Аґата Крісті
Таємниця лорда Лістердейла
Переклад ?
(Збірка оповідань)


© Agatha Christie. The Listerdale Mystery, 1934.

© ? (переклад з англійської)

Електронний текст: В. Стопчанський (відновлено з резервної копії е-бібліотеки «Чарівний жираф»), 2007



1. Таємниця лорда Лістердейла (The Listerdale Mystery)
2. Любов незнайомця [Котедж «Соловей»] (Philomel Cottage)
3. Дівчина у потязі (The Girl in the Train)
4. Слава шести пенсам! (Sing a Song of Sixpence)
5. Випробування Едварда Робінсона (The Manhood of Edward Robinson)
6. Нещасний випадок (Accident)
7. Джейн шукає роботу (Jane in Search of a Job)
8. Вдала неділя (A Fruitful Sunday)
9. Таємниця іспанської шалі [Пригода містера Іствуда] (Mr Eastwood's Adventure [The Mystery of the Spanish Shawl])
10. Золотий м'яч (The Golden Ball)
11. Смарагд раджі (The Rajah's Emerald)
12. Лебедина пісня (Swan Song)

 

 

Любов незнайомця

— До побачення, любий.

— До побачення, серденько.

Елікс Мартін, спершись на хвіртку, дивилась вслід своєму чоловіку, який пішов до села.

Скоро він зник за поворотом дороги, але Елікс усе ще стояла в тій самій позі, механічно поправляючи пасмо густого каштанового волосся, що впало їй на обличчя. В очах її застиг відсутній і замріяний вираз.

Елікс Мартін не була красунею, вона не була навіть, строго кажучи, гарненькою. Але її обличчя — обличчя жінки вже не першої молодості — останнім часом пом'якшало й ніби світилося зсередини, так що колишні колеги по службі навряд чи й упізнали б її. В ту пору міс Елікс Кінг була акуратна ділова молода жінка, з дещо різкими манерами, безперечно здібна і не схильна до сентиментальності.

Елікс пройшла сувору школу. П'ятнадцять років, починаючи з вісімнадцятирічного віку, вона утримувала себе (з них сім років ще й хвору матір) на зарплатню друкарки-стенографістки. Це була боротьба за виживання, тож риси її обличчя затверділи.

Щоправда, було в її житті щось схоже на кохання. З Діком Віндіфордом, товаришем по службі. В душі, в своїй жіночій душі, Елікс завжди знала, хоча й не показувала цього, що він її любить. Зовні вони були друзями й не більше. Дік заробляв мало; із свого скромного заробітку йому важко було платити навіть за навчання молодшого брата в школі. Отож про одруження він поки що не міг і думати.

І раптом несподівано до дівчини прийшов порятунок:

вона могла спочити від щоденної тяжкої праці. Померла далека родичка, залишивши їй гроші; проценти з цих грошей давали кілька сот фунтів стерлінгів на рік. Для Елікс це була воля, життя, незалежність. Тепер їй і Діку не треба більше чекати!

Але Дік повівся не так, як можна було сподіватися. Він і раніше ніколи не говорив прямо, що любить її, а тепер, здавалось, був ще менш, ніж завжди, схильний робити це. Він почав уникати її, насупився, спохмурнішав. Елекс одразу зрозуміла причину цього. Вона стала багатою нареченою. Делікатність і гордість не дозволяли Діку зробити їй пропозицію.

Від цього він став подобатись їй ще більше, і вона вже думала, чи не зробити перший крок самій, коли її знову підстеріг несподіваний випадок.

У домі своїх друзів вона зустріла Джералда Мартіна. Він шалено закохався в неї, і за тиждень вони заручились. Елікс, яка завжди вважала себе застрахованою від закоханості, буквально втратила голову.

І цим, сама того не бажаючи, збурила почуття Діка Віндіфорда. Він прийшов і, затинаючись від гніву, сказав їй:

— Цей чоловік зовсім тобі чужий. Ти нічого про нього не знаєш!

— Я знаю, що кохаю його.

— Як ти можеш це знати, познайомившись із ним тиждень тому?

— Не кожному треба одинадцять років, щоб зрозуміти, що він кохає дівчину! — одрізала Елікс. Дік зблід.

— Я полюбив тебе з першої зустрічі. І думав, що ти теж любиш мене.

Елікс не стала кривити душею.

— Я теж так думала, — погодилась вона. — Але тільки тому, що не знала, яким воно буває, кохання.

Тут Дік вибухнув знову. Благання, пристрасні умовляння, навіть погрози — погрози тому чоловіку, який захопив його місце. Елікс дивом дивувалась, побачивши вулкан, що ховався під стриманою зовнішністю чоловіка, якого, здавалось їй, вона знала так добре...

А тепер, у цей сонячний день, спершись на хвіртку, вона згадувала ту розмову. А проте, в цю хвилину, коли чоловіка не було поряд, до почуття щастя домішалась крапля неспокою. І причиною цього неспокою був Дік Віндіфорд.

Тричі відтоді, як вона одружилась, їй снився один і той же сон. Обставини щоразу були інші, але головне у сні залишилось .незмінним. Вона бачила свого чоловіка, який лежав мертвим, а над ним стояв Дік Віндіфорд, і вона ясно й чітко знала, що саме його рука завдала фатального удару.

І хоч який жахливий був цей сон, пробудження від нього виявлялось жахливішим, жахливішим тому, що у сні їй усе здавалось природним і неминучим. Вона, Елікс Мартін, була рада, що її чоловік мертвий; вона вдячно простягала руки до вбивці й дякувала йому. Сон завжди закінчувався однаково: вона опинялась у міцних обіймах Діка Віндіфорда.

Чоловікові вона ні разу не сказала про цей сон, але він тривожив її дужче, ніж вона хотіла б визнати. Чи не застереження це — застереження щодо Діка Віндіфорда?

Елікс пробудилась від думок, почувши різкий телефонний дзвінок, що долинув з будинку. Вона зайшла в хол, зняла трубку. Раптом похитнулась і вперлась рукою об стіну.

— Хто, ви сказали, говорить? — спитала вона.

— Елікс, чому так змінився твій голос? Я його не впізнав. Це Дік.

— Ах, — сказада Елікс. — Ах! Де... ти де?

— В пабі «Руки мандрівника» — здається, він називається саме так? Чи ти навіть не знаєш, що у вашому селищі є такий паб? Я у відпустці, трохи тут рибалю. Не будеш заперечувати, якщо я заскочу подивитись на вас, добрих людей, сьогодні після обіду?

— Ні, — різко заперечила Елікс. — Не треба приходити.

Запала мовчанка, потім Дік заговорив знову, але голос його помітно змінився.

— Прошу пробачення, — ввічливо мовив він. — Звичайно, мені не слід було тебе турбувати...

Елікс квапливо перебила його. Він, мабуть, вважає її поведінку надто дивною. Вона справді дивна. Її нерви, очевидно, розшарпані до краю.

— Я мала на увазі тільки те, що ми... ми сьогодні ввечері зайняті, — пояснила Елікс, докладаючи зусиль, щоб її голос звучав якомога природніше. — Чи не міг би... чи не міг би ти прийти пообідати завтра?

Та Дік, мабуть, помітив брак щирості в її тоні.

— Дуже вдячний, — відказав він так само ввічливо, — але я будь-якої миті можу поїхати звідси. Залежить від того, з'явиться тут мій приятель чи ні. До побачення, Елікс. — Він помовчав, а тоді квапливо й зовсім іншим тоном додав: — Нехай тобі щастить, люба.

Елікс поклала телефонну трубку з почуттям полегкості.

«Нема чого йому приходити сюди, — повторювала вона сама собі. — Яка я дурна, що так рознервувалася! І все одно, я рада, що він не прийде».

Вона знову вийшла в садок, зупинившись, щоб глянути на вирізану над ґанком назву: «Солов'їний будинок».

— Чи не занадто це надумана назва? — спитала вона одного разу Джералда ще до того, як вони побрались.

Він засміявся й мовив ніжно:

— Та ти ж городяночка. Ніколи не повірю, щоб ти хоч раз чула солов'я. Я радий, що ти його ніколи не чула. Солов'ї, гадаю, повинні співати тільки для закоханих. Ми будемо слухати їх літніми вечорами біля нашої власної домівки.

І на згадку про те, як вони їх слухали, Елікс, стоячи на порозі, щасливо почервоніла.

«Солов'їний будинок» надибав Джералд. Він примчав до Елікс, задихаючись від хвилювання. І повідомив, що знайшов місце саме для них... неповторне... перлину... таке попадається раз у житті. І коли Елікс побачила будинок, вона також була зачарована. Правда, стояв він у відлюдному місці — милі за дві від найближчого села, але був настільки довершений у своїй старомодності, з її ґрунтовною зручністю ванних кімнат, водяним опаленням, електричним освітленням та телефоном, що вона зразу ж опинилась в полоні його чарів. Але раптом виникла перешкода. Власник будинку, заможний чоловік, затявся і відмовився здати його внайми. Він хотів його тільки продати.

Джералд Мартін хоч і одержував добрячий річний прибуток, не мав права чіпати основний капітал. Він міг зібрати щонайбільше тисячу фунтів. Власник будинку просив вісім. Але на допомогу прийшла Елікс, яка всім серцем привернулась до цього місця. Основний капітал, що належав їй, можна було легко реалізувати, бо він був у цінних паперах на пред'явника, і половину його вона охоче вклала в купівлю домівки. Отож «Солов'їний будинок» став їхньою власністю, і відтоді Елікс ні на мить не шкодувала про свій вчинок: зголоднівши за домашнім затишком, вона діставала неабияку втіху, куховарячи й хазяйнуючи.

