© Геродот
© А.Білецький (передмова, переклад, примітки), 1993
Джерело: Геродот. Історії в дев'яти книгах. К.: Наукова думка, 1993. 576 с. С.: 5-77.
OCR & Spellcheck: Aerius (ae-lib.org.ua) 2003
Передмова до "Історій у дев'яти книгах" Геродота
Про Геродота та його епохальний твір «Історії» в дев'яти книгах уже стільки написано і надруковано різними мовами від давнини і до нашого часу, що було б майже неможливим додати до всього цього щось зовсім нове та оригінальне. Тут можна було б послатися на наукові та науково-популярні твори про Геродота як автора «Історій», але це не відповідало б загальній настанові цього видання. Основна мета видання - подати українським читачам повний переклад «Історій», додавши до нього короткі примітки. Зважаючи на те, що для більшості неспеціалістів недоступна суто наукова чи навіть популярна література про Геродота і його твір, тут перед перекладом давньогрецького тексту подаються короткі відомості, потрібні для кращого розуміння «Історій», написаних майже за 2500 років до наших днів.
Колись майже всі узбережжя Малої Азії були колонізовані греками, а в середині країни існували держави місійців, фрігійців, лідійців, лікійців, карійців та багатьох інших, яких за часів Геродота підкорили перси - владарі Азії.
Отже, на півдні західного узбережжя Малої Азії, в Карії, на заломах досить стримчастої скелі над Керамською затокою стояло місто Галікарнасс, засноване виходцями з міст континентальної Греції Тройзени та Аргоса. Це місто в IV ст. до н. є. стало знаменитим через надмогильний пам'ятник карійського царя Мавсола, побудований за наказом його вдови Артемісії. Це був так званий мавзолей, одне з семи чудес світу.
Александр Македонський здобув і зруйнував Галікарнасс, який після того вже втратив своє значення одного з форпостів еллінської Цивілізації в Малій Азії.
Галікарнасс був рідним містом двох визначних істориків давнього світу - Геродота і Діонісія (кінець І ст. до н. є. і початок І ст. н. є.). Перший створив твір про греко-перські війни Уст. до н. є., а другий написав про «Римську Давнину». Обидва вони за місцем народження стали називатися галікарнасцями. Крім відомостей, почерпнутих з «Історій», про подорожі Геродота, ми дуже мало знаємо про його життя. Можна гадати, що він народився між 490 та 480 роками до н. є. Отже, про [5] події перших десятиріч греко-перських воєн він міг чути з розповідей своїх старших сучасників і учасників цих подій. Від його біографів довідуємося, що його батька звали Ліксом, а родина належала до видатних громадян Галікарнасса. Очевидно, вона ворогувала з тираном цього міста Лігдамом і через це Геродот змушений був, покинувши рідне місто, знайти притулок на о-ві Самосі, де перебував досить довго і з яким був добре обізнаний. За деякий час він з іншими вигнанцями повернувся до рідного міста і вигнав звідти тирана, але через неприязнь громадян знову його покинув і вже назавжди. Десь між 447 і 444 роками до н. є. Геродот побував в Афінах, що на той час були впливовим культурним центром грецького світу. Згідно з переказом, він прочитав там якусь частину свого твору на прилюдних зборах, за що його нагородили значною грошовою сумою (10 талантів).
Приблизно між 455 і 445 роками до н. є. Геродот подорожував морськими та суходільними шляхами. У зв'язку з його мандрами виникають різні запитання. Відомо, що легендарний філософ і математик Піфагор із Сам осу (VI ст. до н. є.) відвідав Єгипет і Месопотамію. Афінський державний діяч Солон (прибл. 640-560 до н. є.) подорожував у Греції, Малій Азії та Єгипті. Славнозвісний філософ Платон (429- 347 до н. є.) побував у Лівії, Єгипті, Сіцілії та Італії. Нарешті, молодший сучасник Геродота атоміст Демокріт із Абдерів у Фракії (прибл. 465- 361 до н. є.), успадкувавши велике багатство свого батька, витратив його на подорожі до Єгипту, Вавилонії, Персії і, мабуть, також до Індії. Тут і виникають питання, на які кошти міг подорожувати Геродот ще до того, як одержав грошову нагороду в Афінах? Яка була мета цих подорожей? Невже лише властива давнім грекам допитливість штовхала Геродота на далекі та небезпечні подорожі?
Немає відомостей і про те, як могли відбуватися Геродотові подорожі, коли ще не закінчилася війна грецької коаліції на чолі з Афінами та Спартою з могутньою перською державою, хоча під час цих подорожей після поразок, що їх зазнали перси та їхні союзники в морській битві при Саламіні, в битві при Платеях, у битвах при Мікалі та при кіпрському Саламіні (449 р. до н. є.) вже йшлося про складання миру. За мирною угодою, якщо таку справді було складено, грецькі міста держави на західних узбережжях Малої Азії визволилися від перського панування, але більшість країв, що їх відвідав Геродот, були складовими частинами великої перської держави. Очевидно, така ситуація могла полегшити та уможливити його подорожі.
Чи не пояснюється горезвісна «об'єктивність» Геродота в розповідях про війну, яку йому закидали грецькі патріоти, його стосунками з перською адміністрацією? Можна припустити, що мандрівник під час своїх мандрівок мав якісь рекомендаційні листи від перських урядових осіб, від перських сатрапів. Проте фінансова сторона його мандрівок залишається для нас нез'ясованою.
Як і інші мандрівники його часу, Геродот міг подорожувати морем, улітку, поблизу берегів (звичайним було каботажне плавання), ідучи маршрутами грецьких моряків або іноді на суходолі добре проторованими шляхами перської держави. Так, за порівняно короткий час він [6] відвідав міста Малої Азії, але не мав змоги відхилитися від царського шляху, щоб побачити внутрішні краї цього великого півострова. Від Міріандінської затоки (нині Іскендерунська) він дійшов до Євфрата, можливо, побував у відбудованому персами Вавилоні і навіть у тодішній столиці перської держави місті Сусах. Залишається невідомим, чи Геродот міг відвідати Північне Причорномор'я та місто Ольвію, чи він просто переказував повідомлення своїх грекомовних інформаторів. Прямих указівок на знайомство з тими далекими краями ми не знаходимо в його творі, а розповідь про карну експедицію перського царя Дарія проти скіфів свідчить радніше про досить поверхову обізнаність, ніж про справжнє знайомство.
Навпаки, не можна сумніватися, що він побував у Єгипті (тоді під владою персів) і від Дельти доплив Нілом до Елефантіни. В Лівії він відвідав Кірену; на Сіцілії - міста Сіракузи, Гелу, Егест. В Італії йому були відомі грецькі міста навколо Тарентінської затоки - Тарент (Тарант), Метапонт, Сібаріс, Кротон і, звичайно, Турії. В континентальній Греції Геродот завітав до бойовищ, до пророчого святилища Дельфів, до Фів, Спарти (Лакедемона), Аргоса, святилища в Додоні, на острів Керкі-ру, до Афін, де перебував (можливо, з перервами) від 447 до 444 до н. є. У своєму творі він виявляє добру обізнаність з Афінами, про які він завжди висловлюється з симпатією та явним ентузіазмом.
В Афінах він заприятелював із оточенням Перікла (495-429 рр. до н. е.)г до якого належав і видатний філософ Анаксагор (прибл. 500- 428 рр. до н. є.), скульптор Фідій (490-431 рр. до н. є.) і знаменитий драматург Софокл (496-406 рр. до н. є.).
За ініціативою Перікла близько 443 р. до н. є. в Італії на березі Тарентинської затоки, на місці зруйнованого Сібаріса утворилась колонія, яка мала бути центром афінської торгівлі з країнами західного Середземномор'я. В цьому заході взяв участь і Геродот, який став громадянином цього міста. Воно одержало назву Турії (так називалося колись місто Сібаріс, а його мешканці - турійцями). На початку свого твору Геродот сам себе назвав турійцем, але після його смерті мешканці його рідного Галікарнасса, пишаючись своїм славнозвісним громадянином, поставили в себе його статую і до Геродота повернулася назва галікарнасця, яка в рукописах пізнішого часу заступила його зажиттєвий епітет турієць, чи турійський. У Туріях Геродот провів останні роки свого життя, можливо, виїжджаючи звідти до Афін, а помер він у перші роки Пелопоннеської війни між 430 та 420 рр., не закінчивши свого історичного твору. Його продовжувачами стали Фукідід (прибл. 460-399 рр. до н. є.) та Ксенофонт (прибл. 430-354 рр. до н. є.), але на відміну від Геродота їхня увага була зосереджена лише на політичній стороні подій.
Не випадково тепер, починаючи вивчати давньогрецьку мову, беруть читати «Іліаду» і «Одіссею» як поетичні твори і Геродотові «Історії» як прозаїчний твір. Це початок давньогрецької літератури. Звичайно під літературою ми розуміємо письмову творчість, а під словесністю усну, яка історично передує письмовій. Якщо не брати до уваги фрагменти творів Геродотових попередників та сучасників, то його твір можна вважати першим зразком грецької прози V ст. до н. є. Ми [7] переконані, що його «Історії» за науковим значенням перевершували праці інших авторів, від яких збереглися уривки, а іноді лише власні імена. Цих авторів не зовсім правильно називають логографами, правильніше було б їх називати першими істориками, хоч вони і не були істориками в теперішньому розумінні цього терміна. Вони переказували давні міфи, розповідали про «ктистів», чи «ойкістів», тобто засновників міст, записували родоводи (генеалогії) знатних родів, не відмежовуючи міфів від реальних подій.
На основі фрагментарних текстів важко зробити правильний висновок щодо достоїнств і недоліків цих матеріалів, якщо їх порівнювати з Геродотовим твором, але можна твердити, що ці логографи не могли критично поставитися до їхніх джерел. Не можна сказати, що в їхніх творах не було цікавих географічних та етнографічних відомостей. Як і Геродот, вони багато подорожували. Більшість з них були малоазійськими іонійцями і також писали іонійським діалектом.
Тут слід згадати хоча б двох з них: Гелланіка з Мітілени на о. Лесбосі та Гекатея з Мілета. Геродот мав можливість використовувати їхні твори, а з Гекатеєм він подекуди полемізує. Гекатей жив на початку V ст. до н. є., багато подорожував у Європі, Азії, Єгипті. Він написав два великих твори: «Родоводи» та «Подорож навколо світу». Очевидно Геродот, де в чому не погоджуючись із Гекатеєм, пішов за його прикладом у своїх подорожах, а також запозичив у нього прийоми оповідання, як, наприклад, так звану просопопею, тобто виклад промов дійових осіб, що значно пожвавлювало досить сухий літописний стиль. Звичайно, це лише припущення, бо для порівняння Геродота з Гекатеєм нам не вистачає матеріалу.
Можливо Геродотові були доступні якісь літературні джерела, що не збереглися до нашого часу.
Твір Геродота протягом сторіч неодноразово переписувався. Існує близько 50 середьновічних пергаментних рукописів і кілька папірусних уривків. Лише п'ять з рукописів філологи вважають найближчими до оригіналу. Вперше його твір було видано друком у Венеції 1502 р. (видання Альда Мануція).
«Історії» було поділено на дев'ять книг, кожну з яких названо іменем однієї з дев'яти муз. Цей поділ не був справою самого Геродота, але напевне його зробили александрійські філологи колись у III чи II ст. до н. є. Сам Геродот поділяв свої «Історії» на «логоси», тобто оповідання, напр., «Лідійський логос» - оповідання про лідійські справи, «Єгипетський логос», «Скіфський логос», тощо, але кожен його логос не відповідає якійсь книзі, бо, наприклад, перша книга містить у собі «Лідійський логос», «Перський логос» і «Вавілонський логос».
На початку твору автор «Історій» чітко визначив його мету: «Тут викладено дослідження турійця (або галікарнасця.- А. Б.) Геродота, проведеного для того, щоб зроблене людьми з часом не забулося і щоб великі і дивовижні справи, довершені як еллінами, так і варварами, не залишилися незнаними і, крім того, щоб з'ясувати причини, чому вони воювали між собою».
Отже, йдеться про ворожнечу Сходу і Заходу, Азії та Європи, яка [8] нібито почалася від викрадення жінок - Іо, дочки Інаха, Європи, сестри Кадма, Єлени, жінки Менелая... Тут згадується про славні подвиги не лише еллінів, а й варварів, у даному разі персів, або, як Геродот їх часто називає за «суміжністю», мідійців.
Власне кажучи, ці греко-перські війни не були війнами всіх численних грецьких міст-держав («полісів») проти великої держави Ахеменідів, а лише війнами афінсько-спартанської коаліції проти перської навали, оскільки більшість грецьких міст, як і Малої Азії, островів Егейського моря, континентальної Греції, були або нейтральними, або активними союзниками персів.
У першій книзі («Кліо») після з'ясування причин ворожнечі Європи (грецьких країв) із Азією (перською державою) Геродот розповідає про малоазійську державу Лідію, владар якої Крез (Кройсос) підкорив грецькі (переважно іонійські) міста на західному узбережжі Малої Азії. Далі йдеться про війну перського царя Кіра (Кюрос, перське Куруша) з останнім лідійським царем Крезом і розповідається про те, як Кір повстав проти свого діда мідійського царя Астіага й підкорив мідійців, а пізніше всі племена Малої Азії і створив велику державу від берегів Середземного моря аж до Індії.
Йдеться про історію самого Кіра, про його врятування після народження, його дитинство, про звичаї персів. У зв'язку з його завоюваннями згадується про міста іонійців та еолійців у Малій Азії, а також розповідається про Месопотамію, Ассірію з її столицею Ніневією (у Геродота - Ніном) та Вавилонію з її столицею містом Вавилон («Брамою бога» - Баб-Ілу). Звертається увага на особливості цієї країни і, нарешті, йдеться про здобуття Вавилона персами. Завоювання Кіра закінчуються його походом проти спорідненого із скіфами народу массагетів, у якому загинув Кір. Розповідається про звичаї массагетів.
У другій книзі (під назвою «Евтерпа») розповідається про похід Кірового спадкоємця Камбіса в Єгипет. У зв'язку з цим походом досить детально йдеться про цю африканську країну, про її природу, про ріку Ніл. Говориться про звичаї, обряди та вірування єгиптян. Щоб не повторювати «ідеться, розповідається», далі коротко викладатимемо зміст кожної книги. Отже, тут знаменитий експеримент фараона Псамметіха для з'ясування, який народ «найдавніший на світі». Геродот наполягає на залежності еллінів від єгиптян у досягненнях культури: про священних тварин у Єгипті; про бальзамування (муміфікацію); про історію фараонів до Амасія (Амасіса); про їхні споруди (піраміди, храми тощо); про поділ населення на стани.
У третій книзі («Талія») продовжується розповідь про похід Камбіса та про його союз з арабами, про їхні звичаї та про поразку єгиптян; невдалі походи проти карфагенян, аммонійців та ефіопів; божевілля Камбіса; про долю самоського тирана Полікрата; про війну спартанців із самосцями; про долю корінфського тирана Періандра; про повстання магів проти Камбіса та його смерть; вбивство проводарів магів і початок Царювання Дарія, сина Гістаспа; про адміністративний поділ персвкої Держави; окраїни землі; загибель Полікрата і сатрапа Сардів Оройта; [9] хворобу Дарія та про лікаря Демокеда; про війну персів з самосцями, подвиг Зопіра і повторне завоювання Вавилона.
Четверта книга («Мельпомена»), перша половина якої важлива для історії Східної Європи дослов'янської епохи,- про скіфів та їхню країну, різні версії походження скіфів, сусідні з скіфами племена. Подається географічний опис Азії та Європи. Розповідається про карну експедицію Дарія проти скіфів і звичаї таврів, агатирсів, неврів, андрофагів, меланхленів (меланхлайнів), будинів, савроматів, про просування персів у Скіфії. Далі про острів Теру і колонізацію Лівії; про похід персів у Лівію; про племена Лівії, про облогу та здобуття міста Барки.
П'ята книга («Терпсіхора») оповідає про завоювання персами фракійських земель, повстання проти персів малоазійських іонійців, здобуття і зруйнування Сардів. Про допомогу афінян та спартанців іонійцям. Відступ від оповідання, в якому йдеться про історію Афін і Спарти. Знову про повстання іонійців і про смерть мілетського тирана Арістагора.
У шостій книзі («Ерато») йдеться про приборкання повстання іонійців і завоювання Іонії; про похід персів на Елладу; про битву при Марафоні і перший успіх еллінів у війні з персами.
Сьома книга («Полімнія») про продовження Ксерксового походу на Елладу. Детальний опис битви при Фермопілах, поразка еллінів, перси руйнують Афіни.
У восьмій книзі («Уранія») про морські бої при Артемісії, про рішучу перемогу еллінів над персами в морській битві при острові Саламіні. Кінець першого року греко-перської війни.
