Головна < Історія літератури <    
Українська банерна мережа

Андрій Білецький
Було колись над Іліоном...
(2006)


© Андрій Білецький, 1978, 2006

Джерело: Гомер. Іліада. Харків: Фоліо, 2006. 414 с. - С.: 3-25.

Скануваня і коректура Aerius, Diodor (ae-lib.org.ua), 2007


«Іліада» - один із найдавніших, найвидатніших і найвеличніших творів світової літератури. Значення «Іліади» можна вимірювати не лише її впливом на світову літературу, а й кількістю мов, на які її було перекладено, числом цих перекладів, їхніх видань і перевидань.

За відтворення рідною мовою «Іліади» не раз брались і українські поети-перекладачі. І от перед нами ще один повний поетичний переклад цього епосу, що його слухають і читають люди в усьому світі вже не менше, як 2700 років. Чи лише тому, що цей віршований епічний твір такий давній, його читають і слухають - зрідка в оригіналі, а найчастіше - в перекладі різними мовами світу? Очевидно, є в ньому щось таке, що привертає до себе увагу звичайних слухачів та читачів і вчених-дослідників.

* * *

З «Іліади» й «Одіссеї» починається давньогрецька література. Греки ставили їх вище за все, що було створено ними в художній літературі. Автор трагедій Есхіл сказав про свої твори, що вони є лише «крихтами з розкішного бенкетного столу Гомера». Ці епічні поеми стали для греків скарбницею поезії, джерелами давньої історії і взагалі найвищої мудрості. На легендарного автора цих поем - Гомера - ми знаходимо посилання в різних літературознавчих, історичних, політичних, філософських трактатах як на найвищий авторитет. «Іліада» й «Одіссея» стали такими невід'ємними складниками античної культури, що з них починалася і ними закінчувалася всяка освіта. Слід сказати, що гаданому авторові цих епічних творів було побудовано храм Гомерейон у столиці Єгипту Александрії за правління Птолемея IV Філопатора, де Гомерові віддавали шану, як богові, перед його статуєю, яку оточували символічні зображення міст чи країв, що сперечались між собою за право бути місцем його народження. Про поширеність рукописів «Іліади» й «Одіссеї» в античному світі можна скласти уявлення хоча б із того, що більше половини знайдених у Єгипті на початку XX ст. літературних папірусів складають уривки обох епічних поем. [3]

Мова, стиль, образи, ідеї цих творів пронизують всю античну літературу. Великий грецький філософ Платон сказав про Гомера: «Цьому поетові Еллада завдячує своїм духовним розвитком». Крім їх суто поетичних достоїнств, «Іліада» й «Одіссея» цінні для нас ще й тим, що, незважаючи на властиві кожному епосові перебільшення і прикрашування зображуваного, вони розкривають перед нами картину суспільного життя грецьких племен давньоахейської епохи, героїчного віку XIII-XII ст. до н. є. і VIII ст. до н. є., на яке припадає перше оформлення «Іліади».

Отже, ім'я Гомер ми вживаємо для означення невідомих нам малоазіатських іонійських поетів VIII ст. до н. є. Остаточно «Іліада» була завершена і зафіксована на письмі, згідно з античною традицією, - десь наприкінці VI ст. до н. є. Немає сумніву в тому, що навіть і після цієї фіксації тексти обох епічних поем зазнали певних змін - скорочень і додатків (так званих інтерполяцій).

«Іліада» склалася як твір усної народної поезії, що увібрав у себе поетичні багатства так званої мікенської, чи давньоахейсьйої, епохи. Коли цей епос виконувався мандрівними поетами (по-грецькому аойдой) і виконавцями творів (рапсодой), ще не існувало авторського права і поняття про плагіат, яких загалом не знає народна творчість. Складове письмо (так зване лінійне письмо) мікенської епохи остаточно вийшло з ужитку, до того ж його й не застосовували для запису художніх творів. Нову ж систему письма - грецький алфавіт - почали вживати, і то в дуже обмежених масштабах, лише з середини VIII ст. до н. є. Спочатку його використовували тільки для дуже коротких записів, тож твори певних авторів так званої архаїчної епохи (700-500 рр. до н. є.) спершу існували в усному виконанні, і лише в другу половину цієї епохи їх почали записувати.

У зв'язку з письмовою фіксацією художніх творів не байдужою стала ідея авторства, ідея літературної власності, чужа для общинно-родового ладу і початкових форм класового суспільства, для періоду його становлення. Отже, недоречно було б запитувати, хто був першим автором «Іліади»; лише можна констатувати, що підчас письмового запису цього твору в античному світі міцно усталилось, що автором «Іліади» та інших епічних творів (з яких ще збереглася «Одіссея») був саме Гомер. Ця особа така ж легендарна, як Езоп - гаданий автор давньогрецьких байок. Робити якісь висновки про особи авторів або про особу останнього автора «Іліади» з відомого нам тексту можна тільки в таких напрямах: вони добре обізнані з географією північно-західного узбережжя Малої Азії, їм відомі поетичні традиції мікенської епохи, вони жили наприкінці так званої «геометричної епохи» (інша назва - «темні віки», - початок залізного [4] віку - 1100-700 рр. до н. є.). На основі реалій (матеріальної культури) й посилань на деякі історичні факти можна гадати, що між остаточною формою «Іліади» (тобто яку ми взагалі знаємо) і «Одіссеї» минуло не менше, як сто років. Це, звичайно, перекреслює можливість категорично твердити, що обидва ці епічні твори належали одному авторові. Отже, якщо ми тепер і вживаємо ім'я Гомер і назву Гомерів епос, то тільки суто умовно.

«Іліада» і «Одіссея» дають нам можливість встановити характерні ознаки народного епосу: якнайширший показ описуваної дійсності, зображення видатних подій у житті народу, повільність розвитку дій, об'єктивність розповіді, безсторонність оповідача, щедре вживання різних поетичних зворотів, зокрема порівнянь, метафор і взагалі так званих тропів, наявність часто повторюваних словосполучень - іноді цілих рядків, іноді сполучень означуваних слів із означеннями, сталі епітети при іменниках (так званий формулярний стиль).