Садок, у якому росли пишні квіти, доглядав старий садівник, приходячи з села двічі на тиждень.

Обійшовши ріг будинку, Елікс на свій подив побачила його — він схилився над клумбою. Елікс це здивувало: Джордж, як звикле, навідувався по понеділках і п'ятницях, а сьогодні був вівторок.

Старий, крекнувши, випростався й торкнувся пальцями крисів виношеного капелюха.

— Ви, мабуть, дивуєтесь, мем. Але справа ось в чому. В п'ятницю наш сквайр влаштовує частування, бо в нього іменини, отож я й кажу собі, що ні містер Мартін, ні його добра хазяйка не осудять мене, якщо я прийду один раз у вівторок замість п'ятниці.

— Не переживайте, — відказала Елікс. — Бажаю вам гарио погуляти.

— Таж гадаю, що так воно й буде, — простодушно погодився Джордж. — Чудова це штука — їсти досхочу й

весь час знати, що платити треба не тобі. вайр збирається влаштувати вечерю з чаєм для своїх орендарів. То я й подумав, мем, що побачу вас ще до того, як ви поїдете, і взнаю, який ви хочете бордюр навколо клумби. Адже ви, мабуть, не знаєте, коли повернетесь?

— Але я нікуди не їду. Джордж витріщився на неї.

— Хіба ви не їдете завтра в Лондон?

— Ні. Чому ви так подумали? Джордж схилив голову до плеча.

— Бо зустрів учора в селі хазяїна. Він сказав мені, що ви з ним удвох їдете завтра в Лондон, і невідомо коли ви, мем, повернетесь.

— Дурниці, — відповіла, сміючись, Елікс. — Ви, мабуть, не так його зрозуміли.

А проте вона питала себе, що це Джералд міг сказати старому, щоб той так кумедно помилився. Вона їде в Лондон? Та їй ніколи не хотілось поїхати в Лондон.

— Я ненавиджу Лондон, — з притиском, уперто мовила вона.

— Я, мабуть, чогось не доп'яв, — згідливо сказав Джордж, — однак, здається мені, говорив він досить ясно. Я радий, що ви зостаєтесь тут. Не розумію, чого ото людям не садиться на місці. Я про Лондон і не думаю. Мені ніколи не треба було їздити туди. Там забагато автомобілів, а це нині справжнє лихо. Коли чоловік придбає автомобіль, то вже нізащо не всидить на місці. Та ось хоч би й містер Еймс, колишній хазяїн, який це приємний, спокійний джентльмен був, поки не купив одну з цих таратайок. Не поїздив на ній і місяця, як заходився продавати цей будинок. А які ж грубі гроші він на нього витратив, провівши електрику, поставивши умивальники в усіх спальнях і все таке інше. «Ви ніколи не повернете свої гроші», — кажу я йому. «От же поверну, — відповів він. — Продам і одержу свої шість тисяч до останнього пенні». І, звичайно ж, одержав.

— Він одержав вісім тисяч, — мовила, усміхаючись, Елікс.

— Шість, — повторив Джордж. — Він запросив шість тисяч, саме про таку ціну вони тоді й домовились.

— А насправді ціна була вісім тисяч, — сказала Елікс.

— Жінки ніколи не розбирались у цифрах, — переконано зауважив Джордж. — І не кажіть мені, що містер Еймс мав нахабство, не кліпнувши очима, говорити про вісім тисяч.

— Він казав це не мені, — відповіла Елікс. — Він сказав це моєму чоловікові.

Джордж знову схилився над клумбою.

— Ціна була шість тисяч, — вперто повторив він.

Елікс не стала більше сперечатися із старим. Відійшовши до дальньої клумби, вона заходилась рвати квіти. А коли вже поверталась із запашним букетом назад до будинку, то побачила якусь маленьку темно-зелену річ, що визирала з-під листя на одній з клумб. Вона нахилилась, підняла її й упізнала кишеньковий записник свого чоловіка.

Вона погортала записник, з деяким задоволенням пробігаючи очима зроблені в ньому помітки. Мало не з самісінького початку їхнього подружнього життя вона зрозуміла, що імпульсивний і емоційний Джералд відрізняється такими достойностями, як акуратність і любов до порядку. Він неймовірно переживав, коли йому не вдавалося вчасно попоїсти, і завжди розписував свій день з точністю до хвилини.

Проглядаючи записник, Елікс не без деякого задоволення помітила запис, датований чотирнадцятим травня: «Одружився з Елікс. Церква святого Петра, 2 год. 30 хв.

— Мій великий дурник, — пробурмотіла вона сама до себе, гортаючи сторінки. І раптом зупинилась:

«Вівторок, 16 червня».

Та це ж сьогодні!

На сторінці на цей день чітким, акуратним почерком Джералда було написано: «О 9 год. вечора». І нічого більше.

Що ж це Джералд запланував зробити сьогодні о дев'ятій вечора, подивувалась Елікс. І посміхнулась, подумавши, що якби це було в оповіданні, схожому на ті, які вона так часто читала, записник, безумовно, дав би їй ключ для сенсаційного викриття! Напевно ж у ньому повинно знайтися ім'я іншої жінки. Елікс збуджено догортала записник до кінця, але даремно.

Траплялись дати, записи про зустрічі й загадкові ділові домовленості, але жіноче ім'я вона побачила тільки одне — своє власне.

А проте, коли вона опустила блокнот у кишеню й пішла з квітами до будинку, її не лишало відчуття якогось невиразного неспокою. Слова Діка Віндіфорда знову спали їй на думку, та так виразно, ніби він стояв поряд і повторював: «Цей чоловік зовсім тобі чужий. Ти нічого про нього не знаєш».

Це була правда. Що вона знає про нього? Кінець кінцем, Джералду сорок років. За сорок років у його житті, безперечно, були жінки...

Елікс нетерпляче труснула головою. Не можна давати волі таким думкам. У неї куди невідкладніший клопіт. Треба чи не треба казати своєму чоловікові, що їй дзвонив Віндіфорд?

Можливо, що Джералд уже зустрів його в селі. Тоді він обов'язково скаже про це, як тільки повернеться, і їй не треба буде морочити собі голову. А інакше що? Елікс усвідомлювала: у неї немає ніякого бажання говорити про телефонний дзвінок.

Якщо вона про нього скаже, Джералд, напевно, запропонує запросити Діка Віндіфорда в «Солов'їний будинок». Тоді їй доведеться пояснювати, що Дік сам напрошувався прийти і що вона знайшла відмовку й відхилила його візит. А коли Джералд спитає, чому вона так учинила, то що вона скаже тоді? Розповість про свій сон? Але він тільки посміється або, що ще гірше, побачить, що вона надає сну того значення, яке йому здається зовсім дурним.

Кінець кінцем, ніяковіючи сама перед собою, Елікс вирішила не казати нічого. Це була її перша таємниця від чоловіка, і вона муляла їй душу.

Коли Елікс почула Джералдові кроки, то, щоб приховати своє збентеження, вона поспішила на кухню й заходилась готувати вечерю.

Було зрозуміло й без пояснень, що Джералд навіть краєчком ока не бачив Діка Віндіфорда. Елікс відчула полегшення від цього, але одночасно це її й збентежило. Адже відтепер їй доведеться вести подвійну гру.

І вже тільки після того, як вони повечеряли й сиділи у вітальні з дубовими сволоками, відчинивши вікна для свіжого, насиченого пахощами рожево-бузкових і білих левкоїв повітря, Елікс згадала про записник.

— А ось чим ти поливав квіти, — сказала вона й кинула записник йому на коліна.

— Це я загубив біля клумби?

— Так. Тепер я знаю всі твої таємниці.

— Не винен ні в чому, — мовив Джералд, заперечливо хитаючи головою.

— А що ти скажеш про побачення, призначене на дев'яту годину сьогодні ввечері?

— О, ти он про що... — якусь мить він, здавалось, був приголомшений, проте посміхнувся так, ніби його щось дуже потішило.

— Це побачення з гарненькою дівчиною Елікс. У неї каштанове волосся, голубі очі й взагалі вона дуже схожа на тебе.

— Не розумію, — сказала Елікс, удаючи розгнівану. — Ти ухиляєшся від відповіді.

— Ні, не ухиляюсь. Але, правду кажучи, ти нагадала про те, що сьогодні мені ще треба проявити кілька негативів, і я хочу, щоб ти мені допомогла.

Джералд Мартін був завзятим фотографом. У нього була трохи старомодна, але з чудовими лінзами фотокамера, і він сам проявляв свої знімки в підвалі, який він обладнав під темну кімнату.

— І це треба зробити рівно о дев'ятій годині, — піддражнила його Елікс.

Джералд явно був роздратований.

— Люба моя дівчинко, — мовив він повчальним тоном, — людина завжди повинна планувати те чи те на певний час. Тоді вона пречудове впорається з своєю роботою.

Елікс кілька хвилин мовчки спостерігала за своїм чоловіком, який напівлежав у кріслі, відкинувши назад голову. Риси його чисто виголеного обличчя чітко вирізнялись на темному тлі. І раптом, ніби з якогось невідомого джерела, її затопив потік панічного страху, і вона імпульсивне вигукнула:

— Ах, Джералде, як би мені хотілося більше про тебе знати!

— Але ж, люба моя Елікс, ти знаєш про мене геть усе. Я розповідав тобі про своє дитинство в графстві Нортумберленд, про життя в Південній Африці й про останні десять років у Канаді, коли я домігся успіху. ''

— О, все про твої справи, — зневажливо мовила Елікс.

— Я знаю, що ти маєш на увазі — любовні пригоди. Ви, жінки, всі однакові. Вас ніщо не цікавить, тільки особисте.

