Дезідерій Еразм Роттердамський
Домашні бесіди
(Вибрані)
Переклад Йосипа Кобова

Корнелій. Правду кажучи, нічого там дивитись. Показують якісь пам'ятки старовини, але всі ці пам'ятки, як на мене, підроблені, вигадані навмисно для того, щоб заманювати легковірних простачків. До того ж я навіть не впевнений, чи тамтешні люди самі достеменно знають, де знаходився стародавній Єрусалим.

Арнольд. Все-таки що ти бачив?

Корнелій. Повсюдно кромішню безпросвітність.

Арнольд. Так що ж, не вертаєшся звідти хоч трішки святішим?

Корнелій. Навпаки, в багатьох відношеннях гіршим.

Арнольд. Тоді, певно, з повним гаманцем?

Корнелій. Нічого подібного, став біднішим від церковної миші.

Арнольд. У такому разі, очевидно, шкодуєш, що вибрався в таку далеку путь даремно? [108]

Корнелій. Ні, я не шкодую, бо в мене багацько товаришів по глупоті, та й не жаль мені, бо шкодувати вже марна річ.

Арнольд. Виходить, ти не виніс ніякої користі з такої далекої і втомливої подорожі?

Корнелій. О, вона була для мене вельми корисна.

Арнольд. В якому розумінні?

Корнелій. У тому, що надалі житиметься мені приємніше.

Арнольд. Чи не тому, що приємно згадувати про переборені труднощі?

Корнелій. Так, звичайно, це щось значить. Але це ще не все.

Арнольд. Чи ще якусь іншу користь принесло тобі це паломництво?

Корнелій. Аякже.

Арнольд. Яку саме, скажи нарешті.

Корнелій. І собі, й іншим приноситиму неабияку втіху, коли кожного разу на якомусь зібранні чи за столом розважатиму людей вигадками про свою подорож.

Арнольд. Невелика це, прямо скажу, втіха.

Корнелій. І не меншою насолодою буде почути, як інші розповідатимуть несусвітні небилиці про те, чого ніколи не бачили й не чули. До того ж вони з такою впевненістю правлять всілякі теревені, що, хочби плели нісенітниці про війни на Сіцілії(1), самі готові переконувати, начебто кажуть чистісіньку правду.

(1) ...війни на Сіцилії... - синонім вигадок, безглуздих історій.

Арнольд. Дивна насолода! Але ти, видно, потрудився не дарма!

Корнелій. Як на мене, я вчинив навіть розумніше від тих, що за мізерну платню наймаються до військової служби, яка є школою всіляких злочинів.

Арнольд. Так, але не благородне це діло відчувати радість від брехні.

Корнелій. А втім, це набагато благородніше, ніж розважати інших, або самому розважатись лихослів'ям, або марнувати час, витрачаючи гроші на гру в кості.

Арнольд. Цілком згоден з тобою.

Корнелій. Але є ще одна користь з моєї поїздки.

Арнольд. Яка саме?

Корнелій. Якщо знайдеться якийсь мій сердечний [109] друг, схильний до такого безумства, то Я пораджу йому, щоб залишився вдома. Так моряки, які пережили корабельну аварію, мають звичку застерігати перед небезпекою тих, хто пускається в далеке плавання.

Арнольд . Ой, якби ж то ти й мене застеріг своєчасно!

Корнелій. Що я чую? Невже й тебе вразила подібна хвороба? Чи й ти став жертвою подібного дурману?

Арнольд . Так, я побував у Римі і в Компостеллі.

Корнелій. Боже безсмертний! Невимовно радий я, що тобі випало розділити мою глупоту. Яка Паллада надихнула тебе на таку думку?

Арнольд. Не Паллада, а сама Морія. Особливо коли взяти до уваги, що в мене дружина ще в розквіті сил, кількоро дітей, домочадці, і всі - на моєму утриманні, всі живуть із щоденної праці моїх рук.

Корнелій. Певне, якась дуже важлива причина спонукала тебе покинути рідних. Розкажи-но, дуже тебе прошу.

Арнольд. Коли ж соромно мені розповідати, як воно було.

Корнелій. Нема чого тобі соромитися передо мною, бо, як знаєш, і я дав себе одурманити в непростимий спосіб.

Арнольд. Зібралось якось для випивки декілька моїх сусідів. І ось, коли вино запаморочило нам голови, хтось із бенкетуючих врочисто заявив, що поклав собі поклонитися святому Якову, а інший - що святому Петру. Тоді всі інші як стій одностайно поклялися, що готові їх проводжати. Врешті-решт зійшлися на тому, що поїдуть усі разом. Щоб мене не назвали поганим товаришем по чарці, дав згоду і я. Тут відразу ж виникла суперечка, куди нам краще податися - в Рим чи в Компостеллу. Насамкінець постановили: наступного дня всі гуртом вирушимо в добрий час і туди, і сюди.

Корнелій. Ой, важлива ж ця постанова! Вона тим вагоміша, що закарбована не на міді, а на вині.

Арнольд. І тут умить пішла в хід велика чаша, і кожний в свою чергу осушував її до дна й виголошував непохитну обітницю.

Корнелій. Дивне благочестя! Але чи всі повернулися благополучно?

Арнольд. Усі, за винятком трьох. Один з наших дав дуба ще в день виїзду, зобов'язавши нас уклонитися [100] від його імені святому Петру і Якову. Другий віддав Богові душу в Римі і велів передати поклін дружині й дітям. Третього ми залишили у Флоренції в безнадійному стані. Гадаю, він тепер на тому світі, у Всевишнього.

Корнелій. Такий він був благочестивий?

Арнольд. Де там! Нікчема, яких мало.

Корнелій. То на якій підставі припускаєш, що він пішов до неба?

Арнольд. Він-бо мав при собі торбу, вщерть напхану індульгенціями.

Корнелій. Ясно. Але дорога до неба довга й не досить, як то кажуть, безпечна, бо посередині повітряного простору зачаїлися грабіжники.

Арнольд. Це правда, але його надійно захищали грамоти.

Корнелій. А якою мовою вони були написані?

Арнольд. Латинською.

Корнелій. Отже, йому нічого боятися?

Арнольд. Нічого, хіба що натрапить на якогось духа, що не знає по-латині. Тоді йому доведеться вертатись у Рим і просити про нову грамоту.

Корнелій. Невже там і мертвим продають булли?

Арнольд. Скільки завгодно.

Корнелій. Тут мушу тебе попередити, щоб ти не базікав зайве, бо довкіл аж кишить донощиками.

Арнольд. Так, але я ніскільки не применшую значення індульгенції, лише сміюся з глупоти мого товариша по чарці, який, бувши непоправним торохтієм, усі надії на спасіння душі довірив клаптикові пергаменту, замість того щоб виправляти свої вади. До речі, коли можна буде зазнати тої насолоди, про яку ти згадував?

Корнелій. Знаєш, при першій нагоді влаштуємо гулянку, запросимо людей нашого гурту, будемо змагатися у вигадках і досхочу навзаєм розважатимемося побрехеньками.

Арнольд. Хай так і буде.

У ПОШУКАХ ПРИБУТКОВОЇ ПАРАФІЇ

Памфаг. Кокліт.

Памфаг. Або мені ввижається, або я справді бачу Кокліта, давнього свого товариша по чарці.

Кокліт. Ні, очі тебе не обманюють: перед тобою твій щирий друг. Усі вже втратили надію на твоє повернення, бо стільки літ тебе не було і ніхто до пуття не знав, у яких ти краях перебуваєш. Але звідки ти тепер з'явився? Скажи, дуже прошу.

Памфаг. Від антиподів.

Кокліт. Імовірніше, мені думається, з Островів Блаженних(1).

(1) Острови Блаженних - за уявленням стародавніх греків і римлян, група островів у далекому океані з розкішною природою і м'яким кліматом.

Памфаг. Радий, що ти впізнав свого друга. А я вже боявся, щоб моє повернення не було схоже на повернення Одіссея.

Кокліт. А як повернувся цей Одіссей?

Памфаг. Рідна дружина і та його не впізнала. Лише собака, вже дуже старий, упізнав свого хазяїна і крутив хвостом.

Кокліт. Скільки років Одіссей був поза домом?

Памфаг. Двадцять.

Кокліт. А ти ще більше, а все ж твоє лице відразу здалось мені знайомим. Проте хто розповідає таке про Одіссея?

Памфаг. Гомер.

Кокліт. Ага! Це отой горезвісний батько усіляких казочок. А може, за цей час його дружина подбала про іншого бика і тому не впізнала свого Одіссея?

Памфаг. Навпаки. Цнотливішої жінки світ не знав. Річ у тім, що Паллада зробила Одіссея старішим, щоб його не можна було упізнати.

Кокліт. Як урешті-решт його впізнали?

Памфаг. Упізнали по горбику на пальці ноги. А [112] впізнала його няня, вже дуже старенька, коли мила йому ноги(1).

Кокліт. Що й казати, справжня ламія. А ти дивуєшся, що я упізнав тебе по твоєму примітному носі.

Памфаг. Я своїм носом цілком задоволений.

Коколіт. Як тут не бути задоволеним таким корисним органом, що може стати в пригоді у будь-якому випадку!

Памфаг. У якому, наприклад?

Кокліт. По-перше, ним можна гасити свічки, немов рогом(2).

(1) У Гомера («Одіссея», XIX, 393) Евріклея впізнала Одіссея по шраму на нозі, а не по горбику на пальці ноги, як говорить персонаж Еразма.

(2) ...немов рогом... - гасильником для свічок здебільшого служив порожнистий ріг.

Памфаг. Продовжуй.

Кокліт. Далі. Якщо треба вичерпати воду з глибокої ями, він буде для тебе хоботом.

Памфаг. Ось тобі на!

Кокліт. Якщо руки будуть зайняті, можеш спертись на нього, немов на палицю.

Памфаг. І це все?

Кокліт. Ні. Знадобиться роздувати жаровню, якщо не буде напохваті міхів.

Памфаг. Чудово розповідаєш. Іще що?

Кокліт. Якщо сонце заважатиме тобі писати, ніс замінить тобі парасолю.

Памфаг. Ха-ха-ха! Тобі вже нічого додати?

Кокліт. У морському бою послужить гаком.

Памфаг. А в сухопутньому?

Кокліт. Щитом.

Памфаг. Що ще?

Кокліт. Слугуватиме клином при колінні дров.

Памфаг. Чудово!

Кокліт. Якщо станеш окличником, то твій ніс буде трубою, якщо станеш горністом - він буде горном, якщо ти станеш землекопом - він буде заступом, якщо ти станеш женцем - він буде серпом, якщо ти станеш мореплавцем - він буде якорем. На кухні він буде виделкою, на риболовлі - гачком.

Памфаг. Який я щасливчик! їй-богу, я й не знав, що ношу з собою господарський прилад, придатний на всі випадки життя. [113]

Кокліт. Усе-таки скажи, який куточок землі тебе прихистив?

Памфаг. Рим.

Кокліт. Як так: ти був у всіх на очах, і ніхто не знав, що ти живий! Як таке могло трапитися?

Памфаг. Саме у всіх на очах і пропадають чесні люди, так що часто серед білого дня на велелюдному майдані нікого не побачиш(1).

Кокліт. Значить, вертаєшся до нас обтяжений парафіями?

Памфаг . Я полював на парафії якомога наполегливіше, але Діана виявилась не дуже ласкавою. А все через те, що там переважно рибу ловлять, як кажуть, золотим гачком.

Кокліт. Недоречний спосіб ловити рибу.

Памфаг. Однак у декого виходить це прекрасно, але, звичайно, не всім у цій грі щастить.

Кокліт. Хіба не заплішені дурні ті, що золото промінюють на свинець?(2)

(1) ...серед білого дня... нікого не побачиш. - Натяк на відомий анекдот про кінічного філософа Діогена, який удень прогулювався по місту з запаленим ліхтарем і на запитання, що він робить, відповідав: «Шукаю людину».

(2) ...промінюють на свинець? - прислів'я, яке має виражати нерівний обмін - поміняти краще на гірше.

Памфаг. Ти не розумієш, що в освяченому свинці приховані золоті жили.

Кокліт. Як-то, ти вернувся до нас тим же Памфагом-Ненажерою?

Памфаг. Ні.

Кокліт. А ким?

Памфаг . Голодним вовком, з роззявленою даремно пащею.

Кокліт. Краще вернутись ослом, знесиленим від тягаря парафій. Але чому ти парафії віддаєш перевагу перед одруженням?

Памфаг. Тому що мені милий спокій, до вподоби епікурейське життя.

Кокліт. На мій погляд, приємніше живеться тому, в кого вдома гарненька жіночка, і він може обіймати її, коли захоче.

Памфаг . Лише додай: буває, що вона не захоче. А мені до душі насолода постійна. Хто одружується, той [114] лише один місяць буває щасливий, а кому дістається багата парафія, той втішається нею все життя.

Кокліт. Як не говори, самотність сумна! Навіть Адамові в раю жилося б не солодко, якби панбіг не з'єднав його з Євою.

Памфаг. Єва завжди знайдеться, аби тільки парафія була багатою.

Кокліт. Але насолода перестає бути насолодою, якщо вона супроводжується поганою славою й нечистою совістю.

Памфаг. Твоя правда, тому я маю намір проганяти сум самотності розмовою з книгами.

Кокліт. Згоден, нічого приємнішого від цих друзів немає. Але чи ти вернешся до своєї риболовлі?

Памфаг. Вернусь, якщо вдасться роздобути нову наживку.

Кокліт. Золоту чи срібну?

Памфаг. Будь-яку з цих двох.

Кокліт. Будь спокійний: батько дасть тобі все, що треба.

Памфаг. Немає від нього жахливішого скнари. До того ж він не довірить мені вдруге гроші, коли дізнається, що я проциндрив його гроші попередні.

Кокліт. Такі вже правила гри.

Памфаг. Так, але він не захоплюється цією грою.

Кокліт. Якщо він відмовить тобі в грошах, я скажу, звідки можна взяти стільки грошей, скільки сам забажаєш.

Памфаг. Невимовно радий дізнатися! Вкажи скоріше, в мене вже серце від радості аж гопки скаче.

Кокліт. Вони вже до твоїх послуг.

Памфаг. Ти що, знайшов скарб?

Кокліт. Якби я знайшов, то для себе, а не для тебе.

Памфаг. Якби я міг наскребти хоч сотню дукатів, ожили б мої надії.

Кокліт. Я тобі покажу, де зможеш узяти хоч сто тисяч.

Памфаг. Чому ж ти мене не ощасливив? Не муч далі! Скажи де?

Кокліт. В «Ассі» Будея. Там знайдеш незліченні міріади, хочеш - у золотій, хочеш - у срібній монеті.

Памфаг. Іди до біса зі своїми жартами! А з тої скарбниці я заплачу тобі все, що позичу в тебе. [115]

Кокліт. Заплатиш, але рівно стільки, скільки я тобі з неї відрахую.

Памфаг. Тепер я переконався, що ти гострий на язик.

Кокліт. Що ж, у кого міцний ніс, у кого - язик.

Памфаг. Ось тепер мені стало ясно, що ти жартівник хоч куди.

Кокліт. Але порівняно з тобою я - ніщо.

Памфаг. Навпаки, немає більшого дотепника від тебе. Ти - просто уособлення дотепності.

Кокліт. Жартуєш у поважній справі. Тут доречніше скреготати зубами, аніж кепкувати. Справа надто поважна, щоб нам було до сміху. Якби ти був на моєму місці, ти б не жартував. А ти з мене робиш посміховисько.

Памфаг. Ой, ти насміхаєшся з мене, обертаєш у жарт те, що я всерйоз кажу.

Кокліт. Мені не до жартів, я говорив від щирого серця.

Памфаг. Ти завжди одне думаєш, а інше говориш. Але мені пора йти додому, щоб дізнатись, що там робиться.

Кокліт. Застанеш там багато нового.

Памфаг. Це ясно. Важливо, щоб усе було гаразд.

Кокліт. Бажати кожному дозволено, але нікому не судилося здійснити свої бажання.

Памфаг. А ось іще користь принесе кожному з нас подорож за кордон. Тепер рідний дім стане приємнішим.

Кокліт. Не впевнений. Я бачу, як люди їздять у Рим і по сім раз. Досить цій сверблячці раз на кого напасти, так свербить і свербить без кінця.

СПОВІДЬ СОЛДАТА

Ганнон. Трасімах.

Таннон. Звідкіля вертаєшся до нас, Трасімаше(1)? Виїхав ти від нас Меркурієм, а приїхав Вулканом.

Трасімах. Про яких це Вулканів і про яких Меркуріїв ти мені правиш?

Ганнон. Бо коли ти виїжджав, то немов на крилах летів, а тепер кульгаєш(2).

Трасімах. Так звичайно вертаються з війни.

Ганнон. А що в тебе спільного з війною? Адже ти полохливіший від сарни.

Трасімах. Надія на здобич зробила мене відважним.

Ганнон. Значить, приносиш силу-силенну грошей!

Трасімах. Де там: порожній черес(3).

Ганнон. Зате рюкзак повний всілякого добра.

Трасімах. Вертаюсь обтяжений злодіяннями.

Ганнон. Це, звичайно, ноша тяжка, якщо правду сказав пророк(4), який гріх назвав свинцем.

(1) Трасімах - грецьке ім'я, значить «відважний воїн», насправді носій цього імені - боягуз, який найнявся на військову службу заради здобичі і прагнення до гульні й розпусти.

