Гомер
Іліада
Переказ для дітей Катерини Головацької

З давніх-давен на весь світ славилося могутнє місто Троя. Заснував його Іл, нащадок громовладного Зевса, отож інколи місто називали ще Іліоном священним. Славилося воно багатством, гарними храмами й неприступним муром, що його зводити круг міста допомагали троянцям безсмертні боги Посейдон з Аполлоном.

У той час, про який піде мова, правив у Трої Ілів онук, син знаменитого Дардана - Пріам, багатий і розумний володар. Уже сивий, старий, він доживав віку зі своєю дружиною Гекабою, тішачися дітьми, а було їх аж п'ятдесят. Найулюбленіший Пріамовому серцю син Гектор, непереборний герой, очолив троянське; військо. Але був серед синів і такий, що завдав страшної біди своїм батькам і всій багатолюдній Трої,- то Паріс, легковажний красень. Навчений богинею кохання Афродітою, він викрав прекрасну Єлену, дружину спартанського царя Менелая, і привіз до Трої, накликавши тим на рідне місто велике лихо.

Адже боронити честь Менелая, сина Атрея, виступили усі ахейські вожді: рідний брат Менелаїв, цар Агамемнон; мудрий пілоський [5] володар, старий Нестор; аргоський цар Діомед, рівний силою богові Арею; герой Філоктет, якому непереможний Геракл перед смертю віддав свої меткі стріли; пристав до них, хоч і проти своєї волі, володар Ітаки, хитромудрий Одіссей. Багато їх було, вождів і героїв, та з-поміж усіх вирізнявся володар мірмідонців - могутній Ахілл, син царя Пелея і срібноногої богині Фетіди. Тільки з його участю - так провістив віщун Калхант - зможуть ахеї здолати троянців.

Незліченне військо привели ці славні герої - морем один за одним пливли кораблі, і не було їм кінця-краю. Але священна Троя стояла непохитно. Вже дев'ять років точилася війна. Вже почалися чвари між самими ахеями. Та найгірше сталося, коли спалахнула ворожнеча поміж вождями. Засперечалися цар Агамемнон Атрід і богорівний Ахілл. Нестримний гнів пойняв запального Пеліда, не зміг герой погамувати його, і через той згубний гнів зазнали ахеї страшної біди.

Гнів оспівай, богине, Ахілла, сина Пелея,

Пагубний гнів, що лиха багато ахеям накоїв,

Душі славетних героїв навіки послав до Аїду

Темного, їхні ж тіла він хижим лишив на поталу

Псам і птахам. Так Зевсова воля над ними чинилась

Ще відтоді, як у зваді лихій розійшлись ворогами

Син Атреїв, мужів володар, і Ахілл богосвітлий.

До цієї зловісної сварки призвела поява в ахейському таборі жерця Хріса. В полон до ахеїв попала його дочка, юна Хрісеїда, і, щоб звільнити її, жрець привіз багате викупне. Сміливо ішов він із вінком Аполлонового жерця на чолі, тримаючи в руці золотий жезл. Старий чемно привітав ахеїв, а найперше їхніх вождів - Агамемнона та Менелая:

- Славні Атрея сини і ви, сміливі ахеї! Хай вам допоможуть безсмертні боги-олімпійці завоювати Пріамове місто і щасливо до дому дістатись. Тільки відпустіть мою любу дочку Хрісеїду, а я дам за неї багате викупне. Не відмовте мені, ви ж бо шануєте срібнолукого бога Аполлона, а я його жрець.

Вожді вже схилялися до того, щоб зважити на Хрісове прохання, але цар Агамемнон, спохмурнівши, як небо перед бурею, згорда відмовив жерцеві, ще й недобрим словом образив:

- Забирайся мерщій звідси, Хрісе, та вдруге сюди, до наших [6] кораблів, не потикайся. Бо тоді не допоможе тобі ані жезл, ані вінок божественний. Хрісеїда - моя бранка, я й гадки не маю комусь її віддавати. Я одвезу цю чорнооку дівчину до Мікен, зроблю своєю служницею, і там, далеко від тебе, на чужині, звікує вона свій вік у неволі. А ти не гніви мене, коли хочеш цілий-здоровий додому вернутись.

Злякався старий Хріс і слухняно подався назад уздовж берега велешумного моря. А відійшовши далеко, спинився і, звівши руки до неба, почав ревно молитися вічним богам, а найперше срібнолукому синові пишнокосої богині Лето:

- О могутній Аполлоне! Не злічити, скільки разів я приносив тобі в жертву ситих кіз та биків круторогих! А як гарно я прикрасив твій священний храм! То зглянься на моє благання: за ці сльози невпинні, що ллються в мене з очей, покарай нещадно своїми згубними стрілами зухвалих ахеїв!

Почув безсмертний молитву скривдженого жерця. Наче темна ніч, спустився він з Олімпійських верховин, а як ступав, грізно брязкотіли в нього за плечима срібний лук і стріли у важкому сагайдаку.

Угледів Аполлон ахейські кораблі криводзьобі і зняв із плеча смертоносну зброю. Аж загуло навкруги, як стрельнув далекосяжний бог із срібного лука. Спершу він поціляв у мулів і собак, та незабаром стали влучати і в людей його несхибні стріли. А від них почалася в ахейському таборі страшна моровиця.

Дев'ять днів стріляв розгніваний бог, і дев'ять днів в ахейському таборі не гасли жалобні вогні. То спалювали ахеї убитих.

А на десятий день скликав Ахілл усе військо на раду. Тільки-но воїни посходилися, славетний герой став перед ними і мовив:

- Доведеться нам, друзі, ні з чим вертати додому, щоб хоч життя собі врятувати. Бо тут ми всі загинемо від стріл, а чи від мору страшного. Треба спитати якогось віщуна, чим прогнівили ми яснокудрого сина Лето. Може, обітницю яку ми забули або мало справили святих гекатомб? То принесімо мерщій Аполлонові в жертву добірних кіз і найкращих ягняток.

Отак проказавши, сів Ахілл на своє місце, а з юрби вийшов старий віщун Калхант, що за летом птахів міг провіщати майбутнє. Це він дев'ять років тому привів сюди, до неприступної Трої, ахейські кораблі. І не один раз у скруті допомагав ахеям своїм віщим словом.

- О славний Ахілле, Зевсові любий! - мовив віщун.- Ти хочеш знати, що спричинило гнів Аполлонів. Я відкрию тобі правду, коли [7] поклянешся боронити мене від могутнього мужа, царя Агамемнона. Старий я і кволий, а він може мені жорстоко помститись.

- Не бійся сказати нам віщу правду, мудрий Калханте,- відповів герой.- Я ж побожуся Аполлоном, якому ти завжди молишся, коли віщуєш нам волю богів: доки я живий і ходжу по землі, ніхто не посміє здійняти на тебе руку, навіть сам Агамемнон, що нині вихваляється найвищою владою над військом.

Зачувши таку мову, сміливу й рішучу, зважився нарешті Калхант сказати героям віщу правду:

- Слухайте, люди! Срібнолукий бог розгнівався на вас за те, що цар Агамемнон скривдив його жерця Хріса, не повернув йому дочки за багате викупне, а прогнав старого геть та ще й недобрим словом образив. За це могутній син Лето і наслав на нас біду. Відвернути її можна, як віддати чорнооку Хрісеїду батькові, тільки вже без викупного, задарма, а срібнолукому богові принести святу гекатомбу.

Так він промовив і сів; і тоді із місця підвівся

Син Атреїв, герой, Агамемнон широкодержавний,

Гнівом охоплений; серце володаря чорної люті

Сповнилось; полум'ям грізним очі йому заяскріли.

- Віснику бід! - мовив він, люто дивлячись на Калханта.- Ще ані разу ти не сказав мені лагідного слова, ні разу не провістив доброї волі. Ти любиш тільки лихе віщувати. Гаразд, я віддам свою бранку, хоч розумом і красою вона не поступиться навіть моїй дружині Клітемнестрі. Та я прагну для нашого війська не чорної загибелі, а щасливого порятунку. Тільки добре віддячте мені за Хрісеїду, бо не личить позбавляти вождя багатої здобичі.

-: Найславетніший з-поміж нас і найжадніший Атріде! - обурено гукнув запальний Ахілл.- Ти знаєш, що всі скарби, здобуті в боях, ми вже поділили порівну між воїнами. А забирати в них здобич назад якось негарно. Не гніви бога, віддай свою бранку, а ми втричі віддячимо тобі, коли допоможе нам Зевс Громовержець здолати твердомуровану Трою. Згадай, що воювати її ми всі прийшли заради твого брата Менелая і заради тебе, Агамемноне. Троянці ні в чому переді мною не винні. Ніколи вони не займали моїх коней чи мулів, ніколи не плюндрували землі мого рідного краю, родючої Фтії. Поміж нами здіймаються гори, порослі густими лісами, і шумлять хвилі священного моря. Тож краще я повернувся додому і не зазнаю ганьби [8] від тебе, нелюда, що зазіхає на здобич, яку дістав я у тяжкому бою, за честь Атрідів воюючи люто.

- Що ж, тікай звідси, коли тобі до вподоби тікати,- враз одказав Агамемнон.- Я і не здумаю тебе спиняти, у війську є кому шанувати мене. А ти завжди був мені гидкий, бо полюбляєш над усе чвари та розбрат. Тож забирайся геть, тільки знай: як хоче того бог Аполлон, я негайно відправлю на швидкім кораблі чорнооку Хрісеїду до її батька, а сам прийду до тебе в намет і заберу твою бранку, красуню Брісеїду, щоб ти відчув, наскільки я могутніший за тебе, і щоб нікому більше не спала зухвала думка змагатися зі мною.

Так він промовив. І гірко Пелідові стало, і серце

В грудях його волохатих між двох рішенців завагалось:

Вихопить зразу із піхов при боці свій меч гостролезий

І, проклавши дорогу крізь натовп, Атріда убити

Чи побороть в собі гнів і палке заспокоїти серце.

Поки отак міркував він розумом світлим і серцем,

Меч витягаючи з піхов,- злетіла до нього Афіна...

Почув нараз Ахілл, ніби хтось іззаду торкається до його кучерів, озирнувся - і страх пойняв славетного героя: за ним, грізно блискаючи очима, стояла богиня Афіна Паллада, незрима для інших.

- О улюблена дочко державного Зевса! - мовив стиха Ахілл, змагаючи страх.- Навіщо зійшла ти з безхмарного неба? Мабуть, подивитись, який пихатий і зажерливий став Агамемнон? Ох, загине він колись через ту свою пиху!

- Я для того зійшла з безхмарного неба,- відказала суворо богиня,- щоб стримати твій гнів, нерозважний герою. Послала мене волоока Гера, вона однаково любить і тебе, й Агамемнона. Ось що скажу, а ти уважно слухай: можеш ганьбити його словами, але не чіпай своєї грізної зброї. А я тобі обіцяю: втричі більше дарів дістанеш ти згодом, коли тепер поступишся Атрідові. Тож не ремствуй і скорися волі богів.

- Гаразд, ясноока богине, я скорюся. І хоч гнівом палає в мене серце, та грізної зброї я не чіпатиму. Хто шанує блаженних богів, того й боги блаженні шанують.

Ту ж мить зникла Афіна Паллада з очей, а герой вклав у піхви свій важкий меч і, ще не вгамувавши лютого гніву, звернувся глузливо до Агамемнона: [9]

- Гей, п'янице з очима собаки й оленячим серцем! Клянуся своїм жезлом, що настане час - і всі ахеї пожалкують за мною. Того дня, коли від дужої руки великого Гектора поляже багато ахейських мужів, ти нічим не зможеш їм зарадити і мордуватимешся, лютий сам на себе за те, що скривдив найкращого з-поміж ахейських героїв.

Мовивши так, Ахілл гучно ударив об землю своїм золотим жезлом і сів навпроти Агамемнона, що ледве стримував гнів. Тоді підвівся поважний Нестор, володар пілоський, людина світлого розуму і красної мови. Щиро зичив він обом ахейським вождям добра, тож і звернувся до них із мудрим словом:

- Горе нам! Чорна туга пойняла ахейське військо. О, як би зраділи Пріам і Пріамові діти, та й інші троянці, коли б дізналися про чвари, що їх заводите ви, найкращі, найперші герої ахейські! Послухайте мене, діти, ви ж бо втричі молодші за мене. Багато зустрічав я на своєму віку могутніх героїв, допомагав їм і порадою, і мечем, а вони завжди зважали на моє слово. Тож послухайтеся і ви моєї ради. Не забирай, Агамемноне, вродливої бранки в Ахілла, бо вона дісталася йому в нагороду за воєнні звитяги. Вгамуй, царю, свій гнів і не забувай, що Ахілл - наша надія і захист у цій згубній війні. А ти, Пеліде, кинь сперечатися з державним Атрідом, його ж бо сам Зевс Громовержець звеличив славою ахейського володаря. І хоч тебе породила безсмертна богиня, ущедривши силою і мужністю, та все ж Агамемнон могутніший за тебе царською владою і військом.

Так казав старий Нестор. Та обидва герої не послухалися мудрої ради і не схотіли миритись. Вони підвелися, розпускаючи збори, і наостанок Ахілл гордо кинув:

- Я і гадки не маю битися за бранку. Це ваш дарунок, ахеї. Ви владні і назад його відібрати.

І Пелід разом із своїм любим другом Патроклом подався до табору, де стояли його мірмідонці. А цар Агамемнон звелів налаштувати швидкий корабель і відвезти на ньому до Хріса його чорнооку дочку та багаті дари, щоб уласкавити срібнолукого бога. За поводатаря на тім кораблі став сам Одіссей хитромудрий.

Швидко поплив крутобокий корабель від берега, де вже палали яскраві вогні,- то ахеї приносили Аполлонові в жертву найдобірніших кіз і баранів. Та лихопомний Агамемнон не вгамував свого гніву і не забув, чим нахвалявся перед Ахіллом. Покликав він двох вірних слуг і звелів їм іти до героя та й забрати в нього з намету красуню Брісеїду. [10]

Пішли слуги вволити Атрідову волю і невдовзі побачили Ахілла, що сидів із вірним другом Патроклом перед наметом. Злякалися героя слуги і мовчки стали віддалік, не зважуючись і слова мовити. Тоді Пелеїв син сам озвався до них:

- Підходьте ближче, Атрідові посланці. Та не бійтеся, не ви ж бо винні переді мною, а ваш володар. Я знаю, чого він послав вас сюди.

І коли слуги підійшли, вождь мірмідонців звернувся до Патрокла:

- Що ж, богорідний Патрокле, іди, приведи Брісеїду -

Хай забирають, та хай же і свідками будуть обидва

Перед богами блаженними, перед громадою смертних,

Перед упертим оцим владарем, коли я йому стану

Знову потрібен у скруті, щоб від ахеїв безславну Смерть одвернути...

Послухався вірний Патрокл свого друга, і невдовзі слуги повели до Атріда юну Брісеїду, що плачучи йшла проти волі. А хмурний Ахілл подався вздовж берега бурхливого моря і сів на камені близько води, аж докочувалося до нього біле шумовиння. Простяг герой руки до чорних хвиль і став голосно кликати рідну матір:

- Мати моя! Якщо ти, богине, спородила мене для недовгого віку, то чому всевладний Зевс не вселив у душі смертних пошани до мене? Ось і тепер скривдив мене Агамемнон, могутній володар, забрав мою воєнну здобич, а я мушу мовчки коритись.

Так він сказав, не тамуючи гірких сліз, і срібнонога богиня Фетіда, що сиділа в палаці свого батька Нерея на морському дні, зачула синові слова. Вмить знялася вона легкою хмаркою над священним морем, прилинула на берег і стала біля зажуреного Ахілла.

- Сину мій любий! - мовила богиня, ніжно пестячи йому кучері.- Чого ти сумуєш? Повідай усе мені щиро.

Тяжко зітхнув прудконогий Ахілл і розповів матері про сварку з царем Агамемноном. А ту розповідь закінчив він словами:

- Мати моя! Заступися за мене, коли маєш на те досить сили. Ще малим, у батьківській оселі, я часто чував мову про те, як ти, єдина серед безсмертних, змогла відвернути ганебну біду від чола темнохмарного Зевса в той час, коли Гера, Посейдон і Афіна хотіли його закувати. Тож тепер нагадай про це Зевсові, як піднімешся на засніжений Олімп, і, обійнявши могутньому богові коліна, ревно благай, щоб зглянувся на твого скривдженого сина та добре помстився [11] за нього. Хай троянці відженуть ахеїв аж до кораблів і хай тоді зухвалий Агамемнон гірко пожалкує, що образив найдужчого з-поміж ахейських героїв.