Книга дев'ята («Калліопа») про повернення Ксеркса в Азію; про ганебні справи в царській родині, про вбивство Ксерксового брата Масіста; про поразку персів у битві при Платеях і в морській битві при Мікалі. Ця книга закінчується розповіддю про облогу та здобуття еллінами міста Сеста (в 479 р. до н. є.).
Відомо, що цією подією не закінчилася війна спартансько-афінської коаліції проти перської держави і, очевидно, Геродот мав намір розповісти і про подальші події цієї війни, але щось стало йому на перешкоді. Цікаві міркування щодо композиції Геродотових «Історій» висловив у своїй статті акад. М. Л. Гаспаров: «Неполнота и симметрия в Истории Геродота» (ВДИ.- Вип. 2, 1989.- С. 117-122). Слідом за іншими дослідниками М. Л. Гаспаров визнає Геродотів твір за незакінчений і доводом цього вважає його композицію, в якій можна бачити першу частину оповідання, його центральну частину і відсутність останньої, де мала бути розповідь про перемогу Кімона при Еврімедонті в Малій Азії в 469 р. до н. є. і про катастрофічну експедицію афінян у Єгипет на підтримку повстання єгиптян проти персів. Певна річ, що Геродот дожив до закінчення військових дій між Елладою і Персією (в 449 р. до н. є.) і міг би написати про це в своєму творі.
Тут немає місця для детальної критики відомостей Геродота, якому, незважаючи на всі неточності та недоладності, ми багато чим завдячуємо і це переважує його недоліки. Про деякі хиби та непорозуміння йдеться в примітках до тексту.
Ще слід сказати про специфічні труднощі, оскільки йдеться про [10] переклад давньогрецького твору на сучасну українську мову і це є перший, наскільки ми знаємо, повний переклад. У ньому звичайно, довелося розв'язувати складне завдання передачі засобами нашої мови давньогрецьких власних імен та назв.
Насамперед про фонетику. Зрозуміло, що між звуковим складом давньогрецької та сучасної української мови є досить значна різниця. Щодо голосних залишаємо осторонь існування в грецькій мові довгих та коротких голосних, але не можемо не зупинитися на передачі дифтонгів. Традиційно в нас усі дифтонги перетворювали на монофтонги і цим «обезбарвлювали» давньогрецький вокалізм. Отже, замість дифтонга ай було є: Айгіна>Егіна, замість ей>і: Пейсістратос>Пісістрат, замість ой>е: Ойдіпус>Едіп; замість ау>ав: Аутоноос>Автоной, замість еу>ев: Еуріпос>Евріп. І тут слід зважити на йотацію цього дифтонгу в початковій позиції: Європа, а не Европа), дифтонг оу згідно з грецькою вимовою передається як у: Оураніа>Уранія.
Грецькі голосні є (епсілон) і т) (ета) доводиться передавати однаково через наше є: Еетіон (ета-)-епсілон). Не можна засобами нашого письма передати різницю між грецькими і (іота) та гз (іпсілон) і вони передаються через наше і: Індос (ріка)>Інд, Кірос (умовно Кюрос)>Кір. Так само нема в нас різниці між о (омікрон) і ш (омега): Ольбіа>Ольвія і Океанос (на початку омега) > Океан.
Складна справа з передачею давньогрецького консонантизму (приголосних). Найпростіше з такими літерами як дельта, каппа, ламбда, мю, ню, ксі, пі, ро, сігма, тау, псі, котрі передаються через наші: д, к, л, м, н, кс, п, р, с, т, пс. Літеру бета послідовно було б передавати нашим а: Будіной>Будіни, але за традицією в деяких іменах та назвах закріплено в: Ольвія замість Ольбія. Найгірше з літерою гамма, що відповідає латинському § (змичному, а не щілинному у). Ми передаємо його скрізь через наше г (щілинне), але в такий спосіб доводиться не розрізнювати початковий сильний («густий») придих і ті випадки, коли йдеться про літеру гамма, напр., Гера, Гермес, Гефайстос (-Гефест) - імена з початковим сильним придихом (г-Ь): Гелонос (-Гелон), Геррос (-Герр), Гнурос (-Гнур), тобто імена з початковою літерою гамма(-§). Літеру зета (г) традиційно передаємо через наше з: Зевс, Зефірос (-зефір), Зопірос (-Зопір). Літери фі та хі, незважаючи на те, що це були придихові глухі змичні (рп, кп) передаються за їхньою сучасною вимовою, як ф і х: Фойнікес (-фінікійці). Херсонесос (-Херсонес). Труднощі були і з передачею літери тзта ( #). Вона в нас передається або як ф: Атенай> Афіни, Тебай>Фіви, Темістоклес>Фемістокл, або як т: Тесевс>Тесей, Тера>Тера, Трасібу-лос>Трасібул. Послідовну передачу тут порушує міцна традиція. Коли назви грецьких міст у підручниках історії та географії читаються як Афіни, Фіви, Корінф, то мусимо так їх писати.
Є труднощі і з морфологією або, власне кажучи, з пристосуванням (адаптацією) грецьких власних імен та назв до сучасних норм нашої мови. За традицією треба було відтинати закінчення називного відмінку імен та назв (преважно чоловічого роду), напр., Арістодемос>Арістодем, Періандрос>Періандр, Кіпселос>Кіпсел, Гераклес>Геракл, Мільтіадес>Мільтіад, Ксерксес>Ксеркс. Закінчення -ос у називному відмінку [11] залишається в назвах островів (Самос, Лесбос, Хіос тощо), звичайно, за винятком назви Кіпр (а не Кіпрос). В іменах та назвах із закінченням у називному відмінку - іс (іота - сігма та іпсілон - сігма) тут використовується замість нього закінчення -ій і відповідно відмінюються ці імена та назви. Отже, Амасій, а не Амасіс, Галій, а не Галіс (хоч було використано в гекзаметричному оракулі і таку форму). Традиційно передано тут такі назви, як Еллада, замість Геллада, елліни, замість геллени, Єлена замість Гелена, ілоти замість гейлоти, Лакедемон замість Лакедаймон, Ахеменіди замість Ахайменіди, Фемістокл замість Темістокл. Щодо імені міфічного героя (Ахіллевс), то вважалося за краще передавати його як Ахіллес, ніж дуже спотворене Азілл (із латинської форми Achilles). Імена з грецьким закінченням - евс мають у нас закінчення -ей: Одіссей, Персей, Тесей.
Труднощі є і в передачі так званих історичних реалій.
Там, де в Геродота є назва «тюранос», у нас уживається тиран, хоч, звичайно, у давніх греків вона не мала сучасного змісту: тиран у них просто єдинодержавний владар. Давньогрецьку назву «басілевс» прийнято перекладати нашим словом цар, хоч слід було б порушити цю традицію і вживати натомість басілей. Геродот називає однаково грецьких і перських воєначальників стратегами і це скрізь запроваджено і в переклад. Грецькі «теменос» перекладається як «священна округа», «гіерон» (у Геродота - гірон), як «святилище», наос - як «храм», адютон - як - «священний покій» (тобто покій у храмі, доступний лише для жреців), грецьке «мантейон» - як «пророче святилище». Без перекладу залишаються такі терміни, як пританейон, трієра, наварх, проксен, ойкіст (пояснення в примітках до відповідних місць у тексті). Звичайно, переважно залишаються без перекладу міри простору і ваги (пояснення також у примітках).
Слід звернути увагу читачів і на особливість цього перекладу. Геродотова проза, очевидно, дуже близька до усної мови його часу: хоча сам Геродот походив із дорійсько-карійського Галікарнасса, більшу частину свого життя він провів в іонійському оточенні та серед споріднених з іонійцями афінян. Його проза відбиває всі особливості невимушеної розмовної мови. Для неї характерні часті повторення, певні неохайності з погляду літературних норм, незважання на «сказане вище» тощо. В пропонованому перекладі не було прагнення усунути названі характерні риси Геродотової мови. Основною настановою перекладача було якнайточніше передати цей «колоквіальний» стиль оригіналу, навіть як би це намагання могло викликати незадоволення наших пуристів. Перекладач намагався уникати будь-яких архаїзмів і «ксенізмів» (їх називали ще варваризмами) і водночас не дуже модернізувати Геродотову мову. Наскільки це йому вдалося зробити, скажуть наші читачі та критики. За словами римського консула, який залишав свою посаду: «feci quod portui (я зробив те, що міг). Добре буде, якщо серед багатьох перекладів Геродота різними мовами виявиться ще й переклад українською мовою.
В основу цього перекладу було покладено видання Геродотового [12] тексту Herodoti Historiarum libri IX, edidit Henr. Rudolph Dietsch, editio altera, curavit H. Kallenberg, vol. I et II, Lipsiae, 1898, 1898.
Найкращим виданням Геродотових «Історій» щодо вірогідності тексту є тепер Herodotus. Historiae, vol. I, Libri I-IV, ed. H.B. Rosén (Jerusalem). Teubner, Lipsiae, 1987.
Найкращий переклад на російську мову і найдетальніші коментарі до «Скіфського логосу» є в книзі: Доватур А. И., Каллистов А. П., Шишова И. А. Народы нашей страны в «Истории» Геродота». Тексты, перевод, комментарии.- М., 1982.
З інших повних перекладів слід згадати: Міщенко Ф. Г. Геродот. История в девяти книгах.- Т. 1.- М., 1885; Т. 2.- М, 1888; Геродот. История в девяти книгах, перевод и примечания Г. А. Стратановского под общей редакцией С. Л. Утченко, редактор перевода Н. А. Мещерской.- Л., 1972 із вступною статтею В. Г. Боруховича «Научное и литературное значение труда Геродота».
Про твір Геродота рекомендуємо прочитати ще таку літературу російською мовою: Доватур А. И. Повествовательный и научный стиль Геродота.- Л., 1957; Лурье СЯ. Геродот.- М; Л., 1947. З наукової літератури про скіфів і Скіфію можна згадати: Граков Б. Н. Скіфи.- К., 1947; його ж: Скифы. Научно-популярный очерк.- М., 1971; Дискуссионные проблеми отечественной скифологии. // Народы Азии и Африки.- М., 1980; Жебелев С.А. Скифский рассказ Геродота://Северное Причерноморье. Сб. статей.-М.; Л., 1953; Нейхардт А. А. Скифский рассказ Геродота в отечественной историографии.- «Наука».- Л., 1982; Рыбаков Б. А. Геродотова Скифия. Историко-географический анализ.- М, 1979.
А. Білецький
Тут виклад дослідження Турійця Геродота, проведеного для того, щоб зроблене людьми з часом не забулося і щоб великі та дивовижні діяння як греків, так і варварів не залишилися невідомими і, зокрема, щоб з'ясувати, чому вони воювали між собою.
1. Отже, перські вчені кажуть, що фінікійці подали привід до цієї ворожнечі, бо вони, прибувши на це море(1) і оселившися в цій країні, де і нині мешкають, почали одразу вдаватися до далеких морських подорожей, перевозячи товари з Єгипту, Ассірії та з інших країн. Вони допливли також до Аргосу, який на той час був найзначнішою країною серед тих, що нині називаються Елладою. Отже, коли фінікійці прибули туди, вивантажили і продали майже всі свої товари, на п'ятий чи на шостий день на берег прибігла юрма різних жінок і серед них царева дочка, ім'я якої за переказом еллінів було Іо(2), Інахова дочка. Вони зійшли на корабель і почали скуповувати все, що кожній припало до вподоби з тих товарів. Спочатку фінікійці заохочували їх, а потім накинулися на них. Більшість жінок повтікали, а Іо разом з іншими було захоплено. Розмістивши їх на кораблі, фінікійці відпливли до Єгипту.
2. Так, розповідають перси, Іо опинилася в Єгипті, але елліни пропонують інакшу версію. Це стало першою причиною ворожнечі. Пізніше хтось з еллінів (імен їхніх не називають), прибувши до Фінікії в місто Тір, викрав цареву дочку Європу(1). Можливо, це були крітяни. Відтоді й ті й інші виявилися однаково винними у викраденнях. Після цього вже елліни вчинили ще одну несправедливість. Вони на довгому кораблі припливли до Аї(2). в Колхіді і на річку Фасіс, і там, полагодивши все, для чого вони туди прибули, викрали цареву дочку Медею. Цар колхів послав до Еллади вісника, щоб той "зажадав відшкодування за викрадення і повернув би дочку. На це елліни відповіли йому, що ті не повернули їм аргійку Іо і не відшкодували їх за викрадення, отже й вони не дадуть їм нічого.
3. В другому поколінні після цього(1) Александр Пріамів син, прочувши про таке, захотів здобути собі жінку в Елладі через викрадення, знаючи, що тих, які до нього викрадали жінок, не було покарано. Отже, коли він викрав Єлену, елліни вирішили спершу послати вісників із вимогою повернути Єлену і відшкодувати викрадення. Проте, коли вони звернулися з цими вимогами, то троянці послалися на викрадення Медеї, що елліни не відшкодували за це і не повернули Медею, як від них вимогали, і тепер нехай вони вимагають відшкодування не від них.
4. Так до цього йшлося лише про викрадення жінок від тих і від інших, але після цього завинили далеко більше саме елліни, бо вони почали воювати проти Азії, ніж ті, що воювали проти Європи. Отже, викрадати жінок вважається тепер за справу злочинних чоловіків, але звертати увагу на викрадення жінок і бажати помститися - це так поводяться дурні чоловіки, а розумні ставляться до цього байдуже, бо якби жінки не хотіли, то їх і не викрадали б. Кажуть, що на викрадення жінок із Азії(1) перси не звертають уваги, а елліни з Лакедемонії(2) через жінку вирядили великий флот до Азії і знищили Пріамову державу. Після цього перси стали вважати все еллінське для себе ворожим. Отже, Азію і всі племена, що її залюднюють, перси вважають своїм володінням, а Європу і Елладу відокремлюють від себе.
5. Так воно сталося, як розповідають перси, через що в них виникло після здобуття Іліона вороже ставлення до еллінів. Що ж до Іо, то з персами не погоджуються фінікійці. Вони кажуть, що не йшлося про викрадення Іо і перевезення її до Єгипту, але що вона в Аргосі зблизилася з власником корабля і коли вона зрозуміла, що завагітніла, соромлячись батьків, добровільно відпливла з фінікійцями, щоб її вагітність не стала відомою.
Ось таке розповідають перси та фінікійці. Як на мене, то я не можу сказати, чи так воно було, чи інакше. Я знаю лише про того, хто перший завдав лиха еллінам і про нього я далі розповім, однаково описуючи малі та великі міста людей. Отже, ті з них, що колись були великі(1), багато таких стали малими, а ті, що за моїх часів були великими, перед тим були малими. Я знаю, що добробут людей ніколи не буває тривалим (2), згадаю і про тих і про інших.
6. Крез був лідієць, син Аліатта, тиран(1) народів на заході від річки Галіс (2), що тече з півдня в країнах сірійців (3) і пафлагонів і вливається на півночі в море, яке називається Евксіном. Цей Крез, перший із варварів, яких ми знаємо, примусив частину еллінів виплачувати йому данину, а з іншими заприятелював. Підкорив він іонійців, еолійців та дорійців, Що живуть в Азії, а приятелював із лакедемонянами. До панування Креза, всі елліни були вільні. Кіммерійське військо, що напало на Іонію, а це було ще до Креза, спричинило не руйнацію міст, а лише наслідок нападу пограбування.
7. Отже, влада від Гераклідів(1), до роду яких належав Крез, перейшла до тих, яких називають Мермнадами. Кандавл (2), що його елліни називають Мірсілом, був тираном у Сардах, нащадок Алкея сина Геракла. Агрон син Ніна, сина Бела, сина Алкея, був першим з Гераклідів, який став царем у Сардах, а Кандавл, син Мірса, був там останнім. Перед Агроном в цій країні царювали нащадки Ліда, сина Атія, від якого одержала назву Лідія, а до того вона називалася Меонія. Від цих нащадків Геракліди одержали владу як божественний вирок і царювали там впродовж двадцяти двох поколінь(3), п'ятсот п'ять років так, що сини успадковували владу від батьків аж до Кандавла, сина Мірса.
8. Отже, цей Кандавл дуже кохав свою жінку і вважав її найвродли-вішою від усіх інших. Сповнений такого почуття, він звернувся до свого улюбленого охоронця Гіга(1), сина Даскіла, а цьому Гігові він розповідав про свої найважливіші справи, і почав вихваляти йому красу своєї жінки. Не минуло багато часу, як із Кандавлом сталася біда. Він сказав Гігові таке: «Гіге, мені здається, що ти мені не дуже віриш, коли я кажу про красу моєї жінки (бо вуха не викликають у людей такої довіри, як очі), отож спробуй побачити її голу». Той, розгублений, відповів йому: - «Владарю мій, що це ти мені таке непристойне кажеш, наказуючи мені побачити мою повелительку голою? - Коли жінка знимає сорочку, то разом з нею вона знимає і свою соромливість. Вже давно люди відкрили для себе мудрі настанови, що ними треба керуватися. Одна з цих настанов така, що треба дивитися на те, що тобі належить. Звичайно, я вірю, що вона прекрасніша від усіх жінок. Прошу тебе не вимагай від мене чогось негідного».
