Флавій Авіан
Байки
Переклад М.Борецького


© Avianus

© М.Борецький (переклад з латини), 1977, 2000

Джерело: Давня римська поезія в українських перекладах і переспівах. Л.: Світ, 2000. 328 с. - С.: 294-301.

Сканування та коректура: Aerius, SK (ae-lib.org.ua), 2004


Зміст

1. Нянька і Дитя

2. Черепаха і Орел

3. Краб і його мати

4. Вітер і Сонце

9. Два Приятелі і Ведмідь

11. Два Горщики

16. Дуб і Очерет

18. Чотири Бики і Лев

19. Ялина і Терен

21. Пташка і жнива

22. Жадібний і Заздрісний

27. Ворона і дзбанок

32. Хлібороб і Воли

39. Воїн, що спалює зброю

 


 

 

1. НЯНЬКА І ДИТЯ

Якось селянка дитя, що заходилось плачем, лякала:

    - Як не замовкнеш, тебе лютий вовчище ковтне!

Вовк легковірний почув ці обіцянки і під дверима

    В марних надіях без сну довго вночі пильнував.

Врешті дитя, натомившись од сліз, сном глибоким заснуло,

    Й навіть надію тоді втратив голодний хижак.

Вгледіла вовкова жінка, що муж повертається з ловів

    В рідний берліг лісовий дуже голодним і злим,

Й мовила: - Чом не несеш ти додому нічого, щелепу

    Чом ти відвісив без сил й хмуриш охляле лице? [295]

- Ах, не дивуйся,- їй вовк відповів,- обманувся я люто

    Й ледве нещасний утік - марно, без здобичі втік.

Здобич яка ж бо, спитаєш, дістатись могла та надія

    Збутись, якщо всі слова Няньки брехливі були?

Добре хай зважить собі оце все і науку цю схопить

    Той із людей, хто жінкам й клятвам їх вірити звик.

 

 

2. ЧЕРЕПАХА І ОРЕЛ

Якось одна Черепаха крилатим птахам обіцяла,

    Що, як її хтось із них в небо підніме і знов

Спустить на землю, вона із пісків Еритрейського моря

    Перли блискучі збере й дасть в нагороду за це.

Гнівалась дуже на себе, бо через повільність нічого

    їй не вдавалось зробить - мляво весь день лиш повзла.

Врешті, коли ще й орлу обіцянь надавала брехливих,

    Мова лукава її стріла підступність таку ж.

Тож, коли мчала до зір на неправдою куплених крилах,

    В кігтях жорстоких орла смерть тут спіткала свою.

Глянувши смерті у вічі у тім підхмарнім ефірі,

    Тужить вона, що її сповнитись мрії змогли.

Цим вона застерегла осоружне неробство повчально,

    Що без найбільших зусиль не досягнути небес.

Так по заслузі карають того, хто до більшого прагне,

    Хто у гордині своїй дметься від слави без меж.

 

 

3. КРАБ І ЙОГО МАТИ

Краб, коли посувався назад, кривуляючи дуже,

    Спину лускату весь час бив об каміння в воді.

Прагнула мати, щоб хвацько син рухався кроком моторним,

    І спонуканням таким, кажуть, вмовляла його:

- Не кривуляй так, мій сину, з путі не збивайся постійно,

    Не посувайся назад звивистим шляхом таким.

Кроком ретельним, однак, посувайся стежиною прямо,

    І безпечно крокуй ти по дорозі вперед.

Син відповів: - Я зроблю так, лиш ти йди попереду мене,

    Впевнено слідом піду, вказуй-но правильний шлях!

Бо нерозумно ж тобі, у той час як сама ходиш криво,

    Строго судить помилки іншого й гудити їх.

 

 

4. ВІТЕР І СОНЦЕ

Раз у присутності зір із могутнім Юпітером гостру

    Сварку зчинили Борей лютий і лагідний Феб,

Хто з них скоріше своє доведе до кінця починання -

    В полі ж якраз мандрівник шляхом помалу ішов.

Тож ухвалили, що виграє той в суперечці, хто зможе [296]

    Змусити мандрівника скинути з себе свій плащ.

Зразу ж під тиском вітрів загуділо навколо повітря,

    Зливою рясно униз дощ холоднющий поливсь.

А подорожній щільніше подвійним плащем обгорнувся -

    Марно бурхливі вітри тягнуть за складки плаща.

Феб у цю мить наказав ніжним променям стиха міцніти,

    Щоб їхнє сяйво слабке спекою стало нараз.

І подорожній, аби відпочило натомлене тіло,

    Зняв одежину свою й всівся без сил на землі.

Феб-переможець тоді став повчати богів, що зібрались:

    - Хто починає з погроз, не переможе ніяк!

 

 

9. ДВА ПРИЯТЕЛІ І ВЕДМІДЬ

В мандрах по горах незвіданих і по кривих межигір'ях

    Стежкою раз чоловік разом з приятелем йшов.

В повній безпеці себе почували, бо спільним зусиллям

    Вдвох побороти могли будь-які лиха й біду.