Незважаючи на численні відхилення - вклинення епізодів, не пов'язаних із основною лінією сюжету, композиція як «Іліади», так і «Одіссеї», без сумніву, старанно продумана. В «Іліаді» дія починається із сварки проводиря фессалійських ахейців сина Пелея та морської богині Фетіди Ахіллеса (Ахілла) і головного велителя всього ахейського війська, правителя Мікен, сина Атрея Агамемнона. Скривджений Агамемноном Ахіллес, розгнівавшись, залишає із своїми воїнами поле бою, і в його відсутність, незважаючи на героїзм інших ахейських проводирів, починаються нещастя ахейців. Гнів Ахіллеса - основна тема «Іліади». Всі інші епізоди так чи інакше пов'язані з цією темою. Своєї кульмінації основна тема досягає в XXII пісні (піснею названо кожен із двадцяти чотирьох розділів в обох гомерівських поемах), коли Ахіллес після смерті Патрокла, вбитого Гектором, мириться з Агамемноном і, жадаючи помститися, вбиває Гектора та багатьох троянських воїнів. Проте, хоч основну тему нібито й вичерпано, «Іліада» на цьому не закінчується. Ще дві пісні (XXIII і XXIV) присвячено похорону Патрокла й викупу в Ахіллеса тіла Гектора та похорону троянського героя. Ці пісні створено для того, щоб показати ахейських і троянських героїв не лише як нещадних вояків - винищувачів ворогів, але і як людей, що їм зовсім не чужі такі людські емоції, як жаль і співчуття. Завершальні епізоди виявляють справжню гуманність автора епосу. Ще від античних часів дослідники «Іліади» звертали увагу на її драматизм, у якому сполучаються трагічні й комічні моменти. Цей драматизм полягає в переважанні діалогів дійових осіб - прямої мови - над оповідними частинами - авторською мовою. Постійна напруженість дії, незважаючи на численні відхилення [5] від основної сюжетної лінії і уповільнення викладу, збільшується тим, що обидві сторони - і ахейська, і троянська - заздалегідь знають свою долю: місто Пріама має бути зруйноване, але ціною багатьох людських жертв з обох ворогуючих сторін.

Фатум - присуд долі - тяжить над обома світами - світом богів і світом людей. Світ богів - це ідеалізоване відображення світу людей, його панівної верхівки. Навіть володар Олімпу - цар богів Зевс - змушений коритися долі. Хоч він і прихильно ставиться до троянців, зокрема до Гектора, не може, проте, запобігти їхній загибелі. Але і боги, і люди вільні в своїх учинках, які можуть лише або прискорити, або уповільнити те, що неминуче має статися.

Всі події обох світів описано як дуже правдоподібні, з усіма життєвими подробицями, і це дає дослідникам право на визначення стилю давньогрецького епосу як епічного реалізму.

Типовою особливістю цього епічного реалізму є так звана хронологічна несумісність, тобто неможливість в епосі показати дії, що відбуваються одночасно: вони показуються послідовно одна за одною. У третій пісні «Іліади» Менелай перемагає Паріса у двобої, але богиня Афродіта рятує свого улюбленця й непомітно для переможця переносить його до Пріамового палацу, де на нього чекає Єлена. В цей час Менелай даремно шукає Паріса на полі бою. Ці події зображено так: спершу двобій, потім зустріч врятованого Паріса з Єленою, а потім дія знову переноситься на поле бою, де Агамемнон оголошує Менелая переможцем.

Ця хронологічна несумісність іноді спричиняється до явних суперечностей. Так, герой Пілемен, убитий у п'ятій пісні, в тринадцятій виявляється живим, Гектор двічі вбиває Схедія, а Хромія було вбито аж три рази. Характерні для цього епосу описи природи, увага до тваринного й рослинного світів, численні порівняння світу людей із природним оточенням. Аграрна основа первісного господарства також дає привід для порівняння воєнних дій із сільськогосподарськими роботами. Оскільки «Іліада» є типовим зразком героїко-патетичної поеми, яка має оспівувати подвиги проводирів ахейців і троянців, то тут герої найчастіше порівнюються з левами, що нападають на корів чи на отару овець.

Фольклор кожного народу як початок словесності - дописемної літератури - має в собі елементи епосу, лірики і драми.

У розвитку давньогрецької літератури епос і лірика передували оформленню драми - трагедії і комедії, проте давній епос - ми маємо на увазі «Іліаду» - вже мав у собі драматичні елементи. Напруженість дії простежується від початку й до кінця - до згасання [6] гніву Ахіллеса після вбивства Гектора і страшенної різанини троянців, що їхні трупи заповнюють річище Ксанфу - «жовтої річки» Троади. Похорон Гектора віщує собою майбутнє падіння Пріамової твердині.

Майстерність автора полягає насамперед у тому, щоб змусити слухача або читача повірити в реальність подій, про які йдеться в творі. А чи може сучасний наш читач «Іліади» вірити в реальність існування олімпійських богів? Вони, по суті, мало чим відрізняються від інших дійових осіб епосу: ніщо людське їм не чуже. Ті ж самі пристрасті, егоїзм, свавілля, нестриманість, нетерпіння, кохання і зненависть, пиха і впертість керують їхніми вчинками. Лише одна фантастична риса відрізняє богів від людей: люди - смертні, боги - безсмертні, хоч міфи й розповідають про народження богів і навіть... про їхню смерть! У деяких місцевостях колись показували могили того чи іншого бога, а щоб узгодити цю обставину з безсмертям, залишили для богів можливість воскресіння після тимчасової смерті. Навіть і для народжених смертними, за віруванням давніх греків, була можливість (звичайно, за певні заслуги) стати безсмертними - обожнитися, почати посмертне життя. Ахіллес - напівбог, бо його мати богиня Фетіда - безсмертна, - мусив загинути від стріли під мурами Іліона (Ахіллесова п'ята), але після смерті він стає божеством, як і чимало інших героїв. Ставши божеством, Ахіллес переселився ближче до нас, на острів Левку (Білий, Зміїний, Фідонісі), що лежав у гирлі ріки Істру (тепер - Дунай), де він і далі щасливо собі жив і де йому було побудовано храм (до наших днів не зберігся).

Інша риса, якою давні боги відрізнялись від простих смертних, не така вже й разюча, як безсмертя. Вони здатні були за власним бажанням і в разі потреби «матеріалізуватися» й «дематеріалізуватися», раптом з'являтися і зникати, прибирати різної подоби, трансформуватись. Але все це тільки для смертних, - так здавалося смертним. А втім, не слід забувати, що тут ми наштовхуємося на пережитки первісного способу мислення.

* * *

Причина Троянської війни не в ворожнечі людей: війна почалася з волі богів, - так трактувалося це питання в «Іліаді». Звертаючись до Єлени, Пріам каже:

«Передо мною не винна ти, винні лиш вічні богове, -

То лиш вони повели на війну многослізну ахеїв».

    (III, 164-165) [7]

Під цим кутом зору Троянська війна, оспівана в «Іліаді», здається просто ляльковим театром, в якому ахейці і троянці з їхніми уславленими героями - Ахіллесом, Агамемноном, Менелаєм, Діомедом, Еантом Теламонідом, Одіссеєм, Ректором, Енеєм, Парісом-Александром та іншими, - лише ляльки-маріонетки в руках богів, що керують спектаклем. Олімпійські боги не залишаються байдужими до спектаклю воїнів-маріонеток. Вони не лише втручаються в хід подій, але й сперечаються між собою, і хоч і не наражаються на небезпеку бути вбитими, але зазнають ран від рук смертних.

Варте уваги те, що грізний бог війни грецький Арес (або Арей), на відміну від римського Марса, не тішився симпатіями ні людей, ні богів. Звертаючись до Ареса, Афіна і Аполлон називають його:

«Кров'ю умиваний людоубивче Арею! Арею,

Мурів руїннику лютий».