(2) ...немов на крилах летів... - Натяк на Меркурія (Гермеса, вісника богів, якого стародавні греки й римляни зображували з крилатими сандаліями), а Вулкана - кульгавим (калікою цей бог став, коли Зевс-Юпітер у гніві скинув його з Олімпу).

(3) ...порожній черес. - У римських легіонерів був звичай носити гроші в чересі.

(4) Йдеться про «Книгу пророка Захарії», V, 7-8.

Трасімах. Я там бачив і сам скоїв більше злочинів, ніж за все попереднє буття.

Ганнон. І що ж, до вподоби припало тобі солдатське життя?

Трасімах. Немає нічого ганебнішого і злочиннішого.

Ганнон. Що ж тоді манить тих, що за малу плату, а деякі й задарма мчать на війну, неначе на учту?

Трасімах. Не можу пояснити це інакше, як тільки тим, що вони, одержимі фуріями, повністю підпали під [117] владу злого духа і прирікли себе на злигодні, до того ж цим самим достроково спішать на той світ.

Ганнон. І я так гадаю. Бо для похвальної справи їх не наймита ні за які гроші. Але розкажи-но, як проходив бій, на чий бік схилялась перемога?

Трасімах. Знявся там такий галас, такий гуркіт, такий рев труб, оглушливий звук рогів, іржання коней, крики людей, що нічого я не тямив, нічого не міг бачити, що творилося, і ледь усвідомлював, де сам знаходжуся.

Ганнон. Чим пояснити те, що інші, вернувшись із війни, розповідають про воєнні події з найменшими подробицями і так усе пам'ятають, хто що сказав або зробив, немовби вони за всім спокійно спостерігали як глядачі?

Трасімах. Гадаю, що вони вправно брешуть. Що відбувалося в моєму наметі, - я знаю, а що на полі бою, - поняття не маю.

Ганнон. І того не знаєш, як ти став кульгавим?

Трасімах . Ні. Нехай мені Марс перестане сприяти! Гадаю, що камінь поцілив у коліно або кінь ударив копитом.

Ганнон. А я знаю, як це сталося.

Трасімах. Знаєш? Хіба тобі хтось розповів?

Ганнон. Ні, але здогадуюсь.

Трасімах. Тоді скажи!

Ганнон. Коли ти тікав, очманілий від страху серед зойків, брязкоту зброї, вигуків відчаю, скаженого гармидеру, гепнувся об землю і розбив собі ногу.

Трасімах. Хай я пропаду, як оце стою, якщо ти не попав у саму точку! Твій здогад близький до правди.

Ганнон. Іди тепер додому і розкажи дружині про свої перемоги.

Трасімах. Ой, невеселою піснею привітає вона мене, коли побачить, що чоловік вертається обірванцем.

Ганнон. А де ділося те, що ти награбував?

Трасімах. Давно я розтратив.

Ганнон. На що саме?

Трасімах. На повій, виноторговців, інших, хто мене обіграв у карти.

Ганнон. Цілком по-військовому. Нечесно придбане годиться проциндрити в іще гірший спосіб. Але від святотатства, сподіваюсь, ти все-таки утримався?

Трасімах. Де там! На війні не було нічого святого. Не пощаджено ні домівок людських, ані храмів божих.

Ганнон. А як ти думаєш спокутувати свою провину?

Трасімах. Кажуть, що не треба спокутувати злодіянь, [118] вчинених на війні. Усе, що там діється, діється цілком законно.

Ганнон. Згідно з законом війни, очевидно?

Трасімах. Не інакше.

Ганнон. Але ж закон війни - це вершина несправедливості. Тебе на війну потягла не любов до батьківщини, а надія на здобич.

Трасімах. Визнаю, що воно так і було, і, по-моєму, мало хто йде туди з чистішими намірами.

Ганнон. Єдина втіха: якщо шаленіти, то не одинцем, а вкупі з багатьма.

Трасімах. Проповідник з амвона оголосив, що війна справедлива.

Ганнон. Проголошувати брехню з амвона негоже. Та й що справедливе для володаря, не обов'язково справедливе для тебе.

Трасімах. Я чув від учених людей, що кожному дозволено жити своїм ремеслом.

Ганнон. Гарне це ремесло - підпалювати доми, грабувати храми, ґвалтувати черниць, обдирати бідарів, убивати невинних.

Трасімах. Наймають же м'ясників різати худобу, тож чому ганити наше ремесло за те, що нас наймають мордувати людей?

Ганнон. Чи не давала тобі спокою думка, куди помандрує твоя душа, якщо тобі випаде загинути на війні?

Трасімах. Ні, не дуже. Мене підтримувала надія на краще завтра, тому що раз назавжди доручив я себе опіці святої Варвари(1).

(1) Свята Варвара вважалась опікункою щасливої смерті.

Ганнон. І вона прийняла тебе під свою опіку?

Трасімах. Мені привиділося, що вона ледь кивнула головою.

Ганнон. Коли ти мав таке видіння? Вранці?

Трасімах. Ні, після вечері.

Ганнон. Ну, тоді, гадаю, тобі могло здаватися, що навіть дерева прогулюються.

Трасімах. Як він усе вгадує - дивна річ! Але особливу надію я покладав на святого Христофора, в обличчя якого я кожного дня вдивлявся.

Ганнон. У наметі? А звідки там узялися ікони?

Трасімах. Ми намалювали святого на полотні вуглиною. [119]

Ганнон. Не липовим, як кажуть, виявився захист цього вугільного Христофора. Але облишмо жарти. Я не бачу для тебе іншого способу спокутувати свої тяжкі злочини, як вирушити паломником у Рим.

Трасімах. Е ні! Я знаю набагато коротшу дорогу.

Ганнон. Яку?

Трасімах. Піду до домініканців. Там швидке й дешево позбудуся гріхів.

Ганнон. Навіть гріха святотатства?

Трасімах. Навіть якби я пограбував самого Христа і голову йому відтяв. Домініканці щедро роздають індульгенції і мають владу відпускати гріхи.

Ганнон. Добре буде, якщо Бог затвердить вашу угоду.

Трасімах. А я більше боюся, щоб чорт не затвердив, бо Бог з природи милостивий.

Ганнон. Якого ж вибереш собі священика?

Трасімах. Такого, в якого виявилося б мало сорому.

Ганнон. І після цього будеш чистий і зможеш приступити до святого причастя?

Трасімах. Чому б і ні? Як тільки вихлюпну весь бруд на його капюшон, я звільнюся від тягаря гріха. Хто відпустить мені гріхи, хай той далі про них і думає.

Ганнон. Звідки ти знаєш, що він відпустить тобі гріхи?

Трасімах. Аякже, я знаю.

Ганнон. За якою ознакою?

Трасімах. Він кладе руки мені на голову і щось там незрозуміле бурмоче.

Ганнон. А що буде, коли він поверне тобі всі твої гріхи і, кладучи руки на твою голову, промимрить таке: «Розрішаю тебе від усіх добрих учинків, яких у тебе не помічав, і, повертаючи тебе твоїм давнім звичкам, відпускаю таким, яким ти прийшов до мене»?

Трасімах. Це вже його справа, що він говорить. Мені досить одного - повірити, що я дістав відпущення гріхів.

Ганнон. Але така віра ризикована. Можливо, для Бога, в якого ти боржник, вона недостатня.

Трасімах. Звідкіля ти взявся на моїй дорозі, щоб мою ясну совість затьмарити?

Ганнон. Добра призвістка - щаслива зустріч із другом, що дає розумні поради.

Трасімах. Не знаю, наскільки твої поради добрі, в усякому разі вони мало приємні.

ПАН І СЛУГА

Рабін(1). Сір.

І

Рабін. Гей ти, гультяю, я вже охрип від крику, а ти далі спиш! Тобі, гадаю, під силу змагатися з вовчком. Або скоріше вставай, або палицею виб'ю з тебе цю сплячку. Коли нарешті виспишся після вчорашнього похмілля? Невже не соромно тобі, сплюхо, хропіти до полудня? Хороші слуги мають звичку вставати до зорі, щоб приготувати все, перш ніж прокинеться хазяїн. Як зозуля неохоче розстається з нагрітим гніздом, так і ти ніяк не можеш розстатися зі своїм барлогом! Поки чухаєш голову, поки потягаєшся, поки позіхаєш, ціла година проходить.

Сір. Але ж тільки-но розвиднюється.

Рабін. Вірю, бо в твоїх очах ще глибока ніч. Вона ще й досі з тобою.

Сір. Що велиш мені робити?

Рабін. Розпали в грубці, почисть шапку і плащ, витри черевики й сандалі. Приведи в порядок мої штани, вичисти їх спочатку щіткою всередині, потім зовні. Засвіти лампу. Дай мені чисту сорочку, брудну випери й висуши над вогнем. Тільки гляди, не закопти її, ради Бога, димом. Чуєш?

Сір. Добре.

Рабін. Тільки ж рухайся швидше. Давно вже все це треба було зробити.

Сір. Рухаюсь.

Рабін. Бачу, що рухаєшся. Але вперед анітрохи не просуваєшся. Ти повільний, як черепаха.

Сір. «Не можу одночасно і дути, і втягувати в себе»(2).

(1) Ім'ям Рабіна в «Бесідах» позначається звичайно доктор богословських наук.

(2) «Не можу одночасно...» - фраза з комедії Плавта «Привид», р.791.

Рабін. Ще мені й сентенції виголошуєш, негіднику. Винеси нічний горщик. Застели ліжко, розсунь завіси. [121]

Підмети підлогу, прибери в спальні. Принеси води для миття рук. Чого баришся, осле? Рік мине, поки запалиш свічку.

Сір. Ледь знайшов вуглик.

Рабін. Там, певне, він був, де ти вчора й поклав його.

Сір. І міха в мене немає.

Рабін. Як він відгризається, нікчема! А хіба твої легені не знадобляться для цього?

Сір. Ай, як мій хазяїн любить наказувати! Треба з десяток слуг, щоб змогли вони упоратися зі зливою його велінь.

Рабін. Що ти там теревениш, лінтюху?

Сір. Нічого. Все гаразд.

Рабін. Хіба мені причудилося, що ти щось мимриш собі під ніс?

Сір. Молюся, пане.

Рабін. Ага! «Отче наш», молитву божу, певне, перекручуєш. А що ти про веління бормотав?

Сір. Молюся, щоб Господь Бог зробив тебе володарем.

Рабін. А я, - щоб ти з пенька став нарешті людиною. Проведи мене до церкви. Потім негайно вертайся додому. Наведи лад із кріслами. Розстав усе по своїх місцях. Приведи в порядок усе як слід. Хай дім сяє чистотою! Витри горщик! Винеси сміття, щоб не впадало в очі! Можливо, навідається до мене хтось із придворних. Якщо помічу якийсь недогляд, намну боки.

Сір. Ой, добре знаю твою доброту.

Рабін. Тож бережися, якщо маєш лій у голові.

Сір. Але ти ж іще й словечка не сказав про сніданок.

Рабін. Ось що на умі в цього дармоїда! Сьогодні я вдома не буду підживлятися. Прибіжи до мене о десятій годині і відпровадь туди, де я маю поснідати.

Сір. Про себе ти подумав, а для мене нема тут нічого їстівного.

Рабін. Якщо немає їжі, то поститимеш.

Сір. Ніхто від посту не стає ситим.

Рабін. Є хліб.

Сір. Є, але чорний і з висівками.

Рабін. Подумайте, який перебірливий! Тобі сіно жувати - це їжа, якої ти заслуговуєш. А може, ще будеш вимагати, щоб такого осла, як ти, годувати медівниками? Якщо сам хліб не лізе тобі в рот, то візьми на закуску цибулю або, якщо волієш, порей. [122]

II

Рабін. Іди на ринок.

Сір. У таку далечінь?

Рабін. До ринку всього шість кроків, але для тебе, лінтюху, дві милі. Підожди, я вилікую тебе від лінощів. Посилаю тебе, щоб ти залагодив багато справ. Рахуй на пальцях, щоб краще запам'ятати. Насамперед зайдеш до кравця і забереш у нього мій збористий каптан, якщо він уже пошитий. Потім відшукай поштового гінця Корнелія. Він переважно попиває в трактирі «Олень». Запитай, чи немає листів для мене і коли він збирається в дорогу(1). Далі зайдеш до сукнаря й перепросиш його від мого імені. Хай не переживає, що я не прислав йому грошей у визначений строк. У найближчий час буде заплачено.

Сір . Тобто коли, на грецькі календи(2)?

(1) ...чи немає листів... - Пошти в сучасному розумінні цього слова в той час ще не було, листи передавались або платними гінцями, або через знайомих.

(2) На грецькі календи, тобто ніколи, бо календ (так називали римляни перше число місяця) у греків не було.

Рабін. Глузуєш, мерзотнику? Ні, ще до першого березня. Вертаючися, звернеш наліво й дізнаєшся у продавця книжок, чи надійшли з Німеччини якісь нові книжки. Розпитай, які саме і скільки коштують. Після цього попроси Гокленія, щоб зробив мені честь і прийшов до мене на обід. Інакше я буду обідати в самотині.

Сір. Ще й гостей запрошуєш, коли вдома немає нічого навіть для миші?

Рабін. Тому, коли виконаєш усі доручення, піди до м'ясника й купи баранячу лопатку. З неї приготуй нам смачну печеню. Чув?

Сір. Більше, ніж хотілося б.

Рабін. Гляди, щоб чого не забув.

Сір. Добре буде, якщо хоч половину запам'ятаю.

Рабін. Ти ще тут, ледарю? А вже треба було вернутися.

Сір. Хіба одна людина може виконати стільки доручень? Я повинен бути йому і за підмітальника, і за горшконоса, і за скорохода, і за церувальника, і за виночерпія, і за книгоношу, і за рахівника, і за охоронця, і за посланця. А тепер, на додачу, треба стати ще й кухарем, інакше він скаже, що в мене надто багато вільного часу.

НАСТАНОВИ ВИХОВАТЕЛЯ

Вихователь. Хлопець.

Вихователь. Маю враження, що ти народився не при дворі, а в хліві, настільки ти погано вихований. Хлопцеві хорошого походження личить гарна поведінка. Щоразу, коли до тебе звертається людина, яку ти повинен поважати, встань, виструнчись і зніми шапку. Хай твоє лице не буде ні сумним, ні похмурим, ні безсоромним, ні зухвалим, ні мінливим, а веселим і заодно скромним. Погляд твій хай буде шанобливим і весь час зверненим на співрозмовника; ноги стулені, руки спокійно опущені. Не переступай з ноги на ногу, не розмахуй руками, не закушуй губ, не чухай голови, не колупай у вухах. Одяг свій приведи до пристойного вигляду, хай уся твоя постать, вираз обличчя, рухи, постава вказують на природжену скромність і шляхетність,

Хлопець. То, може, я спробую це зробити?

Вихователь. Спробуй.

Хлопець. Так?

Вихователь. Ні, ще не так.

Хлопець. А отак?

Вихователь. Майже добре.

Хлопець. А якщо так?

Вихователь. Гм, досить добре. Іще закарбуй собі: не говори невпопад і нікого не перебивай. Під час розмови будь зосередженим і слухай уважно, що тобі говорять. Якщо треба відповідати, відповідай стисло й доречно. Звертаючись до співрозмовника, називай, на знак пошани до нього, його титул, інколи додай ім'я. Час від часу злегка кланяйся, а особливо - коли закінчиш свою відповідь. Не відходь, не попросивши вибачення, або поки тебе не відпустять. А тепер зробимо перевірку, що в нас виходить... Як довго ти не був удома?

Хлопець. Вже майже шість місяців.

Вихователь. І не тужиш за мамою?

Хлопець. Часом дуже тужу.

Вихователь. Хочеш із нею побачитись? [124]

Хлопець. Хочу, мій пане, якщо твоя воля.

Вихователь. Тут треба було вклонитись. Добре. Ось так і продовжуй. Коли говориш, не торохти скоромовкою, не заїкайся, не бурмоти, а вимовляй слова виразно, ясно, розбірливо. Коли проходиш повз когось старшого за віком, - високого службовця, священика, доктора(1) або іншої поважної особи, не забудь зняти капелюха, не цурайся преклонити коліно. Подібно до того, як проходиш повз храм господній або зображення хреста. За столом будь веселий, але завжди пам'ятай, що личить твоєму віку, а що ні. Руку до тарелі простягай останнім. Якщо й далі частують, скромно відмовляйся; якщо наполягають - візьми і подякуй. Наклавши на тарілку невелику порцію, решту відразу ж поверни тому, хто вгощає, або передай найближчому сусідові. Якщо хтось підняв чашу, весело побажай йому здоров'я, а сам пий у міру. Якщо не відчуваєш спраги, то лише торкнися губами чаші. Всміхайся до бесідників, але сам мовчи, поки до тебе не заговорять. Якщо скажуть щось непристойне, не смійся, зроби вигляд, нібито ти нічого не розумієш. Не легковаж нікого, не став себе нікому за приклад, не вихваляй свого, не нехтуй чужим, не дивись на інших звисока. Будь ввічливим і до бідніших від тебе товаришів. Не зневажай нікого. Хай мова твоя не буде плюгавою. Тоді уникнеш заздрості, удостоїшся похвали і здобудеш друзів. Якщо побачиш, що учта затягується, попросивши вибачення і попрощавшися з гістьми, відійди від столу. Бачу, що ти стараєшся запам'ятати мої настанови.

(1) ...Доктора.. - мова про вчений ступінь доктора богослов'я, правознавства або медицини.

