Рей Бредбері
Оповідання
Переклад Є.Крижевича, В.Митрофанова, Я.Веприняка

© R. Bradbury

© Є.Крижевич, 1985, В.Митрофанов, 1988, Я.Веприняк, 1999 (переклад з англійської)

Джерела:

• Зарубіжна література. 6 клас. Посібник-хрестоматія. Тернопіль, Навчальна книга – Богдан, 1999. 400 с. – С.: 296-300 (Усмішка).
• Р.Бредбері. Марсіанські хроніки. К.: Дніпро, 1988. 592 с. – С.: 536-587 (Прощавай, літо. Друг Ніколаса Ніклбі – мій друг. Одної неминущої весни. Винятково досконале вбивство).
• Р.Бредбері. 451º за Фаренгейтом. К.: Веселка, 1985. 368с. – С.: 196-366 (Були вони смагляві й золотоокі. Гра в котика-мишки. Бетономішалка. Калейдоскоп. Папуга, який знав Татуся. Призначена година. Про блукання вічні й про Землю. Суничне віконце).

Сканування та коректура: Daymos, SK (ae-lib.org.ua), 2004

Зміст

Усмішка (Переклад Я.Веприняка)

Прощавай, літо (Переклад В.Митрофанова)

Друг Ніколаса Ніклбі – мій друг (Переклад В.Митрофанова)

Одної неминущої весни (Переклад В.Митрофанова)

Винятково досконале вбивство (Переклад В.Митрофанова)

Були вони смагляві й золотоокі (Переклад Є.Крижевича)

Гра в котика-мишки (Переклад Є.Крижевича)

Бетономішалка (Переклад Є.Крижевича)

Калейдоскоп (Переклад Є.Крижевича)

Папуга, який знав Татуся (Переклад Є.Крижевича)

Призначена година (Переклад Є.Крижевича)

Про блукання вічні й про Землю (Переклад Є.Крижевича)

Суничне віконце (Переклад Є.Крижевича)

Коротко про автора

Усмішка

На головному майдані черга постала ще о п'ятій годині, коли за вибіленими інеєм полями співали далекі півні та ніде не було вогнів. Тоді довкола, серед розбитих будівель, пасмами висів туман, але тепер, о сьомій ранку, розвиднілось, і він почав танути. Уздовж дороги по двоє, по троє підшиковувалися до черги ще люди, яких привабило до міста свято та базарний день.

Хлопчисько стояв одразу за двома чоловіками, які гучно розмовляли між собою, але у чистім холоднім повітрі звук голосів здавався удвічі гучнішим. Хлопчисько притупцьовував на місці і дмухав на свої червоні, у саднах, руки, позираючи то на брудну, з грубої мішковини, одежу сусідів, то на довгий ряд чоловіків та жінок попереду.

– Чуєш, хлопче, а ти що тут робиш так рано? - мовив чоловік за його спиною.

– Це моє місце, я тут чергу зайняв,- відповів хлопчик. [296]

– Біг би ти, хлопче, звідси та поступився своїм місцем тому, хто знається на цій справі!

– Облиш хлопця, – втрутився, різко обернувшись, один із чоловіків, які стояли попереду.

– Я ж жартую, – задній поклав руку на голову хлопчиська. Хлопчик похмуро скинув її. - Просто зважив: дивно це – дитина, так рано, а він не спить.

– Цей хлопець знається на мистецтві, зрозуміло? – сказав захисник, його прізвище було Грігсбі. – А як тебе звуть, хлопче?

– Том.

– Наш Том, вже він плюне як слід, вцілить, правда, Томе?

– Авжеж!

Сміх покотився людською шеренгою.

Попереду хтось продавав гарячу каву у тріснутих чашках. Глянувши туди, Том побачив маленьке жарке вогнище та юшку, що булькотіла в іржавій каструлі. Це була не справжня кава. її заварили з якихось ягід, зібраних на ланах за містом, та продавали по пенні за чашку зігріти шлунок, але мало хто купував – мало кому дозволяла кишеня.

Том кинув погляд туди, де черга зникала за зруйнованою вибухом кам'яною стіною.

– Кажуть, вона усміхається, – сказав хлопчик.

– Еге ж, усміхається, – відповів Грігсбі.

– Кажуть, вона зроблена з фарби та полотна.

– Правильно. Саме тому і здається мені, що вона не справжня. Та, справжня, я чув, була на дошці намальована, у давню давнину.

– Кажуть, їй чотириста років.

– Якщо не більше. Коли вже так казати, нікому не відомо, який зараз рік.

– Дві тисячі шістдесят перший!

– Правильно, так кажуть, хлопче, кажуть. Брешуть. А може, трьохтисячний. Чи п'ятитисячний. Звідки нам знати! Стільки часу самісінька веремія була... І лишилися нам лише уламки...

Вони човгали ногами, поволі просуваючись уперед по холоднім камінні бруківки.

– Скоро ми її побачимо? – сумовито протяг Том.

– Іще кілька хвилин, не більше. Вони обгородили її, повісили на чотирьох латунних стовпцях оксамитову мотузку, все як слід, щоб люди не-підходили надто близько. І затям, Томе: жодного каміння, вони заборонили жбурляти в неї камінням. [297]

– Добре, сер.

Сонце піднімалось усе вище небосхилом, несучи тепло, і чоловіки скинули з себе вимазані рядна та брудні капелюхи.

– А навіщо ми усі тут зібралися? – спитав, поміркувавши, Том. – Чому ми повинні плювати?

Грігсбі й не глянув На нього, він дивився на сонце, розмірковуючи, котра година.

– Е, Томе, причин безліч. – Він розгублено простягнув руку до кишені, якої вже давно не було, за неіснуючою цигаркою. Том бачив цей рух мільйон разів. – Тут уся справа в ненависті, ненависті до усього, що пов'язане з минулим. Дай-но відповідь мені, як ми дійшли до такого стану? Міста – купи руїн, дороги від бомбардувань – наче пилка, вгору-вниз, поля ночами світяться, радіоактивні... Ось і скажи, Томе, що це, коли не остання підлота?

– Так, сер, звичайно.

– У тому-то й річ... Людина ненавидить те, що її занапастило, що їй життя поламало. Вже так вона влаштована. Нерозумно, можливо, але така людська природа.

– А чи є хоч хто-небудь чи що-небудь, чого ми б не ненавиділи? – мовив Том.

– Ось-ось! А усе ця зграя ідіотів, яка орудувала світом у минулому! От і стоїмо тут із самісінького ранку, кишки судомить, стукотимо від холоду зубами – нові троглодити, ні покурити, ні випити, жоднісінької тобі втіхи, крім цих наших свят, Томе. Наших свят...

Том подумки перебрав свята, в яких брав участь останніми роками. Згадав, як шматували та палили книжки на майдані й усі реготали, наче п'яні. А свято науки місяць тому, коли притягли до міста останнього автомобіля, потім кинули жереб, і щасливці могли по одному разу довбонути машину кувалдою!

– Чи пам'ятаю я, Томе? Чи пам'ятаю? Та ж я розбив переднє скло – скло, чуєш? Господи, звук який був, розкіш! Тррахх!

Том і справді наче почув, як скло розсипається, виблискуючи осколками.

– А Біллу Гендерсону випало двигун роздовбати. Хех, і завзято ж він це спрацював, просто майстерно. Бамм! Та найкраще, – продовжував згадувати Грігсбі,- було того разу, коли громили завод, який ще намагався виробляти літаки. Ну й потішили ж ми душу! А потім знайшли друкарню та склад боєприпасів – і висадили їх у повітря разом! Уявляєш собі, Томе?

Том поміркував. [298]

– Еге ж.

Полудень. Пахощі зруйнованого міста отруювали спекотливе повітря, щось порпалося серед уламків будівель.

– Сер, це більше ніколи не повернеться?

– Що – цивілізація? А кому вона потрібна? Будь-кому, не мені!

– А от я готовий її терпіти, – мовив один з черги. – Не все, звичайно, але були й у ній свої добрі риси...

– Нащо марнословити! – гукнув Грігсбі. - Будь-що безсенсово.

– Е, – наполягав один із черги, – не поспішайте. Ось побачите: ще з'явиться тямовита людина, яка її підлатає. Запам'ятайте мої слова. Людина з душею.

– Не буде цього, – сказав Грігсбі.

– А я кажу, з'явиться. Людина, в якої душа горнеться до гарного. Він поверне нам – ні, не стару, а, так би мовити, органічну цивілізацію, таку, щоб ми могли жити мирно.

– Не встигнеш отямитись, як знову війна!

– Чому ж? Може, цього разу все буде інакше.

Кінець кінцем і вони ступили на головний майдан. Водночас до міста в'їхав вершник, тримаючи в руці аркуш паперу. Том, Грігсбі та всі інші, накопичуючи слину, просувалися вперед – ішли, приготувавшись, засмаковуючи, з розширеними зіницями. Серце Тома билось часто-часто, і земля палила його босі п'яти.

– Ну, Томе, зараз наша черга, не барися!

По кутках обгородженого майданчика стало четверо поліцаїв, четверо чоловіків із жовтим шнурком на зап'ястях – ознакою їхньої влади над іншими. Вони повинні були стежити за тим, щоб не кидали каміння.

– Це для того, – вже востаннє пояснив Грігсбі, – щоб кожному випало плюнути разок, зрозумів, Томе? Нумо!

Том завмер перед картиною, дивлячись на неї. У хлопчиська пересохло в роті.

– Томе, нумо! Спритніше!

– Але, – повільно мовив Том, – вона ж гарна!

– Гаразд, я плюну за тебе!

Плювок Грігсбі блиснув у сонячнім промінні. Жінка на картині посміхалася таємничо-сумовито, і Том, відповідаючи на її погляд, відчував, як калатається його серце, а у вухах неначе лунала музика.

– Вона гарна, – повторив він.

– Іди вже, поки поліція...

– Увага! [299]

Черга принишкла. Тільки що вони сварили Тома – став як пень! – а тепер усі повернулися до вершника.

– Як її звати, сер? – тихо спитав Том.

– Картину? Здається, "Монна Ліза"... Точно "Монна Ліза".

– Слухайте оголошення, – мовив вершник. - Влада постановила, що сьогодні опівдні портрет на майдані буде віддано в руки тутешніх мешканців, аби вони могли взяти участь у знищенні...

Том і отямитися не встиг, як натовп, гукаючи, штовхаючись, борсаючись, поніс його до картини. Різкий звук полотна, що рветься... Поліцаї кинулися навтікача. Натовп вив, і руки дзьобали портрет, наче голодні птахи. Том відчув, як його буквально кинули крізь розбиту раму. Сліпо наслідуючи інших, він простяг руку, схопив клапоть лисніючого полотна, смикнув та впав, а поштовхи та стусани вибили його з натовпу на землю. Весь у саднах, одяг розірваний, він дивився, як стареча жувала шматки полотна, як чоловіки розмальовували раму, розкидали ногами жорсткі клапті, шматували їх у найдрібніше лахміття.

Лише Том стояв притихлий обіч цієї свистопляски. Він зиркнув на свою руку. Вона гарячково притиснула до грудей шматок полотна, ховаючи його.

– Гей, Томе, чого ж ти? – гукнув Грігсбі.

Не кажучи ні слова, схлипуючи, Том побіг геть. За місто, на поранену воронками дорогу, через поле, через мілку річечку він біг, не обертаючись, і стиснута в кулак рука була захована під куртку.

Вже коли заходило сонце, він дістався маленького сільця та пробіг крізь нього. О дев'ятій годині він був біля розбитої ферми. За нею, у тому, що залишилося від силосної башти, під навісом, його зустріли звуки, які казали йому, що родина спить – спить мати, батько, брат. Тихесенько, мовчки, він ковзнув до вузьких дверей та ліг, часто дихаючи.

– Томе? – пролунав у темряві материн голос. -Що?

– Де ти вештався? – гримнув батько. - Постривай-но, ось я тобі вранці всиплю...

Хтось штовхнув його ногою. Його рідний брат, якому довелося сьогодні самому поратися на їхньому городі.

– Лягай! – стиха шикнула йому мати. Ще стусана.

Том дихав уже рівніше. Довкола панувала тиша. Рука його була щільно-щільно притиснута до грудей. Півгодини лежав він так, заплющивши [300] очі. Потім відчув щось: холодне біле світло. Високо в небі плив місяць, і маленький квадратик світла проповзав тілом Тома. Тільки тепер його рука послабила хватку. Тихо, обережно, прислухаючись до рухів сплячих, Том підняв її, він поквапився, глибоко-глибоко зітхнув, потім, весь охоплений чеканням, розтиснув пальці та розглядав клаптик зафарбованого полотна.

Світ спав, осяяний місяцем.

А на його долоні лежала Усмішка. Він дивився на неї у білім світлі, яке падало з опівнічного неба, і тихо повторював про себе, знову й знову: "Усмішка, чарівна усмішка..."

За годину він усе ще бачив її, навіть після того, як обережно склав та заховав. Він заплющив очі, і знову у темряві перед ним - Усмішка. Лагідна, щира, вона була там і тоді, коли він заснув, а світ охопила німа тиша, і місяць плив у холоднім небі спочатку вгору, потім униз, назустріч ранку.

Переклад з англійської Ярослава Веприняка

Джерело: Зарубіжна література. 6 клас. Посібник-хрестоматія. Тернопіль: Навчальна книга, Богдан, 1999. 400 с. – С.: 296-300.

Прощавай, літо!

Це промовляли очі бабусі.

Це повторював сам до себе дідусь.

Це відчував і Дуглас.

Прощавай, літо!

Ці слова ворушилися на дідусевих устах - він стояв на веранді й дивився на пожухлий лужок перед будинком, і не було вже видно жодної кульбаби, і пов'яли квітки конюшини, і крони дерев узялись іржею, і справжнє літо лишилося позаду, а східний вітер доносив дух єгипетської пустелі.

– Що? – перепитав Дуглас. Але вже й сам почув.

– Прощавай, літо! – Дідусь сперся на балюстраду веранди, приплющив одне око, а другим повів по небокраю. – Знаєш, Дуг, що це таке? Це квітка, що росте край дороги, і назва в неї якраз пасує до сьогоднішньої погоди. Щось там геть розладналось у Часі. Не знати навіщо повернулося літо. Чи воно забуло щось? І якось сумно стає на душі. А' потім знову весело. Прощавай, літо!

Висхла папороть під верандою впала на курну землю.

Дуглас підійшов і став поруч із дідусем: може, той поділиться з ним своїм гострим зором, здатністю бачити аж ген за пагорбами, слізьми, що підступають до очей, щастям минулих днів. Та довелось удовольнитися духом люлькового тютюну й свіжими пахощами одеколону «Тигр». У грудях хлопця немов крутилася дзига – то вона ясніла, то темніла, то виповнювала сміхом рот, то навертала на очі теплу солону вологу.

– Піду з'їм пампушку та ляжу посплю, – сказав він.

– Добрий цей звичай у нас в Іллінойсі - напакувати живота й лягти спати. [536]

Велика тепла рука важко лягла Дугласові на голову, і від цього дзига закрутилася швидше, швидше й стала тепер однакового, гарного теплого кольору.

Дорога до пампушок була вимощена радістю.

Прикрашений вусиками з цукрової пудри, Дуглас ще міркував, чи поринути йому в сон, а тим часом сон уже підкрався ззаду, пробрався в голову, м'яко вчепився в нього.

О пів на четверту пополудні все його дванадцятирічне єство занурилось у сутінь.

Потім, уже вві сні, він стріпнувся.

Десь віддалік грав оркестр якусь дивну повільну мелодію, глухо звучали мідні труби й барабани.

Дуглас підвів голову, прислухався.

Музика зазвучала гучніше, так наче оркестр вийшов з печери на ясне осоння.

Та погучнішала вона й тому, що коли спершу в оркестрі нібито було всього кілька інструментів, то з наближенням до Грінтауна їх ставало дедалі більше, немовби музиканти, підносячи над головами блискучі проти сонця труби, виходили просто із землі безлюдних кукурудзяних ланів. Десь зійшло, наче тільки того й чекало, щоб у нього вдарили, кружало місяця і враз обернулося на литавру. Десь пурхнула з віт, уже вільних від урожаю, і зазвучала флейтами-пікколо зграйка сполоханих дроздів.

– Процесія! – прошепотів Дуглас. – Але ж сьогодні не Четверте липня, та й День праці вже минув. То чого ж?..

I що гучніше лунала музика, то повільніша, глибша й сумніша вона ставала. Мовби величезна грозова хмара, линучи низько-низько над землею, вкрила тінню пагорби, затопила темрявою дахи й тепер текла вулицею. Мовби гуркотів грім.

Увесь тремтячи, Дуглас чекав.

Аж ось процесія зупинилася перед їхнім будинком.

Сонячні зблиски, відбившись від мідних труб, залітали в горішнє вікно й золотими пташками металися по кімнаті, шукаючи виходу.

Дуглас крадькома, щоб його не помітили, визирнув у вікно.

І побачив усе знайомі обличчя.

Він закліпав очима. [537]

На лужку перед будинком стояв із тромбоном у руках Джек Шмідт – вони сиділи в школі на сусідніх партах, задер догори сурму Білл Арно, Дугласів щирий приятель, пихтів, обвинутий, наче удавом, величезною трубою, перукар містер Вінескі, і... ану, постривай!..

Дуглас прислухався.

У нижніх кімнатах стояла глибока тиша.

Він миттю одвернувся од вікна й збіг сходами наниз, У кухні пахло смаженим беконом, але не було ні душі. В їдальні ще не розвіявся дух млинців, але й там тільки легкий вітрець ворушив невидимою рукою завіски.

