Квінт Горацій Флакк
Поезії
Переклад М.Зерова


© Horatius

© М.Зеров, (переклад), 1936

Джерело: Антична література: Хрестоматія. Упорядник О.І.Білецький. К.: Радянська школа, 1968 (2-ге видання). 612 с. С.: 458-483.

OCR & Spellcheck: Aerius (ae-lib.org.ua) 2003


Зміст

Про Горація

 

Оди

    Книга перша

        Ода 11. До Левконої

        Ода 14. Римській державі

        Ода 22. До Арістія Фуска

        Ода 23. До Хлої

        Ода 32. До ліри

    Книга друга

        Ода 7. На поворот друга

        Ода 14. До Постума

        Ода 20. До Мецената

    Книга третя

        Ода 30. До Мельпомени

    Книга четверта

        Ода 7. До Торквата

Еподи

        Епод 2

        Епод 16

Сатири

        Сатира шоста другої книги

 


 

Квінт Горацій Флак (65-8 рр. до в. є.) разом з Вергілієм є одним з найвидатніших поетів античної і взагалі світової літератури. Син вільновідпущеника, дрібного землевласника, він виродився в місті Венузії, на кордоні Апулії й Луканії (в південній Італії). Здобувши в Римі риторичну освіту, він поїхав до Афін. Під впливом товаришів З аристократичної верстви й ентузіастичного ставлення до ідеї республіки, навіяного вивченням грецької літератури, Горацій вступив до лав останніх захисників римської сенатсько-аристократичної республіки Брута і Кассія і в 42 р. досяг у війську Брута посади військового трибуна. Цього самого року після бою під Філіппами справа республіки була програна: Горацій ні з чим повернувся до Рима. Масова конфіскація тріумвірами приватних земельних володінь позбавила його засобів існування. Протягом певного часу він здобував їх службою писаря, поки його перші літературні спроби не привернули до нього уваги Вергілія, що ввів його до двірських літературних кіл (39-38 рр.). Заступником Горація став Меценат, який забезпечив його життя, подарувавши в 33 р. невеликий маєток у Сабінських горах і познайомив поета з імператором Августом. Від цього часу Горацій в своїх творах стає напівофіційним поетом, який пропагує ідейну програму нової влади: в 17 р. йому доручають скласти офіційний релігійний снів- «ювілейний» гімн на роковини Рима.

З творів Горація до нас дійшли, мабуть, всі, що були закінчені ним. В хронологічному порядку це: 1) дві книги сатир (35-30 рр.), писаних гексаметром, невимушених розмов і гумористичних оповідань на різні теми з повчальною тенденцією уславлення «простоти» й «поміркованості». Ідучи за старим римським сатириком Луцілієм (180-102 рр.), Горацій прагне надати чистоти і краси стилеві, пом'якшуючи [458] разом з тим і різкість сатири Луцілія; 2) книга еподів (31-30 рр.)-збірник ліричних, сатиричних і політичних віршів; 3) книги «Од» (23-13 рр. до н. є.) - ліричних віршів, писаних різними метрами на різні теми. В них Горацій прагне завести до римської літератури форми старогрецької лірики VI-V ст. (Алкея, Сапфо, Архілоха), утворюючи ряд дуже досконалих зразків суто інтелектуальної лірики, перейнятих філософією зневаги до багатства, насолоди даною хвилиною, поезії поміркованості й «золотої середини»; 4) дві книги послань (20-14 рр. до н. є.). Перша з них містить листи - дійсні і уявні - філософського характеру. Друга присвячена естетичним проблемам, питанням поетичної творчості.

Твори Горація сформували нові «класичні» зразки ліричної й сатиричної поезії, свідомо протиставлені художнім досягненням республіканської епохи. Його позиція незаможного і незнатного літератора, який цілковито залежить від літературної політики двірських кіл, визначила його послідовний політичний опортунізм. Епікуреєць своїм світоглядом, він уславлює принагідно сувору етику римської старовини, щоб догодити консервативній культурній політиці Августа; скептик, він наприкінці життя виступає з побожним ювілейним гімном. Вивершеність форми і філософія насолоди даною хвилиною створили Горацієві винятковий успіх у пізніших європейських літературах, де, особливо в епоху французького класицизму XVII ст., у нього з'явилася сила наслідувачів.

