Йосип Кобів
Вергілій і його епічна поема
(1972)


© Й.Кобів, 1972

Джерело: Вергілій. Енеїда. К.: Дніпро, 1972. С.: 5-20.

OCR & Spellcheck: Aerius (ae-lib.org.ua), 2003


 

Мужик із Мантуї, повільний і смаглявий,

З дитинства ніжного колисаний селом,

Звеличив кий, і плуг, і мідяний шолом,

І знявся до вершин нечуваної слави.

 

...Той час минув - і Рим, і цезарів діла

Рука історії до трун поволокла,

Де сплять усіх часів ілюзії й корони.

 

Та він живе, і дзвін гучних його поем

Донині сниться нам риданнями Дідони,

Бряжчанням панцирів і сплесками трирем.

        М. Зеров, «Вергілій»

 

Автор всесвітньовідомої героїчної епопеї «Енеїда» видатний римський поет Публій Вергілій Марон народився 15 жовтня 70 р. до н. є. в селі Андах, недалеко від міста Мантуї (Північна Італія) в родині дрібного землевласника, що колись був, за одними даними - гончарем, а за іншими - поденником. У рідному домі в душу хлопчика глибоко запали любов до італійської природи та щира шана до мозолистих рук хліборобів. Ці почуття майбутній поет натхненно висловить у своїй пізнішій творчості. Його дитячі та юнацькі літа припали на буремно-тривожну пору в історії Римської держави. Затяжні громадянські війни і непримиренний антагонізм супротивних партій підірвали основи аристократичної республіки, підготувавши ґрунт для нової форми правління - військової диктатури Гая Юлія Цезаря і принципату Октавіана Августа.

Початкову освіту Вергілій здобув у сусідній Кремені, дійшовши ж повноліття, виїхав у Медіолан (Мілан), а згодом у Рим, щоб продовжувати навчання. Готувався він стати адвокатом, але кволе здоров'я і брак ораторського хисту перешкодили його адвокатській кар'єрі. З юних літ Марон почав захоплюватись поезією, пишучи ліричні вірші в стилі тодішніх римських модерністів, або, як їх називали, «неотериків». Найвизначнішим представником цього стилю був пристрасний Гай Валерій Катулл. Юнака вабила і філософія, інтерес до якої у нього розбудив його учитель-епікуреєць Сірон. Вирішивши зайнятися філософією, Вергілій розпрощався з риторикою і ладен був навіть пожертвувати своїми поетичними заняттями. Однак любов до муз перемогла. Філософом він не став, хоч епікурейська проповідь утечі в спокійне життя та захоплення філософською поезією Лукреція лишили нестертий слід на світовідчуванні і на всій його літературній роботі.

Відмовившись від політичної діяльності, майбутній поет повернувся близько 45 р. до н. є. в рідні Анди, щоб присвятити свій талант лише письменству. За свідченнями античних біографів, тодішній намісник Транспаданської Галлії (нині Ломбардія) цезаріанець Гай Асіній Полліон, прекрасний знавець грецької і римської літератур, помітив своєрідний хист Вергілія і спрямував молодого письменника на створення буколічних віршів. Та спокійні заняття буколіками були перервані конфіскацією селянських земель на користь ветеранів Гая Юлія Цезаря, яким передавалися землі околиць Мантуї та Кремони, отже, і маєток Вергілія. Завдяки заступництву Полліона і Октавіана, землю йому повернули. Втішений поет звеличив свого захисника Октавіана в першій [5] еклозі (поемі) буколічної збірки. Але радість була передчасна: у 41 р. спалахнула нова братовбивча війна між Октавіаном і Луцієм Антонієм, після якої околиці Мантуї знову перейшли в руки ветеранів. Поета прогнали з маєтку. Він ледве врятувався від меча оскаженілого центуріона. Точно невідомо, чи повторне клопотання про повернення землі було успішне.

Тим часом Вергілій у 39 р. опублікував свій твір «Буколіки», який справив велике враження на громадськість. Автором книги зацікавився особистий друг Октавіана Гай Цільній Меценат, великий шанувальник поезії і сам літератор-дилетант. Ввійшовши до мистецького гуртка Мецената, Вергілій дістав матеріальне забезпечення, а це дало йому змогу цілком віддатися поезії, найдорожчим, за його словами, скарбам у світі:

Музи, дорожчі мені від усього на світі! Богині,

Що найпильніше служу вам і серцем шаную я щирим...

        («Георгіки», кн. II. Переклад М. Зерова)

Ставши прихильником Октавіана, ідеолога нового державного ладу, Вергілій присвятив йому наступний великий твір «Георгіки», над яким працював сім років (37-30), живучи майже безвиїзно в Неаполі. Після цієї поеми Марон узявся за монументальну свою працю - «Енеїду», якій віддав десять останніх років життя. Спочатку поет склав план і написав епопею прозою, а потім став надавати віршової форми тим частинам, які йому найбільш припадали до вподоби.

Щоб оглянути своїми очима місця, зображені в «Енеїді», поет вирушив у подорож по Греції та Малій Азії. Проте Трою йому побачити не довелося. Тяжко захворівши в Афінах, він припинив дальшу мандрівку. Август, який на цей час прибув до Афін, порадив хворому повернутися разом з ним до Італії, В дорозі стан здоров'я поета набагато погіршав, а після висадки в порту Брундізій (на східному узбережжі Італії) 21 вересня 19 р. до н. є. обірвалося його життя. Прах великого поета перевезено до Неаполя і там поховано при Путеоланській дорозі. На надгробній плиті викарбувано дистих:

В Мантуї я народився, умер у калабрів. Неаполь

Прах береже. Оспівав череди, ниви, вождів.

Вергілій залишив по собі славу не тільки визначного поета. Античні письменники зображають його як надзвичайно добру, ніжної вдачі людину. Виняткова чуйність і доброзичливість привабили до нього багато друзів. Цей «високий на зріст, смаглявий, з селянським обличчям, слабкого здоров'я» чоловік (як пише про нього біограф Донат) був далекий від заздрощів. Він радів чужим успіхам і з відданістю допомагав іншим письменникам. Якнайтепліше згадує його видатний поет Горацій, називаючи свого друга «світлою душею».

Найбільшу славу Вергілієві принесли три його головні твори: «Буколіки», «Георгіки» та «Енеїда» *

[* Вергілієві приписують ще й інші вірші, з яких частина належить авторові «Енеїди», частина ж явно не його твори. З-під його пера вийшла збірка «Каталетон» («Поетичні дрібниці») - ранні поезії ліричного змісту, а п'ять епіліїв (малих віршів, пісень): «Комар», «Кіріда», «Етна», «Прокльони» і «Сніданок» - це, очевидно, псевдовергіліана.]

«Буколіки» - пастуші пісні, еклоги - збірка з десяти невеличких поем, написаних гекзаметром. У них поет оспівує спокійне життя пастухів, їх радощі і печалі.