Він метнувся до дверей і вибіг на веранду. Атож, у домі не було нікого, зате на лужку він побачив справжнє товпище.

Серед музикантів стояли дідусь із валторною, бабуся з бубоном, Живчик із дитячою дудочкою.

Тільки-но Дуглас з'явився на веранді, як усі чимдуж закричали, і, поки вони кричали, йому спало на думку, як швидко все сталося. Адже тільки мить тому бабуся залишила в кухні на дошці замішане й посилане борошном тісто, на якому зосталися сліди її пальців, і тільки мить тому дідусь відклав у бібліотеці Діккенса, а Живчик зіскочив з дикої яблуні. І ось уже вони стоять у цьому натовпі знайомих, учителів, бібліотекарок, чотириюрідних братів та сестер з далеких персикових садів, і в руках у них також музичні інструменти.

Крик затих, і, забувши про жалобну музику, яку грали перед тим, поки йшли містом, усі стали сміятися.

– Слухайте, – спитав нарешті Дуглас, – що воно за день сьогодні?

– Що за день? – перепитала бабуся. – Твій день, Дугласе.

– Мій?

– Твій, Дугласе. Особливий день. Кращий від дня народження, святковіший від різдва, врочистіший від Четвертого липня, пишніший від великодня. Твій день, Дугласе, твій! - Це вже говорив мер, він виголошував промову.

– Але ж...

– Дуг, – і дідусь показав на величезний кошик, – отут для тебе суничний пиріг.

– І суничний торт, – докинула бабуся. – І суничне морозиво!

Усі завсміхалися. Одначе Дуглас позадкував: йому [638] здавалося, ніби він сам – величезний торт Із суничного морозива, що стоїть на сонці, але не тане.

– А коли потемніє, буде фейєрверк, – озвався Живчик і дмухнув у свою дудочку. – І ще я віддам тобі свою банку із світлячками, їх там по самі вінця, я ціле літо збирав.

– Не впізнаю тебе, Живчику. З якого це дива ти її віддаєш?

– Бо сьогодні День Дугласа Сполдінга. Ми принесли тобі квіти, Дуг.

«Хлопцям квітів не приносять, – подумав Дуглас, – навіть до лікарні».

Та сестри Ремсі вже простягли до нього пучечки прощавай-літа, а дідусь казав:

– Не барися, Дуг! Ставай на чолі процесії, і рушаймо. Пароплав чекає.

– Прогулянковий? Ми попливемо на гуляння?

– Я б назвав це мандрівкою. – Містер Вінескі, перукар, обсмикнув білий фартух і глибше насунув на голову солом'яного капелюха кольору каші з кукурудзяних пластівців.- Ось послухай!

Від озера, за милю звідти, долинув тужливий гудок пароплава.

– Кроком рупії – скомандував дідусь. – Раз-два... Дуг, ну ж бо... раз-два!

– Але ж...

Бабуся вдарила в бубон, Живчик задудів у дудочку, застогнала дідусева валторна, і юрба, рушивши по колу, втягла в себе Дугласа й винесла на вулицю, а там так само втягла й собак, і ті гавкали попереду й позаду всю дорогу до центру містечка, де вуличний рух спинявся пропустити процесію, люди на тротуарах махали руками їй услід, а на горішньому поверсі міського готелю «Грінтаун» хтось подер на дрібні клаптики телефонну книгу й пожбурив їх з вікна на вулицю, – але поки те конфетті з телефонних номерів долетіло до бруківки, процесія вже спустилася з пагорба, залишивши позаду й осоння, і містечко.

Коли Іони вийшли на берег німотного озера, сонце вже заволікали хмари, а від води швидко насувався густий туман, і Дуглас, дивлячись на нього, злякався: здавалось, ніби від осіннього неба відірвалася величезна грозова хмара і, спустившись додолу, поглинула берег, і містечко, і захоплений грою оркестр. [539]

Процесія зупинилася. Бо тепер звідкись із туману, з-за невидимої пристані, чути було, як наближається великий пароплав, час від часу тужливо ревучи, мов сирена на маяку.

– Ну, хлопче, мерщій до пристані, – тихо мовив дідусь.

– Ану, хто перший! – Живчик кинувся вперед. Дуглас і з місця не зрушив.

Бо пароплав уже випливав з туману - шпангоут за шпангоутом, ілюмінатор за ілюмінатором – і ось уже став край пристані й скинув сходні.

– А чому... – Дуглас утупив очі в пароплав.- Чому він не має назви?

Усі подивились – і справді, ніякої назви на носі довгого білого пароплава не було.

– Ну... розумієш, Дуг...

Пароплав оглушливо загудів, і юрба знову рушила й понесла Дугласа по мостинах пристані до сходень.

– Дуг, іди ти перший!

– Грайте, хай він іде під музику!

І оркестр, піднісши догори тонну міді й двісті фунтів дзвонів та литавр, тричі підряд заграв «Привітаймо, привітаймо, привітаймо щиро вас!» Дуглас і незчувся, як опинивсь на палубі, а за ним туди забігали інші, квапливо ставили кошики з їжею і чимдуж поспішали назад на пристань...

Бам-м!

Сходні забрали.

Дуглас рвучко обернувся й скрикнув.

Він був на пароплаві сам. Його друзі та родичі лишилися, мов у пастці, на пристані.

– Зачекайте, зачекайте!.. Сходні забрали не випадково, їх забрали навмисне.

– Зачекайте! – злякано закричав Дуглас.

– Атож, – неголосно мовив дідусь, стоячи внизу на пристані. – Зачекайте.

І раптом Дуглас зрозумів: ті, що лишилися на пристані, аж ніяк не в пастці.

Він кліпнув очима.

Це він був у пастці, на пароплаві.

Дуглас закричав. Пароплав лунко загудів. Відстань між ним і причалом почала збільшуватись. Оркестр грав «Колумбіє, перлино океану». [540]

– Та стривайте ж, стривайте!

– Прощавай, Дуг!

– Стривайте!

– До побачення, Дуг, до побачення! – гукали обидві бібліотекарки.

– Прощавай, – шепотіли всі, хто був на пристані.

Дуглас подивився на кошики з їжею і мимоволі згадав, як кілька років тому бачив у музеї в Чікаго єгипетське гробовище, щ навколо невеликого видовбаного із колоди човна були розставлені всякі забавки та кошики з геть висхлою від часу їжею. Цей спогад обпік його, наче порох, що спалахнув перед очима. Хлопець закрутився на місці, як навіжений, і заплакав.

– Прощавай, Дуг, прощавай!..

Жінки махали білими хусточками, чоловіки - солом'яними капелюхами. Хтось підняв маленького собачку й помахав ним.

А пароплав віддалявся від пристані по холодній воді озера, туман огортав його все щільніше, і звуки оркестру танули вдалині, і Дуглас уже ледь розрізняв своїх тіток, дядьків і ближчих родичів.

– Стривайте! – гукав він. – Ще не пізно! Звеліть їм повернути назад! Ви теж можете попливти зі мною на гуляння! А й справді, попливемо всі разом!

– Ні, Дуг, тільки ти один, – почув він ген з берега голос дідуся. – Пливи сам, хлопче.

І тепер Дуглас знав, що на пароплаві, крім нього, нікого немає. Якщо пробігти по ньому й зазирнути в усі закутки, не побачиш ні капітана, ні старшого помічника, не побачиш нікого з обслуги. Він самотній на борту цього судна, що самотньо поринає в туман, а внизу, десь під палубою, чахкають і гудуть величезні машини, живуть своїм, позбавленим розуму, замкненим у собі, життям.

Дуглас механічно пішов до носу судна. І раптом відчув упевненість у тому, що досить йому лягти скраю палуби й провести рукою по борту, як він намацає там щойно виписану фарбою назву.

Чому погода розминулася з порою року? Чому знову так потепліло?

Відповідь була проста.

Пароплав називався «Прощавай, літо».

А повернулося літо тільки по нього, по Дугласа. [541]

– Ду-у-г!.. – Голоси з берега було вже ледве чути. – До побачення... прощавай... прощавай...

– Живчику, бабусю, дідусю, Білле, містере Вінескі, ні, ні, ні! Живчику, бабусю, дідусю, рятуйте!

Та берег уже спорожнів, пристань зникла з очей, люди розійшлися по домівках, пароплав загудів востаннє й розбив Дугласові серце, і його скалки бризнули сльозами з очей, і тоді він гірко заридав, вимовляючи імена всіх, хто залишився на березі, і їхні імена злилися в одне величезне жаске слово, що струснуло йому душу, і вся кров його серця вихлюпнулась у судомному воланні:

– Дідусю-бабусю-Живчику-Білле-містере-Вінескі-по-можі-і-іть!

І отак, ридаючи, він підхопився й сів на ліжку, і його кидало то в жар, то в холод.

Потім знов упав на подушку, і сльози затікали йому у вуха, а він усе плакав, хоча й відчував, що лежить на своєму ліжку, хоча й відчував на пальцях неслухняних рук і на клаптиковій ковдрі благодайне сонячне світло. Надвечір'я безгучно розмішувало в повітрі кімнати лимонадні тони.

Дуглас перестав плакати.

Він устав і пішов до дзеркала подивитись, який вигляд має печаль, і побачив її – вона всоталась у його обличчя та очі і тепер залишиться в них назавжди, ніколи не зникне; і він простяг руку й доторкнувся до того обличчя за склом, і рука в дзеркалі так само простяглася до нього й була холодна на дотик.

Унизу пекли хліб, і, як і кожного надвечір'я, пахощі його сповнювали весь будинок. Дуглас спустився вниз і побачив, як бабуся видирає з курки соромітні тельбухи, тоді став біля вікна подивитись, як Живчик з верхівки своєї улюбленої яблуні намагається зазирнути за небокрай, – а потім неквапно вийшов на веранду, і пахощі хліба полинули за ним, наче знали, куди він подався, й не хотіли з ним розлучатись.

На веранді хтось стояв і докурював передостанню того дня люльку.

– Дідусю, це ти тут!

– Ну звісно, Дуг.

– Ох! Ох, як добре! Ти тут. І будинок тут. І місто тут.

– Та й ти ж начебто тут, хлопче. [542]

– Тут я, справді тут!

Дідусь кивнув головою, поглянув на небо, набрав у груди повітря і вже хотів був щось сказати, як Дугласа нараз пойняв страх і він вигукнув:

– Не кажи!

– Чого не казати, хлопче?

«Не кажи, – думав Дуглас, – не кажи того, що збирався сказати!»

Дідусь чекав.

Вони дивились, і просто в них перед очима дерева розстеляли на лужку свої тіні й перевдягалися в кольори осені. Десь неподалік остання газонокосарка того літа зголювала й зістригала роки, складаючи їх любими серцю валками.

– Дідусю...

– Що, Дуг?

Дуглас проковтнув слину, заплющив очі і з темряви, в яку вгорнув сам себе, вихлюпнув:

– Смерть – це коли ти сам-один на пароплаві і він відпливає й везе тебе геть, а всі твої рідні залишаються на березі?

Дідусь перетравив почуте, придивився до кількох хмарин у небі, а тоді кивнув головою.

– Приблизно так, Дугласе. А чому ти про це спитав?

– Та просто захотілося знати.

Дуглас провів очима хмарину, що пливла у високості й ніколи не була такою, як у цю мить, і більш ніколи такою не буде.

– Що ти хотів сказати, дідусю?

– Стривай, дай пригадаю. Прощавай, літо?

– Так, сер, – прошепотів Дуглас, пригорнувся до цього високого чоловіка поруч і, взявши його стару руку, міцно притулив до своєї щоки, а тоді поклав собі на голову – такою собі короною для молодого короля.

Прощавай, літо!

Друг Ніколаса Ніклбі – мій друг

Уявіть собі літо, якому немає кінця. Літо тисяча дев'ятсот двадцять дев'ятого року. Уявіть собі хлопця, що не хоче ніколи ставати дорослим. Це я.

Уявіть собі перукаря, що ніколи не був молодим. Це містер Вінескі.

Уявіть собі собаку, що житиме вічно. Це мій Пес. Уявіть собі невелике містечко – таке, в яких тепер ніхто вже не живе.

Уявили? То почнімо...

Грінтаун, штат Іллінойс. Останній тиждень червня.

На порозі маленької, на одне крісло, перукарні час від часу гавкає мій Пес.

Усередині містер Вінескі тупцяє навколо своєї жертви – випадкового клієнта, що куняє в кріслі, розморений полудневою задухою.

Там-таки всередині, непорушний, мов чавунна статуя часів Громадянської війни, стою і я, Дуг Сполдінг, дванадцятирічний хлопчина, – стою, дослухаюся до гарячого вітру надворі й чую, як він здіймає хмари гарячої куряви в розжареному, наче пекарня, навколишньому світі, де вже нікому не погано й не добре, а тільки нестерпно жарко, де під деревами лежать хлопці, прилиплі до собак, і собаки – головами на хлопцях, як на подушках, і дерева заколисують їх, безнадійно шепочучи листям: «Більш ніколи нічого не станеться».

І ніщо ніде не рухається, коли не рахувати важких, повільних крапель із величезної, завбільшки з труну, брили льоду, що помалу розтає у вітрині крамниці господарських товарів. І єдина людина, яка тішиться прохолодою, – це міс Фростбайт, помічниця мандрівного чудодія, засунута в порожнину, видовбану за формою її тіла [544] в тій крижині, де її ось уже третій день виставлено на загальний огляд, і, як кажуть люди, весь цей час вона не дихає, не їсть і не говорить. Оця остання мука, як на мене, для жінки найстрашніша.

Ніщо не рухалось і на вулиці за дверима, крім смугастого рекламного стовпчика на тротуарі перед перукарнею, що поволі обертався, показуючи то білу, то червону грань – вони виникали нізвідки й зникали в нікуди, мовби зблиски між двома таємницями.

– Ану... – Я нашорошив вуха. – Щось наближається...

– То всього-на-всього поїзд, Дуг. – Містер Вінескі клацнув ножицями й зазирнув у вухо клієнтові. – Всього лише поїзд, що проходить опівдні.

– Ні... – Я аж рота розтулив і, заплющивши очі, витяг шию до дверей. – Справді, щось таке наближається...

Здаля долинув пронизливий гудок, самотній і смутний, що аж душу вивертав.

– Ти теж відчуваєш це, правда, Пес? Пес гавкнув.

Містер Вінескі зневажливо чмихнув.

– Що може відчувати собака?

– Важливі речі. Значні речі. Збіги обставин. Зіткнення, яких не минути. Так каже Пес. І я так кажу. Ми обидва.

– І він, і ти, і ви обидва. Це вже аж четверо, цілий гурт. – Містер Вінескі одвернувся од напівмертвого від літньої спеки чоловіка в білому фаянсовому кріслі. – А мене, Дуг, більше турбує волосся на підлозі. Підмети-но.

Я заходився вимітати з тонну волосся.

– Ох ти ж... Можна подумати, що воно просто з підлоги виростає.

Містер Вінескі подивився на щітку в моїх руках.

– Атож! Я стільки не настриг. Їй-богу, воно таки саме росте, лежачи на підлозі. Залиш його отак на тиждень, а тоді повернись – і доведеться назувати мисливські чоботи, щоб протоптати тут стежку. – Він показав ножицями на підлогу. – Поглянь. Чи бачив ти коли стільки різних кольорів і відтінків волосся? Оте – з потилиці містера Томкінса. Онде – частина чуба Чарлі Сміта. А оце... оце все, що лишилося від містера Гаррі Джо Флінна. [545]

Я витріщився на містера Вінескі так, наче все те він вичитав з Апокаліпсиса.

– Ну, містере Вінескі, ви, мабуть, усе на світі знаєте!

– Та десь близько того.

– І я... я теж, коли виросту, буду... перукарем! Містер Вінескі, приховуючи втіху, заклопотано повернувся до клієнта.

– Тоді пильнуй, як це робиться, Дуг, очей не спускай. Лікті отак, кисті отак! А ножиці мають промовляти! Клієнти це люблять. Так ніби ти робиш удвоє більше, ніж насправді. Клац-клац, хлопче, клац-клац!.. Я навчився цього від французів. О, ті французи! Вони пурхають-навколо крісла навшпиньки, і їхні гострісінькі ножиці щебечуть і легенько дзьобають волосся, щебечуть і дзьобають, ти тільки послухай, Дуг!

– Ох ти ж! – мовив я, поводячи головою за його ліктем, захоплений тим щебетанням і дзьобанням, та раптом завмер: із гарячої літньої далини вітер доніс якийсь наче стогін, сумовитий і бентежливий. – Онде, знову той поїзд. І щось у поїзді.

– Полудневий поїзд тут не зупиняється.

– Але ж я щось таке відчуваю...

– Я от-от загрузну у волоссі, Дуг. Я підмів волосся.

Після тривалої мовчанки я озвався знов:

– Мені б хотілося змінити собі ім'я.

Містер Вінескі зітхнув. Геть сонний клієнт не подавав ознак життя.

– Що це з тобою сьогодні, хлопче?

– Та не зі мною. Ім'я в мене нікуди не годиться. Ви тільки послухайте: Дуг. – Я наголосив: – Дуг!

– Ну, не музика, звісно.

– Наче скажений собака гавкає. – І тут-таки я похопився. – Ти, Пес, не ображайся, це не про тебе.

Містер Вінескі позирнув на поріг.

– Йому до всього цього начебто байдужісінько.

– Дуг! Це ж просто казна-що. Ні, сьогодні ж до вечора приберу собі нове ім'я.

Містер Вінескі замислився.