Елікс відчула, як у неї пересохло в горлі. Вона невиразно пробурмотіла: — Ну добре, але ж вони повинні були бути — любовні пригоди. Я хочу сказати... якби я хоч знала...

Знову на кілька хвилин запала мовчанка. Джералд Мартін супився, на його обличчі відбилось якесь вагання. А коли він заговорив, тон його був цілком серйозний, без найменшого натяку на недавню грайливість.

— Чи ти вважаєш розумним, Елікс, щоб я розповідав про... ну, про альковні справи Синьої Бороди? Так, у моєму житті були жінки, я цього не заперечую. Та ти мені й не повірила б, якби я це заперечував. Але я сміливо можу тобі заприсягтися, що жодна з них не мала для мене ніякого значення.

В його голосі бриніла щирість, яка заспокоїла її.

— Тепер ти задоволена, Елікс? — спитав він, посміхаючись, і глянув на неї допитливо. — І що це навернуло твої думки на такий неприємний предмет, та ще й саме сьогодні?

Елікс устала й почала неспокійно походжати по вітальні.

— Не знаю, — відповіла вона. — Я цілий день чогось нервуюсь.

— Це дивно, — стиха, наче сам до себе, мовив Джералд.

— Чому дивно?

— О, моя люба дівчинко, не треба спалахувати. Я сказав дивно тільки тому, що ти, як правило, завжди така лагідна й спокійна.

Елікс силувано всміхнулась.

— Усе ніби змовилось дратувати мене сьогодні, — зізналась вона. — Навіть старому Джорджу спала на думку безглузда ідея, ніби ми збираємось їхати в Лондон. Він запевняв, що це сказав йому ти.

— А де ти його бачила? — різко спитав Джералд.

— Він прийшов працювати сьогодні замість п'ятниці.

— Клятий старий дурень! — вигукнув Джералд. Елікс здивовано втупилась у нього. Обличчя її чоловіка спотворилось від люті. Досі вона ніколи його таким не бачила. Зрозумівши, наскільки Елікс вражена, Джералд спробував узяти себе в руки.

— Ну так от: він старий дурень, — уже спокійніше повторив він.

— Але ж ти сказав щось, що змусило його подумати, ніби ми їдемо в Лондон?

— Я? Я ніколи нічого подібного не казав. Принаймні... О, так, згадав. Зранку я жартома сказав, що мовляв, добре було б з'їздити в Лондон, а він, мабуть, сприйняв мої слова серйозно. Або почув не те, що було сказано. Ти, звичайно, розтлумачила йому, що він помилився?

— Та розтлумачувала, але він з тих стариганів, які коли щось заберуть собі в голову, то не дуже легко переконати їх в іншому.

Після цього Елікс ще розповіла, з якою впертістю наполягав Джордж на тому, ніби за будинок заплачено шість тисяч фунтів.

Джералд якийсь час сидів мовчки, потім повільно проказав:

— Еймс захотів одержати шість тисяч готівкою, а решту дві тисячі по закладній. Цим, я так вважаю, і пояснюється його помилка.

— Цілком імовірно, — погодилась Елікс. Вона кинула погляд на годинник, потім пустотливо показала на нього пальцем:

— Нам час братися до діла, Джералде. Ми вже запізнюємось на п'ять хвилин.

На обличчі Джералда Мартіна з'явилась якась дуже дивна посмішка.

— Я передумав, — спокійно мовив він. — Сьогодні ввечері я фотографією займатись не буду.

Дивовижна ця штука — жіночий розум. Коли Елікс лягла того вечора спати, вона була всім задоволена, душа її відпочивала: її щастя, що на мить зазнало небезпеки, знову переможно утвердилось.

Та надвечір наступного дня вона зрозуміла, що якісь приховані сили безнастанно ведуть проти нього руйнівну роботу. Дік Віндіфорд більше не дзвонив, проте вона відчувала: те, що вона вважає його впливом на неї, діє й далі. Знову й знову їй на думку спадали його слова: «Це зовсім не знайомий чоловік. Ти нічого про нього не знаєш». І разом з цими словами вона пригадувала вираз Джералдового обличчя, коли він сказав: «Чи ти вважаєш розумним, Елікс, щоб я розповідав про... ну, про альковні справи Синьої Бороди?» До чого це було сказано?

В його словах приховувалось застереження, вчувалась навіть погроза. Здавалося, він сказав: «Ти краще не пхай носа в моє життя, Елікс. Можеш дістати жахливий удар, якщо втручатимешся».

У п'ятницю вранці Елікс переконала себе, що в Джералда є таки жінка — наче в спальні Синьої Бороди, яку він уперто намагався приховати від неї. Ревнощі, що прокидались так повільно, тепер розквітли пишним квітом.

Чи не з жінкою збирався він зустрітися того вечора о дев'ятій годині? Чи не брехня, що він буцімто хотів проявляти фотознімки?

Три дні тому вона ладна була заприсяггися, що наскрізь знає свого чоловіка. Тепер же їй здавалось, він чужа людина, про яку вона не знає нічого. Вона згадувала його незрозумілу злість на старого Джорджа, що так суперечила його завжди врівноваженій поведінці. Можливо, дрібниця, але ця дрібниця показала, що насправді вона зовсім не знає свого чоловіка.

У п'ятницю виявилося, що треба дещо купити. Опівдні Елікс сказала, що піде в село, Джералд же нехай порається в саду. На її подив, він категорично запротестував: мовляв, він сам сходить у село, а вона хай посидить удома. Елікс була змушена поступитись. Його наполегливість здивувала й стривожила її. Чого це він так проти того, щоб вона пішла до села?

Раптом їй спало на думку пояснення, від якого стало все зрозумілим. Хіба не може бути так, що Джералд зустрів Діка Віндіфорда, нічого їй не сказавши? Хоча, одружуючись, вона не відчувала ревнощів, але згодом вони у неї розвинулись. Чи не могло трапитись таке саме й з Джералдом? Може, він хоче перешкодити її побаченню з Діком Віндіфордом? Це пояснення настільки відповідало фактам, було таким втішним для стривоженої душі Елікс, що вона радо вхопилась за нього.

А проте, коли о п'ятій годині настав час пити чай, Елікс почала відчувати неспокій, їй було соромно самої себе. Вона знову й знову опиралась спокусі, що мучила її відтоді, як Джералд пішов у село. Нарешті, обманюючи власне сумління тим, що в будинку треба грунтовно прибрати, вона пішла нагору в кімнату свого чоловіка. Щоб не розлучатися із заспокійливою вигадкою, вона взяла з собою ганчірку.

«Якби я тільки була впевнена, — раз у раз повторювала вона сама до себе. — Якби я тільки могла бути впевнена».

Марно Елікс казала собі, що геть усі компрометуючі докази були, напевно, давним-давно уже знищені. Внутрішній голос нашіптував їй, що чоловіки часом з надміру розвиненого почуття сентиментальності зберігають просто вбивчі для себе папери.

Під кінець Елікс не витримала. З палаючими від сорому щоками вона, майже не дихаючи, гарячкове проглянула жмутки листів та якихось документів, обшукала шухляди, навіть понишпорила в кишенях чоловікового одягу. Тільки дві шухляди уникли огляду:

Нижня шухляда комода і маленька шухлядка з правого боку письмового столу, які було замкнуто. Але Елікс на цей час уже зовсім утратила сором. Вона була впевнена, що в одній з тих шухляд знайде докази про існування уявлюваної жінки, яка заволоділа всіма її помислами.

Елікс згадала, що Джералд безтурботно залишав свої ключі на серванті внизу. Вона принесла їх і спробувала один по одному. Третій ключ підійшов до шухлядки столу. Елікс нетерпляче висунула її. Там лежала чекова книжка й шкіряний гаманець, добре напханий банкнотами, а біля задньої стінки — жмут листів, перев'язаний стрічкою.

Уривчасто дихаючи, Елікс розв'язала стрічку. В обличчя їй вдарила кров, вона кинула листи назад у шухляду, засунула й замкнула її. Ці листи були її власні, написані нею Джералду Мартіну, ще до одруження з ним.

Потім Елікс взялась до комода, але зробила це вже швидше від бажання відчути, що вона нічого не проминула, ніж сподіваючись знайди те, чого шукала.

На її роздратування жоден ключ із Джералдової в'язки не підходив до потрібної їй шухляди. Проте Елікс не хотіла .миритися з поразкою. Вона пошукала в інших кімнатах і принесла ще цілий набір ключів, й роздратування змінилось задоволенням, коли ключ від шафи, що стояла в. кімнаті для гостей, підійшов до комода. Вона відімкнула шухляду й висунула її. Там не було нічого, крім брудного згортка газетних вирізок.

Елікс полегшено зітхнула. Проте переглянула вирізки, бо Ві кортіло знати, якими це справами її чоловік цікавиться настільки, що завдає собі клопоту зберігати запилюжений згорток. Майже всі вирізки були з американських газет семирічної давності, і йшлося в них про судовий процес над знаменитим шахраєм і двоєженцем, якимсь Шарлем Леметром. Цього Леметра підозрювали в тому, що він убивав своїх жінок. Під підлогою одного з будинків, які він наймав, було знайдено кістяк, а майже про всіх жінок, з якими він «одружувався», нічого більше не було чути.

Він захищався від висунутих проти нього звинувачень з неабиякою майстерністю, йому допомагав один з наиталавовигіших юристів Сполучених Штатів. По всій справедливості суд мав би винести вирок «Провину не доведено». Проте за браком доказів Леметр був визнаний невинним у скоєнні злочину, який карається смертю, однак засуджений до тривалого ув'язнення за інші висунуті проти нього звинувачення.

