Мартін Кейдін
Майже опівночі
Переклад Вадима Хазіна

Джерело: Зарубіжний детектив: Романи. К.: Молодь, 1991. 384 с. - С.: 142-279.

Сканування та коректура: SK, Aerius (ae-lib.org.ua), 2004

Зміст

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18

1

Далеко внизу під ними мерехтіло вогнями місто. Звивиста річка відбивала прозоре місячне сяйво. Чоловік, який розглядав місто з тисячометрової висоти, не зважав ні на ревіння мотора, ні на вітер. Байдужий до неповторної краси картини, що відкривалася перед ним, він відшукав міст- за ланцюжком ліхтарів. Від цього надійного орієнтира повів оком на північ, уздовж шосе з рухливими вогниками автомашин. Ось і транспортна розв'язка. Десь тут. Він трохи повернув голову і розрізнив серед вогнів велику прямокутну будівлю. Намагаючись не випустити її з поля зору, скоса глянув на годинник. «Зараз має спрацювати автоматика», - майнула думка. Тут-таки, немов у відповідь, на темному тлі будинку заблимав жовтий вогник. «А ось тобі й чемне запрошення до Національного банку міста Беннінга, штат Джорджія», - осміхнувся він. З висоти сигнальне світло здавалося однією цяткою, хоч насправді миготіли три ліхтарі, встановлені на однаковій відстані один від одного. Тільки вчора він сам поставив їх на даху банківського будинку. Знизу цих вогнів не помітити - будинок стоїть на узвишші, а кожний ліхтар захований у циліндричний рефлектор. Інша річ - з повітря. Він знову глянув на годинник і, поплескавши по плечу пілота, показав на миготливу жовту цятку.

- Бачу, - крізь ревіння мотора прокричав той. - Як вітер?

Пасажир підтягнув парашутні ремені. Він не квапився з відповіддю. Дивлячись на світляний сигнал, згадав, як учора вони із спільником, перевдягтись у ремонтних робітників, пронесли на дах великий пакунок, обгорнутий брезентом. Тоді швиденько закріпили ліхтарі, приладнали годинниковий механізм, який мав увімкнути їх через багато годин, а перед тим, як піти, ще й почаклували над системою охоронної сигналізації біля дверей, що виходили на дах.

І ось тепер пасажир невеликого літака готувався повернутись на той самий дах. Знову торкнувшись пілотового плеча, він вигукнув:

- Вітер нормальний! Візьми трохи на південь від транспортної розв'язки! Зрозумів? [142]

За кілька секунд він уже стояв на краю безодні, почуваючи себе цілком спокійно. Після тисячі стрибків з парашутом повітря стало його стихією. І раніше, ніж пілот відчув різкий поштовх літака, людина, яка стояла позад нього, зникла, швидко провалившись униз.

Він звично розвернувся в повітряному потоці і, випроставши руки й ноги, полетів долілиць на яскраво окреслене вогнями місто. Парашут розкрився з сухим тріском. Потім настала тиша. Чути було тільки тихе шарудіння вуличного руху. Він зосередив усю свою увагу на зниженні. Опуститися в задану точку треба з першої спроби, другої не буде. Орудуючи стропами парашута, він безпомилково спрямував чорний, невидимий знизу купол у потрібний бік. І ось він уже з розгону опускається на дах, падає, відразу ж підводиться і гасить парашут, не давши вітру підхопити його й віднести на край даху.

Чоловік у чорному звів дух, поглянув на годинник і взявся до діла. Він розіклав на даху парашут, розгорнув брезентовий пакунок, що його вони з помічником заховали там напередодні, вийняв з нього складену повітряну кулю, підсунув її під парашут, розправив, а тоді прикріпив краї полотнища до даху. Присвічуючи потайним ліхтариком, перевірив, чи надійно приєднано патрубок кулі до двох невеликих балонів з гелієм, і відкрутив вентилі. Почувши, як у патрубку зашипів газ, чоловік задоволено посміхнувся: на той час, як він усе закінчить, куля буде повна.

Він нахилився, узяв великий прогумований мішок і рішуче попрямував до дверей, що їх учора так добре «полагодив». Двері прочинились безшумно, і він знову посміхнувся: охоронна сигналізація все ще відключена. І ось він уже перед товстостінною камерою - банківським сховищем грошей.

Вивчаючи креслення будинку, він та його помічники розробили докладний план дій. І тепер він насамперед прикріпив до бічної стіни сховища велике кільце, близько метра в діаметрі, начинене вибухівкою. Потім дістав зі свого мішка кілька невеликих ящичків, розставив їх у приміщеннях банку і накрутив на кожному годинниковий механізм. Підійшов до виносного пульта детонатора, нахилився й замкнув контакт. Пролунав вибух, і він ледь утримався на ногах. Не зважаючи на дзвін у вухах, кинувся до пролому, що зяяв у стіні сховища. Всередині працював швидко, як людина, котра знає, де шукати те, що їй потрібно. Впевнено набив пачками банкнотів підвішені до шлейок торбинки на «змійках». Коли позастібав торбинки, на ньому висіло вже понад сто тисяч доларів. Можна було б узяти й більше, але квапив час.

Тієї ж миті пролунали перші сирени. Чоловік зловтішно засміявся, [143] вибрався крізь пролом і побіг сходами. У вікна вже світили прожектори поліційних автомашин, коли по всьому будинку прогриміли вибухи і з каністр, розкиданих по підлозі, Повалив ядучий дим. Якусь мить, поки чоловік прочиняв двері на дах, полісмени бачили тільки цей дим, а тоді почулися ще вибухи й дзенькіт розбитих шибок. Тепер вибухали осколкові заряди, і створювалося враження, наче банда, яка засіла в банку, в розпачі відкрила вогонь по полісменах. Та поліція не квапилась іти на приступ: хоч би хто там був, він уже не втече - пастку закрито наглухо.

Чоловік вибіг на дах, замкнув за собою і заклинив єдині двері, тоді кинувся до парашута. А той тріпотів під вітром і рвався вгору, немов живий, - куля під ним уже наповнилась гелієм. Знизу долинали крики збуджених людей, гуркіт моторів і виття сирен. Що ж, чим більше галасу та метушні, тим краще для нього. Він пристебнув стропи до своїх шлейок і до порожніх балонів від гелію - залишати після себе не можна нічого.

У густій темряві чорний купол тихо піднявся з даху і поплив за вітром.

Полісмени все ще юрмились перед будинком, галасували й лаялися, ховаючись від куль уявних гангстерів.

Надувна куля пливла наче тінь на тлі досвітнього захмареного неба, на висоті метрів із двохсот. Людина, яка висіла на парашутних стропах, нетерпляче викликала когось по рації, поглядаючи то на годинник, то на небо, яке швидко ясніло. Та ось іззаду почувся гуркіт мотора. Повернувшись на стропах, чоловік під парашутом розгледів знайомий силует низькокрилого «поуні». Літак виписав над ним широке коло, а льотчик помахав йому рукою.

Парашутист уважно оглянув місцевість, водночас прикинувши напрям і швидкість польоту. Нарешті він потяг за клапан, випускаючи газ. Куля знижувалася надто повільно, тож довелося відкрити і другий клапан. Потім, роблячи все чітко й злагоджено, парашутист відстебнувся від строп і, притиснувши руки до тіла, каменем полетів до землі. Упевнившись, що куля вже далеко, він смикнув за кільце. Над ним ляснув і розкрився нейлоновий купол запасного парашута.

Приземлившись, він миттю погасив парашут, згорнув його і побіг туди, де безформною купою лежала зморщена куля з основним парашутом. На цей час трохи праворуч уже сів і «поуні», незграбно котячись по землі. Зібравши все майно, парашутист побіг назустріч літакові. Він вибрався на крило, запхав свою ношу у відсік, куди звичайно вантажать хімікати, вмостився туди сам і зачинив дверцята. [144]

Погладжуючи торбинки, він посміхнувся, уявивши собі, який вигляд має з землі їхній «поуні». Немає в цих краях нічого більш звичайного, ніж літак сільськогосподарської авіації, який пролітає вранці над ланами й дібровами.

2

- Певно, сподіваєшся підчепити там собі якусь кралю? Капітан Бен Майклс поглянув ліворуч. Побачивши широку посмішку на обличчі Діка Чамберса, він докірливо похитав головою.

- Слухайте, майоре, ви коли-небудь думаєте про щось інше; окрім спідниць?

Чамберс засміявся.

- Може, раз або двічі мені спадали й інші думки. - Він стиснув губи з глибокодумним виразом, ніби напружуючи свою пам'ять. - Правда, - провадив він з комічною серйозністю, - мені важко згадати, коли ж це було.

- О Господи!

Господа згадали в них за спиною. Обидва пілоти обернулися до бортінженера. Капітан Майрон Сміт дивився на них з відвертою огидою.

- Шкода, соромітники ви такі, що ви бодай зрідка не дивитеся на себе збоку. Особливо це стосується вас, майоре. Сезон парування, певно, триває для вас цілорічно.

В Чамберса полізли догори брови.

- Ого-го! Приємно послухати мудрі повчання нашого релігійного напутника. - Чамберс штурхнув у бік свого другого пілота і, не обертаючись, показав через плече великим пальцем на Сміта. - Ти все второпав, Бене? Наш праведний бортінженер хоче почитати нам щось із біблії.

Майрон Сміт насупився, навіть зблід зі злості. Він погано зносив відверте глузування екіпажу з його побожності. Дік Чамберс поводився, наче бугай на фермі, яку от-от закриють, а він повинен усе встигнути, його зауваження щодо біблії було якоюсь мірою слушне. Сміт і справді ніколи не розлучався з біблією. І це незмінно втішало його, а надто сьогодні, коли вони летіли з таким вантажем. Глибоко в череві їхнього транспортного С-130 лежали атомні бомби. Він здригнувся і, щоб не думати про них, присилував себе відповісти на глузливий закид командира.

- А хоч би й з біблії? Принаймні це дало б вам більше користі, ніж та макулатура, яку читаєте ви.

Він висловив це з трохи більшим запалом, ніж хотів. Чамберс зареготався: [145]

- Ха-ха, макулатура! Найкращу еротику з усього, що будь» коли видавали, він називає макулатурою! - Чамберс напівповернувся в кріслі й, тицяючи пальцем у Сміта, вів далі: - Послухай-но, моє любе ангелятко. Єдина різниця між тим, що читаю я, і твоєю пошарпаною книжчиною в тому, що моя еротика, в усякому разі, чесна, а твоя біблія все приховує святенницькими добрими намірами. Крім того...

- Облиште, годі! - замахав руками капітан Бен Майклс, намагаючись припинити сварку, яка нічого доброго не віщувала. - Колись іншим разом, гаразд? Невже не можна хоч один політ завершити без цього клятого галасу. У мене від вашого базікання вже вуха в'януть.

Капітан Майрон Сміт тільки зітхнув. Йому не слід було ображатися на цих хлопців. Чудовий екіпаж. Прекрасні люди. Кожен - перевірений у боях ветеран. У кожного - нагороди за мужність і хоробрість у тій бісовій в'єтнамській м'ясорубці.

Щоб летіти з таким завданням, треба заслужити неабияку довіру. Перекинути п'ять атомних бомб із Теннессі до Елмендорфа на Алясці не доручать абикому. Майрон Сміт, як і інші члени екіпажу, відзначився у В'єтнамі. На його рахунку дев'яносто вильотів на старому рипучому С-123, з якого він поливав отруйними дефоліантами джунглі в тих районах, де В'єтконг створював свої бази. Майрон Сміт зітхнув. У всякому разі, це було незрівнянно краще, ніж скидати напалм на села, де жінки й діти марно намагалися сховатись від пекельного вогню з неба. Він постійно думав про ті сталеві циліндри з їхньою жахливою начинкою. Ось вона, ядерна зброя у своїй міцній сталевій оболонці. «Де ж пак, міцна оболонка», - з сумною іронією подумав він. Для цієї зброї нема нічого достатньо міцного. Вона має перебувати в повній бойовій готовності на борту швидкісних бомбардувальників, що базуються серед снігів Аляски, готові в першу-ліпшу мить завдати удару по північних базах росіян.

Майрон Сміт знав: йому, бортінженерові транспортного літака, що перевозить бомби на Аляску, ніхто й ніколи не накаже скинути їх на живих людей. Та він і не зміг би зробити це. Ні з любові до батьківщини, ні заради сім'ї, ні в ім'я якоїсь іншої високої мети. Бо ніщо, зрештою, не може виправдати такого варварства. Він випив каву і подумки вилаявся. Чорт забирай, годі думати про це. Якщо він і далі отак каратиметься, йому доведеться зняти військову форму.

Він хотів би знати, що думають про бомби інші члени екіпажу. Обидва пілоти начебто не переймалися цим. Майор Дік Чамберс та капітан Бен Майклс - досвідчені пілоти й мужні люди - просто не хотіли думати про моральні аспекти атомної зброї та свою можливу роль у її застосуванні.

Майрон Сміт подумав про інше. Онде лейтенант Гес Джонсон, [146] радист. Надто молодий. Він виріс у світі, де атомні й водневі ромби - речі цілком звичайні, так само як реактивні літаки та супутники. Він не має найменшого уявлення про... Майрон Сміт сумно похитав головою, усвідомивши, яка невимовно проста й безконфліктна позиція Джонсона.

Лишилися ще двоє, дуже несхожі люди. Старший сержант Пол Славік був бортмеханік і відповідав за правильне розміщення та кріплення вантажів, йому було байдуже, що саме перевозили в їхньому величезному С-130. Його прозивали «Славним Славіком». Він дбав тільки про свою роботу. Усе, що тягли в літак, мало бути ретельно складене, зв'язане, закріплене. Славік піклувався про вантажі, ніби від цього залежало його життя чи смерть. Втім, подумав Сміт, воно ж бо так і є. Якщо під час бовтанки вантаж зірветься, він потрощить усе всередині, і екіпаж неминуче загине.

Отож Славік дбав про свої вантажі і не зважав ні на що інше.

Келлі - зовсім не така людина. Старший сержант Джо Келлі: Особистий Охоронець Зброї. Доглядач Атома. Незграбне одороб-ло, чоловік, фанатично відданий своєму обов"язку і разом з тим несподівано розумний. «Ось кому добре прочистили мозок», - подумав Сміт. Він летить разом з екіпажем С-130 як охоронець бомб. Його завдання - простежити, щоб з бомбами мали справу тільки певні, допущені до них особи. Келлі прошиє автоматною чергою будь-кого з екіпажу, якщо хтось спробує наблизитися до бомб. Він має при собі список і всі відомості, щоб опізнати офіцерів, яким дозволено одержати ядерну зброю. На кожного, хто не занесений до цього списку, він дивиться зі злісною підозріливістю.

Бомби, що їх вони перевозили, були цілком підготовлені до бойового використання. Вже саме це страхало. Сміт, як і всі його товариші, дізнався з інструктажу, що ні пожежа, ні аварія на борту не можуть спричинитися до вибуху бомб. Екіпажеві належало знати про це. Під час перельоту могли виявитися якісь неполадки в літаку, і штаб Віськово-повітряних сил вважав за краще, щоб екіпаж волів здійснити вимушену посадку, ніж покинути машину з бомбами на борту. Адже при цьому бомби, вартістю у два мільйони доларів кожна, зруйнувалися б. Штаб не хотів, щоб екіпаж літака пустив за вітром такі гроші. Тому їх проінструктували дуже докладно. Експерти знов і знов запевняли, що ці бомби цілком безпечні. У Майрона Сміта навіть з'явилося неприємне відчуття, що за тими надмірними запевненнями ховається якась облуда.

Могло, проте, здатися, що до перевезення п'яти атомних бомб із Теннессі на Аляску поставилися не досить серйозно. Сержант Келлі був озброєний пістолетом і постійним своїм су» [147] путником - автоматом. Решта членів екіпажу мали пістолети калібру 0,38. Майрон Сміт не міг уявити собі, що він робив би з цим пугачем у випадку якоїсь небезпеки. У кого стріляти? А кому взагалі потрібні ті жахливі бомби, що лежать у літаку? Хіба тільки правителям, які день і ніч вигадують найжахливіші засоби знищення всього живого. Майрон Сміт страшенно втомився, постійно живучи з атомними бомбами під боком. Він підрахував, що як бортінженер уже супроводжував близько чотирьохсот тих пекельних іграшок. їхній екіпаж побував з ними на чотирьох континентах. Ці «іграшки» зовсім не схожі на величезні водневі бомби, якими озброюють літаки стратегічної авіації. Коли не знати, що заховано в звичайних металевих циліндрах на дні вантажного відсіку С-130, ніколи не здогадаєшся, що це й є атомна зброя. Подумки уявивши атомну бомбу, Сміт відчув напад нудоти. Кожна така бомба має тільки півметра завдовжки та близько тридцяти сантиметрів у діаметрі. Однак такі малі розміри не завадять їм вибухнути з потужністю трьохсот тисяч тонн звичайної вибухівки. Триста кілотонн! Він подумав про Хіросіму, про перший у світі атомний гриб, - а кожна бомба в їхньому літаку була ж у п'ятнадцять разів потужніша за хіросімську... І таких бомб вони везуть аж п'ять.