У російській літературі тридцята ода третьої книги викликала, як відомо, наслідування Ломоносова і Державіна і славетний вірш Пушкіна («Я пам'ятник собі воздвиг нерукотворний»).

О.Білецький


 

ОДИ

 

Книга перша

 

11. ДО ЛЕВКОНОЇ

Негоже нам, о Левконоє, знати,

Яку нам суджено в житті наземнім путь.

Халдейських віщунів не будемо питати:

Халдейських чисел нам ніколи не збагнуть.

Чи довго житимем, чи скоро час розстання,-

Приймаймо з дякою, що доля нам дає,

Хоч, може, ця зима - для нас зима остання, [461]

І вже не чутимем, як море в берег б'є.

Тому розумна будь: важкий і пінний келих

До вогких уст своїх бездумно піднімай,

І безліч днів живи безжурних і веселих,

І лиш на це життя надію покладай.

Минає хутко час: лови, лови хвилини!

Не вір прийдешньому, що нам назустріч лине!

[* Розмір цієї оди в перекладі не відповідає оригіналові; крім того, рим в оригіналі, звичайно, нема.]

 

14. РИМСЬКІЙ ДЕРЖАВІ 

O кораблю, вважай, знову помчать тебе

В море хвилі буйні... Що ти?.. Вертай назад,

        Кидай якорі... Бачиш:

    Довгих весел уже нема,

Зайві щогли твої бурею зламано,

Снасті стогнуть-тріщать, ребра розхитані.

        Кіль твій ледве держиться

    Проти хижого тиску хвиль!

Вже нема на тобі паруса цілого,

Ні богів** над кермом, сильних заступників,

        Марно чванишся, ніби

    Ти - із кедра понтійського***,-

Рід і титул тобі не допоможуть тут.

Вже не вірить плавець кермі мальованій,-

        Бачить він: без опору

    Хвиля носить і б'є тебе.

Ще недавно мені був ти огидливий,

Нині сушиш мене болем, турботами.

        Стій, не йди, де нуртує

    Море серед зловісних скель!

[* На алегоричний характер цього вірша вказував Квінтіліан (І в. н. є.): «Горацій говорить про корабель замість держави, про бурхливі хвилі замість громадської вій-ви, про гавань замість миру та згоди». Оду написано, очевидно, рр. 39-36, коли відновилася боротьба між Октавіаном Августом і Секстом Помпеем.]

[** Статуї богів ва кормі корабля мали обороняти судно від напасті.]

[*** Вонтійський - з південного узбережжя Чорного моря.]

 

ДО АРІСТІЯ ФУСКА*  І, 22

Той, чиє життя непорочне й чесне,

Ні списа злих маврів, ні пружних луків,

Ні сайдака, повного стріл отруйних,

        Не потребує,

Чи лежатиме його путь в палючих

Пісках Сіртів, чи в глушині Кавказу,

Чи по тих місцях, що Гідаси** прекрасний

        Зрошує щедро.

Так, коли блукав я в Сабінськім лісі

І складав свою для Лалаги пісню,-

З хащ від мене втік, хоч я був беззбройний,

        Вовк найлютіший.

Звірище таке не ростила зроду

Ні Апулія у гаях дубових,

Ні пустиня та, що всіх левів живить

        Груддю сухою.

Кинь мене в той край, де весни немає

І поля у кригу закуті вічно,- [460]

В ту країну, де Юпітер туманом

        Небо вкриває.

Кинь мене туди, де біг сонця близький

Жаром променя обезлюдив землю,-

Буду й там любить я Лалаги голос.

        Ніжну усмішку.

[* Арістій Фуск - поет і граматик, друг Горація.]

[** Гідасп - ріка в Пенджабі, притока Інду (тепер Джелам).]

 

23. ДО ХЛОЇ

Чому від мене так ти утікаєш, Хлоє,

Мов сарна молода, що в горах - боязка -

Страшиться вітерця і тиші лісової

        І матері шука?

Відновлена весна прогомонить гаями,

Зелена ящірка в кущах зашелестить,-

Вона жахається і дивиться без тями,

        І вся вона тремтить. [462]

Таж я не лютий тигр і вийшов не на згубу,

Я не гетульський* лев, щоб сарпи розривать...

