Йосип Кобів
Визначна пам'ятка античного роману
(1982)


© Й.Кобів, 1982

Джерело: Апулей. Метаморфози, або Золотий осел. К.: Дніпро, 1982. [Вершини світового письменства. Том 42]. 240 с. С.: 5-17.

OCR: SK; Spellcheck: Aerius (ae-lib.org.ua), 2004


  

Як і переважна більшість сучасних літературних видів і жанрів, так і роман мав свої витоки в античності. Щоправда, сам термін «роман» - не античного походження, а середньовічного, але паростки роману як літературного жанру .з притаманними йому рисами намітилися вже у грецько-римську давнину. Там "викристалізувались деякі_ його різновиди {любовно-пригодницький, любовно-буколічний, побутовий, сатиричний, історико-біографічний), його сюжетні лінії та стильові особливості. Сама ж античність для позначення творів романічної літератури послуговувалась такими назвами, як «оповідь», «діяння», «повість» тощо. Роман був останнім розповідним жанром в'янучої античності, останнім злетом давньогрецького красного письменства: його апогей припадав на II-III ст. н. є. Виник він, вбираючи в себе як досвід фольклорно-міфологічної творчості, так і досягнення тих літературних жанрів, де знайшло вияв зацікавлення особистістю, сім'єю, приватними взаємовідносинами (новела, епістолографія, риторичні вправи). Про зміст, композицію, характерні колізії, мовностилістичні особливості давньогрецького роману дають нам уявлення декілька пам'яток цього літературного жанру, які дійшли до наших днів. Хронологічно першим давньогрецьким романом, який у непошкодженому вигляді зберігся до нашого часу, в «Повість про Херея і Каллірою», твір, написаний у II ст. н. є. Харітоном.

Під могутнім впливом грецького роману, розвивався цей вид літератури і в Стародавньому Римі. Єдиною пам'яткою римської романічної прози, яка повністю дійшла до наших дніві в «Метаморфози, абр Золотий осел» з II ст. н. є. Автор цього роману Луцій Апулей, виходець з Північної Африки, який народився близько 124 р. н. є. в місті Мадаврі, римській військовій колонії, в сім'ї заможного й іменитого чиновника. Освіту здобував Апулей у рідному місті й Карфагені, виявляючи інтерес до риторики й філософії. Згодом, з метою здобути ширшу освіту, подався в Афіни-центр грецької науки, де поглиблював свої знання в галузі філософії; особливо захоплюючись вченням школи платоніків. Деякий час він перебував у Римі. Там, вдосконаливши свої знання з латинської мови, почав виступати в суді у ролі захисника. Відвідав також Єгипет, де ознайомився з Містеріями Ізіди й Озіріса. Обвинувачений у 158 р. в заняттях магією, за допомогою якої нібито «зачарував» і одружився з багатою вдовою. Апулей захищав себе в промові, названій «Апологією». Хоча він і був виправданий, проте репутація чаклуна так і залишилась за ним назавжди. Постійним місцем проживання Апулея став Карфаген, де до нього ставилися з великою пошаною як до видатного, оратора й верховного жерця провінції. Рік смерті письменника невідомий: помер він десь близько 180 р,

Час, коли жив Апулей - II століття (правління імператорів Адріана й Антонінів),-це період найвищого розвитку римського рабовласницького суспільства, період могутності імперії, її найбільшого територіального поширення. Разом з тим уже тоді з'являються симптоми в'янення й занепаду цієї могутньої держави. Дедалі гіршало становище народних мас. Люди, втрачаючи надію на краще завтра, шукали втіхи в релігії й містицизмі. Великим успіхом користувалися східні культи - єгипетські, сірійські, малоазійські, перські,, ширилася християнська віра. Популярність здобули містерії перського бога Мітри й єгипетських богів Ізіди й Озіріса. Ці культи й містерії сильно діяли на уяву і почуття посвячених, нібито відкривали таємниці потойбічного світу й обіцяли посмертне блаженство. Росла віра в магію та астрологію, множились, як гриби після дощу, віщуни і пророки, чудотворці і ясновидці. Забобони, віру в чудеса, релігійний фанатизм того часу нещадно картав сучасник Апулея грецький сатирик Лукіан із Самосати, «Вольтер класичної давнини» (визначення Ф. Енгельса).

