаємо розсудливими, а стаючи такими, здатні найкраще від них утримуватися. Так і з мужністю: привчаючись 1104b зневажати небезпеки і не відступати перед ними, ми стаємо мужніми, а ставши такими, найкраще зможемо протистояти небезпекам.

(III). Ознакою [тих чи інших етичних] устоїв слід вважати породжуване справами задоволення чи [5] страждання (ηδονή ή λύπη). Адже той, хто, утримуючись від тілесних задоволень, радіє (χαίρων) цьому, той розсудливий (σώφρων), а хто засмучується - розбещений (ακόλαστος); так само як той, хто з радістю протистоїть небезпекам чи принаймні не страждає від цього - мужній, а страждає [від цього] - боязкий. Адже етична доброчесність позначається в задоволеннях і стражданнях: бо якщо погані вчинки [10] ми скоюємо задля задоволення, то й від прекрасних вчинків ухиляємося через страждання.

Ось тому, як говорить Платон, з самого дитинства треба спонукати (δει ήχθαΐ) до того, щоб радіти і страждати належному (Οίς δει); саме в цьому полягає правильне виховання (Ορθή παιδεία)(8).

Далі, якщо доброчесності пов'язані зі вчинками і пристрастями, а всяка пристрасть і всякий вчинок супроводжуються задоволенням або стражданням, то [15] вже тому, мабуть, властива доброчесність пов'язана із задоволеннями та стражданнями. На це вказують і покарання (oil κολάσεις), бо це своєрідні ліки (ιατρεΐαι τινές), а ліки за своєю природою протилежні [захворюванню].

Крім того, як ми сказали раніше, всякий склад душі (πάσα ψυχής έξις) виявляє себе [20] по відношенню до того і в зв'язку з тим (προς ταΰτα και περί ταΰτα), що здатне поліпшувати його і погіршувати: стають-бо поганими (φαύλοι) через задоволення і страждання, коли їх домагаються і уникають, причому або не того, чого належить, або не так, як належить, або [невірно] в якомусь ще значенні. Ось чому доброчесність визначають навіть як деяку безпристрасність (ή απάθεια)(9) [25] і безтурботність (ή ηρεμία). Але це [визначення] не годиться, тому що не вказується як, коли і за яких ще обставин [належить бути такими].

Отже, основоположне [визначення таке]: [етична] доброчесність (ή αρετή) - це здатність чинити найкращим чином [у всьому], що стосується задоволень і страждань, а зіпсутість (ή κακία) - це її протилежність. Це ж, виявляється, очевидно, ще й з [30] наступного. Три [речі] ми обираємо і трьох уникаємо: перші три - це прекрасне, корисне і доставляюче задоволення, а другі протилежні цьому - ганебне, шкідливе, доставляюче страждання; у всьому цьому чеснотливий (Ь αγαθός) чинить правильно (κατορθωτικός εστίν), а поганий (Ь δε κακός) помиляється (αμαρτητικός εστίν), причому головним чином у зв'язку із задоволенням. Адже саме воно є загальним [35] для живих істот і супроводить [нас] у всьому тому, що підлягає обранню 1105а: адже і прекрасне, і корисне також здаються такими, що приносять задоволення.

Крім того, [почуття задоволення] з дитинства виховується в нас і зростає разом з нами, і тому важко позбутися цієї пристрасті, якою пронизане [все] життя. [Так що в наших] вчинках мірилом нам служать (κανονίζομεν τός πράξεις) - одним більше, іншим менше - [5] задоволення і страждання. Тому всі наші заняття повинні бути присвячені цьому: адже для вчинків дуже важливо, добре (ευ) чи погано (κακώς) насолоджуються (χαίρειν) і страждають (λυπεΐσθαι).

Крім того, як сказав Геракліт, із задоволенням боротися важче, ніж з шалом (θυμφ)(10), а мистецтво і доброчесність завжди народжуються там, де важче, [10] адже в цьому випадку досконалість (το ευ) вартує більшого. Так що ще й тому із задоволеннями та стражданнями пов'язано все, з чим мають справу і доброчесність, і наука про державу; дійсно, хто добре (ευ) справляється [із задоволенням і стражданням], буде чеснотливим (αγαθός), а хто погано (κακώς) - поганим (κακός). Отже, домовимося, що [етична] доброчесність має справу із задоволеннями і стражданнями, і що вона зростає [15] завдяки тим вчинкам, завдяки яким вона виникла, але вона гине, якщо цих вчинків не робити, і що діяльність її пов'язана з тими ж вчинками, завдяки яким вона виникла.