Він подивився вперед крізь вітрове скло, потім глянув ліворуч, повз Діка Чамберса, в бічні ілюмінатори. Хоч вони й летіли на висоті семи з половиною тисяч метрів, землю було видно дуже чітко. Повітря над пустелею було зовсім прозоре і давало змогу бачити дуже далеко. Йому закортіло подивитися з височини на Моньюмент-Веллі. Величезні кам'яні контрфорси та густо-червоний колір цієї долини, що перекинулася через кордон між штатами Юта й Арізона, завжди сповнювали його почуттям шанобливого подиву. «Таке може бути лише творінням Бога», - думав він, Сміт поглянув на годинник. Скоро вони будуть якраз над долиною. Ковзнув поглядом по панелі з приладами. За кілька хвилин Майклс настроїть свій радіосигнал на хвилю найближчої радіолокаційної станції.

Вони, певно, трохи відхилились від курсу, і Моньюмент-Веллі має з'явитися ліворуч. Майрон Сміт попустив ремені і підсунувся в кріслі ближче до вікна, щоб краще бачити. Позаду бортінженера радист Гес Джонсон почав передавати в ефір свої координати для станції стеження.

Індикатор радіолокації раптом погас.

- Що за чортівня?

Це вигукнув Бен Майклс. Він покрутив ручку настройки в один бік і в другий. Дарма.

- Слухай, Гесе, ти вже зловив станцію Моньюмент-Веллі? Радист заперечливо похитав головою.

- Не можу знайти їх. Схоже на те, що вони не працюють. [148]

- Завжди з цією проклятущою станцією щось коїться, - буркотів Дік Чамберс. - Мабуть, повпивалися там з нудьги. - Він поглянув на карту і звернувся до радиста: - Гесе, коли ми почуємо наступну станцію?

Джонсон відповів одразу:

- Ми увійдемо в її зону хвилин за тридцять, майоре.

- Нічого страшного, - пробурмотів Чамберс. Радіолокаційні станції нерідко виходили з ладу. То механічні пошкодження, то несправності в електроніці. Отже, вийшло так, що близько тридцяти хвилин вони летітимуть, не маючи зв'язку з наземними станціями. Чамберс подумав, що на землі, певне, зараз почувають розгубленість. Коли перевозиш такий вантаж, само собою зрозуміло, що тебе весь час мають вести наземні радіолокаційні станції. І ось вони раптом зникли - ну й біс із ними. Під літаком пустеля і голе каміння. «Така вже робота, - подумав Чамберс. - Нехай трохи похвилюються». Він поглянув на годинник. 15 годин 14 хвилин за місцевим. Він зробив собі позначку в записнику. Просто так, для пам'яті.

- Гляньте, майоре!

Чамберс здригнувся від несподіваного різкого оклику.

- Це я, Славік, сер. Подивіться ліворуч. Градусів на сто двадцять. Щоб я пропав, коли це не «п'ятдесят перші»!

Чамберс припав до бічного ілюмінатора. Він не вірив власним очам, але Славік мав рацію: два довгоносі обтічні винищувачі П-51 прилаштувалися до їхнього курсу.

- Оце дивина, аж ніяк не думав, що ми досі тримаємо «п'ятдесят перші», - сказав Чамберс другому пілотові.

- Не знаю, - озвався Майклс і з сумнівом у голосі додав: - Можливо, десь у Флоріді їх узяли на озброєння десантники.

Чамберс пильно розглядав винищувачі, що повільно наближалися до них.

- У них на хвостах літери ДПО, - зауважив він. Майрон Сміт нахилився до вікна.

- Це, напевне, розшифровується як Державна повітряна охорона. :

- Гм, можливо, - замислено відповів Чамберс. Він досі нікого не міг зрозуміти. - Але що їм тут робити, посеред... Ти чуєш, Гесе, він просить настроїтися на зв'язок. Простеж по діапазонах, може, й піймаєш.

Чамберс мав рацію. Майклс уже надів навушники, Чамберс і Сміт ухопили свої.

- ...Екстрене розпорядження. Повторюю, екстрене. Наказуємо вам негайно сісти. За двадцять миль прямо по курсу посадочна смуга. Починайте зниження негайно. Прийом.

- Екстрене розпорядження? Негайно сісти? Якась чортівня!

- Нічого не розумію, - зараз же озвався другий пілот, - та [149] все це мені зовсім не подобається. Щось тут не те, Діку. Ніхто не стане посилати за нами літаки повітряної охорони. І не підніме в повітря «п'ятдесят перші», це вже точно.

- Авжеж не підніме! - гарикнув Чамберс. Він підніс до рота свій мікрофон. - Дев'ять-вісім-два викликає «мустанга» зліва по нашому борту. Не знаю, чого ви хочете, але я в цю гру не граю. Я не збираюся приземлятись, і мені нічого не відомо про щось екстрене. Як зрозуміли? Прийом.

- Починайте зниження негайно. Це наказ. Повторюю, це наказ.

- Іди ти зі своїм наказом!.. - огризнувся Чамберс. - Ми не збираємося... а чорт, що це він робить?!

Блискучий пунктир перетнув повітря перед транспортним літаком.

- Трасуючі! Цей сучий син б'є по нас трасуючими! - заволав Славік із вантажного відсіка.

- Гесе, дай сигнал про допомогу! - закричав Чамберс радистові. - Передай хоч будь-кому, що тут діється! - Він на мить замовк. - Славіку!

- Слухаю, сер!

- Де другий винищувач?

- Сидить у нас на хвості праворуч, сер. Трохи вище. Це він стріляв.

- Гаразд, - урвав його Чамберс. - Тільки не спускай його з очей. Гесе, ти зв'язався з ким-небудь?

- Ні, сер, - відгукнувся радист. - Найближча станція мовчить, а з іншими зв'язку немає.

Ця думка прийшла до них одночасно. Вони були поза межами зони радіозв'язку, та коли повернути назад, за кілька хвилин зв'язок відновиться. Проклинаючи все на світі, Чамберс відключив автопілот і вхопився за важелі.

Але не встиг він повернути й на тридцять градусів, як не більш ніж за метр від кабіни повітря прошила друга черга трасуючих куль. Чамберс знову повернув величезний транспорт по курсу.

Голос льотчика лівого винищувача пролунав у навушниках спокійно і впевнено.

- Посадочна смуга за пятнадцять миль прямо по курсу. Дев'ять-вісім-два, починайте зниження. І накажіть своєму хлопцеві, щоб даремно не грався з рацією.

Вони очманіло перезирнулися, не вірячи власним очам і вухам.

- Даю вам десять секунд. Наступна черга буде по кабіні. [150]

3

Підполковник Пол Бейєрсдорф дивився у вікно на шерегу дерев із прив'ялим від гарячого каліфорнійського сонця листям. Військово-повітряна база Нортон таки непогане місце, але ця триклята спека, та ще смог, який подеколи насувається з узбережжя...

Бейєрсдорф обернувся до генерала Шерідана.

«Він здається незворушним, наче робот, - подумав підполковник. - Якщо я добре знаю старого, то в нього всередині зараз усе кипить. Йому конче треба швидко розплутати цю історію, інакше вона може коштувати йому кар'єри».

В цю мить до кімнати, де мала відбутися нарада, зайшов сержант, і підполковник Бейєрсдорф був змушений урвати свої роздуми. Сержант мав вигляд, ніби щойно зійшов з призовного рекламного плаката, - такий він був блискучий і прилизаний. Він підійшов до генерала точно за статутом, тільки що підборами не клацнув:

- Повідомлення з оперативного відділу, сер. - Генерал мовчки чекав, що буде далі. - 3 приводу полковника Рейдера, сер. - Усі в кімнаті насторожилися. - Він приземляється через кілька хвилин. Його літак горів - вийшов з ладу лівий двигун, сер. Були також неполадки в енергосистемі. Він оце тільки тепер зумів зв'язатися з нами і просить негайно доповісти вам.

Генерал поважно кивнув.

- Дякую, сержанте.

І нічого більше. Досвідчений сержант, добре знаючи генерала, навіть не запитав, чи треба щось передати Рейдерові. Якби генерал мав таке бажання, то не чекав би запитань. Сержант так хвацько виконав поворот «кругом», що йому позаздрив би й бувалий прусський служака.

Артур Шерідан ніколи по-справжньому не боявся смерті. Щоправда, під настрій він полюбляв говорити про свій «останній виліт». У небі на військового льотчика постійно чигає смерть. Коли ескадрилья величезних бомбардувальників пробивається крізь потужний вогонь зенітних батарей, хтось неодмінно має стати жертвою бездушного закону середніх чисел. Але кожен вірить, що це буде хтось «інший». Коли скрізь навколо тебе смерть, ти зрештою звикаєш не помічати її.

До смерті, вважав Артур Шерідан, треба ставитися так само, як стародавні греки ставились до головного болю. Із зневагою.

«Цікаво, чи знає Бейєрсдорф, що в мене мало не розколюється голова, - подумав Шерідан. - Взагалі ніколи не збагнеш, що [151] знає й чого не знає мій помічник. Справжній ходячий комп'ютер. Причому найвищої якості. Він завжди знає, куди хилить шеф, і без жодних розпитувань приходить на допомогу. А саме зараз я потребую допомоги, і то негайно. Як могло статися, чорт забирай, що серед білого дня в самому центрі Сполучених Штатів мов крізь землю провалився великий транспортний літак?»

Питання поставлено, відповіді немає. А всі навколо вимагають, щоб саме він, Артур Шерідан, дав відповідь. Негайно. Адже загубився не звичайний собі транспортний літак. Хіба можна вважати звичайним літак, який несе у своєму череві п'ять ядерних бомб? Генерал-лейтенант Девід А. Браунелл, генеральний інспектор Військово-повітряних сил, віддав наказ начальникові служби безпеки польотів бригадному генералові Артуру С. Шерідану: «Облиште все. Негайно... Запряжіться в цю справу і знайдіть той бісів літак. Знайдіть атомні бомби, хай вони будуть тричі прокляті». Цей С-130 ще не так довго пропадає не знати де, щоб офіційно доповідати Білому дому, але чекати цього лишилось лічені години, не більше доби. Наказ Браунелла спричинив лавину всіляких заходів, серед них і оцю нараду, затриману до прибуття Рейдера.

Артур Шерідан мав 188 сантиметрів зросту, важив близько 95 кілограмів. Вигляд спортсмена, який постійно тренується, хода професійного льотчика, широкі плечі й плаский живіт - усе це створювало враження великої фізичної сили та впевненості в собі. Так воно й було. Цей опис пасував би й тисячам інших льотчиків. Усіх їх викувано з одного сплаву. До їхнього фізичного та психічного стану ставилися однаково жорсткі вимоги, думати їм доводилося про одне й те саме. Коли людині доручають машину вартістю в дванадцять мільйонів доларів і життя десятьох людей, коли кладуть на неї відповідальність за дві водневі бомби потужністю в тридцять мільйонів тонн тринітротолуолу кожна, кого ж маєте побачити в лівому кріслі кабіни бомбардувальника - продавця з галантерейного магазину?

Подібно до багатьох таких, як він, Артур Шерідан прагнув командувати. Не одним літаком, а ланкою, ескадрильєю, ба навіть полком. Він жадав мати на своїх погонах зірки!

Кожен, він це знав твердо, повинен хапатися за виняткові щасливі нагоди, що їх, як кістку, шпурляє йому життя. Доля, певно, добре посміялася, коли подарувала Шеріданові його нагоду. Таке нерідко трапляється з льотчиками, які водять велетенські машини з жахливим ядерним вантажем. Неминуча надзвичайна ситуація, що виходить за межі твого особистого життя або смерті, життя або смерті твого екіпажу, коли йдеться навіть не про врятування літака вартістю в дванадцять мільйонів [152] доларів. Ось тоді боги кидають жереб і обирають ту єдину особу, від чийого досвіду, мужності й розуму, можливо, залежить, скоїться чи не скоїться грандіозне національне лихо.

Того разу, коли боги кинули жереб, їхнім обранцем виявився Артур Шерідан.

Він виконував далекий переліт над Арктикою на умовну ціль з бойовим ядерним зарядом на борту. Вісімнадцять льотних годин. Та вже через п'ятнадцять хвилин після зльоту вийшла з ладу енергосистема. Одночасно доповіли, що в бомбовому відсіку почалась пожежа. Не встиг він отямитися після цього повідомлення, від якого впало серце, коли раптом важелі відмовились підкорятися, і вони з другим пілотом змушені були вести двохсоттонну машину за допомогою ручного управління. Шерідан, наказавши екіпажеві надягти кисневі маски, розгерметизував літак, щоб можна було дістатися до відсіку, де лежали дві величезні тридцятимегатонні водневі бомби. Радист передав сигнал лиха, і всі на контрольному пункті САК* заціпеніли від жаху.

* Стратегічне авіаційне командування. (Тут і далі - прим. пер.)

Боги кинули жереб і поклали все на Шеріданові плечі. Ніхто не міг прийти йому на допомогу.

Доклавши величезних зусиль, Шерідан вивів літак у пустельну місцевість. Унизу була рівнина, і він наказав екіпажеві викидатися. Вісім чоловік один за одним покинули потерпілий бомбардувальник. План Шерідана був простий: викинути екіпаж, підшукати безлюдний район на північ від бази, перевести свій Б-52 у пікірування, а самому катапультуватись.

Раптом на панелі спалахнув застережливий сигнал. У Шерідана кров захолола в жилах. Другий пілот у кріслі праворуч, який готувався викинутись із літака, зблід і повільно опустився на своє сидіння.

Механізм підривника однієї з водневих бомб включився в бойове положення.

Може, сигнал спалахнув помилково? Цього вони не знали. Але добре усвідомлювали, що викинутися з літака і дати йому впасти вони не можуть. Навіть у безлюдній місцевості. Вибух, який міг статися, дорівнював би вибухові тридцяти мільйонів тонн потужної вибухівки. Ні, вони мусили якнайшвидше, в будь-який спосіб посадити літак. Як згадували потім Шерідан та його другий пілот, тієї миті вони не думали про власне життя. Не можна було думати про це, тримаючи в руках тридцятимегатонну бомбу, годинниковий механізм якої відлічував хвилини.

Те, що було потім, стало історією. Десь за двісті миль на [153] північ лежало засипане сніговими заметами льотне поле САК. Шерідан дав радіограму на найближчий аеродром про те, що збирається робити. Звідти ракетами підтвердили, що повідомлення його одержали. Шерідан повернув літак з пекельним вантажем на північ. Тут уже працювали. Працювали несамовито. Усі бульдозери та снігоочисні машини, які були на аеродромі, було пущено в діло. Але вони не розчищали льотне поле від снігу, а нагортали величезну кучугуру в кінці найдовшої посадочної смуги.

Вони посадили вже майже неконтрольованин бомбардувальник на черево, нестямно обертаючи кермо управління, щоб хоч утриматись на смузі й потрапити в сніговий відвал. Б-52 врізався в кучугуру, збивши в небо велетенські снігові смолоскипи, і, на ходу втрачаючи швидкість, проповз іще тисячу метрів, а тоді знехотя зупинився. Ніхто в момент посадки не покинув аеродрому. Евакуації не було оголошено. Якби Шерідан припустився найменшої похибки, бомба могла вибухнути, і утворився б кратер діаметром у шість миль. На п'ятнадцять миль навколо не лишилося б нічого живого. Нікуди було бігти, ніду було сховатися.

Літак спинився, напівзасипаний снігом, востаннє заскреготівши, немов обурювався й протестував. Шерідан навіть не ворухнувся, відмовився від допомоги і не покинув літак, аж поки аварійна команда не проникла до бомб крізь запасний люк і не знешкодила їх.

За тиждень його густе волосся майже цілком посивіло.

Шерідана відзначили. На його погонах засяяла срібна зірка. А з-за перевалу вже світила йому й друга.

І ось це трикляте зникнення С-130. Та ще й з п'ятьма атомними бомбами. Мов крізь землю провалився. Генерал розумів, що коли не розв'яже цієї карколомної загадки, то другу зірку, яка так вабить і притягає його, затулить великий знак запитання. Знову - або виграв, або програв. Але тепер хід подій не підкорявся йому. Він не мав усіх відомостей, так конче йому потрібних. Він зумів тоді підкорити напівмертвий літак. Але той літак, з яким він має справу тепер, безслідно розтанув у повітрі.

- Нам довелося поморочитись, поки збагнули, в чім річ, - мовив Фред Елліот, - та, коли ми склали докупи перші деталі, інші самі стали на своє місце.

Фред замовк і поглянув у свої записи. Він прибув на Нортонську базу з Лос-Анджелеського відділення Федерального управління авіації за екстреним викликом. Елліота вважали у ФУА фахівцем з повітряних трас, і тому його негайно підключили до розслідування таємничого зникнення С-130. [154]

- Той, хто встругнув цю штуку, - вів далі Елліот, - справжній професіонал.

- Чому ви так вважаєте? - спитав Шерідан.

Елліот посміхнувся.

- Генерале, ці люди аж ніяк не новачки в льотній справі. І кожен їхній крок виказує неабияку майстерність. Комар носа не підточить.

Генерал Шерідан намагався приховати свою тривогу. С-130, виявляється, не просто зник. Хтось його захопив. Змусив приземлитися.

Але хто й як може змусити приземлитися транспортний літак Військово-повітряних сил, що перебуває над територією США? І звідки ті люди знали, коли й де вчинити напад? Пентагон за таке по голівці не погладить. Полковникові Хенку Рейдеру зі штабу Тактичного авіаційного командування, який сидить за столом усе ще в льотному костюмі, доведеться поплатитись. Дарма що він ніякого відношення до цієї справи не має. Рейдер - зі штабу ТАК, зниклий С-130 з п'ятьма бомбами був їхній, отож більш нема кого й винуватити.