9. Так кажучи, він побоювався, щоб із ним не сталося якогось лиха. Але Кандавл наполягав на своєму: «Сміліше Гіге, не бійся мене, ніби я так кажу, випробуючи тебе, ні моєї жінки, адже їй від цього не буде ніякої шкоди. Насамперед я вигадаю таке, що вона не знатиме, що ти її побачиш. Я поставлю тебе за відчиненими дверима тієї кімнати, де ми спимо. Після того, як я туди зайду, одразу слідом за мною зайде і вона туди. Там біля входу стоїть крісло. На нього вона кладе одне по одному всі свої вбрання, роздягаючись, і ти спокійно зможеш її розглядіти. Коли ж вона з крісла перейде до ліжка і повернеться до тебе спиною, постарайся тоді якось відійти від дверей так, щоб вона тебе не побачила».
10. Нарешті Гіг, не маючи змоги відмовитися, погодився. Кандавл, коли настав час іти до ліжка, провів Гіга до кімнати і після того одразу прийшла і його жінка. Як вона ввійшла і поклала свій одяг, Гіг її побачив. Коли вона обернулася до нього спиною, лягаючи в ліжко, він поквапився віддалитися, але жінка побачила, як він виходив. Вона зрозуміла, що це влаштував її чоловік, але не скрикнула від сорому і ніби не помітила цього, задумавши покарати Кандавла. Треба сказати, що в лідійців, як майже і в усіх інших варварів, навіть і чоловіка побачити голим - це великий сором.
11. Тоді вона, нічого не сказавши, зберігала спокій. Щойно розвиднилося, вона покликала(1) до себе найбільш відданих їй слуг і запросила Гіга. Він не підозрівав навіть, що вона знає, що сталося, і прийшов на запрошення, бо і перед тим часто так бувало, коли вона його запрошувала, він приходив. Щойно він зайшов, жінка звернулася до нього так: «Тепер перед тобою, Гіге, два шляхи, я даю тобі можливість вибирати, яким ти підеш: - або ти вб'єш Кандавла і матимеш мене за дружину, а також владу над всіма лідійцями, або тобі одразу доведеться померти, щоб ти надалі не в усьому слухався Кандавла і не бачив того, що тобі не треба бачити. Отже, або той, хто це влаштував повинен загинути, або той, хто побачив мене голою і вчинив недозволене». Гіг деякий час дивувався тому, що вона йому сказала, а згодом почав просити увільнити його від такого вибору. Проте, він не спромігся вмовити царицю... і змушений був стати перед необхідністю або вбити свого владаря, або самому бути вбитим від інших. Він волів краще самому залишитися живим. Нарешті він спитав її, кажучи так: «Оскільки ти змушуєш мене вбити мого владаря, хоч я цього і не хочу, скажи мені, в який спосіб ми можемо це зробити».- Вона так відповіла на його запитання: - «З того самого місця ти нападеш на нього, з якого він показав тобі мене голою, а напад на нього буде тоді, коли він засне».
12. Коли вони підготували все для своєї змови і настала ніч (бо Гіг уже не вагався, не було в нього іншого виходу або самому загинути, або загубити Кандавла) Гіг пішов за жінкою до покою. Вона дала йому кинджал і сховала його за дверима. Коли Кандавл заснув, Гіг вийшов із схованки і вбив його і внаслідок цього отримав і жінку і царство(1). Про нього згадав і Архілох (2) із Паросу в своїх ямбічних триметрах, який жив саме в той час.
13. Гіг обняв царську владу і його право на неї підтвердив дельфійський оракул. Оскільки лідійці були обурені загибеллю Кандавла і вже взялися за зброю, прибічники Гіга та решта лідійців погодилися, коли вже оракул призначив його бути царем лідійців, нехай він царює, а якщо ні, то вони повернуть владу Гераклідам. Отже, такий був оракул і Гіг став царем лідійців. Так сказала Піфія, що ще буде помста за Гераклідів на п'ятому нащадку Гіга. На ці слова лідійці та їхні царі не звернули уваги, поки це пророкування не виправдалося.
14. В такий спосіб Мермнади здобули собі владу, усунувши Гераклідів, а Гіг, ставши тираном, послав у Дельфи чимало пожертвувань(1). Крім срібних речей, більшість яких знаходиться в Дельфах, крім срібла багато золотих речей пожертвував він туди, серед яких варто згадати шість золотих кратерів. Вони зберігаються в скарбниці корінфян і мають вагу в тридцять талантів. Точніше кажучи - це власне не скарб самих корінфян, а Кіпсела, сина Еетіона. Цей Гіг перший серед варварів зробив пожертвування після Мідаса, сина Гордія, царя Фрігії. Мідас також пожертвував царський трон, що на ньому він сидів, коли чинив суд, річ гідна уваги. Цей трон стоїть там-таки, де й Гігові кратери. Ці самі золоті та срібні речі, що їх пожертвував Гіг у Дельфах, називаються Гігадами, від імені того, хто їх пожертвував.
Гіг, коли він почав владарювати, напав із військом на Мілет і на Смірну і захопив нижнє місто Колофона. Але взагалі він не зробив нічого значного, процарювавши тридцять вісім років. Отже, ми, згадавши про це, більше не приділятимемо йому уваги, а згадаємо про Ар-дія, що царював після Гіга.
15. Ардій здобув Пріену і напав на Мілет. Під час його владарювання в Сардах кіммерійці(1), вигнані кочовиками скіфами (2) з їхньої країни, прийшли до Азії і захопили місто Сарди за винятком його акрополя.
16. Після Ардія, який царював сорок дев'ять років, почав владарювати Садіатт, син Ардія, і був царем впродовж дванадцяти років. Він воював проти Кіаксара, нащадка Деіока, і проти мідійців, вигнав із Азії кіммерійців, здобув Смірну(1), засновану мешканцями Колофона, напав на Клазомени. Але тут він діяв не так успішно, як хотів, і зазнав жорстокої поразки.
17. Інші його найбільш гідні уваги діяння, коли він владарював, такі: він воював проти мілетян, продовжуючи війну, що її розпочав його батько. А провадив він облогу Мілета в такий спосіб. Коли на полях достигали врожаї всіляких плодів, він вів на приступ свої війська. їхній похід супроводжувався звуками сиринг та чоловічих і жіночих флейт(1). Коли він приходив до країни мілетян, то будови, що були за межами міста, він не руйнував і не підпалював і двері не зламував, але залишав усе в цій країні, як воно було там, а після того він зривав із дерев усі плоди, знимав у полях урожаї і повертався до себе. На морі мілетяни були настільки сильними, що лідійське військо не могло звідти напасти на них. Сільські хатини не руйнував Лідієць, оскільки мілетяни з них виходили, щоб сіяти і працювати в полях, і таким чином внаслідок їхньої праці він міг під час нападів збирати їхні врожаї.
18. Так учиняючи, він воював із ними одинадцять років, упродовж яких мілетяни зазнали два великих лиха, одне на їхній власній землі в Ліменейоні, а друге, під час битви на рівнині Меандра. Отже, впродовж шести років із дванадцяти років правління в Лідії Садіатта, сина Ардія, він уторгався з військом у країну мілетян. Щоразу він був призвідником війни, а протягом п'яти років після цих шести Аліатт, син Садіатта, не припиняв воювати, як я вже сказав, продовжуючи розпочату батьком війну ще з більшим завзяттям. А мілетянам ніхто з іонійців не подавав допомоги, крім хіосців(1), які таку ж допомогу мали свого часу від мілетян, бо вони допомогали хіосцям у їхній війні з ерітрейцями.
19. На дванадцятий рік війни, коли засіви в полях було підпалено військом, сталося те, про що тут ітиметься. Скоро полум'я охопило засіви, сильний вітер переніс його на храм Афіни, який називався Ассе-сійським. Так охоплений пожежою храм згорів до останку. На той час на це не звернули уваги. Після походу, прибувши до Сард, Аліатт занедужав. Оскільки його хвороба затягнулася, він послав у Дельфи посланців, чи це йому хтось порадив, чи він сам це вирішив, довідатися від бога про причину хвороби. Коли вони прибули в Дельфи, Піфія відмовилася дати їм оракул, поки вони не відбудують храм Афіни, знищений пожежою в країні мілетян у місті Ассес.
20. Я чув про це в Дельфах, що так воно і було. Мілетяни додають до цього ще і таке: в Періандра(1), сина Кіпсела, найближчим приятелем був Трасібул, на той час мілетський тиран. Скоро він довідався про оракул, що його Піфія дала Аліаттові, він послав вісника до Мілета, щоб Трасібул міг відповідно діяти.
21. Тим часом Аліатт, повідомлений про оракул, негайно послав вісника до Мілета, бажаючи скласти перемир'я з Трасібулом і з мілетя-нами на той час, що буде потрібний для відбудови храму. Вісник прибув до Мілета, а Трасібул заздалегідь добре повідомлений, і знаючи, що Аліатт буде робити, вигадав таке: він наказав принести на агору ввесь хліб , що був у місті, а також його власний, і попередив мілетян, щоб вони за даним їм сигналом почали всі пити та ходити в місті співаючи і розважаючись.
22. Це зробив Трасібул і дав наказ,- коли прийде вісник із Сард, щоб він побачив велику кучугуру хліба і людей веселих і задоволених і сповістив про це Аліаттові. Так воно і сталося. Побачивши таке, вісник переказав доручення лідійського царя Трасібулові і повернувся в Сарди, як я довідався, перемир'я було складено саме з цієї причини. Аліатт сподівався, що в Мілеті була велика нестача хліба і народ був украй виснажений, але вісник, повернувшись із Мілета, розповів йому зовсім протилежне тому, що він собі уявляв. Коли перемир'я було складено і вони стали друзями і союзниками, Аліатт остаточно одужав і наказав побудувати в Ассесі два нових храми. Так воно було під час війни Аліатта проти мілетян і Трасібула.
23. Періандр був сином Кіпсела, це він повідомив Трасібула про оракул. Він владарював у Корінфі. Корінфяни розповідають (і лесбійці з ними погоджуються), що під час його життя сталося велике чудо: метімнійця Аріона(1) дельфіни винесли з моря на мис Тенар. Він був незрівняним на той час кіфаредом і він перший серед людей, яких ми знаємо, склав дифірамб (2) і так назвав його і прославився в Корінфі.
24. Про цього Аріона розповідають, що він довгий час перебував у Періандра, але захотів пливти в Італію і на Сіцілію, бажаючи заробити там багато грошей, а потім повернутися до Корінфа. Отже, він відплив із Тарента і, не маючи довіри ні до кого, крім самих корінфян, він найняв корінфський корабель, але у відкритому морі моряки задумали викинути його з корабля і захопити гроші. Аріон, зрозумівши їхній намір, почав просити їх забрати його гроші і залишити його живим. Але йому не пощастило вмовити їх і моряки наказали йому або покінчити життя самогубством, щоб вони поховали його на суходолі, або якнайшвидше стрибнути в море. Оскільки вони поставили Аріона перед таким вибором і таке було їхнє остаточне рішення, він попросив їх дозволити йому в парадному вбранні встати на верхній палубі і проспівати, а проспівавши він сам стрибне в море. Тоді їм забажалося, коли вже була така нагода, послухати найкращого серед людей співака і вони всі перейшли з корми на середину корабля. Він одягся в своє парадне вбрання і, взявши кіфару, встав на верхній палубі, проспівав прямий ном , а коли його закінчив, як він був у своєму вбранні, кинувся в море. Тим часом вони відпливли до Корінфа, а його, як переказують, підхопив дельфін (2) і переніс на Тенар. Зійшовши на землю, він попрямував до Корінфа в своєму парадному вбранні і розповів про все, що з ним сталося. Періандр поставився з недовірою до його слів, віддав його під сторожу і наказав стежити за ним, чекаючи на повернення моряків. Коли ж вони прибули, він покликав їх і наказав розповісти про Аріона. Вони сказали, Що він живий і здоровий був в Італії і вони залишили його в доброму стані у Таренті. Тоді перед ними з'явився Аріон таким, яким він був, стрибнувши в море. Розгублені, вони мусили визнати свій злочин, неспроможні більше заперечувати його. Ось що розповідають корінфяни і лесбосці. Аріон же поставив на Тенарі на подяку богові бронзове зображення невеликих розмірів - дельфін і на ньому людина.
25. Аліатт, лідійський владар, який воював проти мілетян, сконав, провладарювавши п'ятдесят сім років. Коли він одужав, другий із своєї династії пожертвував у Дельфи великий срібний кратер(1) на залізній підпорі, майстерно спаяний. Це найбільш гідне уваги серед інших пожертвувань у Дельфах твір хіосця Главка, який перший серед людей винайшов мистецтво паяти залізо.
26. Коли Аліатт помер, владу успадкував Крез, Аліаттів син, якому тоді було тридцять п'ять років. Він напав на ефесців, перших серед еллінів. Тоді обложені ним ефесці присвятили своє місто Артеміді, зв'язавши храм кодолою з муром міста(1), а між старим містом, що його тоді було обложено, і храмом відстань була в сім стадій завдовжки. Спершу проти них виступив Крез, а згодом виступав по черзі проти іонійців та еолійців, щоразу вигадуючи для всіх якийсь привід, для одних посилаючись на щось важливіше, а для інших навіть на щось зовсім нікчемне.
27. Коли він так підкорив усіх еллінів, що мешкали в Азії, він змусив їх виплачувати йому данину. Після того він вирішив будувати кораблі з наміром напасти на острів'ян. Коли вже все було підготовано для кораблебудування, то за переказом одних Біант із Пріени, а за переказом інших Піттак із Мітілени(1), відповідаючи Крезові на запитання, що там нового в Елладі, почувши відповідь, припинив будування кораблів: «Владарю, острів'яни готують численну кінноту, бо задумали виступити з війною проти Сард і проти тебе». Таке почувши, Крез подумав, що той каже йому правду, і сказав: «Якби боги навіяли таку думку острів'янам, напасти на синів лідійців із своєю кіннотою!». А той у відповідь йому: «О царю! Здається, що ти дуже хотів би зустріти кінних острів'ян на суходолі і ти маєш рацію, а хіба ти не гадаєш, що вони, довідавшись про твоє кораблебудування, охоче зустрінуть лідійців на морі, бажаючи помститися на тобі за всіх еллінів на суходолі, яких ти приневолив».-Така відповідь дуже сподобалася цареві, він знайшов її дуже дотепною і припинив кораблебудування. Після цього він заприятелював із усіма іонійцями, що живуть на островах.
28. З бігом часу він підкорив майже всі народи, що мешкали по цей бік ріки Галія, за винятком кілікійців і лікійців, а саме лідійців, фрігійців, місійців, маріандінів, халібів, пафлагонів, фракійців, тінів та бітінів, карів, іонійців, дорійців, еолійців, памфілійців(1).
29. Отже, коли Крез усіх їх підкорив і приєднав до лідійського царства(1) і Сарди прославилися своїм багатством, стали прибувати туди з Еллади всякі мудреці(2), що були там на той час, кожний із яких із того чи іншого приводу. Серед них був і афінянин Солон, який установив для афінян закони, а потім поїхав і був відсутнім протягом десятьох років, під приводом огляду чужих країв, щоб жоден із законів, що він їх установив, не був порушений. Афіняни не могли їх порушити, бо урочисто заприсягалися жити на основі законів, установлених для них Солоном упродовж десятьох років. Ось з якої причини Солон (3) виїхав із Афін, але він також бажав оглянути чужі краї. Він прибув у Єгипет до царя Амасія і в Сарди до Креза. Прибувши туди, його прийняв Крез У царському палаці. На третій або четвертий день за наказом Креза слуги повели Солона до царської скарбниці й показали йому все, що там було - великі й багатющі скарби. Коли він там оглянув усе і роздивився, маючи для цього досить часу, Крез сказав йому таке; «Дорогий мій афінянине, до нас дійшли певні чутки про твою мудрість і про твої мандри, твоє прагнення до набуття знань і твоя цікавість змусили тебе відвідати багато країв, отже, в мене виникло бажання спитати тебе, чи не бачив ти там десь когось ще щасливішого від мене?» - Так він спитав, гадаючи, що він є найщасливіший своїм багатством серед усіх людей. Проте Солон, не здогадуючись про це, з усією щирістю відповів йому: «Так, владарю, таким я вважаю афінянина Телла». Крез здивований такою відповіддю, поквапливо запитав його: «А чому саме Телла ти вважаєш найщасливішим?» - Солон відповів так: Теллове місто було цілком щасливе і його сини були добрі й гарні і він побачив, що в них усіх також були діти і всі вони вижили, а для життя були в нього достатки, і закінчив він його, як ми вважаємо, найблискучіше: коли афіняни вступили в битву з своїми сусідами в Елевсіні, він допоміг їм і примусив тікати ворогів та помер якнайкраще. Афіняни поховали його за державні кошти на тому місці, де він загинув у битві і віддали йому належну шану.
