Міхаель Енде
Момо
Переклад Євгенії Горевої

Із пітьми світло йде.

Не знаю, хто ти й де,

Що шлеш такі промінчики ясні.

Та хто б ти не була,

Зориночко мала,-

Світи мені, світи, світи мені!

(На мотив ірландської дитячої пісеньки)

Частина перша

МОМО ТА ЇЇ ДРУЗІ

Розділ перший

ВЕЛИКЕ МІСТО І МАЛЕНЬКА ДІВЧИНКА

За давніх, давніх часів, як люди ще розмовляли зовсім інакшими, не теперішніми мовами, в теплих країнах уже пишалися великі, чудові міста. В тих містах височіли царські та імператорські палаци, слалися широкі вулиці, вузенькі вулички й покручені завулки, стояли розкішні храми з золотими й мармуровими статуями богів, вирували квітчасті базари, де торгували товарами з усього білого світу, розлягались просторі й гарні майдани, куди люди сходилися обміркувати новини чи послухати промови.

Та насамперед, у тих містах були театри.

Вони скидались на нинішній цирк, тільки що будували їх із самого каменю. Лави для глядачів здіймалися східцями одна над одною, утворюючи ніби велетенську лійку. Згори деякі з цих споруд здавалися зовсім круглими, другі- овальними, а треті розкидалися розгонистим півколом. Називалися вони амфітеатрами.

Були амфітеатри величезні, як футбольний стадіон, а були й менші - усього на дві-три сотні глядачів. Декотрі були пишні, оздоблені колонами й статуями, а інші - прості й неоздоблені. Дахів амфітеатри не мали. Вистави грали просто неба. Отож у багатих амфітеатрах угорі над лавами напинали злототкані килими, щоб заслонити глядачів від пекучого сонця або раптової зливи. У простих [6] театрах задля цього правили очеретяні або солом'яні мати. Одне слово, театри були не всі однакові. Та відвідували їх усі, бо всі палко любили дивитись і слухати вистави.

І коли люди серцем проживали ті зворушливі чи кумедні події, які відбувалися на сцені, їм здавалось, наче те вдаване життя якимось дивовижним чином виходить правдивіше, ніж їхнє власне, повсякденне. І вони любили проживати цю інакшу дійсність.

Тисячоліття проминули відтоді. Великі стародавні міста занепали, храми й палаци завалилися. Вітер і дощ, холод і спека вигладили й повидовбували камінь, і від великих театрів залишилися самі руїни." У поруйнованих стінах тепер лиш цикади ведуть свою монотонну пісню, неначе то земля так дихає вві сні.

Та декотрі з великих стародавніх міст залишились великими й сьогодні. Звісно, життя в них стало інакше. Люди їздять автомобілями й трамваями, мають телефон і електричне світло. Але де-де серед новітніх будівель ще натрапиш на дві-три колони, браму, рештки прадавнього муру чи й на амфітеатр давноминулих днів.

В одному з таких міст і сталась оця історія.

На південній околиці того міста, там, де вже починається поле, а будинки й халупчини стають дедалі вбогіші, лежать, сховавшись у пінієвому ліску, руїни невеличкого амфітеатру. Він і за давнини був не з розкішних - цей, сказати б, театр для вбогих. А в наші дні, себто за тих часів, коли почалась оця історія з Момо, про ті руїни майже геть забули. Знали про них ще хіба кілька вчених знавців старовини, та й ті до них збайдужіли, бо там уже не було чого вивчати. Не були руїни і якоюсь дивницею, щоб змагатися з іншими дивовижами, які трапляються у великому місті. Отож туди забивалися вряди-годи хіба що двоє-троє туристів, видирались догори зарослими травою кам'яними лавами для глядачів, голосно розмовляли, клацали фотоапаратами, роблячи на спомин знімки, та й ішли собі геть. Тоді в кам'яну лійку поверталася тиша і цикади заводили нову строфу нескінченної своєї пісні - строфу, що нічим не різнилася від старої. Власне, тільки люди, що там поблизу жили, добре знали цю химерну округлу споруду. Там паслися їхні кози, діти грали в м'яча на її круглому дні, а інколи вечорами там зустрічалися закохані пари.

Але одного дня люди загомоніли, що віднедавна хтось [7] у руїнах живе. Казали - дитина, мале дівча. А проте напевно твердити було не можна, бо те дитя мало на собі не зовсім звичну одіж. А звати її Момо чи якось так. І справді, на вигляд Момо здавалась трохи чудною і людей, які понад усе цінують чистоту й ошатність, мабуть-таки, могла трохи налякати. Вона була маленька й худенька, через те ніхто нізащо не вгадав би, чи їй тільки вісім, а чи всі дванадцять років. Вона мала буйні, смолянисто-чорні кучері, до яких, видно, зроду не торкались гребінець і ножиці. Мала величезні, прегарні й так само смолянисто-чорні очі і ноги тієї ж таки барви,- бо здебільшого бігала боса. Лише взимку подеколи взувалася в черевики, та вони були неоднакові, розпаровані, ще й до того великі на неї. Адже з майна вона тільки й мала [8]

собі те, що десь знайшла або що їй подарували люди. Спідничина в неї була пошита з різнобарвних клаптів і сягала аж по кісточки. Зверху вона надягала стару, занадто на неї велику чоловічу куртку, рукава якої звичайно закасувала. Підрізувати їх Момо не хотіла, бо завбачливо думала про те, що вона ж ростиме. А хто його знає, чи трапиться їй ще коли отака добряча куртка зі стількома кишенями.

Під зарослою бур'яном сценою театру було кілька на-півзавалених кімнатчин, куди можна було залазити крізь дірку в стіні. Тут Момо влаштувала собі житло.

Якось опівдні до дівчинки прийшло кілька жінок і чоловіків - з тих, що неподалік жили,- надумавши її про дещо розпитати. Момо стояла перед ними й злякано на [9] них дивилася: вона боялась, що ці люди її звідси проженуть.

Та невдовзі помітила, що вони до неї прихильні. Вони й самі були вбогі і знали життя.

- Так,- мовив один чоловік,- отже, тобі тут до вподоби?

- Авжеж,- відказала Момо.

- І тобі хотілось би тут залишитися?

- Так, дуже.

- Хіба ж тебе ніхто ніде не чекає?

- Ні.

- Я хочу сказати - хіба тобі не треба додому?

- Моя домівка тут,- швиденько запевнила Момо.

- А звідки ж ти тут узялась, дитино?

Момо непевно махнула рукою, показавши кудись у далечінь.

- А хто ж твої батько та мати? - все допитувався чоловік.

Дівчинка безпорадно глянула на нього й на решту людей і легенько знизала плечима. Всі перезирнулися й зітхнули.

- Ти не бійся,- казав далі той чоловік,- ми не прийшли тебе проганяти. Ми хочемо тобі допомогти.

Момо кивнула головою мовчки, не дуже впевнено.

- Ти кажеш, що звешся Момо, так-бо?

- Так.

- Це гарне ймення, але я його ніколи досі не чув. Хто тебе так назвав?

- Я сама,- відповіла Момо.

- Ти сама себе так назвала?

- Авжеж.

- Коли ж ти народилася?.

Момо трохи подумала г нарешті сказала:

- Наскільки пам'ятаю, я була на світі весь час.

- Невже в тебе немає ні тітки, ні дядька, ні бабуні - геть нікогісінько, до кого б ти могла піти?

Якусь хвильку дівчинка мовчала і тільки дивилася на того, хто питав. Тоді прошепотіла:

- Моя домівка тут.

- Так,- мовив чоловік,- але ж ти дитина, скільки тобі насправді років?

- Сто,- нерішуче відповіла Момо. Люди засміялись, певні, що це жарт.

- Ні, справді, скільки тобі років?

- Сто два,- промовила Момо ще нерішучіше. [10]

Люди аж по хвилині зрозуміли, що дівчинка знає лише кілька чисел, які десь почула, та не уявляє їхнього значення, бо ніхто не вчив її лічити.

- Слухай,- сказав той-таки чоловік, порадившись про щось із іншими.- Чи не краще, якби ми розповіли поліції, що ти тут? Ти б тоді пішла жити до притулку, мала б що їсти й де спати, і тебе б навчили рахувати, читати й писати і багато чого ще.

Момо злякано подивилася на нього.

- Ні,- пролебеділа вона,- я туди не хочу. Я вже там була. І ще діти там були. Там на вікнах грати. І щодня нас били. За нізащо. То я вночі перелізла через мур і втекла звідти. Я туди не хочу.

- Це я можу зрозуміти,- сказав якийсь старий чоловік, кивнувши головою.

Інші теж могли це зрозуміти, бо й вони закивали головами.

- Ну гаразд,- мовила одна жінка.- Але ж ти ще маленька. Хтось та має піклуватися про тебе.

- Я сама,- відповіла Момо з полегкістю.

- Хіба ти зумієш? - допитувалася жінка. Момо помовчала, а тоді тихенько сказала:

- Мені багато не треба.

Люди знов перезирнулися, зітхнули й закивали головами.

- Знаєш що, Момо,- озвався той чоловік, що починав розмову.- А може б, ти пішла до кого з нас? Правда, в нас самих тіснувато, а в багатьох ще й купа дітей, що хочуть їсти. Та, як подумати,- на одне більше чи на одне менше - хіба не однаково? Як ти гадаєш?

- Дякую,- сказала Момо і вперше всміхнулася.- Дуже вам дякую! А можна мені й далі жити тут?

Люди довго радилися так і сяк і врешті згодилися з дівчинкою, розміркувавши, що тут їй житиметься не гірше, ніж би в кого з них, а дбатимуть вони про неї гуртом, для гурту воно буде й легше, ніж би для когось одного.

Вони зараз-таки й перейшли від балачок до діла - заходились лагодити напівзруйновану кам'яну кімнатку, де оселилась Момо, і влаштовувати в ній усе якомога краще. Один з них, муляр, навіть поставив їй невеличку грубку з каменю. Ще й іржаву трубу роздобули для неї. Дід-столяр розбив кілька ящиків і змайстрував з тих дощечок столик і два стільці. А жінки принесли стареньке залізне ліжко, оздоблене дротяними закрутками, матрац і [11] дві ковдри. З кам'яної діри під сценою зруйнованого театру вийшла затишна кімнатка. Ще й наостанку муляр, що мав хист художника, намалював на стіні гарний букет квітів. Навіть раму й гвіздок, на якому картина висить, змалював.

А тоді прийшли діти тих людей і принесли, що мали, з їжі: хто - шматочок сиру, хто - пиріжок, а хто - трохи фруктів. А що дітей було багато, то надвечір назбиралося стільки наїдків, що всі гуртом справили в амфітеатрі справжнє невеличке свято - входини Момо. І так весело бенкетували, як уміють лише вбогі люди.

Отак почалася дружба між маленькою Момо та людьми з прилеглих околиць.

Розділ другий

НЕЗВИЧАЙНА ВЛАСТИВІСТЬ І ЗВИЧАЙНІСІНЬКА СУПЕРЕЧКА

Відтоді малій Момо велося добре, принаймні на її думку. Попоїсти в неї тепер завжди було що, коли більше, коли менше - як трапиться, скільки дадуть люди. Мала вона дах над головою, мала ліжко і могла, як було холодно, розпалити в грубці. А найголовніше - у неї тепер було багато добрих друзів.

Хтось подумав би, що Момо просто пощастило - зустрілися такі гарні люди. Вона й сама точнісінько так гадала. Та невдовзі люди зрозуміли, що і їм з нею неабияк поталанило. Момо стала потрібна їм, і вони чудувались, як могли обходитись без неї досі. І що довше ця маленька дівчинка мешкала поруч, то необхідніша для них ставала; така необхідна, аж вони почали боятися, щоб вона часом якогось дня знов не пішла собі від них.

Тож до Момо дуже часто приходили гості. Майже завжди біля неї хтось сидів і гаряче щось їй розказував. Хто не міг прийти сам, той посилав по неї. А тому, хто ще не збагнув, яка вона, усі казали:

- Піди до Момо!

Ці слова помалу-малу стали для жителів прилеглих околиць наче приказка абощо. Так, як ото кажуть: «На все добре!», чи «Смачного вам!», чи «Та бог його знає!», так самісінько тепер повторювали раз у раз:

- Піди до Момо!

Але ж чому? Може, Момо була така нечувано розумна,[12] що для кожного мала добру пораду?

Чи то завжди знаходила саме такі слова, які людей утішали? А чи виносила мудрі й справедливі присуди?

Ні, всього цього Момо не вміла, так само як і кожна дитина.

То, може, вона вміла робити щось інше, що звеселяло людей? Може, вона, скажімо, чудово співала? Чи, там, грала на якомусь інструменті? Або, може, була - вона ж мешкала однаково що в цирку! - неабиякою танцюристкою чи акробаткою?

Ні, не була.

То, може, вона вміла чаклувати? Може, знала якісь чарівні слова, щоб проганяти всі злидні й турботи? А чи вміла вгадувати людську долю?

Ні, зовсім ні.

Як ніхто інший, Момо вміла тільки одне - слухати.

Та що ж тут незвичайного, можливо, скаже хто з читачів: слухати вміє кожен.

Якби ж то!

По-справжньому слухати іншого вміє небагато хто.

Момо це вміла.

Вона вміла слуха'тн так, що й нерозумним людям раптом набігали добрі думки. І не тому, що вона їм щось казала або питала щось таке, що їх на ті думки наводило,- ні, вона просто мовчки слухала - слухала якнайпильніше і якнайщиріше, з найбільшою увагою і співчуттям. Та ще й дивилася на ту людину великими чорними [13] очима, і всяк почував, що в нього несподівано з'являються мудрі думки, яких він досі в себе не знаходив.

Вона слухала так, що безпорадним або нерішучим людям ураз ставало ясно, чого їм бракує. Боязкі почували себе вільними й сміливими. А нещасливі й пригнічені робилися впевненіші й веселіші. І коли хтось гадав, що його життя нікчемне і нікому не потрібне і що сам він - марна порошина на шляху, що його так само легко замінити, як розбитий горщик- коли він приходив і переказував отакі свої думки малій Момо, то, ще й не доказавши до кінця, якимось дивним чином розумів, що він глибоко помилявся, що насправді він, отакий, як є, серед людей єдиний і через те потрібний у світі.

Отак уміла слухати Момо!

Якось до неї в амфітеатр прийшло двоє чоловіків, що на смерть посварилися і не хотіли більше один з одним розмовляти, дарма що були сусіди.

Люди порадили їм піти до Момо, бо не подоба сусідам жити ворогами. Обидва спершу не хотіли, та врешті-таки згодилися.

І ось тепер вони сиділи в амфітеатрі мовчазні й ненависні один до одного, кожен відсунувшись аж на краєчок кам'яної лави, і похмуро дивилися в землю.

Один був муляр, той, що вимурував у «господі» Момо грубку і намалював прегарні квіти. Він звався Нікола і був дужий чолов'яга з чорними закрученими вусами. Другого звали Ніно. Цей був худорлявий і здавався завжди втомленим. Він орендував невеличку пивницю на околиці міста, де здебільшого сиділо двоє-троє літніх чоловіків, випиваючи за цілісінький вечір однісіньку скляночку вина й згадуючи минуле. Ніно і його огрядна жінка також були друзі Момо й не раз приносили їй попоїсти чогось смачненького.

Коли Момо помітила, що обидва посердилися, вона спочатку вагалася, до кого підійти першого. Щоб не образити нікого, дівчинка нарешті примостилась на краєчку кам'яної лави, якраз посередині між обома, і поглядала то на того, то на того, чекаючи, що ж воно буде. На деякі речі потрібен час, а час - то було єдине багатство Момо.

Довго просиділи чоловіки, а тоді Нікола раптом підвівся і сказав:

- Я піду. Прийшов я сюди з доброї волі. Але ти ж бачиш, Момо, як він затявся. Чого ж мені довше ждати? - І справді повернувся, щоб іти.[14]

- Атож, забирайся! - гукнув йому навздогінці Ніно.- Тобі не було чого сюди й приходити! Я ж однаково не помирюся із злочинцем!

Нікола рвучко обернувся, почервонівши з гніву, мов індик.

- Це хто злочинець? - спитав він, вертаючись.- Ну-бо, скажи ще раз!

- Та скільки завгодно! - крикнув Ніно.- Гадаєш, коли ти дужий і нахабний, то ніхто не скаже тобі правди в вічі? То ось я, я тобі скажу! Тобі й усім, кому кортить почути! Що ж, іди сюди, йди вбий мене, ти ж колись уже збирався!

- І добре зробив би!-ревнув Нікола, стиснувши кулаки.- Бачиш, Момо, як він бреше й ганьбить мене! А я ж його тільки за барки взяв та вкинув у рівчак за його корчмою! Там і пацюкові по коліна! - І, знов обернувшись до Ніно, гукнув:- Шкода, що ти й досі ще живий!

Якийсь час між обома точилася запекла сварка. Момо ніяк добрати не могла, за що вони, власне, сваряться й чому так ненавидять один одного. Та поступово з'ясувалося: Нікола зняв це осудовисько тому, що Ніно колись дав йому при гостях ляпаса.

Бо перед тим Нікола намагався перебити в пивниці Ніно увесь посуд.