Апулей був свого роду енциклопедистом: він студіював риторику, філософію, історію, природознавство, медицину, астрономію, цікавився окультними науками. Писав латинською і грецькою мовами. В його доробку є трактати, де він пропагує неоплатонічну філософію («Про Платона і його вчення», «Про божество Сократа», «Про всесвіт»), але великої цінності вони не мають, бо їх автор філософом не був, хоча за такого і видавав себе. Зберігся збірник ораторських виступів Апулея під заголовком «Флоріди» («Квітник»), який, подібно до вищезгаданої «Апології», дає уявлення про нього як оратора.

Чимало Апулеевих творів на різні теми пропали, Особливо відчутна втрата роману «Гермагор», тому що саме як романіст він зблиснув небуденним талантом, свідченням чого є найзнаменитіший твір Апулея «Метаморфози». .

Апулей - типове дитя свого часу. На його характері позначилося все, що було властиве його епосі назріваючого занепаду античного суспільства, ідеологічної його кризи. Світогляд Апулея далекий від простоти й цілісності світовідчування-давніх римлян: [6] у ньому раціоналістичний скептицизм поєднувався з нахилом до містицизму і вірою в чудеса: захоплення єгипетськими культами Іаіди й Озіріса призводить до глузливого ставлення до офіційної релігії - олімпійських богів з Юпітером на чолі. У творах Апулея достовірно відображені духовна атмосфера і побутове тло сучасної йому епохи, проте відсутність - інтересу до соціально-політичних й громадських явищ занижує їхню культурно-історичну цінність.

Письменницька слава Апулея ґрунтується на одному творі - романі «Метаморфози», більш відомому під назвою «Золотий осел», написаному, як гадають, десь близько 170 р. Епітетом «золотий» у значенні «чудовий», «прекрасний» в античні часи прийнято було характеризувати твори, які своєю художньою цінністю здобули великий успіх у читачів. Пістрявий за змістом роман розповідав про пригоди молодого грека, корінф'янина Луція, який, перебуваючи у Фессалії, країні чаклунок, ненавмисне чарами перетворений в осла, зазнав різних пригод і випробувань долі, не раз заглядав смерті в очі. Мандруючи по різних місцевостях, він бачив життя різних людей, чув цікаві розмови, анекдоти й історії. Луцію було відомо, що він поверне собі людську подобу, як тільки скуштує свіжих пелюсток троянди, але внаслідок різних перешкод звільнення від чар затягувалось. Тільки через рік знову стати людиною допомогло Луцію заступництво богині Ізіди. З вдячності їй він стає ревним служителем культу цієї богині й посвячується в її містерії.

Роман складається з одинадцяти книг і написаний в егонаративній формі, тобто від першої особи (розповідав сам Луцій). Застосування першої особи, де автор не обов'язково тотожний з оповідачем, характерне для грецько-римського роману. Ця манера знайшла вираз у кількох грецьких романах, наприклад, у «Повісті про Левкіппу і Клітофонта» Ахілла Татія і в «Сатириконові» римського письменника Петронія.

Основна фабула «Метаморфоз» Апулея (перетворення людини на осла й пов'язані з цим перипетії до повернення в людську подобу) схожа сюжетом до новели «Лукій, або Осел», авторство якої приписують Лукіану з Самосати, але обидва твори, очевидно, являють собою незалежні літературні переробки старішого від них грецького роману Лукія з Патр (місцевість біля Корінфа). Отже, як гадають учені, схожість сюжету «Метаморфоз» Апулея з новелою Лукіана зумовлена спільністю джерела - роману Лукія з Патр, твору, який, на превеликий жаль, не зберігся. Але роман Апулея й «Лукій, або Осел» псевдо-Лукіана істотно відрізняються один від одного. Зокрема це стосується [7] закінчення творів: у новелі, приписуваній Лукіану, перетворений в осла Лукій знову набуває людського вигляду завдяки трояндам, які він з'їдає, без будь-якого втручання богів, у той час, як Луцій в Апулея звільняється від чар заступництвом Ізіди і з вдячності посвячується в її містерії. Така релігійно-містична кінцівка, безсумнівно, була нововведенням римського романіста - палкого прихильника, культу цієї богині. Є ще інша відмінність між цими двома варіантами обробки того ж самого сюжету. Якщо «Лукій, або Осел» являє собою скорочений, конспективний переказ роману Лукія Патрського, то Апулеєві «Метаморфози» є поширеною, вільною переробкою цього твору з внесенням в основну фабулу багатьох вставок у вигляді новел, епізодів, жанрових сценок. Щодо новел, то більшість із них могла бути почерпнута з «Мілетських оповідань» Арістіда з Мілета в Малій Азії - збірника кінця II - початку І "ст. до н. є., який не дійшов до нас, але часто згадувався античними письменниками і був перекладений латинською мовою у І ст. до н. є. Корнеліем Сізенною.