Родоначальником буколік як літературного жанру вважають грецького поета Феокріта із Сіракуз на Сіцілії (III ст. до н. є.). Заслуга ж Вергілія в тому, що він перший ввів цей жанр у римську літературу, як сам не без гордості підкреслював. Але його поеми зображають умовний ідилічний світ пастухів з їхніми любовними переживаннями на лоні сільської природи.

Проте в цей ідеалізований світ вривається відгомін політичних подій, які потрясли основи римської сенатсько-аристократичної республіки. Зокрема, в першій і дев'ятій еклогах відобразилась сучасна авторові дійсність-розорення північно-італійського селянства внаслідок реквізицій землі для ветеранів. Під ім'ям Тітіра в першій еклозі криється сам Вергілій, якому пощастило повернути конфіскований маєток.

Політичний характер має також четверта еклога, де виражено марення про наближення «золотого віку», ери миру і соціальної справедливості, коли всі люди будуть рівні і щасливі, вільні від злиднів і чвар, а природа сама даруватиме щедрі врожаї. Нову зміну в житті поет пов'язує з народженням якоїсь чудесної дитини, «божого сина» з племені Юпітера. Ця еклога, яка вже в античності викликала суперечки, і досі не зовсім ясна*. Вона виникла під впливом релігійних концепцій (єгипетських, єврейських), породжених нестерпним соціальним гнітом, коли доведеному до розпачу трудовому народові пророки для заспокоєння його пророкували прихід нової щасливої доби і рятівника в особі «божого сина». Такі месіаністичні ідеї знайшли сприятливий ґрунт серед населення Італії, втомленого довготривалими братовбивчими війнами, яке прагнуло миру та соціального рівноправ'я.

[* Син Асінія Полліона - Гай Асіній Галл сприйняв це пророцтво так, начебто воно було адресоване йому. Античні ж християнські теологи намагалися роз'яснити четверту еклогу як пророцтво про народження Христа. Тому в середні віки Вергілія вважали предтечею християнства.]

Еклоги Вергілія мали потім вплив на нову європейську літературу. «Буколіки» стали зразком для так званої «пасторальної» поезії, в якій зображувалось безжурне життя пастухів і пастушок на тлі чарівної сільської природи.

Селу присвячений і другий великий твір Вергілія - дидактична поема «Георгіки» («Про землеробство»). Своєю ідейною спрямованістю і художньою майстерністю поема являє новий крок у творчому розвитку поета. Незважаючи на грецький заголовок та використані дидактичні твори стародавньої Еллади, Вергіліїв твір залишив далеко позаду аналогічні зразки, зокрема Нікандрове «Землеробство» і «Бджільництво». Перша книга «Георгік» розповідає про рільництво, друга - про садівництво, третя - про тваринництво, четверта - про бджільництво. Тема поеми була підказана Меценатом і Октавіаном. Вони з жалем спостерігали обезземелення селянства і занепад землеробства внаслідок довголітньої воєнної руїни. Тож і порадили поетові звеличити в поемі любов до рідної землі, до давньої римської доблесті і предківських звичаїв. Така ідея цілком збігалася з нахилами самого Вергілія, який виріс на селі і був глибоко переконаний у тому, що чистоту людських взаємин і почуттів, здоровий глузд, незмінне щастя можна знайти тільки в сільському житті.

Його «Георгіки» - величний гімн чесній і плідній праці селянина. Девіз твору: «Усе перемагає праця». Поет тут виступає як ідеолог і виразник інтересів трудового [7] селянства. Прославляючи працю італійського хлібороба, автор оповиває її рожевим серпанком. Не помічаючи жахливої експлуатації рабів, розорення дрібного селянства і зростання великого землеволодіння, він у захопленні вигукує:

Найщасливіше було б, коли б щастя свого пильнували,

Просте життя хліборобів! Оподаль боїв та незгоди

Гойні ґрунти постачають самі їм поживу солодку.

        («Георгіки», кн. II)

Вергілій, пристрасний патріот Італії, жагуче любить її мальовничу природу - кожну рослинку, камінчик, струмок, закучерявлені зелені гори, світловоді річки, плеса замріяних озер. Сухий матеріал «Георгік» автор зумів оживити численними відступами, жанровими сценами, картинами природи.

Найвидатніший твір Вергілія - «Енеїда», епічна поема в дванадцяти книгах, її герой - троянець Еней, за міфом, син Анхіса й богині Венери. Вже у. вступі до третьої книги «Георгік» (кн. III, ряд. 46) поет обіцяв написати воєнно-героїчну поему про подвиги Августа. Але згодом він облишив цей свій задум і взявся за епопею, яка, зв'язуючи міфічні розповіді з новим політичним ладом - принципатом, прославила б увесь римський народ, його легендарних предків і історію та водночас підносила б і заслуги імператора та всього роду Юліїв. Ідеальним для такої мети здавалась історія мандрів і воєн троянського героя Енея, що начебто заснував на латинській землі царство, яке стало основою Римської держави. Так була взята легенда про родовід римлян від поєднання італійців з нащадками троянців.

Ця легенда не була плодом римської народної творчості, а являла собою книжний витвір, до того ж іноземного походження. Бо ж не римські, а грецькі письменники - поет Стесіхор та історики Гелланік, Тімей і Діонісій Галікарнаський - пов'язали особу Енея з Італією і зробили його засновником Рима. Цей переказ ще до Вергілія знайшов у Римі визнання. Про втечу Енея з Трої, його мандри і прибуття в Італію згадували стародавні римські епіки Гней Невій і Квінт Енній. Чимало пихатих римських родів намагалися всілякими засобами вивести свою генеалогію від троянців, а верхом національної гордості було довести своє походження від самого Енея. Таким фальсифікаціям пробував дати навіть наукове обґрунтування у трактаті «про троянські сімейства» відомий римський учений-енциклопедист 1 ст. до н. є. Марк Теренцій Варрон.

Зокрема, на пряме походження від Енея претендував рід Юліїв, до якого належав славнозвісний римський політичний діяч, полководець і письменник Гай Юлій Цезар і усиновлений ним Октавіан. Адже син Енея Асканій мав ще друге ім'я Іул чи Юл, а довести, що Юл є прабатьком юлійського роду, не становило ніяких труднощів. Раз так, то Юлій Цезар і Август - нащадки Енея і через те божественного походження, адже їх міфічний предок був сином смертного Анхіса і богині Венери. Tака псевдонаукова фікція мала обґрунтувати особливе соціально-політичне становище їх в римському суспільстві і узаконити узурповану владу. Кажуть, що Гай Юлій Цезар навіть задумав відбудувати Трою і зробити її столицею Римської імперії, а Октавіан Август, прикрашаючи римський форум статуями славних діячів стародавнього Риму, на чільному місці поставив скульптуру Енея.

Обравши за сюжет легенду, Вергілій використав її для прославлення Августа [8] і освячення його режиму як «золотого віку» в історії римського народу, отже, надав їй тенденційного забарвлення, актуально-політичної гостроти.