Пора вже дівчині, що виросла для шлюбу.

        Від нені відставать.

[* У північно-західній частині Лівії (Африка).]

 

32. ДО ЛІРИ

Просять нас і ждуть. І коли не марно

Награвали ми, коли рік і більше

Житиме наш спів.- на латинський голос

        Грай мені, ліро!

На Лесбосі вперше озвався спів твій*:

Там Алкей, співець і невтомний воїн,

Як пригонить часом на вогкий берег

        Човен розбитий,-

На твоїй струні Афродіту славив,

Славив Вакха й Муз, пустуна Ерота

Й Ліка-хлопчака темнооку вроду

        Й кучері чорні.

Феба дивний дар, на бенкетах Зевса

Всім бажаний гість і в трудах щоденних

Пільга й супокій - на моє благання -

        Ліро, озвися.

[* Горацій дивиться аа себе як на спадкоємця славних лесбоських поетів - Алкея і Сапфо.]

 

Книга друга 

 

7. НА ПОВОРОТ ДРУГА*

Мій вірний спільнику в ті многотрудні літа,

Як воєвода Брут у похід нас повів,

Який це добрий бог вернув тебе, квірита,

До неба рідного і рідних берегів?

 

Помпею, друже мій! Як часто ми при чаші

Вкорочували дні немішаним вином,

І кучері буйні тоді пахтіли наші

Під миром дорогим і запашним вінком!..

 

І день Філіпп настав. Без честі і без глави

Покинув я свій щит і з бойовища втік**.

Там мужність зламано, там щонайкращі лави,

Наш щонайкращий цвіт там головою ліг. [463]

 

Та крізь ворожий тиск мене промчав Меркурій***,

Він хмарою повив і врятував мене,

Тебе ж, коханий мій, знов підхопили бурі

І в море понесли, розгніване й гучне.

 

1 нині ти вернувсь. Обіцяним бенкетом

Вшануй Юпітера: скінчилася війна.

І в сад мій завітай,- лавр тінявий росте там,

Лягай у холодку і не жалій вина.

 

В різьблений кубок лий масійського старого;

І знайдеш забуття від смутку і трудів.

Гей, слуги, хто проллє нам пахощів із рогу?

Хто зелені подасть і мірту для вінків?

 

Кого з нас жеребок Кіпріянки**** позначить,

Щоб нам господарем на учті величать?

Як радісно мені, як весело пиячить

І друзів поворот безумством зустрічать!

[* Горацій звертається до свого бойового товариша в 4:і-42 рр. Помпея Вара. Як відомо, після поразки сенатсько-республіканського війська під Філіппами Горацій повернувся до Рима; його приятель, очевидно, ще довго воював з цезаріанцями під проводом Секста Помпея і амнестовавий був тільки коло 30 р. В російській літературі ця ода була переказана віршами О. С. Пушкіним.]

[** Горацій з усмішкою згадує свої республіканські пригоди, вже пристосувавшись до нового політичного ладу.]

[*** Меркурій - заступник і патрон поетів.]

[**** Кіпріди - Венери. Кому випадав цей жеребок (із кісточок), той призначався головою бенкету.]

 

ДО ПОСТУМА Оди, II, 14

O, як же хутко, Постуме, Постуме,

Спливають роки! Як не годи богам,

        А прийдуть зморшки, прийде старість,

        Смерть невблаганна тебе настигне.

Дарма Плутона ти гекатомбами

Щодня благаєш немилосердного -

        Його ж підземних пут не зірвуть

        Велет лихий Геріон* і Тітій**,-

А всі ми, смертні, щедро згодовані

Землі дарами, маєм до хвиль зійти,

        Чи скіпетр*** в світі ми носили,

        Чи хліборобське тримали рало.

Даремно бою ми уникатимем

І буйно збитих хвиль Адріатики,

        Даремно будем в дні осінні

        Вітрових змін стерегтись облудних,-

Однак побачим мляво розгойдані

Коціту хвилі і Данаїд-сестер

        Безславну долю, смутку повну,

        І ненастанну Сізіфа муку;

Однак покинем землю і власний дім.

Дружину вірну, і з усього добра [464]

        Самий тобі повік лишиться

        Смутку віщун, кипарис жалібний.

