Марк Туллій Ціцерон
Про державу
Переклад Володимира Литвинова


© Marcus Tullius Cicero. De Res Publica

© В.Литвинов (переклад з латини), 1998

Джерело: М.Т.Ціцерон. Про державу. Про закони. Про природу богів. К.: Основи, 1998. 476 с. - С.: 29-154.

Сканування і коректура: SK (ae-lib.org.ua), 2004


Зміст

Перший день

    Книга перша

    Фрагменти з першої книги

    Книга друга

Другий день

    Книга третя

    Фрагменти з третьої книги

    Книга четверта

Третій день

    Книга п'ята

    Книга шоста

Фрагменти із невідомих книг

 

Примітки

 


 

 

ПЕРШИЙ ДЕНЬ

 

Книга перша

[...] <Якби наші предки не ставили добробут держави понад усе, то Марк Каміл не захистив би Рим від навали галів, Маній Курій, Гай Фабрицій і Тіберій Корунканій> не врятували б його від нападу, а Гай Дуелій, Авл Атілій і Луцій Метел - від жаху перед Картагеном. А двоє Сціпіонів не погасили б своєю кров'ю полум'я пожежі другої Пунійської війни. Або Квінт Максим не домігся б перелому у війні проти більших сил [ворога]. Або Марк Марцел не зломив би [ворога]. Або Публій Африканський, відкинувши [війну] від воріт нашого Міста, не переніс би її всередину ворожого міста. Марку ж Катону, людині маловідомій і новій (1), який усім нам (що прагнули того самого) немов подає приклад наполегливості й чесноти, далебі, було дозволено насолоджуватися дозвіллям(2) в Тускулі, здоровій місцині [поблизу Рима]. Але хоч він, на думку декого(3), й нерозважна людина, він вирішив за краще (не маючи в тому потреби) до глибокої старості гасати по бурхливому морю (4), а не жити у вельми приємній тиші та спокої. Не кажу вже про незліченних мужів, кожен із яких служив добробуту нашої держави. Про тих же, яких [не] забуло наше покоління, я не буду згадувати, аби ніхто не зміг дорікнути, що я проминув саме його або когось із його рідні. Одне тут стверджую: природа обдарувала людський рід таким великим прагненням чинити добро (5) і такою великою схильністю служити спільному добробуту, що ця сила переважила всі принади насолод і дозвілля.

II. 2. Однак недостатньо мати [в собі] чесноти, немов якусь науку, якщо не почнеш їх уживати. Бо всяка наука, якщо її не вживати, може триматися на самому п знанні. Чесноти ж призначені цілком, щоб ними користувалися, а їхнє найважливіше призначення - керувати державою і вершити на ділі, а не на словах усе те, про що дехто лише торочить по своїх закутках. Адже філософи не кажуть нічого такого (маю на увазі тих, які говорять щиру правду й по честі), що не було б створено і потверджено [людьми], які складали закони для держав. Бо звідки взялося почуття обов'язку? Або ким була створена релігія? Звідки взялося право народів(6) чи це наше право, зване цивільним, звідки - правосуддя, вірність, справедливість? Звідки - сором'язливість, стриманість, огида до ганебних вчинків, прагнення до похвал та почестей? Звідки мужність у стражданнях та небезпеках? А все це виходить від [людей], які, коли таке завдяки [філософським] вченням склалося, потвердили одне звичаями, а інше зміцнили законами. 3. Більше того, кажуть, що Ксенократ, один з найвідоміших філософів, на питання про те, чого досягають [його слухачі], буцімто відповів: вони добровільно роблять те, що їм велять робити закони. Отож громадянин лише той, хто своїм імперієм і страхом перед належним покаранням змушує всіх [людей] робити те, до чого філософи своєю мовою можуть схилити хіба що небагатьох, а також тих, які обговорюють подібні питання. Такому треба надавати перевагу перед вченими. Тому, хоч би якою відточеною була їхня промова, хіба їй можна було надавати перевагу перед правильним ладом держави, заснованим на публічному праві (7) і на звичаях? І справді, як «великим і могутнім містам» (так їх називає Еній), слід надавати перевагу перед містечками та фортецями, так, гадаю, і тим, хто завдяки своїй мудрості та авторитету стоїть на чолі цих міст. Саме за мудрість їх слід ставити набагато вище від людей, яким чужа будь-яка державна діяльність. А оскільки нас нестримно тягне до примноження засобів існування людського роду, і ми, помислами своїми та працею, силкуємося зробити життя людей безпечнішим і багатшим (а шукати цієї радості нас спонукає сама природа), то тримаймося шляху, яким завжди йшли найкращі [люди], і не слухаймо закликів тих, хто сурмить до відступу, бажаючи повернути назад навіть тих, хто вже просунувся вперед.

ПІ. 4. Цим певним і таким чітким доказам [люди], не згодні з нами, протиставляють працю, яку доводиться виконувати, аби захистити державу. Для пильної і діяльної [людини] це, звичайно, перешкода невелика, і не тільки у таких важливих справах, але й при щоденних заняттях. Під час виконання обов'язків [приватної людини] або навіть [в особистих справах] цим можна знехтувати. 5. Вони говорять і про небезпеки, що чатують у житті. При цьому на ганебний страх смерті вказують хоробрим мужам, яким природне згасання в старості здається долею більш жалюгідною, ніж випадок, коли їм довелося б своє життя, яке рано чи пізно має бути віддане природі, покласти саме за батьківщину. У цьому питанні вони вважають себе особливо красномовними, коли перелічують нещастя, яких зазнали вельми славні мужі, та образи, завдані їм невдячними співгромадянами. Звідси й приклади з історії греків: Мільтіад, переможець і гамівник персів (якому ще ятрилися рани на тілі, одержані під час найславнішої перемоги), зберіг життя від ворожих списів, але закінчив його у кайданах, накладених на нього співгромадянами. І Темістокл (з погрозами вигнаний за межі батьківщини, яку врятував) утік не до гаваней Греції, які зберіг, а вглиб варварської країни, яку колись знищив. Адже прикладам непостійності атенців та їхньої жорстокості до видатних громадян нема ліку. Те, що відбувалося й часто повторювалося у них, багато разів, кажуть, траплялося і в нашій вельми могутній державі. 6. Бо згадують і про вигнання Каміла, і про лихе ставлення до Агала, і про ненависть до Насіки, і про вигнання Лената, і про засудження Опіма, і про втечу Метела; і про найбільше нещастя(8), яке трапилося з Гаєм Марієм, та про вбивство чільних людей; і про загибель багатьох,- що сталося невдовзі по тому (9). При цьому не уникають тепер згадувати й мене, і, здається, саме тому, що вважають себе порятованими для цього мирного життя моєю порадою і ціною небезпеки, що загрожувала моєму життю. За це вони навіть сильніше і щиріше мене поважають (10). Однак мені нелегко пояснити, чому самі вони для одержання освіти або заради ознайомлення їздять за море, [...]

IV. 7. ...складаючи з себе повноваження консула, на народному зібранні я поклявся п, що легко відшкодую хвилювання і злигодні, пов'язані зі всіма образами. Щоправда, в моїх халепах було більше пошани, ніж злигоднів; і не стільки було клопотів, скільки слави. І я від туги, яка переповнює чесних людей, відчув радість, що була більшою за біль, спричинений мені радістю безчесних (12). Але якби, як уже говорив, трапилося інакше, то хіба я міг би нарікати? Адже на мою долю не випало нічого тяжчого, ніж я очікував, і нічого такого, чого б не передбачив у моїх вельми великих прогріхах. Бо ж мені через різні приємні заняття, якими я захоплювався з дитячих літ, можна було або одержувати від свого дозвілля плоди більші, ніж ті, що їх одержують інші люди, або, якби трапилося щось гірше, я мусив би терпіти не якісь особливі злигодні долі, а рівні тим, які терпіли би й інші. І треба бути певним, що я заради порятунку громадян не завагався б зустріти грудьми найсильніші бурі й ледве чи не удари блискавок і, сам перебуваючи в небезпеці, принести спокій іншим.

8. Бо вітчизна (13) породила, точніше, виховала нас для того, щоби чекати від нас якоїсь підтримки, -а не служити нашим зручностям і створювати для нас безпечний прихисток у житті на дозвіллі та спокійне місце для відпочинку. Породила собі на користь, взяла в заставу багато і при тому найбільших сил нашого духу, розуму, мудрості. І дала нам для наших особистих потреб лише стільки, скільки може лишитися після задоволення її власних потреб(14).

V. 9. А тепер про те пристановище, до якого вдаються люди для свого виправдання, аби їм легше було вповні насолоджуватися дозвіллям. Передусім щонайменше слід вірити їм, коли кажуть, що до державної діяльності здебільшого прагнуть люди, геть не варті чесної справи, а також люди, рівнятися з якими принизливо, а ставати на герць, особливо коли натовп збуджений, небезпечно, бо це може призвести до сумного наслідку. Отож, [на їхню думку], мудрій людині не слід братися за стерно влади, якщо вона нездатна стримувати шалені та невгамовні прагнення голоти. А вільній,- що бореться не на життя, а на смерть з ницими і лютими супротивниками,- нема чого вислуховувати образи або чекати нестерпних для мудрої людини кривд. Тому у людей чесних, хоробрих та обдарованих великою мужністю може бути підстава не присвячувати себе державній діяльності. Це було б справедливіше, ніж бажання підкорятися безчесним людям та дозволяти їм шматувати державу на частини. [Хай ніколи не станеться так], що вони самі вже не будуть у змозі їй допомагати, навіть коли й захочуть.

VI. 10. Але хто може схвалити цю відмову від діяльності? Адже [за їхніми словами] мудрий не братиме жодної участі у справах держави, якщо тільки обставини й необхідність не змусять його. Ніби хтось може зіткнутися з більшою необхідністю, аніж та, з якою зіткнувся я! (15) Що міг би я тоді зробити, якби не був на той час консулом? Але як міг бути я консулом, якби з юнацьких літ не тримався в житті того шляху, йдучи яким, я, що вийшов із вершницького стану, досягнув найвищої почесної посади? Тому, хоч державі і загрожують небезпеки, можливість прийти їй на допомогу не з'являється раптово або за нашим бажанням, якщо не посідаєш такого становища, коли інакше вчинити не можеш. 11. Але у висловлюваннях вчених людей мені завжди видається найдивнішим те, що вони, коли море спокійне, відмовляються тримати стерно, бо не навчилися цьому і ніколи не прагнули набути такого уміння. Проте саме вони й оголошують про свій намір стати біля керма, коли розгуляється на морі найсильніша буря. При цьому мають звичку відверто говорити і навіть вихвалятися, що ніколи не вчилися ні будувати, ні захищати державу; не радять навчати цьому й інших, бо гадають, що знання всього цього слід передати ліпше людям не вченим і не мудрим, але досвідченим у цій справі. Та чи зможе хтось у такому разі обіцяти своє сприяння державі, коли до цього змусить необхідність? Адже ти [хоч це ніби й просто] не зумієш керувати державою при браку досвіду. І далебі, як би було правильно, коли б мудрий добровільно не вдавався до занять справами держави. Але у випадку, коли обставини змусять його робити це, він, зрештою, не відмовляється. Тому, гадаю, нехтувати знаннями в державних справах мудрій людині аж ніяк не слід, бо вона повинна оволодіти всім, чого не знає, але що колись таки може знадобитися. VII. 12. Я виклав усе вельми докладно з тієї причини, що надумав виступити в цих книгах з міркуваннями про державу. А щоб вони не виявилися даремними, я мусив передусім позбутися сумнівів щодо того, чи слід взагалі займатися державною діяльністю. Та коли вже існують люди, які рахуються з авторитетом філософів, то хай вони на короткий час візьмуть на себе труд послухати тих, чиї авторитет і слава в очах гайученіших людей величезні. Хоча дехто з цих останніх самі державним справам не приділяли уваги, я особисто (оскільки вони розглянули багато питань і писали про державу) все ж гадаю, що вони виконали певне зобов'язання перед державою. І далебі, тих сімох, кого греки назвали мудрецями (16), я, можна сказати, вочевидь бачу в самісінькій гущі державних справ. Адже в жодній справі доблесть людини не наближається до могутності богів більше, ніж це відбувається при заснуванні нових держав та при збереженні вже заснованих.

VIII. 13. Що ж до мене, то, ведучи справи держави, вдалося досягти певних успіхів, гідних того, щоб про них пам'ятали, а розвиваючи статут про громадянськість, здобути певну підготовку завдяки не лише своїй діяльності, але й своєму прагненню вчитися самому і навчати інших [...] Тим часом з моїх попередників одні були вельми вправні в розмірковуваннях, але їхні діяння нам не відомі, а інші за свою діяльність зажили схвалення, але у викладі своїх поглядів були невправні. Мені ж належить не встановлювати свої власні, нові, мною самим придумані статути, а з пам'яті навести бесіду між прославленими наймудрішими мужами нашої держави, що належать до одного покоління. Про цю бесіду мені й тобі(17) за наших молодих років повідомив Публій Рутилій Руф, коли ми провели разом з ним у Смірні кілька днів. При цьому він, на мою думку, не пропустив нічого такого, що мало велике значення для цього питання в цілому.

IX. 14. Бо коли за консульства Тудитана і Аквалія відомий Публій Африканський, син Павла, перебував у своїй садибі, його найближчі друзі обіцяли часто навідуватися до нього в ці дні. Під час латинських свят рано-вранці першим з'явився Квінт Туберон, син його сестри. З радістю зустрівши його, Сціпіон ласкаво мовив: «Чому, Тубероне, так рано? (18) Адже свята, певно, дали тобі повну можливість займатися літературною працею».

ТУБЕРОН: Мої книжки завжди в моєму розпорядженні, бо вони завжди при мені. Але застати тебе без діла - справа не проста, тим більше за нинішніх хвилювань у державі (19).

СЦІПІОН: Але ти застав мене, клянусь Гераклом, все ж заклопотаного швидше не справами, а роздумами. 

ТУБЕРОН: І все ж тобі слід відпочити й помислами. Бо ми (а нас чимало) готові разом з тобою (якщо це для тебе зручно) скористатися твоїм вільним часом, як і сподівалися.

СЦІПІОН: Щодо мене, то я охоче скористаюся нагодою обговорити нарешті дещо з філософських студій. 

X. 15. ТУБЕРОН: І ось тепер, коли ти мовби запрошуєш мене і подаєш надію на твою участь, чи не погодишся, Публію Африканський, щоб ми, доки зберуться інші, спершу поговорили про друге сонце (20),- про що було сповіщено в сенаті? Бо виявилося немало людей, і до того ж не легковажних, які, за їхніми словами, бачили два сонця, тому слід не стільки відмовляти їм у довір'ї, скільки шукати пояснення цьому явищу.

СЦІПІОН: Я хотів би, щоб тут був і наш Панетій! Адже він схильний вельми докладно вивчати, крім інших питань, ще й ці небесні явища. Але я, Тубероне, розповім відверто все, що думаю: у цьому питанні я не зовсім згоден із нашим другом, який твердить, що все те, про властивості чого ми можемо лише здогадуватися на основі припущень, він ніби очима бачить і ледве чи не торкає рукою. Тим більшу мудрість я схильний визнавати за Сократом, який відмовився від усякого прагнення осягнути все й оголосив, що питання, які стосуються явищ природи, або недосяжні для людського розуму, або не мають стосунку до життя людей.

16. ТУБЕРОН: Не розумію, Публію Африканський, чому нам кажуть, що Сократ взагалі відмовився міркувати про це і був схильний розглядати питання лише про життя і звичаї людей. Чи можемо ми послатися на більш авторитетне свідчення про нього, ніж Платонове? Адже в своїх книгах у багатьох місцях Сократ говорить про звичаї і доброчинства, однак намагається пов'язати з цими питаннями числа, геометрію, йдучи услід за Пітагором.

СЦІПІОН: Все, про що говориш, правда. Але ти, Тубероне, гадаю, чув, що Платон по смерті Сократа для набуття знань поспішив спершу до Єгипту, а потім до Італії і Сицилії, щоб ретельно вивчити відкриття Штагора; що він багато спілкувався з Архітом Тарентським і з Тімеєм Локрійським, роздобув записи Філолая і, оскільки в ті часи великою була слава Пітагора в цій країні, спілкувався з його учнями і присвятив себе цьому заняттю. А позаяк він глибоко шанував Сократа і хотів приписати йому все, то й поєднував у собі Сократову чарівність мови та міркувань із властивою Пітагору затемненістю і його добре відомою глибиною в багатьох галузях знань.

XI. 17. Мовлячи це, Спіціон раптом побачив, що до них іде Луцій Фурій. Привітавшись по-дружньому, взяв його за руку і дав місце на своєму ложі. А коли надійшов ще й Публій Рутилій, який передав нам цю бесіду, Сціпіон привітав і його і запропонував сісти поруч з Тубероном.

ФУРІЙ: Що ви тут обмірковуєте? Невже мій прихід перервав цікаву бесіду?

Та ні, [сказав] Публій Африканський. Бо ти ретельно вивчаєш питання, які Туберон лише нещодавно почав вивчати. Наш друг Рутилій також під стінами Нуманції не раз мав розмову зі мною про подібні речі.

Про що ж була мова? - запитав Філ.

СЦІПІОН: Про ці два сонця. Я дуже хотів би, Філе, почути твої міркування про них.

XII. 18. Щойно Сціпіон сказав це, молодий раб сповістив, що сюди прямує Лелій, який вже вийшов з дому. Тоді Сціпіон, взувши черевики і одягнувши верхнє убрання(21), вийшов з ліжниці і, походивши певний час по портику, привітав Лелія та його супутників, що саме надійшли: Спурія Мумія (якого він дуже любив), Гая Фанія і Квінта Сцеволу, зятів Лелія - освічених молодих людей у віці квесторіїв. Привітавшись з усіма ними, Сціпіон рушив назад по портику і повів Лелія поруч з собою. Бо в їхній дружбі дотримувалося своєрідне правило: в походах Лелій як бога шанував Публія Африканського за його виняткову ратну славу, а вдома Сціпіон, у свою чергу, наче батька шанував Лелія, старшого віком. Потім, після того як трохи поспілкувалися (при цьому Сціпіон зазнав величезної радості від їхнього приходу), їм захотілося о цій зимовій порі посидіти на моріжку, під яскравим сонцем. Та коли вони вже збиралися це зробити, до них наблизився Маній Манілій, обізнаний чоловік, до якого всі вони ставилися з великою прихильністю та любов'ю. Сціпіон та інші зустріли його дружніми вітаннями, і він сів біля Лелія.

XIII. 19. ФІЛ: Не бачу причини, чому нам через прихід друзів треба шукати іншу тему для бесіди. Гадаю, що слід обговорити це питання ретельніше і висловити щось гідне їхньої уваги.

ЛЕЛІЙ: Що саме ви обговорювали, точніше, про що була бесіда, яку ми перервали?

ФІЛ: Сціпіон запитав мене, якої я думки про те, що було видно два сонця,- про це тільки й говорять. 

ЛЕЛІЙ: Хіба, Філе, ми вивчили вже все, що стосується наших домашніх справ і держави, і тому хочемо знати, що відбувається на небі?

ФІЛ: Невже ти вважаєш, що нам не цікаво знати, що коїться в домі, яким є не простір, обмежений нашими стінами, а весь цей світ, даний нам богами як житло і спільна з ними вітчизна? (22) Тим більше що, коли ми не будемо знати всього цього, ми виявимося необізнаними в багатьох інших важливих питаннях. Але ж мене та й тебе самого, клянуся Гераклом, Лелію, і всіх, що жадають мудрості, тішить саме пізнання і розгляд.

20. ЛЕЛІЙ: Я не проти цього, тим більше що тепер дні у нас святкові. Але можемо ми ще щось почути чи прийшли надто пізно?

ФІЛ: Поки що ми нічого не обговорили, і тому (доки не починали) охоче дам тобі, Лелію, можливість висловити свою думку.

ЛЕЛІЙ: Краще послухаємо тебе, якщо тільки Манілій не вважатиме за потрібне скласти інтердикт стосовно двох сонців. Хай обоє володіють небом за тим правом, за яким кожне має володіти.

МАНІЛІЙ: А ти, Лелію, не перестаєш знущатися над тією наукою, в якій, по-перше, сам переважаєш інших, і без якої, по-друге, ніхто не може знати, що належить йому, а що чуже? Але про це - трохи пізніше. Тепер же послухаємо Філа, якого, бачу, питають про речі більш важливі, ніж ті, про які радяться зі мною чи з Публієм Муцієм.

XIV. 21. ФІЛ: Я не скажу вам нічого нового - або вигаданого, або відкритого мною самим. Адже я пам'ятаю, як Гай Сульпіцій Гал, вельми вчена людина (як ви знаєте), коли зайшла мова про таке саме явище а він випадково був у домі Марка Марцела (який разом з ним колись був консулом), велів принести сферу, яку дід Марка Марцела, підкоривши Сиракузи, вивіз із того вельми багатого і розкішного міста, при цьому не взявши звідти до свого дому жодного іншого предмета із такої великої воєнної здобичі. Хоч я дуже часто чув оповіді про цю сферу, бо з нею було пов'язане славне ім'я Архімеда, сама вона не дуже подобалася мені. Гарнішою та відомішою в народі була інша сфера, створена тим самим Архімедом, яку той же Марцел віддав до храму Доблесті (23). 22. Та коли Гал почав з великим знанням справи пояснювати нам будову цього приладу, я дійшов висновку, що сицилієць мав талант більший, ніж може мати звичайна людина. Бо Гал сказав, що та друга, суцільна сфера без порожнеч була винайдена давно і що таку сферу вперше виточив Талес Мілетський, а потім Евдокс Кнідський (за його словами, учень Платона) накреслив на ній розташування сузір'їв і зірок на небі. Всю будову сфери та розташування світил на ній, взяте у Евдокса, оспівав у віршах через багато років Арат, керуючись не знаннями астрології, а, так би мовити, поетичним талантом. Але,- сказав Гал,- така сфера, на якій були б відбиті рухи сонця, місяця та п'яти зірок, званих мандрівними і блукаючими(24), не могла бути створена у вигляді суцільного тіла. Винахід Архімеда дивовижний саме тим, що він придумав, яким чином при неоднакових рухах під час одного оберту зберегти неоднакові й різні шляхи. Коли Гал приводив цю сферу в рух, ставалося так, що на цій кулі із бронзи місяць змінював сонце протягом стількох же обертів, за скільки днів він змінював його на самому небі, внаслідок чого і на [небі] сфери відбувалося таке ж затемнення сонця, і місяць вступав до тієї ж міти, де була тінь землі, коли сонце із зони [...]

XV. 23. СЦІПІОН: ...оскільки я і сам шанував цю людину, і знав, що батько мій Павло особливо поважав та любив його. Пам'ятаю, за моєї ранньої юності, коли мій батько, на той час консул, перебував у Македонії, і ми стояли табором, наше військо було охоплене забобонним страхом внаслідок того, що серед ясної ночі яскравий і повний місяць раптом потьмянів. Тоді Гал, що був нашим легатом (приблизно за рік до того, як його обрали консулом), не завагався на другий день привселюдно оголосити, що це аж ніяк не було знаменням і відбулося, і завжди буде відбуватися через певні проміжки часу - тоді, коли сонце виявиться в такому місці, що його світло не зможе досягнути місяця.

Саме так, - запитав Туберон,- він зміг пояснити це, можна сказати, неукам і перед неосвіченими наважився виступити з такою мовою?

СЦІПІОН: Так, і він зробив це з [великою користю для нашого війська] [...]

24. ...і це не було [ні] зухвалим хизуванням, ні словами, недоречними для людини, що займає найвище становище. Адже він досягнув великого успіху, примусивши занепокоєних людей відкинути марні забобони і страх.

XVI. 25. Щось подібне, за переказом, відбулося і під час тієї вельми великої війни(25), яку атенці й лакедемонці вели між собою, напружуючи всі свої сили. Знаменитий Перікл, перший у своїй державі за авторитетом, красномовністю та мудрістю, коли сонце померкло й раптово настала пітьма, а атенців охопив жах, буцімто пояснив співгромадянам те, про що сам довідався від Анаксагора (чиїм учнем він був): що це трапляється в певний час і неодмінно кожного разу, коли весь місяць закриває нам сонячний диск. Хоч це буває так не завжди при повному місяці, але можливе лише тоді, коли він уповні. Розглянувши і пояснивши це питання, він позбавив людей страху, що охопив був їх. То було незвичайне й водночас дивовижне пояснення: що затемнення сонця відбувається внаслідок проміжного розташування місяця. Це, як кажуть, першим збагнув Талес Мілетський. Тож зрозуміло, що його не обминув увагою наш Еній, який пише, що на триста п'ятдесятому році після заснування Рима (26)

В нони червневі удень місяць лик сонця закрив*.

*Тут і далі вірші переклав В. Литвинов. 

І в цьому питанні досягнуто такої точності обрахувань, що, починаючи з дня, вказаного Енієм і записаного у «Великих аналах»(27), було вирахувано час попередніх затемнень сонця, аж від того, яке у квінтільські нони сталося за царювання Ромула. Серед цього мороку природа, щоправда, викрала Ромула з тим, щоб він закінчив своє людське існування. Однак доблесть, кажуть, вознесла його на небо (28).

XVII. 26. ТУБЕРОН: Чи не правда, Публію Африканський, йдеться про те, стосовно чого у тебе недавно була інша думка? [...]

СЦІПІОН: ...те, що можуть бачити інші. Але що може вважати великим в людських справах той, хто оглянув царства богів; або ж тривалим - той, хто пізнав вічне; або ж преславним той, хто побачив, яка мала земля,- передусім земля в цілому, а потім і та її частина, яку населяють люди? Ми, що утвердилися на незначній її частині, хоч і цілком невідомі більшості племен, сподіваємося, що ім'я наше повинно линути і ширитись по землі далеко. Ані поля, ані будівлі, ані худобу, ані незліченні запаси срібла й золота не слід ні вважати, ні називати багатством, оскільки вигода від них здається нікчемною, користь - малою, права власності - ненадійними. До того ж часто всім цим безмежним набутком володіють найдурніші люди. 27. Але якою щасливою треба вважати людину, якій одній справді дозволено не на основі квіритського права, а на основі права мудрих домагатись цього як своєї власності! І до того ж керуючись не громадянським обов'язком (29), а спільним для всіх природним законом, який забороняє, щоб якась річ належала комусь, крім тих, що вміють з нею поводитись і нею користуватися. Якою щасливою треба вважати людину, котра гадає, що імперій і наші консульські повноваження треба брати при необхідності, а не бажанні; що їх треба домагатися задля виконання обов'язку, а не заради винагород або слави; одне слово - людину, яка може сказати про себе те само, що, як пише Катон, говорив мій дід Публій Африканський. А він казав, що ніколи не робить більше, ніж тоді, коли нічого не робить, і ніколи не буває менше сам, ніж коли він один. 28. А й справді, хто повірить, що Діонісій, який з величезним зусиллям відняв у своїх громадян свободу, досягнув чогось більшого, ніж його співгромадянин Архімед, який виготовив цю саму, уже згадувану нами сферу, коли Архімед, здавалося би, нічого не робить? А хто ж є більш самотнім: чи той, хто на форумі, серед натовпу перебуваючи, не має з ким поговорити, чи той, хто веде бесіду сам із собою або немовби присутній на зборах вельми вчених людей, насолоджуючись їхніми відкриттями і творами? Справді, чи може бути хтось багатшим, ніж людина, що не відчуває нестатку ні в чому, чого вимагає її природа? Або могутнішим, ніж людина, що досягає всього того, до чого прагне; або щасливішим, ніж людина, що позбавлена всяких душевних хвилювань; або щасливішим, ніж той, хто володіє лише таким майном, яке він, як мовиться, може понести з собою навіть після корабельної аварії? І якому імперію, якій магістратурі, якій царській владі можна надати перевагу перед становищем, коли людина з презирством ставиться до всього людського і не помишляє ні про що, крім вічного і божественного, вважаючи це ціннішим, ніж мудрість. Переконаний в тому, що, хоч інші і називаються людьми, але люди - лише ті, чий розум удосконалений знаннями, властивими освіченій людині. 29. Таким чином, відомі слова Платона (а можливо, це сказав і хтось інший) видаються мені вельми вдалими. Коли буря винесла його із відкритого моря до берегів невідомої йому країни й викинула на порожній берег, то він, у той час як його супутники були охоплені страхом, не знаючи, куди потрапили, виявив, кажуть, якісь накреслені на піску геометричні фігури. Помітивши їх, він вигукнув, що супутники можуть бути спокійними, оскільки він бачить ознаки присутності людей. Він, очевидно, побачив їх у наявності не посівів, а ознак вченості. Ось чому, Тубероне, мені були завжди до вподоби і вченість, і освічені люди, і твої заняття.

XVIII. 30. ЛЕЛІЙ: Я, Сціпіоне, не наважуюсь у відповідь на це сказати, що ти, або Філ, або Манілій в такій мірі [...]

[ЛЕЛІЙ]: ...до роду його батька належав наш відомий друг, гідний наслідування.

Рідкісний розум і досвід у справах - таким був Секст Елій.

Адже людиною рідкісного розуму і досвідченим у справах Еній назвав його не тому, що [Секст Елій] шукав того, чого ніколи не міг би знайти, але тому, що він давав відповіді, які позбавляли тих, хто його питав, турбот і скрути. А коли [Секст Елій] засуджував заняття Гала, то у нього на вустах були відомі слова Ахіла із «Іфігенії»(31):

Знаки астрологічні, що в небесах, прагне збагнуть Йовіс. 

Сходять разом із ним Скорпіон, Коза та інші також звірі. 

Що біля ніг - не бачимо, а в небо задивляємось.

Однак цей самий муж (якого я довго й охоче слухав) говорив, що відомий Зет у Пакувія ставився до вченості надто вороже. Йому більше був до вподоби Неоптолем у Енія, який говорив, що «філософувати він хоче, але не дуже багато. Бо це йому взагалі не подобається». Тож хоч учення греків так подобаються вам, існують і інші, простіші й доступніші всім, і ми можемо вживати їх або в своєму приватному житті, або з користю для держави. А ваші науки, якщо вони чогось і варті, то лише з того погляду, що вони дещо загострюють і немовби відточують розум юнаків, аби їм було легше вивчати важливіші питання.