В канву «Метаморфоз» вставлено кільканадцять новел та цілу низку епізодів, що, не маючи безпосереднього зв'язку з основною дією, мають на меті посилити зацікавлення читача, розважити його, тримати в напруженні, в очікуванні, що ж буде далі: залишиться герой роману в ослячій шкурі чи стане знову людиною. Адже основне своє завдання Апулей вбачав, як сам визнав в перших рядках свого твору, в тому, щоб дати розважальне чтиво на зразок збірника Арістіда Мілетського.

До новел, вплетених в основну канву «Метаморфоз», належать небилиці про нечисту силу й чаклунство, розповідь Арістомена про Сократа, якого чаклунка Мероя опутала чарами і кінець кінцем погубила (кн. І, розд. 5-20), і розповідь Телефрона, як він пильнував небіжчика і з вини чарівниць - відьом - утратив вуха і ніс (кн. II, розд. 21-30), «розбійницькі» історії (кн. IV, розд. 6-27; кн. VII, розд. 5-8); романтична історія Харіти і Тлеполема (кн. IV, розд. 23-27; кн. VIII, розд. 1-14); низка фривольних комічно-побутових оповідань про зрадливих жінок: коханець у бочці (кн. .IX, розд. 5-7); коханець і забуті сандалії (кн. IX, розд. 17-31); коханець у кадовбі (кн. IX, розд. 22-23, 26-28); коханець, що видав себе чханням (кн. IX, розд. 24-25); розповіді про страхітливі злочини і вбивства: злочинна любов мачухи до пасинка (кн. X, розд. 2-12), жахливі злодіяння отруйниці (кн. X, розд. 23-28). З-поміж вставних новел виділяється своєю поетичністю й художністю образів уміщена в центрі роману казка про Амура і Псіхею, яка за своїм обсягом дорівнює майже двом книгам (кн. IV, розд. 28 - кн. VI, розд. 24).- Крім того, [8] в основний сюжет вставлено ряд епізодів, таких, як: зустріч Луція із шкільним товаришем на ринку (кн. І, розд. 24-26); викриття обману ворожбита Діофана (кн. II, розд. 12-15), розповідь про вірну й вольову дружину знатного, римлянина Плотину (кн, VII, розд. 6-7), загибель злобливого хлопця, що знущався з осла (кн. VII, розд. 24-28), історія з драконом-перевертнем (кн. VIII, розд. 18-21), жорстоке покарання раба за зраду дружини (кн. VIII, розд. 22), помста жінки мірошника (кн. IX, розд. 30-31), трагічна загибель трьох братів, які заступилися за скривдженого селянина-бідняка (кн. IX, розд. 33-38) та інші.

Нанизуючи новели на «безрозмірний» стрижень сюжету, Апулей придумує різні композиційні способи, щоб ці новели включити у сюжет. Всі вони були нібито почуті Луцієм у різних ситуаціях від різних людей. Так, про помсту чаклунки Мерої розповідає йому по дорозі в Гіпату попутник Арістомен, про те, як відьми пошили в дурні Телефрона, мова йде на бенкеті у Біррени. Переважну більшість новел Луцій чує в личині осла. Розбійницькі історії він підслуховує, перебуваючи на службі у розбійників. Казку про кохання Амура і Псіхеї розповідає стара жінка дівчині, яку схопили грабіжники з метою одержати за неї солідний викуп. Деякі історії (про коханця, схованого в бочці, про любов мачухи до пасинка та наслідки цієї любові), почуті Луцієм-ослом на привалах у різних місцевостях, деякі (лірико-героїчна оповідь про кохання Харіти і Тлеполема, пікантні анекдоти про коханця, що забув сандалії, і коханця, що, схований у корзині, видав себе чханням, похмура історія про жінку-отруйницю) підслухані на службі в різних людей.