Хлопець. Постараюсь, мій вихователю. А що ще мені скажеш?

Вихователь. Тепер берися за книги.

Хлопець. Гаразд.

КЛОПОТИ ШКОЛЯРІВ

І

Сільвій. Йоганн.

Сільвій. Чому біжиш стрімголов, Йоганне?

Йоганн. А чому заєць, як мовиться, тікає від собак?

Сільвій. Що хочеш цією примовкою сказати?

Йоганн. Якщо не прийду своєчасно, - поки ще не прочитали списку присутніх, - горе моїй бідній шкурі.

Сільвій. Коли так, то тобі нічого боятися. Заледве минула п'ята година. Поглянь-но на годинника: стрілка ще не дійшла до позначки між п'ятою й шостою.

Йоганн. Не дуже-то я вірю годиннику, інколи він підводить.

Сільвій. Тоді повір мені: я чув голос дзвону.

Йоганн. Що ж він сповіщав?

Сільвій. Пробила п'ята година.

Йоганн. Знаєш, є ще одна підстава для страху. Треба було вивчити напам'ять вчорашній урок, досить довгий. Боюся, що не зумію засвоїти його.

Сільвій. Ця небезпека не тільки твоя, а й загальна. Я також слабенько пам'ятаю урок.

Йоганн. Але ж ти знаєш суворий норов нашого вчителя. Він за будь-яку провину ладен карати смертю. Не щадить наших сідниць, немовби вони обтягнуті бичачою шкурою.

Сільвій. Це правда, але сьогодні його не буде в школі.

Йоганн. А кого він призначив своїм заступником?

Сільвій. Корвелія.

Йоганн. Що, оцього косоокого? Бідні наші сідниці! Він-бо настільки битливий, що перевершує самого Орбілія.

Сільвій. Ти правий. Я не раз молився, щоб параліч вразив його руку.

Йоганн. Це негарно бажати вчителеві нещастя. Радше нам слід берегтися, щоб не попасти в лапи тирана.

Сільвій. Давай почитаємо урок один одному. Один хай говорить, другий хай перевіряє за книжкою.

Йоганн. Чудова порада.

Сільвій. Наберись духу! Страх шкодить пам'яті. [126]

Йоганн. Я легко збувся б його, якби не грозила небезпека. А в такій скруті хто збереже самовладання?

Сільвій. Згоден. Хоча не йдеться тут про голову, а про протилежну частину тіла.

II

Корнелій. Андрій.

Корнелій. Виводити букви ти вмієш, але твій папір просочує. Він вогкуватий, тому на ньому розливається чорнило.

Андрій. Зроби ласку, полагодь мені перо.

Корнелій. На жаль, не маю ножика.

Андрій. Ось у мене є, - візьми.

Корнелій. Ой, який він тупий!

Андрій. Даю тобі точильний камінь.

Корнелій. Як ти любиш писати - вістрям твердішим чи м'якішим?

Андрій. Загостри неначе для своєї руки.

Корнелій. Я волію, щоб перо м'якішим було.

Андрій. Напиши мені, будь ласка, всі букви по порядку.

Корнелій. Грецькі чи латинські?

Андрій. Спочатку спробуй написати латинські.

Корнелій. Гаразд. Давай папір.

Андрій. Бери.

Корнелій. Але ж у мене чорнило занадто рідке, через те що частенько до нього доливаю води.

Андрій. А мій листок зовсім висох.

Корнелій. Тоді висякайся або, якщо хочеш, - напудь у нього.

Андрій. Ні, я зараз у кого-небудь попрошу такого, як треба.

Корнелій. Краще мати вдома все своє, ніж просити у когось.

Андрій. Що таке школяр без пера й чорнила?

Корнелій. Те саме, що воїн без меча і щита.

Андрій. Ох, якби в мене були пальці спритні! Бо я не встигаю писати, коли вчитель диктує.

Корнелій. Головне - писати добре, друге - писати швидко. Якщо досить добре, то й досить швидко.

Андрій. Прекрасно сказано. Тільки цю пісеньку про писання «добре» і «швидко» ти заспівай учителеві, коли він диктує.

ЗАЛИЦЯЛЬНИК І ДІВЧИНА

Памфіл. Марія.

Памфіл. Здрастуй, жорстока, здрастуй, залізна, здрастуй, сталева!

Марія. Здоров і ти, Памфіле, стільки раз, скільки сам забажаєш і під яким завгодно означенням. Але мені здається, що ти призабув моє ім'я. Мене звуть Марією.

Памфіл. А треба б звати тебе Марсією.

Марія. Чому так, скажи, будь ласка! Що спільного в мене з Марсом?

Памфіл. Те, що тобі, як і цьому богу, вбивати людей - просто-таки забава. До того ж ти куди жорстокіша від Марса і губиш навіть того, хто тебе любить.

Марія. Отакої! А де купи трупів моїх жертв? Де кров убитих?

Памфіл. Одного трупа побачиш, якщо тільки поглянеш на мене.

Марія. Що я чую? Небіжчик розмовляє і ходить? О, якби страшніших від тебе привидів не довелось мені ніколи зустріти.

Памфіл. Мало того, ти ще й глузуєш, а тим часом у нещасного забираєш життя. Вбиваєш мене жорстокіше, ніж якби ти прохромила списом. Ось тепер я нещасний, гину в повільних муках.

Марія. Гей, привиде, скажи-но, скільки вагітних жінок скинули, побачивши тебе?

Памфіл. Все ж блідість обличчя мого говорить про те, що я мертвіший від тіні померлого.

Марія. Але твоя блідість кольору левкої. Ти такий блідий, як спіла вишня або багряне гроно винограду.

Памфіл. Ох, як нещадно насміхаєшся ти з безталанного!

Марія. Якщо мені не віриш, поглянь у дзеркало.

Памфіл. Іншого дзеркала не визнаю: те, в яке я дивлюсь, бездоганне, кращого не існує.

Марія. Яке ж дзеркало ти маєш на увазі?

Памфіл. Твої очі. [128]

Марія. Сиплеш дотепами, як завжди! Але як доведеш, що ти небіжчик? Хіба тіні мертвих щось їдять?

Памфіл. їдять, але не відчувають смаку, як, наприклад, я.

Марія. Отже, що вони споживають?

Памфіл. Мальву, порей і люпин.

Марія. Але ти не цураєшся ні каплунів, ні куріпок.

Памфіл. Це правда, однак вони смакують мені так, неначе б я жував мальву й буряк без перцю, вина і оцту.

Марія. Ох ти, бідолашний! Незважаючи на це, ти такий товстунець? Скажи-но, чи небіжчики розмовляють?

Памфіл. Так, як я - ледь чутним голосом.

Марія. Але коли ти нещодавно ганьбив свого супротивника, то голос твій зовсім не був слабенький. Ага! Скажи ще, дуже прошу, чи тіні мертвих прогулюються, одягаються, сплять?

Памфіл. Усе це роблять, тільки на свій лад.

Марія. Ой, неабиякий з тебе жартівник!

Памфіл. А що скажеш, якщо я, вдаючись до доказів Ахілла(1), доведу, що я мрець, а ти - вбивця?

(1) Докази Ахілла - тобто найпереконливіші і неспростовні докази, від імені найсильнішого з героїв «Іліади» - Ахілла.

Марія. Борони Боже, Памфіле! Зрештою приступай до свого софізму.

Памфіл. По-перше, ти погодишся, гадаю, зі мною, що смерть - це ніщо інше, як розлука душі і тіла.

Марія. Погоджуся.

Памфіл. Але так, щоб не відступати від того, на що ти вже погодилась.

Марія. Хай буде!

Памфіл. Далі. Ти не можеш заперечити, що той, хто в іншого забирає душу, є вбивця.

Марія. Не заперечую.

Памфіл. Погодься ще з тим, що твердять найповажніші автори і що доведено протягом стількох століть, а саме, що душа людська не перебуває в тому, чиє тіло вона оживляє, а в тому, кого любить.

Марія. Поясни доступніше, бо не досить розумію, в чому річ.

Памфіл. Через те я і найбільш нещасливий, що ти відчуваєш і думаєш не так, як я.

Марія. А ти постарайся, щоб усе було однаково. [129]

Памфіл. Спершу постарайся, щоб сталь відчувала.

Марія. Я все-таки дівчина, а не сталь.

Памфіл. Так, але ти твердіша за сталь.

Марія. Продовжуй свої доводи.

Памфіл. Хто опанований божественним натхненням, той не чує, не бачить і не відчуває нічого, хочби його й різали.

Марія. Так, таке я чула.

Памфіл. А яка, на твою думку, причина цього стану?

Марія. Скажи сам, філософе.

Памфіл. Причиною такого, безперечно, є те, що дух, покинувши тіло, перебуває на небі поруч того, кого він полум'яно любить.

Марія. Що далі?

Памфіл. Що далі, жорстока? А з того якраз і випливає висновок, що я мрець, а ти вбивця.

Марія. І де твоя душа?

Памфіл. З тією, кого любить.

Марія. Отже, хто відняв у тебе душу? Чому зітхаєш? Скажи щиро - скажеш безкарно.

Памфіл. Одна дуже жорстока дівчина, якої я, хоч і померлий, не можу ненавидіти.

Марія. Яка благородна в тебе натура! Але чому ти, в свою чергу, не віднімеш душі в неї, відплачуючи їй, як то кажуть, тією ж монетою?

Памфіл. Не було б для мене більшого щастя від такого обміну, якби душа її переселилася в мої груди, а моя - повністю перейшла в її тіло.

Марія. Чи можна і мені виступити в ролі софіста?

Памфіл. Софістки - треба сказати.

Марія. Чи можливо, щоб те саме тіло було водночас і живе, і без душі?

Памфіл. Ні, водночас ні в якому разі.

Марія. Коли душі немає, тоді тіло мертве?

Памфіл. Мертве.

Марія. Отже, людина живе тільки тоді, коли має душу?

Памфіл. Само собою розуміється.

Марія. Що ж тоді виходить: душа, хоч перебуває в тому, кого любить, оживляє покинуте тіло? І якщо живе також, коли душа любить когось, хто перебуває далеко, чому померлим називаєш тіло, яке насправді не позбавлене життя? [130]

Памфіл. Говориш, як справжнісінький софіст, але мене в таку пастку не впіймаєш. Душа, яка якимось чином керує тілом люблячого, душею зветься неточно: бо насправді це лише мізерні залишки душі. Подібно до того, що запах троянди залишається на пальцях, коли відкласти саму квітку.

Марія. Як бачу, не легко піймати лисицю в сильце. Але дай відповідь ще на таке запитання: той, хто вбиває, діє?

Памфіл. Ще б пак!

Марія. А той, кого вбивають, зазнає дії?

Памфіл. Безперечно.

Марія. В такому разі, як пояснити таке: люблячий діє, а кохана зазнає дії, а ти твердиш, начебто убиває та, яку люблять, адже радше люблячий убиває себе сам?

Памфіл. Навпаки, люблячий зазнає дії, а та, яку кохають, діє.

Марія. Таким доводом не переконаєш ареопаг граматиків.

Памфіл. Не біда. Зате вийду переможцем перед амфіктіонами діалектики.

Марія. Не відмов відповісти мені ще на одне запитання: добровільно ти любиш чи проти волі своєї?

Памфіл. Добровільно.

Марія. Отже, якщо є свобода любити й не любити, то, певне, той, хто любить, - самовбивця, і дівчину він звинувачує безпідставно.

Памфіл. Але дівчина не вбиває тому, що її хтось любить, а не тому, що вона не любить взаємно. Адже вбиває той, хто може врятувати, але не рятує.

Марія. А якщо юнак любить особу, яку не повинен любити, наприклад, чужу жінку або дівчину-весталку, чи вона повинна його своєю любов'ю рятувати?

Памфіл. Але в цьому випадку любов юнака виправдана, благородна, чесна і чиста, і все-таки він гине! А якщо звинувачення у вбивстві не досить переконливе, я дам на тебе позов у чаклунстві.

Марія. Борони боже! Нову Цірцею хочеш з мене зробити?

Памфіл. Ні, ти жорстокіша від неї. Бо я волів би бути ведмедем або свинею, ніж тим, чим я є тепер, тобто мертвяком.

Марія. Яким чаклунством я гублю людей?

Памфіл. З допомогою уроків. [131]

Марія. Значить, на майбутнє не дивитись мені на тебе моїми заворожуючими очима?

Памфіл. Навпаки, ще більше мене зачаровуй!

Марія. Якщо в мене погляд зловорожий, то чим пояснити те, що не чахнуть інші люди, на яких я дивлюсь? Гадаю, що чаклунством наділені не мої очі, а твої.

Памфіл. Мало тобі вкорочувати віку Памфілові, ти ще й глумишся над ним?

Марія. Дотепний небіжчику! Коли ж відбудеться твій похорон?

Памфіл. Швидше, ніж думаєш, якщо, звичайно, не прийдеш з допомогою.

Марія. Хіба це в моїх силах?

Памфіл. У твоїх силах навіть мертвому вернути життя, причому без особливих зусиль.

Марія. Либонь, тоді, коли мені хтось подарує панацею.

Памфіл. Не потрібно ніякого чарівного зілля - ти тільки полюби взаємно. Що може бути легше і заодно справедливіше? Інакше від убивства тобі не очиститися.

Марія. Який суд буде розглядати мою справу? Може, ареопаг?

Памфіл. Ні, суддею буде Венера.

Марія. Кажуть, ця богиня поблажлива.

Памфіл. Навпаки, ніхто від неї не страшніший і не безпощадніший у гніві.

Марія. На її озброєнні блискавки?

Памфіл. Ні.

Марія. Тризубець?

Памфіл. Ні.

Марія. Спис(1)?

Памфіл. Також ні. Але вона - володарка моря...

Марія. Я по морю не плаваю.

Памфіл. ...і є в неї синочок...(2)

(1) На її озброєнні блискавки... тризубець, спис. - Блискавка - зброя Зевса (Юпітера), тризубець - його брата Посейдона (Нептуна), володаря мерів, спис - бога війни Арея (Марса).

(2) ...I є в неї синочок... - Мова про Купідона або Амура (у греків - Ероса).

Марія. Він - малятко; нічого мені його боятись.

Памфіл. Але він мстивий і впертий.

Марія. Що він може мені зробити? [132]

Памфіл. Що може зробити? Хай бережуть тебе всі боги всевишні! Не хочу віщувати лиха тій, якій бажаю добра.

Марія. Все ж скажи, я не забобонна.

Памфіл. Гаразд, скажу. Якщо ти нехтуєш тим женихом, який, на мій погляд, якнайбільше заслуговує взаємного кохання, то, будь певна, цей хлопчик за наказом матусі проштрикне тебе списом, вмоченим у найжахливішу отруту, і ти закохаєшся до нестями в якогось нікчему, причому без взаємності.

Марія. На які ж то пекельні муки прирікаєш мене! Краще вмерти, ніж шалено закохатися в виродка, не зустрічаючи взаємності.

Памфіл. Нещодавно таке нещастя спіткало одну дівчину, і це може служити повчальним прикладом для інших.

Марія. Де це трапилось?

Памфіл. В Орлеані.

Марія. Скільки років минуло?

Памфіл. Скільки років? Ледве десять місяців спливло.

Марія. Як звали дівчину? Не знаєш?

Памфіл. Знаю її так добре, як тебе.

Марія. Чому тоді не назвеш її імені?

Памфіл. Бо це погана ознака. Якби ж то вона звалась якось інакше! Але в неї таке ж саме ім'я, що і в тебе.

Марія. Хто був її батько?

Памфіл. Він і досі живе, визначний правознавець, дуже багатий.

Марія. Його ім'я?

Памфіл. Маврікій,

Марія. А прізвище?

Памфіл. Аглаіус(1).

(1) Аглаіус - грецьке слово, що означає «блискучий», «славний».

Марія. А мати його живе?

Памфіл. Недавно пішла на той світ.

Марія. Від якої хвороби?

Памфіл. Від якої хвороби, питаєш? Від гризоти. Та й батько її, хоч людина напрочуд і міцна, ледь не віддав Богові душу.

Марія. А ім'я матері можна знати? [133]

Памфіл. Аякже. Усі добре знали Софронію! Але що значить цей допит? Невже ти гадаєш, що я вигадую казку?

Марія. З якої речі мені підозрювати тебе у вигадці? Таке підозріння виправдане було б, якби це розповідала жінка. Однак, розкажи, що сталося з дівчиною.

Памфіл. Дівчина була, як я вже згадав, з хорошої родини, багата, винятково вродлива. Чого ж іще? Достойна вийти заміж за князя. І залицявся до неї жених до пари.

Марія. Як його звали?

Памфіл. Гай-гай! Погана призвістка! Він звався також Памфіл. Хоч як він, бідолаха, не старався, а дівчина вперто від нього відверталася. Юнак від туги марнів і нарешті пішов з життя. А трохи згодом вона почала марніти з любові до якогось чоловіка, а точніше, до мавпи.

Марія. Що ти верзеш!

Памфіл. І так жахливо, що описати годі!

Марія. Така красуня здуріла задля такої потвори!

Памфіл. Так, так! Голова з гострим тім'ям, волосся рідке і скуйовджене, незачесане, все в гнидах і парші, більша частина черепа світила лисиною; сам косоокий, кирпатий, з ніздрями, виверненими наверх, рот аж до вух, зуби гнилі, підборіддя шолудиве; тіло вкрите суціль струпами; а ще ж він гикавий, горбатий, пузо випнуте вперед, ноги криві.

