Дік Френсіз
У пастці
Переклад Дмитра Грицюка

Я складаю щиру подяку професійним художникам Майклу Джеффрі з Австралії і Йозефу Іра з Чехословаччини, які ласкаво ознайомили мене зі своїми майстернями, методами роботи, способом мислення і життям. Висловлюю вдячність також багатьом мистецьким галереям, експерти яких давали мені потрібну інформацію і допомагали в роботі, а саме: Пітерові Джонсону з галереї «Оскар енд Пітер Джонсон», Лондон, Південно-Західний район, 1, та галереї «Стад енд Стейбл» в Аскоті.

Розділ перший

Я стояв біля місця трагедії, ще нічого не знаючи про неї, і силкувався збагнути, що тут діється.

Біля будинку мого кузена стояли три поліційні машини і карета «швидкої допомоги» із сигнальною башточкою, де зловісно блимало блакитне світло; люди із зосередженими обличчями метушливо снували крізь відчинені парадні двері. Холодний вітер ранньої осені сумно гнав уздовж вулиці пожухле брунатне листя, проносилися свинцеві хмари, нагнітаючи передчуття лиха. Шоста година вечора, п'ятниця, графство Шропшір, Англія.

Яскраво-білі спалахи, які час від часу зблискували у вікнах, свідчили, що всередині будинку працювали фотографи. Я- зняв з плеча сумку, поставив її разом з- невеличкою валізою на траву і так, у небезпідставному передчутті чогось недоброго, закінчив подорож до свого кузена.

Я приїхав сюди поїздом, щоб провести уїкенд. Але кузен не зустрів мене з машиною, як пообіцяв, і я пройшов пішки півтори милі путівцем, сподіваючись, що він ось-ось примчить у своєму заляпаному «пежо», дужий, сповнений жартів, перепросин і планів.

Ніяких жартів не було.

Він стояв у холі блідий і немов очманілий..У своєму охайному робочому костюмі, здавалось, увесь обм'як, руки безвільно звисали вздовж тулуба, ніби він уже ними не володів. Голова його була злегка повернута до вітальні, де спалахували бліци фотографів, в очах застиг вираз шоку.

- Доне? - звернувся я і підійшов ближче. - Дональде!

Він не чув мене. Зате почув поліцейський. Він метнувся з вітальні, у своїй темно-голубій уніформі, схопив мене за руку, різко повернув і нецеремонно штовхнув до дверей.

- Вийдіть звідси, сер, - сказав він. - Прошу вас. Дональд невпевнено перевів на нас свій напружений погляд.

- Чарлз... - його голос був хрипкий. Поліцейський послабив стиск.

- Ви знаєте цього чоловіка? - спитав він Дональда.

- Я його кузен, - сказав я. [5]

- O-o! - Він прийняв руку, наказав мені залишатися в кімнаті і потурбуватися про містера Стюарта, а сам повернувся до вітальні порадитися.

- Що сталося? - запитав я.

Дон не мав уже сили відповідати. Його голова знову повернулася до дверей вітальні. Пройнятий жахом, він ніяк не міг прийти до тями. Я не послухав порад поліцейського, ступив десять обережних кроків і зазирнув усередину.

Знайома кімната була незвично порожня. Ні картин, ні прикрас, ні східних килимів, якими була встелена аж до плінтусів підлога. Тільки голі сірі стіни, оббиті ситцем канапи, безладно відсунуті важкі меблі і великий простір запилених квадратів паркетної підлоги.

А на підлозі - закривавлений труп молодої дружини мого кузена.

У просторій кімнаті було повно людей з поліції, заклопотаних своїми справами: вони обмірювали, фотографували, знімали відбитки пальців. Я усвідомлював, що вони тут, але не бачив їх. Я бачив тільки Регіну, яка лежала навзнак з восковим обличчям.

Напіврозплющені очі з мертвотним відблиском, відвисла нижня щелепа, незграбна поза справляли гнітюче враження. Відкинута вбік рука із скарлюченими білими пальцями немов застигла у благанні. Тут пощади не було.

Я дивився на її розміжчену голову і відчував, як кров холоне мені у жилах.

Поліцейський, що випихав мене перед цим, повернувся після короткої консультації зі своїм начальством і, побачивши, як я похитуюсь на порозі, стурбовано поспішив до мене.

- Я ж велів вам чекати з того боку, сер, - кинув він роздратовано, даючи зрозуміти, що я сам винен у тому, що мені стало недобре.

Я тупо кивнув головою і вийшов у хол. Дональд сидів на східцях і, здавалося, нічого не бачив. Я сів на підлогу біля нього і схилив голову на коліна.

- Це я... з... знайшов її, - промовив він.

Що на це відповісти?

У мене перехопило горло. Мені самому було моторошно. А він же з нею жив, любив її. Кволість поволі проходила, хоч залишалося відчуття нудоти. Я зіперся на стіну, мені шкода було, що я нічим не міг йому допомогти.

- Вона... ніколи... вдома... п... п'ятницями, - пробелькотів він. [6]

- Знаю.

- О- ш... шостій. О ш... шостій годині вона поверталася... додому. Завжди.

- Зараз принесу бренді, - сказав я.

- Вона не мала... бути тут...

Я насилу підвівся з підлоги і пішов до їдальні; тільки тут я збагнув нарешті, що означає ота порожня вітальня. У цій кімнаті теж були голі стіни, голі полиці, повисовувані й поскидувані на підлогу порожні шухляди. Ні срібних оздоб, ні срібних ложок, ані виделок. Зникла колекція старовинної порцеляни. Натомість - купа стягнутих зі столу скатертин, серветок і бите скло.

Дім мого кузена пограбовано. І Регіна... Регіна, яка ніколи п'ятницями не бувала вдома... чомусь прийшла.»

Я підійшов до розграбованого буфета переповнений гнівом, ладен порозбивати голови всім отим пожадливим і немилосердним негідникам, що так цинічно і жорстоко знищують зовсім незнайомих людей. Співчуття - це заняття святих. Я ж відчував лише зненависть, люту і нещадну.

Мені пощастило знайти дві вцілілі склянки, але жодного трунку. Обурений, я вийшов через двері-млинок на кухню і налив води в електричний чайник.

І в цій кімнаті повсюди видніли сліди грабунку. З полиць геть-чисто все було зметено. Які ж скарби, - дивувався я, - сподівалися знайти злочинці на кухні? Я нашвидкуруч заварив дві чашки чаю, порився у шафочці, де Регіна тримала прянощі, і, знайшовши бренді, відчув безглузду радість, що воно ще залишилося. Тут принаймні негідники дали маху.

Дональд все ще нерухомо сидів на східцях. Я втиснув . йому в руку чашку з міцним солодким напоєм, наказав випити, і він випив.

- Вона ніколи не бувала вдома... п'ятницями, - вже вкотре повторив він.

- Авжеж, - погодивсь я та й замислився: скільки ж людей знали про те, що її п'ятницями не було вдома?

Ми повільно допили чай. Я забрав у Дональда чашку, поставив разом зі своєю на підлогу і знову сів біля нього. Переважна більшість меблів, що стояли у холі, -пропала. Невеличкий шератоновий письмовий стіл... оббитий шкірою стілець... годинник дев'ятнадцятого століття у масивній оправі...

- Боже мій, Чарлзе, - сказав він.

Я глянув на нього. В його очах стояли сльози, на обличчі застиг невимовний біль. А я нічим, нічим не міг зарадити його горю. [7]

* * *

Цей жахливий вечір, здавалось, ніколи не скінчиться. Уже звернуло за північ. Поліцейські, -, подумав я, - люди чемні, добре знають свою справу і не такі вже й черстві. Та нібито головне для них - лише схопити, злочинців, а не втішати потерпілих. Мені здалося також, що в багатьох їхніх запитаннях вчувалися нотки сумніву: мовляв, а чи не самі домовласники зумисне влаштували пограбування, аби лише дістати добру страховку і замести всі сліди?

Дональд, здавалося, нічого цього не помічав. Він відповідав стомлено, ніби механічно, іноді, перш ніж відповісти, робив довгі паузи.

Так, усе, що вкрадено, було добре застраховане.

Так, майно було вже застраховане багато років.

Так, він був у своїй конторі цілий день, як завжди.

Так, він виходив перекусити. Сандвічами у пабі.

Так, він працює в агентстві довозу вина.

Його контора в Шрусбері.

Йому тридцять сім років.

Так, його дружина набагато молодша. їй двадцять два.

Про Регіну він говорив затинаючись, ніби язик і губи не слухались його: «Вона завжди... п'ятницями... працювала в магазині кві... квітів... у своєї при... приятельки».

- Чому?

Дональд неуважно подивився на поліцейського інспектора, що сидів навпроти за обіднім столом. Стільці від старовинного обіднього гарнітура зникли. Дональд сидів у плетеному кріслі, принесеному з солярію. Інспектор, констебль і я розмістилися на кухонних ослонах.

- Що?

- Чому вона саме п'ятницями працювала у магазині квітів?

- їй... їй... по... подобалося...

Я різко перебив:

- Вона була квіткаркою ще до того, як вийшла за Дональда. їй подобалося бути при ділі. У п'ятницю вона завжди виготовляла різні композиції з квітів для дансингів, для весільних урочистостей... - «І жалобні вінки теж», - подумав я, але не міг цього сказати. -

- Дякую, сер, однак я певен, що містер Стюарт може відповідати сам.

- А я певен, що не може.

Поліцейський інспектор повернувся, уп'явшись у мене очима. [8]

- Адже він у шоковому стані, - закінчив я свою думку.

- Ви лікар, сер?

В його голосі почувся відтінок чемної недовіри, що, безперечно, відповідало його професії. Я нетерпляче покрутив головою. Він глянув на Дональда, міцно стулив губи і знову повернувся до мене. Його прискіпливий погляд ковзнув по моїх джинсах, вицвілій джинсовій куртці, жовто-коричневому светрі, дорожніх черевиках і зупинився , на обличчі. Видно було, що я не справив на нього враження. .

- Добре, сер. Як вас звуть?

- Чарлз Тодд.

- Вік? -

- Двадцять дев'ять років.

- Професія?

- Художник.

Констебль без особливого ентузіазму занотував ці скромні дані у своєму записнику.

- Малюєте картини чи будинки фарбуєте?

- Картини.

- А що ви робили сьогодні, сер?

- Виїхав о пів на третю з Педдінгтона, а зі станції прийшов сюди пішки.

- Мета візиту?

- Просто так. Я завжди приїжджаю сюди раз чи двічі на рік.

- Добрі друзі, значить?

- Так.

Він якось непевно хитнув головою, повернувся до Дональда і почав сипати запитаннями, але вже ставив їх терпляче і без притиску.

- І о котрій годині ви звичайно повертаєтеся додому в п'ятницю, сер?

- Приблизно о п'ятій, - сказав Дон безвиразно.

- А сьогодні?

- Так само. - Болісна тінь пробігла по його обличчю. - Я побачив, що тут побували злодії... Подзвонив по телефону...

- Так, сер. Ми прийняли ваш виклик о сімнадцятій годині шість хвилин. А після того, як подзвонили нам, ви заходили до вітальні подивитися, що звідти вкрадено?

Дональд не відповів.

- Наш сержант знайшов вас там, сер, якщо ви пригадуєте.

- Чому? - промовив Дон з болем у голосі. - Чому вона прийшла додому? [9]

- Я сподіваюся, що ми встановимо істину, сер. Ретельне, невідступне розпитування тривало довго, але, наскільки я зрозумів; не досягло своєї мети, лише довело Дональда майже до цілковитого виснаження.

Я, на свій сором, відчув звичайнісінький голод, бо не потурбувався про те, щоб поїсти у той день. З жалем я подумав про обід, на який покладав надії» Регіна не шкодувала для страв всіляких компонентів приправ, вина і, ніби між іншим, вміла приготувати чудовий обід. Регіна, зі своєю кучмою темного волосся і незмінною усмішкою, балакуча, легковажна і привітна. Безневинну дівчину спіткало таке лихо.

Увечері її тіло поклали у санітарну машину й повезли. Я чув усе це, але Дональд і знаку не подав, що розуміє, звідки той шум. Я подумав, що, може, його мозок вибудував своєрідний захисний бар'єр проти всього, що завдавало нестерпних мук, і це можна було зрозуміти.

Інспектор нарешті встав і розім'явся; від довгого сидіння на кухонному ослоні у нього заніміли ноги та спина. Він сказав, що залишить на ніч у будинку чергового констебля, а сам повернеться вранці. Дональд непевно похитав головою; він, очевидно, не розчув як слід його слів, і навіть коли поліція поїхала, все ще сидів у кріслі, як робот, неспроможний поворухнутися.

- Ходімо, - сказав я. - Ходімо спати.

Я взяв його за руку, допоміг підвестися і повів по сходах нагору. Він ішов, як сновида, не опираючись.

У їхній спальні панував розгардіяш, проте у кімнаті з двоспальним ліжком, приготованим для мене, все лишалося на своїх місцях. Він не роздягаючись упав крижем у ліжко, затулив руками очі й у страшенному відчаї поставив те запитання, яке ставлять собі страждальці всього світу і на яке немає відповіді:

- Чому? Чому це сталося саме з нами?

Я пробув у Дональда цілий тиждень, і за цей час на деякі запитання, - тільки, звичайно, не на це, - відповідь знайшлася.

Найпростіше було з'ясувати, чому Регіна завчасу повернулася додому. Вже давненько у неї з приятелькою-квіткаркою були напружені стосунки, аж ось нарешті вибухнула неприємна сварка, і Регіна відразу пішла. Вона виїхала десь о пів на третю і, певно, поїхала прямо додому, оскільки припускалося, що принаймні за дві години до п'ятої вона була вже мертва.

Про все це у напівофіційній формі повідомив Дональда [10] поліцейський інспектор у суботу після обіду. Дональд вийшов у осінній сад і заплакав.

Інспектор Фрост* людина така ж холодна, як і його ім'я, тихо зайшов на кухню, зупинився поруч зі мною і став спостерігати за Дональдом, що стояв, похнюпившись, серед яблунь.

- Я хотів би довідатися від вас про стосунки між містером і місіс Стюарт.

- А що саме вас цікавить?

- Ну, як вони ладнали між собою?

- Хіба ви ще не зрозуміли?

Він відповів не відразу і якось невиразно:

- Сила переживання в горі не завжди точно вказує на силу почуттів у коханні.

- Ви так завжди висловлюєтесь?

Ледь помітна посмішка промайнула на його обличчі і згасла.

- Я процитував з підручника психології.

- «Не завжди» означає «як правило», - сказав я.

Він кліпнув очима.

- Ваш підручник - формене пустослів'я.

- Провина та каяття можуть виявлятися і в надмірній жалобі.

- Небезпечне пустослів'я, - додав я. - Наскільки я можу судити, медовий місяць ще не скінчився.

- Після трьох років?

- А чом би й ні?

Він стенув плечима і промовчав. Я відвернувся, щоб не дивитися на Дональда, і сказав:

- Чи є шанси повернути що-небудь з украденого?

- Гадаю, мінімальні. Коли йдеться про старожитності, то поки повернеться господар, речі десь найпевніш уже будуть на півдорозі через Атлантику.

- Це не той випадок, - заперечив я. Він зітхнув.

- Навряд. Протягом останніх років було сотні зломів з пограбуванням, але вдалося повернути мізерію. Антикваріат - великий бізнес у наші дні.

- Злодії стали знавцями антикваріату? - спитав я скептично.

- Тюремні бібліотеки, повідомляють, що найбільшим попитом користуються у них саме книги про антикваріат. Уся ця братія добре визуджувала. їх, щоб відразу після виходу з в'язниці реалізувати свої плани.

* Frost - мороз (англ,). (Тут і далі прим, пер.) [11]

В голосі його несподівано зазвучали цілком людські інтонації.,

- Може, вип'ємо кави? - запропонував я.

Він подивився на годинник, звів брови і погодився. Поки я готував каву, він сидів на кухонному ослоні; поріділе русяве волосся, витертий сірий костюм - інспекторові явно за сорок.

- Ви одружені? - запитав він.

- Ні. .

- У вас був роман з місіс Стюарт?

- А-а! Он ви куди гнете!

- Як не запитаєш, ніхто сам не скаже.

Я поставив на стіл пляшку молока, цукорницю, запросив пригощатися. Він поволі розмішав каву.

- Коли ви були тут востаннє?

- Торік у березні. До їхньої подорожі в Австралію.

- В Австралію?

- Вони їздили туди, щоб ознайомитися з процесом виноробства. Дональд мав намір організувати оптові поставки австралійського вина. їх не було десь зо три місяці. Спитати б: чому їхній будинок не пограбували тоді, коли грабіжники нічим не ризикували?

Він відчув у моєму голосі прикрість.

- Життя сповнене гіркої іронії.

Кава була гаряча, він обережно склав губи дудочкою, втягнувши повітря, і подув на димучий напій,

- Які у вас були плани на сьогодні? Якби, звичайно, все було гаразд?

Я мусив згадати, який же сьогодні день. Субота. Фантастичний, нереальний день.