    (У, 31)

У зв'язку з цим напрошується запитання: якщо такий антипатичний бог допомагає троянцям, то чи співчуває їм сам автор епосу? Епітети, що прикладаються в «Іліаді» до троянців, принаймні кілька з них, характеризують їх з негативного боку: гордовиті, пихаті, зарозумілі, гоноровиті. Такими ж епітетами охарактеризовано нахабних сватачів Пенелопи в «Одіссеї». Але поряд із цим троянців названо сміливими, хоробрими, відважними, що вони, зокрема, видатні знавці й дресирувальники коней. (Що в Іліоні розвинуте було конярство, підтверджують археологічні розкопки). Крім того, троянці мали великі отари овець і обробляли вовну. З моря добували багато їстівних молюсків, якими постійно харчувались.

Якщо творець «Іліади» в конфлікті ахейців і троянців схилявся на бік перших, то й серед ахейців у нього були такі герої, до яких він ставився досить критично.

Взагалі «Іліада» характеризується тим, що ми назвали б епічним об'єктивізмом. Навіть ідеальному героєві Ахіллесу властиві негативні риси (взяти хоча б його згубний гнів), а його суперник Гектор зображений як благородний воїн, оборонець рідного міста.

* * *

Коли згадується Троянська війна, про яку йдеться в «Іліаді» і, як прийнято вважати, і в інших епічних поемах («Кіпрії», «Ефіопіда», «Мала Іліада», «Загибель Іліона»), що не збереглись до нашого часу, то часто кажуть, ніби це була війна греків (еллінів) проти троянців. Це неправильно: в «Іліаді» елліни (греки) - це лише [8] жителі Фтіотіди у Фессалії, Північній Греції, а їхня країна - Еллада (за назвою давнього міста) - це держава Пелея і Ахіллеса. Отже, у Троянській війні, з одного боку, виступали ахейці (ахеї, ахеяни), або панахеї, аргеї (аргосці), данаї (данайці), а з іншого - троянці, або дардани, дарданії, дарданіони та їхні численні спільники - пеласги, фракійці, кікони, пеони, пафлагони, галізони, місійці, фрігійці, меони (лідійці), карійці, лікійці - тобто племена, що на час творення «Іліади» жили на північ від континентальної Греції та на північному заході й заході Малої Азії. В «Іліаді» ахейці і троянці розмовляють однією мовою (староахейським діалектом грецької мови) і шанують тих самих богів (тут явний анахронізм, бо в мікенську епоху шанували ще не всіх олімпійських богів).

* * *

«Війна - батько всього, владар усього», - сказав колись глибокодумний Геракліт, начебто натякаючи на те, що перший відомий нам твір давньогрецької літератури був присвячений воєнній темі _ збройному конфлікту ахейської і троянської коаліцій. Цей конфлікт міг статися колись у XIII ст. або XII (за Фукідідом - У 1194- 1184 рр.) ст. до н. є. Але чому ми кажемо міг статися, а не стався? Бо про це ми дізнаємося саме з «Іліади», що її було складено у відомій нам формі через чотири, а то й п'ять сторіч пізніше від подій, про які в ній розповідається. Щоправда, є ще одне джерело, котре натякає на можливість таких подій, - це руїни міста на північно-східному березі Егейського моря (тепер у Туреччині).

На цьому березі Генріх Шліманн у 70-і роки XIX ст. розкопав руїни стародавніх міст і, хоч він помилився, вважаючи, що друге городище (Троя II), на Гисарликському горбі, було руїнами Гомерового Іліона, але внаслідок його аматорських розкопок було доведено історичне існування Трої - Іліона. Тепер відомо, що на місці відкритих Шліманном руїн від епохи бронзи до елліністично-римського часу існувало 49 поселень (їхні залишки - городища - позначаються в науковій літературі римськими цифрами й латинськими літерами).

Шоста Троя (Т. VI), що існувала від 1800 до 1300 рр. до н. є., була зруйнована землетрусом - явище досить характерне для Анатолії, або Малої Азії. Нарешті, сьома Троя А (Т. VII А), сучасна пізній мікенській епосі (1300-1100 рр. до н. є.), загинула, за свідченням археології, внаслідок нападу якихось ворогів (чи не тих же ахеян, про яких ідеться в «Іліаді»?). Після відносно короткого існування сьома Троя Б (1260-1100 рр. до н. є.) виявляє сліди фрігійської навали, а фрігіяни (або фріги) вдерлись до Троади з Балканського [9] півострова й захопили територію колишньої Несітської, чи Хеттітської, держави.

Уявлення про історичну основу «Іліади» істотно змінились наприкінці минулого сторіччя і в першу половину XX ст. Ці зміни пов'язуються з іменами таких учених, як Генріх Шліманн (1822- 1890) - перші розкопки на місці давнього Іліона; Артур Еванс (1851-1941) - розкопки в Кносі на Кріті; Карл Блеген (1887- 1971) - розкопки в Пілосі та в Трої; Мілман Перрі (1902-1935) - дослідження епічних «формул» і встановлення усного створення і усної передачі великого епосу; Майкл Вентріс (1923-1956) - дешифрування кріто-мікенського лінійного письма Б і визначення мови його текстів як староахейського діалекту грецької мови. Висновки з праць цих учених: Троя - Іліон - справді існувала; колись усередині XII ст. Троя VII А (1300-1260 рр. до н. є.) була зруйнована завойовниками; «Іліада», записана в VI ст. до н. є., раніше існувала як усний твір, що продовжував епічні традиції мікенської епохи (1600-1100 рр. до н. є.); імена людей і божеств, що закріплені в «Іліаді», зустрічаються на глиняних табличках із Кноса, Мікен, Пілоса, і це свідчить про загальнокультурну традицію, що зв'язувала епоху бронзи - мікенську епоху - з епохою заліза, тобто з епохою «темного віку» - занепаду культури і забуття письма, епохою так званого геометричного стилю в образотворчому мистецтві, і навіть далі - з архаїчною епохою Греції (650-550 рр. до н. є.). Звичайно, і після цих досліджень ще багато питань чекає висвітлення, і вчені - історики, археологи, філологи, літературознавці й мовознавці - і далі вивчають давньогрецький епос незалежно від того, чи був у нього один автор, чи багато авторів і чи одного автора справді звали Гомером.

* * *

Філологічне вивчення гомерівського епосу почалося ще в античну епоху, відразу ж після письмової фіксації текстів.

У діалозі «Гіппарх» Платона Сократ розповідає, нібито Гіппарх, син афінського тирана Пейсістрата, перший привіз Гомерові твори в Аттику й наказав рапсодам на святі Панафінеїв декламувати їх по черзі, «як вони це і роблять тепер».