Марія. Форсіта якогось ти мені описуєш.

Памфіл. До того ж із одним вухом.

Марія. Одне, певне, втратив на війні?

Памфіл. Нічого подібного - в мирний час.

Марія. Хто насмілився відрізати йому вухо?

Памфіл. Кат Діонісій.

Марія. Але, либонь, багатство врівноважувало його зовнішню потворність?

Памфіл. Де там! Він усе розтринькав і загруз у боргах по самі вуха. З таким ось чоловіком свій вік вікує ця незвичайна жінка, та ще й не раз дістається їй від його, кулаків.

Марія. Який жах!

Памфіл. Але ж це правда. Така, очевидячки, воля Немезіди, яка мстить їй за цього юнака, знехтуваного і зневаженого.

Марія. Я воліла б загинути від удару грому, ніж терпіти такого чоловіка! [134]

Памфіл. Тож не спокушуй Немезіду - відповідай любов'ю люблячому.

Марія. Якщо знайдеться хтось гідний, то полюблю його.

Памфіл. Але я хотів би, щоб ця любов була постійною і тривкою: я-бо шукаю дружину, а не подружку.

Марія. Це не підлягає сумніву. Разом з тим треба гарненько подумати, перше ніж прийняти відповідальне рішення, бо раз прийняте вже не зможеш відмінити.

Памфіл. Що стосується мене, то я довго над цим роздумував.

Марія. Все-таки зваж, щоб любов не стала для тебе поганою порадницею. Кажуть-бо, що вона сліпа.

Памфіл. Вона зряча, якщо родиться з розсудливості. Не тому здається мені такою, що я тебе люблю, але тому й люблю тебе, що побачив, якою ти є.

Марія. Все ж подумай, чи ти добре приглянувся. Взуєш чобіт - тільки тоді почуєш, де він тисне.

Памфіл. Доведеться кинути жереб. Хоча з багатьох прикмет доходжу думки, що все буде гаразд.

Марія. Ти ще й ворожбит?

Памфіл. Так, ворожбит.

Марія. А за якими прикметами ти ворожиш? Може, за польотом сови(1)?

Памфіл. Сова літає для дурнів.

Марія. Може, з правого боку надлетіла пара голубів(2)?

(1) Сова - птах, присвячений Афіні, богині мудрості.

(2) Голуб - птах Венери (Афродіти); з правого боку, тобто щасливе знамення.

Памфіл. Нічого подібного. Уже багато років, як я пізнав добропорядність твоїх батьків. Це перша і не маловажна прикмета - твоє хороше походження. Далі, я достеменно знаю, в яких розумних правилах і на яких прикладах вони тебе виховали. А добре виховання більше важить, ніж благородне походження. Ось тобі і друга прикмета. До того ж мої батьки - люди, якщо не помиляюсь, не погані, - вже віддавна дружать з твоїми; звідти ми обоє і знаємо одне одного змалечку. У нас з тобою вік більш-менш однаковий, та і в наших батьків маєток, становище, знатність однакові. Далі. В дружбі [135] особливо важливе - твої погляди на життя цілком збігаються з моїми. Буває таке, що двоє людей самі собою хороші, але ладнати одне з одним не можуть. Наскільки моя вдача подібна до твоєї, це я вже знаю. Оці прикмети, моє сонечко, вселяють у мене надію, що наше подружжя буде щасливе, тривке, радісне, аби тільки ти не заспівала мені лиховісної пісні.

Марія. Якої ж то пісні ти від мене чекаєш?

Памфіл. Я заспіваю: «Я - твій», - а ти відповідай: «Я - твоя».

Марія. Пісенька, щоправда, коротка, але її приспів довгий(1).

(1) Пісенька, щоправда, коротка... - За канонічним правом, обмін такими зобов'язаннями був рівнозначний взяттю шлюбу, майже настільки законного, що скріплений обрядом вінчання.

Памфіл. Немає значення, довгий чи короткий, аби тільки був радісний.

Марія. Ти мені не настільки байдужий, щоб я була рада, аби ти здійснив учинок, в якому потім розкаювався б.

Памфіл. Облиш, не накликай на себе біди. Марія. Може, ти побачиш мене іншою, коли хвороба або старість змінять мій вигляд?

Памфіл. Та й моє тіло, дорога моя, не весь час буде однаково молоде і міцне. А я милуюсь не тільки тією прекрасною і квітучою оселею, - набагато миліший мені її хазяїн.

Марія. Який хазяїн?

Памфіл. Твоя душа, якої краса з роками дедалі більше зростатиме.

Марія. Воістину ти зіркіший від самого Лінкея, якщо під стількома покровами можеш побачити душу.

Памфіл. Душу бачу душею. До того ж ми не раз помолодіємо в наших дітях.

Марія. А тим часом безслідно промине незайманість!

Памфіл. Це правда. Але скажи мені таке: якби ти мала гарний сад, чи хотіла б, щоб там нічого не росло, окрім квітів? Чи рада була б, після того як відійдуть квіти, побачити дерева з гілками, обтяженими стиглими плодами?

Марія. Який же ти красномовний! [136]

Памфіл. Дай мені відповідь ще на таке: на що приємніше дивитись, чи коли виноградна лоза лежить на землі і загниває, чи коли, оповившись навколо тичини або в'язу, обтяжує дерево пурпуровими гронами?

Марія. Дай мені і ти відповідь, у свою чергу: що миліше для ока - троянда, яка сяє сліпучою білизною на своєму кущі, чи, зірвана людськими пальцями, повільно в'яне й марніє?

Памфіл. На мою думку, щасливіша та троянда, яка в'яне в руці людини, радуючи і очі наші, і ніздрі, ніж та, що старіється на кущі. Адже на кущі вона все одно мусить зів'янути. Так само щасливіше те вино, яке люди вип'ють, перш ніж воно прокисне. До того ж не відразу ж після заміжжя в'яне цвіт дівочої краси; навпаки, я бачив багатьох дівчат, які до шлюбу були і бліді, і мляві, немов чахли, і тільки в обіймах чоловіка набрали сили і аж тоді розцвіли.

Марія. А одначе всі хвалять і поважають дівоцтво.

Памфіл. Так, чудове явище юна дівчина, але немає нічого більш протиприродного, ніж стара діва! Якби твоя мати не втратила своєї квітки, то ми не милувалися б тепер оцією квіткою - тобою. Ось і ми, сподіваюсь, якщо наш шлюб не буде безплідний, замість однієї дівчини спородимо багатьох.

Марія. Кажуть, проте, що Богу наймиліша чистота.

Памфіл. Тим-то я й хочу одружитися з чистою дівчиною, щоб жити з нею чисто. Це буде радше союз душ, аніж тіл. Ми будемо родити для суспільства і для Христа. Чи таке подружнє життя набагато буде різнитися від, дівоцтва?- А з часом, можливо, ми заживемо так, як жили Йосиф з Марією. Але поки що ми повинні привчити себе зберігати чистоту, бо не відразу люди здобувають досконалість.

Марія. Що я чую? Щоб навчитись дівоцтва, треба його втратити?

Памфіл. А чому б і ні? Подібно як буває, коли ми, поступово випиваючи все менше і менше вина, привчаємо себе до тверезості. Хто, по-твоєму, більш стриманий - той, хто в гущі насолод уміє від них відмовлятися, чи той, хто далекий від насолод, які спокушають до нестриманості?

Марія. Той, мені думається, сильніший у стриманості, кого надмір спокус не може зіпсувати.

Памфіл. Кому з більшим правом повинна належати [137] хвала чистоти - тому, хто каструє своє тіло, чи тому, хто, цілий і здоровий, все ж сторониться Венери?

Марія. Я хвалу чистоти присвоїла б другому, а першого назвала б несповна розуму.

Памфіл. А хіба ті, що, зв'язані обітницею чистоти і відмовляються від шлюбу, цим не оскопляють себе?

Марія. В певному розумінні, так.

Памфіл. Не вступати у статеві зносини - це ще не чеснота.

Марія. Як це розуміти?

Памфіл. Так ось послухай. Якби не вступати у статеві зносини само по собі було б чеснотою, то вступати у такі зносини було б пороком. Але виходить, що порок - не вступати у статеві зносини, а вступати - чеснота.

Марія. Коли ж так буває?

Памфіл. Кожного разу, коли чоловік вимагає від дружини задовольнити його права, особливо коли він шукає обіймів, бажаючи мати потомство.

Марія. А якщо його спонукує одна хіть? Чи й тоді відмовляти не годиться?

Памфіл. Тоді годиться на добрий розум наставляти або, ще краще, ласкаво просити, щоб він угамував себе. Але вперто відмовляти, коли він наполягає, не годиться. Зрештою, такого роду скарги чоловіків на жінок почуєш рідко.

Марія. Все-таки свобода така солодка!

Памфіл. Навпаки, дівоцтво - великий тягар. Я буду твоїм царем, ти моєю царицею, будемо правити сім'єю за нашим розсудом. Чи вважаєш таке життя рабством?

Марія. Але загально називають одруження вуздою...

Памфіл . Справжньої вузди заслуговують саме ті, хто так вважає. Скажи мені, будь ласка, чи твоя душа зв'язана з тілом?

Марія. Зв'язана, звичайно.

Памфіл. Подібно, як пташка з кліткою. Однак, запитай її, чи хоче вона бути вільною? Вона заперечить - я певен. А чому? Тому що радо дала себе ув'язнити.

Марія. Майно в нас обох невелике.

Памфіл. Тим краще. Ти вдома будеш примножувати його своєю ощадливістю, яку не без підстав називають неабияким прибутком, а я поза домом - своєю працьовитістю.

Марія. Незліченні турботи приносять з собою діти. [138]

Памфіл. Але й незліченні радості, а з часом з лишком повертають батькам свій борг.

Марія. А й бездітність - страшна річ.

Памфіл. А тепер хіба ти не бездітна? Який смисл заздалегідь наворожувати собі біду, якщо кінця все одно не передбачиш? Скажи, чи воліла б ти взагалі не появлятись на світ, чи народитися, щоб потім померти?

Марія. Все-таки краще народитись, навіть якщо треба й померти.

Памфіл. А бездітність для жінки більше лихо, коли вона дітей не має і мати їх не буде. І ті, що жили на світі, щасливіші від тих, що не народились і ніколи не народяться.

Марія. Що це за люди, яких тепер нема і не буде в майбутньому?

Памфіл. Кожний піде з життя, хочби хотів чи не хотів переносити химери долі, якій в однаковій мірі підлягають усі люди, як злидарі, так і володарі. Що б нам у житті не трапилось - добре чи погане, тобі дістанеться менше половини, а більшу частину я беру на себе. Якщо зустріне нас радість, вона буде подвійною, а якщо лихо - наш союз на половину зменшить печаль. Для мене, коли покличе доля, буде втіхою вмерти в твоїх обіймах.

Марія. Люди легше переносять усе те, що випадає на їх долю за велінням загальних законів природи. Але я бачу, що деяким батькам більше горя завдає погана поведінка дітей, аніж їх смерть.

Памфіл. Щоб не сталося нічого подібного, все залежить передусім від нас!

Марія. Як це розуміти?

Памфіл. Річ у тім, що переважно від добрих батьків родяться добрі діти. Це згідно з законами природи. І голубка не виводить шулік. Тим-то докладемо всіх зусиль, щоб ми самі були добрими. Далі потурбуємося, щоб діти з молоком матері увібрали високі погляди і правила моралі. Дуже важливо, що наллєш у новий посуд. Подбаємо, нарешті, щоб вони вдома мали достойний приклад для наслідування.

Марія. Важке завдання.

Памфіл. Не дивина, воно ж благородне. (З тієї ж причини й тебе здобути справа не з легких). Тому з тим більшим запалом візьмімось за справу виховання наших дітей. [139]

Марія. Одержиш для цього податливий матеріал - тільки ж постарайся його вміло обробити.

Памфіл. А поки що вимови слівце.

Марія. Немає нічого легшого, але слова, мов птахи, раз із уст злетять, уже не вертаються. Дам тобі тепер пораду, корисну для нас обох: переговори спершу зі своїми батьками і з моїми, щоб усе відбулося за згодою двох сторін.

Памфіл. Ти кажеш мені просити про твою руку. Хоча можеш вирішити справу одним слівцем.

Марія. Навряд чи це в моїх силах: не від мене воно залежить. У давнину без згоди батьків молоді люди не побирались. Зрештою, так чи сяк, мені думається, що наш шлюб буде щасливішим, якщо він відбудеться з волі батьків. І вам, чоловікам, а не нам, жінкам, личить просити дозволу на нього. Дівчата раді схопленню і насильству, інколи навіть тоді, коли вони палко кохають.

Памфіл. Клопотатиму охоче, аби тільки ти не підвела мене своїм рішенням.

Марія. Не підведу, будь спокійний, мій Памфіле.

Памфіл. Надто ти зі мною сувора.

Марія. Попервах ти гарненько зваж свій вибір. Хай твоїм порадником буде не пристрасть, а розум. Що підкаже пристрасть, те скороминуще, що порадить розум, у такому виборі ніколи не шкодуватимеш.

Памфіл. Як прекрасно ти філософствуєш! Доведеться тебе послухатися.

Марія. Не пожалкуєш, що послухався. Зрештою, підожди-но, сумнів опановує мене і не дає спокою.

Памфіл. Геть сумніви!

Марія. Ти що, хочеш, щоб я вийшла заміж за мерця?

Памфіл. Борони Боже, я ж оживу!

Марія. Ось ти і прогнав мій сумнів. А тепер прощай і будь здоров, Памфіле.

Памфіл. Тепер усе від тебе залежить.

Марія. Бажаю тобі доброї ночі і приємних снів. Чого це ти зітхаєш?

Памфіл. Приємних снів бажаєш? Ах, якби ти подарувала мені те, про що я мрію.

Марія. Не поспішай, твоє жниво ще не спіле.

Памфіл. І нічим мене на прощання не порадуєш?

Марія. Візьми оцю пахучу кульку, хай вона звеселить твоє серце. [140]

Памфіл. Додай хоч один поцілунок.

Марія. Ні, я хочу віддати тобі мою незайманість цілою і недоторканою.

Памфіл. Хіба поцілунок відніме щось від неї?

Марія. Отже, ти не проти того, щоб я й іншим роздавала поцілунки?

Памфіл. Ні в якому разі! Усі поцілунки збережи для мене.

Марія. Для тебе і бережу. До речі, є ще інша причина, чому тепер не зважуюсь тебе поцілувати.

Памфіл. Яка?

Марія. Ти кажеш, що твоя душа майже вся переселилась у моє тіло; в тебе залишилась лише дрібна її частиночка. Тим-то я й боюсь, щоб разом з поцілунком той залишок не перекочував до мене і ти не спустив духу цілком. Тому подаю тобі мою руку - знак взаємного кохання - і прощай. Веди справу з глуздом, а я буду молитися Христу, щоб з його благословення прийшло до нас щастя й добро.

ГАНЬБИТЕЛЬКА ШЛЮБУ, або ПОДРУЖНЄ ЖИТТЯ

Евлалія. Ксантіппа(1).

Евлалія . Здрастуй, премила Ксантіппо!

Ксантіппа. Здрастуй і ти, дорога Евлаліє! Як ти незвичайно погарнішала!

Евлалія. Ось так відразу ж при зустрічі не стримуєшся від глузування?

Ксантіппа. Боронь Боже, я щиро кажу.

Евлалія. Може, нова сукня додає мені краси?

Ксантіппа. Так воно і є. Давно не бачила я нічого елегантнішого. Тканина, певне, англійська.

Евлалія. Вовна англійська, фарбована в Венеції.

Ксантіппа. Тонша від вісону! А який приємний пурпуровий колір! Від кого в тебе такий чудовий подарунок?

Евлалія. Від кого ж личить заміжній жінці приймати подарунок, як не від власного чоловіка?

Ксантіппа. Щасливиця ти! Золото - не чоловік! А мені краще було б вийти заміж за несусвітнього йолопа, ніж за мого Миколая.

Евлалія. Що ти плетеш? Так швидко ви не поладнали між собою?

Ксантіппа. І ніколи не буде між нами злагоди. Дивись, яке на мені лахміття, а йому байдуже, як я ходжу. їй-богу, часто соромно вийти на вулицю, коли бачу, як одягнені інші жінки, чоловіки яких набагато бідніші від мого.

Евлалія. Заміжніх жінок, знай, прикрашає не сукня, а інше вбрання, як учить апостол Петро(2) (таке я чула недавно під час проповіді священика), - чеснота і скромна поведінка, себто духовні прикраси. Тільки блудниці [142] причепурюються для того, щоб багато на них дивилися. А ми досить гарні, якщо подобаємось тільки своїм чоловікам.

(1) Імена Евлалія і Ксантіппа підібрані за смислом: Евлалія - по-грецьки дослівно «добромовна», Ксантіппа - тезка дружини Сократа, яка стала синонімом сварливої жінки.

(2) Перше соборне послання св. апостола Петра, З, З.

Ксантіппа. Але ж цей добрий чоловік, скупий для дружини, заповзятливо мій посаг розтринькує, а взяв він за мною чималий посаг.

Евлалія. На що розтринькує?

Ксантіппа. На що завгодно - на вино, повій, гру в кості.

Евлалія. Жах!

Ксантіппа. На жаль, так воно і є. Я чекаю його, діждатись не можу, а він вертається пізно вночі, захмелілий, хропе всю ніч, а не раз і на постіль блює - аж гидко!

Евлалія. Тс-с! Перестань! Бо ти сама себе знеславлюєш, коли викриваєш чоловіка.