- Пішов би на верхогони, - сказав я. - Ми завжди ходимо на верхогони, коли я приїжджаю в гості.

- Вони любили верхогони?

Те, що він сказав про них у минулому часі, різонуло мені слух. Тепер стільки всякого відійшло у минуле. Мені було важко переключитися, набагато важче, ніж йому.

- Так... але, я гадаю, вони ходять... ходили... лише заради мене.

Він знову скуштував кави, обережно відсьорбнувши ковток.

- Як це розуміти? - запитав він.

- Я малюю переважно коней, - пояснив я. Дональд зайшов чорним, ходом, змарнілий, з червоними від безсоння очима.

- Там преса дереться через живопліт, - кинув він похмуро. [12]

Інспектор Фрост скреготнув зубами, встав, відчинив двері до холу і голосно гукнув усередину будинку:

- Констебль! Підіть зупиніть цих репортерів, щоб вони не прорвалися у садок.

- Слухаюсь, сер! - відповів здаля голос, і Фрост вибачився перед Дональдом.

- Від них просто спасу нема, розумієте, сер. їм постійно наступають на п'яти їхні видавці, а вони, своєю чергою, з нас жили висотують у подібних випадках.

Цілий день дорога навпроти Дональдового будинку була загачена машинами, які щоразу вивергали натовпи репортерів, фотографів і просто шукачів сенсацій, тільки-но хтось виходив із парадних дверей. Ніби зграя голодних вовків причаїлась у чеканні, і я подумав, що вони врешті-решт можуть накинутися і на Дональда. Яке їм діло до його почуттів?

- Газетярі слухають радіо на частотах поліції, - похмуро сказав Фрост. - Іноді преса прибуває на місце злочину раніше, ніж ми.

Іншим разом ці слова мене б розсмішили, але навряд чи доречно було сміятися у присутності Дональда. Поліція, звичайно, подумала спочатку, що й тут стався такий казус: виявляється, констебль, який намагався силоміць виштовхнути мене, переплутав мене з пронозливим писакою.

Дональд важко опустився, на ослін і втомлено сперся ліктями на стіл.

- Чарлзе, - сказав він, - я зараз з'їв би трохи супу. Розігрій, якщо тобі не важко.

- Звичайно, - сказав я потішено. Раніше він відмовлявся від їжі, здавалося, сама думка про неї викликає у нього відразу.

Фрост звів голову, немов за сигналом, все його тіло випросталося, і я зрозумів, що він вичікував саме такого моменту, а то все лише примірявся, прикидав. Він зачекав ще трохи, а я тим часом відкрив банку концентрату фірми «Кемпбел», висипав її у каструлю, додав води, столового бренді і помішував, доки грудочки не розчинилися. Фрост пив каву і чекав, поки Дональд з'їсть дві повні тарілки супу із шматочком чорного хліба. Тоді чемно попросив мене вийти і, коли я залишив їх, почав, як висловився потім Дональд, «серйозно копати».

Через три години, коли вже стемніло, інспектор пішов. Я спостерігав за ним з верхнього поверху через вікно на сходовому помістку. Одразу ж біля вхідних дверей інспектора і переодягненого у цивільне констебля, що супроводжував його, перехопив розпатланий молодик з мікрофоном, [13] і перш ніж їм вдалося обминути його і дістатися до своєї машини, зграя репортерів з дороги щодуху кинулась у сад через травник.

Я методично обійшов увесь будинок: позашторював вікна, перевірив, як вони зачинені, позамикав і взяв на засуви всі двері. Дональд, який усе ще сидів на кухні, запитав:

- Що ти робиш?

У нього було бліде і стомлене обличчя.

- Піднімаю мости.

- О-о!

Незважаючи на тривалу бесіду з інспектором, він, здавалося, став набагато спокійніший, панував над собою, і, коли я закінчив «блокувати» кухонні двері, що вели до садка, він сказав:

- Поліція хоче мати список усього, що пропало. Ти допоможеш мені скласти його?

- Звичайно.

- Ми хоч чимось займемось...

- Авжеж.

- У нас був опис майна, але він лежав у письмовому столі в холі. Вони забрали його.

- Гіршого місця для зберігання не придумаєш, - зауважив я.

- Приблизно так висловився і він. Інспектор Фрост.

- А як там твоя страхова компанія? Вона не має такого списку?

- Має, тільки найцінніших речей, ну, скажімо, картини та коштовності.

Він зітхнув.

- Усе інше було записане вкупі як «майно».

Ми почали з їдальні, і не без успіху. Засовуючи у сервант порожні шухлядки, ми тим часом намагалися пригадати, що містилося у кожній з них, і все це я записував з його уст. Тут раніше лежало чимало масивного столового срібла, що дісталося Дональдові у спадок і нажите було його родом у заможному минулому. Дональд любив старожитності, користувався ними просто-таки з насолодою, але тепер анітрохи не Обурювався пропажею, ніби разом з майном зникли і його емоції, голос його був байдужий і на той час, як ми впоралися з сервантом, навіть знуджений.

Він дивився на ряди порожніх полиць, де раніше зберігалася чудова колекція порцеляни початку дев'ятнадцятого століття, зовсім надломлений.

- Чи не все одно? - кинув Дональд похмуро і відвернувся. - У мене просто вже немає сили хвилюватися. [14]

- А як же тоді бути з картинами? Відстороненим поглядом він обвів голі стіни. Там, де висіли картини, чітко видніли світлі довгасті плями оливкової барви. У цій кімнаті вони тримали здебільшого роботи сучасних британських художників: Хокні, Бретбі, обох Лоурі і Спера, - створені, можна сказати, не в найкращі дні творчого натхнення авторів. Дональд незлюбив цих картин, казав, що вони «ріжуть око і створюють сумбур».

- Ти, мабуть, пам'ятаєш їх краще, ніж я, - мовив він.

- Пригадую деякі.

- Є щось випити?

- Тільки столовий бренді, - відказав н.

- Можемо випити вина.

- Якого вина?

- В льоху. - Він раптом широко розплющив очі. - Боже мій, я забув про льох!

- Я навіть не знав, що він у тебе є.

Він кивнув головою.

- Тому я і придбав цей будинок. Ідеальна вологість і температура для тривалого зберігання вина. У бордо і портвейн, що стоять там, вкладено чималі гроші.

У льоху, звісно, нічого не було. Тільки три ряди порожніх стелажів від підлоги до стелі і одна-однісінька картонна коробка на простому дерев'яному столі.

Дональд лише стенув плечима.

- Ну-ну... Оце-то так...

Я зняв накривку картонної коробки і побачив елегантно закорковані шийки пляшок з вином.

- Хоч цього вони не взяли, - сказав я. - Спохвату.

- А може, зумисне, - криво посміхнувся Дон. - Це австралійське вино. Ми привезли його з собою.

- Це краще, ніж нічого, - сказав я недбало, витягуючи пляшку і читаючи етикетку.

- Воно краще за багато інших сортів. Переважна більшість австралійських вин не мають собі рівних.

Я виніс ящик нагору і поставив на стіл у кухні. Східці s погреба вели у підсобку, де стояли пральні машини та інше господарське причандалля; у мене завше було таке враження, ніби це просто стінна шафа. Я замислено дивився на двері - нічим не примітна, пофарбована у білий колір панель, що зовсім не вирізнялася на загальному тлі.

- Як ти гадаєш, грабіжникам було відомо, що вино тут? - запитав я.

- Хтозна.

- Я б ніколи не знайшов його. [15]

- Бо ти не грабіжник.

Він пошукав корківник, відкоркував пляшку і наповнив дві склянки темно-червоною рідиною. Я покуштував її. І справді, це було чудове вино, навіть на мій непрофесійний смак. Wynn's Coonawarra Cabernet Sanvignon. Навіть назва так само ніжно і приємно обволікає язик, як і продукт. Дональд пив вино не смакуючи, ніби воду, склянка раз чи двічі дзенькнула об його зуби. У багатьох його рухах ще відчувалася непевність, ніби він ніяк не міг згадати, як що робиться, а все через те, що половина його думок, я певен, була поглинена. Регіною, і це буквально паралізувало його.

Той, колишній Дональд був людиною упевненою в собі, він уміло вів середньої руки спадковий бізнес, невдовзі розширив його. У нього було вольове, ніби різьблене обличчя, освітлене янтарним відблиском завжди усміхнених очей. Він не шкодував грошей на модні зачіски. Теперішній Дональд був приголомшений нещастям, розгублений, він хоч і намагався поводитися пристойно, спокійно, але надто хисткою була його хода, коли він підіймався східцями.

Ми провели вечір на кухні: розмовляли про всяку всячину, щось нашвидкуруч поїли, а потім усі свої запаси поскладали знову на полички. Дональд вдавав діловитість, але половину слоїків поставив догори дном.

У парадні двері дзвонили тричі за вечір, проте не так, як це було умовлено з поліцією. Телефон не дзвонив зовсім - трубка була знята. Дональд відхилив пропозиції місцевих друзів пожити у них; він аж здригався від того, що муситиме розмовляти ще з кимось, крім Фроста й мене..

- Чому вони не забираються геть? - спитав він розпачливо після того, як у парадні двері подзвонили втрете.

- Заберуться, тільки як тебе побачать, - відказав я, а подумки додав: «Спочатку висмокчуть тебе, а потім виплюнуть, наче шкуринку».

- Просто несила, - втомлено похитав він головою. Усе це скидалось на облогу.

Ми врешті-решт знову зійшли нагору, щоб бодай трохи поспати, хоч, здавалося, Дональдові, як і минулої ночі, не пощастить склепити повік. Поліційний лікар залишив снодійне, але Дональд до нього не доторкався. Я силою змушував його випити, але, як і вчора, намарне.

- Ні, Чарлзе. Це буде так, ніби я її зрадив... ухилився. Дбав тільки про себе, а не про... Який це жах... вмирати отак, коли поруч нікого з тих, хто... лю... любив її.

Він ніби намагався знайти втіху для неї у власному [16] стражданні. Я кивнув головою і більше не в'язнув до нього із снодійним.

- Ти не заперечуватимеш, - запитав він несміливо, - якщо я спатиму цієї ночі в окремій кімнаті?

- Звичайно, ні.

- Ми можемо постелити тобі в будь-якій іншій кімнаті.

- Авжеж.

Він відчинив шафу і показав, де лежить білизна. - Ти зумієш дати собі з цим раду?

- Звичайно, - сказав я.

Він повернувся і, помітивши світлу пляму на голій стіні, закляк, немов громом вражений.

- Вони взяли Маннінгза*, - промовив він.

- Якого Маннінгза?

* Алфред Джеймс Маннінгз (1878-1959) - англійський художник, який спеціалізувався у малюванні коней, перегонів, краєвидів і сцен з полювання.

- Що ми придбали в Австралії. Я цю картину повісив там... усього тиждень тому. Я хотів показати її тобі. Це одна з причин, чому я попросив тебе приїхати.

- Шкода, - сказав я. - Ні, це не ті слова.

- Кінець, - сказав він безпорадно. - Все -пропало.

Розділ другий

У неділю вранці Фрост прибув знову - енергійний, зі спокійними спостережливими очима і стриманими манерами. Я відчинив парадні двері на умовлений дзвінок, і він пройшов за мною на кухню, де ми з Дональдом, здавалось, отаборилися надовго. Я мовчки показав на ослін, і Фрост сів, випроставши спину, щоб вона йому не затерпла.

- Маю для вас дві новини, - сказав він Дональдові офіційним тоном. - По-перше, незважаючи на те, що ми якнайретельніше оглянули цей будинок учора і позавчора ввечері, нам не вдалося знайти відбитків пальців.

- І нема ніякої надії? - запитав я.

- Ні, сер. Професійні грабіжники завжди зодягають рукавички.

Дональд терпляче чекав з виразом байдужості на посірілому обличчі, ніби те, про що говорив Фрост, зовсім його не обходило. Я подумав, що для Дональда ніщо вже не має значення.

- По-друге, - сказав Фрост, - наше розслідування у [17] цьому районі показало, що у п'ятницю після обід біля ваших парадних дверей був припаркований фургон. Дональд подивився на нього.

- Темного кольору і весь у пилюці, сер.

- О-о, - сказав Дональд непевно.

Фрост зітанув.

- Що ви знаєте про бронзову статуетку коня, сер? Здибленого коня?

- Вона у холі,. - машинально відповів Дональд і нахмурив брови. - Я хотів сказати: була там. її нема.

- Звідки ви про неї дізналися? - поцікавився я у Фроста і, ще не скінчивши залишання, здогадався, яка буде відповідь. - О ні. - мені перехопило горло. - Я подумав, може, ви знайшли EL. випала з фургона?

- Ні, сер. - Його обличчя залишалося! спокійним. - Ми знайшли її у вітальні біля місіс Стюарт.

Дональд такшк, чудово зрозумів, про що йдеться. Вія різко підвівся, підійшов до вікна і задивився на спорожнілий сад.

- Важка, - промовив він нарешті. - Сама її підставка...

- Так, сер.

- Це повинно було статися... швидко.

- Так, сер, - знову сказав Фрост, і це прозвучало скоріш як констатація факту, ніж потіха Дональдові.

- Бі... бідолашна Регіна. - Слова його були тихі, горе - безмежне. Він важко опустився на стілець і втупився очима у простір.

Фрост обережно перевів розмову на вітальню, яку поліція опечатала на кілька днів і попросив, щоб ніхто з нас туди не заходив.

Жоден з нас.

Крім того, вони закінчили обстеження будинку, і містер Стюарт може користуватися іншими кімнатами, якщо захоче, де відбитки пальців посипані сірувато-білим порошком на полірованих поверхнях.

Містер Стюарт і знаку не подав, що чує все це.

Чи підготував уже містер Стюарт список викрадених речей?

Я подав аркуш із переписаним столовим сріблом та картинами, що я зміг пригадати. Фрост звів брови і відкопилив губи.

- Нам потрібно буде більше, ніж це, сер.

- Спробуємо пригадати сьогодні ще щось, - пообіцяв я, - Там бракує ще багато вина.

- Вина? [18]

Я показав йому порожній льох, і він піднявся звідти замислений.

- Потрібно було немало часу, щоб винести все, -зауважив я.

- Вельми схоже на це, - зосереджено сказав він.

Свої думки він лишав при собі. Фрост порадив Дональдові підготувати коротку заяву і зачитати її перед спраглими новин репортерами, які ще чекали надворі, - нехай ті вже забираються і друкують почуте.

- Ні, - відказав Дон.

- Лише коротку заяву, - наполягав на своєму Фрост. - Ми можемо підготувати її зараз, якщо ви не проти.

Фрост написав її по суті сам, і я здогадався, що він зробив це не лише заради Дональда, а й для себе, бо хотів спекатися газетярів, від яких йому доводилося постійно відбиватися. Закінчивши писати, він прочитав заяву вголос. Вона звучала як поліційний звіт, пересипаний спеціальною термінологією, і була така далека від пережитого Довальдом,, що мій кузен зрештою погодився зачитати її перед репортерами.

- Але щоб не було фотографів, - стурбовано сказав він, і Фрост запевнив, що простежить за цим.

Вони заполонили хол, цей натовп із голодними очима шукачів сенсацій, ці зубри своєї всюдисущої професії, позбавлені емоцій сотнями подібних вторгнень у людські трагедії. Звичайно, їм шкода хлопця, у якого вбили дружину, але новини є новини, а газети продаються завдяки поганим новинам, і якщо репортери не постачатимуть своїм власникам потрібного товару, то втратять роботу на користь своїх більш заповзятливих конкурентів. Рада преси останнім часом заборонила подібні безцеремонні копирсання в біографії, але лазівка, що ще залишилася, завдавала чимало прикрощів потерпілим.

Дональд стояв на сходах. Ми з Фростом - під ними; Дон читав без жодного виразу, ніби ті слова стосувалися когось іншого.

«...Я повернувся додому приблизно о сімнадцятій нуль-нуль і помітив, що за час моєї відсутності зникла значна кількість цінних речей... Я негайно подзвонив у поліцію... Моя дружина, якої завжди п'ятницями не було вдома, несподівано повернулася... і, можна припустити, порушила плани злочинців».

Він зупинився. Розчаровані репортери старанно занотовували ходульні фрази. Один з них, явно обраний репортерами заздалегідь, почав ставити запитання із вкрадливими м'якими нотками у голосі. [19]

- Скажіть, будь ласка, які з цих зачинених дверей ведуть до тієї кімната, де вашу дружину?..

Дональд мимоволі ковзнув поглядом у бік вітальні. Всі повернули голови і вперли очі в білу безвиразну панель, щось записуючи.

- А чи не скажете ви, що саме було вкрадено?

- Срібло. Картини.

- Які картини?

Дональд похитав головою і став бліднути,

- Чи не могли б ви назвати їхню ціну?

- Я не знаю, - сказав Дон, помовчавши.

- Вони були застраховані?

- Так.

- Скільки спальних кімнат у вашому будинку?

- Що?

- Скільки спалень?

- Здається... п'ять.

- Що ви можете розповісти нам про свою дружину? Про її характер, роботу? І чи не могли б ви дати нам її фотографію?