- Та це взагалі брехня-обурено боронився Нікола.- Я однісінького кухля брязнув об стіну, а він і так був тріснутий!

- Але ж то був мій кухоль, розумієш?-заперечив Ніно.-Та й узагалі ти не мав права такого робити!

Нікола ж гадав, що право він мав, ще й яке, бо Ніно зневажив його як муляра.

- Ти знаєш, що він про мене сказав? - гукнув він до Момо.- Він сказав, що я недотепний поставити рівної стіни, бо день і ніч п'яний! Що в мене ще прадід такий був, це ж він, мовляв, доклав рук до будівництва нахиленої вежі в Пізі!

- Стривай, Нікола!-скинувся Ніно.- Та то ж я для сміху!

- Добрі мені смішки! - гримав Нікола.- Мене воно не смішить!

Одначе, з'ясувалося, що той жарт Ніно був тільки відповіддю на кпини Нікола. Якось уранці на дверях у Ніно десь узявся напис яскравою червоною фарбою: «Хто не варт нічого, шинкар вийде з того». А це таки не здавалося Ніно смішним. [15]

Тож тепер вони затято сперечалися, чий жарт був кращий, і знову кипіли гнівом. Та зненацька обоє замовкли. Момо дивилася на них великими очима, і жоден не міг пояснити, що означав її погляд. Може, вона в глибині душі сміється з них? Чи журиться? З її обличчя не можна було сказати. Тільки їм раптом здалося, наче вони бачать себе в дзеркалі, і обидва засоромилися.

- Гаразд,- сказав Нікола,- мабуть, мені не треба було писати таке в тебе на дверях. Я б і не писав, якби ти не відмовився налити мені ту нещасну скляночку вина. Це ж було незаконно, розумієш? Я щоразу справно платив, і ти не мав жодної причини так зі мною поводитись.

- А от і мав! - відповів Ніно.- Чи ти вже й забув оту пригоду зі святим Антонієм? А, тепер побілів? Ти хотів мене обмахлювати, а такого я не попущу!

- Я - тебе?- вигукнув Нікола і аж по голові сам себе ляснув.- Та навпаки ж усе було! Ти хотів мене в дурні пошити, та це тобі не вдалося!

Річ була ось у чому. В пивниці Ніно висіла на стіні картина, де був намальований святий Антоній. Така собі кольорова картинка, що її Ніно вирізав із якогось журналу й завів у рамку.

Якогось дня Нікола надумав виміняти в Ніно цю картинку,- мовляв, вона така йому гарна! Ніно, спритно торгуючись, обернув усе так, що Нікола віддав за репродукцію транзистор. Ніно нищечком сміявся, бо, звісно, Нікола добряче дав маху. Вони помінялись.

Та згодом виявилося, що між картиною і картонкою, на яку її наклеєно, були сховані гроші, про які Ніно не знав. Тепер несподівано вийшло, що він сам програв. Його це розлютило. Одне слово, він став вимагати, щоб .Нікола віддав гроші, бо вони в обмін не входили. Нікола не віддавав, і відтоді Ніно перестав продавати йому вино. Отак між ними дійшло до сварки.

Перебравши знов усе спочатку, вони якусь хвилину мовчали.

Потім Ніно спитав:

- Скажи, нарешті, по щирості, Нікола: ти знав перед мінянкою про ті гроші чи не знав?

- Звісно, знав, бо нащо ж би я мінявся?

- Тоді визнай, що ти мене обдурив.

- З якої речі? Хіба ж ти сам не знав про ті гроші?

- Ні, слово честі!

- Ну ось! Виходить, ти таки збирався мене ошукати! [16]

Бо як би ж ти за якийсь клапоть паперу та взяв у мене транзистор? Га?

- А як ти довідався про гроші?

- Я бачив, як за два дні перед тим їх туди запхнув один клієнт - як пожертву святому Антонієві.

Ніно прикусив губу.

- І багато там було?

- Не більше й не менше, ніж коштував мій транзистор,- відповів Нікола.

- То виходить,- замислено мовив Ніно,- наша сварка зчинилася тільки за святого Антонія, вирізаного з журналу?

Нікола почухав потилицю.

- Виходить, що так,- промимрив він.- Ти можеш любісінько його забрати, Ніно.

- Е, ні-ні! - з гідністю відповів той.- Помінялися, то помінялись. Чесні люди умови не ламають.

І зненацька обидва разом засміялись. Тоді зійшли кам'яними сходами вниз, опинилися посеред зарослого травою кружала, обнялися й почали плескати один одного по спині. А потім підхопили на руки Момо й сказали:

- Красно дякуємо!

Коли вони пішли, Момо ще довго махала рукою їм услід. Вона була дуже рада, що обидва її приятелі знову поладнали між собою.

Іншим разом один хлопчик приніс до Момо свою канарку, що не хотіла співати. Це було для дівчинки куди важче завдання. їй довелося цілісінький тиждень дослухатись, аж поки, нарешті, пташка знов озвалася й защебетала.

Момо вміла слухати всіх: собак і котів, коників-стрибунців і жаб, навіть дощ і вітер у гіллі, і все те розмовляло з нею на свій лад.

Не раз увечері, коли вже всі її друзі розходилися додому, вона ще довго сиділа самотою у величезній кам'яній лійці старого амфітеатру, над яким здіймалося, виблискуючи зорями, склепіння неба, і просто слухала велику тишу.

Тоді їй здавалося, наче вона сидить у велетенському вусі, що дослухається до світу зір. І здавалося їй, немовби вона чує тиху, а проте могутню музику, що якось дивно западає їй у душу.

Такими ночами Момо завжди снились особливо гарні сни. [17]

Коли ж хто все-таки гадає, що вміти слухати - зовсім не штука, нехай сам себе перевірить-чи й справді він це так добре вміє, як Момо.

Розділ третій

УЯВНИЙ ШТОРМ І СПРАВЖНЯ БУРЯ

Певна річ, що Момо не робила ніякої різниці між до-. рослими й дітьми - слухала всіх однаково. Але діти любили приходити до старого амфітеатру ще й з інших причин. Відколи там оселилася Момо, вони навчились так цікаво гратись, як досі не вміли. Тепер вони не нудились просто-таки жодної секунди, і аж ніяк не через те, що Момо підказувала їм цікаві забавки. Ні, просто Момо була поруч і гралася вкупі з усіма. І саме тому, хтозна-як і звідки, в дітей почали з'являтись чудові ідеї. Щодня вони вигадували нові ігри, одну кращу від одної.

Якось гарячого, задушного дня з десятеро чи з одинадцятеро дітей сиділо на кам'яних сходах, чекаючи на Момо, що пішла трохи поблукати околицями, як інколи робила. У небі зависли густі чорні хмари - ось-ось ударить буря.

- Краще піду додому,- сказала одна дівчинка, що прийшла сюди з маленькою сестричкою,-- я боюся грому і блискавки.

- А дома? -спитав хлопчик в окулярах.- Хіба дома ти не будеш боятися?

- Боятимусь,- призналася дівчинка.

- Тоді ти любісінько можеш зоставатися й тут,- розважив хлопчик.

Дівчинка знизала плечима і кивнула головою. За хвилину вона озвалася:

- А Момо й зовсім, може, не прийде.

- Ну то й що? - втрутився до розмови один обшарпаний хлопчик.- Ми однаково можемо гратись - і без Момо.

- Гаразд, а в що?

- Я й сам не знаю. У що-небудь.

- У що-небудь - це ні в що. Хто придумав - у що?

- Я,- сказав гладкий хлопчик з пискливим дівчачим голосом.- Нехай оці руїни - це буде наче великий корабель. І ми пливтимемо невідомими морями й зазнаватимем пригод. Я - капітан, ти - перший штурман, а ти - дослідник природи, професор, бо в нас науково-дослідна експедиція. А решта всі -матроси.

- А ми, дівчатка,- хто?

- Матроски. Це корабель майбутнього.

Це був чудовий план! Та коли вони спробували гратись, то не могли по-справжньому ні в чому дійти згоди, і гра розладналася. Невдовзі вони знов усі сиділи на кам'яних сходах і чекали.

Аж ось надійшла Момо.

Високо шумувала носова хвиля. Дослідницький корабель «Арго», стиха гойдаючись на мертвій гладіні моря, безперешкодно йшов повним ходом уперед, до одного з південних коралових морів. Скільки й пам'ятають люди, жоден корабель досі ще не наважувався завернути в ці небезпечні води, де була сила-силенна обмілин, коралових рифів і невиданих морських страховищ. Та найстрашніше було те, що тут панував «Вічний тайфун» - смерч, який ніколи не вщухав. Безнастанно гуляв він цим морем, шукаючи собі здобичі, немов якась лиха жива істота, його шляхів не можна було передбачити. І все, що цей ураган раз упіймав у свої страховинні пазурі, він ніколи з них не випускав, аж поки не розтрощував на дрібнісінькі, мов сірнички, скіпки. Щоправда, дослідницький корабель «Арго» був особливим чином оснащений проти цього «Мандрівного [19] смерчу». Він був зроблений із рідкісної блакитної сталі, такої гнучкої й міцної, як та, що йде на шпаги. І зроблений він був незвичайно - вилитий з однієї брили, без ніяких зварних швів.

А проте навряд чи інший капітан і інша команда матросів зважилася б на таку страшенну небезпеку. А капітан Гордон зважився. Гордо позирав він з капітанського містка на своїх матросів і матросок, а вони всі були досвідчені люди і знавці своєї справи.

Поруч капітана стояв його перший штурман Дон Мелу, бувалий морський вовк старого гарту, що перебув уже сто двадцять сім ураганів.

Трохи далі, на тентовій палубі, можна було побачити професора Айзенштайна, наукового керівника експедиції, з асистентками Маврін і Сарою. Обидві мали таку незвичайну пам'ять, що правили йому за бібліотеку. Всі троє посхилялись над своїми понадточними приладами і про щось тихенько радилися незрозумілою мовою науковціз. Дещо осторонь від них сиділа, підібгавши ноги, прекрасна тубілка Момо-сан. Час від часу дослідник розпитував її про ті чи ті особливості цього моря, а вона відповідала йому милозвучною говіркою гула, яку знав лише професор.

Метою експедиції було знайти причини «Мандрівного тайфуну» і, по змозі, усунути їх, щоб це море стало доступне й для інших кораблів.

Та поки що всюди панувала тиша, ніякої бурі не було й признаки.

Зненацька крик вахтового-сигнальника урвав капітанові думки.

- Кеп! - гукнув матрос, склавши рупором долоні.- Або я збожеволів, або справді бачу попереду скляний острів!

Капітан і Дон Мелу миттю приставили до очей підзорні труби. Професор Айзенштайн із асистентками й собі зацікавлено підійшли ближче.

Тільки прекрасна тубілка не поворухнулась. Незбагненні' звичаї її народу забороняли їй виказувати цікавість.

Незабаром добулися до скляного острова. Професор спустився мотузяної драбиною перекинутою через облавок корабля і ступив на прозірчасту поверхню острова. Вона була така слизька, що професор Айзенштайн на превелику силу втримувався на ногах.

Острів був округлий і мав десь метрів двадцять у діаметрі. До середини він здіймався високою банею. Коли [20] професор вибрався па її вершечок, то виразно побачив у надрах острова миготливий промінчик світла.

Про те, що побачив, професор дав знати іншим, що напружено чекали, стоячи біля поруччя корабля.

- Отже,- озвалася асистентка Маврін,- перед нами огельмумпф бістроціналіс.

- Можливо,- промовила асистентка Сара.- Але так самісінько можливо, що це шлукула шпалероцифера.

Професор Айзенштайн випростався, поправив окуляри й вигукнув:

- На мою думку, ми маємо справу з підвидом звичайного панчохіс квечінензус. Але з певністю це можна визначити, лише дослідивши все зсередини.

Три матроски, що були до того ще й славетні на весь світ спортсменки-підводниці, тим часом уже встигли надягнути акваланги, скочили у воду і зникли в блакитній глибині.

Якусь хвилину на поверхні моря було видно тільки повітряні бульки. Та трохи згодом виринула одна з дівчат, Сандра, і засапано гукнула:

- Це велетенська медуза! Дві мої подруги спіймалися в її щупальця й не можуть вирватись! Треба їм допомогти, поки не пізно!

Сказавши це, вона знов зникла в морі.

Зараз же у воду кинулись сто водолазів на чолі з досвідченим ватажком Франко, на прізвисько Дельфін. Страшна боротьба зчинилась під водою, аж піна скипіла на поверхні. Але навіть цим сміливцям не пощастило визволити подруг із страхітливих лещат. Занадто могутня була сила цієї велетенської потвори.

- Якась причина,- наморщивши чоло, сказав професор,- змушує все, що живе в цьому морі, нечувано швидко рости. Це надзвичайно цікаво!

Тим часом капітан Гордок і його перший штурман Дон Мелу порадилися й вирішили...

- Назад! - вигукнув Дон Мелу.- Усі до одного назад на корабель! Ми розітнемо це чудовисько навпіл, інакше нам не визволити дівчат!

Дельфін та його водолази знов видерлися на корабель. «Арго» спершу подався трохи назад, а тоді щосили рушив уперед, просто на велетенську медузу. Ніс сталевого корабля був гострий, мов бритва. Без звуку і майже без струсу розбатував він потвору навпіл. Це, щоправда, було не зовсім безпечно для двох упійманих щупальцями подруг, але перший штурман Дон Мелу несхибно визначив [21] точку, в якій вони перебували, і розітнув медузу якраз поміж ними. Щупальця на обох половинах страховиська мляво й безсило повисли, і полонянки звільнилися з них.

Радісно зустріли їх на кораблі. Професор підійшов до дівчат і сказав:

- Це я винен. Не треба було посилати вас під воду. Простіть, що піддав вас такій небезпеці.

- Нема за що вас прощати, професоре,- відповіла одна дівчина й радісно засміялася.- На те ж ми, врешті, й поїхали з вами.

А друга додала:

- Небезпека - наш фах!

Та для дальших розмов не було часу. За рятувальними роботами капітан і команда геть-чисто забули стежити за морем. Отож лише тепер, в останню мить, помітили на обрії «Мандрівний смерч», який шалено мчав просто на «Арго».

Перша могутня хвиля вхопила сталевий корабель, підкинула його вгору, перехилила набік і жбурнула у водяну яму метрів з п'ятдесят завглибшки.

Якби на кораблі були не такі досвідчені й відважні моряки, як команда «Арго», то вже за цим першим ударом половина людей опинилась би за бортом, а друга половина попадала б непритомна. Але капітан Гордон, широко розставивши ноги, стояв на капітанському містку, мов нічого не сталось, і так само непохитно стояла на своїх місцях його команда. Лише прекрасна тубілка Момо-сан, не звична до таких шалених морських подорожей, залізла в рятувальний човен.

За кілька секунд небо стало чорне, як смола. Ревучи й завиваючи, налетіла на «Арго» шалена буря і жбурляла його то у височенну височину, то в глибоченну прірву. І здавалось, наче вона скаженіє щомить дужче, бо ніяк не може впоратись з «Арго».^

Спокійно віддавав накази капітан і голосно повторював їх для команди перший штурман. Кожне лишалось на своєму місці. Навіть професор Айзенштайн і його асистентки не покинули напризволяще своїх приладів. Вони вираховували, де саме центр смерчу - бо якраз туди мав іти корабель. Капітан Гордон у глибині душі захоплювався витримкою науковців,- вони ж бо не були гартованими моряками, так як він сам і його люди.

Перша блискавиця майнула згори і вдарила в сталевий корабель, який, звичайно, вмить зарядився електрикою.[22]

Лишень до чогось доторкнешся - враз так і стрибають іскри. Та на «Арго» всяк був до цього підготовлений багатомісячним тренуванням. І ніколи нічого не сталося. Ото тільки деякі тонші деталі на кораблі, скажімо, сталеві троси й залізне поруччя, розжеврілися, немов дротинки в електричній лампочці, й це трохи додавало клопоту команді, хоча всі понадягали {азбестові рукавиці. Та, на щастя, це невдовзі минулося, бо з неба линула злива - такої зливи ніхто з членів екіпажу, за винятком Дона Мелу, зроду ще не зазнав. Вона була така рясна, що незабаром витіснила все повітря - стало нічим дихати. Команді довелось понадягати акваланги.

Безнастанні блискавиці, невтишні громи! Ревучий ураган! Хвилі заввишки з будинок і білий шум!

Усі машини «Арго» працювали на повну потужність, а все ж таки він посувався вперед звільна, виборюючи кожний метр у цього предковічного могутнього тайфуну. Машиністи й кочегари в трюмі докладали до роботи нелюдських зусиль. Вони поприв'язувалися до корабля грубезними канатами, щоб не злетіти в роззявлену палахну пащеку топки.

Аж ось «Арго» добувся до центру смерчу. Ой, і що ж побачила команда! На поверхні моря, що була тут гладенька, мов дзеркало,- бо смерч своєю престрашною силою просто змів хвилі,- витанцьовував якийсь велетень. Стояв він на одній нозі, догори ж дедалі товщав і взагалі скидався на дзиґу завбільшки з велику гору. Вона вертілася з такою швидкістю, що подробиці було годі розрізнити.