- Нещасний мій сину! - відказала крізь нестримні сльози Фетіда.- Невже я на горе тебе спородила? Знаю, недовго ще тобі жити на світі ясному, незабаром настане кінець. Тож я не хочу, щоб якесь темне лихо тьмарило тобі недовгий вік. Черед дванадцять днів повернеться Зевс, наш державець, з далекої країни ефіопів, де він тепер бенкетує з усіма безсмертними, тоді я полину на захмарний Олімп благати за тебе,- може, могутній батько зглянеться на нас. А ти йди до свого намету і, караючи гнівом ахеїв, більше не допомагай їм у битві.

І, наче прозора хмарка, щезла богиня, залишивши на березі свого смертного сина.

А тим часом в ахейському стані вже вщухла страшна моровиця, вже ніхто не падав із смертним зойком від Аполлонових згубних стріл. То жрець Хріс, прийнявши свою звільнену доньку, ублагав срібнолукого бога більше не чинити ахеям лиха.

Знову цар Агамемнон гуртував своє військо проти міцномурованої Трої, і всі ахейські вожді пристали до нього. Всі, крім Ахілла Пеліда.

Гнівний тим часом сидів при своїх кораблях швидкоплинних

Богонароджений син Пелеїв, Ахілл прудконогий;

Ані ходив він на раду, де слави мужі набувають,

Ані на подвиги ратні, лиш миле ятрив своє серце,

Нудячи світом, душею ж борні він жадав бойової.

Так збігло одинадцять днів. На дванадцятий, тільки-но з імлистого моря засяяла вранішня зоря - рожевоперста Еос, державний Зевс із почтом безсмертних богів повернувся на свій сніжно-білий Олімп. І разом із ранковим туманом знялася із моря срібнонога богиня та й полинула вгору. На високій верховині Олімпу побачила вона Зевса, що самотньо сидів, оповитий прозорою хмарою. Впала Фетіда йому до ніг, шанобливо обняла їх ніжними руками й мовила:

- Батьку всевладний! Якщо будь-коли я догодила тобі добрим словом чи ділом, вволи мою волю - зглянься на мого смертного сина. З усіх великих героїв йому випало найменше жити на білому світі, тож зласкався над ним! Люто скривдив його цар Агамемнон, забрав бранку-красуню, ще й лихими словами ганьбив. Благаю тебе, помстися [12] за Ахілла. Зроби так, щоб ахеї тепер увесь час зазнавали поразок, аж поки зрозуміють свою провину і звернуться до мого сина у шані великій, благаючи допомоги.

Довго мовчав громовладний Зевс, та нарешті, тяжко зітхнувши, сказав:

- Знову доведеться мені сваритися з Герою! Вона і так увесь час дорікає мені за поміч троянцям. Тож вертайся додому так, щоб вона не завважила тебе. І не журись. Здайся на мене, я про все сам подбаю. Навіть, як хочеш, на знак згоди кивну тобі головою. Це найбільший мій знак, він свідчить не тільки про згоду, але і про успіх.

Мовив Кроніон, і чорно-густими кивнув він бровами.

І з голови владаревої кучерів пасма нетлінні

Впали на плечі безсмертні, й великий Олімп захитався...

Заспокоєна Фетіда полинула додому і зникла в морській безодні, а державний Зевс подався на бенкет, де зібралися вже всі олімпійці безжурні. Побачивши його, безсмертні підвелися назустріч - ніхто не зважився сидячи вітати могутнього батька.

Та тільки-но Громовержець сів на свій золотий трон, як дружина його, золотошатна Гера, що все-таки встигла завважити срібноногу богиню, приступила до нього і в'їдливо мовила:

- Хто це з богинь насмілився таємно з тобою розмовляти? І про що? Завжди ти криєшся від мене і з доброї волі ніколи не скажеш, що замислив зробити.

- Геро, хоч ти і дружина мені,- спокійно відказав Зевс,- та не сподівайся знати все, що діється на світі. Ніхто раніше за тебе - ні боги, ні смертні - не дізнається про мої задуми. Але того, що я хочу вирішувати сам один, не довідаєшся навіть ти.

- Таке кажеш, могутній державцю! Я ніколи не випитувала в тебе твоїх таємниць. Та сьогодні я бачила, як срібнонога Фетіда обіймала тобі коліна і палко про щось благала, а потім ти на знак згоди кивнув головою,- і тоді я злякалась: чи не надумав ти покарати ахеїв за скривдженого Ахілла?

Спохмурнів нараз Громовержець і гостро відмовив:

- Завжди ти вистежуєш мене і плекаєш чорну підозру. Та знай: краще тобі мовчки коритись і не втручатися в мої справи, бо коли я розгніваюся, то не допоможуть тобі навіть усі боги-олімпійці.

Так він сказав, і злякалася волоока Гера. Пойнята страхом, вона [13] не прохопилася більше ні словом. Мовчали й інші боги, тільки журно зітхали. Тоді підвівся кульгавий Гефест, славетний митець, і сказав, щоб розважити матір державну:

- Навіщо, батьки наші любі, сваритися нам через смертних? Ніякої втіхи і насолоди ми тоді не відчуємо від такого пишного бенкету. Люба матінко, не переч більше Зевсові, бо він, розгнівавшись, може усіх нас звергти з верховин Олімпійських. Пам'ятаєш, колись я завинив перед батьком, то він, схопивши мене за ногу, кинув з такою силою, що я летів цілий день і впав, ледь живий, аж на далекому Лемносі. Із Зевсом могутнім не можна сваритись.- Тож усміхнись йому і випий цей келих нектару.

І Гефест шанобливо підніс матері великий келих, повний по вінця небесного питва. Всміхнулася Гера, а мудрий син її узявся мерщій розносити нектар притихлим богам. Стали й ті усміхатися, дивлячись, як кумедно кульгає круг столу Гефест, поспішаючи кожного розважити. Ось уже хтось голосно засміявся, а за ним інший - і могутній регіт безжурних богів знявся над сніжно-білим Олімпом.

Так цілий день олімпійці до самого заходу сонця

Всі учтували, й ні в чім не було на тій учті нестатку,

Ні у звучанні дзвінкої формінги в руках Аполлона,

Ні у мелодіях муз, що по черзі чудово співали.

НАРОДНІ ЗБОРИ

Темна ніч панувала над світом. Усі спали - і ахеї, і троянці, спочивали і боги безжурні на священному Олімпі, один тільки Зевс-егідодержавець ще не стуляв очей. Усе міркував він, як покарати царя Агамемнона за кривду, що той завдав смертному синові богині Фетіди, прудконогому Ахіллу.

Нарешті Зевс надумав. Гукнув він облудного Гіпноса, бога сну і звелів йому мерщій спуститися на землю до Атріда.

У царському наметі спокійно спав Агамемнон, та нараз став йому в головах облудний Гіпнос, прийнявши подобу мудрого Нестора - вождя, що його найдужче шанував мікенський володар.

- Ти спиш, Атріде, сміливий упокірнику коней! - промовив старий.- Прокинься, бо всемогутній Зевс велить негайно збирати вс( військо та рушати в наступ - сьогодні, нарешті, ти візьмеш непоборну досі Трою. Золотошатна Гера упросила всіх богів-олімпійції не допомагати троянцям, і неминуча загибель уже простерла над ними свої чорні крила.

Схопився Агамемнон, увесь іще під владою сну. Здавалося [14] божественний голос і досі лунає в наметі. Муж необачний, він і справді повірив, що сьогодні здобуде непохитне Пріамове місто. О, якби він знав справжній задум темнохмарного Зевса!

Сповнений бадьорістю й вірою в звитягу, Атрід убрався в гарні шати, підв'язав до міцних ніг шкіряні сандалії, черезпліч перевісив срібноцвяховий меч, а в руки взяв золотий царський жезл і вийшов з намету.

На небі вже сяяла світоносна Еос, провіщаючи ясний сонячний день. Дав знак Агамемнон, і дзвінкоголосі окличники побігли гукати старійшин на збори. Незабаром навколо Агамемнона зібралися всі ахейські вожді. Дивом дивувалися вони, як розповів їм Атрід про свій віщий сон, а сивий Нестор, володар пілоський, підвівся і мовив:

- Друзі, вожді та правителі мудрі! Якби такий сон розповів нам хтось інший, ми і на мить не йняли б йому віри. Але сон той бачив найславетніший з-поміж ахеїв. Тож мерщій шикуймо військо до бою!

Так наче бджоли бентежні з ущелин між скель кам'янистих

Хмарка по хмарці роями густими усі вилітають,

То виноградними гронами виснуть над квітом весняним,

То без упину в повітрі туди і сюди метушаться,-

Так без числа від своїх кораблів і наметів племена

Вздовж узбережжя високого густо юрба за юрбою

Йшли на збори народні; вогнем між ним чутка шугала,

Вісниця Зевсова, йти підбиваючи, поки й зібрались.

Загули, загомоніли збори, аж земля задудніла. Кинулися дев'ятеро окличників у натовп і, надриваючись із крику, змушували всіх замовкнути і слухати вождів.

Коли вже всі вгамувались, підвівся цар Агамемнон, тримаючи гідно в. руці коштовний жезл, що його колись майстерно викував сам олімпієць Гефест. Задумав могутній Атрід дізнатись, який настрій панує у війську, і так навмисне промовив:

- Любі друзі мої, хоробрі слуги бога Арея! Зевс-Громовержець заплутав мене у тяжку згубу: спершу твердо пообіцяв - ще й головою кивнув,- що я зруйную міцномуровану Трою і звитяжцем повернуся до рідного Аргосу. А тепер, коли втратили ми вже стільки людей, він, підступний, велить нам безславно тікати додому. Соромно буде і нашим далеким нащадкам дізнатись, що такий хоробрий народ, як ахеї, марно бився під Троєю, та ще з військом, удесятеро [16] меншим. Даремно простояли ми під цими неприступними стінами довгих дев'ять літ, уже гниють наші кораблі, і вітрила вже тліють. А далеко звідси нас дожидають вірні дружини і діти. Тож скорімося Зевсовій волі й вертаймо негайно додому, ніколи ж бо нам не взяти широкодорожної Трої.

І враз наче буря знялася на безкрайому морі - завирував од цих слів багатоголосий натовп круг Агамемнона. Як могутні хвилі, що їх здіймають, зринувши з чорних хмар, невпинні вітри - східний Евр та Нот полуденний, кинулись воїни до своїх кораблів і заходилися мерщій їх ладнати, щоб якнайшвидше спустити на воду, а страшенний галас, радісні вигуки й регіт долинали аж до самого неба.

Так усупереч долі ахеї вирушили б додому, та зачула той галас державна Гера і послала яснозору Афіну Палладу спинити ахеїв. Хай не здумають справді тікати з-під Трої на радість Пріамові й Пріамовим дітям, кинувши в ній аргів'янку Єлену, через яку вже загинуло стільки ахейських мужів.

Буревієм злетіла з засніженого Олімпу грізна Афіна Паллада, миттю примчала до ахейського табору і стала в блискучому обладунку перед Одіссеєм, що своїм світлим розумом був рівний богам. Пойнятий важкою тугою, він мовчки стояв біля свого добропалубного корабля.

- О Лаертіде премудрий, удатний на все Одіссею! - звернулася до нього богиня.- Невже ахейське військо ганебно втече звідси, кинувши на радість троянцям Менелаєву дружину Єлену, заради якої вже загинуло стільки наших мужів під високими мурами Трої? Ні, йди та ласкавою мовою спиняй кожного, не дозволяй їм сідати на кораблі й тікати.

Упізнав хитромудрий Одіссей владний голос грізної богині. Скоряючись їй, поспішив він одразу до царя Агамемнона, взяв його золотий жезл - ознаку царської влади - і подався до корабів спиняти міднозбройних ахеїв. Кого лагідно умовляв розумним словом, кого силою завертав від швидких кораблів, а непокірних навіть бив царським жезлом.

Владно так правував він у стані. І люд до майдану

Від кораблів і наметів знову лавиною ринув

З криком таким, наче бурний прибій многошумного моря

В скелі над берегом б'є і хвиля рокоче невпинно.

[18]

Нарешті всі вгамувалися і замовкли. Тільки один воїн, на ім'я Терсіт, і досі ремствував, голосно лаючи вождів. Був то чоловік потворний, клишоногий, кульгавий; над горбатими плечима стриміла в нього гостроверха голова з ріденьким чубом. Цей зухвалець люто ненавидів славних мужів Ахілла та Одіссея, а найдужче - царя Агамемнона.

- Чого тобі ще треба, Атріде? - галасував Терсіт.- 3 усіх міст, що ми звоювали, тобі дісталося найбільше здобичі - гарних жінок, золота, срібла та гострої зброї. Чи цього тобі замало? То зоставайся тут, біля стін багатої Трої, а ми подамося до рідних домівок. А ви,- кинув він воїнам,- боягузи, ганьба вам! Ахеянки ви, не ахеї! Чого ви зволікаєте? Сідаймо мерщій на кораблі, хай пихатий Агамемнон тут сам зостається. Тоді він збагне, що нічого не вартий без війська.

Отак невгамовний Терсіт ганьбив образливим словом вождя всіх ахеїв.

Тоді підступив до горбаня Одіссей і гнівно сказав:

- Слухай, зухвалий Терсіте! Промовець із тебе, я бачу, горлатий, тільки раджу не плескати дурним язиком, не ображати славного вождя ахеїв і не намовляти військо тікати з-під багатої Трої. Коли ще хоч раз я почую від тебе таку мову, то присягаюсь: хай зітнуть мені голову з могутніх рамен, хай я більше ніколи не побачу сина свого Телемаха, якщо не покараю тебе ганебно різками при всьому нашому війську.

Розлютившись, богорівний Одіссей ударив щосили зухвальця по спині царським жезлом, аж тому ринули сльози з очей. Зіскулився Терсіт, мовчки подався назад і сів віддалік, а воїни весело реготалися з нього.

Випростався велемудрий Одіссей, а поруч нього стала сама Афіна Паллада, прибравши подобу молодого оповісника. Владно зажадав ясноокий оповісник, щоб усі замовкли і слухали мудру мову вождя.

- Славний сину Атреїв!-загримів Одіссей.- Ахеї надумали зганьбити тебе перед усіма нащадками смертних. Вони відмовляються справдити слово, що його давали в той день, як від рідних берегів рушали сюди, до високої Трої. Тоді вони клялися зруйнувати її неприступні мури і повернутися переможцями. Тепер же вони бідкаються і тікають, як слабосилі жінки. Одна-єдина в них думка й журба - якнайшвидше додому дістатись. Правда, важко здолати це бажання навіть тому, хто хоч місяць блукає далеко від батьківщини. А вже минає дев'ятий рік, як ми стоїмо під міцними мурами Трої. [19]

Тож я не корю ахеїв, що тужно поглядають на свої кораблі швидкоплинні. Та сором, ганьба нам вертати додому, так і не здобувши звитяги.

Тяжко зітхнув Одіссей, та за мить його голос загримів ізнову:

- Треба все перетерпіти, друзі! Зостаньмося ще тут, щоб дізнатись, чи ж правду віщував нам старий Калхант. Пам'ятаєте, це сталося в Авліді, де зійшлися всі ахейські кораблі на загибель Пріамові та його Трої. Ви всі були тому свідки, всі, кого ще не забрали чорні Кери, що приносять нам смерть. Ступивши на берег, ми знайшли гарну галявину, оточену крислатими платанами. Чиста джерельна вода била з-під землі. Ми розпалили навкруг джерела жертовні вогнища і склали багату жертву безсмертним богам. Та під час священної відправи нам явилося дивне страхіття: з-під жертовника виповз величезний змій і шугонув на платанове гілля. А там, серед густого листя, кублились у гніздечку восьмеро горобенят. Змій умить їх пожер, а мати-горобчиха металася навкруг, тужно квилячи за своїми дітьми. Змій зжер і її, а тоді враз - була на те, видно, Зевсо-ва воля,- перетворився на камінь. Ми стояли непорушно, з подиву й жаху не годні озватись і словом, але боговіщий Калхант сказав мудре слово:

«Чого це ви всі поніміли, ахеї? Це ж могутній Зевс подав нам свій знак. Змій пожер восьмеро горобенят і їхню матір дев'яту. Це стільки років ми воюватимемо з троянцями, а на десятий рік зруйнуємо Трою».

Так казав віщий Калхант, і ось уже дев'ять років відтоді минуло. Тож перемога вже близько, ахеї!

Голосні вигуки розляглися далеко навкруги - ахейське військо зраділо Одіссеєвим мудрим словам і знову прагнуло бою. А тут підвівся ще сивий Нестор, володар пілоський, і статечно, розумно - так він завжди говорив - умовив ахеїв не вертати ганебно додому, а ладнатись до звитяжного бою.

- Так, готуймось до бою! - владно сказав і цар Агамемнон.- Хай кожен воїн нагострить меча, виправить щит, добре нагодує свого коня та й сам досхочу попоїсть. Бій буде важкий, без спочинку, аж до темної ночі, поки руки від важкої зброї помліють. Але горе тому воїнові, що надумає тікати з бойовища: не врятує він свого тіла від псів та птахів кровожерних.