А твій наступник, мудро розтратливий,

Добуде Цекуб**** - із-під семи замків

        І марно піде плин коштовний,

        Гідний найкращих бенкетів жрецьких.

[* Геріон - міфічний триголовий потворний велетень, який жив десь па крайньому заході відомого тоді світу, на острові Еріфеї (або в Іспанії) і був убитий Ге-раклом.]

[** Тітій - другий міфічний велетень, скинутий у Тартар.]

[*** Скіпетр (грецьке «скептрон», латинське «спептрум»)-відзнака царської влади.]

[**** Цекубське вино - один з вищих сортів вина в стародавній Італії.]

 

20. ДО МЕЦЕНАТА

На незвичайному, на дужому крилі -

Співець двообразний* - яв небеса полину;

        І, звившись понад заздрістю землі,

        Оселі людські і людей покину.

Батьків убогих син, нащаддя їх дрібне,

Я твій улюбленець - ти свідчиш, Меценате! -

        І смерті вже не поглинуть мене,

        І хвилі Стіксовій не обіймати!

Вже тіло у рубці взялося на ногах,

Вже наростає пух на пальцях сніжнобілий,

        І весь я став співучий білий птах,

        І чую: за плечима плещуть крила.

Світами лину я, немов Дедалів син**,

І бачу я Босфор, і береги бентежні,

        Піски гетульських спалених рівнин,

        Гіпербореїв займища безмежні

Колх пізнає мене, і наддунайський дак,

Нестямний у бою, і кінники-гелони,

        I люд освічений, де плине Таг,

        І галл, що п'є із голубої Рони.

На марний порох мій не проливайте рік,

Вгамуйте, заглушіть непрошене ридання:

        Тут не потрібний плач, даремний крик,

        Тут не до речі шана вся остання.

[* Співець двообразний (людина за життя і лебідь після смерті) - він не умирає, не перепливає через підземні ріки, але, перелітаючи з краю в край, бачить, як його сприймають різні племена - близькі і далекі, освічені і неосвічені.]

[** Дедалів син- Ікар. Лебедя-співця побачать гетульські піски (Африка), гіперборейські землі - землі десь за межами північного вітру, колх - тобто населення Колхіди (сучасна Абхазія). Із народів «освічених» згадано Іберів (біля ріки Тахо, сучасна Іспанія) і галлів понад рікою Роною.]

 

Книга третя 

 

30. ДО МЕЛЬПОМЕНИ

Мій пам'ятник стоїть триваліший від міді*.

Піднісся він чолом над царські піраміди.

Його не сточить дощ уїдливий, гризький,

Не звалить налітний північний буревій,

 

Ні років довгий ряд, ні часу літ невпинний.

Я не умру цілком: єства мого частина

Переживе мене, і від людських сердець

Прийматиму хвалу, поки понтифік-жрець**

 

Пій сходить з дівою в високий Капітолій.

І де шумить Авфід*** в безудержній сваволі,

І де казковий Давн**** ратайський люд судив,-

Скрізь говоритимуть, що син простих батьків [466]

 

Я перший положив на італійську міру*****

Еллади давній спів. Так не таїсь від миру

І лавром, що зростив святий Дельфійський гай******,

O Мельпомено, ти чоло моє звінчай.

[* Вільний переклад; рим в оригіналі, звичайно, нема.]

[** Головний жрець - Понтіфекс Максімум - щороку сходив на Капітолій із старшою весталкою молитись Юпітерові Капітолійському про благоденство Римської держави.]

[*** Авфід або Ауфід - ріка в Апулії, поблизу якої народився Горацііі.]

[**** Давн - міфічний цар Апулії.]

[***** В оригіналі «еолійський твір», тобто поезія, бо мова йде про еолійських поетів Алкея й Сапфо, метри яких Горацій справді перший розробив у римській літературі.]

[****** Переможців на Дельфійських іграх нагороджували лавровим вінком.]

 

Книга четверта

 

7. ДО ТОРКВАТА

Збігли струмками сніги... Уже зеленіють долини,

        Закучерявився гай.

В свіжім убранні земля, і ріки, що в повідь гриміли,

        В ложе вертаються знов.

 

Грації й німфи, одкинувши шати й серпанки прозорі,

        Йдуть у веснянім танку...