Шерідан поглянув на учасників наради. Крім Бейєрсдорфа, Хенка Рейдера та Фреда Елліота, тут був ще Білл Торп з Управління цивільної авіації. Відомий як в УЦА, такі за його межами своєю сварливою вдачею, Торп мав, проте, репутацію природженого детектива. Управління цивільної авіації було офіційним урядовим органом розслідування всіляких надзвичайних випадків з літаками.

Шерідан звернувся до Елліота:

- Розкажіть нам усе, що вам пощастило з'ясувати. Я хотів би, щоб кожен з присутніх робив у процесі наради свої зауваження. Це допоможе заповнити ті або ті прогалини.

Він кивнув Елліотові і той почав:

- Як я вже казав, у цій історії, без сумніву, не обійшлося без професіоналів. Дуже важливо усвідомити це з самого початку.

- Ви можете дещо додати до цього, Фреде, - перепинив його Щерідан і, не чекаючи відповіді, повів далі: - Ті, що захопили літак або винні в його зникненні, мали знати більше, ніж просто те, як провадити подібні операції. Вони повинні були мати точний льотний розклад літака ВПС. Більше того, льотний розклад з обмеженим доступом. Полковнику, - звернувся він до Рейдера, - як класифікуються перельоти транспортних літаків з ядерною зброєю?

- Як таємні, сер.

Шерідан знав це, але хотів почути відповідь Рейдера,

- І хто має до цього доступ?

- Один примірник розкладу звичайно отримують відповів [155] дальні за зброю, - відказав Рейдер. - Оперативна служба має три примірники, з них один передають екіпажу і один - службі безпеки. Всі примірники реєструються у штабі ВПС, і розклад також передається шифром на місце призначення.

- А як же Федеральне управління авіації?

- Їм нічого не відомо, сер, - сказав Рейдер. - Вони, природно, знають розклад польотів, але ми ніколи не повідомляємо їх, навіть шифром, про транспортування ядерної зброї. Ми шифруємо політ як «особливий», але під цю категорію підпадає кілька видів перельотів.

Шерідан кивнув Елліотові, і той повів далі:

- Повернімось до того моменту, коли служби спостережень ря втратили літак з поля зору. Припинився як радіозв'язок, так. і радіолокаційне стеження. Вам відомо, що станція Моньюмент-Веллі не стежила за польотом. За кілька хвилин перед тим, як літак мав увійти в її зону, повністю припинилась подача електроенергії. - Елліот поглянув на присутніх. - І це не була аварія на лінії, - з притиском мовив він і взяв один з аркушів, які лежали перед ним. - Протягом тридцяти п'яти хвилин «сто тридцятка» мала перебувати в зоні контролю станції Моньюмент-Веллі. Ви всі знаєте загальне правило: якщо екіпаж чомусь не доповідає на чергову станцію, а надто при такому перельоті, негайно оголошується тривога. Ми за кілька хвилин перевіряємо всю лінію і знаходимо останню станцію, на якій екіпаж доповідав. Ті, хто полював на літак, знали про це. - Елліот спохмурнів. - Вони знали все до найменших дрібниць і тому влаштували так, щоб відсутність зв'язку з літаком не викликала підозри, оскільки станція не працювала.

Літак мав увійти під контроль Моньюмент-Веллі, як ми змогли встановити, о п'ятнадцятій чотирнадцять за місцевим часом. - Елліот відірвався від паперів і обвів поглядом усіх присутніх. - І ось о п'ятнадцятій нуль-дев'ять, знов-таки за місцевим часом... - Елліот наголосив останні два слова, давши зрозуміти, що йдеться саме про місцевий час, а не за Грінвічем чи ще про якийсь. - ...Атож, о п'ятнадцятій нуль-дев'ять за місцевим часом енертокомплекс станції Моньюмент-Веллі було висаджено в повітря. Радіостанція та радар Моньюмент-Веллі розташовані на відстані трьох миль від енергокомплексу, тож злочинцям пощастило зруйнувати там усе дощенту, а їх ніхто й не бачив.

- І немає ніякого способу дізнатися, хто ж це був? - Бейєрсдорф поставив запитання, не сподіваючись дістати на нього задовільну відповідь.

- Поки що ми нічого не виявили, тільки з'ясували, де саме сталися вибухи, - замислено промовив Елліот. - Тепер, правда, там провадить розслідування ФБР...

Генерал Шерідан був відверто невдоволений цим повідомленням. [156]

Вони й так під саму зав'язку ситі неприємностями, а тут ще зрушив свої легіони Гувер. І, як знав Шерідан, ФБР лише розпочне кампанію. Всякі розвідувальні та контррозвідувальні служби хлібом не годуй, а тільки дай їм таку ситуацію. Якщо найближчим часом вони не знайдуть «сто тридцятку», за ними крізь замкову шпарку почне підглядати ЦРУ, схильне за всім бачити підступи росіян. Ну, а коли вже ЦРУ з ногами забереться до них у ліжко, то й Управління національної безпеки неодмінно суне свого носа під простирадла. «Тільки цього нам бракувало», - думав до краю засмучений Шерідан. Тим часом Елліот вів далі:

- Єдине повідомлення, варте уваги в цьому зв'язку, це донесення з центру, що в Сан-Франціско. Надвечір, через кілька годин після подій на станції Моньюмент-Веллі, в їхній зоні було зафіксовано появу великого літака, що летів курсом на захід. Само по собі це не являє чогось незвичайного, - додав Елліот, - проте в нас існують певні траси, а цей літак прямував точно на захід, до Тихого океану. Він не значився в жодному розкладі польотів, і саме тому оператор вирішив доповісти про нього.

- А як же ПАПО*? - обурено рикнув Рейдер. - Чому вони не...

- Вони зробили все, що слід було зробити, полковнику, - випереджаючи Шерідана, відповів Бейєрсдорф. - ПАПО одержало повідомлення про невідомий літак, який увійшов у ОЗПО** і...

*ПАПО (Північноамериканська протиповітряна оборона) - об'єднана система протиповітряної оборони Північноамериканського континенту.

**ОЗПО - опізнавальна зона протиповітряної оборони.

Шерідан знав усі подробиці. В небо піднялися два винищувачі, щоб перевірити невідомого. На жаль, вони його не наздогнали. Переслідуваний ними літак летів з великою швидкістю. Правда, винищувачі, швидкість яких перевищує тисячу миль на годину, рано чи пізно перехопили б його. Але над узбережжям невідомий літак увійшов у зону важких метеоумов, і винищувачі загубили його. Потужні повітряні потоки, а потім і град перепинили їм шлях і не дозволили розпізнати літак, який зник у невідомому напрямку.

Отже, поки що вони не просунулися вперед ні на крок.

Тільки-но Артур Шерідан одержав перші відомості про зникнення С-130, він, не гаючи ні хвилини, взявся до діла. Замкнувшись із Полом Бейєрсдорфом, вони за наявною інформацією спробували відновити хід подій. Чи могло статися, що внаслідок якоїсь аварії на борту пілот зробив вимушену посадку? В такому разі це сталося над місцевістю, де не було радіолокаційного спостереження. Тієї ж таки ночі, коли Шерідан одержав екстрене [157] повідомлення, він усіх поставив на ноги. Над підозрюваним районом за ретельно спланованою схемою негайно полетіли пошукові літаки. Не обмежуючись тим, Шерідан попросив штаб САК відрядити в район пошуків льотну лабораторію РС-71. Не для аерофотозйомки. Для зйомки в інфрачервоному промінні.

Пошукові літаки нічого не виявили, зате результати польоту РС-71 винагородили за все. Вони дали один з небагатьох ключів до розгадки того, що сталося. Пілот РС-71, який летів виключно за показаннями приладів, мав обстежити двадцять два покинуті аеродроми. Колись давно, десятки років тому, ще під час другої світової війни, їх спорудили для тренування молодих льотчиків. Шерідан інтуїтивно відчував, що літак С-130 з невідомої причини приземлився на одне з тих льотних полів. А коли так, то існує, хоч і незначний, шанс, що події, які сталися на полі, залишили певні термальні сліди. Ці сліди, невидимі вдень, уночі можуть були зафіксовані за допомогою апаратури, яка фотографує в інфрачервоному промінні.

Його передбачення цілком виправдалося. На знімку однієї занедбаної злітно-посадочної смуги, якою не користувалися вже багато років, видно було кілька теплових точок. Звідки вони взялися? Старі бетонні смуги, нагріті за день сонцем, хоч остигали й не так швидко, як навколишній грунт пустелі, - але все-таки остигали, причому з однаковою щільністю розсіювання тепла. А на цій смузі, яка привернула їхню увагу, виявилось кілька місць з підвищеною температурою. Немов бетон там нагрівся дуже сильно і тому досі не остиг.

Знімки було доставлено Шеріданові та його експертам о четвертій годині ранку. А о шостій Шерідан і Бейєрсдорф уже летіли літаком Т-38 на найближчий від того льотного поля аеродром ВПС. Там вони пересіли на вертоліт і вирушили до місця, що зацікавило їх.

Коли вони оглянули стару злітно-посадочну смугу, їхні здогадки підтвердилися. Шерідан і Бейєрсдорф одразу ж побачили відбитки шин важкого С-130. Помилки бути не могло - вони стояли на тому самому місці, де приземлився літак. Там-таки вони виявили сліди, залишені літаком під час зльоту. Знайшли й інші сліди, які доповнювали картину. Вони обидва дійшли одного висновку: там був слід «п'ятдесят першого». Та у. ВПС уже не було на озброєнні винищувачів П-51. А втім, ні, зупинив себе Шерідан. У першому авіадесантному полку в Егліні на Флоріді було кілька переобладнаних винищувачів П-51. Він доручив Бейєрсдорфові з'ясувати, де був кожний із них протягом останніх сорока восьми годин, хоч наперед знав відповідь. Тх повідомлять, де саме перебували ті винищувачі. І жоден із них, - щодо цього він не мав сумніву, - не літав над пустелею.

На тій занедбаній смузі вони виявили й інші сліди - відбитки коліс ще одного літака. На перший погляд, то були сліди триколісного шасі досить важкого літака, можливо, двомоторного. Шерідан наказав своїм людям зі штабу якнайшвидше прибути на місце і визначити його тип.

Знайшли вони й те, чого Шерідан ніяк не чекав. Три порожні гільзи. Вони лежали там добу або дві. Мідь ще вилискувала на яскравому сонці пустелі. Калібр тридцять. Патрони до потужної мисливської гвинтівки. Стріляли з неї зовсім недавно.

В кого?

Шерідан знав, що ціль могла бути тільки одна. Екіпаж С130.

Але знайшли вони всього три гільзи. Чому тільки три?

- Оце й усе, що ми знаємо на сьогодні, - підсумував Шерідан, звертаючись до учасників наради, що зібралась у його кабінеті. - Замало фактів, забагато припущень. Отже, зник літак з п'ятьма атомними бомбами на борту. Зник за добрих метеоумов, не маючи будь-яких перешкод до польоту. Не подавши ніяких радіосигналів. Можемо вважати доведеним, що він не міг зазнати аварії. Дуже схоже на те, що його в якийсь спосіб примусили сісти на покинутому льотному полі. Це сталося відразу після того, як радіо- та радіолокаційні установки було зумисне виведено з ладу. Як доводить містер Елліот, здійснено це було на високому професійному рівні.

Тепер перейдемо до старої злітно-посадочної смуги. Експертиза підтвердила, і я з цим згоден, що С-130 на ній приземлявся, - власне, його змусили приземлитися. Хто це був, ми не знаємо. Є докази, що в цьому брав участь якийсь П-51, принаймні один, але ймовірніше - два або три. Можна також дійти висновку - і досить обгрунтованого, - що якісь люди вже чекали на цьому льотному полі приземлення «сто тридцятки». Там виявлено ще сліди якогось двомоторного літака. Для мене очевидно, поки мені не доведуть протилежне, що саме двомоторний літак завчасно доставив туди людей, які підготували смугу для посадки С-130. - Артур Шерідан пильно глянув на присутніх. - Ми підійшли до головного, йдеться не просто про зниклий літак та його екіпаж. І навіть не про те, що кудись заподілися п'ять атомних бомб. Суть у тому, що з відомих нам фактів... - Він завагався, намагаючись дібрати точні слова, щоб висловити побоювання, яке вже поділяли й інші. - ...Суть у тому, що група людей, про яких ми нічого не знаємо, захопили з невідомою метою транспортний літак ВПС. І до їхніх рук потрапили п'ять атомних бомб.

Наступне запитання ставити не було потреби. Що вони робитимуть з тими бомбами? [159]

4

Управитель будинку, сидячи за своєю конторкою, щось пробурчав. Він не поспішав підвестися. Чого йому квапитись? Елегантний костюм цього чорношкірого не справив на нього вражетіня. Як, зрештою, і він сам. Ніколи жоден клятий нігер не справляв враження на Чарлі Джексона. Ось уже вісім років, як Чарлі відає здачею в найми квартир у цьому будинку і не має скарг від мешканців. І далі б так. Але для цього не слід пускати до свого будинку чорнопиких, інакше не збудешся клопоту з цими наркоманами та розпусниками. А втім, просто виштурхати такого за двері вже не випадає. На догоду всій отій вашінгтонській балаканині про громадянські права доводиться бути дуже обачним: розмовляти ввічливо, випроваджувати тактовно. Розігрувати перед ними виставу. Чарлі Джексон навіть посміхнувся сам до себе. Цей сучий син уже не перший чорнопикий з тих, які намагалися оселитися в його будинку, але нікому досі це не вдавалося. Він обробляє їх як сам знає. Розмовляє з ними - це так, але дає відчути, де вони перебувають. Запитань після цього не виникає. Дуже скоро все стає на свої місця. Чарлі Джексон не хоче собі неприємностей, йому доручено будинок із чудовими квартирами, і ті крутії з Вашінгтона, хай їм чорт, не втягнуть його ні в яку халепу. Тут, у Канзас-Сіті, люди знають, як поводитися зі своїми нігерами. У них є свій район у місті, у білих - свій, і ті й ті можуть досхочу штовхатись упереміш у кіно, в ресторанах і ще абиде, але їм зовсім не обов'язково сідати на той самий унітаз.

Чарлі Джексон холодним оцінливим поглядом глянув на чоловіка, який стояв перед ним.

Один із тих розумників, яким дай лише трохи грамоти, і вони вже думають, що ця Богом забута країна належить їм. Бачили ми таких. Учився в коледжі, звичайно. Під три чорти ці коледжі! Протягли його сяк-так, дали клаптик паперу, і ось вам, гляньте, він уже корчить із себе освіченого! Можу заприсягтися, він і в армії побував. Ну то й що? І я служив, і двадцять мільйонів інших хлопців служили, але ми ж не вважаємо, що весь світ заборгував нам. А тримається непогано, їй-богу. Розпушив хвоста, наче павич.

- Як, кажеш, твоє прізвище, бой?

Чарлі Джексон мало не зареготав, коли негр увесь напружився. Він влучив у ціль - «бой» завжди діє на них мов удар батога.

- Мур. Джін Мур. Мені потрібна однокімнатна квартира, містере Джексон.

Чарлі Джексон витяг з рота сигару й почав крутити її між пальцями, оглядати з усіх боків, удаючи, мовби в кімнаті немає [160[ нікого стороннього. Витримавши довгу паузу, він підвів очї.

- Ну звісно, - мовив він з умисним сарказмом у голосів А гроші в тебе є?

Негр знову напружився, і Чарлі Джексону закортіло ляснути себе по коліну. Ну, цього він підчепив як годиться! Не без задоволення він спостерігав, як Джін Мур зціпив зуби, перш ніж відповісти:

- Так, я маю чим заплатити за квартиру, Джексоне. Байдуже, скільки це коштуватиме, гроші в мене знайдуться.

- Для тебе я «містер Джексон», бой.

- Мене звуть не «бой», містере Джексон. Мене звуть Мур. Містер Мур.

Джексон голосно пирхнув.

- Ну звісно, аякже. Не треба приндитись, бой. - Джексон глянув на нього широко розплющеними очима. - О, я ж забув назвати тебе містером, так?

Джін Мур пустив повз вуха цю шпильку.

- Покажіть мені, будь ласка, квартиру.

- Постривай, нема куди квапитись, - мовив Джексон.

- Гроші в мене не чорні, вони зелені на колір, - холодно зауважив Мур.

- Та невже? А втім, може, й так. - Джексон відкинувся в кріслі, оглядаючи з ніг до голови негра, який стояв перед ним. - Ясна річ, я хотів би спочатку глянути на твої гроші. Не маю особливого бажання тарабанитися з тобою по всьому будинку, а потім виявити, що ти морочиш мені голову. Ти ж мене розумієш, правда?

Якийсь час негр не відповідав. Тоді поставив валізу на підлогу. Не спускаючи очей з Джексона, він дістав гаманець і вийняв жмут двадцятидоларових банкнотів. Джексон скорчив здивовану міну.

- Це справді твої гроші, бой? А ти часом не поцупив їх у когось? Бо...

- Годі! - Голос негра пролунав холодно й різко.

І Джексон здригнувся від цього тону, що не допускав заперечень. Він почав підводитися з крісла, роздратований не на жарт.