Замовк володар мужів Агамемнон, і скрикнули гучно ахеї. Так хвиля, гнана до узбережжя поривами південного Нота, шумно б'є [20] об стрімкі скелі, а за нею мчить інша. І нема супокою тим скелям од вітру і хвиль.

Нарешті вгамувалися міднозбройні ахеї і порозходилися поміж кораблями до своїх наметів ладнати обід. Запалали при березі синього моря великі багаття - то ахейські вожді приносили жертви богам-олімпійцям, а цар Агамемнон складав жертву егідодержавному Зевсу. Він скликав до себе усіх найславніших героїв, і вони, ставши круг вогнища, де смажився Зевсові в жертву п'ятирічний вгодований бик, палко молились, щоб всемогутній дарував їм сьогодні життя й перемогу.

Не знали вони, що темнохмарний Зевс лишився байдужий до їхніх молитов і благань. І хоч жертву багату прийняв, та цього дня готував ахеям важкі випробування і лиховини.

Скінчивши пишний обід, усі вожді розійшлися, скликаючи військо шикуватись до бою. Між воїнів то тут, то там сяяла золотом егіда Афіни Паллади - то богиня, як буря, літала серед війська, підносячи його бойовий дух.

І от ахейське військо рушило.

Наче вогонь нищівний, що, в безкраїх лісах розгорівшись,

На верховину шугнув, і далеко та заграва сяє,

Так від рядів, що проходили, від світлосяйної міді

Полиск сліпучий в просторі яснів аж до самого неба.

ДВОБІЙ ПАРІСА Й МЕНЕЛАЯ

Відчинилася Скейська брама високої Трої, звідти вийшло троянське військо й зі страшним галасом рушило швидко назустріч ахеям. Так кричать восени журавлині ключі, що летять через далеку ріку Океан, тікаючи на південь від зимової негоди і холодних дощів. А міднозбройні ахеї ішли мовчки, з лютою ворожнечею в серці, тільки грізно бряжчала їхня зброя та з-під ніг здіймалася така курява, що здавалось: усю долину оповив густий туман.

Майже зійшлися обидва війська і стали нарешті. Від троянців вийшов схожий на бога Паріс, син Пріамів, із барсовою шкурою на плечі, із гострим мечем та кривим луком при боці. Паріс високо підняв руки з двома мідногострими списами і став викликати найхоробрішого з-поміж ахеїв помірятися силою в герці.

Тільки-но помітив його Менелай, улюбленець грізного бога Арея, миттю зіскочив зі своєї бойової колісниці та, схопивши зброю, кинувся вперед, наче голодний лев, що угледів полохливого оленя. Радістю зблиснули очі спартанського володаря: адже тепер він по-мститься за смертельну образу, за викрадену дружину - прекрасну Єлену. [22]

Прудко підбігав він до Паріса. І той злякався, немов побачив перед себе чорного дракона - смерть неминучу. Блідий, настрашений, відступив Паріс назад і сховався за стрункими лавами троянців.

Завважив це його старший брат, шоломосяйний Гектор, і докірливо мовив:

- Ти тільки удаєш хороброго, нещасний Парісе! Краще б ти не народився на світ, ніж ганьбити себе і весь наш царський рід. Чуєш, як нестримно регочуться з тебе ахеї? Ти підступно викрав у володаря Спарти красуню-дружину на велике горе старому нашому батькові, й нашому місту, і всьому народові, а собі - на довічну ганьбу. Якби троянці були хоч трохи злостивіші, вони давно побили б тебе камінням за все лихе, що ти їм заподіяв. Тож іди, борони свою честь і честь священної Трої. Тільки знай: у цім герці не допоможуть тобі Афродітині милі дари - кучері й врода, тут потрібна сміливість і сила.

- Слушно ти свариш мене, Гекторе,- покірно відказав Паріс.- У тебе в грудях серце завжди тверде і несхибне, як залізна сокира у вправних руках дроворуба. Тільки не докоряй мені милими дарами золотої Афродіти - дари безсмертних богів ніколи не бувають ганебні і їх зрікатись не вільно. А тепер хай троянці трохи відступлять: я битимуся з Менелаєм. Хто з нас переможе, хай візьме собі прекрасну Єлену та всі її скарби, і хай на тому кривава війна припиниться.

Вийшов тоді перед троянські лави великий Гектор, блискаючи мідним шоломом. Ту ж мить від ахейського боку полетіли в нього стріли й каміння, та владно загримів голос царя Агамемнона:

- Стривайте, друзі! Послухаймо, що скаже нам шоломосяйний Гектор!

Вгамувалися міднозбройні ахеї, і тоді Гектор промовив слово крилате:

- Слухайте всі, троянці й ахеї! Брат мій Паріс, через якого знялась ця кривава війна, просить усіх воїнів покласти зброю на землю. Він хоче у двобої з Менелаєм вирішити долю війни. Нехай переможець візьме Єлену, а обидва ворожі війська складуть клятву вічної приязні.

Запала мертва тиша, а тоді вийшов наперед улюбленець бога війни Менелай і гучно мовив:

- Давно вже ятрить мені серце думка: годі воювати! Доволі горя зазнали усі через мою ворожнечу з Парісом. Один із нас має загинути - і хай гине той, кому така доля судилась. А ви, друзі, негайно [23] укладіть мир довіку. І хай сам троянський цар Пріам Дарданід спалить священну жертву громовладному Зевсові на знак вічної приязні між нами.

Так він промовив. І радість троян охопила й ахеїв -

Блисла надія усім, що війна осоружна скінчиться.

Зскочили всі з колісниць, поставили коней рядами,

Зброю із себе зняли й на землю одні проти одних

Склали близенько два війська лиш смужка мала розділяла.

Тим часом у Трої в палаці сиділа прекрасна Єлена, схилившись над пурпуровою тканиною, і гаптувала золотом картину битви ахеїв із троянцями. Нараз явилася їй золотокрила олімпійська вісниця Іріда в образі Лаодіки, найвродливішої Пріамової дочки.

- Піди, Єлено, поглянь,- сказала Іріда,- як зустрілися для смертельного бою наші славні троянці і міднозбройні ахеї. Але тепер вони мовчки стоять, спираючись на щити, а списи спокійно повстромляли в землю. Всі чекають двобою між красунем Парісом і Менелаєм, улюбленцем бога Арея.

Ці слова навіяли на Єлену солодку тугу за рідною домівкою, за далекою Спартою. Запнувшись у срібно-біле тонке покривало, вона вийшла з палацу, не тамуючи щирих сліз. Дві служниці поспішали за нею.

Ось нарешті і Скейська брама. Єлена піднялася на вежу, де сиділи круг царя Пріама всі старійшини міста, вже невдатні до бою, але наймудріші у раді державній. Ще здаля угледівши Єлену, вони почали стиха перемовлятися:

- Хіба ж можна ганити троянців, а чи ахеїв, що вони б'ються заради такої жінки? Вона схожа на безсмертну богиню!

- Справді, заради такої краси можна стерпіти і лихо. Тільки хай би Єлена вже відпливала мерщій додому...

Так перемовлялися стиха старі, а цар Пріам підкликав Єлену до себе і лагідно мовив:

- Люба дитино, підійди ближче і сядь біля мене. У нашій біді ти не винна; то безсмертні боги повели ахеїв на багатослізну війну. Тож сідай і скажи мені ім'я того велетня-мужа, що вирізняється серед ахеїв зростом і поставою. Є в ахейському війську і вищі за нього, та ніколи мої очі не бачили такого гарного і гідного героя. Він схожий на всевладного державця. [24]

- Шановний мій свекре,- відказала богорівна Єлена,- спасибі тобі на доброму слові. Тільки хай би краще чорна смерть забрала мене в той день, коли я подалася до священної Трої разом із твоїм сином Парісом, кинувши рідну домівку, маленьку дочку і всіх подруг. Тепер я караюся, плачу, та зарадити горю троянців не можу.

По тих словах підійшла Єлена ближче і, вдивляючись туди, де стояло ахейське військо, сказала:

- Ти хочеш знати, хто той могутній воїн? То син славетного Атрея, цар Агамемнон, мікенський володар. Він був родич мені, недостойній. А поруч, дивись, трохи нижчий за нього, але ширший грудьми і плечима - то Одіссей, син старого Лаерта, велемудрий і хитрий володар скелястого острова Ітаки.

- Одіссея я знаю і про хитрий розум його багато чував,- мовив цар Пріам.- А хто, скажи мені, отой воїн, що аж на голову вищий за всіх?

- То Еант, Теламонів син, сміливий і дужий воїн, справжній щит ахейського війська. Я знаю в обличчя всіх славетних ахеїв і навіть могла б кожного назвати за йменням. Двох тільки, хоч як пильно вдивляюсь, не бачу - Кастора, відважного упокірника коней, і могутнього бійця Полідевка, двох моїх рідних братів. Може, вони не схотіли покинути веселий Лакедемон, щоб не чути, з якою зневагою вимовляється в ахейському війську моє ім'я.

Так вона сумно казала, не відаючи, що обидва її любі брати давно вже лежать у рідній лакедемонській землі.

Саме в той час у місто в'їхали посланці великого Ректора до царя Пріама - тільки йому довіряли ахеї скласти священну клятву за всіх троянців. Почувши це, хутко звівся на ноги старий цар Пріам, і відразу ж за його знаком слуги підвели баских коней з блискучою колісницею. Пріам став на неї поряд із візничим, і вітроногі коні вилетіли крізь Скейську браму на широку долину.

Забачивши троянського володаря, підвелися йому шанобливо навстріч Агамемнон, вождь міднозбройних ахеїв, та Одіссей велемудрий. Одразу ж від кожного війська привели кілька білих і чорних ягнят - жертву безсмертним богам. Цар Агамемнон видобув ножа, що завжди висів у нього при боці, і відрізав по шматку вовни з голів у ягнят, а меткі оповісники пороздавали ті жмутки троянським і ахейським вождям. Могутній Атрід сам зарізав жертовних ягнят, усі вожді взяли кратери з променистим вином. Потім володар мужів Агамемнон урочисто промовив: [25]

- Зевсе, батьку наш всемогутній, ти, ясносяйне сонце, ти, земле родюча, і ви, бурхливі потоки,- всі свідками будьте, що ми клянемося покласти край цій згубній війні чесним двобоєм між Менелаєм і Парісом. А хто з нас клятву священну порушить - хай проллється кров його так, як ллється на землю оце темно-червоне вино.

Усі воїни - і ахеї, й троянці,- звели до неба руки і благали громовладного Зевса припинити криваву війну справедливим двобоєм:

- Зевсе, наш батьку, володарю Іди преславний, великий!

Дай, щоби той з них, хто винен у зваді оцій поміж нами,

Смертю побитий, зійшов у Аїдову темну оселю,

Ми ж всі у дружбі навіки складаємо клятви священні.

Тоді старий Пріам Дарданід став на свою блискучу колісницю і сам погнав мерщій коней до овіяної вітрами Трої - надто краялося йому серце зблизька дивитись, як битиметься син його любий Паріс.

А на смужці землі поміж обома військами Гектор разом із Одіссеєм заходилися вимірювати кроками місце двобою. Потім поклали в порожній шолом жереби, щоб знати, кому з ворогів першому кидати списа. Одвернувшись, блискучий Гектор простяг руку і вийняв із шолома жереб. Починати смертний герць випало Парісові.

Усі воїни, припнувши коней, посідали рядами на землю, а зброю дбайливо поклали поруч. Пильно дивилися воїни, як лаштуються до герцю Менелай і Паріс. Обидва герої вбиралися в обладунки чудової роботи, оздоблені золотом і сріблом, а на мідних шоломах у них грізно маяли кінські гриви.

От вийшли герої на місце і стали один проти одного такі непримиренні та грізні, що жах пойняв усіх глядачів. Розмахнувся щосили Пріамів син і кинув свого списа. Та Менелай миттю наставив щита, і довгий спис застряв у щиті, не пробивши міді. Тоді метнувся наперед Менелай, улюбленець бога Арея, волаючи гучно:

- Ось я помщуся нарешті тому, хто зневажив дружбу і злом віддячив мені за гостинність!

Пущений дужою рукою Менелая, спис пробив Парісові щит, коштовний панцир і роздер хітон до самого низу. Враз одхилившись, Паріс дивом уник чорної смерті. Та Менелай, не гаючись, витяг меча і вдарив Паріса по шолому з такою силою, що срібноцвяховий меч розлетівся вдрузки. І застогнав од безсилої люті ясночолий Менелай.

Зевсе могутній! - крикнув він.- 3 усіх безсмертних ти найлихіший. [26]

Не хочеш допомогти мені у справедливій помсті і навіть меча мого ламаєш. Та все одно я вб'ю того зухвальця!

Підбіг до Паріса спартанський володар і міцно вхопив його за кінську гриву на шоломі й поволік героя по землі до ахейського війська. Ремінь на шоломі так стиснув Парісові ніжну шию, що він тут би й сконав, а Менелай зажив би звитяги і слави. Але побачила те богиня кохання Афродіта. Невидима для смертних, розстебнула вона своєму улюбленцеві ремінь під підборіддям, і в руках сторопілого Менелая зостався тільки порожній шолом.

Кинувся герой назад, шукаючи скрізь свого ворога, та марно - золота Афродіта дбайливо огорнула Паріса густою імлою, зробивши невидним для людського ока, і перенесла до Трої в палац.

Єлена й досі була на міському мурі в оточенні троянських жінок. Тоді богиня кохання подалася туди, прибравши вигляду старенької ткалі-служниці, яку Єлена привезла зі Спарти до Трої. Нишком смикнула ткаля за одяг духмяний Єлену й мовила:

- Іди мерщій за мною. Паріс уже дома і кличе тебе. Дивними здалися Елені ці слова. Але нараз вона помітила в старої служниці сніжно-білу шию і блиском осяяні очі. Впізнала Єлена прекрасну богиню й жахнулась:

- О жорстока, навіщо ти знову мене спокушаєш? До Паріса я вже не піду, доволі з мене страшної ганьби.

Спалахнувши з гніву, Афродіта гостро відказала засмученій Єлені:

- Замовкни, зухвала, стережися розгнівити мене, бо я можу тебе так зненавидіти, як колись любила. Ще й розпалю в троянців і ахеїв люту ненависть до тебе, і ти загинеш ганебною смертю.

Злякалася Зевсова донька Єлена і, запнувшись сріблястим покривалом, подалася слідом за старою служницею...

А в той час у долині Атрід Менелай, мов розлючений звір, метався полем, шукаючи Паріса, і не міг його знайти, хоч ні ахеї, ні троянці не стали б його десь ховати - красень Паріс був усім ненависний, як чорна смерть.

Голосно загукав тоді володар ахейських мужів Агамемнон:

- Слухайте, Трої сини, і дардани, і військо союзне!

Бачили всі - переміг Менелай, Ареєві любий,

Тож аргів'янку Єлену з усім її скарбом багатим

Видайте нам і пеню заплатіть, як належить, за неї,

Так щоб пам'ять про це й для майбутніх потомків лишилась.

[27]

ПОРУШЕННЯ КЛЯТВИ. ВІЙНА

У Зевсовій осяйній господі зібралися на золотому помості всі боги-олімпійці. Юна Геба розливала нектар у золоті келихи і пригощала безсмертних. А ті, потроху смакуючи небесний напій, перемовлялися та зрідка поглядали додолу - на Трою.

Нараз забаглося Зевсові подрочити свою поважну дружину, золото-шатну Геру, і він глузливо промовив:

- Міднозбройні ахеї мають двох опікунок-богинь: Геру й Афіну. Та обидві могутні богині тільки дивляться байдуже з Олімпу, як ніжна Афродіта дбає за свого улюбленця Паріса. Сьогодні вона врятувала його від неминучої смерті. Але переміг Менелай, Ареєві любий, і коли ви, богове, супроти не скажете слова, то згубна війна на цьому скінчиться. Хай непорушно стоїть Пріамова Троя священна, а Менелай хай повертається з Єленою до Спарти, як переможець.

Так сказав всевладний Зевс, і мовчки тамували свій гнів обурені Гера й Афіна. Нарешті не витримала волоока Гера й сердито озвалась:

- Який-бо ти, Зевсе, жорстокий! Хочеш, щоб задарма пропала [28] вся тяжка моя праця? Невже я марно згаяла стільки часу, марно коней пишногривих трудила, допомагаючи славним ахеям? Чини як бажаєш, та тільки знай: не всім безсмертним буде те до вподоби. Тепер розгнівався і Громовержець захмарний. Грізно загуркотів його голос:

- О безпощадна! Яку ж бо Пріам і Пріамові діти

Прикрість тобі учинили, що в тебе на думці одне лиш -

Як Іліон зруйнувати, прегарно збудоване місто?..