Все на землі перемінне - так кажуть нам роки текучі

        Й сутінь померклого дня.

 

Тільки повіє весною, і літо уже на порозі;

        Літо перейде - і глянь:

Осінь розсипала овочі стиглі; за осінню слідом

        Мертва ступає зима.

 

Місяця круг защербиться і знову пливе, повновидий,-

        Смертним віднови нема.

В темнім житлі, де владика Еней, де Анк і Гостілій*,

        Будем ми - порох і тінь.

 

Хто тобі скаже - докинуть до інших могутні безсмертні

        Ще один, завтрашній, день?

Тож потішай свою душу! не хочеш, то візьме нащадок

        Спадки незбуті твої.

 

А як умер ти, і Мінос-суддя проказав урочисто

        Праведний присуд тобі,

Вже не воскреснеш, Торквате! безсила побожність і рід твій.

        I красномовство твоє!

 

Бо від підземної тьми не звільнила свого Іполита

        Навіть Діана сама,

Навіть могутній Тесей не подужав зірвать з Піріфоя

        Вічних Аїдових пут. [467]

[* Тулл Гостілій, Анк Марцій - легендарні царі Риму (див. уривок з «Енеїди» «Пророцтво Анхізове»).]

  

 

ЕПОДИ

 

Епод 2

«Блажен, хто оддалік від гомінких турбот,

    Як людський щонайперший рід,

На батьківськім лану лишився ратаєм,

    Грошовий занедбавши зиск.

Його не будить таборових сурем звук,

    Ні моря рев бурхливого...

Він уникає Форума, не знається

    З порогами вельможними.

Зате лози виткої ніжні парості

    Він край тополь висаджує;

Зате в долині затишній милується

    На череду розсипану.

То всохлий сук обріже десь на дереві,

    То щепі дасть бросток новий,

То жовтий мед із щільників викачує,

    То вівці підстригає він. Коли ж садами

Осінь пройде радісна,

    Достиглим красна овочем,-

Яка утіха рвати груші щеплені

    Або винові китиці,

Тебе, Пріапе, жертвою шануючи,

    Тебе, Сільване*, славлячи...

А там під дубом на траві розляжеться,

    В густій потоне зелені;

Струмок йому рокоче поміж скелями,

    Пташки в гаю наспівують,

Джерельце тихо шепчеться, блаженний сон

    На вії навіваючи.

Коли ж Юпітер зиму нам пришле лиху

    З снігами та негодами,

Уже на полі він хортами бистрими

    Доймає вепра дикого,

Або тенета ставляє, полюючи,

    На зайця полохливого,

На птицю важить: журавля із півночі,

    На ситих та смачних дроздів.

Які турботи-прикрощі в забаві тій

    По полю не розвіються?

А ще як господиня розпорядлива

    З дітками найлюбішими -

Сабінянка яка або засмалена

    На сонці апуліянка -

Тебе стріває огнищем розпаленим,

    Докинувши сухих дровець, [408]

По загородах скрізь та по хлівах усіх,

    Коло худоби впоравшись,

Винцем тобі домашнім підкріпить новим

    Вечерю некуповану,-

Не хочу я ні устриць із Кампанії,

    Ні камбали, ні інших риб,

Що бурі їх, із Сходу налітаючи,

    Пригонять до Тірренських вод...

Не йдуть на душу куріпята Лівії;

    Та й іонійські рябчики

Мені не кращі, як маслини з дерева

    Рясного та розлогого,

Або щавель із лугу рідного, або

    Легка мальвова закуска,

Чи святкове ягня, чи козеня мале,

    Від вовка урятоване...

А як приємно із-за столу бачити,

    Як, з поля повертаючись,

Воли ступають, а за ними тягнуться -

    Зубцями вгору - борони;

А молоді раби веселим виводком

    Довкола ларів товпляться...»

Так каже Альфій, хижий і меткий лихвар...

    Він хоче стати дідичем...

А сам, проте, всі гроші в іди справивши,

    В календи** знов дає на ріст.

[* Сільван - латинське божество рослинності, полів, ріллі і стад.]

[** В римському календарі іди - п'ятнадцяте число березня, травня, липня, жовтня і тринадцяте число інших місяців; календи - перший день кожного місяця (звідси походить слово «календар»). За римськими звичаями боржники мали оплачувати проценти першого числа кожного місяця.]