Ксантіппа. Бодай мені зійти зі світу, я воліла б спати із свинею, ніж з таким чоловіком!

Евлалія. І ти, певне, зустрічаєш тоді його брудною лайкою?

Ксантіппа. Так. Бо він цього заслуговує. Хай знає, що я не німа.

Евлалія. А що він тобі у відповідь?

Ксантіппа. Спочатку він здорово відлаювався, думаючи, що залякає мене своїми скаженими криками.

Евлалія. І бувало, що під час сварки доходило й до побоїв?

Ксантіппа. Одного разу ми обоє так розійшлися, що мало не побили одне одного.

Евлалія. Що я чую!

Ксантіппа. Він розмахував палицею, дико верещав, сипав лютими погрозами.

Евлалія. І ти не злякалася?

Ксантіппа. Навпаки! Я схопила табуретку, і якби він хоч пальцем мене торкнув, відчув би, що я не безрука.

Евлалія. Небачений різновид щита! Тобі не вистачало тільки веретена замість списа.

Ксантіппа. Відчув би, що має справу з амазонкою.

Евлалія. Ой, дорога Ксантіппо! Так не годиться.

Ксантіппа. А як годиться? Якщо він не вважає мене своєю жінкою, я не буду вважати його своїм чоловіком. [143]

Евлалія. Але ж апостол Павло(1) вчить, що жінки повинні смиренно підкорятися своїм чоловікам. Та й апостол Петро ставив нам на приклад Сару, яка свого чоловіка, Авраама, називала «паном»(2).

Ксантіппа. Чула таке. Але цей же апостол Павло вчить, щоб чоловіки любили своїх жінок, як Христос полюбив свою наречену - Церкву(3). Хай чоловік пам'ятає про свої обов'язки - а я не забуду про свої.

(1) Послання св. апостола Павла до ефесян, 5, 22.

(2) У Першому соборному посланні святого апостола Петра, 3, 1-6, йдеться про те, що жони повинні коритися своїм чоловікам, як Сара корилась Авраамові і паном своїм його величала.

(3) Послання св. апостола Павла до ефесян, 5, 25.

Евлалія. Коли, однак, вже дійшло до того, що комусь із двох треба поступитися - найсправедливіше, щоб жінка поступилася чоловікові.

Ксантіппа. Якщо тільки має право називатися чоловіком той, хто ставиться до мене, як до служниці.

Евлалія. Все ж скажи, дорога Ксантіппо, після того випадку він перестав тобі погрожувати побоями?

Ксантіппа. Перестав і трохи порозумнішав, у противному випадку дістав би по заслузі.

Евлалія. А ти сваритися з ним не перестала?

Ксантіппа. І не перестану.

Евлалія. Ну, а як він тепер поводиться?

Ксантіппа. Як поводиться? То спить, сплюх непробудний, то регоче безугавно, то схопить лютню триструнну і бринькає до незмога, заглушуючи мої крики.

Евлалія. А тебе це дратує?

Ксантіппа. До того, що й висловити годі. Іноді аж руки сверблять, щоб його почастувати стусанами.

Евлалія. Мила Ксантіппо, дозволь поговорити з тобою відверто.

Ксантіппа. Дозволяю.

Евлалія. Та й ти вияви, будь ласка, таку ж відвертість. Цього вимагає наша дружба, яка супроводжує нас ледь чи не від самої колиски.

Ксантіппа. Свята правда! Ніколи жодна подруга не була мені дорожчою за тебе.

Евлалія. Яким би не був твій чоловік, зваж на те, що перемінити його на іншого вже неможливо. Колись крайнім засобом проти невиліковних чвар було розлучення. [144] Сьогодні цей засіб перестав існувати. Твій чоловік повинен ним залишитись до останнього дня життя, а ти - його дружиною.

Ксантіппа. Хай буде проклятий той, хто відняв у нас право на розлучення!

Евлалія. Заспокойся! Така воля Ісуса Христа(1)!

(1) В Євангелії від Матвія, 19, 8-9, Христос ганить розлучення, які здійснюються з малоповажних причин.

Ксантіппа. Не можу повірити.

Евлалія. Все ж так воно є. Тепер не залишається в нас нічого іншого, як домагатися згоди, мирячись із звичками і вдачею одне одного.

Ксантіппа. А хіба я можу переробити свого чоловіка?

Евлалія. Не мало залежить від дружини, яким є її чоловік.

Ксантіппа. А як склалися стосунки між тобою і твоїм чоловіком?

Евлалія. Тепер повний спокій.

Ксантіппа. Виходить, спочатку мали місце деякі непорозуміння?

Евлалія. Гроз ніколи не бувало. Але, як це звичайно у людей буває, з'являлися хмаринки, які могли б знятись буревієм, якби не вдалось запобігти йому поступливістю і вибачливістю. В кожного свій звичай, у кожного свій погляд на речі, і якщо говорити навпростець, то і в кожного є свої вади. Де-де, але особливо в подружньому житті треба їх викривати, зокрема, не допускаючи ненависті.

Ксантіппа. Це правильна порада.

Евлалія. Все ж є часті випадки, що взаємна доброзичливість між чоловіком і дружиною пропадає ще до того, як вони встигли хоч трохи пізнати одне одного. Цього слід оберігатись якнайретельніше. Досить ворожнечі раз спалахнути, щоб важко стало дружбу відновити, і доходить до грубіянської лайки. Якщо те, що тільки-но скріплено клеєм, після цього зразу струснути, то склеєні частини легко розпадаються, але коли клей засохне і ці частини щільно пристануть одна до одної, то немає нічого тривкішого. Тим-то на самому початку слід зробити все для того, щоб між дружиною й чоловіком утвердилась і зміцніла взаємна прихильність. А досягається це, [145] головним чином, покірністю і взаємною поступливістю. Адже якщо прихильність з-проміж подружжя спирається тільки на зовнішню принадність, то вона завжди скороминуща.

Ксантіппа. Розкажи мені, будь добра, якими хитрощами ти прихилила до себе свого чоловіка і зуміла пристосувати його до своїх звичаїв і норовів.

Евлалія. Розповім, але за умови, що ти підеш за моїм прикладом.

Ксантіппа. Якщо тільки зможу.

Евлалія. Це буде легко, аби ти тільки захотіла: адже ще не пізно. Він ще молодий, а ти взагалі дівчина, та й від часу вашого весілля, по-моєму, не пройшло ще й року.

Ксантіппа. Правду кажеш.

Евлалія. Отже, я розповім. Але ти нікому анічичирк.

Ксантіппа. Буду тримати язик за зубами.

Евлалія. Найпершою моєю турботою було приносити чоловікові радість і не завдавати йому прикрощів. Я зважала на його уподобання і погляди, на його забаганки, вивчила, що його заспокоює, а що дратує, подібно до того, як роблять ті, хто приручає слонів, левів та інших диких звірів, яких силою ні до чого не примусиш.

Ксантіппа. Саме такий звір у мене вдома.

Евлалія. Ті, що доглядають слонів, не одягають білого одягу, ті, що доглядають биків, уникають червоного кольору, бо ці кольори, як перевірено, вкидають їх у шаленство. Подібно до того, як звуки бубнів викликають у тигрів таку лють, що вони ладні розтерзати самих себе. Хто ходить коло коней, ласкаво гукає на них, поплескує їх, гладить ніжно і взагалі всілякими способами стримує їх дикість. Наскільки важливіше для нас застосовувати ці прийоми до наших чоловіків! Бо, хоч-не-хоч, доводиться нам жити з ними до кінця життя під однією покрівлею й ділити ліжко.

Ксантіппа. Веди далі.

Евлалія. Взявши до уваги всі нахили і звички чоловіка, я пристосовувалась до нього і старалась не давати найменшого приводу до незадоволення.

Ксантіппа. І як же ти зуміла домогтися цього?

Евлалія. Насамперед я повністю присвятила себе домашньому господарству - ділянці, в якій жінка незамінна, - стараючись нічого не занедбати і робити все відповідно до смаків чоловіка до найменших дрібниць, [146]

Ксантіппа. До яких дрібниць?

Евлалія. Наприклад, догодити чоловікові, якщо йому особливо смакує якась їжа або коли любить він приготовлену в той чи інший спосіб, чи постеливши постіль якось особливо гарно...

Ксантіппа. Але як пристосуватись до того, хто вдома не буває або якщо появиться, то охмелілий?

Евлалія. Підожди, про це ще я скажу. Коли чоловік бував у пригніченому стані, а запитати про це було б незручно, я ніколи собі не дозволяла сміятись і не пустувала, як це деякі жінки в таких випадках чинять, але сама набувала вигляду стурбованої і засмученої. Як добре дзеркало достовірно відбиває зовнішність того, хто в нього дивиться, так жінці личить узгоджувати свої настрої з настроями чоловіка, щоб не радіти, коли він сумовитий, не веселитись, коли він роздратований. Якщо він виходить з рівноваги, то я або намагаюсь пом'якшити його гнів ласкавими словами, або мовчки чекаю, покіль остигне його гнів і буде можна або прогнати досаду зовсім, або вгамувати переконливими доводами. Те саме я робила, коли він вертався додому напідпитку: я говорила йому всілякі приємні речі і пестливими словами заманювала в ліжко.

Ксантіппа. Нещасна все-таки доля жінок, які так догоджають розгніваним, налиганим, свавільним чоловікам.

Евлалія. Так, але тут маємо справу з обопільним догоджанням! Бо й чоловіки змушені миритися з багатьма рисами нашого характеру. А бувають такі хвилини, коли жінці личить повчати чоловіка у справі особливо важливого значення, а на маловажні справи краще дивитись крізь пальці.

Ксантіппа. Що це за хвилини такі?

Евлалія. Коли чоловік у доброму настрої, не озлоблений, не стурбований, не п'яний, тоді без свідків ласкаво порадь йому або, точніше, попроси, щоб він ретельніше виконував свій обов'язок у тому чи іншому випадку або щоб дбав про своє добре ім'я чи здоров'я. Саму ж настанову старайся приправити жартами й дотепами. Інколи я заздалегідь домагаюсь від чоловіка обіцянки, що він не розсердиться на мене, якщо я, дурна жінка, підкажу йому пораду, яка вийде на користь його честі, здоров'ю або благополуччю. Тільки-но пораджу, що хотіла, відразу уриваю розмову й повертаю її на щось [147] інше, більш приємне. Адже це наша загальна вада, дорога Ксантіппо, що як заторочимо про одне, то зупинитись ніяк не можемо.

Ксантіппа. Так кажуть.

Евлалія. Я завжди старалась не карати чоловіка при людях, не вносити нарікань за поріг хати. Будь-яке непорозуміння між двома легко владнати. А коли станеться щось таке, що вже стерпіти годі, та й умовляння ніскілечки не помагають, краще буде, якщо жінка поскаржиться батькам і родичам чоловіка, а не своїм. До того ж скаргу треба так пом'якшити, щоб видно було, що вона гнівається не стільки на чоловіка, скільки на його вади. Та й зайве базікати не годиться, щоб чоловік схильний був визнати свою помилку і віддати належне делікатності дружини.

Ксантіппа. Ого! То треба бути жінкою-філософом, щоб дотримуватися таких правил.

Евлалія. Але такою поведінкою ми й чоловіків заохочуємо до взаємної чемності.

Ксантіппа. Є чоловіки, яких ніякою чемністю не виправиш.

Евлалія. Не думаю. Допустимо навіть, що воно так! Передусім зваж на те, що чоловіка треба терпіти, яким би він не був. Отже, краще терпіти такого, до якого ти вже звикла, такого, що хоч трішки став покладливішим завдяки нашій чуйності, ніж такого, що з кожним днем стає дедалі лютішим. Що скажеш на те, якщо я вкажу тобі чоловіків, які своєю уважністю виправляли своїх жінок? Наскільки більше личить діяти таким чином нам, жінкам!

Ксантіппа. Отже, це буде зразок, зовсім не схожий на мого чоловіка.

Евлалія. Так ось послухай. Я знайома з одним чоловіком, знатним, освіченим і надзвичайно порядним(1). Він одружився з сімнадцятирічною дівчиною, вихованою на селі в батьківській хаті. Річ у тім, що знатні люди полюбляють жити на селі заради полювання на звірів, і птахів. Він узяв собі дівчину молоду й невчену, так легше виховати її за своїм образом і подобою. Почав він [148] учити її грамоти і музики, привчав повторювати те, що вона почує на проповіді священика, і взагалі навчав її багато дечого, що могло б їй згодом знадобитися. Усе це було незвичне для дівчини, яка в батьківському домі нічого не робила й нічого не чула, окрім балачок і жартів слуг, і скоро відчула нехіть до навчання, не хотіла слухатись чоловіка, а оскільки він наполягав на своєму, вона безугавно плакала, бувало, падала долу, билася потилицею об підлогу, немов бажаючи заподіяти собі смерть. Коли цим вибрикам не видно було кінця-краю, чоловік, приховуючи невдоволення, запропонував дружині поїхати разом на село до її батьків, щоб розважитись трохи. Вона радо на це пристала. Коли вони прибули до села, чоловік залишив дружину з її матір'ю і сестрами, а сам з тестем вирушив на полювання. Там у розмові без свідків розповів тестеві, що сподівався мати життєрадісну дружину, а вона весь час плаче, мучить себе і його, на всі умовляння глуха. Закінчив просьбою, щоб тесть допоміг вилікувати її. Той відповів, що віддав дочку в його розпорядження і якщо вона не слухається його слів, хай вживе своє право і виправить її батогом. На це зять відповів: «Своє право то я знаю, але раніше, ніж вдатись до крайнього засобу, я волів би, щоб ти вилікував її своїм умінням або повагою». Тесть пообіцяв це зробити. Через день чи два він вибирає місце і час, щоб залишитися з дочкою сам на сам і, грізно насупившись, починає дочці дорікати, що вона не гарна на вроду, яка в неї паскудна вдача і як він сам часто боявся, що вона взагалі не вийде заміж. «Я ледве, - говорив він, - підшукав тобі чоловіка, дружиною якого бути пишалася б будь-яка красуня, і почувалася б вона щасливою. А ти не тільки не цінуєш того, що я зробив для тебе, не тільки не усвідомлюєш того, що в тебе такий чоловік, якому ти мало не годилася б у служниці, якби не його надзвичайна люб'язність, а ти ще з ним воюєш!» Одне слово, батько з таким гнівом говорив, що мало не пустив у хід кулаки. Справді-бо вельми хитрий той, хто вміє без машкари розігрівати будь-яку комедію! Тут у молодої жінки озвався і страх, і совість: вона припала до батькових ніг і благала, щоб він забув про те, що було, клялась-божилась, що в майбутньому буде пам'ятати про свої обов'язки. Батько пробачив їй, пообіцявши, що буде найчуйнішим з батьків, якщо вона виконає свою обіцянку. [149]

(1) Припускають, що в наведеній нижче розповіді йдеться про Джейн Коулі, першу дружину Томаса Мора, яка померла в 1511 p., проживши з Мором щасливих шість років.

Ксантіппа. Що сталося далі?

Евлалія. Після розмови з батьком вона пішла в свою кімнату і застала там чоловіка одного, кинулась до його колін зі словами: «Мій милий! Досі я не знала ні тебе, ні себе саму, але тепер ти побачиш, що я стала іншою, лише забудь про те, що було раніше!» На ці слова чоловік відповів поцілунком і сказав, що ладен все зробити, аби тільки вона не відступила від свого похвального наміру.

Ксантіппа. І що? Не відступила?

Евлалія. Ні. Аж до самої смерті вона була зразковою дружиною: будь-яку роботу, навіть гидку, виконувала жваво і радо, якщо цього бажав чоловік. Ось яка велика любов зародилася між ними і як по-справжньому зміцніла. Згодом через декілька років ця жінка з гордістю казала, що на її долю випало велике щастя - вийти заміж за прекрасного чоловіка. «Якби сталось інакше, - твердила вона, - я була б найбезталаннішою жінкою в світі!»

Ксантіппа. Такі чоловіки трапляються так само рідко, як білі ворони.

Евлалія. Якщо тобі не набридло слухати мене, то я розповім тобі іншу історію (мала вона місце в нашому місті) про чоловіка, який став на добру дорогу завдяки чутливості дружини(1).

(1) Далі йде розповідь - новела, популярна в той час, уміщена в збірці новел Маргарити Наваррської «Гептамерои» (новела 38).

Ксантіппа. Мені нічого робити, а порозмовляти з тобою - велика насолода.

Евлалія. Живе тут, у нашому місті, один чоловік, досить знатного походження. Як це водиться у знаті, він часто полював. Одного разу в селі зустрів дівчину, дочку дуже бідної селянки, і до нестями закохався в неї, хоча був уже літньою людиною. З того часу частенько не ночував у себе вдома. Приводом служило полювання. Його дружина, жінка винятково порядна, підозрювала бозна-що і нарешті вистежила витівки чоловіка. І коли він поїхав, подалася слідом за ним у село, знайшла ту хатину, дізналася про все якнайдетальніше - де спить чоловік, з чого п'є, як там приймають його, що подають на стіл; зрештою там не було нічого - такі неймовірні були злидні. Дружина вернулась додому, але скоро появилася [150] там знову. Вона привезла з собою зручне ліжко з постіллю, срібний посуд і таке інше. На додаток дала грошей і попросила, щоб приймали його якнайпристойніше, причому приховала, хто вона така, - видавала себе за його сестру. Через декілька днів туди приїжджає її чоловік. Побачивши багате начиння й дорогоцінний посуд, він питає, звідкіля взялася ця незвичайна розкіш. Йому кажуть, що все це привезла якась вельможна жінка, його родичка, і наказала, щоб його в майбутньому приймали пристойніше, ніж досі. Тут же в ньому зародилась підозра, що це робота його дружини. Повернувшись додому, він прямо питає її, чи не побувала вона в тому селі. Дружина не заперечує. Тоді він питає, з якою метою вона вислала туди посуд та інші речі. «Мій дорогий, ти звик до вигод, - відказала вона. - Я побачила, що там усе надто грубе, тому вважала своїм обов'язком зробити так, щоб ти мав більше вигод, раз тобі там приємно бувати».