(9) Вважається, що вжитий тут Арістотелем термін Τ] 5θΐαθεΊα - безпристрасність, вивільнення від пристрастей та емоцій - сходить до Спевсіппа, племінника та учня Платона, котрий очолював Академію після смерті останнього. Однак, як етичний ідеал він формулюється дещо пізніше, з появою стоїчної філософії.

(10) Мається на увазі цитата з Геракліта, яка наводиться у Фрагментах Дільса-Кранца за Плутархом (DK 22 В 85): θυμών μάχεσθαι χαλεπόν δ γαρ ΐα> θέληι, ψυχής ώνείταν. В україномовному перекладі А. Тихолаза "З серцем боротися важко: бо чого жадає, те купує ціною душі" (Див.: ТихолазА.Г. Геракліт. - К., 1995.-С. 104-105;тамже див. аналіз можливостей перекладу θυμός. Детальніше див.: Фрагменти ранних греческих философов. Ч. 1. - М., 1989. - С. 233-234. Пор. до цього також: НВБ. - С. 703 прим. 12.

3 (IV). Можливо, хтось запитає, що ми маємо на увазі, стверджуючи, неначе справедливими треба ставати, діючи справедливо, а розсудливими -діючи розсудливо: адже якщо діють справедливо та розсудливо, то вже і справедливі, і розсудливі [20], так само як ті, хто займається граматикою і музикою, суть граматики і музиканти.

Чи, може, і в мистецтвах все не так? Дійсно, можна зробити щось грамотно і випадково, і по чужій підказці, але [істинним] граматиком буде той, хто, роблячи щось грамотно, робить це як граматик, тобто згідно з [25] граматичним мистецтвом, що міститься в ньому самому (ενаіжо).

Більш того, випадок з мистецтвами не схожий на випадок з доброчесностями. Досконалість (το ευ) мистецтва - у самих його витворах, бо досить того, щоб вони володіли певними якостями; але здійснюване згідно доброчесності не тоді справедливе [30] чи розсудливе, коли воно має ці якості, а коли [саме це] здійснення має певну якість: по-перше, воно свідоме (ε'ΐδώς), по-друге, якщо воно обрано (προαιρούμενος) і обрано задля нього самого, і, по-третє, воно упевнене (βεβαίως) і стійке (αμετακίνητους). Ці умови, за винятком самого 1105b знання (το εϊδέναι), не беруться до уваги (ου συναριθμεΐται) при опануванні (προς το έχειν) іншими мистецтвами. А при опануванні доброчесністю знання означає мало чи й зовсім нічого (θΙ)δέν ή μικρόν), тоді як інші умови - багато, навіть усе, коли вже [справедливість і розсудливість] народжуються при частому повторенні справедливих і [5] розсудливих вчинків.

Отже, вчинки (τα πράγματα) називаються справедливими і розсудливими, коли вони такі, що їх могла б здійснити розсудлива людина, а справедливий і розсудливий не той, хто [просто] здійснює такі [вчинки], але хто здійснює їх так, як роблять це люди справедливі і розсудливі.

Так що вірно сказано, що завдяки справедливим вчинкам (εκ του τα δίκαια πράχτειν) людина стає [10] справедливою, а завдяки розсудливим - розсудливою: без таких вчинків (εκ δε του μη πράττειν ταΰτα) годі й сподіватися стати чеснотливим (αγαθός). Однак у більшості своїй люди (о'І πολλοί) нічого такого не роблять, а вдаються до розмірковування і думають, що, займаючись філософією, стануть таким чином доброчесними (σπουδαίοι). Щось подібне роблять для недужих ті, що уважно слухають лікарів, але нічого з їхніх розпоряджень [15] не виконують. Бо так само як тіла при такому лікуванні не будуть здорові, так і душа тих, хто так філософствує.

4 (V). Після цього слід розглянути, що таке доброчесність (] αρετή). Оскільки [20] в душі бувають три [речі] - пристрасті (τα πάθη), здатності (α'ι δυνάμεις) і устої (α'ι έξεις), то доброчесність, очевидно, співвідноситься з однією з цих трьох речей. Пристрастями, [або переживаннями], я називаю потяг (ή επιθυμία), гнів (ή οργής), страх (Ь φόβος), відвагу (το θάρσος), заздрість (Ь φθόνος), радість (ή χαρόί), любов (ή φιλία), ненависть (το μίσος), тугу (Ь πόθος), заздрість (6 ζήλος), жалість (5 έλεος) - узагалі [все], чим супроводжується задоволення (ή ηδονή) чи страждання (ή λύπη). Здатності - це те, завдяки чому ми вважаємося підвладними цим пристрастям (παθη-τίκοί), завдяки чому нас [25] можна, наприклад, розгнівати, чи примусити страждати, чи розжалобити. Етичні устої, [чи склад душі], це те, внаслідок чого ми добре чи погано (ευ ή κακώς) володіємо [своїми] пристрастями, наприклад гнівом: якщо [гніваємося] шалено (σφοδρώς) або мляво - то володіємо погано, якщо тримаємося середини - то добре. Точно так і з усіма іншими пристрастями.