Скільки під сонцем ясним, під зоряним неба наметом

Гарних є міст і держав, де люди живуть земнородні,

Серцем моїм над всіма Іліон я шаную священний

І на чолі із Пріамом весь люд списоборця Пріама.

- Гаразд,- додав Зевс по хвилі,- не будемо з тобою, Геро, сваритися, тільки запам'ятай: коли мені заманеться зруйнувати якесь місто, любе тобі, то не переч тоді та не здумай мене відмовляти, а спокійно погодься так, як оце тепер я проти волі тобі поступаюсь.

- Із усіх міст,- розважно мовила Гера,- найлюбіші моєму серцеві Аргос, Спарта і широкодорожні Мікени. Та можеш їх зруйнувати дощенту, коли ці міста тобі осоружні, я не боронитиму їх, навіть слова не вимовлю на їхній захист. Справді, навіщо нам сваритися? Тільки шануй мою працю, я ж богиня рівного з тобою роду, ще й дружина тобі. Тож накажи Афіні - хай негайно зійде до троянців і намовить їх порушити клятву воєнну.

Погодився Зевс і дав знак Афіні Палладі, що тільки того й чекала. Вмить злетіла грізна богиня яскравою зіркою, розсипаючи круг себе вогненно-блискучі іскри. Упала та зірка серед троянського війська, і люди злякалися, не годні збагнути, що то за знак - чи лихий, а чи добрий.

- Невже знову бути війні? А може, всевладний Зевс нарешті провіщає нам мир вогнистою зіркою з неба? - питали воїни один одного. Та хто ж бо міг на це відповісти!

А тим часом Афіна Паллада прибрала подобу молодого воїна Лаодока і подалася шукати найкращого троянського лучника - Пандара, могутнього сина царя Лікаона. Угледівши його серед воїнів-щитоносців, що прийшли з ним від далеких рідних берегів, Афіна швидко наблизилася та й мовила слово крилате:

- Послухай мене, розумний Пандаре. Чи хочеш зажити сьогодні [29] великої слави? То націль свою несхибну стрілу в спартанського володаря Менелая. Всі троянці дякуватимуть тобі, а найдужче - Пріамів син Паріс. Він перший пришле тобі коштовні дарунки, як тільки побачить, що Менелая несуть на погребне вогнище. Тож не вагайся, стріляй!

І переконала мудра богиня Пандара. Схопив він свій лук, зроблений із рогів дикої сарни, що її сам колись уполював серед гір. Помолившись срібнолукому Аполлонові, Пандар сховався за своїх щитоносців, щоб його не завважили вороги, витяг із сагайдака новеньку гіркосмольну стрілу і дужою рукою напнув тятиву.

Лук задзвенів, застогнала тятива, і гостродзьоба стріла полетіла уперед, до ворожого війська.

Але і тебе, ясночолий Менелаю, не забули блаженні боги. Стала поруч Афіна Паллада і, наче мати, що відганяє докучливу муху від малої дитини, невидимою рукою відхилила смертельну стрілу. Та влучила Менелаєві в місце, де пряжки золотого череса, на панцир зайшовши, утворили подвійну броню.

Стріла тільки ледь поранила героя, та все одно чорно-багряна кров заюшила з рани просто йому на ноги. Побачивши те, жахнувся державець мужів Агамемнон. Тяжко він застогнав і схилився над рідним братом, а воїни журно зітхали, слухаючи розпачливу мову вождя:

- Любий мій брате! Це я винен, бо послав тебе самого боронити честь ахейського війська. Ось лежиш тепер на землі, знемагаючи від чорного болю. Якщо ти помреш тут і троянці плюндруватимуть твою могилу, я не знесу тієї ганьби. Хай краще земля поглине і мене. Але хай і троянці тепер начуваються: вони порушили воєнну клятву, а цього Зевс ніколи не прощає. Ой, як вони спокутуватимуть цей підступний постріл у тебе! Я знаю, бо серце і розум мені віщують:

День той настане колись - Іліон загине священний,

З ним же загине Пріам і весь люд списоборця Пріама.

Та Менелай заспокоїв свого державного брата:

- Рана моя не смертельна, тож не журись і не виказуй страху, щоб той страх не пойняв усього ахейського війська. А до мене поклич мерщій Махаона, він рану хутко загоїть.

Знайти Махаона було неважко - славного лікаря знали всі воїни. Він саме був у гурті своїх земляків, коли почув: [30]

- Іди мерщій, Махаоне! Кличе тебе владущий Агамемнон, бо якийсь троянський лучник поранив царя Менелая, на славу собі та усім нам на горе. .

Поспішив Махаон туди, де оточений ахейськими героями лежав на землі поранений Менелай. Розступилися воїни перед Махаоном, і той, ставши навколішки, взявся обережно витягати стрілу, що застрягла зубцями в металі. Тоді розстебнув золотий черес і панцир, пильно оглянув рану і, висмоктавши з неї кров, присипав цілющим зіллям. Про силу того зілля він дізнався ще від свого батька, славетного лікаря Асклепія.

Поки тямущий Махаон клопотався над спартанським вождем, загони щитоносних троянців ладналися рушити в бій. Схопили тоді й ахеї свою мідноковану зброю та стали шикуватись у бойові лави. Схожий на безсмертного бога цар Агамемнон поривався мерщій зустрітися з ворогом. Квапливо подався він пішки оглядати й бадьорити військо, а за ним вели його нестримних коней із бойовою колісницею, що сяяла проти сонця карбованою міддю.

- Друзі, лаштуйтесь до звитяжного бою! - гучно крикнув Агамемнон.- Ніколи всевладний Зевс не допомагав тим, хто порушував священну клятву. Тож троянці зазнають тепер страшної поразки, і невдовзі хижі шуліки дзьобатимуть їхні тіла. А троянських жінок та дітей ми повеземо додому разом із іншою здобиччю на наших швидких кораблях! Такої багатої здобичі ви зроду не мали.

Угледівши кількох воїнів, що явно збиралися тікати з бойовища, Агамемнон узявся їх прилюдно ганьбити:

- Гей ви, боягузи, чого тупцяєтеся тут, як безтямні вівці, і не ладнаєтесь до битви? Чи дожидаєте, поки вороги дійдуть аж до наших крутобоких кораблів? Чи, може, чекаєте, щоб Зевс захистив вас своєю могутньою рукою?

Так обходив володар мужів Агамемнон свої лави. Аж ось побачив він мужів з великого острова Кріту, що гуртувалися круг свого вождя Ідоменея, силою схожого на вепра. Щиро зрадів Агамемнон і привітав їх ласкавим словом. Далі побачив він обох Еантів на чолі величезного війська, що сунуло, наче темна хмара, а наїжені списи й мідні щити раз у раз спалахували яскравими блискавками.

- Хоробрі Еанти! - гукнув до них Агамемнон.- Вас і воїнів ваших не треба підбадьорювати, ви завжди серед перших у битві.

.Коли б усі були такі хоробрі й завзяті, як ви, то недовго простояло б міцномуроване місто старого Пріама. [31]

Привітав цар Агамемнон і мудрого Нестора - той шикував пілосців до бою. Наперед він поставив воїнів на колісницях, позаду - піше військо хоробре, а всередину пхнув полохливих, щоб навіть боягуз змушений був воювати.

Побачивши це, зрадів володар мужів Агамемнон, похвалив пілосців і пішов хутко далі. Та як же він здивувався, коли, зайшовши аж туди, де вже не чулося бойового гуку, нараз угледів хитромудрого Одіссея. Той спокійно чекав із своїм військом, поки інші ахеї почнуть битву. Розгнівався цар Агамемнон і кинув йому образливе слово докору. Однак ітакійський володар тільки зиркнув похмуро з-під насуплених брів і стримано мовив:

- Навіщо кажеш таке, славетний Атріде? Ось почнеться бій, і ти побачиш мене у перших шерегах. Тож слів на вітер не кидай.

Усміхнувся тоді Атрід і вибачливо сказав:

- Коли я помилився, то хай швидкий вітер розвіє образливе слово. Знаю: так само, як я, прагнеш ти бою, тож посувайся із своїми воїнами вперед.

Тут, далеко від бойовища, стрівся Агамемнонові й Діомед, високодумний син славетного Тідея. Герой стояв на гарно кованій колісниці, а вірний візничий Стенел стримував за віжки вітроногих коней.

Знову лють пойняла Агамемнона, і він гостро кинув:

- Слухай-но, Діомеде! Невже ти лякливо ховаєшся від бою? Твій рідний батько, відважний Тідей, кажуть, ніколи не тремтів зі страху і завжди перший ішов на ворога. Та, певне, ти в нього не вдався!

Нічого не відказав на те Діомед, тільки шанобливо схилив голову. А тоді скочив із колісниці й кинувся туди, де ось-ось мав початися бій, тільки грізно забряжчала мідь його багато: зброї.

Згуртоване ахейське військо сунуло до високої Трої. Здавалося, то велетенські морські хвилі, збурені вітром, мчать до землі, огинають прибережні стрімчасті скелі і високо здіймаються вгору, вкриваючи берег білим шумовиння. Так одна за одною посувались ахейські шереги, мовчки, покірні наказам вождів. Ніхто б не подумав, що тут - безліч мужів і в кожного голос є в грудях, така панувала тиша над військом, тільки ясно виблискувала гарно оздоблена зброя. А над троянським військом стояв якийсь стугін, наче незліченна отара овець вибігала з кошари.

Грізна Афіна Паллада вела вперед ахеїв, а троянців надихав сам бог війни Арей. Та всіх однаково підбурювала його рідна сестра [32] і товаришка вірна - невситима Звада, та Звада, що з'являється на світ маленька і квола, а незабаром зростає до самого неба і владно ступає землею, сіючи горе та смерть. І от два війська зійшлися.

Щойно на місці однім супротивні дві раті зійшлися,

Разом зіткнулися шкіра щитів, і списи, і зусилля

Мідянозбройних мужів. Одні об одні ударялись

Круглоопуклі щити, аж луною навкруг гуркотіло.

Все тут змішалось - і крики звитяжні, і стогони людські

Тих, що губили і гинули, й кров'ю земля підпливала.

Так, як у повінь потоки, із пагір спадаючи буйно,

Котять ярами із сніжних джерел свої води бурхливі

І у долині просторій їх шумно зливають докупи,

А з-над бескету пастух іздалеку гомін той чує,-

Так і од військ протиборних брязкіт і крики лунали.

Ахеї так навально і нестримно йшли в наступ, що троянці на чолі з блискучим Ректором мусили відступити. Завважив це з твердині Пергама розгніваний Аполлон і гучно крикнув:

- Сміливіше, троянці! Не віддавайте звитяги ахеям, адже шкіра у них не з каменю і не із заліза, їй не затримати гострої міді! До того ж немає серед ахеїв наймогутнішого їхнього войовника - Ахілла. Скривджений, він не схотів допомагати Атрідам. Тож нумо вперед!

А серед ахейського війська в той час походжала Афіна Паллада й підбадьорювала потомлених героїв.

І битва тривала.

ДІОМЕДОВІ ПОДВИГИ

Могутньому Діомеду, синові славного Тідея, Афіна Паллада дала особливу силу й відвагу, щоб серед інших ахейських героїв він відзначився великим подвигом і здобув собі славу звитяжця. Навкруг його шолома й щита богиня запалила незгасне сяйво, ясне, мов та осіння зоря, що, вмившись у глибокій течії Океану, виблискує яскравіше за всіх на темному небі. Осяявши так Діомедові голову й плечі, Афіна Паллада спрямувала його в самісіньку гущавину бою.

Угледіли Діомеда два троянські герої, рідні брати Ідей і Фегей, сини Гефестового жерця Дарета, і помчали на бойовій колісниці йому навстріч. Та розмахнувся дужий Діомед, метнув щосили свого списа, і Фегей, смертельно поранений в груди, упав з колісниці Загинув би й другий юнак, та бог Гефест не схотів, щоб подвійна жалоба зігнула плечі й сиву голову його жерця Дарета, і не допустив юнакової смерті: густою млою укрив він Ідея і тим врятував. Діомед же забрав їхню бойову колісницю і звелів своїм воїнам, відвести її до ахейських кораблів.

А далі вже й не видно було, де б'ється Діомед - чи оточений [31] троянцями, а чи в шерегах ахейського війська. Він бушував у долині, наче бурхлива гірська річка. Як у весняну повінь рве вона греблі й мости, так рвав Діомед троянські шереги.

Тим часом Афіна Паллада наблизилася до буйного бога війни Арея і мовила гостро:

- Мужовбивче Арею, кров'ю людською умитий! Облишмо ахеїв і троянців, хай собі б'ються. Зевс Громовержець сам дасть перемогу тому, кому схоче. А нам краще піти звідси, щоб не накликати його нестримного гніву.

Мовивши так, Афіна вивела з бою Арея і посадовила на високому узбережжі Скамандру.

Звідти було добре видно все бойовище. Завзято наступають ахеї. Ось переможно б'ється володар мужів Агамемнон, ось нищить ворогів славетний списоборець Ідоменей, далі виблискує зброя звитяжного Менелая. А от знову Діомед, бурхливий, нестримний, із сяйвом навколо чола і рамен.

Угледів Діомеда найкращий троянський лучник Пандар і враз напнув свого величезного лука. Полетіла гостродзьоба стріла, пробила Діомедові панцир і вп'ялася в плече. Струменем ринула темна кров, заливаючи героєві обладунок і тіло. Пандар угледів це здаля і заволав, хизуючись:

- Троянці, .йдіть тепер сміливо вперед, я поранив на смерть найхоробрішого ахейського героя!

Але могутній Діомед і не думав коритися смерті. Гукнувши свого візничого Стенела, він звелів вийняти стрілу зі свого плеча. Той швидко витяг стрілу - і кров водограєм бризнула вгору. Тоді відважний Діомед став голосно благати Афіну Палладу:

- О яснозора дочко державного Зевса! Ти завжди допомагала батькові Тідею й мені під час грізного бою, тож зглянься на мене й тепер. Дай снаги здолати троянця Пандара, що поранив мене і, вихваляючись, усіх запевняє: не бачити мені вже сяйва блискучого сонця.

Почула ту благальну молитву Афіна Паллада і враз надала Діомедові сили. А сама стала поруч героя і мовила слово крилате:

- Іди, Діомеде, та бийся! Я вклала тобі в серце снагу і мужність твого батька, безстрашного Тідея. А ще я зняла тобі з очей полуду, щоб ти міг розрізняти богів од людей. Не личить тобі змагатися із безсмертними, тільки можеш здійняти свого гострого меча на Афродіту, богиню кохання. [36]

Кажучи так, одійшла відтіля ясноока Афіна.

Син же Тідеїв ізнов замішався у лави передні.

Прагнув душею й раніше-бо він із троянами битись,

Нині ж у нього побільшало втроє снаги, як у лева,

Що біля стад тонкорунних пастух не убив його в полі,

Тільки поранив, коли перескакував той у кошару.

Лють лише в нім розпалив і, овець боячись боронити,

Криється в хижі пастух, повну жаху лишивши отару.

Збившись докупи, лежать одна біля одної вівці,

Лев же розлючений скаче назад через вал огорожі,-

З люттю такою ж троян побивав Діомед премогутній.

Багато троянців загинуло тоді від дужої Діомедової руки. Побачив хоробрий Еней, смертний син богині Афродіти, як Діомед руйнує троянські лави, і погнав своїх коней через усе бойовище - шукати Пандара.

- Де твоя слава, Пандаре? - крикнув він, угледівши знаменитого лучника.- Де твої несхибні стріли і лук? Ніхто не може змагатися з тобою, неперевершеним стрільцем, тож ставай до мене на колісницю і готуй гостру стрілу на того зухвалого ахея, що сьогодні стільки нам лиха накоїв. Може, то навіть не смертний, а бог?

- Ні, то не бог, то Діомед, син славетного Тідея. Я впізнаю його щит і шолом,- відказав Пандар.- Та, мабуть, хтось із безсмертних стоїть, огорнувшись хмарою, поруч і відхиляє від нього мідногострі списи і стріли. Я вже раз улучив у Діомеда й гадав, що спровадив його до чорного Аїда, а він знову ось б'ється, наче нічого й не сталось.

- То спробуймо вдвох здолати зухвальця,- крикнув Еней, і Пандар хутко скочив до нього на колісницю.

Вірний Діомедів візничий Стенел перший завважив ту блискучу колісницю і вітроногих коней, що мчали просто на них, керовані вправною рукою боговидого Енея.

- Діомеде! - гукнув, уважно придивившись, Стенел.- Бачу могутніх мужів, що поспішають сюди битися з тобою. То троянські герої - Еней із Пандаром. Може, завернемо коней, щоб не стрічатися з ними?