- Це Шум-Шум гуміластікум!- у захваті вигукнув професор, притримуючи рукою окуляри, що їх шалена злива завзялася змити з його носа.

- Може б, ви пояснили нам це приступніше? - пробурчав Дон Мелу.- Ми - прості моряки і...

- Дайте поки що професорові спокійно поміркува ти,- перебила його асистентка Сара.- Це неповторниі випадок. Ця дзига, можливо, походить із щонайдавніши; часів розвитку Землі і має вік понад мільярд років. На сьогодні збереглися хіба що її мікроскопічно малі підвиди які вряди-годи подибуємо в томатному соусі, а ще рідше -в зеленому чорнилі. Екземпляр таких розмірів, як це? мабуть, єдиний у своєму роді.

Але ж ми прибули сюди,- вигукнув капітан крізь завивання бурі,- щоб усунути причину "Вічного тайфуну" Тож нехай професор скаже, як цю штуку вгамувати. [23]

- А цього,- сказав професор,- я поки що її сам не знаю. Адже наука ще не мала змоги вивчити це явище.

- Гаразд,- мовив капітан.- Ось ми його зараз обстріляємо, тоді й побачимо, що буде.

- Лишенько!- залементував професор.- Обстрілювати єдиний екземпляр Шум-Шума гуміластікум!

Але променеву гармату вже націлили на велетенську дзиґу.

- Вогонь!- скомандував капітан.

Блакитний язик полум'я завдовжки в кілометр вихопився з двожерлової гармати.

Звуку, звичайно, не почулось, бо променеві гармати стріляють, як відомо, протеїнами./

Сліпучий промінь ринув на Шум-Шума, але шалений вихор ухопив його й відкинув геть. Промінь кілька разів несамовито крутонуло, потім підкинуло вгору і там утопило в чорних хмарах.

- Марна річ!-вигукнув капітан Гордон.- Нам слід будь-що підійти до нього ближче!

- Ближче вже не підійдеш!- гукнув у відповідь Дон Мелу.- Машини працюють на повну потужність, але цього досить тільки на те, щоб нас не звіяло.

- У вас 'о '"иції, професоре?-поцікавився капітан.

Але професор Айзенштайн тільки знизав плечима. Нічого не могли зарадити і його асистентки. їЗдавалося, що експедиція має скінчитися нічим.

Тієї миті хтось смикнув професора за рукав. То була прекрасна тубілка.

- Малумба!- сказала вона, підбадьорливо жестикулюючи.- Малумба оїсіту соно! Ервеїні самба інсалту лоло-біндра! Крамуна геі бені-бені садогау.

- Бабалу?-здивовано спитав професор.- Діді мага фенозі інтуге доінен малумба?

- Додо ум ауфу шуламат вавада,- закивала тубілка.

- Ой-ой,- відповів професор і замислено погладив підборіддя.

- Що вона хоче?- поцікавився перший штурман.

- Вона каже, що в її народу є одна прадавня пісня, яка може приспати «Мандрівний смерч», коли хтось зважиться йому її проспівати.

- Сміх та й годі!-буркнув Дон Мелу.- Колискова пісенька для урагану!

- Що ви на це скажете, професоре?- спитала асистентка Сара.- Чи таке можливо? [24]

- Не треба міркувати упереджено,- сказав професор Айзенштайн.- У легендах тубільців не раз буває схована зернина правди. Можливо, існують певні коливання звуку, що впливають на Шум-Шума гуміластікум. Ми просто ще занадто мало знаємо про умови його існування.

- Зашкодити це не зашкодить,- вирішив капітан.- А тому треба спробувати. Скажіть їй, хай заспіває.

Професор обернувся до прекрасної тубілки і сказав:

- Малумба діді оїсафал гуна-гуна, ваваду? Момо-сан кивнула головою і зараз же заспівала вкрай незвичайну пісню, в якій раз у раз повторювались кілька звуків:

Ені, мені, аллубепі

ванна тай сусура тені!

Співаючи, вона ляскала в долоні й пританцьовувала.

Простенька мелодія й слова легко запам'ятовувалися. Поступово решта екіпажу й собі почала мугикати, і скоро вся команда ляскала в долоні й пританцьовувала в лад із піснею.

Було досить дивно бачити, як навіть старий морський вовк Дон Мелу, а там і професор заспівали й забили в долоні, наче дітлахи на ігровому майданчику.

І справді - сталося те, у що ніхто не вірив! Велетенська дзига кружляла дедалі повільніш і повільніш, аж поки й зовсім зупинилася і стала тонути. Ревучи, зійшлася над нею вода. Буря миттю вщухла, дощ перестав, небо стало ясне і блакитне, а морські хвилі вляглися. «Арго» тихо спочивав на блискучому дзеркалі води, наче тут, крім миру і спокою, ніколи нічого й не бувало.

- Люди,- сказав капітан Гордон, вдячно поглянувши на кожного.- Це зробили ми з вами!

Він був небалакучий, це всі знали. Тим більше знаменно було те, що цього разу він ще й додав:

- Я пишаюся вами!

- Здається,- сказала та дівчинка, що прийшла сюди з маленькою сестричкою,- здається, дощ ішов насправді, бо я змокла до рубчика.

Гроза таки була й тим часом перейшла. І найдужче дивувалась дівчинка з маленькою сестричкою - як це вона забулася боятись грому й блискавки, поки пливла на сталевому кораблі?

Діти ще трохи погомоніли про цю пригоду, розповідаючи одне одному, як кожне пережило той чи той її момент.[25]

Потім вони розлучилися, бо треба було піти додому обсушитись. -

Тільки один з усіх не був дуже задоволений грою - хлопець в окулярах. Прощаючись, він сказав Момо:

- Шкода, що ми просто потопили цього Шум-Шума гуміластікум. Останній у своєму роді екземпляр! Я б так хотів вивчити його трохи краще!

Та в одному всі сходились: ніде не пограєшся так добре, як у Момо.

Розділ четвертий

МОВЧАЗНИЙ ДІД І БАЛАКУЧИЙ ХЛОПЕЦЬ

Якщо в когось багато друзів, то серед них завжди є кілька таких, котрі йому найближчі й найдорожчі. Так було й з Момо. Двох друзів мала вона найдорожчих, обидва щодня приходили до неї й ділилися з нею всім. Один був молодий, другий - старий. І Mомо не могла б сказати, котрого вона дужче любить.

Старого звали Беппо-Підмітальник. Насправді в нього, певно, було інше ймення, та що він підмітав вулиці й усі звали його Підмітальником, то й сам він став себе так звати.

Беппо-Підмітальиик жив поблизу амфітеатру, в хатині, яку сам собі побудував з цегли, покрівельної бляхи й толю. Він був дуже низенький на зріст та ще й ходив трохи згорбившись, отож був мало що вищий за Момо. його велика голова з куценьким білим чубом, який стирчав на всі боки, завжди була трохи перєхняблена, а на носі він мав невеличкі окуляри.'

Дехто вважав, що в Беппо-Підмітальника бракує однієї клепки в голові. А все тому, що у відповідь на запитання він тільки привітно усміхався і нічого не казав. Старий думав, і коли йому здавалось, що відповідь не дуже потрібна, то він мовчав собі. Та коли він вважав, що відповісти треба, то думав, як же саме. Інколи минало дві години, а інколи й цілий день, поки він відповість. Той, хто питав, уже встигав забути про своє питання, й тоді слова Беппо здавались йому чудними.

Тільки Момо могла ждати так довго й розуміла, що він мав на думці. Вона знала: то йому треба було так багато часу, щоб не казати неправди. Бо, на його думку, усі в світі лиха йшли з брехні, найчастіше зумисної, а зрідка [26] й випадкової, тієї, яка поставала з поспіху або з неточності.

Щодня, задовго до світання, він на своєму старенькому рипливому велосипеді вирушав у місто - до однієї великої будівлі. Там у дворі він у гурті своїх товаришів чекав, поки йому дадуть мітлу й візок і скажуть, яку вулицю сьогодні підмітати.

Беппо любив ці досвітні години, коли все місто ще спить. І роботу свою робив залюбки й старанно. Він розумів, що це дуже потрібна робота. Вулицю він підмітав поволі, але неухильно. Ступнув крок - вдихнув - махнув мітлою. Ступнув - вдихнув - махнув мітлою. Ступнув - вдихнув - махнув мітлою. Інколи він на хвилину зупинявся і замислено дивився перед себе. А тоді знов починалося: ступнув - вдихнув-махнув мітлою.

І поки він отак махав мітлою, залишаючи позаду себе чисту вулицю і міряючи поглядом брудну попереду, в голові в нього не раз з'являлися великі думки. Та то були думки без слів, думки, що їх так само важко висловити, як часом важко описати запах, про який лишилася хіба що згадка, чи фарбу, що приснилась уві сні. По роботі, сидячи біля Момо, він переказував їй свої великі думки. А через те, що вона так уміла слухати, йому говорилось вільніше й він знаходив потрібні слова.

- Бачиш, Момо,- казав він, наприклад, воно так: інколи перед тобою дуже довга вулиця, і ти собі думаєш: [27]вона така довжелезна, що тобі ніколи не скінчити.- Він якусь мить мовчки дивився перед себе, а тоді повів далі:- І ти починаєш квапитися. І квапишся чимраз дужче. А сам що не глянеш, то все бачиш, що тієї вулиці ніяк не меншає. І ти налягаєш дужче й дужче-з того страху, аж поки нарешті геть виб'єшся з сили і далі не можеш. А вулиця ще вся перед тобою. Так робити не слід.

Він на часинку замислився. Тоді заговорив знову:

- Не слід думати відразу про всю вулицю, розумієш? Треба думати лише про те, щоб зробити наступний крок, наступний раз вдихнути й махнути мітлою. І все тільки про наступний.

Він знов замовк, загадавшись, а потім став казати далі:

- Тоді воно тебе тішить, і це важливо: тоді ти робиш своє діло добре. І так воно й має бути.

По довгій паузі він знов озвався:

- Ти раптом помічаєш, що ступінь по ступеню пройшов цілу вулицю. Сам незчувся як - і з сили не вибився.

Він кивнув головою, дивлячись у землю, й закінчив:

- Ось що важливо.

Іншим разом він прийшов, мовчки сів біля Момо, й вона помітила, що він думає над чимось і, певно, казатиме щось незвичайне. І враз він подивився їй у вічі й мовив:

- Я впізнав нас із тобою.

Він довго мовчав, потім тихо повів далі:

- Це часом трапляється - в обід, коли все від спеки западає в сон. Тоді світ стає прозорий. Наче річка, розумієш? Видно все аж до дна.

Він знову кивнув головою, хвилину помовчав, тоді сказав ще тихіше:

- Там лежать зовсім інакші часи, внизу, на самому дні.

Він знов довго думав, шукаючи потрібних слів. Та, мабуть, не знайшов, бо несподівано заговорив найзвичайні-шим тоном:

- Я сьогодні замітав біля старого міського муру. Там п'ять каменів - зовсім інакшого кольору. Отак, розумієш?

І старий намалював пальцем на пилюці велике «Т». Він довго дивився на ту літеру, перехиливши набік голову, й раптом сказав:

- Я їх упізнав, ті камені.

Після довгенької паузи старий промовив, затинаючись:

- То були зовсім інакші часи - тоді, коли будували той мур. Багато людей там працювало. Та було серед них двоє - вони ж то й примудрували оті камені. Знак лишили, розумієш? Я його впізнав. [28]

Він провів рукою по очах. Здавалося, йому тяжко було промовити те, що він хотів, бо коли старий знов обізвався, то слова лунали ніби через силу:

- Вони були зовсім інакші з себе, ті двоє тоді, таки зoвсім інакші.- І докінчив, трохи аж гнівно:-Але я впізнав їх - тебе й себе. Я впізнав нас!

Не можна докоряти людям за те, що, слухаючи таку мову Беппо-Підмітальника, вони посміхались, а декотрі в нього за спиною стукали себе пальцем по лобі. Але Момо любила Беппо й берегла усі його слова в своєму серці.

Другий найближчий приятель Момо був молодий і становив в усьому цілковиту протилежність Беппо-Підмітальникові. Був то гарний хлопець з мрійливими очима і неймовірно працьовитим язиком. Він був великий мастак на жарти й побрехеньки і вмів так безжурно реготати, що ви просто не могли й собі не засміятись разом з ним,- дарма чи вам того хотілося чи ні. Ім'я його було Джіроламо, та всі звали його просто Джіджі.

Та оскільки старого Беппо ми вже назвали Підмітальником - за його роботою, то й Джіджі назвім за його фахом - хоча ніякого справжнього фаху він не мав. Назвімо його Джіроламо Гідом. Але, як уже сказано, гідом Джіджі бував лише при нагоді й зовсім не тому, що його хтось на це уповноважив.

Єдина річ, потрібна йому для такої діяльності, була кепка з великим козирком. Він миттю надягав її на голову, коли часом двоє-троє туристів справді забивались до амфітеатру. Із преповажним виглядом підійшовши до них, Джіджі брався поводити їх усюди й усе пояснити. Якщо прибулі погоджувалися, він давав собі волю й набалакував їм сім мішків гречаної вовни. Він так сипав вигаданими подіями, прізвищами й датами, що бідолашним слухачам голова обертом ішла. Декотрі помічали, що він вигадує, і розгнівані, йшли геть, але більшість брала все за чисту монету і платила Джіджі також чистою монетою, коли той підставляв їм свою кепку.

Люди з прилеглих околиць реготалися над вигадками Джіджі, хоча дехто глибокодумно зауважував, що не годиться, мовляв, за історії, які ти простісінько вигадав, та й годі, ще й брати добрячі гроші.

- Але ж так роблять усі поети,- казав на те Джіджі.- А що, може, туристи нічого не дістають за свої гроші? То я вам скажу, що вони дістають саме те, чого бажають. А що з того, чи це написано в учених книжках, чи ні? Хтозна - [зо] а може, й в учених книжках усі історії так само вигадані, тільки цього вже ніхто не пам'ятає? Іншим разом він сказав:

- Ет, а що взагалі правда п що неправда? Хто тепер може знати, що тут діялося тисячу чи дві тисячі років тому? Може, ви це знаєте?

- Ні,- приставали до його думки інші.

- От бачите!- вигукував Джіджі.- А як же ви можете казати, що мої історії - то вигадка? Могло ж випадково так і трапитись, як я розповідав, і тоді виходить, що я казав чистісіньку правду!

Проти цього важко було заперечити. Авжеж, на язик Джіджі був такий меткий, що з ним нелегко було змагатися.

На жаль, туристи, яким хотілось оглянути амфітеатр, траплялись дуже зрідка, і Джіджі частенько мусив братися до іншої роботи.

Бував він і за паркового доглядача, й за свідка тим, що брали шлюб, водив гуляти чужих собак, носив листи закоханим, супроводив покійників, продавав сувеніри й котячий харч, і багато чого ще робив - коли як випадало.

Та Джіджі мріяв стати колись багатим і славетним, жити в казково-гарному домі серед саду, їсти з позолочених тарілок і спати на шовкових подушках. Він бачив себе в виблисках своєї майбутньої слави, наче сонце, чиї промені гріли його тепер, ще вбогого,- так би мовити, здалеку.

- І я досягну цього!- вигукував він, коли інші сміялися над його мріями.- Усі ви ще згадаєте мої слова!

Як він збирався цього досягти, Джіджі, звісно, й сам би не сказав. Бо ж про невтомну старанність і наполегливу ' працю він був не дуже високої думки.

- Це не штука,- не раз казав він Момо.- Роботою хай собі хто хоче багатіє, та не я. Ти глянь тільки, на що вони схожі, ті, що за сякий-такий добробут продають своє життя і душу! Ні, з цими мені не по дорозі! Нехай у мене раз у раз не вистачає грошей, щоб купити собі чашечку кави,- та Джіджі є Джіджі!

Здавалось би, це неможливо, щоб двоє таких неоднакових людей, з такими неоднаковими поглядами на життя й на світ, як Джіджі-Пд і Беппо-Підмітальник, приятелювали між собою. А проте це було так. Дивна річ, але єдиний, хто не гудив Джіджі за його дитячу легковажність, був саме старий Беппо. І не менш дивно те, що саме язикатий Джіджі, один з усіх, не кепкував над химерним старим Беппо. [Зі]

Було воно так ще й через те, що маленька Момо вміла пильно слухати обох.

Ніхто з них трьох і гадки не мав, що на їхню дружбу ось-ось має впасти чорна тінь. Та й не лише на їхню дружбу, а на весь той край - тінь, що дедалі розросталася і вже тепер, темна й холодна, нависла над цілим містом.

Це була немовбито якась нечутна й незрима навала, яка посувалася що день то далі і проти якої ніхто не боронився, бо ж ніхто її гаразд не помічав.

А завойовники--хто були вони?

Навіть старий Беппо, що багато вмів бачити,- і той не помітив Сірих панів, що шастали по великому місту дедалі рясніше й настирливіше. І вони зовсім не були невидимі. Люди їх бачили - і все ж таки не помічали. Якимось лиховісним чином вони примудрялись не привертати уваги, тож ви просто або дивилися повз них, або вмить забували їхній вигляд. І вони могли робити своє діло непомітно, саме тому, що весь час крутились перед очима. А що вони нікому не впадали в око, то ніхто, звісно, й не питав, звідкіля їх набралося і набирається дедалі більше.