Елікс згадала і загальне збудження, спричинене тоді тим судовим процесом, і сенсацію, що її викликала втеча Леметра десь років . через три після присуду. Його так і не впіймали. Особа цього чоловіка, його дивовижна влада вад жінками довго обговорювались свого часу англійськими газетами так само, як його збудливість у суді й пристрасні заперечення вини. Відзначали також раптові колапся — через хворе серце, хоч необізнані люди приписували їх його акторським здібностям.

В одній з вирізок, що їх Елікс тримала в руках, був портрет бородатого, схожого на вченого джентльмена, і нова заходилась розглядати його.

Кого ж нагадує їй це обличчя? Елікс раптом з жахом зрозуміла, що на вирізці не хто іншим, як її чоловік. Очі й чоло дуже нагадували Джералдові. Мабуть, через цс він і тримав у себе .цю вирізку. В замітці поруч із фотознімком говорилось про деякі цифри, знайдеш в записній книжці обвинуваченого, і твердилось, що то дгтн, коле він розправлявся із своїми жертвами. А якіїсь жінка, що давала свідчення впізнала підсудного по родимці на зап'ястку лівої руки, зразу біля долоні.

Елікс упустила додолу вирізки і аж поточилась. У її чоловіка на лівому зап'ястку, трохи вище долоні, був маленький рубець...

Кімната попливла перед її очима. Згодом вона дивом дивувалась, що так зразу й беззастережно повірила у свій здогад. Джералд Мартін — це Шарль Леметр! Повіривши, вона тієї ж миті сприйняла це як належне. Розрізнені уривки недавнього минулого вихором закружляли в її голові, наче фрагменти мозаїки, складаючись у суцільну картину.

Гроші, заплачеш за будинок, — її гроші й більше нічиї, цінні папери на пред'явника вона довірила зберігати йому. Стало зрозумілим навіть справжнє значення u сну. Десь глибоко в душі якесь її друге підсвідоме «я» завжди з; побоюванням ставилось до Джералда Мартіна й воліло бути подалі від нього. І її другому «я» хотілось, щоб їй на допомогу прийшов Дік Віидмровя. Через це вона й була здатна сприйняте правду про свого чоловіка так легко, без сумнівів і вагань. Їй судилось стати ще однією жертвою Леметра. І, мабуть, дуже швидко.

У неї вихопився вапівздушений крик, коли вона дещо згадала. Вівторок, о дев'ятій годині вечора. Підвал з підлогою, вимощеною кам'яними плитами, які так легко підняти! Колись він уже поховав одну з своїх жертв у підвалі. Усе було заплановано на вечір — це божевілля! Ні, вчинок логічний. Джералд завжди робив записи про намічені справи, а вбивство було для нього звичайним ділом, що нічим ие відрізнялось від інших.

Але що х урятувало п у вівторок? Чи вій пожалів її в останню хвилину? Ні. Відповідь на це запитання ве загаялась: рятівник — старий Джордж.

Тепер вона зрозуміла причину нестримного гніву свого чоловіка. Він, безсумнівно, мостив свою стежку, розповідаючи всім зустрічним, що вони наступного дня здуть у Лондон. А тоді несподівано прийшов працювати Джордж, сказав ці про Лондон, а вона заперечила звістку. Надто ризиковане було покінчити з нею того вечора, бо Джордж без кінця переповідав би розмову з нею. Але як же врятуватись?

Не можна було втрачати часу. Треба негайно зникнути звідси, поки він не повернувся. Елікс квапливо поклала згорток вирізок у шухляду, засунула й замкнула її.

І тут вона завмерла, ніби закам'янівши. Почулось рипіння хвіртки, що виходила на дорогу. Її чоловік повернувся.

На якусь мить Елікс заклякла на місці, потім навшпиньках прокралась до вікна й визирнула з-за портьєри.

Так, це був її чоловік. Він посміхався сам до себе й щось мугикав під ніс. І тримав у руці предмет, при самому погляді на який у переляканої жінки мало не зупинилося серце. То була новісінька лопата.

Елікс скоріш інстииктикйо, ніж розумом, збагнула: він хоче зробити це сьогодні ввечері.

Проте шанс на порятунок ще залишався. Джералд, стиха наспівуючи, зайшов за будинок.

Не вагаючись і миті Елікс збігла сходами й кинулась до вхідних дверей. Але як тільки вона рвучко розчинила їх, з-за будинку вийшов її чоловік.

— Привіт, — сказав він. — Куди це ти так поспішаєш?

Елікс неймовірним зусиллям примусила себе прибрати спокійного, як звичайно, вигляду. Нагода втекти була наче втрачена, але якщо вона поведеться обережно й не викличе в чоловіка підозри, то така нагода пізніше з'явиться знову. Навіть, можливо, зараз...

— Я пройдусь по сісжці туди й назад, — сказала вона голосом, який для неї само! пролунав нерішуче й невпевнено.

— Добре, — мовив Джерадд. — Я піду з тобою.

— Ні, будь ласка, не треба. Джералде. Я... я якась знервована, болить гоиюва... Я краще погуляю сама. ft здалася, що в його погляді прозирнула підозра.

— Що з тобою, Елікс? — спитав він. — Ти бліда й тремтиш.

— Та нічого. — Вона намагалась говорити трохи різко й посміхатись. — Розболілась голова, оце й усе. Прогулянка мені допоможе.

— Ну, як негарно казати, що я тобі не потрібний, — зауважив Джералд, невимушене засміявшись. — Я піду з тобою, хочеш ти того чи ні.

Більше сперечатись вона не наважилась. Якщо він здогадався, що вона знає, то...

Зробивши над собою зусилля, вона присилувала себе поводитись майже так, як звичайно. А проте її не полишало тривожне відчуття, що він поглядає на неї скоса і наче не зовсім нею задоволений. Елікс розуміла, що його підозри ще не цілком розвіялись.

Коли вони повернулись у будинок, він наполіг на тому, щоб вона лягла, і приніс одеколону натерти їй скроні. Джералд був, як завжди, люблячим чоловіком. Елікс почула себе такою безпорадною, неначе руками й ногами вскочила в пастку.

Він ні на хвилину не залишав її саму. Пішов з иею на кухню, допоміг поставити на стіл холодні страви, які вона ще раніш приготувала. Вечеря ставала їй поперек горла, але вона примушувала себе їсти й навіть здаватись веселою й природною. Вона тепер знала, що бореться за своє життя. Що сама-самісінька з цим чоловіком, що допомоги чекати нізвідки, що вона цілком у його руках. І єдиний шанс врятуватись — це так приспати його підозри, щоб він залишив її саму хоч на кілька хвилин, цього часу їй вистачить дістатись до телефону в передній і викликати допомогу. В цьому була її остання надія.

Їй сяйнула рятівна думка, коли вона згадала, чому він відмовився від свого задуму в п'ятницю. А що як вона скаже, ніби Дік Віндіфорд прийде до них сьогодні ввечері?

Таке повідомлення вже мало не зірвалось з її язика, але вона поквапливо відмовилась від нього. Цей чоловік був не з тих, кого можна вдруге відвернути від здійснення свого наміру. Під його спокійною врівноваженістю вгадувалась рішучість, навіть піднесеність, і це позбавляло її останніх сил. Сказавши щось _не так, вона тільки пришвидшить злочин. Він просто вб'є її на місці, а тоді спокійно подзвонить по телефону Діку Віндіфорду й повідомить його, що їх кудись несподівано викликали. О, якби тільки Дік Віндіфорд прийшов до них сьогодні ввечері. О, якби Дік...

Раптом у Елікс виникла нова думка. Вона скоса пильно глянула на свого чоловіка, ніби боялась, що він прочитає її думки. Але разом з появою нового задуму до неї повернулось і самовладання. Поведінка її стала настільки природною, аж вона сама здивувалась. Елікс приготувала каву й винесла її на ґанок.

— До речі, — мовив Джералд, — давай зробимо ті фотознімки сьогодні.

Мороз пройшов у Елікс поза спиною, але вона безтурботно відповіла:

— А ти не міг би впоратись без мене? Сьогодні ввечері я якась стомлена.

— На це часу піде небагато, — посміхнувся він своїм думкам. — І я можу пообіцяти тобі, що потім ти не почуватимешся стомленою.

Власні слова, здавалось, потішали його. Елікс здригнулась. Задум треба було починати здійснювати зараз або ніколи. Вона звелась на ноги.

— Піду подзвоню м'яснику, — байдужим голосом оголосила вона. — Сиди, не турбуйся.

— М'яснику? О такій пізній годині?

— Дурненький, крамницю він, звичайно, зачинив. Але ж сам, напевне, вдома. А завтра субота, і я хочу, щоб він уранці приніс мені телячих відбивних, поки їх не схопив хтось інший. М'ясник такий зі мною милий і зробить для мене все.

Елікс швидко ввійшла в будинок і зачинила за собою двері. Вона ще почула, як Джералд сказав: «Не зачиняй дверей», і не забарилася з відповіддю: «Не треба, щоб поналітало метеликів. Я їх ненавиджу. Чи ти боїшся, що я покохаюся з м'ясником?»

Опинившись у будинку, вона вхопила телефонну трубку й набрала номер паба «Рука мандрівника». І зразу ж додзвонилась.

— Містер Віндіфорд ще у себе? Можна з ним поговорити?

І тут серце у неї болісно стислось. Двері рвучко відчинились, і до передньої ввійшов Джералд.

— Та ну вийди ж, Джералде, — образилась Елікс. — Я страшенно не люблю, коли слухають, як я розмовляю по телефону.

У відповідь він тільки засміявся й сів на стілець біля неї.

— А ти справді дзвониш м'яснику? — насмішкувато спитав він.

Елікс була в розпачі. ЇЇ план провалювався. За хвилину Дік Віндіфорд підійде до телефону. Може ризикнути всім і закричати про допомогу?