XIX. 31. ТУБЕРОН: Не заперечую, Лелію, однак хотів би знати, що ти вважаєш важливішим.

ЛЕЛІЙ: Скажу про це, клянуся Гераклом, і ти, певно, мною погордуєш, оскільки саме ти запитав Сціпіона про ці небесні з'яви. Я ж вважав би, що більше слід вивчати те, що, як нам здається, перебуває перед нашими очима. І справді, чому онук Луція Павла, що народився у вельми знатній родині (32) і в нашій вельми славній державі, (в присутності цього ось свого дядька) питає, яким чином було видно два сонця, але не питає, чому в одній державі існує два сенати і, можна сказати, два народи? Бо, як ви бачите, смерть Тіберія Гракха (і ще раніше його вчинки як трибуна) розділили єдиний народ на дві частини. А огудники й заздрісники Сціпіона після того, як цьому поклали початок Публій Крас і Аній Клавдій (навіть після їхньої смерті), підтримують в однієї частини сенату незгоду з нами, причому цим керують Метел і Публій Муцій. А цій ось людині(33), яка одна спроможна все залагодити, вони, піднявши союзників(34) і латинян, порушивши союзні договори, не дозволяють надавати державі допомогу; тоді як бунтівні тріумвіри(35) з дня в день задумують перевороти, а чесні мужі перебувають в сум'ятті через небезпечні події. 32. Тому якщо ви, юнаки, послухаєте мене, то не станете боятися другого сонця. Бо воно або не може існувати, або, коли навіть існує (якщо вже його бачили), то хай лиш не буде шкідливим для людей. Ми не в змозі пізнати це, якщо навіть набудемо найбільших знань. Та й завдяки цим знанням не зможемо стати ні кращими, ні щасливішими. Але те, щоб у нас були один сенат і єдиний народ(36), можна зробити. І дуже прикро, що цього нема. А що цього і справді нема, знаємо; і розуміємо, що, досягнувши єдності, зможемо жити краще і щасливіше.

XX. 33. МУЦІЙ: Що ж ми, на твою думку, Лелію, повинні вивчити, щоб могли робити саме те, чого від нас вимагаєш?

ЛЕЛІЙ: Такі науки, які можуть зробити нас корисними державі. Бо це, на мою думку, найславніше завдання мудрості і найвеличніший вияв доблесті та її обов'язок. Тому для того, щоб ми ці святкові дні присвятили бесідам, вельми корисним для держави, попросимо Сціпіона розтлумачити, який державний устрій він вважає найкращим. Потім розглянемо й інші питання. Обміркувавши їх, ми, сподіваємось, поступово дійдемо до нинішнього стану речей і розберемо сутність того, що нам слід розглянути.

XXI. 34. Коли Філ, Манілій і Мумій, це повністю схваливши, [...] Не існує зразка, з яким ми захотіли б порівняти державу (Діомед).

...тому опустись, будь ласка, у своїй мові з неба і звернись до цих, більш близьких речей (Ноній, 85, 19).

[ЛЕЛІЙ]: ..я забажав цього не тільки тому, що було б розумно, якби про державу говорила найперша в ній людина, але також тому, що ти, як пригадую, дуже часто міркував про це з Панетієм у присутності Полібія (а обидва ці греки були, певно, найобізнані-шими в питаннях державного ладу), і ти наводив багато міркувань і вчив, що найкращим є державний лад, який залишили нам предки. Оскільки ти підготовлений до такого міркування краще за нас, то ти (скажу це й від імені присутніх), виклавши нам свою думку про державу, зобов'яжеш усіх нас.

XXII. 35. СЦІПІОН: Далебі, не можу не сказати, що я ні до яких інших розмірковувань не вдаюсь так ревно й охоче, як саме до цих, про які ти, Лелію, говориш. І тому, коли я бачу, що всякий видатний майстер своєї справи спрямовує всі свої думки, помисли і турботи лише на те, щоб краще оволодіти саме нею, то, позаяк мої батьки і предки лишили мені одне це заняття - турботи про державу й управління (37), чи не доведеться мені визнати, що я менш діяльний, ніж будь-який майстер, якщо до найбільшого мистецтва докладу менше праці, ніж та праця, яку майстри докладають до найменших мистецтв? 36. Але я не задоволений творами з цього питання, які нам полишили найвидатніші і наймудріші люди Греції, і не наважуюсь ставити свої погляди вище їхніх поглядів. Тому прошу вас слухати мене як людину, якій не зовсім чуже вчення греків і яка не надає їм переваги над нашими у цьому питанні. Я один з тих, що носять тогу (38), який одержав завдяки турботам батька вельми широку освіту і вже в молодості запалився бажанням до навчання, але вигострив свій розум набагато більше завдяки своїй діяльності та настановам, які одержав удома, ніж завдяки наукам.

XXIII. 37. ФІЛ: Клянуся Гераклом, я не сумніваюсь, що тебе, Сціпіоне, ніхто розумом не переважив. Досвідом своїм у найважливіших справах держави ти вищий за всіх. Якій праці ти себе завжди присвячував, ми знаємо. Тому, якщо ти (за твоїми ж словами) спрямував також і помисли свої на цю науку, подібну до мистецтва, то я глибоко вдячний Лелію. Бо сподіваюсь, що сказане тобою буде для нас набагато корисніше, ніж усе, написане греками.

СЦІПІОН: Далебі, ти покладаєш на мої слова величезну надію - вельми важкий тягар для кожного, хто буде говорити про важливі речі.

ФІЛ: Хоч ми і покладаємо великі надії, ти їх все одно, за звичкою, перевершиш. І нема підстав хвилюватися, що тобі, коли станеш міркувати про державу, не вистачить красномовства.

XXIV. 38. СЦІПІОН: Виконаю ваше бажання як зможу. І почну розмірковувати, дотримуючись правила, яким, гадаю, слід керуватися при обговоренні всіх предметів, коли бажаємо уникнути помилки: якщо з назвою предмета дослідження всі згодні, тоді треба розтлумачити, що саме позначають цією назвою. Коли ж і про це домовлено, тоді можна розпочинати бесіду. Бо ніколи не зрозумієш суті обговорюваного предмета, якщо спочатку не збагнеш, що він собою являє. Тому, оскільки ми досліджуємо питання про державу, розглянемо спочатку, що власне являє собою те, що ми досліджуємо.

Коли Лелій це схвалив, Публій Африканський сказав: 

Але я, розмірковуючи про предмет, такий знаменитий і такий відомий, не буду звертатися до тих джерел, з яких у подібних питаннях звичайно виходять вчені люди. І не буду починати вже з першої зустрічі між чоловіком і жінкою, а [як то кажуть] потім говорити про продовження роду і щоразу визначати сутність предмета й те, в який спосіб можна позначити його окремі властивості. А оскільки я говорю перед людьми освіченими, які вершили зі славою важливі справи держави - на війні і вдома,- то я докладу зусиль, аби моя бесіда була не менш зрозумілою, ніж той предмет, про який я розмірковую. Адже я не брав на себе завдання докладно викласти все до кінця, як це робить шкільний учитель; і не обіцяю, що в цій бесіді не буде пропущена жодна дрібниця.

ЛЕЛІЙ: Я чекаю саме такого викладу, який ти обіцяєш.

XXV. 39. СЦІПІОН: Отож держава є власністю народу (39), а народ не будь-яке зібрання людей, що якимось чином згромадилися, а зібрання багатьох людей, пов'язаних між собою згодою в питаннях права та спільністю інтересів. Першою причиною для такого зібрання людей є не стільки їхня слабкість (40), скільки вроджена, так би мовити, потреба жити разом (41). Бо людина не схильна до усамітненого існування і самотнього блукання, але створена для того, щоб навіть при рясоті всього необхідного не [віддалятися від подібних собі]. [...]

<І щоб сама природа до цього не лише закликала, але також і примушувала. (Ноній).>

40. ...Вбачали не єдину причину для закладання міста. Одні говорять, що люди, які напочатку з'явилися на землі, блукаючи по лісах і полях (бо не були пов'язані один з одним ні мовою, ні правом і користувалися гілками і травою як ложем, а печерами і ямами - як помешканнями), ставали здобиччю диких звірів та сильніших тварин. Потім ті люди, які врятувалися (коли одержали поранення і бачили, як їхні родичі були розтерзані звірами), приєдналися (зрозумівши небезпеку, що їм загрожувала) до інших людей і благали їх про захист. Спочатку спілкувалися знаками, потім почали робити перші спроби говорити. Пізніше, даючи назви тим чи іншим окремим речам, потроху вдосконалювали мову. Але, побачивши, що навіть разом не захиститися від диких звірів, люди почали будувати міста, аби забезпечити собі спокій уночі й уникнути нападу диких звірів, не вступаючи з ними в сутичку. Деяким людям це пояснення видалось безглуздим (а воно таким і було), і вони говорили, що причиною об'єднання став не страх бути розтерзаними дикими звірами, але швидше сама людська природа; і що об'єдналися вони тому, що людська природа уникає самотності і прагне до спілкування і союзу. (Лактанцій).

Що таке держава, як не власність народу? Відтак, власність спільна, власність, в кожному разі, громадянської общини. Але що таке громадянська община, як не гурт людей, пов'язаних згодою? У [римських авторів] можна прочитати:

Невдовзі гурт людей, що розсіялися по землі і блукали по ній, завдяки згоді перетворився на громадянську общину. (Августин).

XXVI. 41. ...[Бо, якби не було у людини], так би мовити, насіння [справедливості], не виникло б ні інших чеснот, ні, власне, самої держави. Отож ці об'єднання людей, що утворилися з причини, про яку я вже говорив, передусім вибрали для себе в певній місцевості ділянку землі, щоб жити на ній. Використавши природний захист та обгородивши її ще й штучно, вони назвали таку сукупність жител укріпленням, або містом, влаштували там святилища та громадські місця.

Отож усякий народ, що являє собою таке об'єднання багатьох людей, яке я описав, всяка громадянська община, що є народним установленням, всяка держава, яка, як я сказав, є народним набутком, повинні, щоб бути довговічними, управлятися, так би мовити, радою, а ця рада повинна виходити передусім із тієї причини, яка породила громадянську общину. 42. Далі, владу слід доручити або одній людині, або кільком обраним, або ж правління повинен брати на себе гурт людей, тобто всі громадяни. І ось, коли верховна влада перебуває в руках однієї людини, ми називаємо її царем, а такий державний устрій - царською владою. Коли вона перебуває в руках у виборних, то кажуть, що ця громадянська община управляється волею оптиматів. Народною ж (адже її так і називають) є така община, в якій усе перебуває в руках народу(42). І кожний з трьох видів держави, якщо тільки зберігається той зв'язок, який уперше міцно об'єднав людей завдяки їхній спільній участі у створенні держави (щоправда, недосконалий і, на мою думку, не найкращий), є стерпним. Хоча один з них може бути кращий за інший. Бо становище і справедливого та мудрого царя, і обраних, тобто перших громадян, і навіть народу (щоправда, останнє менш за все заслуговує схвалення) все ж, якщо тільки цьому не заважають несправедливі вчинки або пристрасті, напевно, може бути цілком міцним.

XXVII. 43. Але при царській владі всі інші [люди] зовсім усунені від спільного для всіх законодавства і прийняття рішень. Також і при правлінні оптиматів народ навряд чи може користуватися свободою, тому що позбавлений будь-якої влади та участі у спільних нарадах. А коли все вершиться з волі народу, то, хоч би якою справедливою та помірною була [влада], сама рівність ця все ж несправедлива, тому що при ній нема щаблів [у суспільному становищі]. Тому, хоча знаменитий перс Кір і був найсправедливішим та наймудрішим царем, до такого «набутку народу» (а це, як я вже говорив, і є державою), напевно, таки не слід було особливо прагнути, оскільки державою правила воля і примха однієї людини. Якщо масілійцями, клієнтами нашими, з найбільшою справедливістю

правлять виборні і до того ж перші громадяни, то таке становище [того] народу певною мірою подібне до рабства. Якщо атенці, усунувши у свій час ареопаг, вершили всі справи лише на основі постанов та рішень народу, то (оскільки у них не було певних щаблів гідності [суспільного становища]) їхня община не могла зберегти свого блиску.

XXVIII. 44. І я кажу це про три види державного ладу, якщо вони не спотворені і не змішані один з другим, а зберігають властиві кожному з них риси. Передусім, кожний з цих видів державного устрою має вади, про які я вже згадував. Далі - кожному притаманні й інші згубні вади. Бо з названих видів державного ладу нема жодного, який би не вів по крутому і слизькому шляху до того чи того нещастя. Адже у згаданому мною царі, стерпному і, якщо хочете, гідному любові,- Кірі, приховується (оскільки він вільний змінювати свої наміри) всім відомий найжорстокіший Фаларід, за зразком правління якого самовладдя сповзає вниз по спадному шляху, і до того ж легко. До знаменитого управління державою, яке здійснювалося в Масілії малим числом перших людей, близько стоїть змова кліки тридцяти мужів, які колись правили в Атенах (43). Чого варте повновладдя атенського народу, коли воно перетворилося на шаленство та сваволю натовпу, виявилося згубним, ...[показали наступні події] [...]

XXIX. 45. [...] ...[державний лад] найгірший, і з цієї [форми правління], звичайно, виникає або правління оптиматів, або тиранічні кліки, або царське, або (навіть вельми часто) народне, і знов-таки з нього - один із видів правління, згаданих мною раніше, і дивовижна буває круговерть змін і чергувань подій у державі (44). Якщо знати їх - справа мудрого, то передбачити їхню загрозу, перебуваючи біля керма держави, спрямовуючи її рух і утримуючи її у своїй владі,- справа, так би мовити, великого громадянина і, либонь, богами натхненого мужа. Тому я і вважаю, що заслуговує найбільшого схвалення, так би мовити, четвертий вид державного ладу, оскільки він утворений шляхом рівномірного поєднання трьох видів, названих мною раніше.

XXX. 46. ЛЕЛІЙ: Я знаю, Публію Африканський, що це тобі до вподоби! Я часто чув про це від тебе. І все ж, якщо тобі не важко, я хотів би почути, який із трьох видів державного ладу ти вважаєш найкращим. Адже буде корисним для розуміння... [...]

XXXI. 47. [СЦІПІОН]: ...і кожна держава така, які вдача і воля того, хто нею править. Тому лише в такій державі, де влада народу найбільша, може бути свобода. Адже приємніше за неї немає нічого. Але тільки якщо вона не рівна для всіх, тоді вона є свободою. Бо як вона може бути рівною [для всіх] (вже не кажу - за царської влади) там, де рабство навіть не приховане і не викликає сумнівів; навіть в таких державах, де на словах вільні всі? [Громадяни], щоправда, подають голоси, надають імперій і магістратури; по черзі обходять їх, домагаючись обрання(45), вносять пропозиції. Але ж вони дають те, що повинні були б давати навіть усупереч своєму бажанню. І вони самі не мають того, чого від них домагаються інші. Адже вони позбавлені імперією, права участі в раді у справах держави (46), права участі в судах, де засідають обрані судді(47), позбавлені всього того, що залежить від давності і грошей. А серед вільного народу, як, наприклад, родосці (48) або атенці (49), нема громадянина, який «[сам не міг би зайняти становища, яке він надає іншим]» [...]

XXXII. 48. ...коли в народі був один або кілька багатших і могутніших з людей, тоді - кажуть вони (50),- через їхню зарозумілість та пиху й створювалося назване вище становище, оскільки боягузи і слабкі люди поступалися багатим і схилялися перед їхнім свавіллям. Але якщо народ зберігає свої права, то, кажуть вони, це найкращий стан, сама свобода, саме благоденство, бо він - пан над законами, над правосуддям, над справами війни і миру, над союзними угодами, над правами кожного громадянина й над його майном (51). На їхню думку, тільки такий лад і називається з повним правом державою, тобто справою народу. Тому, за їхніми словами, «справою народу» він звично звільняється від панування царів і «батьків», але не буває, щоб вільні народи шукали для себе царів або влади і могутності оптиматів. 49. І справді, кажуть вони, у зв'язку зі згубними наслідками, пов'язаними з непогамовністю народу, не слід відкидати взагалі всього цього виду свободи для народу. Нема нічого незміннішого й міцнішого, ніж народ, який у всьому зважає на свою безпеку і свободу. Однак найлегше цієї згоди досягнути в такій державі, де всім корисне одне й те ж. Через розмай інтересів, коли одному подобається одне, а другому інше, виникають чвари. Тому, коли владу захоплювали «батьки», державний лад ніколи не був міцним. Але ще менше буває так за царської влади, коли, за твердженням Енія:

Ані вірності немає, ні священної спільноти.

Тому, якщо закон є сполучною ланкою громадянського суспільства(52), а право, встановлене законом, однакове для всіх, на якому праві може триматися товариство громадян, коли їхній стан неоднаковий? І справді, якщо люди не згодні зрівняти майно, якщо розум усіх людей не може бути однаковий, то, у кожному разі, права громадян однієї й тієї ж держави повинні бути однаковими. Та й що таке держава, як не спільний правопорядок?.. [...]

XXXIII. 50. [...] ...А інші держави, на їхню думку, не слід називати так, як вони самі бажають називатися. І справді, чому мені називати царем (за іменем Юпітера Всеблагого) людину, що жадає влади та виняткового імперія і владарює над народом і пригнічує його, а не називати її тираном? (53) Адже й тиран може бути милосердним такою ж мірою, якою цар нестерпним, тому для народів має значення лише одне: чи у милостивого владаря вони в рабстві, чи у суворого. Але не бути в рабстві зовсім вони не можуть. Яким же чином славетному Лакедемону в ті часи, коли його державний лад вважався зразковим, вдавалося мати добрих і справедливих царів, якщо доводилося мати царем усякого, хто тільки походив з царського роду? (54) Далі, хто став би терпіти оптиматів, які присвоїли собі цю назву не за згодою народу, а на своїх власних зібраннях? Справді, на якій підставі людину визнають «найкращою» (55)? Зважаючи на освіту, потяг до наук, прагнення? Я чую, коли... (Ноній).

XXXIV. 51. Якщо [держава] буде керуватися випадковістю, вона загине так само швидко, як загине судно, якщо біля стерна стане керманич, призначений за жеребом із числа тих, що пливуть на ньому(56). Тому, коли вільний народ вибере людей, щоб довірити їм себе,- а вибере він, якщо тільки піклується про своє благо, лише найкращих людей,- то благо держави, безумовно, буде вручене мудрості найкращих людей- тим більше, що сама природа влаштувала так, що не тільки люди, які переважають інших доблестю й мужністю, повинні верховодити над слабкішими, але й ці останні охоче підкоряються першим.

Одначе цей найкращий державний лад, за їхніми словами, був повалений внаслідок того, що змінилися поняття у людей, які позбавлені доблесті (бо вона - доля небагатьох, та мало хто бачить і оцінює її) і гадають, що багаті й заможні люди, а також люди знатного походження - найкращі. Коли, внаслідок цього помилкового погляду простолюду, державою починає правити багатство кількох (57), а не доблесть, то оті перші люди тримаються зубами за цю назву - оптимати, але насправді не заслуговують її. Тому що багатство, знатність, впливовість - при відсутності мудрості та вміння жити й повелівати іншими людьми - призводять лише до безчестя і чванливих гордощів, і нема потворнішої форми правління, ніж та, при якій найбагатші люди вважаються найкращими. 52. А що може бути прекрасніше від становища, коли державою править доблесть? Коли той, хто повеліває іншими, сам не перебуває в рабстві жодної з пристрастей? Коли він перейнявся всім тим, до чого привчає і закликає громадян, і не нав'язує народові законів, яким не буде підкорятися сам, але своє власне життя подає своїм співгромадянам як закон? І якби така людина одна могла достатньою мірою досягнути всього, то не було б потреби у великій кількості правителів. Звичайно, якби всі спільно були у змозі бачити найкраще і бути згідними стосовно нього, то ніхто не прагнув би мати виборних правителів. Але саме труднощі прийняття рішень і призвели до переходу влади від царя до більшого числа людей, а омана і безтям народу - до її переходу від натовпу до небагатьох. Саме за таких умов, між слабкістю сил однієї людини і безтямом багатьох, оптимати і зайняли середнє становище, що є найпомірнішою формою правління. Коли вони правлять державою, то, природно, народи розкошують, вільні від усяких клопотів і роздумів, доручивши дбати про свій спокій іншим, які повинні про нього турбуватися і не давати народу приводу думати, що ті байдужі до його інтересів. 53. Бо рівноправ'я, до якого так прив'язані вільні народи, не може дотримуватися. Бо самі народи, хоч вони й вільні і на них нема кайданів, накладають багато повноважень здебільшого на можних людей, і в їхньому середовищі відбувається загальний відбір, що стосується і самих людей, і їхнього суспільного становища. І тому ця так звана рівність вкрай несправедлива. І справді, коли людям, що займають найвище, і людям, що займають найнижче становище,- а вони неодмінно бувають серед кожного народу,- виявляється однакова шана, то сама рівність вищою мірою несправедлива. У державах, де правлять найкращі люди, цього статися не може. Саме цей чи дещо подібний йому вид державного ладу вихваляють, Лелію, ті люди, які мають звичку сперечатися.

XXXV. 54. ЛЕЛІЙ: А ти, Сціпіоне? Який зі згаданих тобою трьох видів державного ладу тобі найбільше до вподоби?

СЦІПІОН: Ти маєш усі підстави питати, який із трьох видів державного ладу найбільше схвалюю я. Бо жодного з них самого по собі, взятого окремо, я не схвалюю і ставлю вище за кожен із них те, що ніби сплавлено з них усіх, разом узятих. Але якби довелося вибрати якийсь один лад у чистому вигляді, то я схвалив би царську владу [і поставив би на перше місце]. Передусім тому, що ім'я царя для мене ніби ім'я батька, що піклується про співгромадян, як про власних дітей, і охороняє їх ретельніше, аніж [змушує до послуху. Тому заради користі і зручності хай] вас підтримує дбайливість одного найкращого та найвидатнішого мужа! 55. Та ось підводяться оптимати, щоб заявити, що вони роблять це саме краще, і сказати, що мудрості в багатьох буде більше, ніж в одному, а справедливість і чесність та сама. А народ, заглушуючи вас, кричить, що він не згоден слухатись ні одного, ні небагатьох, що навіть для звірів нема нічого солодшого за свободу і що її позбавлені всі ті, хто перебуває в рабстві, незалежно від того, чиї вони раби - царя чи оптиматів. Так ласкою своєю нас ваблять до себе царі, проникливістю - оптимати, свободою - народи. Тому при порівнянні важко вибрати, чого найбільше можна бажати.

ЛЕЛІЙ: Згоден. Але якщо ти не доведеш свого розгляду до кінця, нам навряд чи вдасться розібратися з рештою.

XXXVI. 56. СЦІПІОН: Отож піду за Аратом, який, починаючи розмірковувати про важливі справи, вважав за потрібне починати з Юпітера.

ЛЕЛІЙ: Чому з Юпітера? Краще сказати, яку схожість з віршами Арата має наша бесіда?

СЦІПІОН: Лише таку, що ми з повним правом можемо починати свою мову з того, кого одного і всі вчені, і всі невчені люди одностайно визнають царем усіх богів і людей.

Чому? - запитав Лелій.

СЦІПІОН: 3 якої ж іншої причини, як не тому, що це очевидно? Якщо перші в державах люди заради житейської користі примусили всіх вірити, що на небі є єдиний цар, який кивком голови може струснути весь Олімп, як говорить Гомер, і вважають його царем і батьком усіх, то існують авторитетні і численні (якщо тільки під численними можна розуміти всіх) свідки того, що народи погодились (очевидно, на підставі рішень перших людей) на тому, що краще за царя не буває нікого, оскільки, на їхню думку, всіма богами править також воля одного. Коли ж це, як нас учили, грунтується на хибній думці недосвідчених людей і схоже на легенди, то послухаймо спільних, так би мовити, вчителів освічених людей. Адже вони ніби вочевидь бачили те, що ми з трудом упізнаємо, коли про це чуємо.

Хто ж вони? - запитав Лелій.

СЦІПІОН: Ті, які, вивчаючи всю природу, зрозуміли, що всім цим світом править розум. [...]

57. Платон стоїть за монархію, говорячи, що існує єдиний бог, який створив і за своїм дивовижним задумом упорядкував світ. Арістотель, його учень, визнає існування єдиного розуму, що править світом. Антистен говорить про існування єдиного божества природи, яке править усім світом. Багато часу зайняв би розгляд усього того, що в минулому говорили про найвище божество Талес, чи то Пітагор, чи то Анаксимен, а пізніше стоїки, Клеант, і Хрисіп, і Зенон, <а з наших - Сенека, послідовник стоїків>, і сам Тулій: бо всі вони намагалися визначити, що є бог, і твердили, ніби він один править світом. Гермес, який за свої чесноти та знання багатьох мистецтв був названий тричі великим (і який переважив і філософів давністю науки), навіть у єгиптян шанувався як бог; і вони, визнаючи маєстат єдиного бога в численних похвалах, проголошували його володарем і батьком і т. д. <і що він не підкоряється природі, бо вся природа створена ним самим>. (Лактанцій).

XXXVII. 58. СЦІПІОН: ...Але, коли хочеш, Лелію, я назву тобі свідків не надто давніх і в жодному разі не варварів.

ЛЕЛІЙ: Саме цього я й хочу.

СЦІПІОН: Так от, чи знаєш ти, що відтоді, як наше місто існує без царів, минуло вже близько чотирьохсот років?

ЛЕЛІЙ: Направду менше (58).

СЦІПІОН: І що ж? Хіба ці чотириста років існування міста та громадянської общини - дуже довгий строк?

ЛЕЛІЙ: Ні, це ледве вік юності.

СЦІПІОН: Отож чотириста років тому в Римі був цар?

ЛЕЛІЙ: Так, і до того ж гордий (59).

СЦІПІОН: А до нього?

ЛЕЛІЙ: Найсправедливіший (60), а раніше [довгий ряд царів] аж до Ромула, який був царем за шістсот років до нашого часу.

СЦІПІОН: Отож навіть і він жив не дуже давно?

ЛЕЛІЙ: Зовсім ні: у цей час Греція вже почала старіти.

СЦІПІОН: Скажи, хіба Ромул був царем варварів?

ЛЕЛІЙ: Якщо, як твердять греки, всі люди - або греки, або варвари, то він, певно, був царем варварів. Якщо ж таку назву треба давати на основі звичаїв, а не на основі мови, то я не думаю, щоб греки були варварами меншою мірою, аніж римляни.

СЦІПІОН: Але ми, маючи на увазі предмет нашої бесіди, питаємо не про плем'я; ми питаємо про вроджений розум. Справді, якщо люди розумні і до того ж не в такі давні часи побажали мати царів, то я маю свідків не дуже давніх, не позбавлених освіченості і не диких.

XXXVIII. 59. ЛЕЛІЙ: Я бачу, що в тебе, Сціпіоне, досить багато свідчень очевидців, але на мене, як на доброго суддю, докази діють більше, аніж свідки.

СЦІПІОН: У такім разі, Лелію, ти сам скористайся доказами, які тобі дають твої відчуття.

ЛЕЛІЙ: Які відчуття?

СЦІПІОН: Коли тобі, можливо, здалося, що ти на когось розгніваний.

ЛЕЛІЙ: Так, це бувало частіше, ніж я хотів би.

СЦІПІОН: І що ж, коли ти у гніві, чи дозволяєш цьому гніву панувати над твоєю душею?

ЛЕЛІЙ: Ні, клянуся Гераклом, але я наслідую знаменитого Архіта Тарентського, який, коли приїхав до своєї садиби і побачив, що там все зроблено не так, як він велів, сказав управителю: «О нещасний, та я, я забив би тебе до смерті, якби не був у гніві».

60. СЦІПІОН: Чудово! Отож Архіт, мабуть, справедливо вважав гнів, так би мовити, заколотом душі, оскільки він не узгоджується з розумом, і хотів заспокоїти цей гнів розважливістю. Додай сюди жадобу, додай імперій, додай прагнення до слави, додай пристрасті - і ти зрозумієш, що, коли в душах людей буде царювати імперій, то це буде панування одного начала, тобто розважливості (адже це краща частина душі). А при пануванні розважливості нема місця ні для пристрастей, ні для гніву, ні для необдуманих вчинків.

ЛЕЛІЙ: Саме так.

СЦІПІОН: Отже, ти згоден з тим, щоб людський розум був у такому стані?

ЛЕЛІЙ: Цілком згоден.

СЦІПІОН: Таким чином, ти не був би задоволений, якби, після вигнання розважливості, пристрасті (а їм нема ліку) або напади гніву тримали у своїй владі все?

ЛЕЛІЙ: Так, це було б, гадаю, великим нещастям і для душі, і для людини з такою душею.

СЦШІОН: Отож ти згоден, щоб усі частини нашої душі перебували під царською владою і керувалися розважливістю?

ЛЕЛІЙ: Так, я згоден із цим.

СЦШІОН: У такім разі чому сумніваєшся, яку думку треба висловити про державу? Бо якщо вершити справами в ній буде доручено кільком особам, то, зрозуміло, вона не буде управлятися імперієм, який може бути лише один.

XXXIX. 61. ЛЕЛІЙ: Яка, скажи, будь ласка, різниця між одним [владарем] і кількома, якщо справедливість [в руках] кількох осіб?

СЦШІОН: Оскільки я зрозумів, Лелію, що мої свідки не справляють на тебе великого враження, то не перестану брати у свідки тебе самого, аби потвердити справедливість моїх слів.

Мене? - запитав Лелій.- Яким же чином?

СЦШІОН: А я помітив нещодавно, коли ми були у твоїй формійській садибі, як суворо ти казав своїй челяді (61) слухатись лише однієї людини.

ЛЕЛІЙ: Ясна річ,- управителя.

СЦІПІОН: Ну, а в [міському] будинку? Хіба кілька чоловік ведуть твої справи?

ЛЕЛІЙ: Ні, один.

СЦІПІОН: Далі, а хіба всім твоїм домом керує ще хто-небудь інший, окрім тебе?

ЛЕЛІЙ: Звісно, ні.

СЦІПІОН: Тоді чому ти не погоджуєшся на те саме у державних справах,- хіба зверхність окремих осіб, навіть якщо вони люди праведливі, і є найкращим державним ладом?

ЛЕЛІЙ: Ти змушуєш мене майже погодитись з тобою.

XL. 62. СЦІПІОН: Ти, Лелію, погодишся зі мною ще швидше, коли я, відкинувши порівняння, що доручити судно одному керманичу, а хворого - одному лікареві (якщо тільки обидва вони вправні у своєму мистецтві) правильніше, ніж доручити їх багатьом, перейду до важливіших питань.

ЛЕЛІЙ: До чого саме?

СЦІПІОН: Хіба ти сам не бачиш, що через нестерпну зарозумілість однієї людини - Тарквінія, саме ім'я царя стало ненависним для нашого народу?

Так, я це бачу,- сказав Лелій.