– Юлій – на честь Цезаря? Александр - Македонський?

– Хай там що, однаково. Допоможіть мені, містере Вінескі, гаразд? Придумайте якесь ім'я... [546]

Раптом Пес сів на порозі. Я упустив на підлогу щітку.

Десь там, серед усипаних гарячим шлаком пристанційних колій, важко відсапуючись, ревучи вогнедишною горлянкою, з навальним брязкотом і ще пекельнішим, ніж літнє пекло надворі, подихом залізного нутра, до станції наближався поїзд.

– Під'їжджає!

– Проїжджає, – сказав містер Вінескі.

– Ні, таки спиняється!

Тепер уже містер Вінескі мало не упустив свої ножиці.

– Дурниці. Той полудневий поїзд тут тільки пригальмовує.

Ми почули, як поїзд зупинився.

– Скільки чоловік виходить із поїзда, га, Пес? Пес гавкнув один раз.

Містер Вінескі ніяково переступив з ноги на ногу.

– Вивантажують пошту.

– Ні... то чоловік! Ступає легко. Багаж при ньому невеликий. Простує до нашого будинку. Б'юсь об заклад, то новий пожилець до бабусі. І він займе порожню кімнату поряд з вашою, містере Вінескі! Правда ж, Пес?

Пес газкиув.

– Цей собака став надто балакучий,- пробурчав містер Вінескі.

– Я збігаю подивлюся, містере Вінескі. Можна? Далекий звук ходи завмер десь на гарячих безгомінних вулицях.

Містер Вінескі здригнувся.

– То, мабуть, по мою душу. – А тоді додав, майже сумовито: – Гаразд, іди, Дуг.

– Я вже не Дуг.

– Ну, як там тебе звати... Біжи подивися... а тоді приходь розкажи, хай і найгірше...

– Он, дякую, містере Вінескі, дякую!

І я побіг. Пес за мною. Вулицею, провулком, задвірками-аж поки пірнули в буйну папороть біля бабусиного будинку.

– Лежи тихо, – прошепотів я. – Наближається Велика Подія, хоч би що воно там було!

А вулицею, садовою доріжкою і, нарешті, східцями веранди вже простував жвавою ходою той чоловік – грайливо помахуючи ціпком, із старомодним саквояжем у [547] руці, з довгим сивувато-каштановим волоссям, шовковистими вусами та цапиною борідкою, оточений, мов зграйкою пташок, мерехтливим ореолом поштивості.

На веранді, серед вазонів герані, поруч з лавою-гойдалкою на іржавих ланцюгах, незнайомець обернувся і обвів поглядом Грінтаун.

Може, він почув удалині бджолине дзижчання в перукарні, де містер Вінескі, що невдовзі мав стати його недругом, ворожив на кудлатих головах клієнтів, орудуючи своєю електричною машинкою. А може, дочув, як ще далі, в безлюдній бібліотеці, ковзали додолу по скісних променях сонця золотаві порошинки, а десь у закутку хтось черкав пером по паперу, промокав чорнило й знову черкав і промокав – то була тоненька жінка, схожа на ув'язнену в тій норі велику самотню мишу. їй також судилося ввійти в життя цього прибульця. Хто зна, може, він і справді дочув ті звуки, що віщували переміну в його житті. А тим часом...

Незнайомець зняв свого високого моховито-зеленого капелюха, втер хусткою чоло й, не дивлячись нікуди, крім сліпучого розжареного неба, промовив:

– Добридень, хлопче. Добридень, песику. Ми із Псом підвелися з папороті.

– Оце так! Звідки ви знали, що ми тут ховаємось? Незнайомець зазирнув у свій капелюх, неначе шукаючи там відповіді.

– В одному із своїх втілень я теж був хлопцем. А колись давно перед тим, якщо мені не зраджує пам'ять, мав незрівнянне щастя бути собакою. Але... – Він легенько стукнув ціпком по картонній табличці з написом «Кімнати з харчуванням», пришпиленій до поруччя веранди. – Ця вивіска правдива, хлопче?

– Найкращі кімнати в цілому кварталі.

– А ліжка?

– З такими м'якими матрацами, що спиш як на сьомому небі.

– А товариство за столом?

– Говірке, але не надміру.

– А їжа?

– Вранці – гарячі млинці, опівдні – пиріг з персиками, на вечерю – фруктовий торт!

Незнайомець вдихнув і видихнув повітря - так, наче нюхнув усієї тієї смакоти. [548]

– Запродаю свою безсмертну душу!

– Даруйте, як ви сказали? – З-за сітчастих протимо-скітних дверей похмуро визирнула бабуся.

– Та це ж так тільки мовиться, мем,- обернувсь до неї прибулець. – Я не мав на думці ніякого блюзнірства.

І зник у домі. Чути було, як говорить він, як говорить бабуся, як він умочає перо в чорнило, щоб записати в книзі пожильців своє ім'я. Ми із Псом уже теж були там, і я, затамувавши віддих, став читати, що пише незнайомець.

– Ч... а...

– Читаємо догори ногами, хлопче? – весело спитав він, на мить затримавши перо над папером.

– Так, сер.

Він узявся писати далі. Я читав:

– ...а...рл...з... Чарлз!

– Еге ж.

Бабуся, підсліпувато мружачись, придивлялася, як він пише.

– Який гарний у вас почеркі

– Дякую, мем.

Перо побігло далі. А я, розтягуючи звуки, читав:

– Ді-І... к... ке-е... не... – І, затнувшись, зупинився. Зупинилось і перо. Новий пожилець нахилив голову

вбік, приплющив одне око й пильно дивився на мене.

– Ну? – підбадьорив він мене. – То що воно, що?

– Діккенс! – вигукнув я.

– Молодець!

– Чарлз Діккенс, бабусю!

– Я й сама вмію читати, Дуг. Гарне ім'я...

– Гарне? – аж задихнувся я. – Це велике ім'я! Але ж... Я вважав, що ви...

– Помер? – Пожилець засміявся. – Ні. Живий, при доброму здоров'ї і щиро радий, що зустрів тут прихильного читача, знавця і шанувальника!

Бабуся принесла свіжу білизну, я взяв сяквояж, і ми троє вже йшли сходами нагору, коли назустріч нам виплив величезний, як корабель, дідусь.

– Дідусю, – сказав я, дивлячись просто йому в обличчя, щоб побачити, як вразять його мої слова. – Познайомся... Це містер Чарлз Діккенс!

Дідусь зупинився, оглянув нового пожильця від голови до ніг, а тоді міцно потиснув йому руку і промовив: [549]

– Друг Ніколаса Ніклбі(1) – мій друг!

Містер Діккенс трохи сторопів від такого вітання, але швидко отямився, вклонився й сказав:

– Дякую, сер. – І рушив далі нагору.

А дідусь підморгнув, ущипнув мене за щоку й залишив на сходах геть приголомшеного.

У світлій склепінчастій кімнаті під самим дахом, де в розчинені навстіж вікна завівав зусібіч прохолодний вітрець, містер Діккенс зняв своє старомодне довгополе пальто й кивнув мені головою на саквояж.

– Постав де-небудь, Піп... Ти не проти, як я казатиму на тебе Піп (2), га?

– Піп? – Щоки мої радісно спалахнули. – Ох ти ж!.. Ну звісно, я не проти, сер! Піп – це ж чудово!

До розмови втрутилася бабуся:

– Оце вам чиста білизна, містере... е-е...

– Діккенс, мем. – Пожилець заклопотано поплескав себе по кишенях. – Слухай, Піп, здається, я лишився без записника й олівців. Чи не міг би ти...

Я миттю шаснув рукою до нагрудної кишені.

– Щоб я пропав, коли це не «Тайкондерога» номер два! – Друга моя рука тим часом уже ковзнула до задньої кишені штанів. – А оце – «новина – блокнот на кільцях, зручний і практичний»!

– Неймовірно!

Містер Діккенс пішов колом по кімнаті, оглядаючи краєвид за кожним вікном і водночас говорячи то на північ, то на північний схід, то на схід, то на південь;

– Ось уже два тижні я виношую один задум. День Бастілії. Знаєш, що це таке?

– Французьке Четверте липня? (3)

– Тямущий хлопчина! Так от, до Дня Бастілії ця книжка має розійтися по світу. Ти допоможеш мені зламати перепони на шляху революції, Піп?

– Оцим-от? – Я подивився на блокнот і олівець у своїх руках.

– Лизни-но кінчик олівця, хлопче! Я лизнув.

– Угорі на першій сторінці – назва. Назва...- Він похилив голову й замислився, потираючи баки. – Піп, яка [550] може бути гарна, незвичайна назва роману, дія якого відбувається то в Лондоні, то в Парижі?

– По... – зважився я.

– Ну?

– Повість... – провадив я.

– Ну-ну?

– Повість про... двоє міст?

– Мем!-гукнув він до бабусі, і та звела очі від білизни. – Це ж геніальний хлопчина!

– Я читала про цей день у Біблії, – сказала бабуся. – «Усе завершилося до полудня».

– Записуй, Піп, – тицьнув пальцем у блокнот містер Діккенс. – Мерщій записуй: «Повість про двоє міст». Далі, посередині сторінки: «Книга перша. Повернення до життя. Розділ перший. Той час».

Я записав. Бабуся поралася в кімнаті. Містер Діккенс дивився на небо, а тоді виразисто заговорив:

– То був найкращий із часів, то був найгірший із часів; то був вік мудрості, то був вік глупоти; то була доба віри, то була доба безвір'я; то була пора світла, то була пора темряви; то була весна надії, то була зима... (1)

– Боже мій, – озвалась бабуся, – як гарно ви говорите.

– Дякую, мем. – Він кивнув головою, тоді заплющив очі й клацнув пальцями, пригадуючи.- На чому я спинився, Піп?

– То була зима розпачу,– підказав я.

Уже далеко за полудень я почув, що бабуся гукає знизу якогось Дуга: «Дуг! Ду-у-г!» Хто це такий, я не знав. Я ревно писав.

За хвилину почувся голос дідуся:

– Піп!

Я підхопився.

– Слухаю, сер!

– Час обідати, Піп, – сказав дідусь зі сходів.

До столу я прибіг з недбало витертими руками й вологою чуприною. І передусім подивився на дідуся.

– А звідки ти знаєш... що я Піп?

– Почув з горішнього вікна годину тому. [551]

– Піп? – спитав містер Вінескі, щойно зайшовши і сідаючи за стіл.

– Ой, – сказав я, – де я тільки сьогодні не побував! їхав у диліжансі з Лондона до Дувра. Був у Парижі! Так намандрувався, аж рука затерпла від писання!..

– Піп? – знову спитав містер Вінескі. Дідусь залюбки прийшов мені на допомогу.

– Коли я був такий, як він, я теж змінював собі ім'я, і то не раз. Був Діком. Цебто Діком Несхибним Оком. Потім – Джоном. На честь Довготелесого Джона Сілвера. А ще Гайдом. Тим, що був двійником Джекіла...(1)

– А от я ніколи не мав жодного іншого ймення. Завжди був Бернард Семюел Вінескі,- заявив перукар, і далі не спускаючи з мене очей.

– Жодного? – вражено вигукнув дідусь.

– Жодного.

– То чим ви доведете, що були хлопчиськом, сер? – спитав дідусь. – Чи, може, ви якийсь особливий феномен природи?

– Як це? – не зрозумів містер Вінескі.

Дідусь махнув рукою і подав йому тарілку з їжею.

– До діла, Бернарде Семюеле, до діла.

Та містер Вінескі поставив тарілку на стіл і наче забув про неї.

– Ти їздив у диліжансі?..

– Атож, з містером Діккенсом, – відповів за мене дідусь. – Річ у тім, Бернарде Семюеле, що ми маємо нового пожильця, він письменник і щойно почав новий роман, а Піпа, чи то пак Дуга, взяв собі за секретаря...

– Від самого полудня працювали, – вихопився я. – Вже двадцять п'ять сторінок готові!.. – І затулив рота рукою.

На обличчя містера Вінескі набігла тінь.

– Письменник? На прізвище Діккенс? Та невже ви справді вірите...

– Я вірю тому, що мені каже людина, поки вона не скаже іншого, а коли скаже, віритиму тому іншому... Зробіть ласку, передайте мені масло, – промовив дідусь.

Масло передали серед загальної мовчанки.

– Чортівня якась... – буркнув собі під ніс містер Вінескі.

Я принишк на стільці. [552]

Дідусь, нарізаючи курча й розкладаючи шматки по тарілках, сказав:

– До нас у дім приходить цілком пристойний чоловік і каже, що його прізвище Діккенс. Отож я вважаю, що це його справжнє прізвище. Він дає зрозуміти, що пише книжку. Я проходжу повз його двері, заглядаю до кімнати й бачу: так, він справді пише. То що, я маю йому заборонити? Адже цілком очевидно, що йому таки треба написати цю книжку...

– «Повість про двоє міст»! -докинув я.

– Повість! – уже не тямлячи себе з люті, закричав містер Вінескі. – Про двоє...

– Цсс! – сказала бабуся.

Бо вже спустився сходами й став у дверях їдальні той чоловік з довгим волоссям, гарними вусами та борідкою і, всміхаючись, уклонився, а тоді обвів усіх запитливим поглядом і промовив:

– Можна... друзі?..

– Містере Діккеис, – вихопивсь я, намагаючись урятувати становище, – я хочу познайомити вас із містером-Вінескі, найкращим перукарем у світі...

Вони зміряли один одного довгим поглядом.

– Містере Діккенс, – сказав дідусь, – чи не вділили б ви нам, сер, дрібку свого таланту на застільну молитву?

– Вважатиму за честь, сер.

Ми похилили голови. Містер Вінескі – ні. Містер Діккенс лагідно подивився на нього. Щось буркочучи, перукар утупив очі в підлогу. Містер Діккенс почав молитву:

– Господи наш, володарю цього щедрого столу, ти, що даєш нам, твоїм сумирним слугам, незліченні плоди землі, що прикрасив нашу трапезу цією гарною червоною редискою, цим чудовим курчам, що поставив перед нами солодке вино літа, оцей лимонад, і вселив у нас трепет перед простими ласощами з картоплі та звичайнісінької цибулі, а на довершення, як чують мої ніздрі, подарував нам вельми вишуканий і принадний хліб у вигляді благородного суничного торта, що тішить око й наче всміхається серед свіжих плодів твого родючого саду. За все це, а також за добре товариство за цим столом щиро тобі дякуємо. Амінь.

– Амінь, – промовили всі, крім містера Вінескі. Ми мовчки чекали.

– Хай буде амінь, – буркнув він. [553]

О, яке то було літо!

Такого літа ще не випадало за всю історію Грінтауна.

Ніколи в житті я не прокидався так рано й з такою радістю! За п'ять хвилин до котроїсь там мене як вітром здувало з ліжка, за хвилину після тієї ж таки – я вже був у Парижі... о шостій ранку з Кале відпливав корабель через Ла-Манш, у небі мигтіли чайки, і ось уже попереду білі скелі Дувра, а там - диліжансом до Лондона, і опівдні - Лондонський міст! Підобідок з лимонадом у затінку дерев, я і містер Діккенс, і Пес лизав нам щоки, щоб стало прохолодніше, а тоді знов у Париж, о четвертій чай – і...

– Лаштуй гармату, Піп!

– Слухаюсь, сер!

– На штурм Бастілії!

– Слухаюсь, сер!

Гриміли гармати, повсталий люд штурмував Бастілію, і я теж був там, секретар першорядного письменника, містера Ч. Діккенса, найвидатнішої людини в Грінтауні, штат Іллінойс, і страшенно пишався тим, і мене аж роздимало від щастя, бо й я сам мріяв стати колись письменником, отож мав нагоду пізнавати таємниці літературної майстерності з найкращим із найкращих учителів.

– ...Мадам Дефарж. Вона все сиділа й плела, сиділа й плела...

Я підводив очі й бачив бабусю, що сиділа біля вікна й плела.

– Сідні Картон – хто він був, що собою являв? Чоловік, наділений тонким чуттям, освічений, мислячий, здатний до дії...

Лужком походжав дідусь, штовхаючи перед себе газонокосарку.

Ген за пагорбами били барабани, гуркотіли гармати, літня буря зрушувала й валила невидимі мури...

А що ж містер Вінескі?

Якось так вийшло, що я перестав ходити до його перукарні, геть забув і про таємничий червоно-білий стовпчик, що витикався начеб нізвідки й вкручувався в нікуди, і про купи волосся, які, мов у казці, росли самі собою на білій кахляній підлозі...

А тим часом містер Вінескі мусив щовечора повертатися додому й сідати за один стіл із тим патлатим писакою, якому дазно слід було підстригтись, і той підводився [554] й дякував господові за се, за те, за інше, а містер Вінескі не почував ніякої вдячності, бо там сидів і я, дивлячись на містера Діккенса, так, наче я був Пес, а він – сам Бог, аж поки одного вечора...

– Чи не пора казати молитву? – спитала бабуся.

– Містер Вінескі ще надворі, мається,- відповів дідусь.

– Мається? – Я винувато позирнув за вікно.

– Атож, мається, інакше й не скажеш. Я бачив, як він стусонув ногою трояндовий кущ, потім папороть біля веранди. Хотів був стусонути й яблуню, але передумав. Бог створив її надто твердою. А онде щойно розтоптав кульбабу. Ой лишенько, вже йде – наче Мойсей через море гніву.

Грюкнули двері. Містер Вінескі став на чолі столу.

– Сьогодні я казатиму молитву! – І люто блимнув на містера Діккенса.

