© J.Joyce, The Dubliners
© Е.Гончаренко ("Зустріч", "Земля", "Евеліна"), Р.Скакун ("Нещастя", "Благодать", "Сестри", "День плюща", "Мати", "Мертві"), переклад з англійської, 2002-2006
Джерела: Зарубіжна проза першої половини ХХ сторіччя: новели, повісті, притчі (укладач Б.Я.Бігун). Посібник для 11 класу. К.:"Навчальна книга", 2002 (оп. "Евеліна", взято з сайту www.ukrlib.com); Всесвіт, № 5-6, 2002. С.: 68-99 (решта).
Нові та оновлені тексти у перекладі Романа Скакуна люб'язно надані автором перекладу. (2007)
Сканування і коректура: Aerius (ae-lib.org.ua), 2004
[Araby]
[After the Race]
[Two Gallants]
[The Boarding House]
[A Little Cloud]
[Counterparts]
Нещастя (Нещасний випадок)
Цього разу він був приречений: у нього стався вже третій удар. Щовечора, переходячи повз будинок (а тоді саме були канікули), я вдивлявся в освітлений прямокутник вікна, і щоразу вікно cвітилося таким самим рівним і тьмавим світлом. Якби він помер, міркував я, крізь затемнені фіранки прозирали б вогники свічок, я-бо знав, що обабіч голови померлого слід поставити по свічці. Він часто казав: «Недовго вже мені, старому, на світі животіти», та я думав, це він так, знічев'я. Тепер бачу, що ні. Щовечора, вдивляючись у вікно, я пошепки повторював слово «параліч». Воно завжди здавалося мені трохи дивним, як-от слово «гномон» у Евкліда чи «симонія» в Катехизмі. Але тепер воно звучало ніби ймення якоїсь істоти, грішної і прекапосної. Ця істота лякала мене, та я все одно старався триматися поблизу, спостерігаючи за її смертоносним ділом.
Коли я спустився вниз до вечері, старий Коттер сидів перед каміном і курив люльку. Поки тітка накладала мені каші, він, ніби повертаючись до якоїсь незакінченої думки, мовив:
– Ні, я б не сказав, що він був зовсім теє... але було в ньому щось дивне... щось моторошне. Я ось що думаю...
Він попахкав люлькою, збираючи докупи свої думки. Набридливий старий бовдур! Спершу, коли ми тільки познайомилися, було цікаво послухати, як він розводиться про фуси та змієвики, але скоро він із своїми нескінченними розмовами про гуральництво мені добряче осточортів.
– Я маю щодо цього власну теорію, – сказав він. – Гадаю, в нього був один із тих... особливих випадків... Хоча важко сказати напевне...
Він знову посмоктав люльку, так і не розкривши своєї теорії. Побачивши, як я витріщаюся на старого, мій дядько сказав:
– Що ж, тобі мабуть прикро це чути, але твій старий приятель помер.
– Ти про кого? – запитав я.
– Про отця Флінна.
– Він помер?
– Містер Коттер тільки-но сказав нам. Він проходив повз будинок і бачив.
Я знав, що за мною уважно спостерігають, а тому й далі їв, удаючи, що новина мене нітрохи не зацікавила. Дядько пояснив старому Коттерові:
– Малий із панотцем були добрі друзі. І, щоб ти знав, старигань його багато чого навчив; кажуть, він мав до хлопця велику приязнь.
– Хай упокоїть Бог його душу, – сказала тітка побожно.
Старий Коттер якусь мить дивився на мене. Я відчував, як його чорні, наче намистинки, очиці пильно вивчають мене, але нізащо не зробив би йому приємності, показавши, що відчув на собі його погляд, а тому й далі сидів, утупившися в тарілку. Він знов узявся був за свою люльку, а тоді різко сплюнув у камін.
– Я б не хотів, щоб мої діти, - сказав він, - мали багато до діла з таким чоловіком, як ото панотець.
– Що ви маєте на увазі, містере Коттер? – запитала тітка.
– Я маю на увазі, – сказав старий Коттер, – що це шкідливо для дітей. Я ось що думаю: нехай малий водиться та бавиться з однолітками, а не... Хіба ні, Джеку?
– Я теж так вважаю, – сказав дядько. – Бодай навчиться постояти за себе. Я завжди казав цьому малому розенкрейцерові: не дай собі зарости мохом. У його віці я кожнісінького ранку обливався холодною водою – що влітку, що взимку. Якби не це, давно б уже врізав дуба. Освіта – воно звісно гарна штука, але... Може містер Коттер хоче шматок тієї баранячої ноги? – додав він, звертаючись уже до моєї тітки.
– Ні, ні, красно дякую, – сказав старий Коттер.
Тітка вийняла страву з шафки й поставила на стіл.
– Але чому ви думаєте, що для дітей це шкідливо, містере Коттер? – запитала вона.
– Це шкодить дітям, – сказав старий Коттер, – бо їхній розум ще надто вразливий. Коли діти бачать такі речі, самі знаєте, воно не минається без сліду...
Я напхав рота кашею, щоб не бовкнути чого зопалу. Бридкий старий червонопикий недоумок!
Коли я заснув, була вже пізня ніч. І хоч я був лютий на старого Коттера за те, що називав мене дитиною, я довго сушив собі мізки, намагаючись збагнути зміст його недоказаних фраз. У темряві кімнати мені ввижалось одутле сіре обличчя паралітика. Сховавшися з головою під ковдру, я спробував думати про Різдво. Та сіре обличчя переслідувало мене. Воно щось мурмотіло і, як я зрозумів, прагнуло в чомусь мені зізнатися. Я відчув, як моя душа відлітає десь далеко, в приємний і грішний край; а воно вже чекало мене там. Воно стало сповідатися мені мурмотливим голосом, а я все дивувався, чому воно весь час таке усміхнене, чому його вуста такі вологі від слини. А тоді я згадав, що воно вмерло від паралічу, і зрозумів, що сам посміхаюся немічною старечою посмішкою, немовби відпускаючи йому гріх святопродавства.
Наступного ранку я пішов поглянути на його будиночок на Ґрейтбритен-стріт. То була скромна крамничка під багатозначною вивіскою «Мануфактура». Тамтешній асортимент складався переважно з дитячого взуття та парасольок. В буденні дні на вітрині навіть висіло оголошення: «Лагодимо парасольки». Тепер віконниці були зачинені й оголошення не було видно. На дверний молоточок почеплено траурний бант. Двоє вбогих жінок і хлопчик-поштар читали напис на картці, пришпиленій до стрічок. Я також підійшов і прочитав:
Прочитавши картку, я остаточно впевнився в його смерті; і тут раптом розгубився. Якби він був живий, я пішов би до невеликої темної кімнатки за крамницею, а він сидів би там біля вогню у своєму фотелі, весь закутаний у пальто. Може тітка передала б для нього пакетик «Добірного», і цей гостинець вивів би його з дрімотного заціпеніння. Я завжди сам спорожняв пакетик до його чорної табакерки, бо в нього так тремтіли руки, що він неодмінно просипав би половину на підлогу. Коли він набирав дрібку табаки й підносив свою велику тремтячу руку до носа, хмарки пилу втікали йому крізь пальці й осідали на пальті. Хтозна, чи не ці постійні тютюнові опади надали древній священичій одежі її блідо-зеленого забарвлення, пак хустинка – вся в тютюнових плямах, що назбиралися за тиждень – якою він намагався стріпати просипані крихти, являла собою знаряддя не надто дійове.
Я хотів зайти й подивитися на нього, та мені забракло сміливости постукати. Я пішов геть. Ідучи сонячною стороною вулиці, я читав театральні афіші у вітринах крамниць. Мене здивувало, що ні я сам, ні світ довкола мене не виявляли ані сліду жалоби, і мене навіть роздратувало те відчуття свободи, що наповнило мене, так ніби його смерть від чогось мене звільнила. Це було таки дивно, бо, як сказав учора мій дядько, він справді багато чого мене навчив. Сам він здобув освіту в Римі, в Ірландській колегії, і навчив мене правильної латинської вимови. Він розповів мені про катакомби і Наполеона Бонапарта, пояснив мені значення різних церемоній Святої Меси та різних регалій, що надягає священик. Іноді він розважався, ставлячи мені карколомні запитання про те, як слід поводитися в таких і таких ситуаціях і чи такі й такі гріхи є смертні, прощенні чи просто вади. З його питань я збагнув, які складні й загадкові є на ділі всі ті церковні таїнства, що завжди здавалися мені простими-простісінькими. Повинності священика, пов'язані з Євхаристією і таємницею сповіді, виявилися такими важкими, що мені було невтямки, як у когось узагалі ставало мужности за них узятися; і я не здивувався, коли він сказав мені, що для висвітлення всіх цих заплутаних питань отці Церкви писали книги такі завгрубшки, як «Британський довідник адрес», і надруковані так дрібно, як газетні замітки з зали суду. Часто, замислюючись над усім цим, я починав затинатися, ляпав якісь дурниці або й узагалі замовкав, а він усміхався мені й скрушно схитував головою. Іноді він проказував слова Меси, а я мусів знати напам'ять усі відгуки й відповідати йому; слухаючи моє лопотання, він задумливо посміхався й кивав головою, раз-у-раз запихаючи велику щипку табаки то в одну, то в другу ніздрю. Сміючись, він вищирював свої великі безбарвні зуби і клав кінчик язика на верхню губу – через цю його звичку я почувався дуже ніяково, поки не запізнався з ним ближче.
Простуючи вулицею, я згадав слова старого Коттера і спробував пригадати, що ж сталося потім уві сні. Згадав, що помітив був довгі оксамитові фіранки і старомодну висячу лямпу. Я почувався десь дуже далеко від дому, в якійсь країні з дивними звичаями – чи не в Персії... Але ніяк не міг пригадати, чим усе скінчилося.
Ввечері ми з тіткою навідалися в дім покійного. Сонце вже сіло; в шибках вікон на звернених до заходу будинках відбивалося жовтаво-золоте громаддя хмар. Ненні зустріла нас у вітальні. Вона недочувала, а що кричати в таку мить не випадало, то тітка просто потисла їй руку. Стара жінка запитальним жестом показала нагору. Тітка кивнула, і та почала важко спинатися вузькими східцями, ведучи нас за собою; її схилена голова ледь виднілася над поруччям. На першому ж сходовому майданчику вона спинилася й заохотливим рухом руки запросила нас до кімнати померлого. Тітка зайшла, а стара, побачивши мої вагання, кілька разів повторила свій жест, щоб і я не барився.
Я зайшов навшпиньки. Крізь мереживні фіранки кімнату заливало тьмаве золоте світло, і свічки в ньому виглядали слабенькими блідими вогниками. Він лежав у труні. За прикладом Ненні ми з тіткою стали навколішки в ногах ліжка. Я вдавав, що молюся, але бурмотіння старої відволікало мене, і я ніяк не міг зібратися з думками. Я помітив, як незграбно застібнуте в неї на спині плаття і як її полотняні пантофлі затоптані обидва на один бік. Я подумав, що старий священик мабуть посміхається, лежачи в труні.
Аж ні. Коли ми підвелися й підійшли до приголів'я ліжка, я побачив, що він не посміхається. Він лежав, великий і поважний, одягнений мов для служби, його великі руки лежали на чаші для причастя. Його обличчя було насуплене, сіре й масивне, з чорними запалими ніздрями, облямоване ріденьким білим пухом. У кімнаті стояв важкий дух: квіти.
Ми перехристилися й вийшли. В маленькій кімнатці внизу ми побачили Елізу, що поважно сиділа в його фотелі. Я став пробиратися до свого звичного крісла в кутку, а Ненні тим часом пішла до буфету й принесла карафку з вишнівкою та кілька келишків. Вона поставила все на стіл і запросила нас випити по трішки. Тоді, за велінням сестри, наповнила келишки вишнівкою і подала нам. Вона наполягала, щоб я скуштував вершкових крекерів, та я відмовився, бо думав, що коли почну їсти, то нароблю багато хрускоту. Трохи засмучена моєю відмовою, вона пішла й сіла на канапі поруч сестри. Ніхто не зронив ані слова: всі мовчки дивилися на порожній камін.
Тітка почекала, поки Еліза зітхне, а тоді мовила:
– Ну, що ж, він одійшов у кращий світ.
Еліза знову зітхнула й ствердно хитнула головою. Тітка взялася пальцями за шийку келишка й відсьорбнула ковточок.
– Він... мирно? – запитала вона.
– О, зовсім мирно, мадам, – сказала Еліза. – Ми й не запримітили, як він оддав душу. Бог подарував йому чудову смерть.
– А він устиг...?
– Отець О'Рурк приходив до нього у вівторок, відсоборував, приготував його і зробив усе, що треба.
– То він знав, що скоро помре?
– Він скорився Богові.
– Він і тепер виглядає впокорений, – сказала тітка.
– Жінки, що приходили його обмивати, теж так сказали. Вони сказали, що він такий сумирний і спокійний, наче просто заснув. І хто б міг подумати, що в нього таке гарне тіло.
– Так, справді, – сказала тітка.
Зробивши ще один ковток, вона додала:
– Ну, міс Флінн, хай там як, а вас має втішити думка, що ви зробили для нього все, що могли. Мушу сказати, ви обоє були дуже уважні до нього.
Еліза розправила плаття на колінах.
– Ах, бідолашний Джеймс! – сказала вона. – Бог свідок, ми зробили все, що могли. Хоч які ми вбогі, та ми не хотіли, щоб він відчував у чім-небудь потребу.
Ненні схилила голову на подушку й наче заснула.
– Сердешна Ненні, – сказала Еліза, дивлячись на ню, - вона виснажилася. Скільки роботи ми з нею переробили. Треба було привести жінок, щоб обмили його, тоді вбрати його й викласти на стіл, тоді дістати труну й домовитися про відправу в церкві. Коли б не отець О'Рурк, не знаю, як би ми дали раду. Це він приніс усі квіти й підсвічники з церкви, написав некролог до «Фріменс Дженерал» і взяв на себе всі паперові клопоти з похованням і Джеймсовою страховкою.
– Хіба це не люб'язно з його боку? – сказала тітка.
Еліза закрила очі й повільно похитала головою.
– Ех, що не кажіть, а давні товариші – то таки справжні товариші, – сказала вона. – В скрутну хвилину більше ні на кого покластися.
– Ваша правда, – сказала тітка. – Але й він, діставши життя вічне, не забуде про вас і вашу доброту.
– Ах, бідолашний Джеймс! – сказала Еліза. – Він ніколи не був для нас тягарем. Що тепер, що раніше – рідко коли ми чули його голос. Тільки й знаття, що він помер, а більше наче й нічого не змінилося...
От коли все скінчиться – тоді вам по-справжньому його бракуватиме, – сказала тітка.
Я знаю, – сказала Еліза. – Я більше не приноситиму йому горнятко з бульйоном, а ви, мем, більше не посилатимете йому табаки. Ах, бідолашний Джеймс!
Вона замовкла, ніби спілкуючись із минулим, а тоді сказала серйозно:
– До речі, я помітила, що з ним останнім часом діялося щось дивне. Коли я приносила йому попоїсти, його требник завжди чогось лежав на підлозі, а він сам сидів у фотелі, розвалившись і розкривши рота.
Вона приставила палець до носа й нахмурилася, а тоді повела далі:
– Та хоч як йому було зле, він весь час повторював, що поки не скінчилося літо, треба знайти погожу днину й поїхати разом із нами до Айріштавна, до будинку, де ми всі народилися. Якби-то ми могли дістати один із цих новомодних безшумних екіпажів, що про них йому розповідав отець О'Рурк, таких, знаєте, із особливими якимись, ревматичними колесами, їх можна винайняти в Джоні Раша, недалечко, через дорогу – він, кажуть, недорого бере – і поїхати собі втрьох, десь так у неділю, під вечір. Він так цього хотів... Бідолашний Джеймс!
– Хай його Бог милує! – сказала тітка.
Еліза витягла хустинку й витерла очі. Тоді сховала її назад до кишені й деякий час мовчки вдивлялася в порожній камін.
– Він завжди був надто сумлінний, – сказала вона. – Обов'язки священика були йому не до снаги. А потім... Господь поклав на нього тяжкий хрест.
– Так, - сказала тітка. – Він був дуже розчарований. Це всі бачили.
В кімнатці запала тиша, і під її прикриттям я підкрався до столу, сьорбнув вишнівки й тихо повернувся на своє місце в кутку. Еліза, здавалося, впала в глибоку задуму. Ми шанобливо чекали, поки вона порушить мовчанку, і після довгої перерви вона повільно мовила:
– Це все та чаша для причастя, що він розбив... З цього все почалося. Звісно, кажуть, що то було нічого страшного, що чаша була порожня. Але все-таки... Кажуть, що винен хлопчик-служник. Але бідний Джеймс так нервувався, хай його Бог простить!