Задумана як римська паралель до гомерівських «Іліади» й «Одіссеї» разом узятих, Вергілієва епопея чітко поділяється на дві симетричні частини, з яких кожна складається з шести книг: шість перших книг містять розповідь про блукання Енея, нагадуючи римську «Одіссею», а друга половина (книги VII-XII) - опис боїв в Італії,- це нібито римська «Іліада».

Орієнтація на Гомера нас не дивує, адже для античних поетів його поеми були неперевершеними зразками епосу, і кожен наступний поет вважав за ознаку доброго тону продовжувати гомерівські традиції, наслідувати в більшій чи меншій мірі мотиви і образи, віршову техніку легендарного рапсода. Щоправда, в елліністичну епоху александрійська поетика засуджувала великі поеми, а культивувала невеликі твори, так звані епілії, але Вергілій знехтував модними теоріями.

І справді, «Енеїда» має чимало спільного з гомерівським епосом. Як в «Іліаді» Троянська війна точиться за жінку - прекрасну Єлену, так в «Енеїді» її герой веде війну за Лавінію. Батько Лавінії Латин багато чим нагадує старого Пріама. Еней дуже схожий на Ахілла: як в «Іліаді» ніхто не може зрівнятися хоробрістю з Ахіллом, так в «Енеїді» немає героя, рівного Енеєві; як Ахілл, залишивши поле бою, спричинився до невдач греків, так і через відсутність Енея троянське військо опинилось у вкрай критичному стані. Знаменитий «каталог кораблів» у другій пісні «Іліади» має паралель у переліку італійських племен, які виступили проти Енея. Смілива вилазка двох троянських нерозлучних друзів Ніса і Евріала має аналогію в нічній розвідці Діомеда і Одіссея. Описові нового щита Ахілла, виготовленого Гефестом на просьбу Фетіди, відповідає опис щита Енея, виготовленого Вулканом на благання Венери. Спільне обом епопеям є рішення покласти край кровопролитній борні через єдиноборство двох вождів. Схожість бачимо в укладенні перемир'я і віроломному його порушенні, що призводить до ще запекліших боїв.

Сцена поєдинку Енея і Турна з його трагічним фіналом - смертю царя рутулів - створена за зразком бою Ахілла й Гектора. Ігри в пам'ять Анхіса в «Енеїді» навіяні описом ігор-поминок на честь убитого Патрокла в «Іліаді»,

Чимало моментів ріднить «Енеїду» з «Одіссеєю» Гомера. Вергілій, як і Гомер в «Одіссеї», докладно описує блукання головного героя по дорозі з Трої до Італії. Як Одіссей розповідає про свої пригоди на бенкеті в царя феаків Алкіноя, так і Еней в Карфагені снує довгу оповідь про загибель рідного міста і про свої мандри. Як Одіссея не хоче відпустити німфа Каліпсо, так і Енея затримує закохана в нього Дідона. Відвідини Енеєм підземного царства мають подібність із «сходженням» Одіссея в країну мертвих. Буря на морі в поемі Вергілія нагадує відповідну картину в «Одіссеї».

Наслідувань і запозичень в «Енеїді» можна дошукатись не лише з Гомера. Згідно з античними коментарями, для розповіді про загибель Трої в другій книзі «Енеїди» Вергілієві прислужилась епічна поема поета Пісандра «Зруйнування Трої», образ дівчини-войовниці Камілли у Вергілія навіяний образом італійської амазонки Пентесілеї з «Ефіопіди» Арктіна. Один з найважливіших епізодів поеми - кохання Дідони - багатьма рисами нагадує трагічну любов колхідської царівни Медеї до Ясона в поемі Аполлонія Родоського «Аргонавти». [9]

Вергілій не міг також не відбити в своєму творі тенденцій і особливостей елліністичної літератури - великої вченості, описів творів мистецтва, залучення еротичного елементу, описів душевного стану персонажів, напруженого драматизму та динамічності дії.

Впливали на «Енеїду» і латинська епічна поезія Невія і Еннія, так само як і римська історіографія (анналісти, Катон Старший, Варрон). Але втрата цих творів не дає змоги з'ясувати, чим саме завдячує автор «Енеїди» римським джерелам. Можна лише припускати, що такі епізоди, як перехід тирана Мезенція на бік Турна, допомога етрусків Енеєві, перелік італійських племен - учасників війни, опис давнього вигляду Палатинського пагорба, етнографічно-географічні дані про Італію тощо, запозичені з римської наукової і художньої літератури.

«Енеїді», як і іншим античним міфологічним епопеям, притаманний «божественний апарат», тобто участь у дії богів. Боги виведені в поемі як вершителі людської долі: вони впливають на хід подій, інтригують і сперечаються, втручаються у діла людей, одним смертним симпатизують і допомагають, інших ненавидять і переслідують. Для більшої драматизації сюжету Вергілій вводить грізного ворога троянців і Енея - царицю богів Юнону. її роль у римській епопеї співзвучна ролі Посейдона в «Одіссеї». Як злигодні Одіссея спричинені гнівом бога морів, так семилітнє блукання Енея викликане «злопам'ятним гнівом лютої Юнони». Ворожість Юнони до троянців є гомерівською традицією, поглибленою в «Енеїді» мотивом політичного характеру - віщуванням про майбутній розквіт Римської держави і знищенням римлянами Карфагена.

Заступницею Енея, яка не відходить від нього ні на крок, є його божественна мати, Венера. Між Юноною, гонителькою троянців, і Венерою, їх оборонницею, доходить вряди-годи до непорозумінь і сутичок, жертвою яких є не одне людське життя. Непримиренна Юнона лише тоді заспокоюється, коли Юпітер запевняє її, що у змішаному з троянців і латинів народі головне місце належатиме латинам і їх мові, а назва троянців зникне безслідно.

Характерно те, що тон Вергілія щодо богів інший, ніж у Гомера. Немає у римського поета того панібратства у ставленні до безсмертних, яке властиве поемам Гомера. Так, Венера Вергілія не схожа на Афродіту, про любовні пригоди якої у греків збереглося багато оповідей. Римська Венера - це джерело життя, втілення творчих сил природи, Venus Genetrix-Венера-Прамати, і що важливо - мати Енея, родоначальника роду Юліїв.

Зберігаючи за традицією в поемі олімпійських богів, Вергілій запровадив ще й іншу рушійну, хоч незриму, силу - долю (фатум). Цій силі підвладні не лише люди - маріонетки в її руках, але й боги. Така роль її в «Енеїді» є виявом посилення в тогочасному греко-римському суспільстві віри в невідворотність людської долі, приреченість будь-якої окремої особи і маси в цілому. Через те сюжетні колізії епопеї і вчинки героїв часто-густо визначаються не необхідністю, яка лежить в характері зображуваних осіб, а волею богів і всесильною долею. Хоч впровадження «олімпійців» і «долі» спричинило певну скованість героїв у діях, проте воно не перешкодило поетові глибоко і з теплотою розкрити внутрішній світ персонажів.