Дональд не міг цього зробити. Він заперечно похитав головою, сказав: «Прошу вибачити», повернувся і пішов угору по східцях.

- Це все, - рішуче сказав Фрост.

- Не густо, - почулось ремство.

- А ви що хотіли? Крові? - сказав Фрост, припрошуючи їх до виходу. - Поставте себе на його місце.

- Та-а-к, - протяг хтось цинічно, але зрештою всі пішли.

- Ви бачили їхні очі? - запитав я. - Просто невситимий погляд.

Фрост посміхнувся.

- З цієї короткої розмови вони понаписують довгі репортажі.

Інтерв'ю дало свої позитивні наслідки. Більшість машин поїхали, та й решта, подумав я, не забаряться, як тільки розживуться на свіжі новини.

- Чому вони запитували про спальні? - поцікавився я.

- Щоб оцінити вартість будинку.

- Боже мій!

- Всі вони подадуть це по-різному. - У голосі Фроста забриніла веселість. - Вони завжди так. - Він подивився на східці, де стояв Дональд, і ніби ненароком запитав: - Ваш кузен у фінансовій скруті?

Я знав, що він розставляє пастки. [20]

- Не думаю, - спроквола мовив я. - Ви запитали б ' краще його.

- Обов'язково, сер. - Він окинув мене своїм пильним, колючим поглядом. - А що ви знаєте про це?

- Тільки те, що поліція має якісь підозри, - сказав я спокійно.

Мої слова він пропустив повз вуха.

- У містера Стюарта діла йдуть нормально?

- Він ніколи не казав мені про це.

- Цими днями банкрутує дуже багато приватних компаній середньої руки.

- Нібито так.

- Через клопоти з готівкою, - додав він.

- Я не зможу вам прислужитися. Вам доведеться перевірити бухгалтерські книги компанії.

- Ми це зробимо, сер.

- І якщо навіть фірма збанкрутувала, це ще не означає, що Дональд інсценізував пограбування.

- Таке вже бувало, - сухо сказав Фрост.

- Якби йому потрібна була готівка, він міг би просто все спродати, - зауважив я.

- Можливо, він так і зробив. Почасти. Може, навіть спродав більшу частину.

Я перевів дух і промовчав.

- Щодо вина, сер. Як ви самі сказали, треба було багато часу, щоб його винести.

- Це компанія з обмеженою відповідальністю, - сказав я. - Якби фірма й збанкрутувала, то це не зачепило б ні його будинку, ні приватного капіталу.

- А ви, я бачу, тямитесь на цьому. Чи не так?

- Життя навчить, - ухилився я від прямої відповіді.

- А я думав, що художники далекі від цього світу.

- Деякі й справді далекі.

Він поглянув на мене вузькими щілинами очей, ніби прикидав, яку участь я міг би брати в інсценізації крадіжки.

- Мій кузен Дональд - благородний чоловік, - сказав я тихо.

- Це слово вийшло s ужитку. -

- Є люди, які його ще вживають.

Він поглянув на мене дуже скептично. Все своє трудове життя він день у день стикався з корупцією.

Дональд нерішуче спустився східцями, і Фрост негайно забрав його на кухню, щоб ще раз побалакати сам на сам. Я подумав, що коли запитання Фроста будуть такі ж уїдливі, як і звернені до мене, то бідолашному Донові буде [21] непереливки. Поки вони розмовляли, я знічев'я тинявся по дому, заглядав у шухляди, шафи, відчиняв буфети, намагаючись уявити життя свого кузена.

Хтось із них, він чи Регіна, припас чимало порожніх коробок. Я знаходив їх буквально десятки - різних форм та розмірів, порозтицюваних по кутках полиць і шухлядок: коричневі картонні, яскраві подарункові, коробки з-під шоколаду, прикрашені стрічками, - або вони надто гарні і тому шкода їх викинути, або ще можуть для чогось знадобитися. Грабіжники чимало їх повідкривали, але більшість поскидали на підлогу нерозкритими. Потрібно було, подумав я, згаяти немало часу.

Вони зовсім злегковажили великим солярієм, де зберігалися кілька старожитностей і не було картин. Я сидів тут у бамбуковому кріслі серед вазонів і дивився на вітряний сад. Пожовкле листя під поривами вітру рясно обсипалося з дерев, а кілька запізнілих троянд щосили чіплялися за колючі стебла.

Я ненавиджу осінь-пору меланхолії, пору відмирання. Щороку мій настрій падає разом з мокрим листям і поліпшується з настанням тріскучих морозів. Психіатрична статистика стверджує, що найбільше самогубств припадає на весну, пору відродження природи. Я ніколи не міг зрозуміти цього. Якби навіть я кинувся зі стрімчака, це сталося б восени.

Солярій* був сірий і холодний. Не сонячною видалася ця неділя.

Я зійшов нагору, забрав свою валізу і переніс її вниз. З роками подорожувань я вдосконалював і традиційний малярський багаж: моя валіза вміщувала тепер і робочий інструмент, і одежу. Велика валіза жорсткої конструкції - я сам пристосував і переобладнав її середину - була подобою портативної майстерні; крім фарб і пензлів, у неї влазили портативний трубчастий мольберт, небиткі посудини для лляної олії та скипидару і штатив, який міг би окремо тримати чотири непросохлі картини. Був тут також чохол, велика коробка з ганчірками і достатньою кількістю уайт-спіріту - все для того, щоб тримати переносне господарство у чистоті. Сконструювавши таку валізу, я заощадив не на один сандвіч.

Я склав мольберт, розсунувши трубки, Підготував палітру і на полотні середнього розміру поклав перші мазки, беручись до меланхолійного краєвиду: чогось схожого на садок Дональда, як я його бачив, на тлі вижатого поля

* Тут гра слів. Sunday (англ.) - неділя. Буквально: день сонця. [22]

і похмурого лісу вдалині. Картина не в моєму дусі, і, сказати по щирості, вона не приверне через століття уваги преси, але принаймні я не справлятиму посиденьок. Я працював поволі, потроху мерзнучи, доки ще холодніший Фрост не вирішив нарешті піти. Він пішов не попрощавшись, парадні двері рішуче зачинилися за його цілеспрямованими кроками.

У Дональда на теплій кухні був жалісний вигляд. Коли я увійшов, він сидів за столом у цілковитому відчаї, схиливши голову на руки. Зачувши мої кроки, він поволі підвівся, і я побачив його постаріле обличчя, пооране глибокими зморшками.

- Ти знаєш, що він думає? - промовив він.

- Більш-менш.

- Я не міг його переконати. - Дональд похмуро вп'явся у мене очима. - Він правив своєї. Раз у раз ті самі запитання. Чому він мені не вірить?

- Багато людей брешуть поліції. І вона з цим звиклася.

- Він хоче зустрітися зі мною у моїй конторі. Каже, приведе з собою своїх співробітників. Вони хочуть подивитися бухгалтерські книги.

Я похитав головою:

- Скажи спасибі, що, він сьогодні тебе туди не потяг.

- І то правда.

- Доне, пробачся сказав йому, що зникло вино. Це викликало у нього підозру... То моя провина, що він з тобою так брутально поводився.

Він втомлено похитав головою.

- Я й сам сказав би йому. Мені й на думку не спадало критися з цим.

- Але... Я звернув його увагу на те, що на вивезення стількох пляшок пішло чимало часу.

- Хм. Він би й сам зметикував.

- А як ти гадаєш, скільки на це треба часу?

- Залежно від того, скільки було людей, - сказав він, потерши пальцями стомлені очі. - В усякому разі, у них мусили бути коробки для вина. Отже, вони наперед уже знали, що тут є вино і вони не дадуть маху. А це означає... каже Фрост... що я сам його продав і можу вимагати страховку або, якщо вино вкрадено минулої п'ятниці, то я повідомив злодіям, що їм потрібні будуть коробки. Тобто, значить, я сам підстроїв усе це жахіття.

Ми розмірковували над цим у гнітючій тиші.

- Хто ж усе-таки знав, що там було вино? - сказав я нарешті. - І хто знав, що в п'ятницю нікого немає вдома? [23]

І яка була найперша їхня мета: вино, старожитності чи картини?

- Боже мій, Чарлзе, ти говориш, як Фрост.

- Пробач!

- Тепер кожен бізнес проходить через кризу готівки, - сказав він, ніби захищаючись. - Зверни увагу, націоналізовані галузі промисловості втрачають капітал мільйонами.

. Зауваж, як змінюється зарплатня; як ростуть податки та інфляція... Як можуть дрібні підприємства утримувати прибутки на тому рівні, до якого вони звикли? Звичайно, у нас є клопоти з рухом готівки. У кого їх нема?

- Наскільки кепські твої справи? - поцікавився я.

- Становище не відчайдушне. Втішного, звичайно, мало, але про ліквідацію поки що не йдеться. Та й компанія з обмеженою відповідальністю не має юридичного права провадити торговельні операції, якщо вона не має коштів на покриття видатків.

- Але вона могла б... Якби ти позичив додаткову суму для покриття витрат.

Він поглянув на мене з тінню посмішки.

- Мене дивує, що ти заробляєш на життя малюванням.

- Це дає мені змогу ходити на верхогони коли заманеться.

- Ледачий, лобуряка. - Він говорив, як той, колишній Дональд, але невимушеності у голосі вже не було. - Тільки у крайньому разі, як неспроможний боржник, я міг би скористатися власним майном, щоб підтримати приречене діло. Якби справи моєї фірми похитнулися, я б згорнув її. Було б божевіллям не зробити цього.

Я прицмокнув.

- Фрост, мабуть, запитав тебе, чи страховка вкрадених речей була більша, ніж їхня вартість.

- Так, запитував. Кілька разів.

- Не схоже, що ти сказав йому, навіть коли так і було.

- Так не було. Якщо хочеш, то страхова сума менша дійсної вартості. - Він зітхнув. - Бог знає, чи вони відшкодують вартість Маннінгза. Я домовився про страховку всього-на-всього по телефону. І навіть не надіслав страхового внеску.

- Все буде гаразд, якщо буде квитанція на закупку. Він сумно похитав головою.

- Всі документи на підтвердження цього були в столі у холі. Квитанція з картинної галереї, де я купив Маннінгза, паспорт картини, квитанції митного та акцизного збору. Все пропало.

- Фросту це не сподобається. [24]

- Йому це вже не подобається.

- Гаразд... Сподіваюся, ти розтлумачив, що навряд чи купував би дорогі картини і вирушав у навколосвітні подорожі, якби у тебе не було ні фартинга*.

- Він сказав, що саме тому, що я купував дорогі картини і робив навколосвітні подорожі, у мене не лишилося ні фартинга.

Фрост вибудував перед Дональдом мур підозри, щоб той розбив об нього голову. Мого кузена слід було витягти звідси, доки він не впився.

- Поїж спагетті, - сказав я.

- Що?

- Це все, що я міг приготувати.

- О-о... - Він блудним поглядом подивився на кухонний годинник. Було пів на п'яту, і як на мене, то пора б уже підживитись.

- Ну, коли тобі так хочеться, - сказав він.

Наступного ранку поліція прислала машину по Дональда, щоб мордувати його у його ж конторі. Дональд вийшов, як неживий; за кавою він більш-менш ясно дав зрозуміти, що не збирається себе захищати.

- Доне, ти мусиш, - сказав я. - Одна лише рада у цій ситуації - бути твердим і рішучим, розважливим і точним. Для тебе фактично - бути самим собою.

Він ледь усміхнувся.

- Краще б ти за мене пішов. У мене вже немає сили. Та й чи не все одно? - Його усмішка раптом зламалася, і на обличчі. проступило невимовне горе, як. у глибокій крижаній тріщині проступає чорна вода. - Без Регіни... немає сенсу заробляти.

- Йдеться не про гроші, йдеться про підозру. Як ти сам себе не боронитимеш, то вони вважатимуть, що ти нездатний на це.

- Я вкрай стомлений. Я не можу хвилюватися. Вони можуть думати, що їм заманеться.

- Доне, - сказав я поважно. - Вони думатимуть те, що ти їм дозволиш.

- Мені й справді байдуже, - сказав він тупо, і саме це непокоїло. Йому й справді було байдуже.

Його не було цілий день. Я тим часом малював. Не сумний краєвид. Солярій здавався навіть сірішим і холоднішим, ніж уранці, але я більше не хотів вдаватися

* Давня англійська дрібна монета [25]

у меланхолію. Я залишив на столі наполовину закінчене полотно і з усіма своїми надібками перейшов туди, де тепліше. Можливо, на кухні не таке гарне освітлення, але це єдине у будинку приміщення, де відчувався пульс життя. Я малював Регіну. На картині вона стояла біля плити з дерев'яною ложкою в одній руці і пляшкою вина в другій. Я малював її відкинуту назад голову, усміхнене обличчя, малював усмішку, променистий і відверто щасливий погляд. Позад Репни я малював кухню точно так, як її бачив на власні очі, а Регіну я малював з уяви, де та поставала, як жива. Я так чітко бачив її, що раз чи двічі відвів погляд від її обличчя на полотні, аби звернутися до неї, але, розчарований, знаходив перед собою лише пустку. Незвичайні почуття реальності і нереальності бентежно переплелись.

Я рідко коли працюю понад чотири години, зряду, бо, по-перше, втомлююся, а по-друге, від тривалої зосередженості мені завше робиться холодно і хочеться їсти. Отже, я згорнув усе перед ленчем, відкрив слоїк яловичини, поїв її з пікулями на грінках і вийшов прогулятися. Щоб уникнути тих, хто стежив за вхідною брамою, я дійшов до яблунь, а далі крізь живопліт вибрався на вулицю. Я потинявся якийсь час по містечку, де вздовж кривих вуличок видніли поодинокі садиби; була змога і про картину подумати, і розім'ятися після багатогодинної роботи. «Більше паленої умбри у складках кухонних фіранок, - думав я, - і пурпурового відтінку на каструлі. Кремова сорочка Регіни потребує жовтої вохри попід комірцем, а може, варто ще й торкнутися зеленим. Більше уваги приділити плитці. Я зрадив своє основне правило малювати картину як єдине ціле: і тло, і портретовану особу одразу.

Цього разу Регінине обличчя вирізнялося на полотні своєю чіткістю, завершеністю, бракувало тільки відблиску на губах і світлотіней під нижніми повіками - цього не зробиш, поки не просохне фарба. Я остерігався, що не так ясно її уявлятиму, якщо малюватиму обличчя надто довго, але саме через цей поспіх картина тепер була розбалансована, і треба бути дуже обережним, щоб витримати кухню в тому самому ключі й твір виглядав природно, як гармонійна цілість, наче інакшим і бути не міг.

Дув пронизливий вітер, у небі клубочилися темні хмари. Я засунув руки в кишені анарака і прослизнув назад крізь живопліт з першими краплями дощу.

Пообідній сеанс був набагато коротший. Я не міг дібрати потрібного тону, щоб правильно відтворити світло, що падало на предмети в кухні. Я малюю не один рік, [26] але наразі не міг домогтися збігу кольорів на палітрі і на картині. Я тричі помилявся і вирішив припинити роботу.

Я мив пензлі, коли повернувся Дональд. Я почув, як скрипнули гальма машини, грюкнули дверцята і, на мій подив, подзвонили у парадні двері. Дональд ключі взяв із собою,

Я вийшов і відчинив двері Там стояв поліцейський і тримав за руку Дональда. Позад них - кілька облич з настороженими, пильними поглядами. Мій кузен, блідий і раніше, тепер стояв білий як смерть. Очі - немов неживі.

- Доне! - сказав я і відчув, що маю переляканий вигляд.

Вія не відповів. Поліцейський злегка вклонився:

- Ось і ми, сер, - і передав мені кузена в рук у руки. Як мені здалося, ця акція була така ж символічна, як і практична, бо він відразу ж повернув назад і від'їхав у машині, що. його чекала.

Я допоміг Дональду ввійти і зачинив двері. Я вперше бачив людину таку перестрашену й розбиту.

- Я запитав про похорон, - сказав він.

Його обличчя ніби скам'яніло, він аж задихався.

- Вони відповіли... - Він зупинився, перевів подих і спробував доказати. - Вони відповіли... ніякого похорону.

- Дональде...

- Вони відповіли... що її... не можна ховати до кінця слідства; Вони відповіли... що це може тривати цілі місяці. Вони відповіли... що зберігатимуть її... у холодильному відсіку.

Його розпач був жахливий.

- Вони відповіли... - Він злегка похитнувся. - Вони відповіли... тіло вбитої особи належить державі.

Я не зміг утримати його. Він упав біля моїх ніг, як підтятий.

Розділ третій

Два дні лежав Дональд у ліжку, і я намагався збагнути, що означав цей стан прострації.

Подобалося йому це чи ні, але в цей час він був добряче начинений заспокійливими ліками, щоранку і щовечора лікар давав йому пігулки і робив ін'єкції. Дарма що з мене була безнадійна медсестра і ще гірша кухарка, але доводилося його доглядати, бо напохваті не було нікого. Та й сам Дональд попросив лікаря:

- Хай буде Чарлз. Він не чинить зайвого галасу, Я довго сидів з ним, коли він прокидався, спостерігаючи, як на його обличчі відбивається боротьба з невідступним страхом. Він помітно схуд, колись повне обличчя змарніло і було тепер, як у хворого. Тіні під очима аж почорніли, сили, здавалося, покинули його.