Ксантіппа. Надмірна доброта в цієї жінки! Я б радше не постіль йому постелила, а кропиву й колюче терня.

Евлалія. Але ж дослухай до кінця. Чоловік усвідомив всю доброту й лагідність своєї дружини і раз назавжди відмовився від потаємних любощів і надалі знаходив насолоду у спілкуванні зі своєю дружиною... До речі, тобі, гадаю, знайомий голландець Гільберт. Ксантіппа. Так, звичайно.

Евлалія. Він, як тобі відомо, будучи в розквіті сил, одружився з жінкою, вже підстаркуватою.

Ксантіппа. З приданим, ясна річ, одружився, а не з жінкою.

Евлалія. Це правда. До дружини він відчував відразу, а полюбив одну молодичку, з якою весело гаяв час. Рідко коли снідав або обідав удома. Що ти зробила б у такому випадку?

Ксантіппа. Що я зробила б? Схопила б за патли ту його коханку, а чоловіка, коли він збирався б до неї на побачення, облила б сечею, щоб отак напахчений він сидів за обідом.

Евлалія. Наскільки розумніше вчинила дружина Гільберта. Вона запрошувала цю молодичку до себе додому й люб'язно її приймала. Так приохотила до дому й чоловіка, до того ж без будь-яких чарів. А якщо, бувало, він обідав з тою поза домом, дружина посилала йому туди вишукану їжу з побажанням доброго апетиту. [151]

Ксантіппа. Щодо мене, то я воліла б померти, ніж бути звідницею для свого чоловіка.

Евлалія. Але ти вникни в саму суть справи. Невже не значно краще саме так чинити, аніж відштовхувати від себе чоловіка навіженою нестриманістю і жити у чварах і ворожнечі?

Ксантіппа. Згодна, що в цьому менша біда, але я особисто не змогла б вести себе так.

Евлалія. Наведу ще один приклад, і на цьому поставлю крапку. Наш сусід, людина чесна і добра, але трохи запальна, одного разу відлупцював свою дружину, жінку вельми похвального поводження. Вона забилася в глуху кімнату і ридма ридала, стараючись перебороти образу. Трохи перегодя, чоловік випадково зайшов туди й застав жінку в сльозах. Він запитав: «Ти що тут ридаєш, немов дівчинка?» На це вона розсудливо відповіла: «Хіба не краще мені виплакати своє горе отут, аніж голосити на вулиці, як це у звичаї інших жінок?» Ці слова дружини до глибини зворушили чоловіка, і він побожився більше не піднімати руки на неї і дотримав свого слова.

Ксантіппа. Того самого я вимагала від свого чоловіка, тільки зовсім іншими засобами.

Евлалія. Зате тепер між вами йде безперервна війна.

Ксантіппа. То що ж мені робити?

Евлалія. Насамперед треба мовчки терпіти всі образи чоловіка, прихилити його до себе всілякими послугами, ввічливістю, ласкою. Або ти переможеш нарешті, або принаймні тобі стане з ним набагато легше, ніж є тепер.

Ксантіппа. Мій чоловік надто лютий, щоб можна було його задобрити якими-небудь послугами.

Евлалія. Ет, не кажи так! Немає звіра, настільки дикого, якого не можна було б ласкою приручити. Не впадай у відчай! Протягом кількох місяців чини так, як я тобі раджу, і ти переконаєшся, що я дала тобі непогану пораду. Бувають такі вади, на які не слід звертати увагу... А в першу чергу бережись (так мені думається) вступати в суперечки у спальні або в ліжку: там усе повинно бути приємне і радісне. Бо це місце призначене не для припинення всілякого ворогування і злостивості, а для утвердження сімейної злагоди. Якщо воно оскверняється сваркою або злобою - це доказ, що зник останній засіб відновити взаєморозуміння і доброзичливість. [152] Є деякі жінки настільки вередливої вдачі, що, навіть влягаючись, не перестають бурчати й нарікати і через те зводять нанівець розкоші від тілесного зближення, яке виганяє з душі чоловіків будь-яку прикрість, і псують ті ліки, з допомогою яких вони могли б вилікувати всі непорозуміння.

Ксантіппа. Зі мною це трапляється часто.

Евлалія. Далі, дружина повинна постійно остерігатися, щоб не набридати чим-небудь чоловікові, а особливо повинна потурбуватися про те, щоб, перебуваючи з чоловіком у ліжку, виявитись ніжною і принадною.

Ксантіппа. Це з чоловіком! А я маю справу з потворою.

Евлалія. Перестань говорити про нього погано! Бо ж чоловіки бувають поганими значною мірою з нашої вини. Однак вернімось до справи. Люди, обізнані зі стародавніми притчами поетів, розповідають, що у Венери (її зображують богинею шлюбу) був пояс, майстерно виготовлений Вулканом, в який були ввіткані всі любовні чари(1). Цей пояс вона надівала кожного разу, коли збиралась лягати з чоловіком.

(1) Мається на увазі чарівний пояс, здатний викликати кохання. Його позичила в Афродіти Гера, щоб прихилити до себе Зевса (Гомер. «Одіссея», VIII, 270).

Ксантіппа. Це ж притча!

Евлалія. Звичайно. Але послухай, який смисл цієї притчі.

Ксантіппа. Який?

Евлалія. Вчить він, що дружина повинна побиватися, щоб дати чоловікові насолоду в подружньому ліжку, бо через те чоловікова любов розпалюється і відновлюється, а всяке невдоволення і байдужість минають безслідно.

Ксантіппа. А звідки взяти такий пояс?

Евлалія. Непотрібно ні приворотного коріння, ні заклинання. Немає надійнішого заклинання, як скромність, поєднана з ввічливістю.

Ксантіппа. Я такому чоловікові, як мій, догоджати не можу.

Евлалія. Все ж від тебе залежить, щоб він перестав бути «таким». Якби ти з допомогою чарів Цірцеї могла перетворити свого чоловіка в свиню або в ведмедя, чи зробила б ти це? [153]

Ксантіппа. Не знаю.

Евлалія. Не знаєш? То як: ти воліла б мати за мужа свиню, а не людину?

Ксантіппа. Ясна річ, людину.

Евлалія. Ну ось бачиш! Якби ти чарами Цірцеї могла з п'янюги зробити непитущого, з марнотрата - ощадливого, з тюхтія - меткого мужчину, - невже ти не зробила б цього?

Ксантіппа. Звичайно, зробила б. Але де дістати такі чари?

Евлалія. Оці чари в тебе самої - треба тільки захотіти їх вжити. Хоч-не-хоч, він же твій чоловік! Чим кращим ти його зробиш, тим краще потурбуєшся про себе саму. Ти лише втупила очі в його вади, і це розпалює в тобі ненависть. Ти схопила його за те руків'я, за яке триматись неможливо. Радше дивись на те, що в ньому хорошого, хапай за друге руків'я, за яке легко і зручно триматися. До того ж, перш ніж вийти заміж, був у тебе час подумати, які в нього вади. Бо слід було вибирати чоловіка не тільки очима, а й вухами. А тепер пора не звинувачувати, а лікувати.

Ксантіппа. Яка жінка будь-коли здобувала собі чоловіка вухами?

Евлалія. Очима здобуває та, яка дивиться лише на зовнішню красу, вухами - та, яка уважно помічає, що говорить про майбутнього чоловіка поголос.

Ксантіппа. Блискуче ти повчаєш, але запізно.

Евлалія. Все-таки намагатись виправити чоловіка ніяк не пізно. Цьому посприяє, якщо ти породиш йому дитину - запоруку подружнього життя.

Ксантіппа. Уже породила.

Евлалія. Коли?

Ксантіппа. Та вже давно.

Евлалія. Скільки місяців тому?

Ксантіппа. Майже сім.

Евлалія. Що я чую? Ти повторюєш жарт про тримісячне потомство(1). [154]

(1) Такий жарт наводить римський історик Гай Светоній Транквілл (І-II ст. н.е.) у життєписі імператора Клавдія. Бабка Клавдія Лівія вийшла заміж за імператора Октавіана Августа, бувши вагітною, після розлучення з Тіберієм Клавдієм Нероном, і вже через три місяці після одруження народила дитину; після цього хтось ущипливо висловився: щасливі родять на третьому місяці.

Ксантіппа. Зовсім ні.

Евлалія. Але таке виходить, якщо взяти до уваги час від весілля.

Ксантіппа. У мене була з ним розмова ще до весілля.

Евлалія. Хіба від розмови родяться діти?

Ксантіппа. Раз якось він застав мене одну, почав до мене залицятися, лоскотав під пахвами і з боків, щоб я сміялася. Оскільки я не переношу лоскоту, я захихотала і впала навзнак на ліжко, він навалився на мене і давай цілувати! Що він там далі творив, я достоту не знаю, але через деякий час мій живіт почав рости.

Евлалія. Піди-но подивись презирливо на чоловіка. Якщо він граючись зачинає дітей, то що буде, якщо він буде діяти не на жарт?

Ксантіппа. Боюся, що знову завагітнію.

Евлалія. Хай щастить тобі! Врожайному полю - добрий врожай!

Ксантіппа. Так, тут він запопадливий - хоч куди!

Евлалія. До цієї твоєї скарги тільки нечисленні жінки приєднаються... Але ви вже були заручені, хіба не так?

Ксантіппа. Були.

Евлалія. Тоді гріх не такий уже великий. А хто родився?

Ксантіппа. Хлопчик.

Евлалія. Він вас і помирить. Якщо хоч трішки постараєшся пристосуватись. А що кажуть про твого чоловіка інші люди - його приятелі, ділові знайомі?

Ксантіппа. За їхніми словами, він найдобріший з людей, ввічливий, щедрий, товариський.

Евлалія. Це також вселяє надію, що він буде таким, яким ми хочемо його мати.

Ксантіппа. Тільки зі мною він не такий.

Евлалія. Перш за все стався до нього так, як я тобі сказала, і потім можеш звати мене не Евлалією, а Псевдолалією(1), себто Пустомелею, якщо він не стане з тобою таким, як з іншими. До того ж зваж, що він ще дуже і дуже молодий - йому, гадаю, двадцять чотири роки, не більше, і він не зрозумів, що значить бути батьком сім'ї. А про розлучення і мови бути не може. [155]

(1) Псевдолалія - по-грецьки дослівно «брехлива».

Ксантіппа. Я часто думала про це.

Евлалія. Якщо обсядуть ще коли-небудь твою голову такі дурні думки, то візьми до уваги, що жінка, розлучена з чоловіком, нічого не варта. Найвища хвала заміжньої жінки полягає в тому, щоб підкорятися своєму чоловікові. Так розпорядилася сама природа, так велів Господь Бог, щоб жінка у всьому була залежна від чоловіка. Ти тільки подумай, яке твоє становище: він твій чоловік, іншого не будеш мати. Далі згадай про малятко - спільну вашу дитину. Що з ним зробиш? Візьмеш із собою? Тоді позбавиш чоловіка його законної власності. Залишиш йому - тоді забереш у себе найдорогоцінніше добро. І, нарешті, скажи мені, чи є в тебе недоброзичливці?

Ксантіппа. Є мачуха, є свекруха, капля в каплю схожа на мачуху.

Евлалія. Невже вони тебе так сильно ненавидять?

Ксантіппа. Хотіли б, щоб я віддала Богові душу!

Евлалія. І їх візьми до уваги. Чи ти зможеш порадувати їх більше, як не тим, коли побачать, що ти пішла від чоловіка, що ти вдова, більш того - гірше від вдови? Адже вдовам дозволяється виходити заміж удруге.

Ксантіппа. Твоя порада мені до душі, але довгі труди не по мислі.

Евлалія. Подумай-но, скільки труду пішло в тебе на те, поки ти навчила свою папугу вимовляти пару слів людської мови.

Ксантіппа. Багацько, звичайно.

Евлалія. І ти лінуєшся потрудитися для перевиховання свого чоловіка, щоб потім до кінця жити щасливо? Скільки треба людям натрудитися, щоб привчити коня для їзди? А нам ліньки докласти зусиль, щоб мати чоловіків чутливіших?

Ксантіппа. То що ж мені робити?

Евлалія. Я вже тобі сказала. Дбай, щоб удома все виблискувало, шоб ніщо не дратувало, не виганяло його з дому. Будь з ним ввічлива, завжди пам'ятай про пошану, яку заміжні жінки повинні виявляти своїм чоловікам. Геть похмурість, геть і задирливість; не будь марудою, не будь і пустункою. Хай вдома панує зразкова чистота. Ти знаєш смаки чоловіка: що йому найбільше подобається, те й вари. І з тими, з ким він дружить, будь ласкава і привітна. Запрошуй їх частенько на обід, старайся, щоб гості були задоволені і в доброму настрої. І, нарешті, [156] якщо він коли-небудь від випитого розвеселиться і візьметься бринькати на своїй лютні, ти підспівуй йому. Цим привчиш чоловіка сидіти вдома, що зменшить його витрати. Рано чи пізно він скаже тобі: «Який я несусвітенний дурень, що зв'язався з продажною повією, витрачав на неї гроші, не шанував свого доброго імені, в той час як удома є дружина, куди миліша й відданіша, яка вміє приймати гостей куди пристойніше і вишуканіше».

Ксантіппа. І ти гадаєш, вийде що-небудь, якщо я попробую з ним мирити?

Евлалія. Подивись на мене. Запевняю, що вийде. А тим часом я побалакаю з твоїм чоловіком - нагадаю і йому про його обов'язки.

Ксантіппа. Гаразд. Тільки гляди, щоб він нічого не запідозрив: він тоді небо з землею змішає.

Евлалія. Не бійся. Я так спритно поведу розмову, що він сам мені розповість, чому ви між собою не ладнаєте. Після цього я підійду до нього на свій лад - ласкаво та обережно, і, сподіваюсь, передам тобі його чуйнішим. А що стосується тебе, то при нагоді збрешу йому, з якою любов'ю ти про нього говориш.

Ксантіппа. Хай Христос поблагословить наше починання!

Евлалія. Христос поможе - аби тільки ти сама собі не нашкодила.

КОРАБЕЛЬНА АВАРІЯ

Антон. Адольф.

Антон. Яке страхіття! То так виглядає плавання на кораблі? Хай мене Бог боронить, щоб я коли-небудь задумав щось подібне.

Адольф. А втім усе, що я досі тобі розповів, - це суща дрібниця порівняно з тим, що ти тепер почуєш.

Антон. Маю вже досить цих жахів! Коли слухаю твої спогади, то мене проймає такий страх, немовби я сам опинився в небезпеці!

Адольф. А для мене, навпаки, навіть приємний спогад про муки, які залишились позаду. Тої ночі, про яку розповідаю, трапилось таке, що майже цілком відняло в судновласника надії на порятунок.

Антон. Що саме, розкажи, Бога ради!

Адольф. Ніч була не зовсім темна, і на вершині щогли, у «воронячому гнізді» (так це місце, по-моєму, в них називається) стояв один з моряків. Він роззирався довкруг себе, чи не видно землі. Раптом перед ним з'явилась якась вогненна куля. Для моряків немає нічого більш лиховісного від одинокого вогню і щасливішого, коли він подвійний. Вже в давнину вірили, що подвійний вогонь - це Кастор і Поллукс.

Антон. Що їм до моряків, коли один з них був вершником, а другий - кулачним бійцем.

Адольф . Так забаглося поетам. Судновласник, який сидів за кермом, заволав: «Гей, товаришу (так звичайно звертаються моряки один до одного), яке товариство появилось у тебе збоку?» «Бачу, - відповідає той, - і прошу Бога, щоб послав нам удачу». Незабаром вогненна куля опустилась по канатах вниз і покотилась аж до хазяїна.

Антон. І що, він знепритомнів від переляку?

Адольф. Моряки звикли до чудесних знамень. Куля затрималася трохи при кермі, потім покотилася по бортах корабля і, покружлявши між лавками для веслярів, зникла безслідно. Десь коло полудня буря почала посилюватись все дужче і дужче. Чи бачив ти коли-небудь Альпи?

Адольф. Бачив. [158]

Адольф. Ці гори - горбики, порівняно з морськими хвилями. Кожен раз, коли нас виносило на гребінь хвилі, нам здавалося, що можна б пальцем торкнутися місяця. А коли ми опускалися вниз, мали враження, немов земля розступається перед нами і ми женемо прямо в Тартар.

Антон. Ох, безумці ті, що довіряються морю.

Адольф. У той час, як моряки даремно боролися зі стихією, прибігає до нас судновласник, весь білий як полотно.

Антон. Оця блідість віщувала, певне, якесь велике лихо.

Адольф. «Друзі, - сказав він, - я більше не хазяїн цього судна, перемогли вітри. Залишається нам тепер покладатися лишень на милосердя Господа Бога. Хай кожен готується до найгіршого».

Антон. Справжнісінька скіфська проповідь(1).