Центральним персонажем епопеї є Еней, від якого вона й дістала назву. Вергілій намагався узагальнити в характері Енея всі позитивні моральні якості, притаманні [10] героям римської давнини. Змальований як ідеальний римлянин, головний герой справляє враження занадто ідеалізованого, неприродно зразкового, а через те і мало життєвого.

Серед позитивних рис Енея Вергілій підкреслює благочестя і хоробрість. Благочестивий, побожний, (pius) -постійний епітет Енея. Він навіть сам представляє себе таким матері Венері, коли вона з'явилась у постаті мисливиці*:

[* «Енеїда», кн. І, рядок 378. Далі позначатимемо в дужках тільки цифрами: римськими - книгу, арабськими - рядки цитованих віршів.]

Я - той побожний Еней, що пенатів від ворога вирвав.

Щоправда, «благочестивий», «побожний» у Вергілія (як взагалі у римлян) поняття широке. Під ним він розуміє і щирого шанувальника богів, і зразкового громадянина з високим почуттям обов'язку, і ніжного сім'янина, і людину справедливу і жалісливу до інших.

Як добрий син, Еней не залишає немічного батька в Трої, а виносить його з полум'я; потім настійно прагне зійти до царства Аїда, щоб побачитися з батьком; як добрий чоловік, вертається до охопленої пожежею Трої, щоб відшукати жінку Креузу, яка відстала під час втечі з міста. Еней не жорстокий; він проймається співчуттям навіть до ворога.

Блідими і безкровними вийшли супутники Енея - вірний Ахат, красномовний Іліоней та інші. Зате рельєфніше відтворені інші персонажі, зокрема Турн, Мезенцій і Дідона. Суперник Енея, вродливий і дужий Турн, наділений палкою вдачею, пристрасним і несамовитим завзяттям, відданим героїзмом, жадобою слави. Для підкреслення дикої відваги героя поет порівнює його то з левом, то з биком. Нестримність вождя рутулів виявляється і в мові, досить індивідуалізованій.

Відщепенцем, який порвав із своїм народом, зображений «огудник богів» Мезенцій. Негативні риси у вдачі цього персонажа - жорстокість і крайній індивідуалізм - пом'якшують безмежна любов до сина, хороброго і вродливого Лавса, та глибокий біль, якого він зазнає після того, як син був убитий. Мезенцій - один з найхоробріших героїв поеми.

В образах рядових троянських воїнів Ніса й Евріала прекрасно втілились юнацька дружба і полум'яний патріотизм.

Галерею чоловічих персонажів доповнюють добродушний, миролюбний, нерішучий Латин, скромний і довірливий Евандр, сповнений життєвої мудрості Анхіс, юні і сміливі Лавс і Паллант.

У властивій для героїчного епосу манері люди в «Енеїді» змальовані гіперболічно: вони велетенського зросту, богатирської сили і надзвичайної мужності. Так, Турн у приступі люті підіймає камінь, якого не змогли б підняти дванадцять чоловік, і кидає ним в Енея (XII, 896-901). Велетенську силу мають Еней, Ацест та ін. Навіть у похилого віком Пріама заговорила давня сила, коли він намагається вдарити списом Неоптолема (II, 544 і далі).

Прекрасно змальовані жіночі образи і серед них найяскравіший - Дідони. Горда владарка Карфагена - постать вольова, владна, велична. Майстерно відтворено потаємні рухи жіночого серця, глибоко розкрито її внутрішній світ, тонко передано гаму її почуттів: зародження і визрівання любові, спалах пристрасті, боротьбу між [11] почуттям і обітницею вірності покійному чоловікові, перемогу жаги, а далі відчуття приниження, презирство до недавнього коханця, змагання між любов'ю і ненавистю, нестямну лють.

Запам'ятовуються образи й інших жінок, для кожної з яких знайдено індивідуальні риси,- вірних дружин Андромахи і Креузи, мужньої і відважної, «гордості Італії», Камілли.

Цікаво, що цілком негативних персонажів у «Енеїді» немає, крім, правда, таких епізодичних фігур, як підступний крутій Сінон, вправніший молоти язиком, ніж орудувати мечем, Дранк (можливо, карикатура на Ціцерона), егоїстична Єлена та владна і злобна Амата. Через те «Енеїда» в шкільних хрестоматіях заслужила назви «поеми ідеальних героїв».

Поет змальовує характери богів так само яскраво, як і характери людей. Боги зображені з людськими почуттями і пристрастями. Небожителі наділені й багатьма негативними якостями: вони жорстокі, вередливі, дріб'язкові.

«Енеїда» зовнішньо схожа з гомерівським епосом, але різниться від нього політичною тенденцією, ясно вираженою в ряді епізодів, пов'язаних з подіями римської історії від сивої давнини аж до сучасної Вергілієві доби. Суть цих відступів полягає у звеличенні національних рис стародавніх римлян і римського «імперіалізму» з наголошенням на подвигах і заслугах Августа, принципат якого має становити кульмінаційний пункт у розвитку державності. Один з найяскравіших епізодів вміщений у шостій книзі «Енеїди». Там розповідається про те, як Еней зійшов до підземного царства, де батько Анхіс, який після смерті витав серед праведних душ на Єлісейських полях, пророкує долю і сину, і його нащадкам, а також майбутню славу Риму. Інші народи, за словами Анхіса, вславляться мистецтвом і наукою, а нащадки Енея покликані володіти світом:

Запам'ятай, римлянине! Ти владно вестимеш народи.

Будуть мистецтва твої: встановляти умови для миру,

Милувать, хто підкоривсь, і мечем підкорять гордовитих.

        (VI, 851-853)

Тут-таки він віщує, що «золотий вік», який, за повір'ям, існував колись в Італії за панування бога Сатурна, повернеться в часи владарювання божественного Августа. Взагалі вся історія Риму змальована в світлих і ясних тонах.

Знову ж у восьмій книзі (VIII, 626-731) опис щита, викутого циклопами за наказом Вулкана для Енея, дає поетові привід для нового звеличення діянь римського народу і поклону на адресу Октавіана Августа. Тут зображено чимало епізодів з історії, героїчні діла славних предків і подію з недавнього минулого - Актійську битву. Октавіан, змальований напівбогом, перемагає у священній війні свого суперника Марка Антонія і підступну єгипетську царицю Клеопатру. Він встановлює у світі мир і лад. З політичних мотивів Вергілій ідеалізує італійську давнину, прославляючи сувору простоту звичаїв стародавніх людей для контрасту з моральним занепадом суспільства І ст. до н. є. Все це зроблено з метою підтримати заходи Августа для реставрації колишньої доблесті, скромності, давньоримського способу життя - основи могутності світової держави.