 

Епод 16*

Друге уже покоління в війні громадянській конає,

    Від власної руки занепадає Рим,-

Рим, що його не змогли подолати ні Марси сусідні,

    Ні царське військо грізної Етрурії**,

Ні капуанців звитяжне змагання, ні зброя Спартака,

    Ні нещодавнє зрадництво аллоброгів***,

Нині цей Рим, що його не збороли ні орди германців,

    Ні Ганнібал, погроза наших прадідів,

Згине, зітреться від нашого ж кров'ю заклятого роду,

    І де був город, дикий звір оселиться,

Варвар тут ступить на порох священний, тут кінь переможця, [469]

    Б'ючи копитом, вчвал промчить по звалищах,

Ромула кості, побожно укриті од вітру і сонця,

    Рукою порозмітуе зухвалою.

Але спитаєте ви - усі разом, чи, може, найкращі -

    Де від нещасть і горя порятунок вам?

Кращої ради немає: зробіть, як зробили фокейці,

    Що рідну землю кинули з прокляттями,

Ниви, і отчі оселі, і храми на здобич оддавши

    Кривавим вепрам та вовкам-драпіжникам.

Так попростуйте і ви, куди очі покажуть, куди вас

    Помчить сваволя лютих бур морських.

Згода, братерство, рушаймо? Чи ждатимем ліпшої ради,

    Чи вже - на добрий час! - пливім, не гаймося?

Тільки присягу зложімо, що поки не вирне каміння

    З глибин морських, втерявши всю вагу свою,

Поки потворна жага не з'єднає оленицю з тигром,

    А з шуляком покірну й тиху горлицю.

Поки Матінські шпилі**** не скупаються в Падовій хвилі'

    І Апеннін до моря не присунеться,-

Ми не поставим вітрил, не помислим назад подаватись, [470]

    Поти нам гріх до краю плисти рідного.

З цим закляттям страшним, що зав'яже нам день повороту,

    Всею громадою, чи, може, тільки часткою,

Кращою часткою - в путь! Хто, зборений, втратив надію,

    Хай зостається в ліжкові ганебному.

Ви ж, непохитні серця, не зважайте на лемент жіноцький,

    І в путь, і в путь повз береги Етрурії.

Нас Океан дожидає. І, плесом омиті широким,

    Нас ваблять острови щасливії,

Де й непоораний лан буяє Церериним даром *****

    І непідчищена галузка - виногронами;

Де плодовита маслина надій хлібороба не зводить

    І смоква стиглим зеленіє овочем;

Мед витікає з дупластого дуба, де з верхогір'я

    Струмки прозорії мчать водоспадами.

Там до дійниць самохіть наближаються кози, і вівці

    Приходять радо з вим'ям переповненим;

Там вечорами ведмідь не обходить кошари з ричанням.

    І гадина в землі плідній не кублиться...

Див не злічимо там: Евр бурхливий ланів-перелогів

    Не розмиває зливами могучими;

Але й посухи нема, в борозні там і зерно не гине, [471]

    Бо мудро дощ і спеку там розмірено...

Там аргонавтів весло не плескалось в нерушеній хвилі,

    Не мандрувала там Медея-зрадниця,

Не привертали туди ні сідонські купці свого човна,

    Ні змучена ватага Одіссеева.

Ті береги призначив для побожного люду Юпітер,

    Як опорочив вік ясного золота.

Мідь і залізо правують тепер,- та праведним людям

    Є порятунок на блаженнім березі.

[* Епод написано р. 40 - незабаром після повороту Горація до Рима (див. вступну замітку). Настрій епода - одчай і розгубленість. Республіканське військо загинуло, в стані цезаріанців міжусобна боротьба; залишається тільки тікати до «щасливих островів», цебто до Канарських островів коло західноафриканського узбережжя; їх вважали західним краєм світу, розповідали дива про їх надзвичайну родючість.]

[** Тобто військо етруського царя Порсенни, що воював з Римом у перші роки республіки (див. уривок з «Енеїди»--«Щит Енея»).]

[*** Галльського племені, що брало участь у так званій «змові Катіліни» 03 р. до н. є.]