І тут, поки вона нервово натискала й відпускала важіль, в голові у неї блискавично виник новий план.

«Буде важко, — подумала вона. — Треба не втрачати голови, вибирати правильні слова й ні на мить не затнутись, але я вірю, що можу зробити це. Я мушу це зробити».

Цієї миті у телефонній трубці почувся голос Діка Віндіфорда. Елікс глибоко відіткнула й швидко заговорила:

— Говорить місіс Мартін з «Солов'їного будинку». Будь ласка, прийдіть (вона натисла на телефонний .важіль, відключаючись) завтра вранці і принесіть шість гарних телячих відбивних (вона пустила важіль). Це дуже важливо (знову відключення). Дякую вам, містере Хексворсі, сподіваюсь, ви нічого не маєте проти, що я подзвонила вам так пізно, але ці телячі відбивні справа (тепер підключення) життя і смерті (відключення). Дуже добре, завтра вранці (підключення) якнайшвидше.

Вона поклала трубку й повернулась до чоловіка 'обличчям.

— Он як ти розмовляєш із своїм м'ясником, — мовив Джералд.

— Жіночий спосіб спілкування, — безтурботно відказала Елікс.

Вона не тямилась від хвилювання. Джералд нічого не запідозрив. Дік, навіть якщо нічого не зрозумів, усе одно прийде.

Елікс перейшла до вітальні й увімкнула електрику. Джералд не відставав від неї.

— Настрій у тебе, бачу, неабияк покращав, — сказав він, з цікавістю спостерігаючи за нею.

— Авжеж, — погодилась Елікс, — бо голова зовсім уже не болить.

Вона сіла на своє звичайне місце й посміхнулась до чоловіка, який опустився в крісло навпроти неї. Було тільки двадцять п'ять хвилин на дев'яту. Дік, безперечно, прийде задовго до дев'ятої.

— Я не надто високої думки про каву, яку ти мені дала, — поскаржився Джералд. — На смак вона дуже гірка.

— Це я спробувала новий сорт. Ми більше не будемо її пити, мій любий, якщо вона тобі не смакує.

Елікс взяла шитво й почала шити. Джералд прочитав кілька сторінок. Тоді глянув на годинник і недбало кинув книжку убік.

— Половина на дев'яту. Час спускатись у підвал і братися до роботи.

Шитво вислизнуло в Елікс із рук.

— О, не зараз. Давай почекаємо до дев'ятої.

— Ні, дорогенька, розпочнем о пів на дев'яту. Саме цей час я й призначив. А ти підеш спочивати раніше.

— Я хотіла б почекати до дев'ятої.

— Але ж ти знаєш, що коли я призначаю час, то завжди його дотримуюсь. Ходімо, Елікс. Я не збираюсь чекати ані хвилини.

Елікс глянула на нього і, хоч вона намагалась не піддатись, її захльоснула хвиля жаху. Маску було скинуто. Руки в Джералда смикались, очі збуджено блищали, він безперервно облизував сухі губи. Він уже не дбав про те, щоб приховати своє хвилювання.

«Це правда, — подумала Елікс, — чекати він не в змозі, він схожий на божевільного».

Він ступив до неї й поклав руку на плече, примушуючи підвестись.

— Ходімо, дорогенька, — повторив він, — або я понесу тебе туди.

Джералд говорив веселим тоном, але в ньому вчувалась неприхована жорстокість, яка до смерті перелякала. Елікс. Вона неймовірним зусиллям вивільнилась і, зіщулившись, притислась до стіни. Сили зрадили її. Вона не могла втекти, не могла нічого вдіяти, а він наближався до неї.

— Ну, Елікс...

— Ні, ні! — скрикнула вона, безсило виставивши поперед себе руки, щоб відштовхнути його. — Зачекай, Джералде, мені треба тобі щось сказати, в чомусь тобі зізнатись...

І Джералд зупинився.

— Зізнатись? — здивувався він.

— Так, зізнатись. — Вона вимовила ці слова навмання, відчайдушне намагаючись затримати його увагу.

— Мабуть, хочеш сказати про колишнього коханця, — зневажливо мовив він.

— Ні, — відповіла Елікс, — про дещо інше. Ти назвав би це, гадаю... так, ти назвав би це злочином.

І вона відразу ж зрозуміла, що зачепила потрібну струну. Його увага зосередилась і затрималась на ній.

Елікс побачила це, і до неї повернулось самовладання.

— Ти краще б сів, — спокійно порадила вона. Сама вона перейшла кімнату й сіла на старе місце. Навіть нахилилась і підняла шитво. А за завісою спокою гарячкове придумувала, що саме сказати; треба вигадати таку історію, яка не дасть згаснути його цікавості, поки не надійде допомога.

— Я казала тобі, — неквапливо почала вона, — що п'ятнадцять років працювала стенографісткою. Це не зовсім правда. Було дві перерви. Перша, коли мені виповнилось двадцять два роки. Я зустріла літнього й не дуже багатого чоловіка. Він закохався в мене й попросив мене бути його дружиною. Я погодилась. Ми побрались. — Тут Елікс помовчала. — І я змусила його застрахувати життя на своє ім'я.

Вона помітила, яка раптова й гостра цікавість відбилась на обличчі її чоловіка, й з подвоєною упевненістю повела далі:

— Під час війни, я трохи працювала в аптеці при госпіталі. Там я мала справу з усякими рідкісними наркотиками й отрутами.

Вона замислено замовкла. Тепер його цікавість збуджена до краю, в цьому можна не сумніватись. Вбивця приречений цікавитись вбивством. Вона поставила на це й виграла. Гї погляд крадькома ковзнув по годиннику.- За звадпять п'ять хвилин дев'ята.

— Є така отрута... білий порошок. Одна дрібка — і смерть. Ти, мабуть, дещо знаєш поо отрути?

Елікс поставила це запитання, бо трохи непокоїлась. Якщо він щось знає, то їй слід бути обережною.

— Ні, відповів Джералд, — про отрути я знаю дуже мало.

— Ти, певно, чув про хіосін? Це наркотик, який діє смертельно, але виявити його абсолютно неможливо. Будь-який лікар видасть свідоцтво про серцеву недостатність. Я вкрала трохи цього наркотика й тримала його у себе.

Елікс зупинилась, збираючися на силах.

— Кажи далі, — зажадав Джералд.

— Ні, я боюсь. Не можу тобі розповісти. Іншим разом.

— Зараз, — мовив він нетерпляче. — Я хочу знати.

— Минув місяць, як ми одружились. Я дуже піклувалась про свого підстаркуватого чоловіка, була з ним дуже лагідною й дуже відданою. Він не переставав розхвалювати мене перед сусідами. Всі знали, яка я віддана дружина. І кожного вечора я сама готувала йому каву. Одного вечора, коли ми були самі, я вкинула дрібок цього смертельного алкалоща в його чашку...

Елікс замовкла й старанно засилювала нову нитку в голку, їй, яка- ні разу в житті не грала тна сцені, в цю мить могли позаздрити найзнаменитіші актриси світу. Вона справді ввійшла в роль холодножорстокої отруйниці.

— Все відбулося дуже спокійно. Я весь час спостерігала за ним. Спочатку він почав задихатись і попросив повітря. Я відчинила вікно. Потім сказав, що не може встати з стільця. Незабаром він помер.

Вона зупинилась, прислухаючись. Була за чверть дев'ята. Допомога ось-ось надійде.

— А якою була страхова сума? — спитав Джералд.

— Близько двох тисяч фунтів. Я почала грати на біржі й утратила все. Тоді повернулась на старе місце стенографістки. Але я не збиралась довго залишатись у тій конторі. Я зустріла ще одного чоловіка. На роботі я знову привласнила собі своє дівоче прізвище. Новий знайомий не знав, що я колись була одружена. Він був молодший, ніж перший чоловік, досить гарний із себе й дуже багатий. Ми тихо зареєстрували шлюб у графстві Суссекс. Чоловік не хотів страхувати своє життя, але ж, безперечно, щось призначив мені в заповіті. Він любив, щоб я своїми руками готувала йому каву, достоту як і той перший.

Елікс зробила паузу й додала просто:

— Я дуже добре вмію варити каву. Після цього вона повела далі:

— У містечку, де ми жили, я мала кількох друзів. Вони страшенно співчували мені через те, що мій чоловік одного дня після обіду нагло помер від розриву серця. Лікар мені не зовсім сподобався. Не думаю, що він запідозрив мене, але раптова смерть мого чоловіка його явно здивувала. Я не знаю до пуття, чому я знову прибилась до своєї контори. Мабуть, звичка. Другий чоловік залишив мені близько чотирьох тисяч фунтів. Цього разу я не стала грати на біржі, я вклала їх у цінні папери. А потім, як би тобі це сказати...

Але тут їй довелось замовкнути. Джералд Мартін з налитим кров'ю обличчям, задихаючись,, показував на неї тремтячим пальцем і вигукував:

— Кава, Боже мій! Кава! Тепер я розумію, чому вона була гірка. Ти диявол! Ти знову взялась за свої витівки.

Його руки вчепились в бильця крісла. Він був готовий стрибнути на неї.

— Ти отруїла мене!

Елікс відсунулась від нього до каміна, її знову охопив жах, і вона вже була розтулила губи, щоб заперечити, сказати, що обманює, і зупинилась. Ще мить — і він кинеться на неї. Вона зібрала всі свої сили. Її очі твердо й владно зустріли його погляд.

— Так, — мовила вона, — я тебе отруїла. Отрута вже діє. Зараз ти не в змозі встати з крісла, не в змозі встати...

Якби їй вдалося втримати його на місці, хоч би кілька хвилин!»

Ах, що це? Звук кроків на дорозі. Вхідні двері відчиняються.