– А чого ж, – озвалась бабуся. – Кажіть. Будь ласка. Містер Вінескі міцно заплющив очі й почав своє руйнівне моління:

– Господи наш, що послав мені гарний червень і аж ніяк не гарний липень, допоможи мені якось прожитії наступний серпень. Господи наш, увільни мене від заколотів черні на вулицях Лондона й Парижа, що гримлять у моїй кімнаті вечорами й ранками і що їх головними призвідцями є хлопець-сновида, чоловік з неймовірним ім'ям та собака, який і собі гавкає слідом за всім тим набродом. Дай мені сили втриматися від крику, що так і рветься з моїх грудей: «Дурисвіт! Злодій! Дурень! Комедіант!» Убережи мене від спокуси податися бігом до начальника поліції, чимдуж волаючи всю дорогу, що чоловік, з ким ми ділимо наш скромний хліб щоденний, – це вочевидь не хто інший, як Рудий Джо Пайк із Вілкіс-боро, шахрай і фальшивомонетник, котрого розшукує поліція, чи, може, Білл Хаммер із Хорнбілла, штат Арканзас, що його мають засадити до в'язниці за злісне хуліганство й дрібні крадіжки в Оскалузі.

Господи наш, оборони невинних дітлахів цього світу від жорстоких пазурів тих, хто замислив ужити на зло їхню довірливість. І допоможи мені, господи, спокійно І! шанобливо сказати присутній тут дамі таке: якщо той, хто називає себе Чарлзом Діккенсом, завтра ж не виїде звідси полудневим поїздом до Генгепу, Крайсвіту чи Тартару, [555] я уподібнюся славетній Далілі й без жалю обстрижу цього чорного лиходія! (1)

Я прошу в тебе, господи, не ласки до ницого грішника, а лише справедливої кари зловмисникові.

Усі, що згодні зі мною, хай скажуть «Амінь».

Він сів і штрикнув виделкою картоплину.

На довгу хвилю всі за столом заклякли.

А тоді містер Діккенс, заплющивши очі, простогнав:

– О-о-о-о-о-о!..

І цей протяглий стогін, крик, зойк, сповнений глибокого болісного розпачу, пролунав, наче далекий гудок поїзда того дня, коли новий пожилець приїхав до нашого містечка.

– Містере Діккенс... – мовив я. Але запізно.

Він уже встав із-за столу і, мов сліпий, заточуючись, хапаючись за меблі, за стіни, за одвірок, вийшов у передпокій, а тоді навпомацки побрався сходами нагору.

– О-о-о-о-о-о!..

То був крик людини, що зірвалася з високої скелі й падає у прірву вічності.

А ми чекали, немовби сподіваючись почути, як він упаде на дно.

Високо нагорі, на самій вершині будинку, грюкнули двері його кімнати.

Моя душа перевернулась і вмерла.

– Чарлі... – прошепотів я. – Бідолашний Чарлі...

Пізніше того вечора завив Пес.

А завив він тому, що почув отой схожий на його виття приглушений стогін з кімнати нагорі, під самим дахом.

– Святий боже, – мовив я. – Треба кликати слюсаря. Геть усе потекло.

На тротуарі перед будинком з'явився містер Вінескі, пройшов, не бачачи нічого просто себе, і зник з очей.

– Це він уже вчетверте пішов навколо кварталу. – Дідусь чиркнув сірником і запалив люльку.

– Містере Вінескі! – гукнув я. [556]

Відповіді не було. Звук ходи завмер удалині.

– От халепа, почуваю себе так, наче програв битву, – сказав я.

– Ні, Дуг... пробач, Піп... – заперечив дідусь, сідаючи на східець поруч мене. – Просто ти посеред битви поміняв генералів, і одного з них це так засмутило, що він повівся негідно.

– Це містер Вінескі? Та я... я ладен зненавидіти його! Дідусь тихо попахкував люлькою.

– Навряд чи він і сам розуміє, чому йому так тяжко й гидко на душі. Неначе хтось тихцем видер йому вві сні зуба, і тепер те місце болить і ниє.

– Ми ж не в церкві, дідусю.

– Ти хочеш сказати, щоб я облишив метафори? Гаразд. Так от, іншими словами, Дуг, ти був у нього в перукарні своєю людиною, підмітав з підлоги волосся і всяке таке. Він же не має ні дружини, ні сім'ї, тільки оту свою роботу. А самотньому чоловікові потрібно, щоб у нього був ще хтось у світі, хоч він цього, може, й не усвідомлює.

– Та я...-– І я затнувся, бо раптом перед очима в мене все стуманіло. – Я завтра ж вимию всі вікна у перукарні. І... і стовпчик перед дверима так змащу, що він крутитиметься, як скажений.

Дідусь кивнув головою.

– Я знаю, ти це зробиш, хлопче... Десь у темряві прогуркотів поїзд. Знову завив Пес.

І, ніби у відповідь, з кімнати містера Діккенса долинув дивний чи то крик, чи то плач.

Я пішов спати, але заснути не міг і чув, як годинник на вежі міської управи вибив першу, другу, а потім і третю годину ночі.

І тоді я почув десь поблизу тихий плач. Я вийшов у передпокій, став під дверима пожильця й прислухався.

– Містере Діккенс... У кімнаті затихло.

Двері були не замкнені. Я наважився прочинити їх.

– Містере Діккенс...

Він був там – нерухомо лежав на ліжку в місячному світлі, і з його широко розплющених, утуплених у стелю очей текли сльози. [657]

– Містере Діккенс...

– Тут такого немає, – озвався він і похитав головою на подушці. – Ні в цій кімнаті, ні на цьому ліжку, ні на цьому світі такого немає.

– Це ж ви,-сказав я.-Ви – Чарлі Діккенс.

– Пора б тобі знати все, як є, – почулася сумна відповідь. – Уже далеко за північ, скоро ранок.

– Я знаю одне, – не вгавав я. – Щодня я бачив, як ви писали. Щовечора чув, як ви говорили.

– Атож, твоя правда.

– І ви вже закінчуєте одну книжку й скоро почнете нову. І почерк у вас прегарний.

– Справді так. – Він кивнув головою. – Еге ж, хай мене грім поб'є, і це правда.

– Ну от! – Я обійшов ліжко й став з другого боку. – То чого ж би вам, відомому в цілому світі письменникові, отак каратися?

– Ти ж знаєш, і сам я знаю, що я містер Ніхто і Нізвідки, бреду потемки до Небуття, із згаслим ліхтарем, і навіть свічки не маю.

– Бала-бала! – сказав я і рушив до дверей. Мене розлютило, що він відступається від свого. І занапащає таке чудове літо. – На добраніч! – Я брязнув дверною ручкою.

– Стривай!

У тому моторошно-тихому вигуку було стільки туги й навіть болю, що я забрав руку від дверей, але не обернувся.

– Піп... – мовив літній чоловік на ліжку.

– Що? – похмуро буркнув я.

– Не треба нам сваритися. Сідай.

Я повільно сів на хиткий стілець біля нічного столика.

– Побалакай зі мною, Піп.

– Святий боже, о третій...

– ...годині ночі, отож. Ой, яка це страшна година. Вже ціла вічність після заходу сонця, а до світанку ще десять тисяч миль. О такій порі як ніколи потрібні друзі. Ти мені друг, Піп? Спитай мене про щось.

– Про що?

– Я думаю, ти знаєш.

Я трохи поміркував і зітхнув.

– Ну гаразд. Хто ви такий?

З хвилину він лежав дуже тихо, а тоді невидимим довгим [558] кінчиком носа намацав на стелі потрібні слова і сказав:

– Я людина, що так і не змогла дорости до своєї мрії.

– Як це?

– А так, Піп, що я не став тим, ким хотів стати. Тепер і я на хвилю примовк.

– А ким ви хотіли стати?

– Письменником.

– І пробували?

– Чи я пробував! – вигукнув він і мало не похлинувся якимсь неприродним злим сміхом.- Пробував, – сказав, опанувавши себе. – Боже милостивий, ти б побачив, синку, скільки пролилося слини, чорнила й поту! Я спорожнив цистерни чорнила, списав гори паперу, розтрощив з півсотні друкарських машинок, погриз і постругав десять тисяч м'яких олівців «Тайкондерога».

– Ого!

– Саме так, «ого!».

– Що ж ви писали?

– Ти спитай, чого я не писав! Поеми. Нариси. Трагедії. Фарси. Оповідання. Романи. По тисячі слів на день, хлопче, кожної божої днини, тридцять років підряд. Не було такого дня, щоб я чогось не шкрябав і не поганив чистих аркушів. Мільйони слів зійшли з моїх пальців на папір, і все те нікуди не годилося.

– Не може бути!

– Було. Не таке собі, не сяке-таке, а просто казна-що. Це розуміли друзі, розуміли редактори, розуміли вчителі, розуміли видавці, і одного напрочуд гарного дня, десь о четвертій годині пополудні, коли мені вже минуло п'ятдесят, це зрозумів і я.

– Але ж не можна писати тридцять років і не...

– Не натрапити на якусь перлину? Не зачепити дзвінкої струни? Розкрий очі, Піп, розкрий очі й дивись на мене – на людину, наділену особливим, надзвичайним хистом, єдину, відколи існує світ, яка вилила на папір п'ять мільйонів слів і не дала життя жодній дрібничці, здатній звестися на власні кволі ноженята й вигукнути: «Евріка! Створено!»

– І ви не надрукували ані одного оповідання?

– Ані смішинки на два рядки. Ані жалюгідного газетного віршика. Ані оголошення про купівлю-продаж або чиюсь смерть. Ані рецепта домашнього консервування. Справжня дивовижа, хіба ні? Це ж треба – бути таким [559] рідкісно нудним, таким сміховинно нездарним, щоб жодне твоє слово не змусило нікого всміхнутися, не зворушило до сліз, не піднесло духом, не розрадило в горі. А знаєш, як я вчинив того дня, коли відкрив, що з мене ніколи не вийде письменника? Я вбив себе.

– Вбили?!

– Порішив, знищив. Як? Спакувався, вирушив у далеку подорож поїздом, а там пізно ввечері сідав на відкритій задній площадці вагона для курців, і клаптики моїх рукописів розлітались обабіч колії, мов сполохані птахи. Роман я розкидав по Небрасці, поеми на взірець Гомерових – по Північній Дакоті, а любовні сонети – по Південній. Автобіографічні нариси залишив у чоловічій вбиральні готелю «Гарвей» у Клір-Спрінгу, штат Айдахо. З моєю прозою знайомилися лани достиглої пшениці. Знамените було добриво - певне, там ще довго після того збирали багатющі врожаї. У ту далеку подорож наприкінці літа я взяв із собою дві величезні валізи, вщерть напаковані частками моєї душі, і таки добре потішив своє ображене самолюбство. Одне по одному, спершу повільно, а далі швидше й швидше, я дер свої творіння на клапті, викидав їх геть – геть з рук, геть з голови, геть із життя, – і вони безгучно зникали в оповитій нічною темрявою прерії, в сипучих пісках безлюдної пустелі, серед похмурих мозчазних скель. І ось однієї ночі, коли поїзд, виписуючи дугу на якомусь повороті, виповнив темряву переможним ревінням, я пустив з рук останніх своїх мертвонароджених дітлахів...

Коли приїхали на кінцеву станцію, мої валізи були порожні. За довгу дорогу я чимало випив, дуже мало з'їв, пролив доволі гірких сліз у самотині купе, зате скинув з себе всі якорі, весь мертвий тягар, усі свої мрії і, хвалити бога, тихо й мирно завершив свою подорож із чистим сумлінням і впевненістю в собі. Я почував себе так, ніби знов народився на світ. І запитував сам себе: «Як же це так? Що сталося?.. Ти... ти ж тепер зовсім інша людина».

Він бачив усе те на стелі, і я теж бачив, немов кадри кіно, що бігли вгору по освітленій місяцем стіні.

«Ти тепер зовсім інша людина», сказав я собі і коли, зійшовши з поїзда в кінці того довгого літа, яке принесло мені визволення і несподіване відродження, подивився в облуплене, загиджене мухами дзеркало автомата з жувальною гумкою на пероні безлюдної залізничної станції [560] у Пічемі, штат Міссурі, то побачив, що за довгі дні подорожі в мене відросла чимала борідка, а розмаяне вітром, давно не стрижене волосся надає мені чудернацького вигляду, і, придивившись до себе пильніше, я аж відступив з подиву й тихо вигукнув: «Та невже це ви, Чарлі Діккенс? – Літній чоловік на ліжку неголосно засміявся. – Ой, таки ви, Чарлі,-кажу,-ви, містере Діккенс!» А відображення у дзеркалі як гримне на мене: «Хай вам абищо, сер, та ким би ще я міг бути? Ану, відстороніться! Я поспішаю на важливу лекцію».

– Ви так і сказали, містере Діккенс?

– Бог мені свідок, Піп, це щира правда. І я відсторонився! А тоді пішов незнайомим містом, і тепер, коли я нарешті знав, хто я такий, мене аж у жар кидало на думку про те, скільки всякого я, народжений знову, зможу тепер зробити і які великі й прекрасні діла чекають мене попереду! Розумієш, Піп, свідомість цього, напевне, визрівала в мені уже давно. Усі ті роки безнастанного писання й гірких розчарувань моє незрадливе внутрішнє чуття немовби твердило мені: «Май терпіння. Всі твої труди підуть прахом, але в останню мить я тебе врятую!» І, можливо, врятувало мене саме те, що багато років занапащало: шаноба до великих попередників, до тих стовпів і світочів на осяйних літературних вершинах, яких я смиренно споглядав із свого вутлого човника на дні пересохлого річища.

Боже мій, Піп, як я пожирав Толстого, впивався Достоєвським, смакував Мопассана, підживлявся просто неба курчам та вином у товаристві Флобера й Мольєра! Надто ревно схилявся я перед високими божествами. Надто багато читав! Отож коли мої твори згинули, їхні залишились. І одного дня я раптом збагнув, до чого це призвело, Піп: я не міг забути їхніх книжок!

– Не могли забути?..

– Атож, не міг забути жодного рядка, жодного слова, жодної літери, з усіх тих книжок, що будь-коли пройшли перед моїми жадібними, допитливими очима!

– Фотографічна пам'ять.

– Оце ти як в око вліпив. Усе, що написали Діккенс, Гарді, Остін, По, Готорн, засіло в оцій старій фотокамері і тільки й чекало, щоб його надрукували з мого голосу, багато років чекало, а я й гадки не мав, що все воно отак усоталося в мене. Попроси мене заговорити мовою будь-якого письменника – і я потраплю. Кіплінг – це одне, [561] Теккерей - зовсім інше. Скажи вирізати фунт м'яса – я стану Шейлоком. Задути свічку – стану Отелло. Ким хочеш стану, Піп, ким тільки хочеш! – Ну, а потім що було?

– А потім, Піп, я знов подивився в те загиджене мухами дзеркало й спитав: «Ну що ж, містере Діккенс, оскільки все це правда, то коли ви почнете писати свою першу книжку?» І сам собі відповів: «Зараз же!» А тоді накупив паперу та чорнила і оце відтоді живу мов уві сні, одержимий однією пристрастю, сповнений радісного шалу, безмірно щасливий, живу й пишу одну по одній усі ті книжки, що належать найдорожчій для мене людині – мені самому, Чарлзові Діккенсу. Я мандрую величезними обширами Сполучених Штатів Америки, спиняюся то там, то там, пишу й граю свою роль, граю й пишу, читаю лекції, думаю свої думи, то поринаючи в марення, то виринаючи з нього, всім відомий і нікому не відомий, там поживу довше, щоб дописати «Копперфілда», там затримаюсь попрацювати над «Домбі і сином»... Часом я забиваюся на цілу зиму на якийсь глухий, завалений снігом полустанок, і нікому й на думку не спадає, що там пробуває в зимовій сплячці сам Чарлі Діккенс. А потім вигулькну, мов весняний метелик із лялечки, та й гайда далі. Часом залишаюся на ціле літо в якомусь одному невеликому містечку, аж поки виженуть... Атож, виганяють, Піп. Бо такі, як отой ваш містер Вінескі, не прощають вигадок, хоч би які земні й доречні ті вигадки були. Йому, хлопче, просто бракує розуміння. Він не тямить, що всі ми маємо робити кожен своє, аби вижити, вижити на цьому світі. Хто сміється, хто плаче, хто пробивається кулаками, хто тікає, але все зводиться до одного: людина якось існує. Світ аж кишить людьми, вони потопають у ньому, і кожен у свій спосіб силкується прибитися до далекого берега. А що ж містер Вінескі? Він існує, клацаючи своїми ножицями, і йому не зрозуміти принадності пера, чорнила та паперу, до якого лине, наче муха до липучки, моя позичена англійська душа.

Містер Діккенс спустив ноги з ліжка й потягся по свій саквояж.

– Отож я мушу складати манатки й забиратися геть. Я випередив його і вхопився за саквояж.

– Ні! Вам не можна йти. Ви ж не закінчили книжки! [562]

– Піп, любий мій хлопче, я ж тобі все пояснив... Хіба ти не чув?

– На неї чекає цілий світ! Ви не маєте права покинути «Двоє міст» на середині!

Він лагідно забрав у мене саквояж.

– Піп, Піп...

– Не маєте права, Чарлі!

Він зазирнув мені в очі, і, певно, вони так палали, що він аж відсахнувся.

– І я чекаю! – вигукнув я. – І всі вони там чекають!

– Хто «вони»?

– Натовп перед Бастілією. Париж... Лондон, Дувр... Гільйотина!