[**** Матінські шпилі - гори в Апулії, на півдні Італії. Падова хвиля - хвиля ріки До в північній Італії.]

[***** Тобто хлібом.]

  

 

САТИРИ

 

Сатира шоста другої книги

Тільки і мрії було, щоби клаптик малесенький поля,

Дім, та город, та криниця з веселим струмком біля дому,

А на узгір'ї, над домом, лісок... Та боги милосердні

Більше і краще послали, і ліпшого я не жадаю,

Тільки, Меркурію, ти закріпи мій маєток за мною.

Я-бо не збільшив його ні крутійством, ні здирством безбожним,

Я і не зменшу його марнотратством та власним недбальством;

Я ні хвилини не думав, щоб той або інший куточок

До володіння свого приорати і вирівнять межі;

Жодних скарбів не збирав, не мріяв: «От горщика з сріблом

Випадком в полі знайти б і, Геракла приязнь здобувши*,

Стати як власник он той, що у наймах колись побивався».

Я задоволений з того, що маю; прошу одного я:

Боже, пошли, щоб худоба моя (аби тільки не розум!)

Сита була, і гладка, і ласкою щасна твоєю».

Наче в твердині якій, я на хуторі в горах укрився,

Що ж тут знайти для сатир і для пішої Музи моєї?

Не дошкуляють тут нас ані Австр, ні те честолюбство,

Ані пропасниці люті, ні смерті осінній ужинок.

Боже досвітніх годин, ти, що Янусом зватись волієш!

З тебе веліли безсмертні всі справи й труди починати,

З тебе щоденна моя починається пісня в столиці.

Вдосвіта ти коло ліжка: «Вставай, ти ж, здається, за когось

Маєш ручитись в суді, поспішай, щоб тобі не спізнитись».

І чи то там Аквілон розлютився, чи то в сніговиці

День найкоротший світає поволі, а треба вставати,

Бігти, розштовхувать натовп, плечима і ліктями діять,

Щоби, добувшись до суду, «виразно» зложити заяву.

Тут і на мене гукають прохожі: «Чи ти божевільний,

Чи в невідкладній потребі спішиш,- на людей не зважаєш?

А чи ти думкою вже в Меценатових світлих хоромах?»

Меду солодші для мене слова ті... Та тільки зійду я

На Есквілін **, як одразу ж, мов хвилі, і в боки заб'ються, [472]

І полетять через голову тисячі справ. «Постривай лиш,

Росцій просив тебе бути у претора... завтра, о другій».-

«Скриби на збори тебе закликають... є справи важливі;

Квінте, гляди ж, не забудь і не спізнюйся!» - «Любий!

Ти ублагай Мецената, нехай лиш печатку поставить!»

Скажеш: «Ну, добре, я спробую». Ні! Він настоює, молить,

Сьомий минає вже рік з того часу, як ти, Меценате,

Вперше зачислив мене до свого найтіснішого кола:

Подорожуючи, став запрошати до власної реди***,

Щоби було незначним з ким в путі перекинутись словом,

«Котра година?» спитати, чи «хто з гладіаторів кращий?»

Або згадати, що «ранком годиться тепліш одягатись».

І хоча речі такі ти довірити всякому можеш,

Я відтоді і донині, щодня, щогодини, то більше

З заздрощів клятих не маю спокою. На Марсовім полі

Грав ти зо мною в м'яча: «Щасливий!» - зітхають навколо.

Пройде по ринку яка поголоска, аж жах розбирає,

Всяк, хто не стрінеться, зразу ж до мене, питається: «Друже!

Ти в тім вельможному колі, як свій, ти знаєш напевно,

Що там чувати про даків****?» - «Не знаю».- «Ах, завжди ладен ти

З нас глузувати».- «Та хай мене бог покарає,- не знаю».

Стрінеться другий: «Не чув ти, де має нарізати Цезар

Землю своїм ветеранам: в Італії, а чи деінде?»

Я присягаюсь, не вірять; ззираються, мовби на диво:

Он вам, погляньте, зразок, як уміють ховать таємниці.

Так і марнується день. А щовечора в серці молитва:

Хуторе мій, та коли ж я вернуся до тебе, коли ж я

В давніх рукописах, сні і яснім безтурботнім дозвіллі

Той пожаданий знайду відпочинок від гамору й руху?