— Ти ве в змозі встати, — повторила вона ще раз. Потім вона прослизнула повз Джералда, вилетіла з кімнати і, зомліваючи, впала в обійми Діку Віндіфорду.

— Боже мій, Елікс! — вигукнув Дік. І звернувся до чоловіка у формі полісмена, що прийшов разом з ним:

— Підіть подивіться, що трапилось у тій кімнаті. Він обережно поклав Елікс на кушетку й схилився над нею.

— Бідна моя дівчинко, — прошепотів він. — Бідна моя дівчинко. Що тут з тобою робили?

Ви в неї затремтіли, а губи пошепки вимовили Дікове ім'я.

Він випростався, холи полісмен торкнув його за руку.

— Сер, у кімнаті нічого не трапилось» тільки якийсь чоловік сидить у кріслі. У нього такий вигляд, ніби його щось неймовірно налякало, і він...

— Що він?

— Ну, він... мертвий.

Обидва аж здригнулись, зачувши голос Елікс. Вона заговорила, не розплющуючи очей, наче була в якомусь сні:

— Незабаром, — мовила вона майже так, ніби читала з книжки, — він помер.

 

 

Таємниця іспанської шалі

Містер Іствуд глянув на стелю. Потім подивився на підлогу. Від підлоги його погляд почав повільну мандрівку вгору по стіні. Потім, зробивши над собою зусилля, містер Іствуд знову зосередився на друкарській машинці, що стояла перед ним.

Дівочу білість аркуша паперу порушував заголовок, віддрукований великими літерами.

«Таємниця другого огірка» — провіщав він. Цікавий заголовок. Ентоні Іствуд відчув, що будь-хто, прочитавши цей заголовок, буде заінтригований і зацікавлений. «Таємниця другого огірка», — скажуть люди. — Про що б це могло бути? Огірок? Другий огірок? Треба обов'язково прочитати. Й те, з якою гідною подиву легкістю цей майстер детективного роману розвив захоплюючий сюжет навколо простого овоча, приведе їх у захоплення.

Усе це добре. Ентоні Іствуд не згірш од інших знав, яким має бути роман, але справа була в тім, що він якось не міг вхопитися за нього. Дві важливі частини роману — це заголовок і сюжет, решта — чорнова робота; іноді заголовок сам приводив до сюжету, і тоді все йшло легко, але в цьому випадку заголовок вже давно прикрашав початок сторінки, а сюжет ніяк не хотів з'являтись.

Знову погляд Ентоні Іствуд шукав натхнення на стелі, підлозі й на шпалерах, але нічого не допомагало.

— Я назву героїню Сонею, — сказав Ентоні, намагаючись надихнути себе. — Соня, а можливо, Долорес — у неї буде шкіра кольору слонової кістки, тільки не хворобливого відтінку, і очі, як два глибоких ставки. Героя зватимуть Джордж, а може, Джон — коротке і типово англійське ім'я. Потім садівник — напевно доведеться увести садівника, треба ж якось підключити сюди цей бісів огірок, — садівник може бути шотландцем і смішно скаржитиметься на ранні морози.

Цей метод інколи спрацьовував, та цього ранку чомусь не приніс результатів. Хоч Ентоні ясно бачив Соню, і Джорджа, і кумедного садівника, вони не виказували анінаименшого бажання стати активними і почати діяти.

— — Можна, звичайно, взяти банан, — з відчаєм подумав Ентоні. — Або салат, чи брюссельську капусту — от брюссельська капуста начеб нічого. Насправді це криптограма, означає Брюссель — викрадені сертифікати — зловісний бельгійський барон.

На мить, здавалось, сяйнув промінчик світла, але одразу ж згас. Бельгійський барон не хотів матеріалізуватись, до того ж Ентоні раптом згадав про несумісність ранніх морозів і огірків, що загубило смішні зауваження шотландського садівника.

— От лиха година, — сказав містер Іствуд.

Він підвівся і узяв «Дейлі Мейл». Існувала можливість, що когось вбили за обставин, які могли надихнути страждаючого письменника. Але ранкові новини стосувались в основному політики і зарубіжних країн. Містер Іствуд з огидою відшпурнув газету.

Потім, узявши з столу якийсь роман, він заплющив очі й тицьнув пальцем в сторінку. Слово, обране долею, було «вівці». Тієї ж миті з надзвичайною блискучістю уся історія розгорнулась у думці Іствуда. Вродлива дівчина — її коханий загинув на війні, і в неї помутився розум — пасе овець у горах Шотландії — містичні зустрічі з мертвим коханим, фінальна ефектна сцена — вівці при місячному світлі, як на академічній картині, з дівчиною, яка лежить мертва на снігу, і два ланцюжки слідів...

Історія була чудова. Ентоні зітхнув і скрушно схитнувши головою, відкинув її. Він прекрасно знав, що така історія не потрібна його видавцю, якою б чудовою вона не була. Те, що він хотів і на чому наполягав (і до речі, за що добре платив), була історія про таємничих брюнеток, заколотих ударом у серце, несправедливо запідозрених молодих героїв і раптову розгадку /таємниці.

— А, чорти б побрали цей телефон.

Він сердито підійшов до телефону і зняв трубку. За останній час телефон дзвонив уже двічі — один раз помилились номером, а один раз його підчепила на обід якась дама з вищого світу, яку він терпіти не міг, але проти якої не можна було встояти.

— Алло! — проревів він у трубку. Йому відповів жіночий голос, м'який, ласкавий, з ледь помітним іноземним акцентом.

— Це ти, любий? — промовив голос.

— Ну не знаю, — обережно сказав містер Іствуд. — А хто говорить?

— Це ж я, Кармен. Послухай, любий. Мене переслідують — я У небезпеці — ти повинен прийти негайно. Це питання життя і смерті.

— Перепрошую, — ввічливо сказав містер Іствуд. — Боюся, ви потрапили не...

Вона не дала йому договорити:

— Вони ідуть. Якщо вони дізнаються, що я роблю, вони уб'ють мене. Не кидай мене. Приходь зараз же. Якщо ти не прийдеш, я загину. Ти знаєш адресу: 320, Керк-стріт. Пароль — огірок...

Він почув, як слабо клацнуло — на іншому кінці повісили трубку. Містер Іствуд, досить здивований, підійшов до своєї табакерки і акуратно набив люльку.

— Певно, — розмірковував він, — це був якийсь дивний трюк моєї підсвідомості. Не може бути, щоб вона сказала «огірок».

Він почав нерішуче походжати по кімнаті.

— 320, Керк-стріт. Цікаво, в чім там річ? Вона чекатиме появи іншої людини. А я їй так і не пояснив. 320, Керк-стріт. Пароль «огірок» — о, неможливо, безглуздо — галюцинація перевтомленого мозку.

Він зле поглянув на машинку.

— На біса ти мені здалася, хотілося б мені знати? Весь ранок я тупився на тебе, і ніякого пуття. Письменник повинен шукати сюжети в житті — в житті, чуєш? Зараз я цим і займуся.

Він насунув на голову шапку, з любов'ю подивився на свою безцінну колекцію старої емалі і вийшов з квартири.

Керк-стріт, як знає більшість лондонців, — це довга безладна вулиця, зайнята в основному антикварними крамницями, де вам пропонують різні сумнівні товари за високі ціни. У крамницях там продавались стара бронза, скло, уцінена одіж.

№ 320 займався продажем старого скла. Крамниця була переповнена найрізноманітнішими скляними виробами. Ентоні обережно рушив центральним проходом, лообіч якого стояли келихи для вина, а над головою погойдувались і побрязкували люстри і канделябри.

У кінці крамниці сиділа досить літня жінка. У неї були вусики, яким позаздрив би будь-який студент передостаннього курсу, і агресивний вигляд.

Вона поглянула на Ентоні й сказала суворим голосом:

— Ну?

Ентоні був вразливим молодим чоловіком. Він одразу ж спитав про ціну склянок для кларета.

— Півдюжини — 45 шилінгів.

— О, сказав Ентоні. — Симпатичні, правда? А скільки ось ці?

— Чудесні речі, старий Уотерфорд. Віддам вам пару за 18 гіней.

Містер їству д відчув, що залазить все далі у трясовину. За хвилину він, загіпнотизований поглядом старої, купить-таки щось. І все ж він не міг примусити себе вийти з крамниці.

— А ось це? — запитав він, вказуючи на канделябр.

— 35 гіней.

— А! — з жалем сказав містер Іствуд. — Це більше, ніж я можу собі дозволити.

— Що вам потрібно? — запитала літня дама. — Щось для весільного подарунка?

— От-от, — вхопився Ентоні за підказку. — Так важко підібрати щось підходяще.

— Ну, — сказала дама, впевнено підводячись, — добре старе скло згодиться всім. У мене тут є пара старих карафок, а ось чудовий лікерний набір, ідеальний подарунок для нареченої.

Не будучи жінкою, Ентоні був незнайомий з тонким мистецтвом, як піти з крамниці без покупки.

— Я візьму лікерний набір, — похмуро сказав він. Набір був менший од інших речей розмірами. Його жахала можливість одержати канделябр.

З гіркотою в серці він заплатив за покупку. І потім, коли стара дама загортала згорток, до нього раптом повернулася сміливість.

— Огірок, — твердо і чітко вимовив він. Стара різко зупинилась посеред обгорткових маніпуляцій:

— Га? Що ви сказали?

— Нічого, — спішно збрехав Ентоні.

— О! Мені здалося, ви сказали «огірок».

— І сказав, — з викликом заявив Ентоні.

— Ну, — покартала його стара дама, — чого ж ви одразу так і не сказали? Тільки час марно забрали. Он у ті двері і вгору по сходах. Вона на вас чекає.