їжу я готував з консервованих і заморожених продуктів: уважно читав інструкції і робив усе, як написано. Дональд раз у раз дякував мені і їв, що міг, хоча й навряд чи йому щось насправді смакувало.

Коли він спав, я потроху посувався у своїй роботі над картинами. Сумний краєвид не був уже такий сумний, а просто осінній, з трьома кіньми, що стояли кружка у полі. Один з них пасся. Такі картини - водночас і зрозумілі, і зроблені на належному рівні - були моїм хлібом. Вони добре розходяться, звичайно з мого конвейєра сходило принаймні по картині за десять днів: душі у них я не вкладав. Усе було справою голої техніки.

Одначе портрет Регіни - це було найкраще з того, що я зробив за багато місяців. Вона усміхалася до мене на полотні, життєрадісна і розпромінена, принаймні мені вона здавалася живою. Картини часто змінюються під час роботи над ними; день у день наголос зміщувався у моїй уяві, і зрештою кухня на задньому плані стала темнішою, а сама Регіна ще більше вияскравилася. Видно було, що вона куховарить, але акцентувалось на образі дівчини, а не на тому, що вона робить.

Врешті-решт кухня, яку я бачив перед собою, стала на полотні лише віддаленим враженням, а дівчина, якої не було переді мною, зробилась як жива.

Попрацювавши над картиною, я щоразу ховав її у валізу. Я не хотів, щоб Дональд несподівано натрапив на неї. Надвечір у середу Дональд у халаті, похитуючись, зайшов на кухню, намагаючись усміхатися і панувати над собою. Він сидів за столом, попивав шотландське віскі, що я приніс того дня, і спостерігав, як я чищу пензлі та палітру.

- Ти завжди такий охайний? - поцікавився він.

- Фарби дорого коштують.

Млявим жестом він показав на картину з кіньми, що сохла на мольберті.

- Скільки це все коштує?

- Самі матеріали десь із десять фунтів. А ще тепло, світло, оренда, харчі, віскі, одежа, трата нервів - це стільки, скільки я зароблятиму за тиждень, якщо покину все це і повернуся до свого попереднього заняття - продажу будинків. [28]

- У такому разі чимало, - сказав він поважно.

- Не жалкую, - усміхнувся я.

- Авжеж, бачу.

Я змив з пензлів милиння водою з-під крана, надав їм належної форми і поставив у глек сушитися. Добрі пензлі, принаймні такі ж дорогі, як і фарби.

- Попорпавшись у фінансових звітах компанії, - сказав раптом Дональд, - вони повезли мене у поліційне відділення і там силкувалися довести, що я вбив її власноручно.

- Неймовірно!

- Вони дійшли висновку, що я міг прийти додому перед ленчем і вчинити це. Час, мовляв, був.

Я взяв зі столу віскі, налив добрячу порцію у келих і вкинув льоду.

- Вони подуріли, - сказав я.

- Крім Фроста, там був ще один чоловік. Шеф їхнього відділу. На прізвище чи не Уолл. Худорлявий такий, з колючим поглядом. Здавалось, ніколи й не кліпне. Ушнипився в мене і весь час торочив, що я вбив її, бо вона, повернувшись, застала мене разом з грабіжниками.

- Господи! - сказав я з відразою. - В кожному разі вона не залишала крамниці до пів на третю.

- Та дівчина з квіткової крамниці тепер каже, що точно не пам'ятає, коли Регіна пішла. Пригадує лише, що це було невдовзі після ленчу. Близько третьої години я ще не повернувся з пабу. Я пішов до ленчу пізно. Цілий ранок я морочився з клієнтурою... - Він замовк, ухопившись за келих, мов шукав у ньому опертя. - Я не можу тобі передати, як це було жахливо.

Стриманість останніх слів ніби ще більше підкреслювала скруту його становища.

- Вони сказали, - додав він, - що вісімдесят відсотків убитих заміжніх жінок стали жертвами своїх чоловіків.

У цій фразі відчувався стиль Фроста.

- Вони зрештою відпустили мене додому, але я не думаю... - його голос затремтів. Він ковтнув, намагаючись зберегти так важко здобутий спокій. - Я не думаю, що вони на цьому закінчили.

Минуло п'ять днів відтоді, як він, вернувши додому, знайшов Регіну мертвою. Я подумав, що його розумове і нервове напруження досягло тієї межі, коли він украй потребував підтримки та співчуття; здавалося дивовижним, що він не втратив здорового глузду.

- Вони натрапили на слід злочинців? - запитав я. Він ледь посміхнувся. [29]

- Я навіть сумніваюся, що вони цим займаються.

- Але це ж їхній обов'язок.

- І я так гадаю. Вони нічого не кажуть. - Він повільно випив віскі. - У цьому вся іронія. Ти сам розумієш. Я завжди поважав поліцію... Хто ж знав, що вони можуть бути... такі...

«Чудасія! - подумав я. - Або вони хочуть натиснути на підозрюваного, сподіваючись розв'язати йому язика, або просто обмежуються чемними запитаннями і тупцяють на місці; згідно з тутешньою системою, безневинні страждають більше, ніж винуваті».

- Я не бачу цьому краю, - сказав Дональд. - Ніякісінького.

У п'ятницю до обіду поліція заходила ще двічі, але мій кузен мало на це зважав. Він був виснажений, апатичний і сірий, як дим; він стільки вистраждав, що збайдужів до всього. Хоч би що правив Фрост, все це відскакувало від Дональда, не завдаючи йому ніякої шкоди, і - Ти ніби збирався малювати чийогось коня? - несподівано запитав він, коли ми готувалися до ленчу.

- Я попередив їх, що приїду пізніше. Він похитав головою.

- Пригадую, ти казав, коли я попросив тебе залишитися, що це буде якраз доречним до наступного замовлення.

Він подумав трохи.

- У вівторок. Ти повинен був їхати в Йоркшір у вівторок.

- Я все владнав по телефону.

- Все одно краще поїхати.

Дональд попросив за нього не турбуватися і подякував за все. Він наполіг, щоб я подивився розклад руху поїздів, замовив таксі й попередив тих людей, що приїду. Я, зрештою, побачив, що справді час залишити його самого, і спакував речі.

- Мені здається, - сказав він непевно, коли ми чекали таксі, - що ти ніколи не малював портретів. Маю на увазі людей, а не коней.

- Бувало іноді, - сказав я.

- Я лише хотів... Чи не зміг би ти якось... У мене є цілком пристойна фотографія Регіни...

Я уважно подивився на нього. Наскільки я міг бачити, це йому не зашкодило б. Я розщібнув валізу, дістав картину, тримаючи її тильним боком до Дональда.

- Вона ще не просохла, - попередив я. - І не обрамлена, [30] я не можу вкривати її лаком принаймні ще з півроку. Але якщо вона тобі подобається, можеш взяти.

- Дай-но подивлюся.

Я повернув полотно. Він прикипів до нього поглядом і не сказав нічого. Таксі під'їхало до парадних дверей.

- Бувай, - сказав я і прихилив картину до стінки. Він кивнув, поплескав мене по руці, відчинив дверцята і помахав на прощання. Мовчки, бо. в очах його стояли сльози. .

У Йоркшірі я пробув близько тижня, зробивши все для того, щоб увічнити старого терплячого стіплчейзера, а тоді повернувся в свою шумливу квартиру неподалік аеропорту Хітроу, прихопивши з собою картину, щоб завершити її.

Ситий роботою по зав'язку, у суботу я відклав своє малярське приладдя і подався на перегони.

Перегони в Пламптоні, приплив знайомого збудження від споглядання відтренованих рухів скакунів. Картини ніколи точно не передадуть всього цього - ніколи. Мить, схоплена на полотні, була не така досконала.

Мені б і самому хотілося взяти участь у перегонах, але бракувало практики, чи хисту, а чи навіть витримки. Як і Дональд, своє раннє дитинство я провів в оточенні приватного підприємництва середньої руки; мій батько провадив сам, без компаньйонів, аукціон у Сассексі. Ще підлітком я годинами міг спостерігати за виїздженням коней на Даунських оболонях біля Фіндона, малюючи їх десь із шести років. Ті хвилини радості, коли я міг промчати верхи на коні, доводилося випрошувати у своєї тітки - у мене самого не було навіть поні. У художньому коледжі пізніше було добре, але у свої двадцять два роки я залишився сам, - нещодавно померли мої батьки, - мені треба було заробляти на прожиття. На нашій вулиці навпроти розташовувалась контора для торгівлі нерухомістю; спочатку був намір влаштуватися до них тимчасово, але мені там сподобалося, і я залишився надовго.

Здавалося, половина художників-анімалістів Англії, що малювали коней, з'їхалися у Пламптон. Та це й не дивно, оскільки Великий Національний призер мав уперше з'явитися в новому сезоні. Незаперечний факт комерції, що картина під назвою «Ніжинський на нью-маркетському пустищі» мала набагато більше шансів бути проданою, ніж та, що називалася просто «Кінь на нью-маркетському пустищі», а «Великий Національний призер на старті» був набагато кращий, ніж «Один з учасників Пламптонських забігів на старті». Економічні чинники змушують багатьох [31] майбутніх Рембрандтів рахуватися з ринковою кон'юнктурою

- Тоде! - хтось гукнув мені на вухо. - Ти винен мені п'ятнадцять фунтів.

- Де там у біса! - відрубав я.

- Ти казав, що Гойдалка буде фаворитом в Аскоті.

- Не живи чужим розумом.

Біллі Пайл екстравагантно засміявся і поплескав мене по плечу. Біллі Пайл належав до тих людей, хто, зустрівши вас, привітається як нерозлийвода-приятель, пригостити випивкою і набридатиме до смерті. Бозна-скільки разів зустрічав я Біллі на перегонах, але ніколи не міг придумати, як спекатися його, не вдаючись до грубощів. Звичайні відмовки відскакували від його грубої шкіри, як ртуть від скла, і я з часом дійшов висновку, що простіше відразу випити з ним швиденько, ніж потім цілий день відмагатися від нього.

Отже, я чекав, що він скаже свою традиційну фразу «перепустімо по одній?».

- Перепустімо по одній? - запропонував він.

- Е-е... звичайно, - покірно погодився я.

- Твій батько ніколи не подарував би мені, якби я не турбувався про тебе. - Це була також його традиційна фраза. Я знав, що їм доводилося зустрічатися у справах, а щодо їхньої дружби, то я підозрював, що Біллі її вигадав уже після смерті мого батька.

- Ходімо, чоловіче.

Я вже знав наперед усю цю процедуру. Він ніби несподівано зустріне в барі свою тітоньку Сал, і я своєю чергою муситиму брати випивку для них обох.

- О-о! Та тут тітонька Сал, - сказав Біллі, ввалюючись у двері. - Сюрприз, сюрприз.

Тітонька Сал була завзятою уболівальницею у свої сімдесят з гаком - з вічною сигаретою у куточку рота і ; книжечкою-розкладом заїздів, які продають на іподромі. Одним пальцем вона весь час притримувала у книжечці якусь сторінку.

- Ви що-небудь знаєте про заїзд о другій тридцять? - запитала вона.

- Хелло! - сказав я.

- Що? А-а-а! Хелло... Як ся маєте? Знаєте що-небудь про заїзд о другій тридцять?

- На жаль, ні,

- Ага.

. Вона поглянула у розклад.

- Трітопс пройшов зважування, але як у нього з но гою? [32] - Вона раптом підвела очі й вільною рукою підштовхнула свого племінника, що ніяк не міг докликатися офіціанта бару. - Біллі, замов що-небудь для міссіс Метьюз.

- Для кого?

- Для Метьюз. Що ти питимеш, Мейзі?

Вона повернулася до опасистої літньої жінки, що стояла позад неї.

- О-о!.. Джин і тонік, спасибі.

- Зрозумів, Біллі? Подвійний бренді й імбирну настоянку для мене, джин і тонік для місіс Мейзі.

- Одежа на місіс Мейзі була нова і дорога; від полакованого -волосся, торбинки з крокодилячої шкіри до оздоблених золотом туфель - усе кричало, що це мішок з грішми. На руці, в якій вона тримала келих, яскрів великий опал, обрамлений діамантами. На її розмальованому обличчі не відбивалося особливої радості.

- Як ся маєте? - чемно поцікавився я.

- Що? - перепитала тітонька Сал. - О-о, Мейзі, знайомся, це Чарлз Тодд. Що ви думаєте про Трітопса?

- Так собі, - сказав я.

Тітонька Сал стурбовано зазирнула у книжечку, і Біллі роздав напої.

- Будьмо! - сказала Мейзі Метьюз без особливого ентузіазму.

- До дна, - сказав Біллі, підносячи келих.

- Мейзі трохи не пощастило, - сказала тітонька Сал.

- Місіс Метьюз не на того поставила? - всміхнувся Біллі.

- її будинок згорів дощенту.

Що й казати, вдалий початок розмови!

- Ой... я хотів сказати... - знітився Біллі. - Яке нещастя!

-. Ви, здається, все втратили, Мейзі?

- Все, крім того, що на мені, - похмуро сказала вона.

- Хочете джину? - запропонував я.

- Дякую, любий.

Коли я повернувся з наповненими склянками, Мейзі увійшла в раж, описуючи свою біду:

- ...Мене там, звичайно, не було, я гостювала у своєї сестри Бетті в Бірмінгемі, і раптом на порозі, з'являється цей поліцейський і розповідає, як їм важко було мене знайти. Але, звичайно, на той момент уже все згоріло. Коли я повернулася у Вортінг, то побачила лише купу попелу і димар, що стирчав посередині. Мені довелося докласти чимало зусиль, аби з'ясувати, що сталося, зрештою [33] вони сказали, що в домі щось там загорілося, але вони не знають, яка причина цього загорання, бо два дні нікого не було вдома.

Вона взяла джин, усміхнулася ні до кого і вела далі.

- Отже, я була як божевільна, признаюсь вам, ще б пак - отак усе втратити, і я спитала, чому вони не скористалися морською водою, адже море було поряд, під самим тамариском, внизу - схил; вони ж, певна річ, відповіли, що не могли нічого врятувати, бо не було води, - а цей пожежник, якому я поскаржилася, сказав, що вони не скористалися морською водою, бо, по-перше, вона все роз'їдає, а по-друге, помпи всмоктуватимуть морські водорості, черепашки тощо, та й взагалі був відплив.

Я ледве стримував непристойне бажання розсміятися. Вона все-таки відчула це.

- Звичайно, любий, вам смішно, але ж ви не втратили всіх своїх скарбів, які призбирували бозна-відколи.

- Мені дуже шкода, місіс Метьюз. Мені не здається це смішним. Це просто...

- Я розумію, любий, з вашого погляду це може бути смішно, кругом вода і немає чим залити вогню, але, повірте мені, я просто не тямила себе.

- Здається, я зроблю маленьку ставку на Трітопса, - сказала тітонька Сал замислено.

Мейзі Метьюз якось непевно подивилася на неї, а Біллі Пайл, який уже наслухався про цю пожежу, ляснув мене по плечі й сказав «та-ак», що було сигналом подивитися новий заїзд.

«Належне я віддав», - подумав я і вийшов, щоб подивитися на перегони з верхньої трибуни, де б мене ніхто не чув і не бачив.

Трітопс упав і прийшов останнім, накульгуючи. Не поталанило його власникові, жокею і тітоньці Сал. Я спустився вниз до демонстраційного майданчика, щоб подивитися на чемпіона, що кружляв перед своїм забігом, але мені й на думку не спадало його малювати. Мені здавалося, що для сюжету він уже не підходить, бо ринок;: затоварено його зображеннями.

Пообідній час, як завжди, минув швидко. Я трохи виграв, трохи програв, але грішми не виміряєш усього, що мені вдалося побачити. Під час останнього забігу я угледів, як до мене на трибуну піднімається Мейзі Метьюз. Яскраво-червоне пальто, атмосфера лоску і привітне обличчя - тут не можна було помилитися. Вона зупинилася на сходинку нижче і дивилася на мене знизу вгору. Абсолютно самовпевнена, хоча й з дрібкою сумніву. [34]

- Це часом не ви, - сказала вона, - той молодий чоловік, з яким ми нещодавно були в барі разом з Сал і Біллі?

- Так, ви маєте рацію.

- Я не була певна, - сказала вона, і при цьому її сумнів розвіявся. - Тут ви на вигляд старший. .

- Різниця в освітленні, - погодився я. Вона також виглядала старшою років на десять. «їй десь п'ятдесят з гаком», - подумав я. Світло бару завжди ошукує.

- Мені сказали, що ви художник.

У тому, як вона вимовила це, відчувалося деяке несхвалення.

- М-м, - промимрив я, спостерігаючи, як ішли кентером скакуни на шляху до фінішу.

- Мабуть, не багато заробляєте, любий?

Я усміхнувся їй, мені сподобалася її простота.

- Це залежить від того, хто ти. Пікассо не нарікав.