Римський епік створив героїчну поему, відмінну від гомерівської ще й з іншого погляду. Якщо Гомерові притаманний спокійний оповідний тон, неквапливий темп [12] розповіді з дуже довгими відступами, з детальним описом зовнішнього вигляду, зброї, одягу героїв тощо, то автор «Енеїди» виробив свій власний, своєрідний стиль, для якого характерний нахил до драматичних і патетичних ефектів. Відмовившись від спокійної епічної широти, він використовує пребагатий арсенал художньо-зображувальних засобів для того, щоб розповідь максимально наситити емоційними сценами, схвилювати читача жахливими і зворушливими описами, викликати в нього захоплення, страх, співчуття. В «Енеїді» легко можна виділити багато сповнених драматизмом, емоційно насичених розповідей, з яких кожна має свою зав'язку, розгорнений сюжет і розв'язку, як у драматичному творі. З, них найвищого ефекту досягають розповіді про загибель Трої (друга книга) і про кохання Дідони (четверта книга). Скільки експресії і емоційної сили в напруженому зображенні трагедії Дідони (до речі, воно стало в нові часи темою не однієї опери і драми)! Скільки глибокої психологічної характеристики внутрішнього світу жінки, її переживань, думок, прагнень!

Тісно пов'язане з зображенням вчинків людини і суб'єктивне ставлення поета до зображуваних подій. Якщо в гомерівських поемах автор ховається за своєю розповіддю, то у Вергілія крізь струмінь оповіді пробивається особисте ставлення поета до зображуваного. Так, у четвертій книзі (412-413) Вергілій не може стриматись, щоб не висловити свого співчуття Дідоні:

Владо кохання, яка ти нелюдська, що витерпіть мусить

Серце людини від тебе!

Прозорим ліризмом пройнята розповідь про загибель молодих богатирів Ніса і Евріала. Поет милується їх героїзмом і вигукує:

Нині обидва щасливі! Як в пісні моїй ще є сила,

День не настане, щоб ваша у пам'яті слава замовкла...

(IX, 446-447)

Оцей-то лірично-драматичний аромат і відрізняє епос Вергілія від спокійно-незворушного тону розповіді Гомера.

Іншою своєрідною рисою «Енеїди» треба вважати її риторичність. Ця особливість на всю широчінь виявляється в численних промовах, побудованих за чіткою схемою, у щедрому застосуванні фігур, тропів, запитань, вигуків обурення, афористичних висловів тощо. Винахідливою аргументацією відзначаються промова Анни, коли вона намовляє Дідону, щоб та одружилася з Енеєм, суперечка Турна з красномовцем Дранком, промови Юнони, Амати, але особливо майстерно розроблена промова хитрого Сінона.

Ряснота риторичного елементу в творах поета вражала вже античних читачів, і тому висувалося питання, чи визнати Вергілія більше поетом, чи ритором. З «Енеїди» щедрими пригорщами бралися приклади тропів і фігур.

Мова «Енеїди» кришталево чиста, в міру піднесена, емоційна, злегка забарвлена архаїзмами. Відточений уже в «Буколіках» і «Георгіках» гекзаметр поет довів до Досконалості, відшліфував його так, що він став гнучким, мелодійним, плавним, здатній передавати найтонші нюанси думки і почуттів. Під умілою рукою віртуоза гекзаметр позбувся вад, помітних у поезії Лукреція і Катулла. Уже Ф. Прокопович у курсі лекцій з поетики, читаних студентам Києво-Могилянської академії, тонко [13] підмітив ритмічно-інтонаційну гнучкість Вергілієвого гекзаметра, його співзвучність із змістом і емоційним забарвленням тих чи інших рядків. Наприклад, швидкий темп праці циклопів, які, за наказом Вулкана, поспішно кують щит для Енея, поет передає самими дактилями:

Зразу на труд налягли, розділивши його між собою,-

(VIII, 444)

а важкі удари молотів, які вони ледве піднімають, виражає спондеями:

В чергу так вони із зусиллям руки здіймають.

(VIII, 452)

Таких прикладів розмаїтості ритмомелодики, ритмічної евфонії вірша у поемі можна знайти дуже багато.

Взагалі дактилічними розмірами поет намагається відтворити швидкий рух, збуджений душевний стан, навальність боїв, нестримну мову тощо, а спондеями - неквапливість, страх, непевність, втому.

Майстерність Вергілія виявилась і в словесному звукописі, так званій словесній інструментовці. Автор полюбляє звукові повтори слів, алітерації, рими в середині вірша та інші засоби виразності. Це він застосовує для більшої пластичної яскравості. От хоч би такий зразок фонічного повтору:

З землями землі нехай ворогують, моря із морями,-

Так заклинаю,- з військами війська, і вони, і їх внуки!

(IV, 627-628)

Часто-густо Вергіліїв звукопис перетворюється у звуконаслідування. Так, плавлення металу циклопами у восьмій книзі зображено відповідною інструментовкою, яку український перекладач передає застосуванням звукової домінанти - плавного л:

...Струмені міді пливуть там, і золото плине.

(VIII, 445)

Особлива майстерність живописання словом, узгодженість між змістом і звуковою гармонією помітна в описі морської бурі в першій книзі (І, 53-116), де поет різними засобами змалював рев моря, шум розбурханих хвиль, свист вітру тощо.

Поезія Вергілія, як найвищий зразок художньої майстерності, становить в історії латинського поетичного стилю таку віху, яку в розвитку римської прози займає творчість Ціцерона.

Однак «Енеїда» остаточно не оброблена: крім неповних гекзаметрів (їх 58), трапляється ще й чимало недоглядів, які поет усунув би, коли б не вразила його передчасна смерть. Так, дружина Енея Креуза віщує чоловікові (II, 782), що він причалить до Гесперії там, де Тібр вливається в море, але невдовзі, на початку своїх мандрувань (III, 7), Еней не знає, куди його заведе доля, і тому звертається за порадою до Аполлона Делоського про свою дальшу путь. Дідоні ж розповідає, що дорогу до Італії показав йому Аполлон Грінейський (IV, 345), про якого немає жодної згадки в попередніх книгах. Стерничий Палінур, заснувши, випадає з палуби і знаходить смерть у морських глибинах при спокійному морі (V, 820, 859), проте його тінь пізніше запевняє Енея, що сталося це під час шторму (VI, 354)! Турн [14] двічі вбиває Кретея - раз у дев'ятій, другий раз в одинадцятій книзі. Подібно Еней переслідує рутульця Нуму (X, 562), хоч той загинув уже раніше (IX, 454).