СЦІПІОН: У такім разі ти бачиш також і те, про що я в нашій подальшій бесіді маю намір сказати детальніше: після вигнання Тарквінія народ навіснів через те, що, так би мовити, геть не звик до свободи. Тоді відправили у вигнання невинних (62), тоді майно багатьох людей розкрали, тоді з'явилися консули з річними повноваженнями (63), тоді перед народом стали опускати лікторські пучки(64), тоді було введено провокацію з усіх справ, тоді з Риму втікав плебс (65) - коротше кажучи, тоді у більшості справ народ мав усю повноту влади.

63. ЛЕЛІЙ: Те, що ти говориш, відповідає дійсності.

Атож,- мовив Сціпіон,- таке буває в час миру і спокою. Адже, доки нема чого боятися, можна і сваволити, наприклад, при плаванні на судні, а часто і при легкій хворобі. Але ж і мореплавець, як тільки на морі раптом розбурхаються хвилі, і хворий, коли його стан погіршується, лише одну людину благають про допомогу. Так і наш народ у мирний час у себе вдома розпоряджається сам і навіть магістратам погрожує, відмовляє їм у послуху, чинить апеляцію, але під час війни кориться їм, як кориться царям (66). Бо почуття самозбереження сильніше від сваволі. А в час важчих воєн наші [громадяни] постановляли, щоб увесь імперій був у руках одного, навіть без колеги (67). Причому вже сама назва вказує на особливість його влади. Бо диктатор так називається тому, що його призначають, але в наших книгах(68), як ти знаєш, Лелію, його називають главою народу. Знаю,- відказав Лелій.

СЦІПІОН: Отже, ті давні мудро [чинили] ... [...] XLI. 64. ...саме коли народ втрачає справедливого царя, то «серцями надовго оволодіває туга по ньому», тобто, як говорить Еній, по смерті доброго царя

            ...поміж собою

Люди, зітхаючи, мовлять: о Ромуле, Ромуле славний! 

Стражем бога для вітчизни тебе спородили недаромі 

О наш родителю, батьку, о кров, народжена небом!

Тих, кого люди слухалися згідно з законом, вони називали не героями, не повелителями, нарешті, навіть не царями, а сторожами батьківщини, батьками, богами. І не без підстав. Бо так говорять вони далі:

Ти народ наш завів у краї, освітлені світлом.

Вони гадали, що справедливість царя дарувала їм життя, повагу, прикрасила їх. Такий самий настрій зберігся б і в їхніх нащадків, якби царі лишились такими надовше. Але ти бачиш, що через несправедливість одного з них (69) загинув увесь той вид державного ладу.

ЛЕЛІЙ: Так, я бачу це і прагну зрозуміти ці шляхи змін не лише в нашій державі, але й у всякій іншій.

XLII. 65. СЦІПІОН: Коли я висловлю свою думку про той вид державного ладу, який вважаю найкращим, мені взагалі доведеться поговорити докладніше і про зміни в державі,- хоча в такій державі вони, на мою думку, відбуватимуться аж ніяк не легко. Але при царському способі правління перша і найнеминучіша зміна така: коли цар починає бути несправедливим, цей державний лад негайно руйнується, а правитель стає тираном. Це найгірший вид державного ладу і в той же час близький до найкращого. Бо якщо його валять оптимати (що звичайно і трапляється), то держава одержує другий із названих трьох видів ладу. Це - вид, що уподібнюється царській владі, тобто складена із «батьків» рада верховників, що піклуються про благо народу (70). Якщо ж народ своєю рукою уб'є або прожене тирана, тоді він буває дещо заспокоєний лише доти, доки володіє своїми почуттями й розумом, радіє зі свого вчинку і хоче захистити ним же встановлений державний лад. Але, якщо народ застосував насильство до справедливого царя, або позбавив його царської влади, або навіть (це буває ще частіше) спробував крові оптиматів і підкорив своїй сваволі всю державу; не думай, [Лелію], що знайдеться [розбурхане] море або полум'я, заспокоїти яке, при всій його могутності, важче, ніж погамувати натовп.

XLIII. 66. Тоді і відбувається те, що так яскраво зобразив Платон, якщо тільки мені вдасться передати це латиною. Зробити це важко, але я все ж спробую. «Коли,- говорить [Платон],- ненаситна пелька народу пересохне від жаги свободи, і народ, за дурних виночерпіїв, спробує нерозумно замішаної або зовсім не розбавленої свободи, він починає плювати на магістратів та перших людей. Якщо вони не дуже м'які й поступливі і не дають йому повної свободи, починає переслідувати їх, звинувачувати, називати свавільними царями, тиранами»! Гадаю, що це тобі відомо. ЛЕЛІЙ: Так, мені це добре відомо. 67. СЦІПІОН: Платон продовжує так: «Тих, хто слухається найперших людей, такий народ переслідує і називає добровільними рабами, а тих, хто, займаючи магістратури, хоче бути схожим на приватних [людей], а також і тих приватних [людей], які прагнуть до того, щоб між приватною людиною і магістратом не було жодної різниці, вони вихваляють і звеличують почестями. Так що в подібній державі сваволя неодмінно панує над усім: приватний дім не слухається влади, і це зло поширюється навіть на тварин. Навіть батько боїться сина, син нехтує батьком. До того ж відсутній будь-який сором. Усі цілком вільні, і нема різниці між громадянином і чужинцем. Вчитель боїться своїх учнів і заграє з ними, а учні зневажають вчителів. Юнаки напускають на себе поважність дідів, а діди повертаються до юнацьких забав, щоб не бути обтяжливими юнакам і не здаватися надто поважними. Внаслідок цього навіть раби поводять себе надто вільно, а дружини мають ті ж самі права, що й чоловіки. За такої свободи навіть собаки, коні, нарешті, віслюки за такого привілля так наскакують на людей, що доводиться поступатися їм на дорозі. Отож,- говорить [Платон],- це безмежне свавілля призводить до того, що громадяни стають настільки пересичені та слабкі духом, що вони, якщо влада застосує проти них найменший примус, роздратовуються і не можуть цього стерпіти. Тому починають навіть нехтувати законами, так що виявляються взагалі без володаря».

XLIV. 68. ЛЕЛІЙ: Ти досить точно передав нам зміст висловлювань того [Платона].

СЦШІОН: Далі, повертаючись до викладу своєї думки, я додам: із подібного крайнього свавілля, яке ці люди вважають єдиною свободою,- говорить [Платон],- виростає, немов з кореня, і ніби народжується тиран. Бо подібно до того, як із надмірної могутності перших людей виникає загроза самому їхньому існуванню, так сама свобода вражає цей нерозважливий народ врешті-решт рабством. Так і будь-який надмір приємного - чи буде він у погоді, чи у полях, чи в тілі [людини] - здебільшого перетворюється на протилежний стан. Це відбувається переважно в державних справах. І надмірна свобода як у цілих народів, так і в приватних людей зникає тоді, перетворюючись на надмірне рабство. Таким чином, найбільша свобода породжує тиранію і вельми несправедливе й тяжке рабство. Бо із цього невгамовного або, краще сказати, знавіснілого народу здебільшого виходить проводар, який повертається проти перших громадян, уже зрушених з місця і кинутих ниць. Людина він зухвала, безчесна, жорстоко переслідує людей, які часто виявляли державі великі послуги й віддавали народу і свій, і чужий набуток. І навіть дають такому імперій, який поновлюють на новий термін, навіть дають сторожу, як це було в Атенах з Пісістратом. Нарешті, такі люди стають тиранами для тих, що їх висунули. Якщо цих тиранів (як часто буває) скидають кращі люди, то держава відроджується. Але якщо це роблять люди зухвалі, тоді виникає добре нам відоме правління зграї, тобто інший вид тиранії, який часто виникає із чудового правління оптиматів, коли якісь вади відвертають найперших людей од їхнього шляху. Таким чином, державну владу, ніби м'яч, вихоплюють тирани у царів, у самих тиранів - перші люди або народ, а в народу - зграя або тирани, і державний лад протягом більш чи менш довгого часу ніколи не зберігається в одному й тому ж стані.

XLV. 69. Зважаючи на все це, із трьох вказаних на початку видів державного устрою, на мою думку, найкращим є царська влада, але саму царську владу переважить та, яка буде утворена шляхом рівномірного поєднання трьох найкращих видів державного ладу. Бо ж бажано, щоб у державі було щось видатне і царственне, щоб одна частина влади була виділена і вручена авторитету перших людей, а деякі справи віддані на розсуд та волю народу. Такому ладові передусім властива, так би мовити, [велика] рівність, без якої вільні люди навряд чи можуть довго обходитись. Далі - міцність, оскільки види державного ладу, згадані вище, легко перетворюються на свою хибну протилежність, внаслідок чого цар стає тираном, опти-мати - клікою, народ - мінливим натовпом. І оскільки ці самі види державного ладу часто змінюються новими, то при об'єднаному і розумно змішаному державному ладі цього не трапляється майже ніколи,- хіба що при великих хибах перших людей. І справді, нема причини для змін там, де становище кожного міцне і йому нікуди зірватися й упасти.

XLVI. 70. Але я боюся, Лелію і ви, мої найкращі й освічені друзі, що моя бесіда, якщо я і далі буду розводитися з цими питаннями, видасться вам мовою швидше наставника і вчителя, аніж людини, що розглядає питання разом з вами. Тому переходжу до того, що відомо всім і вже давно нас цікавить. Адже я міркую, думаю, стверджую, що з усіх держав жодна - ні за своїми основами, ні за розподілом влади, ні за внутрішнім життям - не зрівняється з тією, яку нам лишили наші батьки, одержавши її від предків. А коли вже забажали почути й від мене те, що і самі добре знали, то я, з вашого дозволу, змалюю особливості цього державного ладу; доведу, що він - найкращий, і, подавши як зразок нашу державу, зведу до неї, якщо зумію, всю свою мову про найкращий державний лад. І якщо мені вдасться послідовно розглянути це питання, то завдання, яке Лелій на мене поклав, гадаю, виконаю з лишком.

XLVII. 71. ЛЕЛІЙ: Це завдання для тебе, Сціпіоне, посильне, і до того ж для тебе одного. Справді, хто може краще за тебе говорити про установи предків, коли ти сам походиш від прославлених предків?(71) Або про найкращий державний лад? Адже, якщо в нас він існує (щоправда, саме сьогодні його нема), то хто міг би посісти більш видатне становище, ніж ти? Або про рішення, які треба буде приймати? Адже саме ти двічі відвернув від нашого міста жахливу небезпеку(72) і повсякчас був передбачливий.

 

Фрагменти з першої книги

<Не [пишу] для вчених. Щоб Манілій, Персій прочитали, не хочу. Хай Юній Конг читає>.

1. А оскільки вітчизна обіцяє нам більше благодіянь і є батьком-матір'ю, більш давніми, ніж ті, хто нас привів на світ, то їй, звичайно, слід скласти вдячність більшу, ніж та, яку віддаємо батькам. (Ноній).

2. Та й Картаген не мав би, без продуманих рішень і розкладу, такої могутності впродовж майже шестиста років. (Ноній).

3. Затям собі, заклинаю тебе Гераклом, це звичка, прагнення і висловлювання. (Ноній).

4. Звичайно, каже Ціцерон, всі міркування цих людей, хоч і містять вельми багаті джерела доблесті та знань, все ж, при зіставленні з їхніми діями, певно, не стільки принесли їм користі, скільки розважали їх на дозвіллі. (Лактанцій).

5. Від чого вони відволікали. (У виданні Ліндемана с. 216).

 

 

Книга друга

1. 1. [Оскільки Сціпіон побачив, що всі прагнули] послухати, він почав свою мову так:

Ось слова старого Катона, якого я, ви знаєте, особливо шанував і перед яким глибоко схилявся. Адже йому я, і за рішенням обох своїх батьків (1), і за своїм власним бажанням, з ранньої юності присвячував весь свій час. Бесідою з ним я ніколи не міг достатньо насолодитися: такий великий був його досвід у державних справах, які він дуже успішно і вельми довго вів і вдома, і в походах, і такі великі були його стриманість у мові і поєднана з гідністю чарівність, а також і вельми сильне прагнення вчитися самому і навчати інших. При цьому життя його цілком відповідало тому, що він говорив.

2. Катон мав звичку твердити, що наш державний лад кращий, ніж в інших державах, з тієї причини, що в останніх, можна сказати, окремі люди створювали державний лад на основі своїх законів та установ, наприклад, у крітян - Мінос, у лакедемонців - Лікург; у атенців (чий державний лад вельми часто зазнавав змін) напочатку - Тезей, потім Драконт, далі Солон, Клістен та багато інших, а під кінець цілком ослаблій державі не дав загинути вчений муж Деметрій Фалерський. Навпаки, нашу державу створено розумом не однієї, а багатьох людей; і не за віку однієї людини, а впродовж життя кількох поколінь, що складає не одне століття. Бо, вчив [Катон], ніколи не було такої обдарованої людини, від якої ніщо не могло б сховатися, і всі обдаровання, зосереджені в одній людині, не могли б в один і той самий час виявитися в такій передбачливості, щоб вона могла обійняти всі сторони справи, не маючи тривалого досвіду.

3. Тому я, йдучи за його прикладом, тепер поведу мову від «початків римського народу» (2). Адже я охоче користуюсь навіть висловом Катона. А цієї мети мені легше буде досягнути, якщо покажу вам, як наша держава народжувалася, зростала, дозрівала (і, нарешті, стала міцною і сильною), ніж у тому випадку, якби я вигадав для себе якусь державу подібно до того, як у Платона робить це Сократ (3).

II. 4. Коли всі схвалили це, [Сціпіон] сказав: «Чи можна назвати якусь державу, підвалини якої були б такими славними і так широко відомими, як закладка нашого міста, зроблена Ромулом? Маючи Марса за батька, Ромул (погодьмося з легендою - тим більше, що вона не тільки вельми давня, але й мудро нам заповідана предками для того, щоб люди з великими заслугами перед державою вважалися не тільки наділеними божественним розумом, але також і божественним походженням), отож як тільки Ромул народився, говорять, його разом з братом своїм Ремом, за велінням альбанського царя Амулія, який боявся повалення своєї царської влади, залишили на березі Тібру. Там годував його хижий звір (4) своїм молоком. Після того як Ромула взяли до себе пастухи і виховали в суворих умовах життя і серед злигоднів, він, за легендою, коли виріс, силою свого тіла й відвагою духу настільки переважив інших, що всі, хто населяв землю, де нині стоїть наше місто, покірно й охоче почали його слухатись. Ставши на чолі їхніх законів (перейдімо тепер від переказів до подій [реальних]), він, як кажуть, захопив Альбу Лонгу, сильне на той час і могутнє місто, і вбив царя Амулія.

III. 5. Заживши такої слави, Ромул, за легендою, передусім задумав, зробивши ауспіції, закласти місто і заснувати міцну державу. Що стосується місця для міста, яке кожен, хто прагне створити тривку державу, повинен визначати вельми обачно, то Ромул вибрав його надзвичайно вдало. Адже Ромул не присунув місто до моря (а це було б для нього, за чисельності його загону, дуже легко), аби вдертися до краю рутулів та аборигенів і заснувати місто в гирлі Тібру, куди через багато років вивів колонію цар Анк. Ні, цей муж, що мав видатну здатність передбачати, добре розумів, що приморське розташування геть не вигідне для тих міст, які засновуються в надії на їхню довговічність і могутність. 6. Передусім тому, що приморським містам загрожують небезпеки не лише численні, а ще й приховані. Бо твердий грунт завчасно сповіщає про наближення ворогів - не лише тих, яких чекають, але й тих, які нападають зненацька,- багатьма ознаками: гуготінням і навіть гуркотом. Бо жоден ворог не може напасти по суходолу так, щоб ми не могли знати не лише про його прибуття, але й про те, хто він і звідки з'явився. Тим часом ворог, що приходить з моря на суднах, може з'явитися раніше, ніж будь-хто буде у змозі запідозрити можливість нападу. При цьому він, уже з'явившись, не дає зрозуміти, ні хто він, ні звідки йде, ні навіть чого хоче. Коротше кажучи, не можна побачити жодної ознаки, аби збагнути, чи мирні це люди, чи вороги.

IV. 7. Далі, приморським містам властиві, так би мовити, зіпсутість і мінливість звичаїв. Бо вони стикаються з чужою мовою і чужим ладом, і до них не лише ввозяться чужоземні товари, але й вносяться чужі звичаї, так що в їхніх вітчизняних ухвалах ніщо не може лишатися незмінним тривалий час. Мешканці цих міст вже не відчувають прихильності до насидженого місця. Ні, крилаті надії та помисли тягнуть їх подалі від дому, і навіть тоді, коли вони самі лишаються на батьківщині, подумки все ж линуть кудись і мандрують. І справді, ніщо інше не зашкодило більшою мірою вже давно розхитаним у своїх підвалинах Картагену й Корінту, ніж ці мандри і розпорошення їхніх громадян. Бо вони через свою жагу до торгівлі і мореплавства припинили обробляти поля і розучилися володіти зброєю. 8. Крім того, морем до держави привозять багато предметів, що породжують згубну розкіш; їх або захоплюють силою, або [купують]. Та й вигідне розташування міста таїть у собі багато руйнівних зваб, що схиляють до байдикування і задоволення своїх пристрастей. І те, що я сказав про Корінт, мабуть, цілком можна сказати і про всю Грецію; адже і сам Пелопонес майже весь лежить біля моря, і, за винятком мешканців Фліунта, нема такого племені, поля якого не стикалися б з морем; а за межами Пелопонесу тільки еніани, дорійці і долопи живуть далеко від моря. Чи є потреба говорити про грецькі острови, які, оточені хвилями, самі мало не плинуть по них разом зі своїми громадянськими установами і домашнім життям? 9. Втім, це, як я вже говорив, стосується старої Греції. Що ж до колоній, заведених греками в Азії, Тракії, Італії і Африці, то яку з них, крім хіба що Магнезії (5), не омивають морські хвилі? Таким чином, узбережжя Греції здається ніби пришитим до земель варварів, з яких раніше ніхто не жив біля моря, крім етрусків та пунійців. Одні з них жили біля моря з метою торгівлі, а інші - заради розбою. Очевидна причина бід і переворотів, що мали місце в Греції,- вади, пов'язані з приморським розташуванням міст, про що я коротко вже сказав раніше. Щоправда, з цими вадами поєднуються великі переваги: до міста, де ти живеш, морем можна доправити вироби всього світу, і, навпаки, те, що росте на його полях, мешканці можуть вивозити і посилати до будь-якої країни.

V. 10. Яким іще чином Ромул зміг би з такою божественною мудрістю використати переваги приморського розташування міста і в той же час уникнути його небезпек, як не тим, що заклав місто на березі річки, яка тече безперервно й рівномірно і, впадаючи в море, творить широке гирло? Завдяки цьому місто могло й одержувати морем усе, чого потребувало, і віддавати те, чого було надмір; і могло по цій же річці не лише ввозити з-за моря все найнеобхідніше для харчування та життя, але й одержувати привезене суходолом. Таким чином, Ромул, мені здається, вже тоді передбачав, що наше місто рано чи пізно стане осередком найбільшої держави. Бо місту, розташованому в будь-якій частині Італії, навряд чи вдалося б з більшою легкістю зберегти таку могутність.

VI. 11. Далі, що стосується природних засобів захисту міста, то чи знайдеться така неспостережлива людина, яка їх не помітила б і належним чином не оцінила? Адже як Ромул, так і наступні царі завдяки своїй мудрості, використавши наявність крутих і спадистих пагорбів, що здіймаються зусібіч, вибрали для міської стіни (6) такий напрям, що єдине доступне місце, яке є між Есквілинським і Квірінальським пагорбами, після того, як був насипаний величезний вал, оперезувалося вельми широким ровом. А обнесена муром фортеця (7) стояла так високо на крутій і немов обтесаній скелі, що навіть у пам'ятні нам страшні часи гальської навали(8) лишилась неушкодженою і недоторканою. У цій місцевості, що потерпала від хвороб, Ромул вибрав місце, і багате джерелами, і здорове. Адже там багато пагорбів, які не лише самі обвіваються вітрами, але й дають тінь долинам.

VII. 12. І Ромул зробив усе це дуже швидко. Він заснував місто, яке велів на свою честь назвати Римом, а для зміцнення нової громадянської общини прийняв рішення, дещо незвичне і досить суворе, але гідне великої людини, яка вже тоді вирізнялася великою здатністю передбачити все, що стосувалося зміцнення царства і добробуту народу. Отож велів викрасти шляхетних сабінських дівчат, які в день консуалій з'явилися до Рима, щоб бути присутніми на вперше тоді введених Ромулом щорічних іграх в цирку(9), і віддав цих дівчат заміж до кращих родин. 13. Коли сабінці через це пішли на римлян війною, успіх в якій був перемінним, а кінець видавався сумнівним, Ромул уклав договір із сабінським царем Титом Тацієм. При цьому викрадені [дівчата, тепер уже] матрони, самі благали про це. За цією угодою Ромул прийняв сабінців до числа громадян, прилучивши їх до священнодійств, і розділив свою царську владу з їхнім царем (10).

VIII. 14. Ромул разом з Тацієм обрав до царської ради найперших людей, які через свій вплив були названі «батьками». І від свого імені, а також Тація і Лукумона (союзника, що поліг у бою з сабінцями) розділив народ на три триби і тридцять курій, надавши тим куріям імена викрадених сабінських дівчат, що були прихильницями укладання договору. Та хоч усе було саме так встановлено ще за життя Тація, після того, як він був убитий, до Ромула повернулася вся повнота влади, і він став царювати, ще більше спираючись на авторитет і мудрість «батьків».

IX. 15. Зробивши це, Ромул передусім зрозумів і визнав правильним саме те, що трохи раніше в Спарті зрозумів Лікург: через одноосібний імперій і царську владу можна краще повелівати і правити державою в тому разі, коли до цього виду влади приєднується авторитет усіх кращих громадян. І ось, знайшовши собі опору та захист в цій раді і «сенаті», Ромул вельми вдало вів багато воєн з сусідами (41) і, сам не вносячи нічого зі здобичі до себе в дім, безперестанку збагачував своїх співгромадян. 16. Надалі - ми зберігаємо це і пон.лні для кращої безпеки держави - Ромул незмінно зважав на ауспіції. Бо він і сам (що було разом з тим і началом нашої держави) заклав місто, здійснивши ауспіції, а потім вибрав із кожної триби по авгуру (12), <щоб цей, перебуваючи при ньому, здійснював ауспіції кожного разу, коли Ромул приступав до якоїсь державної справи>. Нарешті, він також розподілив плебс на клієнтели у перших людей (яку користь це принесло, я розгляну пізніше) і вдався до заходів примусу, накладаючи пеню у вигляді овець та волів (оскільки в ті часи майно складалося із худоби і земельних володінь, через що людей називали «багатими худобою» і «володіючими землею»), а не вдаючись до насильства і страт.

X. 17. І ось Ромул, пропарювавши тридцять сім років, заклавши дві чудових підвалини держави - аус-піції і сенат, досягнув так багато, що коли зник під час несподіваного затемнення сонця, його зарахували до сонму богів. А такої честі ніколи не міг би удостоїтися жоден смертний, що не здобув великої слави за свою доблесть. 18. Стосовно ж Ромула це було тим більш вдало, адже всі інші, які, за переказами, стали з людей богами, жили в менш просвічені віки, коли вигадувати було легко, бо не спокушені люди були легковірні. Ромул же, як ми бачимо, жив менше шестисот років тому, коли письмо та науки стали спільним надбанням, а всілякі давні заблукання, пов'язані з диким способом життя, зникли. Справді, якщо Рим, як можна встановити на основі літописів греків, був заснований у другому році сьомої Олімпіади (13), то Ромул жив у тому столітті, коли в Греції вже було багато поетів та співців і люди ставились до переказів, якщо тільки вони не торкалися глибокої давнини, з меншою довірою. Адже перша Олімпіада була встановлена через сто вісім років після того, як Лікург почав укладати свої закони, і лише помилка в імені дозволила декому думати, що вона була встановлена самим Лікургом. А ті, хто відносить Гомера до часу, ближчого до нас, гадає, що він жив приблизно за тридцять років до Лікурга. 19. Із цього випливає, що Гомер жив задовго до Ромула. Тому, оскільки люди вже були вченими, а самі часи - освіченими, навряд чи був якийсь привід для вигадок. Бо лише давнина сприймала казки, інколи навіть і недоладно складені. Але вік [Ромула], вже освічений і особливо схильний сміятися над тим, чого не може бути, відкинув [би їх]... [...]

<Далі, Гесіод, хоч і жив через багато віків після Гомера, все ж, як відомо, жив до Ромула. Через кілька років після заснування Рима народився Стесіхор> 20. ...онук [Гесіода] по дочці, як стверджував дехто. А в рік смерті [Стесіхора], у п'ятдесят шосту Олімпіаду, народився Симонід. Таким чином, очевидно, що в безсмертя Ромула повірили тоді, коли життя людей уже ввійшло в колію, і вони пізнали його і набули досвіду. І все ж такою великою була в [Ромула] сила розуму та мужності, що стосовно нього, за словами Прокула Юлія (14), людини простої, прийняли на віру те, чому ще багато віків раніше не повірили б, якби це було розказано про будь-кого іншого зі смертних. Говорять, правда, що [Прокул] за намовою «батьків», які бажали відвести від себе підозру щодо загину Ромула, сказав на народних сходинах, ніби бачив Ромула на тому пагорбі, який нині називається Квірі-нальським, і що Ромул доручив йому просити народ про те, щоб на цьому місці йому було встановлене святилище: він - бог і називається Квіріном.

XI. 21. Отож чи не здається вам, що завдяки мудрості однієї людини новий народ не лише з'явився на світ, але й що Ромул залишив його не малюком, який плаче в колисці, а вже дорослим і, можна сказати, змужнілим?

ЛЕЛІЙ: Так, ми це бачимо, як і те, що ти ступив у своїх міркуваннях на незвичний шлях, про який ніде не згадується в книгах греків. Адже та видатна людина (15), яку ще ніхто не перевершив у своїх творах, подумки вибрала ділянку землі, щоб створити на ній на власний розсуд державу, можливо, і чудову, але далеку від способу життя людей та їхніх звичаїв. 22. Інші (16) розмірковували про види держав і про їхні особливості, не маючи перед собою якогось певного прикладу і форми державного ладу. Але ти, мені здається, маєш намір зробити і те й інше. Адже ти повів свій виклад так, немов хочеш приписувати свої погляди іншим, а не вдаватися до вигадок (як у Платона чинить Сократ), і, говорячи про розташування міста Рима, видавати за свідомий вчинок те, що Ромул зробив випадково і з необхідності; і розмірковувати, не відволікаючись убік, а маючи на увазі лише один певний державний лад. Тому продовжуй так, як почав. Адже мені здається, що я, доки будеш розглядати правління решти царів, уже бачитиму перед собою начебто досконалу державу.

ХП. 23. Отож,- сказав Сціпіон,- сенат Ромула складався із оптиматів, яким цар виявив велику честь, побажавши називати їх «батьками», а їхніх синів - «патриціями» (17). Після смерті Ромула [сенат] сам, без царя, спробував правити державою, але народ цього не стерпів і, сумуючи за Ромулом, з тих пір не переставав вимагати для себе царя. Тоді найперші люди, виявивши розважливість, віднайшли незвичний і нечуваний серед інших народів вихід - ввели міжцарювання з тим, щоб, доки не буде обрано постійного царя, держава не залишалася без царя і в той же час не мала царя на довгий строк; і щоб ні в кого не було бажання (коли його влада вже задавниться) надто повільно відмовлятися од імперія, ані бути надто сильним, щоб його за собою утримати. І ось у цей час наш іще, правда, молодий народ все ж зрозумів те, що пройшло повз увагу лакедемонця Лікурга. Бо він гадав, що слід не вибирати царя (якби ж то це було в можливостях Лікурга), а мати за царя людину, хоч би якою вона не була, аби лиш вела свій рід від Геракла. А наші предки, хоч були тоді дикими, зрозуміли, що слід вимагати царських чеснот та мудрості, а не царського походження.

ХШ. 25. А оскільки ширилася чутка, що цими якостями більше, ніж будь-хто інший, володіє Нума Помлілій, то сам народ, поминувши своїх власних громадян, при схваленні «батьків» прийняв у царі іноземця і закликав його, сабінця, царювати до Рима з Кур. Та він, як тільки сюди прибув (хоч народ, постановою куріатських коміцій, і велів йому бути царем), сам вніс куріатськии закон про свій імперій(1)М. А побачивши, що римляни, дотримуючись порядків, встановлених Ромулом, палко бажають воювати, визнав за потрібне трохи відучити їх від цього.

XIV. 26. Передусім він розділив поміж громадянами, по наділу на кожного чоловіка, ті землі, які завоював Ромул, і довів, що, обробляючи землю, можна, і не вдаючись ні до розорення інших народів, ні до грабунків, користуватися рясотою всіх благ. Він прищепив громадянам любов до спокою і миру, якими краще за все зміцнюється правосуддя та вірність і під захистом яких особливо добре забезпечуються обробіток полів і збір урожаю. Той же Помпілій, увівши «великі ауспіції», додав до попереднього числа авгурів ще двох. А священнодійства доручив п'ятьом понтифікам із числа найперших людей. Запропонувавши ці закони, що збереглися в наших пам'ятках, він релігійними обрядами пом'якшив звичаї людей, що звикли до війн і жадали воювати. Крім того, до числа жерців додав фламінів (20), саліїв (21) і дів-весталок та оголосив усі регули нашого релігійного статуту недоторканими. 27. Що стосується самих священнодійств, то повелів, щоб ретельне виконання їх було важким, а предмети, потрібні для них,- дуже простими. Потім увів багато такого, що треба було знати напам'ять і неухильно дотримуватися. Зате все це не вимагало витрат. Так, у дотриманні релігійних обрядів він додав труднощів, а витрати скасував. Цей же цар завів і торговища, і громадські ігри, і знайшов усілякі приводи для багатолюдних зібрань. Всіма цими нововведеннями він людей жорстоких, брутальних і войовничих спрямував на шлях людяності та лагідності. Процарювавши таким чином тридцять дев'ять років (22) за умов повного миру і злагоди (ми тут уважаємо за доцільне йти слідом за нашим Полібієм, найбільш точним у вказуванні часу подій), він пішов з життя, зміцнивши дві найголовніші основи довготривалості держави - релігію і милосердя.

XV. 28. Після того, як Сціпіон сказав це, Манілій запитав: чи правдива, Публію Африканський, легенда, яка говорить, що цей цар Нума був учнем самого Пітагора чи, принаймні, пітагорійцем? Бо ми часто чували це від старших і гадаємо, що така загальна думка. Та ми, однак, не бачимо, щоби це було потверджено державними літописами (23).