– То он як! – сказала тітка. – Я щось таке чула...
Еліза кивнула.
– Через це він став трохи несповна розуму, - сказала вона. – Почав нудити світом, ні з ким не розмовляв, вештався всюди мов сновида... І от одного разу, коли треба було їхати на виклик, його ніде не могли знайти. Де тільки не дивилися – він наче крізь землю провалився. Тоді причетник запропонував подивитися в церкві. Тож вони роздобули ключі й відчинили церкву. Там був причетник, отець О'Рурк і ще один священик – вони запалили світло й стали його шукати... І що б ви думали? Він сидів собі в темній сповідальні, в повному облаченні, й усміхався сам до себе божевільною посмішкою.
Вона раптом замовкла, ніби прислухаючись до чогось. Я також прислухався; та в будинку було анітелень: я знав, що старий священик лежить, як і лежав, у своїй труні – такий самий, яким ми його бачили, поважний, насуплений, з порожньою чашею на грудях.
Еліза підсумувала:
– Сидів там у повному облаченні й усміхався сам до себе... І коли вони таке побачили, то, певна річ, запідозрили, що з ним не все гаразд...
Саме Джо Діллон познайомив нас із Диким Заходом(1). Він мав невеличку бібліотеку, яка складалася зі старих номерів журналів «Стяг Британії», «Відвага» та «Півпенні за диво»(2). Щоречора після школи ми зустрічалися у його садку на задньому дворику і влаштовували індіанські битви. Він і його молодший брат Лео - товстун та ледацюга, захищали стріху стайні, в той час як ми намагалися взяти її штурмом; або ж ми заводили кровопролитну бійку на моріжку. Але, хоч як завзято ми билися, та ніколи не брали гору, і всі наші сутички закінчувалися тим, що Джо Діллон виконував войовничий танок перемоги. Його батьки щоранку о восьмій ходили на ранкову месу на вулицю Гардінер, і у холі їхнього помешкання панував благісний дух місіс Діллон. Але Джо грав завзятіше за нас, молодших та стриманіших. Він виглядав як справжній індіанець, коли гасав по садку, зі старим стьобаним чохлом для чайника на голові, лупив по бляшанці кулаком і горланив на всі усюди:
- Йа, йака! Йака! Йака!
Ніхто не повірив, коли стало відомо, що він має покликання стати священиком. Але, вірте чи не вірте, виявилося, що має.
Дух неповаги та неслухняності володів нами так, що під його впливом різницю культур та нахилів було подолано. Ми групувалися у банди, хто з запалом, хто для розваги, а хто майже з остраху: і до цих останніх, тих індіанців, хто побоювався вважатися старанним учнем або пестунчиком, належав і я. Пригоди, про які йшлося в книжках про Дикий Захід, не зачіпали мого серця, але принаймні вони відкривали можливості для втечі в інший світ. Мені більше подобались деякі американські детективи, в Яких подеколи фігурували безстрашні прекрасні дівчата. Хоча в цих оповіданнях не було нічого недозволеного, і хоча іноді їм не чужі були певні літературні чесноти, вони поширювалися по школі таємно. Одного дня, коли отець Батлер слухав наші відповіді - чотири сторінки з історії Риму, - йолопа Лео Діллона злапали з примірником журналу «Півпенні за диво».
- Де ця сторінка? Оце вона? Так, Діллоне, встаньте! «Ледве день...» Продовжуйте! Який день? «Ледве день зайнявся...» Ви вчили це? Що у вас там у кишені?
Серце кожного з нас затіпалося, коли Лео Діллон протягнув книжку, і кожний прийняв вигляд святобливої невинності. Отець Батлер насуплено перегортав сторінки .
- Що це за сміття? - він сказав. - «Вождь апачів!» І це ви читаєте замість того, щоб вивчати Римську історію? Боронь боже знайти мені ще таку погань у нашому коледжі! Я вважаю, що людина, яка написала це, - невдаха, що пише заради чарки. Я здивований, що такі освічені хлопчики, як ви, читають таку погань. Я міг би зрозуміти це, якби ви були учнями національної школи(3). А зараз, Діллоне, я вам серйозно раджу повернутися до своєї роботи, бо інакше...
Оповідання написано 1905 р. Опубліковано у першому виданні збірки «Дублінці» 1914 р. [69]
(1) Дикий Захід - західна частина США, арена пригод за участю ковбоїв та індіанців, про які розповідається у «вестернах», прозових творах, що набули особливої популярності наприкінці XIX сторіччя. (Тут і далі прим, перекладачки.)
(2) Популярні журнали, які вперше побачили світ у 1890-х роках і публікували оповідання про мандрівників, дослідників та авантюристів.
(3) Національна школа - школи для дітей робітників, які були безкоштовними і навчали ремесла. А хлопці з оповідання - це учні Бельведерського коледжу у Дубліні. Цей коледж було засновано Єзуїтським орденом, він вважався престижним серед католиків середнього класу. Джеймс Джойс сам навчався у Бельведерському коледжі.
Ставши свідком такої прочуханки у шкільну годину, коли на речі дивишся тверезо, я відчув, що принада Дикого Заходу поблякла в моїх очах, а зніяковіле пухленьке обличчя Лео Діллона пробудило докори сумління. Але, коли школа була далеко, я знову починав нудьгувати за диким відчуттям свободи, яке могли запропонувати мені тільки ці хроніки вільного життя. Щовечірнє розігрування воєнної пантоміми стало для мене таким самим стомливим, як і рутина шкільного життя з ранку, бо я жадав, щоб зі мною трапилися справжні пригоди. Але справжні пригоди, міркував я, не трапляються з людьми, які залишаються вдома: їх треба шукати далеко від дому.
Наближались літні канікули, коли я задумав хоча б на день вирватися з атмосфери шкільного нуду . З Лео Діллоном та з хлопчиком на ім'я Маоні ми запланували одноденний прогул. Кожен з нас відклав по шість пенсів. Ми повинні були зустрітися о десятій на мосту через канал. Доросла сестра Маоні мала написати записку йому до школи, а Лео Діллон сказав своєму братові, щоб той сказав, що він хворий. Ми зібралися піти упродовж пристані аж до пароплавів, потім ми перетнемо річку на поромі і прогуляємося до Піджен Хаус(4). Лео Діллон побоювався, що ми можемо зустріти отця Батлера або ще кого-небудь з коледжу; але Маоні слушно сказав, що отцеві Батлеру на Піджен Хаус робити нічого. Ми трохи заспокоїлись, і я довів до кінця перший етап нашого плану: зібрав по шість пенсів з двох хлопців і водночас показав їм свій шестипенсовик. Напередодні, домовившися про все, ми були трохи збуджені. Ми потиснули один одному руки, сміючись, і Маоні сказав:
- До зустрічі, товариші.
Тієї ночі я спав погано. Вранці я прийшов до мосту першим, бо жив зовсім поруч. Я заховав свої книжки у високій траві біля смітника у кінці садка, куди ніколи ніхто на заходив, і похапцем кинувся уздовж каналу. Був сонячний ранок на початку червня. Я сидів на парапеті мосту, вдоволено дивлячись на свої стоптані парусинові черевики, які я увечері дбайливо намастив білою гончарною глиною, спостерігаючи, як слухняні коні тягнуть угору вулицею конку з робітниками. Гілки високих дерев обабіч алеї сяяли ясно-зеленим листям, і сонячне світло, пробиваючись крізь нього, грало на воді каналу. Гранітний камінь, з якого викладено міст, потроху нагрівався, і я почав поплескувати його руками у такт з мелодією, яка крутилася в моїй голові. Я був дуже щасливий.
Просидівши п'ять або десять хвилин, я побачив сіру куртку Маоні. Він піднявся схилом, усміхаючись, і видерся до мене на міст. Поки ми чекали, він витягнув рогатку, що випиралася з його кишені, і став пояснювати, як він її удосконалив. Я запитав його, навіщо він захопив її з собою, і він відповів, що взяв її для того, щоб побавитися стріляниною по птахах. Маоні вільно спілкувався на жаргоні, отця Батлера він називав смердючкою. Ми зачекали ще чверть години, але Лео Діллон так і не з'явився. Нарешті Маоні стрибнув з парапета і сказав:
- Ходімо. Я знав, що Товстун злякається.
- А шість пенсів...? - сказав я.
- А це штраф, - сказав Маоні. - Чим більше, тим краще для нас - шилінг та шість пенсів, замість шилінга.
Ми йшли уздовж Hope Стренд-Роуд, аж поки дісталися до сіркокислотного заводу, а потім повернули праворуч до пристані. Тільки-но ми вийшли з людних місць, Маоні почав грати у індіанців. Він погнався за якимись обідраними дівчатками, вимахуючи своєю рогаткою і, коли два обідраних хлопчиська почали як лицарі захищати їх і шпурляти в нас камінням, він запропонував атакувати їх. Я не погодився, бо хлопчики були зовсім маленькі, і ми попрямували далі, а обірване військо галасувало нам навздогін: «Святенники! Святенники!»(5), вважаючи, що ми протестанти, через те, що Маоні, який мав смагляве обличчя, носив на своєму капелюсі сріблясту позначку [70] якогось крикетного клубу. Коли ми дісталися до Смусін Айрон(6), вирішили організувати засаду; але це було помилкою - для цього потрібні принаймні троє. Щоб помститися Лео Діллону, ми почали вигадувати, що він наклав у штани з остраху, і намагалися відгадати, яку оцінку він отримає о третій годині на уроці у містера Райяна.
(4) Піджен Хаус - форт на березі Дублінської затоки. У ті часи там була розташована електростанція.
(5) «Святенники!» - так ірландці католики зневажливо називали протестантів.
(6) Смусін Айрон - місце для купання у Дублінській затоці.
Потім ми вийшли до самої річки. Довгенько вешталися гомінкими вулицями, обгородженими височенними кам'яними мурами; потім стояли закляклі, спостерігаючи за роботою кранів та двигунів, і на нас частенько покрикували водії навантажених хур. Лише опівдні ми дісталися до набережної; робітники, мабуть, саме снідали, і тому ми теж купили два чималеньких пиріжки з порічковим варенням і сіли поснідати на металеві труби біля річки. Ми насолоджувалися видовищем Дублінського торгового життя - баржі, сигнали яких долинали здалека крізь кучері мережаного диму, бура річкова флотилія за Рінгсендом, великий білястий вітрильник, який розвантажували на тім боці. Маоні сказав, що добре було б утекти на одному з тих великих кораблів, і навіть я, дивлячись на високі щогли, бачив або уявляв собі географію країн, знання про які були в мене мізерними, а зараз набували реальної форми. Школа та дім наче відійшли кудись, і ми вже не відчували їхнього тиску.
Ми заплатили за перевіз, і перетнули Ліффі на поромі у компанії двох робітників та маленького єврея з мішком. Ми були такі серйозні, трималися мало не урочисто під час нашого подорожування, але раптом наші очі зустрілися і ми розсміялися. Зійшовши на берег, ми стали спостерігати за розвантаженням красеня-трьохщогловика, який помітили ще з протилежного берега. Якийсь чолов'яга, що стояв поряд, сказав, що це норвезький корабель. Я пройшов до корми і намагався розшифрувати напис на ній, та зрозумів, що це марно, повернув назад і став розглядати чужоземних матросів: чи має хто-небудь з них зелені очі, бо чомусь мені здавалося, що очі у них мають бути саме такі. Очі у матросів були і волошкові, і сірі, і навіть чорні. Один-єдиний матрос, очі якого можна було б назвати зеленими, був високий на зріст чолов'яга, який розважав натовп на набережній тим, що кожен раз, коли падали товсті дошки, кричав:
- Добре! Добре!
Коли нам набридла ця вистава, ми повільно почимчикували у Рінгсенд. День ставав спекотним, і у вікнах бакалійних крамниць запліснявілі бісквіти лежали вигорілі на сонці. Ми купили декілька бісквітів та шоколад і жадібно з'їли їх, блукаючи злиденними вулицями, на яких жили родини рибалок. Ми не знайшли молочної крамнички, тож підійшли до розносника і купили малинового лимонаду - кожному по пляшці. Коли Маоні освіжився ним, то погнався за кішкою вниз по провулку, але кішка втекла у широке поле. Ми обидва почувалися дуже стомленими, і коли дісталися до поля, відразу попрямували до пологого берега, через гребінь якого могли побачити річку Доддер.
Було вже пізно, і ми були надто стомлені, щоб виконати наш план відвідати Піджен Хаус. Треба було повернутися додому до четвертої години, а то там довідаються про наш прогул. Маоні подивився засмучено на свою рогатку, і мені довелося запропонувати повернутися додому на потязі, щоб він знову повеселішав. Сонце зайшло за хмарки, і ми зосталися з нашими невеселими думками та залишками їжі.
Крім нас, у полі не було нікого. Деякий час, мовчки полежавши на березі, я побачив чоловіка, який наближався з дальнього кінця поля. Я ліниво стежив за ним і жував зелену стеблинку, одну з тих, на яких ворожать дівчата. Він повільно йшов уздовж берега. Одна його рука була на стегні, а в іншій руці він тримав тростинку, якою легенько постукував по дерну. На ньому був темно-зелений поношений костюм, а на голові цупкий фетровий капелюх з високою тулією, який ми звикли називати горщиком. Здавалося, він дуже старий, бо його вуса були попелясто-сірого кольору. Він був уже за крок від нас, кинув на нас погляд і чимчикував далі. Ми стежили за ним очима. Коли [71] він відійшов майже кроків на п'ятдесят, то повернувся і рушив назад. Він ішов до нас повільною ходою, постукуючи по землі своєю тростиною, і йшов так повільно, що мені спало на думку, чи не шукає він чогось у траві.
Він зупинився, коли дійшов до того місця, де ми сиділи, і привітав нас. Ми відповіли йому, і він сів поруч з нами на схилі повільно й дуже обережно. Він почав розмову з погоди, сказав, що літо буде дуже спекотним, і додав, що клімат значно змінився з того часу, коли він був хлопцем - багато років тому. Він сказав, що найщасливіший період життя людини - це, безперечно, шкільні роки, і що він віддав би все, щоб бути молодим. Поки він висловлював ці сентименти, від яких нам було трохи нудно, ми сиділи мовчки. Потім він почав розповідати про школу та книжки. Він запитав нас, чи Читали ми поезію Томаса Мура або романи сера Вальтера Скотта та лорда Літтона(7). Я зробив вигляд, що прочитав кожну книгу, про яку він згадував, так що під кінець він сказав:
(7) Лорд Літтон (1803-1873) - англійський письменник Бульвер-Літгон; автор популярних історичних романів.
- О, я бачу, що ти такий же книжковий хробак, як і я. Ось він, - додав він, показуючи на Маоні, який дивився на нас широко розплющеними очима, - він інший; він має хист до забав.
Він сказав, що має вдома всі твори сера Вальтера Скотта і всі твори лорда Літтона, і йому ніколи не набридає їх читати. Зрозуміло, сказав він, що у лорда Літтона є такі романи, що хлопчикам їх не можна читати. Маоні запитав, а чому це хлопчикам їх не можна читати, - це питання занепокоїло та засмутило мене, бо я побоювався, що чоловікові спаде на думку, що я такий же дурень, як і Маоні. Проте, чоловік тільки посміхнувся. І я побачив, що він має рідкі жовті зуби. Потім він запитав, хто з нас має більше любасок. Маоні зауважив байдуже, що він має трьох. Чоловік запитав мене, скільки маю я. Я відповів, що жодної. Він не повірив мені і сказав, що він упевнений, - я повинен мати когось. Я промовчав.
- Скажіть нам, - зухвало сказав Маоні чоловіку, - а скільки маєте особисто ви?
Чоловік знову посміхнувся і сказав, що коли він був у наших літах, він мав багато любасок.
- Кожний хлопчик, - сказав він, - має маленьку любаску.
Його ставлення до цієї теми уразило мене, як незвичайно ліберальне для людини його віку. У глибині душі я думав, що він сказав правду про хлопчиків і їхніх приятельок. Але мені були не до вподоби ті слова, якими він висловився, і я був здивований, чому він затрясся раз або двічі, наче злякався чогось або раптово йому стало зимно. Він продовжував говорити, і я помітив, що в нього гарна мова, він почав розповідати нам про дівчат, яке в них гарне та м'яке волосся, і які в них лагідні руки, і, що дівчата все ж не такі добрі, як виглядають, якщо тільки ти їх знаєш. Нічого більше йому так не подобається, він сказав, як дивитися на гарну молоду дівчину, на її гарні білі рученята та прекрасне м'яке волосся. У мене виникло таке враження, що він повторює вивчене напам'ять або що загіпнотизований якимись словами його розум повільно кружляє по одній і тій же самій орбіті. Іноді він говорив, немов би просто посилався на факти, про які знають усі, а іноді він притишував голос і говорив загадково, немов би розповідав нам якусь таємницю, і не бажав, щоби почули інші. Він повторював свої фрази знов і знов, трішки змінюючи та неначе обгортаючи їх своїм монотонним голосом. Слухаючись його, я весь час пильно вдивлявся у підніжжя схилу.