- Облиште, Джексоне, - сказав Мур, спокійний і впевнений у собі. - Погралися собі в свою гру, а тепер годі. Або показуйте квартиру, або відмовте мені. Щось одне.

Управитель будинку й негр подивились один одному у вічі.

- А то ти з'явишся сюди з отими паскудними оборонцями громадянських прав та зграєю адвокатів домагатися справедливості? Так я тебе зрозумів?

Джін Мур знизав плечима. [161]

- Усе залежить від вас, містере Джексон.

- Так, я бачу, - тяжко зітхнув Джексон. Він висунув шухляду й дістав велику низку ключів. - Гаразд, ходімо. - І, показуючи на валізу, додав: - А це можеш залишити тут.

- Ні, дякую, валізу я візьму з собою.

- Гадаєш, хтось її вкраде? - насмішкувато гмукнув Джексон.

- Ходімо вже, будь ласка.

Джексон повів його в чотириста другу квартиру. Вони підіймалися сходами, хоча Джексон міг викликати ліфт. Він щось пробурмотів, ніби ліфт перевантажений, хоч насправді йому просто дуже кортіло подивитись, як цей чорнопикий тягтиме сходами свою важку валізу: спочатку вгору, а тоді вниз. «Треба провчити цього сучого сина, - мовив про себе управитель, - надто вже він освічений».

У квартирі Джін Мур, важко відсапуючись, обережно поставив свою ношу на підлогу. Він пройшовся по кімнаті, виглянув у вікно й повернувся до Джексона.

- Скільки? - запитав він.

Цього Джексон не сподівався. Отак погоджуватися на першу ж вільну квартиру, яку йому пропонують? Чортівня якась. Таж тут найгірші меблі в усьому будинку. Правда, негр не може цього знати.

Джексон замислено пожував недопалок сигари.

- Я тебе пущу за дві з половиною сотні в місяць, - сказав він нарешті.

- Дві з половиною сотні? Двісті п'ятдесят доларів у місяць за оцю комірчину? - Мур обвів рукою маленьку квартирку.

Джексон засміявся і стенув плечима.

- Твоє діло погодитися чи ні. Май на увазі, сплатиш за місяць наперед і внесеш заставу в п'ятдесят доларів. Про всяк випадок - за поламку, псування речей, зрозумів? У тебе якийсь дикий вигляд. Тобі ясно, до чого я веду? Почнеш влаштовувати тут пиятики, потім знайдеш собі чорнопику любку, з'являться наркотики, і незчуюся, як у тебе тут буде не квартира, а кубло розпусти.

Джін Мур зиркнув на нього.

- Слухайте, не заходьте надто далеко. Джексон зробив новий хід:

- Я маю право знати, що мої пожильці приносять із собою, як ти вважаєш?

Негр поглянув на нього, не розуміючи. Джексон кивнув на валізу і провадив:

- Ти щось надто дорожиш своїм барахлом. Не спускаєш з нього очей, так? Що там у тебе, бой?

Джін Мур поставив ногу впритул до валізи. [162]

- Йдеться про наймання квартири, Джексоне, - сказав він. - Якщо я правильно зрозумів, виходить двісті п'ятдесят за квартиру, двісті п'ятдесят - місячний аванс і п'ятдесят - застава за можливі пошкодження. Отже, в сумі - це п'ятсот п'ятдесят доларів. - Він подивився управителю просто у вічі. - Я наймаю квартиру й плачу на місці.

У Джексона перехопило подих.

- Я спитав, що там у тебе в чемодані.

Негр не відповів. Чарлі Джексон простяг руку до валізи.

- Не робіть цього, містере.

Джексон позирнув на нього з посмішкою.

- Ти вказуватимеш, що мені робити в моєму будинку?

- Робіть що знаєте, але заберіть руки від моєї валізи.

- Слухай-но, бой, я тут управитель і маю право перевіряти речі, які несуть до цього будинку. Я повинен глянути й перевірити, чи немає там плівок сороміцьких фільмів, або наркотиків, або...

Чорні пальці лягли йому на зап'ясток і мов лещатами стиснули його руку. Джексон силкувався не показати, що йому боляче, але не зміг не скривитися. Господи, та в цього чорнопикого мертва хватка!

- Не смій торкатись мене, чорна наволоч! - просичав він.

- Я просив вас не чіпати валізи. - Мур послабив хватку. Джексон видер руку і став розтирати зап'ясток. Очі його звозилися у дві щілинки.

- Ти припустився помилки, нігере. Найбільшої помилки в своєму житті. - Джексон холодно посміхнувся. - Тепер я маю проти тебе справу про застосування сили. Чисто - комар носа не підточить. Ви, чорні виродки, повинні тримати руки в кишенях.

Мур силувато засміявся.

- Гаразд, - мовив він, - ваша взяла. Не потрібна мені ця квартира. Не бруднитиму ваш паскудний дорогоцінний дім. - Він узяв валізу й рушив до виходу.

Та Мур недооцінив уражене самолюбство білого. Чарлі Джексон перепинив йому дорогу до прочинених дверей.

- Яз тобою ще не закінчив. Ти не винесеш звідси своє чорне гузно, доки я не побачу, що у тебе в чемодані. Ти хочеш щось приховати, це вже точно. Ти підняв на мене руку, і це дає мені повне право захищати себе й своїх пожильців. Ану відкривай валізу, кажу тобі!

Голос управителя підвищився майже до крику. Джін Мур подивився поверх Джексона крізь відчинені двері в коридор, де вже почали збиратися люди Він майже фізично відчував атмосферу ворожості, що згущувалася над ним. Мур глибоко зітхнув.

- Пробачте мені, - сказав він, ретельно добираючи слова [163] і досить голосно, щоб почули всі в коридорі. - Я прошу пробачення, містере Джексон, а зараз дозвольте мені пройти.

Джексон озирнувся, шукаючи підтримки від своїх пожильців, і прочитав у їхніх поглядах мовчазну вимогу не поступатися.

Він випростав плечі й прогарчав:

- Зараз же відкрий свою трикляту валізу, а то я її сам випатраю!

Джін Мур зітхнув.

- Я вибачився перед вами, - сказав він покірливо. - Я не зроблю цього більше. Мені треба йти, Джексоне, і якщо ви стоятимете поперек дороги, я буду змушений вас відсунути. - Він зробив останню спробу до замирення. - Я не хочу сваритися ні з вами, ні з ким іншим. Я просто піду.

Та надто сильним було в Чарлі Джексона бажання похизуватися перед глядачами. Він підступив до Джіна Мура і тицьнув його пальцем у груди. Це підступний прийом. Такий удар дуже болючий, і Джексон домігся свого, побачивши, як скривився від болю Мур. Управитель відвів руку і щосили штовхнув негра в груди.

Але Джексон тільки хотів штовхнути - рука його зустріла порожнечу. Останнє, що міг потім згадати, Джексон, були слова, сказані майже пошепки: «Ну, гаде, ти цього сам домагався». Він почув ці слова, і в голові у нього промайнуло, що з цим нігером заводитися було не слід. У наступну мить страшний удар важким черевиком зламав йому ногу в коліні, а другий удар розтрощив ступню. Усе наче відбувалося дуже повільно, але тут-таки голова Джексона смикнулася назад, і він відчув гострий біль в очах. Останнім проблиском свідомості він збагнув, що його вдарили збоку по шиї чимось твердим, бо він знепритомнів ще до того, як упав навзнак.

Джін Мур подивився на скорчене тіло і похитав головою. Лайнувшись, він підняв валізу й пройшов повз наляканих людей, які тиснулися до стін. Та не встиг він ступити й двох кроків сходами, як його наздогнав несамовитий жіночий зойк, і Джін Мур зрозумів, що попав у біду. Він бігцем спустився сходами, проскочив вестибюль і кинувся до своєї машини, яка стояла біля протилежного тротуару. В будинку почали відчинятися вікна, і той самий жіночий вереск вихопився на вулицю. Мур благав бога, щоб поблизу не виявилося поліційної патрульної машини - адже йому потрібно було всього кільканадцять секунд, щоб забратися звідси. Цей навіжений білий! Якого біса йому було треба? Джін Мур не хотів його бити, менш за все на світі прагнув він привертати до себе увагу, і ось маєш. Він мало не потрапив під колеса якогось автомобіля, ухилився в останню мить - і врешті опинився біля своєї машини. Кинувши валізу на заднє сидіння, посмиком відчинив передні дверцята й сів за [164] кермо. Швидким і точним рухом увімкнув мотор. Озирнувся назад, побачив машину, але вирішив, що встигне проскочити поперед неї, і ривком виїхав на середину вулиці повз людей, які вибігали з будинку й показували на нього пальцями. І ось уже шлях перед ним вільний. Він натиснув на газ, машина набрала швидкість, і тут-таки позаду замиготіло червоне сигнальне світло. «От бісова халепа!.. Але між нами машина», - подумав Мур, упізнавши поліційний патруль. Він проскочив вулицею, натиснув одночасно на гальмо й на газ, зрізаючи кут і відразу набираючи швидкості. Тільки б не потрапити на очі полісменам у тій триклятій патрульній машині! І тут він зрозумів, що лиха не минути, бо поліційний патруль теж повернув за ріг, видимо переслідуючи його.

Єдина надія тепер на вуличний рух: треба лавірувати, ховаючись від переслідувачів за іншими машинами. Мур знав, що коли він добереться до негритянського передмістя, то досить йому заскочити в перший же бар і крикнути, що в нього на хвості поліція, як він одразу ж опиниться в безпеці. Та спочатку треба подолати цей відтинок шляху, а зробити це навряд чи пощастить, бо з першого погляду Мур упізнав у поліційній машині одну з останніх моделей з форсованими двигунами, яка може розвивати дев'яносто миль на годину за чотирнадцять секунд після старту.

А руху на вулиці не було. Мур натиснув на акселератор до відпору й помчав до мосту, сподіваючись за мостом влитись у потік машин. Він був уже біля самого мосту, коли почув глухий тріск заднього скла, потім - переднього скла праворуч від нього і посвист кулі. Були ще постріли. Нарешті передні колеса машини уже в'їхали на міст, і тут його ніби щось штовхнуло в плече, та він був уже на мосту, проте й поліція ззаду не відставала, і в ту саму мить, коли він відчув гострий біль у плечі, лопнула ліва задня шина. Мур пересмикнувся від болю в плечі, і машину крутонуло. Втрачаючи координацію, він різко натиснув на гальмо, і це була остання помилка, якої він припустився, перш ніж знепритомніти. Машину різко занесло праворуч, і вона на повній швидкості прорвала металеву огорожу мосту, наче паперову стрічку. Мур відчув, що летить у повітрі, а обрій нахиляється і якось чудно обертається перед ним. Машина полетіла з дванадцятиметрової висоти на бетонне облицювання укосу. Від удару бензобак сплющило. Скрегіт металу по бетону, сніп іскор - і пальне вибухнуло, піднявши стовп вогню заввишки в тридцять метрів. Машина все ще летіла перекидом униз по бетонному облицюванню, охоплена яскравим жовтогарячим полум'ям, розвалюючись на частини й розкидаючи навкруг себе деталі. Вона застряла тільки внизу, де протікав струмочок у водовідвідному рівчаку, і тут знову почувся стишений вибух [165] пального, і вогонь розпалахкотівся ще яскравіше. Полісмени спостерігали аварію з мосту, а водії повисовувалися із своїх автомашин і витріщали очі, показуючи руками вниз. Та раптом ухоплений полум'ям автомобіль вибухнув знову неймовірно по-їужним вибухом, від якого рештки машини полетіли навсібіч, наче осколки бомб. Одним із таких уламків знесло голову водієві, що спостерігав за подіями із своєї машини. Полісмен, якого обдало сліпучим жаром і притиснуло вибуховою хвилею до бетонного парапету мосту, потім згадував, як у нього в ту мить майнула думка, що жодна машина ніколи так не вибухає, тож у ній, напевне, щось було, бо інакше чого б тому чорнопикому так знавісніло тікати від них світ за очі...

5

Боб Вінсент тихо вилаявся. Нічого приємного в тому, що досі болить нога, якої давно немає. Це сталося в ті часи, коли він, молодий і енергійний агент ФБР, брав участь в оточенні банди, яка захопила банк і вбила трьох полісменів. їхня група загнала гангстерів у пастку. Вінсент ускочив до приміщення, заповненого сльозоточивим газом. Але один із бандитів виявився не засліпленим. Він лежав на підлозі з автоматом і дав чергу майже впритул. Вінсентові пощастило. Кулі влучили не в живіт, куди поціляв бандит, а посікли йому ліву ногу. Лікарі навіть не намагалися врятувати її. Начальство висловило йому своє глибоке співчуття, і всі вирішили, що кар'єра Боба Вінсента у ФБР на цьому скінчилася. Проте він, зціплюючи зуби і тамуючи біль, пройшов крізь усі тренування і, на подив медиків, не втратив рішучості лишитись у ФБР. Вінсент поїхав до Вашінгтона, де після трьох днів нетерплячого очікування його прийняв сам шеф ФБР. Він вислухав Вінсента, не мовивши й слова, і надав йому змогу скласти іспити. Коли ж Вінсент упорався з усіма тестами, включаючи смугу перешкод та вільну боротьбу, причому одержав найвищі оцінки, головний шеф наказав поновити його на службі. Боб Вінсент неуважливо потирав собі коліно й нижче, де починався пластиковий протез. Мало хто знав, що він без ноги. Боб поглянув на свого помічника. Лью Кербі скидався на ходячий оцупок колоди: куций і дебелий, він, завдяки широким грудям та могутнім плечам, здавався нижчим за свої сто сімдесят сантиметрів. З першого погляду ніхто не вгадав би, що ця людина - працівник ФБР, до того ж винятково обдарований. Лью свого часу був чемпіоном серед студентів з боксу та з боротьби у важкій вазі. Крім величезної фізичної сили, він мав гострий розум. Лью вивчав організований злочинний світ, як інші він [166] вчають економіку або електроніку. Він був наділений рідкісний даром перевтілюватися, входити в роль того, хто ховався на протилежному, тіньовому боці закову. З окремих фрагментарних відомостей і фактів він умів цілком точно відтворити повну картину. Боб Вінсент вважав, що в роботі, яка чекає на них, Лью буде корисним як ніхто інший.

З перших років служби Боб готував себе до відповідальної роботи і тепер обіймав посаду заступника директора Федерального бюро розслідувань, керуючи відділенням у Сеет-Луїсі, штат Міссурі. Більшість керівних працівників ФБР рідко покидали свої кабінети. їхня діяльність була схожа на роботу капітана великого корабля. Він керує судном та командою, не входячи в деталі. До нього від кожного осередку тягнуться нитки інформації, контролю і керівництва. І хоч він час від часу здійснює інспекторські перевірки, навіть іноді заглядає в трюм, - усе ж таки веде він корабель, перебуваючи на капітанському містку, а не в машинному відділенні або на кормі.

Таке було й становище Вінсента як заступника директора ФБР. Йому підлягала невелика група тямущих і висококваліфікованих працівників та спеціальних помічників. Вони виконували всю роботу під його наглядом і керівництвом, а коли виникала потреба прийняти якесь відповідальне рішення, це робив він, Боб Вінсент.

Уперше за десять років, відколи він обійняв цю посаду, йому довелося, всупереч власному бажанню, відмовитись від усталеного звичаю. Він досі не міг прийти до тями від одержаного наказу. Не пропозиція чи там рекомендація, а твердий наказ, навіть не підсолоджений офіційною ввічливістю. Сам директор наказав йому покинути кабінет і взяти безпосередню участь у розслідуванні. Вінсента повідомили, що справа ця перебуває під безпосереднім контролем Білого дому і особисто президента.

На перший погляд Боб Вінсент справляв враження людини незворушної. Стриманий, досвідчений, винятково розумний, він рідко спалахував. У свої сорок сім років, захищений муром упевненості в собі, він не відчував потреби в словах ні щоб переконати когось у своїх здібностях, ні для самоствердження. Особливо тоді, коли стикався з людьми свого рангу.

Для стюардеси, яка проходила повз їхні крісла під час польоту, Роберт Вінсент був людиною, чий рід занять дуже важко вгадати. Стюардеси часто грають поніж себе в цю гру і набили на ній руку, але Вінсент однаково міг бути і страховим агентом, і службовцем банку, і юристом. Він був придатний для будь-якої відомої дівчатам професії. Чоловік трохи вищий за сто вісімдесят сантиметрів, вагою близько вісімдесяти кілограмів, бездоганно вдягнений, з хусточкою в нагрудній кишені. Колись темно-каштанове, а тепер майже сиве волосся зачесане назад. [167]

Темно-карі, майже чорні очі добре вирізняються на досить приємному видовженому обличчі. На думку стюардеси, Боб Вінсент міг би також правити за модель для реклами різних товарів. У всякому разі, подумала дівчина, переходячи до інших крісел, він та його супутник не завдавали їй клопоту як пасажири. Один спав, а другий, трохи старший, від самого початку рейсу глибоко замислився про щось. Так воно й було, бо Вінсент повернувся подумки на кілька годин назад, коли його викликав Вашінгтон, - дзвонив Дік Морроу, - щоб жбурнути йому до рук цю розжарену головешку.

- Ти вже ознайомився з доповідною?

- Так, - відповів Вінсент, - я її переглянув.