Неможливо не згадати одного фактору, що відіграв неабияку роль у розгортанні дії в «Метаморфозах» Апулея. Як в античних епопеях на дію впливають олімпійські боги, втручаючись у вчинки героїв, так і в грецько-римських романах рушійною силою стає нове божество - алегорична Тіха (у римлян Фортуна), богиня примх долі. Віра в Тіху виникла в Греції у кінці IV ст. до н. є. (Тіха виступає вже в трагедії Евріпіда «Іон») в результаті послаблення традиційної, народної релігії з Зевсом як верховним богом і зазнала поширення в елліністичний період (III- І ст. до н. є.) історії грецького народу і згодом у Римській державі. В ній вбачали силу, що примхливо керує життям людей: вона може бути ворогом людини і може їй доброзичливо допомагати. Герої античного роману часто є лише іграшками химерної Долі, яка веде їх від однієї пригоди до другої. Таку рушійну силу в постаті Долі (Фортуни) вводить у свій роман Апулей. Вона заважає Луцію знову прибрати людську подобу (кн. IV, розд. 2), вона віддає його в руки осоружних священнослужителів [9] Сірійської богині (кн. VIII, розд. 24), вона кидає його з однієї небезпеки в іншу (кн. IX, розд. І). На її недоброзичливість герой роману не раз гірко нарікає (кн. VII, розд. 3, 16, 17, 25; кн. IX, розд. 1). В одинадцятій книзі є пряма вказівка на те, що всіма стражданнями й поневіряннями він зобов'язаний лихій Долі (кн. XI, розд. 15). Тільки заступництво Ізіди допомогло йому побороти перешкоди, які. вигадувала Доля (кн. XI, розд. 12).

Композиція твору досить вільна і гнучка, притаманна античним пригодницьким романам. Три перші книги можна розглядати як увертюру до пригод Луція в ослячій шкурі, які починаються в четвертій книзі й закінчуються в десятій. Одинадцята книга становить, власне кажучи, додаток до решти твору, відрізняючись докорінно від перших десяти книг як змістом, так і стилем. Якщо всьому творові до одинадцятої книги була властива тенденція розважати читача, то одинадцята книга своїм містично-повчальним фіналом різко відрізняється від решти твору. Його містично-релігійна кінцівка аж ніяк не зумовлена ходом подій у попередніх книгах, не має нічого спільного з грецьким першо-образом. Автор немов забув про Луція, грека з Корінфа, предками якого назвав історика Плутарха й філософа Секста, а героєм роману робить тепер уродженця Мадаври (кн. II, розд. 27). Луцій, що повернув собі людське обличчя, набирає тепер рис самого автора - Апулея. Він дає себе посвятити в таїнства богині Ізіди і по божественному велінню вирушає в Рим, щоб досягти вищого ступеня посвячення. Такий фінал пригод Луція-осла, безперечно, мав на меті пропаганду культу Ізіди.. - В романі Апулея переплітається казково-фантастичний елемент з реалістичним. Явно казковий характер має основна фабула твору - сказання про людину, яка чарами перетворилась на тварину (в даному разі на осла) і тільки після довгих перипетій знову набула людського вигляду. На поширеному, у фольклорі казковому сюжеті побудоване оповідання, про Амура і Псіхею, основний стрижень якого такий: дівчина виходить заміж за якусь таємничу істоту, живе щасливо, але з намови підступних сестер порушує шлюбну заборону; розгніваний чоловік покидає дружину, вона мандрує по світу в розшуках зниклого чоловіка, переборює різні труднощі, виконує нездійсненні доручення з допомогою чудесних помічників, нарешті. після тяжких випробувань віднаходить чоловіка й заживає з ним великого щастя. .Та й саме початкове речення: «Жили-були в одній країні цар і цариця» вказує на те, що йдеться про казку. В казковому тоні витримані чаклунські оповідання-небилиці: про помсту чаклунки Мерої (кн. І, розд. 5-І9), про Телефрона, якому чарівниці, відрізавши ніс і вуха, справжні замінили вощаними (кн. II, розд. 21-30), [10] про вбивство Луцієм трьох грабіжників, які згодом виявились надутими міхами (кн. III, розд. 5-ій). Казковим колоритом позначені також розповіді про «героїчні» подвиги розбійників (кн. IV, розд. 9-21; кн. VII, розд. 5-8).

Попри фантастично-авантюрну фабулу й наявність у «Метаморфозах» значної дози казкового елемента, завдяки незвичайній спостережливості й розповідному талантові Апулея перед читачем відкриваєтьея широка панорама побуту і звичаїв римської провінції II ст. В романі реалістично зображено злидні сільської бідноти. Тяжке життя випало на долю городника-бідняка: він живе в курені, харчується старим, напівзогнилим латуком. Його безправне становище показано у сцені зустрічі з римським легіонером. Воїн захотів силою забрати в городника осла, але бідняк опирається, звалює його на землю, вирушає в місто, де переховується в товариша. На жаль, городникові не пощастило: легіонер при допомозі інших воїнів розшукав його, забрав у нього осла, а городника кинули у в'язницю (кн. IX, розд. 39-42).