31. Вихваляючи щасливу долю Телла, Солон так зацікавив Креза, що той знов запитав його, чи він бачив ще когось, крім Телла, настільки щасливого, гадаючи, що Солон назове тепер його. Але той сказав: - «Це Клеобій і Бітон. Вони були аргосцями і мали достатки для життя, а крім того, вони були дуже сильними й обидва одержали нагороду за перемогу в змаганнях. Про них розповідають таке. В Аргосі відбувалося свято на честь богині Гери(1), і їхній матері треба було їхати на возі до святилища, а воли не прибули своєчасно з пасовиська. Треба було поспішати „ і юнаки запряглися і повезли віз, а на возу поїхала їхня мати. А відстань там була сорок п'ять стадій. Так вони доїхали до святилища. Оце вони зробили на очах усіх, що там справляли свято і досягли найкращого в своєму житті. На їхньому прикладі божество довело, що для людини краще померти, ніж жити. Аргосці, які там були, вихваляли силу юнаків, а їхні жінки звеличували їх мати за те, що вона виховала таких дітей, а їхня родителька в нестямі від радощів і похвал, стоячи перед статуєю богині, благала її, щоб та дала її дітям Клеобію і Бітонові, які так доблесно вшанували її, найкраще, що богиня може дати людині. Після цієї молитви, жертвопринесення і бенкетування, юнаки лягли спати в святилищі і не прокинулися, але знайшли там свою кончину. Аргосці зробили їх зображення в Дельфах, як найдостойніших із людей.
32. Отже, Солон відвів їм друге місце щодо щастя серед людей, а Крез сказав у гніві: - «Що ж, друже афінянине, ти мої багатства вважаєш за настільки нікчемні, що ставиш їх поряд із щастям пересічних людей?» - А той відповів: «Ой, Крезе, я знаю, що божество буває заздрісним і схильним робити прикрості, а ти мене питаєш про всякі людські справи. Впродовж людського життя трапляється бачити таке, чого зовсім собі не бажаєш, багато доводиться і страждати. Я вважаю за край людського життя сімдесят років. Ці сімдесят років становлять двадцять п'ять тисяч двісті днів, без вставного місяця. Якщо кожний другий рік збільшити на один місяць, щоб пори року збігалися з належною датою, то на сімдесят років(1) вставних місяців виявиться тридцять п'ять, тобто це буде тисяча п'ятдесят днів. Із усіх цих днів у семидесяти роках, а їх усього двадцять шість тисяч двісті п'ятдесят, жоден з них не схожий на інший і ніколи не приносить того, що інший. Отже, Крезе, кожна людина - це справа випадку. Ти здаєшся мені дуже багатим і царем над багатьма людьми, але назвати тебе також щасливим, я зможу лише тоді, коли довідаюся, що ти щасливо закінчив своє життя. Адже дуже багатий не є щасливішим від того, хто перебивається з дня на день, якщо багатому не судитиметься, маючи всі достатки, щасливо закінчити своє життя. Буває так, що незвичайно багаті люди зовсім нещасливі, а люди обмежені в достатках - щасливі. Дуже багатий, але нещасливий переважає щасливого, але бідного лише в двох стосунках, а щасливий має перевагу перед нещасливим багатим у багатьох стосунках. Якщо перший може здійснити своє бажання і перенести якесь велике лихо, що може з ним статися, то другий має таку перевагу перед першим, бо не може здійснювати свої бажання і переносити лихо, як перший, але він захищений від нього своїм щастям, не має слабості, не має хвороб, не страждає від лиха, в нього гарні діти, в нього добрий вигляд. Коли ж він і життя своє добре закінчує, це саме такий, якого ти шукаєш, він гідний називатися щасливим, але перш ніж помре, утримайся називати його щасливим, назви краще таланистим. Просто неможливо, будучи людиною, мати все те, про що я сказав, жодна країна не може все це забезпечити. Якщо вона має якусь одну річ, у ній нема іншої, а та, що має якнайбільше потрібних речей, є найкращою. Отак і людське тіло не може існувати, все маючи в собі: щось є в ньому, а щось йому бракує. Хто має для себе якнайбільше, а потім приємно закінчує своє життя, той, на мою думку, царю мій, справедливо може називатися щасливим. Слід насамперед зважати на те, як людина закінчує життя, бо багатьом дає бог щастя, а потім кидає їх сторчголов у лихо».
33. Така Солонова промова не припала до вподоби Крезові. Не вважаючи її гідною уваги, Крез розпрощався з ним, певний того, що нерозсудливо нехтувати тим, що ти маєш, і лише зважати на те, чим усе це закінчиться.
34. Після того, як Солон віддалився, божество жорстоко покарало Креза, як я гадаю, за те, що він уважав себе за найщасливішу людину на світі. Незабаром він побачив сон, у якому йому було показано нещастя, що спіткає його сина. У Креза було двоє синів. Один із них був не в повному здоров'ї, бо був зовсім глухий, а другий далеко перевершував у всьому своїх перевесників. Ім'я йому було Атій(1). Саме про цього Атія провістив Крезові сон, що Атій загине, простромлений залізним вістрям. Коли він прокинувся, то дав собі слово, боячись, як би сон не виправдався, і поквапився знайти для сина жінку. Оскільки його син звичайно ставав під час війни за чолі лідійського війська, він заборонив йому виступати, дротики та списи і все, що люди використовують на війні, наказав винести з андрону; перенести їх до комор, щоб ніщо з підвішеного на стінах не впало на його сина.
35. Коли вже наближалося синове весілля, прийшов у Сарди переслідуваний своїм нещастям чоловік із заплямованими вбивством руками, з походження фрігієць і царського роду. Прибувши до Крезового палацу, згідно з місцевими законами, він попросив очистити його від убивства і Крез його очистив. Очищення в лідійців відбувається так само, як і в еллінів. Після того, як Крез зробив усе належне, він запитав захожого, хто він такий, сказавши: «Чужинцю, хто ти і з якого краю Фрігії ти прийшов до мого вогнища? Кого це ти з чоловіків чи жінок убив?» - Той так відповів йому: «Владарю, я син Гордія, сина Мідаса, звуть мене Адраст, а вбив я ненавмисне свого брата і ось тепер я вигнаний батьком і позбавлений усього, що в мене було».- На це Крез так відповів йому: «Виявляється, що ти нащадок моїх друзів і прийшов до друзів, тут у тебе не буде труднощів з усім, що тобі потрібне, якщо ти в нас залишишся і тобі буде далеко легше переносити твоє нещастя і від цього буде тобі краще».- Так він залишився жити в Креза.
36. Саме на той час на Місійському Олімпі з'явився величезний вепр(1). Збігаючи з цієї гори, він спустошував лани місійців і часто вони вирушали проти нього, але замість того, щоб якось йому пошкодити, самі зазнавали лиха. Нарешті, прийшовши до Креза, посланці місійців так звернулися до нього: «О владарю! Величезний вепр з'явився в нашій країні, який спустошує наші рілля. Незважаючи на наші зусилля, ми не спроможні подолати його. Тепер ми просимо тебе послати до нас твого сина з відбірними юнаками та собаками, щоб ми змогли вигнати цього вепра з нашої країни».- Таке було їхнє прохання, але Крез, пам'ятаючи те, що йому було провіщано уві сні, так відповів їм: - «Про мого сина навіть не згадуйте. Я його не пошлю до вас. Він щойно одружений і тепер у нього такий клопіт. Що ж до відбірних лідійців і мисливських собак, я їх вам пришлю і накажу моїм людям прикласти всі старання, щоб позбавити вашу країну від цього звіра.
37. Так він їм відповів. Місійці були цим задоволені. Тоді прийшов Крезів син, який чув, що просили місійці і те, що Крез відмовив їм послати свого сина. Тут юнак сказав батькові: - «Батьку, адже я завжди до того був найкращим і найвідважнішим і на війні і на полюванні і цим прославився. А тепер ти не дозволяєш мені ні того, ні іншого, хоч ти і не бачиш у мене ні боягузтва, ні небажання бути діяльним. Тепер із якими очима піду я на агору(1) чи піду з агори? Що про мене подумають громадяни, або моя молода жінка? З яким це чоловіком доведеться їй жити? Або ти дозволиш мені піти на полювання, або доведи мені, що так буде краще для мене».- Крез на це так відповів.
38. «Сину мій, не маючи на увазі боягузтва, ні чогось іншого негідного тебе я так роблю, але зважаючи на те, що мені було сказано уві сн і, ніби тобі не суджено довго жити, ніби ти загинеш від залізного вістря. Саме через те, що я почув уві сні. Тому я і поквапився тебе одружити і не хочу послати тебе на полювання, через це й моя осторога, бо я намагаюся, поки я живу, щоб тебе не спіткала така доля. Адже ти моя єдина дитина, бо на іншого, позбавленого слуху, я не зважаю».
39. А юнак так йому відповів: «Пробач мене, батьку мій, я гадаю, Що ти хочеш оберегти мене, але ти хибно зрозумів сновидіння. Тобі було сказано уві сні, що я загину від залізного вістря, хіба в кабана є руки, чи в нього є залізне вістря, якого ти побоюєшся. А хіба тобі було провіщано, ніби я закінчу життя від ікла чи чогось подібного. Отже, ти можеш робити, що зробив, але ж сказано було - від списа. Хіба ми маємо битися з людьми? Пусти мене!».
40. Крез сказав: «Дитино моя, ти мене переконав щодо мого сновидіння. Тепер я переконаний тобою, змінюю своє рішення і відпускаю тебе, йди на полювання».
41. Сказавши це, Крез послав за фрігійцем Адрастом, а коли той прийшов, так звернувся до нього: «Адрасте, я тебе пригніченого прикрим нещастям, за яке я тебе не ганю, очистив і взяв до себе і забезпечив тебе всім потрібним. Тепер за добро, що я перший його тобі зробив, віддяч мені також добром. Я призначаю тебе охоронцем мого сина, який вирядився на полювання, дивись, щоб там у дорозі злочинні злодії не напали на вас. Крім того, тобі варто вирушити на це полювання, щоб прославитися. Адже ти прагнеш здобути собі славу, заповідану тобі від предків, а до того ж тобі не бракує юнацької снаги».
42. Адраст відповів: - «В іншому випадку я не взяв би участі в такому заповзятті. Адже мені, якого спіткало таке нещастя, не слід спілкуватися з моїми щасливими ровесниками, навіть я цього і не бажаю і утримуюся від такого спілкування. Але тепер, коли ти наполягаєш на цьому, я мушу погодитися (адже я зобов'язаний віддячити тобі) і я готовий зробити, як ти хочеш. Твій син, якого ти мені доручив охороняти, повернеться до тебе живий і здоровий, під моїм захистом».
43. Після такої відповіді Крезові, він разом із відбірним загоном мисливців, юнаками та собаками вирушив у подорож. Зійшовши на гору Олімп, вони відшукали там звіра і, оточивши його, кинули в нього дротики. Там цей чужинець, очищений від убивства, званий Адрастом, кинувши дротик і промахнувшись, улучив у Крезового сина. Так здійснилося провіщене уві сні, коли залізне вістря вразило юнака. Негайно хтось із там присутніх побіг сповістити Креза про те, що сталося. Прибувши в Сарди, той розповів про полювання і нещасну долю царського сина.
44. Крез, глибоко схвильований смертю сина, ще більш уболював тому, що сина вбив той, кого він очистив. Несамовитий від горя, він звертався до Зевса - покровителя очищень, кличучи його бути свідком того, що той зазнав від чужинця, звертався до Зевса - наглядача хатнього вогнища і покровителя друзів. Цими йменами він називав одного і того ж бога, бо звертаючись до наглядача хатнього вогнища, Крез посилався на те, що він пригостив у себе вбивцю свого сина, не знаючи, що так станеться, а звертаючись до покровителя друзів, він не знав, що, посилаючи Адраста як охоронця Атія, той стане його найлютішим ворогом.
45. Нарешті, прийшли лідійці, несучи тіло вбитого, а за ними йшов і сам убивця. Стоячи перед убитим, він, простягаючи руки, благав Креза, віддаючи себе на його волю, зарізати його біля трупа. Він згадував своє перше лихо і як після цього він став убивцею людини, яка його очистила, і казав, що надалі жити йому неможливо. Крез, слухаючи його, зглянувся на Адраста, хоч той спричинився до такого нещастя в його родині, і сказав йому: «Тепер, ти справедливо задовольнив мене, бо сам себе засудив на смерть. Власне не ти винуватий у моєму нещасті, бо ти не з своєї волі вчинив таке, але це хтось із богів, який провіщав мені про майбутнє нещастя». Отже, Крез поховав, як належало, свого сина, а Адраст, син Гордія, сина Мідаса, що став убивцею свого брата і вбивцею того, хто його очистив, коли люди, що були біля могили, заспокоїлися, попросив людей пробачити йому за те, що він став причиною стількох нещасть, і убив себе на могильному горбі.
46. Крез упродовж двох років перебував у великій жалобі, утративши свого сина. Проте, після того, як Кір, Камбісів син, позбавив влади Астіага, Кіаксарового сина, і перси почали набувати сили, Крез припинив жалобу і почав міркувати, як би йому можна було перед тим, коли перси стануть могутніми, захопити їхню державу, яка набирала сили. Зайнятий тепер такою думкою, він вирішив послати своїх людей до пророчих святилищ(1), одних до Дельфів, інших до фокейських Аб, третіх іще до Додони, ще інших послав до пророчого святилища Амфіарая і до Трофонія, ще до Бранхідів у країні мілетян. Такі ось еллінські пророчі святилища, до яких за оракулами звернувся Крез. А ще інших він послав у Лівію до пророчого святилища Аммона з такою самою метою. Крез послав своїх людей, щоб перевірити правдивість оракулів. Він мав на думці таке, що якщо вони знають істину, запитати їх через других посланців, чи він матиме успіх, коли почне війну проти персів.
47. Доручивши це своїм лідійцям, він послав їх, щоб перевірити правдивість оракулів. Починаючи з того дня, коли вони мали відійти з Сард, він наказав їм рахувати дні і на сотий день запитати жерців, що переказують божественну волю: «Що збирається зробити владар лідій-ців Крез Аліаттів син».- Потім наказав їм записати все, що провіщає __ божество, і передати записане йому. Що саме провіщали всі інші ораку- * ли, цього ніхто не може сказати, а в Дельфах, щойно увійшли до святилища(1) лідійці з запитанням до бога, Піфія гекзаметрами сказала їм таке:
«Знаю піщинок число і міру морської води,
Чую того, хто мовчить, глухого слова розумію,
Запах до мене дійшов у дужій броні черепахи,
Варять яку в казані сукупно з баранячим м'ясом.
Мідна підстілка під нею і покришка мідна над нею».
48. Такий лідійські посланці одержали оракул від Піфії, записали його і повернулися до Сард. Інші посланці так само прийшли і принесли пророкування. Тоді Крез, розгорнувши записане, подивився, що там було. Жоден із оракулів його не задовольнив за винятком того, що був із Дельфів. Одразу він почав молитися і признав правдивим лише цей, бо саме в пророкуванні з Дельфійського святилища було сказано, що він збирався зробити. Справді, пославши до різних пророчих святилищ своїх людей, Крез, відрахувавши належний день, вигадав таке, про що, на його думку, не можна було здогадатися, чи заздалегідь не можна було собі уявити. Він розрізав на дрібні шматки черепаху і ягнятко, наказав зварити їх укупі в мідяному казані і закрити його мідяною покришкою.
49. Отака була відповідь, що її він одержав із Дельфів. Щодо відповіді з святилища Амфіарая, я не знаю, що там було сказано лідійцям після того, як вони в священній огорожі зробили всі належні обряди (бо про це не було мови), але і цей оракул він визнав за правдивий.