Я побіг до вікон і порозчиняв їх ще ширше, ніби сподіваючись, що нічний вітер і місячне світло занесуть у кімнату ті звуки та образи, і вони поповзуть по килимку й закрадуться йому в очі та вуха, і, коли легкі завіски примарно заколихались, тоді і я, і Чарлі – ладен заприсягтися – почули, як гомонить великий натовп, риплять колеса карет, як сичить, стрімко ковзаючи вниз, гостра сокира гільйотини і глухо, мов качани капусти, падають додолу голови, як лунає переможний спів, – усе це долинуло до нас із вітром...

– Ой Піп, Піп...

З очей його потекли сльози.

Я дістав з кишені олівця й блокнота.

– Ну? – мовив вимогливо.

– На чому ми вчора спинилися, Піп?

– На мадам Дефарж, що сиділа й плела. Він упустив саквояж на підлогу.

– Мадам Дефарж... так-так... ага. Пиши, Піп: «Мадам Дефарж...»

Він сів на краєчку ліжка, і руки його почали рухатись– неспокійно совалися, стискали одна одну, спліталися й розпліталися, – і він дивився на них і говорив, а я записував, і він знову говорив, усе палкіше та палкіше, і так аж до світання...

– Доброго ранку, містере Діккенс!

Я з розгону всівся на стілець у їдальні. Містер Діккенс уже впорався з половиною млинців, що чималим стосиком височіли в нього на тарілці. [563]

Я надкусив свого млинця й побачив на столі між нами ще більший стосик списаних аркушів.

– Містере Діккенс... – мовив я. – Це «Повість про двоє міст»? Ви її... закінчили?

– Зроблено. – Містер Діккенс не підвів очей від тарілки. – Встав о шостій. Працював як віл. Зроблено. Докінчено. Крапка.

– Ура! – вигукнув я.

Десь у далині почувся паровозний гудок. Містер Діккенс випростався на стільці, тоді раптом підхопивсь і, покинувши недоїдений сніданок, вискочив з їдальні. Я почув, як грюкнули надвірні двері, вибіг на веранду й побачив його вже на півдорозі до хвіртки, із саквояжем у руці. Він повернув до станції і йшов так швидко, що мені довелося раз по раз забігати йому наперед.

– Містере Діккенс, книжку ви закінчили, це так, але ж іще не видали!

– Доручаю подбати про це тобі, Піп.

Він швидко простував далі. Геть захекавшись, я мусив наздоганяти його.

– А як же буде з Девідом Копперфілдом?.. І з Крихіткою Дорріт?..

– Вони твої друзі, Піп?

– Ваші, містере Діккенс. А як ви про них не напишете, вони ж і не житимуть!

– Якось обійдуться.

Він завернув за ріг. Я вистрибом метнувся за ним.

– Чарлі, заждіть!.. Я придумаз для вас... нову назву! «Піквікський клуб», атож, «Записки Піквікського клубу»!

Було чути, як поїзд під'їжджає до станції. Чарлі побіг чимдуж.

– А потім «Холодний дім», Чарлі, і «Важкі часи», і «Великі... – послухайте, містере Діккенс! – ...сподівання»! Ох ти ж боже мій!..

Він був уже далеко попереду, і мені лишалося тільки гукати йому навздогін:

– Гаразд! Ідіть собі! їдьте! А я знаю, що мені робити! Не буду я більше вас читати, ви цього не гідні! Не буду! І не думайте, що я тепер стану дочитувати «Повість про двоє міст»! Дзуськи! Не стану! Ніколи!..

На станції забамкав дзвін. Паровоз засичав парою. Але містер Діккенс сповільнив ходу. Потім спинився посеред [564] тротуару. Я підійшов і став, дивлячись йому в спину.

– Піп, – тихо мовив він, – ти це серйозно кажеш?

– Ех ви! – вигукнув я. – Та ви... ви просто... – Я шукав у пам'яті потрібних слів і зрештою натрапив. – ...просто тьху! Плюнути й розтерти!

– Та ти що, Піп!

– Що, що! Начхати мені, що там буде далі з тим Сідні Картоном!

– Це ж найкраща річ з усіх, які я досі написав. Тобі треба прочитати її, Піп.

– Чому це?

Він обернувся й поглянув на мене великими сумними очима.

– Тому що я написав її для тебе.

Мені тільки й стало сили тихо огризнутися:

– То й що?

– А те, – відказав містер Діккенс, – що я вже спізнився на поїзд. Наступний буде через сорок хвилин...

– Тоді ви маєте час.

– На що?

– На те, щоб познайомитися з одною людиною. Познайомтеся з нею, Чарлі, і тоді я дочитаю вашу книжку... Нам туди, Чарлі, отуди.

Він знову спинився.

– Туди? До бібліотеки?

– Десять хвилин, містере Діккенс, дайте мені десять хвилин. Усього десять, Чарлі, зробіть ласку.

– Десять?

Та зрештою він дозволив мені провести себе, мов сліпого, сходами бібліотеки, і ми разом тихенько прослизнули в двері.

У бібліотеці було наче в кам'яному кар'єрі, над яким десять тисяч раків не випадало дощу.

Прислухаєшся в один бік – тиша.

Прислухаєшся в другий – анішелесь.

Здавалося, там пролягла смуга часу між уже зробленим і ще не зробленим. Ніхто там не помирав. Ніхто не народжувався. Бібліотека з усіма її книжками просто була.

Ми – містер Діккенс і я – стояли на краю тієї тиші й чекали. [565]

Містер Діккенс тремтів. І мені раптом спало на думку, що за ціле літо я ні разу його тут не бачив. Мабуть, він боявся, що я зараз поведу його до полиць з романами і там стоятимуть усі його книжки – вже написані, надруковані, оправлені, випущені в світ, не раз видані читачам, прочитані й знов поставлені на полиці.

Та не такий я був дурний. І все ж таки він узяв мене за лікоть і прошепотів:

– Піп, навіщо ми прийшли? Ходімо звідси. Тут же... – Прислухайтесь! – прошепотів я.

Десь далеко, за рядами полиць, було чути такий звук, наче там переверталась уві сні велика міль.

– Бог мені свідок, – мовив містер Діккенс, розширивши очі, – я знаю, що воно таке.

– Авжеж.

– Добре знаю цей звук, – додав він, дослухаючись, і кивнув головою. – Там хтось пише.

– Ваша правда, сер.

– Пише пером... І пише...

– Ну-ну?

– Вірші! – пошепки вигукнув містер Діккенс- Атож. Побий мене бог, Піп, десь там далеко, наче ген під водою, хтось пише вірші. Ось послухай! Чуєш? Розгін, розгін, стоп, і знов розгін, і знов, і знов... То не цифри, Піп, не числа, не якісь там сухі матерії, ти чуєш, як легко біжить перо, як воно пурхає по папері? То поезія, богом присягаюся, сер, то, безсумнівно, поезія!

– Мем! – покликав я. Міль затихла.

– Не заважай їй! – цитьнув на мене містер Діккенс. – Сполохаєш натхнення. Нехай собі пише.

Міль знову заворушилася.

– Мем! – покликав я ще раз, тихо, але вимогливо. У проходах між полицями зашурхотіло.

І ось вона з'явилася перед нами, головна бібліотекарка, жінка непевного віку – не молода й не стара; непевного кольору – не смуглява й не бліда; непевного зросту – не низька й не висока, але досить тендітна; жінка, що часто розмовляла сама із собою в сутіні між припалих порохом полиць, ледь чутно, ніби там шелестіли сторінки книжки, і пересувалася зовсім безгучно, мов на невидимих коліщатах.

Вона простувала до нас, і її обличчя було мов притінена лампа, а погляд ніби освітлював їй дорогу. Уста її [566] ворушилися, перебираючи слова у місткому сховищі за її замріяними очима.

Чарлі пильно читав з її уст. Тоді кивнув головою. Він чекав, поки вона зупиниться і її погляд упаде на нас. І все-таки це вийшло несподівано. Вона аж охнула й засміялася сама із себе.

– А, це ти, Дуг, і з тобою... – Вона впізнала Чарлі, і очі її потепліли. – Ви ж друг Дуга... містер Діккенс, так?

Чарлі дивився на неї з такою німою побожністю, що я аж злякався.

– Містере Діккенс, – мовив я,-познайомтеся з...

– «Мене не спинить навіть Смерть...» - проказав напам'ять Чарлі, приплющивши очі.

Бібліотекарка закліпала очима, і чоло її побіліло, так ніби лампа засвітила ясніше.

– Міс Емілі, – сказав він.

– її звуть... – спробував заперечити я.

– Міс Емілі. – Він простяг руку й доторкнувся до її руки.

– Дуже приємно, – мовила вона. – Але як ви...

– Як угадав ваше ім'я? Та боже мій, мем, я ж чув, як ви десь там писали – розгонисто, натхненно. Так пишуть тільки поети!

– Та що ви, то пусте.

– Вище голову, сміливіше, – лагідно сказав він.-То не пусте. «Мене не спинить навіть Смерть» – чудовий, першорядний вірш.

– Мої власні вірші такі вбогі... – збентежено промовила вона.-Отож я переписую її, щоб повчитися.

– Переписуєте кого? – ляпнув я.

– Дуже добра наука.

– Ой, справді? – Вона допитливо поглянула на Чарлі. – Ви не...

– Чи я не жартую? Ні, мем, які жарти з Емілі Діккінсон!(1)

– Емілі Діккінсон? – перепитав я.

– А в цьому багато чого й від вас, містере Діккенс, – зашарілася бібліотекарка. – Я прочитала всі ваші книжки.

– Всі? – Він аж позадкував.

– Всі ті, – квапливо додала вона, – що їх надруковано досі. [567]

– Він оце тільки-но закінчив ще одну, – знову встряв я. – Знаменита книга! «Повість про двоє міст».

– А ви, мем? – приязно спитав Чарлі.

– Я? Та ні, я ще не послала жодного вірша й до місцевої газети.

– То неодмінно пошліть! – вигукнув він із щирим запалом і вірою. – Завтра ж. Ні, сьогодні!

– Але ж, – заперечила вона згаслим голосом,- я навіть не маю кому їх спершу прочитати.

– Як це не маєте? – спокійно мовив Чарлі.- Ось вам Піп, а ось – візьміть мою візитну картку – Ч. Діккенс, есквайр, – хто при нагоді й з вашого дозволу залюбки загляне сюди пересвідчитись, чи все гаразд у цій ідилічній книгозбірні.

Бібліотекарка взяла картку.

– Але ж не можна...

– Отакої! Треба! Те, що можу дати я,- тільки підсмажені скибки хліба до столу. А ваше слово має стати варенням і медом до цього хліба. Моє письмо – розмірене й невигадливе. Ваше – поривчасте, воно вирує життям, але віддає данину й принадній таїні смерті, про яку ви так часто згадуєте... Та годі. – Він показав рукою. – Онде там, у кінці того довгого проходу, я бачу світло... Його засвітила муза, вже готова водити вашим пером. Вона чекає на вас. Ушануйте її як слід. Бувайте.

– Бувайте? – перепитала вона. – Чи має це означати «бувайте з богом»?

– Певне що так, добродійко, певне що так.

А в наступну мить ми знов опинилися на осонні перед бібліотекою, і містер Діккенс мало не перечепився через свій саквояж, що його залишив за дверима.

Посеред лужка він раптом став як укопаний і сказав:

– Яке блакитне небо, хлопче!

– Так, сер.

– Яка зелена трава!

– Еге. – Аж тепер і я спинився й добре розглянувся довкола. – Ох ти ж... таки справді!

– А вітер... Ти чуєш, Піп, який духмяний вітер?

Ми обидва втягли носом повітря. Тоді Чарлі сказав:

– І в цьому світі є чудові хлопці, що мають багату уяву й відають таємниці врятування ближніх...

І поплескав мене по плечу. Я знічено похилив голову й не знав, що мені робити. Виручив мене гудок паровоза.

– Ой, це ж наступний поїзд! Якраз під'їжджає! [568]

Ми стояли й чекали.

Нарешті містер Діккенс сказав:

– А тепер уже від'їжджає... То ходімо додому, хлопче.

– Додому! – радісно вигукнув я і раптом спинився. – А як же... містер Вінескі?

– Ну, після всього, що було, я не боюся за тебе, Піп. Кожного дня надвечір, коли я чаюватиму й даватиму перепочинок голові, ти ходитимеш до перукарні і...

– Вимітатиму волосся!

– Молодець. І нічого страшного в тому немає. Невеличка дружня позика Англійського державного банку Національному банкові Грінтауна, штат Іллінойс. А тепер, Піп... де олівець?

Я шаснув рукою до однієї кишені і намацав гумку, шаснув до другої – і знайшов.

– Є олівець!

– А папір? – Є папір!

Ми простували поряд під зеленим шатром літніх дерев.

– А назва, Піп, буде...

Він підняв догори свій ціпок і почав виводити проти неба таємничі письмена. Я примружив очі й узявся вгадувати ту невидиму назву.

– Крам...

Він вивів ще дві літери.

– ...ни... Ще дві.

– ...ця, – читав я. – Крамниця!

– Як тобі така назва, Піп? Я завагався.

– Та... якась вона... ну, наче незакінчена.

– Ач, який вередливий хреститель. Ось маєш! І він поволі виписав проти сонця друге слово.

– Ста...ро...жит...но...стей. «Крамниця старожитностей»!

– Записуй роман, Піп!

– Слухаюсь, сер! – вигукнув я, – «Розділ перший»!..

Крізь голе гілля дерев наче снігом сипонуло.

– Що це? – запитав я сам себе і сам же й відповів: – Та нічого, просто минуло літо.

Усі ті дні й години відлетіли листками з календаря, промайнули, як у кіно, повіялися з вітром ген за пагорби. [569] Настав кінець нашому з Чарлі писанню. Лишилося позаду чимало днів, проведених у бібліотеці. Відійшло в минуле чимало Еечорів з міс Емілі та читанням уголос. Приїздили й від'їздили поїзди. З'являвся, повнів і танув на небі місяць. Прибували нові поїзди, займалися нові життя, і раптом одного дня переді мною опинились отут міс Емілі, а отут Чарлі, обоє з усіма своїми пожитками, й тицьнули мені в руки якийсь паперовий мішечок.

– Що це тут таке?

– Рис, Піп, звичайнісінький білий рис для весільного обряду. Посипай нас, хлопче, проводжай у щасливу дорогу. Чуєш оті дзвони, Піп? Це благовіст містерові та місіс Діккенсам! Посипай, хлопче, посипай! Посипай!..

Я посипав і біг, біг і посипав, а вони, вже стоячи на задній площадці останнього вагона, махали мені руками й швидко зникали з очей, та я все гукав:

– До побачення! Щасливої вам дороги, Чарлі! Щасливого життя! Приїжджайте! Щасливо... щасливо...

Тепер я вже розумів, що плачу, і ревнивий Пес жував мої черевики, радіючи, що я лишився тільки при ньому, а в перукарні уже чекав містер Вінескі, готовий вручити мені щітку й знову вважати мене за свого названого сина.

А потім настала й потяглася осінь, і нарешті надійшов лист від мандрівного подружжя.

Я не розпечатував його цілий день, і тільки надвечір, коли вже почало смеркатися, вийшов на веранду, сів і, дивлячись, як дідусь згрібає з доріжки сухе листя, й тримаючи в руках конверт, чекав, поки дідусь погляне на мене, і ось нарешті він поглянув, і тоді я розірвав конверт і прочитав уголос в осінніх сутінках:

– «Любий Піп... – Побачивши на папері своє давнє прибране ім'я, я мусив на хвильку спинитися, бо тільки воно заповнило мені очі. – Любий Піп, сьогодні ввечері ми в Орорі, завтра будемо у Фелісіті, а післязавтра – в Елджіні. Чарлі збирається наступні півроку виступати з лекціями, і ми з надією дивимось у майбутнє. Обоє багато працюємо, і чи треба казати, які ми щасливі? Дуже щасливі. Він називає мене Емілі. Піп, ти, мабуть, ще не знаєш, чиє це ім'я, а так звали одну поетесу, і я сподіваюся, що колись ти візьмеш у бібліотеці її книжки. Так от, Чарлі дивиться на мене й каже: «Ти моя Емілі», – і я майже вірю йому. Ні, таки справді вірю...» [570]

Я замовк, проковтнув клубок, що підступив мені до горла, й став читати далі:

– «Ми схиблені, Піп. Так кажуть люди, та ми й самі знаємо. І все-таки ми не відступаємося від свого. Бути схибленими разом зовсім непогано. А от бути схибленою і самотньою, як раніше, – цього я більше не витримала б.

Чарлі шле свої вітання й просить переказати тобі, що він уже почав нову гарну книжку, чи не кращу за всі дотеперішні, а назва буде така, яку придумав ти: «Холодний дім».

Отак, Піп, ми й живемо: пишемо та мандруємо, мандруємо та пишемо. Може, колись нам випаде їхати поїздом, що зупиняється набрати води на вашій станції, і якщо ти будеш там і гукнеш нас на ім'я – так, як ми тепер себе називаємо, – то ми вийдемо з вагона. Та, певно, ти на той час станеш зовсім дорослим. І якщо поїзд зупиниться, а тебе не буде, ми так і зрозуміємо й поїдемо собі далі від містечка до містечка.

Підписано: Емілі Діккінсон.

P. S. Чарлі твердить, що твій дідусь - справжнісінький Платон, тільки ти йому не кажи.

P. P. S. Чарлі – моє золото».

– «Чарлі – моє золото», – повторив за мною дідусь, сідаючи поряд і беручи в мене листа, щоб прочитати його ще раз. – Ну-ну... – зітхнув він. – Ну-ну...