В іншому місці показано свавілля землевласника-латифундиста, який знущається над своїм сусідом-хліборобом: він краде його волів, нищить черідку, толочить Ще не достиглі хліба. Мало того, багатий самодур подає позов у суд, щоб забрати в нього садибу і нивку. Коли за селянина заступилися три благородні юнаки, сини сусіда, багатій нацькував на них зграю собак і велів слугам побити юнаків до смерті (кн. IX, розд. 35-38).

Із співчуттям Агіулей змальовує злиденне, сповнене нелюдських мук животіння рабів та їх виснажливу працю у млині. З його грудей вихоплюється розпачливий вигук: «Добрі боги, що я там тільки побачив! Які жалюгідні людці працювали там їхня шкіра поцяткована була синяками, посмуговані ранами спини радше були затінені дрантивим лахміттям, аніж закриті, в деяких лише пахвини були прикриті ганчіркою, всі так одягнені, що тіло проглядало крізь дахи, чола їхні тавровані, голови до половини виголені, ноги в кайданах, яйця землисті, повіки виїдені чорним димом і гарячою парою так, що очі ледве Світ божий бачили» (кн. IX, розд. 12).

Взагалі ставлення Апулея до рабів диференційоване: з одного боку, він зображає рабів працьовитими, прив'язаними до своїх господарів (кн. VIII, розд. 1, 15), з другого, показує раба-перелюбника (кн. VIII, розд. 22), раба продажного, готового за гроші зрадити довір'я свого хазяїна (кн. IX, розд. 18-21), раба-отруйника (кн. X, розд. 4, 7-12).

Не високої думки автор про римське судочинство. Він закидає суддям продажність, яка бере початок від славнозвісного суду Паріса (кн. X, розд. 33). [11]

Тут кількома мазками змальовано гумористичну сцену продажу риби на ринку (кн. І, розд. 24-25), там -- продаж осла з аукціону з гіперболічно-насмішкуватим вихвалянням товару (кн. VIII, розд. 23-25). Тут детально описано пишний бенкет у знатній сім'ї з вишуканими наїдками і напитками (кн. II, розд. 19-20), в іншому місці вміщене опис пантоміма - балету, який дає нам уявлення про високий рівень античної сценографії (кн. X, розд. 30-32).

Історично вірно відтворено розгул грабіжницьких банд: розбишаки нападають на подорожніх, на будинки, помістя, села (кн. III-IV). Розбещені молодчики, сини знатних батьків, «золота молодь», хуліганять вночі,, грабуючи й б'ючи перехожих (кн. II, розд. 18). .

У творі знайшла віддзеркалення віра тогочасних греків і римлян у чуда, магію, ворожіння, лихі прикмети, сновидіння, демонів, заклинання, привиди, у появу душ померлих, любовні чари та інші забобони й передсуди. На легковірності людей наживаються мандрівні ворожбити-шарлатани типу Діофана (кн. І І, розд. 12-14) чи жебрущі священнослужителі Сірійської богині, які обдурюють людей, виманюють гроші за «віщування» (кн. VIII, розд. 29; кн. IX, розд. 8-10). Широкі маси вірять у надприродну силу чаклунок. Фессалійська господиня Луція Памфіла славиться своїм відьомським мистецтвом: вона вміє перетворитись у сову (кн. III, розд. І). Чаклунки можуть перетворювати людей у жаб, бобрів, баранів, птахів. (кн. І, розд. 9) і самі можуть стати чим завгодно: собаками, мишами, совами, мухами (кн. II, розд. 22). їхні чари можуть припинити пологи у вагітних жінок (кн. І, розд. 9), перенести будинок в інше місце (кн. І, розд. 10) тощо. Діють відьми-перевертні, які крадуть частини тіла з трупів (кн. II, розд. 21-30), виступають ламії - казкові злі духи, що вночі поїдають тіла молодих юнаків і п'ють їхню кров (кн. І, розд. 17). Небіжчикам з допомогою заклинань на коротку мить повертається життя (кн. II, розд. 29). Привиди залякують людей і змушують їх до самогубства (кн. IX, розд. 30). Дракони прибирають людської подоби, щоб заманювати людей у своє лігво і там їх умертвляти (кн. VIII, розд. 18-21).

До описуваних у романі «чудес» Апулей ставиться критично. Так, він з насмішкою описує дії відьом Мерої й Пантії, глузує з віщого хисту ясновидця-дурисвіта Діофана. Іронія відчувається в розповіді про чаклунок, які відрізали ніс і вуха вартівникові, що пильнував труп, і в описі дій жерця Затхласа, який заклинаннями воскрешав мерця тощо. Проте слова Луція (кн. І, розд. 20): «Я принаймні нічого не вважаю неможливим» можна, в деякій Мірі, розглядати як вислів поглядів самого автора, що [12] цікавився окультизмом і де виключав можливості надприродних явищ у житті людей.