(1) Скіфська проповідь - тобто груба, неотесана; для греків і римлян слово «скіфський» було синонімом грубості, невихованості.

Адольф. «У першу чергу, однак, - вів далі судновласник, - треба нам розвантажити корабель. Цього вимагає сувора необхідність. Краще врятувати життя, пожертвувати речами, аніж загинути разом з ними». Незаперечна істина нас переконує: миттю скинуто було безліч бочок і скринь, повних дорогих товарів.

Антон. Тут напрошується приповідка: викидати добро в болото.

Адольф. З тією тільки різницею, що ми кидали добро в море. Був серед нас один італієць, посол при королі Шотландії. Віз він із собою скриню, напхану всякою всячиною: срібним посудом, перснями, сукном, шовковим одягом.

Антон. Він, певно, не захотів поділитися з морем своїми статками?

Адольф. Ні в якому разі. Він волів або втонути з милими його серцю скарбами, або врятуватися разом з ними, отже, почав опиратися.

Антон. Що на це судновласник?

Адольф. «Якби ти був один, - крикнув він, - то загибай собі разом зі своєю скринею. Але не годиться, щоб заради твоєї скрині ми всі ризикували життям. Заперечиш - викину й тебе в море разом з твоїми манатками». [159]

Антон. Попередження, гідне старого морського вовка,

Адольф. Одне слово, італієць також змушений був викинути за борт своє майно, проклинаючи судновласника на чім світ стоїть, злий, що довірив своє життя такій дикій стихії.

Антон. Впізнаю спосіб висловлювання італійця.

Адольф. Трохи перегодя вітер, анітрохи не умилостивлений нашими дарами, порвав канати й пошматував вітрила.

Антон. Ой, лишенько!

Адольф. Тоді знову до нас підбіг судновласник.

Антон. Певне, з новою промовою.

Адольф. Привітавшись, каже: «Друзі! Настала пора, щоб кожний з вас довірив свою душу Господу Богу і підготувався на смерть». Коли декілька чоловік, які не погано розбиралися в мореплавстві, запитали його, скільки годин, на його погляд, може корабель протриматись на поверхні, він відповів, що не може точно сказати, але більш як три години він ніяк не потягне.

Антон. Ці слова були ще більш нещадні, ніж попередні розпорядження.

Адольф. Закінчивши розмову з нами, він наказав перерізати всі канати, спиляти щоглу при самому гнізді, в яке вона вставлена, і разом з реями викинути в море.

Антон. Навіщо?

Адольф. Бо щогла після того, як були зняті і порвані на клапті вітрила, стала б непотрібною і була зайвим тягарем для корабля; єдиною надією залишилось кермо.

Антон. Як поводилися люди на кораблі?

Адольф. Жалісливе видовище вони являли собою. Моряки співали «Царицю небесну» й молилися до пресвятої Діви, називаючи її зіркою морською, володаркою небес, королевою світу, гаванню спасіння та багатьма іншими лестивими іменами, якими вона не наділена у Святому письмі.

Антон. Але що спільного в Богоматері з морем? Вона, наскільки знаю, ніколи не плавала на кораблі.

Адольф. У глибоку давнину моряками піклувалась богиня Венера, бо, як гадали, вона народилася з моря. А коли опіці її прийшов край, то цю матір, але не діву, замінила незаймана мати, тобто Діва Марія.

Антон. Ти ще й кепкуєш!

Адольф. Продовжую. Деякі на палубі навколішки [160] молились морю, лили на хвилі олію, не щадили стихії лестощів, немов сердитому володарю.

Антон. А що вони казали?

Адольф. Приблизно так: «Море наймилостивіше, море найблагородніше, найбагатше, найпрекрасніше! Вгамуй свій гнів, пощади нас!» Без упину з такими закликами звертались вони до глухого моря.

Антон. Смішний забобон. А що робили інші?

Адольф. Деякі весь час блювали, багато давали різних обітниць. Був на борту один англієць, який обіцяв святій Діві Уолсінгемській(1) золоті гори, якщо вийде на берег живим. Інші давали щедрі обітниці древу Святого Хреста, яке зберігається там і там, інші - в такому місці. Подібні дари обіцяли Марії Діві, яка є опікункою різних місцевостей, бо багато людей вважають обітницю недійсною, якщо не вказано місце.

Антон. Смішно! Немовби святі живуть на землі, а не в небесах.

Адольф. Були й такі, що обіцяли вступити в орден картезіанців. Хтось присягався, що вирушить до храму святого Якова в Компостеллі босоніж, з непокритою головою, залізною кольчугою на голому тілі, випрошуючи по дорозі милостиню.

Антон. Невже ніхто не згадав святого Христофора?

Адольф. Я чув, заливаючися сміхом, як якийсь чоловік гучним голосом (либонь, для того, щоб святий його справді почув), пообіцяв Христофору (тому, чия статуя стоїть у Парижі в найбільшому храмі(2), схожа на велетенську гору, а не зображення) воскову свічку заввишки на свій зріст. Коли він з усіх сил вигукував свою обітницю декілька раз, хтось із знайомих, який випадково стояв поруч, штовхнув його ліктем і завважив: «Опам'ятайся! Що ти обіцяєш? Навіть якщо ти продаси усе своє майно, не зможеш виконати обітниці». Тоді той вже набагато тихіше (певно, для того, щоб не почув святий) сказав: «Мовчи, дурню! Невже ти повірив, що я від щирого серця таке обіцяю? Аби тільки я вибрався на сушу - а там не дам йому навіть лойового недогарка». [161]

(1) Про славетний храм Богоматері у східній частині Англії (графство Норфолк), місце інтенсивного паломництва, розповідається докладно у діалозі «Паломництво».

(2) Мова йде про славнозвісний Нотр-Дам - собор Паризької Богоматері.

Антон. Що за йолоп! Певно, голландець?

Адольф. Ні, зеландець.

Антон. Дивно, що ніхто з подорожніх не подумав про апостола Павла(1), який сам колись плавав по морю і з розбитого корабля щасливо добрався до берега. Він, що сам пережив біду, ясна річ, уміє подавати допомогу потерпілим.

Адольф. До святого Павла ніхто не звертався.

Антон. Чи протягом цього часу люди молились?

Адольф. Наввипередки. Одні проказували «Царицю небесну», інші - «Вірую». Були й такі, що мимрили якісь особливі молитви, схожі на заклинання.

Антон. Ой, яка то біда робить людей побожними! Поки нам фортунить, не думаймо ні про Бога, ні про ніякого святого. Ну, що ти робив у цей час? Кому із святих слав ти свої обітниці?

Адольф. Нікому.

Антон. Чому?

Адольф. Тому що в мене немає звички укладати угоду із святим. Хіба такі обітниці - не що інше, як угода за усталеною формою: «Дам, якщо зробиш» або «Зроблю, якщо зробиш»? «Поставлю воскову свічку, якщо випливу». «Відправлюсь у Рим, якщо ти мене врятуєш».

Антон. Але, можливо, ти просив якого-небудь святого про захист?

Адольф. Також ні.

Антон. А це чому ж?

Адольф. Бо небо надто просторе. Допустимо, що я віддав би себе під опіку якомусь святому, приміром Петрові. Він, очевидно, перший почув би мою молитву, тому що стоїть біля небесних воріт(2). Але поки цей святий встиг би дійти до Бога, поки він виклав би йому суть моєї просьби, то я був би вже небіжчиком.

(1) Римський намісник Палестини Фест випровадив апостола Павла під охороною у Рим на суд. По дорозі ураган розбив корабель, але всі пасажири врятувалися. Опис цієї морської бурі міститься в «Діяннях апостолів», 27, 9-44.

(2) За віруваннями християн, святий Петро виконував роль воротаря небесного царства.

Антон. Все-таки що ти робив?

Адольф. Я звертався з молитвою безпосередньо до самого Отця: «Отче наш, іже єси на небесі». Ніхто зі [162] святих не почує скоріше, як він, і не відгукнеться ласкавіше на прохання молільників.

Антон. А чи не давала тобі спокою твоя совість? Чи не боявся ти молитись до Отця, якого ти стільки раз засмутив своїми гріхами?

Адольф. Щиро кажучи, мене трохи мучила совість, але я вмить набрався відваги, так роздумуючи: «Немає батька, настільки розгніваного на сина, щоб, бачачи, як син тоне в бурхливому потоці або в озері, не схопив би його за волосся і не витягнув на берег». Найспокійніше з усіх поводила себе одна жінка, яка тримала на руці немовля й годувала його груддю.

Антон. Скажи що-небудь про неї!

Адольф. Вона одна-сдина не репетувала, не плакала, не давала обітниць, тільки молилась пошепки, тулячи дитину до грудей. Тим часом корабель несподівано наскочив на риф, і судновласник, боячись, щоб корабель не розсипався, наказав оперезати його канатами від носа до корми.

Антон. Який мізерний захист!

Адольф. Тим часом появляється якийсь старий священик, років приблизно шістдесяти, на ім'я Адам. Він, скинувши з себе одежу аж до сорочки і знявши черевики й панчохи, наказав, щоб всі ми пішли за його прикладом і в такий спосіб підготувались рятуватися вплав. Відтак він виступив на середину палуби і заходився тлумачити нам з Жерсона п'ять істин на користь сповіді, переконуючи кожного не втрачати надії на порятунок і заодно намовляючи, щоб кожний підготувався зустрічати смерть. Був там також один чернець домініканського ордену, і вони двійко почали сповідати всіх, хто захотів.

Антон. А ти висповідався?

Адольф. Я, бачачи, що всі охоплені смертельною тривогою, висповідався тихцем Богу, засудив перед ним свої гріхи і попросив змилосердитися.

Антон. Куди ти думав попасти на випадок загибелі?

Адольф. Вирішити це питання я залишив судді моєму - Богові, бо не хотів бути суддею у власній справі. Все-таки в душі я леліяв надію на порятунок. Поки все це відбувалося, знову приходить до нас судновласник і із сльозами на очах каже: «Хай кожен з вас буде готовий на найгірше! Ще чверть години - і судно стане непридатним для плавання». І справді, у багатьох місцях через пробоїни ринула вода у трюм. Трохи згодом [163] судновласник повідомив, що вдалині видно церковну дзвіницю і закликав, щоб ми впали на коліна й благали про поміч святого покровителя цього храму. Всі падають ниць і моляться невідомому святому.

Антон. Може, він і вислухав би ваші молитви, якби ви звернулись до нього по імені.

Адольф. Що ж, коли ми не знали його імені. Тим часом судновласник, наскільки це можливо було, скеровує сильно розбитий корабель на цю дзвіницю. Звідусіль вривалася в корабель вода, і він, певне, розпався б на друзки, якби не канати, що його оперізували.

Антон. Жахливе становище!

Адольф. Ми підійшли до берега так близько, що тамтешні жителі помітили нас і сильно переживали, бачачи, в якій небезпеці ми знаходимося. Вони густою юрмою обліпили узбережжя, підійшли до смуги прибою і, підкотивши одяг і вимахуючи шапками, насадженими на довгі жердини, запрошували нас до себе. Вони простягали руки до неба, показуючи, що співчувають нашій недолі.

Антон. З напруженням чекаю, що буде далі.

Адольф. Уже вода залила весь корабель, і тепер чи на палубі бути, чи за бортом - небезпека була однакова.

Антон. Залишалась, як то кажуть, остання дошка порятунку, - човен.

Адольф. Так, але сталась біда. Моряки вичерпали воду з човна і спустили його на море. Всі хотіли сісти в нього, але моряки в нечуваному сум'ятті намагались пояснити, що човен не спроможний вмістити такий натовп людський. Радили, щоб кожен хапав будь-яку дошку і плив до берега. Часу на роздумування не було. Отож, хто вхопив весло, хто якусь жердину, хто балку, хто відро, хто дошку, і отак, покладаючись на власні сили, кидались у воду.

Антон. А що сталося з тією жінкою, яка одна не лементувала?

Адольф. Вона найперша дісталась до берега.

Антон. Яким чудом?

Адольф. Ми посадили її на вигнуту дошку, прив'язали міцно, щоб не випала, дали їй дощечку замість весла. Потім, побажавши щастя, обережно спустили на воду і відштовхнули жердиною якнайдалі від корабля й небезпечного місця. Вона лівою рукою тримала дитятко, а правою веслувала.

Антон. Яка мужня жінка! [164]

Адольф. Коли вже на кораблі нічого придатного не залишилося, хтось вирвав із цоколя дерев'яне зображення пресвятої Діви, вже спорохнявіле й погризене щурами, і, обійнявши його, пустився вплав.

Антон. Чи човен благополучно доплив до берега?

Адольф. Де там! Люди, які сіли в нього, першими пішли на дно. А було ж їх близько тридцяти чоловік.

Антон. Як же це сталося?

Адольф. Поки човен устиг відчалити, він перевернувся від хитання.

Антон. Який жах! Скажи щось про себе.

Адольф. Помагаючи іншим, я сам ледь не розстався з життям.

Антон. Чому саме?

Адольф . Тому що на кораблі не залишилось нічого, на чому я міг би плавати.

Антон. Тут найбільш у пригоді стало б коркове дерево.

Адольф. Так, у такому жахливому становищі я волів би мати мізерну коркову плиту, ніж золотий канделябр. У той час, як я розглядався за порятунком, мене осінила думка використати спідню частину щогли. Оскільки мені одному не під силу було її підняти, я шукав якогось помічника і знайшов його. Удвох ми вчепилися в цю деревину і довірили своє життя морським хвилям. Я тримався за її правий кінець, а мій товариш - за лівий. І ось коли нас метало то в один, то в другий бік, раптом кинувся в середину прямо нам на плечі згаданий священик, який на палубі говорив проповіді. А був це чоловік кремезний і високий на зріст. Ми налякані кричимо: «Хто там третій? Він погубить і себе, і нас!» А той спокійно каже: «Не бійтесь! Досить тут місця, Бог нам поможе».

Антон. Чому він так пізно зоставив корабель?

Адольф. Він повинен був сісти в човен разом з домініканцем (всі віддали їм це право). Однак, хоч священик і чернець уже висповідались один одному на кораблі, але щось, очевидно, призабули й заходилися знову сповідатися, стоячи край борта, поклали один одному руку на голову, а човен тим часом перевернувся. Про це мені розповів священик Адам.

Антон. А що сталося з домініканцем?

Адольф. Він, за словами цього ж таки Адама, скинув із себе весь одяг і голим стрибнув у воду. [165]

Антон. А до яких святих він звертався у своїх молитвах?

Адольф. До Домініка, Фоми, Вінцентія і Петра, тільки не знаю якого, передусім довірив себе Катерині Сієнській.

Антон. А Христос йому не прийшов на пам'ять?

Адольф. Я повторюю тільки слова священика Адама.

Антон. Домініканець краще б плив, якби скинув із себе капюшон, та без капюшона чи могла б його впізнати Катерина Сієнська? А втім розповідай далі про себе самого.

Адольф. У той час як нас вир жбурляв на всі боки коло корабля, яким розбурхані хвилі крутили на місці, раптом упало кермо і розтрощило стегно тому, що тримався за лівий край щогли. Море проковтнуло нещасного. Тоді священик побажав йому вічного спочинку, зайняв його місце і заохочував мене, щоб я не падав духом, а цупко тримався за свій край деревини і швидше рухав ногами. Ми вже достоту наковталися солоної води. Нептун не тільки влаштував нам солону купіль, а й дав нам скуштувати солоного розсолу. Проти цього, однак, священик придумав хороший засіб.

Антон. Який?

Адольф. Кожного разу, коли на нас набігала хвиля, він закривав рот і відвертав голову.

Антон. Бадьорий, як видно, старик.

Адольф. Ми пливли вже деякий час і значно просунулись уперед, коли священик, чоловік здоровенного зросту, вигукнув: «Кріпись! Під ногами вже відчуваю твердь!» Я не смів повірити в таке щастя. «Ми надто далеко від берега, - відповів я, - щоб наткнутися вже на мілину». - «Ні, - каже той, - я ногами відчуваю землю». - «Це, певно, - зауважую я, - який-небудь ящик, що його сюди занесли хвилі». - «Ні, пальці явно торкаються землі», - вигукнув він. Коли ми ще трохи пропливли, священик знову намацав землю. Нарешті він каже: «Ти роби, як знаєш, відповідай сам за себе, віддаю тобі всю балку, а сам довіряюсь твердій землі». Діждавшись моменту, коли хвиля відхлинула, він побіг щодуху і щосили. Коли насувався вал, він охопив обома руками свої коліна і то протиставлявся хвилі, то ховався під водою, як ниряють дикі качки. А потім, коли вода знову відпливла, він вискочив і пустився бігти. Бачачи, що йому це вдається, я зробив те ж саме. На піщаному [166] узбережжі вишикувалися в довгій шерензі чоловіки, сильні і звиклі до боротьби з хвилями. Вони, тримаючи довжелезні жердини, витримували натиск хвиль, а крайній з них простягав жердину тому з потерпілих, хто підпливав до берега, і як тільки той схопився за неї, всі підходили до берега, витягуючи жертву морської аварії на сушу. Завдяки такій допомозі кілька чоловік було врятовано.

Антон. Скільки саме?

Адольф. Сім чоловік, але двоє з них померли, коли їх піднесли до вогню.

Антон. А скільки вас усіх було на кораблі?

Адольф. П'ятдесят вісім.

Антон. Ох, яке люте море! Хочби задовольнилось десятиною, як священики. А тут з такої великої кількості людей тільки мала жменька врятувалася!