Вони їздили вулицями в елегантних сірих автомобілях, заходили в усі будинки, сиділи в усіх ресторанах. І раз у раз щось занотовували до своїх невеличких нотатників.

Панове ці були вбрані з голови до п'ят у сіре. І навіть обличчя в них були як сірий попіл. На головах вони мали цупкі круглі капелюхи і курили манісінькі попелясті сигари. Кожен з них завжди носив з собою свинцево-сірий портфель.

І Джіджі-Пд теж не помітив, що чимало цих Сірих панів уже не раз снували довкола амфітеатру і щось усе записували до своїх нотатників.

Тільки Момо якось увечері вгледіла їхні похмурі силуети в найвищому ряду прадавнього амфітеатру. Вони подавали один одному якісь знаки, а тоді схилили голови докупи, наче про щось радилися. Нічого не було чутно, але Момо раптом зробилося якось так холодно, як зроду не бувало. Вона щільніше закуталась у свою велику куртку, та це нічого не зарадило, бо то не був звичайний собі холод.

Потім Сірі панове знов десь щезли і відтоді не з'являлися.

Того вечора Момо не чула тихої, а проте могутньої музики, яку щоразу чула досі. Та вже другого дня життя попливло собі далі, як звичайно, і Момо не згадувала більше тих чудних гостей. Вона, як і всі, про них забула. [32]

Розділ п'ятий

КАЗКИ ДЛЯ ВСІХ I КАЗКА ДЛЯ ОДНІЄЇ

Помалу-малу Момо стала необхідною для Джіджі. Він, якщо тільки взагалі можна сказати це про такого примхливого, легковажного хлопця, відчув глибоку любов до цього розхристаного дівчати і ладен був скрізь водити його за собою.

Як ми вже знаємо, Джіджі найдужче в світі любив розповідати всілякі історії. Але тепер він став розповідати їх не так, як досі,- він і сам це відчував. Досі оповідки в нього не раз виходили таки вбогенькі, просто йому нічого кращого не спадало на думку. Він часто повторював сам себе, переказував або побачене в кіно, або вичитане з газети. Його історії, як то кажуть, були приземлені, та відколи він зустрів Момо, вони враз сягнули вгору, мов на крилах.

А надто коли Момо була поряд і слухала, тоді його фантазія буяла, мов весняна лука. Діти й дорослі купчились тоді довкола нього. Тепер він умів оповідати такі історії, що могли тягтися днями й тижнями, фантазія його зробилась невичерпна. А втім, він і сам слухав себе з великою цікавістю, бо ніколи не відав, куди заверне його творча думка.

Одного разу, коли знов навідались туристи, яким забаглося оглянути амфітеатр (Момо сиділа трохи обіч на кам'яних сходах), Джіджі почав розповідати так:

- Високошановні пані і панове! Як вам, звичайно, всім відомо, цариця Труднація Августина провадила незліченні війни, щоб оборонити своє царство від нападів Тремких і Полохких.

Коли цариця одного разу знову приборкала ці народи, вона так розгнівалася на цих завсідних порушників спокою, що пригрозила винищити всіх їх до ноги, якщо їхній король Ксаксотраксолус не віддасть їй свою Золоту рибку.

На той час, мої панове й пані, золоті рибки в наших краях не були відомі. Та цариця Труднація довідалась від якогось мандрівника, що в короля Ксаксотраксолуса є манісінька Золота рибка, і коли вона виросте, то з неї стане щире золото. Оцю-то дивовижу й захотіла собі будь-що мати цариця Труднація.

Король Ксаксотраксолус тільки усміхався в кулачок. Золоту рибку, що таки справді була в нього, він сховав під ліжко. А цариці замість неї звелів передати китеня в оздобленій самоцвітами супниці.

Царицю, щоправда, трохи здивувала величина рибини, бо Золота рибка уявлялась їй меншою. А проте, сказала вона собі, що більша, то краще, бо, зрештою, з такої рибини буде й більше золота. Та поки що ця Золота рибка ніскілечки не вигравала золотом, і це трохи непокоїло царицю. Одначе посол короля Ксаксотраксолуса пояснив їй, що золото з рибини стане аж тоді, коли вона виросте, і ніяк не раніше. Отож найперша умова - не заважати її розвиткові. На цьому Труднація заспокоїлася.

Рибина виростала щодень більша, споживаючи силу-силенну їжі. Труднація була не бідна, і рибина могла їсти стільки, скільки подужала, отож вона все гладшала й круглішала. Невдовзі супниця зробилася для неї замала.

- Що більша, то краще,- мовила цариця Труднація й звеліла переселити рибину до ванни.

Але по зовсім недовгім часі вона вже й у ванні не вміщалася. Вона росла й росла. Тоді її переправили до царського басейну, і це було таки морочливе діло, бо рибина вже важила стільки, як добрий бугай.

Один із тих рабів, що переселяли рибину до басейну, послизнувся, і цариця наказала негайно вкинути сердешного до левів, бо душі не чула у своїй рибині.

Щодня вона годинами сиділа на краєчку басейну й дивилася, як та росте. І думала цариця тільки про золото, бо ж відомо, що жила вона он як розкішно і золота їй завжди було мало. [34]

- Що більше, то краще,- одно мимрила вона, дивлячись просто перед себе.

Цю фразу було оголошено загальним законом і написано бронзовими літерами.

Аж ось і царський басейн став затісний рибині. Отоді й звеліла Труднація вибудувати будівлю, руїни якої ви оце бачите перед собою, мої пані й панове. Це був велетенський округлий акваріум, по вінця налитий водою, й тут уже рибина мала собі де випростатись.

Цариця власною своєю царською особою вдень і вночі сиділа он отам і стежила за велетенською рибиною,- чи не зробилося вже з неї золото. Вона більше не довіряла нікому - ні рабам, ні власним родичам, боячись, що рибину вкрадуть. Отож вона сиділа там, дедалі дужче худнучи з турботи й страху, і, не стуляючи очей, пильнувала свою рибину, що весело хлюпосталась у воді й не думала обертатись на золото. Тож Труднація чимраз дужче занедбувала державні справи.

А Тремкі й Полохкі на те тільки й чекали. Під проводом короля Ксаксотраксолуса вони пішли проти неї останнім військовим походом і як стій завоювали все її царство. Солдата вони не побачили жоднісінького, народові ж було байдуже, хто ним правитиме.

Коли цариця Труднація дізналась про це, то вигукнула свої знаменні слова:

- Лихо мені! О, та якби ж я хоч...

Кінець фрази, на жаль, до нас не дійшов. Однак добре відомо, що цариця кинулася в акваріум і втопилась біля своєї рибини - домовини всіх своїх надій. Король Ксаксотраксолус звелів на відзначення своєї перемоги забити кита, і цілих вісім днів весь люд країни їв смажену рибу.

Звідси ви бачите, мої пані й панове, до чого призводить легковажність.

Такими словами Джіджі закінчив екскурсію, і слухачі перебували видимо під враженням від його розповіді. Вони шанобливо поглядали на руїни. Тільки один трапився недовірливий, і він спитав:

- І коли ж усе це діялося?

Але Джіджі не просто було збити з пантелику.

- Цариця Труднація була, як усім відомо, сучасницею славетного філософа Нойозіуса Старшого,- відповів він.

Недовірливому, звісно, не хотілось признаватися, що він сном-духом не знає, коли жив славетний філософ Нойо-зіус Старший, і тому він тільки сказав:

- А, красно дякую! [35]

Усі слухачі були глибоко вдоволені й казали, що на цю екскурсію таки варто було піти, що ніхто ще не розповідав їм так цікаво і наочно про ті далекі часи.

Тоді Джіджі скромненько наставив кепку, і екскурсанти явили свою щедрість. Навіть недовірливий укинув кілька монет. А втім, відколи в амфітеатрі мешкала Момо, Джіджі й разу не розповідав по двічі ту саму історію. Тепер це йому було нудно. Коли серед слухачів була Момо, у нього в душі наче відкривались шлюзи, і щораз нові вигадки плавом пливли й виливались у слові - йому зовсім не доводилось над ними думати.

Та найлюбіше для Джіджі було розповідати свої фантазії маленькій Момо, коли ніяких інших слухачів не було й близько. Здебільшого то були казки, бо казки Момо найдужче любила. У них майже завжди йшлося про Момо та Джіджі. І складались вони тільки для них двох, і бриніли зовсім інакше, аніж усі інші казки Джіджі.

Одного пречудового теплого вечора обоє дітей тихо сиділи поруч на горішньому краю кам'яних сходів. На небі вже засяяли перші зірки, і місяць, великий і сріблястий, виплив понад чорні силуети піній.

- Розкажи мені казку,- стиха попрохала Момо.

- Добре,- сказав Джіджі.- А про кого?

- Найкраще якби про Момо і Джіроламо,- відповіла Момо.

Джіджі трохи подумав і спитав:

- А як вона має називатись?

- Може, «Казка про Чарівне Дзеркало»? Джіджі замислено покивав головою.

- Звучить непогано. Побачимо, як вона вийде. Він однією рукою обійняв Момо за плечі й почав:

- Була собі колись прекрасна принцеса на ім'я Момо. Вона вбиралася в оксамити й шовки і жила високо над усім світом на вкритому снігами гірському верхів'ї, в замку з барвистого скла.

У неї було все, чого лиш можна собі побажати, їла вона самі тільки вишукані страви й пила солодке вино. Спала принцеса на шовкових подушках і сиділа на кріслах із слонової кістки. Вона мала все-але була зовсім самотня.

Усе довкола - її служники, її камеристки, її собаки, коти, птахи й навіть квіти - все то були самі тільки дзеркальні відображення.

Річ у тім, що принцеса Момо мала Чарівне Дзеркало - велике кругле дзеркало з щирого срібла. Щодня й щоночі [36] вона посилала його у широкий світ. І те велике Дзеркало ширяло над країнами й морями, понад містами й полями. Люди, що бачили його, нітрішечки не дивувалися, вони просто казали:- Це Місяць.

1 щоразу як Чарівне Дзеркало поверталося додому, воно висипало перед принцесою усі відображення, яких наловило за час подорожі. Серед них були гарні й бридкі, цікаві й нудні - такі, які трапилися у Дзеркала на дорозі. Принцеса вибирала собі ті, що їй подобались, а решту просто викидала в струмок. А звільнені отак відображення швиденько, куди швидше, ніж можна уявити,, через усі води Землі шугали до своїх господарів. Тому, коли нахилитись над криницею або калюжею, то зараз же побачиш у них своє відображення.

Але я забув сказати, що принцеса Момо була безсмертна. Через те вона ніколи не бачила в Чарівному Дзеркалі власного відображення. Бо хто заглядав у нього й бачив своє відображення, ставав смертним. Принцеса Момо це дуже добре знала і ніколи не дивилась у Чарівне Дзеркало. Отак вона й жила, оточена наловленими відображеннями, і була цілком задоволена.

Та якогось дня Чарівне Дзеркало принесло їй відображення, що важило для неї куди більше, аніж усі інші. То було відображення юного принца. Побачивши його, вона так за ним затужила, що схотіла неодмінно з ним зустрітися. Але ж як було їй це зробити? Вона ж не знала, ні де він живе, ні хто він, не знала навіть його імені.

Не знайшовши інакшої ради, принцеса вирішила зазирнути в Чарівне Дзеркало. Вона подумала: « А може, Дзеркало перенесе мій образ тому принцові? Може, він ненароком саме тоді підведе очі вгору, коли Дзеркало пливтиме у небі над ним? І він побачить моє відображення? І, може, він піде слідом за Дзеркалом і знайде мене тут?»

Отож вона довго дивилася в Чарівне Дзеркало, а потім вирядила його з своїм відображенням у світ. Та через це вона, звісно, відразу стала смертною.

Ти скоро довідаєшся, як їй повелося, та спершу я розповім тобі про того принца.

Принц звався Джіроламо. Він правив величезним царством, яке сам собі створив. Де ж було те його царство? Не в учорашньому дні й не в сьогоднішньому, а завжди було воно на день попереду - в Майбутньому. Тому воно [37]

й звалося Країна Завтрія. І всі люди, що там жили, любили й глибоко шанували принца. Якось міністри Країни Завтра сказали принцові:

- Ваша високість, ви повинні одружитися, бо так воно ведеться в світі.

Принц Джіроламо не мав що на це сказати. Отож до його палацу приведено найвродливіших юних дам Країни Завтрії, щоб він вибрав яку з них собі до серця. Вони вичепурилися як тільки могли, бо кожній хотілось вийти за принца.

Та разом із дівчатами до палацу закралася лиха фея, [38] у жилах якої текла не червона тепла кров, а зелена й холодна. Щоправда, по ній цього було не видно, бо вона дуже майстерно підмалювалася.

І коли принц Країни Завтрії вступив у свою простору золоту тронну залу, щоб зробити вибір, фея враз прошепотіла чаклунське закляття, і відтоді бідолашний Джіроламо бачив тільки її й більш нікого. Вона здавалась йому такою чудовно гарною, що він тут же таки спитав її, чи хоче вона стати йому за дружину.

- Авжеж,- відповіла лиха фея.- Тільки з однією умовою.

- Я пристаю на неї,- необачно запевнив принц Джіроламо.

- Гаразд,- сказала лиха фея і всміхнулася так солодко, що в бідолахи принца в голові запаморочилось.- Ти цілий рік не заглядатимеш в оте летюче Срібне Дзеркало. Бо як заглянеш, то миттю забудеш геть усе про себе. Забудеш, хто ти насправді, і муситимеш переселитися в Країну Сьогоднію, де тебе ніхто не знає й де ти житимеш нікому не відомим бідолахою. Ти згоден?

- Оце й усе?- вигукнув принц Джіроламо.- Ну то це легка умова.

А що ж тим часом сталося з принцесою Момо?

Вона чекала й чекала, а принц не приходив. Тоді вона вирішила сама піти в світ його шукати. Вона відпустила на волю всі дзеркальні відображення, які в неї були. Потім сама-одна в легеньких капчиках на ніжках вийшла з свого барвистого скляного замку й спустилася з снігової верховини вiділ - у світ. Вона пройшла всі піднебесні країни, аж поки добулася до Країни Сьогоднії. На той час принцеса вже геть стоптала свої капчики і їй довелося йти босоніж. Але її образ, відбитий у Чарівному Дзеркалі, ще й досі витав над світом.

Якось уночі принц Джіроламо сидів на даху свого палацу й грав у шахи з феєю, що мала холодну зелену кроа. Зненацька принцові на руку впала якась дрібнісінька краплина.

- Починається дощ,- сказала фея з зеленою кров'ю.

- Ні,- відповів принц,- ні, це не може бути дощ, бо на небі ж немає ні хмаринки.

І він підвів очі й глянув у велике сріблясте Чарівне Дзеркало, що висіло над ним. Там він побачив образ принцеси Момо і вгледів, що вона плаче; то одна з її сльозин упала йому на руку, І в ту ж мить він зрозумів, що фея його одурила, що насправді вона зовсім не вродлива [39] і тільки й має незвичайного, що холодну зелену кров у жилах. Принцеса Момо - ось кого він справді любить.

- Ти зламав свою обіцянку,- сказала зелена фея, і обличчя її перекривилось так, що вона стала схожа на гадюку.- Тепер ти мені заплатиш.

Своїми довгими зеленими пальцями вона добулась принцові Джіроламо в груди - той не міг навіть поворухнутися, мов скам'янів,- і зав'язала в нього в серці вузлик. Тієї ж миті він забув, що він принц Країни Завтрії. Мов злодій, серед ночі вибрався він із свого палацу й з своєї країни. Довго мандрував він по широкім світі, аж поки прибився в Країну Сьогоднію і став там жити невідомим нікому сіромою і зватись просто Джіджі. Єдине, що він узяв із собою, був образ із Чарівного Дзеркала. Відтоді в Дзеркалі більше не стало відображень.

Тим часом і принцеса Момо геть зносила своє вбрання з шовку й оксамиту. Тепер вона ходила у старій, завеликій на неї чоловічій куртці і в латаній-перелатаній спідничині. І жила в старих руїнах.

Тут вони й зустрілись одного чудового дня. Та принцеса Момо не впізнала принца з Країни Завтрії - адже він був тепер убогим сіромахою. І Джіджі не впізнав принцеси, бо й вона вже не скидалась на принцесу. Але спільне лихо поєднало їх, зробило втіхою одне для одного.

Якось увечері, коли Чарівне Срібне Дзеркало, яке тепер було порожнє, пропливало над ними, Джіджі дістав відображення принцеси Момо - єдине, що він у світі мав,- і показав Момо. Воно було пожмакане й поблякле, та принцеса враз пізнала власне відображення, яке колись послала в світ. І тепер під маскою вбогого бідолахи Джіджі вона впізнала також принца Джіроламо, якого так довго скрізь шукала й заради якого стала смертною. І тоді вона йому все розповіла.

Та Джіджі сумно похитав головою і сказав:

- Я не можу зрозуміти нічого з того, що ти говориш, бо в моєму серці зав'язано вузлик і тому мені несила ні про що згадати.