СЦІПІОН: Все це неправда, Манілію, і не просто вигадка, а вигадано невігласом і безглуздо. Бо ці байки говорять не тільки про те, чого не було, але й про те, чого взагалі бути не могло,- цим вони і нестерпні. Бо виявляється, що Пітагор приїхав до Сибаріса, Кро-тона (24) і до цих країв Італії тоді, коли Луцій Тарквіній Гордий царював уже четвертий рік. Адже початок царювання Тарквінія Гордого і приїзд Пітагора припадають на одну й ту ж Олімпіаду - шістдесят другу (25). 29. Із цього, вирахувавши роки царювань, можна зрозуміти, що Пітагор вперше приїхав до Італії приблизно через сто років після смерті Нуми, і в тих, хто вивчав літописи подій ретельно, це ніколи не викликало жодних сумнівів.

Безсмертні боги! - сказав Манілій.- Якою великою є ця хибна думка людей і як вона вкорінилася! І все ж мене тішить, що ми виховані не на заморських та занесених до нас науках, а на вроджених і своїх власних чеснотах.

XVI. ЗО. Але тобі буде легше зрозуміти це,- сказав Публій Африканський,- якщо звернеш увагу на те, як наша держава чинить і як, йдучи, так би мовити, природним шляхом, досягає найкращого стану. Більше того, саме тому і вважатимеш за потрібне прославляти мудрість наших предків, що багато чого, навіть запозиченого з інших місць, у нас, як зрозумієш, було набагато покращено порівняно з тим, яким воно було там, де виникло вперше і звідки було перенесене сюди. Ти збагнеш, що римський народ досягнув своєї могутності не випадково, а завдяки мудрості та старому порядку і до того ж не наперекір долі.

XVII. 31. Після смерті царя Помпілія народ, на пропозицію інтеррекса, в куріатських коміціях обрав царем Тула Гостілія, а він, за прикладом Помпілія, запитав народ по куріях щодо свого імперія. Тул Гостілій зажив значної військової слави і здійснив великі подвиги під час війни. На кошти, одержані від продажу військової здобичі, він влаштував і обгородив коміцій і курію. Він увів правила оголошення війн. Ці правила, вельми справедливо придумані ним, він потвердив феціальним статутом, згідно з яким усяка війна, яка не була сповіщена й оголошена, визнавалася несправедливою і нечестивою. А щоб ви зрозуміли, наскільки мудро вже наші царі передбачили, що деякі права повинні бути дані народові (про це нам доведеться сказати ще багато чого), я вкажу, що Тул Гостілій навіть знаками своєї царської гідності наважувався користуватися тільки з волі народу. Бо на те, щоб дванадцяти лікторам було дозволено йти перед ним, [він просив згоди народу]. [...]

32. <Щодо Тула Гостілія, який був після Ромула третім за ліком царем і був убитий блискавкою, той же Ціцерон говорить у тих самих книгах таке:> чутці, що він, після такої смерті, був прийнятий до гурту богів, римляни не повірили тому, що, можливо, не маючи твердої певності та усталеної думки щодо Ромула, не хотіли заяложувати, тобто принизити її, якщо вона буде з легкістю віднесена також і до іншого (Августин).

<Тул Гостілій, третій римський цар, перемігши етрусків, перший увів у Римі курульне крісло, супровід лікторів і вишиту тогу з багряною облямівкою - приналежності етруських магістратів>. (Макробій).

XVIII. 33. ЛЕЛІЙ: ...Адже держава - у відповідності з тим, як ти почав свою бесіду,- не повзе, а летить у своєму прагненні до кращого влаштування.

СЦІПІОН: Після цього [Тула Гостілія] народ обрав царем Анка Марція, онука Нуми Помпілія від дочки, і він також провів куріатський закон про імперій. Вщент розбивши латинян, він прийняв їх до числа громадян. Він приєднав до Міста пагорби Авентинський і Целій, розділив захоплені землі, а всі ліси, захоплені ним поблизу моря, оголосив державною власністю. У гирлі Тібру він заснував місто і зміцнив його, поселивши в ньому колонів. Процарювавши таким чином двадцять три роки, помер.

ЛЕЛІЙ: Також і цей цар заслуговує похвали. Але темною є римська історія, бо хто була мати цього царя, ми знаємо, але нам не відомий його батько.

СЦІПІОН: Так, це правда, однак від тих часів до нас дійшли, можна сказати, самі лише імена царів.

XIX. 34. Але в ті часи громадяни, очевидно, стали більш освіченими - спершу завдяки деяким чужинським вченням. Адже до нашого міста з Греції не малий, я б сказав, струмок притік, а повновода ріка наук та мистецтв. За переказом, був якийсь Демарат із Корінта, без сумніву, найперший серед громадян за своїм почесним становищем, авторитетом і багатством. Не стерпівши правління корінтського тирана Кіпсела, він буцімто втік, захопивши все своє велике майно, і вирушив до Тарквініїв, квітучого міста в Етрурії. А коли до нього дішла вістка про зміцнілу владу Кіпсела, він, як людина волелюбна й хоробра, відмовився від батьківщини. Він був прийнятий тарквінянами до числа їхніх громадян і оселився в цій міській общині. Коли його дружина, що була родом із Тарквініїв, народила йому двох синів, він дав їм добру освіту в грецькому дусі...(26) [...]

XX. 35. ...легко одержавши права громадянства, він завдяки своїм знанням та освіті став приятелем царя Анка, тож його вважали учасником всіх задумів царя і мало не його співправителем. Крім того, він вирізнявся великою приязністю, дивовижною готовністю допомагати всім громадянам, підтримувати й захищати їх і навіть щедро їх обдаровувати. Тому після смерті Марція народ одностайно обрав його царем під іменем Луція Тарквінія. Саме так він змінив своє грецьке ім'я, аби здавалося, що він у всіх відношеннях перейняв звичаї нашого народу. Провівши закон про свій імперій, він передусім подвоїв попереднє число «батьків» і назвав уже раніше існуючих «батьками старших родів» (їм він у першу чергу пропонував висловлювати свої думки (27)), а тих, кого він сам прийняв до сенату, він назвав «батьками молодших родів». 36. Потім він створив кінноту за зразком, що зберігся й понині, але не зміг, хоч і дуже хотів цього, змінити наймення тіціїв, рамнів і луцерів, тому що вельми прославлений авгур Ат Навій на це не погодився. Також і корінтяни колись так само, за рахунок податків на сиріт і вдовиць, постачали коней [вершникам] і турбувалися про їхній харч за рахунок скарбниці. У кожному разі, він, додавши до вже існуючих загонів кінноти нові, довів її чисельність до тисячі восьмисот, тобто подвоїв її склад. Опісля він підкорив велике й хоробре плем'я евків, що загрожувало добробуту римського народу; а сабін-ців, відкинувши від стін міста Рима, розсіяв своєю кіннотою і погромив ущент. Він же, як ми знаємо, перший влаштував великі ігри, названі Римськими (28), а під час війни з сабінцями, під час самої битви, дав обітницю побудувати в Капітолії храм Юпітера Все-благого Найбільшого і помер, процарювавши тридцять вісім років.

XXI. 37. ЛЕЛІЙ: Ось і потверджуються слова Катона, який говорив, що держава створюється не відразу і не однією людиною. Бо ми бачимо, як багато благодійних і корисних установлень додав кожний із царів. Але після них правив цар, який, на мою думку, був у державних справах ще більш передбачливий, ніж усі інші.

Це правда,- сказав Сціпіон,- адже після нього, за легендою, вперше без обрання народом, царював Сер-вій Тулій, котрий буцімто народився від рабині із дому Тарквінія, яка зачала його від одного з клієнтів царя. Коли він, вихований серед рабів, прислуговував за царським столом, цар не міг не помітити іскри розуму, що вже тоді палала в хлопцеві. Таким удатним був він і в усякій роботі, і в бесіді. Із цієї причини цар, чиї діти були ще дуже малими, полюбив Сервія так, що його в народі вважали за царського сина, і з величезною запопадливістю навчав його всім тим наукам, які колись осягнув сам, і дав йому чудову освіту за грецьким зразком.

38. Після того, як Тарквіній загинув через підступи синів Анка, царювати почав Сервій. Але, як я вже говорив, не внаслідок обрання громадянами, а за їхнім бажанням та згодою. (Бо Тарквіній у той час хворів, очевидно, після поранення, але ще був живий). Тому Сервій у царському вбранні почав вершити суд, на свої гроші звільнив неспроможних боржників і, виявивши велику приязнь до народу, переконав його у тому, що чинить суд за велінням Тарквінія. [Сервій] не став довірятися «батькам», а після похорону Тарквінія сам запитав народ стосовно себе і, одержавши веління царювати, провів куріатський закон про свій імперій. Передусім він пішов війною на етрусків і покарав їх за кривди. Коли він у цій війні... [...] «захопив просторі землі, віднявши їх у церетанів, тарквінян і вейєнтів, то розподілив їх поміж новими громадянами. Потім заснував ценз, установлення, вельми корисне для такої держави, якій долею призначено стати великою. На основі цензу податки і в мирний, і у воєнний час бралися не без розбору, а відповідно до майна. Він установив вісімдесят центурій, що складалися з громадян, які мали по 100 000 сестерціїв і більше, тобто сорок старших і сорок молодших центурій» [До них приєднав центурії вершників числом...]. XXII. 39. ...вісімнадцяти, з найбільшим майновим цензом. Потім Сервій, відібравши велике число вершників із усього народу, розділив решту народу на п'ять розрядів і відокремив старші розряди від молодших (29). [Він розподілив їх так], щоб підсумок голосування залежав не від натовпу, а від людей заможних. Потурбувався і про те, щоб (цього завжди слід дотримуватися в державних справах) більшість не мала найбільшої влади. Якби цей розподіл не був відомий, я розповів би про нього докладніше. Але ви вже бачите, що розрахунок був таким, щоб центурії вершників разом з шістьма голосами і перший розряд з доданням до них центурії (для більшої користі міста Рима), наданої майстрам-теслям, разом складали вісімдесят дев'ять центурій. Якщо зі ста чотирьох центурій (адже в остачі було саме стільки) до цих вісімдесяти дев'яти центурій додавалося хоча б вісім (30), то в народі створювалася перевага, і решта величезної більшості людей у складі дев'яноста шести центурій не усувалася від голосування (що було б виявом зарозумілості), але й не була надто сильною і небезпечною. 40. При цьому Сервій уважно поставився також і до слів, і навіть до назв: багатих він назвав «асодавцями» - від слів «ас» і «давати», а тих, хто при цензі або пред'явив не більше п'ятисот асів, або не пред'явив нічого, крім самого себе, він назвав пролетаріями,- аби було зрозуміло, що від них чекають нащадків, тобто мовби продовження існування держави (31). Але тоді в кожній центурії із тих дев'яноста шести перебувало, на основі цензу, більше людей, ніж майже у всьому першому розряді. Таким чином, з одного боку, ніхто не позбавлявся права голосу; з іншого боку, при голосуванні найбільш впливовими на себе всі державні справи і першим у нашій державі довів, що при захисті свободи громадян нема приватних осіб. За його пропозицією і під його керівництвом громадяни, згадавши свіжі ще в їхній пам'яті скарги батька та родичів Лукреції, і гордість Тарквінія, і численні образи (чинені ним самим і його синами), веліли і самому царю, і його дітям, і Тарквінієвому роду йти у вигнання (35).

XXVI. 48. Отож хіба вам не зрозуміло, що цар перетворився на владаря і що внаслідок зіпсутості однієї людини сам рід державного ладу із доброго став вельми поганим? Адже саме такого правителя над народом греки і називають тираном. Бо царем вони схильні вважати того, хто піклується про народ, як батько, і дбає про якомога кращі умови життя для тих, над ким поставлений. Це справді гарний вид державного ладу, як я вже говорив, та все ж схильний переходити до найзгубнішого ладу і навіть такого, що котиться вниз. 49. Адже тільки-но цар ступить на шлях хоч якоюсь мірою несправедливого владарювання, він одразу стане тираном, тобто найогиднішою, наймерзеннішою і найненависнішою для богів та людей істотою, яку тільки можна собі уявити. Хоч зовні він - людина, однак дикістю свого характеру переважає найлютіших звірів. Бо хто, справді, назве людиною того, хто не хоче, щоб у нього були з його громадянами і взагалі зі всім людським родом якась спільність у праці, якесь єднання в людських стосунках? Але в нас буде ще інша, більш зручна нагода поговорити про це, коли сам предмет змусить мене висловитися проти тих, хто, навіть звільнивши громадян, став домагатися панування (36).

XXVII. 50. Ось так уперше з'являється тиран. Бо таку назву греки дали несправедливому цареві, а ми називали царями всіх тих, хто мав одноособову постійну владу над народом. Тому і про Спурія Касія, і про Марка Манлія, і про Спурія Мелія говорили, що вони хотіли захопити царську владу, а недавно «Тіберій Гракх»... [...]

XXVIII. 51. ...Лікург в Лаконії назвав геронтами. їх було, правда, дуже мало - двадцять вісім(37). Він надав їм найвище право дорадчого голосу, тоді як найвищий імперій належав цареві. Наші предки пішли за прикладом Лікурга і переклали на нашу мову введену ним назву: тих, кого він назвав старійшинами, вони назвали сенатом. Так (ми вже говорили про це) вчинив і Ромул, обравши «батьків». Однак у такій державі все ж рішуче переважає могутність, влада й ім'я царя. Наділивши певною владою і народ (як вчинили це Лікург та Ромул), свободою його, проте, не нагодуєш, але жагою свободи запалиш,- якщо тільки даси йому можливість скуштувати влади. Однак над ним завжди буде висіти страх, що цар (як це в більшості випадків і буває) виявиться несправедливим. Отож неміцна воля народу, коли вона, як я вже говорив, залежить від волі, точніше, від норову одної людини.

[XXIX. 52]. Тому хай це буде перша форма, перший вид і першоджерело тиранії, виявлене нами в тій державі, яку Ромул заснував, здійснивши ауспіції, а не в тій, яку, як пише Платон, для себе описав Сократ у своїй вельми вишуканій бесіді. Ось яким чином Тарквіній повністю повалив цей вид держави на чолі з царем - і не тим, що він привласнив якусь нову владу, але тим, що несправедливо використав ту, яку мав. Протиставимо [Тарквінію] іншого мужа - доброго, мудрого і досвідченого у всьому тому, що стосується користі й гідності громадян, і немовби опікуна й управителя держави. Бо саме так слід називати всякого, хто буде правителем і керманичем держави. Вмійте розпізнати такого мужа. Адже саме він розумом своїм і діяльністю здатен оберігати державу. Втім, оскільки назва ця поки ще маловживана в нашій мові і нам ще не раз доведеться говорити про таку людину у своїй подальшій бесіді, то... [...]

XXX. 53. [Платон] визнав за потрібне утворити державу швидше таку, якої слід бажати, аніж таку, на яку можна було б розраховувати,- найменшу, яку тільки міг створити; не таку, яка могла б існувати, а таку, в якій було б можливо побачити розумні основи громадянськості. Але я, якщо вдасться, спробую, керуючись тими засадами, які побачив [Платон], не за загальними рисами і не за зразком громадянської общини, а на прикладі величезної держави немов жезлом торкнутися причин всякого суспільного блага і всякого суспільного зла.

Бо після двохсот сорока років з часу правління царів (а разом з міжцарюваннями дещо більше) і після вигнання Тарквінія римський народ відчував до імені царя таку ж сильну ненависть, якою була його нудьга після смерті, точніше, після зникнення Ромула. І ось римський народ як тоді не міг обходитись без царя, так після вигнання Тарквінія не міг чути імені царя. Але коли він одержав можливість... [...]

XXXI. 54. «Отож ці чудові установлення Ромула несхитно проіснували близько двохсот двадцяти років, ... (Ноній).

Тому вони, не терплячи правління царя, завели імперій строком на один рік і посадили двох імператорів, яких назвали консулами - від слова „consulere" (піклуватися). їх не назвали ні царями - від слова „царювати", ні владарями - від слова „володарювати". (Августин)».

...той закон був скасований в цілому. При такому стані розуму наші предки потім прогнали ні в чому не винного Колатина (через підозру, яка впала на нього у зв'язку з його ріднею), а також і решту Тарквініїв через їхнє ненависне ім'я. При такому ж стані розуму Публій Валерій першим велів схиляти лікторські пучки, коли починав говорити на народному зібранні, і переніс свій будинок до підніжжя пагорба Велії після того, як розпочав будувати будинок на більш високій частині Велії, де колись жив цар Тул, бо зрозумів, що в народі виникають підозри. Він же (чим особливо виправдав своє прізвисько «Публіко-ла») вніс на розгляд народу закон, який був першим прийнятий центуріатськими коміціями,- про те, щоб жоден магістрат не мав права, всупереч провокації, ні страчувати римського громадянина, ні карати його різками. Але, як свідчать понтифікальні, а також і наші авгуральні книги, провокація застосовувалася уже в часи царів. Про дозвіл здійснювати провокацію за будь-яким судовим вироком і після накладення пені вказують і численні закони Дванадцяти таблиць. А легенди про те, що децемвіри (38), які складали ці закони, були обрані без можливості провокації за їхніми рішеннями, показують досить чітко, що на інших магістратів право провокації не поширювалося. І консульський закон Луція Валерія Потіта й Марка Горація Барбата (39) (які розумно вирішили, заради збереження згоди, стояти за народ) встановив, що жоден магістрат не може бути обраний без того, щоб за його рішенням не була можливою провокація. Та і Порцієві закони (три закони, запропоновані трьома Порціями), як ви знаєте, не додали нічого нового, крім санкції (40).

55. І ось Публікола, провівши цей закон про провокації, негайно ж велів прибрати сокири із лікторських пучків (41), а на другий день домігся дообрання Спурія Лукреція (як свого колеги) і велів лікторам своїм перейти до Лукреція, оскільки той був старший за нього роками. [Публікола] першим встановив, щоб ліктори, які йшли перед консулами, кожного місяця переходили від одного з них до другого, аби, при свободі для народу, знаків імперія було не більше, ніж їх було за царської влади. Це був, на мою думку, муж непересічний, раз він, надавши народу помірну свободу, досить легко зберіг за найпершими людьми їхнє значення. І я тепер не без причини тверджу вам про такі давні і такі відомі події, а на прикладі знаменитих особистостей та славних часів описую вам людей і справи, щоб у відповідності з ними спрямувати свою подальшу бесіду.

XXXII. 56. Отож у ті часи сенат управляв державою так, що, хоч народ і був вільний, волею народу вершилося мало справ, а більша частина - рішеннями сенату і за встановленими звичаями. Консули ж при цьому мали владу в часі лише на рік, але за її характером і правами вона була царською. А те, що мало найбільше значення для зміцнення могутності знаті, дотримувалося суворо: постанови народних коміцій набирали сили тільки після схвалення їх рішенням «батьків» (42). Крім того, саме в ці часи, приблизно через десять років після обрання перших консулів (43), був призначений також і диктатор - Тит Ларцій, що здалося безприкладним видом імперія, вельми близьким до царської влади і схожим на неї. Втім, хоч би як було, всіма державними справами (за згодою народу) з найвищим авторитетом відали найперші і найхоробріші на ті часи люди, наділені найвищим імперієм,- диктатори й консул, які вчиняли великі подвиги на війні.

XXXIII. 57. Але те, звершення чого вимагала сама природа речей,- щоб народ, визволений від царів, виявив домагання на дещо більші права,- сталося через короткий проміжок часу, приблизно на шістнадцятому році після їхнього вигнання, за консульства Постума Комінія та Спурія Касія(44). Розумних підстав для цього, певно, не було, але в державних справах сама їхня природа часто бере верх над розумом. Ви повинні твердо пам'ятати те, що я сказав вам напочатку. Якщо в державі нема рівномірного розподілу прав, обов'язків та повноважень - з тим, щоб достатньо влади було у магістратів, достатньо впливу у ради найперших людей і достатньо свободи у народу, то цей державний лад не може зберегтись незмінним. 58. Бо в ті часи, коли серед громадян почалися заворушення через борги, плебс зайняв спершу Священну гору, а потім Авентинський пагорб (45). Адже навіть порядок, встановлений Лікургом, не утримав греків у шорах. Бо і в Спарті, за царювання Теопомпа, було призначено п'ять чоловік, яких греки називали ефорами, на Кріті - десять так званих космів. Як завданням плебейських трибунів було стримувати консульський імперій, так завданням тих посадових осіб було стримувати царську сваволю.

XXXIV. 59. У наших предків, за великого тягаря боргів, можливо, і був той чи інший спосіб допомогти боржникам. Такий спосіб свого часу не випав з уваги атенця Солона, а невдовзі - і від нашого сенату, коли через заворушення, викликані сваволею однієї людини, всі кабальні обов'язки громадян були скасовані, ще згодом ця форма обов'язків була ліквідована. І завжди, коли плебс, внаслідок бід, що звалювалися на державу, бував руйнований поборами, шукали якогось полегшення й допомоги заради спільного блага. Але оскільки тоді такої міри не застосовували, то це дало народові підставу зменшити владу і значення сенату, шляхом заколоту вибравши двох плебейських трибунів. Проте значення сенату залишилося все ще великим і важливим, оскільки найрозумніші й найхоробріші мужі охороняли державу зброєю та своїми мудрими рішеннями. І їхній авторитет був у повному розквіті, тому що вони (набагато переважаючи інших людей своїм почесним становищем) поступались їм у своєму прагненні до насолод і були вищі від них за своїм майновим станом. При цьому доблесть кожного з них у державних справах була людям тим більш до душі, що в приватному житті вони турботливо підтримували співгромадян ділом, порадою, грошима.

XXXV. 60. За такого становища в державі Спурій Касій, надзвичайно впливова в народі людина, надумав захопити царську владу. Його звинуватив у цьому квестор, і, як ви знаєте, після того, як батько [Спурія Касія] заявив, що він установив вину [сина], квестор, за згодою народу, прирік [Спурія] на смерть (46). Далі, консули Спурій Тарпей і Авл Атерній приблизно на п'ятдесят четвертому році після першого консульства провели в центуріатських коміціях [догідний народові закон] про грошову пеню і позов зі внесенням закладу (47). Через двадцять років, зважаючи на те, що цензори Луцій Папірій та Публій Пінарій призначенням пені відняли у приватних осіб багато великої рогатої худоби і передали її у власність держави, законом консулів Гая Юлія і Публія Папірія була встановлена дешева оцінка худоби при накладенні пені (48).

XXXVI. 61. Але кількома роками раніше, коли сенат мав найвищий авторитет, а народ погоджувався й слухався його, було прийнято рішення про те, щоб консули та плебейські трибуни відмовилися від своїх магістратур; і щоб були обрані децемвіри, наділені найбільшою владою і позбавлені можливості провокації, і щоб вони мали найвищий імперій і складали закони. Після того, як вони склали десять таблиць законів, виявивши при цьому незвичайну справедливість та принциповість, вони провели вибори інших децемвірів на наступний рік. Але ні чесність, ні справедливість останніх не отримали такого ж високого схвалення. Однак і в цій колегії великої слави зажив Гай Юлій. Він зажадав поручителів від знатного Луція Сестія, в спальні якого в присутності Гая Юлія, за його словами, було викопано труп людини. І це незважаючи на те, що сам Луцій Сестій мав найвищу владу (оскільки був одним із децемвірів) і був вибавлений від можливості провокації. [Гай Юлій, за його словами], не збирався нехтувати чудовим законом, що дозволяв тільки в центуріатських коміціях виносити постанову про життя і смерть римського громадянина.

XXXVII. 62. Настав третій рік децемвірату. Залишалися ті ж самі децемвіри, які чинили спротив обранню інших на їхнє місце. За такого стану в державі, який, як я вже не раз говорив, не може бути тривким, [оскільки всім станам громадян не надаються однакові права], вся влада опинилася тоді в руках найперших людей,- бо на чолі держави були поставлені найзнатніші децемвіри. їм не були протиставлені плебейські трибуни. За децемвірів не було жодних інших магістратів і не було збережено права провокації до народу, якщо громадянину загрожувала страта або покарання різками. 63. І ось, внаслідок несправедливості децемвірів, несподівано почалися сильні потрясіння, і відбувся справжній державний переворот. Бо децемвіри, додавши дві таблиці несправедливих законів, нелюдським законом заборонили шлюби між плебеями і «батьками», хоча звичайно дозволяються навіть шлюби з чужинцями. Цей закон був пізніше скасований Канулеєвим плебісцитом (49). Завдяки своєму імперію творячи всяке свавілля, вони правили народом жорстоко та корисливо. Всім, звичайно, добре відомо (про це свідчать і численні літературні твори), як через непогамованість одного з цих децемвірів якийсь Децім Віргіній своєю рукою вбив на форумі дочку-підлітка і, охоплений горем, утік до війська, яке стояло тоді на горі Альгіді(50). Воїни відмовилися продовжувати військові дії, які вели, і зі зброєю в руках спершу зайняли Священну гору (подібно до того, як це колись уже сталося в подібному випадку), а потім і Авентинський пагорб... [...]

...після того, як Луція Квінкція призначили диктатором... (51). (Сервій).

...предки наші, гадаю, і вельми схвалили, і з великою мудрістю зберегли.

XXXVIII. 64. Коли Сціпіон закінчив і всі мовчазно чекали продовження його мови, Туберон сказав: оскільки присутні, які старші за мене, ні про що не запитали тебе, Публію Африканський, дозволь мені сказати, чого я не знаходжу у твоєму викладі.

Так, звичайно,- відповів Сціпіон,- я вислухаю вельми охоче.

ТУБЕРОН: Ти похвалив, здається, нашу державу, хоча Лелій питав тебе не про нашу державу, а про державу взагалі. Але я все ж не довідався із твоїх слів, якими порядками, якими звичаями або, краще, якими законами можемо зберегти ту державу, яку ти вихваляєш.

XXXIX. 65. ПУБЛІЙ АФРИКАНСЬКИЙ: Я гадаю, Тубероне, ми незабаром знайдемо більш слушну нагоду для ретельного розгляду питання про те, як створюють і зберігають державу. Що ж стосується найкращого державного ладу, то я, здається, відповів на питання Лелія досить вичерпно. Адже я передусім визначив види держав, які заслуговують схвалення, числом три, і стільки ж згубних, протилежних трьом вищезгаданим. І вказав, що жоден із цих видів не є найкращим; і що тільки той, який є розумним поєднанням трьох перших, переважає кожний із видів держави, взятий окремо. 66. А та обставина, що я взяв за зразок саме нашу державу, мала значення не для визначення найкращого державного устрою (бо це було б можливим і без використання зразка), а для того, щоб на прикладі величезної держави ясніше проглядала сутність ладу, який я описав у своїм міркуванні та бесіді. Але якщо ти, не звертаючись до прикладу того чи іншого народу, запитуєш про сам рід найкращого державного устрою, то нам слід скористатися образом, даним нам природою, оскільки це зображення міста і народу тебе... [не задовольняє] [...]

XL. 67. ...якого я шукаю вже давно і з яким бажаю зустрітися.

ЛЕЛІЙ: Ти, певно, шукаєш розумну людину?

СЦІПІОН: Саме так.

ЛЕЛІЙ: Серед присутніх чимало таких людей. Почни хоча б із самого себе.

СЦІПІОН: О, якби в сенаті було достатньо таких людей! Адже розумний той, хто, як часто бачимо в Африці, сидячи на величезному й дикому звірі(52), приборкує і спрямовує його, куди захоче, а ласкавим словом і дотиком змушує цю дику тварину слухатись.

ЛЕЛІЙ: Знаю і часто бачив це, коли був твоїм легатом.

СЦІПІОН: Та ба, той індієць або пунієць приборкує тільки одного звіра і то такого, що піддається навчанню і звик до людської вдачі. Але ж той первінь, який прихований в душі людини і (будучи частиною його душі) називається здоровим глуздом; він гамує і підкоряє не просто одного звіра, з яким можна впоратися,- таке якщо йому й удається, то вельми рідко. Бо й того дикого звіра треба тримати [в шорах]... [...]

XLI. 68. ... [звір], який живиться кров'ю, якого жорстокість тішить так, що він насилу може насититися видовищем болісної смерті людей, ... (Ноній).

2. ...але пожадливому, стрімкому, похітливому, що потонув у насолодах... (Ноній).

3. Є три афекти, які штовхають нерозважних людей до всіляких злочинів: гнів, жадоба, сваволя. Гнів вимагає помсти, жадоба - багатства, сваволя - розваг. (Лактанцій).

4. ...і четверта за ліком боязливість, що переходить у плач і тугу, завжди сама себе збуджує... (Ноній).

5. ...зазнавати горя, відчутії нещастя, точніше, бути охопленим страхом і страждати від боягузтва... (Ноній).

6. ...подібно до того, як недосвідченого візника, буває, стягає з колісниці, розчавлює, ранить, нищить... (Ноній).

7. Хвилювання душі подібні до запряженої колісниці, де найголовніший обов'язок візника - вміло правити; а ще - аби знав дорогу. Якщо її триматись буде, то хоч би як стрімко їхав, не постраждає. Якщо ж збочить, то хоч як тихо та обережно їхатиме, або на вибоях розіб'ється, або через нерозважність зазнає прикрощів, або (хоч би як старався) напевно буде скинутий. (Лактанцій).

XLII. 69. ...можна було б сказати.

ЛЕЛІЙ: Я вже бачу, які обов'язки та завдання ти готовий доручити мужу, появу якого я очікував.

Звичайно,- сказав Публій Африканський,- [перед ним, мабуть, треба поставити] лише одне завдання (бо в ньому одному, очевидно, заховані і решта): ніколи не припиняти вчитися і звертати погляд на себе самого, закликати інших людей наслідувати йому, зразковістю своєї душі і життя бути немовби дзеркалом для співгромадян. Адже це нагадує струнну чи духовну музику (і навіть спів), де слід дотримуватися, так би мовити, ладу різних звуків, будь-які порушення якого нестерпні для витонченого слуху. Причому цей лад все ж виявляється злагодженим завдяки дотриманню міри при поєднанні зовсім різних звуків. Так і держава: відчуття міри в ній складається з поєднання вищих, нижчих і середніх станів. Тут як і зі звуками: злагоджене звучання досягається узгодженням цілком різних первенів. [Те, що музиканти називають гармонією у співі, в державі є згода, цей найтісніший і найкращий зв'язок, що гарантує безпеку в кожній державі і жодним чином не можливий без справедливості]. (Августин).

«...по струнах треба вдаряти легко і спокійно, і не рвучко». (Помпей Трог).

XLIII. 70. І коли Сціпіон значно ретельніше і докладніше розглянув питання про те, наскільки справедливість корисна державі і яка велика шкода буває при її відсутності, слово взяв Філ, один з учасників бесіди, і запропонував, щоб саме це питання було розглянуте ще ретельніше і щоб про справедливість було сказано більше, оскільки всюди говорять про те, що правити державою, не чинячи несправедливості, неможливо. (Августин).