50. Після цього великими пожертвами він хотів привернути до себе милість дельфійського бога. Він приніс там у жертву три тисячі биків, ще різної худоби, ліжка, оправлені золотом і сріблом, золоті келихи і пурпурові гіматії та хітони і, розклавши велике вогнище, спалив усе це, сподіваючись, що так він зможе привернути до себе прихильність бога. Своїм лідійцям він наказав принести в жертву богові все, що кожний має під рукою з свого майна. Коли Крез закінчив своє пожертвування, він наказав розтопити силу золота і відлити з нього кілька половинчатих цокольних плит, із довших зробити плити шести п'ядей завдовжки, а з коротших - трьох п'ядей і заввишки в одну п'ядь, а всього їх числом сто сімнадцять, чотири з них із щирого золота, кожна третя з них вагою в півталанта, а інші половинчаті плити з ясного золота, вагою в два таланти. Ще наказав він зробити фігуру лева з щирого золота вагою в десять талантів. Цей лев після пожежі дельфійського храму, впав із цокольних плит (на яких його було поставлено) і тепер він лежить у скарбниці корінфян і важить лише шість із половиною талантів, бо три з половиною таланти розтопилися.
51. Коли всі ці речі було зроблено, Крез відіслав їх до Дельфів. До них додав ще інші пожертви - два великих кратери, один золотий, а другий срібний. Золотий кратер було встановлено праворуч від входу до храму, а срібний - ліворуч від входу. їх також було перенесено після пожежі в храмі. Золотий стоїть тепер у скарбниці клазоменців і важить вісім із половиною талантів і ще дванадцять мін. Срібний кратер поставлено в куті храмового передпокою. Він може вмістити шістсот амфо-реїв. Це відомо тому, що дельфійці змішують у ньому вино з водою на святі теофаній(1). Дельфійці кажуть, що це твір самосця Теодора (2), і так воно і мені здається, бо він не може бути твором якоїсь невідомої особи. Послав він туди чотири срібних піфоси, що стоять у скарбниці корінфян, і, крім того, дві посудини для святої води, одну золоту і ще одну срібну. На золотій посудині напис з указівкою на те, ніби вона є приношенням лакедемонців, але це неправильно, бо вона від Креза, а напис зробив хтось із дельфійців, бажаючи догодити лакедемонцям (3). Я знаю його ім'я, але не назву його. Проте статуя в образі хлопчика, з руки якого ллється вода, є від лакедемонців, але жодна посудина для святої води - не від них. Ще інші приношення у великій кількості, але без клеймів разом із згаданими вище прислав Крез і серед них округлі срібні зливки і золота статуя жінки заввишки в три лікті, про яку дельфійці кажуть, що це зображення Крезової хлібопекарки(4). Від своєї дружини Крез пожертвував намиста та пояси.
52. Оце все він відіслав до Дельфів. До святилища Амфіарая(1), про доблесть якого і страждання він довідався, Крез послав щит, увесь зроблений із золота, а також спис із суцільного золота (2), як його вістря, так і його ратище. Обидві ці речі були в Фівах, у фіванському храмі, присвяченому Аполлонові Ісменію.
53. Лідійцям, які повинні були передати всі ці дари святилищам, Крез наказав спитати божества, чи треба йому виступити з війною проти персів і чи треба залучити до свого війська союзницькі війська. Коли посланці Креза прибули до святилищ і віддали всі пожертви, лідійці просили божества дати їм відповідь на таке запитання: «Крез, цар лідійців та інших народів, уважаючи, що тут він одержить єдині правдиві оракули з тих, що є на світі, посилає вам достойні вас дари і запитує вас тепер, чи варто йому виступити з війною проти персів і залучити до цієї війни союзників?» - Таке вони запитали і обидва божества подали однакову пораду: вони провіщали Крезові, що коли він піде з війною проти персів, то зруйнує велику державу(1). Що ж до союзників, то вони порадили йому серед еллінів обрати тих., яких він уважатиме за найсильніших.
54. Коли ці оракули було переказано Крезові, він дуже зрадів, почувши таку відповідь, гадаючи, що це саме він має зруйнувати Кірову державу. Він знову послав до піфійських Дельфів дари, спочатку довідавшись про число дельфійців, кожному з них по два золотих статери. На віддяку за це дельфійці дарували Крезові і лідійцям промантію, ателію і проедрію(1) і, якщо хтось із них захотів бути дельфійським громадянином, то йому довічно давалося це право.
55. Після всіх пожертв дельфійцям, Крез у третій раз звернувся по оракул до їхнього божества, бо, діставши від нього правильну відповідь, він без кінця почав звертатися до нього. Тепер він хотів дізнатися, чи тривалою буде його влада. Піфія на це так йому відповіла(1):
«Скоро той мул ослорідний стане мідійським тираном.
Саме тоді, о Лідійцю (2), вздовж берега Герму (3)
Бігти тобі, не стояти, без огляду на боягузтво».
56. Коли про ці слова почув Крез, він зрадів ще більше, ніж перед тим, бо був певний, що ніколи мул замість людини не буде царювати в мідійців, отже, ні він, ні його нащадки не позбавляться влади.
Після того він почав дізнаватися, хто серед еллінів є наймогутніши-ми, щоб скласти з ними союз. Так він довідався, що найвидатніші серед них - це лакедемонці і афіняни, перші дорійського племені, а другі іонійського. Отже, саме вони були найславнішими. Перші за походженням елліни, а другі - пеласги(1). Другі нікуди не віддалялися з своєї країни, а перші багато кочували. За часів царя Девкаліона вони перебували у Фтіотіді, під час Дора, Еллінового сина, були вони в країні під горами Осса і Олімп, що називається Гістіеотідою (2), а з цієї Гістіеотіди їх вигнали кадмеї(3), і вони оселилися на Пінді, в краю, що називається Македнон. Звідти вони переселилися в Дріопіду, а з Дріопіди, нарешті, прибули до Пелопоннесу і там одержали назву дорійців.
57. Якою саме мовою розмовляли пеласги, я точно не можу сказати. Якщо можна про це судити з того, що ще тепер існує з пеласгійського племені, які мешкають у місті Крестоні над тірсенами (2) і колись були сусідами тих, що називаються тепер дорійцями (а жили вони тоді на землі, що нині називається Фессаліотідою) (3), крім того, з тих пеласгів, Що живуть у Плакії(4) та Скілаці на Геллеспонті, з тих, що були поблизу від афінян, а також із інших пеласгійських міст, а потім змінилися їхні назви, коли можна це навести як свідчення, то пеласги розмовляли варварською мовою (5). Якщо це виправдано для всіх пеласгійських племен, то аттічне плем'я, будучи пеласгійським, а згодом ставши еллінським, разом із тим змінило і свою мову. Отже, ні крестонці, ні плакійці не розмовляють такою мовою, якою розмовляють їхні сусіди, але вони мають спільну для обох з них мову. Це означає, що їхній говір, який вони зберігають, це той самий, що ним розмовляли ще до приходу в ці краї.
58. Еллінський народ, відтоді як став таким, завжди користувався своєю мовою, так воно мені здається. Після того, як він, будучи ще незначним, відокремився від пеласгійських племен, він поступово збільшувався в числі, хоч спочатку був малим, прийняв до свого складу багато різних племен, серед них також пеласгів та інших варварів. Як мені здається, пеласгійський народ, будучи варварським, ніколи значно не збільшувався.
59. З цих двох народів, що про них ішлося вище, як довідався Крез, народ Аттіки був роз'єднаний і пригнічений, коли Пейсістрат, син Гіппократа, був тираном в Афінах. Отже, Гіппократові, коли він, як простий громадянин, був присутній на святах в Олімпії, було показано велике чудо. Під час жертвоприношення, в казанах, що стояли там з водою і м'ясом, вода сама собою раптом без вогню закипіла і почала виливатися. Лакедемонець Хілон(1), що на той час був там і бачив це чудо, порадив Гіппократові насамперед не брати собі жінку, що здатна народжувати дітей, а коли вже він одружений, відіслати жінку, а якщо в нього вже є син, то відмовитися від нього. Проте Гіппократ не схотів послухати поради Хілона. Після того в нього народився син Пейсістрат, про якого вже згадувалося. Сталося так за цього Пейсістрата, що повстали один проти одного афіняни (2), які жили на узбережжі і ті, які жили на рівнині. Перших очолював Мегакл, син Алкмеона, а тих, що на рівнині - Лікург, син Арістолаіда. Прагнучи захопити владу, Пейсістрат організував собі третю партію, зібравши заколотників, став на чолі гіперакріїв і вигадав таке: поранивши себе і своїх мулів, він заїхав із ними на агору, нібито тікаючи від ворогів, які переслідували його, коли він їхав у полі, і хотіли вбити. Через це він звернувся до народу, з проханням дати йому для захисту якихсь охоронців, бо він перед тим уславився як проводир (3) у війні проти мегарців, захопив Пісаю та вчинив й інші подвиги. Афіняни, обдурені ним, дозволили йому обрати серед громадян триста людей, які стали не списоносцями (4) Пейсістрата, а його ломаконосцями, бо так їх озброєних ломаками потім назвали. Ці люди підняли повстання разом із Пейсістратом і захопили Акрополь. Після цього Пейсістрат почав владарювати в Афінах, не знявши нікого з посад і не змінивши законів, але за його владарювання він добре прикрасив місто і дбав про його добробут.
60. За деякий час, порозумівшися між собою, прибічники Мегакла і прибічники Лікурга вигнали його з Афін. Так сталося, що Пейсістрат спершу заволодів Афінами і втратив свою владу, яка не дуже міцно вкорінилася, а ті, котрі вигнали Пейсістрата, знову посварилися між собою. Посварившися з своїми колишніми прибічниками, Мегакл послав вісника до Пейсістрата з запитанням, чи хоче той його дочку взяти собі за дружину й одержати владу. Коли Пейсістрат прийняв пропозицію і погодився з такою умовою, вони задумали для його повернення з вигнання, як я гадаю, найдурнішу річ на світі. Як я вважаю (бо, звичайно, еллінський народ із давніх давен відрізнявся від варварів тим, що був розсудливим і не мав їхньої дурної безпосередності), якщо справді на той час, ті, які були в Афінах, мешканці котрих славилися тим, що були першими серед еллінів за своїм розумом, як я кажу, наважилися вигадати таке. В Паяніейському домі жила жінка на ім'я Фія, на зріст у чотири лікті без трьох пальців і гарна на вигляд. Так ось цю жінку, при повній зброї, вони поставили на колесницю і всіляко прикрасивши її, щоб вона була найчепурнішою, повезли в місто, а перед нею бігли вісники, які вигукували, прибуваючи до міста те, що їм було наказано: «О, афіняни, прийміть у себе з відкритою душею Пейсістрата, якого сама Афіна, шануючи його найбільше серед людей, везе на свій Акрополь!». Таке вони там викрикували і одразу по всіх демах (4) пішли чутки, ніби сама Афіна везе Пейсістрата, і громадяни, повіривши, що та жінка справді богиня, молилися їй і прийняли в себе Пейсістрата.
61. Обійнявши в такий спосіб владу тирана, Пейсістрат згідно з тим, як у нього було умовлено з Мегаклом, одружився з Мегакловою дочкою. Але оскільки в нього вже були дорослі сини і тому, що Алкмеоні-ди вважалися за проклятих, він не хотів, щоб нова дружина народила йому дітей і спілкувався з нею лише в незаконний спосіб. Це спершу вона утаювала, але після, як її запитала мати, вона їй розповіла, а та „ переказала свому чоловікові. Той прийняв це, як велику образу, що йому зробив Пейсістрат. У гніві він поквапився замиритися з своїми колишніми прибічниками. Довідавшися про його вчинок, Пейсістрат покинув країну і, прибувши до Еретрії, порадився з синами. Думка Гіппія переконала всіх, що треба відвоювати собі владу. Тоді вони почали збирати пожертвування від міст, що колись чимось були їм зобов'язані. Фіванці перевершили всіх своїми великими грошовими внесками. Не пройшло, сказати б, і багато часу, як у них все було вже готове для повернення. Прибули до них із Пелопоннесу аргоські найманці. Велику готовність прийти на допомогу виявив наксієць на ім'я Лігдамій(1), який прибув із власного почину з грошима і людьми.
62. Вирядившися з Еретрії, на одинадцятий рік вони повернулися. І найперше місто, що вони захопили в Аттіці, був Марафон. Коли вони отаборилися в цьому місті, до них почали прибувати з Афін заколотники, а також стікалися люди з інших демів, які воліли краще мати для себе тиранію, ніж демократію. Всі вони склали військову силу. Тим часом афіняни в своєму місті, коли Пейсістрат(1) збирав гроші, а потім захопив Марафон, не звертали на це жодної уваги. Нарешті, коли вони довідалися, що він із Марафона вирушає до їхнього міста, вони виступили проти нього. Тоді, як із усіма своїми силами вони вийшли проти тих, що поверталися з вигнання, Пейсістратове військо, виступивши їм назустріч, дійшло до храму Афіни Палленіди і зайняло там позицію. Тут прийшов до Пейсістрата якийсь віщун, акарнанець Амфіліт(2), і під впливом божественного натхнення провіщав йому в гекзаметричних віршах таке:
«Кинуто невід у море, розтягнено сіті для ловлі,
В невід стрибають тунці при ярому місячнім світлі».
63. Так богонатхненний провіщав це, а Пейсістрат зрозумів оракул і, зваживши на нього, виступив із військом. Афіняни в своєму місті на той час снідали, а потім одні з них почали грати в кості, а інші полягали спати. А Пейсістратові воїни, напавши на афінян, змусили їх тікати. Коли вони тікали, Пейсістрат вигадав хитрий спосіб перешкодити їм об'єднатися і щоб вони залишалися розпорошеними. Він послав своїх синів на конях, щоб вони догнали втікачів і дали їм наказ Пейсістрата не лякатися і кожному повернутися додому.
64. Афіняни послухалися його. Так Пейсістрат утретє оволодів Афінами і зміцнив там тиранію з допомогою багатьох найманців і грошових внесків, як із Афін, так і з тих, що прибули з берегів Стрімону(1). Він узяв заручниками синів тих афінян, які чинили опір і не повтікали. Він переселив їх на Наксос (бо Пейсістрат завоював його і передав його Лігдамію). Крім того, він очистив Делос за наказом божества. Його він очистив у такий спосіб. Наскільки можна було побачити, дивлячись із святилища, він наказав вирити всі трупи і перенести їх до іншої сторони Делосу. І Пейсістрат владарював як тиран в Афінах, а з Афінян одні загинули в битві, а інші покинули батьківщину разом із Алкмеоні-дами (2).
65. Такі були справи на той час в афінян, як про них дізнався Крез, а про лакедемонців він довідався, що вони вже уникли великих прикростей і закінчили війну з тегейцями. Коли в Спарті царювали Леонт і Геге-сікл(1), лакедемонці перемагали в усіх війнах і лише від тегейців зазнавали поразок. Перед тим у лакедемонців були найгірші закони порівняно з усіма іншими еллінами і вони не спілкувалися між собою і з жодними іноземцями. Але згодом вони одержали кращі закони, і це було так. Коли Лікург (2), видатна особа серед спартанців, прибув у Дельфи, щоб одержати оракул, і зайшов до святилища, Піфія одразу сказала йому таке:
«Ось ти прийшов, о Лікурге, до храму мого золотого,
Зевсові милий, а також усім божествам олімпійським.
Ким назову я прибульця, чи мужем, чи богом славетним?
Краще безсмертним назвати тебе, о мій мудрий Лікурге!»
Як дехто каже, Піфія сама розповіла йому про той державний устрій, що нині існує в спартанців. Як самі спартанці твердять, Лікург, коли його небіж Леобот був царем у спартанців, а він був його опікун, той приніс свої закони з Кріту. Скоро він став опікуном, він змінив усі закони і не дозволяв їх порушувати (3). Коли була війна, він установив еномотії(4) і тріакади (5) і сиситії, а крім того, він призначив ефорів і заснував раду старійшин. Так вони перейшли до правильного законодавства, а після смерті Лікурга збудували йому святилище і дуже шанували його .
66. їхня земля була родючою і в них було багато чоловіків; вони швидко досягли добробуту. Нарешті, їм набридло жити спокійним життям. До аркадян вони ставилися із зневагою, вважаючи себе кращими. Вони звернулися до дельфійського святилища з запитанням, чи не варто було б їм підкорити собі всю Аркадію. Піфія на це так їм відповіла:
«Просиш Аркадію дати, занадто ти просиш, не дам я,
Є там багато людей, що жолуді їсти спроможні(1),
Ті не допустять тебе, хоч я і не виступлю проти,
Дам я Тегею тобі, де приємно всякчас танцювати,
Гарна рівнина, котру там мотузкою міряти можна».
Коли таку відповідь було дано лакедемонцям і вони її почули, то вирішили не нападати на всіх інших аркадян, але взявши з собою кайдани (2), виступили проти тегейців, повіривши облудному пророкуванню. Вони гадали, що поневолять тегейців. Але зазнали поразки і всім тим, що їх було взято в полон і закуто в кайдани, котрі вони принесли з собою, довелося вимірювати мотузкою тегейське поле, на якому вони працювали. А ті кайдани, що в них їх було закуто, ще за мого часу зберігалися в Тегеї, підвішані навколо храму Афіни Алеї.