Тоді принцеса Момо сягнула рукою в його серце і легенько розв'язала той вузлик. І принц Джіроламо раптом згадав, хто він і де його справжнє місце. Він узяв принцесу за руку й пішов з нею далеко-далеко - туди, де лежить Країна Завтрія.

Коли Джіджі скінчив, обоє якусь хвилину мовчали, а тоді Момо спитала: [40]

__ А потім вони побрались?

- Гадаю, що так... згодом.

- А вони вже померли?

_ Ні,- сказав Джіджі твердо.- Це я знаю напевне. Чарівне Дзеркало робить людину смертною тільки тоді, коли вона загляне у нього сама-одна. Якщо ж заглядають у Дзеркало вдвох, то тоді знов стають безсмертними. Отож вони так і зробили. .

Великий срібний місяць висів над чорними пініями, заливаючи стародавні руїни таємничим сяйвом. Момо з Джіджі тихенько сиділи поруч і довго дивилися на нього, виразно відчуваючи, що протягом тієї миті вони обоє були безсмертні.

Частина друга

СІРІ ПАНИ

Розділ шостий

РАХУНОК ШАХРАЙСЬКИЙ, А ВСЕ СХОДИТЬСЯ

Є на світі велика й водночас буденна таємниця. Всі люди до неї причетні, кожен її знає, тільки мало хто над нею думає. Більшість людей просто приймає її як факт, анітрохи не дивуючись. Ця таємниця - час.

На світі є календарі й годинники для того, щоб вимірювати час, та все це мало важить, бо всяк знає, що іноді година може здатися нам вічністю, а іншим разом вона промайне як одна мить. Це вже - що за цю годину трапляється пережити.

Бо час - це життя. А життя мешкає в серці.

І саме цього ніхто не знав краще, як Сірі пани. Ніхто не знав ціни однієї години, однієї хвилини, ба навіть однієї-однісінької секунди життя так, як вони. Щоправда, розуміли вони його на свій лад, так, як, наприклад, п'явка розуміє ціну крові, і на свій лад порядкували ним.

У них були свої плани щодо людського часу. То були далекосяжні й ретельно розроблені плани. Для Сірих панів найважливіше було те, щоб ніхто не дізнався про їхню діяльність. Непомітно утвердились вони в житті великого міста і його жителів. І потихеньку, не привертаючи нічиєї уваги, посувалися щодень далі, захоплюючи людські володіння.

Вони знали кожного, хто міг так чи інак придатися для [44] їхніх планів, геть-геть заздалегідь, ще коли той і гадки ні про що не мав. Вони тільки чекали слушної нагоди, щоб його скрутити. І робили все для того, щоб цю нагоду наблизити.

Ось, наприклад, був собі пан Фузі, перукар. Хоч і не хтозна-який видатний майстер, а все ж на своїй вулиці шанований. Він був ні вбогий, ні багатий. Його перукарня в центрі міста, була невелика, і вш наймав одного-єди-ного учня.

Якось пан Фузі стояв на дверях своєї майстереньки, чекаючи відвідувачів. Учень мав вихідний, і пан Фузі був сам. Він дивився, як дощ ляпотить по вулиці,- надворі стояв похмурий день, і на душі в пана Фузі було невесело. «Отак минає моє життя,-думав він,- серед чикання ножиць, мила і базікання клієнтів. Що мені з такого життя? І, як я помру, все буде так, неначе мене й не було ніколи». ,

Ні, пан Фузі був аж ніяк не від того, щоб трішечки побазікати. Він навіть дуже полюбляв докладно з'ясовувати клієнтам свої погляди і вислуховувати їхню думку. Та й проти чикання ножиць і мила він насправді нічого не мав. Його робота давала йому видиму втіху, і він знав, що робить її добре. А вже голити підборіддя він умів як ніхто інший. Та в житті іноді трапляються хвилини, коли здається, що все це нічогісінько не варте. Це з кожним буває.

«Усе моє життя змарноване,- думав собі пан Фузі.- Хто я такий? Нещасний голяр. Ось що з мене вийшло. Якби я вмів жити по-справжньому, то був би тепер зовсім іншою людиною!»

Та як воно жити по-справжньому - це пан Фузі уявляв тьмяно. Йому тільки марилося щось значне, розкішне, щось таке, як ото на малюнках в ілюстрованих журналах.

«Але ж,- думав він понуро,- на все це я за своєю роботою не маю часу. Щоб по-справжньому жити, то треба мати час. Треба бути вільним. А я - довічний бранець чикання ножиць, базікання й мила...»

Саме тієї миті де не взявся чудовий попелясто-сірий автомобіль - він зупинився під самісінькою перукарень-кою пана Фузі. З машини виліз Сірий пан і ввійшов до майстерні. Він поставив свого свинцево-сірого портфеля на столику перед дзеркалом, почепив круглого цупкого капелюха на гачок, сів у крісло, вийняв з кишені нотатника й почав гортати його, пахкаючи манісінькою сірою сигарою. [45]

Пан Фузі зачинив двері майстереньки, бо йому здалось, що в його невеличкому будиночку раптом зробилося незвичайно холодно.

- Чим можу прислужитися? - запитав він спантеличено.- Вас поголити чи підстригти? - І в ту ж мить подумки вилаяв себе за нетактовність, бо в Сірого пана була блискуча, як коліно, лисина.

- Ні те, ні друге,- сказав Сірий пан, не усміхнувшись, якимось невиразним, так би мовити, попелясто-сірим голосом.- Я з Ощадкаси Часу, агент номер Ікс Ігрек Кю дріб триста вісімдесят чотири дріб Бе. Ми довідалися, що ви бажаєте відкрити в нас поточний рахунок.

- Це новина для мене,- заявив пан Фузі, ще дужче спантеличений.- Сказати правду, я досі навіть не знав, що така установа взагалі існує.

- Ну то тепер уже знаєте,- сухо відказав .агент і, погортавши свій нотатник, повів далі: - Адже це ви - пан Фузі, перукар?

- Авжеж, це я,- мовив пан Фузі.

- Ну то я втрапив,- буркнув Сірий пан і згорнув нотатника.- Ви - наш кандидат.

- Себто як?- ще дужче здивувавшись, запитав пан Фузі.

- Бачите, любий пане Фузі,- сказав агент,- ви марнуєте своє життя на клацання ножицями, базікання й мильну піну. Коли ви помрете, все буде так, неначе вас ніколи й не було на світі. Якби ви мали час жити по-справжньому, то з вас була б цілком інша людина. Отож усе, чого ви потребуєте,- це час. Чи правду я кажу?

- Я й сам щойно про це думав,- промовив пан Фузі й мерзлякувато здригнувся, бо, хоч двері були причинені, ставало дедалі холодніше.

- От бачите! - підхопив Сірий пан і вдоволено затягся сигарою.- Але звідки люди беруть час? Його заощаджують! А ви, пане Фузі, розтринькуєте свій час найнеобачнішим чином. Я вам це доведу, зробивши невеличкий підрахунок. Хвилина має шістдесят секунд. Година - шістдесят хвилин. Ви стежите за моєю думкою?

- Атож,- мовив пан Фузі.

Агент номер Ікс Ігрек Кю дріб триста вісімдесят чотири дріб Бе заходився писати цифри сірим олівцем на дзеркалі.

- Шістдесят на шістдесят буде три тисячі шістсот. Отже, година має три тисячі шістсот секунд. День має двадцять [46] чотири години. Три тисячі шістсот помножити на двадцять чотири дорівнює вісімдесяти шести тисячам чотирьомстам секундам. Рік, як відомо, має триста шістдесят п'ять днів. Це становить тридцять один мільйон п'ятсот тридцять шість тисяч секунд. За десять років уже матимемо триста п'ятнадцять мільйонів триста шістдесят тисяч секунд. У скільки років, пане Фузі, ви оцінюєте тривалість вашого життя?

- Ну...- затнувся від збентеження пан Фузі.- Я сподіваюся прожити років сімдесят-вісімдесят, коли бог дасть.

- Гаразд,- вів далі Сірий пан.- Візьмімо задля обачності усього сімдесят.

Отже, триста п'ятнадцять мільйонів триста шістдесят тисяч на сім буде два мільярди двісті сім мільйонів п'ятсот двадцять тисяч секунд.

І він великими цифрами написав це число на дзеркалі:

2 207 520 000 секунд.

Потім кілька разів підкреслив його і оголосив:

- Отож це, пане Фузі, те багатство, яким ви можете порядкувати.

Пан Фузі ковтнув слину й провів долонею по чолу. Від такої суми йому запаморочилось у голові. Він ніколи не думав, що такий багатий.

- Авжеж,- кивнув головою агент і знов затягся своєю манісінькою сірою сигарою.- Нічогеньке число, правда ж? Поглянемо далі. Скільки вам років, пане Фузі?

- Сорок два,- пробелькотів той, відчуваючи себе винним у злочинному прихованні добра.

- Скільки ви в середньому просипаєте за ніч?-допитував далі Сірий пан.

- Десь годин вісім,- зізнався пан Фузі.

Агент блискавично рахував - олівець у його руці аж вищав, бігаючи по дзеркалі,- у пана Фузі сироти на шкірі повиступали.

- Сорок два роки - по вісім годин щодня - це буде чотириста сорок один мільйон п'ятсот чотири тисячі. Цю суму ми з цілковитим правом можемо вважати втратою. А скільки часу ви щодня віддаєте роботі, пане Фузі?

- Також годин вісім,- ледве чутно вимовив пан Фузі.

- Отже доведеться ще раз відняти цю суму від вашої готівки,- невблаганно провадив агент.- Далі, у вас певна кількість часу йде на те, щоб попоїсти. Скільки ви щодня витрачаєте на снідання, обід і вечерю? [47]

- Напевно не знаю,- з острахом сказав пан Фузі.- Може, годин зо дві?

- Мені здається, ви применшуєте,- промовив агент,- та нехай так. Тоді за сорок два роки це становитиме сто десять мільйонів триста сімдесят шість тисяч. Тепер далі. Нам відомо, що ви живете з старою матір'ю. Щодня ви присвячуєте цій старій пані цілу годину, себто ви сидите біля неї і розмовляєте з нею, хоч вона глуха й ледве вас чує. Отож це змарнований час - п'ятдесят п'ять мільйонів сто вісімдесят вісім тисяч секунд! Крім того, ви ще маєте зеленого папугу; догляд за ним коштує вам чверть години, що в перерахунку означає тринадцять мільйонів сімсот дев'яносто сім тисяч.

- Але...- благально вимовив пан Фузі.

- Не перебивайте мене!- нагримав на нього агент. Він рахував дедалі швидше й швидше.- Оскільки ваша мати фізично неповноцінна, вам, пане Фузі, доводиться самому робити частину хатньої роботи. Ви мусите ходити скуповуватись, чистити черевики й виконувати всяку іншу марудну роботу. Скільки часу це у вас забирає щодня?

- Може, з годину, але...

- Ось вам ще п'ятдесят п'ять мільйонів сто вісімдесят тисяч втрати, пане Фузі. Далі: нам відомо, що ви раз на тиждень ходите в кіно, раз на тиждень співаєте в хорі, двічі на тиждень буваєте в ресторані, а решту днів ви вечорами зустрічаєтеся з друзями, іноді ж навіть читаєте книжку. Одне слово, ви гайнуєте свій час на те, що не дає ніякісінької користі,- щодня зо три години часу, або сто шістдесят мільйонів п'ятсот чотири тисячі... Вам недобре, пане Фузі?

- Нічого, нічого,- відповів пан Фузі,- даруйте...

- Ми зараз кінчаємо,- сказав Сірий пан.- Але нам треба поговорити ще про один розділ вашого життя. Про вашу невеличку таємницю. Ви знаєте.

У пана Фузі почали цокотіти зуби - так йому зробилось холодно.

- То ви й це знаєте?- пробелькотів він безсило.- Я гадав, що крім мене й панни Дарії...

- У нашому сучасному світі,- урвав його мову агент номер Ікс Ігрек Кю дріб триста вісімдесят чотири дріб Бе,- таємниць більше не існує. Погляньмо на цю справу по-діловому, реалістично, пане Фузі. Дайте мені відповідь на одне запитання: чи збираєтесь ви одружитися з панною Дарією?

- Ні,- сказав пан Фузі,- адже це неможливо...[48]

- Цілком так,- вів далі Сірий пан,- бо ж панна Дарія навіки прикута до свого крісла на колесах, вона не владає ногами. А проте ви щодня на півгодини приходите до неї, щоб подарувати їй квітку. Навіщо?

- Вона щоразу так радіє,- відповів пан Фузі, замалим не плачучи.

- Але, міркуючи тверезо,- казав далі агент,- для вас це змарнований час, пане Фузі. І в сумі його двадцять сім мільйонів п'ятсот дев'яносто чотири тисячі секунд. А коли ще додати до цього, що ви маєте звичку щовечора перед сном сидіти біля вікна й передумувати минулий день, то ми матимемо ще одну мінусову суму - тринадцять мільйонів сімсот дев'яносто сім тисяч. Тепер, пане Фузі, погляньмо, що ж у вас, власне, лишається.

На дзеркалі вже стояв такий рахунок:

Сон - 441 504 000 секунд

Робота - 441 504 000 секунд

Харчування - 110 376 000 секунд

Мати - 55 188 000 секунд

Папуга - 13 797 000 секунд

Скуповування тощо - 55 188 000 секунд

Друзі, хор і т. д. - 165 564 000 секунд

Таємниця - 27 594 000 секунд

Вікно 1- 3 797 000 секунд

Разом - 1 324 512 000 секунд

- Ця сума,- сказав Сірий пан і так міцно постукав олівцем по дзеркалі, неначе стріляв з револьвера,- ця сума, отже, становить той час, який ви вже втратили на сьогодні. Що ви на це скажете, пане Фузі?

Пан Фузі не сказав нічогісінько. Він сів на стілець у кутку і втер хусточкою чоло, бо, хоч у перукареньці стояв крижаний холод, його вкинуло в піт.

Сірий пан поважно кивнув головою.

- Так, ви маєте цілковиту слушність,- сказав він,- це вже понад половину вашого первісного багатства, пане Фузі. Та подивімось, що вам, власне, залишилося з ваших сорока двох років. Рік- це, як ви знаєте, тридцять один мільйон п'ятсот тридцять шість тисяч секунд. Помножмо це на сорок два й матимемо один мільярд триста двадцять чотири мільйони п'ятсот дванадцять тисяч секунд.

Він написав це число під сумою втраченого часу:

1 324 512 000 секунд

1 324 512 000 сек унд

0 000 000 000 секунд

[49]

Тоді сховав олівця й довго мовчав, щоб дати нулям справити враження на пана Фузі.

І він свого домігся.

«То оце такий підсумок усього мого минулого життя?»- подумав пан Фузі, геть знищений.

Підрахунок, у якому зважена була кожна секунда, так його приголомшив, що він прийняв усе без ніяких заперечень.

І все в рахунку сходилося. Це був один із трюків, з допомогою яких Сірі пани ошукували людей у тисячах випадків.

- Чи не здається вам, пане Фузі,- лагідно почав агент номер Ікс Ігрек Кю дріб триста вісімдесят чотири дріб Бе,- що так марнотратити більше не можна? Чи не краще б вам почати заощаджувати час?

У пана Фузі губи посиніли з холоду, він тільки безмовно кивнув головою.

- Якби ви, наприклад,- лунав біля його вуха голос Сірого агента,- років двадцять тому почали щодня ощаджати по однісінькій годині, ви б оце мали актив у двадцять шість мільйонів двісті вісімдесят тисяч секунд. Дві години заощадженого щодня часу дали б, природно, вдвічі більше, тобто двісті п'ятдесят мільйонів п'ятсот шістдесят тисяч. А я вас питаю, пане Фузі, що там якісь нещасні дві години проти такої суми?

- Анічого!- вигукнув пан Фузі.- Сміховинний дріб'язок!

- Мене тішить, що ви це розумієте,- незворушно мовив агент.- І якби підрахувати, скільки б ви за тих-таки умов заощадили протягом наступних двадцяти років, то ми б мали разючу суму - сто п'ять мільйонів сто двадцять тисяч секунд. І весь цей капітал був би цілком до ваших послуг на вісімдесят другому році вашого життя.

- Чудово!- вигукнув пан Фузі, широко розплющуючи очі.

- Стривайте лишень,- вів Сірий пан далі,- я скажу вам щось ще краще. Ми, себто Ощадкаса Часу, не лише зберігаємо ощаджений вами час, а й сплачуємо проценти. Тож насправді ви заощадили б ще більше.

- А на скільки більше? - спитав пан Фузі, затаївши дух.

- Це цілком залежить від вас, -скільки ви збираєтесь заощадити. 1 скільки заощаджене лежатиме в нас.

- Лежатиме у вас? - перепитав пан Фузі.- Тобто як? [50]

- Та дуже просто,- пояснив агент.- Якщо ви через п'ять років не вимагатимете від нас свого заощадженого часу, тоді ми вам сплатимо ще стільки ж. Ваш капітал подвоюється що П'ять років, розумієте? Через десять років це вже буде сума, вчетверо більша від первісної, через п'ятдесят вона зросте восьмикратно, і так далі. Якби ви двадцять років тому почали заощаджувати всього лише по дві години щодня, то на шістдесят другому році вашого життя порядкували б сумою в двісті п'ятдесят шість разів більшою, аніж первісна. Двадцять шість мільярдів дев'ятсот десять мільйонів сімсот двадцять тисяч.