- І якої думки ти про це, Бобе?

- Цікаво.

- І все?

- Дуже цікаво. Ти вдоволений?

Морроу гмукнув.

- Забирай її собі. Наказано згори. Тобі доручено цю справу» І ти повинен зайнятися нею особисто, - додав він.

Вінсент помовчав хвилину, тоді спитав:

- Справді? Це також згори?

- Еге ж. Шеф зараз у Білому домі. Він подзвонить тобі, тільки-но повернеться. - Морроу замовк, ніби вагався, якими конкретно словами передати співрозмовникові наказ. - Слухай, Бобе, може, ти не зовсім точно зрозумів мене. Ти повинен працювати на місці подій. Особисто все робити, особисто доповідати сюди і таке інше.

- Діку, якщо я не помилився...

- Ні, не помилився, - засміявся Морроу. - Пакуй валізу, старий.

Вінсент насупився.

- Я повинен знати набагато більше, якщо від мене вимаа гають роботи. Я...

- Ти одержав повідомлення з Канзас-Сіті? - перепинив його Морроу.

- Ні. Нічого звідти на столі в мене не було. У всякому разі сьогодні, - відповів Вінсент.

- Ось-ось одержиш. Поки що розповім тобі в двох словах. Маємо перший проблиск у цій справі зі зниклим літаком.

Вінсент захотів знати детальніше.

- Ти маєш на увазі «локхід»? З бомбами?

- Саме так.

- Куди ж його...

- Власне, про літак досі нічого, - відказав Морроу, який [168] передбачав таке запитання, - але тут клеїться справа у Канзас-Сіті.

Вінсент мовчав, чекаючи подальших уточнень.

- Повідомлення, повторюю, ти ось-ось одержиш, - провадив Морроу. - Скажу тобі про головні факти. Власті Канзас-Сіті розслідують пригоду, яка почалася з того, що один негр зробив спробу найняти квартиру в центрі міста. Той негр і управитель будинку зчепилися битись, і негр був змушений тікати на своїй машині. За ним погналася патрульна. Вони зробили кілька пострілів. Негр із машиною перекинувся з мосту на бетон. Машина вибухнула й загорілась. Через кілька секунд - ми поки що не маємо точних даних - стався другий вибух. Щось у машині здетонувало. Причому цей вибух був на кілька порядків потужніший, ніж коли б вибухнув який завгодно бензин.

Вінсент чекав, Морроу видимо сказав ще не все.

- Один хлопець із місцевої поліції доскіпливо дослідив уламки. Йому видалася підозрілою величезна сила вибуху. І зрештою він дещо знайшов. Одразу ж подзвонив до місцевого відділення ФБР. На той час вони вже одержали повідомлення про літак ВПС, а оскільки тут можливий зв'язок...

Хай йому чорт, цьому Морроу з його драматичними паузами! Та Боб Вінсент терпляче ждав продовження.

- Ти слухаєш? - Морроу не міг не наголосити цей момент.

- Катай далі, старий, - спокійно мовив Вінсент.

Чути було, як Морроу зітхнув, не вловивши в голосі Вінсента схвильованих ноток.

- Машину рознесло вдрузки, - провадив він, - та коли уламки склали, було виявлено якісь дивні деталі. - Знову пауза і нарешті кульмінаційний момент. - На одному з уламків металу стояв серійний номер ВПС. Паспортний номер.

- Коли це сталося? - спитав Вінсент.

- Сьогодні вранці. З Канзас-Сіті повідомили нас, а ми далі.

- Номер збігається?

- Збігається, - підтвердив Морроу. То був номер однієї із зниклих бомб.

Найперше Вінсент подумав про те, що надто вже велика дистанція від зникнення літака до негра, який намагався найняти к.рартиру в Канзас-Сіті. Зв'язок між цими двома подіями, безперечно, існує, і, з'ясувавши його, можна буде знайти відповіді на багато інших запитань. Інстинктивно Вінсент відчував, що саме тут їм доведеться долати найважчий бар'єр. Відділення в Канзас-Сіті подало аж надто вичерпний звіт. Читаючи його вперше, Вінсент про себе чортихався й проклинав свідків з їхньою «спостережливістю». Опис зовнішності негра подали зі слів шістьох [169] очевидців, які спостерігали сутичку в домі. П'ятеро сходилися в тому, що негр був молодий, але шостий уперто давав йому років на десять - п'ятнадцять більше, ніж інші. Різниця в зрості загиблого, за свідченнями очевидців, сягала дванадцяти сантиметрів, а у вазі - двадцяти п'яти кілограмів. Здавалося б, свідчення управителя Чарлі Джексона мали бути найнадійнішими, оскільки він бачив негра ближче й довше, ніж інші. Проте у Вінсента майнула думка, яку підтвердила дописка, зроблена агентом, що провадив допити, а саме: Джексон, найімовірніше, перебільшив фізичні дані свого супротивника. Це легко пояснювалося з погляду психології. На очах у своїх пожильців управитель Джексон розпочав сварку з негром. Потім сталася бійка, в якій негр вправно й швидко здолав його. Аби врятувати свій престиж перед мешканцями дому після того, як його, м'яко кажучи, віддубасили, Джексон змушений був зобразити негра справжнім велетнем. Вінсент ще раз перечитав свідчення і склав собі, принаймні на перший час, уяву про негра як про людину середнього зросту, років двадцяти восьми - тридцяти трьох. Звісно, він розумів, що під такий опис підпадає щонайменше три-чотири мільйони негрів у країні. Це не давало йому ніякої нитки до розв'язання загадки.

А втім, не варто поспішати з висновками, заперечив собі Вінсент, ще раз подумки перегорнувши сторінки звіту. Свідчення однієї жінки можна використати. Він здивувався, чому відкинув їх з самого початку. Жінка твердила, ніби бачила того чоловіка по телевізору в хроніці про негритянські заворушення в Гар-лемі. Деякі кадри показували великим планом, і вона наполягала, що точно бачила це обличчя протягом кількох секунд. Хоч Вінсент мав серйозні сумніви щодо вірогідності такого опізнання, він не мав іншого виходу, як тільки перевірити цей шлях. Проте така перевірка була неймовірно трудомісткою операцією. Та й навіть у кращому випадку однаково лишиться сумнів, чи справді негр з атомною бомбою в машині і негр на телеекрані - одна й та сама людина. Отже, надій на успіх мало. Однак лишається хоч і незначний, та все-таки шанс. «До того ж, - похмуро міркував Вінсент, - у них поки що немає нічого іншого».

Машину ФБР запустили в дію. Фотографії всіх відомих лідерів та активістів різних негритянських бойових груп, а також учасників боротьби за громадянські права передавали по закритому телевізійному каналу з Нью-Йорка і на спеціальному екрані показували жінці з Канзас-Сіті. Коли вичерпаються нью-йоркські досьє, вони пустять у хід фотографії негрів, схожих за описом, з інших великих міст. Ніхто не сподівався на точне опізнання, але й чисту випадковість не можна було скинути з рахунку. Надто багато поставлено на карту, загроза цілком реальна, необхідність розплутати справу надто гостра й невідкладна. [170]

Отже, в країні десь є ще чотири незнайдені атомні бомби.

Вінсент був упевнений, що така необачна спроба найняти квартиру в будинку, де ніколи не дозволяли селитися чорношкірим, може свідчити тільки про великий поспіх. Звідси висновок, що бомбу було доставлено в місто десь перед самою появою того негра в будинку. Чи дає це підстави відкинути причетність однієї з негритянських бойових організацій, які діють тепер у всіх великих містах? Навряд. Адже якщо та жінка не помилилася, то так чи так тут замішані негритянські групи. Але й у цьому напрямку відкривається надто широкий простір для різних припущень.

На жаль, усі ці припущення нічим не підтверджені. Так само, як і інші. Наприклад, те, що негр міг бути членом терористичної групи, куди входять і білі, й чорні. А чи справді він був американський негр, а не, скажімо, пуерторіканець? Ба навіть китаєць із північних районів тієї країни, де в багатьох шкіра майже зовсім чорна.

Та дещо вже можна прийняти як доведений факт. Напад на С-130 було здійснено так майстерно й так злагоджено в часі з наземними акціями, що не лишається жодного сумніву: тут діяла добре організована група.

Немає сумніву і в тому, що в автомобілі, який вибухнув і згорів, була атомна бомба. Вінсента пройняв дрож, коли він подумав, що внаслідок удару та вибуху машини могла розпочатись ланцюгова реакція. Триста тисяч тонн потужної вибухівки! Півміста розмело б умить!..

Коли Вінсент уперше почув про те, як згоріла машина з бомбою, він подумав, що тільки завдяки винятковому везінню бомба не вибухнула. А втім, він почував себе в техніці зовсім не підготовленим. Будова атомної бомби була для нього темною справою, і він звернувся за поясненням до Лью Кербі, залучивши в такий спосіб і його до діла. Сувора секретність відступила перед гострою необхідністю.

- Ці бомби так сконструйовані, - пояснив Кербі Вінсенто-ві, - що вибухнути випадково вони не можуть. Я маю на увазі ланцюгову реакцію. Щоб підготувати бомбу до вибуху, треба зняти кілька запобіжників. Причому в строго встановленій послі-довності. Не можна пропустити жодної з шести операцій, які мають бути виконані для запуску механізму. Тож, доки не проведено одну за одною всі ці операції, бомба безпечна. Без цього не може статися внутрішній вибух, і...

- Внутрішній вибух?

- Атож, внутрішній вибух. Плутоній міститься в бомбі у пористому стані. В бомбу також закладено золоті стрижні та берилій...

- Стривай, стривай, не так швидко, - замахав руками Вінсент [171] . --Мені не потрібні уроки з виготовлення саморобної атомної бомби. Я так розумію, що золоті стрижні і цей, як його...

- Берилій.

- ...і берилій беруть якусь участь у кінцевому процесі перед виникненням ланцюгової реакції. Ти мені краще розтлумач, що то за внутрішній вибух і навіщо він?

- Я вже казав, що плутоній закладено в бомбу в пористому стані. Наскільки мені відомо, призначення золотих стрижнів - стримувати реакцію, запобігати її випадковому виникненню. В усякому разі, пуск ланцюгової реакції здійснюється спрямованим вибухом. Тобто вибух звичайної вибухівки скеровується всередину бомби, а не назовні. Оце і є внутрішній вибух. Під його дією плутоній ущільнюється, і починається ланцюгова реакція.

- А що то був за вибух в автомобілі?

- То спрацював ще один запобіжний пристрій. Іноді трапляється, що пусковий механізм з усіма його шістьма операціями не спрацьовує. Тоді бомба падає на землю, не вибухнувши. Тож слід подбати, щоб вона не потрапила до рук тих, на кого впала, - а то зможуть з'ясувати, як цю штуку зроблено. Та й плутоній не повинен потрапити в руки ворога. Через те, якщо пусковий механізм не спрацьовує, а бомба падає на землю, вибухає інший заряд. Це й сталося в Канзас-Сіті.

Вінсент якийсь час перетравлював щойно почуте. «Принаймні можна не хвилюватися, що це може скоїтись випадково», - подумав він.

6

Лью Кербі зняв з живота запобіжний ремінь і потягся. Потім, на превелику втіху Вінсента, який спостерігав за ним, почав один по одному витягувати пальці на руках, хрускаючи суглобами. Скинув черевики, полегшено закректав. Далі випростав ноги й з видимою втіхою поворушив у шкарпетках пальцями. Вінсент підморгнув йому і сказав, усміхнувшись:

- Бачу добрі ознаки. У твоїй черепній коробці щось дозріло.

- Еге ж.

- Тільки «еге ж» - і все? Кербі гмукнув.

- У нас, неандертальців, свої звички. До того ж я ще не прокинувся. - Він потягся до кнопки виклику стюардеси, дивлячись на Вінсента. - Каву?

- Слушна думка, - кивнув Вінсент. [172]

- Авжеж, - мовив Кербі. - Кава допомагає, коли розплутуєш вузлики.

Він уже хотів був щось сказати, але завагався й прикусив язика. Потім таки повернувся до Вінсента й процідив, мовби знехотя, мовби сам сумнівався у своїх словах:

- Мені здається, - і він глибоко зітхнув, - я знаю, хто ті хлопці.

- Та невже? - з іронією відгукнувся Вінсент. - Твоя вичерпна заява просто-таки приголомшила мене.

Кербі востаннє затягся сигаретою й загасив її в порожній чашці.

- Знаю. - Він говорив зовні спокійно, але Вінсент помітив, що внутрішньо він весь напружився. - Я не жартую, Бобе. Просто хочу ще раз упевнитися, що все збігається.

- Отакої! Боїшся самому собі повірити?

- Можливо...

- Пам'ятаєте той банк у Джорджії?

- У Беннінгу?

- Атож.

- Пам'ятаю, - підтвердив Вінсент. Він був розчарований і не приховував цього. - Ти гадаєш, це та сама банда? Що ж, можливо. Далі можеш не продовжвуати, Лью, - сказав він. Вінсент не терпів марних розмов.

- Може, в цьому куди більше сенсу, ніж здається на перший погляд.

Вінсент промовчав. Кербі зачекав і, коли той кивнув, повів далі:

- Давайте розглянемо хід подій крок за кроком. Стежте уважно за розвитком моїх міркувань і перевіряйте.

Він поглянув на Вінсента, - який нахилив голову на знак згоди.

- По-перше, - повів далі Кербі, - всяка організована банда скрізь залишає свій «підпис». Те, що вони робили, і навіть те, чого вони не робили, так чи так дає нам якусь нитку. Ця компанія, хай там хто вони є, залишила свої фірмові знаки де тільки можна... Вони...

- Ти маєш на увазі Джорджію чи...

- І те, й те, - швидко відказав Кербі. - Подумайте, адже у справі з банком усю операцію здійснили з повітря. З початку до кінця, хіба не так? Вони могли кількома способами потрапити до банку, обминувши сигналізацію, - провадив Кербі майже скоромовкою. - Як ми з'ясували, напередодні польоту вони попрацювали з дверима, які виходять на дах. Вони чудово впоралися з механічною та електронною системами охорони. Вони добре знаються на вибухових і хімічних речовинах, але найважливіше - вони якимось чином дістали всі необхідні їм відомості. Це [173] відверто свідчить про участь у тому пограбуванні досконало організованої банди.

- Як вони проникли до банку? - Вінсент вирішив, що пора нарешті втрутитися в цей монолог.

Кербі здивовано поглянув на нього.

- Я вже сказав. Крізь двері, які виходять на дах.

- Ти цього не знаєш, - зітхнув Вінсент. - Контрольна панель показувала, принаймні на індикаторах, що всі двері замкнені. Але цього не досить, щоб твердити, ніби вони зайшли через дах.

- А в який ще спосіб могли вони проникнути в будинок?

- А про підлогу ти забув? - ущипливо кивнув Вінсент. - І не можна скидати з рахунку, бодай як імовірність, що вони ховалися в середині банку.

- Звісно, могло бути й так, - зневажливо пирхнув Кербі, - але вони цього не зробили. Ті двері були так підправлені, що відчинити їх можна було тільки ззовні. І проводку підімкнули в такий спосіб, щоб індикатори знизу показували, ніби двері замкнені. Якби вони відчинили двері зсередини, то замкнули б сигналізацію. До речі, - Кербі виклав свій головний козир, - так і сталося, коли той, хто був у банку, вибирався назад на дах.

Вінсент подумав трохи і запитав:

- Підтверджено?

- Так. Це один з тих фактів, які я перевірив особисто. Я повинен був переконатись, оскільки це означало, що починали вони з даху, а не зсередини.

- Гаразд, - погодився Вінсент. - А зараз поясни мені, будь ласка, в який спосіб вони потрапили на дах.

Кербі посумнішав.

- У перший-ліпший із десятка можливих способів, - відказав він. - Могли сховатися на даху. Найпростіший, хоч аж ніяк не безпечний, спосіб. Ніколи не можна бути певним, що дах не перевірять. - Він відкинувся в кріслі й запалив ще одну сигарету. - Можна видертися вночі на дах по мотузяній драбині. Можна спуститися з вертольота і...

- Ти ж у це не віриш, правда? - насмішкувато спитав Вінсент.

- Ні, але ж ви запитали, в який спосіб вони могли опинитися на даху.

- А твоє власне припущення?

- Не вертоліт, це точно. Надто багато шуму. Та й не так там темно, щоб такий гуркотливий птах міг непомітно пролетіти. - Кербі заговорив упевненіше. - Мотузяна драбина ймовірніша, але мені цей спосіб не подобається. Полісмени патрулюють вулицю не за розкладом. Треба надто багато тягти з собою, закидати гак, видиратися. Крім того, - закінчив Кербі впевнено, - [174] видертися-то було можна, а от вибратися назад - ні. Людина, яку ми шукаємо, ніяк не могла спуститися з даху по мотузяній драбині й утекти. Будинок було оточено майже негайно після сигналу тривоги.

Вінсент хотів був щось сказати, але роздумав. Кербі це помітив. Отже, в шефа виникли певні сумніви, які він притримує до більш слушної миті.

- Багато існує способів потрапити на дах будинку, - неквапно мовив Кербі, - але при пильному аналізі усі їх доводиться відкинути. По-перше, вони не могли ховатися на даху цілу добу. По-друге, линви або мотузяна драбина відпадають, бо не дають можливості забратися геть. По-третє, вертоліт не підходить теж: надто багато гуркоту й метушні. Та й не було його там, щоб забрати грабіжника. По-четверте, його міг скинути літак, який летів так повільно, що...