Родичів як і коли Піфагора***** - боби я побачу,

І біля них на столі городинку, салом прилиту?

Ночі блаженні, вечері богів, коли давнім звичаєм

Я й мої гості їмо перед ларом******, а челядь моторна

Живиться тим, що зосталось. П'ємо, та немає ніяких

Правил у нас, божевільних, і кожний з нас п'є як захоче.

Чує на силі себе цей,- міцніше вино вибирає,

Той попиває легеньке. Помалу зринає розмова,

Та не про те, що там діється в нас, по сусідніх господах,

І не про те, як танцює Лепор. Обмірковуєм завжди

Речі поважні, що всіх нас цікавлять і завжди на мислі:

В чому покладено щастя: в чеснотах душі чи в маєтку;

Що нас принаджує в дружбі: правдива любов чи вигоди;

Що є найвищим добром і де межі для доброго й злого? [473]

Цервій, мій добрий сусіда, при кожній щасливій нагоді

Нас научає байками. Як стануть Ареллія славить

За незліченні скарби, він подумає й так починає:

«Раз мишенятко сільське, повідають, приймало міського

Й щиро його, по-хазяйськи, в убогій норі частувало.

Завжди ощадне, скупе, воно ухвалило цим разом

Справити бучний бенкет і для гостя свого дорогого

Не пожаліло ні зернят вівса, ні запасів гороху,

Витягло навіть родзинки й надгризений сала шматочок,

Різноманітністю страв догодити бажаючи гостю,

Що доторкався ледь-ледь сільських всіх тих ласощів.

Гордий Гість гидував, а господар, на свіжій прилігши полові,

Ввічливо сам споживав лиш кукіль та ще полбу голодну.

Зрештою гість не утерпів: «Скажи, що тебе спокушає,

Брате мій, жити отут на узліссі, в ярах та по горах?

Чи ти волієш звірів лісових, ніж міське товариство?

Слухай, ходімо зо мною: наш вік, сам знаєш, короткий,

І нічому земнородному не врятуватись од смерті.

Тож хоч живімо як слід: поки нашого віку, втішаймось

Скороминущим життям; пам'ятаймо, що далі - могила».

Ці красномовні слова прийшлись до вподоби сільському,-

Помандрувало за гостем у світ той принадний. Чималу

Путь перейшли вони, поки, захоплені, раді, спинились

Перед міською стіною. Вже ночі хмурна колісниця

Стала якраз на середині неба, коли мишенята

Розташувались в заможному домі, де килими пишні

Пурпуром ясним горіли по ложах слонової кості.

Сила недоїдків там по мисках від вечері лишилась,

Що оддалік визирали з кошів так ласкаво і смачно.

Посадовивши сільське мишеня у червленім покрові,

Ніби той раб підперезаний, заметушився господар,

Страви без краю почав подавати і, зовсім, як слуги,

Навіть прилизував їх крадькома, несучи до їдальні.

Тішиться наше село, що дізналося щастя такого;

Весело й чемно сидить, мов на справжнім бенкеті,- аж раптом

Скрип: одчинилися двері, і миші летять на підлогу.

Жах їх несвітський пройняв: забігали скрізь по покою

І... як умерли нараз: у дворі обізвались вівчарки.

Ледве прийшовши до тями, сільське мишенятко сказало:

«Ні, не для мене цей дім і життя... Прощавай! Я волію

Жити в безпечній норі і злиденним живитись горохом».

[* В Італії Геракла шанували як бога-викажчика прихованих скарбів.]

[** Есквілінська гора, де жив заступник Горація Меценат.]

[*** Реда - легка коляска.]

[**** Даки жили в нинішнім Семигороді, в Румунії. В 31 році до н. є. римляни боялися їхнього походу в північну Італію.]

[***** Піфагор нібито забороняв своїм учням їсти боби. Вигадане було й пояснення: нібито він твердив, що люди і боби - одного походження.]

[****** Вечеря відбувається, за старовинним звичаєм, перед ларами - статуями духів-заступників, тобто в великому залі (в атріумі), а не в спеціальній їдальні (триклініумі).]


© Aerius, 2004


Дизайн студия интерьеров вакансии смотрите здесь.