Пройшло чимало часу, і його монолог припинився. Він повільно підвівся, сказав, що має залишити нас на хвилинку-другу, і, стежачи за ним поглядом, я бачив, як він повільно йшов від нас до найближчого краю поля. Ми сиділи ані пари з вуст, коли він пішов. Після кількох хвилин мовчання я почув, як Маоні вигукнув:
- Послухай! Подивись, що він робить!
Я ані відповів, ані підвів своїх очей, Маоні знову вигукнув:
- Послухай...Та він старий брудний дивак.
- Якщо він запитає нас про наші прізвища, - сказав я, - хай ти будеш Мерфі, а я буду Смітом.
Більше ми не вимовили один до одного ані слова. Я все ще розмірковував, чи повинен я піти звідси, чи ні, коли чоловік повернувся назад і сів поруч з нами. Щойно він сів, як Ма-оні, вгледівши кішку, яка втекла від нього, скочив на ноги і побіг за нею через поле. Ми з чоловіком спостерігали за погонею. Кішка знову втекла, і Маоні почав кидати камінням у стіну, через яку вона перестрибнула. Стомлений, він почав вештатися по-дурному туди-сюди по дальньому краю поля.
Через деякий час чоловік заговорив до мене. Він сказав, що мій товариш дуже нечемний хлопець, і запитав, чи часто його шмагають у школі. Я зібрався з обуренням відповісти, що ми не з Національної школи, де хлопчиків шмагають, як він сказав; але промовчав. Він почав говорити про тілесні покарання хлопчиків. Його розум, як немов би знову загіпнотизований його мовою, здавалося, повільно кружляв навколо нового центру. Він сказав, коли хлопчики так поводяться, то їх потрібно відшмагати, і відшмагати добре. Коли хлопчик нечемний та неслухняний, нічого не може так йому допомогти, як добра хлоста. Ляпанець по руці або ляпас - цього недостатньо: що йому необхідно - так це добра хлоста. Я був здивований його тоном, і мимохіть поглянув на його обличчя. Тільки-но я поглянув - зустрівся з поглядом темно-зелених очей, які вдивлялися в мене спідлоба, що сіпався. Я знову відвернув погляд.
Чоловік продовжував свій монолог. Здавалося, він забув про свій недавній лібералізм. Він сказав, якщо б він коли-небудь дізнався, що хлопець розмовляє з дівчатами або у нього є любаска, він шмагав би його та шмагав би його; і це навчило б хлопчика не розмовляти з дівчатами. А якщо у хлопця є дівчина і він приховує це, тоді він завдасть йому такої хлости, якої не отримував жоден хлопець у світі. Чоловік сказав, що немає нічого кращого у цьому світі, щоб йому так подобалося, як це. Він так розписував мені, як би він відшмагав такого хлопця, немов би розкривав якусь ретельно продуману таємницю. Це було б для нього, він сказав, кращим за все у цьому світі; і його голос, який начебто своєю монотонністю вів мене крізь цю таємницю, став майже лагідним і, здавалося, благав мене, щоб я зрозумів його.
Я зачекав, поки його монолог знову перервався. Потім різко підвівся. Щоб не виказати свого збудження, я затримався на хвильку, роблячи вигляд, що ретельно зашнуровую свої черевики, і потім, сказавши, що я змушений іти, побажав йому доброго дня. Я підіймався схилом спокійно, але моє серце тремтіло від страху, що він може вхопити мене за щиколотки. Коли я вийшов на гребінь, то повернувся і, не дивлячись на нього, закричав щосили через поле: - Мерфі!
У моєму голосі відчувалася нотка удаваної хоробрості, і мені було соромно від свого нікчемного хитрування. Я був вимушений закричати знову, поки Маоні побачив мене і крикнув у відповідь. Як билося моє серце, поки він біг до мене через поле! Він біг так, наче ніс мені допомогу. І я жалкував, що десь у глибині свого серця завжди ставився до нього дещо зневажливо.
Вона сиділа біля вікна, спостерігаючи, як вечір поступово заполоняє вулицю. Головою вона притулилася до фіранки, а в її ніздрях відчувався запах запиленого кретону. Вона почувала себе стомленою.
Всього кілька перехожих пройшли повз її вікно. Чоловік з останнього будинку повертався додому; вона чула, як його черевики прогупали по бетонному тротуару, а потім зашаруділи по шлаковій доріжці побіля нових червоних будинків. Колись там було поле, на якому вона щовечора гралася з іншими дітьми. Потім якийсь чоловік із Белфаста купив це поле й набудував там будинків — вони не були схожі на їхні маленькі брунатні хатинки: вони були яскраві, муровані, з блискучим дахом. Всі діти з їхньої вулиці гралися на цьому полі — Дівайни, Вотерси, Дани, маленький калічний Кьоу, вона, Евеліна, її брати та сестри. Але Ернест ніколи з ними не грався: він був надто дорослий. Її батько частенько ганяв їх із поля своєю терновою палицею; та малий Кьоу призвичаївся пильно стежити й гучно кричав, коли бачив, що наближається її батько. Все ж таки тоді вони, здається, були щасливі. Її батькові ще не було так недобре; та й мати була жива. Відтоді вже збігло чимало часу; вона, її брати й сестри — усі повиростали; а їхня мати померла. Тіззі Данн також померла, а Вотерсам довелося повернутися до Англії. Все змінюється. I ось тепер вона сама збирається поїхати звідси, як і інші, покинути свій дім.
Дім! Вона обвела очима кімнату, роздивляючись всі ті знайомі речі, які стільки років протирала від пороху раз на тиждень і щоразу дивувалася — звідки береться цей порох. Можливо, їй уже довіку не доведеться знову побачити всі ці знайомі речі, з якими вона ніколи не сподівалася розлучитись. I за всі ці роки їй так і не пощастило довідатися, як звуть священика, чия пожовкла фотографія висіла на стіні над розбитою фісгармонією поруч із кольоровою літографією прохань до Благословенної Маргарити-Марії Алакок1. Він був шкільним товаришем її батька. Всяк раз, коли показував цю фотографію якомусь гостю, її батько кидав недбало:
— Він тепер у Мельбурні.
Вона згодилася поїхати, покинути дім. Чи розумно це було? Вона намагалася обміркувати це питання з усіх боків. Тут, удома, вона принаймні має дах над головою та шматок хліба; тут є люди, яких вона знає все життя, ті, хто про неї турбується. Авжеж, їй доводилося тяжко працювати, як удома, так і на роботі. Що казатимуть про неї в крамниці2, коли стане відомо, що вона втекла з хлопцем? Можливо, скажуть — ото дурна; на її місце заступить інший, за оголошенням. Міс Гейвен нарешті втішиться. Вона завжди чіплялася до неї, а надто, коли поблизу були люди, які могли все чути.
— Міс Гіл, хіба ви не бачите, що ці пані чекають?
— Виглядайте веселіше, міс Гіл, прошу вас.
Вона не зронить ані сльозинки, коли звідти піде. Там, у її новому домі, в далекій незнайомій країні, життя не буде схожим на це. Там вона вже буде заміжня — вона, Евеліна. Люди ставитимуться до неї з повагою — не так, як ставилися до її матері. Навіть тепер, коли їй уже за дев'ятнадцять, вона іноді побоюється батькової брутальності. Вона знала, що саме від цього жаху в неї так калатає іноді серце. Коли вони підростали, він ніколи не бив її так, як бив Гаррі та Ернеста, тому що вона була дівчинкою; але згодом він почав погрожувати їй і говорити, що не б'є її тільки заради її небіжчиці-матері. А зараз немає нікого, хто б її захистив. Ернест помер, а Гаррі, що працював у бізнесі, пов'язаному з оздобленням, завжди був у роз'їздах по країні. А крім того, їй уже було несила терпіти постійну гризоту за гроші суботніми вечорами. Вона завжди віддавала батькові всю свою платню,— сім шилінгів,— і Гаррі завжди надсилав, скільки міг, але морока була в тому, щоб отримати хоч якісь гроші від нього назад. Батько постійно нарікав, що вона розтринькує гроші, що в неї нема голови, що він не збирається віддавати їй тяжко зароблені ним гроші, щоб вона викинула їх на вітер, і казав багато чого такого іншого; суботніми вечорами в нього завжди був лихий настрій. Наприкінці він усе ж таки давав їй якісь гроші і тоді запитував, чи збирається вона купити щось на обід у неділю. Тоді їй треба було якомога хутчіш бігти до крамниць, чіпко тримаючи в руці чорного шкіряного гаманця, продиратися крізь натовп і повертатися пізно додому під тягарем провізії. Тяжка то була праця — опікуватися домом, родиною, дбати про те, щоб двоє малих дітей, які були на її плечах, щодня вчасно пішли до школи і вчасно попоїли. То була тяжка праця — тяжке життя, але тепер, коли вона нарешті вирішила поїхати, це життя зовсім не здавалося їй таким уже безнадійним.
Вона збиралася спробувати іншого життя з Френком. Френк був дуже добрий, мужній, щирий. Вона поїде з ним вечірнім пароплавом3, стане йому дружиною й житиме з ним у Буенос-Айресі4, де в нього є дім, що чекає на неї. Як добре запам'ятала вона першу зустріч із ним; він наймав кімнату в одному будинку на головній вулиці, де вона часто бувала. Здається, це було лише кілька тижнів тому. Він стояв біля воріт, його кашкет зсунувся на потилицю, а чуб спадав на бронзове обличчя. Потім вони познайомилися. Він зустрічав її біля крамниці та проводжав додому. Він запросив її подивитися «Циганочку»5, і вона почувала себе такою гордою, коли сиділа поруч з ним у театрі на таких незвичних для неї місцях. Він дуже захоплювався музикою і трошки співав. Люди знали, що він упадає за нею, й коли він співав про дівчинку, що кохає моряка6, вона завжди відчувала в душі приємне збентеження. Він любив жартома називати її Маківкою. Спочатку вона просто втішалася тим, що має хлопця, і тільки згодом він став подобатися їй. Він багато розповідав про далекі країни. Він почав працювати юнгою за фунт стерлінгів на місяць на пароплаві лінії Ален7, який ходив до Канади. Він перелічував їй назви пароплавів, на яких служив, та назви різних ліній. Він ходив через Магелланову протоку й розповідав їй усякі історії про жахливих патагонців. Як він їй пояснив, тепер він пустив коріння в Буенос-Айресі, а на батьківщину приїхав тільки в відпустку. Певна річ, що її батько про все довідався й заборонив їй навіть згадувати при ньому про хлопця.
— Знаю я цих моряків,— сказав він.
Якось він посварився з Френком, і відтоді їй доводилося бачитися зі своїм коханим таємно.
На вулиці сутеніло. Білі плями двох листів на її колінах розпливлися. Один був до Гаррі; другий — до батька. Ернест був її улюбленцем, але Гаррі вона теж любила. Вона помітила, як за останній час постарів батько; він сумуватиме за нею. Іноді він буває добрим. Нещодавно, коли вона занедужала й пролежала цілий день, він прочитав їй оповідання про привиди і приготував їй грінки. А колись давно, тоді як ще була жива їхня мати, вони всі їздили на пікнік у Гіл-Гаут8. Вона пам'ятала, як батько надів материн капелюшок, щоб насмішити дітей.
Її час минав, а вона все сиділа біля вікна: головою притулилася до фіранки та вдихала запах кретону. Десь здалеку було чути, як грає вулична катеринка. Вона знала мелодію. Дивно, що ця музика лунає саме в цей вечір, ніби щоб нагадати їй про обіцянку, яку вона дала матері, обіцянку бути господинею в домі якомога довше. Вона згадала останню ніч перед смертю матері; вона знову побачила себе в задушливій кімнаті, що була з протилежного боку сіней, а з вулиці тоді долинала сумна італійська пісенька. Шарманщику дали шість пенсів і звеліли забратися геть. Їй згадалось, як батько повернувся в кімнату, де лежала хвора, і сказав:
— Клятущі італійці!9 I сюди прителіпались!
Перед нею, замисленою, постала картина жалюгідного життя матері, й вона мов заціпеніла, уявивши собі це життя, заповнене щоденними жертвами, життя, яке скінчилося божевіллям. Вона затремтіла, знову почувши материн голос, яка тупо повторювала:
— Derevaun seraun! Derevaun Seraun!10
Евеліна підхопилась на ноги, раптом відчувши жах. Тікати! Вона повинна звідси втекти! Френк порятує її. Він дасть їй життя, а можливо, й кохання. Бо вона хоче жити. Чому вона мусить бути нещасною? Вона має право на щастя. Френк обійме її, пригорне і захистить! Він порятує її.
Вона стояла серед метушливого натовпу на пристані Норт Вол11. Френк тримав її за руку, і вона чула, що він розмовляє з нею, знову й знову розповідає про їхню подорож. На пристані було багато солдатів із брунатними валізками. Через широкі двері павільйону вона вихопила поглядом чорну масу пароплава, який стояв біля причалу, з яскраво освітленими ілюмінаторами. Вона нічого не відповідала Френкові. Вона відчувала, як зблідли й похололи її щоки, і, заблукавши в своєму розпачі, як у лабіринті, стала благати Бога, щоб Він указав їй шлях, указав, у чому її обов'язок. Пароплав видав у тумані довгий прощальний гудок. Якщо вона зараз поїде, то вже завтра буде з Френком у відкритому морі, на дорозі до Буенос-Айреса. Квитки вже куплено. Чи може вона відступити назад після того, що він зробив для неї? Цей розпач викликав нудоту в усьому тілі, а її уста ворушилися, безмовно проказуючи палку молитву.
Дзвінок ударив у серце. Вона відчула, як він стиснув її руку:
— Ходімо!
Усі моря світу завирували в її серці. Він тягне її в безодню; він утопить її. Вона вхопилася обіруч за залізні поручні.
— Ходімо!
Ні! Ні! Ні! Це неможливо! її пальці судомно вчепилися в поручні. Посеред розбурханих морів вона почула розпачливий зойк.
— Евеліно! Еві-і-і!
Він кинувся на трап і кликав її за собою. Хтось гримнув на нього, щоб він скоріше проходив, а він усе кликав і кликав її. Вона обернула до нього бліде обличчя, пасивна, схожа на безпорадну тварину. Її очі дивились на нього, але не впізнавали його, в них не було ані кохання, ані прощання, ані життя.
1 Благословенна Маргарита-Марія Алакок — французька черниця (1647— 1690), яка мала видіння Святого Серця Ісуса. Її було канонізовано 1864 року, і відтоді до її імені додається епітет «благословенна». Прохання, про які йдеться в оповіданні,— це прохання про добробут, мир у домі, спасіння в земному житті та прощення і вічне раювання після смерті. З 1920 року вона стала відомою як свята Маргарита-Марія Алакок.
2 Ідеться про крамницю, де працювала Евеліна.
3 Тобто пароплавом, який щовечора відходить із Дубліна до Ліверпуля.
4 Дослідники нагадують, що «поїхати до Буенос-Айреса» в сленговому мовленні тих років мало значення «піти на панель». Так що, можливо, Френк і не був таким уже щирим; шо тоді чекало на Евеліну? Суто мовними засобами Джойс створює різні варіанти можливого розвитку сюжету.
5 «Циганочка» — трьохактна опера ірландського композитора Майкла Вільяма Болфа (1808 — 1870). В опері йдеться про дівчину Арлін, дочку шляхетного купця, яку викрали цигани й яка виросла красунею та вийшла заміж за висланого шляхтича. Шляхетне походження дівчини стає відомим, і опера має щасливий кінець.
6 Популярна пісня англійського композитора Чарлза Дібдіна (1745— 1814).
7 Лінія Ален — пароплавна компанія, заснована в Ліверпулі; забезпечувала обслуговування Тихоокеанського узбережжя Північної Америки через Буенос-Айрес та мис Горн.
8 Гіл-Гаут — невеличке високогір'я на південний схід від Дублінської затоки.
9 Відсоток імміґрації італійців до Ірландії був дуже низьким, тут, певно, висміюється цей вибух гніву батька Евеліни.
10 Неясна та перекручена гельська фраза, яка, певно, означає «кінець задоволення — біль», або «кінець пісні — це нестямне божевілля». Остання фраза цілком передає суть спогадів Евеліни про матір.
11 Норт Вол — причал на південному березі річки Ліффі на сході міста, з якого нічні пароплави відпливають до Ліверпуля.