М. Туллій Ціцерон пише, що «Пейсістрат - перший Гомерові книги, перед тим переплутані, кажуть, так розташував, як ми їх тепер і маємо» («Про ораторів», 3, 137). Уважний читач гомерівських творів не може не звернути увагу на різницю в обсязі обох поем: в «Іліаді» - 15693 вірші, в «Одіссеї» - 12110), а проте обидві поділено на 24 пісні (рапсодії). Річ у тім, що цей поділ на пісні [10] було здійснено грецькими філологами в Александрії (в Єгипті) в III-II ст. до н. є. на основі грецького алфавіту, що складається з 24 літер. Отже, цей поділ досить умовний і не послідовно відбиває композиційні особливості поем. Кожна пісня замість заголовка одержала коротку анотацію, в якій ішлося про її основні моменти.

* * *

Всупереч античній традиції сучасне гомерознавство, одна із галузей класичної філології, не визнає історичного існування одного автора «Іліади» й «Одіссеї». Учений-скандинавіст М. І. Стеблін-Каменський у своїй книжці «Міф» (Л.: Наука, 1976, с. 64) застосував дуже влучний на нашу думку термін «епічне авторство» для розв'язання гомерівського питання.

Попри усі вигадки, що нашарувалися на оповідь про історичні події (як облога Трої ахейцями, мандри Одіссея), епічний твір сприймається слухачами або читачами давніх часів як правдива розповідь, як відтворення історичної дійсності. М. І. Стеблін-Каменський у цитованому творі називає таке епічне відображення історичної дійсності синкретичною правдою, тобто поєднанням елементів дійсності з авторською фантазією. Автор епосу усвідомлює себе не як творця, а як реєстратора фактів, що в них усе є точним відбиттям дійсності. Його власне ім'я при цьому не має значення.

* * *

Стилістичні особливості гомерівського епосу пояснюються його усною передачею за участю багатьох поколінь виконавців. Цей факт уперше було науково доведено американським філологом Мілманом Перрі в низці статей, опублікованих наприкінці двадцятих і на початку тридцятих років XX ст., зібраних в одній книжці під назвою «Як складались гомерівські поеми» (1971). Він довів, що «Іліада» й «Одіссея» складались на основі традиційного запасу готових виразів-словосполучень, які охоплювали найпоширеніші ідеї та ситуації. Коли в тексті Гомерових поем зустрічаються так звані «формули», тобто постійні сполучення епітетів з іменами, як, наприклад, «прудконогий» Ахіллес або «многостраждальний», «у нещастях незламний», «терпливий» Одіссей, вони, при віршувальній заощадливості, несуть в собі надзвичайні можливості. Це здійснили впродовж багатьох сторіч покоління поетів, що усно виконували свої твори. Якщо Гомер і існував, то не він сам визначив основні риси героїчного періоду, який у Греції припадав на так звану ахейську, чи мікенську, епоху. Цей період характеризується наявністю [11] антагоністичного суспільства з панівною аристократичною верхівкою, що має загарбницькі апетити і схильна до воєнних авантюр. Ці аристократи виводять свої роди від богів і замовляють співцям-аойдам складати епічні пісні про свої подвиги, їхня матеріальна культура не стоїть на високому рівні, і їхні естетичні вимоги досить обмежені. Вони пишаються своїми, на наш сучасний погляд не дуже бездоганними, вчинками і, не дбаючи про добробут залежного від них простого люду (насамперед селян), почувають себе досить безпечно за мурами замків-фортець. Отже, співці-аойди повинні були увічнювати пам'ять про подвиги своїх покровителів-героїв, складали про них пісні; ці пісні потім переходили з покоління до покоління в усній формі. Такі пісні створювалися в час, коли жили самі герої і жива була пам'ять про їхні героїчні вчинки. Поступово тексти вдосконалювалися, прикрашались фантазією поетів-співців, зводились докупи, з них і створювались епічні цикли в міру того, як героїчні часи відходили в минуле.

* * *

Сюжети Гомерових епічних творів пов'язуються з героїчним віком давньої Греції, який, за Гесіодом, іде за бронзовим віком і передує залізному вікові. Герої того часу брали участь у битвах під Фівами («Семеро проти Фів» Есхіла, Фіванський епічний цикл) і під Троєю - Іліоном (Троянський цикл). Ці події могли відбутись наприкінці мікенської епохи. Остаточно руйнація ахейських Фів, за даними сучасної археології, відбулась незадовго перед спаленням Трої, тобто в другій половині XIII ст. до н. є. Саме тоді ахейські держави досягли вершини своєї могутності і незабаром почали занепадати. Найвидатніші події того часу і стали приводом для створення епосу, що передавався з уст в уста.

Англійський філолог сер Моріс Баура («Героїчна поезія», Лондон, 1952) зробив цікаві спостереження над тим, як саме різні народи світу приходять до того, щоб розглядати своє героїчне минуле. Згідно з його висновками, це буває тоді, коли внаслідок різних історичних обставин вони зазнають нападів з боку іноземців, бувають завойовані, підкорені, поневолені, тож і знаходять собі розраду і втіху в спогадах про славне минуле, ідеалізують його, прикрашають своєю фантазією. Такий, наприклад, епос (у формі епічних пісень про юнаків-героїв) складався в сербів після поразки на Косовому полі 1389 р. й турецького завоювання Сербії.

Іншим приводом до ідеалізації минулого, до створення образів героїв буває вимушене переселення племен і народів із первісної батьківщини на чужину, до заморських країв. Епічні твори такого [12] роду можна знайти у скандинавів, що з Норвегії переселялись до Ісландії, Гренландії і навіть Північної Америки (Вінланд), або в маорійців, що після тривалих мандрів океаном прибули до Нової Зеландії (Аотеароа). Нарешті, третім приводом до створення героїчного епосу може бути політичний занепад, розпад колись могутньої держави, її розподіл на малі держави (феодальна роздрібненість). Ілюстрацією до цього випадку може бути героїзація часів Карла Великого (742-814) після розпаду його держави на каролінгські королівства в Італії, Німеччині та Франції. Нагадаємо тут «Пісню про Роланда», яка певною мірою схожа на наше «Слово о полку Ігоревім».

Варто зазначити, що на відміну від двірських чи придворних складачів і виконавців епічних творів - грецьких аойдів і рапсодів, кельтських бардів, скандинавських скальдів, пізніших західноєвропейських трубадурів, труверів, менестрелів, - українські кобзарі та російські сказителі билин, акини (киргизів і казахів), ашуги чи ашики (колишні гусани і озани вірменів та азербайджанців) були справді народними поетами. Звичайно, тут має значення і епоха з її соціально-економічною обумовленістю.

* * *

Як же це сталося, що «Іліада» продовжує епічні твори мікенської, або ахейської, епохи, коли між нею і цією епохою лежить кілька сторіч «темряви», «темний вік»?

Американський археолог Ріс Карпентер у своїй книжці «Розрив у розвитку грецької культури» (1966) намагався довести, що до цього занепаду спричинялась не навала дорійців (про яких лише один раз згадується в «Одіссеї», і ця єдина згадка вважається пізнішою вставкою-інтерполяцією), а стихійні лиха, найбільшим з яких була страшенна посуха. Усне виконання епічних творів пережило загибель ахейського світу, спогади про героїчні подвиги давніх владарів і далі переходили від покоління до покоління аойдів та рапсодів.