- Скільки коштувало б, якби ви намалювали картину для-мене?

- Яку картину?

- Ви, любий, можете сказати, що це страшно звучить, і я гадаю, що це правда, але мені так вранці подумалось, коли я йшла сюди, атож, це божевілля, я розумію, але, гадаю, - це через ту страшну картину, те згарище з комином посередині, спалений живопліт на тлі моря... спершу я мала намір найняти місцевого фотографа, котрий фотографує весілля і таке інше, щоб зробити фотографію у кольорі, бо коли все це розчистять і відбудують, ніхто й не повірить, наскільки це страшно було, а тепер... картину я хочу повісити в новому будинку, щоб усі бачили.

- Але...

- Отже, скільки це коштувало б? Бо, як ви помітили, у мене не все до решти пропало, але коли сума виражатиметься у сотнях, то я з таким самим успіхом могла б запросити фотографа.

- Звичайно, - погодився я поважно. - А що коли я приїду подивитися на будинок, точніше на те, що від нього лишилося, і тоді ми домовимося?

Вона не побачила у цьому нічого дивного.

- Гаразд, любий. Це - по-діловому, звичайно, це відкладати не треба, бо тільки-но з'являться страхагенти, я візьмуся розчищати.

- То коли?

- Ну, любий, якщо ви вже на півдорозі, то, може, сьогодні?

На цьому й порішили. Місіс Мейзі сказала, що могла б підкинути мене у своєму «ягуарі», якщо я не маю машини, [35] а додому я зможу дістатися поїздом з Вортінга або з Пламтона.

Я погодився.

Найрішучіші кроки робляться нерозважно.

Руїни були явно «картиногенічні», якщо можна так сказати. Дорогою туди ми майже не зупинялися, і місіс Мейзі весь час розповідала про свого покійного чоловіка, Арчі, який дуже вже про неї піклувався.

- Правда, слід сказати, що я також доглядала за ним, любий, бо була медсестрою. Приватною, звичайно. Я доглядала за його першою дружиною увесь час, поки та хворіла, рак у неї був, любий, а тоді я ще на якийсь час залишилася, щоб приглянути за ним, і він, значить, попросив мене, щоб я зосталася з ним жити, і я погодилася, любий. Звичайно, він був набагато старший за мене, він помер більш як десять років тому. Він дуже піклувався про мене, дуже.

Вона ніжно подивилася на масивний опал. Багато людей хотіли б, щоб про них згадували з такою ласкою.

- Відтоді, як він помер і залишив мені таке багатство, то сам бог велів скористатися ним, і тому я і далі вела справи так, як ми це робили, коли жили разом ці кілька років, тобто брала участь, у розпродажу з аукціону у солідних будинках, любий, бо ми прагнемо купувати тільки гарні речі, іноді досить дешеві, і, звичайно, особливо цікаво, коли ці речі належали комусь добре відомому або знаменитості. - Вона рвучко перемкнула передачу й агресивно обігнала маленький сумирний фургончик. - І тепер усі ці речі згоріли дотла, звичайно, і вся пам'ять про Арчі, і місця, де ми бували разом, і, признаюсь вам, любий, я просто божеволію.

- Це й справді жахливо для вас.

- Авжеж, любий, це так.

У мене майнула думка, що це вже вдруге за останні два тижні я виступаю у ролі розрадника і так само почуваю себе безпорадним з нею, як і з Дональдом.

Вона натисла на гальма, і ми поволі зупинилися навпроти руїн. З багатьох невеличких особняків на другому боці її був найрозкішніший; але від нього залишилися тільки гостроверхі уламки стін, що окреслювали великий простір, чорна купа згарища і масивний цегляний димар, що височів посередині. «Іронія, - промайнула думка, - що саме джерело вогню пережило вогонь».

- Ось ми й приїхали, любий, - сказала Мейзі. - Що ви про це думаєте?

- Дуже жарко тут було. [36]

- Але ж на пожежах завжди жарко, любий, чи не так? І, звичайно, дерева тут не бракувало. Свого часу на ці приморські будиночки йшло багато дерева.

Ще до того, як ми вибралися з її світло-голубої машини, я відчув запах гарива.

- І давно це?.. - запитав я.

- Наприкінці минулого тижня, любий. У неділю.

Поки ми мовчки оглядали згарище, із-за димаря з'явився чоловік. Він повільно ступав і скупчено дивився під ноги, час від часу нагинаючись, щоб попорпатись у попелищі.

Мейзі, у яскраво-червоному манто, незважаючи на свою опасисту комплекцію, була досить проворна.

- Гей! - крикнула вона, виструбнувши з машини. - А що це ви тут робите?

Чоловік випростався вражений. «Десь йому під сорок», - прикинув я. На ньому був дощовик і трільбі, вуса - підковою.

Він чемно підняв капелюха.

- Страховий агент, мадам.

- Я думала, ви прийдете в понеділок.

- Мені випало бути в цих краях. Та й не слід відкладати на завтра те, що можна зробити сьогодні.

- Я теж так думаю, - сказала Мейзі. - І сподіваюсь, що ви не зволікатимете з виплатою, хоча я хотіла б краще одержати свої скарби, ніж будь-яку суму грошей, грошей мені й так не бракує.

Чоловік, звичайно, не звик до такої манери висловлювати свої думки.

- Е-е... - сказав він. - О так, так, Я розумію.

- Ви довідалися, з чого це почалося? - напосідала Мейзі.

- Ні, мадам.

- А взагалі знайшли що-небудь?

- Ні, мадам.

- Гаразд, коли я зможу все це розчистити?

- У будь-який час, мадам.

Він обережно рушив до нас, вибираючи дорогу серед почорнілих уламків. Прямий, важкий погляд, масивне підборіддя робили його схожим, на слідчого.

- Як ваше прізвище? - запитала Мейзі.

- Грін, мадам. - Він трохи помовчав і додав: - Через «і» довге.

- Ну, гаразд, містере Грін через «і» довге, - сказала Мейзі доброзичливо. - Я дуже вас просила б усе це засвідчити мені на папері. [37]

Він похилив голову.

- Як тільки доповім своєму начальству.

Мейзі погодилася, Грін підніс капелюха, попрощався і пішов до білого «форда», припаркованого на узбіччі.

- Тоді все гаразд, - сказала Мейзі задоволено, спостерігаючи за ним. - І скільки за цю картину?

- Дві сотні плюс витрати за дві доби у місцевому готелі.

- Ну, це вже занадто, любий. Одна сотня і дві доби, і це за умови, якщо картина мені сподобається, або я зовсім не платитиму.

- Як дбатимеш, так і матимеш?

її рот розтягнувся в усмішці.

- Ви мене правильно зрозуміли, любий.

Ми зійшлися на півтораста, якщо картина їй сподобається, і на п'ятдесяти, якщо ні. Роботу треба було розпочинати у понеділок, хіба що буде дощ.

Розділ четвертий

Понеділок випав сонячний, свіжий, по-літньому теплий. До Вортінга я доїхав поїздом, а звідти рушив на таксі й, на подив сусідів, поставив мольберт на тому місці, де раніше були центральні ворота. Їх зняли пожежники із завісів і поклали на травник. На одній половині видніла помпезно розмальована фамільна дощечка з написом:

«Трежер Голм».

Бідолашний Арчі. Бідолашна Мейзі. Я поклав на полотно нейтральний ґрунт кавового кольору з чистої умбри, розведеної скипидаром та лляною . олією, і по вогкому став промальовувати трохи темнішими фарбами обриси згарища на тлі живоплоту, моря і неба. На цій стадії було легко виправляти похибки у композиції і малювати знову, вибираючи правильні пропорції, перспективу та рівновагу основних мас.

Закінчивши роботу, Я залишив картину, щоб вона просохла, а сам тим часом прогулювався довкола саду, роздивляючись з різних кутів зору згорілий будинок і почорнілі залишки тамарискового живоплоту, що відділяв траву від ріні. У вранішньому промінні сонця виблискувало море, пропливали невеличкі купчасті хмари, кидаючи на землю темно-сірі тіні. Віддалік пінилися білі баранці: відступив приплив, залишивши на піску брижі.

Прохолодний бриз студив вуха. Я повернувся до свого занятття і побачив одягнених у пальта двох чоловіків, що [38] вийшли з великого фургона і всім своїм виглядом виказували зацікавленість рештками маєтку «Трежер Голм». Вони зупинилися біля мольберта, оцінюючи мій витвір, і я рушив до них.

Один з них кремезний, років за п'ятдесят. Другий - худий, за двадцять. Обоє впевнені, цілеспрямовані.

Старший підвів погляд, як тільки я наблизився.

- Ви маєте дозвіл перебувати тут? - запитав він. У його голосі не відчувалося неприязні, але навіщо це йому?

- Власниця захотіла, щоб я намалював її будинок, - пояснив я.

- Зрозуміло, - ледь ворухнув він губами.

- А у вас є дозвіл? - поцікавився я.

- Страхові агенти, - сказав він, вигнувши брови, ніби здивувався, що хтось може про це запитувати.

- З тієї ж фірми, що й містер Грін? - поцікавився я.

- Хто?

- Грін. Через, «і» довге.

- Я не знаю такого, - сказав він. - Нас запросила місіс Метьюз, щоб ми встановили розмір шкоди, завданої будинку, який був у нас застрахований. - Він трохи пригнічено роздивлявся навкруги, ніби очікуючи Мейзі, котра мала з'явитися як фенікс із попелу.

- Так Гріна у вас немає?

- Ні через «і» довге, ні через «і» коротке.

У мене з'явилося до нього якесь тепле почуття. Як на мій погляд, гумором можна більше досягти, ніж закручуванням гайок.

- Гаразд... Місіс Метьюз уже не чекає на вас, бо вищезгаданий містер Грін, що відрекомендувався страховим агентом, сказав їй, що вона у першу-ліпшу слушну хвилину може запросити бригаду для розчищення руїн.

Він увесь напружився, як напнута скрипкова струна.

- Ви серйозно?

- Я був тут разом з місіс Метьюз. Я бачив і чув його, і це точно його слова.

- Він показував вам посвідчення?

- Ні, не показував. - Я зробив паузу. - І... ви, між іншим, теж.

Він поліз у внутрішню кишеню і витяг візитку зі швидкістю штукаря. Цей рух, безперечно, був у нього доведений до автоматизму.

- А можна свою власність застрахувати одразу в двох кампаніях? Чи це протизаконно? - знічев'я запитав я, розглядаючи посвідчення. [39] «Страхування життя і майна. Д. Дж. Легланд. Зональний інспектор».

- Це шахрайство. - Він похитав головою.

- Хоч, звичайно, містер Грін може не мати нічого спільного зі страховою компанією.

- Це ймовірніше.

Я поклав візитку до кишені своїх штанів. Светр фірми «Арран» не був передбачений для того, щоб у ньому здійснювали ділові трансакції.

Він задумливо подивився на мене. Погляд у нього уважний, але говорити не квапиться. У цьому він був схожий на мого батька: середнього віку, з досвідом за плечима, знає свою справу, хоч не хапає з неба зірок.

І в «Трежер Голм» він, мабуть, випадковий.

- Гаррі, - звернувся він до свого молодшого помічника, - піди знайди телефон і подзвони у «Біч-готель». Скажи місіс Метьюз, що ми тут.

- Слухаюсь! - сказав Гаррі.

Доки Гаррі виконував доручення, Д. Дж. Легланд став оглядати руїни, й, оскільки він не заперечував, я поплентався за ним.

- Що ви шукаєте? - запитав я. Він метнув на мене швидкий погляд.

- Доказів підпалу. Доказів того, що речі, заведені до списку, згоріли.

- Я не чекав, що ви будете такі відверті.

- Іноді я це дозволяю собі. Я посміхнувся.

- Місіс Метьюз, здається, досить щира.

- Не мав честі бачитися.

«Собі на умі», - подумав я.

- А хіба пожежники не шукали слідів підпалу?

- Так. Як і поліція, ми консультуємося з ними.

- А вони що кажуть?

- Гадаю, це вас, не стосується.

- Навіть як на дерев'яний будинок, - сказав я, - він дуже сильно згорів.

- Ви фахівець? - спитав він з іронією.

- Свого часу я цих вогнищ Гая Фокса* розпалив чимало.

Він повернув голову.

- Вони горять набагато краще, якщо просочити їх парафіном. Особливо по краях.

* День Гая Фокса - свято у Великобританії, яке відзначається народними гуляннями і розкладанням вогнищ. [40]

- Я надивився на вогні ще до того, як ви народились - сказав він. - Йшли б ви собі й малювали.

- Ще полотно не просохло.

- В такому разі стійте й мовчіть.

Я не образився і залишився біля нього.

Він робив щось на зразок попередніх оглядин: піднімав невеликі тверді уламки, роздивлявся їх зблизька і обережно повертав на свої місця. Жодного з предметів, які він піднімав, я не міг визначити з відстані шести футів, і, наскільки я міг бачити, жоден з них не викликав у нього особливих емоцій.

- Дозвольте звернутися, - сказав я.

- Ну?

- Містер Грін робив те ж саме, що й ви робите, тільки не тут, а там, за димарем.

Д. Дж. Легланд випростався, кинувши на землю чорний шмат.

- Він узяв що-небудь?

- Ні, за той короткий час, поки ми спостерігали за ним, він нічого не взяв. Та хтозна, скільки він там пробув до того.

- Отже, ні. - Він трохи замислився. - Чи не думаєте ви, що це був якийсь ловигава, котрий розглядав це все заради цікавості?

- Щось не схоже.

Д. Дж. насупився.

- Що ж він хотів?

Риторичне запитання. Приїхав Гаррі, і тільки після нього - Мейзі. У своєму «ягуарі». У своєму яскраво-червоному пальті. Невдоволена.

- Що ви собі думаєте? - сказала вона, насуваючись на Д. Дж. Очі у неї палали. - Ви й досі не розв'язали питання з підпалом? Тільки нічого мені не кажіть. Я бачу, ви намагаєтесь викрутитися і не заплатити мені страховки. Ваш співробітник сказав у суботу, що все гаразд і я можу починати розчищення і відбудову; навіть якщо це був підпал, ви повинні виплатити мені, бо страховка включає в себе і підпал, звичайно.

Д. Дж. кілька разів поривався щось сказати і нарешті здобувся на голос:

- Хіба не казав вам наш містер Робінсон, що чоловік, якого ви бачили у суботу, був не з наших?

«Наш містер Робінсон» в особі Гаррі відчайдушно закивав головою.

- Він... Містер Грін... ясно сказав, що він ваш представник, - наполягала на своєму Мейзі. [41]

- Гаразд... Який він на вигляд?

- Улесливий, - сказала Мейзі без вагання. - Не такий молодий, як Чарлз... - вона показала на мене широким жестом, - і не такий старий, як ви. - Вона подумала, тоді стенула плечима. - Він цілком був схожий на страхагента, і край.

Д. Дж. мужньо проковтнув образливий натяк.

- На зріст сантиметрів сто вісімдесят, засмаглий, сірі очі, широкуватий ніс, рівний рот під густими вислими темними вусами, темно-каштанове волосся, прилизане назад, із залисинами від лоба, звичайні брови, зеленувато-коричневе трільбі з гладенького фетра, сорочка, краватка, жовтувато-коричневий розстебнутий плащ, золота каблучка з вензелем на мізинці правої руки, - сказав я.

Він поставав у моїй уяві так виразно, ніби був тут, на згарищі, переді мною і все скидав капелюха, величаючи Мейзі «мадам».

- Ого! - сказав Д. Дж.

- Око художника, любий, - сказала Мейзі захоплено. - Ніколи нічого подібного не зустрічала.

Д. Дж. сказав, що у їхньому відділі розслідування такого немає, і Гаррі погодився.

- Гаразд, - сказала Мейзі гнівно. - Я здогадуюся, що ви шукаєте слідів підпалу, тоді чому ви думаєте, що будь-хто при здоровому глузді захотів би дощенту спалити моє улюблене житло і всі мої скарби? Цього я не можу збагнути.

Звичайно, Мейзі, досвідчена Мейзі, насправді не була така наївна. Я вловив її швидкий погляд, яким вона окинула мене, і зрозумів це. Д. Дж. нічого не помітив і лише розводив руками, уникаючи пояснень. Я утримався від усмішки, і Мейзі це помітила.

- Як ви уявляєте свою картину? - запитав я. - Сонячний день? Хмарно, похмуро?

Вона подивилася на чисте небо.

- Трохи драматизуйте, любий, - сказала вона.

Після обіду Д. Дж. і Гаррі крок за кроком обстежували згарище, а я намагався надати своїй картині трохи готичної романтичності. Рівно о п'ятій усі ми закінчили роботу.

- Уже шабаш? - саркастично запитав Д. Дж., спостерігаючи, як я пакую валізу.

- Увечері в освітленні переважає жовтий колір.

- Ви будете тут завтра? Я кивнув.

- А ви? [42]

- Можливо.

До зупинки я йшов пішки, а до «Біч-готелю» дістався автобусом, почистив пензлі, подумав трохи і о сьомій зустрівся з Мейзі внизу у барі, як і вмовлялися.