Він знов дістав свого сірого олівця і написав на дзеркалі ще й це число:

26 910 720 000

- Ви самі бачите, пане Фузі,- сказав він і вперше блідо всміхнувся,- що це було б у десять разів більше від первісної тривалості всього вашого життя. І це за умови, що ви заощаджуватимете усього-на-всього дві години щодня. Поміркуйте: чи ж не вигідна це пропозиція?

- Вигідна!-знеможено сказав пан Фузі.-Вигідна, безперечно! Нещастя моє, що я вже давно не почав заощаджувати. Аж тепер я все збагнув, і, мушу признатись, я в розпачі!

- Для цього,- лагідно мовив Сірий пан,- немає ніякісіньких підстав. Ніколи не запізно. Як хочете, можете почати ще сьогодні. Побачите, це оплатиться.

- Ще б пак! - вигукнув пан Фузі.- Що я повинен робити?

- Але ж, любий мій,- відповів агент, звівши брови догори,- ви ж, певно, знаєте, як заощаджують час! Ви повинні просто швидше працювати й відмовитись від усього зайвого. Клієнтам присвячуйте замість півгодини тільки чверть. Уникайте марнотратного базікання. Годину, яка йде на матір, скоротіть до півгодини. А найкраще - взагалі віддайте її до якогось пристойного дешевого старечого притулку, де її доглядатимуть, і ви вже виграєте Цілу годину за день. Позбудьтесь непотрібного папуги. Відвідуйте панну Дарію лише раз на два тижні. Якщо Це взагалі потрібно. Відкиньте щоденні розмірковування біля вікна і, передовсім, не переводьте ви свого дорогоцінного часу на співи, читання чи навіть на так званих друзів. Між іншим, принагідно раджу вам: повісьте в своїй перукарні великого, надійного годинника, щоб ви могли контролювати роботу вашого учня.[51]

- Гаразд,- мовив пан Фузі,- це я все можу зробити, але з вивільненим часом - що я маю з ним чинити? Чи мені його кудись здавати? И куди саме? Чи зберігати? Як це все робиться?

- Про це,- сказав Сірий пан і знов блідо всміхнувся,- ви нітрохи не турбуйтеся. Спокійнісінько здайтеся на нас. Можете бути певні, що з заощадженого вами часу в нас не пропаде ані секунди. Ви помітите, що нічого зайвого у вас не лишиться.

- То добре,- ошелешено сказав пан Фузі.- Я на це й покладатимусь.

- Спокійнісінько, любий мій,- мовив агент і підвівся.- Отже я можу привітати вас як нового члена великої Громади Заощадників Часу. Тепер і ви, пане Фузі, справді сучасна й прогресивна людина. Я вас вітаю!

Він узяв капелюха й портфеля.

- Хвилиночку! - вигукнув пан Фузі.- А нам хіба не треба укласти якусь угоду? І я нічого не повинен підписати? Чи я одержу якийсь папір?

Агент номер Ікс Ігрек Кю дріб триста вісімдесят чотири дріб Бе обернувся в дверях і глянув на пана Фузі з легенькою досадою.

- Навіщо? - спитав він.- Заощадження часу не рівня ніякому іншому видові заощадження. Це справа цілковитої- обопільної - довіри! Нам досить вашої згоди. Вона нескасовна. І ми подбаємо про ваше заощадження. Але скільки ви заощадите - це цілком залежить від вас. Ми вас ні до чого не силуємо. Прощавайте, пане Фузі!

Сказавши це, агент сів у свій елегантний автомобіль і погнався геть.

Пан Фузі подивився йому вслід і потер чоло, йому поволі ставало тепліше, але він почував себе хворим і мізерним. Блакитний дим з манісінької агентової сигари ще довго густими нитками висів у перукареньці і не хотів розходитись.

Аж як дим розтанув, панові Фузі полегшало. Але що помітніше танув дим, то дужче блідли й цифри на дзеркалі. І коли вони нарешті зовсім зникли, щез і спомин пана Фузі про несподіваного гостя,- але не про рішення! Його він вважав тепер за своє власне. Намір віднині заощаджувати час, щоб колись у майбутньому почати нове життя, сидів у нього в душі, як вістря рибальського гачка.

І тоді увійшов перший того дня клієнт. Пан Фузі обслужив його похмуро, без будь-якої зайвини, без балачок, [52] і справді скінчив не за півгодини, а всього за двадцять хвилин.

І так самісінько поводився він відтепер з кожним клієнтом, його робота більше не давала йому втіхи, але ж тепер це нічого й не важило. Він узяв собі ще двох підмайстрів і невсипущо пильнував, щоб вони не згаяли жоднісінької секунди. Кожний порух руки був суворо розрахований. У перукареньці пана Фузі тепер висіло гасло:

ЗАОЩАДЖЕНИЙ ЧАС -ПОДВОЄНИЙ ЧАС!

Панні Дарії він написав короткого ділового листа - мовляв, за браком часу він, на жаль, не може більше до неї приходити. Свого папугу він продав зоологічній крамниці. Матір віддав у добрий, але дешевий старечий притулок і перевідував її раз на місяць. Взагалі, він тепер виконував усі поради Сірого агента, які вважав за свої власні рішення.

Він робився дедалі вразливіший і неспокійніший, бо - дивовижна річ! - із того часу, що він заощаджував, йому на ділі нічогісінько не залишалось. Заощаджений час якимось незбагненним чином просто ніби танув. Дні пана Фузі - спершу непомітно, та дедалі все виразніше,- ставали коротші й коротші. Не встигав він озирнутись, як уже був новий тиждень, місяць, рік, і знову новий рік, і знов...

А що пан Фузі більше не згадував про відвідини Сірого пана, він, здавалося, мав би себе поважно запитати, куди кане увесь його час. Але такого запитання він собі не ставив, як і решта членів Ощадкаси Часу. Його опало неначе якесь сліпе шаленство. І коли іноді він з жахом помічав, як усе швидше й швидше летять його дні, то тільки ще затятіше ощаджав...

І таке саме, як з паном Фузі, сталося вже з багатьма й багатьма жителями великого міста. А їх щоднини більшало- таких, що й собі розпочинали те, що вони називали «заощадженням часу». І що більше їх ставало, то більше з'являлося в них послідовників,- так що кінець кінцем навіть тому, хто цього не хотів, не залишалося нічого іншого, як і собі тягтися за всіма.

Щодня по радіо, по телебаченню й по всіх газетах пояснювали й вихваляли переваги нової організації збереження часу, що нібито тільки й могла дати людям свободу задля «справжнього» життя. На стінах будинків і тумбах для афіш наліплювали плакати, де подано було [53] найрозмаїтіші картини прийдешнього щастя. Унизу світився напис:

ЗАОЩАДЖЕННЯ ЧАСУ ЗДІЙСНЮЄТЬСЯ ДЕДАЛІ КРАЩЕ!

Або:

МАЙБУТНЄ НАЛЕЖИТЬ ТИМ, ХТО ВМІЄ ЗАОЩАДЖУВАТИ ЧАС!

Або ще:

ПРОДОВЖУЙ СВОЄ ЖИТТЯ - ОЩАДЖАЙ ЧАС!

Проте дійсність мала зовсім інакший вигляд. Щоправда, члени Ощадкаси Часу були вбрані краще, ніж ті люди, що мешкали недалеко від амфітеатру. Вони заробляли більше грошей і тому могли більше витрачати. Але обличчя в них були сердиті, втомлені чи лихі, а очі неприязні. Слова «Піди до Момо!» були їм, звісно, невідомі. Вони не мали нікого, хто б їх так вислухав, як вона, щоб після цього вони стали розумніші, спокійніші чи хоч веселіші. Та навіть якби й мали, то дуже сумнівно, чи пішли б вони до нього, бо, напевне, захотіли б заладнати справу за п'ять хвилин. А ні - то для них це був би змарнований час, та й годі. Навіть свої вільні години вони повинні були, як самі казали, використовувати якомога повніше й динамічніше: щонайбільше втіх, щонайбільше розваг...

Отож вони вже не вміли по-справжньому відзначати свято, чи веселе, чи поважне. Мріяти вважалося у них мало не злочином. А найменше вони могли миритися з тишею. Серед тиші їх нападав страх, бо до них раптом починало доходити, що діється насправді з їхнім життям. Через те вони завжди зчиняли галас, аби тільки де запахло тишею. Але то, звісно, був не веселий галас дитячого майданчика, а шалений і похмурий, і він щодень дужче наповнював місто.

Чи хто робив своє діло охоче й з любов'ю - це нічого не важило: навпаки, тільки затримувало всіх. Важило одне: щоб ти за найкоротший час найбільше зробив.

Над усіма верстатами на фабриках і над столами в установах висіли таблички з написами:

ЧАС ДОРОГИЙ - НЕ ГАЙНУЙ ЙОГО!

Або:

ЧАС - ЦЕ ГРОШІ: ЗАОЩАДЖУЙ ЙОГО!

[54]

Такі самі таблички висіли над письмовими столами начальників, над кріслами директорів, у кабінетах лікарів, по крамницях, ресторанах і універмагах, навіть у школах і дитячих садках.

Кінець кінцем і саме велике місто дедалі помітніше змінювало своє обличчя. Старі квартали знесли й побудували нові будинки, в яких уже не було нічого зайвого. Ощаджаючи працю, їх тепер не ставили на різний смак: адже дешевше, ощадливіше було будувати всі будинки однакові.

На півночі великого міста вже простяглись довженні нові квартали: у височінь здіймалися нескінченні ряди багатоповерхових житлових казарм, схожих одна на одну, як дві сірникові коробки. А що всі будівлі були однакові, то, звичайно, однакові здавалися й вулиці. І ці одноманітні вулиці росли й росли і, рівні мов шнур, бігли до самого обрію. Справдешня впорядкована пустеля! І так само минало тепер і життя тих людей, які там мешкали: рівно, мов за шнуром, аж до самого обрію! Бо тепер усе й скрізь було точно розраховано й сплановано, кожний сантиметр і кожна мить!

Ніхто, здавалося, не помічав, що, заощаджуючи час, він насправді заощаджував щось зовсім інше. Ніхто не хотів признатись, що життя його стає чимраз бідніше і одноманітніше, чимраз холодніше.

Виразно це відчували тільки діти, бо ж і на них ні в кого тепер не було часу.

Але час - це життя. А життя мешкає в серці.

І що більше люди заощаджували, то більше втрачали.

Розділ сьомий

МОМО ШУКАЄ ДРУЗІВ, А ДО НЕЇ ПРИХОДИТЬ ВОРОГ

- Не знаю,- сказала якось Момо,- але мені здається, ніби наші давні друзі тепер ходять до мене все рідше. Багатьох я вже давно не бачила.

Джіджі-Гід і Беппо-Підмітальник сиділи поруч на порослих травою кам'яних сходах руйновища й дивилися на захід сонця.

- Еге ж,- замислено мовив Джіджі,- і мені так здається. Все менше стає тих, що слухають мої історії. Все не так, як було. Щось сталося.

- Але що? - запитала Момо.

Джіджі знизав плечима і задумано стер кілька літер, [55] які надряпав на старій аспідній дошці, що її кілька тижнів тому знайшов і приніс Момо старий Беппо. Дошка була, звичайно, не така, наче щойно з крамниці,- тріснута посередині, але взагалі ще добряча. Відтоді Джіджі щодня показував Момо, як написати ту чи іншу літеру. А що дівчинка мала дуже гарну пам'ять, то вона вже навчилася добре читати. Тільки з писанням у неї ще не дуже виходило.

Старий Беппо, що тим часом міркував над запитанням Момо, повільно кивнув головою і сказав:

- Так, це правда, воно все ближчає. У місті воно вже скрізь. Я давно помітив.

- Що? - спитала Момо.

Беппо трохи подумав, тоді відповів:

- Нічого доброго. І за хвилину додав:

- Стає холодно.

- Ет!-сказав Джіджі й поклав Момо на плече руку, втішаючи її.- Зате сюди ходить чимраз більше дітей.

- Атож. Через це,- вимовив Беппо.- Через це.

- Що ти хочеш сказати? - спитала Момо. Беппо довго думав і нарешті відповів:

- Вони приходять не заради нас. Вони просто шукають притулку.

Всі троє поглянули вниз, на кам'яне кружало посередині амфітеатру, де цілий гурт дітей грав у нову гру з м'ячем, яку вони лише сьогодні по обіді вигадали.

Серед них було кілька давніх друзів Момо: хлопець в окулярах, якого звали Паоло, дівчинка Марія з маленькою сестричкою Деде, гладкий хлопець з тоненьким голосом, [56] па ім'я Массімо, і ще один хлопець, завжди якийсь обшарпаний, що звався Франко. Але, крім них, там були ще й інші діти, які прийшли сюди вперше всього кілька днів тому, і один меншенький хлопчик, що з'явився тут тільки сьогодні по обіді. Скидалось на те, що Джіджі сказав правду: дітей приходило що день то більше.

Момо тільки б тішилася з того. Але більшість цих дітей просто не вміла гратися. Вони сиділи насуплені й знуджені і сумно дивились на Момо та її друзів. Інколи ж зумисне заважали гратись іншим і псували всю розвагу. Не раз через це зчинялися сутички й сварки. Щоправда, ненадовго, бо присутність Момо впливала й на новачків, незабаром їм і самим спадали на думку гарні забавки і вони весело грались разом з усіма. А проте новачки з'являлись мало не щодня, і все щоразу починалося спочатку, бо ж відомо - іноді досить буває одного бурмоска, щоб зіпсувати гру всім.

Але, крім цього, було й ще щось, чого Момо гаразд не розуміла. Почалося воно зовсім недавно. Діти дедалі частіше приносили з собою такі іграшки, якими не можна було по-справжньому гратись, наприклад, керований на відстані танк, який можна було пустити їздити,- та більше він був ні до чого. Або космічна ракета, що кружляла довкола кілка,- але більше з нею нічого було робити. Чи маленький робот, що поводив розжареними очима й крутив головою,- ні на що інше він не годився.

То були, звісно, дуже дорогі іграшки, друзі Момо ніколи таких не мали, а сама вона й поготів. Передовсім, це були речі такі довершені до найдрібнішої деталі, що вже нічого не доводилося уявляти. Діти не раз годинами сиділи й дивилися, зачаровані й водночас знуджені, як їхня іграшка дирчить, дибає по землі або кружляє на шнурі довкола палиці,- та їм самим при тому нічогісінько не спадало на думку. Тому вони кінець кінцем знов починали свої давні ігри, для яких досить було двох-трьох сірникових коробочок, драної скатертини, першої-ліпшої кротовини чи жменьки камінців. Зате вже уявити собі можна було все, що заманеться.

Щось і сьогоднішнього вечора ніби зумисне заважало дітям гратися. Одне по одному вони відходили набік, аж поки, врешті, всі повмощувалися круг Джіджі, Беппо та Момо. Вони сподівалися, що, може, Джіджі почне щось розповідати, але й з цим не пощастило. Річ у тім, що меншенький хлопчик, який прийшов сьогодні вперше, мав із собою транзистор. Хлопчина сів трохи осторонь і ввімкнув [57] апарат на повну силу. Саме йшла рекламна передача.

- Може б, ти трохи вкрутив свою дурну коробку? - погрозливо спитав обшарпаний хлопчик, що звався Франко.

- Не зрозумів, що ти кажеш,- відповів малий і посміхнувся.- Мій приймач так грає!

- Прикрути зараз же! - вигукнув Франко й підвівся. Новачок трохи зблід, але вперто відмовив:

- Ти мені не вказуй! Моє радіо - як хочу, так і вкручую!

- Його правда,- сказав старий Беппо.- Ми йому не заборонимо. Ми можемо хіба що попросити його,

Франко знову сів.

- То нехай іде собі десь-інде,- сказав він гірко.- Цілого півдня все нам псує!

- Мабуть, на це є якась причина,- сказав Беппо, пильно й приязно поглянувши на новачка крізь свої невеличкі окуляри.- Напевне ж, причина є.

Новачок мовчав. Трохи згодом він приглушив транзистора й став дивитися в інший бік.

Момо підійшла до нього й тихо сіла поруч. Він вимкнув приймача.

Якусь хвилину було тихо.

- Розкажи нам щось, Джіджі,--попрохав хтось із нових.

- Розкажи, розкажи!- загукали й інші.- Якусь веселу казку!

- Ні, страшну!

- Ні, просто казку!

- Пригоду!

Але Джіджі не схотів. Таке з ним трапилося вперше.

- Краще ви мені щось розкажіть, а я послухаю: про себе, про свою домівку, що ви вдома робите й чого вам захотілося сюди?

Діти мовчали. Обличчя в них раптом стали сумні й замкнуті.

- У нас тепер така гарна машина,- нарешті обізвався хтось.- В суботу, коли в тата й мами є час, вони її миють. І якщо я слухався, то можу їм допомагати. Колись і в мене така буде.

- А я,- сказала невеличка дівчинка,- я тепер щодня ходжу в кіно, як тільки схочу. Щоб розвиватися. Бо в тата й мами зовсім нема часу.