Глянув спідлоба могутній Діомед і відмовив:

- Не кажи мені, друже, і слова про втечу. Не така в мене вдача, щоб перед ворогом ганебно відступати. Навпаки, я зійду з колісниці й пішки подамся їм назустріч. Грізна Афіна Паллада не дозволить [37] мені тремтіти. Ось побачиш - прудкі Енеєві коні вже не винесуть їх обох живими назад, хіба що один врятується. А ти пильнуй, і тільки-но буде нагода, хапай за віжки Енеєві коні та мерщій жени до наших кораблів, кращих-бо коней під сонячним сяйвом немає.

А блискуча колісниця вже наближалася. Розмахнувся Пандар і кинув свого довгого списа. Засвистів спис у повітрі, пробив Діомедові щит, але героя захистив дзвінкий панцир. Та в запалі бою Пан-дарові здалося, що тепер Діомед поранений на смерть, і він радісно загаласував. Аж тут Діомед кинув свого списа -- і поцілив славетному лучникові просто в голову. Впав той із блискучої колісниці, і загримів на ньому ясний обладунок.

Наполохані коні відразу ж сахнулися вбік. Швидко зіскочив із колісниці Еней і став біля мертвого Пандара, боронячи його своїм щитом і величезним списом. На всіх, хто наближався хоч трохи, він щосили кричав, нахваляючись убити на місці. Тоді Діомед схопив здоровенну каменюку, таку, що і двоє людей не могли б її разом підняти, і легко кинув в Енея.

Той камінь попав Енеєві в коліно, зламавши ногу, наче тонесеньку тріску. Поточився герой на землю, і чорна мла йому стала в очах.

Так би й загинув Еней, та угледіла свого смертного сина золота Афродіта, прекрасна Зевсова донька. Вмить опинилася вона біля Енея, обняла білими руками і вкрила своїми блискучими шатами, щоб жодна ахейська стріла, а чи спис не поранили любого тіла. Так Афродіта винесла свого славного сина з кривавого бойовища.

Тим часом вірний Стенел, не забувши Діомедового доручення, спіймав пишногривих Енеєвих коней із колісницею і сказав ахейським воїнам одвести їх до кораблів. А тоді знову скочив на свою колісницю і погнав вітроногих коней до Діомеда. Але той, піднявши важкого списа, переслідував ніжну Афродіту.

Довго він біг, та нарешті наздогнав прекрасну богиню.

І замахнувсь тоді син великого духом Тідея,

І, налетівши, руки її ніжної шкіру він списом

Гострим поранив. Дійшов аж до тіла той спис міднокутий

Крізь божественне одіння, самими Харітами ткане,

Вище долоні, й безсмертна богинина кров полилася...

Скрикнула з болю прекрасна богиня й випустила із сніжно-білих рук свого смертного сина. Але ту ж мить далекосяжний Аполлон [38] підхопив Енея й огорнув темною хмарою, щоб ніхто із ахеїв не торкнувся його безжальною міддю.

Тоді могутній Діомед грізно крикнув до Афродіти:

- Тікай звідси, Зевсова донько! Хіба тобі місце серед жорстокого бою? І хіба тобі замало клопоту - підмовляти легкодухих жінок? Тож тікай мерщій звідси.

І Афродіта пішла, скривджена, стогнучи з болю, а її ніжне тіло наче враз потьмяніло. Прудконога вісниця Іріда поспішила до богині, підхопила її та й повела з бойовища.

Нараз угледіла Афродіта на хмарі свого рідного брата - буйного Арея, а поруч, тут-таки на хмарі, відпочивали його коні. Підбігла до брата і впала перед ним на коліна, слізно благаючи:

- Зглянься на мене, любий брате Арею, і відступи мені колісницю із золотозбруйними кіньми, щоб я могла дістатися на захмарний Олімп. Страшну рану заподіяв мені смертний зухвалець, здається, він ладен битися із самим Зевсом.

Не гаючись, підвів Арей золотозбруйних коней, прекрасна богиня стала на колісницю, за нею Іріда, і слухняні коні помчали у височінь.

Тільки-но прибули вони на високий Олімп, Афродіта подалася до своєї матері, океаніди Діони, і кинулася їй в обійми. А та, ніжно пестячи доньку, спитала:

- Хто з-поміж безсмертних богів насмілився тебе скривдити, любе дитя? І за віщо?

- Ні, матусю, не бог наднебесний поранив мене, а смертний зухвалець на ім'я Діомед. А за те, що я хотіла винести з бою свого любого сина Енея, він-бо миліший мені за всіх смертних. Та ахеї вже б'ються не з троянцями, вони здіймають руку на безсмертних богів!

- Доню моя, хоч і гірко скривдив тебе той зухвалець, але треба, дитино, якось перетерпіти. Уже не раз від рук смертних людей зазнавали тяжких ран блаженні боги - і державна Гера, і грізний

Арей, і навіть жахливий Аїд. Та знай: зле поведеться людині, що зняла руку на безсмертного бога, недовгий буде їй вік. Така доля чекає тепер і нерозважного Діомеда: ніколи дитина не назве його батьком і гірко ридатиме молода дружина, як почує страшну звістку про героєву смерть.

Кажучи так, Діона витерла кров на доньчиній руці, і враз загоїлась пекуча рана. Завважили це богині Гера й Афіна та й узялися намовляти проти них Зевса. [39]

Але Громовержець тільки всміхнувся, підкликав золоту Афродіту і лагідно мовив до неї:

- Любе дитя, не для тебе жорстокі чвари і війни, залиш їх Ареєві та Афіні, маєш-бо іншу турботу - пробуджувати кохання і шлюби єднати.

Поки блаженні боги отак перемовлялися на захмарному Олімпі, на землі і далі точилася битва. Знову Діомед нестримно кинувся на Енея, хоч гаразд знав, що сам бог Аполлон простер свою могутню руку над героєм. Та не відступив Діомед і перед далекосяжним богом, а все поривався вбити Енея і зняти з нього дзвінкий обладунок.

Пойнятий жагою вбивства, тричі кидався Діомед уперед, і тричі розгніваний Аполлон відштовхував його ясний щит.

Та коли кинувся Діомед, наче буря, вчетверте, Аполлон грізно гукнув на зухвальця:

- Схаменися, смертний! Не смій, навіть подумки, рівнятися до нас, олімпійців. Ніколи не будуть рівні плем'я безсмертних богів і плем'я людей земнородних!

І відступився Діомед, щоб не гнівити срібнолукого бога. А той миттю переніс Енея у свій Пергамський храм, де пишнокоса Лето з дочкою Артемідою заходилися гоїти рани героєві. Не гаючи часу, далекосяжний бог створив Енеєву подобу й переніс її на бойовище. Воїни повірили, що то справді Еней, і знову завирував жорстокий бій. А між людьми, весь у смертній крові, гасав грізний Арей, бог війни.

- Послухай мене, губителю людей,- мовив до нього Аполлон,- чи не забрав би ти звідси зухвалого Діомеда, що ладен битися з самим Зевсом? Спершу він поранив ніжну Кіпріду, а тоді надумав змагатися навіть зі мною.

Мовив так Аполлон і сів на узгір'я Пергаму, а грізний Арей, прибравши подобу фракійського вождя Акаманта, став підбадьорювати троянців:

- Діти Зевсового нащадка Пріама! Доки ви терпітимете, щоб вас убивали ахеї? Чи хочете, щоб вони дійшли аж сюди, під самі мури священної Трої? Тяжко поранено славетного Анхісового сина Енея, що всі його шанують нарівні з великим Гектором. Нумо до бою, врятуймо героя!

І стали троянці лицем до ахеїв. Попереду то тут, то там серед троянського війська блищав шолом великого Ректора. Наче біла хмара, знялася курява з-під кінських копит аж до мідно-бурого неба. [40]

А грізний бог Арей вкрив бойовище густою імлою, допомагаючи троянцям, бо просив за них бог із мечем золотим - Аполлон.

Сам же Срібнолукий вивів із Пергамського храму Енея, знову повного сили й відваги, і переніс його на бойовище. Зраділи троянці, побачивши героя, живого і дужого, та не мали часу розпитувати, що з ним скоїлося,- нестримно-бо мчали всі на ахеїв. Але ті

Ані троянської сили, ні нападу їх не боялись.

Грізно стояли, мов хмари, що в пору безвітря Кроніон,

Високоверхі обкутавши гори, на місці тримає

їх непорушно, доки покоїться сила Борея

Й інших бурхливих вітрів, що тільки повіють із свистом -

І розбігаються враз похмурі, насуплені хмари.

Так непорушно, без страху, троян дожидали ахеї.

Бойовий дух в ахейському війську підносили запальною мовою хитромудрий Одіссей, могутній Діомед і обидва Еанти. Володар мужів Агамемнон швидко обходив шереги воїнів і закликав:

- Друзі, будьте мужні й безстрашні! Соромтесь один перед одним утікати з жорстокого бою. Для боягуза немає у втечі ні порятунку, ні слави!

По тих словах метнув цар Агамемнон свого довгого списа і поцілив троянському воїнові в груди. Задзижчали в повітрі стріли, забряжчала мідна зброя. Падали люди - поранені й мертві, тяжкий стогін лунав над землею.

Попереду троянського війська бився блискучий Гектор, а поруч нього весь час був сам бог війни, могутній Арей. Затремтів безстрашний Діомед, побачивши грізного бога, і відступив. Так відступає мандрівник, нараз опинившись перед бурхливим потоком, що мчить із гір до синього моря. Гляне він униз, на біле шумовиння і бризки, та й назад мерщій завертає.

Відступив дужий герой і мовив до ахейських воїнів:

- Друзі, недарма дивує нас своєю хоробрістю блискучий Гектор, завжди його боронить якийсь могутній бог. Ось і тепер із ним поруч сам бог Арей, що прийняв подобу смертного. Тож відходьте мерщій, не насмілюйтесь битися з безсмертними богами.

А троянці дедалі дужче тіснили ахеїв. Бряжчала зброя, іржали коні, падали люди. Ось зійшлися в герці Гераклів син Тлеполем і лікійський володар Сарпедон, обидва - нащадки всевладного Зевса. [41]

Водночас кинули вони свої довжелезні списи, і гостра мідь пробила наскрізь Тлеполемові горло. Упав герой на землю, і чорна ніч оповила йому очі пітьмою. А Сарпедона, пораненого в стегно, троянці відразу ж винесли з бойовища, та у поспіху ніхто не здогадався витягти з рани смертоносного списа. Тяжко страждаючи, угледів лікійський герой великого Гектора - його ясний обладунок здалеку сяяв на яскравому сонці.

- Не допусти, могутній Пріаміде,- гукнув Сарпедон,- щоб я попав як здобич до рук ахеям. Жени їх, жени!

Нічого не відказав на те шоломосяйний Гектор, тільки кинувся чимдуж уперед, пориваючи за собою троянців. Мусили ахеї відступити, але не побігли безладно до своїх крутобоких кораблів, а билися, відходячи, й далі завзято.

Багато полягло того дня ахейських героїв. Завважила це з надхмарного Олімпу волоока Гера і розгнівилася до краю.

- Улюблена Зевсова донько,- мовила вона до Афіни Паллади,- ми ж обидві обіцяли Менелаєві, що він, зруйнувавши священний Ілліон, повернеться щасливо додому. А тепер самі дозволяємо мужовбивцеві Арею лютувати в долині. Треба нам вгамувати його та оборонити ахеїв.

Не гаючись, Гера взялася сама споряджати золотозбруйних коней; допомагала їй дочка, юна Геба, а ясноока Афіна Паллада у батьківській світлиці скинула свої легкі гаптовані шати й одягла міцний обладунок війни.

В панцир убралася батька свого, хмаровладного Зевса,

Й приготувалася збройно до битви, що сльози приносить.

Плечі страшна, золотими оздоблена вся торочками,

їй прикривала егіда, оточена жахом навколо,

Звада у ній, і завзяття, й гонитва, що душу морозить,

І голова в ній Горгони, страшної на вигляд потвори,-

Грізне, страшне воно, Зевса-егідодержавця знамення.

З гребенем пишним шолом золотий, з чотирма шишаками,

Був на ній,- постаті воїв ста міст той шолом прикрашали.

У вогняну колісницю ввійшла і спис ухопила

Гострий, важкий і міцний, що ним побивала героїв

Шереги гнівом охоплена донька всевладного батька.

Гера ледь хльоснула своїх баских коней батогом - і зарипіла, відчиняючись, небесна брама, що її вартують Ори, сторожа великого [42] неба й Олімпу. Коли треба богам, Ори відчиняють браму, а потім знов затуляють її густою хмарою.

Спускаючися з Олімпу, обидві богині побачили громовладного Зевса, що сидів віддалік на крайній верховині. Тоді Гера притримала золотозбруйних коней і спитала Громовержця:

- Невже ти, могутній Зевсе, не гніваєшся на лихого Арея, що люто знищив стількох ахейських героїв? Знищив марно, безглуздо, мені на печаль. Тішаться з того твоя люба Кіпріда і срібнолукий . Аполлон, бо самі підбили дурня, що не знає ніяких законів. А мені крається серце від болю. Хіба ти гніватимешся, як ми проженемо шаленого Арея з кривавого бойовища?

І мовив темнохмарний Зевс своє слово крилате:

- Гаразд, хай Афіна Паллада приборкає того шаленця.

Добре хльоснула волоока Гера дзвінконогих коней, і золота колісниця помчала між землею і небом. Аж там, біля міцномурованої Трої, де течія Сімоенту вливається в бурхливі хвилі Скамандру, державна Гера спинила слухняних коней та припнула їх при березі, огорнувши туманом.

Уже за мить стали богині серед ахейських воїнів, схожих у люті на левів чи диких вепрів. Скупчилися вони круг могутнього Діомеда, і саме до нього наблизилася Гера, прибравши подобу героя Стентора, Несторового оповісника, що своїм дужим голосом міг вільно перекричати п'ятдесятьох чоловік.

- Ганьба вам, ахейці, бридкі боягузи! - крикнув мідноголосий Стентор.- Поки був серед вас богорівний Ахілл, троянці не насмілювалися залишити міцні стіни свого Іліона, бо всі боялися його величезного списа. А тепер вони дійшли майже до ваших крутобоких кораблів.

Від тих гучних слів у міднозбройнйх ахеїв знову збудилася відвага і мужність. Тільки могутній Діомед стояв похмурий, мовчазний біля своєї колісниці. Раз у раз витирав він чорну кров - вона і досі сльозилася з рани, що завдав йому славетний троянський лучник Пандар.

І могутній герой ослаб, рука вже затерпла, а піт рясно зросив йому лице, груди і плечі.

Яснозора Афіна підійшла до Діомеда і, спершись рукою на його бойову колісницю, озвалась:

- Діомеде, ти не схожий на свого батька Тідея, що завжди рвався до бою. Ось я стою поруч, твоя оборона і підмога, але й це не додає [43] тобі снаги. Чи ти втомився від довгого бою, а чи пойняв тебе ганебний ляк? Тоді ти не можеш зватися більше Тідеєвим сином. Сумно відказав на те могутній Діомед:

- Зевсова дочко, грізна богине, я впізнав тебе, тож, не криючись, скажу щиру правду: ні, не важка втома і не ганебний ляк пойняли мене. Згадай: ти сама заборонила нам битися з безсмертними богами. А тепер я завважив, що троянців у кривавій битві веде сам бог війни Арей.

- О Діомеде, любий моєму серцю! Вже ти не бійся ні Арея, ні інших богів. Сміливо змагайся з ними - я сама стану тобі за помічницю.

Мовивши так, з колісниці богиня зіпхнула Стенела

Рухом руки, і він безодмовно зіскочив на землю.

На колісницю зійшла вона й стала біля Діомеда,

В бій пориваючись. Важко вісь застогнала дубова

Під тягарем страшної богині й найкращого мужа.

Віжки й батіг в свої руки вхопила Паллада Афіна

І до Арея погналася однокопитними кіньми.

А для того, щоб розпалений боєм Арей не помітив її, Афіна Паллада вкрилася Аїдовим шоломом і стала навіть для бога незрима. Арей же саме знімав обладунок із величезного воїна, якого щойно убив. Угледівши Діомеда на колісниці, кровожерний бог залишив убитого і, ближче підбігши, щосили кинув у героя свого смертоносного списа. Та яснозора Афіна простягла руку і відсторонила той спис.

Ту ж мить могутній Діомед і собі замахнувся списом, а грізна Афіна Паллада безжально встромила його Ареєві в бік. Моторошно зойкнув бог війни, наче десять тисяч дужих мужів воднораз застогнали, і від того зойку холодний жах пойняв обидва війська. Глянув Тідеїв син, і йому здалося, що розлючений Арей-мужовбивець знявся на небо темною хмарою.

Діставшись до сніжно-білих верховин Олімпійських, Арей сів біля Зевса і показав йому свою рану, з якої цебеніла кров.