Готові формули й імена героїв з їхніми генеалогіями лягли в основу поетизованих літописів історичних подій. Уміло оперуючи ними, маючи в пам'яті готовий віршований матеріал, виконавці, такі, як Фемій і Демодок в «Одіссеї», оспівували славне минуле - далеке і близьке - з його героями та їхніми бойовими подвигами.

Ці готові формули, пристосовані до шестимірного віршового розміру, та власні імена і назви повторювалися в різних комбінаціях, зберігаючи в собі спогади про давні звичаї, умови життя, матеріальну культуру. Проте поетичні оповідання поряд із цим не [13] могли не відбивати і сучасних виконавцям та їхнім слухачам особливостей життя, нових звичаїв, змін у побуті, перемог у війні. Традиція і нововведення сполучалися в епічних творах, складаючи строкате ціле з нашарувань сучасного на минуле. Дослідники, констатуючи в епосі пережитки пізнього бронзового віку (1400-1100 рр. до н. є.) і аналізуючи нашарування пізніших часів, не можуть знайти в ньому нічого такого, що можна було б датувати часом, пізнішим за VIII ст. до н. є. Такого висновку дійшов і відомий дослідник гомерівського епосу Р. В. Гордезіані: епос як єдине ціле був оформлений у VIII ст. до н. є., і якщо це оформлення належало комусь, кого називали Гомером, то він жив саме в цьому сторіччі.

«Іліада» й «Одіссея» описують досить докладно предмети і місця, які ніде й ніколи не існували на світі після мікенської епохи.

В «Іліаді» зберігаються згадки про факти щодо Трої та троянців, які не могли бути нікому відомими після падіння Трої, а також відомості про ахейців, що їх можна зрозуміти лише на фоні Троянської війни.

М. Нільссон у книзі «Гомер і Мікени» (1933) висловив думку, проти якої тепер, мабуть, ніхто не має заперечень, що героїчна епоха, оспівана в епосі, не могла бути ні «темними сторіччями» (XI-IX ст. до н. є.), ні часом занепаду культури після навали дорійців (IX-VIII ст. до н. є.) Це була пізньомікенська епоха (XIV- XIII ст. до н. є.), спогади про яку збереглися в малоазіатських іонійців, що до них належали і аойди та рапсоди, а можливо, і той, кого традиція називає Гомером.

* * *

Коли ж оселився Гомер на Україні?

На території сучасної України Гомерову «Іліаду» переказували напам'ять уже в І ст. н. є. Про це є пряме свідчення одного з авторитетних грекомовних риторів і філософів-стоїків. Жорстокий деспот на троні великої держави античного світу римський імператор Домітіан (81-96 рр. н. є.) нещадно переслідував християн, іудеїв та філософів. Його немилість поширилась і на блискучого стиліста свого часу Діона Коккея, який за своє красномовство одержав від сучасників почесне прізвисько Хрісостомос, що можна перекласти на нашу мову як Злотоуст. Його було вигнано з Риму на далекий північний схід імперії, і серед інших країв йому довелося побувати на північному узбережжі Чорного моря (Гостинного моря - Понта Евксіна, як його називали давні греки), і зокрема в місті Ольвії, що було на Дніпро-Бузькому лимані.

Ольвія і її жителі ольвіополіти справили на мандрівного філософа велике враження. В 100-му р. н. є., перебуваючи в своєму [14] рідному місті Прусі Віфінській, в Малій Азії, він виголосив там знамениту «Бористенітську промову». Бористеном (1), або Борисфеном, давні греки називали саме Дніпро-Бузький лиман - злиття двох великих рік колишньої Скіфії, а іноді також і місто на ньому, тобто вже згадану вище Ольбію-Ольвію. Хрісостомос був вражений, зокрема, тим, що ольвіополіти, незважаючи на свій зовнішній вигляд, яким вони (як і способом життя) не відрізнялись від навколишніх скіфо-сарматських племен, високо шанували Гомера як творця «Іліади» і непомильно цитували з пам'яті його твір. У їхніх віруваннях значне місце посідав герой «Іліади» Ахіллес, син Пелея, і поетичний переказ його подвигів мав для них значення священного писання.

(1) Звідси і літературне ім'я нашого перекладача - Борис Тен.

* * *

Великий Кобзар Тарас Шевченко, всупереч думкам деяких його сучасників, не сумнівався щодо реальності особи Гомера та його авторства епічних творів. Сліпий Гомер із своєю формінгою здавався йому схожим на українських мандрівних співців - кобзарів. Шевченко міг читати переклад «Іліади» М. І. Гнєдича (1829) і «Одіссею» В.А.Жуковського (1849). Згадки про Гомера і героїв його творів ми знаходимо в повістях «Художник», «Близнецы», «Капитанша». Мабуть, під впливом «Пригод Телемака» Ф. Фенелона (1699) чи «Телемахіди» В. К. Тредьяковського (1766) Шевченко намалював «Телемака на острові Каліпсо».

У повісті «Художник» він зауважує: «Теперь только я совершенно понял, как необходимо изучение антиков и вообще жизни и искусства древних греков».

* * *

Від давніх-давен тягнеться золота нитка культурної і літературної традицій, що зв'язує, за крилатим виразом «Слова о полку Ігоревім», - «оба поли сего времені». Занепали Афіни і Спарта, розпалася держава Александра Македонського, захиталася і впала світова держава Римська імперія, народи Сходу ринули на Захід, знищуючи скарби чужої для них культури. Колись язичники переслідували християн, тепер християни з не меншим запалом почали переслідувати язичників і все язичеське. За наказом візантійського імператора Юстиніана було закрито в 529 р. н. є. Афінський університет, останній оплот язичеських наук на християнському Сході. Між античним світом і світом Відродження в Європі простяглась епоха середніх віків, епоха феодалізму.  [75]

Багато творів античної культури загинуло назавжди. Твори літератури щодо збереження їх мали певну перевагу перед творами образотворчого мистецтва та архітектури: вони здебільшого існували в значній кількості примірників. Крім того, вони переказувались іншими мовами й перекладалися на інші мови, зокрема із старогрецької на латинську.

* * *

Як це не дивно, в християнській Візантії Гомер (в розумінні його епічних творів) був основою вивчення «красного письменства» і саме ім'я Омірос стало загальним і вживалося для означення грецької словесності взагалі. В житії первовчителя слов'ян Кирила-Костянтина сказано, що він «навчився оміра і геометрії» і взагалі всіх філософських наук. Середньовічні книжники використовували античну спадщину, засвоювали її «поганські елементи», часто даючи їм алегоричне чи символічне тлумачення. Візантійські коментатори Гомера переписували твори своїх античних попередників, часто перекручуючи їх. У XII ст. Гомера тлумачили полігістор («енциклопедичний учений») Іоанніс Цеціс і фессалонінський єпископ Євстафій. Дуже поширені були у Візантії парафрази Гомерових творів, тобто вільні перекази чи переспіви їх. Тексти «Іліади» та «Одіссеї» широко використовувались для гадання по них. Як моторошно було візантійському грекові, розгорнувши текст шостої пісні «Іліади», натрапити, наприклад, на рядки:

День той настане колись, і Троя священна загине,

З нею загине й Пріам, і народ списоборця Пріама.