Помовчавши, вона сказала: [58]

- А я не хочу розвиватися. Я нишком ходжу сюди, щоб не тратити грошей. Наскладаю грошей, то тоді куплю собі квиток і поїду до сімох гномів.

- Дурна ти! - крикнув хтось.- Гномів на світі не буває!

- А от і бувають,- уперто сказала дівчинка.- Я їх і в туристському путівнику бачила.

- У мене вже одинадцять платівок з казками,- заявив один маленький хлопчик.- І я можу їх слухати, коли собі схочу. Раніше мій тато завжди щось сам мені розповідав, як приходив увечері з роботи. Гарно було. А тепер його ніколи нема вдома. Або він утомлений і нічого не хоче розказати.

- А мама? - спитала дівчинка на ім'я Марія.

- її тепер теж цілий день не буває дома.

- Умгу,- сказала Марія,- і в нас так само. Добре, що в нас є Деде.- Вона поцілувала сестричку й вела далі: - Я, як прийду з школи, то нагрію обід. Тоді пороблю уроки. А тоді...- вона пересмикнула плечима.- Ну, а тоді ми скрізь ганяємо до вечора. А найчастіше ходимо сюди.

Всі діти закивали головами, бо в усіх було майже те саме.

- А мені добре,- сказав Франко, хоч по ньому видно було, що зовсім йому не добре,- добре, що в моїх старих немає на мене часу. Бо вони дома щоразу заводяться, і тоді мені перепадає.

Аж тепер до розмови пристав хлопчик з транзистором:

- А мені зараз перепадає куди більше грошей, як раніше!

- Авжеж,- сказав Франко.- Вони все це роблять, аби відчепитися від нас! Ми їм стали осоружні. Та вони й самі собі вже стали осоружні. їм тепер усе осоружне. Так мені здається.

- Неправда це!-сердито вигукнув хлопчик з транзистором.- Мене мої тато й мама ще й як люблять! Хіба вони винні, що їм ніколи? Так воно вже є. Зате вони мені ось навіть транзистора купили! А він який дорогий! То що, люблять мене чи ні?

Усі мовчали.

І зненацька хлопчик, що цілого півдня заважав усім гратися, заплакав. Він силкувався вгамувати сльози, втирав замурзаними кулачками очі, але сльози все бігли прозорими цівками по його брудних щоках. [59]

Хто дивився на нього з жалем, а хто опустив очі додолу. Тепер вони його зрозуміли. Сказати правду, в кожного на душі було так само. Немовби їх покинули напризволяще.

- Еге ж,- за хвилину обізвався старий Беппо,- стає холодно.

- Мене, мабуть, сюди більше не пустять,- промовив Паоло, хлопчик в окулярах.

- Чого це? - здивувалася Момо.

- Мої казали,- пояснив Паоло,- що ви тут просто ледацюги і злодійчуки. Ви крадете в господа час, кажуть вони. Тому вам така й шана. А через те, що таких, як ви, дуже багато, іншим людям бракує часу, кажуть вони. І мені не можна сюди приходити, бо й я стану такий, як ви.'

І знову декотрі діти кивнули головами, бо й їм те саме казали. Джіджі обвів усіх очима.

- То й ви про нас так само думаєте? Чого ж ви тоді сюди ходите?

Після короткої паузи озвався Франко: - Мені байдуже. Мій старий каже, що я однаково стану кишеньковим злодієм. Я з вами.

- Он як? - промовив Джіджі, звівши брови догори.- По-вашому, ми злодії?

Діти зніяковіло втупилися в землю.

Нарешті Паоло пильно подивився в обличчя старому Беппо.

- Мої тато й мама ніколи не брешуть,- тихо сказав він. А потім ще тихіше запитав:-Хіба ви не злодії?

І тоді старий Беппо-Підмітальник звівся на весь свій не дуже високий зріст, підніс три пальці догори й сказав:

- Я ніколи... ніколи на своєму віку не вкрав у господа чи в свого ближнього ані цятиночки часу. Присягаюся небом!

- І я! - промовила Момо.

- І я також,- поважно сказав Джіджі.

Діти мовчали, глибоко перейняті почутим. Жодне не сумнівалося, що троє друзів кажуть правду.

- І взагалі, тепер я вам ось що скажу,- озвався знову Джіджі.- Раніше люди залюбки ходили до Момо, щоб вона вислухала їх. Вони тоді віднаходили тут самих себе, якщо ви розумієте, що я хочу сказати. Але тепер вони про це не дуже дбають. Колись люди приходили сюди ще й через те, що хотіли послухати мене. Тоді вони самих себе забували. Тепер їм цього не треба. На це в них тепер [60] нема часу, кажуть вони. І на вас у них тепер нема часу. Розумієте? Аж дивно, на що саме їм часу бракує. Він примружився і кивнув головою. Тоді повів далі:

- Днями я зустрів у місті одного колишнього знайомого, перукаря Фузі. Я його давно не бачив і тепер просто не впізнав, так він змінився: став дратівливий, сердитий, непривітний. Колись був з нього славний хлопець, умів гарно співати і про все мав свою власну думку. На все це в нього раптом не стало часу. Тепер це не людина, а тільки її тінь, це вже не Фузі, розумієте? Якби він був такий один, то я б просто подумав, що він трохи відбився глузду. А то де не глянеш, усюди самі тільки такі. І щодня їх більшає... Тепер і наші давні друзі поробилися такі! І я себе питаю: чи не божевілля це якесь перехідне?

Старий Беппо кивнув головою.

- І правда,- мовив він,- це не інакше якась пошесть.

- Але тоді,- приголомшено сказала Момо,- ми повинні допомогти нашим друзям.

Того вечора вони ще довго гуртом радилися, що тут можна зробити. Але про Сірих панів і про їхню невсипущу діяльність ніхто з них не мав і гадки.

В наступні дні Момо розшукувала своїх давніх друзів, щоб довідатись, що сталося й чому вони до неї більше не приходять.

Щонайперше, вона пішла до Нікола, муляра. Дівчинка добре знала той будинок, де він мешкав нагорі, під самим дахом, у маленькій кімнатчині. Але його не було дома. Інші мешканці будинку знали тільки, що він тепер працює десь на околиці міста, на новобудові й заробляє силу грошей. Додому приходить уряди-годи, та й то здебільшого дуже пізно. А ще він тепер частенько буває напідпитку, і взагалі, з ним не дуже побалакаєш.

Момо вирішила дочекатися його. Вона сіла на сходах під його кімнаткою. Помалу стемніло, і вона заснула.

Мабуть, була вже пізня ніч, коли її збудило важке гупання і хрипкий спів. То був Нікола: муляр, заточуючись, брався сходами нагору. Побачивши дівча, він спантеличено зупинився.

- Момо! - пробелькотів він. Видно було - йому ніяково, що вона його такого бачить.- Ще живенька? Чого ти тут шукаєш?

- Вас,- нерішуче відповіла Момо.

- Ну ти ж у мене козирка!-сказав Нікола і, всміхаючись, похитав головою.- Прийшла глупої ночі, щоб [61] побачити свого давнього приятеля. Атож, я б тебе вже був перевідав, тільки геть не маю часу на такі приватні справи.

Він шпарко махнув рукою й важко сів біля Момо на сходи.

- Ти, мабуть, собі думаєш, дитино: що це з ним сталося? Але тепер усе не так, як було. Часи перемінилися. Там, де я тепер працюю, інші темпи. Кайлую, як проклятий! Ми щодня безперестану виганяємо по цілому поверху. Еге ж, це тобі зовсім не те, що було. Усе чисто організовано, кожний твій порух, розумієш, аж до найдрібнішого...

Він говорив і говорив, а Момо пильно слухала. І що далі вона слухала, то менш захоплено лунала його мова. Несподівано він урвав балачку і провів мозолистими руками по обличчі.

- Все дурниця, що я тут набалакав,-раптом сказав він невесело.- Бачиш, Момо, я знов забагато випив. Признаюсь по правді, я тепер частенько забагато випиваю. Бо я б і не витримав того, що ми там робимо. Чесний муляр такого не може стерпіти. Забагато піску в розчині, ти розумієш? Постоїть воно років чотири-п'ять, а там бубухне додолу, аби тільки хто кашлянув. Усе халтура, проклята халтура! Та й це ще не найгірше. Найгірше-;це ті будинки, що ми будуємо! Це взагалі не будинки, це... це... бункери для душ! Тебе від них аж верне! Але що мені до цього всього? Я одержую свої гроші, й квит! Авжеж, часи не ті стають. Колись усе в мене було по-інакшому, я колись пишався своєю роботою. Як ми щось будували, то було на що глянути. А тепер... Ось підроблю трохи грошей, то начхаю на своє мулярство й візьмуся за щось інше.

Він похилив голову й понуро втупився очима не знати куди. Момо не озивалася, вона слухала його.

- Момо,- тихо повів він далі,- може, мені справді треба знов прийти до тебе і все розповісти? Еге ж, таки треба. Скажімо, завтра, щоб не відкладати, га? Або краще післязавтра. Ну, побачу, як я це облагоджу. Але я прийду неодмінно. Згода?

- Згода,- сказала Момо.

І вони розійшлися, бо обоє були дуже втомлені. Та Нікола не прийшов ні завтра, ні післязавтра. Він узагалі не прийшов. Може, справді зовсім не мав часу... [62]

Далі Момо перевідала Ніно і його опасисту дружину. Невеличкий старенький будиночок з плямами від дощу на стінах і диким виноградом над дверима стояв на околиці міста. Момо, як завжди, завернула до кухонних дверей. Вони були відчинені, й Момо ще віддалік почула, що Ніно затято сперечається зі своєю дружиною Ліліаною. Лі-ліана совала по плиті каструлями й сковорідками. її гладке обличчя блищало від поту. Ніно, розмахуючи руками, кричав на дружину. В кутку сиділа в кошику їхня дитинка й голосила.

Момо тихенько сіла біля дитинчати. Узяла його на руки і лагідно колисала, аж поки воно вщухло. Дорослі урвали суперечку й озирнулися.

- А, Момо, це ти?- сказав Ніно і всміхнувся.- Радий, що бачу тебе знову.

- Хочеш попоїсти? - трохи неласкаво запитала Лі-ліана.

Момо похитала головою.

- То чого ж ти хочеш?- нервово спитав Ніно.- Ми зараз зовсім-таки не маємо часу.

- Я тільки хотіла запитати,- тихо відповіла Момо,- чого ви так довго не приходили до мене?

- А хіба я знаю?-роздратовано сказав Ніно.- У нас тепер інші турботи.

- Атож! - вигукнула Ліліана й гримнула каструлями.- У нього інші турботи! Наприклад, як розполохати добрих давніх клієнтів, ось які в нього тепер турботи! Ти пам'ятаєш, Момо, отих дідусів, що колись завжди сиділи за столиком у кутку? Він їх повигонив! Повикидав геть!

- Я не викидав!- боронився Ніно.- Я їх чемно попросив знайти собі якийсь інший шинок. На це я як господар маю право.

- Право, право!-вибухнула Ліліана.- Так люди не роблять! Це не по-людському й просто підло. Ти добре знаєш, що іншого шинку вони собі не знайдуть. У нас вони не заважали ні однісінькій душі!

- Овва, не заважали ні однісінькій душі!-вигукнув Ніно.- Бо пристойна, заможна публіка до нас не ходила, коли тут ошивались оті неголені старі бевзі. Ти думаєш, що таке подобається людям? І з однієї склянки дешевого вина, яку вони могли собі дозволити за цілий вечір, ми з тобою не забагатіємо. Нічого ми так не наживемо!

- Нам досі велося непогано,- відказала Ліліана.

- Досі, так! - визвірився Ніно.- Але ж тобі не треба розтлумачувати, що далі так не поїдеш. Власник будинку [63] підвищив орендну плату. Тепер мені доводиться платити на третину більше, ніж колись. Усе дорожчає. Звідкіля мені набрати грошей, якщо я зроблю зі своєї пивниці притулок для старих обшарпаних базік? Чого я маю жаліти когось? Мене ніхто не жаліє!

Гладка Ліліана так гримнула об плиту сковорідкою, що аж луна пішла.

- А тепер я тобі щось скажу,- вигукнула вона й уперлася руками в свої пишні боки.- Поміж цих, як ти висловився, старих базік, приміром, є мій дядько Етторе! І я не дозволю, щоб ти ганьбив мою рідню! Він добра й порядна людина, хоч у нього й нема стільки грошей, як у твоєї заможної публіки!

- Етторе нехай приходить, - розщедрився Ніно.- Я йому казав, щоб він, як хоче, то залишився. А він не схотів.

- Авжеж, не схотів! Без своїх давніх .друзів! Що ти собі гадаєш? Що він має стовбичити в кутку сам-один?

- Ну то тут я нічого не вдію!- вигукнув Ніно.- Але так чи інак, а я не маю охоти через твого дядька Етторе звікувати вік господарем якоїсь корчми! Я теж хочу чо-гось'домогтися в житті! Чи це, може, злочин? Я хочу зрушити цю будку з мертвої точки. Хочу зробити ідось путнє з своєї пивниці! І я це роблю не тільки для самого себе. Я це роблю й для тебе, й для нашої дитини. Невже ти цього не розумієш, Ліліано?

- Ні,- затято промовила Ліліана,- якщо так бездушно багатіти - то без мене. Тоді я якогось дня знімуся та й піду собі. А ти роби як знаєш!

І, взявши з рук у Момо дитину, яка тим часом знов розплакалася, вона вибігла геть з кухні.

Ніно довго не озивався. Він запалив сигарету і вертів

її в пучці. Момо дивилася на нього.

- Воно правда,- сказав він нарешті,- це були славні хлопці. Вони мені й самому припали до серця. Знаєш, Момо, я й сам не радий, що... Але що вдієш? Часи стають не ті. Може, й Ліліанина правда,- провадив він, трохи помовчавши.- Відколи ті дідки звідси забралися, моя пивниця стала мені як чужа. Я й сам не знаю, що чинити. Але тепер усі так роблять. Чого ж мені робити інакше? Чи ти гадаєш, що треба?

Момо ледь помітно кивнула головою. Ніно поглянув на неї і собі зробив те саме. Обоє усміхнулися.[64]

- Добре, що ти прийшла. Я вже й забув, що досі ми в такій скруті завжди казали: «Піди до Момо!» Але тепер я знов прийду, вдвох з Ліліаною. Післязавтра у нас вихідний, от ми й прийдемо, згода?

- Згода!-відповіла Момо.

Потім Ніно дав їй цілий пакунок яблук і помаранчів, і вона пішла додому.

Ніно з дружиною справді прийшли.

Вони взяли з собою й дитину, ще й цілісінький кошик усяких наїдків.

- Подумай, Момо,- сяючи казала Ліліана.- Ніно пішов до дядька Етторе й до всіх старих, до кожного зокрема, перепросив їх і кликав приходити до нас, як завжди.

- Атож,- додав Піно її иочух;:в за вухом.- Вони вернулися. Мабуть, не зрушу я з місця своєї пивнички. Але вона мені знов до серця.

Він засміявся, а його дружина мовила:

- Якось уже проживемо, Ніно.

Вони весело розмовляли аж до вечора, і коли подружжя нарешті стало прощатися, обоє обіцяли незабаром прийти знов.

Отак Момо одного по одному знайшла своїх давніх приятелів. Вона побувала в столяра, що колись із ящиків змайстрував їй столика й стільці. Була н у тих жінок, що принесли їй ліжко. Одне слово, знайшла всіх, кого вона колись вислухувала і хто від того ставав розважливіший, сміливіший і веселіший. Усі вони обіцяли приходити. Декотрі не дотримували обіцянки чи не могли дотримати, не знайшовши на це часу. Але багато давніх друзів повернулося, і все стало майже так само, як колись.

Сама того не відаючи, Момо перейшла дорогу Сірим панам. А цього вони стерпіти не могли.

Трохи згодом - це сталось однієї аж надто гарячої днини- Момо знайшла на сходах амфітеатру ляльку.

Таке вже не раз траплялося, що діти забували або просто кидали на сходах дорогі цяцьки, якими не пограєшся по-справжньому. Але Момо не могла пригадати, щоб їй коли доводилося бачити цю ляльку в кого з дітей. А вона впадала в око - це була неабияка лялька! Заввишки майже така сама, як Момо, і так майстерно зроблена, що хтось би подумав - це дитина. Проте вона скидалася не на дитину, а на вичепурену юну даму або на манекен з [65] вітрини. Вона була в куценькій червоній сукенці і в босоніжках на високому підборі.

Момо зачаровано дивилася на ляльку. Коли ж нарешті доторкнулася до неї рукою, та заморгала очима, заворушила губами й вимовила трохи квакотливим, ніби телефонним голосом:

-Добрий день. Я - Бібігел, досконала лялька.

Момо злякано відсахнулася, та за мить незчулась, як відповіла:

- Добрий день. Мене звати Момо. Лялька знову поворушила губами і сказала:

- Я твоя. Всі тобі заздритимуть.

- Я не вірю, що ти моя,- промовила Момо.- Я б скоріш подумала, що тебе тут хтось забув.

Вона взяла ляльку й підняла вгору. Ляльчині губи знов заворушились, і вона сказала:

- Хочу мати багато-багато всього.