Нагромадження чудесного в «Метаморфозах» є даниною поширеній в тогочасному грецько-римському суспільстві вірі в чудеса, даниною смакові широких читацьких мас, радих почитати про щось несамовите, а також є виявом особистих зацікавлень автора магією.

У «Метаморфозах» перед очима читача дефілює довга колона представників різних суспільних верств і професій, різного характеру й віку. Рельєфно зображений герой роману Луцій, юнак приємної зовнішності, гострого розуму, освічений, легкодушний, темпераментний, жадібний до знання і окультних наук, цікавий до всього. Цей інтерес до магії відіграв фатальну роль в його житті, за нього довелось йому гірко поплатитись. Ця риса вдачі не залишає Луція в личині осла: він любить, нашорошивши вуха, підслуховувати розмови людей, підглядати, спостерігати їхні вчинки. Крім нього, в творі діє безконечна кількість другорядних персонажів, з яких одні зв'язані з ходом подій і особою головного героя, інші тільки виступають у вставних новелах чи епізодах. Це лихвар Мілон - античний Гобсек, який позичав гроші під високі проценти, але живе нужденно, легковажна і влюблива Фотіда, торговець сиром, великосвітська дама Біррейа, пихатий наглядач за порядком і цінами на ринку, наївний Телерон, віщун-дурисвіт Діофан, казково багатий Демохар, який на власні кошти влаштовує для міста гладіаторські видовища, полювання на ведмедів та інших звірів, хлопець-садист, що знаходить задоволення в катуванні осла, брутальний римський центуріон, відважний наречений, який для врятування коханої не вагається увійти в розбійницьке лігво, видаючи себе за розбійника, городник-злидар, землевласник-самодур, що ні перед чим не зупиняється, аби загарбати земельну ділянку сусіда-хуторянина, високий сановник, який, насолоджуючись усіма розкошами життя, купує осла, щоб розважати себе і публіку його витівками, розбещена дама-содомітка, яка знаходить задоволення в любощах, з ослом, скромний мірошник, два брати - кондитер і кухар, шахраюваті священнослужителі Сірійської богині та інші.

Пластично зображена ватага розбійників, відчайдушних і зухвалих, невтримних у їді і в пияцтві.

В бурлескно-зниженому тоні потрактований Апулеєм пантеон римських богів з .Юпітером на чолі. Богам притаманні ті ж самі пристрасті, слабості, ниці інстинкти, що й звичайним людям, його боги опинились на рівні простих міщан з їх дрібними зацікавленнями, вузьким кругозором, заздрістю, ревнощами, злобою. Так, верховний бог, громовержець Юпітер, античний донжуан, [13] ласий до дашок, ладен діяти Амурові на руку при умові, якщо той постарається дістати для нього якусь дівчину небуденної краси (кн. VI, розд. 22). Мати Амура, богиня кохання й жіночої вроди, Венера зображена старіючою, заздрісною, сварливою і мстивою жінкою. Вона заздрить Псіхеї, несказанної чарівності, переслідує її, ладна погубити суперницю будь-якою ціною. В лайці не соромиться грубих, непристойних слів. Гротеском звучить її обіцянка дати сім поцілунків з дотиком язика як винагороду тому, хто виявить місце перебування Псіхеї. Венера знущається із спійманої суперниці, тягне її за коси, лупцює по голові, немилосердно мотлошить (кн. IV, розд. 30-31; кн. V, розд. 28-30; дн. VI, розд. 6-16). Церера й Юнона, прості кумасі, дотримуючись засади «моя хата скраю», відмовляються подати переслідуваній Псіхеї будь-яку допомогу, щоб не псувати добрих стосунків з Венерою (кн. VI, розд. 2-4).

Всі риси бурлескного зображення має сцена весілля Амура і Псіхеї, де Вулкан куховарить, Вакх наливає в чаші вино, Венера запопадливо танцює (кп. VI, розд. 24).

Для комічного ефекту в казку про Амура і Псіхею введені деякі римські реалії. Юнона відмовляється допомагати Псіхеї, посилаючись на закони, що забороняють давати притулок збіглим рабам (кн. VI, розд. 4). Венера, трактуючи Псіхею як збіглу рабиню, заявляє, що за її переховування чекає кара, передбачена римським законом (кн. VI, розд. 7). Як на землі оголошували через окличників про збіглих рабів, так посланець богів Меркурій оголошує про втечу Псіхеї, служниці Венери (кн. VI, розд. 7). Венера не хоче визнати законним шлюб сина Амура і Псіхеї, бо він здійснений всупереч законові, без свідків і згоди батька (кн. VI, розд. .9).