(1) Оповідання «Земля» - десяте у збірці «Дублінці». Оповідання написано у 1905 році, перероблено у 1906-му. Перша публікація у збірці «Дублінці» у 1914 році.
Начальниця дозволила їй піти, як тільки жінки нап'ються чаю, і Марія з нетерпінням чекала свого вільного вечора. Кухня так і виблискувала: куховарка сказала, що можна побачити себе у величезних мідних казанах. Вогонь був гарний, яскравий, а на одному з приставних столів лежали чотири величезних солодких пироги(2). Пироги були на перший погляд не розрізані; але якщо підійдеш ближче, то побачиш, що вони розрізані на довгі, товсті скиби і готові до подачі до чаю. Марія сама покраяла їх.
Марія була на зріст маленькою-маленькою, але з довжелезним носом і довжелезним підборіддям. Вона розмовляла в ніс, і завжди заспокійливо: «Так, моя дорогенька» та «Ні, моя дорогенька». За нею завжди посилали, коли жінки заводили сварки, стоячи над своїми шапликами, і їй завжди вдавалося їх помирити. Якось начальниця сказала їй:
- Маріє, ви справжня миротвориця!
І кастелянша і дві леді з опікунського комітету(3) почули цей комплімент. І Руда Муні завжди говорила, що вона не попустила б тій німій, що відповідала за праски, якби не Марія. Всі любили Марію.
Жінки пили чай о шостій годині, і вона матиме можливість піти звідси до сьомої. Від Болсбріджа(4) до Колони(5) двадцять хвилин; від Колони до Драмкондри(6) також двадцять хвилин; і двадцять хвилин на покупки. Вона буде там ще до восьмої. Вона витягла свій гаманець із срібними застібками і знову прочитала слова: «Дарунок з Белфаста». їй дуже подобався цей гаманець через те, що Джо привіз його їй п'ять років потому, коли він та Алфі поїхали у подорож до Белфаста на день Святого Духа(7). У гаманці лежали дві півкрони(8) та декілька мідяків. У неї залишиться п'ять шилінгів після того, як вона заплатить за проїзд у трамваї. Яка у них буде гарна вечірка, всі діти співатимуть! Вона сподіватиметься тільки на одне: що Джо прийде не напідпитку. Він зовсім інший, коли вип'є. [74]
(2) Мається на увазі пиріг «у краплиночку» або хліб у формі цеглини. Це традиційна страва на день Усіх Святих (Хеловін); солодкий пиріг, про який ідеться в оповіданні, - це сорт хліба, який виготовано з шматочками фруктів та порічок. Він запікається з монетами або обручками, що символізують майбутнє - наприклад, багатство або заміжжя.
(3) Йдеться про членів з комітету організації Лемплайт міста Дубліна. Ця протестантська благодійна організація надавала притулок і намагалася перевиховати жінок, яки займалися проституцією або пиячили. Марія працює у судомийці на кухні цієї організації, що створює контраст між її цнотливістю та середовищем, з якого вийшли мешканки цього притулку.
(4) Болсбрідж - передмістя у південно-східній частині Дубліна.
(5) Колона - колона Нельсона, яка колись стояла на вулиці Секвіл (зараз вулиця О'Конел), головній вулиці Дубліна. Колону було споруджено британською владою на честь адмірала лорда Нельсона (1758-1805).
(6) Драмкондра - передмістя у північній частині Дубліна.
(7) День Святого Духа - громадське свято, перший понеділок після Трійці.
(8) Дві по півкрони - п'ять шилінгів.
Часто він пропонував їй приїхати і жити разом з ними; але їй здавалося, що вона їм заважатиме (хоча дружина Джо так добре ставилася до неї), таж вона звикла до життя у пральні. Джо був добрим хлопцем. Вона виняньчила його та Алфі також; і Джо частенько говорив:
- Матінка це матінка, але моєю справжньою матір'ю є Марія.
Після розпаду родини хлопці знайшли для неї це місце у дублінській пральні Лемплайта, і воно їй подобалося. Спочатку вона погано думала про протестантів, але зараз вважає, що вони дуже добрі люди, може, занадто спокійні та серйозні, але все-таки вони дуже милі і з ними можна ладити. І потім у неї були свої рослини в оранжереї, і їй подобалося доглядати за ними. У неї були чудові папороті та воскові рослини і, коли хто-небудь приходив її провідати, вона завжди дарувала гостю один або два паростки зі своєї оранжереї. Але одне, чого вона не любила, - це брошури(9), розвішані на стінах; але начальниця була така приємна жінка, з якою можна було мати справу, така шляхетна.
Коли кухарка сказала, що все готово, вона зайшла у жіночу кімнату і подзвонила у великий дзвін. За декілька хвилин жінки почали сходитися по дві, по три, витираючи розпарені долоні об свої нижні спідниці та спускаючи рукава кофтинок на червоні розпарені руки. Вони посідали перед своїми великими кухлями, в які кухарка та німа наливали гарячий чай з молоком та цукром, вже розмішаний у величезних олов'яних чайниках. Марія розпоряджалася розподілом солодкого пирога і стежила за тим, щоб кожна жінка отримала свої чотири скиби. Скільки було сміху та жартів за їжею. Ліззі Флемінг сказала, що вона впевнена - Марія отримає обручку(10), і, хоча Флемінг казала це кожного разу перед днем Усіх Святих(11), Марія вимушена була посміхнутися та сказати, що вона не бажає ані обручки, ані чоловіка; і коли вона сміялася, її сіро-зелені очі іскрилися від зневіри та сором'язливості і кінчик її носа мало не торкався підборіддя. Потім Руда Муні підняла свій кухоль з чаєм і запропонувала випити за здоров'я Марії, а всі жінки гримали своїми кухлями по столу, і ще вона сказала, що, на жаль, не має ані ковточка портеру, а то б вона випила. І Марія знову сміялася, доки кінчик її носа мало не торкнувся підборіддя, і її крихітне тіло тряслося від сміху, бо вона знала, що Муні зичить їй добра, хоча, певна річ, поняття в неї простацькі.
Але як Марія була вдоволена, коли жінки закінчили пити чай і кухарка та німа почали збирати посуд! Вона пішла до своєї кімнатки і, пам'ятаючи, що наступного ранку буде ранкова меса, перевела стрілку будильника з сьомої години на шосту. Потім вона зняла робочу спідницю та капці і поклала свою кращу спідницю на ліжко, а свої крихітні вихідні черевички поставила біля підніжжя ліжка. Вона також змінила кофтинку; і поки вона стояла перед люстерком, їй усе пригадувалося, як вона, бувало, одягалася у неділю на ранкову месу(12), коли була ще зовсім молоденькою; і вона поглянула з дивною лагідністю на крихітне тільце, яке вона так часто прикрашала. Незважаючи на роки, вона вважала гарним своє охайне, маленьке тіло.
(11) Брошури - протестантські моральні та релігійні вислови або уривки з Біблії, які мали за мету зробити кращими мешканців притулку.
(10) Мається на увазі традиційно запечена обручка у солодкому пирозі, кому вона дістанеться, та вийде заміж.
(11) Хеловін, або переддень свята Всіх Святих, який святкується напередодні 1 листопада. Хеловін збігається з давнім язичеським святом Самхейн, святом мертвих, під час якого, як вважалося, душі мертвих вертаються на землю, що передвіщає прихід зими.
(12) Ранкова меса: наступного дня, 1 листопада, настає День Усіх Святих, церковне свято.
Коли вона вийшла, вулиці блищали від дощу, і вона була задоволена, що одягла свій старенький брунатний дощовик. Трамвай був набитий людьми, і їй довелося сісти на стільчик у кінці вагона, обличчям до всього цього натовпу, і носаки її черевиків ледь доставали до підлоги. У думці вона зважувала все, що збиралася зробити, і відчувала, як добре бути незалежною і мати у гаманці свої власні гроші. Вона сподівалася, що вони гарно посидять увечері. Вона була впевнена - так воно і буде, але вона мимоволі думала, що, на жаль, Алфі і Джо не розмовляють один з одним. Тепер вони завжди сперечалися, хоча хлопцями були найкращими друзями: але таке вже життя. [75]
Вона вийшла з трамваю біля Колони і швидко пробралася крізь натовп. Вона зайшла у кондитерську Даунза, але у крамниці було так багато людей, що довелося довгенько чекати, поки її обслужили. Вона купила дюжину різних тістечок по пенні за кожне і нарешті вийшла з крамниці з великим пакунком. Потім стала поміркувати, що б ще їй купити: вона хотіла купити щось дійсно смачненьке. У них, напевно, є вдосталь яблук та горіхів. Важко було щось вирішити, і єдине, що їй спало на думку, - це кекс. Вона зупинилася на кексі з коринкою, але у Даунза на такому кексі було замало глазурованого мигдалю, і вона пішла у кондитерську на Генрі-стріт. Тут вона тривалий час не могла визначитися, і модно одягнена молода леді за прилавком, яр, очевидно, трохи роздратувалася, запитала її, чи вона часом купує не весільний пиріг. Це вимусило Марію почервоніти, і вона посміхнулася молодій леді; але молода леді* сприйняла це дуже серйозно, і нарешті відрізала товстий кусень кексу з коринкою, загорнула його і сказала:
- Два шилінги і чотири пенси(13), будь ласка.
* Читач може подумати, що в оповіданні трохи незграбний синтаксис, численні повторення, то синонімічні, а то й буквальні, - це помилки перекладача; але насправді це спроба відтворити стилістику Джойса, яка, в свою чергу, відтворює «стилістику» думок, внутрішньої мови та світобачення Марії.
(13) Це ціна досить дорогого кексу.
Вона думала, що їй доведеться простояти у трамваї до Драмкондри через те, що ніхто з молодих людей, здавалося, не помічав її, але джентльмен похилого віку поступився для неї місцем. Це був опасистий джентльмен, на ньому був масивний капелюх брунатного кольору; обличчя в нього було квадратне, червоне, а вуса сивуваті. Марія подумала, що джентльмен виглядає на полковника, і вона замислилась, наскільки він ввічливіший, ніж молоді люди, які просто дивилися прямо перед собою. Джентльмен почав розмовляти з нею про Хеловін та про дощову погоду. Він гадав, що її пакунок повний різних солодощів для малюків, і сказав, що все правильно: нехай діти насолоджуються життям, поки ще малі. Марія погоджувалася з ним і підтримувала його, киваючи та підкашлюючи. Він був дуже люб'язний з нею, і коли вона вийшла на Кенел Брідж, вона подякувала йому і вклонилася, і він уклонився їй і підняв свого капелюха й усміхнувся приємно; і коли вона йшла вулицею, пригинаючи свою голівку під дощем, вона думала, як легко розпізнати справжнього джентльмена навіть тоді, коли він трішки напідпитку.
Коли вона зайшла в дім Джо, всі закричали: «Ось і Марія!» Джо був уже вдома, він прийшов додому з роботи, і всі діти були одягнені по-святковому. Там було ще двоє чималих сусідських дівчат, і святкові ігри тривали. Марія віддала пакунок з тістечками старшому хлопчику, Алфі, щоб він розподілив між усіма, і місіс Донеллі сказала, як мило з її боку, що Марія принесла такий великий пакунок з тістечками, і примусила всіх дітей сказати Марії:
- Дякуємо, Маріє.
Але Марія сказала, що вона принесла дещо особливе для їхніх мами й тата, що, вона впевнена, це їм сподобається, і вона почала шукати свій кекс із коринкою. Вона намагалася відшукати його у пакунку з крамниці Даунза, і потім у кишенях свого дощовика, і потім на вішалці, але ніде не змогла його знайти. Тоді вона запитала всіх дітей, чи не з'їв Його хто-не-будь з них, звичайно ж, помилково, - але всі діти відповіли ні, і виглядало на те, що їм не подобається їсти кекси, якщо їх можуть звинуватити в крадіжці. У кожного була своя розгадка цієї таємниці, а місіс Донеллі сказала, що все ясно: Марія залишила його у трамваї. І Марія, пригадуючи, як збентежив її джентльмен з сивуватими вусами, почервоніла від сорому, прикрості, розчарування. Із думкою про невдачу її маленького сюрпризу та про два шилінги і чотири пенси, які вона викинула на вітер, вона мало не розплакалася.
Але Джо сказав, що це дурниці, і примусив її сісти біля каміна. Він був дуже привітний. Він розповідав про все, що відбувається у нього на роботі, і [76] розказав їй, як він дотепно відповів менеджерові. Марія не розуміла, чому Джо так сміється над відповіддю, яку він дав, але зауважила, що, певно, менеджер дуже владна особа і з ним тяжко мати справу. Джо відповів, що він не такий-то і поганий, якщо знати, як поводитися з ним, і що він може бути злагідливим, якщо не гладити його проти шерсті. Місіс Донеллі грала на піаніно для дітей, і вони танцювали та співали. Потім дві сусідські дівчини частували всіх горіхами. Ніхто не міг знайти горіхоколу, і Джо мало не розгнівався і запитав, як може Марія розколоти горіхи без щипців. Але Марія сказала, що не хоче горіхів і не треба про неї турбуватися. Потім Джо запитав, чи не вип'є вона пляшечку міцного портеру, і місіс Донеллі сказала, що, якщо вона забажає, у них є також і портвейн. Марія сказала, що вона б воліла не пити нічого, але Джо наполягав.
Марія вимушена була поступитися йому, і потім вони сиділи біля каміна, згадуючи давні часи, і Марія подумала, що може замовити добре словечко за Алфі. Але Джо закричав, хай Господь Бог покарає його, якщо він знову коли-небудь скаже хоча б слово своєму братові, і Марія сказала, що вона жалкує, що торкнулася цієї справи. Місіс Донеллі зауважила своєму чоловікові, що дуже соромно так говорити про свою плоть і кров, але Джо відповів, що Алфі йому не брат, і між ними мало не зчинилася сварка. Але Джо сказав, що він не хоче дратуватися напередодні такого свята, і запропонував дружині відкрити ще одну пляшку портеру. Двоє сусідських дівчат завели звичайні для Хеловіна ігри(14), і незабаром знову всі розвеселіли. Марії було так приємно бачити, як радіють діти, і що Джо та його дружина почуваються так погідно. Двоє сусідських дівчат поклали кілька блюдець на стіл, і потім підводили дітей із зав'язаними очима до столу. Одне отримало молитовник, а інші троє отримали воду; і коли одна з дівчат отримала обручку, місіс Донеллі застережливо посварилася пальцем на почервонілу дівчину, нібито говорячи: «О, я тебе бачу наскрізь!» Потім вони наполягли, щоб зав'язати очі і Марії, підвести її до столу, і побачити, що ж вона отримає; і поки вони надягали пов'язку, Марія все сміялася та сміялася, доки кінчик її носа мало не торкнувся кінчика її підборіддя.
Вони підвели її до столу, сміючись та жартуючи, і вона простягнула руку, як вони й казали зробити. Вона порухала рукою тут і там і опустила її на якесь з блюдець. Вона відчула щось м'яке, мокре(15) і здивувалася, що ніхто нічого не каже і не знімає з неї пов'язки. Якусь мить панувала тиша; а потім почулося шарудіння і шепотіння. Хтось сказав щось про садок, і, нарешті, місіс Донеллі сказала щось дуже роздратовано до однієї з сусідських дівчат і звеліла їй викинути це відразу: це вам не гра. Марія зрозуміла, що щось не так, і довелося їй повторити все знову: і цього разу вона отримала молитовник.
Після цього місіс Донеллі заграла ріл міс МакКлауд(16) для дітей, і Джо примусив Марію випити чарчину вина. Невдовзі всі знову повеселішали, і місіс Донеллі сказала Марії, що вона, мабуть, стане цього року монашкою, адже їй дістався молитовник. Марія ніколи не бачила Джо таким люб'язним до неї, яким він був цього вечора: він так приємно розмовляв і так багато згадував. Вона сказала, що вони всі такі добрі до неї.
Нарешті діти стомилися і захотіли спати, і Джо попросив Марію, чи не заспіває вона якусь коротеньку пісеньку перед тим, як піде, якусь одну зі старих пісень. Місіс Донеллі сказала: «Будь ласка, будь ласка, Маріє!», і Марії довелося підвестися і стати біля піаніно. Місіс Донеллі наказала дітям сидіти тихо і слухати пісню Марії. Потім вона заграла вступ і сказала: «Ну-бо, Маріє!», і Марія, зашарівшися, заспівала тонюсіньким тремтливим голоском. [77]
(14) Хеловінові ігри - ігри, в які грають у святкову ніч: учасники з зав'язаними очима повинні вибрати що-небудь з предметів, розкладених на таці. Ці предмети мають символічне значення: молитовник означає церковне покликання; монети означають багатство; обручка - заміжжя; вода означає життя або подорожування; земля - смерть, і цей символ у часи Джойса вже не вживався.