Такі та інші недогляди (є вони і в Гомера, у «Фаусті» Гете, «Дон Карлосі» Шіллера, поемі «Пан Тадеуш» Міцкевича та в інших всесвітньовідомих поетів) не шкодять внутрішній єдності і цілісності твору, сповненого стрункої гармонії і цілеспрямованості. В художній тканині поеми дослідник знайде силу-силенну ниток різного літературного походження, але вміла рука великого художника зуміла скомпонувати з них нові багатобарвні візерунки, нові оригінальні орнаменти. Вергілій не пішов уторованими шляхами, лінією найменшого опору - рабського копіювання епопеї Гомера. Як талановитий митець він по-своєму узагальнив і осмислив багату епічну традицію, давши своєрідний твір. Його «Енеїда» знаменує собою синтез розвитку античного епосу - дивний сплав гомерівської традиції, творчих шукань елліністичного письменства та літературного досвіду римлян. «Енеїда» ввійшла дорогоцінним вкладом у римську літературу як знаменна пам'ятка класицизму часів Августа. Незважаючи на те, що поема не вийшла з надр народнопісенної творчості, римляни сприймали її як найвище досягнення римської епіки, - Досягнення, яке затьмарило всі попередні і наступні римські героїчні поеми. «Енеїда» займає цілком особливе місце в світовій літературі: це - «перша епічна поема, яка є плодом одноосібної творчості і, хоч не сягає своїм корінням до народних міфів та переказів, стала наскрізь національною епопеєю»*.

[* М. Е. Грабарь-Пассек. Вергилий // История римской литературы. Т. І. М., Изд-во АН СССР, 1959, стор. 318.]

Появу «Енеїди» захоплено зустріли сучасники. її велич і красу високо оцінили такі видатні письменники «золотого віку» римської літератури, як Горацій, Проперцій і Овідій. Ще до появи твору (Вергілій знайомив друзів з окремими частинами) Проперцій урочисто вітав «Енеїду», як шедевр, величніший від «Іліади».

Щоправда, не обійшлось і без злобних критиків. Одні з них обурювались політичною тенденцією поеми, інші - її літературним новаторством. Як Гомер мав хулителя в особі жовчного Зоїла, так само якийсь Карвілій Піктор написав памфлет під назвою «Бич на «Енеїду». Інші дорікали Вергілієві за різні запозичення, зокрема з Гомера. Гідну відсіч давали цим пасквілянтам друзі автора «Енеїди» та пізніші критики, передусім учений Асконій Педіан у праці «Проти наклепників Вергілія». Та злющі критикани нітрохи не змогли пошкодити поетовій славі. Римський народ визнав його першим своїм поетом, римським Гомером. Яку загальну шану мав автор «Енеїди» за життя, говорить хоч би свідчення історика Таціта: коли зібрані в театрі глядачі почули вірші Вергілія, то всі підвелись і віддали їх авторові, що випадково був присутній, таку саму честь, як і імператорові Августу.

Вся подальша римська література розвивалась під могутнім впливом поеми Вергілія. Лукан, Сілій Італік, Валерій Флакк, Стацій та інші в більшій чи меншій мірі наслідували образи і техніку «Енеїди». Як у стародавній Греції твори Гомера були найулюбленішими і головними книжками шкільної молоді, так у римській школі подібну роль відіграла Вергілієва героїчна поема: її читали, роз'яснювали, декламували, на ній вчилися метрики, просодії, навіть ораторського мистецтва. До віршів з «Енеїди» часто вдавалися в щоденному житті. їх цитували в розмові, брали епіграфами до творів мистецтва, надписували на предметах розкоші. [15]

Твір Вергілія рано став об'єктом коментування і словникових досліджень. До наших днів дійшла частина цих коментарів і словників, серед яких виділяється коментарі Л. Сервія Гонората і Т. Клавдія Доната.

Культ Вергілія, ставлення до його творів, як до літературного зразка і джерела мудрості, успадкували від античності і середні віки. Це благоговіння найяскравіше відбилося у «Божественній комедії» геніального італійського поета Данте, який змалював автора «Енеїди» символом людської мудрості і обрав своїм провідником у пеклі й чистилищі, а в описі потойбічного світу чимало подробиць запозичив з римської поеми. Для Данте Вергілій - «гордість і світило інших поетів», «вождь милий», «учитель ласкавий». Дантів шанобливий вигук: «Прославте всі поезії світило» був виявом подиву не його одного, а й усього середньовіччя.

Своєрідним пієтетом оточив особу Вергілія італійський народ: римський автор - це всезнаючий мудрець, надприродна істота, чародій, провісник християнства.

Високий авторитет мав корифей римського письменства і його твір у часи Відродження і класицизму. «Енеїду» наслідував у XIV ст. славетний Ф. Петрарка в латинській поемі «Африка», її впливом позначені видатні епопеї XVI і XVII ст. ст.- і «Несамовитий Роланд» Аріосто, і «Визволений Єрусалим» Торквато Тассо, і «Лузіади» Камоенса, і «Королева ельфів» Спенсера, і «Втрачений рай» та «Повернений рай» Джона Мільтона та багато інших. Славу Вергілія теоретично утвердив у своїй «Поетиці» (1561) французький гуманіст Юлій Цезар Скалігер, проголосивши «Енеїду» найвищим зразком. Довговікову суперечку про те, кому віддати перевагу - Гомерові чи Вергілієві, «Поетика» Скалігера розв'язувала на користь римського творця. Високо цінували епопею Вергілія співці «Плеяди» з Ронсаром на чолі, а також Буало і Расін, хоч придворні критики звинувачували не лише Гомера у варварстві і простакуватості, але й Вергілієві докоряли за брак чемності і галантності (на їх думку, Еней повинен був одружитися з Дідоною).

У XVIII ст. гарячим шанувальником Вергілія був Вольтер, який наслідував його поему в своїй «Генріаді» та ставив римського поета вище за Гомера. Він говорив: «Кажуть, Гомер створив Вергілія. Якщо так, то це був, без сумніву, найкращий з його творів». Але у тому ж столітті становище Вергілія, як першої величини на літературному Олімпі, похитнулось: спочатку в Англії, потім у Німеччині почали виступати проти надмірного культу автора «Енеїди». Перевагу віддавали Гомерові. Англійський поет О. Поп у передмові до свого перекладу «Іліади» (1714) доводив, що перше місце в поезії належить «природному генієві» Гомера, але віддавав належне і Вергілієві. Він писав: «Гомер - більший геній, Вергілій - кращий митець. У першому відчуваємо подив до творця, у другому - до творіння».

Видатний німецький письменник і теоретик мистецтва Г.-Е. Лессінг у трактаті «Лаокоон, або Про межі живопису та поезії» (1766) аналізував опис загибелі Лаокоона і його синів з другої пісні «Енеїди» та її зображення в скульптурі родоської школи, а також порушував різні питання естетики Гомера і Вергілія, не шкодуючи різкої критики на адресу римського епіка, розхваленого придворним класицизмом. Критика XIX ст., відзначаючи високу майстерність Вергілія, його гранично стислий стиль, плавність і милозвучність вірша, негативно ставилась до його риторичної патетики, ідеалізації у зображенні життя і абстрактності окремих образів. Рішучий ворог «штучних» епічних поем В. Г. Бєлінський, для якого неприйнятною була політична [16] тенденція «Енеїди» та абстрактний образ Енея, все ж вважав, що «ніяк не можна заперечувати багатьох позитивних якостей цієї епопеї, яка написана прекрасними віршами і містить у собі багато дорогоцінних рис вмираючого стародавнього світу» і бачив у ній «пам'ятку стародавньої літератури, залишену обдарованим поетом»*.