XLIV. 71. ...бути сама справедливість.

СЦІПІОН: Я цілком згоден з вами і стверджую ось що: ми повинні визнати, що все донині сказане нами про державу нічого не варте і що нам нікуди буде йти у своїх розмірковуваннях, якщо не буде доведена не тільки брехливість думки, немов державою можна правити лише чинячи несправедливість, але й глибока правота думки, що нею жодним чином не можна правити без найбільшої справедливості. Та коли ваша ласка, на сьогодні годі. Подальше (адже лишається ще досить багато) відкладемо на завтра.

А оскільки всі погодилися з ним, то в цей день бесіда була припинена.

 

 

ДРУГИЙ ДЕНЬ

 

Книга третя

Оскільки обговорення цього питання було відкладено на наступний день, розгляд його в третій книзі викликав жваві суперечки. Сам Філ, попередивши від самого початку, що цю думку не варто приписувати саме йому, виклав погляди тих, хто вважає, що правити державою, не чинячи несправедливості, неможливо, і той, хто вперто висловлювався на захист несправедливості і проти справедливості, намагався на основі міркувань і прикладів, схожих на істину, довести, що перша державі корисна, а друга - шкідлива. Потім, на прохання всіх присутніх, Лелій став захищати справедливість і всіляко доводити, що нема нічого більш ворожого державі, як несправедливість; і що взагалі держава може управлятися, а точніше, зберігатися, тільки завдяки великій справедливості. Після того, як це питання було розглянуте, на думку всіх, достатньо, Сціпіон повернувся до того, на чому зупинився, і ще раз запропонував своє коротке визначення держави, яке він назвав «справою народу». Однак народ, на його думку, не будь-який гурт людей, а гурт людей, об'єднаних згодою стосовно права та спільністю інтересів. Потім він показав, якою великою при обговоренні питання є користь «визначення». І на підставі цих своїх визначень зробив висновок, що держава, тобто «справа народу», існує тоді, коли нею добре і справедливо править або один цар, або гурт оптиматів, або весь народ. Але коли несправедливий цар, якого [Сціпіон] за грецьким звичаєм назвав тираном, або несправедливі оптимати, змову яких він назвав клікою, або ж несправедливий сам народ (якого він, не знайшовши для нього належної назви, також назвав тираном), тоді держава вже не тільки злочинна (про що говорилося щойно), але, як показує висновок із наведених визначень, її взагалі не існує. Бо вона вже не справа народу, якщо її захопив тиран або кліка; та й сам народ у цьому випадку вже не народ (якщо він несправедливий); бо це вже не гурт людей, об'єднаних згодою стосовно права та спільністю інтересів,- адже саме про таке визначення поняття «народ» ішлося вище. (Августин).

І. 1. У своїй третій книзі про державу той же Тулій говорить, що людина народжена природою для життя - не як матір'ю, а як мачухою - з тілом голим, хиренним і слабким; з душею боязкою серед труднощів, лякливою, нестійкою у злиднях і схильною до похітливості; з душею, якій, однак, притаманний ніби внесений в неї богом вогонь обдаровань та розуму. (Августин).

<І справді, яка істота перебуває в більш жалюгідному стані, ніж ми, коли ввергнуті в це життя подібно жебракам та голим, з недолугим тілом, з боязким серцем, зі слабким духом, лякливими у тривозі, схильними до насолод>? (Амвросій).

2. Хоча людина народжується кволою і слабкою, їй усе ж не страшна жодна безсловесна істота. А всім тим, що народилися сильними (хоч вони стійко зносять негоду), все ж небезпечна людина. Таким чином, розум дає людині користь більшу, ніж безсловесним істотам дарує природа. Бо останніх ні велика їхня сила, ні витривалість їхнього тіла не можуть захистити від винищення та підкорення нами. Платон, мені здається, висловив природі вдячність за те, що народився людиною. (Лактанцій).

[II. 3] [...] [Розум надав у розпорядження людині] (через повільність її пересування) [вози]. Пізніше, коли [розум] виявив, що люди видають безладні й невиразні звуки, то розділив їх на частини і, наче знаки, закріпив слова за предметами і людьми. В такий спосіб досі порізнених між собою [людей] він зв'язав вельми приємними узами мовлення. Той же розум позначив і вирізнив усі звуки людського голосу (які здавалися незліченними) невеликим числом знаків, які він винайшов, щоб за їх допомогою можна було зберігати і бесіду з людьми відсутніми, і вияви волі, і записи минулого. До цього додалося число, річ необхідна для життя і єдина, яка не змінюється і вічно існує. Число вперше спонукало нас і до того, щоб ми, дивлячись на небо, не стежили даремно за рухом зірок, але, рахуючи дні і ночі, [...приводили до ладу календар] [...]

III. 4. [Філософи] ...чий розум вивищився ще більше і зміг вигадати дещо гідне дарунку богів, як я вже говорив. Тому хай будуть для нас ті, хто розмірковує про правила життя, великими людьми (якими вони є насправді). Хай будуть вченими, будуть наставниками істини й доброчесності. Тільки хай істина та доброчесність не зустрічають зневаги до себе - незалежно від того, чи вигадані вони мужами, добре обізнаними з різними видами державного устрою, а чи вивчалися ними на дозвіллі і за творами (як це бувало). Мова йде про громадянськість і влаштування життя народів, яке викликає (і вельми часто вже й викликало) в чесних серцях появу, так би мовити, незвичної і богами вселеної доброчесності. 5. Але якщо хтось до тих здібностей свого розуму, які одержав від природи і завдяки громадянським ухвалам, визнає за потрібне додати освіту і більш широкі знання, як учинили ті, хто займається обговоренням цих ось книг, то хай не знайдеться людини, яка не надала б перевагу таким людям перед іншими. Та й справді, що може бути більш славним, ніж поєднання великих справ і досвіду з вивченням цих наук і пізнанням їх? Іншими словами, чи можна уявити собі більш шляхетних людей, ніж Публій Сціпіон, ніж Гай Лелій, ніж Луцій Філ, які, аби не пройти повз те, чим досягається слава, що випадає на долю знаменитих мужів, додали до звичаїв вітчизняних та дідівських і це чужинське вчення, що йде від Сократа? 6. Звідси випливає: хто забажав і домігся того й іншого, тобто пізнати і настанови предків, і філософські вчення, той, гадаю, досягнув усього, що приносить славу. Але якщо треба обрати один із двох шляхів до мудрості, то (навіть якщо спокійний спосіб життя, що протікає в найблагородніших заняттях та науках, комусь і видається більш щасливим) все ж таки життя громадянина більшої хвали гідне і, безумовно, більш славне, коли за нього підносять видатних мужів так, як, наприклад, підносили Манія Курія:

Той це, кого ще ніхто не осилив мечем ані злотом... 

«Йому ніхто - громадянин чи гість,- 

Не зможуть гідну нагороду дать» (1).

[IV. 7] [...] ...[що обидва шляхи] були мудрістю, однак різниця між ними полягала в тому, що одні люди виховували природні начала настановами й науками, а інші - установленнями й законами. Але одна [наша] держава дала більше число якщо і не таких мудрих мужів (оскільки [філософи] витлумачують цю назву дуже обмежувально), то, без сумніву, людей, гідних найвищої хвали, бо вони шанували повчання та відкриття мудреців. І якщо ми в кожній з таких держав знайдемо хоча б одного такого мужа, то яким виявиться тоді великим число видатних мужів! І це незалежно від того, скільки існує й існувало держав, гідних похвали, оскільки потрібна найбільша і неперевершена в природі мудрість, щоб створити державу, яка може бути довговічною. Але якщо ми захочемо подумки оглянути Лацій в Італії або так само племена сабінців і вольсків, Самній, Етрурію, знамениту Велику Грецію (2), якщо потім звернемо свій погляд на асірійців, на персів, на пунійців, на цих... [...]

V. 8. ФІЛ: Ви доручаєте мені воістину дивовижне завдання, бажаючи, щоб я взяв на себе захист безчесності.

ЛЕЛІЙ: Звісно, якщо ти висловиш те, що звично висловлюють проти справедливості, то, либонь, може скластися враження, що і ти такої ж думки. Щоправда, сам ти, наче винятковий зразок давньої порядності й чесності, маєш звичку розмірковувати з протилежних точок зору (3), бо, на твою думку, таким чином легше дійти до істини.

ФІЛ: Ну, гаразд, я виконаю ваше бажання і свідомо забрьохаюсь. А оскільки цього не цураються люди - шукачі золота, то ми, шукачі справедливості, яка набагато дорожча від золота, також не повинні боятися труднощів. О, якби мені, якщо вже треба користуватися чужими доказами, було дозволено доручити цю річ іншому! Тепер Луцій Фурій Філ мусить сказати те, що Карнеад, грек, який звик вигідну йому думку [висловлювати] словами, [...]

9. 3. Я, клянусь Гераклом, слова не вимовлю, аби лиш ви відповіли Карнеаду, який, дякуючи гнучкості свого розуму, часто висміює найкращі твердження.

VI. 9. 4. Хто не знає, якою великою була переконливість доказів Карнеада, філософа академічної школи, і яким красномовством та гостротою розуму він відзначався, той зрозуміє це із оцінки, даної йому Ціцероном, або ж із оцінки Луцілія, у якого Нептун, міркуючи про вельми важке питання, каже, що він не зможе його розтлумачити, «якщо Орк не відпустить до нього самого Карнеада». Коли Карнеада було прислано атенцями до Риму за посла, він виголосив ґрунтовну промову про справедливість у присутності Гальби і Катона Ценсорія, найвидатніших ораторів того часу. Але цей же Карнеад наступного дня спростував свої попередні твердження протилежними і розвінчав справедливість, яку вихваляв напередодні. При тому зробив це не переконливою промовою філософа, чия думка повинна бути твердою та непохитною, а чимось подібним до ораторської вправи, при якій міркування ведеться з двох точок зору. Так він чинив, як правило, щоб бути у змозі спростовувати думки інших людей, які відстоювали якесь твердження. Міркування, яким відкидається справедливість, у Ціцерона згадує Луцій Фурій, гадаю, тому, що він міркував про державу, щоб виступити із захистом та прославлянням справедливості, без якої, на його думку, правити державою неможливо. Але Карнеад для того, щоб спростувати твердження Арістотеля і Платона, поборників справедливості, у своїй першій промові зібрав усе, що висловлювалося на захист справедливості, щоб бути у змозі все це спростувати, що він і вчинив. (Лактанцій).

VII. 10. 5. Більшість філософів, а особливо Платон і Арістотель, багато говорили про справедливість, захищаючи і вихваляючи цю чесноту, як гідну найвищої похвали, оскільки вона віддає кожному своє і зберігає рівність між усіма. І тоді як інші чесноти мовби мовчазні і замкнуті в собі, справедливість - єдина з чеснот, не замкнута в собі і не прихована, але така, що вихваляється вся цілком і схильна до добрих вчинків заради того, щоб приносити якомога більшу користь. Буцімто справедливість повинна бути притаманна самим лише суддям та людям, що наділені певною владою, а не всім! 11. Тим часом нема людини навіть серед найнезначніших і злиденних людей, яка не могла б прилучитись до справедливості. Та оскільки вони не знали, що вона собою являє, звідки береться, яке її призначення, то вони цю найвищу чесноту, тобто найвище благо, оголосили долею небагатьох і заявили, що вона не шукає своєї користі, а тільки сприяє чужим вигодам. І Карнеад, людина рідкісного обдаровання та гостроти розуму, мав усі підстави виступити, аби довести неспроможність тверджень цих людей і відкинути значення справедливості, яка не має міцної основи,- не тому, що він гадав, що справедливість заслуговує догани, але з метою довести, що поборники справедливості не виставили на її захист жодних визначень, жодних непорушних доказів. (Лактанцій).

6. Справедливість дивиться назовні, вся виступає вперед і випинається... (Ноній).

7. ...чеснота, яка більше, ніж усі інші, прагне до служіння іншим і в цьому виявляється (Ноній).

VIII. 12. [ФІЛ]: ...знаходив би і захищав. Але інший(4) своїми міркуваннями про справедливість заповнив чотири вельми просторих книги. Адже від Хрісіпа я не чекав нічого великого та блискучого: він говорить, так би мовити, в своєму дусі, розглядаючи все за значенням слів, а не за сутністю речей. На долю тих героїв(5) випало оживляти ту чесноту, коли вона лежить повергнута, і зводити її на божественний престол поруч із мудрістю. Адже лише вона (якщо вона існує) народжена швидше для інших, а не для себе; вельми доброчинна й щедра і всіх любить більше, ніж саму себе. 13. І їм зовсім не бракувало ні бажання (яка ж тоді була у них інша підстава писати і, взагалі, який інший намір?), ні обдаровання, яким вони переважали всіх. Однак дійсність виявилася сильнішою за їхнє бажання і їхні здібності. Адже право, яке ми досліджуємо, є чимось іншим, таким, що стосується громадянськості, але аж ніяк не природи (6). Бо якби воно стосувалося природи, то - подібно гарячому і холодному, подібно гіркому й солодкому - справедливість і несправедливість були б однаковими для всіх людей.

IX. 14. Але тепер, якби хтось «із колісниці, запряженої крилатими зміями», як писав Пакувій, міг оглянути з висоти і на власні очі побачити численні і різні народи та міста, то передусім помітив би, що єгиптяни (найстародавніший із усіх народів, що має літописи подій за дуже багато віків) мають за божество якогось бика, що його звуть Апісом. Така людина побачила б у тих же єгиптян і багато інших чудовиськ т t різних звірів, зарахованих ними до богів. Потім він побачив би в Греції, як і в нас, чудові храми, присвячені богам у людській подобі. Перси вважали це святотатством, і Ксеркс, як стверджують, велів спалити храми атенців з тої лише причини, що вважав святотатством тримати зачиненими богів, чий дім - увесь цей світ. 15. Але пізніше і Філіп, що мав намір воювати з персами, й Александр (7), який пішов на них війною, виправдовували цю війну своїм бажанням помститися за храми Греції. Греки не вважали за потрібне навіть відновлювати їх, аби у їхніх нащадків було перед очима вічне свідчення злочинів персів. Багато було народів - як, наприклад, таври на берегах Аксинського Понту(8), як єгипетський цар Бусирід(9), як гали, як пунійці,- які вважали людські жертвопринесення справою благочестя й вельми приємними богам!

І справді, правила життя настільки несхожі, що крітяни й етоляни вважають морський розбій почесною справою (10), а лаконці оголошують своїми всі ті землі, куди міг долетіти їхній спис. Атенці мали звичку клятвено оголошувати від імені держави, що їм належать всі ті землі, на яких ростуть оливи і хлібні злаки. Гали вважають для себе ганебним сіяти хліб своїми руками. Тому вони, озброєні, знімають урожай з чужих полів. 16. А ми, буцімто найсправедливіші люди, не дозволяємо заальпійським народам садити оливи й виноград, аби наші сади олив та виноградники коштували дорожче J(1). Коли ми так чинимо, то кажуть, що ми чинимо розумно, але не говорять, що справедливо,- аби ви зрозуміли, що між розважливістю та справедливістю існує різниця. Тим часом Лікург, який вигадав найкращі закони і найсправедливіше право, велів обробляти землі багатіїв плебеям, немов вони були рабами (12).

X. 17. Втім, якби я забажав описати види права, законів, звичаїв га вподобань, різні не лише й у стількох народів, але й у одному місті, і навіть в нашому, то я довів би, що вони змінювалися тисячу разів: наш тлумач права Манілій (13) каже, що стосовно легатів (14) і спадку на користь жінок нині існують одні права, а він сам, у свої молоді роки, говорив про інші, коли Воконіїв закон (15) ще не був виданий. Саме цей закон, запропонований на користь чоловіків,- сама несправедливість стосовно жінок. І справді, чому б жінці не мати свого майна? Чому у діви-весталки спадкоємець може бути, але його не може бути в її матері? І чому, якщо для жінки слід встановити крайню міру майна, дочка Публія Краса, якщо вона єдина у батька, могла б, без порушення закону, мати незліченну кількість грошей, а моя дочка не могла б мати і трьох мільйонів?.. [...]

XI. 18. [Якби сама природа] встановила для нас права, усі люди користувалися б одними й тими ж [законами], одначе одні й ті ж люди користувалися у різні часи різними законами. Але я питаю: якщо обов'язок справедливості людини і чесного мужа - слухатися законів, то яких саме? Чи всяких, які тільки будуть видані? Але ж чеснота не приймає непостійності, а природа не терпить мінливості. Закони ж підтримуються карою, а не нашим почуттям справедливості. Таким чином, право не містить у собі нічого природного. Із цього випливає, що немає навіть людей, справедливих від природи. Чи закони, як нам говорять, мінливі, чи ні, але чесні мужі, з огляду на свої природні якості, йдуть за тією справедливістю, яка існує напевно, а не за тією, яка такою вважається? Адже обов'язок чесного і справедливого мужа - віддавати кожному те, чого той гідний. 19. Тоді як поставимося ми передусім до безсловесних тварин? Адже не люди посереднього розуму, а видатні та вчені мужі, Пітагор і Емпедокл, заявляють, що всі живі істоти перебувають в однаковому правовому стані. Вони твердять, що тим, хто завдасть пошкодження тварині, загрожує нескінченна кара. Отож завдати шкоди дикій тварині - злочин, і цей злочин... [для того], хто [не] захоче [його уникнути, виявляється згубним]. [...]

А якщо побажає йти за справедливістю людина, не обізнана з божественним правом, то вона прийме закони свого племені, немов вони є істинним правом; закони, які за всіх обставин вигадала не справедливість, а вигода. І справді, чому у всіх народів прийняті різні і такі, що відрізняються один від одного, закони, але кожне плем'я встановило для себе те, що воно визнало корисним для себе? Та якою мірою користь розходиться зі справедливістю, дає зрозуміти сам римський народ, який, оголошуючи війни з допомогою феціалів (завдаючи образ законним чином і завжди бажаючи чужого та захоплюючи його), заволодів усім світом. (Лактанцій).

Адже будь-яка царська влада, або імперій, якщо я не помиляюся, добувається з допомогою війни і шириться шляхом перемог. Але війна і перемоги грунтуються передусім на захопленні та руйнуванні міст. Ці дії неминуче пов'язані з образою богів, з руйнуванням міських мурів і храмів. Цьому подібне і винищення громадян та жерців, і до них цілком подібне пограбування священних і мирських скарбів. Отож римляни вчинили святотатств стільки ж, скільки у них було трофеїв. Тріумфів з нагоди перемог над ворогами вони справили стільки ж, скільки і з нагоди перемог над [сумирними] народами. їхня здобич настільки велика, скільки до цього часу у них залишається зображень полонених ними богів. (Тертуліан).

XII. 20. 8. ...бо, коли його запитали, які злочинні схильності змусили його зробити море небезпечним для плавання, коли він мав лише один міопарон, він відповів: «Ті ж самі, які спонукали тебе зробити небезпечним увесь світ» (16). (Ноній).

21. ...Розважливість велить нам усіляко примножувати своє майно, збільшувати свої багатства, розширювати кордони (справді, які підстави були б для хвалебних написів, що карбуються на пам'ятниках видатних імператорів: «Межі держави він розширив», якби він не додав деякої частини чужої землі?), повелівати якомога більшою кількістю людей, насолоджуватися, бути могутнім, правити, панувати. Навпаки, справедливість учить милувати всіх, піклуватися про людей. Кожному віддавати належне, до жодної речі, присвяченої богам, до жодної державної або чужої власності не доторкатися. Чого ж досягнеш, якщо, отже, станеш дослухатися голосу розважливості? Багатства, влади, майна, почестей, імперію, царської влади і для приватних людей, і для народу. Але оскільки ми говорили про державу, то для нас більш очевидне те, що чиниться від її імені. І оскільки сутність права в обох випадках одна й та сама, то, на мою думку, слід поговорити про розважливість народу. Про інші народи я говорити не буду. А наш народ, чиє минуле Публій Африканський у вчорашній бесіді виклав нам від самого початку і чия держава вже розширилася на весь світ? Завдяки чому він із незначного став найбільшим - завдяки справедливості чи розважливості?... [...]

<22. Благу вітчизни завжди й у всьому надавати перевагу(17), не звертаючи уваги на людські чвари. Правило це втрачає будь-який глузд. І справді, хіба вигода для вітчизни не є чимось іншим, ніж вигода для іншої держави або для іншого народу? Це значить розширювати межі вітчизни, насильно захоплювати чужі землі; зміцнювати свою владу, збирати більшу данину>.

ХШ. 22. 9. Наскільки користь різниться від справедливості, показує сам римський народ, який, оголошуючи війну через феціалів і законно чинячи несправедливості, і завжди чужого жадаючи та хапаючи, заволодів усім світом. (Лактанцій).

ХШ. 22. 10. Хто таким чином добуває для вітчизни ці, як вони їх називають, «блага», тобто хто, знищивши держави й вигубивши народи, наб'є скарбницю грошима, захопить землі, збагатить співгромадян, тому підносять хвалу до небес і бачать в ньому найвищу і досконалу чесноту. Отакі помилкові погляди не тільки народу й неосвічених людей, але й філософів, які навіть подають настанови, як чинити несправедливість,

<аби безтям і злість не були позбавлені обгрунтування й авторитету>. (Лактанцій).

XIV. 23. [ФІЛ]: ...адже всі, хто має владу над життям і смертю людей,- тирани, які дуже хочуть, щоб їх називали царями, за іменем Юпітера Всеблагого. Коли ж певні люди завдяки своєму багатству, або походженню, або якимось перевагам тримають державу у своїх руках, тоді це кліка, яку називають чомусь оптиматами. А якщо найбільшу владу має народ і все чиниться на його розсуд, то це називається свободою, хоч насправді це є безвладдям. Але коли один боїться іншого (людина - людини, а стан - стану), тоді (оскільки ніхто не впевнений у своїх силах) укладається ніби угода між народами і могутніми людьми. Так виникає те, що Сціпіон вихваляв,- об'єднаний вид державного устрою. І справді, мати справедливості не природа і не добра воля, а слабкість. Бо коли треба вибрати одне з трьох - або чинити беззаконня, а самому їх не терпіти, або їх і чинити, і терпіти, або ж не чинити ні того, ні другого, то найкращий вихід - їх чинити, якщо можеш робити це безкарно. Друге - їх не чинити і не терпіти. А найжалюгідніша доля - завжди битися мечем, чинячи беззаконня і страждаючи від них. Отож ті, які досягнути першого [не могли, об'єдналися на другому, і так виник змішаний державний устрій]. [...]

<Отож, Карнеад, через те, що становище філософів було хитким, наважився спростувати їх, зрозумівши, що спростувати їх можна>.

XV. 24. 11. Його докази зводилися до такого: люди встановили для себе права, керуючись вигодою; причому права, різні в залежності від звичаїв; до того ж в одних і тих самих людей права часто змінювалися залежно від обставин. Але природного права не існує. Усі люди й інші живі істоти під орудою природи прагнуть до користі для себе. Тому справедливості або зовсім не існує, або (якщо якась і існує), то у вигляді найбільшої дурниці, оскільки вона сама собі шкодить, піклуючись про чужі вигоди. І він наводить такі докази: всім народам, що квітнуть завдяки своїй могутності, в тому числі і самим римлянам, чия влада поширюється над усім світом,- якщо вони тільки побажають бути справедливими, тобто повернути чуже,- доведеться повернутися до своїх халуп і нидіти в бідності та злиднях. (Лактанцій).

«25. ФІЛ: ...за винятком аркадійців і атенців, які, певно, побоюючись, що колись з'явиться ця заборона, тобто відчуття справедливості, вигадали, що вони виникли із землі - ну зовсім так, як польові мишенята - із ріллі».

XVI. 26. Це, передусім, заперечують ті, хто достатньо вправний в розмірковуваннях і користується в цьому питанні великим авторитетом. Такі (мова йде про чесного мужа, якого ми хотіли б бачити щирим і простим) в бесіді про це не лукаві, не схильні до хитрувань, не підступні (18). Вони стверджують, що мудрий не тому чесний, що його захоплюють чесність і справедливість самі по собі, але тому, що життя чесних мужів вільне від страху, турбот, тривог і небезпек. Навпаки, безчесних мужів завжди гнітить турбота, у них перед очима завжди суд і страта. Але, за їхніми словами, нема переваги, нема такої вигоди (породженої несправедливістю), щоб треба було завжди боятися, повсякчас лякатися якоїсь навислої, загрозливої кари, утрати... [...]

XVII. 27. [ФІЛ]. Уявімо собі двох людей: один- найчеснотливіший, найсумлінніший, незвичайно справедливий муж, на диво вірний своєму слову. А другий - вищою мірою злочинний і зухвалий. Громадяни помилково вважають чесного мужа злочинним, зловмисним, нечестивим, а в тому, хто справді найбезчесніший за всіх, бачать найвищу порядність і вірність слову. Внаслідок такої думки всіх співгромадян, чесний муж зазнає переслідувань, нападків, його беруть під варту, виколюють йому очі, засуджують, накладають на нього кайдани, таврують, виганяють і прирікають на злидні. І він здається всім людям найжалюгіднішою істотою. А безчесного, навпаки, всі вихваляють, шанують, люблять і з усіх боків віддають йому почесті, надають імперій, вручають усі кошти і майно, одне слово, визнають мужем найкращим і цілком гідним найщасливішої долі. От і скажіть тепер, хто буде настільки божевільним, щоб не знати, кому з двох надати перевагу?

XVIII. 28. Що справедливо стосовно осіб окремих, те справедливе і стосовно народів: не знайти такої нерозумної держави, щоб вона не віддала перевагу несправедливому правлінню, аби не бути в рабстві по справедливості. Далі я не піду. За мого консулату, коли ви були моїми дорадниками, я запитав вас про нуматинський договір. Хто не знав, що Квінт Помпей уклав подібну угоду і що Манцин у такому ж становищі, як він? (19) Манцин як найчесніший муж навіть підтримав пропозицію, коли я вніс її у зв'язку з постановою сенату, а Помпей завзято захищався. Якщо ми шукаємо сумлінності, порядності, вірності своєму слову, то всі ті якості виявив Манцин. Якщо ж ми шукаємо обгрунтованості, обміркованості, проникливості, то Помпей його переважає. Кого із цих двох... [...]

XIX. 29. Потім Карнеад, полишивши загальні питання, перейшов до приватних. Якщо у порядного мужа, сказав він, є раб, схильний до втечі, або дім у нездоровій місцевості, що породжує хвороби (причому ці недоліки відомі йому одному, і він тому й оголошує про продаж дому або раба), то як він учинить: чи оголосить про схильність раба до втечі, а про дім - що він породжує хвороби; а чи приховає ці недоліки від покупця? Якщо він заявить про них, то його, звичайно, будуть вважати за порядну людину, бо він не обманює. Але вважатимуть дурнем, бо він або продасть своє майно дешево, або не продасть зовсім. Якщо ж він ці недоліки приховає, то буде розважливим,

оскільки потурбується про свою вигоду, але виявиться поганою людиною, бо обдурить покупця. Знов-таки, якщо він знайде людину, яка вважає, що продає мідь, тим часом як це - золото, або ж людину, що гадає, ніби продає свинець, тоді як це - срібло, то чи змовчить він, щоб купити це по дешевій ціні, а чи скаже про це, щоб купити по дорогій? Надати перевагу купівлі по дорогій ціні, безумовно, буде нерозумно. Із цього, на думку Карнеада, випливає, що справедливий та порядний - дурень, а розважливий - людина погана. Але все ж, напевно, існують люди, які і задоволені своєю злиденною долею, і при цьому не відчувають себе ображеними.

XX. ЗО. Потім він перейшов до більш важливих питань і вказав, що ніхто не може бути справедливим, не наражаючи свого життя на небезпеку. Він говорив: звичайно, це справедливість - людину не вбивати, до чужого майна не доторкатися. Та як учинить справедлива людина, якщо зазнає корабельної аварії, а хтось слабкіший ухопиться за дошку? Невже він не заволодіє цією дошкою, щоб самому триматися за неї і врятуватися,- тим більш, що у відкритому морі свідків нема? Якщо він розважливий, то він так і зробить. Адже йому самому доведеться загинути, якщо він не вчинить так. Якщо ж він надасть перевагу смерті, лише б не чинити насильства над іншим, то він, звичайно, справедливий, але нерозумний, бо свого життя не береже, рятуючи чуже. Знов-таки, якщо вороги, прорвавши стрій, почнуть насідати, і наша справедлива людина зустрінеться з якимось пораненим, що сидить на коні, то чи пощадить вона його, щоб самій бути вбитою, а чи скине його з коня, щоб урятуватися від ворога? Якщо вона це зробить, то це розважлива людина, але при цьому - людина зла. Якщо не зробить, то - справедлива, але в той же час, звісно, нерозумна. 31. Отож розділивши справедливість на дві частини і назвавши одну з них громадянською, а другу - природною, [Карнеад] знищив обидві, оскільки громадянська, хоч і являє собою розважливість, справедливістю, проте, не є. Природна ж - справедливістю є, але не є розважливістю. Все це, звичайно, хитромудро і просякнуто отрутою, а тому Марк Тулій і не зміг спростувати це. Бо хоч він і змушує Лелія відповідати Фурію і говорити на захист справедливості, але він, не спростувавши цього, обійшов його, немов рів. Отож Лелій, як здається, захищав не природну справедливість, яка стала схожою на недоумкуватість, а громадянську, яку Фурій погодився визнати розважливістю, але несправедливою. (Лактанцій).

XXI. 32. [ФІЛ]: ...Я не вагався б, чи мені висловитися, Лелію, якби думав, що присутні цього хочуть, і якби я сам не бажав, щоб і ти приєднався до цієї нашої бесіди,- тим більше, що вчора сам сказав, що перевершив наші сподівання. Але ж це не можливе. Усі ми просимо тебе не відмовлятися від свого наміру. (Гелій).

15. ...але наша молодь зовсім не повинна його слухати (20). Бо якщо він думає [не] те, що говорить, то він людина підла. Якщо інше (чому я надаю перевагу), то його міркування все ж таки жахливі. (Ноній).

XXII. 33. 6. [ЛЕЛІЙ]: Справжній закон - це розумне установлення, що відповідає природі, поширюється на всіх людей; постійне, вічне, яке закликає до виконання обов'язку через наказ; відлякує від злочину шляхом заборони. Воно, може, й добре, що не велить чесним людям і не забороняє їм, і не впливає на безчесних, наказуючи їм щось або забороняючи. Але пропонувати повну або часткову відміну такого закону - блюзнірство. Хоч якось обмежувати його дії не дозволено. Відмінити його повністю неможливо, і ми ні постановою сенату, ні постановою народу звільнитися від цього закону не можемо, і нічого нам шукати [Секста Елія], щоб він роз'яснив і витлумачив нам цей закон. Бо не буде одного закону в Римі, другого в Атенах, одного нині, другого в майбутньому. Ні, на всі народи в будь-який час буде поширюватися один вічний і незмінний закон, причому буде один спільний мовби наставник та повелитель усіх людей - бог, творець, суддя, автор закону. Хто не підкориться йому, той буде втікачем від самого себе і, згордувавши людською природою, тим самим зазнає найбільшої кари, хоча й уникне інших страждань, які такими вважаються. (Лактанцій).