Та, коли в бесідах різних вони крокували спокійно,

    Раптом дорогу Ведмідь загородив їм обом.

Перший одразу побіг, за дубове гілля ухопився

    І боязким вантажем в кроні зеленій повис.

Другий не рушився з місця, лишившись один, а зумисно

    Впав і припав до землі - мертвим прикинувся він.

Прагнучи здобичі, люта звірина підбігла скоренько,

    В кігті схопила криві бідного і підняла,

Тільки від страху жахливого тіло немов задубіло,

    Начебто вийшло з костей ніжне життєве тепло.

Тож чоловіка Ведмідь, вважаючи трупом смердючим,

    Кинув на землю й пішов в лігво голодним, як був.

Врешті, коли заспокоїлись і до розмов повернулись,

    Той, що скоріше утік, досить нахабно спитав:

- Що, розкажи-но, тобі той Ведмідь говорив наодинці?

    Довго й багато тобі щось він на вухо шептав!

- О, він багато казав. Ось найкраща порада, якою

    Мушу постійно в житті я керуватись тепер:

- Друзів,- сказав той Ведмідь,- вибирай ти собі обережно,

    Щоби у лапи тебе лютий хижак не схопив!

 

 

11. ДВА ГОРЩИКИ

Берег підмила ріка й захопила два горщики. Стрімко

    Хвилі рвучкі понесли їх поряд себе вперед.

Різна обох їх матерія, різні майстри їх створили:

    Вилили з бронзи один, другий із глини постав.

Рухом незгідним й безладним ламкий і міцний відзначались,

    Шляхом неясним вперед мчався й мінливий потік.

Щоб не розбити, штовхнувши, товариша з глини, поклявся [297]

    Бронзовий горщик, що йти буде весь час віддалік.

Глиняний, все ж боячись, щоб важкий не зашкодив легкому,-

    Завше нема до вельмож віри в незнатних людей -

Каже:- Хоч ти тут мене заспокоюєш клятвами палко,

    Страх перед лихом з душі не прожену я ніяк!

Бо чи на тебе мене, чи на мене тебе кинуть хвилі,-

    Завжди один тільки я горя зазнаю й страждань!

 

 

16. ДУБ І ОЧЕРЕТ

Вітру скаженим поривом повалений й вирваний з грунту

    Разом з корінням, упав дуб із гірських верховіть.

Води бурхливі гірського потоку його підхопили

    Й винесли згодом в русло плинне й широке ріки.

Стовбур високий, стрункий течія по річці носила,

    Врешті ламкий очерет дуба тягар зупинив.

Дуб здивувався тоді, що, маючи мало коріння,

    Міцно стоїть очерет у швидкоплинній воді.

Сам він, хоч стовбур могутній у нього, звалився на землю,

    Ніжна ж тростина таку бурю зуміла знести.

Тут гомінкий очерет пояснив йому шепотом тихим,

    Що саме слабість йому сил додає у біді:

- Ти зневажаєш стрімкі буревії і грози жорстокі,

    І через те дужий шквал їхній долає тебе.

Я ж підкоряюсь покірно зростаючій буряній силі,

    Навіть легенький вітрець я не зневажу - схилюсь.

Рвучко на стовбур твій сильний вітри налітають шалені,

    Мною ж обдурені так линуть вітри в далечінь.

Вчать нас слова ці, що марно чинити нам опір могутнім,-

    Лиш потихеньку біду грізну здолаємо ми.

 

 

18. ЧОТИРИ БИКИ І ЛЕВ

Розповідають, що раз чотирьох биків величезних

    Так згуртувала в лугах дружба велика й міцна,

Що не могли їх ніяк розлучити ніякі блукання,-

    З паші щоденно вони дружно вертались гуртом.

Кажуть, що лев велетенський їх навіть злякався у лісі,

    Бо, об'єднавшись, вони стріли рогами його.

Страх не велів хижаку на здобич таку посягати,

    І не відважився лев дружних займати биків.

Хоч і хоробрим він був і відомим з жорстокості вчинків,

    З силами всіх чотирьох сам він зрівнятись не міг.

Отже, словами підступними спробував дружбу розбити,

    Сваркою прагнув хижак цих роз'єднати тварин.

Каверзним словом й лихим посваривши тих друзів нарешті,

    Лев на нещасних напав і розірвав на шматки.

Хтось з них промовив тоді: - Хто погідне життя хоче мати, [298]

    Той хай науку собі винесе з смерті биків:

Хай же не квапиться вуха для слів підставляти облудних,

    Вірністю друзів старих хай не погребує він!

 

 

19. ЯЛИНА І ТЕРЕН

Найкрасивіша ялина сміялась над терном колючим,

    Сварку коли почали з приводу їхніх красот.

Бо недостойно, мовляв, сперечатися з тими красою,

    З ким не єднають її жодні заслуги в житті.

- Тіло моє,- говорила ялина,- до хмар аж сягає

    І до зірок підійма крону величну мою.