- Зевсе, наш батьку! - жалісно почав він.- Невже не гнівить тебе оця жахлива рана? Завжди ми, безсмертні боги, мусимо тяжко страждати, коли смертним людям виявляємо ласку. Всі ми слухняно коримося твоїй волі, тільки дочку свою, що в неї на думці самі [44] лиш злочинства, ти ніколи не спиниш владним батьківським словом. Нині вона напутила Діомеда змагатися з нами, олімпійцями. Спершу він поранив у руку, ніжну Кіпріду, а тоді зухвало встромив свого довгого списа і мені ось у бік. Добре, що я врятувався втечею, а то ще довго зазнавав би жахливих мук від його несхибної зброї.

Похмуро глянув на свого войовничого сина громовладний Зевс і мовив:

- Навіщо ти сів біля мене і бідкаєшся, підступний Арею? Ти найненависніший мені з усіх богів, що живуть на священному Олімпі, бо над усе полюбляєш війни криваві, убивства та чвари. Вдався ти в свою матір, войовничу Геру, яку навіть я ледве годен угамувати. Та все-таки - ти мій син, тож я не можу допустити, щоб ти тяжко страждав.

І Зевс повелів лікареві Пайону загоїти Ареєві рану. Пайон мерщій помастив рану протиболющою мастю, і кров, загуснувши, враз перестала струміти. Юна Геба обмила бога війни та вбрала в прегарні шати.

А невдовзі повернулися на високий Олімп і Гера з Афіною на золотій колісниці, щиро радіючи з того, що приборкали невгамовного бога війни.

ПРОЩАННЯ ГЕКТОРА З АНДРОМАХОЮ

У широкій долині, між течій швидких Скамандру та Сімоенту, точився і далі кривавий бій. Блищали на яскравому сонці мідно-гострі списи, і падали один за одним ахейські й троянські герої.

Хоробрий Еант Теламонід, надія й підпора ахейського війська, перший прорвав ворожі лави, а за ним - гучномовний Діомед, Одіссей хитромудрий, Несторів син Антілох та обидва державні Атріди. Менелай захопив у полон троянського героя Адраста, чиї коні з переляку понесли і розбили об тамарисковий кущ бойову колісницю. Адраст упав з неї сторч головою, і ту ж мить Менелай замахнувся на нього довгим списом. Та Адраст кинувся спартанському володареві в ноги і, обіймаючи їх, став ревно, крізь сльози, благати:

- Подаруй мені життя, доблесний Атріде! Мій батько, дізнавшись, що я опинився в полоні на ахейському судні, дасть за мене щедрий викуп, має-бо в своєму домі досить золота, міді й заліза.

Зворушили ці слова Менелаєві серце, і він уже хотів був віддати бранця своїм воїнам, щоб одвели його до кораблів, аж тут наспів сам Агамемнон, володар мужів. [46]

- Менелаю, який же бо ти легкодухий! - заволав він спересердя.- Чого це ти дбаєш про троянців? Чи вони мало завдали тобі кривди? То слухай мене: нікого не брати в полон! Хай жоден троянець не уникне смерті й загине без сліду, без похорону.

Послухався Менелай і відштовхнув од себе Адраста. Враз Агамемнон устромив гострий спис у бранця.

А в цей час мудрий Нестор, володар пілоський, повчав гучним голосом ахеїв:

- Друзі! Герої! Не кидайтеся відразу на здобич - коштовну зброю, колісниці чи коней. Не тягніть усе це до своїх кораблів - іще встигнете! Тож уперед, не відставайте від перших шерег!

Так казав старий Нестор, збуджуючи відвагу і спритність в ахеях. Мабуть, не витримали б троянці їхньої навали й побігли б, знеможені, за міський мур, та віщий Пріамів син Гелен розшукав шоломосяйного Гектора, а поруч нього - Енея, і став умовляти обох:

- Слухай-но, Ректоре, і ти, Енею! Ви ж найсміливіші й наймудріші троянські вожді. Тільки ви можете спинити перед муром настрахане військо. Тож ідіть і спиніть! А тоді, як наше військо знову запалиться бойовим духом, ми залишимося тут, а ти, Ректоре, підеш у місто, до батьківського дому, і скажеш матері нашій, хай збере вона найповажніших троянських жінок і піде з ними в акрополь, до храму Афіни Паллади. Хай візьме з дому найбільше і найкоштовніше покривало і покладе його в храмі перед яснозорою богинею. Та ще хай наша мати пообіцяє могутній Афіні принести в жертву дванадцятеро однорічних бичків, які ще не ходили в ярмі. Тільки б Афіна зласкавилася над нашим містом, над безпорадними жінками і дітьми.

Послухався великий Гектор свого мудрого брата. Відразу ж зіскочив із колісниці й подався обходити військо, спонукаючи троянців до бою. І знову все завирувало в долині.

Враз обернулись трояни і рушили проти ахеїв.

І подалися аргеї назад і різню припинили,

їм-бо здалось, що з укритого зорями неба спустився

Хтось із богів до троян - так відважно вони обернулись.

А блискучий Гектор гукав дужим голосом:

- Трої хоробрі сини! І ви, наші славні союзники! Будьте мужами, згадайте вашу відвагу! Я ж поспішу до Іліона сказати мудрим старійшинам [47] та нашим вірним дружинам, щоб палко молилися вічним богам та обіцяли принести їм щедрі дари.

По тій мові Пріамід подався мерщій до міста, і ще довго виднівся здалеку його блискучий шолом із чорною гривою, що грізно маяла в повітрі, страхаючи ворогів.

Тільки-но ввійшов Гектор у Скейську браму, кинулися до нього троянські жінки, розпитуючи про своїх чоловіків, братів і синів. Не міг славетний герой сказати їм нічого втішного, тільки звелів щиро і палко молитися блаженним богам, бо над усіма, що билися в долині, нависла страшна небезпека.

Нарешті дістався Гектор батьківського дому - великого, гарного палацу із безліччю мармурових кімнат, окремо для кожного сина і для кожної дочки окремо. Незабаром побачив він матір, поважну Гекабу, що йшла з найпрекраснішою серед усіх її дочок - з юною Лаодікою.

Поспішив Гектор до них, привітався, а мати взяла його за руку і, тамуючи хвилювання, спитала:

- Сину мій, чого ти прийшов сюди, покинувши бойовище? Мабуть, знавіснілі ахеї женуть вас до міського муру, і ти прийшов помолитися з троянського акрополя, благаючи ласки в безсмертних? Стривай, я принесу чашу медового вина, і ти зробиш узливання Зев-сові та іншим богам-олімпійцям, а тоді вип'єш і собі, бо вино надає нової снаги знеможеному воїнові під час тяжкого бою.

- Ні, шановна наша мати,- відказав на те великий Гектор,- не давай мені медового вина, щоб я не знесилів од нього і не втратив мужності й відваги. Та я й не насмілюся робити узливання Зевсові брудними руками. Тому, хто весь у крові та болоті, не личить молитися темнохмарному Зевсові. Але ти - ти молитися можеш. Тож збери найповажніших троянок і піди з ними в акрополь, до храму Афіни Паллади.

Далі Гектор переказав матері все, що радив віщий Гелен, і так закінчив свою мову:

- Я ж піду і покличу до війська Паріса, тільки не знаю, чи він послухається мене. О, бодай запалася під ним земля! Скільки страждання приніс він нашому місту, Пріамові-батьку і всім нам, Пріамо-вим дітям!

Пішла засмучена Гекаба у свої світлі покої і звеліла служницям скликати найповажніших троянських жінок до палацу. А сама подалася в гарно пахучу комору, де лежали коштовні покривала тонкої [48] роботи. Одне покривало, осторонь інших, сяяло, наче блискуча зоря на темному небі. Його й узяла Пріамова дружина, сповнена надії на ласку грізної Афіни Паллади.

З великим почтом жінок ішла Гекаба до акрополя. Ось на узгір'ї і храм божественний. Двері їм одразу відчинила жриця Теано, вродлива дружина славного Антенора, упокірника коней. З волі троянців стала вона жрицею в храмі Афіни Паллади і тепер поштиво зустріла найстарших троянських жінок.

З тужними зойками, звівши руки до неба, благали троянки яснозору богиню зглянутися на них, на їхніх синів, що б'ються за високим троянським муром, а жриця Теано поклала променисте покривало Афіні до ніг і сама поряд уклякла з такими словами:

- Вислухай нас, обороно нашого міста, могутня Афіно Палладо! Ми принесемо тобі в жертву дванадцять однолітніх бичків, які ще не ходили в ярмі. Тільки захисти від ахеїв нашу священну Трою, наших славних воїнів і безпорадних жінок та дітей!

Так молилася жриця, а разом із нею троянки. Але грізна богиня не прийняла тих палких молитов.

Тим часом Гектор, блискучою міддю окутий, ішов до Парісового будинку, що його звів сам господар з допомогою найкращих троянських будівничих. Свого меншого брата Гектор застав, як той приміряв панцир і щит та ладнав собі зброю.

А віддалік у покої сиділа прекрасна Єлена, наглядаючи за працею челядниць.

Суворо глянув на брата великий Гектор і докірливо мовив:

- Через тебе, нещасний, гине троянський народ! Битва точиться вже під самими мурами Трої. Може, незабаром наше священне місто згорить у вогні від ворожих смолоскипів. Тож іди мерщій і бийся за нього!

- Слушно ти мовиш, Гекторе,- спокійно відказав Паріс.- Я й сам уже збирався до бою, і Єлена спонукала мене йти. Тож стривай, я вберуся в Ареєву зброю, і підемо разом.

Нічого не відповів на те блискучий Гектор. Тоді прекрасна Єлена сумно озвалася до нього:

- О мій дівере, дівере зловорожої жінки, причинниці лиха! Бодай у той день, як спородила мене на світ люба мати, дужий вітер заніс мене високо в гори чи втопив у бурхливих хвилях безкрайого моря! Тоді не було б цієї біди, цієї кривавої війни, що точиться так довго. Та коли вже вічні боги нам її наслали, то нехай мій чоловік не буде [50] гірший чи слабкіший за інших, хай пече йому серце ганьба. А ти, Гекторе, сядь у крісло та трохи спочинь від тяжкого бою, що його причина - я і Паріс. Та не гнівайся на нас: всемогутній Зевс готує і йому, і мені лиху долю: навіть по смерті ми житимемо знеславлені в пам'яті наших нащадків.

- Ні, Єлено, не проси мене, щоб я сів спочивати. Неспокійне серце вже кличе мене туди, до бойовища. Хай Паріс наздоганяє мене, а я ще зайду додому попрощатися з любою дружиною і малим сином, бо хтозна, чи я повернуся до них, а чи боги віддадуть мене на поталу ахеям.

Так відповівши їй, Гектор пішов собі шоломосяйний.

От незабаром дійшов до свого він затишного дому,

Білораменної ж він не застав Андромахи в покоях,-

З любим дитям на руках та служницею, вбраною гарно,

Вийшла на вежу і там сумувала, ридаючи гірко.

Довідавшись від служниць, де його дружина, Гектор і собі подався до міського муру. Ішов він брукованими вулицями рідного міста і наче вперше бачив, яке воно гарне, аж серце йому тужно стискалось. Коли вже підходив до Скейської брами, навстріч кинулась, угледівши мужа згори, вірна Андромаха, яснокудра дочка царя Етіона. За нею поспішала служниця, тримаючи на руках немовля - їхню єдину дитину. Всміхнувся великий Гектор синові, що вабив очі, наче зіронька ясна. Тільки всміхнувся, та нічого не мовив.

Ллючи ревні сльози, Андромаха взяла чоловіка за руку, пригорнулася до нього і гірко сказала:

- Мій любий! Твоя хоробрість загубить тебе, а разом із тобою всіх нас. І не жаль тобі ані сина малого, ані мене, безталанної. Чує моє серце - незабаром я стану вдовою. А втративши тебе, краще мені самій лягти в сиру землю. Більше не буде ніякої втіхи в житті, попереду чекають сама журба та чорний сум. Ти ж знаєш: немає в мене любої матінки, немає і батька - його вбив нещадний Ахілл, як прийшов руйнувати наші високобрамні Фіви. Правда, Пелід посоромився ганьбити мертвого вождя і навіть зброї з батька не зняв, та ще й сам шанобливо його поховав. А німфи нагірні, Зевсові доньки, посадили на високій могилі шумливі дерева. Ахілл убив і сімох моїх любих братів, що у горах пасли білорунних овець. Тож тепер ти для мене все і батько, і мати, і брат, і чоловік мій прекрасний. Зглянься ж [51] на мене та рідного сина і не йди з міста. З цієї високої вежі пошли своє військо туди, до дикої смоківниці, де ворогам найлегше здолати міський мур. Хто виказав ахеям те місце, не знаю, але вони вже тричі саме там ішли на приступ, а попереду всіх обидва Атріди, обидва Еанти, славетний Ідоменей і могутній Діомед.

Відказав на ту мову шоломосяйний Гектор:

- Дружино моя, я теж тяжко сумую, бо, може, навіки йду від тебе і сина. Та не йти я не можу. Не можу ганьбитися, залишаючись тут, як боягуз, за високим муром. З юних років звик я берегти батькову доблесну славу і битися тільки в перших шерегах. Та серце мені віщує:

День той настане колись, Іліон загине священний,

З ним же загине Пріам і весь люд списоборця Пріама.

Але не так за троянців бере мене жаль і турбота, не за страждання мого державного батька і поважної матері, не за братів, що їх, хоробрих і славних, стільки поляже під вражою зброєю,- бентежить мене твоя гірка доля, бідна Андромахо. Того чорного дня підеш ти, ридма ридаючи, в ахейський полон, а потім десь у далекому Аргосі будеш у чужому домі, наче служниця, ткати на кроснах і воду носити. За тією тяжкою роботою хтось побачить тебе й твої сльози та й скаже: «То дружина славетного Гектора, що був найперший серед оборонців священного Іліона». Та згадка про любого чоловіка тільки дужче ятритиме тобі серце. Ні, хай я краще помру, хай земля мене вкриє, аби не бачити, як поведуть тебе у полон, аби не чути твого стогону й зойку.

Гектор замовк і простяг обидві руки до сина. Заплакало дитя і сховалося в обіймах служниці: налякав його блискучий шолом із чорною гривою, що грізно маяла на вітрі. Всміхнулись і батько, і мати до свого первістка, зірки ясної. Мерщій ізняв великий Гектор із голови сліпучо-мідний шолом і поклав на землю. Тоді обійняв сина, поколисав його трохи і, піднявши на руках догори, звернувся до Зевса та інших безсмертних:

-- Зевсе всевладний і ви, вічні богове! Зробіть мого сина схожим на мене - мужнім героєм, найкращим серед троянського війська. Хай стане він могутнім владарем Іліона. Хай під час жорстокого бою воїни скажуть про нього: «Доблестю він навіть батька свого перевершив!» І хай його мати радіє, коли він з великою здобиччю вертатиме з бою. [52]

По тих словах Гектор обережно передав хлоп'я засмученій дружині. Андромаха ніжно притисла сина до грудей і крізь сльози всміхнулася. . Розчулений Гектор ласкаво обійняв її та й мовив:

- О бідолашна, не-край собі серця журбою. Всупереч долі я не попаду до Аїдового царства, а від долі врятуватися не може ніхто, якщо він смертним на світ народився. Тож не плач, не сумуй, а йди додому і наглядай за господою. Війна - то чоловіча турбота, чоловіки боронитимуть Трою, а я - найдужче за інших.

Мовивши так, одягнув на себе осяйливий Гектор

Свій конегривий шолом. Подалася дружина додому,

Лиш оглядаючись часто й рясні проливаючи сльози,

І незабаром дійшла до затишного й людного дому

Гектора-мужогубителя, в ньому ж застала багато

Двірських служебниць, і ревні побігли з очей у них сльози.

Так був у домі своєму оплаканий заживо Гектор:

Не сподівався ніхто, щоб з війни коли-небудь додому

Він повернувся, уникнувши рук і могуття ахеїв.

ДВОБІЙ ГЕКТОРА З ЕАНТОМ

Уже біля Скейської брами наздогнав шоломосяйного Ректора брат його менший Паріс. Обидва палали нестримним бажанням битися з ворогом, тож поспішали чимдуж до свого війська. Забачили їх здалека воїни і зраділи, як радіють знеможені мореплавці, коли раптом подме ходовий вітер, що несе їм бадьорість і силу.

Кинулися герої у бій, та так навально, що падали круг них вороги під ударами безжальної зброї. З усіх троянців найдужче билися Гек-тор, Паріс та Главк, син Гіпполохів. І почали відступати ахеї. Побачила з Олімпійської верховини ясноока богиня Афіна, як нещадно троянці нищать ахеїв у битві жорстокій, і мерщій спустилася до священної Трої. Тоді з високого Пергаму вийшов їй назустріч бог із мечем золотим - Аполлон, що прагнув звитяги троянцям. Так вони стрілися під великим розлогим дубом.