XXIII. 34. Якщо не помиляюся, в третій книзі «Про державу» Ціцерон говорить, що найкраща держава ніколи сама не починає війни, крім тих випадків, коли це робиться, щоб дотримати слова або на захист свого добробуту. Це саме хай буде сказано достеменно й стосовно добробуту [справжнього] або уявного в іншому місці. (Августин).

..Але цих покарань, що їх зазнають навіть найбільші дурні (злидні, вигнання, тюремне ув'язнення, покарання різками), приватні особи нерідко уникають, якщо їм трапляється можливість швидко вмерти. Для держав же карою є сама смерть, яка, як нам здається, окремих осіб звільняє від кари. Бо держава повинна бути влаштована так, щоб бути вічною. Тому жоден загин не є природним для держави, як це буває стосовно людей, для яких смерть не тільки неминуча, а навіть часто вельми бажана. Та коли знищується, руйнується, перестає існувати держава, то це - порівняймо мале з великим - немов нагадує нам загин і знищення всього цього світу. (Августин).

35. 8. В «Державі» Ціцерон говорить: несправедливі ті війни, які були розпочаті без підстав. «Бо якщо нема підстав у вигляді помсти або в силу необхідності дати відсіч нападу ворогів, то вести справедливу війну неможливо» (Ісидор). Той самий Ціцерон, за деякими свідченнями, додає: жодна війна не вважається справедливою, якщо вона не сповіщена, не оголошена; не розпочата через невиконану вимогу відшкодувати завдані збитки. (Ісидор).

9. 6. Але наш народ, захищаючи своїх союзників, уже підкорив увесь світ. (Ноній).

XXIV. 36. У тих же книгах про державу ведеться, безумовно, найжорстокіша і найвідважніша сутичка - проти несправедливості і на захист справедливості. І оскільки, коли раніше говорилося на захист несправедливості і проти справедливості, висловлювалася думка, що держава може триматися і збільшуватися тільки несправедливістю, то було прийнято за найміцнішу основу таке: несправедливо, щоб одні люди були в рабстві в інших людей, які володіли б ними. Але якщо несправедливості цієї не стане дотримуватися правляча держава, чия країна величезна, то вона не зможе управляти провінціями. Від імені справедливості була дана відповідь: це справедливо тому, що таким людям рабський стан корисний і що все робиться їм на користь, коли робиться розумно. Тобто коли у безчесних людей віднімуть можливість чинити беззаконня, то пригнічені опиняються в кращому становищі; тим часом як вони, не будучи пригніченими, були в гіршому. Щоб підкріпити це становище, навели відомий приклад, взятий у природи, де було сказано: <Хіба ми не бачимо, що всім кращим людям владарювання дароване самою природою для більшої користі слабких>? Бо чому тоді бог повеліває людиною, душа - тілом, розум - хтивістю, <гнівом> й іншими зіпсутими частинами тої ж душі? (Августин).

XXV. 37. Я сказав досить виразно те, про що Ціцерон говорить у третій книзі «Про державу», коли веде мову про сенс повеління. Але треба бачити різницю і в тому, як правлять, і в тому, як підкоряються. Душа, кажуть, керує тілом і править хтивістю. Але тілом вона керує так, як цар своїми громадянами або як батько своїми дітьми; хтивістю ж - так, як рабами їх владар, тому що душа стримує і гамує її. Отож влада царів, влада імператорів, влада магістратів, влада батьків, влада народів править громадянами і союзниками, як тілом керує душа. Але владарі перевищують рабів так, як найкраща частина душі, тобто мудрість, перевищує зіпсуті й слабкі частини тієї ж душі, якими є пристрасть, спалахи гніву, інші почуття...

<...частинам тіла, через готівність слухатись, наказують, як синам, а зіпсуті частини душі, немов рабів, примушують більш суворою владок». (Августин).

22. Існує вид несправедливого рабства, коли хтось може належати іншому. Але коли у рабстві перебувають люди, які не в змозі стримати себе, тоді нема жодної несправедливості. (Ноній).

XXVI. 38. 23. Якщо,- говорить Карнеад,- ти будеш знати, що де-небудь ховається гадюка, а хтось через необережність хоче сісти на це місце (причому його смерть буде тобі вигідна), то чи вчиниш підло, не попередивши цю людину, щоб вона туди не сідала, хоча й лишишся непокараним? І справді, хто міг би викрити тебе, що ти про це знав? Однак говоримо про це надто багато. Адже очевидно, що коли справедливість, вірність [своєму слову] і правосуддя не будуть випливати із природи і якщо всі ці якості матимуть на увазі одну тільки вигоду, то чесну людину нам не знайти. Про все це Лелій досить докладно висловився в моїх книгах про державу. (Ціцерон).

24. І якщо я, як мені нагадуєш, справедливо сказав у тих книгах, що благо - тільки те, що є чесним, а зло - тільки те, що ганебним, ... (Ціцерон).

XXVII. 39. 25. Мені приємна твоя прихильність до думки, що бажання мати дітей є природним. Справді, якщо цього нема, то у людини не може бути природного зв'язку з людиною, а зі знищенням його знищується і спільність життя. «Ну, і на здоров'я!» - говорить Карнеад. Це мерзенно, та все ж благопристойніше, ніж те, що говорять Луцій і Патрон, які, сприймаючи все на себе, вважають, що нічого ніколи не робиться для іншої людини; і, твердячи, що чесним мужем треба бути тільки для того, щоб самому не терпіти лиха, а не тому, що це добре від природи, не розуміють, що говорять про хитру людину, а не про чесного мужа. Але про це, якщо не помиляюся, говориться в тих книгах, похваливши які, ти додав мені сили духу. (Ціцерон).

26. У цих [книгах] я погоджуюся з тим, що справедливість, яка породжує тривогу і сповнена небезпек, не властива мудрецеві. (Прісціан).

XXVIII. 40. 27. У Ціцерона захисник справедливості Лелій говорить: «Чеснота явно бажає почестей, а іншої нагороди за чесноту нема жодної. Нагороду вона приймає охоче, але її наполегливо не вимагає». І в іншому місці Лелій продовжує: «Якими багатствами звабиш ти цього мужа? Яким імперієм? Якими царствами? Його, який уважає їх людськими, а свій набуток визнає божественним!... Але якщо всі невдячні люди, або численні заздрісники, або могутні недруги віднімуть у чесноти її нагороди, то її все ж буде забагато, щоб утішати, і вона більш за все буде шукати опори у своїй власній красі». (Лактанцій).

28. Геракл чеснотами найславніший і, немов [Сціпіон] Африканський, серед богів перебуває. (Там само).

29. У третій книзі «Про державу» Ціцерон запевняв, що Геракл і Ромул [єдині] з людей стали богами. Але не тіла їхні, каже, були взяті на небо (21). Адже природа не допустила б, щоб те, яке виникло з землі, лишалося будь-де в іншому місці, а не на землі. (Августин).

30. Найхоробріші мужі ніколи не були позбавлені хоробрості, наполегливості, терплячості. (Ноній).

31. У той час як консул висміював щедрість Піра, Курієві не вистачало багатства самнітів. (Ноній).

32. Коли наш знаменитий Катон приїздив до себе в Сабінський край, він, як ми чули від нього самого, відвідував звичайно свій рідний дім. Сидячи біля його вогнища, Катон відкинув дарунки самнітян, недавніх своїх ворогів, а на той час уже клієнтів. (Ноній).

XXIX. 41. [ЛЕЛІЙ]: [Яким] Тіберій Гракх був у Азії, таким лишився він і стосовно громадян. Він знехтував правами союзників і латинян(22) і угодами з ними. Якщо ця звичка до сваволі почне розповсюджуватися все ширше і змусить нашу державу перейти від законності до насильства, тоді тих, які слухаються нас добровільно, ми будемо утримувати страхом; хоч люди нашого покоління, можна сказати, вціліли завдяки своїй пильності, я все ж турбуюся за наших нащадків і за безсмертя держави, яка могла б бути вічною, якби люди жили за заповітами і звичаями «батьків».

XXX. 42. Після цих слів Лелія всі присутні стали говорити, що він приніс їм велике задоволення, а Сціпіон, можна сказати, був у захваті. Ти, Лелію,- мовив він,- часто виступав як захисник у багатьох судових справах, тому я не порівняю з тобою не тільки нашого колегу Сервія Гальбу, якого ти, доки він був живий, ставив вище за всіх інших, але навіть жодного із атичних ораторів - ні за приємністю мовлення, [ні за її силою]. [...]

33. ...двох якостей бракувало йому: впевненості в собі й голосу, що заважало йому говорити перед натовпом і на форумі (23). (Ноній).

34. ...від стогону вміщених в нього людей бик, здавалося, мукав (24). (Схолій до сатир Ювенала).

XXXI. 43. [СЦІПІОН]: ...[якого я мав намір] привезти назад [до Агригента]. Отож хто назвав би це «набутком народу», тобто державою, коли всі були пригнічені жорстокістю одного і не було ні спільного зв'язку у вигляді права, ні згоди, ні союзу людей, що зібралися разом, чим і є народ? Те ж було і в Сіракузах. Це знамените місто, за свідченням Тімея, найбільше з грецьких міст і найкрасивіше із міст світу. Гідні зачудування його фортеця, й гавані (води яких омивають саме серце міста), і греблі, і широкі вулиці, а також портики, храми і мури - все це, за правління Діонісія, ніяк не заслуговувало того, щоб називатися державою.

Адже народу не належало нічого, а сам народ належав одній людині. Отож, де існує тиран, там не просто погана держава, як я говорив учора, а, як ми повинні тепер сказати на основі своїх розмірковувань, взагалі немає ніякої держави.

XXXII. 44. [ЛЕЛІЙ]: Ти говориш чудово. І я вже розумію, до чого ти хилиш.

СЦІПІОН: Отож ти розумієш, що навіть така держава, яка повністю перебуває в руках кліки, не може по справедливості називатися державою. ЛЕЛІЙ: Я й справді так вважаю. СЦІПІОН: І ти цілком правий. Справді, де ж був «набуток» атенців, коли після великої Пелопонеської війни цим містом цілком беззаконно правили тридцять мужів? Хіба давня слава міської общини, або прекрасний зовнішній вигляд міста, або театр, гімнасій, портики, або славетні Пропілеї, або фортеця, або дивовижні творіння Фідія, або величний Пірей (25) робили Атени державою?

ЛЕЛІЙ: Аж ніяк, оскільки все це не було «набутком народу».

СЦІПІОН: Ну, а коли в Римі децемвіри протягом третього року правили так, що лише за їхнім рішенням можливою була провокація, коли сама свобода втратила свій законний захист?

ЛЕЛІЙ: «Набутку народу» не було. Ба більше, народ постарався повернути собі свій набуток.

XXXIII. 45. СЦІПІОН: Переходжу тепер до третього виду держави (26), при розгляді якого, певно, виникають труднощі. Коли народ, як кажуть, вершить усім і в його владі перебуває все. Коли натовп прирікає на страту всякого, кого захоче. Коли людей переслідують. Коли грабують, захоплюють, розтринькують усе, що тільки захочуть,- то чи можеш, Лелію, і тоді стверджувати, що це держава тільки тому, що все належить народові, а ми домовилися вважати, що держава є «набутком народу»?

ЛЕЛІЙ: Жодній державі я не відмовлю в цій назві з такою легкістю, як саме цій, де все перебуває в повній владі натовпу. Бо якщо ми визнали, що держава не існувала ні в Сиракузах, ні в Агригенті, ні в Атенах (коли там правили тирани), ні тут у Римі (коли у нас були децемвіри), то я не розумію, чому поняття «держава» більш доречне, коли при владі натовп. Бо, по-перше, для мене народом є тільки такий гурт людей, якого утримує разом згода стосовно прав, як ти, Сціпіоне, чудово визначив. А збіговисько людей, про яке ти згадував раніше, є тиранія такою ж мірою, як коли б гуртом була одна людина. І це навіть ще огидніший тиран, бо нема лютішого звіра, ніж той, що наслідує зовнішній вигляд народу і приймає його ім'я. І геть неправильно, щоб у той час, як майно божевільних людей, згідно з законом, перебуває у власності їхніх «родичів (оскільки... вони не можуть розпоряджатися ним), нерозумному натовпу була надана можливість розпоряджатися „набутком народу"» [...]

XXXIV. 46. СЦІПІОН: «Так що про оптиматів» можна сказати те ж саме, що було сказано про царську владу,- чому їх правління є державою і «набутком народу».

МУМІЙ: І навіть на набагато більших підставах. Адже цар більше годиться на владаря ще й тому, що він один. Однак жодна держава не може бути щасливою там, де владу візьмуть до своїх рук бодай кілька чесних мужів. Але я навіть царській владі надам перевагу перед правлінням «вільного» народу. Бо саме цей третій вид і є найгіршою державою.

XXXV. 47. СЦІПІОН: Знаю, Спурію, що ти налаштований проти народного правління. І хоч терпіти його легше, ніж ти думаєш, я все ж згоден з тим, що із трьох видів державного устрою цей вид найменше заслуговує на схвалення. Та я не згоден з тобою в одному: що оптимати кращі за царя. Адже якщо державою править мудрість, то яка різниця, буде це

мудрість одного чи кількох чоловік? Але ми, розмірковуючи так, стаємо жертвою певної помилки. Бо коли їх називають «оптиматами», то їхня влада здається «найкращою»(27). Ну, хіба можна уявити собі щось краще, ніж найкраще? Але варто нам лише згадати про царя, як у нашій уяві негайно з'являється цар несправедливий. Однак тепер, коли ми розглядаємо питання про державу з царем на чолі, ми про несправедливого царя не говоримо. Отож подумай про Ро-мула, або про Помпілія, або про царя Тула. Ти, певно, не станеш ганити цей державний устрій.

48. МУМІЙ: Яку ж хвалу згоден ти віддати народному правлінню в державі?

СЦІПІОН: А як же, Спурію, родосці, у яких ми недавно були разом з тобою? (28) Хіба у них, по-твоєму, нема держави?

МУМІЙ: На мою думку, є, і вона не заслуговує жодної догани.

СЦІПІОН: Твоя правда. Але, якщо пам'ятаєш, усі люди, що правили там разом, були або із плебсу, або з сенаторів. Причому вони чергувалися: в одні місяці виконували обов'язки народу, в інші - заступали посаду сенаторів. Але в обох випадках одержували платню. При цьому в театрі і в курії (29) одні й ті ж люди розглядали і кримінальні, і решту справ. Сенат обіймав таку ж владу і мав такий самий вплив, як і натовп...

 

Фрагменти із третьої книги «ПРО ДЕРЖАВУ», добуті з різних джерел

49. 35. Деякі люди мають, так би мовити, бунтівне начало, яке або збуджується при насолодах, або пригнічується при труднощах. (Ноній).

36. Але для того, щоб вони самі відчували свою душу або бачили, що, на їхню думку, їм належить зробити... (Ноній).

37. Пунійці перші разом з торгівлею і з товарами завезли до Греції зажерливість, розкіш та ненаситні пристрасті у всьому. (Ноній).

38. Цар Сарданапал був схильний до розкоші. Про нього Ціцерон у третій книзі «Про державу» так говорить: «Уславлений Сарданапал набагато гидкіший своїм ґанджем, ніж навіть своїм іменем»(30). (Схолії до сатир Ювенала).

39. Хіба тільки хтось захоче у вигляді пам'ятника заново вирізьбити Атон (31). Бо який Атон або Олімп такий великий, щоб... (Прісціан).

...[випливає], що не буває держави, в якій бракує належної справедливості. За ймовірними визначеннями, кожна держава дотримувалася свого звичаю і управлялася краще давнішими римлянами, ніж пізнішими. (Августин).

50. 41. Тепер саме час, щоб я по змозі коротко й чітко виклав те, що в другій книзі цієї праці обіцяв показати. Згідно з визначеннями, які у Ціцерона використовує Сціпіон (у книгах «Про державу»), Рим ніколи не був державою. Коротше кажучи, держава є «набутком народу» і т.ін. Народ же є зібранням багатьох, одним правом та спільною користю поєднаних. Що ж до узгодженості з правом, то це він пояснює у бесіді: саме завдяки йому не можна уявити державу без справедливості. Отож, де нема щирої справедливості, не може бути і права. Бо те, що є правом, звичайно є і справедливістю. Що ж не є справедливим, і правом бути не може. Тому що не можна називати або вважати правом несправедливі закони людей; коли називають правом навіть те, що [лише] з джерела справедливості витікає. І несправедливим [правом] є те, яке зазвичай несправедливо називають тими самими словами. Правом є лише те, що корисне заможним. Тому, де нема правдивої справедливості, там не може бути права, якщо навіть так вирішить зібрання людей, яке, згідно з тим визначенням Сціпіона чи Ціцерона, не є народом. А якщо не народ, тоді й не держава. Адже не всякий гурт є гідним імені народу. І далі, у зв'язку з цим, коли держава є справою народу, а народ не дотримується права: де нема права, там нема справедливості. Робиться однозначний висновок: де нема справедливості, нема держави. Справедливість у свою чергу є чеснотою, яка віддає кожному своє (Августин).

 

 

Книга четверта

1. 1. 1. Оскільки про тіло і про душу вже було згадано, я спробую ще, наскільки в злиденстві своєму це бачу, розтлумачити суть і того, й другого. Я вирішив узяти на себе це завдання передусім з тієї причини, що Марк Тулій, муж видатного розуму, який спробував зробити це у своїй четвертій книзі про державу, втиснув величезний матеріал у вузькі межі, ледве торкнувшись його країв. А щоб йому не закинули, що він не простежив цього питання до кінця, сам заявив, що йому не бракувало ні доброї волі, ні старання. Бо він сам у своїй першій книзі про закони (принагідно торкнувшись цього питання і підбивши підсумок) говорить таке: «Сціпіон, мені здається, достатньо чітко виклав це питання в тих книгах, які ви прочитали». (Лактанцій).

2. ...і сам розум - той, що майбутнє передбачає, минуле пам'ятає... (Ноній).

3. І справді, якщо нема людини, яка не віддала б перевагу смерті перед зміною на якусь тварину (навіть коли б вона при цьому зберегла людський розум), тоді наскільки жалюгідніша доля того, хто, зберігаючи людську подобу, в душі стає звіром! Мені особисто це здається долею жалюгіднішою настільки, наскільки душа вище тіла. (Лактанцій).

4. У тому самому місці Ціцерон говорить, що він не вважає набуток ягняти і набуток Публія Африканського такими, які мають однакову вартість. (Августин).

5. І це ж тіло, стаючи на шляху як перешкода, створює нічний морок для ліку днів і для відпочинку від праці. (Ноній).

6. І коли восени земля розкриється, щоб прийняти насіння, взимку розпушиться, щоб його зберегти, а в

літню зрілість одне розм'якшить, а друге висушить... (Ноній).

7. ...коли вони доручають худобу пастухам... (Ноній).

8. «Череда» і від цього «чередник». (Прісціан).

II. 2. [СЦІПІОН]: ...ласку. Як розумно розподілені стани, вік, розряди, вершники, разом з якими подають голоси й сенатори! Тим часом є вже немало людей, що нерозумно бажають скасування цього корисного порядку. Вони домагаються нової роздачі грошей на основі якогось плебісциту щодо повернення коней (2).

III. 3. Тепер оцініть, як мудро передбачено все інше. Адже малось на увазі суспільство громадян, які повинні були жити щасливо і в пошані. В цьому-бо і полягає перша підстава для об'єднання [людей], і вона повинна створюватися для людей у відповідності з державним устроєм, частково на підставі звичаїв, частково на основі законів. Передусім було вирішено, щоб для вільнонароджених дітей виховання не було ані строго визначеним законами, ані встановленим від імені держави, ані єдиним для всіх, тим часом як греки даремно витратили на це багато старань: наш гість Полібій cavie за це дорікає нашим законам у неуважності... Вени не хотіли, щоб щось було непевним, або не підвладним законам, або публічно не висловленим, або лише одним з усіх. Бо... [...]

9. Існував звичай призначати для тих, хто вступав до війська, охоронців, аби вони керували молодими людьми протягом першого року їхньої служби. (Сервій).

5. 10. Додаю, що Ціцерон говорив у книгах про державу: для юнаків було ганьбою, якщо б у них не було коханців... (Сервій).

11. Не тільки у Спарті, де хлопчиків учать викрадати і красти... (Ноній).

IV. 4. СЦІПІОН: ...[заборонялося, щоб] юнак оголювався. Ось настільки здалеку беруть початок, так би мовити, основи сором'язливості. Що ж стосується вправ юнаків, то вони вельми нерозумні в гімнасіях!

О, яка легка славетна військова служба ефебів! Які вільні й довільні доторкання і вияви любові! Не буду говорити про елейців і тебанців, хіть у яких була навіть дозволеною і нічим не стримуваною, якщо вона звернена до вільнонароджених. Самі лакедемонці в коханні до юнаків дозволяють усе, крім безчестя, і відгороджують те, що забороняють, лише дуже тонкою стінкою. Бо вони допускають обійми і спільне спання, якщо між людьми покладені плащі.

ЛЕЛІЙ: Я чудово розумію, Сціпіоне, що ти, коли мова йде про ці вчення греків, котрі ти засуджуєш, волієш заперечувати постанови знаменитіших держав, аби тільки не сперечатися зі своїм любим Платоном, якого ти навіть не згадуєш, тим більше, що...

«V. 5. Слухач Сократа, Платон, якого Тулій називає богом філософів і який, один з усіх, у своїй філософії ближче за інших наблизився до істини, все ж не знав бога; багато в чому припустився помилок і помилявся сильніше, ніж хтось інший; і передусім у тому, що вимагав у своїх книгах про державу, щоб у всіх було все спільним. Що стосується майна, то тут ще можна терпіти, хоч це й несправедливо. Бо нікому не повинно ні зашкодити, якщо у нього, завдяки його запопадливості, є більше, ні послужити на користь, якщо у нього з його ж вини менше. Щоправда, це, як я уже сказав, ще можливо якось стерпіти. Але чи будуть спільними також і дружини та діти? Тоді не буде ніякої різниці по крові, не буде ні певного роду, ні сім'ї, ні рідні, ні свояцтва. Чоловіки будуть позбавлені стриманості, жінки - цнотливості. Яка можлива у тих і в інших подружня любов, коли в них нема певної і особливої прихильності одне до одного? Хто стане шанувати батька, не знаючи свого походження? Хто любитиме сина, якого вважає чужим? Більше того, Платон навіть зберіг за жінками доступ в курію, дозволив їм військову службу, магістратури й імперій.

Яким нещасливим буде місто, що в ньому жінки привласнять собі обов'язки чоловіків». (Лактанцій).

12. А наш Платон пішов ще далі, ніж Лікург. Адже він вимагає, щоб усе було спільним набутком, аби жоден громадянин не міг назвати жодної речі своєю власністю або такою, що належить йому особисто. (Ноній).

13. Я ж ізвідти, куди [Платон] висилає Гомера, прикрашеного вінками і змащеного пахощами; із того міста, яке він сам собі уявляє... (4). (Ноній).

VI. 6. 14. ...Зауваження цензора майже не завдає засудженому шкоди, крім того, що змушує його почервоніти. Тому, оскільки все це рішення стосується тільки доброго імені, покара і називається «втратою доброго імені». (Ноній).

15. Держава, як кажуть, відсахнулася од їхньої суворості. (Ноній).

16. І до жінок не треба приставляти доглядачів, які звично приставляються у греків, але повинен бути цензор, що міг би навчати чоловіків поводженню з дружинами. (Ноній).

17. Настільки велику силу має виховання скромності: всі жінки утримуються від вина. (Ноній).

18. Також якщо у жінки була лиха слава, то родичі не цілували її. (Ноній).

19. Таким чином нахабство (petulantia) одержало свою назву від слова «просити» (petere), нав'язливість (procacitas) - від слова «жебрати» (ргосаге), тобто «вимагати» (poscere). (Ноній).

VII. 7. 20. Я не згоден з тим, щоб один і той же народ і повелівав усім світом, і збирав у ньому мито. Але найкращим джерелом прибутку як у приватних господарствах, так і в державних я вважаю ощадливість. (Ноній).

«Зведення театрів, портиків і нових храмів я засуджую досить стримано із поваги до Помпея, але цього не схвалюють найвченіші мужі, як сам Панетій, якому я в цих книгах багато в чому слідую, хоча й не перекладаю його, а також і Деметрій Фалерський, що ганить Перікла, першу людину Греції, за те, що витратив багато грошей на розкішні Пропілеї. Щоправда, я ретельно розглянув це питання в книгах про державу, які написав». (Ціцерон).

21. «Вірність» (fides), мені здається, одержала свою назву тому, що сказане «робиться» (fit). (Ноній).

22. У громадянині високого стану і в знаменитій людині улесливість, догідливість та честолюбство, на мою думку,- ознака нікчемності. (Ноній).

«Усі ті, які прагнуть здобути повагу людей, влаштовуючи для них пригощання і бенкети і витрачаючи гроші, відверто дають зрозуміти, що позбавлені справжнього блиску, якого надає доблесть і гідність». (Помпей Трог).

23. Зупини на короткий час свою увагу саме на книгах про державу, із яких ти почерпнув своє відчуття найвідданішого громадянина, позаяк для чесних людей не існує міри або межі в їхніх турботах про батьківщину. Зупини свою увагу, заклинаю тебе, і поглянь, яка велика хвала віддається в них ощадливості, стриманості, а також вірності, узам шлюбу і чистим, добропорядним та чесним звичаям. (Августин).

VIII. 8. 24. Я захоплююсь вишуканістю не тільки змісту, але й слів. «Якщо вони сваряться»,- говориться там (5). Зіткнення між прихильно налаштованими людьми (не позивання недругів) називаються сваркою... Отож закон вважає, що сусіди сваряться між собою, а не позиваються. (Ноній).

25. Такі ж межі існують для людських турбот і життя. Так, згідно з понтифікським правом, недоторканість місця поховання... (Ноній).

26. І оскільки вони лишили непохованими тих, чиїх тіл вони не змогли знайти в морі через сильну бурю, то, хоч і були невинні, їх стратили (6). (Ноній).

27. І в цій суперечці я став на бік не народу, а кращих людей... (Ноній).

28. Адже нелегко протидіяти сильному народові, якщо тримаєш його в повному або майже в повному безправ'ї. (Прісціан).

29. О, якби я провістив йому майбутнє правильно, надійно і докладно! (Ноній).

IX. 9. 30. Даремно цей Ціцерон гнівається, коли говорить про поетів: «Кожного разу, як до них дійдуть вигуки схвалення народу, що хтось із них буцімто великий і мудрий, якого туману вони напускають, які страхи навіюють, які пристрасті розпалюють!»(7) (Августин).

31. Ціцерон говорить, що якби він прожив навіть два життя, то й тоді у нього не знайшлося б часу прочитати ліричних поетів. (Сенека).

X. 10. 32. СЦІПІОН: ...А оскільки вони вважали сценічне мистецтво і театр взагалі такими, що ганьблять людину, то постановили, щоб таких людей не тільки було позбавлено пошани, яка належить іншим громадянам, але навіть виключено з триби на основі догани цензора. (Августин).

11. 33. СЦІПІОН: Комедії, якщо б звичаї повсякденного життя не терпіли їх, не змогли б заслужити схвалення глядачів через свої ганебні вистави. [...] І греки давніші також, зі своєю зіпсутою репутацією, зберігали те саме ставлення [до комедії]. У них згода була також законом: щоб те, що хоче комедія [висміяти] і про що хоче [говорити], називалося поіменно... Ось як у тих-таки книгах говорить сам Сціпіон: «Кого комедія не зачепила, точніше, не мордувала? Припустімо, що вона зачепила народних ватажків, негідників, що плекали бунтівні наміри стосовно держави,- Клеона, Клеофонта, Гіпербола(8). Стерпимо це, хоча було б краще, якби догану таким громадянам висловлював цар, а не поет. Але ображати Перікла (після того як упродовж багатьох років, користуючись найбільшим авторитетом, в час війни і миру стояв на чолі своєї держави) і виголошувати ці вірші на сцені було не більш пристойно, ніж якби наш Плавт або Невій захотіли ганьбити Публія і Гнея Сціпіонів, а Цецілій - Марка Катона».

12. І трохи далі продовжує: «Навпаки, наші Дванадцять таблиць, призначивши смертну кару лише за дуже нечисленні злочини, визнали за потрібне призначити її також і в тому випадку, якщо хтось почне співати або складе пісню, що ганьбить і ганить людину. Чудово, бо наше життя повинно підлягати суду магістратів і розгляду по закону, а не суду поетів. І ми повинні вислуховувати огуду лише за умови, що нам дозволять відповідати і захищатися в суді. ...Давні римляни не погоджувалися на те, щоб будь-кого за його життя на сцені вихваляли або ганили». (Августин).

XI. 13. 34. За словами Ціцерона, комедія - наслідування життя, дзеркало звичок, відображення істини. (Донат).

35. Атенець Есхін, найкрасномовніший муж, після того як у молодості грав у трагедіях, став займатися державною діяльністю. А Арістодема, знов-таки трагічного актора, атенці не раз відправляли послом до Філіпа для переговорів про найважливіші справи миру і війни. (Августин).

XII. 14. 36. Радість, хоч би якою вона була, не заслуговує догани і сама по собі не складає мети музики, але цей рух душі виникає як супутнє явище. Кінцева ж мета - допомогти чесноті. Цього не помітив багато хто і передусім той, хто у творі римлянина Ціцерона «Про державу» засуджує музику. Бо я не схильний стверджувати, що подібні погляди висловив сам Ціцерон. І справді, хто б наважився твердити, що Ціцерон принижує музику і як щось нерозумне ганить мистецтво, яке розрізняє гідності та вади гармоній і ритмів. Ціцерон, якого гра актора Росція (що славився самими тільки ритмами й до того ж неблагородними і дурними) тоді дивувала так, що він був схильний приписувати появу Росція серед людей промислу богів. І якщо хтось скаже, що думки, висловлені Ціцероном в його творі «Про державу», відповідають його власним поглядам, а його висловлювання про Росція - тодішнім обставинам, то і нам ніщо не завадить надати цим же словам зворотного значення. Але, незважаючи на це, швидше можна було б таємно відкинути думку оратора, наскільки вона стосується розглядуваного нами питання, а не підтримувати її. Бо коли йдеться про пошук істини або справедливого вирішення питання, то не гідний довір'я той, хто у своїй відповіді погоджується з оточенням або зі своєю упередженою думкою, а не із справжнім станом речей. Втім, гадаю, що ніхто не став би (через наявність підкуплених людей серед ораторів) ганити саме ораторське мистецтво. Так само ж, якщо деякі художники, бажаючи догодити натовпу, малюють неблагородні образи, то це не докір мистецтву. Але ж вітчизна самого Ціцерона, ще в часи Нуми і дещо пізніше, коли люди були дикими, як говорить сам Ціцерон, виховувала їх за допомогою музики; у приватному житті супроводжувала їхні бенкети, а в громадському - всі священнодійства. (Арістід Квінтіліан).