- Ти говориш про грабіжника в однині, - зауважив Вінсент. - Чому ти такий певний, що він був сам?

- Бо йому треба було ще вибратися, причому з грішми, - відпарирував Кербі. - Усе впирається в те, як саме йому вдалось ушитися. Більша кількість учасників зашкодила б справі. Втеча стала б такою складною, що операція втратила б сенс. Ні, той, хто утнув таку штуку, мав зіграти всю партію соло. Але ви урвали мене, - усміхнувся він до Вінсента, і той подав йому знак говорити далі. - Так от, лишається ще один спосіб...

Вінсент ледь стримував посмішку: Кербі нагадував кота, який готується до стрибка.

- Усе впирається, я повторюю це знов, у те, як вибратися з банку. Яка користь від тих ста тисяч, коли не можеш з ними втекти? Він вийшов звідти так само, як і зайшов. Згори й угору...

- Лишається тільки два варіанти, - сказав Вінсент. - Ракетний пояс або парашут.

Кербі кивнув.

- П'ю за ваше здоров'я, шефе, ви вельми здогадливі. Ракетний пояс відпадає. Де його дістанеш, та й гуркіт від нього не менший, ніж від реактивного літака на зльоті. Крім того, надто обмежений радіус. Коротше кажучи, - він нетерпляче рубонув рукою повітря, - ракетний пояс відпадає.

- Лишається парашут.

- Точно. Це єдиний можливий спосіб. І не такий уже й складний. А надто для досвідченого парашутиста.

Вінсентові потрібен був якийсь час, щоб усе це перетравити.

- Не знаю, яка площа того даху...

- Я знаю, - сказав Кербі. - Кілька тренувань, і я сам міг би на нього стрибнути, - додав він із спокійною впевненістю. [175]

- Можливо, - погодився Вінсент. - Я й забув, що ти колишній десантівдк.

- І стрибав затяжними, -докинув Кербі, - просто так, для розваги. Правда, це було давно. Але я маю друзів- великих фахівців цієї справи. Я дав їм розміри банку, напрямок вітру тощо і спитав, чи змогли б вони втрапити на ту будівлю. Вночі. Вони сказали, що за доброї видимості влучили б у ціль двадцять разів із двадцяти спроб.

- Ти дав цьому рух?

- Авжеж. Будь-який успіх у тому розслідуванні може допомогти й нам.

Вінсент погодився. Та лишалася ще одна загадка, і він поставив її перед Кербі.

- Гаразд. Купую твою ідею з тельбухами. Але як усе-таки твій приятель забрався звідти?

- На повітряній кулі.

- Як-як?

- Саме так, на повітряній кулі, - повторив Кербі. - Чорт забирай, це ж бо єдиний вихід.

- Слухайте, містере Кербі, не перетворюйте умовисновки на речові докази.

Кербі зареготався.

- Облиште, над цим я попрацював теж. Я підрахував величину підіймальної сили гелію та водню. З'ясувалося таке: якщо наш спільний приятель спускався на спеціальному парашуті, яким користуються в змаганнях на точність приземлення, то між куполом і стропами можна надути повітряну кулю. Якраз таку, що при втечі підійме його самого і все прихоплене.

- А потім що?

Кербі завовтузився в кріслі. Він помітив, що засвітився напис «Пристебніть ремені». Зараз же з гучномовців пролунав голос стюардеси, яка оголосила посадку. Кербі не відповів на запитання, аж поки не пристебнув ремінь.

- Ми встигли тільки перевірити, - сказав він після тієї паузи, - всі можливі способи, в які вони - грабіжник та його помічники - могли здійснити такий політ. Проглянули метеозведення у ніч пограбування. Був сталий вітер. Наскільки пам'ятаю, близько чотирнадцяти миль на годину. Напрям вітру - від фасаду в бік банківського подвір'я. Далі там - якісь озера, кілька пагорбів, потім відкриті поля.

- Отже, ти твердиш, - старанно добираючи слова, почав підсумовувати Вінсент, - що людина, яка пограбувала банк, спустилася вночі на дах з парашутом, узяла гроші, знову повернулася на дах, де її чекала надута повітряна куля, а тоді піднялася в небо? [176]

- Так, саме це я стверджую, - і Кербі схрестив руки на грудях.

- Доказуй уже до кінця, - попросив Вінсент. - Принаймні може вийти цікавий сценарій.

Кербі закопилив губу.

- Щодо сценарію не знаю. - В голосі його прозвучала образа. - Але саме такого висновку я дійшов. Вітер був досить сильний, щоб іще до світанку віднести його на відкрите місце. Там він міг опуститися на другому парашуті, випустивши з надувної кулі газ. Потім його могла де завгодно підібрати якась машина. Коли хочете, навіть літак. Та це вже, в біса, не так і важливо.

- Хтось помітив який-небудь парашут тієї ночі? - Голос Вінсента був оманливо спокійний.

- Ні, - визнав Кербі. - Та це ще нічого не означає. Його могли й не побачити під час спуску.

Вони помовчали. Добре все-таки, що Кербі допомагатиме йому, подумав Вінсент. Не виключено, що він має рацію. Адже він справді зібрав досить-таки вагомі докази на підтвердження своїх висновків. Навіть якщо вони чисто умоглядні, не підтверджені свідченнями очевидців, однаково не можна скидати їх з рахунку. Якщо всі...

Вінсент продовжив свою думку вголос:

- Якщо всі твої не підтверджені жодними фактами висновки виявляться слушними, то який зв'язок існує між пограбуванням банку і зникненням літака?

- Зв'язок? Боже мій. Бобе, та він же білими нитками шитий!

- А чи не занадто ти квапишся з...

- Де там занадто! Два злочини, здійснені тими самими методами, однаковим почерком, за короткий проміжок часу... Та вони просто не можуть бути не пов'язані між собою!

- Якщо ця твоя уявна надувна куля раптом лусне, тобі доведеться довго падати, - застеріг його Вінсент.

- Ви маєте кращі гіпотези? - відпарирував Кербі.

- Слабкий аргумент, - зауважив Вінсент, посміхаючись. - Ти огризаєшся, а не відповідаєш. У тебе все?

- Ні, не все, - з удаваною образою буркнув Кербі.

- Ну, давай, - засміявся Вінсент. - Можеш вважати, що я довго тебе умовляв.

- Здається, у нас трохи більше часу, ніж ми вважаємо.

- Ти мене підбадьорив, - насмішкувато сказав Вінсент. - Послухаємо, що далі.

Кербі перейшов на поважний тон.

- Яз початку до кінця уважно перечитав звіт із Канзас-Сіті, - мовив він. - В ньому багато дивного.

Вінсент нетерпляче зажадав пояснення. Кербі поглянув у ілюмінатор і знов обернувся до Вінсента. [177]

- Маємо чоловіка, - сказав Кербі, - молодого негра з атомною бомбою у валізі, який намагався найняти квартиру в самому центрі Канзас-Сіті. В чомусь цей чоловік або його банда жорстоко прорахувалися. Вони захотіли найняти квартиру в будинку, де надзвичайно вороже ставляться до негрів. Це була їхня перша помилка. Полягала вона в тому, що вони не підшукали собі такого місця, де не привертали б нічиєї уваги. Але чому вони обрали саме той будинок? Дуже просто, - відповів Кербі на власне запитання, - будинок розташований поблизу центру міста. Ви ще не згубили нитку?

Вінсент похитав головою.

- Гаразд, тоді слухайте далі. Я намагаюся зараз простежити за ходом їхніх міркувань, тобто міркувати за них. Чом би їм не найняти квартиру в районі, де мешкають кольорові і де ніхто не зчиняв би галасу? Річ у тому, що вони стали жертвою своїх хибних уявлень, - наголосив Кербі з несподіваною силою. - Вони не подумали, що вибух атомної бомби в будь-якому районі міста однаково викликав би найстрахітливіші руйнування. Вони чомусь вирішили, що їхній задум виграє, коли бомба вибухне в центрі міста. Такий висновок привів їх до помилки, яка й дала нам першу нитку. Управитель будинку виявився запеклим расистом. Саме це й полило воду на наш млин і порушило плани банди. - Кербі аж сяяв від самовдоволення. - Крім усього, та подія показала нам, що вони старанно готуються до якоїсь акції й не дуже квапляться, отож...

- Я втрачаю нитку, - попередив Вінсент.

- Напружте свою увагу, шефе, - кинув Кербі. - По-перше, навіщо знадобилася їм квартира?

- По-моєму, це ясно.

- Ви помиляєтесь так само, як помилився я! - весело вигукнув Кербі. - В цій квартирі ключ до всієї їхньої поведінки.

- Так, так. Здається, я починаю розуміти.

- Ну, то навіщо знадобилася їм квартира?

- Звичайно, - не зовсім упевнено почав Вінсент, - вони могли б підірвати бомбу де завгодно. У машині, в автопричепі, в мотелі...

- Де завгодно, - підтвердив Кербі. - Але ви наймаєте квартиру, коли вам потрібен час. Отже, наші приятелі, мабуть, не мають наміру підірвати бомби негайно. Вони зайняті підготовкою якогось великого плану, і для цього їм потрібен час. Через те, можливо, - Кербі знизав плечима, відчуваючи, наскільки хисткий цей картковий будинок, споруджений на його міркуваннях, - у нас є трохи більше часу, ніж ми припускали.

- Хочу вірити, що ти маєш рацію, - сказав Вінсент. Похмурий тон його голосу промовляв сам за себе. В руках у їхніх противників атомні бомби, і вони хочуть їх використати [178] для здійснення якихось своїх планів. Ще чотири бомби. Ці бомби майже напевне застрянуть у серцях чотирьох американських міст.

А вони зараз з тими відомостями, які мають, можуть діяти тільки наосліп, навпомацки.

У яких містах опиняться бомби?

І якщо їхньому невидимому противнику був потрібен час, то скільки ще часу йому потрібно?

Вінсент аж надто добре відчував, що відповідь на це запитання може спалахнути сліпучим атомним вибухом у будь-якій точці Америки.

7

Льотчикові в цій кімнаті, мабуть, стає не по собі. Та й пасажирові теж. Так міркував Вінсент, роздивляючись кімнату для нарад генерала Шерідана на Нортонській базі ВПС. Дві довгі й високі стіни рябіли жахливими фотографіями розтрощених і понівечених літаків. На третій стіні висіли спеціально підготовлені до наради фотографії С-130, членів його екіпажу, креслення атомних бомб та льотні карти з трасою зниклого літака. Четверту стіну займали екран проектора та шкільна дошка. Генерал Шерідан добре підготувався до наради, і Вінсент був йому за це вдячний. Ще більше втішало його те, як спокійно сприйняв Шерідан розпорядження Білого дому, який поклав загальне керівництво в цьому розслідуванні на ФБР.

- Генерале, - сказав Вінсент Шеріданові, - ніхто не знає тонкощів цієї справи краще за вас і ваших людей. Білий дім доручив загальне керівництво ФБР. Я не певен, що це найкращий варіант...

Шерідан уважно подивився на Вінсента.

- Тобто? -обережно запитав він.

- Я не хотів би втручатися в суто вашу роботу, - спокійно сказав Вінсент. Він відчував, що взяв правильний тон. - Буде краще, коли ви й ваші люди далі працюватимете, як вважаєте за потрібне. Я не сідатиму вам на голову. Я намагатимуся допомагати вам і того ж таки чекатиму від вас.

Шерідан відповів так само щиро:

- Ну що ж, домовились. Ми вже й так по самі вуха загрузли у чварах з тією зграєю із Вашінгтона. Відверто кажучи, містере Вінсент, я дуже радий почути від вас таке.

Вінсент кивнув головою і мовив:

- Згода, Але хай ця розмова лишиться між нами двома, гаразд? [179]

- Можете розраховувати на мене, - засміявся Шерідан.

Як зрозумів Вінсент, особливих незгод з ВПС не буде. Він уже вирішив надати Шеріданові та Бейєрсдорфові цілковиту можливість самим вести пошуки, тоді як він, Вінсент, буде їхнім рівноправним партнером. Шерідан знав про його повноваження, і Вінсент не бачив потреби зловживати владою, що нею наділив його Білий дім.

Зате навряд чи він матиме велику втіху від співробітництва з Джоном Ховінгом та його колегами з Управління національної безпеки. Вінсентові й раніше траплялося схрещувати шпаги з цими людьми. Працівники УНБ вважають, що їхні величезні обчислювальні машини, заховані в глибоких підземеллях десь у Віргінії, можуть урятувати від будь-якої більш-менш серйозної небезпеки. Електронні іграшки! Людські справи мають вирішуватися людьми, а не якимсь підземним обчислювальним оракулом. І все-таки доведеться терпіти їх, незважаючи на дуже сумнівну користь, якої від них можна сподіватися. Ховінг, як одразу помітив Вінсент, сидів позаду, загадково посміхаючись, тимчасом як жінка, його помічниця, здавалося, робила все, щоб зірвати нараду. Але Рія Карлайл, попри свій сварливий характер, була жінка розумна, і Вінсент був ладен терпіти її присутність, як ото терплять неминучий зубний біль у кабінеті дантиста, якщо тільки це піде на користь справі.

Ще одна крапля дьогтю потрапила в діжку з медом. Величезний чолов'яга з червоною пикою та копицею неохайного сивого волосся. Ніхто з невтаємничених ніколи не чув про Нійла Кука, але в колах працівників секретних служб та ФБР його вважали чи то за напівбога, чи то за напівдиявола. йому, єдиному з керівників ЦРУ, пощастило уникнути різкої офіційної критики з тієї простої причини, що він особисто ніколи не ухвалював тих помилкових рішень, за які несло відповідальність його відомство. З власного досвіду Боб Вінсент знав, що працювати без помилок ще не означає ухвалювати правильні рішення, і Нійл Кук міг виявитися звичайним пристосуванцем, що звив собі тепленьке кубельце в ЦРУ. Час покаже, чого від нього можна сподіватися.

Вінсент переключив свою увагу на інших учасників наради. Наступні двоє були фахівці дуже високої кваліфікації: Фред Елліот з Федерального управління авіації та Білл Торп з вашінгтонського бюро Управління цивільної авіації. Вони не збиралися ні на кого гострити зуби, не прагнули до себе високих повноважень. Вони прибули сюди з наміром зробити все від них залежне, щоб допомогти Вінсентові та Шерідану. Фред Елліот перед початком наради, коли Шерідан поділився з ним своїми міркуваннями, сказав йому у відповідь таке: «Можливо, ваші висновки й правильні, генерале. Вони неодмінно мають виявитись [180] правильними, і якнайшвидше, бо інакше ви станете людиною, яка припустилася найтяжчої помилки за всю історію людства». Вінсент співчував Шеріданові. Генерал міг бути абсолютно точним у своїх висновках, але, якщо атомна бомба знищить кілька мільйонів людей, усі його висновки не варті будуть ламаного мідяка, і він виявиться «людиною, яка припустилася найтяжчої помилки».

Поруч з представниками авіаційних управлінь сидів полковник Гарольд Кімболл з армійської служби безпеки. Коли Вінсент тільки-но побачив його тут, у нього майнула думка, що аж надто багато відомств тупцюють навколо зниклих бомб. Але здоровий глузд підказував йому, що він помиляється. їм може знадобитися негайна допомога, і тоді представник армії скоротить бюрократичну тяганину до мінімуму. Високий й худорлявий Кімболл тримався суворо офіційно і стежив за всім наче збоку. Він ні в що не втручався, поводився дуже стримано, і Вінсент змінив на краще свою думку про нього, особливо коли дізнався, що Кімболл також і спостерігач від міністерства оборони. Представляючи, таким чином, одразу три відомства: армію, флот і військове міністерство, Кімболл своєю присутністю зменшив число учасників цієї екстреної наради на дві особи. Досі він не мовив і слова.

Поруч з Кімболлом примостився недбало вдягнений чоловік - учений, який, здавалось, анітрохи не переймався всією цієї історією і куняв у своєму кріслі. «Невже, - подумав Вінсент, - він такий змучений своєю роботою, що може лишатися байдужим навіть до навислої над усіма небезпеки?» Доктор Девід Шейнкен з Комісії по атомній енергії. Учений, який працює над ядерним озброєнням. Людина, що особисто брала участь у розробці та випробуваннях ста сорока трьох атомних і термоядерних пристроїв, близько спілкувалася з демонічними силами. Шейнкен розбирався в механізмах атомних бомб так само просто й легко, як досвідчений годинникар розбирається в механізмах годинників. На ньому була зручна спортивна куртка, бахматі штани, светр зі стоячим коміром, і його цілком можна було прийняти за студента, який оце тільки покинув університетське містечко. Враження, звичайно, помилкове. Цей воротар пекла прибув на нараду, щоб відповісти на будь-яке запитання з приводу конструкції зниклих атомних бомб. Він досі сказав не набагато більше за полковника Кімболла. Але те, що він усе-таки сказав, нікого не втішило. До нього звернулася із запитанням Рія Карлайл.

- Як я зрозуміла, докторе Шейнкен, - жваво озвалася вона, - ці атомні бомби оснащені запобіжними пристроями, так?

Шейнкен кивнув, і вона поставила своє головне запитання:

- Якщо так, то чи може зграя кримінальних злочинців підірвати [181] ці бомби коли їм заманеться? Звідки їм знати про конструкцію ядерних пристроїв?