    (VI, 448-449)

І це тоді, коли існуванню Візантії загрожували грізні вороги із сходу і з заходу. А тим часом світська й духовна еліта бавилася складанням омірокентра, чи гомерових центонів, тобто складала нові епічні твори, використовуючи старі гекзаметри.

На заході ще за римських часів, навіть ще за часів Римської республіки, існували переклади (з нашого погляду досить вільні) «Одіссеї» Лівія Андроніка і «Іліади» Гнея Матія на латинську мову. Після падіння Західно-Римської імперії в спадщину середньовічній Європі залишився «Homerus Latinus» («Латинський Гомер»), що став основним джерелом для ознайомлення з Гомеровим епосом.

До поширення книгодруку рукописна спадщина цього епосу становила понад 200 манускриптів. Усі вони зберігають критичне опрацювання текстів, виконане в єгипетській Александрії грецькими [16] філологами на чолі з Арістархом Самофракійським (II ст. до н. е.). Проте писані на пергамені повні гомерівські тексти датуються початком II тисячоліття н. е. Зіставлення їх із нечисленними уривками, писаними на папірусі (наприклад, уривками з «Іліади» І ст. до н. е.), доводять, що александрійський текст досить точно копіювався пізнішими переписувачами.

Найкращим рукописом «Іліади», що повністю зберігся до нашого часу, вважається рукопис бібліотеки у Венеції, датований Х ст. н. е. Повні рукописи «Одіссеї» датуються XII ст. н. е. Перше друковане видання епосу про Троянську війну вийшло у Флоренції 1488 р., підготовлене грецьким філологом Дімітрієм Халкоконділом.

Дивна доля спіткала Гомера у середні віки в Західній Європі. Коли його твори порівнювали з твором його римського наслідувача П. Вергілія Марона, то охоче віддавали перевагу авторові «Енеїди». Гомер на кілька сторіч зник у тіні Вергілія. Навіть Ренесанс, доба Відродження, не міг належно оцінити Гомерових творів, і лише «сторіччя просвіти», як казали французи, знову відкрило для себе гаданого творця давньогрецького епосу.

Звичайно, для широкої публіки відкрити Гомера могли лише переклади його творів на нові європейські мови. Перший такий переклад здійснив в Англії поет Александр Поуп (1715). На значення Гомера для світової літератури вказав Роберт Вуд у своїй «Розвідці про оригінальність Гомера» (1769).

Наприкінці XVIII ст. на німецьку мову віршами переклав «Одіссею» (1781, 1793) і «Іліаду» (1793) Йоганн Генріх Фосс. Невдовзі після цього з'явилося й перше наукове дослідження гомерівського епосу «Вступ до вивчення Гомера» («Prolegomena ad Homerum», 1795) Фрідріха Августа Вольфа.

Перше критичне, тобто наукове, видання оригінального тексту Гомера підготував Готтфрід Германн (1825).

* * *

У грецькій мові «Іліас» (род. відм. «Іліадос») означало «країна іліонців», тобто жителів Іліону, і Іліон - головне місто цієї країни, що називалась також Троада (Троя).

Проте в цьому епосі йдеться не про «країну троянців» і не про війну ахейців із троянцями взагалі, а лише про «гнів Ахіллеса» і його згубні наслідки, а цей гнів, як ми сказали б, був тільки одним із епізодів останнього, десятого року Троянської війни.

Ахіллес був потрібний ахейцям для здобуття міста, в якому владарював Пріам, і повернення спартанському володареві Менелаю [17] його дружини Єлени, яку викрав у нього син Пріама Александр-Паріс. Як переказують давні міфи, Прометей (ім'я, добре відоме нашим читачам) попередив Зевса (адже Прометей знав і те, що невідоме було велителю олімпійських богів), щоб той не брав собі за дружину богиню Фетіду, одну з нереїд, дочку морського бога Нерея. Від шлюбу Зевса з Фетідою міг би народитись новий бог, який позбавив би Зевса влади над смертними та безсмертними і взагалі зробив би переворот у світі.

Довідавшись про таку небезпеку, Зевс поспішив одружити Фетіду із смертним - фессалійським царем Пелеєм, бо від цього одруження мав народитися вже не безсмертний, а смертний, отже, слабший від справжніх богів. Саме на весіллі Пелея й Фетіди не запрошена на нього богиня розбрату й незгоди Еріда посварила богинь Геру, Афіну й Афродіту, кинувши на бенкетний стіл лиховісне золоте яблуко з написом: «Найвродливішій».

Тут слід зробити застереження, що про ці міфічні події, які передували початку «каральної експедиції» ахейських загонів на чолі з мікенським царем Агамемноном, старшим братом Менелая, проти троянців, що не схотіли повернути Єлену Менелаєві, докладно розповідалося у приписуваному кіпріотам Стасінові чи Гегесінові епосі під назвою «Кіпрії» (у 2-х частинах, чи книгах). Це була одна з епічних поем так званого «Троянського циклу», з якого всі поеми було складено значно пізніше за «Іліаду» - єдину, що збереглася повністю (не кажучи про «Одіссею», бо вона вже належить до циклу поем про повернення ахейських героїв на батьківщину). Про події після похорону Гектора розповідала приписувана мілетянину (жителеві міста Мілета в Малій Азії) Арктінові «Ефіопіда» (у 5-ти книгах). В ній ішлося про смерть правительки амазонок і союзниці троянців Пентесілеї, яку, не впізнавши, убив Ахіллес, що кохав її, про те, як Ферсіт (чи Терсіт) сміявся з Ахіллеса за його пристрасть до амазонки, а нестримний у своїх почуттях герой убив насмішника й подався на острів Лесбос для «очищення»; як за відсутності Ахіллеса на допомогу троянцям прибув із далекої Ефіопії син богині світанку Мемнон, як він у поєдинку вбив Ахіллесового улюбленця Антілоха, а той після повернення під Трою вбив ефіопського героя і, переслідуючи наляканих троянців, удерся до їхнього міста, де був убитий стрілою Александра-Паріса. І як «Іліада» закінчується похороном Гектора, так і «Ефіопіда» закінчувалась похороном Ахіллеса.