 

 

ТРЕТІЙ ДЕНЬ

 

Книга п'ята

І. і. Отож у ту пору римська держава вже не була [такою, якою її описує Салюстій] - найгіршою і вельми занепалою. Бо тоді держави ще не існувало,- якщо розглядати її з точки зору, висловленої в бесіді про державу, що відбулася колись між видатними людьми. Так заявляє і сам Тулій, не наводячи ні слів Сціпіона, ні будь-чиїх іще, але говорячи своїми власними, на початку п'ятої книги,- спочатку нагадавши вірш поета Енія, який каже:

Давній уклад і мужі - це опора держави у римлян.

        (Див. Августин).

У цьому вірші, зважаючи на його короткість і правдивість, поет, мені здається, уподібнюється оракулу: бо ці мужі (якби громадянам не був притаманний такий триб), не змогли б заснувати ні уклад (якщо б ці мужі не стояли на чолі громадянської общини), ні так довго зберігати настільки велику державу, могутність якої так далеко і широко розпросторилась. Тому ще до наших часів сам дідівський устрій приваблював кращих мужів до діяльності, і ці видатні мужі зберігали давній спосіб життя і заповіти предків. 2. Наше ж покоління (отримавши державу як чудову картину, що вже потьмяніла від часу) через свою недбалість не тільки не обновило її тими ж фарбами, якими вона була написана, але навіть не потурбувалося про збереження хоча б її загального вигляду та обрисів. І справді, що лишається від давнього устрою цієї, за висловом поета, опори римської держави? Адже він, як бачимо, підданий такому цілковитому забуттю, що його тепер не тільки не шанують, але вже й не знають. А що вже про мужів говорити? Адже сам устрій втрачений нами через відсутність мужів. І про це величезне зло ми повинні не тільки звітувати, але мовби й відповідати перед судом, який звинувачує нас у державному злочині. Бо ми внаслідок своїх власних огріхів, а не якоїсь випадковості, зберігаємо державу лише на словах, а насправді вже давно її втратили. (Августин).

«У своєму творі про державу Тулій говорить, що правитель держави повинен бути видатним і вельми вченим мужем. При цьому він повинен бути і мудрим, і справедливим, і стриманим, і красномовним, аби йому було легко своєю невимушеною мовою виявляти приховані якості свого духу і правити плебсом. Він також повинен бути обізнаним у праві, знати твори греків, що підтверджується прикладом Катона, який у глибокій старості почав вивчати твори греків і довів, якою великою є їхня користь». (Із рукописного коментаря до Ціцерона).

II. 3. МАНІЛІЙ(?): [...] [Ніщо не було такою мірою знаком царської влади, як вияв справедливості. Він полягав у витлумаченні права, оскільки приватні люди шукали звичайно правосуддя у царів, і з цієї причини встановлювалися межі орної землі, лісів і просторих пасовиськ, які повинні були бути царськими і оброблятися без зусиль і праці царів. Таким чином, ніяка турбота про особисті справи не повинна була відволікати їх від справи народу. І жодна приватна людина не була ні суддею, ні арбітром при позові. Все вершилося царським судом. І, на мою думку, наш цар Нума суворо дотримувався цього давнього звичаю царів Греції. Адже наші інші царі, хоч виконували також і ці обов'язки, все ж значну частину свого часу витрачали на ведення війни і приділяли увагу законам війни. Тим часом тривалий мир за Нуми був для нашого міста матір'ю права й релігії. Адже Нума також складав закони, які, як ви знаєте, збереглися, а це властиво саме такому громадянину, про якого ми говоримо... [...]

III. 4. 2. ...Та все ж йому, як і турботливому господареві, потрібний досвід в обробітку землі, у зведенні будівель, в розрахунках. (Ноній).

5. СЦІПІОН: Хіба тобі не буде приємно знатися на деревах і насінні?

МАНІЛІЙ: Навпаки, якщо тільки виникне в цьому потреба.

СЦІПІОН: Невже ти гадаєш, що все це - справа тільки одного управителя садиби?

МАНІЛІЙ: Авжеж ні, бо його турбот було б вельми часто недостатньо для обробітку землі.

СЦІПІОН: Отож управитель садибою знає властивості землі, а рахівник тямить у веденні записів, однак обидва відмовляються од задоволення, яке люди мають від наук, і звертаються до більш корисної діяльності. Так і цей наш правитель постарається, звичайно, вивчити право та закони, принаймні спізнати їх джерела. Він, бачте, не повинен увесь час затримуватися на з'ясуванні питань, читанні та записах і цим позбавляти себе можливості керувати справами держави; він повинен бути в ній, так би мовити, управителем садиби, тобто людиною, що володіє основами права, без знання яких ніхто не може бути справедливим. Він повинен також добре знати громадянське право, але мати такий досвід, який щодо руху зірок має стерничий, а в єстві - лікар. Адже і той, і інший використовують ці знання для свого мистецтва, але не на шкоду виконанню своїх прямих обов'язків. Втім, муж цей зрозуміє, що... [...]

IV. 6. СЦІПІОЩ?): ...держави, в яких кращі люди здобувають хвалу та почесті, а від ганьби і безчестя втікають. І їх справді відлякує від злочину не стільки страх перед карою, передбаченою законами, скільки почуття сорому, дане людині природою, яке ніби змушує її боятися цілком справедливої догани. Це почуття сорому правитель держави підсилює загальноприйнятими думками і доводить до повної сили установленнями і філософськими вченнями, аби совісність, не меншою мірою ніж страх, заважала громадянам здійснювати злочини. І все це приносить славу. Це можна було викласти більш грунтовно й докладніше *.

V. 7. Але для повсякденного життя законними шлюбами, народженням законних дітей, святістю місць перебування боґів-пенатів і домашніх ларів створено певний порядок - з тим, щоб усі могли користуватися і загальними, і своїми особистими вигодами; щоб не можна було жити без добре облаштованої держави і щоб добре влаштована держава була найщасливішою. Тому мені, певна річ, здається вельми дивним, що може існувати таке велике філософське вчення... [...]

VI. 8. Витрачаю, отже, весь час на обмислення, якою є сила того мужа, що його я (аби тобі також сподобитись) зображую в наших книжках досить ретельно. Отож, чи пізнаєш того правителя держави, якому я хотів би сказати все?

...Як безпечне плавання для стерничого, здоров'я для лікаря, перемога для імператора, так для цього правителя метою служить щасливе життя громадян - з тим, щоб воно було заможним і багатим; а також великим завдяки славі і почесним завдяки чесноті. Я хочу, щоб він був виконавцем цієї найбільшої і най-прекраснішої людської праці.

4. І де є той правитель вітчизни, якого і ваші писання прославляють, і який дбає про користь народу більше, ніж про його бажання? (Августин).

VII. 9. 5. Наші предки, ведені жадобою слави, здійснили багато славетних і великих подвигів. (Августин).

6. ...Найперша в державі людина повинна славою плекатися. І держава стоїть міцно доти, доки всі виявляють пошану найпершій людині. (Піктавінський П.).

7. ...тоді він доблестю, працею, наполегливістю своєю оберігав би вроджені якості видатного мужа, якщо б його невгамовний характер якимось чином надто наполегливо його не... (Ноній).

8. Ця чеснота називається хоробрістю. Вона містить у собі велич духу, а до смерті і страждань має глибоку відразу. (Ноній).

VII. 10. 9. Мацел як людина сильна духом і войовнича; Максим як людина обачна і забарлива,... (Ноній).

10. Хто спізнає силу його і невгамовну ту відвагу. (Ноній).

11. Це часто стосується не лише окремих людей, але і наймогутніших народів.

12. ...включених до всього світу... (Харизій).

13. ...оскільки він міг би виділити вашим родинам дещо із прикрощів своєї старості. (Ноній).

IX. 11. 14. ...як лакедемонцю Менелаю була притаманна, так би мовити, милозвучна приємність мовлення... Виголошуючи промову, хай прагне до короткості. (Гелій).

15. [СЦІПІОН]: Через грубість цих мистецтв, запевняв Ціцерон, не можна ухилятися від благочестивого вирішення. Бо каже: «І оскільки в державі найнепідкуп-нішим повинно бути голосування, виявлення думки, то не розумію, чому, хто підкупляє когось за гроші, заслуговує кари, а хто робить, по суті, те саме власною красномовністю, навіть удостоюється похвали. Я особисто вважаю, що в підкупі судді промовою більше зла, ніж в його підкупі грошима, бо підкупити чесну людину грошима не може ніхто, а підкупити мовою можна». (Аміан Марцелін).

16. Коли Сціпіон сказав це, Мумій цілком погодився з ним, оскільки відчував ненависть до риторів. (Ноній).

<Тоді чудове насіння було б кинуте у землю в надії на прекрасний урожай>. (Анонім).

 

 

Книга шоста

І. 1. 1. <Якби мені не було навіяно помислів про тріумф, які і ти схвалюєш, то ти, воістину, не довго шукав би зображеного у шостій книзі мужа. І справді, для чого мені хитрувати з тобою, коли я проковтнув ці книги? Більше того, саме тепер не схитнуся й не відмовлюся від такої великої справи, якщо це буде правильніше. Але й те, і друге одночасно неможливе: честолюбно добиватися тріумфу і зберігати свободу в державних справах>.

1. Отож ти чекаєш від цього правителя повного передбачення, яке навіть оцю свою назву одержало від слова «передбачати». (Ноній).

2. Ось чому цей громадянин повинен підготуватися, аби завжди бути у всеозброєнні проти всього, що розхитує державний лад. (Ноній).

3. І цей безлад між громадянами, коли вони бредуть у різні боки (одні - до одних, інші - до інших), називається розбратом. (Ноній).

4. І справді, при розладах між громадянами, коли чесні люди є більшою цінністю, ніж натовп громадян, слід, гадаю, оцінювати їх за вагомістю, а не за кількістю. (Ноній).

5. Бо жорстокі володарки помислів наших - пристрасті - наказують нам і штовхають нас на все що завгодно. І тому, що ці пристрасті неможливо ні задовольнити, ні наситити, то запалених їхніми звабами [людей] вони спонукають до будь-якого злочину. (Ноній).

<...який зломив його силу і цю непогамовану дикість>. (Ноній).

II. 2. 6. І це виявлялося тим сильніше ще й тому, що хоч вони, як колеги, були в однаковому становищі, проте не викликали однакової зненависті до себе. Більше того, прихильність до Гракха пом'якшувала ненависть до Клавдія. (Гелій).

7. ..хто в цих висловах обіцяв допомогу багатьом оптиматам і найпершим людям, той втратив суворе і повне гідності звучання своїх промов і своє високе становище. (Ноній).

8. ...щоб, як він пише, із дня у день тисяча чоловік спускалася на форум ' в одязі, прикрашеному багрянцем. (Ноній).

9. ...у них, як ви пам'ятаєте, при скупченні жалюгідного натовпу, що зібрався за гроші, несподівано було влаштовано похорон (2). (Ноній).

10. Адже предки наші повеліли, щоб шлюби були міцними і непорушними. (Ноній).

11. Наявна промова Лелія про те, як до вподоби смертним і богам корець понтифіків та, як він пише, самоські келихи з ручками...(3) (Ноній).

III. 3. Наслідуючи Платона, Ціцерон у своєму творі «Про державу» також описує щось подібне до воскресіння памфілійця Ера, який, коли його поклали на вогнище, буцімто ожив і розповів людям багато таємниць про підземне царство. Ціцерон виклав це, не дбаючи про правдоподібність, схожу до тієї, яку маємо в казках, але побудував свою оповідь у вигляді, так би мовити, майстерного зображення складного сновидіння. Тобто як учений він пояснив те, що говорять про безсмертя душі і про небо не як філософи-мрійники у вигадках та побрехеньках (вони не заслуговують на увагу і висміяні епікурійцями), а як справжні мудреці. (Гавоній).

IV. 4. Деякі з нас, що люблять Платона за його рідкісне красномовство та правдиві висловлювання, говорять, що він подібно до нас сказав дещо і про воскресіння мертвих. Цього торкається Тулій у своїх книгах про державу, твердячи, що Платон там швидше жартував, ніж хотів сказати, що його твердження правдиві. Розповідаючи про воскресіння людини, він наголошував, що це зустрічається у діалогах Платона. (Августин).

V. 5. 14. У цьому виявляється найбільша залежність від Платона, який у кінці книги «Про державу», ведучи мову про життя, розповідає про стан душ, що звільнилися від тіла, безпосередньо після зовсім не зайвого розділу про сфери та зірки. У Ціцерона наголошується, що подібне з'являється Сціпіонові уві сні. (Макробій).

VI. 6. 15. Зберігаючи цей порядок, Тулій виявився не менш розумним, ніж обдарованим. І на дозвіллі, і займаючись державними справами, він повсякчас дотримувався справедливості, а тому помістив священні оселі безсмертних душ і таємниці небесних країв на вершині завершеного ним творіння, вказавши при цьому, куди слід прийти, точніше, повернутися тим, хто правив державою, виявляючи мудрість, справедливість, хоробрість і стриманість. Отож розголошувачем таємниць Платон виводить якогось Ера (памфілійця за походженням і солдата за родом занять), якого внаслідок поранень, одержаних ним у боях, здавалося, покинув дух. Але через дванадцять днів, коли йому разом з іншими полеглими солдатами збиралися виявити почесті, розвівши останній вогонь, він несподівано (чи одержав життя знову, чи його й не втрачав) розповів людям про все, що робив і бачив протягом днів, які минули між обома життями, немов доповідав про те владі. Ціцерон, знаючи добре сам, де правда, жалкує, звичайно, що невігласи висміяли це оповідання, однак і сам, аби уникнути такого, що через своє безглуздя могло викликати осуд, визнав за краще розбудити оповідача, а не повертати його до життя. (Августин).

VII. 7. 16. Втім, перш ніж витлумачити зміст сну, нам треба розібратися, про яких людей (що буцімто висміяли оповідь Платона) згадує Тулій; точніше, з боку яких людей він не боїться подібного ставлення до себе самого. Він не хоче, щоб під цими словами розуміли неосвічений натовп, а має на увазі людей, що не знають істини, хоча хваляться своєю вченістю. Адже було відомо, що вони, хоч і прочитали ці твори, схильні були їх засуджувати. Отож хто, за його словами, виявив ніби легковажність, виказавши усний осуд такому великому філософу, і хто з них навіть лишив у письмовому вигляді...

Уся кліка епікурійців у своєму спільному для них заблуканні завжди далека від істини і всякчас уважає, що треба висміювати все, чого вона не знає; тому й висміяла священний сувій і глибоко шановані таємниці природи. Колот же, який серед слухачів Епікура мав досить погану славу і більше відомий був своїм базіканням, навіть виклав у вигляді книги все те, що він зі злобливою колючістю висловив усно. Але інше, що він несправедливо затаврував і що не стосується сновидіння, про яке тут іде мова, ми можемо в цьому місці пропустити. Ми звернемося до того наклепу, який, якщо не буде спростований, залишиться в силі стосовно і Ціцерона, і Платона. За його словами, філософу не личило вигадувати байку, бо людям, що виголошують істину, не слід вдаватися до вигадок. «Чому ж,- говорить він,- якщо ти захотів повідомити нам певні знання про небесні явища і про стан душ, ти не обрав шляху простого й досконалого зображення? Адже виведені тобою діючі особи, вигадана незвичайність події і зображена невірогідна картина осквернили брехнею вже самі двері, що ведуть до жаданої істини». Оскільки це оповідання, коли воно стосується Ера, про якого пише Платон, не дає спокою і нашому Публію Африканському, який бачить сон, ...то виявимо спротив нападаючому. Він повинен бути відкинутий як злісний звинувачувач - з тим, щоб, коли буде розвіяний наклеп на одного, діяння обох цих людей (як це й повинно бути) зберегли свою гідність у недоторканості. (Макробій).

VIII. 8. 17. Адже самого Сціпіона, як він каже, такий випадок спонукав розповісти про своє сновидіння, про яке він до того часу мовчав. Коли Лелій став скаржитись, що на честь Насіки не було в громадських місцях зведено статуй у нагороду за вбивство тирана, Сціпіон, між іншим, тоді сказав: «Для мудреців саме усвідомлення того, що вони зробили видатний вчинок, є вищою нагородою за чесноту. Тому цей богами навіяний вчинок вимагає не статуй, скріплених свинцем, не тріумфів із засохлими лаврами, але нагород більш довговічних і нев'янучих».

ЛЕЛІЙ: Які ж це нагороди?

СЦІПІОН: Дозвольте мені, оскільки вже настав третій день свят... (І далі він переходить до оповіді про своє сновидіння й розтлумачує, що більш довговічні і нев'янучі нагороди - ті, які він бачив сам; нагороди, збережені для чеснотливих правителів держав. (Макробій).

18. Сон Сціпіона.

IX. 9. СЦІПІОН: Коли, як ви вже знаєте, я прибув до Африки під оруду консула Манія Манілія, командира четвертого легіону, я, військовий трибун (4), нічого так не хотів, як зустрітися з цариком Масінісою, якого з повною на те підставою вважав кращим другом нашої родини. Тому, як тільки до нього з'явився, дід обійняв мене і просльозився. Потім звернув свій погляд до неба й сказав: «Дякую тобі, Високе Сонце, і вам, інші небожителі, за те, що мені, перш ніж піду з цього життя, дано побачити в своєму царстві і під оцим прихистком Публія Корнелія Сціпіона, чиє одне вже ім'я повертає мені сили. Адже в моїй душі завжди живі спогади про цього видатного і непереможного мужа»(5). Потім я розпитав його про царство, а він мене - про наші державні справи, і весь день минув у жвавій бесіді.

X. 10. Після того як мене було прийнято з царською пишнотою, ми продовжили бесіду до глибокої ночі, причому дід говорив тільки про Публія Африканського і, здавалося, пам'ятав не тільки всі його діяння, але й висловлювання. Потім, уже глибокої ночі, ми розійшлися й полягали спати. Втомлений дорогою та різними клопотами, я заснув більш глибоким сном, ніж звичайно. І тут мені з'явився Публій Африканський і саме в тому вигляді, в якому він, за своїм восковим зображенням, мені знайомий більше, ніж за його живим ликом (6). (Таке сталося, гадаю, у зв'язку з предметом нашої бесіди. Адже взагалі буває, що наші помисли і розмови породжують у сні щось таке, про що Еній пише стосовно Гомера. Адже про нього він часто розмірковував і говорив навіч). Як тільки я впізнав його, то здригнувся, але він сказав: «Будь твердим, Сціпіоне (7), і відкинь страх. А те, що я тобі скажу, передай нащадкам:

XI. 11. Чи бачиш он те місто, яке, хоч я й примусив підкоритися римському народові, знову стає на шлях війни і не може лишатися мирним? (8) При цьому він з якогось високого, світлого і здалеку видного місця(9), де було повно зірок, показав мені на Картаген. «Облягати це місто ти з'явився сюди мало не простим солдатом (10). Але вже консулом зруйнуєш його через два роки. І в тебе буде тобою самим заслужене прізвисько, яке поки що носиш, як успадковане від мене и. А після того, як зруйнуєш Картаген, справиш тріумф, будеш цензором, як посол вирушиш до Єгипту, в Сірію, до Азії, Греції. Ти будеш удруге обраний консулом заочно (12), завершиш найбільшу війну і зруйнуєш Нуманцію (13). Але коли ти на колісниці в'їдеш на Капітолій, то застанеш державу розхитаною задумами мого онука (14).

XII. 12. І ось тут саме ти, Публію Африканський, повинен будеш явити вітчизні світло своєї мужності, розуму й мудрості. Але я бачу немовби двоїстий шлях, визначений долею на цей час (15). Бо коли твій вік зробить вісім по сім обертів сонця (16), а ці два числа (із яких одне з однієї причини, а друге з іншої вважаються повними) у своєму природному оберті завершать число років, призначених тобі долею, тоді до тебе одного й до твого імені звернуться всі громадяни. На тебе буде дивитися сенат і всі чесні люди, на тебе - союзники, на тебе - латиняни (17). Ти будеш єдиною людиною, від якої залежатиме добробут держави, і - буду коротким - ти муситимеш як диктатор встановити в державі порядок, якщо тільки тобі вдасться врятуватися від нечестивих рук своїх близьких» (18).

Тут у Лелія вихопився вигук, а решта глибоко зітхнули, на що Сціпіон зауважив з ласкавою усмішкою: «Будьте ласкаві, дотримуйтесь тиші, а то ви мене розбудите. Трохи уваги, дослухайте до кінця».

XIII. 13. «Але знай, Публію Африканський, аби тим рішучіше захищати справу держави: всім, хто оберігав вітчизну, допомагав їй, розширив її межі, вже призначене певне місце на небі, щоб вони жили там вічно, відчуваючи блаженство. Бо ніщо так не до вподоби найвищому божеству, яке править усім світом,- у кожному разі, всім, що відбувається на землі,- як збори та об'єднання людей, пов'язані правом і названі державами. їхні правителі й охоронці, звідси вирушивши (19), сюди ж і повертаються».

XIV. 14. Тут я, хоч і був охоплений жахом - не так перед смертю, як перед підступами рідних, усе ж запитав, чи живий він сам, батько мій Павло, й інші, яких ми вважаємо померлими. «Звичайно,- сказав він,- вони живі. Адже вони звільнилися від кайданів свого тіла, немов це була в'язниця, а ваше життя, як його називають, є смертю (20). Чому ти не поглянеш на батька свого Павла, який наближається до тебе?» Як тільки я побачив його, я залився сльозами, але він, обійнявши і цілуючи мене, не давав мені плакати.

XV. 15. Коли я стримав сльози, що текли, і знову зміг говорити, я запитав: «Скажи мені, батьку, бережений богами і найкращий з усіх: оскільки саме це, як я довідався від Публія Африканського, і є життям, то чому я і далі перебуваю на землі? Чому мені не поспішити сюди до вас?» - «О ні,- відповів він,- тільки в тому випадку, якщо божество, якому належить весь оцей храм (21), що ти бачиш, звільнить тебе із цієї в'язниці, тобто тіла твого, для тебе може бути відкритим доступ сюди(22). Адже люди народжені для того, щоб не покидати он тієї, званої Землею кулі, яку ти бачиш посеред цього храму (23), бо їм дано душу із тих вічних вогнів, які ви називаєте світилами й зірками. Ці вогні, кулеподібні й круглі, наділені душами та божественним розумом, здійснюють з дивовижною швидкістю свої оберти і описують кола. Тому і ти, Публію, і всі люди, вірні своєму обов'язку, повинні тримати душу у в'язниці свого тіла, і вам - без дозволу того, хто дав вам душу,- піти з людського життя не можна, аби не ухилитися від обов'язків людини, покладених на вас божеством (24). Але, подібно до присутнього тут діда твого, Сціпіоне, подібно до мене, хто породив тебе, дотримуйся і ти справедливості і виконай свій обов'язок: великий стосовно батьків та родичів, а щодо вітчизни - найбільший. Таке життя - шлях на небо і до сонму людей, які вже закінчили своє життя і, звільнившись від свого тіла, мешкають у тому місці, яке ти бачиш.

XVI. 16. [«(Це був круг з вельми яскравим блиском, що сяяв серед зірок) і який ви, за прикладом греків, називаєте Молочним колом».]

Коли я з того місця, де був, споглядав усе це, то й інше здалося мені прекрасним і дивовижним. Зірки були такими, яких ми звідси ніколи (25) не бачили, і всі вони були такої величини, якої ми у них ніколи й не підозрювали. Найменшою з них була та, найбільш віддалена від неба, що перебувала найближче за всі до землі: вона світила чужим світлом (26). Зоряні кулі величиною своєю набагато переважали Землю. Сама ж Земля видалася мені настільки малою, що мені стало прикро за нашу державу, що була ніби крапка на її поверхні.

XVII. 17. В той час як я продовжував уважно дивитися на Землю, Публій Африканський сказав: «Доки ж помисли твої будуть звернені вниз, до Землі? Невже ти не бачиш, до яких храмів ти потрапив? Все зв'язано дев'ятьма кругами, точніше, кулями, одна з яких - небесна, зовнішня. Вона обіймає всі інші(27). Це - найвище божество, що утримує і містить в собі всі інші кулі. У ньому закріплені круги, що обертаються,- вічні шляхи зірок. Під ним розміщені сім кругів, що обертаються назад, в напрямку, протилежному обертанню неба(28). Одним із цих кругів володіє зірка, яку на Землі називають Сатурном. Далі йде світило, яке приносить людині щастя і гаразди. Його називають Юпітером. Потім - червоне світило, що наводить на Землю жах (29). Його ви звете Марсом. Далі внизу, можна сказати, середню область займає Сонце - вождь, глава і правитель решти світил і мірило всесвіту. Воно настільки велике, що світлом своїм освітлює і заповнює все. За Сонцем ідуть, як супутники, по одному шляху Венера, по другому Меркурій, а по нижньому колу обертається Місяць, затоплений променями Сонця. Але нижче вже нема нічого, крім смертного й тлінного, за винятком душ, ласкою богів даних людському родові. Вище Місяця все вічне. Бо дев'яте світило, що перебуває в середині,- Земля - нерухоме і перебуває нижче за всі інші, і все вагоме мчить до неї в силу своєї ваги».

XVIII. 18. З подивом дивлячись на все це, я, ледве отямившись, запитав: «А що це за звук, такий гучний і такий приємний, який наповнює мої вуха?»(30) - «Звук цей,- сказав він,- розділений проміжками нерівними (але все ж розумно розміщеними в певних співвідношеннях!), виникає від стрімкого руху самих кіл і, змішуючи високе з низьким, створює різні врівноважені співзвуччя. Адже в безмовності такі рухи виникати не можуть, і природа робить так, що все, перебуваючи в крайніх точках (31), дає на одній стороні низькі, на другій високі звуки. Із цієї причини он той найвищий небесний круг, що несе на собі зірки і обертається швидше, рухається, видаючи високий і різкий звук. Із найнижчим звуком рухається ось цей місячний круг. Бо Земля, дев'ята за ліком, завжди перебуває в одному й тому ж місці, тримаючись посеред світу. Але вісім шляхів, два з яких володіють однаковою силою(32), видають сім звуків, розділених проміжками, число яких, можна сказати, є вузлом усіх речей. Відтворюючи це на струнах і за допомогою співу, вчені люди відкрили собі шлях для повернення до цього місця - подібно до інших людей, які, завдяки своєму видатному обдарованню, в земному житті присвятили себе наукам, навіяним богами(33). 19. Люди, чиї вуха наповнені цими звуками, оглухали. Адже у нас нема відчуття більш слабкого, ніж слух. І ось там, де Ніл спадає з найвищих гір до так званих Катаду-пів(34), народ, який живе поблизу цього місця, через гуркіт, що виникає там, позбавлений слуху. Але звук, про який говорилося вище, створюваний незвичайно швидким обертанням усього світу, такий сильний, що людське вухо не може його сприйняти,- подібно до того, як ви не можете дивитися прямо на Сонце, бо гостроту вашого зору перемагають його промені».

XIX. 20. Дивуючись усьому цьому, я все ж час від часу переводив погляд на Землю. Тоді Публій Африканський сказав: «Я бачу, ти навіть і тепер споглядаєш оселі і житла людей. Якщо житло це здається тобі малим, яким воно й справді є, то на ці небесні краї завжди дивись, а ті земні зневажай. Справді, якої слави ти можеш досягти завдяки людському поголосу, точніше, якої слави, гідної того, щоб її варто було домагатися? Ти бачиш: на Землі люди живуть на рідко розміщених і тісних ділянках, і в ці, так би мовити, плями, де вони живуть, вкраплені великі пустелі. До того ж люди, що населяють Землю, не тільки розділені так, що зовсім не можуть спілкуватися одне з одним, але й перебувають одні в навскісному, інші в поперечному положенні стосовно вас, а треті навіть із протилежного боку(35). Чекати від них слави ви, звичайно, не можете.

XX. 21. Але ти бачиш, що ця ж Земля охоплена й оточена ніби поясами (36), два з яких, найбільш віддалені один від одного, з обох боків упираються у вершини неба, сковані льодом. Середній же і найбільший пояс висушується жаром Сонця. Два пояси заселені. Із них південний, „мешканці якого при ходінні повернені до нас підошвами ніг", не має стосунку до нашого народу. Що ж до другого пояса, оберненого до півночі, то дивись, якою вузькою смугою він доторкається до вас. Адже вся земля, яку ви заселяєте, звужена з півночі на південь і більш широка в боки. Є вона, так би мовити, невеликим островом серед моря, яке ви на Землі називаєте Атлантичним, Великим морем, Океаном. Але бачиш, який він, при такому значному своєму імені, все ж малий. 22. Хіба слава твоя або слава, що належить комусь із нас, могла із цих населених і відомих людям земель або перелетіти через цей ось Кавказ, який ти бачиш, або перепливти через он той Ганг? Хто в інших країнах сонця, що сходить чи заходить, або в країнах півночі і півдня почує твоє ім'я? Якщо відкинути їх, то наскільки тісними, як ти, звичайно, бачиш, будуть межі, в яких ваша слава зможе ширитись! А щодо тих, хто про нас навіть говорить тепер, то скільки часу вони ще будуть говорити?

XXI. 23.1 навіть більше того! Якщо далекі покоління забажають передати своїм нащадкам славу, одержану кожним із нас від батьків, то все-таки, внаслідок потопів та згорання землі (38) (а це неминуче відбувається в певний час) (39), ми не можемо досягнути, не кажу вже - вічної, ні - навіть тривалої слави. Що тобі з того, що нащадки про тебе говоритимуть, коли твої сучасники про тебе нічого не сказали? А вони ж були і не менш численними і, звичайно, кращими мужами.