Наче уві сні, Ентоні пройшов у вказані двері і піднявся по брудних сходах. На площадці через прочинені двері було видно крихітну вітальню.

У кріслі, втупившись на двері з вичікувальним виразом на обличчі, сиділа дівчина.

І яка дівчина! Саме про таку шкіру обличчя слонової кістки так часто писав Ентоні. А її очі! Які очі! Вона була не англійка, це було видно з першого погляду. В ній відчувалась іноземна екзотика, яка впадала у вічі навіть в дорогій простоті її плаття.

Ентоні ніяково зупинився у дверях. Настала хвилина пояснення. Але дівчина підскочила і кинулась до нього.

— Ти прийшов! — скрикнула вона. — Ти прийшов. Хвала Богу!

Ентоні, який не звик втрачати можливості, палко зголосився. Нарешті вона відсахнулась і з чарівливою боязкістю зазирнула йому в обличчя.

— Я б і не впізнала тебе, — заявила вона. — Правда.

— Хіба? — ледь посміхнувся Ентоні.

— Так, навіть твої очі здаються іншими, і ти удесятеро гарніший, ніж я думала. Я можу поцілувати тебе знов?

— Звісно, можеш, — сердечно сказав Ентоні. — Скільки хочеш.

Настала вельми приємна інтерлюдія.

«Цікаво, хто ж я такий? — думав Ентоні. — Сподіваюсь, що справжній Він не з'явиться. Яка вона дивовижна».

Раптом дівчина відсахнулась від нього з жахом на обличчі:

— За тобою не стежили?

— Ні.

— Але вони дуже підступні. Ти не знаєш їх так, як я. Борис — сущий диявол.

— Заради тебе я невдовзі розберусь з Борисом.

— Ти лев — справжній лев. А вони canaille — усі! Послухай, ЦЕ знаходиться у мене. Вони б убили мене, якби узнали. Я боялась, я не знала, що робити, а потім згадала про тебе... Тихше, що це?

Знизу, з крамниці, долинув якийсь звук. Порухом показавши йому залишитись на місці, дівчина навпочіпки вийшла на площадку. Повернулася вона зблідла.

— Це поліція. Вони йдуть сюди. У тебе є ніж? Револьвер? Що?

— Люба моя, чи не думаєш ти, що я збираюсь вбити поліцейського?

— Та ти божевільний, божевільний! Вони схоплять тебе і підвісять за шию, поки ти не помреш.

— Вони — що? — сказав містер Іствуд з неприємним відчуттям у ділянці хребта.

Наступної хвилини до кімнати увійшли двоє. Вони були у цивільному одязі, але їх виказувала постава. Менший з двох, низенький темноволосий чоловік з спокійними сірими очима, заговорив.

— Конрад Флекман, — сказав він, — ви заарештовані за звинуваченням в убивстві Анни Розенборг.

З вуст дівчини зірвався приглушений викрик. Ентоні, спокійно посміхаючись, ступив уперед.

— Ви помиляєтесь, офіцере. Мене звуть Ентоні Іствуд.

Схоже було, що ця заява не справила на двох сищиків ніякого враження.

— Потім розберемося, — сказав один з них, той, який досі мовчав. — А поки пройдімо.

— Конрад! — закричала дівчина. — Конрад, не дай їм забрати тебе.

Ентоні подивився на детективів:

— Ви, може, дозволите мені попрощатися з молодою леді?

Проявивши несподівану делікатність, двоє чоловіків рушили до дверей. Ентоні повів дівчину в куток до вікна й заговорив неголосно і швидко:

— Послухай, я сказав правду. Я не Конрад Флекман. Коли ти телефонувала сьогодні вранці, ти потрапила не туди. Мене звуть Ентоні Іствуд. Я прийшов на твій поклик, бо... коротше, я прийшов.

Вона недовірливо уп'ялась на нього:

— Ти не Конрад Флекман?

— Ні.

— О! — скрикнула вона. — А я тебе поцілувала!

— Це нічого, — запевнив її містер Іствуд. — Колись це практикувалось у древніх християн. Розумна річ. Тепер послухай мене. Я зараз піду з цими людьми. Я швидко доведу їм, хто я є. Тим часом вони тебе не чіпатимуть, і ти зможеш попередити свого дорогоцінного Конрада.

Вона винагородила його захопленим поглядом, посміхаючись крізь сльози.

— Я не забуду, ні, я не забуду.

— Тоді добре. До побачення. Послухай...

— Так?

— Коли ми вже заговорили про древніх християн, ще один не зашкодить, адже так?

Вона оповила руками його шию. її вуста доторкнулись до його вуст.

— Ти мені подобаєшся, так, ти мені подобаєшся. Ти запам'ятаєш це, щоб не трапилось, так?
Ентоні неохоче вивільнився і пішов до сищиків:

— Я готовий. Ви не збираєтесь затримувати леді, я гадаю?

— Ні, сер, — ввічливо сказав низенький.

«У Скотленд-Ярді працюють порядні люди», — подумав Ентоні, опускаючись за ними вузькими сходами.

Старої жінки у крамниці не було видно, та Ентоні вловив з-за задніх дверей важке дихання і здогадався, що вона стояла там, обережно спостерігаючи за тим, що відбувалось.

Залишивши позаду запустіння Керк-стріт, Ентоні глибоко зітхнув і звернувся до того з детективів, який був трохи нижчий.

— Послухайте, інспекторе, адже ви інспектор, я гадаю?

— Так, сер. Інспектор Веррол. Це сержант Картер.

— Ну що ж, інспекторе Веррол, прийшов час поговорити серйозно і послухати теж. Я не Конрад. Як там його. Мене звуть Ентоні Іствуд, як я й сказав вам, і за фахом я письменник. Якщо ви пройдете зі мною у мою квартиру, я думаю, що зможу довести вам це.

Схоже було, що спокійна мова Ентоні справила враження на детективів. На обличчі Веррола вперше з'явився сумнів.

Картера було явно важче переконати.

— Можливо, — посміхнувся він. — Але ж молода леді зверталась до вас «Конрад».

— А! Це інша справа. Повинен признатись, вам обом, що з певних причин я назвався цій леді Конрадом. Особиста справа, бачте.

— Правдоподібна історія, чи не так? — зазначив Картер. — Ні, сер, ходімте з нами. Джо, зупини таксі.

Таксі, що проїжджало мимо, зупинилось, і троє чоловіків сіли в нього. Ентоні зробив останню спробу, звертаючись до Веррола, якого було, гадав він, легше переконати.

— Послухайте, дорогий інспекторе, вам нічого не варто заїхати у мою квартиру і переконатись, що я кажу правду. Ви навіть можете не відпускати таксі — от щедра пропозиція!

Веррол уважно оглянув, його.

— Гаразд, — сказав він. — Як не дивно, мені здається, що ви кажете правду. Ми не хочемо знеславити себе на весь участок, заарештувавши не ту людину. Ваша адреса?

— 48, Бренденбург-Мсншенс.

Веррол нахилився уперед і прокричав шоферові адресу. Всі троє сиділи мовчки, поки не приїхали; Картер вийшов з така, і Веррол знаком наказав Ентоні йти за ним.

— Не будемо зчиняти галас, — оголосив він, вилазячи. — Ми вдамо, наче містер Іствуд приводить у гості друзів.

Ентоні прийняв пропозицію з вдячністю: його думка про Відділ розслідування злочинів з кожною хвилиною ставала все позитивнішою.

У вестибюлі їм пощастило — вони зустріли Роджерса, брамника. Ентоні зупинився.

— А! Добрий вечір, Роджерсе, — недбало зауважив він.

— Вечір добрий, містер Іствуд, — з повагою відповів брамник.

Він добре ставився до Ентоні, який подавав більш скнаристим сусідам приклад щедрості.

Ентоні відчинив двері своїм ключем.

Друкарська машинка стояла, як він її і залишив. Картер підійшов до столу і прочитав заголовок на папері.

— «Таємниця другого огірка»? — оголосив він похмурим голосом.

— Мій роман, — недбало пояснив Ентоні.

— Ще один непоганий доказ, сер, — сказав Веррол, хитнувши головою. — До речі, про що це? В чому полягає таємниця другого огірка?

— В тім-то й річ, — сказав Ентоні. — За всією цією історією стоїть саме другий огірок.

Картер пильно поглянув на нього. Раптом він похитав головою і багатозначно постукав по лобі.

— Схибнувся, бідолаха, — промимрив він убік, але досить голосно.

— А тепер, джентльмени, — весело сказав містер Іствуд, — до діла. Ось листи, адресовані мені, моя банківська книжка, листування з видавцями. Що іще вам треба?

Веррол оглянув папери, які Ентоні сунув йому в руки.

— Щодо мене, сер, — сказав він шанобливо, — більше нічого не треба. Я задоволений. Але я не можу взяти на себе всю відповідальність і відпустити вас. Бачте, хоч ви й правда багато років проживаєте тут як містер Іствуд, все ж не виключена можливість, що Конрад Флекман і Ентоні Іствуд — одна й та ж особа. Я повинен провести ретельний обшук квартири, зняти ваші відбитки пальців і зателефонувати в участок. Може, ви пройдете в ту маленьку кімнатку з Картером, сер, поки я займуся ділом?

— Будь ласка, — неохоче сказав Ентоні. — А навпаки, мабуть, не можна?

— Тобто?

— Що коли ви, я і пара віскі з содовою засядемо у дальню кімнату, поки ваш друг сержант займеться ретельним обшуком?

Вони залишили Картера, який оглядав з діловою проворністю вміст письмового столу. Виходячи з кімнати, вони почули, як він зняв трубку і замовив Скотленд-Ярд.