Гротескно звучить перенесене з практики римського сенату попередження Юпітера про те, що той з богів, хто не з'явиться на збори, заплатить штраф у розмірі 10 тисяч сестерціїв. Свою промову до богів верховний бог починав з формули звернення до римських сенаторів dei conscripti - «боги, занесені в списки», що в пародіюванням офіційної назви римських сенаторів patres conscripti - «батьки, занесені в списки».

3 комічною метою Апулей частенько вдається до порівнянь з міфологічними образами або сценами. Наведемо кілька прикладів. Так, .герой роману вбачає схожість між своїми пригодами в ослячій подобі і мандрами Одіссея (кн. IX, розд. 13). Чарівниця Мероя свого коханця називає Ендіміоном. Вона не бажає стати другою Каліпсо, покинутою Одіссеєм, і оплакувати вічну самотність (кн. І, розд: 12). Боротьба Луція з трьома міхами, які він прийняв за грабіжників, порівнюється з подвигом Геракла - його [14] боротьбою з дивовижним велетнем Геріоном, що мав три тулуби і три голови (кн. її; розд. 34), або з триголовим Цербером (кн. III, розд. 19); як Аякс у приступі божевілля кинувся на отару, так Луцій з іще більшою відвагою вступає в бій з трьома надутими міхами з козячої шкіри (кн. III, розд. 18). Гамір і п'яні крики в печері грабіжників порівнюються з безчинствами на весільному бенкеті Пейріфоя, коли дійшло до бійки між лапіфами й дикими кентаврами - напівлюдьми-напівкіньми (кн. IV, розд. 8). Аналогічно з комічною метою використаний образ Медеї (кн. І, розд. 10), Пегаса (кн. VI, розд. 30; кн. VII, розд. 26; кн. VIII,. розд, 16), Мелеагра (кн. VII, розд. 28), сцена розправи над Діркою (кн. VI, розд. 27) та інші.

Тематичній строкатості твору відповідає своєрідний стиль, мовностилістична розмаїтість. У стилістичному відношенні явно відрізняється від решти роману заключна, одинадцята, книга з поважним, піднесеним, врочистим стилем. Але і в поважно-піднесеній стихії одинадцятої книги відчувається неприхований іронічний тон, зокрема в роздумах Луція про неситих жерців, що, тричі посвячуючи його в таїнства Ізіди й Озіріса, тричі безжально висмоктували з нього все більші й більші внески на сплату витрат, пов'язаних із посвяченням, мовляв, така воля божа, навіть суму нібито визначили самі боги. В перших десяти книгах стиль «Метаморфоз», відповідно до тенденції автора розважити читача, відмінний від тону останньої книги, причому і в них ' не всюди однаковий. Апулей уміє майстерно застосовувати стилістичні засоби відповідно до: змісту. Так, в описі кохання Амура і Псіхеї панує казково-поетичний тон, у зображенні олімпійських богів, зокрема Венери - її зовнішнього вигляду й поведінки - комічно-бурлескний; там, де мова заходить про сестер Псіхеї,- іронічно-сатиричний. Взагалі у вставних новелах і сценах, де описується побут і де діють персонажі з низів, стиль наближений до розмовної мови, пересипаний вульгаризмами і зменшувально-пестливими словами. В цілому стиль «Метаморфоз» вишуканий, манірний, риторичний. Твір рясніє архаїзмами, грецизмами, неологізмами, поетичними зворотами, римами, антитезами, синонімами, повторами слів, метафорами, барвистими епітетами, грою слів, довгими заплутаними періодами. Зокрема полюбляє римський романіст алітерації - один з найулюбленіших зображувальних засобів у римській літературі. Там, де було можливо, знайшли вони своє віддзеркалення і в перекладі. За рецептом античної риторики у твір упроваджено ряд алегоричних постатей. Так, крім Долі, виступають: Справедливість (кн. II, розд. 22), Успіх (кн. IV, розд. 2), Заздрість (кн. IV, розд. .14), Скромність (кн. V, розд. ЗО), Звичка (кн. VI, розд. 8), Турбота [15] і Журба (кн. VI, розд. 9), Провидіння (кн. VI, розд. 15), Незгода (кн. X, розд. 24), Вірність (кн. X, розд. 24), Жах і Острах (кн. X, розд. 31), Чутка (кн. XI, розд. 18). Апулей любить речення, складені з рівномірних частин, залюбки поєднує по троє речень. Речення часто-густо побудовані із симетричних частин з римованими закінченнями, які в перекладі не завжди вдається відтворити, але подекуди передані, наприклад,- «тіло сліпучо-біле, бо вона з неба спускається, шата голуба, бо вона в море вертається» (кн. X, розд. 31) або - «ложе індійською черепахою прикрашене, купою подушок заповнене, барвисто-шовковим покривалом, застелене» (кн. X, розд. 34). В деяких реченнях вражає нагромадження однотипних словосполук-асонансів, наприклад,- «постіллю огріваю... вином угощаю, розмовою звеселяю» (кн. І, розд. 7). З уваги на ці вигадливі стилістичні риси: тенденцію до вишуканого слова й символу, пишнослів'я, красивості, щедре застосування різноманітних художньо-зображувальних засобів Апулей вважається творцем латинського барокко, предтечею пізніших пишномовних та витончених стилів - гонгоризму, маринізму і евфуїзму.