(15) Дівчата поклали землю (звідси назва оповідання) на блюдце як жарт.
(16) Традиційна ірландська мелодія, яку виконували на скрипці; ріл - швидкий танець.
Вона співала пісню: «Мені снилося, що я у палатах жила»(17), і коли вона дійшла до другого куплету, вона заспівала знову:
«Приснилося мені, що я жила в палатах,
Що я царицею великою була ,
І не давала, щоби брат ішов на брата,
Взірцем я гідности для слуг, князів була.
І не злічити всіх багатств, які я мала,
Що зберігалися здавен в моїй казні,
Та найдорожчий скарб, який я в світі знала -
Твої слова ласкаві і сумні».
Але ніхто не намагався вказати їй на її помилку; і коли вона закінчила свою пісню, Джо був дуже схвильований. Він сказав, що немає кращих часів, ніж часи давні, і немає для нього кращої музики, ніж музика старого бідолашного Балфа(18), щоб там не казали інші люди; і його очі так налилися слізьми, що він не міг знайти того, чого шукав, і нарешті вимушений був попросити свою дружину сказати йому, де штопор.
(17) Це пісня із опери Майкла Вільяма Балфа «Циганочка», про яку мова йшла також в оповіданні «Евеліна». Помилка Марії тут у тому, що вона проспівала одну і ту ж строфу, першу, двічі.
(18) Старий бідолашний Балф: у той час, про який іде мова в оповіданні, Балф став дуже немодним композитором.
Містер Джеймс Даффі жив у Чепелізоді, бо прагнув бути якнайдалі від міста, до громадян якого належав, а ще вважав усі інші передмістя Дубліна надто міщанськими, надто модерними й надто претенсійними. Мешкав у старому похмурому будинку. З вікон свого помешкання він міг розглядати покинуту гуральню та мілководну ріку, що на ній стоїть Дублін. У його просторій кімнаті не було ні килимів, ні картин. Він сам придбав тут кожну річ, кожний предмет обстави: чорне залізне ліжко, залізний умивальник, чотири плетені крісла, вішак для одягу, скриньку для вугілля, кочерги й решітку перед каміном, а ще квадратний стіл з пюпітром на ньому. У стіні була ніша, а в ній на полицях з білого дерева стояли книжки. Ліжко було застелене білим простирадлом, у ногах лежала картата чорно-червона ковдра. Над умивальником висіло невеличке дзеркало. На каміні, як єдина прикраса кімнати, стояла лямпа з білим абажуром. Книжки на полицях були розкладені знизу догори, відповідно до розміру. На найнижчій полиці скраю стояло повне зібрання Вордсворта, а на найвищій, так само скраю, – Мейнутський катехизис, переплетений у палітурку з-під зошита. На столі завжди було письмове приладдя. Всередині, в шухляді, лежав рукописний переклад Гавптманового Міхаеля Крамера, що в нім пурпуровим чорнилом виділено сценічні ремарки, і невеликий стосик папірців, скріплених докупи мідною шпилькою. До цих папірців, що на них він часом занотовував свої думки, він у нападі самоіронії приліпив реклямку ліків од жовтяниці. З-під ляди столу, коли її підняти, линули тонкі, ледь чутні пахощі – чи то новеньких олівців із кедрини, чи то пляшечки з клеєм, чи то забутого там бозна-коли перезрілого яблука.
Містер Баффі сахався всього, що загрожувало тілесним чи душевним неспокоєм. Середньовічний лікар сказав би, що той народився під знаком Сатурна. Його обличчя, несучи на собі карб усіх прожитих літ, було такого самого блідо-коричневого кольору, як і стіни дублінських будинків. На його великій подовгастій голові росло сухе чорне волосся, а русі вуса ледь-ледь прикривали неприємно скривлені вуста. Різко окреслені вилиці також надавали обличчю суворости; однак цієї суворости не було в його очах, що дивилися на світ з-під русих брів і створювали враження людини, завжди готової побачити в інших щось таке, що спокутувало б їхні вади, але зневіреної постійними розчаруваннями. Його душа жила на певній віддалі від тіла, спостерігаючи за діяльністю останнього крізь скептичні окуляри. Він мав дивну автобіографічну звичку: час від часу подумки компонувати кілька коротких суджень про самого себе, ставлячи підмет у третій особі, а присудок у минулому часі. Він ніколи не подавав милостини жебракам. Ходив вулицями, впевнено карбуючи крок, а в руці завжди тримав міцного горіхового ціпка.
Вже багато років він працював за касира в приватному банку на Баґґот-стріт. Щоранку доїжджав із Чепелізода трамваєм. Близько дванадцятої йшов до корчми Дена Берка і замовляв собі полуднє – пляшечку легкого пива та невеличку тацю крохмального печива. О четвертій ішов з роботи. Обідав він у їдальні на Джорджес-стріт, почуваючись тут вільним од надокучливого товариства дублінської золотої молоді і знаходячи якусь нелукаву одвертість у рядках меню. Вечори проводив або сидячи за роялем, що належав домовласниці, або безцільно вештаючись околицями міста. Іноді любов до музики Моцарта приводила його в оперу чи на концерт: це була єдина розвага в його житті.
Він не мав ні приятелів, ні знайомих, ні церкви, ні віри. Його духовне життя плинуло осторонь від інших; своїх родичів він провідував рідко: або коли гостив у них на Різдво, або коли проводжав їх ув останню путь на цвинтар. Обидві суспільні повинності він виконував як данину традиції, однак то була єдина поступка умовностям громадського життя. Він часто думав, що за певних обставин пограбував би свій банк, але ці обставини ніяк не складалися, і його життя котилося розмірено – як оповідання без пригод.
Одного вечора він опинився в Ротонді поряд із двома леді. Тиха й напівпорожня зала віщувала виставі неминучий провал. Леді, що сиділа біля нього, кілька разів оглянула безлюдне приміщення, а тоді мовила:
– Шкода, що сьогодні так мало публіки! Ви не уявляєте, як важко акторові співати для порожніх лавок.
Він розцінив репліку як запрошення до розмови. Його здивувало, що вона поводиться так розкуто. Під час бесіди він весь час намагався схопити в пам'яті її образ. Довідавшись, що дівчина поруч неї, – її дочка, він вирішив, що жінка десь на рік молодша за нього самого. Її лице, колись мабуть вродливе, свідчило про розум. Вона мала овальне обличчя з виразно окресленими рисами. Очі були темно-сині й спокійні. Їх погляд, спочатку викличний і непокірний, раптом змінився, і в розширених зіницях на мить прозирнув глибоко пристрасний темперамент. Але вона швидко опанувала себе, її єство, ледь розкрившись, знову сховалося під покривалом розсудливости, а її повненька фігура в обтислому смушевому жакеті ще виразніше стала випромінювати виклик і непокору.
Через кілька тижнів він знову зустрів її на концерті в Ерлсофт Терес і, коли її дочки не було поруч, вигадав хвилинку для розмови віч-на-віч. Вона кілька разів натякнула щось про свого чоловіка, але натяк важко було розцінювати як пересторогу. Її звали місіс Сініко. Прапрадід її чоловіка походив із Ліворно. Чоловік був капітан торгового судна, що курсувало між Дубліном і Голландією; вони мали одну дитину.
Випадково зустрівши її втретє, він набрався мужности і призначив побачення. Вона прийшла. Це була перша з довгої низки їхніх зустрічей; вони зустрічалися завжди ввечері, обираючи для прогулянок найтихіші квартали Дубліна. Проте містер Баффі не любив нічого робити крадькома, а тому наполіг, щоб вона запросила його до себе в дім. Капітан Сініко радів гостеві, гадаючи, що той претендує на руку його дочки. Він давно вже викреслив дружину з переліку своїх утіх, і йому навіть на думку не спадало, що нею може зацікавитися хтось іще. А що капітан частенько бував у рейсах, та й дочка давала уроки музики на стороні, то містер Даффі мав досить часу, щоб втішатися товариством леді. Це була перша така пригода в їхньому житті, але ніхто з них не бачив у своїх діях чогось непристойного. Поступово він впустив її у світ своїх думок. Позичав їй книжки, постачав цікаві ідеї, ділився своїм інтелектуальним життям. Вона уважно слухала.
Іноді, відповідаючи на його розумування, вона відкривала щось із власного життя. Дбайливо, ніби мати, вона спонукувала його до кінця вилити свою душу: вона стала його сповідницею. Він розповів їй, що колись зачащав на збори Ірландської соціялістичної партії і почував себе наче білою вороною посеред натовпу серйозних робітників на горищі, освітленому поганенькою гасовою лямпою. Коли партія розкололася на три гілки, кожна з власним провідником і власним горищем, він перестав ходити на збори. Робітничі дискусії, казав він, надто вже боязкі; вони зациклені на проблемі зарплатні. Він побачив, що все це твердолобі реалісти, яким чужа точність думки – витвір дозвілля, їм недоступного. Найближчі кількасот років, казав він, Дублінові не загрожують ніякі соціяльні революції.
Вона запитала, чому він не записує свої думки. Навіщо, запитав він із зневажливою посмішкою. Щоб змагатися з отими крикунами, нездатними мислити логічно й шістдесят секунд? Щоб терпіти критику тупих міщухів, що довірили свою мораль полісменам, а своє мистецтво – антрепренерам?
Він не раз бував у її невеличкому котеджі за Дубліном, часто вони проводили там вечори. Поступово, познайомившись ближче, вони стали розмовляти про речі менш одволіклі. Її товариство було йому як теплий ґрунт для екзотичної рослини. Часто вони не запалювали світла, чекаючи, поки спаде темрява. Темна затишна кімната вдалині від усіх, музика, що дзвеніла в вухах, єднали їх. Ця єдність заворожувала його, загладжувала гострі кути його характеру, наповнювала почуттями його інтелектуальне життя. Іноді він ловив себе на тому, що дослухається до звуку власного голосу. Він гадав, що піднісся в її очах на ангельську висоту, і що ближче він привертав до себе полум'яну натуру своєї приятельки, то частіше йому вчувався дивний безособовий голос, у якому він упізнавав свій власний, – голос, що твердив про непоправну самотність людської душі. Ми не можемо себе зрадити, говорив голос, ми самі для себе. Кінець цим бесідам настав однієї ночі, коли місіс Сініко, надзвичайно схвильована, пристрасно схопила його руку і притисла до своєї щоки.
Містер Даффі був ошелешений. Коли він побачив, як витлумачено його слова, ілюзії розвіялися. Він не заходив до неї цілий тиждень, а тоді написав і попросив про зустріч. Він не хотів, щоб їхня остання розмова відбувалася на попелищі їх зруйнованої сповідальні, тож вони зустрілися в невеличкій цукерні біля Паркової брами. Погода була по-осінньому холодна, та незважаючи на холод, вони безмаль три години блукали туди й сюди доріжками парку. Вони домовилися розірвати всі стосунки, бо це, казав він, нестерпні й болючі пута. Вийшовши з парку, вони мовчки йшли до трамвайної зупинки, але раптом вона почала так сильно тремтіти, що він, побоюючись нового вибуху почуттів, швидко попрощався й пішов геть. За кілька днів він отримав пакунок із своїми книжками й нотами.
Минуло чотири роки. Життя містера Даффі повернулося у звичну колію. Його кімната й далі свідчила про впорядкованість його розуму. На поличці для нот у нижній кімнаті з'явилося кілька нових творів, а до книжок додалося два томики Ніцше: Так казав Заратустра і Весела Наука. Зрідка він занотовував те-се на папірцях із купки, що в шухляді. Одна з його думок, записана через два місяці після останньої розмови з місіс Сініко, була така: Кохання між чоловіком і жінкою неможливе, бо статевий потяг неприпустимий; дружба між чоловіком і жінкою неможлива, бо статевий потяг неминучий. Він не ходив на концерти, остерігаючись натрапити на ню. Його батько помер; молодший співвласник банку, де він працював, відійшов од справ. А він і далі щоранку їхав до міста трамваєм і щовечора пішки повертався з міста додому, легко пообідавши на Джорджес-стріт і прочитавши на десерт вечірню газету.
Одного вечора, коли він саме збирався покласти до рота шматок солонини з капустою, його рука завмерла. Очі спинилися на повідомленні з вечірньої газети, що її він прихилив до карафки з водою. Він поклав ложку з їжею назад на тарілку й уважно прочитав замітку. Тоді випив склянку води, відсунув тарілку вбік, склав газету навпіл і, поклавши її між опертими на стіл ліктями, перечитав повідомлення знову й знову. На захололій капусті застигав білий жир. До нього підійшла дівчина-служниця й запитала, чи йому не сподобався обід. Він запевнив, що страва дуже смачна, і насилу проковтнув кілька ложок. Тоді розплатився й вийшов геть.
Він швидко йшов крізь листопадові сутінки, горіхова палиця раз-у-раз стукала об землю, краєчок жовтуватої «Івнінґ Мейл» визирав із кишені цупкого моряцького пальта. На безлюдній дорозі від Паркових воріт до Чепелізода він сповільнив ходу. Палиця вдарялась об землю вже не так енергійно, а нерівний, уривчастий подих, сливе зітхання, парою застигав у морозному повітрі. Прийшовши додому, він одразу піднявся до спочивальні, дістав із кишені газету, став біля вікна й у присмерках ще раз перечитав повідомлення. Він читав мовчки, тільки ворушив губами, мов священик, що промовляє молитву secreto. В повідомленні йшлося ось про що:
Сьогодні в Дублінській міській лікарні заступник коронера (через відсутність самого містера Леверетта) зробив розтин тіла місіс Емілі Сініко, сорока трьох років, що загинула на Сіднейському вокзалі вчора ввечері. Факти свідчать, що коли потерпіла намагалася перейти залізничну колію, її збив локомотив поїзда, що о десятій годині відправився з Кінґставна, Жінка зазнала ушкоджень голови та правої частини тіла, що й стали причиною смерти.
Джеймс Леннон, машиніст локомотива, заявив, що працює на залізниці вже п'ятнадцять років. Коли черговий на станції дав свисток, він зрушив поїзд із місця, але вже за мить різко загальмував, почувши голосні крики. Поїзд іще не набрав швидкости.
П. Дан, носильник на вокзалі, розповів, що коли поїзд уже мав рушати, він побачив жінку, що намірялася перейти колію. Він закричав і побіг навперейми, але не встиг: її зачепило буфером локомотива і збило на землю.
Присяжний: «Ви бачили, як леді впала?»
Свідок: «Так.»
Сержант поліції Кровлі доповів, що коли він прибув на місце пригоди, потерпіла лежала на платформі без ніяких ознак життя. Він наказав перенести тіло до зали відпочинку, щоб там чекати на прибуття швидкої.
Констебль 57 потвердив сержантові слова.
Доктор Голфін, помічник головного хірурга Дублінської міської лікарні, зафіксував у потерпілої перелом двох нижніх ребер та численні забої лівого плеча. Права частина голови була ушкоджена при падінні. Ці травми не такі важкі, щоб спричинити смерть здорової особи. Смерть, на його думку, була викликана шоком і раптовою зупинкою серця.
Містер Г. Б. Патерсон Фінлей від імени залізничної компанії висловив глибокий жаль через нещастя. Компанія завжди вживала всіх заходів для того, щоб пасажири переходили колію тільки через містки; для цього на кожній станції розвішано відповідні попередження, а на залізничних переїздах встановлено патентовані шлагбавми. Потерпіла постійно, не вважаючи на ризик, переходила залізничне полотно пізно вночі, від платформи до платформи, а отже, взявши до уваги всі обставини, він не вбачає в цій пригоді провини залізничників.
Чоловік потерпілої, капітан Сініко, що проживає в Леовіллі, також дав свідчення. Він розповів, що потерпіла – його дружина. Його не було в Дубліні, коли сталося нещастя, він тільки наступного ранку повернувся з Ротердама. Вони були одружені вже двадцять два роки і до останнього часу жили щасливо. Проте два роки тому місіс Сініко попала під владу згубних звичок.
Місіс Мері Сініко розповіла, що віднедавна її мати призвичаїлася поночі ходити по спиртне. Вона, свідок, не раз намагалася вплинути на свою матір і переконати її вступити в Товариство тверезости. Того дня дочка прийшла додому тільки через годину після пригоди. Присяжні, відповідно до даних медичної експертизи, постановили зняти з машиніста Ленона всі звинувачення.
Заступник коронера висловив жаль через нещастя і щиро поспівчував капітанові Сініко та його дочці. Він також зажадав від залізничної компанії вжити всіх потрібних заходів, щоб такий випадок більше ніколи не повторився. Ніяких звинувачень не висунуто.