«Ефіопіду» продовжувала «Мала Іліада» (в 4-х книгах), приписувана Лесхові з Лесбосу. Там розповідалось про поєдинок Одіссея з Еантом, бо кожен із них прагнув захопити відбитий ними в троянців обладунок Ахіллеса, про самогубство збожеволілого Еанта і [18] про задуману Одіссеєм стратегему - здобути Трою з допомогою величезного дерев'яного коня (кінь - та тварина, яку приносили в жертву Посейдонові). Побіжно зауважимо, що археологи, розкопуючи Ольвію, знайшли уривок тексту з початку Лесхової «Іліади»: «Я співаю про Іліон і славну кіньми Дарданію, через яку багато страждань зазнали данайці, дружинники Арея». Чи це не є ще одним свідченням про шанування героїв Троянської війни жителями давньої Ольвії та її околиць?

Остання поема «Троянського циклу», приписувана також Арктінові, «Загибель Іліона», чи «Руйнація Іліона» (у 2-х книгах), розповідала про здійснення стратегами Одіссея і знищення твердині Пріама, про пожежу в місті і полон троянців. Нагадаймо, з усіх оборонців Іліона врятувався лише Еней із своїм батьком Анхісом, сином Асканієм та кількома супутниками. Про його втечу, пригоди на морі і на суходолі, про його прибуття до Італії йдеться в «Енеїді» П. Вергілія Марона, пародійний переказ якої полтавчанином Іваном Котляревським (1769-1838) став першим твором нової української літератури і разом із цим тією ланкою довгого ланцюга, що з'єднує її з античною літературою.

Але повернімось до згубного гніву «прудконогого Ахіллеса». Що зв'язувало сина Пелея і Фетіди (напівбога), владаря фтіотів і мірмідонів у Фессалії (тобто в північно-східній Греції) з ахейськими владарями Мікен і Лакедемона (Спарти) на Пелопоннесі, в південно-східній Греції? Колись Тіндарей, спартанський владар і номінальний батько Діоскурів - Кастора і Полідевка, Єлени і Клітемнестри (а також Тімандри і Філоної), - номінальний, бо за міфом справжнім їхнім батьком був сам Зевс, що з'явився до Леди (жінки Тіндарея) в образі лебедя, - не знав, за кого видати заміж свою дочку, прекрасну Єлену. Майже всі владарі ахейських держав сватались до неї. Віддати її комусь одному з них - це могло спричинитися до гніву інших і навіть до війни всіх інших проти Тіндарея і його можливого зятя. І Тіндарей влаштував те, що в давній Індії називалося сваямвара, тобто запросив до себе всіх претендентів і дозволив Єлені самій вибрати серед них того, хто їй буде до вподоби. А щоб уникнути небажаних наслідків, він змусив усіх претендентів дати присягу, що вони не воюватимуть проти щасливого обранця, і, навпаки, коли хтось його скривдить чи піде на нього війною, прийдуть йому на допомогу. Єлена обрала собі Менелая (мабуть, серед інших він найбільше вирізнявся своєю мужньою красою) . А серед тих, що заприсягалися, був і Ахіллес - ідеал войовничого владаря мікенської епохи: найперший серед бігунів, найперший серед приборкувачів коней, найперший у володінні списом, найгарніший, найхоробріший, найшляхетніший, як [19] і личить героєві - синові богині, майже безсмертному. Його вчителі - проводир долопів Фенікс (Фойнікс) і наймудріший із кентаврів Хейрон навчили його, крім військової справи, також поезії, красномовства, музики і танців.

Фетіда будь-що хотіла зробити свого сина безсмертним і майже досягла цього, але на тілі героя залишилось одне вразливе місце - відома Ахіллесова п'ята. Знаючи, що її син може загинути на війні (про це існувало пророкування), Фетіда відіслала його якнайдалі від усяких подій на острів Скірос у Егейському морі, де переодягнений у дівоче вбрання герой перебував серед дочок тамтешнього владаря Лікомеда. А тим часом ахейські полководці готувались до війни, щоб відплатити за кривду, завдану спартанському правителю викраденням Єлени. Головний жрець ахейців Калхант повідомив, що за рішенням богів Іліон можна буде здобути лише тоді, якщо Ахіллес візьме участь в облозі, хоч і його самого там буде вбито.

А де ж той фессалійський герой? Розшукати його взявся Одіссей. Він із своїми супутниками переодягся мандрівним купцем і відвідував країну за країною, місто за містом. Заїхав він і на Скірос, пропонуючи різноманітні товари, серед яких були жіночі прикраси і зброя. Дочки Лікомеда стали вибирати для себе прикраси, а переодягнений в жіноче вбрання юний Ахіллес простяг руки до ясеневого списа й округлого щита. Ахейці впізнали його і забрали з собою до Авліди, до якої збиралися всі кораблі перед походом на Трою. В одному з переказів мовиться про те, що перша спроба ахейського флоту досягти Троади виявилась невдалою: замість дістатись до малоазіатського узбережжя, ахейці опинилися в країні фракійського владаря Телефа, а потім страшенна буря порозкидала їхні кораблі по морю. Коли вдруге ахейські війська зібралися в Авліді, нерозважливий вчинок головного проводиря Агамемнона ледве не зірвав і другу спробу досягти Трої. Агамемнон убив на полюванні улюблену лань богині Артеміди, і розгнівана сестра Аполлона відібрала в ахейських кораблів попутний вітер. Калхант оголосив ахейцям: богиня лише тоді дасть вітер їхнім кораблям, коли Агамемнон принесе у жертву їй свою дочку Іфігенію. На щастя, Артеміда дозволила зарізати на вівтарі оленицю, а Іфігенію перенесла до Тавріди, зробивши її там своєю жрицею.

Про долю Іфігенії та її брата Ореста розповідається в трагедії Евріпіда «Іфігенія в таврів», і ця ж сама доля є сюжетом драматичної сцени Лесі Українки «Іфігенія в Тавриді». Так, античні герої діють і в українській літературі.

Нарешті ахейські вояки опиняються під мурами Іліона. Але дістатись до міста не можуть: адже мури Іліона колись були збудовані [20] богами - Аполлоном і Посейдоном. Мури неприступні для війська, що не має ніяких облогових машин. Ахейці будують табір біля кораблів на егейському узбережжі і здобувають собі провіант і все необхідне для життя, плюндруючи довколишні містечка і селища. Тривала облога (за переказами вона тривала аж 10 років) деморалізує військо та його проводирів. Назріває небезпека розкладу війська, і зростає бажання припинити безнадійну облогу міста й податись додому. В ахейському таборі спалахує епідемія: це не інакше як вияв гніву богів. Жрець Калхант знає, в чому річ, але побоюється виявити правду перед верховним проводирем Агамемноном. І на цей раз винним був гордовитий владар Мікен. Це він забрав у жерця бога Аполлона (показово, що ахейці і троянці шанують тих самих богів) Хріса його дочку Хрісеїду, а той поскаржився, і Аполлон почав обстрілювати своїми жахливими стрілами табір ахейців.

Ахіллес пообіцяв оборонити Калханта, як тільки той скаже, хто винуватець нещастя, що спіткало ахейців, і Агамемнон змушений повернути батькові дочку, але для відшкодування забирає собі Ахіллесову полонянку Брісеїду. Оце і є привід для чвар серед владарів і причина гніву «богорівного» Ахіллеса. Нам неясно, чому Ахіллес, розгніваний не лише на Агамемнона, але й на інших ахейських проводирів, не повертається із своїм військом на батьківщину, хоч і не бере участі в битвах, марнуючи час у своєму наметі.