Ми довго сиділи, дивлячись, як багряніє жовтневе небо на заході й одна по одній засвічуються зорі. Вдалині, десь за милю, загавкав собака. Ще далі, аж ген на обрії, прогуркотів поїзд, загудів, забамкав у дзвін: раз, другий, третій, – та й поїхав.

– А знаєш, – озвавсь я нарешті, – мені здається, ніякі вони не схиблені.

– Мені теж, Піп, – сказав дідусь, запаливши люльку й задувши сірника. – Мені теж так здається.

Одної неминущої весни

Того тижня, відколи минуло вже так багато років, мені почало здаватися, що батько й мати потихеньку труять мене. Та навіть і тепер, через двадцять років, я не певен, що вони цього не робили. Хто знає...

А нагадала мені про все те стара валіза на горищі. Сьогодні вранці я розстебнув її мідні застібки, підняв кришку, і в ніс мені вдарило задавненим духом нафталіну, що з незапам'ятних літ застоявся серед тенісних ракеток з порваними жилами, поношених гумових капців, поламаних іграшок, заіржавілих роликових ковзанів. І хоч тепер я побачив ті дитячі забавки очима дорослої людини, мені раптом здалося, ніби тільки годину тому я прибіг, геть спітнілий, з нашої тінястої вулиці і на устах у мене ще тріпоче: «Раз, два, три – розбігайсь, бички!»

Я був тоді чудернацьким, кумедним хлопчиною, у чиїй голові снувалися химерні думки, і отой страх перед отрутою був лише часткою моїх дитячих переживань. Уже в дванадцять років я почав робити записи в п'яти-центовому лінійованому блокноті, з яким ніколи не розлучався. Неначе й оце тепер у мене між пальцями оцупок олівця, і я пишу ним, як писав у ті давні дні, що їм, здавалося, не буде кінця.

Ось я перестав писати й замислено лизнув олівця. Я сидів, босий, із шорсткою, схожою на щітку чуприною, у своїй горішній кімнаті на початку нескінченного ясного дня, мружив очі на шпалери з трояндами й думав.

«До цього тижня мені й на думку не спадало, що я хворий, – записав я. – І захворів я вже давно. Коли мені було десять років. А тепер мені дванадцять».

Я скривився, закусив губу й наче крізь туман побачив перед собою свій записник. [572]

«У тому, що я хворію, винні мама й тато. І ще вчителі у школі: вони теж додають мені... – Я завагався, але зрештою написав: – ...хвороби. Не боюсь я тільки дітей. Ні Ізабел Скелтон, ні Вілларда Боуерса, ні Кларіс Меллін – на них ця хвороба ще не поширилась. А от мені зовсім зле...»

Я поклав олівця й пішов до ванної подивитися на себе в дзеркало. Знизу мати гукнула мене снідати. Я притулився обличчям до дзеркала, часто задихав, і на склі виникла велика туманна пляма. І я побачив, як моє обличчя... змінюється.

Змінювалися кістки. Змінювалися навіть очі. І пори на шкірі носа. І чоло. І волосся. Усе, що так довго було мною, тепер перетворювалося на когось іншого. («Дугласе, йди снідати, ти ж спізнишся до школи!») Похапцем умиваючись, я побачив, як моє тіло немовби пливе піді мною. А я був замкнений усередині нього і не мав змоги визволитись. Тим часом усі мої кістки зсувалися, мінялися місцями, аж ходором ходили!

Щоб не думати про це, я голосно щось заспівав, засвистів аж поки в двері постукав батько й звелів мені вгамуватись і йти снідати.

Я сів до столу. На ньому вже стояла жовта каструлька з кашею, холодно-біле молоко в глечику, яєчня з беконом, блищали ложки й ножі. Батько читав газету, мати поралася коло плити. Я нюхнув повітря й відчув, як мій шлунок зіщулився, мов побитий собака.

– Що таке, синку? – Батько позирнув на мене.- Не хочеш їсти?

– Не хочу.

– Хлопцеві зранку треба хотіти їсти,- зауважив батько.

– їж, їж, – сказала мені мати. – Ну ж бо, не барися.

Я подивився на яєчню. То була отрута. Подивився на масло. Отрута. І біле з масним шаром вершків молоко в глечику, і апетитна, пухка коричнева каша на зеленій тарілці з рожевими квіточками.

Отрута, все воно отрута! Ця думка металась у мене в голові, наче мурашня на лісовій стежині. Я прикусив губу.

– Га? – глипнув на мене батько. – Ти щось сказав? __ Та ні, – відповів я. – Просто не хочеться їсти. [673]

Не міг же я сказати, що я хворий і що захворів саме від їжі. Не міг сказати, що до цього спричинилися млинці, пампушки, каші, супи, овочі. Де ж би то. Отож мусив сидіти, не беручи нічого до рота, і серце моє билося все дужче й дужче.

– Ну гаразд, попий хоча б молока і йди собі,- сказала мати. – Батьку, дай йому грошей, хай добре поснідає в школі. Апельсиновий сік, щось м'ясне, молоко. Тільки не цукерки.

Щодо цукерок вона могла й не застерігати мене. То ж була найстрашніша з усіх отрута. На цукерки я більш ніколи й не гляну!

Я зв'язав ремінцями книжки й рушив до дверей.

– Дугласе, ти не поцілував мене, – нагадала мати.

– Ой, – мовив я, підійшов і похапцем поцілував її.

– Що це з тобою діється? – спитала вона.

– Нічого, – відказав я. – Бувайте. До побачення, тату.

Обоє сказали «до побачення». І я подався до школи, занурений у свої думки, що бились у мене в голові, наче крик у глибокій холодній криниці.

Збігаючи схилом яру, я вхопився за грубу ліану дикого винограду, що звисала з дерева, відштовхнувся ногами від землі – і полетів. У ніздрі мені вдарило прохолодне ранкове повітря, свіже і п'янке, я радісно засміявся, і всі мої думи вмить розвіяло вітром. Зіскочивши на схил далеко внизу, я покотився до струмка, і птахи весело посвистували до мене, а поруч на дереві, наче підхоплений вітром легкий жмуток рудого пуху, скакала білка. Вниз по стежці сунули невеличкою лавиною інші хлопчаки. Вони голосно кричали – «Гей, егей, ого-го-о!»,- били себе кулаками в груди, пускали камінці плиском по воді, сягали руками в струмок, намагаючись ухопити рака. Раки прудко тікали геть, збиваючи хмарки мулу. Ми всі реготали й кепкували один з одного.

На пофарбованому в зелене містку через струмок з'явилася дівчинка. Звали її Кларіс Меллін. Усі загукали до неї: іди собі, мовляв, іди, ти нам тут не потрібна, катай звідси! Та мій голос наче заперло, я вмовк і тільки дивився, як вона повільно йде містком. Дивився, не відводячи очей.

Із вранішньої віддалі долинув шкільний дзвоник. [574]

Ми побралися нагору стежками, що їх самі попрокладали за багато літніх місяців. Трава на схилах яру була добряче потоптана нашими ногами, ми знали там кожну зміїну нору й кожний горбочок, кожне дерево й кожну виноградну ліану, знали кожну бадилину. Після школи ми будували на деревах, високо над мерехтливим струмком, хатини з гілля, вистрибували голяка в прохолодній воді, вирушали в довгі мандрівки яром, туди, де недалеко від чинбарні, азбестового заводу й пристані наш потічок самотньо й сиротливо вливався у блакитний обшир озера Мічіган.

І ось, коли ми, засапавшись, уже підбігали до школи, мене знов охопив страх, і я рвучко зупинився.

– Ви біжіть, я зараз, – сказав я хлопцям. Задзвонив останній дзвоник. Усі побігли по класах.

Я дивився на повитий плющем будинок школи. Там лунали високі дитячі голоси, зливаючись у суцільний безугавний гомін. Раз у раз його розтинали звуки маленьких дзвіночків на вчительських столах і різні голоси вчителів.

«І тут отрута, – подумав я. – Вчителі теж труять нас! Хочуть, щоб я хворів. І навчають хворіти все дужче й дужче! Та ще й... ще й радіти з того, що хворієш!..»

– Доброго ранку, Дугласе.

Я почув стукіт високих підборів по цементованій доріжці. Позад мене стала міс Адамс, наша директриса, у пенсне на широкому блідому обличчі, з коротко підстриженим темним волоссям.

– Ходімо, – мовила вона, міцно взявши мене за плече. – Ти вже й так спізнився. Ходімо ж бо.

І повела мене сходами нагору – раз-два, раз-два,- нагору, назустріч моїй долі...

Містер Джордан був тілистий чоловік з поріділою чуприною й серйозними зеленими очима, що мав звичку погойдуватись на п'ятах, стоячи перед своїми таблицями. Того дня він приніс до класу велике зображення людського тіла без шкірних покривів. На ньому було добре видно зелені, сині, рожеві й жовті вени, капіляри, м'язи, сухожилки, внутрішні органи, легені, кістки й жирові тканини.

Містер Джордан кивнув головою на таблицю.

– Раковий процес дуже подібний до нормального розмноження клітин. Це немовби знавісніла нормальна функція. Перевиробництво клітинного матеріалу... [575]

Я підняв руку.

– А як щодо їжі... тобто я хотів спитати: що змушує тіло рости?

– Добре запитання, Дугласе. – Він поплескав по таблиці. – Надходячи в організм, їжа розщеплюється, засвоюється і...

Я слухав і добре розумів, що намагається зробити зі мною містер Джордан. Роки дитинства відбилися в мені, як відбивались у м'яких сланцях доісторичні живі організми. А містер Джордан хотів стерти, загладити ті відбитки. Так, щоб зрештою всі мої переконання й уявлення безповоротно згинули. Моя мати змінювала моє тіло їжею, містер Джордан впливав на мою свідомість словами.

Отож я перестав його слухати й почав малювати щось на папері. Потім замугикав під ніс пісеньки, став вигадувати свою власну мову. Решту дня в класі я не чув анічогісінько. Цим я відбивав напад на себе й протидіяв отруті.

Але після школи, проходячи повз крамничку місіс Сінгер, я таки купив собі цукерку. Просто не втримався. А коли з'їв її, то написав на внутрішньому боці обгортки: «Це остання цукерка, яку я з'їв. Більше не візьму до рота жодної, навіть у суботу в кіно, коли на екрані з'являться Том Мікс і Тоні».

Я подивився на купу цукерок, що, мов щедрий врожай, громадились на полицях. Жовтогарячі обгортки з небесно-блакитним написом «Шоколад». Жовті й фіолетові обгортки з голубими літерами. Я відчував з'їдену цукерку в собі, відчував, як ростуть від неї мої клітини. Місіс Сінгер щодня продавала сотні цукерок. То, виходить, вона була в змові? Невже вона не знала, що діється від солодкого з дітьми? А коли знала, то, мабуть, просто заздрила, що вони такі юні. І хотіла, щоб вони швидше старіли... Я був ладен убити її!

– Що це ти робиш?

Поки я писав на обгортці цукерки, ззаду до мене підійшов Білл Арно. З ним була Кларіс Меллін. Вона дивилася на мене своїми блакитними очима й мовчала.

Я сховав папірця.

– Та нічого, – відповів Біллові.

Ми втрьох рушили далі. Навколо дітлахи грали в «класи», в кульки, ганяли ногами бляшанку, і я обернувся до Білла й сказав: [676]

– Через рік або два нам уже цього буде не можна. Білл тільки засміявся й відказав:

– Чого б це? Хто нам не дасть?

– Вони не дадуть, – сказав я.

– Хто «вони»? – спитав Білл.

– Хто, хто! – відповів я. – Сам побачиш.

– Ого! – мовив Білл. – Та в тебе негаразд із головою.

– Ти нічого не розумієш! – закричав я. – Ось ти граєшся, бігаєш, їси, а вони весь час нишком заморочують тебе, щоб ти й думав інакше, й поводився інакше, й навіть ходив інакше. А потім раптом настає день, коли ти кидаєш усі ігри й починаєш чимось клопотатися!

Обличчя моє пашіло, руки стислися в кулаки. Я не тямив себе з люті.

Білл відвернувся і, сміючись, пішов геть. «Годі, Енні, годі!..» – заспівав хтось у дворі навпроти й перекинув м'яча через дах на вулицю.

Можна обійтися цілий день без сніданку, без обіду, а от чи можна й без вечері? Коли я прослизнув на своє місце за столом, мій шлунок волав з розпачу. Я обхопив руками коліна і втупив у них очі. «Не буду їсти,- казав я сам собі. – Я доведу їм, не відступлю».

Батько вдав, ніби нічого не сталося.

– Не хоче, то хай іде собі, – сказав він матері, побачивши, що я не доторкаюся до вечері. І підморгнув до неї. – Поїсть потім.

Цілий вечір я прогуляв на теплих, вимощених цеглою вулицях містечка – ганяв з хлопцями гримку бляшанку, залазив у дедалі густішій сутіні на дерева.

До кухні я прийшов уже десь по десятій і зрозумів: усе було марно. На холодильнику лежала записка: «Бери все сам. Тато».

Я відчинив холодильник, і в обличчя мені війнуло прохолодою та духом остудженої їжі. Всередині перед моїми очима постала чудова картина напівзруйнованої смаженої курки. Поруч, наче в'язки дров, лежали ретельно складені одне до одного стебла селери. На тлі густої зелені петрушки червоніли суниці...

Руки мої замелькали в повітрі. Здавалося, їх уже не дві, а дванадцять. Як ото в східних богинь, що їм поклоняються у тамтешніх храмах. Одна рука вже тримала помідор. Друга шаснула по банан. Третя загребла суниці. [577] Четверта, п'ята, шоста – всі водночас – хапали та шматок сиру, та маслину, та редьку!..

Через півгодини я вкляк перед унітазом і квапливо відкинув сидіння. Тоді розкрив рота й став запихати за язик ложку – далі, далі, аж у зсудомлену горлянку...

Потім я лежав у ліжку, радіючи, що звільнився від їжі, яку так жадібно поглинув, і раз у раз здригаючись від ядучого присмаку в роті. Я ненавидів себе за слабкодухість і весь тремтів, геть спустошений, кволий і знову голодний, але про те, щоб поїсти, вже й думати не міг...

Уранці я прокинувся зовсім розбитий і, мабуть, дуже блідий, бо мати помітила це й сказала:

– Якщо до понеділка не одужаєш, матимеш справу з лікарем!

Була субота. День, коли можна кричати скільки хочеш і тебе не спинить сріблястий учительський дзвіночок; коли в довгій темній залі кінотеатру «Еліт» мигтять на білястому екрані безбарвні велетенські тіні; коли діти – це просто собі діти, а не істоти, що ростуть і розвиваються.

Я не бачив ніде ні душі. Зранку, коли я мав би простувати з товаришами понад колією Північнобережної залізниці, де на безконечних рівнобіжних смугах металу закипає гаряче сонце, я протинявся без діла на вулиці, не знаючи, куди себе подіти. А коли зрештою вже далеко за полудень забрів у яр, там нікого не було: всі дітлахи подалися до центру міста й тепер сиділи на денному сеансі в кіно, смокчучи лимонні льодяники.

Яр лежав такий безлюдний і здавася таким незайманим, прадавнім і зеленим, що мені аж трохи моторошно стало. Ще ніколи я не бачив його таким завмерлим. З дерев непорушно звисали ліани дикого винограду, на на дні текла по камінню вода, десь нагорі щебетали пташки.

Ховаючись за кущами, спиняючись і знов рушаючи далі, я спустився нашою потаємною стежкою вниз.

Коли я підійшов до містка, то побачив, що з протилежного боку назустріч мені простує Кларіс Меллін. Вона поверталася додому з центру міста, несучи під пахвою кілька невеличких пакунків. Ми зніяковіло привіталися.

– Що ти тут робиш? – спитала вона.

– Та так, гуляю, – відказав я. [578]

– Сам-один?

– Еге ж. Усі хлопці в кіно.

Вона повагалась, а тоді запитала:

– Можна, я погуляю з тобою?

– А чого ж, – сказав я. – Ходімо.

Ми пішли яром. Він гудів, мов величезна динамо-машина. А все довкола наче заціпеніло, не в змозі й ледь ворухнутися. Лише тоненькі рожеві бабки носилися сюди-туди, наражаючись на хвилі гарячого повітря й зависаючи над блискотливим потічком.

Ми ступали стежкою поряд, і час від часу рука Кларіс зачіпала мою. Я чув вологий теплий дух яру і незнайомий м'який запах Кларіс.

Так ми підійшли до місця, де нашу стежку перетинала інша.

– Торік ми збудували отам хатину на дереві,- показав я.

– Де? – Кларіс підступила майже впритул до мене, щоб побачити, куди я показую. – Я не бачу.

– Он на тому дереві, – мовив я, затнувшись, і показав знову.

А вона спокійнісінько обняла мене рукою. Я так здивувався й сторопів, що мало не скрикнув. І тоді її тремтливі уста поцілували мене, але вже й мої руки звелись обняти її, і все в мені здригнулося від безгучного крику.

Мов зелений вибух, розляглася тиша. Тільки дзюрчала вода в струмку. А мені аж дух забило.

Я знав, що це кінець. Я пропав. Від цієї хвилини буде все: дотики, їда, уроки мови, алгебри й логіки, рух і почуття, поцілунки і обійми – справжній вир життя, що підхопив мене й засмоктував у свою глибочінь. Я знав, що гину без вороття, і не шкодував про це. А втім, ні, таки шкодував, і сміявся, і плакав водночас, і не міг вдіяти нічого іншого, як обіймати її, кохати її, безоглядно й відчайдушно, всім своїм збуреним єством.