67. Починаючи від першої війни, спартанці постійно воювали з тегейцями і неодмінно зазнавали поразок. Проте під час Креза, коли в Лакедемоні царювали Анаксандрід і Арістон, спартанці, нарешті, стали переможцями у війні(1), і ось у який спосіб. Оскільки їм завжди не щастило у війні з тегейцями, вони послали своїх посланців до Дельфів із запитанням, кого з богів їм слід уласкавити, щоб перемогти у війні тегейців. На це Піфія їм відповіла, що їм треба перенести кістки Агамемнонового сина, Ореста (2). Коли ж вони виявилися неспроможними знайти Орестову домовину, вони знову послали до бога, щоб дізнатися про місце, де лежить Орест. Тоді Піфія сказала посланцям таке:
«Є у Аркадії місто на рівному місті - Тегея,
Дмуть вітровії у ній, неминучій покірні потребі,
Йде за ударом удар і лихо за лихом приходить,
Там Агамемнона сина земля покрива життєдайно,
Якщо його перемістиш, Тегеї володарем станеш».
Лакедемонці, почувши цей новий оракул, далі почали шукати, але не наблизились до того, що шукали, аж поки Ліх, один із спартанців, що їх називать агатоергами, нарешті, знайшов. Агатоерги (3) - це громадяни, найстаріші, числом п'ятеро і в кожному році вони виходять із стану вершників. Протягом того року, коли вони виходять із стану вершників, то мають бути завжди напоготові виконувати обов'язки послів спартанської держави в різних краях.
68. Саме з таких людей був Ліх, який знайшов у Тегеї почасти випадково, почасти завдяки своєму розумові те, що треба. Оскільки того року з тегейцями були мирні стосунки, він, зайшовши до кузні, побачив, як коваль кував там залізо(1). Бачачи це, він був дуже здивований. Помітивши, як він дивується, коваль, припинивши роботу, сказав йому: «Ось, гостю з Лаконіки, якби ти побачив те, що я бачив, ти ще більше здивувався б, ніж оце тепер тобі довелося дивитися на опрацювання заліза. Отже, я, хотівши тут у дворі викопати колодязь, копаючи, наштовхнувся на труну завдовжки в сім ліктів. Не вірячи, що колись існували люди, вищі на зріст, ніж теперішні, я відкрив труну і побачив, що покійник такого самого розміру, як і труна. Вимірявши, я знову поховав його».
Так коваль розповів йому те, що бачив, а Ліх, зваживши на його слова, здогадався, що цей покійник відповідно до віщування був саме Орестом. Ось як він, зіставивши сказане ковалем із оракулом, зробив свій висновок: у двох подувах ковальських міхів він розпізнав вітри, в ковадлі і молоті - удар за ударом, у залізі, яке кував коваль, лихо за лихом, беручи до уваги таке порівняння, що залізо було винайдено на лихо людям. Зробивши таке порівняння, він прийшов у Спарту і розповів лакедемонцям про все це. Проте вони, вигадавши якесь неправдиве обвинувачення, вигнали його(2). Він повернувся до Тегеї, розповів ковалеві про свою біду і спробував був найняти в коваля його двір, але той не погодився. Перегодом він все ж таки умовив коваля (3), оселився в нього, відкопав труну, зібрав кістки і вирядився з ними до Спар-ти. І відтоді щоразу, коли лакедемонці мали зіткнення з тегейцями, лакедемонці остаточно їх перемагали. Так вони завоювали більшу частину Пелопоннесу.
69. Коли Крез довідався про все це, він послав вісників до Спарти з дарами і пропозицією укласти союз і напутив вісників, що їм треба було сказати. Прибувши, вони переказали таке: «Нас послав Крез, владар лідійців та інших народів, щоб ми сказали вам: - шановні лакедемонці, бог наказав мені своїм оракулом узяти собі в союзники когось із еллінів і я довідався, що ви найсильніші в Елладі(1). Отже, я, згідно з оракулом, закликаю вас бути мені друзями і союзниками без усяких викрутів і облуди». Таке через своїх вісників оголосив їм Крез. Лакедемонці, які також знали про оракул, даний Крезові, зраділи приходу лідійців і заприсягалися в приязні до них і в союзі. До того ж декому з них Крез і перед тим робив якісь добродійності. Тепер лакедемонці відрядили до Сардів посланців, щоб придбати там золото, яке вони хотіли використати для статуї Аполлона, що і тепер стоїть у лаконському Торнаці(2), але Крез тим, що прибули для купівлі, просто подарував золото.
70. Цього ради лакедемонці прийняли пропозицію про союз і ще через те, що він саме їх обрав собі в союзники серед усіх еллінів. Вони, з свого боку, охочі були прийняти його пропозицію. Виготували бронзовий кратер(1), закраїни якого було оздоблено зображеннями різних тварин, і таких розмірів, що він міг умістити в собі триста амфореїв, бажаючи цим віддячити Крезові. Цей кратер не був доставлений до Сардів із двох причин, про які розповідають по-різному. Отже, лакедемонці кажуть, що на шляху до Сардів його довезли до Самосу, самосці, довідавшися про вантаж, напали на своїх військових кораблях і забрали його собі. Але самосці, з свого боку, кажуть інакше, а саме, що лакедемонці, які везли з собою кратер, запізнилися і довідавшися про здобуття Сардів і Крезову долю, продали кратер на Самосі, де приватні особи купили його і пожертвували в храм Гери. Можливо і те, що посланці, повернувшися до Спарти, сказали, що кратер у них забрали самосці.
71. Така була доля цього кратера, а Крез, ошуканий оракулом, вирядився в похід до Каппадокії, сподіваючись у такий спосіб розбити Кіра і зруйнувати перську державу. Тоді, як він ще готувався до цього походу проти персів, один із лідійців, що його і перед тим вважали за мудреця і який внаслідок висловленого ним тоді користувався великою повагою серед лідійців, подав Крезові таку пораду (а звали його Санданій): - «Великий владарю! Ти готуєшся до війни з цими людьми, які мають шкіряні штани(1), і ввесь їхній одяг шкіряний, і годуються вони не тим, що хочуть, а тим, що мають, а їхня країна гориста, вино вони не п'ють, а лише воду, навіть і інжиру в них нема, і взагалі нічого путящого. Отже, коли ти їх переможеш, що ти від них візьмеш, від цих людей, що в них власне нема нічого? Проте, якщо вони тебе переможуть, згадай-но, чого ти позбудешся. Коли ж вони засвоять досягнення нашої культури, то їх не можна буде прогнати. Щодо мене, то я дякую богам за те, що вони не надоумили персів воювати проти лідійців». Ця промова не переконала Креза. В персів, справді, перш ніж вони завоювали лідійців, не було нічого з властивих лідійцям розкошів.
72. Каппадокійців елліни називають сірійцями і ці сірійці, до того, як вони підпали під владу персів, були залежні від мідійців. Кордоном між лідійською державою і мідійською була ріка Галіс, яка тече з вірменського нагір'я країною кілікійців, згодом вона тече праворуч від країни матіенів, а з лівого боку - країною фрігійців. Оминувши Фрігію, вона завертає на північ і там відмежовує сірійців-каппадокійців із лівого боку від пафлагонців. У такий спосіб ріка Галіс перетинає майже всю долішню частину Азії від моря насупроти Кіпру аж до Понту Евксіну. Це найвужча частина всієї цієї країни, і здібна людина може пройти цим шляхом за п'ять днів(1).
73. Отже, Крез виступив із війною проти Каппадокії, по-перше тому, що мав бажання приєднати цю землю до своєї держави, а ще тому, що повірив оракулові, а також хотів помститися за Астіага на Кірові. Цього Астіага Кіаксарового сина, який був шурином(1) Креза і царем мідійців, Кір, Камбісів син, переміг, а Астіаг ось як став Крезовим шурином. Якось загін заколотних скіфів-кочовиків удерся в мідійську землю. На той час владарем мідійців був Кіаксар, син Фраорта сина Деіока, який спершу доброзичливо прийняв скіфів як благальників. Він навіть, довіряючи їм, віддав їм своїх синів для навчання їх скіфської мови і стрільби з луків. Коли минув деякий час, сталося так, що скіфи, які постійно ходили на полювання і приносили здобич, одного разу не принесли нічого. Коли вони повернулися з порожніми руками, Кіаксар (а він був, очевидно, людиною дуже запальною), повівся з ними досить грубо. Тоді вони, зазнавши образи від Кіаксара і вважаючи, що він повівся з ними несправедливо, вирішили зарізати і пошматувати одного з його синів (2), що був у них для навчання. Оббілувавши його так, як вони мали звичай оббіловувати тварин, вони принесли його м'ясо Кіаксарові, так ніби це була їхня здобич на полюванні. Після цього вони вирішили якнайшвидше тікати до Аліатта, Садіаттовоґо сина, в Сарди. Так воно' і сталося. Кіаксар і присутні в нього співтрапезники покоштували цього м'яса, а скіфи, що це вчинили, запросили притулку в Аліатта.
74. Після цього, коли Аліатт відмовився видати скіфів на вимогу Кіаксара, між лідійцями і мідійцями почалася війна, що тривала п'ять років, на якій часто мідійці перемагали лідійців або лідійці мідійців (одного разу навіть у нічній битві). В такий спосіб із перемінним успіхом тривала ця війна, а на шостий рік під час однієї битви день раптом перетворився на ніч(1). Про таке перетворення дня на ніч провіщав іонійцям пілетянин Фалес, визначивши рік, коли станеться це перетворення. А лідійці і мідійці, щойно побачили, як настала ніч замість дня, припинили битву і поспішили укласти між собою мир. Ті, що їх замирили, були кілікієць Сіеннесій (2) і вавилонянин Лабінет (3). Це вони змусили їх обмінятися присягами і закріпити їх шлюбами. Вони видали Аліаттову дочку Аріенію за Кіаксарового сина, бо без міцних зв'язків спорідненості всякі угоди здебільшого не мають ні сили, ні тривалості. Присяги ці народи роблять так, як і елліни, але, крім того, вони злегка надрізують рамена і висмоктують із надрізів кров.
75. Отже, Кір подолав і забрав у полон Астіага, який був його дідом із боку матері, про що я розповім далі(1). Оце й було причиною того гніву, що його Крез мав проти Кіра, коли він послав по оракули запитати, чи варто йому виступити з війною проти персів і, одержавши облудну відповідь, яку він витлумачив собі на користь, вирушив у похід для завоювання перських володінь. Наблизившися до ріки Галія, Крез, як я сам гадаю, провів своє військо через мости, що там були, але, як твердить більшість еллінів, перейти ріку їм допоміг Фалес Мілетський(1). Крез розгубився, не знаючи, як йому переправити військо через ріку (бо на той час іще не було теперішніх мостів), як кажуть, тоді в таборі перебував Фалес і він зробив так, що ріка, яка протікала ліворуч (2) від війська, стала текти праворуч від нього, а зробив він це так. Він наказав прорити вище табору глибокий канал у формі півмісяця, так щоб ріка обтікала табір із півдня, відступаючи вздовж каналу від колишнього річища, ріка протікала повз табір і знову поверталася до свого колишнього річища. В такий спосіб після поділу на дві течії ріку в обох річищах можна було перейти. Дехто навіть твердив, ніби тоді старе річище остаточно пересохло, але я цьому не йму віри: як саме, повертаючись, вони змогли б перейти через ріку?
76. Отже, Крез, переправившись із військом, прибув до так званої Птерії в Каппадонії(1) (а Птерія - це найбільш укріплена місцевість у цій країні, вона розташована близько міста Сінопи, що на березі Понту Евксіну). Там він отаборився і почав плюндрувати ділянки сірійців. Захопивши місто птерійців, він продав їх у неволю. Крім того, захопив і навколишні міста, а сірійців, які перед ним ні в чому не завинили, прогнав звідти. Тим часом Кір, зібравши своє військо і поповнивши його всіма тими, що мешкали поблизу, виступив назустріч Крезові. А перед тим, як вирушити в похід із військом, він послав вісників до іонійців, пропонуючи їм розірвати союз із Крезом. Але іонійці його не послухали. Кір скоро прибув із військом, отаборився навпроти Креза і там у Птерії вони помірилися силами. Битва була дуже жорстокою і в ній загинуло з обох сторін багато воїнів, нарешті, коли ніхто з них не переміг, вони розійшлися, як настала ніч.
77. Отже, так змагалися обидва табори. Крез був незадоволений малим числом свого війська (бо і справді його військо було далеко меншим від Кірова війська), так він уважав, і коли наступного дня Кір не відновив наступу(1), Крез відступив до Сард. Він думав покликати собі на допомогу єгиптян (бо він перед тим, як скласти союз із лакедемонцями, склав союз із Амасієм, царем Єгипту), відрядив він посланців і до вавилонян (бо з ними він також склав союз, а на той час у вавилонян був царем Лабінет) (2), оповістив він і лакедемонців, щоб вони прибули до Сардів на обумовлений час. Зібравши всі ці допоміжні війська і об'єднавши їх із своїм військом, Крез після закінчення зими, напочатку весни, мав намір виступити проти персів. Отакий власне був його намір. Прибувши в Сарди, він послав вісників до своїх спільників, щоб вони зібралися на п'ятий місяць у Сардах. А своє військо, що складалося з найманців (3), які билися з персами, він уже розпустив, бо не сподівався, що Кір після таких непевних боїв одразу вирушить проти Сардів.
78. Тим часом, як Крез обмірковував свої наміри, у передмісті з'явилося безліч змій. Щойно вони там з'явилися, коні покинули пасовиська і почали поїдати змій. Це явище Крез витлумачив собі, як знамення і таким воно і було. Тоді він послав людей із запитанням до тельмессійців, щоб ті розтлумачили це знамення. Коли ті люди, послані по' оракул, довідалися від тельмессійців(1), що має означати це чудо, вони вже не змогли переказати відповідь Крезові. Ще перед тим, як вони відпливли до Сардів, Креза вже було взято в полон. А тельмессійці так розтлумачили знамення, що чужоземне військо нападе на Креза в його країні і винищить тамтешніх, посилаючись на те, що змія - це дитина землі, а кінь - це ворожа тварина і чужорідна(2). Так тельмессійці відповіли Крезові, вже ув'язненому, ще нічого не знаючи ні про Сарди, ні про самого Креза.
79. Ледве Кір, коли Крез відступив після битви, що відбулася в Птерії, довідався, що Крез має розпустити військо, вирішив, що саме тепер настав час якнайшвидше йти на Сарди, поки ще лідійці не встигли знову зібрати своє військо. Коли він це вирішив, то поквапився якнайскоріше здійснити свій намір і повів військо в Лідію, сам прийшовши вісником до Креза. Крез розгубився, бо події почали розвиватися зовсім інакше, ніж він гадав. Незважаючи на це, він повів у бій своїх лідійців. На той час в Азії не було народу сильнішого і відважнішого за лідійців. Вони билися верхи на конях, озброєні довгими списами і були дуже вправними вершниками.
80. Отже, обидва війська зустрілися на великій, позбавленій рослинності рівнині перед містом Сарди (цією рівниною течуть різні ріки(1) і серед них Гілл, яка вливається в найбільшу ріку Герм, що витікає (3) гори, присвяченої Діндімійській Матері(2), і вливається в море неподалік від міста Фокеї). Коли Кір побачив, як лідійці шикуються до бою на рівнині, він злякався їх кінноти і за порадою мілійця Гарпага (3) зробив таке розпорядження. Він об'єднав усіх верблюдів, що в нього були для перевезення поживи та матеріалів, зняв із них вантажі, посаджав на них воїнів, одягнених як вершники, і наказав цим людям, так обрядженим, вирушити попереду від іншого війська проти Крезової кінноти, а за верблюдами він наказав іти піхоті, а за піхотою наказав прямувати своїй кінноті. Так він вирішив розташувати верблюдів супроти кінноти, ось із якої причини: кінь боїться верблюда, навіть його вигляду і не витерплює його запаху. Таке він вигадав, щоб Крез не міг використати свою кінноту, якою так пишалися лідійці. І справді, коли дійшло до битви, коні одразу почули запах верблюдів і побачили їх, завернули назад і позбавили Креза його сподівань. Проте лідійці тоді не злякалися і, спішившися вступили в бій із персами. Коли згодом із обох сторін загинуло багато воїнів, лідійці відступили, зайнявши позицію за мурами міста, де їх обложили перси.
81. Коли так почалася облога, Крез, уважаючи, що вона триватиме досить довго, послав із міста інших вісників до своїх союзників. Перших вісників він послав із дорученням, щоб усі вони зібралися в Сардах на п'ятий місяць, а ті, яких він послав тоді, повинні були сказати союзникам, щоб вони поспішили якнайшвидше прийти на допомогу, оскільки Крез був в облозі. Він послав і до інших союзних країн і зокрема до Лакедемона.