- Ну що, любий, - сказала вона, як тільки перший джин і тонік теплом розлилися по тілу. - Вони знайшли що-небудь?

- Анічогісінько, наскільки я міг бачити.

- Це добре, любий.

Я перехилив свою порцію і обережно поставив склянку.

- Не зовсім, Мейзі.

- Чому?

- А що саме з ваших скарбів згоріло?

- Може, для вас вони мало що важать, але у нас стільки гарного було пов'язано з ними, тож і після смерті Арчі мені було приємно зберігати ці речі. Що там було? Ну от, наприклад, колекція старовинних списів, власність старого лорда Стекерса, я свого часу доглядала за його племінницею, і ціла стіна чарівних метеликів, на яких приходили дивитися професори, і кута залізом брамка між холом та вітальнею зі старого будинку леді Тіт, шість казанків з якогось ірландського замку, дві високі вази з вензелями Анжеліки Кауфман на накривках, що колись належали кузенові Мата Харі, .вони справді були, любий, і мідяний камінний екран зі срібним опуклим орнаментом, страшенно незручний для полірування, і мармуровий стіл з Греції, і срібний самовар, яким користувалася королева Вікторія, є, та що там, любий, це тільки для початку.

- Страхова компанія має повний список речей?

- Так, любий, а чому це вас цікавить?

- Тому, - сказав я з жалем, - що, як мені здається, багатьох речей у будинку не було, коли він горів.

- Що? - Мейзі була- щиро вражена. - А де ж вони поділися?

- З того, що сказав Д. Дж., я зрозумів, що вони шукають рештки згорілих речей, але я сумніваюсь, чи знайшли вони що-небудь.

- Д. Дж.?

- Містер Легланд. Старший з них.

Внутрішня боротьба недовіри та гніву змусила Мейзі випити два подвійних джини. Недовіра, зрештою, перемогла.

- Ви щось неправильно зрозуміли, любий, - промовила вона нарешті.

- Можливо.

- Недосвідченість молодості, звичайно. [43]

- Хай буде так.

- Звичайно, все було на місці, любий, коли я на тім тижні, у п'ятницю, поїхала до Бетті, з якою так давно не бачилася; і сміх і гріх, як подумати, - ви ж не сидітимете вічно вдома, щоб не допустити пожежі й загибелі будинку, тоді треба б відмовитися від будь-яких поїздок, в тому числі й від подорожі до Австралії.

Вона замовкала, щоб перевести подих. «Випадковий збіг», - подумав я.

- Це просто диво, любий, що я прихопила з собою до Бетті більшість своїх коштовностей, бо я ніколи раніше такого не робила; Арчі, звичайно, наполягав, що так безпечніше, він завжди був такий завбачливий, поміркований і милий.

- Австралія? - перепитав я.

- Так, любий. А що тут такого? Я поїхала туди навідати сестру Арчі, вона жила там бозна-скільки і почувалася одинокою відколи повдовіла, бідолашна; мені дуже цікаво було поїхати, бо я, власне, ніколи не зустрічалася з нею, ми лише обмінювалися поштівками, і я пробула в неї півтора місяця. Вона хотіла, щоб я залишилася, а ми так ладнали, як гас і вогонь... О любий, зрозумійте мене правильно, просто до слова прийшлося, ну, цей вогонь ...я кажу, що хотіла повернутися до свого будиночка над морем і все обміркувати; атож, любий, звичайно, в цю подорож я прихопила і свої коштовності.

- Може, ви й Маннінгза купили, коли були в Австралії? - запитав я знічев'я.

Не знаю, чому я це сказав. Мабуть, тому, що думав про Дональда, який також їздив до Австралії. Я був зовсім не готовий до її реакції.

Коли раніше вона була здивована, то тепер - ніби громом вражена. Раніше вона була недовірлива і сердита, тепер - недовірлива і налякана.

Вина перехилила свій джин, зіслизнула з дзиґлика і прикрила собі рота тремтячими пальцями з червоними нігтями.

- Невже тоді? - запитав я недовірливо.

- Звідки ви це знаєте? - Я не знаю.

- А ви не з митної служби?

- Звичайно, ні.

- Ой, любий, любий... - Вона тремтіла і була в розпачі, так само, як і Дональд. .

Я взяв її за руку, і повів до крісла поряд з маленьким столиком. [44] .

- Сідайте, - сказав я заспокійливо, - і розповідайте. Довелося взяти подвійний джин, щоб через десять хвилин вона заспокоїлась.

- Так от, любий, я не мистецтвознавець, як ви, можливо, здогадуєтесь, але там була картина сера Альфреда Маннінгза... і підпис, ну, все, як треба, та й недорого, і я подумала, який буде задоволений Арчі, коли матиме справжнього Маннінгза на стіні, ми обоє любили перегони, звичайно, а ще сестра Арчі, вона старша за мене, підбивала мене, і я запалилася... Ви можете сказати, що я була в стані ейфорії, але я купила її. Вона замовкла.

- Далі, - підохотив я.

- Я гадаю, любцй, ви вже про все здогадалися і самі з того, що я вам розповіла.

- Ви привезли її в Англію, не зазначивши в декларації?

Вона зітхнула.

- Так, любий, звичайно вийшло по-дурному, але я навіть не подумала про митників, коли купувала картину, аж поки не повернулася додому, і тільки через тиждень сестра Арчі запитала, чи не збираюсь я записати картину у митну декларацію, а мене просто обурює ця доконечна потреба сплачувати мито. В усякому разі я подумала, що мені слід би довідатися про розміри митного збору, і я довідалася, що не існує мита в повному розумінні на картини, які вивозяться з Австралії, куплені у комісійній крамниці, й хочете вірте, хочете ні, вони сказали, що мені доведеться сплатити податок на «додану вартість», щось на зразок податку на придбані речі. Тобто мені довелося б, любий, сплатити вісім відсотків від тієї суми, за яку я купила-картину. Ви тільки уявіть собі! Я просто ошаліла, любий. Сестра Арчі запропонувала мені залишити картину в неї, бо якби я знову поверталася до Австралії, який сенс платити мито? Але я не мала певності, що повернуся, і, хоч би що там було, дуже хотіла бачити сера Альфреда Маннінгза на стіні, щоб зробити приємність Арчі, отож, любий, її було гарненько упаковано в картон та коричневий папір, я сховала її в своєму найкращому нічному одязі, і мені вдалося проштовхнути її через прохід у Хітроу, де було написано «Недозволених вкладень немає». Тому, коли я поверталась, мене ніхто не зупинив.

- Скільки ви мали заплатити? - запитав я.

- Значить, любий, якщо бути точною, десь понад сімсот фунтів. Я розумію, що це не бозна-які гроші, але мене [45] обурювало, що я маю платити податок тут тільки за те, що купила гарну річ в Австралії.

Я прикинув в умі.

- Отже, картина коштує близько дев'яти тисяч?

- Авжеж, любий. Дев'ять тисяч. - Вена була занепокоєна. - Я не прогадала? Повернувшись, я питала у людей, і вони казали, що картини Маннінгза коштують по п'ятнадцять тисяч, а то й більше.

- Атож, вони стільки приблизно коштують, - сказав я між іншим. - Хоч деякі можна купити за тисячу п'ятсот, а то й дешевше.

- В усякому разі, любий, тільки подумавши про страховку, я замислилась над тим, чи можуть мене викрити, якщо, наприклад, страхагенти зажадають, скажімо, квитанцію, може, так воно й було б, і саме тому я нічого, в цьому плані не робила, бо якби я справді повернулася до Австралії, я могла б узяти картину з собою. І нікому ніякої шкоди не заподіяла б.

- Складно, - погодився я.

- Тепер усе це згоріло, і ви можете думати, що так мені й треба, бо дев'ять тисяч пішло з димом, і з того я вже й пені не побачу.

Вона допила джин, і я замовив ще.

- Я розумію, що це не моє діло, але як у вас з'явилося під рукою в Австралії дев'ять тисяч? Хіба немає закону про вивезення такої кількості готівки?

Вона хихикнула.

- Ви не дуже орієнтуєтесь у цьому житті. Не бійтесь, усе було шик. Я лише майнула з сестрою Арчі до ювеліра і продала йому брошку, така бридка жаба, любий, з великим діамантом посеред лоба, щось із шекспірівського сюжету, хоч я цього не певна, в усякому разі я ніколи не носила її, така була потвора, але, звичайно, я її прихопила з собою, бо вона цього варта була, і я продала н за дев'ять тисяч п'ятсот в австралійських доларах, одне слово, проблем не було.

Мейзі вважала, що я повинен з нею попоїсти, і ми поїхали на обід. Апетит у неї був здоровий, але настрій - сумний.

- Ви нікому не скажете, любий, про картину?

- Звичайно, ні, Мейзі.

- Я могла б ускочити в таку халепу, любий.

- Розумію.

- Щонайменше штраф, звичайно, - вела вона далі. - Люди можуть бути такими бездушними, коли йдеться про якусь безневинну невеличку контрабанду. [46]

- Ніхто не довідається, якщо ви самі про це не скажете. - І раптом мене вразила думка: - Хіба що ви вже сказали, що купили її.

- Ні, любий, нікому, оскільки я подумала, що краще вдавати, ніби ця картина у мене вже не один piк і, звичайно, я навіть не вішала її на стіну, бо одне кілечко вже теліпалося, і я подумала, що картина може впасти і пошкодитися, але так і не могла вирішити, кого попросити, щоб закріпив його. - Вона замовкла, смакуючи креветковий коктейль. - Ви, мабуть, думаєте, яка я дурна, любий, але мені здається, що я побоювалася викриття; почуття провини, як такого, у мене не було. Я все-таки не розумію, чому ми повинні платити цей чортів податок, тож я не вішала її, а заховала.

- Заховали? Загорнутою?

- Авжеж, любий, більш-менш загорнула. Звичайно, я відкрила її, коли повернулася додому, і побачила, що кілечко відірвалося разом з мотузкою. Тоді загорнула її знову, доки вирішу, що робити.

Мене це потішило.

- І де ви її сховали? Вона засміялася.

- Не дуже далеко, любий. Я тільки зробила так, щоб люди не питали про неї, авжеж, я засунула її за радіатор у кімнаті, і не дивіться так перелякано, любий, центральне опалення не працювало.

Цілий наступний день я малював будинок. Ніхто так і не прийшов, ні Д. Дж., ні хтось інший. У паузах між сеансами я за власною ініціативою шукав скарби Мейзі. Я знайшов багато уламків, які Можна було розпізнати: залишки металевих ліжок, кухонних машин, радіаторів - усе покручене і погнуте не тільки від вогню, а й від ваги будівлі, що завалилася. Уламки важких кроков чорніли у товстому шарі попелу, а все інше згоріло дощенту.

З усіх описаних Мейзі речей я знайшов залізну брамку зі старого будинку леді Тіт, що відділяла хол від вітальні. Леді Тіт нізащо не впізнала б її.

Не було мідних каструль, котрі мали б витримати жар. Ні камінового металевого екрана. Ні мармурового столу. Ні старовинних списів.

Ні, звичайно, Маннінгза. [47] Коли я прибув до «Біч-готелю» о п'ятій годині, навіть не змивши фарби з рук, Мейзі вже чекала на мене у холі. Але це була не та привітна, бадьора Мейзі, котру я знав, а войовнича жінка, вся сповнена гніву.

- Я чекаю на вас, - сказала вона, окинувши мене несамовитим поглядом.

Я не міг збагнути, чим я образив її.

- Що сталося? - запитав я.

- Бар зачинено, - сказала вона, - ходімо до мого номера. Захопіть із собою всі свої речі. Мене всю аж розпирає від злості.

Це було помітно по ній, особливо у ліфті. Червоні плями різко проступали на її обличчі. її біляве волосся, завжди ретельно полаковане, тепер було скуйовджене. Вперше за весь час нашого знайомства вона не нафарбувала губ.

Мейзі рвучко відчинила двері свого номера. Я увійшов слідом за нею і зачинив двері.

- Ви ніколи й не повірите, - з притиском сказала вона, повертаючи до мене обличчя у всьому блискові свого гніву. - У мене тут півдня сиділа поліція, а з полудня - страхагенти. І ви знаєте, що вони кажуть?

«О Мейзі, - зітхнув я подумки, - цього слід було сподіватися».

- Ви за кого мене маєте? - запитала я їх, - не вгавала Мейзі. - Я не тямилася з люті. Вони наважилися сказати мені в очі, ніби я продала всі свої скарби і застрахувала будинок на більшу суму, ніж він коштував. А я їм своєї: якщо страховка і була трохи вища, то це робилося з урахуванням інфляції, та й самі страхагенти порадили мені записати більшу суму, і я була задоволена, що скористалася з їхньої поради, та от містер Легланд сказав, що вони не можуть виплатити страховки, доки не закінчиться розслідування, яке він, здається, і не збирається закінчувати. У нього немає співчуття до мене як потерпілої.

Мейзі помовчала, щоб зібратися з силами. Вона аж тремтіла від почуттів, що переповнювали її.

- Моя гідність була принижена, і я трохи накричала на них зі злості. На грубощі їх ніхто не вповноважував, тим більше - вважати мене кримінальним злочинцем. Та й яке вони, зрештою, мають право казати мені «Вгамуйте свої нерви», коли це саме через них і через їхні витребеньки я кричала на них не своїм голосом.

«Мабуть, це була справжня сутичка, - подумав я. - Хотілося б знати, в якому стані поліція і Д. Дж. відступили з бойовища». [48]

- Вони торочать, що це підпал, а я сказала, чому вони тільки тепер так вирішили, а раніше дотримувалися іншої думки; виявляється, через те, що цей Легланд не спромігся розшукати у попелі мої скарби чи хоча б їхні сліди. І вони сказали мені, що навіть якщо я й не продала речі ще раніше, то я вмовилася, щоб їх украли і спалили будинок у той час, коли я була у Бетті, і далі в тому ж дусі, ще й запитували, кому я заплатила за цю роботу; тим-то я дедалі більше розлючувалася, і якби мені трапилося щось під гарячу руку, то я пожбурила б у них.

- Вам зараз потрібне одне - випити міцного джину.

- Я сказала їм, що вони повинні дізнатися, хто це зробив, замість цькувати таку, безпорадну жінку, як я, і що більше я думала про злодія, котрий входить у мій дім і краде мої скарби, а тоді підло розводить вогонь, щоб замести сліди, то лютішою я ставала. Тим більше у присутності цих бовдурів, - нездатних бачити далі свого носа.

Я слухав її гнівну сповідь і думав, що гнів її, звичайно, непідробний, але вона явно намагається розпалити себе, коли бачить, що її обурення ось-ось може згаснути. В усякому разі, здавалося, вона чомусь відчувала потребу постійно перебувати у стані скривдженої цноти.

Цікаво, чому? І тільки-но на якусь мить припинився потік гарячої лави, я сказав:

- Сподіваюсь, про Маннінгза ви не прохопилися? Червоні плями на її щоках аж спалахнули.

- Я ще не схибнулася, - сказала вона уїдливо. - Якби я сказала про це, вони б напевне взяли під сумнів решту моїх слів.

- Люди кажуть, - промовив я обережно, - що злодій найбільше шаліє тоді, коли його звинувачують у тому, чого він не зробив.

Якусь мить здавалося, що зараз я стану мішенню її ненависті, коли вона дивилася на мене гнівними очима, але раптом її осяяло, і вона відчула гумор моїх слів. Складки біля рота-розгладилися, погляд пом'якшав і прояснився, а через секунду-другу вона журливо всміхнулася.

- Так, любий, коли я над цим замислююся, мені здається, що ви маєте рацію.

Усміх повільно перейшов у хихикання.

- Ну що, вип'ємо джину?

Маленькі виверження вулкана тривали далі, коли ми пили джин і коли потім обідали, але вулкан уже не вивергав лаву, а тільки жеврів.

- А ви зовсім не здивувалися, любий, коли я сказала, [49] що поліція думає про мене, - кинула вона на мене гострий погляд, тримаючи в руках чашку з кавою. Очі сторожкі й запитливі.

- Розумієте, щось дуже схоже спіткало і мого кузена. Надто схоже: в багатьох моментах. Якби ми вмовилися про зустріч, то я хотів би, щоб ми поговорили всі разом.

- Але навіщо, любий?

Я пояснив. Цього разу вона вже гнівалася не так за себе, як за Дональда.

- Який жах! На тлі його страждань ви, мабуть, мене вважаєте страшенною егоїсткою.

- Я зовсім так не вважаю. Далебі, Мейзі. Я думаю, що ви гарна акторка.

Вона подивилася приязно і грайливо. На мить я уявив собі, якою вона була з Арчі.

- Є ще одна справа, любий - сказала вона ніяково. - Після всіх цих подій, після всього, що було сказано, мабуть, з картиною ми відкладемо. Я вже не хочу мати собі згадки про ці руїни. Я хочу пам'ятати цей будинок таким, яким він був. Отже, може, я вам дам п'ятдесят фунтів, та й край. Як ви гадаєте?