Я міг би й далі вести свою війну проти матері й батька, проти школи, проти їди, проти книжної мудрості, але не мав сили опиратися цій солодкій отруті на моїх губах, цьому теплу в мене під руками, цьому незнаному запаху в ніздрях.

– Кларіс, Кларіс... – плакав я, обіймаючи її, і дивився через її плече невидющим поглядом, і шепотів їй на вухо: – Кларіс!..

Винятково досконале вбивство

Думка про вбивство так цілковито захопила мене, була така неймовірно зваблива, що й у дорозі через усю Америку я ніяк не міг прийти до тями.

Ця думка, не знати чому, сяйнула мені в голові на мій сорок восьмий день народження. Чому саме на сорок восьмий, а не на тридцятий чи сороковий – цього я сказати не можу. Мабуть, то були добрі літа, і я проплив крізь них, не помічаючи ні часу, ні годинників, ні сивини, що поступово сріблила мої скроні, ні поважного вигляду знаменитості, якого я набував з роками...

Так чи так, а на свій сорок восьмий день народження, коли я лежав уночі в ліжку поряд з дружиною, а в інших кімнатах нашого будинку серед тиші й місячного світла спали мої діти, я раптом подумав:

«Зараз же встану, поїду і вб'ю Раффа Андерхілла».

«Рафа Андерхілла! – заволав мій внутрішній голос. – Бога ради, та хто він такий? Убити його через тридцять шість років! За що?»

«За що? – подумки відказав я. – А за те, що він кривдив мене, коли мені було дванадцять...»

Десь за годину, почувши в кімнаті шерех, прокинулась дружина.

– Дуг! – озвалася вона. – Що це ти там робиш?

– Збираюся в дорогу, – відповів я. – їду.

– А-а, – мовила дружина, повернулася на другий бік і знову заснула.

– Усім зайняти місця! Рушаємо! – розлігся над платформою голос провідника.

Поїзд шарпнувся й брязнув буферами.

– Бувай! – гукнув я, скочивши на приступку.

– Хоч колись полетів би літаком!-гукнула до мене дружина. [580]

Полетіти літаком? І позбавити себе втіхи всю довгу дорогу думати про вбивство? Позбавити себе втіхи неквапливо змащувати й заряджати пістолет і уявляти собі обличчя Рафа Андерхілла, коли з'явлюся перед ним після тридцяти шести років відсутності, щоб звести давні порахунки? Полетіти літаком? Ні, я б краще подався пішки через усю країну і, спиняючись на ночівлю просто неба, смажив на багатті свою жовч і ядучу слину, знов і знов пережовував свої задавнені, висхлі, наче мумії, але досі живі кривди й роз'ятрював незагоєні з роками болячки. Полетіти літаком!..

Поїзд відійшов. Дружина зникла з очей. Я вирушив у Минуле.

Другої ночі, їдучи через Канзас, ми попали в жахливу грозу. Я не лягав спати до четвертої ранку, все слухав, як бурхає вітер і гуркоче грім. У спалаху блискавиць я побачив на холодній шибці вікна в темному купе негативне відображення свого обличчя й подумав: «Куди він їде, цей дурень?» Убивати Рафа Андерхілла! За що? А за те саме!

Згадай-но, як він лупцював мене. До синців. Я був увесь у синцях, обидві руки від самих плечей у синцях – у синіх, у чорних, ще й ніби крапчастих, у якихось дивних жовтих. Садоне – й ходу, отакий він був, той Раф, садоне – й ходу! І все ж таки... ти його любив?

Атож, любив – так, як хлопці люблять хлопців, коли їм по вісім, десять, дванадцять років, і світ їхній ще невинний, і хлопці лихіші від будь-якого лиха, бо не відають, що роблять, а проте однаково роблять. Отож десь у глибині душі я відчував потребу терпіти біль. Ми, двоє друзів нерозлийвода, були потрібні один одному. Я йому – щоб діставав удари. Він мені – щоб завдавав їх. Мої синці були свідченням і символом нашої взаємної любові. А що ж іще спонукає тебе вбити Рафа через стільки років?.. Пронизливо гудів поїзд. Нічна країна невпинно бігла назад.

І я пригадав, як одного разу напровесні прийшов до школи в новому твідовому костюмчику, а Раф збив мене з ніг і викачав у брудному місиві із снігу та багнюки. Він реготав, а я, згораючи від сорому, геть перемазаний, [581] охоплений страхом перед неминучою покарою, поплентав додому перевдягтися в сухе.

За вікном знову гуркотів далекий грім.

По холодних шибках пульманівського вагона спливали дощові патьоки.

Ну, а щось іще? Чи це уже все?

Ні. Є ще одне, найгірше з усього.

За всі ті роки, в які ти кожного Четвертого липня прибігав о шостій ранку до Рафового дому й кидав жменьку камінців у зарошену шибку його вікна або ж наприкінці червня чи серпня гукав його на світанні, щоб разом піти подивитись, як прохолодним і свіжим голубим ранком прибуде на станцію мандрівний цирк, – за всі ті роки сам Раф жодного разу не прибіг до твого дому.

Жодного разу за всі ті роки ні він і ні хто інший не довів своєї дружби тим, що прийшов до тебе. Ніколи не постукав у твої двері. І ніколи у вікно твоєї кімнати не вдарилася з легеньким брязкотом жменька конфетті з дрібної ріні та піску.

І ти завжди знав, що того ж таки дня, як ти перестанеш бігати вранці до Рафового дому й викликати його надвір, ваша дружба урветься.

Одного разу ти навіть спробував. Не ходив до нього цілий тиждень. Та Раф і не подумав з'явитися сам. І тобі здавалося, ніби ти помер і ніхто не прийшов на твій похорон.

А коли ви після того зустрілися в школі, він не виказав і найменшого подиву, ні про що не спитав, наче й порошинки на тобі не було цікавої. Де ти пропадав, Дуг? Я ж не мав кого бити. Де тебе носило, Дуг? Я не мав кого щипати!..

От і склади докупи всі його гріхи. А надто подумай про останній.

Атож, він жодного разу не прийшов до мене додому. Жодного разу не погукав мене, коли я був ще в ліжку, не кинув у моє чисте вікно жменьку ріні – того весільного рису, що покликав би мене надвір, до радощів нового літнього дня.

І ось за той останній гріх, Рафе Андерхілл, подумав я, сидячи у вагоні поїзда о четвертій годині ранку, коли гроза уже вщухала, і відчув на своїх очах сльози, – за той останній гріх я тебе завтра ввечері порішу. [582]

Убити його через тридцять шість років! О боже, та ти ж безумніший за капітана Ахава!..

Поїзд пронизливо гудів. Ми мчали країною, мов механізований старогрецький Фатум, що його тягне за собою чорна металева римська Фурія.

Кажуть, повернутися в своє дитинство неможливо.

Це неправда.

Якщо тобі пощастить і випаде слушна година, ти приїдеш при заході сонця, коли старе містечко залите по вінця золотим світлом.

Я зійшов з поїзда і попростував вулицями Грінтауна, аж поки опинився перед міською управою, огорнутою полум'ям призахідного сонця. Дерева у сквері були всуціль завішані золотими дублонами. Дахи, цегляні стіни, орнаментовані виступи – все яскріло щирою міддю й старовинним злотом.

Я сів на лаву в сквері, серед собак та дідів, і сидів там, поки зайшло сонце й Грінтаун поринув у сутінь. Я хотів, щоб смерть Рафа Андерхілла стала для мене справжнім святом.

Ще ніхто й ніколи не вчиняв такого вбивства.

Я пробуду тут скільки треба, уб'ю його та й поїду собі, чужинцем серед чужинців.

І коли мертве тіло Рафа Андерхілла знайдуть на порозі його оселі, хіба спаде комусь на думку, що якийсь дванадцятирічний хлопчина, спонукуваний страшною зневагою до самого себе, приїхав сюди поїздом на зразок Машини часу й вистрілив у своє минуле? То була немислима річ! Саме моє безумство надійно оберігало мене.

Нарешті о пів на дев'яту того холоднуватого жовтневого вечора я рушив далі містечком, аж за яр.

Я анітрохи не сумнівався, що Раф і тепер живе там.

Хоч, зрештою, люди часом і переїжджають...

Я повернув на Парк-стріт, пройшов двісті ярдів до самотнього вуличного ліхтаря й подивився на протилежний бік вулиці. Двоповерховий білий вікторіанський будинок Рафа Андерхілла чекав на мене.

І я відчував, що він там, у тому будинку.

Він, сорокавосьмирічний, був там, а тим часом я, теж сорокавосьмирічний, – тут, сповнений застарілого, стомленого самоїдського завзяття. [583]

Я вийшов з освітленого кола, відчинив валізку, переклав пістолет у кишеню пальта під праву руку, а валізку замкнув і сховав у кущах, щоб потім схопити її і гайнути через яр, а там містечком до станції.

Я перейшов вулицю й став перед будинком, тим самим будинком, перед яким так часто стояв тридцять шість років тому. Онде вікно, куди я із самовідданою любов'ю кидав, наче букети весняних квітів, жменьки камінців. А ось доріжка, поплямлена підпалинами від ракет-вертушок – слідами незапам'ятних Четвертих липня, коли ми з Рафом у несамовитому святковому захваті ладні були висадити в повітря весь цей триклятий світ.

Я піднявся на веранду й побачив на поштовій скриньці невеликі літери: Андерхілл.

А що, як до дверей підійде його дружина?

Ні, подумав я, він сам, за всіма законами старогрецької трагедії, відчинить двері, дістане кулю і мало не з радістю сконає за свої давні злочини й дрібніші гріхи, що хтозна-як також обернулися на злочини.

Я подзвонив.

Чи впізнає він мене через стільки років? За мить до першого пострілу треба буде неодмінно назватися. Він має знати, хто це.

Тиша.

Я подзвонив знову.

Брязнула дверна клямка.

Я сягнув рукою до пістолета в кишені, але не витяг його. Серце моє важко гупало.

Двері відчинились.

На порозі стояв Раф Андерхілл.

Він кліпав очима, намагаючись розглядіти мене.

– Раф? – мовив я.

– Я... – озвався він.

Ми стояли так, один проти одного, не більш як п'ять секунд. Але, боже мій, як багато сталося за ті швидкоплинні п'ять секунд!

Я побачив Рафа Андерхілла.

Побачив його цілком виразно.

А я ж не бачив його відтоді, як мені було дванадцять років.

Тоді він височів наді мною, наче вежа, стусав мене кулаками, бив, горлав.

Тепер це був невеличкий старий чоловічок. [584]

Мій зріст – п'ять футів одинадцять дюймів. А Раф Андерхілл від своїх дванадцяти років майже не виріс.

Чоловічок, що стояв переді мною, був на зріст не більш як п'ять футів два дюйми. Тепер уже я височів над ним, наче вежа.

Я аж рота розкрив. Тоді придивився й побачив ще більше.

Мені було сорок вісім років.

Але Раф Андерхілл, якому теж було сорок вісім, уже не мав на голові більш як половини волосся, а те, що лишилося, було ріденьке й сиве, чорне з білим. Він виглядав років на шістдесят, а то й на шістдесят п'ять.

Я був при доброму здоров'ї.

Раф Андерхілл був блідий, наче віск. Його обличчя свідчило, що він давно вже нездужає. Здавалося, він повернувся з країни, де ніколи не світить сонце. Вигляд мав змарнілий, очі глибоко позападали. У віддиху вчувався запах похоронних квітів.

Усе те вразило мене так, немов усі блискавиці й громи минулої ночі злилися в один сліпучий вибух. І ми з Рафом стояли посеред того вибуху.

То ось задля чого я приїхав, подумалося мені. То ось яка вона, істина. Оця жаска мить. Ні до чого витягати зброю. І вбивати ні до чого. Ні, аж ніяк. Досить тільки...

...побачити Рафа Андерхілла такого, який він тепер є.

Оце і все.

Просто прийти сюди, постояти й подивитися на нього, на такого, який він став.

Раф Андерхілл розгублено, з видимим подивом звів руку. Губи його затремтіли. Очі забігали вгору-вниз по мені, і він силкувався осягти розумом, хто цей велет, чия чорна тінь упала на його поріг. Нарешті він озвався кволим, ледь чутним голосом:

– Дуг?

Я рвучко відступив.

– Дуг? – аж задихнувся він. – Це ти?

Такого я не чекав. Люди ж не пам'ятають! Нездатні пам'ятати! Через стільки років? Чого б то йому пригадувати, напружуватись, зважуватись, упізнавати, називати ім'я?..

І раптом у мене сяйнула дика думка: це ж після мого від'їзду з містечка життя Рафа Андерхілла так занепало, ось у чім річ! Я був осереддям його світу, незамінним [585] попихачем, якого можна кривдити, штурхати, лупцювати, вкривати синцями. І коли тридцять шість років тому я просто взяв та й покинув його, усе його життя дало тріщину.

Та ні, дурниця! А проте якесь крихітне схиблене мишеня мудрості металось у мене в голові й пищало своє: «Раф був потрібен тобі, але ти йому був потрібен ще більше! А ти завдав йому жорстокого, непростимого удару. Ти зник!»

– Дуг? – знову спитав він, бо я стояв і мовчав, безпорадно опустивши руки. – Це ти?

Ось задля цієї миті я й приїхав.

Десь у потаємних глибинах єства я завжди знав, що не вдамся до зброї. Атож, вона при мені, але час випередив мене й дістався сюди раніше – і час, і вік, і менші, ще страшніші смерті...

Бабах!

Шість пострілів у серце.

Та я не стріляв з пістолета. Тільки з уст моїх ледь чутно зривалися звуки пострілів. І за кожним таким звуком обличчя Рафа Андерхілла старішало на десять років. Отож коли я мав вистрілити востаннє, йому було вже сто десять.

– Бабах... – шепотів я. – Бабах... Бабах... Бабах... Бабах... Бабах...

І тіло його щоразу здригалось.

– Ти вже мертвий, Рафе. О боже, ти мертвий.

Я повернувся, спустився з веранди і вже вийшов на вулицю, коли він гукнув:

– Дуг, це ти?

Не озиваючись у відповідь я простував геть.

– Скажи мені! – гукав він кволим голосом.- Дуг! Дуг Сполдінг, це ти? Хто це? Хто?..

Я взяв у кущах свою валізку, пірнув у сповнену сюрчання цвіркнув темряву яру, перейшов місток і став підніматися сходами на той бік.

– Хто це? – востаннє долинуло до мене його жалісне волання.

І тільки відійшовши ще далі, я озирнувся.

В усіх вікнах Рафового будинку світилося. Мабуть, після того, як я його залишив, він обійшов усі кімнати й скрізь повмикав світло.

По той бік яру я зупинився на лужку перед будинком, де колись народився. [586]

А тоді підняв з землі кілька дрібних камінців і зробив те, чого ніхто ніколи не робив, жодного разу за все моє життя.

Я кинув ті камінці у вікно, за яким щоранку лежав, коли мені було дванадцять років. І гукнув себе самого на ім'я. Гукнув із щирої дружби, запрошуючи зійти вниз, щоб погуляти в довгому літі, яке давно вже кануло в небуття.

Я постояв там рівно стільки часу, скільки було потрібно тому другому, юному мені, щоб спуститися вниз і пристати до мене.

А потім ми мерщій, випереджаючи світанок, виоігли з Грінтауна й помчали назад, хвалити бога, назад у Тепер і Сьогодні, щоб прожити там решту своїх днів.

Переклад Володимира Митрофанова

Джерело: Р.Бредбері. Марсіанські хроніки. К.: Дніпро, 1988. 592 с. – С.: 536-587.

Були вони смагляві й золотоокі

Ракета остигала на вітрі, що віяв із лугів. Клацнули й розчахнулися дверцята. З люка вийшли чоловік, жінка й трійко дітей. Інші пасажири вже простували марсіанським лугом, під їхніми ногами шелестіла трава, а цей чоловік залишився тут, зі своєю родиною.

Його волосся маяло на вітрі, кожна клітинка тіла напружилась, ніби він опинився в безповітряному просторі. Дружина стояла трохи попереду; вона тремтіла. А дітей – цих пушипок [196] кульбаби - здавалося, ось-ось розкидають вітри по всіх кінцях Марса.

Діти підвели голови й глянули на нього. Його обличчя застигло.

– Що сталося? – запитала дружина.

– Ходімо назад у ракету.

– Ти хочеш повернутися на Землю?

– Так. Послухай!

Жалібно завиваючи, дув вітер. Здавалося, ще мить – і марсіанське повітря висмокче його душу, як висмоктують мозок із кістки.

Він дивився на невисокі гори цієї планети – тисячоліття притисли їх своєю вагою. Він бачив старовинні міста – вони погубилися серед лугів, наче тоненькі дитячі кісточки, розкидані в трав'яних озерах.

– Вище голову, Гаррі, – сказала дружина. - Відступати пізно. Ми пролетіли шістдесят з гаком мільйонів миль.

Біляві діти голосно кричали, мов чекаючи, що їм озветься високе склепіння марсіанського неба. Але відповіді не було, тільки швидкий вітер свистів у жорсткій траві.

Похололими руками чоловік підхопив валізи.

– Ходімо, – проказав він так, ніби стояв на березі, а мусив зайти в море і потонути.

Вони ввійшли в місто.

Його звали Гаррі Біттерінг, дружину – Кора, дітей – Тім, Лора і Девід. Вони побудували собі маленький білий будиночок; там приємно було вранці смачно снідати, але страх не минав. Непроханий співрозмовник, він був третім, коли подружжя перешіптувалося вночі в постелі й прокидалося на світанні.