82. Саме на той час спартанці посварилися з аргосцями через місцевість під назвою Тірея(1). А ця Тірея була частиною Арголіди, яку захопили лакедемонці. Отже, все, що було на заході аж до мису Малеї(2), також належало аргосцям, як на суходолі, так і на морі, острів Кітери та всі інші острови (3). Аргосці поспішили оборонити свої володіння, що в них було відібрано. Тоді після наради було вирішено, що три сотні людей із кожної сторони битимуться, і та з двох сторін, яка подолає іншу, володітиме цим краєм(4). Основна маса військ із однієї сторони та з іншої повернулася додому і не залишилася там під час боротьби. Це для того, щоб уникнути втручання, якби війська були там присутні, тієї з двох сторін, яка, бачачи, що її товариші зазнають поразки, могла б прийти їм на допомогу. Склавши таку угоду вони віддалилися і відбірні воїни обох таборів, що залишилися на передовій, вступили в бій. Вони билися з однаковим успіхом аж поки з шестисот воїнів залишилося троє. Із сторони аргосців - Алькенор і Хромій, із сторони лакедемонців - Отріад. Коли вони так залишилися сами, настала ніч. Обидва аргосці, що залишилися в живих, визнали себе за переможців і повернулися до Аргоса. Спартанець Отріад, що також залишився живим, зняв із мертвих аргосців обладунки та зброю і відніс їх у спартанський табір, а сам залишився на полі бою. Наступного дня обидва війська прийшли туди для того, щоб довідатися, як стоїть справа. Нарешті, кожна сторона стала твердити, що саме вона перемогла. Одні твердили, що на їхній стороні залишилося більше людей, а інші доводили, що ці люди повтікали, а їхній воїн зостався і зняв обладунки та зброю з померлих ворогів. Кінець кінцем, остаточно посварившися, вони почали битися між собою. Після того, як із обох сторін загинуло багато воїнів, перемогли лакедемонці. Аргосці з того часу почали стригти собі волосся на голові , яке до того вони носили довгим і видали закон з пересторогою, щоб ніхто з аргосців не відпускав волосся і щоб жінки не носили золотих оздоб до того, коли не буде звільнено Тіреї. А лакедемонці і собі видали протилежний закон: ті, хто до того не носив довгого волосся, відтепер мусили його носити. Що ж до єдиного, хто уцілів із трьохсот ла-кедемонців, Отріада, розповідають, що він соромився повернутися до Спарти, коли його товариші по зброї загинули, і що саме на тому місці в Тіреї він покінчив життя самогубством.
83. Ось такі справи, які непокоїли спартанців, коли до них прибув вісник із Сардів із проханням, щоб вони прийшли на допомогу Крезові, який був в облозі. Проте незважаючи на ці обставини, як вони почули те, що сказав вісник, вони поспішили допомогти Крезові. Вже тоді, коли вони готувалися до походу і їхні кораблі готові були до відплиття, прибула інша звістка про те, що лідійську фортецю здобуто і Креза взято живцем у полон. За таких умов спартанці були дуже засмучені цим нещастям і припинили готування.
84. Ось як Сарди було здобуто. На чотирнадцятий день облоги, яку витримував Крез, Кір оголосив своїм військам через посланих їм вершників, що перший із воїнів, хто зійде на мур фортеці, одержить від нього дари. Після цього оголошення воїни зробили кілька спроб, але даремно. Саме тоді, коли всі інші відмовилися від цих спроб, один мард(1) на ім'я Гірояд, спробував залізти на мур з боку акрополя, де не було поставлено жодного вартового. В місті не мали побоювань, що колись акрополь можна було б здобути з цього боку, бо він був тут стрімчастий і неприступний. Саме там було місце, навколо якого давній цар Сардів Мелес не обніс лева, що йому народила наложниця. Тельмеосійці провіщали йому, що Сарди будуть неприступними, коли він навколо їхніх мурів обнесе лева(2). Отже, Мелес обніс цього лева навколо всіх мурів, де можна було на них залізти, за винятком того місця на акрополі, яке він уважав неприступним і стрімким. Ця частина міста обернена до Тмолу. Цей мард Гірояд побачив напередодні, як один із лідійців у тому місці акрополя опустився за шоломом, що там упав у нього. Це замітив Гірояд. Тоді він сам зійшов на мур, а слідом за ним і інші перси. Коли це сталося, Сарди було здобуто і все місто сплюндровано(3).
85. А з самим Крезом сталося таке. Був у нього син, що про нього я вже згадував, узагалі дуже здібний, але німий. За часів свого минулого добробуту, Крез зробив для нього все, що міг. Крім усього іншого він послав у Дельфи спитати, що йому слід зробити в даному разі, і Піфія дала йому таку відповідь:
«Царю численних народів у Лідії, Крезе безглуздий,
Ти не бажай, безрозсудний, щоб син твій говорив.
Краще не чути його і німим йому бути назавжди.
Адже почуєш його ти уперше у день нещасливий».
Коли було вже здобуто мури, один із персів, не пізнавши Креза, хотів його вбити, а Крез, хоч і бачив того, що напав на нього, через велике горе виявився байдужим і готовим померти від його меча. А цей його німий син від страху перед цим нещастям, закричав: «Гей, чоловіче, не вбивай Креза!» - Так він закричав і після того розмовляв протягом усього свого життя.
86. Отже, перси заволоділи Сардами(1) і взяли Креза в полон. Він царював сорок років і перебував в облозі сорок днів і згідно з оракулом він знищив велику державу, тобто свою державу. Взявши його в полон, перси привели його до Кіра. Кір наказав спорудити велике вогнище і на це вогнище поставити закутого в кайдани Креза і разом із ним іще чотирнадцять молодих лідійців. Він, імовірно, мав намір принести жертву першої здобичі комусь із богів, або виконати якусь обітницю, або, знаючи про Крезову побожність, він для того поставив його на вогнище, щоб довідатися, чи не дасть якесь божество Крезові згоріти живцем. Отже так він зробив. І коли Крез уже стояв на вогнищі, він згадав, незважаючи на свій жалюгідний стан, у якому він перебував, богонатхненні слова Солона: - «Ніхто за своє життя не буває щасливою людиною». Коли це спало йому на думку, він зітхнув і простогнав після тривалого мовчання і тричі вимовив ім'я Солона. Кір, який це почув, наказав своїм товмачам (2) запитати Креза, кого це він називає. Вони наблизилися до нього і запитали його. Крез, після того, як його запитали, деякий час не казав нічого. Нарешті, коли вони його примусили, відповів: - «Я віддав би всі мої скарби, аби всі владарі могли порозмовляти з тим, кого я називаю». Оскільки сказане ним виявилося для них незрозумілим, вони знову запитали його. Нарешті, відповідаючи на їхнє наполегливе прохання, Крез розповів про те, як одного разу афінянин Солон прийшов до нього і, побачивши всі його скарби, поставився до них із зневагою. Потім Крез розповів Кірові, як усе, що сказав Солон, здійснилося. Адже Солон сказав усе це не лише про самого Креза, а взагалі про всіх людей і зокрема про тих, що гадають про себе, ніби вони щасливі. Крез розповідав про все це тоді, коли вогнище вже почало палати і закраїни його горіли. Коли Кір почув цю розповідь Креза від товмачів, він розкаявся і подумав, що і він так само людина, він, який іншу людину, за своїм багатством не гіршу від нього, живу поставив на вогонь. Крім того, побоюючися покарання і згадавши, що все у людському житті нестале, Кір наказав якнайшвидше загасити вогонь і зняти з вогнища Креза та всіх, хто був із ним. Проте всі спроби загасити вогонь виявилися даремними.
87. Тоді, як переказують лідійці, коли Крез зрозумів, що Кір розкаявся і побачив, що всі даремно намагалися загасити вогонь, він гучно покликав Аполлона, благаючи його прийти йому на допомогу і врятувати його від лиха, якщо всі його пожертви були до вподоби богові. Так він плачучи благав бога. І раптом посеред ясного неба і повного безвітря набігли хмари і знялася буря з заливним дощем, який загасив вогнище. Тоді Кір зрозумів, що Крез - людина мила богам і побожна. Він наказав звести Креза з вогнища і так звернувся до нього: - «Крезе, хто з людей порадив тобі виступити з війною проти моєї землі і бути мені ворогом, а не другом?» - А той відповів: - «О царю, я зробив так через те, що ти такий щасливий, а я такий нещасний! Винуватий в усьому цьому був бог еллінів, який підбурив мене воювати. Адже нема такого дурного, хто віддавав би перевагу війні перед миром. Під час війни діти ховають батьків, а батьки - дітей. Але це було приємне якомусь божеству».
88. Так він казав, а Кір наказав зняти з нього кайдани, посадив його поряд себе, поставився до нього з великою шаною, і сам він і всі, що були навколо нього, здивовані, розглядали Креза. Занурений у роздуми той сидів мовчки. Згодом він озирнувся і, побачивши, як перси грабують лідійське місто, сказав: - «О царю, чи сказати тобі, що мені спадає на думку, чи краще мені тепер мовчати?» - Тоді Кір, заохочуючи його, наказав йому говорити, що він хотів. А той запитав його, кажучи: - «Оця велика юрба, що вона там із таким запалом робить?» - Кір відповів йому: - «Вона плюндрує там твоє місто і розкрадає твоє майно». - На це Крез відповів: - «Ні, вона не моє місто плюндрує і не моє майно розкрадає, бо тепер усе це - не моє. Вони розкрадають і забирають собі твоє».
89. Кір замислився над тим, що сказав Крез і віддаливши тих, що там були, спитав Креза, що той вбачає небезпечного для нього, в тому, що там відбувається.- На це той сказав: - «Оскільки боги зробили мене твоїм рабом, я вважаю за обов'язок указати тобі на те, що я ще вбачаю. Перси за своєю вдачею нестримні(1), до того ж і незаможні. Якщо ти їм дозволиш грабувати і забирати собі великі скарби, то ось що - з цього може бути. Той із них, хто захопить для себе найбільше, може повстати проти тебе. Тепер зроби ось що, коли тобі подобаються мрї слова. Постав при всіх брамах вартовими твоїх охоронців і хай вони скажуть тим, які виносять майно, відбираючи його, що десята частина неодмінно повинна належати Зевсові. Тоді вони не зненавидять тебе за те, що ти силоміць відбираєш у них майно, але, визнавши, що ти дієш справедливо, навіть охоче віддадуть свою здобич».
90. Кір був дуже радий тому, що він почув, уважаючи, що Крез дав йому дуже розумну пораду. Він вельми хвалив його і наказав своїм охоронцям виконати те, що Крез йому порадив. Потім він сказав йому: «Крезе, оскільки ти, як личить людині царського роду робиш добрі діла і говориш гарні слова, проси в мене все, що бажаєш, і так воно одразу і буде».-А той відповів: - «О владарю! ти мені зробиш велику милість, якщо дозволиш спитати в еллінського бога, якого я з усіх богів найбільше шанував, чи має він звичай ошукувати тих, які робили йому лише добро, і послати йому оці кайдани».- Кір спитав його тоді, чому він хоче зробити такий закид. Тоді Крез знову розповів про всі свої наміри і про оракул, згадавши також і про свої пожертви і як він, послухавши віщування, вирушив на війну проти персів. Кажучи це, він знов попросив дозволу докорити богові за його оракул.- Кір засміявся і сказав: «Звичайно, Крезе, я виконую і це твоє прохання і взагалі все, що ти мене попросиш».- Коли Крез це почув, він послав до Дельфів, наказавши посланцям, поклавши кайдани на порозі храму, спитати, чи не сором божеству за його оракул, за яким Крезові слід було виступити з війною проти персів, щоб знищити Кірову державу, через що і надсилається ця перша здобич, і показати при цьому на кайдани. Про це повинні були вони спитати і сказати, чи еллінські боги завжди мають звичай бути невдячними.
91. Отже, прийшли лідійці і переказали те, що їм було доручено, а Піфія, як кажуть, дала їм таку відповідь: «Того, що визначено долею не можна нікому уникнути, навіть богові. Крез відпокутував на собі гріхи свого п'ятого предка, який бувши зброєносцем Гераклідів, послухав поради підступної жінки, вбив свого владаря і обняв його посаду, на котру він не мав жодного права. Локсій зробив усе, на що був спроможний, щоб падіння Сардів відбулося в правління нащадків Креза, лише не за його царювання, але виявилося неможливим вмовити долю. Все, чого міг добитися для Креза бог і що так і сталося - це відкласти здобуття Сардів на три роки і, хай це добре зрозуміє Крез, що він потрапив у полон на три роки пізніше, ніж це визначила доля. Крім того, бог прийшов йому на допомогу, коли той стояв на вогнищі. Що ж до оракула, що йому було дано, то Крезові нема на що скаржитися, бо Локсій(1) провіщу-вав .йому, якщо той почне воювати проти персів, то знищить велику державу. Проте, він, щойно одержав цей оракул, мусив послати людей із запитанням, про яку державу йдеться, про його власну, чи про Кірову. Якщо він не зрозумів змісту оракула і не послав удруге спитати, то хай уважає, що сам він у тому винуватий. Також і те, що йому сказав Локсій про мула, коли він одержав останній оракул, то і цього він так само не зрозумів. Отже, під мулом треба було розуміти Кіра, бо він був сином двох батьків, але не однакового походження, з боку матері великоможного роду, а з боку батька - біднішого роду. І це тому, що його мати була мідійка і дочка Астіага, мідійського царя, а батько був перс, підданець мідійців, і він був нижчий за походженням, він зашлюбився з своєю владаркою».- Таку відповідь Піфія дала лідійцям, а вони принесли її до Сардів і переказали її Крезові. А він, скоро почув це, зрозумів, що помилився він, а не бог.
92. Так стояла справа з Крезовою державою і першим поневоленням Іонії. Що ж до Крезових пожертвувань, то в Елладі(1) їх досить багато, крім тих, про які я вже згадував. В Беотійських Фівах, наприклад, є золотий триніжник, що він його присвятив Аполлонові Ісменію, в Ефесі є золоті корови і більшість колон храму, в храмі Афіни Пронаї(2) є великий золотий щит. Всі вони ще існували за мого часу, втім інші приношення остаточно зникли. Інші Крезові пожертви в храмі Бранхідів в околицях Мілета (3), як мені довелося почути, були такої ж ваги, як і ті, що були в Дельфах, і подібні до них. Всі пожертви, які він послав у Дельфи та в святилище Амфіарая, були з його власних скарбів і з того майна, що він його успадкував. Проте інші пожертви було взято з майна одного з його ворогів, який ще до того, як Крез став царем, бувши його суперником, змовився з Панталеонтом, щоб тому дісталося царство. Панталеонт був сином Аліатта (4) і братом Креза, але не від однієї матері, бо Крез народився від Аліаттової жінки, що походила з Карії, тоді як Панталеонт - від іншої жінки з Іонії. Коли Крез став царем, бо владу передав йому його батько, то цього свого супротивника, піддавши його жорстоким тортурам (5), він умертвив, а його майно, що його він присвятив богам, розподілив, як я уже сказав, між храмами, про які я згадав. Отже, про Крезові пожертви вже досить того, що я розповів.
93. Вартих уваги речей, щоб їх описати, в Лідії не дуже багато, як у якійсь іншій країні, мабуть, за винятком золотих піщинок, що їх річка приносить із Тмолу. Проте відвідувач може побачити там споруду, що її розміри далеко перевищують усі інші, крім споруд єгиптян і вавілонян. Є там гробниця Аліатта, Крезового батька, що її фандамент побудовано з великих каменів, а верхня частина з насипаної на них землі. Цю споруду побудували на свої кошти базарні торговці, ремісники і молоді жінки, що торгують своїм тілом. П'ять із межових стовпів існували ще за моїх років на вершині цього пам'ятника і на них було вирізьблено написи, що в них повідомлялося, яку частину споруди зробила кожна громада. І вимірюючи оцю споруду молодих жінок, довідуєшся, що вона більша за всі інші. Отже, слід мені сказати, що всі молоді жінки лідійського народу торгують своїм тілом і -в такий спосіб заробляють собі на посаг, і так вони поводяться поки не одружуються. Окружність цього пам'ятника становить шість стадій і два плетри, а його ширина - тринадцять плетрів. Поблизу цього пам'ятника є велике озеро, яке ніколи не пересихає, як твердять лідійці, і називається воно озером Гіга. Ось такий цей пам'ятник.