Розділ п'ятий

Ми поїхали до Шротніра «ягуаром» Мейзі, по черзі сідаючи за кермо. У голосі Дональда по телефону не чулося ентузіазму на звістку про можливе моє повернення, але він був надто байдужий до всього, аби щось заперечити. Коли Дональд відчинив нам парадні двері, я був вражений.

Якихось два тижні тому я залишив його й поїхав до Йоркшіру. За цей час він схуд принаймні фунтів на чотирнадцять і постарів на десять років. Шкіра подекуди наче аж посиніла, повипиналися вилиці, і навіть волосся припорошило сивиною.

Тінь давнього Дональда робила над собою очевидне зусилля, щоб зустріти нас із належною чемністю.

- Заходьте, - запросив він. - Я тепер живу в їдальні. Та й ви, може, чогось вип'єте.

- Це було б чудово, любий, - сказала Мейзі. Дональд глянув на неї побляклим зором і побачив те саме, що і я: тілисту доброзичливу даму з. гладеньким волоссям і дорогим убранням, її чепурний вигляд був десь на самій межі між вульгарністю та вишуканістю... Може, вишуканості було трохи більше. [50]

Він подав мені знак рукою розлити напої, ніби йому це понад силу, і запросив Мейзі сісти. В їдальні впадала в очі перестановка: сюди перенесено широкий килим, усі крісла з солярію і кілька столиків зі спалень. Ми всі троє вмостились біля одного з цих столиків, бо мені треба було ставити запитання, і я хотів записати відповіді на них. Кузен байдужим оком стежив, як я дістаю нотатник і кулькову самописку.

- Доне, - звернувся я, - послухай, що розкаже Мейзі.

- Гаразд.

Мейзі цього разу була маломовна. Коли вона почала розповідати про купівлю Маннінгза в Австралії, Дональд ледь підвів голову: у нього пробудилась увага, і він переводив погляд з неї на мене. Мейзі закінчила, і на мить запанувала тиша.

- Отже, - сказав я нарешті, - обоє ви їздили до Австралії, обоє придбали Маннінтза, а невдовзі після повернення ваші домівки пограбовано.

- Дивовижний збіг, - сказав Дональд. Але він мав на увазі тільки збіг і нічого більше. - І ви приїхали з такої далечини, щоб лише про це мені розповісти?

- Я хотів поглянути, як ти поживаєш.

- О! Зі мною все гаразд. Дуже мило з твого боку, Чарлзе, - все гаразд.

Навіть Мейзі, яка досі його не знала, бачила, що не все гаразд.

- Де ти купував свою картину, Доне? Я маю на увазі адресу. »

- Здається... у Мельбурні. В готелі «Гілтоя». Навпроти крокетного майданчика.

Я засумнівався. Хоча в готелях справді дуже часто продаються картини місцевих малярів, Маннінгз там рідкість.

- Нас там зустрів хлопець, - додав Дон. - Заніс картину в номер. З галереї, де ми побачили її вперше.

- Якої галереї?

Він трохи напружив пам'ять, пригадуючи:

- Щось на зразок Галереї красних мистецтв.

- Може, назва лишилася на корінці від чека абощо? Він похитав головою.

- Фірма продажу вина, з якою я мав діло, заплатила за мене, і, повернувшись додому, я переслав чек до їхньої контори у Великобританії.

- Яка саме фірма?

- «Монга Уайнярдз Пролраєтері Лімітід» з представництвами в Аделаїді та Мельбурні. [51]

Я все це занотував.

- А що було на картині? Ти не міг би її описати?

У Дона був стомлений вигляд.

- Тема звичайнісінька - «Вихід на старт». Типовий Маннінгз.

- Моя картина така сама, - промовила здивована Мейзі. - Гарний довгий ряд жокеїв у формі на тлі притемненого неба.

- На моїй було тільки троє коней, - сказав Дональд.

- На найбільшому, можна сказати навіть, на найближчому жокеї на моїй картині була пурпурова сорочка й зелена жокейка, - пояснила Мейзі, - і, може, ви подумаєте, що я дурна, але це одна з причин, чому я її купила, бо коли ми, з Арчі розмірковували, що непогано було б купити коня й брати участь у перегонах в ролі власників, то вирішили вибрати пурпур і зелену жокейку за нашу форму... звичайно, якби такого сполучення ще ні в кого не було.

- Доне! - звернувся я до нього.

- М-м? О... троє гнідих ідуть кентером перед забігом.., у профіль... один спереду, двоє позаду - трохи накладаються один на одного. На жокеях яскрава форма. Точно не пригадую. Біла огорожа іподрому й багато сліпучого неба.

- Який розмір?

Він трохи насупився.

- Не дуже великий. Внутрішньорамний розмір: двадцять чотири дюйми на вісімнадцять.

- А ваша, Мейзі?

- Здається, трохи менша, любий,

- Послухай, - сказав Дональд. - Куди ти гнеш? -. Хочу впевнитися, що збігів більше нема.

Він дивився на мене, але очі його не виражали ніякого певного почуття.

- Коли ми їхали сюди, - сказав я, - Мейзі переповіла мені все (майже, все), що стосується купівлі картини. Чи не міг би й ти розповісти, як купив свою? Може, ти, наприклад, спеціально розшукував Маннінгза?

Дональд провів стомленою рукою по обличчі, відверто не бажаючи завдавати собі клопоту й відповідати.

- Будь ласка, Доне, - попросив я.

- Ох... - Довге зітхання. - Ні, у мене не було взагалі ніяких намірів купувати будь-що. Ми просто завітали до Мельбурнзької художньої галереї. Ходили по залах і підійшли до Маннінгза, який там висів... Стояли й дивились на картину і розмовились із жінкою, що опинилась поруч, - як це буває в художніх галереях. Вона сказала, що неподалік, у маленькій комерційній галереї, продається інший Маннінгз, що його варто подивитись навіть просто так, не купуючи. У нас був вільний час, і ми пішли.

Мейзі аж рота роззявила.

- Але ж, любий, - сказала вона оговтуючись, - з нами - зі мною і моєю невісткою - все було так самісінько, хоч і не в Мельбурні, а в Сіднейській художній галереї. У них там висить чарівна картина: «Перед бурею»; ми стояли собі й милувались, аж цей чоловік якось так підійшов до нас і приєднався до...

Раптом я помітив, що Дональд уже геть зовсім виснажений - як це буває з хворою людиною, на яку напосідають здорові відвідувачі.

- Слухай-но... Чарлзе... сподіваюсь, ти не підеш з усім цим до поліції? Бо я... я не знаю... чи зможу витримати... всі ці... запитання.

- Ні, не піду, - відповів я.

- В такому разі... яке це має значення?

Мейзі допила джин з тоніком і була тепер трохи занадто розпромінена.

- Як пройти до туалету, любий? - запитала вона і зникла у передпокої.

Дональд промовив кволо:

- Я не можу зосередитись... Даруй, Чарлзе, але я нічого не зможу робити... доки в них залишатиметься Регіна... непохована... як на складі...

Час не приглушував агонії, а навпаки, підтримував її, ніби перебування Регіни у секції спеціального рефрижератора зупинило жалобний ритуал на мертвій точці. Мені сказали, що тіла вбитих людей можуть зберігатись у такий спосіб півроку, а то й більше, якщо справу не закрито. Сумніваюсь, що Дональд протягне стільки.

Він раптом підвівся й вийшов через двері до холу. Я пішов слідом за ним. Він перейшов хол, відчинив двері до вітальні й переступив поріг.

Повагавшись, я увійшов за ним.

У вітальні й досі були тільки обтягнені меблевим ситцем софи, та стільці, рівненьким рядком поставлені попід стінами. Підлога, де лежала Регіна, була чиста й натерта. Повітря холодне.

Дональд стояв перед порожнім каміном і дивився на портрет Регіни моєї роботи, - він стояв на полиці.

- Здебільшого я сиджу тут, з нею, - сказав він. - Я можу зносити тільки це місце. [53]

Він підійшов до одного з фотелів і сів, просто навпроти портрета.

- Чарлзе, ви з Мейзі не образитесь, якщо я вас не проводжатиму? - запитав він. - Я справді страх стомився.

- Нами не клопочись, потурбуйся про себе.

Шкода мови. Видно було, що про себе він не потурбується.

- Зі мною все гаразд, - відповів він. - Цілком гаразд.

Не турбуйся.

Біля дверей я озирнувся. Він сидів незворушно і дивився на Регіну. Не знаю, краще було б чи гірше, якби я не намалював її.

По дорозі назад Мейзі мовчала з добру годину, а це вже рекорд.

Після Дональда ми спочатку заїхали до однієї сусідки, яка ще раніше запропонувала йому в себе притулок, бо саме тепер, як ніколи, кузен потребував допомоги.

Місіс Сусідка вислухала все зі співчуттям, але похитала головою.

- Авжеж, я розумію, що йому потрібне товариство, треба відірватись від дому, але він на це не погодиться. Я пробувала кілька разів. Заходила. Крім мене - ще багато сусідів. А він знай править, що з ним усе гаразд. Дональд нікому не дозволить допомагати собі.

Миля за милею Мейзі зосереджено вела машину. Нарешті сказала:

- Нам не треба було його турбувати. Принаймні не так швидко після...

«Три тижні», - подумав я. Всього три тижні. Дональдові, мабуть, здавалося, що минуло три нескінченних місяці. За три тижні такого болю можна прожити ціле життя.

- Я вирушаю до Австралії, - мовив я.

- Ви дуже прив'язані, до нього, любий, чи не так? - запитала Мейзі. .

Прив'язаний? Трохи не те слово, - подумав я, але, зрештою, може, воно й точне.

- Він на вісім років старший за мене, але ми завжди з ним ладнали. - Я подумки озирнувся назад, пригадуючи. - Ми росли разом. Наші матері були сестрами. Вони часто відвідували одна одну і нас із Дональдом брали з собою. Він завжди був дуже терплячий щодо малюка, який крутився йому під ногами. [54]

- У нього дуже хворий вигляд, любий.

- Авжеж.

Ще десять миль ми проїхали мовчки. А тоді вона запитала:

- Ви переконані, що не варто вдаватися до поліції? Я маю на увазі картини. Адже ви вважаєте, що вони якось пов'язані з пограбуванням, еге ж, любий, а поліції простіше до всього докопатися, ніж вам.

Я погодився:

- Простіше, Мейзі. Але як я можу їм сказати? Ви ж чули: Дональд заявив, що не витримає нової зливи запитань. Ви ж його бачили сьогодні, - думаєте, він витримає? А щодо вас, то це буде не просто визнання провозу дрібної контрабанди та виплата штрафу: ваше ім'я назавжди візьмуть на прикмету, ваш багаж митниця труситиме щоразу, тільки-но ви зберетесь у подорож, а крім того, ще всілякі ускладнення та приниження. У наші дні досить потрапити у чорний список, як потім з нього не виберешся.

- Я й не думала, що вас це обходить, любий. - Вона спробувала захихотіти, але вийшло якось фальшиво.

За якийсь час ми зупинилися, щоб помінятися місцями. Мені подобалося вести її машину, ще б пак! - протягом останніх трьох років у мене не було сталого прибутку й відповідно - власної машини. Двигун приємно гурчав під блідо-блакитним капотом, і автомобіль поглинав милі, прямуючи на південь.

- А у вас є гроші на квиток, любий? - запитала Мейзі. - На готелі та інші витрати?

- У мене там приятель. Теж художник. Я зупинюсь у нього.

Вона із сумнівом подивилася на мене.

- Але ж доїхати туди, голосуючи яри дорозі, ви не можете.

Я усміхнувся. .

- Спробую.

- Ну, так, любий, скажімо, ви зможете, але це нічого не міняє, я не хочу чути ніяких несерйозних заперечень; у мене є чимало всього завдяки Арчі, а у вас нема, а що ви збираєтесь у дорогу почасти через оту мою контрабанду, то я наполягаю, щоб ви дозволили мені оплатити ваш квиток.

- Ні, Мейзі.

- Так, любий. Будьте слухняним хлопцем, любий, і зробіть так, як я кажу.

Не важко зрозуміти, - подумав я, - чому вона була Доброю сестрою-жалібницею. Ковтни ліки, любенький, отак, [55] гарний хлопчику. Мені не хотілося приставати на її пропозицію, але ж ніде правди діти: мені однаково довелося б позичати.

- Я малюватиму для вас картину, Мейзі, коли повернусь?

- Це було б дуже добре, любий.

Я під'їхав до дому біля Хітроу, де я жив у мезоніні й звідки вранці Мейзі мене забрала.

- Як ви тільки витримуєте весь цей шум, любий? - запитала вона поморщившись, коли потужний реактивний літак над головою почав круто набирати висоту.

- В цей час я зосереджую свої думки на дешевому комірному.

Вона всміхнулась, відкрила торбинку з крокодилячої шкіри й дістала чекову книжку. Мейзі виписала чек і подала мені: проставлена сума набагато перевищувала кошти подорожі.

- Якщо ви вже так наполягаєте, любий, - відповіла вона на мої протести, - то зможете повернути мені решту. - Вона, глянула на мене поважним поглядом своїх сіро-блакитних очей. - Будьте обачним, любий.

- Авжеж, Мейзі.

- Адже, далебі, любий, ви можете потривожити кількох справді мерзенних типів.

Через п'ять днів опівдні я приземлився в аеропорту Мескот; коли ми заходили над Сіднеєм на посадку, далеко внизу було видно портовий міст і будинок оперного театру - як на поштівці.

Джік зустрів мене на виході з митниці: він усміхався й вимахував пляшкою шампанського.

- Тодд, старий бовдур, - сказав він. - Хто б міг подумати? - Голос його легко перекривав страшенний галас, що панував довкола. - Приїхав-таки малювати червоні барви Австралії!

Він у захваті поплескав мене по спині мозолястою рукою, зовсім забувши про свою силу. Джік Кассаветз, давній друг, моя протилежність майже в усьому.

У нього борода, а в мене нема. Життєрадісний, галасливий, екстравагантний, ніколи не знаєш, що він устругне, - я заздрив цим його якостям. Блакитні очі й волосся пшеничної барви. М'язи, до яких мені було далеко. Запанібрата з дівчатами. Гострий язик і щира зневага до всього, що я малював.

Ми зустрілись у художньому коледжі: зблизили нас [56] спільні втечі з лекцій на іподром. Джік ретельно відвідував перегони, але тільки для того, щоб грати на тоталізаторі, а не милуватися спортсменами, і, звичайно, не для того, щоб малювати їх. Анімалісти, що малюють коней, були, як на нього, художниками нижчого ґатунку. Як він частенько любив повторювати, жоден поважний художник не зосереджуватиме всіх своїх зусиль на конях.

Джікові картини, виконані здебільшого в абстрактній манері, були похмурим зворотним боком його світлого розуму: плоди кризи, сповнені розпуки через ненависть і забруднення, що руйнують чарівний світ.

Життя з Джіком було схоже на спуск на санчатах з гори: небезпечно і захопливо. Два останні роки в коледжі у нас була спільна квартира-майстерня, і ми по одному зустрічалися там з дівчатами, тимчасом як інший ішов прогулюватись. Якби не його колосальний талант, Джіка вигнали б з коледжу, бо влітку він прогулював цілі тижні задля іншого свого захоплення - плавання/

У пізніші роки я з ним кілька разів виходив у відкрите море. Гадаю, подеколи він навмисно більше важив головою, ніж це було потрібно, але то була гарна розрядка «після роботи. З нього був великий мореплавець, умілий, моторний, спритний і дужий, з інстинктивним відчуттям вітру й хвиль. Мені було прикро, коли Джік якось сказав, що вирушає сам у кругосвітню подорож. В останній вечір його перебування на березі ми влаштували бурхливе прощання, наступного дня, коли Джіка вже не було, я повідомив власника будинку, що маю намір переїхати.

Він приїхав до мене машиною: як виявилося, власною. Темно-блакитний спортивний автомобіль британської моделі «М. A. Sports». З усіх боків - і зовні, і всередині - аж кричить похмура його пишнота.

- І багато тут таких? - здивовано запитав я, кладучи валізу й сумку на заднє сидіння. - Це далеко не останній зойк моди.

Він усміхнувся:

- Мало. Вони тепер не популярні, бо п'ють бензин, як воду. - Двигун ожив, погоджуючись з Джіком, який ввімкнув склоочисники, бо саме починалася злива. - Ласкаво просимо до сонячної Австралії. Тут усе дощить. Тому в Манчестері сяє сонце.

- Але ж тобі тут подобається?

- Надзвичайно, друже. Сідней - це як регбі: навальність, натиск і трохи вишуканості в загальних обрисах,

- А справи як?

- В Австралії тисячі малярів. Квітне промисловість по будівництву котеджів. - Він скоса зиркнув на мене. -~ Величезна конкуренція.

- Я не по славу сюди приїхав і не по гроші.

- Але я нюхом чую якусь мету, - сказав він.

- Як ти дивишся на те, щоб запрягти твою м'язову силу?

- До твого мозку? Як колись?

- То були розваги.

У нього брови поповзли вгору.

- А який у цьому ризик?

- За станом на сьогодні - підпал і вбивство.

- Боже.

Блакитний автомобіль граціозно мчав до середмістя. Хмарочоси виростали, як гриби після дощу.