Містер Даффі відвів очі від газети і втупився в похмурий вечірній краєвид за вікном. Річка тихо текла повз порожню гуральню, а у вікнах будинків на Лукан-роад то з'являлися, то гасли вогники світла. Отак загинути! Розповідь про її смерть здійняла в його душі хвилю обурення, йому відразливо було навіть згадувати, що колись він ділився з цією жінкою своїми найпотаємнішими думками. Заяложені фрази, лицемірне співчуття, обережні вислови репортера, що намагався приховати деталі банальної вуличної смерти – йому аж скрутило живіт. Мало того, що вона принизила себе, вона принизила і його. Він уявив собі брудну й огидну дорогу її падіння. Подруга його душі! Він не раз бачив таких бідолах, що з порожніми пляшками та суліями шкандибали до найближчого шинку за порцією пійла. Боже мій, що за кінець! Очевидно, вона була нездатна до нормального існування, без жодної мети в житті, вона стала легкою поталою для згубних звичок – одна з тих бідолах, що на їхніх костях стоїть будова цивілізації. Але як могла вона впасти так низько! Як міг він так глибоко в ній обманутися? Він згадав спалах почуттів тієї ночі й засудив його суворо, як ніколи. Тепер він остаточно переконався, що вчинив був правильно.
Вже зовсім посутеніло, його думки стали блукати минулим, і раптом йому здалося, ніби вона торкнулася його руки. Судома, що перед тим скрутила йому живіт, тепер пойняла його нерви. Швидко одягши пальто й капелюха, він вийшов на вулицю. На порозі його обвіяло холодом; він зіщулився і втягнув руки в рукави. Опинившись біля корчми на Чепелізодському мості, він зайшов і замовив собі гарячого пуншу.
Корчмар слухняно обслужив його, не промовивши ні слова. Неподалік п'ятеро чи шестеро робітників обговорювали вартість джентльменського маєтку в графстві Кілдар. Вони раз-у-раз прикладалися до своїх величезних пінтових кухлів, курили, спльовували на підлогу й важкими черевиками загрібали свої плювки в тирсу. Містер Даффі сидів на стільці, і втупившись у них очима, нічого не бачив і не чув. Час збігав. У корчмі було на диво тихо. Корчмар читав «Геральд Тріб'юн» і позіхав, незграбно опершись на прилавок. Час від часу було чути, як надворі безлюдною вулицею прогуркотить трамвай.
Він сидів там, знову й знову переживаючи життя, прожите разом із нею, по черзі викликаючи в уяві ті два образи, що зосталися після неї – яка вона була і яка стала. Він зрозумів, що вона померла, перестала існувати, обернулася на спогад. Йому трохи полегшало. Він запитав себе, що міг би він зробити. Він не міг би постійно грати комедію; не міг би й жити з нею відкрито. Він зробив те, що вважав за краще. Як можна його звинувачувати? Тепер, коли її більше не було, він зрозумів, яке самотнє мусило бути її життя – день за днем, ніч за ніччю в одній і тій самій порожній кімнаті. Його життя – відтепер і до тої миті, коли й він помре, перестане існувати, обернеться на спогад – теж здаватиметься самотнім, – якщо тільки хто-небудь спом'яне його.
Він вийшов із корчми десь о дев'ятій. Ніч була холодна й темна. Він зайшов у парк через головні ворота й пішов назустріч високим сухоребрим деревам. Він ішов непривітними алеями, де вони гуляли чотири роки тому. Здавалось, вона була поруч нього в темряві. Часом йому ввижалося, ніби він чує її голос у своїх вухах, її дотик на своїй руці. Він завмирав, прислухаючись. Чому він позбавив її життя? Чому прирік на смерть? Він відчував, як його моральне єство розвалюється на шматки.
Діставшись на верхівку пагорба, він зупинився й озирнувся кругом – на річку попід містом, на вогні, що гостинно червоніють у холодній ночі. Він подивився вниз по схилу і біля підніжжя пагорба, в тіні паркової огорожі побачив на землі людські тіла. Це кохання – крадькома, за гроші – сповнило його відчаєм. Виплекана правильність його буднів стала йому ненависна; він почувався вигнаним із свята життя. Одна-єдина людська істота покохала його, а він відмовив їй права на життя й щастя: прирік на ганьбу, на жалюгідну смерть. Він знав, що створіння внизу під стіною бачать його й хочуть, щоб він пішов. Він нікому не потрібен – вигнанець із свята життя. Він звернув погляд до сірої ріки, що звиваючись і зблискуючи скалками, текла до Дубліна. За рікою він побачив вантажний поїзд, що так само звиваючись, від'їжджав від Кінґстонського вокзалу, ніби хробак із вогненною головою, що наполегливо й старанно повзе крізь темряву. Поїзд повільно зникав з очей; а він і далі чув у вухах надсадне гудіння локомотива, що по складах вимовляв її ймення.
Він повертався тим самим шляхом, що й прийшов, ритм локомотива лунко пульсував у вухах. Він почав сумніватися в реальності того, що казала йому пам'ять. Зупинився під деревом і зачекав, поки ритм стихне. Він не відчував її поруч себе, не чув її голосу в своїх вухах. Зачекав кілька хвилин, дослухаючись, та не почув нічого: ніч була бездоганно тиха. Прислухався знову: тиша. І він зрозумів, що зовсім самотній.
Узявши кусок картону, старий Джек згорнув попіл докупи, а тоді ретельно посипав ним побіліле вже вугілля. Коли все вугілля вкрилося рівним шаром попелу, Джекове лице поринуло в темряву, та коли він заходився знову роздмухувати вогонь, на протилежній стіні кімнати виросла його згорблена тінь, а вид його поволі освітився полум'ям. Він мав обличчя старої людини, вугласте й заросле волоссям. Вологі блакитні очі кліпали на вогонь, вологий рот раз-по-раз розкривався, а тоді закривався з мимовільним шамкотінням. Коли вугілля зайнялося, Джек відставив кусок картону до стіни, зітхнув і промовив:
– Ось так-то воно краще, містере О'Коннор.
Містер О'Коннор, сивоволосий чоловік, обличчя знекрашене прищиками та вуграми, був саме скрутив тютюн у паперову рульку досить правильної форми, але, почувши звертання, задумливо розкрутив це діло своїх рук. Тоді неквапно почав скручувати цигарку наново, а по хвилинних роздумах вирішив лизнути папір.
– Містер Тірні не сказав, коли повернеться? – запитав він хрипким фальцетом.
– Ні, не сказав.
Містер О'Коннор узяв цигарку до рота й почав порпатися в кишенях. Нарешті витяг звідти стосик паперових карток.
– Я дам вам сірника, – мовив старий.
– Пусте, не треба, – відказав містер О'Коннор.
Він узяв одну з карток і прочитав надрукований на ній напис:
Агент містера Тірні няйняв був містера О'Коннора, щоб той провадив агітацію на одній із дільниць кварталу, але погода була препогана, та й черевики промакали, тож містер О'Коннор більшу частину дня просидів перед каміном у кімнаті засідань на Віклов-стріт разом із Джеком, старим доглядачем. Вони сиділи тут, відколи короткий день перемінився в сутінки. Було шосте жовтня, надворі хмуро й зимно.
Містер О'Коннор відірвав від картки смужку паперу, запалив її від вогню і прикурив цигарку. Коли він прикурював, вогник освітив листок темнозеленого лискучого плюща в петлиці його пальта. Старий уважно подивися на О'Коннора, а тоді, знов узявши кусок картону, почав неквапно роздувати вогонь. Містер О'Коннор тим часом курив.
– Атож, – мовив старий, повертаючись до перерваної думки, – тепер і не добереш, як їх виховувати, цих дітей. Хто б подумав, що з нього таке виросте! Я віддав був його до Християнських Братів, старався, як міг, і на тобі маєш – самі гульки та пиятики! А я ж хотів його в люди вивести.
Із видимою втомою він поставив картон на місце.
– Я вже старий, а то б задав йому чосу. Взяв би прута і шмагав би, поки сили стане – як то бувало раніше. Мати – вона з ним усе тільки панькається, і те йому, й се...
– От-от. Це й розпаскуджує дітей, – сказав містер О'Коннор.
– Певна річ, — відказав старий. – І головне, ніякої тобі вдячности, сама-но безчільність. Він уже береться верховодити надо мною, коли я сам, буває, вип'ю чарку-другу. Куди ж це світ котиться, що син так ставиться до свого батька?
– Скільки йому років? – запитав містер О'Коннор.
– Дев'ятнадцять, – відповів старий.
– То чого ж ти не прилаштуєш його кудись?
– Чи ж я не пробував? Ще відколи він школу закінчив... «Ти в мене на шиї не посидиш,» – кажу. «Мусиш найти собі роботу.» Та коли він і знаходить яку роботу, то ще гірше: усе пропиває.
Містер О'Коннор співчутливо похитав головою, і старий притих, задивившись у вогонь. Хтось прочинив двері до кімнати й окликнув:
– Ге-е-ей! Тут що, масонська ложа засідає?
– Хто там? – запитав старий.
– Що це ви тут сидите в потемках? – запитав голос.
– Це ти, Гайнсе? – запитав містер О'Коннор.
– Я. Чого це ви тут сидите в потемках? – сказав містер Гайнс, виходячи на освітлену частину кімнати.
Він був високий, стрункий чоловік із світлокоричневими вусами. На крисах його капелюха дрижали, ось-ось маючи впасти, крапельки дощу; комір куртки був відкочений.
– Ну, Метью, – звернувся він до містера О'Коннора, – як воно тобі йде?
Містер О'Коннор похитав головою. Старий устав з-перед каміна і, потинявшись по кімнаті, вернувся з двома підсвічниками. По черзі тицьнув їх у вогонь, щоб запалити свічки, а тоді поніс на стіл. Убого обставлена кімната освітилася світлом, і вогонь у каміні втратив усю свою жвавість барв. Стіни кімнати були голісінькі, якщо не рахувати одинокої передвиборної відозви. Посередині стояв невеликий столик, а на нім навалено стос паперів.
Містер Гайнс оперся об камін і запитав:
– Він уже заплатив тобі?
– Ще ні, – відповів містер О'Коннор. – Дасть бог, може сьогодні...
Містер Гайнс розсміявся.
– Хто-хто, а він заплатить. Не тривожся, – сказав він.
– Нехай би краще поквапився, якщо хоче, щоб робота робилася, – відповів містер О'Коннор.
– А ти як гадаєш, Джеку, – іронічно запитав старого містер Гайнс.
Старий знову всівся на своє місце при каміні й промовив:
– Хай там як, а грошви-то в нього не бракує. Не то що в того голодранця…
– В якого голодранця? – запитав містер О'Коннор.
– У Колґена, – насмішкувато відповів старий.
– Ти так кажеш, бо Колґен – робітник, хіба ні? А чим, по-твоєму, добрий чесний муляр гірший од корчмаря, а? Та ж робітник має таке саме право бути в Раді, як і будь-хто інший, а може навіть і більше право, ніж оті занглійщені жевжики, що плазом стеляться перед кожною титулованою особою. Хіба не так, Метью? – сказав містер Гайнс, звертаючись до містера О'Коннора.
– Твоя правда, – сказав містер О'Коннор.
– То чоловік порядний і чесний, без ніяких там назадницьких нахилів. Він представлятиме трудящі класи. А той тип, що ти на нього працюєш, просто шукає собі теплого містечка.
– Ясна річ, трудящі класи треба, щоб хтось представляв, – мовив старий.
– Робітника, – повів далі містер Гайнс, – усі тільки визискують, деруть по три шкури, а платять мізер. А його праця – то ж основа основ. Робітник не шукає зисковних посад для своїх дітей, братів та свояків. Робітник не затопче в болото гонор рідного міста на догоду німецькому монархові.
– Про що це ви? – запитав старий.
– Хіба ти не знаєш, що міська влада хоче зустріти короля Едварда вітальною промовою, як він приїде сюди з візитою наступного року. З якого це дива ми повинні огинатися перед чужинецьким королем?
– Наш патрон цього не підтримає, – сказав містер О'Коннор. – Він балотується від націоналістів.
– Та невже? – відказав містер Гайнс. – Почекай – побачиш. Я його добре знаю. Хіба ж його звуть не Проноза Тірні?
– Далебі, може ти й маєш рацію, – сказав містер О'Коннор. – Так чи так, а хай би він приніс трохи платила, щоб заплатити своєму агітаторові.
Всі троє притихли. Старий почав згортати вугілля на купку. Містер Гайнс зняв капелюха, струснув ним, а тоді опустив комір, так що стало видно листочок плюща в петлиці.
– Якби цей чоловік був живий, – сказав він, показуючи на листочок, – то й мови не було б ні про які привітальні церемонії.
– Атож, – мовив містер О'Коннор.
– Ех, благословенні були часи, – сказав старий. – Тоді життя кипіло, не те що тепер.
У кімнаті знову запала тиша. Раптом двері розчахнулися й до кімнати вскочив моторний чоловічок, що цілий час шморгав носом, а вуха мав геть розчервонілі від холоду. Він швидким кроком підійшов до каміну, потираючи руки так сильно, ніби хотів тертям добути з них вогонь.
– Грошей катма, хлопці, – сказав він.
– Сідайте, містере Генчі, – мовив старий, пропонуючи тому свого стільця.
– Не метушися, Джеку, не метушися, – сказав містер Генчі.
Він коротко вклонився містеру Гайнсові й сів на крісло, що звільнив старий.
– Ти обійшов Онджер-стріт? – запитав він містера О'Коннора.
– Так, – відповів містер О'Коннор і почав порпатися в кишенях, шукаючи свої нотатки.
– До Ґраймса заходив?
– Заходив.
– Ну і як?
– Він нічого не обіцяв. «Це моє особисте діло, -- каже, -- за кого я голосуватиму». Але гадаю, він на нашому боці.
– Чого ти так думаєш?
– Він запитав мене, хто висунув містера Тірні, і я сказав йому. Я назвав поряд з іншими й отця Берка. Гадаю, все буде гаразд.
Містер Генчі почав шморгати носом і потирати руки над вогнем з дивовижною швидкістю. Тоді мовив:
– Бога ради, Джеку, принеси нам кусок вугілля. Там іще лишилося трохи.
Старий вийшов з кімнати.
– Кепська справа, – сказав містер Генчі, похитуючи головою. – Я спитав його про платню, а він мені: «О, тепер, містере Генчі, коли я бачу, що все йде на лад, я про вас не забуду, будьте певні». От паскуда! Зрештою, чого ж іще від нього сподіватися.
– А я тобі що казав, Метью, – озвався містер Гайнс. – На те він і Проноза Тірні.
– О, він усім пронозам проноза. Не дарма в нього такі маленькі свинячі очиці. Хай йому грець. Хіба не міг заплатити по-людському, а не: «О, знаєте, містере Генчі, я тепер мушу поговорити з містером Фаннінґом... Було стільки витрат»? Чортів скнара! Здається, він уже забув той час, коли його батько торгував старими лахами на Меріс-лейн.
– Це що, правда? – запитав містер О'Коннор.
– Аякже, – відповів містер Генчі. – Ти що, не знав? Щонеділі вдосвіта, поки народ іще спав, до нього приходила різна потолоч, нібито щоб купити куртку ношену чи там штани. А батько нашого Пронози завжди тримав у кутку таку собі чорну плящину. Шурупаєш, у чому річ? Тож-то й воно. Там наш Проноза й народився на світ.
Старий повернувся з кількома кусками вугілля і поклав їх у вогонь.
– От тобі й маєш, – сказав містер О'Коннор. – То він хоче, щоб ми за спасибі працювали?
– Що я тут можу вдіяти, – сказав містер Генчі. – У мене самого рахунки не заплачені, скоро всі манатки з молотка пустять.
Містер Гайнс розсміявся і, рвучко відштовхнувшися плечима від каміна, налагодився йти.
– Не тривожтеся, хлопці, все поправиться, як приїде король Едді. – Ну а я мушу йти. Ще побачимося. Бувайте.
Він поволі вийшов з кімнати. Ні містер Генчі, ні старий не промовили ні слова, тільки містер О'Коннор, що був похнюплено задивився у вогонь, раптом вигукнув, коли двері вже зачинялися:
– Бувай, Джо.
Містер Генчі перечекав якусь мить а тоді кивком показав на двері:
– Скажи мені, – звернувся він до містера О'Коннора, – яким вітром занесло сюди нашого приятеля? Чого йому треба?
– А, бідолаха Джо! – сказав містер О'Коннор, шпурляючи недопалок у вогонь. – У нього теж, як і у нас, на гроші сухо.
Містер Генчі гучно висякався і плюнув у камін таким щедрим плювком, що мало не загасив вогонь. Вогонь засичав, протестуючи.