Адольф. На березі ми відчули виняткову доброту тамтешнього населення; нам дали і теплий притулок, і їжу, і одяг, і гроші на дорогу, до того ж надзвичайно швидко.

Антон. А люди ці до якого народу належать?

Адольф. Це - голландці.

Антон. Немає на світі добрішого народу, хоч вони й оточені звідусіль дикими племенами. Гадаю, що після таких переживань більше не зважишся на морську подорож?

Адольф. Ні, хіба що Бог відбере в мене розум.

Антон. І я волію слухати про такі пригоди, аніж мав би сам їх переживати.

ЗАЇЗДИ

Бертульф. Гільом.

Бертульф. Чому багато подорожан затримуються в Ліоні на два-три дні? Я, коли вже вирушу в дорогу, не затримаюсь ніде, поки не доберусь до мети подорожі.

Гільом. А я, навпаки, дуже дивуюсь, як можна легко розстатися з цим містом.

Бертульф. Чому саме, поясни.

Гільом. Тому що це місце, звідки навіть Одіссею не вдалося б витягти своїх супутників, - справжня оселя Сирен(1). Навіть у власному домі ніхто не має такого догляду, як у Ліоні в заїзді.

(1) ...звідки навіть Одіссею... оселя Сирен. - Мається на увазі епізод з «Одіссеї» Гомера (пісня дванадцята), де розповідається, як Одіссей і його супутники щасливо оминули острів Сирен - казкових напівжінок-напівптахів, що заманювали своїми співами моряків, які таким чином ставали їх здобиччю.

Бертульф. У чому він полягає?

Гільом. За столом завжди сидить якась жінка, що розважає гостей оповідками й жартами. А жінки там напрочуд гарненькі. Насамперед з'являється хазяйка, яка вітає приїжджих і просить, щоб ми були в доброму настрої й доброзичливо прийняли їжу, яку нам подадуть. Відтак приходить дочка, гарна на вроду і настільки бадьора, що могла б розвеселити й самого Катона. Розмовляють вони з постояльцями не як з незнайомими людьми, а немов з давніми та близькими знайомими.

Бертульф. Впізнаю в цьому славетну французьку галантність.

Гільом. Оскільки, однак, ці жінки не могли весь час складати нам товариства (треба ж бо їм займатись домашніми справами і приймати нових гостей), тому постійно з нами сиділа молодесенька, але вельми дотепна дівчина. Вона одна вміло відбивала наші словесні удари, підтримувала розмову, поки не повернулася дочка хазяйки заїзду (мати її як літня жінка мало годилась для того, щоб розважати постояльців). [168]

Бертульф. Ну, а яке було харчування? Адже приємними розмовами шлунка не наситиш.

Гільом. Щоб не збрехати - добірне. Я просто не міг надивуватися, що вони можуть приймати постояльців за таку низьку плату. Після їди вони знову розважають гостей цікавими розповідями, щоб ніхто не нудьгував. Мені здавалося, що я перебуваю в себе вдома, а не в чужому заїзді.

Бертульф. А як було із спанням?

Гільом. У спальнях завжди застанеш кількох усміхнених, жартівливих, дотепних дівчат, які самі питали нас, чи немає в нас брудного одягу. Вони брали його до прання і повертали чистим. Взагалі там не побачиш нікого, крім жінок і дівчат. Єдиним винятком була конюшня, та й туди вряди-годи забігали дівчата. Вони обіймали від'їжджаючих гостей, прощалися з ними ніжно, немов з братами або близькими родичами.

Бертульф. Французам, можливо, личить така поведінка, мені ж особисто більш до вподоби звичаї німецькі, оскільки вони більше до лиця чоловікам.

Гільом. На жаль, я ні разу не мав нагоди відвідати Німеччину, тому, зроби ласку, якщо тобі не важко, розкажи, як там приймають постояльця.

Бертульф. Не знаю, чи всюди приймають їх однаково. Розповім тільки те, що бачив на власні очі. Коли хто-небудь під'їжджає до заїзду, ніхто його не вітає, щоб не здавалося, начебто вони улещують гостя. Бо вітати приїжджого, на думку німців, справа принизлива, ганебна, не достойна німецької суворості. Після довгого гукання нарешті хтось висуває голову з віконця загальної кімнати (майже до самого літнього сонцестояння постояльці переважну частину часу проводять у загальних кімнатах з печами), немов черепаха, що виглядає з-під свого панцира. Треба тоді запитати, чи можна зупинитись у заїзді. Якщо не заперечить рухом голови, - значить, можна вважати, що дає місце. На запитання, де конюшня, мовчки показує рукою. Там ти можеш доглядати свого коня, як тобі самому хочеться, бо ніхто навіть пальцем не поворухне, щоб тобі допомогти. Якщо заїзд бодай трохи відомий, то там у конюшню проводить слуга і навіть покаже стійло для коня, зрештою, дуже незручне. Річ у тім, що кращі місця вони приберігають для наступних гостей, особливо для знаті. Досить висловити невдоволення, щоб відразу ж почути відповідь: «Не подобається [169] тобі? Шукай собі інший заїзд». Сіно в містах ледве можна дістати, до того ж у невеликій кількості, а платити за нього доводиться не менше, ніж за овес. Коли нарешті поставиш коня, ти ідеш у загальну залу, як і приїхав - весь брудний, у чоботях, зі своїми манатками.

Гільом. У Франції ведуть гостя в кімнату, де можна роздягнутися, почистити одяг, погрітись біля вогню, відпочити, якщо є бажання.

Бертульф. О, в Німеччині нічого подібного немає! В залі скидаєш чоботи, взуваєш пантофлі, міняєш, якщо хочеш, сорочку, промоклий від дощу одяг розвішуєш біля грубки і сам сідаєш біля грубки, щоб осушитись. Є й вода для миття рук, але звичайно така чиста, що потім треба просити ще води, щоб змити перше умивання.

Гільом. Захоплююсь чоловіками, не розніженими ніякими вигодами!

Бертульф. Дарма, що ти прибув у заїзд о четвертій годині після полудня: їсти, однак, будеш десь близько дев'ятої, а то й о десятій годині вечора.

Гільом. Чому?

Бертульф. Німецькі власники заїздів нічого не готують, поки не переконаються, що більше ніхто не з'явиться; тоді обслуговують усіх одразу.

Гільом. Роблять так, щоб, очевидно, якнайменше потрудитись, а якнайбільше заробити.

Бертульф. Ти правий. Через те в одну кімнату понабивається чоловік вісімдесят або дев'яносто. Тут ті, що пішки подорожують і верхи, купці, матроси, візники, селяни, жінки, діти, здорові люди і хворі...

Гільом. Справжній гуртожиток!

Бертульф. Один розчісує волосся, інший витирає піт, ще інший чистить штани або чоботи, хтось дихає часником. Одне слово - така мішанина мов і людей, як у давнину на Вавілонській вежі. Коли ж у цьому натовпі появиться чужоземець, який відрізняється одягом і поважним виглядом, всі як один втуплюють у прибулого погляд, дивлячись на нього, немов на якогось небаченого звіра, привезеного з Африки; навіть після того як постояльці сядуть за стіл, не можуть від нього відірвати очей, повертаючи шиї і забуваючи про іду.

Гільом. У Римі, Парижі й Венеції ніхто нічому не дивується.

Бертульф. У той час просити що-небудь для себе [170] особисто не личить. Коли вже добряче засутеніє і немає чого чекати ще якихось подорожніх, входить старий слуга з сивою бородою, похмурим поглядом, коротко острижений, в брудному одязі.

Гільом. Такі люди повинні слугувати римським кардиналам як виночерпії.

Бертульф. Слуга мовчки оглядає залу, перелічує гостей і чим їх більше, тим більший розпалює вогонь у каміні, хоч би надворі й стояла нестерпна спека. Бо там особливою ознакою дбайливого догляду за постояльцями вважається те, коли із усіх піт цюрком ллється. А якщо хтось, не звиклий до духоти, щоб не задихнутись, насмілиться трішки прочинити вікно, в ту ж мить почує окрик: «Зачини!» Якщо пояснюєш: «Не можу вже витримати», почуєш у відповідь: «Тоді шукай собі інший заїзд».

Гільом. Як на мене, немає нічого небезпечнішого, як при такому скупченні людей втомленому дихати затхлим повітрям, у тому ж самому приміщенні приймати їжу й перебувати в ньому довгі години. Я вже не кажу про прикрий запах часнику, про смердючі вітри, про гниле дихання, але в цій збиранині є люди, хворі на приховані недуги, і немає ні однієї хвороби, яка б не була заразною. Безперечно, багато постояльців хворіють на іспанську, або, як інші кажуть, французьку сверблячку (хоча вона спільна всім народам). Гадаю, що спілкування з такими людьми не менш небезпечне, як перебування серед прокажених. Поміркуй сам, чим такий заїзд відрізняється від місця, в якому лютує чума.

Бертульф. Німці - народ відважний, вони сміються з такої небезпеки і легковажать нею.

Гільом. Але їхня відвага може принести непоправне лихо багатьом іншим.

Бертульф. Нічого не вдієш! Таке ввійшло в них у звичку, і люди твердих поглядів нерадо відступають від усталеного способу життя.

Гільом. А ось для брабантців ще двадцять п'ять років тому не було нічого приємнішого, як відвідувати громадські лазні, а тепер там живої душі не побачиш. Річ у тім, що нова хвороба наказала нам сторонитися громадських лазень.

Бертульф. Слухай далі. Незабаром знову з'являється бородатий Ганімед і застеляє обрусами столи залежно від кількості гостей у заїзді. Але, безсмертний [171] Боже, обруси ці далеко не мілетські, радше, можна сказати, це конопляна парусина, знята з реї. Відтак він садовить гостей за столи, за кожний стіл - не менше восьми чоловік. Кому відомі німецькі звичаї, той сідає там, де йому подобається. Немає ніякої різниці - між бідним і багатим, між слугою і паном.

Гільом. Оце і є знаменита стародавня рівність, яку знищили тирани. Так, думається, жив Христос зі своїми учнями.

Бертульф. Коли всі позаймають місця, знову приходить похмурий Ганімед і знову перелічує своїх підопічних. Відходить і, невдовзі повернувшись, ставить перед кожним дерев'яну тарілку, кладе ложку з того ж срібла, що й тарілка, ставить скляний кубок, трохи згодом роздає хліб, який всі поволі уминають, чекаючи, поки зваряться страви. Інколи доводиться чекати так за столом і цілу годину.

Гільом. І ніхто з постояльців протягом цього часу не вимагає скорішого обслуговування?

Бертульф. Ніхто, хто знає місцеві звичаї. Нарешті подають вино, але, милий Боже, що це за вино! Його повинні пити софісти, таке воно терпке і слабе. Якщо хто-небудь попросить подати кращий сорт за окрему плату, то спершу вдають, що не розуміють, про що йдеться, причому з таким виразом обличчя, немовби хотіли порішити нахабу. Якщо наполягаєш, тобі відповідають: «У цьому заїзді зупинялися графи й маркізи, але ніхто з них ніколи не нарікав на наше вино. Не смакує воно тобі - шукай собі іншого заїзду!» Тільки німецьких дворян власники постоялих дворів вважають за людей і повсюдно з гордістю говорять про їхні герби. Отже, тепер у гостей вже є хліб і вино, тобто, так би мовити, підкинуто кістку гавкаючому шлунку. Відтак по черзі починають вносити тарілки з їжею. Насамперед шматки хліба, политі м'ясним соусом, а в дні посту - овочевим наваром. Потім суп, далі - якесь підігріте м'со або підсмажену солону рибу, знову йде якась юшка, ще трохи твердої їжі і нарешті, коли вже гості вгамували голод, подають печеню або варену рибу. їжа, що й казати, смачна, але дають її скупенько і чимскоріше забирають зі стола. Ось у такий спосіб проходить оця учта, немов театральна вистава. Як там, на сцені, виступи акторів чергуються з виступами хору, так і тут на столі появляються за зміну рідкі й густі страви. Причому господарі турбуються про те, щоб остання дія була найкраща.

Гільом. Це правило властиве добрим поетам. [172]

Бертульф. Далі, було б непрощенним злочином, якби хто-небудь з гостей раптом сказав господареві: «Забери, будь ласка, цю тарілку, все одно ніхто вже не їсть». Треба сидіти спокійно, поки не мине певний відрізок часу, який господар, на мій погляд, відміряє клепсидрою. Врешті приходить згаданий бородач або сам хазяїн, який одягом мало чим відрізняється від своїх слуг, і питає, чи немає в нас якихось побажань. Вслід за тим подають ще вино, на цей раз краще. В Німеччині в пошані ті, що люблять випити, бо той, хто випив найбільше, не платить більше від того, хто пив мало.

Гільом. Дивні порядки в цього народу!

Бертульф. Дехто пропиває інколи в двічі більше, ніж коштував би весь обід. Але щоб закінчити опис цієї учти, годі собі уявити, який неймовірний вереск і галас знімається, коли вино вдарить у голову людям. Одне слово, всі неначе поглухли! Частенько виступають талановиті блазні. Хоч немає мерзеннішої породи людей, ти не повіриш, яку насолоду дають німцям їхні витівки. Від їхнього співу, галасу, крику, танців, тупотні голова ходором ходить. Складається враження, що ось-ось завалиться стеля, сусід не чує слів сусіда. Але всі переконані, що забава йде чудово. І так хоч-не-хоч мусиш сидіти до пізньої ночі.

Гільом. Досить уже про цю «учту». Надто вона затягнулася, навіть мені набридло.

Бертульф. Гаразд, уже кінчаю. Нарешті забирають зі столу сир, який тоді їм смакує, коли протух і кишить черв'яками. Ще раз з'являється той бородань з дерев'яною тацею, на якій крейдою накреслені кола й півкола, і ставить її на стіл мовчки й суворо, немов який Харон. Ті, що знають призначення цього розпису, кладуть один за одним гроші на тацю, поки вона не наповниться. Бородань слідкує за тим, хто платить, і мовчки підраховує. Якщо немає нестачі, схвально хитає головою.

Гільом. А що було б, якби виявилось більше, ніж треба?

Бертульф. Очевидно, повертає лишок. Таке інколи трапляється,

Гільом. ! ніхто не нарікає, що, мовляв, розрахунок несправедливий?

Бертульф. Ніхто, хто при здоровому глузді. Бо відразу ж почув би у відповідь: «Ти що за цяця? Адже платиш не більше, ніж інші». [173]

Гільом. Яка відвертість у цих людей!

Бертульф. Якщо хтось, втомлений дорогою, захоче відразу після вечері лягти в постіль, йому кажуть підождати, поки всі не підуть відпочивати.

Гільом. У мене таке враження, неначе я бачу Платонову державу(1).

(1) Мається на увазі твір давньогрецького філософа Платона (427-347 до н.е.) «Держава», в якому він накреслив картину ідеального державного устрою.

Бертульф. Потім кожному показують його куток у спальні. Це спальня в повному розумінні цього слова, бо в кімнаті стоять лише ліжка, опріч них немає нічого більше, нічим тут користуватись і вкрасти нічого.

Гільом. Чи в спальнях чисто?

Бертульф. Така сама чистота, як і в їдальні. Простирала не прані, певне, вже місяців шість.

Гільом. А як у цей час коні?

Бертульф. З ними обходяться так само суворо, як з їхніми господарями.

Гільом. Чи в Німеччині всюди однаково обходяться з гістьми?

Бертульф. Де ввічливіше, де грубіше, ніж у тому заїзді, про який я розповідав, але назагал всюди так.

Гільом. А може, тобі розповісти, як приймають постояльців у тій частині Італії, яка зветься Ломбардією, як в Іспанії, в Англії, в Уельсі? Англійці дотримуються почасти звичаїв французьких, почасти німецьких, бо вони самі являють собою суміш цих двох народів. Лише валійці з гордістю вважають себе корінним населенням Англії.

Бертульф. Будь ласка, розкажи. Мені досі не пощастило там побувати.

Гільом. Тепер мені ніколи: судновласник казав мені вернутись не пізніше третьої години, якщо не хочу залишитись через запізнення, до того ж мої речі на кораблі. Отож іншим разом при нагоді побалакаємо досхочу.

ЮНАК І РОЗПУСНИЦЯ

Лукреція. Софроній.

Лукреція . Рада тебе бачити, любий Софронію! Нарешті ти вернувся! Здається, цілий вік ми з тобою не бачились. Я ледь упізнала тебе з першого погляду.

Софроній. Чому, Лукреціє?

Лукреція. Бо ти виїздив безбородий, а повернувся з борідкою. Що з тобою, моє серденько? В тебе вигляд похмурий, не такий, як раніше, - погідний.

Софроній. Я хотів би поговорити з тобою сам на сам і зовсім щиро.

Лукреція. Гаразд, хіба ми не одні, мій дорогенький?

Софроній. Відійдімо в більш відлюдне місце.

Лукреція. Хай буде так, ходімо у відокремлену кімнату, якщо ласка(1).

(1) Розмова відбувається в публічному домі.

Софроній. Ні, це місце не видається мені досить затишним.

Лукреція. Звідки в тебе взялась оця сором'язливість? Є в мене кімнатка, де я тримаю свої шати, до того темна, що я ледве зможу розгледіти тебе, а ти - мене.

Софроній. Подивись, чи

Дезідерій Еразм Роттердамський Домашні бесіди (Вибрані) Переклад Йосипа Кобова

Зміст

НЕОБАЧНА ОБІТНИЦЯ