- Я живу в протилежному кінці, - сказав Джік. - Далебі, це звучить банально. Провінційно. Що зі мною сталося?

- Вдоволення променіє з тебе крізь усі пори, - мовив я., усміхаючись.

- Авжеж. Ну, гаразд, уперше в житті я був справді щасливий. Гадаю, невдовзі ти виправиш це становище.

Автомобіль вибився на швидкісну автомагістраль, що вела до мосту.

- Якщо ти поглянеш через праве плече, - сказав Джік, - то побачиш тріумф уяви над економікою. Як у літаку «Конкорд». Хай живе безумство, бо тільки воно здатне кудись нас привести.

Я подивився. Це був оперний театр, невиразний натяк на нього, сірий від дощу.

- Удень він мертвий, - сказав Джік. - Це нічна пташка. Фантастично.

Над нами зметнулась велика мостова арка, камерна, як сталеве мереживо.

- Це єдиний рівний відтинок дороги в Сідней, - сказав Джік.

По той бік мосту ми знову поїхали вгору.

Ліворуч, ледь помітний спочатку за знайомими для ока висотними будівлями, з'явився у всій своїй пишноті масивний, сяйний червоногарячий будинок; вздовж кожної його стіни бігли правильні ряди широких прямокутних вікон із круглявими кутками, в які було вставлене скло «під бронзу».

Джік усміхався. [58]

- Обриси двадцять першого сторіччя. Уява і сміливість. Я люблю цю країну.

- Де подівся твій природний песимізм?

- Коли сонце сідає, ці вікна жахтять золотом. - Ми залишили блискотливу потвору позаду. - Це водогосподарче управління, - сказав Джік уїдливо. - їхній начальник об'якорює своє судно поруч з моїм.

Дорога вела під гору, а потім з гори, за місто, крізь тісні шереги двоповерхових будиночків, крівлі яких з літака здавалися великим червоним картатим килимом.

- Є одна заковика, - зітхнув Джік. - Три тижні тому я одружився.

Заковика жила з ним на судні, пришвартованому разом з колонією таких самих біля рогу, який Джік називав Стрілка: не важко було зрозуміти, чому - принаймні на чає - світова журба відступила.

Вона не була ні простушка, ні красуня. Довгобразе обличчя, шатенка, фігура нівроку і практичний крій вбрання. Нема того стилю чи безпосередньої жвавості метелика, що були у Регіни. Мене теж своєю чергою критично обстежили ясно-карі очі, у їхньому погляді світився розум, і це справило на мене враження.

- Знайомся, Тодд, це - Сера, - відрекомендував Джік. - Сера, це Тодд.

Ми привіталися, вона запитала, як я долетів, і я відповів, що добре. Наскільки, я зрозумів, на її думку, ліпше було б, якби я залишився вдома.

У Джіковому кечі, завдовжки в тридцять футів, що відплив з Англії, схожий на гібрид майстерні з крамничкою дрібних товарів, скрізь впадали в око фіраночки, подушечки та якась розквітла рослина. Джік відкоркував шампанське ти розлив його в сяйні тюльпаноподібні тумблери замість пластмасових кухликів.

- їй-богу, - сказав він, - збіса приємно тебе бачити. Сера ґречно приєдналася до тосту за мій приїзд, але я не переконаний, що їй теж було збіса приємно. Я вибачився за те, що так брутально порушив їхній медовий місяць.

- Хай йому грець, - щиро визнав Джік. - Надмірні домашні гаразди шкідливо впливають на душу.

- Залежить від того, - сказала Сера, - що тобі потрібно для подальшого життя - любов чи самотність.

Колись Джік потребував самотності. Мене цікавило, що він малював останнім часом, але в комфортабельній тепер каюті не було й сліду якогось пензля.

- Я тепер на сьомому небі, - заявив Джік. - Я міг би зайти на Еверест і стати на руках на його вершині. [59]

- Не треба Евересту, стане камбуза, - сказала Сера, - якщо ти не забув купити річкових раків.

Коли ми жили разом, Джік куховарив, і схоже, що часи не змінилися. Саме він а не Сера швидко і вправно повідкривав бляшанки з раками, вкрив їх шаром сиру та гірчиці і примістив під рашпером. Саме він промив велике листя свіжої салати і порозкладав грінки, намащені маслом. Ми все це споживали за столом у каюті, а дощ періщив по ілюмінаторах та палубі, і вітер, що дедалі свіжішав, хлюпав у борти хвилями. За кавою, оскільки Джік наполягав, я розповів їм, навіщо приїхав до Австралії.

Вони скупчено мовчали, дослухавши мою розповідь до кінця. Тоді Джік, чиї погляди не змінилися з рожевих студентських часів, пробурмотів щось невиразне про «стерво», а Сера почала відверто непокоїтись.

- Не турбуйся, - сказав я їй. - Тепер, довідавшись про те, що Джік одружений, я не збираюся просити його про допомогу.

- Я допоможу. Я допоможу, - запалився Джік.

Я тріпнув головою:

- Ні.

Сера запитала:

- З чого саме ти плануєш почати?

- Розшукати, звідки походять обидві картини Маннінгза.

- А потім?

- Якби я знав, що шукати, то мені не треба було б шукати.

- Не конче, - сказала вона неуважно.

- Мельбурн, - сказав раптом Джік. - Ти сказав, що одна картина походить З.Мельбурна. Це годиться. Звичайно, ми допоможемо. Мерщій рушаймо туди. Краще не могло й бути. Ти знаєш, що буде наступного вівторка?

- Ні, - відповів я. - А що?

- У цей день розігруватиметься Мельбурнський Кубок!

У голосі його чувся тріумф. Сера, що сиділа навпроти, похмуро бликнула на мене.

- Краще б ти не приїздив, - сказала вона.

Розділ шостий

Тої ночі я спав у перебудованому елінгу, який вважався постійним місцем проживання Джіка. Крім відгородженого закутка для ліжок, нової на вигляд ванної та примітивної кухні, решта місця використовувалась як майстерня. [60]

Посередині стояв старий масивний мольберт, обабіч нього - столики з порозкладуваними на них фарбами, пензлями, мастихінами, горнятками з оливою, скипидаром та змивкою - звичайнісінькі надібки.

Жодної розпочатої роботи, все позакривано й прибрано. Як і колись в Англії, мата перед мольбертом уся поплямлена і аж чорна від фарби, бо Джік мав звичку між зміною кольорів витирати об неї нашвидкуруч промиті пензлі. Тюбики з фарбою теж були досить характерно витиснуті посередині, бо через нетерплячку він ніколи не видушував фарбу, починаючи від самого дна. Палітра - маленька й довгаста; більшої йому не треба, бо він переважно клав фарбу прямо з тюбика і досягав своїх ефектів завдяки великій кількості фарби. Під одним столом стояло велике пудло з ганчірками, якими можна було витерти все, що використовувалось для накладання фарби на полотно: не тільки пензлі та мастихіни, а й пальці, долоні, нігті, зап'ястки - все що заманеться. Я подумки всміхнувся. Майстерню Джіка так само легко розпізнати, як і його картини.

Уздовж однієї стіни на двох'ярусному стелажі стояли ряди картин, які я витягав по одній. Темні, сильні, різкі кольори, що самі впадали в око. Все ще бентежне бачення, почуття приреченості. Розклад і страждання, похмурі й жахливі краєвиди, прив'ялі квіти, мрущі риби, про все треба здогадуватися, нічого явного.

Джік не любив продавати свої картини і робив це рідко, на мою думку, теж правильно, бо людині незатишно жити з ними в одній кімнаті: навіть вітрогона вони здатні довести до розпачу. Щоправда, цим полотнам не можна було відмовити у певній силі. Кожен, хто бачив цей доробок, запам'ятовував його: мінялись думки людини, а то й дещо у світогляді. З певного погляду, він був видатний художник, яким я не буду ніколи, і просте визнання загалу він сприймав би як особисту творчу поразку.

Вранці, коли я спустився до кечу, Сера була там сама.

- Джік пішов по молоко й газети, - сказала вона. - Я зараз приготую тобі сніданок.

- Я прийшов попрощатися.

Вона подивилась мені просто у вічі.

- Шкоду вже заподіяно.

- Все поправиться, як я поїду.

- Назад до Англії?

Я заперечливо похитав головою.

- Я так і думала, що ні. - Тінь усмішки промайнула У неї в очах. - Джік сказав мені учора ввечері, що він не знає іншої людини, здатної з досить холодною головою визначити координати судна для подання сигналу су мене аварія», проробивши абсолютно точні вирахунки вночі після чотиригодинної шаленої боротьби з десятибальним штормом, маючи пробоїну в корпусі й помпи, що вийшли з ладу.

Я всміхнувся:

- Але він залатав пробоїну й направив помпу, а коли розвиднилося, ми скасували сигнал.

- Ви обоє були дурнями.

- Безпечніше сидіти вдома? - спитав я. Сера відвернулась.

- Чоловіки, - сказала вона. - Нема їм спокою, доки вони не ризикують власним життям.

Вона мала рацію-почасти. Трошки здорової небезпеки - це непогане відчуття, надто ж у ретроспекції. Лише слабкість може нагнати страху й відбити охоту взятися до діла знову.

- Жінки теж такі бувають, - «казав я.

- Я не така.

- Я не братиму Джіка з собою. Сера все ще стояла до мене спиною.

- Він загине через тебе, - сказала вона.

Жоднісінької небезпеки не можна було сподіватися від маленької приміської галереї, де Мейзі придбала свою картину. Галерею було зачинено раз і назавжди. Крізь вітрину світили пусткою голі зали, а лаконічна й непотрібна табличка за заскленими дверима повідомляла: «Зачинено».

У крамничках обабіч галереї тільки стенали плечима:

- Галерея була відчинена всього десь місяць. Скидалось на те, що великого обороту в них не було. Не дивно, що вони вирішили зачинитися.

Може, вони знають, поцікавився я, хто саме винаймав їм приміщення? Ні, вони не знали.

- Кінець розслідування, - сказав Джік. Я заперечно похитав головою.

- Спробуємо розпитати місцевих посередників. Ми розділилися й змарнували на розпити годину. Усі фірми, зазначені на районній дошці «Продається», відповіли, що такої галереї у їхніх реєстрах нема.

Ми знову зустрілися біля дверей, що не давали ніякої інформації.

- Тепер куди?

- А де Художня галерея? [62]- В Домейн, - відповів Джік; це була частина парку в середмісті. Художня галерея мала відповідний фасад з шістьма колонами і Маннінгза, якого ми розшукали всередині.

Крім нас, ніхто на нього не звертав уваги. І ніхто не підійшов до нас, щоб забалакати й порадити, де ми можемо дешево купити Маннінгза - у маленькій галереї десь у передмісті.

Ми постояли там трохи, доки я милувався дивовижною майстерністю, з якою двійко сірих поні було розташовано у пасмі передштормового світла на чолі притемненого табуна; Джік знехочу визнав, що принаймні художник тямив, як користуватися фарбою.

Більше нічого не сталося. Ми поїхали назад до кечу спортивним автомобілем, і ленч хоч трохи нас розвіяв.

- Що тепер? - запитав Джік.

- Я трохи попрацюю з телефоном, якщо такий є у твоєму елінгу.

На це пішла майже вся пообідня година: я систематично, за абеткою, обдзвонював усі фірми найму приміщень - аж до «Голуей енд Сан», - які значилися в тематичному довіднику, і це нарешті дало свої плоди. Згадане приміщення, - відповіли у фірмі «Голуей енд Сан», - винаймалось на короткий термін Галереєю красних мистецтв, що в Північному районі Сіднея.

На який саме короткий термін?

На три місяці, починаючи з першого вересня.

Ні, «Голуей енд Сан» не знає, що приміщення вже вільне. Фірма не може надати їм це приміщення до першого грудня, бо Галерея красних мистецтв, що в Північному районі Сіднея, заплатила всю ренту наперед; ні, вони не можуть переглянути реалізованої угоди. Я трохи ще повдавав, ніби теж працюю посередником і маю клієнта на звільнене приміщення. «Голуей енд Сан» назвала якогось містера Джона Грея і дала мені замість адреси номер поштової скриньки. Я подякував фірмі. Містер Грей, сказали вони, трохи пожвавившись, винаймав галерею для невеличкої приватної виставки, і тому вони не дивуються, що приміщення вже порожнє.

Як мені пізнати містера Грея при зустрічі? їм важко сказати: всі перемови провадились по телефону й листовно. Я міг би звернутися до нього з листом, якщо моєму клієнту галерея потрібна до першого грудня..

Спасибоньки, подумав я.

В кожному разі, гірше від того не буде. Я підшукав підходящий аркуш паперу й у вишуканих і химерних виразах [63] написав містерові Грею чорним атраментом, що мені його прізвище та номер поштової скриньки повідомили у фірмі «Голуей енд Сан», і попросив перепродати мені право на останні два тижні тримісячного терміну, щоб я міг зробити виставку напрочуд глибоких акварелей одного свого приятеля. Назвіть свою ціну, писав я, у межах розумного. Щиро ваш, - підписав я, - Перегрін Сміт.

Я спустився до кечу й запитав у Джіка й Сери, чи вони не мають нічого проти того, щоб я зазначив номер їхньої поштової скриньки як зворотну адресу.

- Він не відповість, - сказала Сера, прочитавши листа. - Якщо він справді злочинець. Я на його місці не відповіла б.

- Перший закон рибальства, - сказав Джік, - принадити рибу.

- На таке не понадиться навіть пїранья*, що вмирає з голоду.

* Піранья - хижа й зажерлива прісноводна риба з Південної Америки.

Сера знехочу згодилася, і я все-таки послав листа. Ніхто з нас не сподівався, що це дасть якісь наслідки.

Джікові дзвінки по телефону принесли успіх. У Мельбурні, напередодні найзнаменитіших перегонів року, здавалося, всі готелі забиті, але йому запропонували скористатись відмовами від броні, що будуть зроблені в останню хвилину.

- Що й казати, пощастило, - задоволено констатував Джік.

- Де? - запитав я підозріло.

- У «Гілтоні», - відповів він.

Я не міг собі цього дозволити, але ми врешті-решт вирушили до Мельбурна. У студентські роки Джік жив на ренту, що надходила з довірчого управління родинним майном; виявляється, хлібодайне джерело й досі не вичерпалось. Кеч, елінг, спортивний автомобіль і дружина - гроші на все це йшли не з малювання.

Наступного ранку ми полетіли на південь, до Мельбурна, дивлячись униз на Снігові гори, які лежали по курсу, і розмірковуючи про свої невтішні справи. Несхвалення Сери, що сиділа позаду, аж морозило мені потилицю, але вона відмовилася залишитись у Сіднеї. Природна схильність і запопадливість Джіка до ризикованих пригод були, здавалося, дещо приборкані коханням, і відтепер перед лицем небезпеки він буде завбачливішим. Звичайно, [64] це все у тому разі, якщо я йому знайду небезпеку. Слід у Сіднеї - діло мертве; у Мельбурні також може відшукатися Маннінгз, на якого ніхто не звертає уваги у відкритій для огляду галереї, і приватна галерея, що вже виїхала. І що ж у такому разі робити? На Дональда чекатиме ще невиразніша перспектива, ніж оті дивні складчасті пасма, над якими ми пролітаємо.

Якби мені вдалося привезти додому досить доказів, які поза всяким сумнівом доводять, що пограбування його дому сягає своїм корінням торгівлі картинами в Австралії, то поліція злізла б йому з шиї, він сам ожив би, а Регіну можна було б поховати як годиться.

Якби. ...

І при цьому справу треба залагодити швидко, бо може бути запізно. Дональд, який година по годині в порожньому домі сидить перед картиною, уп'явшись у неї очима... Дональд на межі. .

У Мельбурні було холодно, сиро і дув сильний вітер. Ми з вдячністю зареєструвались у «Гілтоні» й поринули в теплі плюшеві нетрі; від самих дверей наші душі втішалися насиченими червоними, пурпуровими й блакитними кольорами, оксамитовою тканиною, міддю, позолотою та склом. Персонал готелю усміхався. Ліфти працювали. Те„ що я сам поніс свою валізку, справило легкий шок. Все це годі порівняти з тими голими стінами, у яких я жив в Англії.

Я розпакував свої речі, тобто повісив єдиний костюм, що трохи пожмакався у м'якій торбі, й знову заходився телефонувати.

У мельбурнзькій конторі фірми «Монга Вайнярдз Пропраєтарі Лімітід» бадьоро повідомили мені, що з містером Дональдом Стюартом з Англії мав діло сам управитель, містер Гадсон Тейлор, який зараз перебуває у своїй конторі, розташованій безпосередньо на плантаціях виноградника. Дати телефон?

- Красно дякую.

- Пусте, - відповіли з контори; я зрозумів, що це австралійське скорочення від нашого «Нема за що, прошу»*.

Я дістав карту Австралії,

Дік Френсіз У пастці Переклад Дмитра Грицюка

Зміст

Розділ перший

Розділ другий

Розділ третій

Розділ четвертий

Розділ п'ятий

Розділ шостий

Дік Френсіз
У пастці
Переклад Дмитра Грицюка