– Ти знаєш, – казав Гаррі, – яке в мене відчуття? Ніби я дрібка солі й мене вкинули [197] у прудкий потік. Ми тут чужинці. Ми земляни. А це Марс. Він для марсіан. Заради всього святого, Коро, купімо квитки й повернімося додому!

Але вона літі не хитала головою:

– Рано чи пізно атомна бомба знищить Землю. А тут ми виживемо.

– Виживемо, але збожеволіємо! «Дон-дін, сім годин! – видзвонював будильник. – Годі спати, пора вставати!»

І вони вставали.

Якесь підсвідоме відчуття спонукало Гаррі щоранку оглядати й перевіряти геть усе, навіть теплий камін і яскраво-червоні журавці у горщиках, він ніби боявся – раптом щось скоїться. О шостій ранку ракета з Землі привозила свіженьку, ще з запахом друкарської фарби газету. Гаррі розпечатував її і тут-таки, за сніданком, переглядав. Він намагався бути товариським.

– Тепер усе як тоді, коли заселялися нові землі, – виголошував він. – Побачите самі, за кілька літ на Марсі буде мільйон землян. І великі міста будуть, і все таке інше! Казали – нічого у нас не вийде. Казали: марсіани не подарують нам вторгнення. І де ті марсіани? Ані лялечки! Міста є, це так, але ж вони порожні, там ніхто не живе. Хіба не так?

Будинок здригнувся від пориву вітру. Коли перестали бряжчати шибки, Біттерінг проковтнув клубок, що підступив до горла, й подивився на дітей.

– Не знаю, – сказав Девід, – може, скрізь тут і є марсіани, але ми їх не бачимо. Вночі іноді я ніби чую їх. Чую, як вітер жбурляє пісок у вікна. Мені стає лячно. І ввижаються оті старовинні міста в горах, де колись жили [198] марсіани. І знаєш, тату, там ніби хтось ходить. Може, марсіанам не до вподоби, що ми сюди переселилися? Може, вони збираються нам за це помститися?

– Дурниці! – Біттерінг глянув у вікно. – Ми люди порядні, не свині. – Він знову подивився на дітей. – У кожному мертвому місті є привиди. Тобто спогади. – Тепер він пильно дивився на гори. – Ось дивишся на сходи і думаєш: як по них ходили марсіани, які вони на вигляд? І тоді в голові виникає щось схоже на маленький привид – спогад. Це цілком природно. Уява. – Він помовчав.- Сподіваюсь, ти не нишпорив у тих звалищах, га?

– Ні, тату. – Девід втупився у свої черевики.

– Начувайся! Тримайсь од них далі. Подай-но мені варення.

– А все-таки, – сказав маленький Девід, – щось станеться, ось побачиш!

І воно таки сталося, опівдні того самого дня.

«Пора, спотикаючись, уся в сльозах, ішла вулицею селища. Нічого не бачачи, вона вбігла на ґанок.

– Мамо, тату! На Землі – війна! – схлипувала вона. – Щойно був радіосигнал. На Нью-Йорк скинуто атомні бомби! Вибухнули всі міжпланетні ракети. На Марс більше ніколи не прилетять ракети, ніколи!

– Ох, Гаррі! – пані Біттерінг, заточившись, ухопилася за чоловіка й доньку.

– А ти певна, Лоро? – тихо запитав батько. Лора заридала.

– Ми залишимося на Марсі назавжди, назавжди! [199]

Довго ніхто з них не міг вимовити її слова, тільки шумів передвечірній вітер.

Ми залишилися напризволяще, думав Біттерінг. Нас тут усього-на-всього якась тисяча. І немає вороття. Немає вороття. Його обсипало жаром від страху; піт рясно вкрив обличчя; руки, тіло зволожніли. Йому хотілося вдарити Лору, закричати: «Неправда, ти брешеш! Ракети повернуться!» Але натомість він притис до себе дочку, погладив по голові й мовив:

– Ракети все одно колись прилетять до нас.

– Коли? Через п'ять років? Побудувати ракету – справа складна й довга. Тату, тату, що ж ми робитимемо?

– Робитимемо свою роботу, звісно. Вирощуватимемо врожай, виховуватимемо дітей. Чекатимемо. Житимемо собі, як жили, поки закінчиться війна і знову прилетять ракети.

На ґанок піднялися Тім і Девід.

– Хлопці, – сказав батько, дивлячись над їхніми головами. – Я мушу вам щось сказати.

– Ми вже знаємо, – відповіли вони.

Біттерінг бродив по саду, залишившись наодинці зі своїм страхом. Поки ракети ткали свою срібну павутину в космосі, він ще міг якось миритися з Марсом. Він завжди казав собі: ось захочу, завтра ж куплю квитки й ми повернемось на Землю.

Але тепер срібна павутина розірвалася, ракети валяються безформними купами оплавленого металу й переплутаного дроту. Земляни залишилися на Марсі, на чужій планеті, серед світло-коричневих пісків, на п'янких вітрах; марсіанське літо обпалить їх, наче імбирні коржики; марсіанська зима складе їх у комори. [200]

Що буде з ним, з його родиною? Марс чокав цієї миті. Тепер він поглине їх.

Стискаючи тремтливими руками лопату, Біттерінг став навколішки біля квітника. «Працювати,- думав він, – працювати й про все забути».

Він підвів очі й глянув на марсіанські гори. Колись ці вершини називалися гордими марсіанськими іменами. Земляни, що впали з неба, дивилися на гори, річки, моря – всі вони мали назви, але для чужинців залишалися безіменними. Колись марсіани побудували міста й дали їм назви; підкорили гірські вершини й дали їм назви; плавали по морях і дали їм назви. Гори осунулися, моря висохли, міста перетворилися на звалища. Однак, незважаючи на це, земляни в глибині душі відчували якусь провину, коли по-своєму називали ці древні пагорби й долини.

Людина не може жити без символів і ярликів. Тому на Марсі все назвали по-новому.

Біттерінг відчув себе дуже самотнім тут, під марсіанським сонцем, у своєму саду, де він, нахилившись, висаджував земні квіти у чужий грунт.

Думай про щось інше. Весь час думай. Про що завгодно думай. Тільки не про Землю, не про атомну війну, не про знищені міжпланетні ракети.

Він спітнів. Огледівся. Ніхто не дивиться. Він розв'язав краватку. «Ну й нахаба,- подумав. – Спочатку скинув піджак, а тепер і краватку». Дбайливо повісив краватку на гілку персикового дерева – цей саджанець він привіз із штату Массачусетс.

І знов повернувся думками до назв і гір. Земляни все переінакшили. Тепер на Марсі є [201] Гормельські долили, морс Рузвельта, гори Форда, плоскогір'я Вандербільта, річка Рокфеллера. Перші поселенці в Америці вчинили мудріше, вони залишили американським рівнинам їхні стародавні індіанські назви: Вісконсін, Міпнесота, Ліідахо, Огайо, Юта, Мілуокі, Уокеган, Оссео. Давні назви, давній смисл.

Зачудовано дивлячись на гори, він думав: а може, марсіани там? Може, ви мерці, марсіани? Що ж, ми тут самі, відрізані від усього світу. Спускайтеся з гір, проганяйте нас звідси геть! Ми безпорадні!

Порив вітру обсипав його снігопадом персикового квіту.

Він простяг засмаглу руку і скрикнув. Доторкнувся до суцвіть, зібрав їх у пригорщу. Розглядав їх, крутив туди-сюди. Потім покликав дружину:

– Коро!

Вона визирнула з вікна. Бітторіпг кинувся до неї.

– Коро, подивись!

Вона покрутила суцвіття в руках.

– Бачиш? Вони якісь не такі. Вони змінилися! Персик квітне не так!

– Як па мене, звичайний собі квіт,- відказала Кора.

– Ні, не звичайний. Квітки не такі! Ніяк не втямлю, в чому річ. Чи на пелюстку більше, чи, може, листок зайвий, чи не той колір, не так пахнуть?

З дому вибігли діти й задивилися на батька: він метався від грядки до грядки, висмикував редиску, цибулю, моркву.

– Коро, ходи-но сюди, подивись! Цибуля, редиска, морква переходили з рук

У руки. [202]

– Хіба це морква?

– Так... ні. – Вона вагалася. – Не знаю.

– Всі овочі стали якимись інакшими.

– Ніби так.

– Ти и сама бачиш – вони не такі! Цибуля – не цибуля, морква – не морква. Покуштуй-но: смак наче той і водночас не той. Понюхай: і пахне не таї;. – Його опанував страх, серце шалено калатало. – Коро, що діється? Що це? Нам треба тікати звідси. – Він бігав по саду, обмацував кожне дерево. – Дивись, троянди! Троянди... вони стали зелені!

І вони стояли, дивилися на зелені троянди. А через два дні, галасуючи, прибіг Тім:

– Ідіть подивіться на корову! Я доїв її й побачив... Мерщій!

Вони стояли в хліві й дивилися на свою єдину корову.

У неї ріс третій ріг.

А лужок перед будинком потроху, непомітно набував кольору весняних фіалок. Насіння привезли з Землі, але трава росла ніжно-бузкова.

– Треба тікати звідси, – сказав Бітгерінг.- Почнемо їсти цю гидоту з городу – й самі перетворимося казна на що. Я цього не дозволю. Тільки й залишається – спалити ці овочі!

– Вони ж не отруйні!

– Ні, отруйні. Але отруту важко розпізнати., її дуже мало – всього якась краплина. Не можна цього їсти.

Він розпачливо подивився на будинок.

– Навіть будинок отруєний. Вітер з ним зробив щось. Його спалило повітря. Роз'їв нічний туман. Геть усі дошки пожолобились. Таких будинків у землян не буває.

– Ат, тобі просто ввижається! [203]

Вій иадяг піджак, зав'язав краватку.

– Я йду до міста. Треба щось робити. Незабаром повернуся.

– Почекай, Гаррі! – крикнула дружина. Але він уже пішов.

У місті, на ґанку бакалійної крамниці, сиділи в затінку чоловіки, поскладавши руки на колінах; повільно, ліниво точилася розмова.

Якби Гаррі мав пістолет, він би вистрілив у повітря.

«Що ви робите, дурні несосвітенні! – думав він. – Сидите собі, мов не чули новин! Нам же не вибратися з Марса! Схаменіться! Хіба вам не страшно? Що ви думаєте робити?»

Хтось привітався:

– Здоров був, Гаррі!

– Слухайте, – почав він, – ви чули вчора новину? Чи, може, не чули?

Люди закивали головами, засміялися:

– Звісно, Гаррі! Як же не чули!

– І що ви думаєте робити?

– Робити, Гаррі? А що тут можна вдіяти?

– Треба будувати ракету, ось що!

– Ракету, Гаррі? Повернутися на Землю, до колишніх турбот і клопотів? Годі тобі, Гаррі!

– Невже ви не хочете повернутися на Землю? Бачили, як зацвів персик? А цибулю бачили? А траву?

– Бачили, Гаррі. Ну то й що? – відказав хтось.

– І це вас не налякало?

– Сказати, щоб дуже, то ні, Гаррі.

– Йолопи!

– Та що з тобою, Гаррі? Біттерінг мало не плакав. [204]

– Ви мусите мені допомогти. Якщо ми залишимося тут, то перетворимося казна на що. Вдихніть-но це повітря! Чуєте? Щось таке в ньому є! Може, якийсь марсіанський вірус, або якесь насіння, чи пилок. Послухайте мене!

Всі дивилися на нього.

– Семе, – звернувся він до одного.

– Що, Гаррі?

– Допоможеш мені будувати ракету?

– Слухай, Гаррі, у мене є ціла купа всякого брухту й деякі креслення. Хочеш працювати в моїй майстерні – ласкаво прошу. За метал заплатиш мені п'ятсот доларів. Якщо працюватимеш сам, то, певне, років за тридцять змайструєш цілком пристойну ракету.

Всі засміялися.

– Не смійтесь!

Сем добродушно дивився на Біттерінга.

– Семе, – раптом сказав той, – в тебе очі...

– А що таке з ними?

– У тебе ж були сірі очі?

– Слово честі, не пам'ятаю.

– Очі в тебе були сірі! Так чи ні?

– Та що тобі до моїх очей?

– А те, що вони в тебе стали якісь жовті.

– Хіба, Гаррі? – байдуже проказав Сем.

– А сам ти став якийсь довгий і тонкий.

– Може, й так, Гаррі.

– Семе, це недобре, що в тебе стали жовті очі.

– А в тебе які, по-твоєму?

– В мене? Звісно, блакитні.

– Тримай-но, Гаррі. – Сем подав йому кишенькове люстерко. – Подивись на себе.

Біттерінг нерішуче взяв люстерко й подивився в нього. [205]

У глибині його блакитних очей ховалися ледь помітні золотаві лелітки.

Якусь хвилю панувала тиша. Тоді Сем обізвався:

– Ти що накоїв, Гаррі? Розбив моє люстерко.

Гаррі Біттерінг улаштувався в Семовій майстерні іі заходився будувати ракету. Люди стояли в дверях, неголосно розмовляли, посміювалися. Інколи допомагали Гаррі підняти що-небудь важке. А то стояли собі й дивилися на нього жовтавими очима.

– Час вечеряти, Гаррі, – нагадав хтось. Прийшла дружина, принесла вечерю в кошику.

– Не їстиму я цього, – сказав він. – Від сьогодні їстиму лише те, що в холодильнику. Те, що ми привезли з Землі. А з нашого городу – нічого.

Дружина стояла й дивилася на нього.

– Не зможеш ти побудувати цю ракету.

– Коли мені було двадцять, я працював на заводі. Знаюся на металі. Головне – почати, а тоді й інші допоможуть, – відповів він. На дружину не дивився, знай собі розгортав креслення та синьки.

– Ох, Гаррі, Гаррі, – скрушно промовила вона.

– Ми мусимо звідси вибратися, Коро. Мусимо!

Ночами над пустельними, осяяними місячним світлом морями трав, де вже дванадцять тисячоліть, наче розкидані шахи, біліли марсіанські міста, безперестанку вія і; вітер. Біттерінгів [206] дім у селищі землян здригався, наче в передчутті якихось перемін.

Біттерінг лежав у постелі, відчуваючи, як у нього ніби ворушиться кожна кістка, змінює форму, плавиться, мов золото в тт;глі. Поруч лежала дружина, засмагла від довгих сонячних днів. Осі вона спить, смаглява, золотава, майже до чорноти обпалена сонцем, і діти сплять у своїх ліжках, паче відлиті з металу, лише самотній вітер, вітер перемін, вив в саду в кронах колишніх персикових дерев, у бузковій траві, зриває пелюстки з зелених троянд.

Страх нічим не проженеш. Він хапає за горло, стискає серце. Він проступає холодним потом під пахвами, на скронях, на тремтливих долонях.

На крайнебі зійшла зелена зірка.

Якесь дивне слово зірвалося з вуст Гаррі.

– Йоррт,– повторив він. – Йоррт. Марсіанське слово. Але ж він не знає марсіанської мови!

Серед ночі він схопився з ліжка й зателефонував Сімпсону, археологові.

– Сімпсоне, що таке «Йоррт»?

– Старовинна марсіанська назва нашої Землі. А що?

– Так, нічого.

Він випустив телефонну трубку.

– Алло, алло, алло, алло! – кричала трубка, а він сидів і невідривно дивився на зелену зірку. – Алло, Біттерінг! Гаррі, ти слухаєш?

Дні були заповнені скреготом металу. Біттерінг складав каркас ракети; йому неохоче, байдужо допомагали трос чоловіків. За якусь годину він уже втомився, довелося сісти відпочити. [207]

Він иадяг піджак, зав'язав краватку.

– Я йду до міста. Треба щось робити. Незабаром повернуся.

– Почекай, Гаррі! – крикнула дружина. Але він уже пішов.

У місті, на ґанку бакалійної крамниці, сиділи в затінку чоловіки, поскладавши руки на колінах; повільно, ліниво точилася розмова.

Якби Гаррі мав пістолет, він би вистрілив у повітря.

«Що ви робите, дурні несосвітенні! – думав він. – Сидите собі, мов не чули новин! Нам же не вибратися з Марса! Схаменіться! Хіба вам не страшно? Що ви думаєте робити?»

Хтось привітався:

– Здоров був, Гаррі!

– Слухайте, – почав він, – ви чули вчора новішу? Чи, може, не чули?

Люди закивали головами, засміялися:

– Звісно, Гаррі! Як же не чули!

– І що ви думаєте робити?

– Робити, Гаррі? А що тут можна вдіяти?

– Треба будувати ракету, ось що!

– Ракету, Гаррі? Повернутися на Землю, до колишніх турбот і клопотів? Годі тобі, Гаррі!

– Невже ви не хочете повернутися на Землю? Бачили, як зацвів персик? А цибулю бачили? А траву?

– Бачили, Гаррі. Ну то й що? – відказав хтось.

– І це вас не налякало?

– Сказати, щоб дуже, то ні, Гаррі. .

– Йолопи!

– Та що з тобою, Гаррі? Біттерінг мало не плакав. [204]

– Ви мусите мені допомогти. Якщо ми залишимося тут, то перетворимося казна на що. Вдихніть-но це повітря! Чуєте? Щось таке в ньому є! Може, якийсь марсіанський вірус, або якесь насіння, чи пилок. Послухайте мене!

Всі дивилися на нього.

– Семе, – звернувся він до одного.

– Що, Гаррі?

– Допоможеш мені будувати ракету?

– Слухай, Гаррі, у мене є ціла купа всякого брухту й деякі креслення. Хочеш працювати в моїй майстерні – ласкаво прошу. За