Шейнкен у відповідь посміхнувся.

- Голубонько, - сказав він добродушно, - ви заплющуєте очі на реальність. Щоб обслужити стільки бомб, скільки ми їх тепер маємо, не досить кількох чоловік. З ядерною зброєю мають справу тисячі людей. Технічне обслуговування здійснюють переважно особи, призвані на військову службу, а не постійні фахівці. А оскільки більшість їх служить короткий термін, ми намагаємось по змозі спростити механізми. Кожний випускник коледжу може розібратися в цих ядерних пристроях.

Рія Карлайл замовкла. Роберт Вінсент нахилився вперед, щоб краще розгледіти жінку з Управління національної безпеки.

- Міс Карлайл!

Вона обернулась до нього.

- Скажіть, будь ласка, звідки у вас такі відомості?

- Що? Я не розумію вас, містере Вінсент, - відповіла вона голосом різким і роздратованим.

- Я поясню, - махнувши рукою, мовив Вінсент. - Я хотів би знати, чому ви так упевнені, що бомбами заволоділа, як ви висловились, «зграя кримінальних злочинців»? Як ви це встановили?

- Але ж це очевидно, містере Вінсент, - відповіла вона сердито.

- Дивно, - зауважив Вінсент. - Я, мабуть, щось випустив з уваги. Може, ви підкажете мені?

- А хто ще може захопити військовий літак з атомними бомбами?

- Нісенітниця!

Всі обернулися до Нійла Кука. Пахкаючи люлькою, він окинув усіх поглядом і повторив:

- Нісенітниця! Як інакше назвати це безглузде припущення? У неї такі самі відомості, як і в усіх інших. Тобто ніяких. - Показавши мундштуком на Шерідана, він мовив:- Генерале, продовжуйте нараду, - а тоді повернув голову до Вінсента і сказав:- Прошу вибачити мені, - чим мало не довів Рію Карлайл до вибуху люті.

У кімнаті було ще двоє учасників наради. Один з них - Джім Крайдер, друга людина в службі безпеки Білого дому. З ним Лью Кербі дружив давно, і саме він наполіг, щоб Крайдера запросили на нараду. «Крайдер кмітливий і беручкий, - пояснив Лью. - Якщо ми не знайдемо ці бомби за лічені години, тоді сам президент буде в небезпеці. Можливо, його доведеться евакуювати з Вашінгтона. Тут без Крайдера не обійтися. Тягніть його сюди - і якнайшвидше». [182]

Вінсент намагався не затримувати погляд на останньому а присутніх за столом. Ллойд Паккард. Один з найупертіших урядовців, вороже настроєний до ВПС. Кілька небезпечних пригод з ядерною зброєю посилили занепокоєність в урядових колах. Водневі бомби, «упущені» неподалік від одного іспанського села. Далі тривожні чутки про те, що десь у Гренландії упав бомбардувальник Б-52 з водневою бомбою на вісімдесят п'ять мегатонн. Цього вистачило, щоб уряд серйозно й безпосередньо заходився перевіряти причини аварій з військовими літаками. Ллойд Паккард якраз і був тим урядовим чиновником, який цілив у ВПС. «Тепер, - похмуро подумав Вінсент, - у нього «найпевніша» справа. Одразу зникли п'ять атомних бомб. Наче їх і не було».

І не велика втіха, що одна з них виринула в Канзас-Сіті. Ніхто не знав, куди поділися інші. Всі тільки висловлювали припущення, але ніхто нічого не знав. Не знали навіть, де їх шукати. Ллойд Паккард був уособленням осуду. Високий, худорлявий, незворушний, з голубими очима, в яких світилося звинувачення в злочинному недбальстві.

Людина, що жадала знімати скальпи.

Всі обернулися до капітана, який швидко увійшов до кімнати й рушив просто до генерала Шерідана. Він поклав перед ним телетайпограму і вийшов. Усі інші напружено спостерігали, як витяглося генералове обличчя. Його аж пересмикнуло, коли, дочитавши, він передав аркушик Вінсентові.

- Знайдено «сто тридцятку», - Шерідан зачекав, поки стихли приглушені вигуки. - Я, певно, мав висловитись інакше, - провадив він на диво безвиразним голосом. - Знайдено уламки літака, приблизно за тисячу чотириста миль на захід від Сан-Франціско. Туди послано корабель. Вони знайшли одне тіло. - Слова падали холодними, безживними фразами. - Це тіло другого пілота, капітана Бена Майклса. Знайшли, власне, частину тіла. - Шерідан говорив без будь-якої інтонації. - Тулуб і голову. Без ніг.

- Тоді все зрозуміло, - втрутилася Рія Карлайл. - Ми всі, звісно, дуже вболіваємо за екіпаж літака, але в такому разі нашу проблему розв'язано, хіба ні?

Вона вигукнула це різким голосом, і очі її блищали, коли вона переводила погляд з одного учасника наради на іншого. Джон Ховінг, що невідривно дивився на Шерідана, ухопив жінку за руку і цим урвав її мову. Вона розлютовано обернулась до нього.

- Джоне, що це ви собі дозво...

- Припніть язика! - просичав той. [183]

- Так, міс Карлайл, замовкніть! - обурено вигукнув Шерідан, і вона прочитала в його погляді неприховану відразу. - Річ у тім, що руки капітана були скручені за спиною дротом.

- Ми не знаємо, з чого почати. Ми зібрали випадкові факти і пробуємо відштовхнутись від них. А час минає. Хто хоче висловитись?

Усі мовчали.

- Гаразд. Тоді я ще раз зроблю короткий огляд подій, - сказав Боб Вінсент. - Ви знаєте, за яких обставин зникла «сто тридцятка». Містер Кербі докладно доповів, як було виведено з ладу наземну навігаційну апаратуру. Ви також прослухали спільну доповідь ВПС та обох авіаційних управлінь про те, що, найімовірніше, сталося на покинутому аеродромі, куди примусили сісти С'130. Після цього бомби винесли, повантажили в двомоторний літак, і він полетів у невідомому напрямку. Ми знаємо також, що одна з бомб опинилась у Канзас-Сіті і вже не становить небезпеки. Чотири бомби досі перебувають у руках людей, чиї особи ми намагаємося з'ясувати. Візьміть до уваги: особу негра, який привіз бомбу в Канзас-Сіті, встановити не пощастило.

Вінсент кивнув Полу Бейєрсдорфові, і далі провадив той.

- Невідома радіолокаційна ціль, яку виявила станція Саи-Гі, Франціско, являла собою літак С-130. Це уже всім відомо, але я повторюю, щоб нічого не пропустити. Літак пролетів, як ви знаєте, тисячу чотириста миль на захід від Сан-Франціско. На занедбаному аеродромі ми знайшли три гільзи. Можливо, їх було більше. Ми гадаємо, що коли «сто тридцятка» приземлилася, над нею у повітрі кружляв принаймні один П-51 або інший подібний винищувач. Тільки-но команда вийшла з літака, її було розстріляно з повітря цими - поки що назвімо їх так - лиходіями. Сержанта Келлі, який мав автоматичну зброю, очевидно, вбили найпершого. Маючи гвинтівку тридцятого калібру з оптичним прицілом, зробити це не важко. Ми не знаємо, чи всіх членів команди вбито, не знаємо, чи намагались вони знищити літак з вантажем.

Джон Ховінг підняв руку, і Бейєрсдорф кивнув йому.

- Чи не скажете ви, підполковнику, як вони змогли підняти літак у повітря і як він залетів так далеко, перш ніж упав?

Відповів генерал Шерідан:

- Знов-таки лише припущення, але досить вірогідне, мїстере Ховінг. Згідно з моєю гіпотезою, декотрих або всіх членів екіпажу було вбито; перед тим їх, можливо, скрутили дротом так само, як капітана Майклса. Вивантаживши бомби, нападники внесли 'в літак тіла вбитих. Той, хто знав, як управляти «сто тридцяткою», підняв її в повітря. Це цілком під силу одній [184] людині. Може, було й два пілоти, але це вже tie має значення. Злетівши, вони встановили напрям і ввімкнули автолілот. Коли літак уже ліг на курс, набираючи висоту, вони вистрибнули. На землі їх підібрав двомоторний літак. «Сто тридцятка» летіла над морем, аж поки скінчилось пальне, тоді літак упав.

- Я схильний погодитися з припущеннями містера Кербі, - знову заговорив Бейєрсдорф. - Він розповів нам про пограбування банку в штаті Джорджія, і є підстави вважати, що в обох випадках діяла одна й та сама банда. Методи надзвичайно подібні, аж до використання парашутів. Це може дати нам першу нитку. Будемо сподіватися. В цьому ми покладаємо свої надії на відомство містера Вінсента.

- Врахуйте, що ми досі не змогли з'ясувати нічого певного, - застеріг Вінсент.

- Знаю, сер, - відповів Бейєрсдорф. - Проте я сподіваюсь, що ФБР, працюючи разом з Федеральним управлінням авіації, досягне успіху. На сьогодні це у нас найперспективніший слід. - Бейєрсдорф обернувся до Фреда Елліота. - Вам нещодавно дзвонили. Якісь новини? Той заперечливо похитав головою.

- Поки що нічого, - розчаровано відповів він. - Я мав надію з'ясувати що-небудь з приводу тих П-51. На цивільній службі є ще кілька сотень таких винищувачів. З допомогою ФБР ми зараз перевіряємо кожен з них, але досі не виявлено нічого істотного. Ті літаки могли вилетіти в пустелю на зустріч зі «сто тридцяткою», знаючи точний розклад її польоту, а могли й тижнями очікувати на якомусь із сотні занедбаних аеродромів. Ніхто їх там не побачив би. Потрібен тривалий пошук. - Елліот знизав плечима. - Першої-ліпшої хвилини ми можемо натрапити на слід і знайти пілотів. Але поки що нічого немає.

Елліот замовк. Як і інші, він почував себе безпорадним. Білл Торп з Управління цивільної авіації похитав головою.

- Я нічого не можу додати до того, що сказав Фред. Полковник Гарольд Кімболл відмовився говорити. Ллойд Паккард також зберігав мовчанку.

Доктор Девід Шейнкен задрімав. І ніхто не відчув потреби розбудити шановного представника науки.

Джон Ховінг вирішив порушити ніякову мовчанку:

- Я наказав виконати на ЕОМ ретельне дослідження усіх можливих варіантів, - мовив він діловим тоном. Перед тим він уже звелів Рії Карлайл адресувати свої зауваження тільки йому, і з усього видно було, що він готовий співробітничати з іншими. - Проте поки що нам бракує вихідних відомостей. Нам потрібні якісь характеристики банди, яку ми розшукуємо. ЕОМ 4датна перевірити кожен можливий варіант, хоч який незначний, [185] причому в мільйони разів швидше, ніж це зробили б ми. Більше того, я...

- Містере Ховінг! - перебив його Кербі. - А скільки часу треба буде вашим людям, щоб запрограмувати машину на таке завдання? Звичайно, йдеться про результат, який мав би сенс.

Ховінг зобразив на своєму обличчі подив з недоречності такого запитання.

- Ну, зважаючи на надзвичайність ситуації, нам, звичайно, дадуть зелену вулицю, і, гадаю, це забере не більш як дві доби.

- Аж дві доби?

- Так.

- У нас немає двох діб, містере Ховінг. Ми не можемо згаяти навіть дві години. - Кербі поклав свої кулачиська на стіл. - При всій моїй повазі до вас, я все ж таки змушений запитати, чи дізнаємося ми про щось істотне після цих ваших... гм... наукових досліджень? Чи дістанемо ми в своє розпорядження висновкя, яких не можемо зробити ось тут, зараз?

Вінсевт пильно подивився на свого помічника. Кербі знов кудись хилить, а зараз просто-таки вбиває цвяхи у домовину представника Управління національної безпеки. Ховінг мав вигляд людини, що потрапнла під невблаганний прес.

- Ну, знаєте, містере Кербі... При всій повазі до вашої точки зору, - почав Ховінг, ледве стримуючись, щоб не скипіти, - я думаю, ви все ж таки не спроможні оцінити можливості вашого управління, і...

- Облиште, містере Ховінг. Я ж не сперечаюсь. Я тільки запитав вас. Я хочу заощадити час. Ви можете мені віддовісти?

- Ви так ставите питання, Кербі, що я відповідати на нього не буду.

Представник ФБР стенув своїми широченними плечима, даючи зрозуміти, як він оцінює пропозицію Ховінга. Потім окинув усіх присутніх поглядом.

- Пропозиція містера Ховінга, звісно, становить інтерес, - процідив він, і в голосі його прозвучала неприхована зневага до Управління національної безпеки з усіма його комп'ютерами. - Я із задоволенням прочитав би їхній звіт. На дозвіллі, коли все це скінчиться. Дослідження ва ЕОМ - це вправа з теорії ігор. Але ми зараз не граємо в якусь гру. У нас чисто поліційна робота. - Він замовк, усі напружено чекали. - Ми крутимося в білячому колесі. Ніякі електронні машини не доти можуть нам вибратися з нього. Ми мусимо ухвалити рішення зараз. Негайної - з притиском закінчив Кербі.

Різке постукування люлькою по столу привернуло загальну увагу до Нійла Кука. Представник ЦРУ роздивлявся попіл, що [186] висипався на стіл. Ні до кого зокрема не звертаючись, він глухо вимовив:

- Браво, містере Кербі. Можливо, ми тут усе-таки чогось досягнемо. - Він осміхнувся у відповідь на ворожі погляди Ховінга та Кардайл. - Але в нас нічогісінько не вийде, поки ми не усвідомимо, навіщо це було зроблено і хто за всім цим стоїть. А якщо ви зі мною не згодні, то пропоную відкласти нараду. Бо нашому шановному генералові доводиться зараз, як влучно висловився містер Кербі, крутити біляче колесо, а не займатися пошуками бомб.

- Викладайте свої міркування, - втрутився Шерідан, - і вертаймося до діла.

- Оскільки всі можливості ще відкриті для нас, генерале, то варто припустити і наявність комуністичної диверсії, що контролюється з-за кордону.

- Та будьте ж розсудливим, Кук, хай вам чорті - вигукнув Ховінг. - Ви ладні шукати комуністів навіть у своєї матінки під ліжком.

Обличчя Кука перетворилось на холодну розлючену маску. І вигук Ховінга немов завис у повітрі, наштовхнувшись на крижану мовчанку.

Нарешті озвався Шерідан, який, звертаючись до Кука, сказав:

- Продовжуйте.

- Не можна виключити припущення, що вся ця справа запланована, фінансується і контролюється комуністами, - повів далі Кук. - Якщо так, тоді Кербі взяв не той слід, і пограбування банку - чисто випадковий збіг. Та оскільки ми поки що нічого не знаємо, нам слід перевірити обидві версії.

Вінсент нахилився вперед, склав руки, мов перед молитвою, і несподівано запитав:

- А навіщо комуністам підривати бомбу в Канзас-Сіті, містере Кук?

Кук гмукнув і потягся по тютюн.

- Не забігайте наперед, містере Вінсент. Звідки вам відомо, що вони хотіли підірвати бомбу в Канзас-Сіті? Відомо тільки, що негр намагався найняти квартиру в центрі міста і що при цьому він мав у валізі атомну бомбу. Аж ніяк не виключено, що він або вони мали намір використати її в іншому місці, а Канзас-Сіті правив тільки за перевалочний пункт. А якби навіть вони справді хотіли підірвати бомбу в Канзас-Сіті - що вас бентежить?

Вінсент замислився над словами Кука. Що ж, вони хоч і блукали із зав'язаними очима, але принаймні зуміли чітко сформулювати кілька можливих версій. Відповів за нього Шерідан:

- Вам не здається, що, якби усім цим керували комуністи, [187] води б обрали відчутніші мішені, ніж звичайне собі місто без військових об'єктів? Скажімо, штаб-квартиру нашої протиповітряної оборони в Колорадо. Однією бомбою, підірваною десь поблизу, вони знищили б усю нашу систему ППО та центр координації космічних польотів. Така мішень варта була б витрат, Або, скажімо, Пентагон, Панамський канал чи ще котрийсь із десятків важливих стратегічних об'єктів. Але місто?.. - Шерідан знизав плечима. - Просто вбити людей - ні, це не пояснення.

Кук не розгубився.

- Це з якого погляду дивитися, генерале Шерідан. Комуністам зовсім не обов'язково планувати свої операції за вашим розумінням. Нині багато базікають про дві ідеології та про те, які вони відмінні. І це не просто пропаганда. Це істина. І через те для середнього американця неможливо уявити собі їхній склад думок. Я не збираюсь виголошувати ура-патріотичні промови, але не виключаю, що вони здатні підірвати бомби в кількох наших містах, знищити мільйони людей і викликати паніку, яка дезорганізувала б країну. І ще одне, генерале Шерідан. Коли отак почнуть вибухати бомби, які хтозна-звідки взялися, це чималою мірою підірве віру суспільства у ваш мундир.

Та Шерідана ці слова не спантеличили. Він похитав головою.

- Не вірю я цій версії. Більше того, я переконаний, що росіяни до цього не причетні.

Кук посміхнувся крізь клуби диму і сказав:

- Глядіть, щоб я не спіймав вас на слові, генерале.