Отже, ні доброчесності (άι άρεταί), ні вади (άι κακ'ιαι) не суть пристрасті, тому що [30] за пристрасті нас не називають ні доброчесними, ні поганими, за доброчесності ж і вади називають, а також тому, що за пристрасті нас ні хвалять, ні гудять (адже не хвалять за страх і не гудять за гнів взагалі, але за якийсь [певний]). 1106а А ось за доброчесність і вади ми гідні і похвали, і осуду.

Крім того, гніваємось і боїмося ми не навмисно (απροαιρέτως), а доброчесності -· це, навпаки, деякий свідомий вибір (προαιρέσεις τινές), або вони його передбачають (оіж άνευ προαιρέσεως). До того ж, у зв'язку з пристрастями кажуть [5] про рухи [душі], а в зв'язку з доброчесностями й вадами - не про рухи, а про якісь схильності (ου κινεΐσθαι αλλά διακεΐσθαί πως). Тому-то доброчесності - це не здатності: адже нас не вважають ні чеснотливими (αγαθοί), ні поганими (κακοί) за здатність взагалі що-небудь витерпіти (πάσχειν), і нас не хвалять за це і не засуджують. Крім того, здатності в нас від природи, а добрими чи поганими [10] за природою ми не буваємо. Раніше ми вже сказали про це. Оскільки ж доброчесності - це не пристрасті і не здатності, то виходить, що це устої.

Отже, що є доброчесність по родовому поняттю (τω γένει) сказано.

5 (VI). Одначе, треба не тільки сказати, що доброчесність - це [етичні] устої, але й [сказати], [15] які вони. Таким чином, слід сказати, що всяка доброчесність і надає досконалості тому, доброчесністю чого вона є, і додає досконалості справі, що виконується ним. Так, наприклад, доброчесність ока робить доброчесним (σπουδαίος) і око і його справу (το έργον), бо завдяки доброчесності ока ми добре бачимо. Подібним чином і доброчесність коня робить коня доброчесним (σπουδαίος), [20] добрим (αγαθός) для перегонів, для верхової їзди та для протистояння ворогам на війні.

Якщо так воно є в усіх цих випадках, то й доброчесність людини - це, мабуть, такий склад [душі], при якому відбувається становлення доброї людини і при якому вона добре виконує свою справу. Яка це справа, ми вже сказали(11), а крім того, [25] це стане ясним, коли ми розглянемо, яка природа доброчесності.

(11) Див.: 1104а10-27.

Отже, у всьому безперервному і ділимому можна взяти частини великі, менші і рівні, причому або по відношенню один до одного, або по відношенню до нас; а рівність (το ίσον) - це деяка середина (μέσον τι) між надлишком і недостачею.

Я називаю серединою речі (του πράγματος μέσον) [30] рівновіддалене від обох країв, причому ця [середина] одна і для всіх однакова. Серединою ж по відношенню до нас я називаю те, чого не є ні надмірно, ні недостатньо; така середина не одна і не однакова для всіх. Так, наприклад, якщо десять багато, а два мало, то шість приймають за середину: адже наскільки шість більше двох, настільки ж менше десяти, а це і є [35] середина по арифметичній пропорції (κατά την άριθμητικήν αναλογία ν)(12).

Але не слід розуміти (ληπτέον) так середину по відношенню до нас. Адже якщо їжі на десять мін багато, а на 1106bдві - мало, то наставник у гімнастичних вправах (Ь αλε'ιπτης) не замовлятиме [їжі] на шість мін, тому що й цього для даної людини може бути [дуже] багато або [дуже] мало. Для Мілона(13) цього мало, а для початківця - багато. Так і з бігом і боротьбою. Тому надлишку і недостачі всякий [5] знавець (πάς επιστήμων) уникає, шукаючи середини і обираючи для себе [саме] її, причому середину не самої речі, а середину для нас.