– Скажу тобі по щирості, – мовив містер Генчі, – Про мене, він людина з іншого табору. Він Колґенів шпигун, ось він хто. «Піди-но, покрутись там і розвідай, що в них діється. Вони тебе не запідозрять». Тямиш?
– Та ну... Джо порядний хлопець, – сказав містер О'Коннор.
– Його батько був порядний, шанований чоловік, – визнав містер Генчі. – Бідолашний старий Ларрі Гайнс. Не одного порятував у тяжку хвилину! Але я боюся, що наш приятель далеко не криштальної душі людина. Чорт забирай, я можу зрозуміти, що хлопець у скруті, але шпигувати – цього я не розумію, хоч убий. Хіба ж у нього нема бодай краплі чоловічої гідности?
– Я його сюди не запрошував, – мовив старий. – Хай би свого діла пильнував, замість крутитися тут і винюхувати.
– Не знаю, не знаю, – сказав містер О'Коннор із сумнівом у голосі, виймаючи капшук із тютюном та цигарковий папір. – Як на мене, то Джо Гайнс порядний чолов'яга. До того ж, він розумна голова і пером уміє орудувати. Пам'ятаєш того вірша, що він написав...?
– Декотрі з отих горян та феніїв, видається мені, аж надто розумні, – сказав містер Генчі. – Знаєш, що я думаю про декого з цих паяців? Гадаю, половина з них на утриманні в Замку.
– Хтозна, хтозна, – мовив старий.
– Ет, я знаю це напевне, – сказав містер Генчі. – Замкові наймити... Я не кажу про Гайнса... Він до такого не опуститься... Але є, скажімо, один панок з косими очима, нібито великий патріот – здогадуєшся, про кого я?
Містер О'Коннор кивнув.
– Прямий нащадок майора Сірра, якщо хочеш знати. Щирий-прещирий патріот, хай йому біс! Та він продав би весь рідний край за кілька пенсів, еге ж, і на колінах би Господеві дякував, що знайшовся добрий покупець.
У двері постукали.
– Заходьте! – сказав містер Генчі.
У дверях з'явився чоловік, що скидався чи то на вбогого священика, чи то на вбогого актора. Темне, засупонене на всі застібки вбрання туго облягало його коротке тіло, й годі було сказати, який комірець у нього на сорочці, чи світського, чи священичого крою, бо відкочений комір його сурдуту – поношеного, з облізлими ґудзиками, що відбивали полум'я свічок – закривав шию попід саме підборіддя. На голові в нього був круглий капелюх з цупкого чорного фетру. Його лице, всіяне блискучими крапельками дощу, виглядало наче вологий жовтий сир, і тільки дві рожевенькі плямки позначали собою вилиці. Він розтулив широкого рота, щоб висловити розчарування, і водночас широко розкрив свої жваві блакитні очі, виказуючи задоволення й подив.
– Отче Кеон! – вигукнув містер Генчі, зістрибуючи зо стільця. – Це ви? Заходьте!
– О, ні, ні, ні! – поквапно відказав отець Кеон, склавши губи трубочкою, так ніби говорив із дитиною.
– Ви не вступите, не присядете?
– Ні, ні, ні, – сказав отець Кеон оксамитовим стримано-поблажливим голосом. – Не хочу вас турбувати! Я просто шукав містера Фаннінґа...
– Він тут неподалік, у «Чорному орлі», – сказав містер Генчі. – Та чого б вам не зайти й не присісти на хвилинку?
– Ні, ні, дякую. У мне тут невеличке дільце до містера Фаннінґа, – відказав отець Кеон. – Дуже дякую, справді.
Він вийшов на коридор, а містер Генчі, взявши один з підсвічників, пішов за ним, щоб освітити йому сходи.
– О, не турбуйтеся, прошу вас!
– Та що ви, на сходах так темно.
– Ні, ні, мені видно... Дякую, дуже дякую.
– Спустилися?
– Так, дякую... Дякую.
Містер Генчі повернувся і поставив підсвічник назад на стіл. Тоді знову сів коло каміну. Кілька хвилин панувала мовчанка.
– Скажи мені, Джоне, – мовив містер О'Коннор, прикурюючи цигарку від чергової картки.
– Га?
– Що він за один?
– Спитай щось простіше, – відказав містер Генчі.
– Вони з Фаннінґом, здається, нерозлийвода. Часто сидять разом у корчмі в Каванаґа. Він справді священик?
– Гммм... гадаю, що так. Я думаю, він, що називається, паршива вівця. Таких у нас небагато, слава Богу! але кілька є... А втім, у певному розумінні він теж нещасна людина...
– А з чого він живе? – запитав містер О'Коннор.
– Невідомо.
– Він числиться за якоюсь церквою чи установою, чи що...?
– Ні, – сказав містер Генчі, – гадаю, він сам по собі... А я його не впізнав, хай мене Бог простить, подумав, що то з корчми принесли нам пива.
– До речі, щодо пива, – є якась надія? – запитав містер О'Коннор.
– Я б теж не від того, щоб горло промочити, – сказав старий.
– Я тричі прохав цього паразита – сказав містер Генчі, – щоб він прислав нам сюди з десяток пляшок портеру. Я хотів попрохати його ще раз, але він стояв за прилавком у самій сорочці і розмовляв з радником Ковлі – реготали там на весь голос.
– Було таки нагадати йому, – сказав містер О'Коннор.
– Я ж не міг перебивати, поки він розмовляв із радником Ковлі. Я почекав, аж поки він зверне на мене увагу, а тоді й кажу: «Пам'ятаєте може, я говорив із вами щодо...» А він «Усе буде гаразд, містере Генчі». Забув, недоросток чортовий, геть начисто забув.
– Там у них щось поважне колотиться, – сказав містер О'Коннор задумливо. – Я вчора бачив містера Тірні, радника і ще одного на розі Саффолк-стріт.
– Здається, я знаю, що вони за гру грають, – сказав містер Генчі. – Сьогодні, якщо хочеш бути лорд-мером, то треба, щоб ти заборгував отцям міста добрячу суму. Тоді вони тебе протягнуть. Їй-богу, я вже сам подумую, чи не податися мені в мери. Ти як гадаєш? Був би з мене мер?
Містер О'Коннор засміявся.
– Ну, коли все, що треба, це борги...
– Уяви тільки, як я виїжджаю з резиденції лорд-мера з усім тим чортовим почтом, а наш Джек стоїть на зап'ятках у накрохмаленій перуці, а?
– Зробиш мене своїм особистим секретарем, – сказав містер О'Коннор.
– Атож. А отця Кеона зроблю особистим духівником. Щоб були всі свої.
– Даю слово, містере Генчі, – озвався старий, – ви б краще пасували на цю ролю, ніж дехто з тих, що там нагорі. Якось я розмовляв із старим Кіґеном, воротарем. «Ну, як тобі новий хазяїн, Пете?» – питаюся. «Тепер у вас тут уже не так весело». «Яке там весело», – каже він. – «Як у монастирі, а хазяїн – то ніби святим духом живе». І знаєте, що він мені сказав? Богом присягаюся, я сам спочатку не повірив.
– Що? – запитали містер Генчі й містер О'Коннор.
– То він і говорить мені: «Що б ти сказав, довідавшися, що лорд-мер міста Дубліна посилає служника по фунт свинячих ребер на обід? Хіба так має обідати лорд-мер? Хіба таке воно – життя на широку ногу?» «Не може бути!» – кажу я. «Фунт свинячих ребер, – каже він, – до резиденції лорд-мера». «Тю, – кажу я. – Що за люди тепер пішли».
Цієї миті почувся стук у двері. Двері прочинилися й у них просунулася голова хлопця.
– Що таке? – запитав старий.
– Це з «Чорного Орла», – сказав хлопець. Бокуючи, він зайшов до кімнати й поставив на підлогу кошик, з якого почувся дзенькіт пляшок.
Старий допоміг хлопцеві перетранспортувати пляшки з кошика на стіл. Пляшок був цілий тузінь. Після цього хлопець повісив кошик на руку й запитав:
– Порожні пляшки є?
– Що-що? – запитав старий.
– Як вип'ємо, то й будуть порожні, – сказав містер Генчі.
– Мені наказано запитати про порожні пляшки.
– Приходь завтра, – сказав старий.
– Гей, хлопче, – сказав містер Генчі, – може б ти збігав до О'Фаррела й попрохав у нього коркотяг – скажеш, для містера Генчі. В разі чого скажи, що нам ненадовго. А кошика зостав тут.
Хлопець вийшов, а містер Генчі, радісно потираючи руки, сказав:
– Що ж, виявляється, він не такий і паскудник. Додержав-таки слова.
– Нема склянок, – сказав старий.
– Не переймайся, Джеку, – сказав містер Генчі. – Немало добрих людей і до нас пили пиво навхилки.
– Однаково, як пити, аби питво було, – сказав містер О'Коннор.
– Загалом-то він може й непоганий чоловік, – сказав містер Генчі, – тільки-от у Фаннінґа під п'ятою, бо винен йому бозна-скільки. А з натури патрон є людина по-своєму добра.
Хлопець повернувся і приніс коркотяг. Старий відкоркував три пляшки і вже віддавав коркотяг назад, коли містер Генчі мовив до хлопця:
– Хочеш випити, парубче?
– Якщо ваша ласка, сер, – відповів хлопець.
Старий неохоче відкоркував четверту пляшку і простягнув її хлопцеві.
– Тобі скільки буде? – запитав він.
– Сімнадцять, – відповів хлопець.
Старий не сказав більше нічого. Хлопець узяв пляшку, промовив: «За ваше здоров'я, сер», звертаючись до містера Генчі, випив пиво, поставив пляшку назад на стіл і витер рота рукавом. Тоді взяв коркотяг і, бокуючи, вийшов з кімнати, промурмотівши якесь нерозбірливе прощання.
– Ось так воно й починається, – сказав старий.
– Перший крок на слизькому шляху, – мовив містер Генчі.
Старий роздав ті три пляшки, що був передше відкоркував, і всі разом одночасно хлебнули. Попивши, кожен поставив свою пляшку на каміні, на відстані простягнутої руки, й усі троє полегшено зітхнули.
– Що ж, сьогодні я зробив непогану роботу, – сказав містер Генчі після павзи.
– Справді, Джоне?
– Еге ж. Я, тобто ми з Крофтоном, облагодили для патрона кілька голосів на Довсон-стріт. Між нами кажучи, Крофтон (хоч він і порядний хлопець) нікудишній агітатор. Ніби води в рот набрав. Стоїть тільки й очима лупає, а я мушу за двох ораторствувати.
У цей час до кімнати зайшло двоє. Один – дуже повний чоловік у зеленому саржовому костюмі, що, здавалося, ось-ось спаде з його округлої фігури. Він мав велике обличчя, що виразом скидалося на морду молодого бика, витрішкуваті голубі очі й просиві вуса. Інший чоловік був набагато молодший і щуплявіший, з тонким, гладко виголеним обличчям. Він був одягнений у пальто з височенним подвійним коміром, а на голові мав капелюх-казанок із широкими крисами.
– Привіт, Крофтоне! – звернувся містер Генчі до гладкого чоловіка. – Про вовка помовка...
– Звідки питво? – запитав молодший із новоприбулих. – Невже патрон таки розколовся?
– Кому що, а Лайонсові першим ділом – аби випити, – сказав містер О'Коннор, сміючися.
– То це так ви, хлопці, агітацію проводите, – сказав містер Лайонс, – тоді як ми з Крофтоном гасаємо попід холодним дощем і голоси збираємо?
– Та я, хай тобі чорт, за п'ять хвилин зберу більше голосів, ніж ти за тиждень, – відказав містер Генчі.
– Відкоркуй-но дві плящинки, Джеку, – сказав містер О'Коннор.
– Як же я їх відкоркую, – відповів старий. – Коркотяга ж нема.
– Чекайте лишень, чекайте, – сказав містер Генчі, хутко підводячись з крісла. – Ви коли-небудь бачили такий фокус?
Він узяв зо столу дві пляшки, приніс їх до вогню й поставив на плиту. Тоді знову сів на місце і відсьорбнув із своєї пляшки. Містер Лайонс умостився на край столу, зсунув капелюха собі на потилицю й заходився баламкати ногами.
– Котра пляшка моя? – запитав він.
– Оця, – сказав містер Генчі.
Містер Крофтон усівся на ящик і, не зводячи очей, дивився на другу пляшку, що стояла на плиті. Він мовчав, і то з двох причин. По-перше – і ця причина вже сама по собі досить вагома – він не мав чого сказати. А по-друге, він уважав своїх колег за людей гіршого ґатунку. Свого часу він працював агітатором у Вілкінса, що балотувався від консерваторів, та коли консервативна партія зняла свого кандидата і, обравши з двох зол менше, постановила підтримати кандидатуру націоналістів, перейшов на роботу до містера Тірні.
За кілька хвилин пролунало примирливе «Пок!» і з пляшки містера Лайонса вилетів корок. Містер Лайонс зіскочив зо столу, підійшов до каміну, взяв пляшку й подався назад на своє місце.
– Я саме розповідав їм, Крофтоне, – мовив містер Генчі, – як ми з тобою облагодили для патрона кілька важливих голосів.
– Кого ж ви загітували? – запитав містер Лайонс.
– Ну, по-перше, Паркса, по-друге Аткісона, по-третє Варда з Довсон-стріт. Симпатичний такий дідок – порядний старосвітський джентльмен, і головне, запеклий консерватор! «Хіба ж ваш кандидат не націоналіст?» – питає він мене. «Він добропорядний чоловік, – кажу я. – Завжди стоятиме за благо цього краю. Крім того, він великий платник податків, – кажу йому. – У нього чимало нерухомости в місті і три торговельні точки, так що в його інтересах зрізати податки. Він значний і шанований городянин, – кажу я далі, – доглядач у справах бідноти, і не належить до жодної партії, чи то доброї, чи поганої, чи будь-якої». Ось як із ними треба розмовляти.
– А як щодо привітання королеві? – запитав містер Лайонс, допивши своє пиво і цмокнувши губами.
– Послухай-но, – мовив містер Генчі. – Чого нам треба в цій країні, кажу я старому Вардові, то це капіталу. Приїзд короля означатиме приплив грошей. Городяни від цього тільки виграють. Поглянь лиш на всі ці заводи понад берегом – вони всі стоять! Поміркуй, скільки грошей можна буде заробити, якщо тільки запрацює наша промисловість: корабельні, фабрики, заводи. Нам потрібний капітал.
– Але ж стривай, Джоне, – сказав містер О'Коннор, – чого це ми повинні вітати англійського короля. Хіба сам Парнелл...
– Парнелл помер, – сказав містер Генчі. – Хочеш знати, що я про все це думаю? Теперішній король зацарював після того, як стара мати роками не підпускала його до трону, аж поки він не посивів. Король – жива людина, як і ми, і хоче нам добра. Добрячий, пристойний чолов'яга, скажу я вам, і нічого плести про нього чорт зна що. Він, мабуть, просто сказав собі: «Стара ніколи не їздила подивитись на цих диких ірландців. Далебі, треба самому змотатися й поглянути, що вони за народ». А ми хочемо образити людину, що прибуває з дружньою візитою. Так виходить? Чи ж годиться, Крофтоне?
Містер Крофтон кивнув головою.
– Але кінець-кінцем, – мовив містер Лайонс тоном дискутанта, – приватне життя короля Едварда не надто...
– Що було, те загуло, – сказав містер Генчі. – Мені особисто цей чоловік подобається. Він простий хлопець, гультяюватий трохи, як і ми з вами. Любить хильнути чарку-другу, ну має може слабкість до жінок, зате от класний спортовець. Хай йому біс, чи ж ми, ірландці, не можемо бути як люди?
– Це все дуже добре, – сказав містер Лайонс, – але згадайте випадок із Парнеллом...
– Заради бога, – сказав містер Генчі, – до чого тут Парнелл?
– Та ж до того, – сказав містер Лайонс, – що в нас є певні ідеали. Чого це ми повинні вітати людину з такою лихою славою? Чи ти гадаєш, ніби Парнелл після того, що він скоїв, і далі міг бути нашим провідником? Чого ж робити виняток для Едварда Сьомого?
– Сьогодні Парнеллові роковини, – мовив містер О'Коннор, – тому не розпалюймо давні суперечки. Ми всі складаємо йому шану тепер, коли він пішов од нас, – навіть консерватори, – додав він, повертаючись до Крофтона.
«Пок!» Неподатливий корок нарешті вилетів із пляшки містера Крофтона. Містер Крофтон підвівся з ящика й підійшов до вогню. Повертаючись на місце з добутком він мовив низьким голосом:
– Наші шанують його за те, що він був справжній джентльмен.
– Твоя правда, Крофтоне, – сказав містер Генчі з притиском. – Тільки він один міг дати лад із цією собачою зграєю. «Сидіти, пси! До ноги, дворяги!» Так він їх муштрував. Заходь, Джо! Заходь! – вигукнув він, помітивши в дверях містера Гайнса.