- Силоміць посадити літак, захопити бомби - все це привертає надто багато уваги, - сказав Шерідан, старанно добираючи слова. - І росіяни не вдалися б до таких дій. Це не в їхніх інтересах. До того ж вони могли б завезти до країни свої атомні бомби. Існують тисячі способів...

- А хіба я говорив про росіян?

У Вінсента перехопило дух. Кук здорово підчепив генерала. Він таки справді жодного разу не вимовив слова «росіяни». Він говорив тільки про комуністів. Вінсент кивнув Кукові, і представник ЦРУ провадив:

- Певна річ, це могли бути й росіяни. Або китайські комуністи. Або люди Кастро. Чи хто завгодно. Так чи так, а нам необхідно з'ясувати, хто вони такі. А ми досі нічого певного не знаємо. Самі тільки припущення.

Нійл Кук обвів присутніх поглядом і відкинувся в кріслі, показуючи всім своїм виглядом, що більш йому немає чого додати.

Запала тиша. Відтоді, як зібралися в цій кімнаті, вони не наблизилися до розв'язання проблеми ані на крок. [188]

Вони пили каву, коли офіцер секретної служби повідомив Зейєрсдорфа, що одержано інформацію, якої той чекав. Бейєрсдорф вибачився і поспішив до кабінету майора Рона Гесса, начальника Служби розслідування карних злочинів. Ще раніше він наказав Гессові тримати усе в таємниці і нікому, окрім нього, нічого не показувати. Гесс чекав Бейєрсдорфа, переглядаючи особову справу, що лежала перед ним.

- Скидається на те, що ти мав рацію, Поле, - сказав майор.

- Він?

- Стільки часу під самим нашим носом.

- Чорт забирай, це здорово тобі зашкодить, Роне. Майор непевно стенув плечима.

- Мабуть, що так, - визнав він. - Та й хлопцям зі служби безпеки буде не легше. Ми повинні були спершу все з'ясувати про нього, а вже потім вирішувати, чи допускати його до бомб.

Бейєрсдорф важко опустився в крісло і заходився вивчати секретну особову справу капітана Майрона Сміта, військовослужбовця ВПС США. Бортінженер. Власне, був бортінженером. Де він тепер? Якщо невинний, то його тіло спочиває десь на дні океану. Та якщо підтвердяться побоювання Бейєрсдорфа, то капітан, цілком імовірно, живий і здоровий.

І тоді він - зрадник.

Цей релігійний духобор таємно належав до кількох організацій, які протестують проти ядерної зброї. Він не шкодував ні часу, ні енергії на участь у багатьох демонстраціях проти випробування атомних бомб. Проте ніколи не виступав як офіцер ВПС, а перевдягався в цивільне. Майрон Сміт був переконаним борцем за роззброєння. «Тепер, - сумно міркував Бейєрсдорф, - зберімо все це докупи. Уявімо собі, що до рук цього побожного фанатика потрапило кілька атомних бомб. Уявімо собі, що його розтривожена біблією свідомість дала дещо більший крен, ніж звичайно. І ось у нього вже майнула шизофренічна думка, що як дати дітям божим вдихнути сірчаний сморід пекла, то це врятує їх від вічного вогню. Хай тільки він дістане змогу добратися до атомних бомб. І от він уже розповів про це своїй побратимам. Не можна пропустити нагоди. Може, її сам Бог послав. Прокляття, - подумав Бейєрсдорф, - усе збігається. А втім, хто його знає. Поки що це тільки припущення».

Перші підозри у Бейєрсдорфа виникли після розмови з полковником Рейдером зі служби безпеки Тактичного авіаційного командування. З'ясування точного графіка польоту С-130 з вантажем бомб було ключовим моментом в організації злочину. Щоб дізнатися тільки про наявність бомб на борту літака, їм, потрібно було проникнути в найвищі сфери штабу ТАК. Ні у Федеральному управлінні авіації, ні в Управлінні цивільної авіації жодна людина не знала, що готується операція по перевезенню [189] бомб. Детальний план їхнього транспортування не було послано навіть авіаційному командуванню Аляски. їх тільки повідомили, що прибуття вантажу можна чекати такого-то дня. Отже, відомості могли просочитися тільки зі штабу ТАК.

Капітан Майрон Сміт був прикомандирований саме до цього штабу. Як бортінженер він не міг не знати про бомби. Він уже не раз брав участь у транспортуванні ядерної зброї. Ні в кого не могло виникнути й найменшої підозри щодо нього. Він мав допуск до цілком таємної інформації, був бойовий ветеран, блискучий офіцер, чоловік сімейний і глибоко релігійний. Він...

Підвівши голову від паперів, Бейєрсдорф побачив майора Гесса з телефонною трубкою в руці.

- Поле, тебе просять негайно повернутися на нараду. Бейєрсдорф кивнув. А чорт! У голові в нього саме почав оформлюватись якийсь здогад. Ще б трохи... Він підвівся й кинув секретний звіт на стіл перед майором.

- Прошу тебе, Роне, не йди нікуди. Як тільки зможу вирватися звідти, я прийду сюди.

- Ви що, не розумієте? Мені байдуже, хто за цим стоїть. Це мене не обходить. - Джім Крайдер ворухнув плечима, поправляючи куртку, яка підсмикнулась угору від поривчастих рухів. Та зараз же він удруге різко махнув рукою, звертаючись до тих, що сиділи за столом, і куртка знову підсмикнулась. - Я хочу, щоб ви зрозуміли ясно. Хто, що, чому й коли - мені на все це начхати. Вам за це платять - ви й з'ясовуйте. Я вже й так надто довго слухаю вас. Я не маю найменшого уявлення, як зарадити вашій халепі, але в мене, чорт забирай, є свої власні турботи. Гадаю, всі ви знаєте, про що йдеться. - Крайдер дістав з кишені портсигар, закурив і глибоко затягся. А тоді звернувся до головуючого. - Генерале Шерідан, - сказав він з умисним притиском, - ви знаєте про всю цю історію більше, ніж будь-хто. При всій моїй повазі до інших, це запитання я мушу адресувати вам. І ви повинні негайно відповісти.

Крайдер зробив багатозначну паузу. Всі мовчали.

- Чи загрожує небезпека життю президента? Артур Шерідан відповів не вагаючись:

- Так!

Джім Крайдер зітхнув, наперед знаючи відповідь на своє наступне запитання. Він не зводив очей з генерала.

- Сер, чи рекомендуєте ви нам евакуювати президента Даунінга з Вашінгтона?

Відповідь не забарилася:

- Не тільки президента, Джіме, а й весь уряд.

- Ви жартуєте! - Джон Ховінг підхопився з-за столу, здивований [190] і наляканий. - Генерале Шерідан, ви не усвідомлюєте, що кажете! Ви уявляєте собі, які страхітливі наслідки може викликати такий крок? Та ви зчините паніку в усій країні! Уряд опиниться в безвиході! Ви не можете пропонувати таке!

Усе життя Джіма Крайдера оберталося навколо безпеки президента Сполучених Штатів.

- Містере Ховінг, я не маю наміру обговорювати це питання, - заявив він. - Я тут не для того, щоб базікати. Щойно я дістав цілком недвозначну відповідь на своє запитання, і я...

- Це не так просто, Крайдере! - закричав на нього Ховінг. - Це стосується не однієї особи. Ви зараз говорите про долю цілої країни! Ви...

- Це ви говорите про долю цілої країни, Ховінгу, а не я. Я відповідаю тільки за одну особу. Збагнули? Коли я потребуватиму вашої думки, - а з часом така потреба виникне, - я звернуся до вас. - Крайдер знов обернувся до Шерідана. - Генерале, - мовив він офіційним тоном, - то ви рекомендуєте негайно евакуювати президента з Вашінгтона?

Артур Шерідан підвівся й виструнчився.

- Саме так. І якнайшвидше.

- Дякую, генерале.

І Джім Крайдер вийшов з кімнати.

8

- Ви замовляли номер?

Худий, сутулий чоловік кивнув головою.

- Сілбер, - промовив він. - Девід... - і надсадно закашлявся. Коли напад кашлю минув, він утер рота й повільно, обережно зітхнув. В очах його з'явився вологий, хворобливий блиск. - Девід Е. Сілбер. - Він говорив ледь чутно, ніби через силу. - Я замовляв номер... гм... кілька днів тому... По телефону.

- Гаразд, сер. Одну хвилинку, я перевірю.

Службовець зник за тонкою перегородкою і штовхнув ліктем свого товариша по роботі.

- Боже! Піди поглянь на того бідолаху! Наче оце тільки виповз із туберкульозної клініки. Я думав, на моїх очах дуба вріже.

Перше враження службовця готелю цілком відповідало дійсності. Під сорочкою Девіда Сілбера пожовкла шкіра туго обтягувала ребра. Колись, дуже давно, він важив добрих вісімдесят кілограмів. А тепер у ньому не було й п'ятдесяти, і костюм теліпався на охлялому тілі, мов на кілку. Обличчя напівмерия, [191] наче у в'язня, який щойно вийшов з Бухенвальду. Запалі щоки під широкими вилицями, глибоко провалені сумні очі. Поріділе волосся ледь прикривало пергаментну шкіру на черепі. Девід Сілбер скидався на ходячий привид.

Слабкі пальці тремтіли, виводячи на реєстраційній картці кострубатий підпис.

- Скільки ви житимете у нас, містере Сілбер?

- Важко сказати. - Клієнт знову закашлявся. - Добу щонайменше. А може, й кілька днів.

- Гаразд, сер. У якому номері ви хотіли б оселитися?

- Щоб був просторий. І багато повітря, - Він глянув на службовця й додав: -Ціна мене не обходить.

- Гаразд, містере Сілбер.

Коли службовець причинив за собою двері номера, Сілбер підійшов до вікна. Втягнув повітря - скільки зміг. Не надто глибоко. Легені палали вогнем, і він мало не задихнувся від кашлю. Довелося розплачуватися за це кров'ю. «Я повинен протягти скільки треба, - подумав він. - Ніяк не можна зараз розклеїтись. Спершу слід закінчити справу. Це єдине, чим я можу допомогти Еліс та дітям». Він змусив себе одійти од вікна, відкрив валізу, заніс до ванної кімнати туалетне приладдя. Налив склянку води, вийняв з пластмасової пляшечки дві червоні таблетки. Через силу проковтнув. Йому важко було ковтати. Таблетки, які пройшли у шлунок з водою, пекли нутрощі. Сілбер обіперся на раковину, проклинаючи свою кволість. Насилу переставляючи ноги, він підійшов до ліжка і витягся на ньому, заплющивши очі. Трохи полежавши, зняв телефонну трубку. Глянув на годинник. Близько третьої.

- Будь ласка, розбудіть мене рівно о четвертій, - сказав він телефоністці. - Дзвоніть, поки не прокинусь. Можливо, я міцно спатиму. Дякую.

Поклав трубку на апарат. І майже одразу заснув.

Він неквапно поголився, відчуваючи втіху від м'якого дотику бритви. Короткий сон освіжив його, в голові трохи проясніло. Надто швидко втомлюється він останнім часом. Поліційне управління за десять - п'ятнадцять хвилин їзди звідси. Хотілося пройтися пішки, та він знав, що йому не стане сили вибратися нагору. Він змив з обличчя рештки піни, втер у шкіру лосьйон і повернувся до кімнати. Одягнувшись, упевнився, що конверт на місці, у внутрішній кишені піджака, і вийшов з номера. В таксі він сів позаду і звелів їхати до поліційного управління. «Ну й дивина, - думав він. - Я ніякого уявлення не маю, що в цьому конверті, і мене воно й не цікавить. Я знаю лишень, що в Еліс тепер вистачить грошей, щоб прожити з дітьми за кордоном. [192]

Щоб жити пристойно, не голодувати. Цікаво, чи одружиться вона знову». Він сам здивувався, відчувши, як сильно хоче, щоб вона вийшла заміж. Близькість смерті змушувала високо цінувати, кожну відпущену йому хвилину життя. Шкода, якщо Еліс та діти будуть позбавлені справжнього, повноцінного сімейного життя і...

Таксі зупинилося. Девід Сілбер розплатився і вийшов на тротуар. «Вісімнадцять сходинок, - знизу підрахував він. - Іди повільно, тільки не квапся».

Та хоч як обережно він вибирався сходами, все одно перед очима миготіли різнобарвні кола. Він постояв, силкуючись вирівняти дихання: серце мало не вискакувало з грудей. Нарешті став дихати рівніше, серце трохи заспокоїлось. Він увійшов до будинку і повільно рушив до високої конторки. Сержант глянув на нього і запитав:

- Ви у якійсь справі, сер?

Сілбер кивнув. Він вийняв з кишені запечатаний конверт і тримав його обома руками.

- Мені доручили передати ось це. Сержант споважнів.

- Що там у вас, містере...

- Девід Сілбер.

- То що ж там у вас, містере Сілбер?

- Не маю найменшого уявлення.

- Справді? - Сержант постукав олівцем по столу. - То ви просто посильний?

- Можете називати мене так.

- А від кого лист, містере Сілбер?

- Цього я також не знаю. - Сілбер нахилився вперед і подав конверт.

- Не заперечуєте, як я розпечатаю? - посміхнувся сержант.

- Ні, звичайно...

Сержантове обличчя знову споважніло. Читаючи, він кілька разів підводив голову і пильно дивився на хвору людину, яка стояла перед ним.

- А ви знаєте, що в цьому листі? Сілбер усміхнувся й помотав головою.

- Я ж вам казав, не маю жодного уявлення. - Він озирнувся навколо себе. - Сержанте, ви не заперечуєте, якщо я сяду? Я погано себе почуваю.

- О, звичайно. Сідайте отут.

Сілбер з полегкістю опустився на стілець. Він позирав на полісмена і чекав. Більше йому не було чого робити. Передати листа двадцять восьмого червня. Така була інструкція. В другій половині дня двадцять восьмого червня особисто передати листа [193] в поліційне управління міста Сан-Франціско. Простежити, щоб листа розпечатали на його очах. Потім чекати.

- Це не розиграш, містере Сілбер?

- Що?.. Даруйте, я не розчув... Ні, сержанте. Не думаю, щоб це був розиграш.

Ніхто не стане влаштовувати такий розиграш. У першому листі, який він одержав, були точні інструкції, що він має зробити. І сотня стодоларових банкнотів. Десять тисяч. Готівкою. Він уже відіслав сім'ю за кордон. Вони - ті, хто надіслав інструкцію та гроші, - написали йому й про це. Він дивився тоді на гроші й плакав. Це ж їжа, одяг, ліки... Тепер він зробить усе, чого вони вимагають. Він точно виконає їхні настанови.

- То ви не знаєте, що в цьому листі? - Сержантова ввічливість танула, чим далі він читав листа. - Слухайте, Сілбер, чи як вас там, та це ж відвертий шантаж!

Девід Сілбер утратив здатність мислити.

- Звідки мені знати? - пробурмотів він.

- Вони вимагають викуп за десять міст. Великих міст. Ви мене чуєте, хай вам чорт? Послухайте, я прочитаю... - Та раптом сержант замовк і глибоко зітхнув. - Годі, Сілбер, - мовив він з погрозою в голосі. - Яку гру ви затіяли?

- Я вам сказав. Я просто виконую доручення. Мені звелено...

Розлючений сержант махнув рукою.

- Годі! - відрубав він. - Отже, ви сліпий хлопчик-посиль-ний, і хтось, кого ви не знаєте, наказав вам принести сюди листа, так? І що ви маєте намір робити далі, Сілбер?

Хворий мляво знизав плечима.

- Це залежить від вас, сержанте.

- Залежить від мене? - Сержант глипнув на Сілбера витріщеними очима, потім глянув поверх нього. Біля них уже стояло кілька людей, з цікавістю дослухаючись до розмови.

- А, чорт! Зачекайте-но, містере Сілбер. Зараз я покличу слідчого Баумена - нехай ще він поговорить з вами.

- Ну ось що, містере Сілбер. Я не хочу надто тиснути на вас, навпаки, хочу допомогти вам, чим зможу. Я певен, ми з вами зрештою домовимось, але ж це справді виходить за межі здорового глузду. В цьому листі перелічено десять міст. Починається з Лос-Анджелеса, далі Фінікс, Оклахома-Сіті, Чікаго, МайаміА Нью-Йорк, Вашінгтон, Філадельфія, Канзас-Сіті, нарешті, Нешвілл.

Слідчий Баумен иильно придивлявся до людини, що сиділа перед ним. Баумен давно набив руку на допитах в'язнів і свідків. Та зловити Сілбера на гачок ніяк не вдавалося. Ані іскорки ці[194] каврсті в його тьмяних очах. Або його зовсім не обходив зміст листа, або це був артист, якого Баумен не зустрічав за всі двадцять два роки служби.

- Хоч би що ви казали, Сілбер, - холодно промовив Баумен, - ніхто не давав вам права розповсюджувати листи з погрозами.

- З погрозами?

- Даруйте, я забув, - саркастично зауважив слідчий. - Ви ж нічого не знаєте. В цьому листі, містере Сілбер, повідомляється, що в п'ятьох із перелічених десяти міст сховано атомні бомби і коли не буде сплачено викуп, то ці міста, одне по одному, злетять у повітря. Ну, знаєте, - провадив Б

Мартін Кейдін Майже опівночі Переклад Вадима Хазіна

Зміст

1

2

3

4

5

6

7

8

Мартін Кейдін
Майже опівночі
Переклад Вадима Хазіна