- Он як?-відповіла Момо і додала, подумавши:-Я не знаю, чи є в мене щось таке, що тобі до вподоби, та стривай, я покажу тобі, що в мене є, і ти сама собі вибереш, що хочеш.

Вона взяла ляльку і полізла з нею крізь дірку в стіні до своєї кімнатчинки. Там вона дістала з-під ліжка скриньку з усіма своїми скарбами й поставила перед Бібігел.

- Ось,- сказала вона,- це все, що в мене є. Коли тобі щось подобається, то тільки скажи.

І вона показала ляльці чудову барвисту пір'їну, камінчик з гарними прожилками, золотенький ґудзик, кольорове скельце. Лялька мовчала, і Момо поторсала її.

- Добрий день!- квакнула лялька.- Я Бібігел, досконала лялька.

- Так,- сказала Момо,- я вже це знаю. Але ж ти хотіла щось собі вибрати, Бібігел. Ось дивись, яка гарна рожева мушля. Тобі вона подобається?

- Я твоя,- відповіла лялька.- Усі тобі заздритимуть.

- Еге ж, ти вже це казала, але якщо ти нічого не хочеш вибрати, то може, хочеш гратись, га?

- Хочу мати багато-багато всього,-удруге сказала лялька.

- Більше в мене нічого немає,- відповіла Момо. Вона взяла ляльку і знов вилізла з нею надвір. Там вона посадила досконалу Бібігел додолу, а сама сіла навпроти.

- Нумо гратись, наче ти прийшла до мене в гості,- сказала Момо. [66]

- Добрий день,- мовила лялька.- Я Бібігел, досконала лялька.

- Як добре, що ви перевідали мене!- відповіла Момо.- Звідкіля ви прибули, шановна пані?

- Я твоя,- вела своєї Бібігел.- Усі тобі заздритимуть.

- Слухай-но,- сказала Момо,- так не можна гратись. Ти весь час повторюєш те саме.

- Хочу мати багато-багато всього,- відповіла лялька й закліпала віями.

Момо спробувала гратися в щось інше, а коли й те не вийшло, ще в щось, і ще, й ще. Та не виходило нічого.

Якби лялька не вміла розмовляти, то Момо сама говорила б за неї і вийшла б чудова гра. А так Бібігел псувала всяку розмову саме тим, що вміла говорити.

Невдовзі Момо опанувало почуття, якого вона досі ще ніколи не зазнала. А що було воно для неї нове, то минув якийсь час, поки дівчина збагнула, що це нудьга.

Момо не знала, що робити. Вона б залюбки просто покинула досконалу ляльку і гралась би в щось своє, та чогось не могла від неї відірватись.

Отож кінець кінцем вона просто сіла і втупилася в ляльку поглядом, а та собі вп'ялася в Момо блакитними скляними очима,- так наче вони гіпнотизували одна одну.

Та врешті Момо відвела від ляльки очі-й злякалася. Зовсім близько від них стояв елегантний попелясто-сірий автомобіль - вона й не помітила, як він під'їхав. За кермом сидів якийсь добродій у костюмі кольору павутини й сірому цупкому капелюсі і курив манісіньку сіру сигару. Обличчя в нього також було попелясто-сіре. Мабуть, він уже давненько стежив за дівчинкою, бо, всміхнувшися, кивнув їй головою. І, хоч полудень стояв такий жаркий, аж повітря тремтіло, Момо раптом стало холодно.

Той відчинив дверцята машини, виліз і рушив до дівчинки. В руці він ніс свинцево-сірого портфеля.

- Яка в тебе чудова лялька,- сказав він якимось чудним безбарвним голосом.- Усі твої друзі можуть тобі позаздрити.

Момо тільки знизала плечима й не озвалася.

- Вона, мабуть, дуже дорога,- вів далі Сірий пан.

- Я не знаю,- ніяково пробелькотіла Момо,- я її знайшла.

- Невже?-'мовив на те Сірий пан.-'Ну, то ти, мабуть, щаслива народилася. [67]

Момо знов промовчала, тільки щільніше закуталася в свою велику чоловічу куртку. Холод дужчав.

- А все ж таки я не бачу,- сказав Сірий пан, блідо всміхнувшись,- я не бачу, щоб ти дуже зраділа, дівчинко.

Момо стиха похитала головою. їй на мить здалося, що всі чисто радощі навіки пропали з світу - ні, що в світі взагалі ніколи не було ніяких радощів. А все, що вона мала за радощі, була тільки мана, та й годі. Та водночас вона відчула, наче її щось остерігає.

- Я давненько вже спостерігаю за тобою,- казав Сірий пан,- і мені здається, що ти взагалі не знаєш, як треба гратись такою чудовою лялькою. Показати тобі?

Момо спантеличено поглянула на нього й кивнула головою.

- Хочу мати багато-багато всього,- квакнула раптом лялька.

- Ось бач, мала,- промовив Сірий пан,- вона ж сама тобі все каже. Такою чудовою лялькою не можна гратися так, як звичайно, це ж ясна річ. Та й не на те вона тут. їй безперестану треба щось пропонувати, як не хочеш, щоб тобі з нею було нудно. Ось дивись, мала!

Він підійшов до машини й відчинив багажник.

- Насамперед,- сказав він,- їй потрібно багато уборів. Ось, наприклад, чудова вечірня сукня.- Він витяг її й кинув Момо.- А ось шуба зі справжньої норки. А ось шовковий халат. Ось тенісний костюм. І лижний. І купальний. І костюм для їзди верхи... Нічна сорочка. Ось іще одна сукня. І ще одна. І ще... І ще...

Він кидав усе те в проміжок поміж Момо й лялькою, де поволі виростала чимраз більша купа.

- Отак,- сказав він і знов блідо всміхнувся.--Цим ти згаєш час, пограєшся, правда, мала? Але за кілька днів і це надокучить, так ти гадаєш? Ну гаразд, тоді треба нових речей для твоєї ляльки.

Він знов нахилився над багажником і став кидати до Момо нові речі.

- Ось, приміром, справжня маленька сумочка із зміїної шкіри, із справжньою трубочкою губної помади й нуд-реничкою. Ось невеличкий фотоапарат. Ось тенісна ракетка. Ось ляльковий бінокль, також справжній. Ось обручка, намисто, сережки, ляльковий револьвер, шовкові панчішки, капелюшок з пір'їною, солом'яний капелюшок, капелюшок на весну, гнлка для гольфу, манісінька чекова книжка, пляшечка парфумів, сіль для ванни, дезодорант...[68]

Він зробив паузу й допитливо поглянув па Момо, що непорушно сиділа на землі поміж усього того добра.

- Бачиш,- провадив Сірий пан,- це дуже просто. Треба мати більше й більше речей, тоді ніколи не буде нудно. Та, може, ти гадаєш, що досконала Бібігел якогось дня матиме все і тоді знову стане нудно? Ні, мала, не турбуйся. На такий випадок у нас для Бібігел є підхожий супутник.

І він витяг з багажника ще одну ляльку. Вона була така сама завбільшки, як і Бібігел, і така сама досконала, тільки це був кавалер. Сірий пан посадив його поруч з дівчинкою й Бібігел і заявив:

- Це Бубібой. Для нього теж є безліч усяких речей. А коли це все, геть усе набридне, у нас для Бібігел є приятелька - для неї маємо теж цілий гардероб, що пасує тільки їй. А для Бубібоя маємо приятеля йому до пари, а той приятель має своїх приятелів і приятельок. Як бачиш, нудьгувати ніколи не доведеться, бо так можна провадити без кінця і завжди залишиться ще щось таке, чого ти можеш собі побажати.

Кажучи це, він виймав ляльку за лялькою з багажника своєї машини, що наче був бездонний, і ставив їх довкола Момо, а вона все сиділа непорушно і злякано дивилася на Сірого пана.

- Ну,- сказав він нарешті й запахкав сигарою, пустивши густу хмару диму,- тепер ти зрозуміла, як слід гратися з такою лялькою?

- Зрозуміла,- відповіла Момо. Вона вже почала тремтіти з холоду.

Сірий пан вдоволено кивнув головою і затягся своєю сигарою.

- Ти, звісно, хотіла б залишити всі оці гарні речі собі, правда? Ну гаразд, мала, я тобі їх дарую. Ти все це матимеш - не зразу, а одне по одному, розумієш? І ще багато-багато чого. І ти за це не будеш нікому нічого винна. Ти тільки гратимешся всім цим так, як я тобі пояснив. То що ти на це скажеш?

Сірий пан очікувально усміхнувся, та дівчинка нічого не казала, а тільки поважно дивилася йому в очі, і він квапливо додав:

- Тепер тобі друзі більше не потрібні, розумієш? У тебе ж тепер досить розваг,- адже всі ці чудові речі належать тобі, і ти ж матимеш їх чимраз більше, так-бо? Тобі ж цього хочеться? Хочеться ж тобі такої чудової ляльки? Тобі її неодмінно хочеться, еге ж? [6у]

Момо невиразно відчула, що на неї чекає боротьба, навіть більше - що її вже втягнуто в цю боротьбу. Але дівчинка не знала, за що саме ця боротьба точиться і проти кого. Бо що довше слухала вона цього прибульця, то дужче їй у його товаристві ставало так, як у товаристві ляльки: вона чула голос, чула слова, але не чула того, хто говорить.

Вона похитала головою.

- Що, що? - спитав Сірий пан і високо звів брови.- Ти ще незадоволена? Ну вже й правда, що ви, нинішні діти, занадто вимогливі! Може, ти мені хоч скажеш, чого, по-твоєму, бракує цій чудовій ляльці?

Момо замислено дивилася в землю й думала.

- Мені здається,- тихо сказала вона,- здається,, що її не можна полюбити.

Сірий пан із хвилину не міг вимовити й слова. Він дивився в просторінь перед собою скляним, наче в ляльки, поглядом. Та нарешті опанував себе.

- Про це взагалі не може бути мови,- сказав він крижаним тоном.

Момо подивилась йому в очі. їй було страшно цього чоловіка- насамперед через той холод, яким віяло від нього. Та водночас - дивовижна річ!-але вона почувала й жаль до нього, хоч і не могла б сказати, через що.

- Але мої друзі...- мовила вона.- їх я люблю.

Сірий пан скривився, наче в нього раптом заболіли зуби. Та він умить опанував себе і всміхнувся - усмішка вийшла тоненька, як проріз ножем.

- Я гадаю,- вкрадливо сказав він,- що нам треба серйозно поговорити, мала, аби ти зрозуміла, що до чого.

Він дістав з кишені сірого нотатника й, погортавши його, знайшов те, що шукав.

- Тебе звати Момо, так?

Момо кивнула головою. Сірий пан згорнув нотатника, знову сховав його до кишені й, стиха крекчучи, сів поруч з Момо. Якийсь час він не казав нічого, тільки замислено пахкав маленькою сірою сигарою.

- А тепер, Момо, слухай сюди пильненько,- почав він нарешті.

Та Момо й так увесь час силкувалася слухати. Тільки слухати Сірого пана було куди важче, ніж усіх тих, кого вона вислухувала досі. Там вона щоразу немовби сама ставала тим, хто говорив,- так добре розуміла, що він хоче їй сказати й що насправді почуває. Але з оцим прибулим такого просто не виходило. Хоч скільки вона вслухалась, [70] їй усе здавалося, ніби вона провалюється в порожнечу й темряву, так наче ніякого співрозмовника насправді не було. Такого з нею ще ніколи не траплялося.

- Єдине,- провадив Сірий пан,- єдине, що важливо в житті,- це чогось досягти, чимось стати, щось собі здобути, мати щось. Той, хто чогось досяг,. хто став чимось значнішим і хто більше має, тому все інше приходить само собою: дружба, любов, пошана й так далі. Ти гадаєш, що любиш своїх друзів? Спробуймо поглянути на це чисто по-діловому.

Сірий пан пустив кілька кружалець диму. Момо сховала босі ноги під спідничку і якомога щільніш закуталася в свою велику чоловічу куртку.

- Тут щонайперше постає питання,- знову почав Сірий пан,- що ж, власне, мають твої друзі з того, що в них є ти? Є їм із цього якась користь? Ні. Чи допомагає це їм висунутись, більше заробляти, чогось досягнути в житті? Звісно, що ні. Чи підтримуєш ти їх у їхньому прагненні заощаджувати час? Навпаки. Ти їх від усього цього втримуєш, ти - камінь у них на ногах, ти руйнуєш їхній добробут! Може, ти досі цього не розуміла, Момо,- але, так чи інак, ти заважаєш своїм друзям уже тим, що ти тут є. Атож, насправді ти, сама того не бажаючи, їм ворог! І це в тебе називається любити?

Момо не знала, що відповісти. Вона ніколи не дивилася на це з такого погляду. їй на якусь мить навіть здалося, що Сірий пан має слушність.

- А тому,- повів той далі,- ми хочемо захистити твоїх друзів від тебе. І коли ти справді любиш їх, то допоможеш нам. Ми хочемо, щоб вони чогось домоглися в житті. Ми - їхні справжні друзі. Ми не можемо, згорнувши руки, дивитися, як ти втримуєш їх від усього, що в житті важливе. Ми подбаємо про те, щоб ти дала їм спокій. Отож ми й даруємо тобі усі оці чудові речі.

- Хто - «ми»? - запитала Момо тремтячими губами.

- Ми - з Ощадкаси Часу,- відповів Сірий пан.- Я - агент номер Бе Ел Ве дріб п'ятсот тридцять три дріб Це. Особисто я нічого проти тебе не маю, але Ощадкаса Часу жартувати не буде.

Цієї миті Момо раптом згадала про те, що їй Беппо й Джіджі казали про час і про пошесть . У неї майнув моторошний здогад, що оцей Сірий пан якось до того причетний. їй так захотілось, щоб обоє друзів тепер були з нею. Вона ніколи ще не почувала себе такою самотньою. Та все ж вона вирішила, що нізащо не дасть себе залякати. Вона [71] зібрала всю свою снагу і всю мужність і відчайдушно кинулася в порожнечу й темряву, за якою ховався Сірий пан. Той стежив за Момо краєчком ока. Те, як змінився вираз її обличчя, не пройшло повз його увагу. Він іронічно усміхнувся, припалюючи від недокурка нову сіру сигару.

- Не клопочися марно,- сказав він.........З нами тобі не змагатись.

Момо не поступалася.

- Невже тебе ніхто не любить"?- спитала вона пошепки.

Сірий пан зненацька скорчився й ніби аж сплюснувся. Тоді відповів попелясто-сірим голосом:

- Мушу сказати, що нікого такого, як ти, я ще не зустрічав ніколи. А я багато людей знаю. Якби таких, як ти, було більше, нам довелось би закрити свою касу, а самим розпливтися в ніщо,- бо з чого б же ми тоді жили?

Агент урвав мову. Він уп'явся очима в Момо і неначе боровся проти чогось у собі, чого не міг збагнути й не міг подужати. Обличчя його стало ще сіріше.

Коли він обізвався знову, то здавалось, наче він говорить проти власної своєї волі, немовби слова самі вихоплюються в нього і він неспроможний їх спинити. Обличчя ж його дедалі дужче спотворював жах від того, що з ним сталось. І тепер нарешті Момо почула його справжній голос.

- Нам треба залишатися невпізнаними,- немовби звідкись здалеку долинало до неї,- ніхто не повинен знати, що ми є на світі й що ми робимо... Ми дбаємо про те, щоб жодній людині не запасти в пам'ять. Тільки поки нас ніхто не знає, ми можемо робити свою справу - годинами, хвилинами й секундами виточувати з людей час їхнього життя. Бо ж час, що вони заощадили, для них пропащий. Ми загарбуємо його собі... ми його нагромаджуємо... ми прагнемо його... О, ви не знаєте, що то таке - ваш час! А ми, ми знаємо й висмоктуємо вас до кісточок. І нам треба його чимраз більше... дедалі більше...

Останні слова Сірий пан майже прохрипів, але після них він затулив собі рота обома руками. Очі йому повилазили з очниць, і він безтямно втупився в Момо. Та за якусь хвилину він начебто опам'ятався.

- Що... що це було?--пробелькотів він.- Ти все з мене витягла! Я хворий! Це ти мене призвела до цього, ти! - І раптом додав майже благально:- Я набалакав дурниць, дитинко. Забудь це! Ти повинна забути мене, так, як усі нас забувають! Повинна! Повинна! [72]

І він схопив Момо й почав трусити. Вона тільки ворушила губами, неспроможна нічого сказати.

Тоді Сірий пан зірвався на рівні ноги, зацьковано озирнувся на всі боки, схопив свого свинцево-сірого портфеля і кинувся до машини. А далі сталося щось дивовижне: неначе під час вибуху, відтвореного способом оберненої кінозйомки, всі ляльки й усі покидані довкола речі з усіх боків полетіли назад у багажник, і він лунко захряснувся. А тоді машина зірвалася з місця так раптово, що з-під коліс стрельнули дрібні камінці.

Момо ще довго сиділа на тому самому місці, намагаючись збагнути те, що вона оце почула. Страшний холод поволі виходив з неї, і водночас усе ставало ясніше для неї і ясніше. Вона не забула нічого. Не забулася, що чула справжній голос о

Міхаель Енде Момо Переклад Євгенії Горевої

Зміст