Якщо ж усяка наука успішно здійснює свою справу (τ6 έργον) таким ось чином, тобто прагнучи до середини [10] і до неї ведучи свої результати (τέχ έργα) (звідки звичай говорити про справи, виконані досконало, "ні відняти, ні додати", маючи на увазі, що надлишок і недостача згубні для досконалості (το ευ), а дотримування середини - рятівне, причому добрі (αγαθοί) майстри, як ми стверджуємо, працюють з оглядкою на це [правило]), то й доброчесність, яка, так само як [15] природа, і точніше і краще мистецтва будь-якого [майстра], буде, мабуть, попадати в середину.

Я маю на увазі (λέγω) етичну доброчесність (την ήθικήν), бо саме вона позначається на пристрастях і вчинках, а тут і виникає надлишок, недостача і середина. Так, наприклад, у страху і відвазі, у потягу, гніві і жалю, [20] і взагалі в задоволенні і в стражданні, можливе і "більше" і "менше", а і те і інше - не добре (ОІЖ ευ). Але все це - в належний час, за належних обставин, відносно належного предмета, задля належної мети і належним чином - є середина і найкраще (άριστον), що якраз і властиво доброчесності.

Точно так і в вчинках буває надлишок, недостача і середина. Доброчесність проступає у пристрастях [25] і вчинках, а в цих останніх надлишок - це огріх і недостачу [теж не похвалять], тоді як середина похвальна і успішна; а і те і те прираховують до доброчесності.

Доброчесність, таким чином, є деяке дотримування середини (με-σότης τις); принаймні, вона існує остільки, оскільки її досягає.

Додамо до цього, що погрішувати (άμαρτάνείν) можна багатьма способами (бо зло (το κακόν), як образно висловлювалися [30] піфагорійці, належить безмежному (του απείρου), а благо (το αγαθόν) - конечному (του πεπερασμένου)(14)), тоді як чинити правильно (κατορθουν) можна тільки одним-єдиним способом (недаремно перше легке, а друге важке, адже легко хибити, важко влучити). У цьому, отже, причина тому, що надлишок і недостача властиві зіпсутості (της κακίας), а дотримування середини - доброчесності.

[35] Кращі ж бо люди прості, багатогранний порок(15)

6. Таким чином, доброчесність є свідомо обираний склад (ή έξις προαιρετική) [душі], що полягає у дотримуванні середини по 1107а відношенню до нас, причому [середини,] визначеної таким судженням, яким визначить її розсудлива людина (о φρόνιμος). Середина знаходиться між двома [видами] зіпсутості, один з яких - від надлишку, другий - від недостачі. А ще й тому [доброчесність означає дотримування середини], що як у пристрастях, так і в [5] учинках вади переступають належне або в бік надлишку, або в бік недостачі, доброчесність же [уміє] знаходити середину і її обирає.

Саме тому по суті (κατά την οϋσ'ιαν) і по поняттю (κατά τον λόγον), що визначає суть її буття, доброчесність є дотримування середини, а з точки зору вищого блага (κατά το άριστον) і досконалості (κατά το ευ) - дотримування вершини (άκρότης).

Однак не всякий вчинок і не всяка пристрасть допускає середину, бо в деяких [пристрастей] у самій назві [10] виражена погана якість (φαυλότης), наприклад: злорадство (t| επιχαιρεκακ'ια), безсоромність (t| αναισχυντία), заздрість (ή φθόνος), а з учинків - перелюбство (ή μοιχεία), крадіжка (ή κλοπή), людиновбивство (ή ανδροφονία). Все це і подібне цьому вважається поганим саме по собі, а не за надлишок чи недостачу, а значить, у цьому ніколи не можна чинити правильно, [15] можна тільки погрішувати (αμαρταυειν); і "добре" або "не добре" неможливо в таких [речах; наприклад, неможливо] перелюбствувати з ким, коли і як слід; взагалі здійснювати який би то не було з таких [вчинків]-значить погрішувати. Будь це не так, можна було б очікувати, що в несправедливих вчинках, боягузтві, розпусті можливі середина, надлишок і недостача [20], адже тоді було б можливо принаймні дотримування середини в надлишку і в недостачі, а також надлишок надлишку і недостача недостачі. І подібно до того як не існує надлишку розсудливості і мужності, тому що середина тут - це якась вершина, так і [в названих вище вадах] неможливе ні дотримування середини, ні надлишок, ні недостача, але, коли так чинять, [25] погрішують. Адже взагалі-то, неможливе ні дотримування середини в надлишку і недостачі, ні надлишок і недостача у дотримуванні середини.