94. Лідійці мають звичаї майже такі самі, як і елліни, за винятком того, що своїх дочок вони віддають для торгівлі тілом. Лідійці, наскільки я знаю, були першими людьми, які почали карбувати золоті і срібні монети та пустили їх в обіг і першими, які зайнялися роздрібною торгівлею. Ці ж лідійці твердять, що вони вигадали ігри, якими бавляться тепер як у їхній країні, так і в Елладі. Того самого часу, кажуть вони, коли було вигадано ці ігри, було від них відряджено колонію до Тірсенії. І ось, як вони розповідають про це. За царюванням Атія, сина Манія(1), стався в усій Лідії страшенний голод, але лідійці деякий час якось терпіли його. Проте згодом, коли голод продовжував тривати, вони почали шукати вихід із цього становища і хтось там вигадував одне, а хтось іще інше. Саме тоді, як кажуть, було вигадано ігри такі, як гральні кості, як паці і м'ячі та всілякі інші ігри, за винятком дамок, бо вони не приписують собі їхнього винаходу. І ось що, як кажуть, вони зробили під час голоду з цими винаходами: впродовж кожних двох днів один цілий день вони грали, щоб якось забутися і не вимагати їжі, а на другий день вони припиняли ігри і їли. В такий спосіб вони жили протягом вісімнадцяти років. Проте, оскільки це лихо не відступало, але дедалі, то ставало гіршим, їхній цар поділив усіх лідійців на дві громади і наказав кинути жереб, щоб одна з них залишилися, а друга покинула країну. І на чолі тієї громади, якій випав жереб зостатися в країні, став сам цар, а на чолі другої, що мала покинути країну, він поставив свого сина, якого звали Тірсен. Отже, ті, яким за жеребом довелося покинути країну, прибули до Смірни і там побудували кораблі і на них навантажили всі свої речі, що були потрібні для подорожі. Так вони відпливли, шукаючи собі пристановища для життя, і, подорожуючи, побували в багатьох краях, поки, нарешті, не прибули до країни омбріків, де вони побудували міста і мешкають там аж дотепер. І замість назви лідійці вони її змінили і стали називатися за ім'ям свого царя, який привів їх туди, тірсенами. А лідійці відтоді живуть під владою персів.
95. Тепер продовження нашого оповідання вимагає, щоб ми сказали, хто такий був цей Кір, який розтрощив Крезову державу і в який спосіб перси стали владарями Азії. Про це я напишу згідно з тим, як кажуть декотрі перси, які не хочуть звеличувати Кірові діяння, але розповідають те, що було насправді, хоч я і можу навести ще три інші різні розповіді. Ассірійці володіли всією горішнєю Азією(1) протягом п'ятисот двадцяти років, коли мідійці вперше почали відокремлюватися від них (2) і, здається, що вони під час визвольної війни проти ассірійців виявили себе як відважні люди і, скинувши поневолення, стали свободними. Це саме, як і мідійці, зробили інші народи (3).
96. Ледве всі, що жили на суходолі, стали самостійними, як знову були поневолені. Була там серед мідійців одна розумна людина по імені Деіок(1) і був він сином Фраорта. Цей Деіок вирішив стати царем, і ось що він для цього зробив. Спершу мідійці мешкали розпорошені по селах. Деіок, що і перед тим мав добру славу в своєму селі, став із великим завзяттям домагатися визнання себе за справедливу людину і він добивався цього тоді, коли в усій Мідії люди зовсім занедбали закони, він звичайно знав, як несправедлива людина вороже ставиться до справедливої. Тоді мідійці його села, бачачи його поводження, обрали його своїм судею. А він, звичайно, прагнучи влади, був чесною і справедливою людиною. Таким своїм поводженням він здобув багато похвали від своїх земляків так, що і мешканці інших сіл, почувши, що є один такий Деіок і він єдиний, який може справедливо судити, а перед тим їм доводилося підкорятися несправедливим рішенням, почали охоче звертатися до Деіока, щоб він судив їх за справедливістю, і дійшло того, що, нарешті, вони не схотіли, аби хтось інший розв'язував їхні суперечки.
97. Число тих, що приходили до нього, зростало з дня на день і поширилися чутки, що саме його вироки завжди бувають справедливими. Коли, нарешті, Деіок здав собі справу, що все залежить від нього, він не схотів більше судити там, де він сидів до того і судив, не схотів довше бути судею, бо, сказав він, це не було йому на користь залишати всі свої справи і судити всіх інших з ранку і до вечора. Тим часом збільшилися по селах грабунки та беззаконня, ніж це було перед тим, і мідійці зібралися в одному місці, щоб обговорити питання про становище, що склалося, і обмінятися думками. І як я собі уявляю, тоді найбільш виступали з промовами Деіокові друзі. «Бачите, в такому стані, як ми сьогодні перебуваємо, нам неможливо довше жити в нашій країні, а щоб оце припинити, нумо, оберемо одного з нас на царя. Так і в нашій країні буде добре врядування і ми зможемо займатися своїми справами, і ми не загинемо від безправ'я». Ось такими промовами, здається, вони вмовили всіх обрати царя.
98. Коли невдовзі вони почали пропонувати, кого оберуть на царя, всі одностайно висловилися на користь Деіока і погодилися, щоб він був їхнім царем. Тоді той попросив їх, щоб вони побудували йому дім, відповідний до його царської достойності і зміцнили його стан, давши йому озброєних охоронців. Звичайно, мідійці все це дали йому. Вони збудували йому просторий і укріплений дім на тому місці, яке він сам Аля Цього визначив, і, крім того, дали йому право вибрати собі серед усіх мідійців охоронців. Коли він отримав владу, він змусив мідійців побудувати місто, про яке вони мали найбільш дбати, ніж про всі інші. Все це виконали мідійці, і тоді він наказав їм побудувати велику і міцну фортецю, яка тепер називається Агбатани(1). Мури її розташовано кольцеподібно так, що одне коло входить до іншого. Цю фортецю побудовано за таким планом, що одне коло мурів вище від іншого лише на висоту зубчастих бійниць. Розташуванню фортеці сприяла деякою мірою і сама місцевість, що являє собою відособлений сугорб, що значною мірою став таким штучно. Всіх цих кіл сім(2) і в останньому побудовано палац і скарбниці. Найбільший із цих мурів має в окружності приблизно такий розмір, як і мур Афін. Зубчасті бійниці першого кола білого кольору, другого - чорного, третього кола - темно-червоного, четвертого - блакитного, а п'ятого - золотисто-червоного. Отже, всі бійниці всіх кіл пофарбовано, але два останніх кола - одне з посрібленими бійницями, а друге з позолоченими.
99. Отже, ці мури Деіок побудував для безпеки свого житла, а решті народу він наказав жити поза мурами фортеці, навколо неї. Коли було закінчено всю будову, Деіок перший завів такий порядок: щоб ніхто не заходив до його палацу, не оголосивши про себе через вісника; щоб ніхто не бачив обличчя царя і ще, крім того, нікому не личить сміятися і плювати в присутності будь-якої людини. А встановив він для себе такий порядок, ось із якої причини, щоб відмежуватися від тих, які виросли разом із ним, були його однолітками, які не були нижче від нього за своїм родом, чи не були гірші від нього за своєю хоробрістю, щоб вони не заздрили йому і не складали змов проти нього, але, не бачачи його, вважали б його за істоту, відмінну від себе.
100. І після того, як він установив оце все і зміцнив своє становище здійсненням царської влади, він ретельно стежив за тим, щоб усе в його державі було справедливим. Йому постійно приносили в його палац (особисто йому) письмові заяви про їхні суперечки, і він виносив рішення і відсилав їх. Це він робив як суддя. А ось ще які заходи він робив для встановлення порядку: коли він довідувався, що хтось учинив злочин, він викликав його і карав його щоразу, відповідно до його злочину. По всій країні, на яку поширювалася його влада, в нього були люди, що спостерігали і слухали.
101. Отже, Деіок об'єднав(1) увесь мідійський народ і царював над ним. Цей народ складався з багатьох племен, а саме: з бусів, із паретакенів, струхатів, арізантів, будіїв і магів (2). Отакі були племена мідійців.
102. У Деіока народився син - Фраорт - і він успадкував від батька владу. Царював п'ятдесят три роки. І скоро він успадкував владу, йому було вже не досить владарювати лише над мідійцями і він вирушив У похід проти персів і першими серед інших зробив їх підданцями мідійців. Згодом, маючи в своїй владі два цих народи, що були серед інших досить могутніми, він по черзі одного за одним почав завойовувати Азію, аж поки не виступив у похід проти ассірійців, саме тих ассірій-Ців, що мешкали в Ніні(1). Вони колись владарювали над усіма тамтешніми народами, але на той час у них не було союзників, бо союзники тоді від них відпали, але щодо іншого, то в їхній державі все було гаразд. Отже, проти них пішов війною Фраорт, але зазнав поразки і загинув сам після двадцяти двох років царювання. Загинула більша частина його війська.
103. Коли помер Фраорт, його спадкоємцем став Кіаксар, син Фраорта і внук Деіока. Про нього кажуть, що він був ще войовничішим за своїх попередників. Він перший поділив азіатське військо на бойові загони і перший упорядкував їх залежно від виду зброї - на списоносців, лучників і вершників, тоді як перед тим усі вони були без усякого ладу перемішані і об'єднані. Це він вступив у битву з лідійцями, коли під час бою день перетворився на ніч. Саме він об'єднав навколо себе всю Горішню Азію по той бік ріки Галія. Зібравши всі сили підвладних йому народів, він виступив проти Ніна, воліючи помститися на ньому за свого батька і бажаючи зруйнувати це місто. І коли він переміг ассірійців у одній сутичці і вже обложив Нін, проти нього виступило численне військо скіфів, очолюване царем скіфів Мадієм(1), сином Прото-тія. Ці скіфи, вигнавши кіммерійців із Європи, вдерлися до Азії, і коли ті повтікали, вони, переслідуючи їх, прибули таким шляхом до Мідії.
104. Від озера Маєтіди(1) до берегів річки Фасія і до Колхіди тридцять днів шляху для вправного пішохода, а від Колхіди вже не так далеко до Мідії, і на шляху туди лише один народ - саспейри, і коли ми пройдемо повз них, то опинимося в Мідії. Проте скіфи, принаймні, не пройшли цим шляхом, але відхилилися від нього і обрали верхній шлях, значно довший, що тягнеться праворуч від Кавказької гори. Тоді зустрілися мідійці із скіфами і були розбиті в битві, втратили своє панування, а скіфи поширили свою владу в усій Азії.
105. Звідти вони попрямували до Єгипту. А коли вони прибули до Сірійської Палестіни(1), їм назустріч вийшов Псамметіх, цар Єгипту, і дарами і умовленнями йому пощастило переконати їх не йти далі. І коли вони відступали, вони опинилися в сірійському місті Аскалоні, більшість скіфів пройшли містом, не завдавши жодної шкоди, але деякі з них затрималися і пограбували храм Афродіти Уранії(2). А храм цей, наскільки я можу судити за відомостями, що маю, є найдавнішим з усіх храмів цієї богині, які існують, бо і храм на Кіпрі(3) звідси бере свій початок, як кажуть самі кіпріоти, і храм на Кітерах, його побудували фінікійці, також бере свій початок з цієї частини Сірії. На цих скіфів, які пограбували храм в Аскалоні, та на їхніх нащадків розгнівана богиня наслала жіночу хворобу(1). Справа в тому, що і самі скіфи так пояснюють походження цієї хвороби і мандрівники, що відвідують їхню країну Скіфію, можуть підтвердити становище цих хворих. Скіфи називають їх енареями.
106. Отже, скіфи володіли Азією впродовж двадцяти восьми років і своїми нахабством і свавіллям усе перевернули там до гори ногами. З одного боку вони вимагали від підкорених народів данину, що вони визначили для кожного з них, а крім збирання цієї данини вони роз'їжджали на конях і грабували все, що тільки було в кого. Більшість із них запросив до себе на бенкет Кіаксар і мідійців, понапоювали їх як слід і перерізали. Так мідійці знову повернули собі свою владу в країні, яку мали, і перед тим заволоділи Ніном (як вони здобули, я розповів в іншій частині мого оповідання)(1) і підкорили також і ассірійців, за винятком області Вавілона. А після того Кіаксар, який був царем сорок років, рахуючи разом із владарюванням скіфів, помер.
107. Царська влада після нього перейшла до Астіага, сина Кіакса-ра. В нього народилася дочка, яку він назвав Мандана. Вона, як це побачив Астіаг уві сні, випустила стільки сечі, що затопила не лише його місто, а і всю Азію. Він повідомив про це магів, тих, що тлумачать сновидіння, і коли вони розповіли йому докладно, що може статися, він дуже злякався. І пізніше, коли ця Мандана вже дійшла шлюбного віку, побоюючись того сновидіння, він не одружив її ні з ким із мідійців, із тих, що були за станом йому рівні, але віддав її заміж за перса на ім'я Камбіс(1), вважаючи, що той походив із доброї родини, був людиною гарної вдачі і стояв далеко нижче від якогось мідійця середнього стану.
108. На перший рік одруження Мандани з Камбісом Астіаг побачив ще один сон: йому здалося ніби з лона цієї його дочки виросла виноградна лоза і ця лоза своїм листям покрила всю Азію. Такий сон він побачив і розповів про нього товмачам сновидінь і послав у Персію за своєю дочкою, що незабаром мала народити дитину. Коли вона прибула, він тримав її під пильним доглядом, бо намірювався вбити дитину, що її вона мала народити. Це тому, що маги-товмачі сновидінь пояснили йому значення сновидіння, сказавши, що народжений його дочкою згодом стане царем замість нього. Саме цього побоювався Астіаг, і щойно народився Кір, він запросив до себе Гарпага, свого родича і людину, якій він найбільш довіряв серед усіх мідійців і головного управителя його власності, і сказав йому таке: «Гарпаге, справу, яку я тобі доручаю, не розглядай її, як щось неважливе, не обдури мене і не бери до уваги того, як інші на це дивляться, щоб тобі потім не постраждати. Візьми дитину, яку народила Мандана, віднеси її додому і вбий її там, а потім поховай її, як ти вважатимеш за потрібне».- Той відповів: «Царю мій! Ще ніколи до цього дня ти не помічав за мною нічого, що було б тобі не до вподоби, і я і в майбутньому намагатимусь не завинити перед тобою. Але, якщо справді тобі завгодно, щоб так воно сталося, як ти сказав, як на мене, то це, звичайно, мій обов'язок прислужитися тобі якнайліпше».
109. Такими словами відповів йому Гарпаг і, щойно йому передали дитину, одягнену, як одягають покійників, він, плачачи, пішов додому, і коли ввійшов туди, переказав своїй жінці все, що наказав зробити Астіаг. Тоді вона так сказала йому: - «Ну, а тепер, що ти гадаєш робити?» - Він відповів: - «Не те, що мені наказав зробити Астіаг, навіть, якщо він зовсім загубить свій розум і остаточно збожеволіє. Тепер, принаймні, я не виконаю його наказу і не стану його знаряддям, щоб учинити таке душогубство. Я маю досить підстав, щоб не вбивати дитину. Насамперед тому, що ця дитина належить і до мого роду, а крім того, тому що Астіаг старий і в нього нема дитини чоловічої статі. А якщо після його смерті царська влада перейде до його дочки, вбивцею її дитини, яким я міг би стати, на що я тоді можу наразитися, як не на неминучу небезпеку? Але, щоб я був у безпеці, треба цю дитину вбити, але треба також, щоб її вбивцею став хтось інший із Астіагових людей, але не з моїх».
110. Так він сказав і негайно послав людину до когось із Астіагових чередників, що був йому знайомий і чередникував на пасовиськах придатних для Гарпагової мети, які були в горах із беліччю диких звірів. Чередника цього звали Мітрадат. Він жив разом із своїм товаришем, а ім'я жінки, яка з ним була, Спако. Так мідійською мовою, а в еллінській мові цьому імені відповідає Кіно, бо собаку мідійці називають спака. Передгір'я тих гір, де були пасовища цього чередника, якого я назвав, розташовано на північ від Агбатанів і в напрямі до Понту Евксіну. В цій частині Мідія ближче до країни саспейрів, дуже гориста, висока і поросла лісами, але інша частина Мідії рівнинна. Отже, коли прийшов чередник, якого Гарпаг запросив прийти якнайшвидше, він сказав йому таке: «Астіаг наказує тобі взяти це малятко і віднести його до найпустельнішого місця в горах і щоб воно там загинуло якнайскоріше. Він наказав також, щоб я сказав тобі, коли ти його не вб'єш і якось залишиш його живим, тебе спіткає найлютіша кара. Доглянути за тим, щоб малятко було туди підкинуто, він доручив мені».
111. Скоро почув це чередник, він узяв малятко і повернувся тим самим шляхом і прийшов до обори. І сталося так, що його жінка з дня на день мала народити і тоді, не знаю, чому так зробив бог, вона народила дитину, коли чередник був