Схвально відгукнувся про «Енеїду» видатний російський критик революційний демократ М. О. Добролюбов. У рецензії на переклад «Енеїди», виконаний І. Шершеневичем, він писав: «За «Енеїду» - свідчення століть, за неї - подив знавців, за неї - вона сама, зі своєю різноманітністю, витонченістю, гожістю...»**.

[* В. Г. Белинский. Сочинения Александра Пушкина, статья седьмая. Собра-ние сочинений в трех томах, т. 3. М., 1948, стор. 470.]

[** Н. А. Добролюбов. Полное собрание сочинений в шести томах, т. 5. М., ОГИЗ, 1941, стор. 455.]

Престиж автора «Енеїди» ніколи не падав у романських країнах, зокрема у Франції. Віктор Гюго називав Вергілія своїм «божественним учителем» (переклав він деякі уривки з «Георгік» і «Енеїди»), а для Анатоля Франса, найулюбленішими із усіх поетів були Вергілій і Гомер. У «Острові пінгвінів» чернець Марбод подорожує по підземному царству, описаному за шостою книгою «Енеїди». Умістив цей розділ А. Франс навмисно для того, щоб висміяти уявлення про Вергілія як предтечу християнства і показати його стійким прихильником античного світогляду.

Початок двадцятого століття визначив справжнє історичне місце Вергілія. Нові дослідження виявили ступінь оригінальності римського поета, показали безпідставність абстрактного порівняння його з Гомером, тому що кожний з них видатний по-своєму.

3 «Енеїдою» Вергілія пов'язане таке знаменне явище в світовій літературі, як пародіювання. Вже з другої половини XVII ст., з часів панування у мистецтві і літературі стилю барокко, у західноєвропейському письменстві виникають перші пародії на класичні твори, так звані травестії, бурлески. Цей вид літератури, своєю соціально-естетичною суттю спрямований проти абсолютизму і його естетики, культу античності і мертвечини в мові, прокладав шлях реалістичній літературі, живій народній мові, демократичним героям*.

Перша пародія «Енеїди» виникла в Італії. Це «Перелицьована «Енеїда» Дж.-Б. Лаллі (1633). У Франції великої слави зажив «Перелицьований Вергілій» - поема П. Скаррона (1648-1653). У цій травестії автор, дотримуючись сюжетної лінії римської епопеї, знижує її піднесений стиль до реально-побутового, висміює олімпійських богів, перетворює їх і героїв поеми у метушливих паризьких міщан**.

[* Одним з основоположників бурлескно-травестійного жанру був французький поет Шарль Ассусі (1605-1675), що дав пародію на «Метаморфози» Овідія. Він сам себе гордовито називав «королем бурлеска».]

[** Взагалі травестування «Енеїди» у Франції XVII ст. було дуже модне. До Скаррона в 1649 р. перелицював четверту книгу під заголовком «Любов Енея і Дідони» А. Фюретьєр. Тоді ж вийшла анонімна пародія шостої книги «Бурлескне пекло» і «Бурлескна Енеїда» якогось Дюфреруа. Роком пізніше Барсія опублікував свою травестію «Війна Енея в Італії», Ж. Бребеф - «Смішну Енеїду», а К.-П. Жеан - перелицьовану дванадцяту книгу. Але всі вони не можуть іти ні в яке порівняння з талановитим твором Скаррона. Сам Скаррон не дав повної травестії «Енеїди» (сім з половиною книг). Його працю продовжував і завершив Ж.-Моро де Брассе (1706).] [17]

В Іспанії XVII ст. відомі були пародії окремих епізодів «Енеїди», зокрема розповіді про любов Енея і Дідони. Бурлескно трактована вона у віршованій розповіді Гонзалеса де ла Рігера «Дідона і Еней» та в одному з поетичних оповідань збірки А. Саласа Барбадільйо «Різні поезії великих талантів». У першому творі боги і герої своєю мовою і світосприйманням нагадують астурійських селян.

Продовженням бурлескно-травестійної лінії в літературі наступних століть були німецька травестія «Енеїди» Й.-Г. Шмідта (помер у 1730 р.), яка не дочекалась видання і згоріла у 1780 р. в Страсбургу, «Вергілієва «Енеїда», або «Пригоди благочестивого героя Енея» австрійського поета А. Блюмауера (1784), нещадна сатира на римського папу і католицьку церкву, монахів і релігійний фанатизм, «Вергилиева «Энеида», вывороченная наизнанку» М. Осипова (1791--1796), «Окончание Вергилиевой «Энейды», вывороченной наизнанку» О. Котельницького (1802-1808).

«Вергилиева «Энеида», на малороссийский язык переложенная» І. П. Котляревського (перше видання в 1798 р.) перевершила і затьмарила всіх своїх попередників у світовій літературі. Та не тільки попередників, а й тих, хто пізніше вдавався до перелицьовування, бо травестія нашого українського класика не була останньою ланкою у довгому ланцюгу бурлескно-травестійного пародіювання римської героїчної поеми. XIX ст. теж принесло не один зразок заниження піднесеного тону цього твору, причому всі вони виросли на слов'янському ґрунті. Так, після Вітчизняної війни 1812 р., десь між 1816 і 1826 рр., була написана білоруська «Енеїда навиворіт» («Энеіда навыварат»), авторство якої приписують Вікентію Павловичу Ровінському. Один уривок з неї - перша книга епопеї Вергілія - був опублікований у 1845 р. в петербурзькому журналі «Маяк» (т. XXIII), а другий - також з першої книги - тільки в 1890 р. в газеті «Смоленский вестник» (№№ 10 і 11). Білоруська «Енеїда» виникла під безперечним впливом твору Котляревського*, але Ровінський надав своїй пародії білоруського національно-етнографічного колориту: його троянці скидаються на білоруських селян початку XIX ст., а Еней - на дрібного білоруського шляхтича, міцно зв'язаного з народом. Докладно змальовані в поемі білоруські звичаї, свята, танці, національний одяг, народні страви тощо. На першу половину цього ж століття припадає польська перелицьована «Енеїда» Фердінанда Хотомського, уродженця Тернопільщини, що - слід припускати - знайомий був і з твором Котляревського. Польська пародія вийшла неповністю: частина першої книги- у 1818 р., уривки з шостої - у 1858 р. Цілковитим анахронізмом на тлі літературно-естетичних напрямків, які розквітли в літературі і мистецтві Європи кінця XIX ст., була поява в 1896 р. російської травестії «Юмористическая «Энеида» Ів. Бойчевського. Вона завершує трьохсотлітню історію «Енеїди» навиворіт.