Роман «Метаморфози» дивним сплавом фольклорних і реалістичних сюжетів, достеменним відтворенням життя римської провінції II ст. н. є., захоплюючою фабулою, дотепною сатирою, сумішшю серйозного і фривольного, глузуванням із забобонів і симпатією до містицизму, жвавим темпом розповіді, оригінальним стилем являє собою своєрідно-неповторне явище в римській літературі.

«Метаморфози» Апулея зажили великої популярності в античні часи, зачитувались цією книжкою і в середні віки, коли казка про Амура і Псіхею тлумачилась алегорично (так тлумачив її Ф. Фульгенцій Планціад у своїй «Міфології» близько 500 р. н. є.). Романом цікавились в епоху Відродження гуманісти; вони підготували кілька зразкових видань цього твору з ґрунтовними коментарями (перше друковане видання вийшло в 1469 р.). Деякі Апулеєві новели використав у «Декамероні» (день V, новела 10; день VII, новела 2) Дж. Боккаччо і Дж. Фіорентіно у своєму збірнику «Італійські новели». Вплив «Метаморфоз» помітний в творчості М. Сервантеса, А. Лесажа, письменників-просвітителів Г. Філдінга і Т. Смоллета. Особливо привертала увагу багатьох літераторів і художників-скульпторів, живописців і графіків новела про кохання Амура і Псіхеї. її сюжет послужив Рафаелю для створення знаменитих фресок у віллі Фарнезіна в Римі. Відтворенню образів Амура і Псіхеї в скульптурі, живописі і графіці присвятили свої роботи А. Канова, А. Торвальдсен, М. Дені, М. Клінгер, Ф. Толстой.

Зазнав цей сюжет численних переробок у літературі. Сюди належить роман Лафонтена «Кохання Псіхеї і Купідона», який героїв грецької казки наділив рисами французів свого часу, засудив нрави аристократії, протиставивши їм життя-буття простих людей на лоні природи; незавершений алегоричний твір Віланда, поеми Е. Шульце «Псіхея» і Р. Гамерлінга «Амур і Псіхея», епос Г. Мейєра «Ерот і Псіхея», п'єса польського письменника Є. Жулавського «Ерот і Псіхея» та ішпі. Сюжет новели про Амура і Псіхею також використано і в російських казках про Фініста Ясного Сокола, «Аленький цветочек» і т. д.

В XVI ст. з'явились перші переклади «Метаморфоз» європейськими мовами. Деякі народи мають кілька перекладів цього твору. Російською мовою роман Апулея перекладався: тричі. Вперше він був перекладений 1780 р. В. Костровим. В його перекладі читав Апулея О. С. Пушкін;

В ті дні, коли в садах Ліцея

Я безтурботно розцвітав,

Читав охоче Апулея,

А Ціцерона не читав...

    («Євгеній Онегін», глава восьма, 1, переклад М.Рильського)

Роком пізніше була видана «Душенька» І. Богдановича, віршована переробка казки про Амура і Псіхею. Другий переклад «Метаморфоз» пера М. Соколова побачив світ у 1895 р. в Петербурзі. А третій, найкращий, належить поетові М. Кузьміну (перше видання в 1929 р.). Крім того, окремими виданнями перекладалась новела про кохання Амура і Псіхеї (один з кращих перекладів Ф. Миловидова, 1913 р.).

Українською мовою «Метаморфози» досі не були відтворені повністю. Новелу про кохання Амура і Псіхеї переклав невтомний Іван Франко.

Йосип КОБІВ

 


© Aerius, 2004


ремонт квартира