Улюблена дочко всемогутнього Зевса! - звернувся срібнолукий бог до Афіни Паллади.- Чому ти, палаючи гнівом, спустилася сюди з Олімпійських верховин? Певне, хочеш схилити мінливу звитягу на бік ахеїв? Ніколи не жаль тобі троянців, що гинуть. Та ось послухай [54] мене: припинімо на сьогодні цю шалену січу, хай усі трохи перепочинуть. А потім хай собі знову воюють, аж поки впаде Пріамове місто, адже так на Олімпі ви порішили.

- Хай буде, як ти хочеш, Аполлоне,- відказала яснозора богиня.- Спускаючися з Олімпу сюди, я теж дбала про це. Але як саме ти гадаєш припинити битву?

- Треба збудити в Гекторові ще більшу хоробрість, може, тоді він звернеться до ахеїв із закликом: чи не схоче хто позмагатися з ним один на один у смертельному герці? І може, котрийсь із ахейських героїв вийде битися з великим Ректором.

Погодилася з Аполлоном могутня богиня, і на тому й стали. А віщий Пріамів син Гелен здогадався про волю безсмертних. Поспішив він до свого богорівного брата і мовив:

- Мудрий Ректоре, послухай мене, свого брата. Припини на сьогодні бій і виклич на герць найхоробрішого ахейського героя. І знай: не судилося тобі сьогодні померти, про це я чув од вічних богів.

Зрадів незмірно Ректор словам свого віщого брата. Вийшов він наперед війська і, піднявши блискучого списа, владно спинив фаланги троянців.

Завваживши це, Атрід Агамемнон теж стримав ахеїв. Затихло бойовище, і потомлені воїни вмить усі посідали на землю.

Аполлон і Афіна, прийнявши подобу шулік, сіли на високому дубі і тішилися звідти гарним видовищем: щільно сиділи ряди воїнів, а над ними ледь коливалися щити, списи й гривасті шоломи, наче брижилося на сонці блискуче морське плесо і зненацька темніло, коли віяв із заходу лагідний вітер Зефір.

Насередину поміж обома військами вийшов Ректор, блискотливою міддю окутий, і гучно промовив:

- Слухайте, Трої сини, і ви, гарно озброєні ахеї! Довго ще доведеться нам битися, поки або ви візьмете нашу міцномуровану Трою, або ми переб'ємо вас усіх біля крутобоких кораблів. У вашому війську зібралися всі найхоробріші ахейські мужі. То, може, є серед них бодай один, що згодиться вийти на смертельний двобій зі мною. Я ж обіцяю: коли срібнолукий Аполлон дозволить мені здобути славу і я переможу в двобої, то тільки зніму з убитого зброю та повішу її в Аполлоновім храмі. Але мертвого ніхто не зганьбить, і ви, ахеї, поховаєте його на березі широкого Геллеспонту, насипавши високу могилу, щоб її було здалека видно мандрівним мореплавцям. Може, згодом якийсь нащадок наш скаже: «То могила ахейського воїна, [55] що його вбив Пріамів син Гектор». Скаже так, і слава моя ніколи не згасне.

Замовк шоломосяйний Гектор, і враз запала тиша: соромно було ахеям ухилятися від двобою, та ніхто не зважувався прийняти страшний виклик. Тоді підвівся Менелай, підбурений соромом і гнівом.

- Горе нам! Ахеянки ви, не ахейці!-гостро сказав спартанський володар.- Гучна ганьба впаде на ваші голови, якщо ніхто не вийде битися з блискучим Гектором. Краще б вам зовсім щезнути, розвіятися прахом на вітрі, ніж сидіти отак, без мужнього серця у грудях і без світлої слави! Гаразд, я сам піду проти Пріаміда, і хай нас вічні боги розсудять.

Менелай почав квапливо лаштуватися до бою. І незабаром зазнав би він смертельної рани від нездоланного Гектора, коли б його не перепинили ахейські вожді. Цар Агамемнон схопив брата за руку й докірливо мовив:

- Чи тобі потьмарився розум, Менелаю, паростку Зевсів? Вгамуй своє серце, роз'ятрене гнівом, і не йди зопалу битися з великим Гектором, що з ним навіть сам могутній Ахілл не важився стати на герць, а він, безперечно, хоробріший і дужчий за тебе. Ні, заспокойся і сядь, серед ахейського війська знайдеться герой, що добровільно вийде на виклик до бою.

Послухався розумної ради Менелай і став з допомогою воїнів скидати важкий обладунок. Тим часом підвівся старий Нестор, володар пілоський, і палким словом нагадав ахеям про честь і звитяги їхніх батьків.

Тільки-но замовк Нестор, як одразу ж, присоромлені його мовою, вийшли наперед дев'ятеро ахейських героїв: цар Агамемнон, Діомед, обидва дужі Еанти, Одіссей і ще четверо інших. Кожен прагнув якнайшвидше стати на герць із блискучим Гектором.

За порадою старого Нестора всі дев'ятеро кинули жереби в шолом царя Агамемнона. Нестор сильно потрусив той шолом, і випав жереб славного героя, Еанта Теламоніда. Оповісник узяв жереб і, обійшовши героїв, показав його кожному. Зрадів Еант і голосно промовив:

- Друзі, тішить мене зустріч із богоподібним Гектором, і вірю я в перемогу. Та поки вбиратимусь у важкий обладунок війни, помоліться могутньому Зевсові за мене.

- Зевсе всевладний!-молилося ахейське військо.- Вчини так, щоб Еантові дісталися перемога і слава. Та коли ти любиш Гектора і дбаєш за нього, поділи нарівно між обома героями доблесну славу. [56]

Мовили так, а Еант у мідь одягався блискучу.

І, бойовий обладунок увесь одягнувши на тіло,

Рушив на ворога він, як виходить Арей велетенський,

В бій ідучи поміж воїв, яких підбиває Кроніон

До ворожнечі у злобі взаємній, що душу з'їдає.

Так і Еант величезний ступав тоді, захист ахеїв,

Грізним лицем усміхався, між тим як міцними ногами

Кроки широкі робив, довготінним стрясаючи списом.

Спостерігаючи це, душею раділи ахеї.

Трепет троян обійняв, і дрож їм пробіг по суглобах,

Навіть у Гектора в грудях сильніше забилося серце.

Еант ішов уперед, тримаючи поперед себе величезний мідяний щит, обтягнений шкурами сімох здоровенних биків. Вийшов могутній герой на середину поля і крикнув:

- Гекторе, тепер ти дізнаєшся, що серед ахеїв, крім богорівного Ахілла, є ще дужі бійці. То починаймо двобій!

- Починаймо! - вигукнув Гектор і перший кинув довгого списа. Влучив той спис в Еантів щит семишкурий і пройшов крізь шість оболонок, а в сьомій застряг. Тоді в свою чергу метнув дужою рукою Еант, його спис пронизав Гекторів щит, пробив панцир, і герой ледве уникнув чорної смерті.

Повитягали свої списи супротивники і ще раз кинулися один на одного, немов хижі звірі. Гектор замахнувся і вдарив посередині в щит семишкурий. Зігнувся спис, а щита не пробив. Еантів же спис пролетів крізь щит Пріамідів і до крові подряпав героєві шию. Та Гектор і не думав припиняти двобій, а відскочивши, схопив із землі здоровенну каменюку й метнув її в Еанта, але семишкурий щит тільки задзвенів мідним дзвоном. Схопив і Еант каменюку, ще більшу, ще важчу, напружився щосили, завертів її і жбурнув.

Аж прогнувся щит блискучого Гектора, а камінь, відскочивши, вдарив його в коліно. Упав герой, та тільки на мить - швидко звів його на ноги, мабуть, сам далекосяжний Аполлон. Тепер герої мерщій схопилися за мечі, та два оповісники, по одному від кожного війська, розборонили їх, простягши між ними жезли, ознаки царської влади.

- Годі вам битися, хоробрі мужі,- сказав троянський оповісник Ідей, чоловік статечний, розумний.- Певне, всемогутній Зевс вас однаково любить і дав вам однакову мужність, однакову силу. Ми всі цьому свідки, але вже ніч спадає на землю, і час припинити двобій. [57]

- Годилося б, щоб Гектор перший повторив ці слова,- відповів дужий Еант.- Коли він скориться вашій волі, то скорюся відразу і я.

- Славний Еанте,- мовив Гектор,- боги дарували тобі і могутність, і мужність, а списом ти володієш краще за всіх ахеїв. Ми ще зустрінемося з тобою в бою, і хтось із нас переможе. Але тепер і справді вже пізно, швидко темніє. Та на прощання вшануймо один одного багатими дарами, щоб усі про нас говорили: вони бились, як вороги, та розійшлись, наче друзі.

Кажучи так, Гектор простяг Бантові свій срібноцвяховий меч у коштовних піхвах, а той зняв із себе пурпурно-блискучий черес і віддав Пріамідові. Попрощалися вони й розійшлись, кожен до свого війська.

Побачивши, що великий Гектор іде живий і здоровий, не скорившись Байтовій непереборній силі, троянці безмежно зраділи, оточили його і повели як героя до міста.

Гучно раділи ахеї, пишаючись дужим Бантом. Володар мужів Агамемнон звелів влаштувати на його честь велику учту і власноручно зарізав Зевсові в жертву здоровенного п'ятирічного бика. Як засмажилось м'ясо, посідали ахейські вожді в наметі царя Агамемнона, і кожен їв та пив досхочу. А доблесному Бантові сам державний Атрід відкраяв найбільший і найсмачніший шмат печені.

Як усі вгамували перший голод і спрагу, підвівся старий Нестор, мудрий володар пілоський, і мовив:

- Доблесний Агамемноне і ви, найзнатніші ахейські мужі! Багато вже загинуло наших воїнів. Навісний Арей пролив їхню чорну кров у долині, де тече світлий Скамандр, а їхні душі звергнув у похмуре Аїдове царство. Тож треба нам завтра не починати знову бою, а спершу позносити всіх убитих ахеїв та спалити їх неподалік наших кораблів. Потім привеземо піску й насиплемо на цьому місці високу могилу, а тсді зведемо високий вал із вежами - на захист собі й кораблям. Матиме той вал велику браму, щоб легко проїздили бойові колісниці, а щоб троянці не напали зненацька на нас, прокопаємо попереду глибокий рів.

Усі ахейські вожді схвалили розважний Несторів задум, і вечеря тривала.

Тим часом у Трої, перед Пріамовим палацом, зійшлися й троянці на раду.

Зійшлись та й засперечались. Герой Антенор умовляв повернути ахеям прекрасну Єлену, а разом із нею - аргоські скарби. [58]

- Адже ми ведемо цю жорстоку війну, порушивши священну клятву,- нагадав наприкінці Антенор і сів на своє місце.

- Мабуть, вічні боги позбавили тебе розуму, Антеноре! - підводячись, гаряче вигукнув Паріс.- А я твердо і щиро скажу: ніколи я не віддам своєї дружини, пишнокосої Єлени. Що ж до скарбів, які ми з нею привезли сюди з далекого Аргоса, то я можу їх усіх повернути, ще й докласти своїх.

По тих рішучих словах завирували, загомоніли збори. Тоді підвівся старий Пріам Дарданід, мудрістю схожий на Зевса, і лагідно мовив:

- Друзі, вже пізно, ідіть по домівках, вечеряйте, відпочивайте. Тільки не забудьте поставити нічну сторожу. А завтра, як рожева Бос засяє на небі, ми пошлемо до ахейських кораблів оповісника Ідея. Хай він перекаже могутнім Атрідам - Агамемнону і Менелаєві - слова мого сина Паріса, провинного в цій кривавій війні. А ще хай Ідей спитає, чи не згодяться ахеї припинити бій хоч на день - треба спалити тіла загиблих воїнів, що лежать по всій долині. А потім ми знову битимемося, поки нарешті розлучать нас вічні боги, одному з двох військ дарувавши звитягу.

Так сказав старий Пріам Дарданід, і всі скорилися його мудрій волі.

А наступного ранку троянський оповісник Ідей уже був у ворожому стані. Ахейські старійшини зібралися біля корабля державного Агамемнона, і, ставши серед них, Ідей гучно переказав те, що звеліли йому троянці.

Коли Ідей закінчив, надовго запала тиша. Нарешті озвався Діомед:

- Тепер уже, звісно, ніхто не візьме в Паріса ні скарбів, ані навіть прекрасної Єлени. І дитина тепер розуміє, що над багатолюдною Троєю вже нависли чорні сіті неминучої згуби.

Звідусіль гучно залунали схвальні вигуки. Тоді сказав Агамемнон:

- Ти чуєш, Ідею, як відповідають тобі воїни? То є і моя відповідь теж. А про мертвих ви слушно згадали: треба якнайшвидше заспокоїти небіжчиків вогнем. Тож задля цього припинімо на один день війну, хай буде нам свідком у тому сам Зевс Громовержець.

Сонце промінням новим вже навколо осяяло ниви,

З плавно пливучих глибин Океану зійшовши на світлий

Шлях свій небесний, як стрілись у полі обидва загони.

Важко було впізнавать серед мертвих їм кожного мужа,

Поки запеклої крові із трупів не змили водою.

[59]

Сльози гіркії ллючи, їх на повози зносили потім.

Вголос ридать боронив їм Пріам. І безмовно трояни

Мертвих складали на вогнища, тяжко сумуючи серцем,

І, попаливши вогнем, в Іліон повертались священний.

З другого боку, так само і мідноголінні ахеї

Мертвих складали на вогнища, тяжко сумуючи серцем,

І, попаливши вогнем, до човнів крутобоких вертались.

А вночі ахеї навезли з долини піску, насипали високу могилу, а потім її та весь берег, де стояли крутобокі кораблі, обвели валом із вежами й великою брамою, щоб вільно могли виїздити бойові колісниці.

Навіть вічні боги дивувались, бачачи, як тяжко і швидко ахеї працюють. Тільки одного Посейдона не зворушив цей подвиг ахеїв. Розгнівився володар морів за те, що не вшанували вони гекатомбою безсмертних, і поскаржився Зевсові.

- Заспокойся, могутній Посейдоне! - відказав Громовержець.- Коли ахеї вирушать нарешті додому, я дозволю тобі зруйнувати на березі все, що вони тут позводили, все змити водою та засипати навіки піском.

А тим часом ахеї, закінчивши важку працю, розкошували вином, що його привезли лемноські купці славетним Атрідам у дар та на продаж. Бенкетували й троянці, радіючи з відпочинку. Але всю ніч грізно гримів з неба темнохмарний Зевс, віщуючи смертним нові напасті й лихо.

ПЕРЕРВАНИЙ БІЙ

Ледве світосяйна Еос заясніла у шатах щафранних на млистому небі, як громовладний Зевс зібрав на захмарнім Олімпі всіх безсмертних і мовив їм слово крилате:

- Слухайте мою волю, богове! Тепер не здумайте спускатися на землю й допомагати смертним. Той, хто зухвало знехтує мою волю, повернеться на Олімп ганебно побитий, а може, я навіть звергну його в темний Тартар - у ту глибочезну безодню, що нижча від Аїда настільки, наскільки земля нижча від неба. Тоді зухвалець знатиме, що я дужчий за всіх. Чи, може, ви хочете впевнитися в цьому? То спустіть із неба на землю золотий ланцюг, почепіться всі за нього і спробуйте стягти мене додолу. Марно, богове, ви б силувалися! А я, коли схочу, легко підніму вас усіх, разом із землею і морем, а ланцюг обв'яжу круг найвищої верховини Олімпу, щоб увесь Всесвіт повис у повітрі. От наскільки я дужчий за всіх безсмертних і смертних.

Замовк Зевс, і принишкли всі боги. Тільки улюблена Зевсова донька насмілилася порушити тишу. Спокійно дивлячись ясними очима, вона перша озвалась: [61]

- Зевсе всевладний, наш батьку! Ми всі добре знаємо, що сила твоя нездоланна. І ніхто з-поміж нас не насмілиться втручатися в битву, тільки дозволь дати пораду ахеям, щоб усі вони не загинули від гострої зброї та твого жахливого гніву.

Усміхнувся Зевс своїй яснозорій дочці й заспокоїв її лагідним словом. А тоді

...коней запріг в колісницю свою бистролетну

Міднокопитних, ще й гриви на них золоті розвивались;

В золото сам одягнув своє тіло, батіг взяв у руки,

Золотом гарно оздоблений, став на свою колісницю

Й ляснув по конях бичем. Вони залюбки полетіли,

Високо знявшись поміж землею і зоряним небом.

Незабаром досяг Громовержець гори Іди, багатої на звірину, ліси та чисті джерела. Вийшов Зевс із колісниці, огорнув її хмарою, а сам сів на верховині, звідки добре було видно Пріамове місто священне та при березі чорнобокі ахейські кораблі.