[* Це визнає у передмові до надрукованого в 1890 р. уривка внук автора білоруської травестії Костянтин Ровінський. Це саме довели наукові дослідження (див.: Е- Ф. Карский. Белорусская «Энеида наизнанку». Сборник Харьковского историко-филологического общества, т. XVIII, 1909, стор. 143-172 і Г. Кісялеу. Загадка беларусскай «Энеіды».- «Полымя», 1968, № 1, стор. 208-211).]

Чому І. П. Котляревський вибрав для своєї творчості саме «Енеїду» Вергілія? Відповіді на це треба шукати в умовах культурного життя України XVIII - початку XIX ст. Вергілій був у нас чи не найпопулярнішим римським автором. Зокрема високо цінувалась його «Енеїда». У Києво-Могилянській академії, колегіях, братських [18] школах, семінаріях, гімназіях її читали в оригіналі, перекладали, аналізували поетичні і метричні особливості. Ім’я корифея римської епіки і його твору як неперевершеного зразка героїчної поеми не сходить із сторінок тогочасних курсів поетики, писаних латинською мовою. Прекрасно зумів відтінити риси творчої індивідуальності римського епіка Ф. Прокопович у своїй «Поетиці», особливо в другій книзі, названій «Про епічну і драматичну поезію», його зауваження про ритмічну різноманітність Вергілієвого гекзаметра, композицію «Енеїди», засоби епічної розповіді не застаріли й досі. Він і його послідовники - Г. Кониський, М. Слонімський, М. Довгалевський, М. Козачинський та інші - якнайрясніше ілюстрували свої теоретичні положення прикладами з Вергілія. Посиланнями на автора «Енеїди» пересипані твори і листи великого знавця античної літератури Г. С. Сковороди.

Саме високий авторитет Вергілія, який подекуди насаджувався штучно і догматично, міг стати ідеальним об'єктом для насмішки, а його твори, які класицистична поетика підносила на щит,- матеріалом для літературних травестій. І справді, десь близько 1776 р. була зроблена перша спроба «перелицювати» Вергілієві «Буколіки». З таким почином виступив О. К. Лобисевич, вихованець Київської академії, перекладач не однієї пам'ятки римської літератури. Він, як свідчить його лист до Георгія Кониського (1794), надіслав своєму вчителю «Вергілієвих пастухів, у малоросійський кобеняк переодягнених», отже, травестію еклог. На жаль, вона досі не віднайдена.

І. П. Котляревський у творенні «Енеїди» не вдавався до сліпого наслідування своїх попередників. Він подарував нам травестію героїчної поеми стародавніх римлян, рівної якій немає в світовому письменстві, яка є найталановитішою і найоригінальнішою пародійною переробкою з усього потоку бурлескно-сатиричної літератури на цю тему.

А як справи з перекладами Вергілія на Україні?

Перші переклади творчості Вергілія припадають на середину XIX ст., причому їх автори більш-менш одночасно взялися за перенесення на ґрунт української культури всіх трьох його основних творів.

Так, «Георгіки», дві еклоги (першу і другу) переклав у 1848-1849 рр. Осип Шухевич, але праця його була видана лише в 1883 р. з передмовою невтомного Ів. Франка про життєвий і творчий шлях Вергілія*. Переклад Шухевича, як на той час, цілком добрий, написаний плавною народною мовою, але римованим віршем, не гекзаметром. Не дотримуються гекзаметра у своїх перекладах «Енеїди» і Гр. Бондаренко** - перекладач початку другої книги (II, І-66) та С. Руданський, який у 1865 р. під назвою «Енеянка» переспівав кінець першої книги (І, 657-755)***. їхні переклади мають тепер лише історико-пізнавальне значення.

[* Пісні про хліборобів та скотарські поеми в збірц-і «Переводи і наслідування Осипа Шухевича». Львів, 1883.]

[** «Зоря Галицкая», Львів, 1850, 74, стор. 443-444. (Гр. Бондаренко - псевдонім маловідомого галицького письменника середини XIX ст.- Григорія Бондаря).]

[*** «Енеянка» Руданського вперше надрукована була в «Правді» 1874 р., 5. Зараз її можна читати у виданні творів поета (К., Держлітвидав України, 1959, стор. 405-408).]

Десь на початку XX ст. серйозну спробу подати Вергіліїв епос українським словом зробив І. М. Стешенко (1873-1918), відомий як перекладач «Метаморфоз» Овідія. З його праці опубліковано відредаговані М. К. Зеровим уривки з другої книги («Лаокоон» і «Руйнація Трої»)*. Взагалі в архіві зберігаються не видані і не оцінені критикою п'ять повних книг та частина шостої (вірші-1-425).

Нову сторінку в історії перекладу поетичної спадщини Вергілія являє діяльність поета, критика, вченого, великого знавця і перекладача римських класиків М. К. Зерова (1890-1942). З поетів стародавнього Риму Зеров перекладав найбільше Вергілія. З-під пера цього майстра вийшли переклади 1 і 4-ї еклог «Буколік», значні уривки з «Георгік» (І, 483-497, і II, 136-176, II, 458-542, IV, 453-529) та найбільш вагома праця - повний переклад «Енеїди», завершений в останні роки його життя, але досі повністю ще не розшуканий.

З «Енеїди» в перекладі М. Зерова надруковано було всю першу книгу та великі частини другої, п'ятої, шостої, сьомої і восьмої книг, а нещодавно опубліковано відкриті декілька років тому уривки із згаданих книг (усього 1950 віршованих рядків)**.

[* Антична література. Зразки старогрецької та римської художньої літератури. Упорядкував проф. О. І. Білецький, К., 1938, стор. 357-361, а також у новому її виданні (К., 1968, стор. 438-443).]

[** «Іноземна філологія», випуск 20, 1970. Вид-во Львівського університету, стор. 88-123.]

Переклад «Енеїди», виконаний Зеровим,- високе досягнення української перекладацької культури. Відзначається він глибоким проникненням у зміст, форму першотвору, неперевершеною майстерністю і плавністю вірша, добірною, злегка архаїзованою мовою, відтворенням усіх особливостей оригіналу - монументальності, піднесеності і звукопису,- справжньою поетичністю, поєднаною гармонійно з філологічною точністю. На високому художньому рівні виконаний переклад частини четвертої книги «Енеїди» («Кохання Дідони»), здійснений А. О. Білецьким, вміщений в антології «Антична література» (II вид.).

В той час, коли на Радянській Україні над перекладами «Енеїди» працював М. К. Зеров, на окупованій шляхетською Польщею Західній Україні всі свої сили віддав цій же справі М. Й. Білик. Деякі частини перекладеної ним поеми (книги І--VI) були видані у Стриї 1931 р., а повний переклад завершено у Львові вже після Великої Вітчизняної війни.

Вергіліїв епос в українському перекладі М. Й. Білика, відредагованому Борисом Теном, є ще одним виявом шани українського народу до Публія Вергілія Марона, чий славетний твір «Енеїда» став об'єктом геніальної пародії першого нашого класика І. П. Котляревського, вихід якої в світ був початком історії нової української літератури.

Йосип КОБІВ


© Aerius