Посеред палуби нас на місці почесному ставлять,

    І надувають вітри складки вітрильних одеж.

Постать, о терне, твою колючки спотворюють гострі,

    Тож із презирством усі люди минають тебе.

Терен їй так відповів: - Тепер своїм хвалишся щастям

    И ганиш з погордою ти огріхи тіла мого.

Та коли грізна сокира красу твою буде рубати,

    Як ти захочеш тоді мати мої колючки!

 

 

21. ПТАШКА І ЖНИВА

Полю потомство своє довірила пташка маленька,

    Як зеленіли на нім, зріючи, жовті хліба.

Хліб той бажаючи зняти з ламкого стебла, до сусідів

    По допомогу пішов, просячи їх, хлібороб.

Мові повірили тій неоперені ще пташенята

    І вже готові були з рідних пенатів тікать.

Та повернулася мати і їм не веліла втікати,

    Мовивши: - Користь яку люди чужі принесуть?

Знову покликав пан приятелів любих на поміч,

    Мати безпечною знов в полі лишилась своїм.

Та як відчула, що руки надійні до праці беруться,

    Що хлібороб вже узяв в руки кривого серпа,

Мовила: - Бідні мої, покидаймо улюблене поле,

    Бо він надіється вже тільки на сили свої.

 

 

22. ЖАДІБНИЙ І ЗАЗДРІСНИЙ

Щоб загадкову натуру людей розгадати, Юпітер

    З неба високого шле Феба на землю до них.

Двоє якраз до богів молитви посилали несхожі:

    Заздрісним був з них один, другий надмірно скупий.

Феб придивився до них й посередником вирішив бути

    їм обидвом, молитви вислухав їх і сказав:

Будуть прихильні боги, й того, що перший попросить,

    Другому зразу ж дадуть в два рази більше вони. [299]

Зразу скупий, що не міг утробу наситити вдосталь,

    Сам на нещастя собі взяв молитви всі назад,

Бо сподівався, що зможе молитвою другого вдвічі

    Більший отримати дар від милосердних богів.

Заздрісний, бачачи, що компаньйон зазіхає на більше,

    Хоче зловтішно собі, власному тілу біди

Й просить богів, аби ті погасили одне його око,

    Щоб на обидва осліп жадібний недруг його.

Все зрозумів Аполлон, посміявся над долею смертних,

    Тут же Юпітеру всю правду про зло розповів

Й заздрощі люті, що прагнуть, радіючи з лиха чужого,

    Радо терпіти свої власні нещастя й біду.

 

 

27. ВОРОНА І ДЗБАНОК

Спрагла до краю ворона побачила дзбанок великий,

    Що на самому дні трішки води зберігав.

Довго вона намагалась на поле вилити воду,

    Щоб заспокоїти так спрагу велику свою.

Марні, одначе, були всі зусилля. Розгнівана птиця

    Ще до нових хитрувань спритно вдається тоді:

В дзбанок малих камінців наносила, й вода піднялася

    Досить високо, тож птах легко напитися зміг.

Це нас повчає, що розум є значно більшим від сили:

    Розум й ворону навчить вправно добитись мети.

 

 

32. ХЛІБОРОБ І ВОЛИ

Раз селянин свого воза, що сильно загруз у калюжі,

    Разом з волами в ярмі напризволяще лишив,

Сів бездіяльно у марних надіях, що жертви, які він

    В храмах приносив богам, тут допоможуть йому.

Й зараз владика Тірінфу сказав із високого неба

    (Саме до нього звертавсь той у своїх молитвах):

- Йди і бичем ти своїм піджени-но волів до роботи,

    Спробуй тягнути і сам з ями колеса тяжкі.

Лиш приступивши до дій, надихнувшись на діло велике,

    Зможеш до власних благань ти прихилити богів.

Знай, що боги є байдужі до подарунків лінивців,

    Отже, працюючи сам, клич теж на поміч богів.

 

 

39. ВОЇН, ЩО СПАЛЮЄ ЗБРОЮ

Змучений битвами воїн богам урочисто поклявся:

    Вогнище я розведу й зброю дощенту спалю

Й ту, що давав переможцеві в битві, гинучи, натовп,

    И ту, яку зміг відібрать утікачам-ворогам.

Час надійшов уже сповнить обітницю. Воїн розводить [300]

    Вогнище і раз у раз кидає зброю в огонь.

Раптом сурма бойова, протестуючи, хрипло рокоче,

    Що безневинно вона в полум'я ватри іде.

- Я власноручно ніколи у тіло твоє не ввігнала

    Зброї ніякої, й ти не заперечиш цього.

Я тільки співом своїм закликала до битви всю зброю

    Й голосом тихим, і в тім свідками будуть зірки!

Кидає воїн бунтарку в тріскучий вогонь зі словами:

    - Хай же спіткають тебе гірші і кара, і біль!

Бо хоч сама ти напасти не можеш і навіть не смієш,

    Гіршим оте є, що ти інших штовхала до зла.

 


© Aerius, 2004


Аватан Фотошоп необычный фоторедактор.