— Все не так вже погано, — сказав Ентоні, який, обслуживши інспектора Веррола, всівся поруч і поставив поряд віскі з содовою. — Мені випити першому, щоб ви переконались, що віскі не отруєне?

Інспектор усміхнувся.

— Неприємно, згоден, — зазначив він. — Але ми дещо тямимо у нашій професії. Я одразу зрозумів, що ми помилились. Та, звісно, доводиться дотримувати формальностей.

— Певна річ, — з жалем сказав Ентоні. — Хоч сержант, здається, не поспішає пом'якшувати?

— А, сержант Картер хороша людина. Його не так легко провести.

— Я помітив, — сказав Ентоні. — До речі, інспекторе, — додав він, — ви не заперечуватимете проти того, щоб розповісти дещо про мене?

— Яким чином, сер?

— Ну хіба ви не бачите, що мене з'їдає цікавість? Хто така Анна Розенборг і чому я убив її?

— Ви прочитаєте про це у завтрашніх газетах, сер.

— «Завтра ляжуть на мене вчорашні десять тисяч років», — процитував Ентоні. — Серйозно, я вважаю, ви цілком можете задовольнити мій законний інтерес, інспекторе. Відкиньте вашу офіційну стриманість і розкажіть мені все.

— Ну, сер, Анна Розенборг була за національністю німкенею і жила в Хемпстеді. Не маючи видимого джерела доходів, вона щорік ставала багатшою. Якийсь час, — провадив Веррол, — вона торгувала старим одягом...

Років десять тому в Лондоні проживали кілька політичних біженців з Іспанії, і серед них якийсь дон Фернандо Феррарес з молодою дружиною і дитиною. Вони були дуже бідні, і дружина хворіла. Анна Розенборг прийшла до них на квартиру і запитала, чи нема у них чогось на спродаж? Дона Фернандо не було вдома, і його дружина вирішила розстатися з дуже гарною іспанською шаллю, чудово вигаптуваною, одним з останніх подарунків чоловіка перед втечею з Іспанії. Коли дон Фернандо повернувся і дізнавсь, що шаль продано, його охопила лють, і він марно спробував повернути її. Коли нарешті йому вдалося знайти купувальницю, вона сказала, що продала шаль невідомій жінці. Дон Фернандо був у розпачі. Через два місяці потому він був заколотий ножем на вулиці й помер від ран. З цього часу Анна Розенборг стала просто підозріло багатою. За наступні роки її будинок у Хемпстеді піддавався пограбуванню щонайменше вісім разів. Чотири спроби були невдалими, і злодії не забрали нічого, в інших чотирьох випадках серед викраденого була яка-небудь вигаптувана шаль.

Інспектор зупинився, потім по нетерплячому жесту Ентоні продовжував:

— Тиждень тому в нашу країну з монастиря у Франції прибула Кармен Феррарес, молода дочка дона Фернандо. Вона одразу розшукала в Хемпстеді Анну Розенборг. Ми знаємо, що там у неї сталась гучна сварка з старою, і її останні слова перед тим, як вона пішла, були почуті однією з служниць.

«Вона ще у вас! — вигукнула вона. — Усі ці роки вона приносила вам гроші, та, заприсягаюсь, врешті-решт вона принесе нещастя. У вас нема на неї моральних прав, і настане день, коли ви пожалкуєте, що до вас потрапила Шаль Тисячі Кольорів».

Через три дні після цього Кармен Феррарес таємничим чином зникла з готелю, де вона зупинилась. В її паперах знайшли ім'я — Конрад Флекман і адресу, а також записку від якогось чоловіка, який назвався торговцем предметами старовини, де запитувалось, чи не бажає вона розстатися з однією вигаптуваною шаллю, яка має бути у неї. Адреса на записці була фальшивою.

Зрозуміло, що в центрі всієї таємниці знаходиться шаль. Вчора вранці Конрад Флекман прийшов до Анни Розенборг. Вона залишилась з ним наодинці на годину чи навіть більше, а коли він пішов, їй довелося лягти в ліжко, настільки вражена вона була цією розмовою. Але вона розпорядилась, щоб його прийняли, якщо він зайде до неї ще раз. Учора ввечері, близько 9 години, вона встала, вийшла з дому і більше не повернулась. Сьогодні вранці її знайшли в домі, де живе Конрад Флекман, убитою ножем у серце. На підлозі поряд з нею було — що ви гадаєте?

— Шаль? — зітхнув Ентоні. — Шаль Тисячі Кольорів.

— Щось страшніше. Те, що пояснило таємницю шалі та її приховану цінність... Пробачте, здасться, це начальство.

Й справді, пролунав дзвінок. Ентоні як міг стримав нетерпіння в почав чекати повернення інспектора. Його власне становище більше не турбувало його. Варто їм зняти його відбитки пальців, і вони зрозуміють свою помилку.

А потім, можливо, подзвонить Кармсн...

Шаль Тисячі Кольорів! Яка страшна історія — якраз підходяще обрамлення для вишуканої краси дівчини.

Кармен Феррарес...

Він раптом вийшов з стану задуми. Цей інспектор явно не поспішає. Він підвівся і прочинив двері. У квартирі було напрочуд тихо.

Він пройшов у наступну кімнату. Вона була порожня, вітальня — теж. Дивовижно порожня! Вона виглядала голою і занедбаною. Господи! Його емаль, срібло!

Він вихорем помчав по квартирі. Скрізь було одне й те ж. Навкруги цілковите спустошення. Усе цінне — а Ентоні з смаком підібрав колекцію гарних дрібничок — було забрано.

Ентоні з стогоном повалився на стілець і закрив обличчя руками. Дзвінок у двері підняв його. Він прочинив двері й побачив Роджерса.

— Пробачте, сер, — сказав Роджерс. — Джентльмена вирішили, що я можу вам знадобитись.

— Джентльмени?

— Ці двоє ваших друзів, сер. Я допоміг їм спакувати речі.

— Ви запаковували речі тут? — простогнав Ентоні.

— Так, сер. Хіба це було не з вашого дозволу, сер? Високий джентльмен так розпорядився, сер, і, бачачи, що ви розмовляєте з іншим джентльменом у дальній кімнаті, я не наважився турбувати вас.

— Я не розмовляв з ним, — сказав Ентоні. — Це він розмовляв зі мною, чорти б його забрали. Роджерс кахикнув.

— Мені дуже шкода, що виникла така необхідність, сер, — промурмотів він.

— Необхідність?

— Розлучитися з вашою колекцією, сер.

— Га? О, так. Ха-ха! — він гірко розсміявся. — Вони, я гадаю, вже поїхали? Я кажу про цих моїх Друзів.

— Так, сер, вже якийсь час як поїхали. Я вклав саквояжі у таксі, високий джентльмен піднявся, і потім вони обоє побігли униз і тут же від'їхали... Пробачте, сер, хіба щось не так?

У Роджерса були всі підстави запитувати. Глухий стогін, що вирвався у Ентоні, примусив би здогадатися кого завгодно.

Через п'ять хвилин Ентоні вже розповідав усю історію інспектору Драйверу, який сидів навпроти нього з блокнотом у руці. Суха людина інспектор Драйвер і — вирішив Ентоні — зовсім не схожий на справжнього інспектора. Виглядав так, наче він зійшов зі сцени. Ще один живий приклад торжества мистецтва над життям.

Ентоні закінчив свою розповідь. Інспектор загорнув блокнот.

— Ну? — неспокійно запитав Ентоні.

— Ясно, як день, — сказав інспектор. — Це Петтерсонівська зграя. Провели багато вдалих операцій за останній час. Високий світлий чоловік, низенький темний чоловік і дівчина.

— Дівчина?

— Так, брюнетка, і дуже вродлива. Звичайно служить приманкою.

— Іспанка?

— Може, вона й видає себе за іспанку. Народилась вона у Хемпстеді... Так, тут все зрозуміло. Вона подзвонила вам, заговорила вас, здогадалась, що ви прийдете. Потім вона іде до старої матінки Гібсон, яка за винагороду надає свою верхню кімнату тим, хто не хоче зустрічатися на людях, — коханцям, ну, розумієте, в межах закону. Ви клюєте, вони привозять вас сюди, і поки один забиває вам баки, інший іде із здобиччю. Точно, Петтерсони, це їх метод.

— А мої речі? — неспокійно запитав Ентоні.

— Ми зробимо все, що зможемо, сер. Але Петтерсотти не простачки.

— Я бачу, — гірко сказав Ентоні.

Інспектор пішов, і тільки за ним зачинились двері, як пролунав дзвінок. Ентоні відчинив двері. За ними стояв маленький хлопчик із згортком.

— Вам посилка, сер.

Ентоні із здивуванням узяв її. Він не чекав ніяких посилок. Повернувшись з нею у вітальню, він розрізав мотузку.

Це був лікерний набір!

На денці одного з келихів він помітив маленьку штучну троянду. В його пам'яті виникла горішня кімната Керк-стріт.

«Ти мені подобаєшся, так, ти мені подобаєшся. Ти запам'ятаєш це, що б не трапилось, так?»

Його погляд впав на машинку, і з рішучим обличчям він всівся за неї: «Таємниця другого огірка».

Його обличчя знову набуло мрійливого виразу. Шаль Тисячі Кольорів. Що ж було знайдено поряд з мертвим тілом? Страшний предмет, який пояснив усю таємницю?

Ентоні витягнув з машинки аркуш паперу і вклав інший. Він надрукував заголовок: «Таємниця іспанської шалі».

Хвилину чи дві він мовчки дивився на нього.

Потім почав швидко друкувати...

 


© В. Стопчанський, 2007


Смотрите http://www.2shtampa.ru заказать печать по оттиску, not. | гейзер Био 312, можно пить без кипячения детям старше.