Містер Гайнс неквапно увійшов.
– Відкрий-но, Джеку, ще пляшечку, – сказав містер Генчі. – О чорт, я ж забув, що нема коркотяга. Дай-но сюди, я поставлю її на камін.
Старий подав йому ще одну пляшку, і містер Генчі поставив її на плиту.
– Сідай, Джо, – сказав містер О'Коннор. – Ми оце саме говорили про Вождя.
– Так, так, – сказав містер Генчі.
Містер Гайнс сів на край столу біля містера Лайонса, не сказавши ні слова.
– Хай там як, – мовив містер Генчі, – а був один, що не відкинувся від нього в тяжку хвилину. Їй-богу, це я про тебе, Джо! Хто-хто, а ти держався з ним як справжній чоловік.
– До речі, Джо, – мовив раптом містер О'Коннор, – Може б ти прочитав нам того вірша, що ти склав, – пам'ятаєш? А?
– О, так! – сказав містер Генчі. – Прочитай нам. Ти ще не чув, Крофтоне? То послухай: чудова річ.
– Давай, Джо, – сказав містер О'Коннор. – Нехай почують.
Спочатку містер Гайнс, здавалось, не пригадував, про який вірш іде мова, але поміркувавши хвилинку, мовив:
– А, он ви про що... Коли вже то й було...
– Давай-но, чоловіче! – сказав містер О'Коннор.
– Чш-ш-ш, – сказав містер Генчі. – Ну ж бо, Джо!
Містер Гайнс повагався ще якусь хвилину. Тоді посеред загальної мовчанки скинув свого капелюха, поклав його на стіл і підвівся. Здавалося, він подумки повторює рядки вірша. Нарешті, після довгенької павзи він оголосив:
Смерть Парнелла
6-го жовтня 1891 року
Він прокашлявся раз або двічі й почав декламувати:
Він помер. Наш невінчаний цар помер.
О Ерін, хто розвіє твою тугу?
Сердешная, ти в сиротах тепер,
Над батьком твоїм вчинено наругу. Плюгаві пси звели його в могилу,
Затьмарилося сонце його слави.
О Ерін, твою мрію давню, щиру
Разом із ним у домовину вклали. Усюди – чи то хата чи палац –
Ірландський люд жалобну править тризну,
І плаче гірко, бо пішов од нас
Той проводир, що мав спасти вітчизну. О, він би вивів свою Ерін із недолі,
Щоб гордо маяло зелене знамено
І щоб у вольному народів колі
Було достойне місце нам дано. Він марив про свободу, але ба –
То була тільки мрія недосяжна.
Він бився, що є сили, та дарма,
Йому перепинила шлях юрба продажна. Зрадливі, малодушні лицеміри –
Вони на пана свого руку підняли
І мов ті юди, поневаживши довіру,
Його на суд попам лукавим оддали. Хай вічний сором вкриє пам'ять тих,
Хто плямував його ім'я шляхетне.
Людці, не варті й пилу з його ніг, –
Історія хай суд над вами звершить! Наш проводир упав, як падає титан,
До самого кінця стоявши непохитно.
Прадавніх витязів шляхетний стан
Прийме героя радо і привітно. Відгомін сутичок і сварів безнастанних
Не потривожить його вічний сон,
Від людських поривань пустих і марних
Сховала його смерть за свій ослон. Дарма, що недруги узяли верх над нами,
Будь певна, Ерін, проминуться чорні дні,
І його дух, мов фенікс, з попелу повстане,
І вольна воля запанує на землі. Коли народ наш, наші сестри і брати
На утиску й неволі хрест поставлять,
Тріюмф наш буде не без гіркоти –
Горенитиме в серці Парнеллова пам'ять.
Містер Гайнс знову присів на край столу. Коли він закінчив декламувати, панувала тиша, а тоді вибухли оплески: аплодував навіть містер Лайонс. Оплески тривали ще якийсь час. Коли вони вщухли, всі слухачі мовчки хлебнули з пляшок пиво.
«Пок!» Із плящини містера Гайнса вилетів корок, але містер Гайнс і далі сидів на краю стола, розчервонілий і простоволосий. Він мовби нічого не чув.
– Молодчина, Джо! – сказав містер О'Коннор. Щоб заховати свої емоції, він поліз у кишеню, дістаючи звідти пачечку цигаркового паперу та капшук із тютюном.
– Що скажеш, Крофтоне? – гукнув містер Генчі. – Хіба не чудово? Га?
Містер Крофтон відповів, що вірш був дуже навіть непоганий.
[1] Голова Ради в справах бідних.
Містер Гологен, заступник секретаря в товаристві «Ейре Абу» вже мало не місяць гасав по Дубліну з кінця в кінець, його руки й кишені були повні брудних цидулок – він домовлявся про серію концертів. Він кульгав на одну ногу, й через це приятелі прозвали його Кривий Гологен. Містер Гологен без угаву бігав туди й сюди, годинами, бувало, стояв десь на розі вулиці, сперечаючись і доводячи своє, цілий час черкав якісь нотатки, але кінець-кінцем усе влаштувала місіс Кірні.
Місс Девін стала місіс Кірні всім наперекір. Вона здобула освіту в престижному монастирі, де студіювала французьку мову й музику. Бувши дівчиною строгих манер, з природи дуже стриманою, вона мала в школі небагато подруг. Коли наспіла пора для заміжжя, її виряджали в гості до багатьох домів, де всі захоплювались її грою на фортеп'яно та бездоганно-шляхетними манерами. Вона сиділа, оточена холодною стіною своїх чеснот, і чекала, поки якийсь кавалер набереться сміливости й запропонує їй життя в розкошах. Проте юнаки, що їх вона бачила круг себе, були абиякі, нічим не видатні, тож вона не давала їм ніяких підстав для надії, а натомість тамувала свої романтичні бажання, тайкома об'їдаючись рахат-лукумом. Та коли вона, здавалось, уже засиділася в дівках, і подруги взялися перетирати її на язиці, вона заткала всім рота, вийшовши за містера Кірні, що шевцював на Ормондському причалі.
Він був багато старший за неї. Його слова, завжди поважні, застрягали в заростях густої каштанової бороди. Після року подружнього життя місіс Кірні збагнула, що за таким чоловіком не пропадеш, не то що за якимсь романтиком, а проте ніколи не покинула своїх романтичних марень. Він був тверезий, ощадливий і побожний: що першої п'ятниці місяця ходив до причастя, іноді з нею, та частіше сам. Вона, втім, теж не забувала приписів своєї релігії і була йому доброю жінкою. На гостині в чужому домі їй досить було ледь повести бровами, як він одразу ж підводився, щоб уклонитися й попрощатися; а коли його доймав кашель, вона накривала йому ноги стьобаною ковдрою і приносила міцного ромового пуншу. Він, із свого боку, був зразковий батько. Щотижня сплачував у банк невелику суму, і коли дочкам посповнювалося двадцять чотири роки, вони вже мали чималий посаг у сто фунтів кожна. Старшу дочку, Кетлін, він відіслав учитися в хороший монастир, де викладали музику та французьку, а згодом оплачував її навчання в Музичній Академії. Щороку десь у червні місіс Кірні мала оказію сказати приятельці:
– О, знаєш, чоловік виряджає нас на кілька тижнів до Скерріс.
А якщо то був не Скерріс, то Говт або Ґрейстовнс.
Коли Ґельське Відродження почало набирати розмаху, місіс Кірні подумала, що не дарма її дочка має таке щиро-ірландське ім'я, і запросила додому вчителя ірландської мови. Кетлін та її сестра слали друзям листівки з ірландськими краєвидами, а друзі відповідали такими самими листівками з іншими ірландськими краєвидами. У ті неділі, коли містер Кірні ходив із сім'єю до церкви, після меси на розі Катедрал-стріт збирався невеликий гурток. То все були приятелі сестер Кірні – приятелі-музиканти і приятелі-націоналісти. Перебравши, наче струни, цілу гаму свіжих пліток, вони прощалися, всі на раз тиснучи одне одному руку, сміялися, дивлячись на купу перехрещених рук, а тоді казали одне одному «до побачення» по-ірландськи. Скоро ім'я міс Кетлін Кірні було в усіх на устах. Подейкували, що вона має великий хист до музики, що вона дуже славна дівчина і, на додаток, переконана прихильниця руху за відродження мови. Місіс Кірні була вельми задоволена. Вона й не здивувалася, коли одного разу до неї підійшов містер Гологен і запропонував, щоб її дочка була акомпаньятором на серії з чотирьох великих концертів, що мали бути влаштовані заходом його Товариства в концертовій залі «Ентьєнт». Місіс Кірні запросила гостя до вітальні, всадовила за стіл, принесла карафку з вином та срібну пушку з печивом. Вона до глибини душі пройнялася всіма деталями організаторської праці, дещо радила, від дечого відраджала, і кінець-кінцем був укладений контракт, згідно з яким Кетлін мала одержати вісім ґіней за акомпаньювання на чотирьох великих концертах.
А що містер Гологен був новачок у таких тонких справах, як формулювання рекламних афіш або складання концертової програми, то місіс Кірні взялась йому допомагати. Вона мала потрібний такт. Знала, котрих артистів треба надрукувати великими літерами, а котрих можна й дрібним шрифтом. Знала, що перший тенор не захоче виходити на сцену після комічного номеру містера Міда. Щоб публіка не знудилася, вона розставила слабенькі номери поміж відомими й популярними. Містер Гологен день-у-день заходив до неї про щось порадитись. Вона була незмінно привітна, завжди готова допомогти – старалася, щоб він почувався як удома. Щоразу підсувала до нього карафку й казала:
– Частуйтеся, містере Гологен!
І поки містер Гологен частувався, вона повторювала:
– Не бійтеся, не бійтеся, все буде гаразд.
Усе йшло як по маслу. Місіс Кірні придбала в Бравна Томаса чудового рожевуватого отласу, щоб оздобити доччине плаття. Це коштувало чималу суму, проте бувають випадки, коли грошей не шкода. Вона взяла з десяток двошилінґових квитків на фінальний концерт і розіслала їх тим приятелям, що навряд чи прийшли б із власного почину. Вона не забула ні найменшої дрібниці, і завдяки їй усе, що слід було зробити, було зроблене.
Концерти мали відбутися в середу, четвер, п'ятницю й суботу. Коли в середу ввечері місіс Кірні разом з дочкою під'їхала до концертної зали «Ентьєнт», їй одразу ж не сподобалося те, що вона побачила. Кілька молодиків з яскраво-голубими значками в петлицях без діла стояли у вестибюлі: ні один не був одягнутий у фрак. Місіс Кірні з дочкою пройшла повз них і, скинувши поглядом крізь відчинені двері в концертову залу, зрозуміла причину їхнього безділля. Спершу вона подумала, що прийшла надто рано. Ба ні, було за двадцять восьма.
У гримерній за сценою її представили секретареві товариства містеру Фіцпатрікові. Вона всміхнулася й потисла йому руку. То був невисокий чоловічок з безвиразним білим обличчям. Вона помітила, що секретар мав на голові м'якого коричневого капелюха, недбало зсунутого набакир, а говорив із сильним дзвінким акцентом. У руці він тримав концертову програмку і, розмовляючи, час-від-часу пожовував її, аж поки не зжував кутик брошурки на вологе місиво. Здавалось, він не був надто розчарований браком публіки. Що кілька хвилин до гримерної забігав містер Гологен і приносив новини з квиткової каси. Артисти нервово гомоніли, раз-у-раз позирали в дзеркало, м'яли в руках ноти. Коли було вже безмаль пів на дев'яту, люди в залі почали ремствувати, вимагаючи розваги. До кімнати зайшов містер Фіцпатрік і, посміхнувшись усім присутнім млявою відсутливою посмішкою, мовив:
– Ну що ж, пані й панове, гадаю, пора починати баль.
Місіс Кірні відзначила різкий акцент, з яким було сказане останнє слово, і мимохідь окинула секретаря зневажливим поглядом. Тоді обернулася до дочки й підбадьорливо запитала:
– Ти готова, люба?
При перш. же нагоді вона підкликала до себе містера Гологена й запитала, що все це має означати. Містер Гологен відповів, що й сам не знає. Він сказав, що Комітет припустився помилки, організувавши аж чотири концерти: чотири – це забагато.
– А як же артисти! – вигукнула місіс Кірні. – Звісно, вони стараються, як можуть, але ж усе це третьорядні виконавці.
Містер Гологен погодився, що виконавці справді не першорядні. Річ у тім, сказав він, що Комітет вирішив змінити програму перших трьох концертів і приберегти всіх знаменитостей на суботній вечір. Місіс Кірні не відповіла нічого, та коли на сцені один за одним розігрувалися бездарні номери, а глядачів у залі лишалося менше й менше, вона почала шкодувати, що взагалі устряла в оту справу з концертом. Щось було не так, і вона це відчувала. Безживна посмішка містера Фіцпатріка дратувала її все більше. А втім, вона нічого не промовила й чекала, чим усе скінчиться. Концерт завершився перед десятою, і всі хутко розійшлися по домівках.
На четверговому концерті було трохи більше публіки, але місіс Кірні одразу зрозуміла, що більше половини поприходило з безплатними квитками. Глядачі поводилися неподобно, так наче то був не концерт, а якась репетиція. Містер Фіцпатрік, здавалося, був із себе задоволений і зовсім не усвідомлював, що місіс Кірні з обуренням спостерігає за його поведінкою. Він стояв коло куліси і раз-по-раз вистромлював голову на сцену, пересміюючись із двома приятелями, що сиділи в кутку на балконі. Того вечора місіс Кірні довідалася, що в п'ятницю концерту не буде, а натомість Комітет постарається зробити все можливе й неможливе, щоб у суботу в залі був аншлаг. Почувши новину, вона розшукала містера Гологена. Вона перехопила його, коли він, поквапно шкандибаючи, ніс склянку лимонади для одної молодої леді, і запитала його, чи це правда. Так, це правда.
– Але це, ясна річ, не міняє нашої з вами умови, – сказала вона. – В контракті йшлося про чотири концерти.
Містер Гологен дуже поспішав: він порадив їй поговорити з містером Фіцпатріком. Місіс Кірні насторожилася. Вона відкликала містера Фіцпатріка від куліси і сказала, що її дочка підписала контракт на чотири концерти і згідно з положеннями контракту має, певна річ, отримати всю обумовлену суму, незалежно від того, чи Товариство дасть усі чотири концерти, чи ні. Містер Фіцпатрік, поволі второпавши, про що мова, не зміг на місці розв'язати несподівану проблему і сказав, що винесе цю справу на розгляд у Комітеті. У місіс Кірні від гніву затремтіли щоки, і вона з усієї сили трималася, щоб не спитати в'їдливо:
– А «Ку-ме-тет» – це хто, хіба ж не ви?
Та вона знала, що для леді це було б негоже, тому змовчала.
У п'ятницю рано-вранці зграї хлопчаків висипали на головні вулиці Дубліна з оберемками рекламних листівок. У вечірніх газетах з'явились спеціяльні статті, що нагадували шанувальникам мистецтва про бенкет муз, наготований на завтра. Місіс Кірні трохи заспокоїлася, але все-таки постановила розповісти про свої підозри чоловікові. Той уважно її вислухав і сказав, що буде краще, як у суботу ввечері він піде разом з нею. Вона погодилася. Вона шанувала свого чоловіка так само, як шанувала Британську поштову службу – як щось велике, певне й непорушне. І хоч розуміла, що талантів у нього не густо, проте визнавала його абстрактну цінність як представника сильної статі. Втішена, що він запропонував її супроводити, вона взялась обдумувати свої плани.
Настав день великого дійства. Місіс Кірні з чоловіком та дочкою приїхала до концертової зали «Ентьєнт» за сорок п'ять хвилин до початку концерту. Того вечора, як на лихо, падав дощ. Місіс Кірні залишила доччине вбрання та ноти під наглядом свого чоловіка, а сама обходила весь будинок, шукаючи містера Гологена або містера Фіцпатріка. Їх ніде не було. Вона запитала розпорядника, чи є в залі хтось із членів комітету, і той, добряче попобігавши, привів маленьку жіночку, що звалася місіс Бейрн. Місіс Кірні пояснила, що шукає секретаря або заступника. Місіс Бейрн відповіла, що сама жде їх з хвилини на хвилину, і запитала, чи не могла б вона чимось допомогти. Місіс Кірні пильно вдивилася у пристаркувате обличчя, скривлене довірливо-ентузіястичною міною, і відказала:
– Ні, дякую!
Жіночка висловила сподівання, що публіка не омине скошеного лиця усю довірливість і весь ентузіязм. Тоді ледь чутно зітхнула і мовил