7 (VII). Треба не тільки дати загальне визначення [доброчесності], але й узгодити його з кожним [її] окремим [виявом]. Дійсно, у тому, що [30] стосується вчинків, загальні визначення дуже широкі, окремі ж ближчі до істини: адже вчинки - це все окремі випадки, і [визначення] повинні узгоджуватися з ними. Тепер це слід представити на наступній таблиці.

Отже, мужність (η ανδρεία) - це дотримування середини 1107b між страхом (Ь φόβος) і відвагою (ή θάρρη); назви для тих, у кого надлишок безстрашності (ή αφοβία), немає (як і взагалі багато що не має імені), а хто надто відважний - сміливець (Ь θρασύς), хто надто жахається і недостатньо відважний - боягуз (Ь δειλός).

У зв'язки із задоволеннями (περί ήδονάς) і стражданнями [5] (περί λύπας) (страждання маються на увазі не всі, у меншій мірі і <не в тому ж значенні>, [що задоволення]), дотримування середини - це розсудливість (ή σωφροσύνη), а надлишок - розбещеність (ή ακολασία). Люди, яким би не вистачало [чутливості] до задоволень, навряд чи існують; саме тому для них не знайшлося назви, то ж нехай вони будуть "нечутливі" (ο'ι αναίσθητοι).

Що стосується давання (ή δόσις) майна і його придбавання (ή λήψΐς), то дотримування в цьому середини - [10] щедрість (ή έλευθεριότης), а надлишок і недостача - марнотратство (t| ασωτία) і скупість (t| ανελευθερία). Ті, у кого надлишок, і ті, у кого недостача, чинять при [даванні і придбаванні] протилежним чином. Дійсно, марнотратник (Ь άσωτος) надмірно витрачає і недостатньо придбаває, а в скупого надлишок у придбаванні і недостача у витратах. Звичайно, зараз ми даємо визначення [15] в загальному вигляді і в основних рисах, і цим тут задовольняємося, а згодом ми дамо [всьому] цьому більш точні визначення(16).

З відношенням до майна пов'язані і інші схильності (ос'І διαθέσεις). Дотримування середини тут - пишність (ή μεγαλοπρέπεια) (пишний адже не те ж, що щедрий: перший виявляй себе у великому, другий - у малому), а надлишок тут - несмак і банальність [20] (ή άπειροκαλία καΐ ή βαναυσ'ια) і недостача - дріб'язковість (ή μικροπρέπεια). Ці [вади] відрізняються від тих, що співвідносяться із щедрістю, а чим саме, буде сказано нижче(17).

(16) Див.: 1119b19-1122а16.

(17) Див.: 1122а20-29, 1122b10-18.

По відношенні до честі (ή τιμή) і безчестя (ή όαΐμ'ΐα) дотримування середини - це величавість (f] μεγαλοψυχία), надлишок іменується якоюсь бундючністю (ή χαυνότης), а недостача - приниженістю (ή μικροψυχ'ια).

Подібно до того як, за нашим судженням, щедрість співвідноситься з пишністю, відрізняючись <від неї> тим, що має справу з незначними речами (περί μικρό), так і [25] якась інша схильність співвідноситься з величавістю, оскільки величавість пов'язана з високою честю, а ця схильність - з невисокою. Адже можна прагнути до честі стільки, скільки належить, а також більше чи менше, ніж належить, і той, чиї прагнення надмірні, - честолюбний (φιλότιμος), чиї недостатні - нечестолюбний (αφιλότιμος), той же, хто дотримується середини (Ь μέσος), [30] не має назви (ανώνυμος). Не мають назви і [відповідні] схильності (α'ι διαθέσεις), за винятком честолюбства (ή φιλοτιμία) у честолюбця. Звідси випливає, що крайнощі (о'І άκροι) присуджують собі найменування проміжку і ми іноді називаємо того, хто тримається середини, честолюбним, а іноді нечестолюбним і хвалимо то 1108а честолюбного, то нечестолюбного.

З якої причини ми так робимо, буде сказано згодом(18), а зараз поміркуємо про інші схильності застосованим тут способом (κατά τον ύφηγημένον τρόπον).

Можливий надлишок, недостача і дотримування середини у зв'язку з гнівом (περί την οργή), причому відповідні [5] схильності, очевидно, безіменні; і все ж, називаючи витриманою (πράος) людину, що тримається в цьому середини, називатимемо дотримування середини рівністю (πραότης), а з людей крайнощів той, у кого надлишок, нехай буде гнівливим (οργίλος), і його вада гнівливістю (όργιλότης), а у кого недостача - якимсь негнівливим (αόργητός τις), і йог