Обидва війська вже лаштувалися до бою. Ось розчинилася Скейська брама, і троянці, на колісницях і піші, поспішили в долину.

Знову завирувала битва. Довго, поки розгорявся день, свистіли стріли, бряжчали списи й мечі, падали люди. А коли ясне сонце досягло середини високого неба, Зевс узяв золоті терези і поклав на них два жереби - троянців та ахеїв. Одразу жереб ахейський опустився аж до землі - віщувало те смерть! - а жереб троянський піднявся високо, до самого неба.

Страшно загримів темнохмарний Зевс із верховини джерельної Іди і шпурнув огненну блискавку просто в ахейське військо. Блідий жах пойняв ахеїв. Кинулися вони мерщій тікати, кинулися всі - і прості воїни, і славетні герої, побіг навіть сам володар мужів Агамем-нон. Зостався тільки старий Нестор, бо в його коня влучила ворожа стріла.

Аж закрутився кінь від болючої рани, а старий Нестор не встиг навіть обрубати збрую, як завважив, що просто на нього мчить блискучий Гектор, правуючи вітроногими кіньми. Отут володар пілоський і позбувся б життя, та побачив його у скруті могутній Діомед і поспішив на поміч, ще й чимдуж гукнув Одіссея:

Зевсів нащадку, розумний Одіссею! Хіба тобі личить тікати від ворога? Стережися, щоб тобі не кинули гострого списа в спину. Краще повернись, треба оборонити старого Нестора! [62]

Та хитромудрий Одіссей наче нічого не чув і біг далі, до своїх кораблів. А Діомед під'їхав упритул до Нестора, і старий перейшов до нього в колісницю, помінявшись місцями з візничим.

- Побачиш тепер, які в мене коні,- мовив Діомед.- А Гектор нарешті відчує, що недаремно я тримаю списа в дужій руці.

І вони помчали назустріч шоломосяйному Гекторові. Замахнувся Діомед і кинув свого довгого списа, та влучив не в Гектора, а в його візничого. Упав той мертвий з колісниці додолу, аж зброя на нім забряжчала, а коні сахнулись назад. Та Гектор міцно схопив віжки і озирнувся довкола. Вмить знайшов він собі іншого візничого, хоч краялося йому серце за тим, убитим, що з ним навіть не зміг попрощатись - Діомед уже знову мчав на Гектора.

Хтозна, чим скінчився б їхній герць, та побачив це з верховини джерельної Іди всемогутній Зевс. Страшний грім розлігся довкола, а перед Діомедовими кіньми впала сліпуча блискавка, спалахнувши сірчаним вогнем.

У сивого Нестора випали з рук віжки, злякався старий і став умовляти Діомеда мерщій тікати з бойовища:

- Хіба ти не бачиш, що не тобі Зевс дає перемогу? Сьогодні він дарує Гекторові славу звитяжця.

Схопив старий Нестор віжки і завернув колісницю. Помчали вони до ахейського стану, а навздогін їм летіли стріли і глузливі вигуки. Найдужче вирізнявся Гекторів голос:

- Даремно тебе, Діомеде, так шанували ахеї. Але тепер уже всі побачать: ти не воїн, а боягузлива жінка. І ніколи тобі не зійти на мури священної Трої.

Розлютили ці слова дужого Діомеда. Тричі завертав він розпалених коней, щоб кинутися на Гектора, і тричі грізно лунав з височини оглушливий грім темнохмарного Зевса.

Великий Гектор радів палкою душею, розуміючи Зевсову волю.

- Друзі! - голосно гукнув він до своїх воїнів.- Чуєте, всемогутній Зевс обіцяє нам перемогу, а нашим ворогам загибель віщує. Нерозумні, вони звели піщаний вал із вежами, та хіба він витримає нашу навалу? Ми проб'ємося до берега і спалимо всі до одного їхні кораблі.

Почула цю горду мову волоока Гера і з гніву так шарпонула свій трон, що весь багатоверхий Олімп задвигтів. Надумала Гера вдатися до Посейдона, великого бога, її рідного брата.

Могутній володарю морів! - мовила богиня слово крилате.- [63] Невже не болить тобі серце за ахеїв, що безславно гинуть на наших очах? Вони ж завжди шанували тебе, надсилали багаті дари та справляли щедрі гекатомби. То допоможи їм тепер здобути перемогу. Якби ми всі, друзі ахеїв, надумали прогнати троянців, то не зарадив би їм і Зевс Громовержець, сидячи самотою на верховині джерельної Іди.

- Що за мова зухвала в тебе, Геро! - гнівно відказав Посейдон.- Ні, я ніколи не піду проти волі державного Зевса!

А тим часом уже до самих ахейських укріплень підступили троянці на чолі з шоломосяйним Гектором, що був рівний швидкому Арею: чудодійну снагу дарував йому Зевс. Ще б трохи зусиль - і кораблі запалали б.

Та цар Агамемнон, перекинувши через руку свій пурпуровий плащ, вийшов перед великим Одіссеєвим кораблем, що стояв саме посередині інших, і закричав гучним голосом, аби чути було й на крайніх кораблях- Діомеда й Ахілла: тільки ці могутні герої сміливо поставили скраю свої кораблі.

- Ганьба вам, боягузи-ахеї! - гримів голос царя Агамемнона.- Чи не ви ще недавно хвалилися, що кожний з-поміж вас здолає сотню троянців або навіть і дві? Насправді ж ви всі не варті одного троянського героя - блискучого Гектора, що рветься познищувати наші кораблі пекучим вогнем.

Військо мовчало.

А вождь ахейський, звівши догори руки, вів далі:

- Зевсе, наш батьку всевладний! Коли їхав я до високої Трої, то не минув жодного твого вівтаря, не поклавши на нього багатої жертви. А кого із смертних вождів ти карав так жорстоко, як мене, навіки позбавляючи слави? Почуй мене хоч тепер, Громовержцю! Спершу просив я в тебе звитяги над троянцями, а тепер благаю тільки про одне: врятуй від чорної загибелі ахейське військо!

Так він благав, і зглянувся батько на сльози пекучі,

Ствердно кивнув, що залишиться цілим народ, не загине,

З неба послав їм орла, з віщих птиць найпевнішого птаха,

В кігтях тримав оленя він, дитя бистроногої лані.

Скинув він те оленя перед Зевсів олтар пречудовий,

Де усевіщому Зевсові жертви палили ахеї.

Скоро збагнули вони, що від Зевса та птиця злетіла,

Кинулись враз на троян, вогнем бойовим запалавши.

[64]

Ніхто з ахеїв не міг би похвалитися, що він обігнав дужого Діомеда і перший кинувся в бій. За Діомедовою колісницею мчали на троянців коні обох Атрідів, Еантів та інших героїв, а за ними все ахейське військо. Навколо падали троянці, уражені мечами, списами та далекосяжними стрілами. Знаменитий ахейський лучник Тевкр сховався за величезним щитом свого брата Еанта і скільки звідти стріляв, стільки падало троянських воїнів, поранених на смерть. Тільки в блискучого Гектора ніяк не міг влучити Тевкр. Двічі старанно цілився в нього і двічі хибив непомильний стрілець.

Зате його стріла знайшла юного Горгіфіона, ніжного сина старого царя Пріама. Ніби червоний мак на високій стеблині, що росте безжурно в садку та раптом хилиться, обважнілий від весняних дощів,- так схилив свою голову у мідному шоломі юний Пріамід, і смертна мла повила йому очі.

Ще раз напнув Тевкр тятиву і знову пустив смертоносну стрілу в шоломосяйного Гектора, та знову не влучив. Вп'ялася стріла в Гек-торового друга й візничого Архіптолема, вп'ялася просто в груди, і упав вірний друг з колісниці. Гострий біль стис Гекторові серце. Передавши віжки троянському воїнові, що був поблизу, герой скочив із колісниці, страшно закричав, підняв із землі каменюку і пішов просто на Тевкра. Той притьмом вихопив стрілу і вже напнув був тятиву, та великий Гектор кинув той камінь, і впав Тевкр додолу, випустивши з рук легку свою зброю. Ледве відборонив дужий Еант славного брата, що тяжко стогнав, і двоє ахейських воїнів віднесли його на корабель.

Знову тоді пробудив Олімпієць одвагу в троянах,

І до глибокого рову вони відігнали ахеїв.

Гектор між перших помчав, своєю могутністю гордий.

Опинившись за валом, ахеї стали як один перед кораблями, чекаючи на ворога. Кожний, звівши руки до неба, благав богів-олімпійців зглянутися на них і відвернути сіті чорної згуби.

Засмутилася золотошатна Гера, побачивши ахеїв у такій страшній скруті, і мовила до Афіни Паллади слово крилате:

Невже ми не зарадимо ахейському війську, що може тепер загинути від згубної сили блискучого Гектора? Відказала на те яснозора богиня:

Гектор давно позбувся б сили і навіть життя, якби не мій батько, [66] Зевс Громовержець, що зневажив моє бажання, догоджаючи срібноногій Фетіді. Та гаразд, незабаром він знову зватиме мене любою донькою. Спустімось на" землю. Запряжи бойову колісницю, а я одягну обладунок війни. Тоді ми побачимо, чи зрадіє великий Гектор, вгледівши нас на бойовищі.

І от золотозбруйні коні помчали двох могутніх богинь із Олімпу на землю.

Та вгледів їх темнохмарний Зевс, сидячи на верховині джерельної Іди. Страшенно розгнівився він і звелів золотокрилій Іріді полетіти й завернути назад колісницю з богинями.

- Як не послухаються,- гримнув Зевс,- то я зламаю їм колісницю, позбавлю коней сили, а їх повикидаю додолу, і вони так позабиваються, що й через десять років не загоять тих ран.

Полетіла золотокрила Іріда й переказала богиням Зевсову волю. Волоока Гера злякалась і вмить завернула золотозбруйних коней.

- Не хочу я через смертних сваритися з Зевсом. Хай вони живуть чи помирають, як їм судилося. І хай Зевс вирішує, кому здобути звитягу.

Повернулися богині на захмарний Олімп, а невдовзі примчав туди на своїй золотій колісниці й сам батько богів та людей. Посейдон розпряг йому дзвінконогих коней, і Зевс сів на свій трон, аж задвигтів увесь Олімп під його вагою. Навколо посідали безсмертні, тільки Гера з Афіною трималися осторонь, не насмілюючись мовити слово до великого бога. Та він сам звернувся до них:

- Що вас так засмутило, Афіно і Геро? Чи ви потомилися від тієї кривавої війни, прагнучи смерті троянцям? Та знайте: волі моєї вам не зламати. Якби ви не послухалися мене, вразили б вас блискавки в небі і вже не повернулися б ви на священний Олімп.

Сердито мовчали Афіна і Гера, сидячи поряд і замишляючи погибель троянцям. Та не стрималася нарешті розгнівана Гера:

- Державний Зевсе, які ти мовив жорстокі слова! Ми добре знаємо, що сила твоя непереборна. Та все ж непокоїть нас доля ахеїв - усі вони можуть тепер загинути біля своїх чорнобоких кораблів.

- Поважна Геро,- відказав той, що хмари збирає,- завтра вдосвіта побачиш, як з моєї волі загине ще більше ахеїв. Гнані троянцями, вони відійдуть упритул до своїх кораблів. Блискучий Гектор звитяжно битиметься доти, доки до бою стане могутній Ахілл, як побачить, що вбито його вірного друга Патрокла.

Не заперечувала вже Зевсові його дружина, золотошатна Гера. [67]

А яскраве сонце тим часом поринуло в далекий Океан, і темна ніч оповила землю - на превелику радість ахеям і на щирий жаль їхнім ворогам.

Великий Гектор зібрав усе військо в долині при березі повноводого Скамандру. Спершись на довгого списа, Гектор звернувся до війська:

- Слухайте, Трої сини і військо союзне! Сьогодні гадав я з перемогою повернутися до священної Трої, але ніч врятувала ахеїв. Та до міста ми не підем на ночівлю. Лаштуйтеся тут, розпалюйте великі багаття, щоб ахеї, скориставшись темрявою, не втекли на своїх швидких кораблях. А ви, оповісники, сповістіть у місті, щоб підлітки й діди пильнували з троянських стін, а жінки світили в будинках яскраві вогні - тоді ворог не пробереться нишком у місто, яке зосталося без війська. Я ж благатиму всемогутнього Зевса та інших вічних богів допомогти нам знищити тих псів, що їх привезли сюди на чорнобоких кораблях самі Кери, богині смерті.

Замовк блискучий Гектор. І заходилися троянці розпалювати вогнища, ладнати вечерю та справляти священні жертви богам.

Пахощі жиру солодкі до самого неба доносив

Вітер; але не схотіли прийнять їх блаженні богове,

Не побажали - ненависний був Іліон їм священний,

І можновладний Пріам, і весь люд списоборця Пріама.

СПРОБА ЗАМИРИТИСЯ З АХІЛЛОМ

Я к хвилюється винно-темне море, коли налітають, зненацька зіткнувшись, супротивні вітри, похмурий Борей і теплий Зефір, та здіймають чорні буруни води,- так хвилювалося ахейське військо тієї ночі після бою, притиснуте до своїх кораблів.

Засмучений цар Агамемнон звелів оповісникам зібрати до нього вождів, а коли ті зійшлися, підвівся і, тяжко зітхаючи, мовив до них:

- Друзі й порадники мудрі! Зевс-олімпієць велить нам безславно тікати додому. І ми мусимо скоритися, бо вже не взяти нам Іліона, бракує нам і сили, і зброї.

Довго по цих словах сиділи мовчки зажурені ахеї, та нарешті озвався дужий Діомед:

- Коли ти, Атріде, помиляєшся, то я перший ладен сперечатися з тобою. Тільки вислухай мене без гніву. Всевладний Зевс дав тобі царський жезл, та не дав мужності, а мужність - найголовніше для вождя. Невже ти справді гадаєш, що ахеї боягузи? Коли ти прагнеш якнайшвидше додому вернутись, то їдь собі, кораблів у тебе доволі. А ми зостанемося тут, аж поки, нарешті, вщент зруйнуємо Трою. [69]

Скінчив говорити Діомед, і звідусіль залунали схвальні вигуки. А слово взяв старий Нестор, володар пілоський.

- Діомеде, ти не тільки найдужчий в бою, але і в раді оцій наймудріший, хоч іще молодий, навіть сини мої всі старші за тебе. Ти сказав дуже слушно, та я ось закінчу: Атріде, звели для старійшин лагодити вечерю, а молодь хай чатує всю ніч біля укріплень. Ти ж за вечерею дослухайся порад, бо ахеї потребують тепер, як ніколи, мудрої ради: ця ніч принесе нам або смерть, або порятунок.

Уважно вислухав Агамемнон старого й погодився з ним. За його наказом сімсот юнаків, убравшись у бойові обладунки, стали на варту біля укріплень та позапалювали яскраві багаття.

А в наметі царя Агамемнона зібралися всі старійшини на вечерю. Коли вони вдовольнили перший голод і спрагу, знову підвівся старий Нестор, наймудріший в порадах.

- О славетний Атріде!-лагідно мовив пілоський володар.- Зевс-олімпієць вручив тобі царський жезл, щоб ти розумно володарював над народами. Але не цурайся мудрих порад інших смертних. Ось я вже давно радив тобі - ще тоді, як ти силоміць забрав у Ахілла його полонянку Брісеїду. Ще тоді я відмовляв тебе, але через гордість і пиху ти не слухав розумної ради й жорстоко образив могутнього Пеліда, улюбленця вічних богів. А тепер нам треба добре поміркувати, як прихилити до себе богорівного героя. Мабуть, багатими дарами та ласкавою мовою.

- Старче! - відповів на те Агамемнон владущий.- Слушно ти кажеш і слушно картаєш мене. Я винен, бо тяжко образив героя, що вартий цілого війська. Тож аби помиритися з ним, я ладен послати великі дарунки - багато золота, дванадцятеро коней найкращих, сімох найкращих жінок і серед них Брісеїду. А якщо ми візьмемо, нарешті, Трою, хай Ахілл налаштує повний корабель золотом і візьме все, що йому до вподоби. Коли ж ми повернемося звитяжцями додому, я віддам за нього одну з трьох своїх дочок, а в посаг - сім великих, багатих міст. Хай лише вгамує свій страшний гнів. Адже тільки похмурий бог Аїд неприхильний до людських благань, через те й ненавидять його всі смертні. Нехай же Пелід згадає про це і більше не гнівається - я ж бо старший за нього віком і владою!

Гідно промовив так Агамемнон і сів.

Сподобалася Атрідова мова старійшинам, і поклали вони вирядити до Ахілла трьох посланців - Фенікса, Еанта й Одіссея, трьох героїв, що їх найдужче любив смертний син богині Фетіди. [70]

Потім питва

ГомерІліадаПереказ для дітей Катерини Головацької

Зміст

СВАРКА ВОЖДІВ