Без участі в битвах Ахіллеса, незважаючи на подвиги своїх проводирів, ахейці зазнають поразки, а троянтії, очолювані Гектором, починають перемагати. Хід подій різко змінюється, коли близький приятель Ахіллеса Патрокл за дозволом самого Пелеїада і в його обладунку виходить на поле бою. Троянці гадають, що це з'явився фессалійський герой, і панічно тікають під захист мурів свого міста. Нарешті захоплений успіхом Патрокл зустрічається з Гектором. їхній двобій закінчується смертю Ахіллесового улюбленця. Тут гнів Пелеїада скеровується вже не проти Агамемнона і ахейців, а проти Гектора й троянців. Сам Гектор та безліч троянців падають жертвою цього гніву: не заспокоюють гнів і знущання над тілом троянського героя і урочистий похорон Патрокла з людськими жертвами над могилою. Лише взаємопроникнення двох скорбот - за мертвим приятелем і сином - приносить заспокоєння. Великий гнів ущухає. Ахіллес мириться з Агамемноном і ахейцями. Тему гніву вичерпано, і хоч Трою не здобуто, але потрібний для її здобуття Ахіллес повертається на поле бою. З міфів та давніх епічних творів ми довідуємось, що навіть смерті Ахіллеса не досить для остаточної загибелі Іліона. Потрібні, як виявляється, ще й лук, і стріли Геракла, якими володів Філоктет на острові Лемносі, [21] а також викрадення з храму Афіни в Трої - Палладіона - статуї богині та, врешті, неймовірна історія з велетенським дерев'яним конем, яким приспано було пильність троянців. Адже це вони самі розбили вибудуваний богами оборонний мур, щоб втягти до міста дерев'яного коня Посейдона - підступний дар данайців.

* * *

У розмові із своєю божественною матір'ю сам Ахіллес засуджує гнів і ворожнечу поміж людей:

«Хай же загине навік між богів і людей ворожнеча

Й гнів, що й розумних не раз до лихої призводить нестями».

    (XVIII, 107-108)

Згубний гнів як причина ворожнечі з усіма її наслідками, за «Іліадою», властивий як смертним, так і безсмертним. Чи не є він почуттям порушеної справедливості? А справедливість має бути основою всесвітнього ладу (лад - «космос» по-грецьки), основою рівноваги у світі, основою мирного життя. Менелай має право на гнів, бо його скривджено викраденням його дружини Єлени. Його гнів може бути скерований проти Пріамового сина Паріса. Проте чи справді винен Паріс? Адже, спокусивши Єлену на втечу, він діяв з волі самої богині Афродіти. Це вона за лиховісне яблуко обіцяла йому «найвродливішу на світі жінку», а такою тоді серед смертних була Єлена. А чи винні в кровопролитті ахейці і троянці? Власне, ні! Це боги вирішили, що вони повинні битися між собою. А хто винен у розбраті ахейських проводирів?

«Хто ж із безсмертних богів призвів їх до лютої сварки?

Син то Зевса й Лето».

    (І, 8-9)

Нам, звичайно, не зрозуміти, чому Аполлон замість Агамемнона, що скривдив жерця Хріса, скеровує гнів свій на ахейців, до того ж гинуть прості воїни, а проводирі залишаються недоторканими. Річ у тім, що ці проводирі (майже всі без винятку) є нащадками богів та напівбогів. Отже, боги поводяться з ними обережно, як із своїми родичами (близькими й далекими). В уявленні давніх греків не було прірви між світом богів і світом людей - тими самими сходами вони здіймались на Олімп і спускалися з Олімпу на землю. За увесь час існування античного світу у психіці пересічного елліна не було чіткої межі між фантазією і дійсністю. Про це не слід забувати нашим сучасним читачам «Іліади» й «Одіссеї». [22]

* * *

Ще в другій половині минулого сторіччя О. О. Навроцький переклав як «Іліаду», так і «Одіссею», але його переклади залишилися в рукописах. До нього в тридцяті роки того ж сторіччя у Відні переклад «Іліади» зробив Ковшевич, але і цей переклад не побачив світу.

Дещо з гомерівського епосу перекладали відомий мовознавець О. О. Потебня (деякі частини «Одіссеї»), П. О. Куліш (уривки з обох Гомерових поем), Іван Франко (уривки з «Іліади»), Леся Українка (уривки з «Одіссеї»), В. Самійленко (перша пісня «Іліади», опублікована в альманасі «Складка» в Харкові).

Перший повний переклад «Одіссеї» гекзаметром на українську мову належить П. І. Ніщинському (1832-1896). Із його перекладу «Іліади» було опубліковано лише шість перших пісень (Львів, 1902- 1903). «Ільйонянка» С. В. Руданського (1833-1873) - повний віршовий (не гекзаметричний) переклад «Іліади», перевиданий у третьому томі його творів, відбиває «українізаторські» настанови поета-перекладача і може цікавити літературознавців та перекладознавців, а не тих, хто хотів би скласти уявлення не лише про зміст, але і про художню форму оригіналу. Переклав українською мовою «Іліаду» у США (також не гекзаметром) М. Аркас (син відомого композитора).

Тепер цілком зрозуміло, яке значення для нашої літератури і найширших кіл читачів має повний гекзаметричний переклад «Іліади», виконаний на рівні сучасних вимог, відповідно до норм сучасної української літературної мови, з оглядом на останні досягнення в ділянці текстологічного та історико-літературного дослідження гомерівського епосу. Цей переклад був здійснений нашим видатним перекладачем Борисом Теном (М. В. Хомичевським).

* * *

Отже, «Іліада» - твір VIII-VII ст. до н. е. - відокремлена від історичних подій, про які в ній ідеться, не менше, ніж п'ятьмастами років. Зображуючи суспільні умови, побут, матеріальну культуру різних періодів історії давньогрецьких племен, вона продовжує і завершує епічні традиції так званої мікенської, чи ахейської, епохи, які занепали з початком залізного віку. В ній зберігаються спогади про общиннородовий лад, в якому перебували грецькі племена після занепаду «мікенської цивілізації» в XIII-XII ст. до н. е. Можна простежити в ній і елементи становлення античного рабовласницького суспільства. Бувши в основі своїй твором усної народної [23] словесності, вона вже є і першим у грецькій літературі твором писемної літератури.

Цей епос, перекладений багатьма мовами світу, вийшов далеко за межі національного грецького письменства і завдяки своїм художнім достоїнствам та історичній цінності зайняв почесне місце в скарбниці світової літератури. «Іліада» і до наших днів залишається джерелом, із якого поети, художники, композитори черпають теми і образи для своїх творів.

Андрій БІЛЕЦЬКИЙ

 


© Aerius, 2007