XXII. 24. Тим більше, що жоден з тих самих мужів, які могли почути наше ім'я, не зміг добитися пам'яті про себе хоча б протягом року. Адже люди за звичкою вимірюють рік за обертом самого тільки Сонця, тобто одного світила. Але насправді тільки тоді, коли всі світила повернуться до того місця, звідки вони колись вийшли в дорогу, і по закінченні великого проміжку часу принесуть із собою той же розпорядок на всьому небі, тільки тоді можна говорити про справжню зміну року (40). Скільки поколінь людей приходиться на такий рік, я не наважуюсь і говорити. Адже Сонце колись, як здалося людям, померкло і згасло, коли душа Ро-мула переселилася саме до цих храмів (41). Коли воно вдруге померкне з того ж боку і в той же самий час, ось тоді і слід вважати, що після повернення всіх сузір'їв та світил до вихідного положення сплинув рік. Але знай - ще не минуло навіть і двадцятої частини цього року.

XXIII. 25. Тому, якщо ти втратиш надію повернутися до цього місця, де все призначено для великих мужів, то яку ж цінність являє собою ваша людська слава, яка ледве може зберегтися протягом нікчемної частки одного року? Отож, якщо ти захочеш дивитися вгору і оглядати ці обителі і вічне житло, то не прислухайся до пересудів натовпу і не пов'язуй здійснення своїх надій з винагородами, що їх одержують від людей. Сама чеснота гідностями своїми повинна тебе тягнути на шлях істинної слави. Що говорять про тебе інші, про те хай думають вони самі. Говорити, у кожному разі, будуть. Однак усі їхні пересуди обмежені тісними межами тих країн, які ти бачиш, і ніколи не бувають довговічними, кого б вони не стосувалися. Вони виявляються похованими зі смертю людей, а разом із забуттям потомками згасають».

XXIV. 26. Після того, як він вимовив ці слова, я сказав: «Так, Публію Африканський, раз для людей через заслуги перед батьківщиною немовби відкривається стежка, що веде на небо, то „хоч я з дитинства пішов стопами батька і твоїми і не зраджував вашій славі" тепер, коли мене чекає така велика винагорода, я буду ще невтомнішим у своїх прагненнях». Він відповів: «Так, дерзай і запам'ятай: не ти смертний, а твоє тіло. Бо ти не те, що передає твій образ. Ні, розум кожного - це і є людина, а не та зовнішня її оболонка, на яку можна вказати пальцем. Знай же, ти - бог, а якщо бог - то, значить, той, хто живе, хто відчуває, хто пам'ятає, хто передбачає, хто повеліває, управляє і рухає тілом, яке йому дане,- так само, як цим ось світом рухає найвище божество. І подібно тому, як світом, до певної міри смертним, рухає найвище божество, так і тлінним тілом рухає віковічний дух.

XXV. 27. Бо те, що рухається, вічне. Але те, що надає рух іншому, а саме одержує поштовх звідкись, неодмінно перестає жити, коли перестає рухатися. Тільки одне те, що саме рухає себе, ніколи не перестає рухатися, бо ніколи не зраджує собі. Ба більше, навіть для інших тіл, що рухаються, воно - джерело, воно - першопочаток руху. Але сам першопочаток не виникає ні з чого. Адже із першопочатку виникає все, однак сам він не може виникнути ні з чого іншого. Бо не було б первенем те, що було породжене чимось іншим. І якщо воно ніколи не виникає, то воно ніколи й не зникає. Адже із знищенням первеня воно і саме не відродиться із іншого; і з себе не створить ніякого іншого первеня, якщо тільки необхідно, щоб усе виникало із первеня. Таким чином, рух починається із того, що рухається саме по собі, а це не може ні народжуватися, ні вмирати. Інакше неодмінно згине все небо і зупиниться вся природа, і вони вже більше не набудуть сили, яка від самого початку дала б їм поштовх до руху.

XXVI. 28. Отож коли виявляється, що вічне лише те, що рухається саме по собі, то хто стане заперечувати, що такі властивості даровані духу? Бо духу позбавлене все, що приводиться в рух поштовхом іззовні. Але те, що має дух, спонукається рухом внутрішнім і своїм власним. Бо така власна природа і сила духу. Якщо вона - єдина з усіх, яка сама себе рухає, то вона, звичайно, не породжена, а вічна. 29. Вправляй її в найкращих справах! Найблагородніші помисли - про благо вітчизни. Ними спонукуваний і ними випробуваний дух швидше перенесеться до цієї оселі і до свого житла. І він зробить це швидше, якщо ще тоді, коли перебуває в тілі, вирветься назовні і, оглядаючи все, що перебуває поза ним, можливо, швидше відокремиться від тіла. Бо дух тих, хто віддавався чуттєвим насолодам, передав себе в їхнє розпорядження, стає ніби слугою. Спонукуваний пристрастями, що коряться насолодам, він ображає права богів і людей. Вийшовши з їхніх тіл, [дух] витає навколо самої Землі і повертається до цього місця тільки після блукань протягом багатьох віків».

Він пішов, а я пробудився від сну.

 

 

Фрагменти з невідомих книг «ПРО ДЕРЖАВУ»

1. Від чого ці відволікають.

2. Я оплакую життя.

3. Сама природа до цього навіть змушує, а не закликає. (Ноній).

4. Старайся. (Діомед).

5. Вирізняються. (Діомед).

6. У книгах «Про державу» Ціцерон розсудливість називає чеснотою. (Вікторіан).

7. Хоч би як там було, найбільш бажано, щоб фортуну найпліднішою зберігав. Бо врівноваженість у житті не має такого значення, як стан, коли з жахливих і втрачених справ усе повертається на краще. (Аміан).

8. Бо держава є нічим іншим, як гуртом однодумців. (Августин).

9. Ціцерон у діалогах називає африканців руйнівниками угод.

10. Для Фанія важке завдання - хвалити хлопчика. Адже хвалити доводиться не вже звершене, а ще очікуване. (Сервій).

11. Стосовно цього Ціцерон говорить: «...оскільки його репліка відволікала нас від самої мети - тієї, яку тепер у [нашому] колі називаємо знаною і яку античні називали метою». (Сенека).

12. Далі пропонує Енієві вірші, і передусім написані про відомого Сціпіона:

...ніхто з громадян і чужинців

Не у спромозі за труд справжню воздати ціну.

13. Бо є у Ціцерона в тих самих [книгах] «Про державу» така епіграма:

Вже якщо й дано колись до осель небожильців піднятись, 

Буде для мене туди, певно, найширшим той вхід.

<... це правда, Публію Африканський! Адже так само і для Геракла цей же вхід виявився відкритим>. (Лактанцій).

 

 

Примітки

 

Переклад здійснено за виданням: М. Tullii Ciceronis Opera omnia.., Lipsiae, 1869. Звірено також за окремим виданням цього твору: М. Tullius Cicero. De Republica. Lipsiae, 1958. Твір у давнішньому виданні виявився дещо повнішим. Натомість у другому виданні є незначні доповнення, які перекладач долучив, подавши їх у ламаних дужках. Три крапки у квадратних дужках або без них означають втрату більшої чи меншої кількості тексту. Усі дати, оскільки вони стосуються античності, подаються без позначки «до н. є.».

Учасники діалогу:

1. Публій Корнелій Сціпіон Еміліан Африканський Нуматин-ський.

2. Гай Лелій (Молодший).

3. Луцій Фурій Філ.

4. Маній Манілій.

5. Спурій Мумій.

6. Квінт Елій Туберон.

7. Публій Рутилій Руф.

8. Квінт Муцій Сцевола.

9. Гай Фаній.

КНИГА ПЕРША

(1) Новою людиною (homo novus) називали того, чий рід не належав до стану сенаторів і хто самотужки досягав обрання консулом.

(2) Говорячи про дозвілля (otium), автор має на увазі відмову від державної діяльності заради занять літературою та філософією. Протилежне цьому (negotium) - загальнокорисна діяльність.

(3) Мова йде про еггікурійців, яких Ціцерон гудить за політичний абсентеїзм.

(4) Автор має на увазі політичну діяльність.

(5) Тут ідеться, певно, про таке поняття стоїчної філософії, як «ananke», згідно з яким обов'язок людини є чинити добро.

(6) Право народів (ius gentium) - спочатку міжродове і міжплемінне право. Із розкладом родового ладу та утворенням держави воно розщепилося і стало означати: 1) Внутрішнє право римської общини, пізніше назване цивільним правом (ius civile). 2) Право, що регулює зовнішні відносини римської держави (ius belli et pacis). За правом народів визначалися і права іноземців у Римі.

(7) Публічне право (ius publicum) - сукупність правових норм, що визначають стосунки між державою і громадянином, а також між; громадянами, коли ці стосунки важливі для держави.

(8) Втеча Гая Марія з Італії після невдалої боротьби проти Сули.

(9) Жертви Сулиних проскрипцій 82 р.

(10) Ціцерон нагадує тут про своє консульство 63 p., коли він викрив і придушив заколот Катіліни, а також про своє вигнання 58 р.

(11) Насправді в останній день консульства Ціцерона (29. XII. 63 р.) трибун Квінт Цецілій Метел Непот не дозволив йому звернутися до народу з промовою.

(12) «Чесні люди» (оптимати) схвалили дії консула Ціцерона, спрямовані на придушення заколоту Катіліни. Зокрема, Квінт Лутацій проголосив його «батьком вітчизни» (pater patriae).

(13) Слово «вітчизна» Ціцерон вживає у подвійному значенні: 1) Місце народження. 2) Вітчизна як юридичне поняття.

(14) Увесь 8-й параграф спрямований проти політичного абсентеїзму епікурійців.

(15) Боротьба з заколотом Катіліни.

(16) Ними були: Талес Мілетський, Солон Африканський, Біант Прієнський, Пітак Мітіленський, Клеобул Ліндський, Періандр Корінтський, Хілон Спартанський.

(17) Звернення до брата Квінта, разом з яким Ціцерон їздив у 79 - 77 pp. до Греції. Діалог апелює, певно, до Квінта Ціцерона.

(18) Ціцерон дослівно повторює початок Платонового діалогу «Крітон».

(19) Збурення в державі, пов'язані із земельною реформою Тіберія Гракха

(20) Тут мається на увазі так зване явище паргелія, коли вдень на небі збоку від сонячного диска з'являється кругла світла пляма. Паргелій виникає внаслідок заломлення або відбиття сонячного проміння в льодових кристалах перистих хмар.

(21) Удома римляни носили сандалії, а поза домом - взуття особливого крою, що скріплювалося ременями. При цьому патриції носили взуття червоного кольору, сенатори - чорного. Виходячи з дому, римляни одягали поверх туніки (сорочки) тогу. СцДпіон одягнувся так, поступившись вимогам етикету.

(22) Уявлення про те, що світ є спільним житлом богів і людей, відповідає вченню пітагорійців. До того ж Ціцерон ототожнює зі всесвітом римську державу.

(23) Храм був побудований Марком Клавдієм Марцелом за Ка-пенськими воротами Рима згідно з обітницею, даною перед битвою поблизу Кластідія 222 р. Він мав два відділення - божества Честі і божества Доблесті.

(24) Відомими на той час були планети: Меркурій, Венера, Марс, Юпітер, Сатурн.

(25) Пелопонеська війна (431-404 pp.).

(26) Еній припустився помилки, бо згадуване ним затемнення Сонця сталося 21 червня 400 року.

(27) Верховний понтифік у Римі вів літопис про найважливіші події. 131 року понтифік Публій Муцій Сцевола опрацював наявні записи і опублікував їх у 80 книгах під назвою «Великі анали» (Annales maximi).

(28) 7 липня 708 p.

(29) Мова йде про «nexum» - акт позички або займу, коли боржник зобов'язується, на випадок несплати в строк, визнати себе засудженим і надати себе в розпорядження займодавця. Він ставав «nexus» і, згідно з законом, зберігаючи громадянські права, фактично був на становищі раба і мусив відпрацювати свій борг, щоб звільнитися.

(30) Ціцерон має на увазі чотири «мудрості» стоїків: багатство, воля, шана, краса.

(31) Тут Ахіл кепкує з пророцтв Калханта

(32) Туберон був племінником Сціпіона Еміліана Патриціанський рід Еліїв поділявся на гілки: Туберони, Пети, Гали, Ламії; Елії, так само як і Юлії, виводили свій рід від богів.

(33) Лелій говорить про Сціпіона Еміліана. Підкреслюється, що держава потребує видатних особистостей, які могли б боротися з Гракхами.

(34) Союзниками (socii) називались міські общини Італії, які уклали з Римом союзний договір, що зобов'язував їх надавати в розпорядження Риму свої війська.

(35) Ідеться про комісію з проведення земельної реформи Тіберія Гракха

(36) Мається на увазі «concordia ordinum» - згода і співробітництво між станами сенаторів і римських вершників. Ціцерон вважав таку згоду основою римської державності.

(37) Сціпіон вважає себе продовжувачем політичних традицій Корнеліїв Сціпіонів і Еміліїв.

(38) Тобто римський громадянин.

(39) В оригіналі стоїть: «Est... res publica res populi». Юридичний термін «res» - предмет, який використовується людиною. В історичну епоху термін «res publica» означав майно, що перебувало в загальному, всенародному користуванні. Таким чином, римська держава була предметом, який використовувала громадянська община (civitas Romana). «Populus» був юридичною особою.

(40) Погляд Полібія.

(41) Ця думка дуже схожа на визначення Арістотеля: «Людина за своєю природою істота суспільна».

(42) Три форми державного ладу докладно розглянуті Полібієм і Платоном.

(43) Правління Тридцяти тиранів (404-403 pp.).

(44) Вчення про коловорот державних форм.

(45) Йдеться про так званий «ambitus» (обхід по черзі) - дії кандидата з метою прихилити до себе виборців.

(46) Римський сенат.

(47) Судді, відібрані міським претором із загального списку суддів для слухання певної справи (iudices delecti).

(48) Під римським пануванням Родос користувався певною автономією.

(49) Сціпіон говорить про Атени свого часу. Пізніше Атени виявилися на боці Мітрідата VI Євпатора, були взяті Сулою 88 року і втратили свою автономію.

(50) Сціпіон наводить думку прихильників демократії.

(51) Мова йде про народ як джерело права.

(52) В історичну епоху під терміном «закон» (lex) розуміли писаний закон.

(53) Царем (гех) римляни називали Юпітера. Поняттю «тиран» Ціцерон надає переважно негативного значення.

(54) У Спарті царська влада була спадковою, а в Римі, за традицією,- виборною.

(55) «Найкращий» (optimus). У Ціцерона часто гра слів: «optimus» (найкращий) - оптимат.

(56) За жеребом вибирали в Атенах і правителів. Порівняння держави з кораблем було звичним у давнину.

(57) Про підкуп виборців.

(58) Традиційно вважається, що царів було вигнано з Рима 509 року. Діалог віднесено до 129 р.

(59) Цар Тарквіній Гордий.

(60) Цар Сервій Тулій.

(61) Челядь складалася: з «familia rastica» - рабів, які перебували в садибі у сільській місцевості, і «familia urbana» - рабів, що були в міському домі в Римі.

(62) Марк Фурій Каміл.

(63) Традиційно вважається, що це були Луцій Брут і Колатин.

(64) Лікторські пучки (fasces) - пучки лозин, приналежність лікторів, почесної охорони магістратів з імперієм. Часом до них устромлялися сокири.

(65) Відомо п'ять таких втеч плебсу з Рима, пов'язаних з його боротьбою за свої права.

(66) Маються на увазі, певно, надзвичайні повноваження, які сенат надавав консулам на випадок крайньої небезпеки для держави.

(67) Диктатор, якого призначають.

(68) Лелій і Сціпіон Еміліан входили до складу колегії авгурів.

(69) Про Тарквінія Гордого.

(70) Розширене тлумачення поняття «оптимати».

(71) Ними були Емілії і Корнелії Сціпіони.

(72) Взяття Картагена 146 р. і Нумації 133 р.

КНИГА ДРУГА

(1) Луцій Емілій Павло і Публій Корнелій Сціпіон, син Сціпіона Африканського Старшого, прийомний батько Сціпіона Молодшого Еміліана.

(2) Історичний твір Катона Старшого називався «Найдавніша історія» (Origines).

(3) У діалозі Платона «Держава».

(4) Про вовчицю, предмет тотемістичного культу у давніх латинян.

(5) У Малій Азії було два міста, розташованих далеко від узбережжя, які мали назву Магнесії.

(6) Кам'яні мури, що оточували Палатинський пагорб і Семи-пагір'я, належать до IV ст. Але в часи царів укріплення були, швидше за все, із колод.

(7) Про укріплену північну вершину Капітолійського пагорба

(8) Традиційно вважається, що це сталося 390 року.

(9) Очевидно, майбутній Великий цирк (Circus Maximus), місце бігових змагань та перегонів. Був розташований у низині між Палатинським і Авентинським пагорбами.

(10) Це легендарне двовладдя можна пов'язати з фактом існування двох консулів.

(11) Головним чином з Веями і Фіденами.

(12) Колегія жерців, за легендою, введена Ромулом, попервах складалася з патриціїв.

(13) Цебто 750 року. Цю дату приймає Полібій. Але Барон твердить, що Рим заснований 753 року.

(14) За переказом, патрицій із Альби Лонги.

(15) Про Платона, зокрема про його діалог «Держава».

(16) Арістотель, Теофраст.

(17) Латинське слово «patricius» - прикметник, що утворився від слова «pater» (батько). Пізніше він став іменником.

(18) Латинське «interregnum». В епоху республіки у випадку смерті обох консулів сенатори-патриції обирали зі свого середовища правителя на п'ятиденний строк («інтеррекс» - «міжцар»).

(19) Кожна курія складалася з 10 родів. 10 курій складали трибу. Куріатські коміції були патриціанськими. Закон про імперій приймався куріатськими коміціями.

(20) Колегія із 15 жерців: трьох фламінів головних божеств - Юпітера, Марса і Квіріна - та 12 фламінів молодших божеств. Найбільші права і значення мав фламін Юпітера.

(21) Колегія жерців Марса.

(22) За свідченням Лівія, царем Нума пробув 42 роки.

(23) Літописи, які вів верховний понтифік.

(24) Грецькі колонії на італійському березі Іонічного моря.

(25) Тобто протягом 532 - 529 pp.

(26) Далі мова піде про молодшого сина Демарата, який переселився до Рима

(27) «Висловлювати думки» (sententiam dicere) - технічний термін, що означав: виступати з промовою в сенаті, вносити мотивовані пропозиції. Число сенаторів було доведено до 300.

(28) «Великі ігри» проводилися на честь Капітолійських богів: Юпітера, Юнони і Мінерви. Вони відбувалися від 5 до 19 вересня.

(29) «Молодіш» розряди були складені з чоловіків віком до 45 років, здатних нести військову службу. «Старші» розряди були резервними.

(30) «Шість голосів» - це 6 центурій римських вершників, які завів Тул Гостілій. Таким чином, 12 + 6 центурій вершників + 70 центурій першого розряду + 1 центурія стельмахів склали 89 центурій. «Вісім центурій», про які мовиться далі,- це центурії другого розряду. 89 + 8 = 97, тобто більшість.

(31) «Асодавець» (assiduus) походить від латинського слова «as» - монета і «do» - даю.

(32) Про царя Тарквінія Гордого.

(33) Цар Сервій Тулій.

(34) За уявою давніх, злочинець боявся кари за вчинений ним злочин, і тому його розум міг потьмаритись.

(35) Традиційно вважається, що це трапилося 510 року.

(36) Можливо, натяк на Цезаря.

(37) Герусія складалася з ЗО членів віком старших 60 років, яких обирав народ. «Геронт» означає дід, старійшина

(38) Традиційно - 451 року.

(39) Консул 449 року.

(40) Кара за порушення закону, про яку згадується в кінці його тексту.

(41) Сокири, вкладені до лікторських пучків, символізували право життя і смерті, яким магістри, наділені імперієм, володіли за межами померію.

(42) Так звана «auctoritas patrum».

(43) Згідно з традицією, це сталося 498 року.

(44) Тобто 493 року. Згадка про вимогу «природи речей» відбиває уявлення стоїцизму.

(45) Після першого відходу плебсу був уведений трибунат. Плебейські трибуни одержали право надавати плебеям допомогу, накладаючи заборону на рішення магістратів. Про «відхід плебеїв» див. також прим. 65 до кн. 1.

(46) Перше в традиції згадування про судову владу квестора.

(47) Консульські фасти відносять цих консулів до 45 р. Пеню (штраф) у давнину платили худобою, а пізніше грошима. «Позов» із внесенням грошового закладу був найдавнішою формою громадянського процесу.

(48) Традиційно вважається, що 430 року.

(49) Усталилася традиційна думка, що плебісцит Канулея був прийнятий 445 року. Плебісцитом називалася постанова трибун-ських коміцій.

(50) Північно-західна частина Альбанської гори. Згідно з традицією, це сталося 449 року. Епізод з Віргінією повторює історію Лукреції.

(51) Згідно з традицією, 458 року.

(52) «Величезний звір» - слон.

КНИГА ТРЕТЯ

(1) Перший фрагмент належить Енію. Другий - Сенеці.

(2) Південна Італія і Сицилія з переважанням грецького населення.

(3) Тобто за сократівським методом: теза і антитеза

(4) Арістотель. Мається на увазі його твір про справедливість, який загублено.

(5) Платон і Арістотель.

(6) Тобто природне право.

(7) Цар Александр Македонський і його батько Філіп НІ.

(8) Чорне море. «Понт Аксинський» - негостинне море. Звичайна назва - Понт Евксинський, гостинне море. Тут іде мова, очевидно, про людські жертвоприношення Артеміді. Висловлено також гадку, що іранське слово «axsaina» (синій) було осмислено греками як «axeinos», а пізніше було замінене словом «euxeinos».

(9) Згідно з міфом, син Посейдона, вбитий Гераклом. Ідеться про принесення чужинців у жертву богам.

(10) Критські пірати, разом з кілійськими, діяли проти римлян.

(11) Цю заборону сенат видав 154 - 125 pp. Для Масілії було зроблено виняток.

(12) Про ілотів - корінне населення Лаконіки, перетворене дорійськими завойовниками на напіввільних, прикріплених до землі.

(13) Консул 149 p., відомий юрист, учасник діалогу «Про державу».

(14) Легат - майно, відказане за заповітом. •

(15) Закон, проведений 169 p. (або 174 p.) трибуном Квінтом Воконієм Саксою. Він позбавив жінок права успадковувати після громадянина першого розряду, тобто власника майна в 100 тисяч асів, і обмежив легацію.

(16) Гай Луцілій (148-102 pp.).

(17) Наводиться бесіда між Александром Македонським і полоненим піратом.

(18) Маються на увазі епікурійці.

(19) 137 р. консул Гай Гостілій Манцин за власним бажанням уклав договір про капітуляцію римської армії, оточеної нуман-тинцями. Цей договір був анульований сенатом.

(20) Мається на увазі, очевидно, Карнеад.

(21) Геракл (Геркулес) і Ромул.

(22) Згідно з аграрним законом Тіберія Гракха, землі союзників на території Італії також повинні були бути відчужені на користь плебсу.

(23) Певно, мова йде про Ісократа.

(24) Бик Фаларіда.

(25) В Атенах славився театр Діоніса, палестри і гімнасії (місця для гімнастичних вправ; там і філософи проводили свої заняття). Особливо відомими були палестри Академії і Лікея.

(26) Тобто до правління народу.

(27) Гра слів.

(28) Протягом 141 - 139 pp. Сціпіон Еміліан, з метою розгляду деяких династичних суперечок в державах Сходу, підвладних Римові, в супроводі Спурія Мумія, Луція Метела Кальва і Панетія здійснив подорож на Схід і відвідав острів Родос.

(29) Театр у Греції був місцем народних зборів.

(30) Міфічний цар Асирії, який помилково ототожнювався з Асурбаніпалом (VII ст.). За уявленням греків, це був тиран, схильний до чуттєвих насолод і розкоші. Оточений ворогами, він буцімто покінчив життя самоспаленням.

(31) За свідченням Вітрувія, будівничий Дінократ запропонував перетворити гору Атон на величезну статую Александра Македонського.

КНИГА ЧЕТВЕРТА

(1) Ідеться, певно, про реформу Сервія. Адже аж до другої половини II ст. сенатори голосували в ценгуріатських коміціях разом з римськими вершниками.

(2) Про плебісцит, прийнятий на користь римських вершників.

(3) Римські звичаї не дозволяли дорослому синові митися в лазні разом з батьком, зятеві - разом с тестем.

(4) Перший кам'яний театр у Римі був збудований Гнеєм Пом-пеєм 55 року. Він мав 27 тисяч місць для сидіння і відзначався великою розкішшю. З ним сусідили портики і два храми - Венери й Перемоги.

(5) Можливо, цитату взято із законів Дванадцяти таблиць.

(6) Під час Пелопонеської війни, після перемога атенського флоту біля Аргінуських островів (406 p.), через бурю виявилося неможливим знайти в морі і поховати в землі тіла багатьох загиблих. Шестеро атенських морських воєначальників за це були віддані до суду і, незважаючи на заступництво Сократа, засуджені до страти.

(7) Мова йде, певно, про авторів комедій.

(8) Атенські демагоги, висміяні Арістофаном.

КНИГА П'ЯТА

(1) 44 року Ціцерон написав трактат «Про славу».

КНИГА ШОСТА

(1) Цитата з Філарха, атенського історика III ст. Мова йде про колофонян.

(2) Можливо, про Квінта Фабія Максима Кунктатора

(3) Мається на увазі промова Лелія, виголошена ним як претором 145 р. Він заперечував проти пропозиції трибуна Гая Луцінія Краса про встановлення виборності членів жрецької колегії (замість кооптації).

(4) Військові трибуни були офіцерами, які протягом двох місяців командували по черзі легіоном. У легіоні було шість військових трибунів. Для перших чотирьох легіонів вони обиралися коміціями, а для решти призначалися консулом.

(5) Публій Корнелій Сціпіон Африканський Старший.

(6) Мова йде про воскову маску померлого. Воскова маска курульного магістрата зберігалася його нащадками в особливій шафі. її несли під час похорону того чи іншого члена роду. Сціпіон Старший помер 183 року. Сціпіон Еміліан народився, певно, 185 року.

(7) Звертання на прізвисько Сціпіон повинно означати, що Еміліан, будучи теж Сціпіоном, не мав страху.

(8) Перша і друга Пунійські війни. У Картагені, який після поразки у другій Пунійській війні став данником Риму і зобов'язався роззброїтися, знову взяла гору військова партія.

(9) Чумацький Шлях.

(10) Перебільшення, яке підкреслює контраст між Еміліаном, військовим трибуном і майбутнім завойовником Картагена. Для молодої людини із нобілітету військовий трибунал був початком військової кар'єри. На порушення закону Вілія, Еміліан був обраний консулом, не досягнувши 42 років.

(1)' Почесне прізвисько Африканський. Картаген був захоплений 146 року, коли Сціпіон був уже проконсулом. А консулом він став 147 року.

(12) Сціпіон Еміліан був цензором 142 року і вдруге консулом 134 року.

(13) 132 року Сціпіон Еміліан одержав прізвисько Нумантин-ський у зв'язку з його тріумфом по закінченню Нумантинсь-кої війни.

(14) Ворожий інтересам нобілітету земельний закон трибуна 133 року Тіберія Гракха, старшого сина Корнелії, дочки Публія Корнелія Сціпіона Африканського Старшого.

(15) Тобто після повернення Сціпіона з-під стін Нуманції і до його смерті (133-129 pp.). Суть пророцтва - часте у давніх протиставлення короткого життя, проведеного в державній діяльності та на війні, і довгого життя, проведеного в погоні за насолодами.

(16) 56 років мав Сціпіон Еміліан у рік своєї смерті. Мова йде про видимий рух Сонця по екліптиці: воно описує навколо Землі коло, піднімаючись від Тропіка Козерога до Тропіка Рака, а потім опускається в зворотному напрямку.

(17) «Чесні люди» - оптимати.

(18) Сціпіона Еміліана знайдуть мертвим у своїй постелі ранком того дня, коли він мав намір виступити проти судового закону Тіберія Гракха.

(19) Тобто із зони Чумацького Шляху. Згідно з ученням піта-горійців, душа людини - астрального походження, складається з етеру та вогню і є породженням божественного розуму.

(20) Згідно з ученням Платона і пітагорійців.

(21) Храм (templum) - спершу частина неба, яку авгур своїм посохом обмежував для спостереження знамень. Пізніше - освячена ділянка землі, потім - будинок (храм). Тут - всесвіт.

(22) Платон і пітагорійці не допускали самогубства.

23 у відповідності з геоцентричним вченням про всесвіт.

(24) Змішання двох концепцій: 1) Пітагорійців і Платона - про людське тіло як про «в'язницю». 2) Прагматичної - про обов'язок людини і громадянина

(25) Тобто з Землі. Можливо, зірки Південної півкулі.

(26) Місяць. При спостереженні із зони Чумацького Шляху Місяць повинен був здаватися дуже малим. Ще меншою повинна була здаватися Земля.

(27) Тобто небо, що несе на собі нерухомі зірки. Згідно з ученням стоїків, небо (небесний етер) ототожнювалося з божеством.

(28) За геоцентричним ученням, Земля нерухома Всесвіт обмежений небом нерухомих зірок, яке рухається навколо Землі з заходу на схід. У це небо концентрично вміщені сім сфер, що несуть на собі планети і обертаються навколо Землі зі сходу на захід.

(29) Давні, зокрема халдеї, приписували небесним світилам, особливо планетам, здатність впливати на долю людини.

(30) Згідно з ученням Пітагора, гармонія сфер, що обертаються.

(31) Тобто, з одного боку, небо нерухомих зірок; а з другого - коло, яке займає Місяць.

(32) Кола, що мають «однакову силу»,- це кола Меркурія і Венери. Сім звуків відповідають сімом звукам гептахорда (семиструнний інструмент) Терпандра (VII ст.).

(33) Таким чином, Щцерон відкриває доступ до зони Чумацького Шляху не лише державним діячам та полководцям, але й співцям та музикантам.

(34) Верхні пороги на Нілі.

(35) Про мешканців різних широт, у тому числі й про антиподів.

(36) Учення про зони (пояси) належить Парменідові, Ератосфену й Арістотелю.

(37) Кавказ і ріка Ганг вважалися східними межами Землі.

(38) Згідно з ученням стоїків, по закінченні «великого року» відбувається всезагальна пожежа, існуючий світ знищується і виникає новий (палінгенез). Потім починається новий цикл.

(39) Тобто як спливе «великий рік».

(40) За легендою, Ромул зник 716 року. Бесіда, про яку сповіщає Сціпіон Еміліан, відноситься до 149 року. Якщо проміжок часу в 567 років менше однієї двадцятої частини «великого року», то Для Ціцерона останній не менше 11340 років.

(41) Тобто в зону Чумацького Шляху.

 


© Aerius, 2004


Atoll EcoLife S-20