Григорій Кочур
Джованні Боккаччо


© Г.Кочур (1969)

Джерело: Дж.Боккаччо. Декамерон. Х.: Фоліо, 2004. 672 с. - С.: 3-26.

Сканування і коректура: Aerius, SK (ae-lib.org.ua), 2004


 

У біографії Боккаччо є прогалини, що їх не змогли заповнити багаторічні пильні дослідження. Є в ній відомості, відносно яких серед істориків літератури досі нема одностайної думки. Лише приблизно можна встановити дати деяких подій його життя.

Батько письменника походив з селян, вихідців із містечка Чертальдо біля Флоренції. Був він купець, і, як представникові флорентійської торговельної та банкірської фірми Барді, йому доводилося не лише їздити по містах Італії, а й виїздити за її межі. Бував він і в Парижі, де наприкінці 1313 року й народився майбутній письменник як нешлюбний син флорентійського купця й француженки, яку він спокусив обіцянкою одружитись, але ошукав і покинув. Докладніших відомостей про матір Боккаччо нема. Звали її Жанна, дехто з біографів говорить, що походила вона з дворянської родини. Невдовзі вона нібито померла з горя, і батько згодом узяв хлопчика до Флоренції.

Це традиційна версія, повторювана протягом століть і заснована переважно на розшифруванні автобіографічних натяків, розкиданих у творах самого Боккаччо. Останнім часом вона викликала заперечення деяких дослідників (як, наприклад, Д. Білланович), що відкидають її як ні на чому не засновану легенду пізнішого походження і вважають, що письменник народився біля Флоренції, можливо, в тому ж таки Чертальдо.

Дитинство Джованні минало у Флоренції, там він почав відвідувати школу, там змалку в нього виявились поетичні нахили. Батько хотів мати в ньому помічника й наступника, отже, віддав його вивчати торговельну справу, але торгівля викликала в хлопця відразу. Тому після кількох змарнованих років батько вирішив з невдалого купця зробити юриста, і майбутній письменник почав вивчати канонічне право, до якого ставився не з більшою прихильністю, ніж до торгівлі. Юриста з нього не вийшло так само, як і негоціанта. Але наслідком одного з цих виховних заходів було те, що батько послав сина до Неаполя. Не знати, коли саме це сталося: старовинна традиція вважає, що хлопцеві тоді було не більше 10 років, пізніші біографи відсувають цю дату на 1327 чи навіть 1330 рік. В усякому разі, ще змалку Боккаччо з ділової, торговельної, республіканської Флоренції потрапив до Неаполя, значного феодального центру, з пишним двором короля Роберта Анжуйського, з аристократичним середовищем. Рицарські звичаї і традиції тут були поєднані з певною атмосферою наукових і мистецьких інтересів: сам король виявляв якесь зацікавлення наукою, протегував ученим, багато ваги надавав і власній репутації вченого. Химерна мішанина середньовічної схоластики з поглядами, властивими гуманізмові нових часів, панувала при цьому дворі. Перебування в Неаполі лишило значний слід у житті й діяльності Боккаччо. Тут він глибше познайомився з творами античних, точніше кажучи, давньоримських письменників. Засвоїв він і деякі зразки середньовічної, куртуазно-рицарської літератури. Тут він по-справжньому розпочав і власну літературну працю, встановив зв'язки з ученими, зосередженими в Неаполі, доступився й до королівського двору, навіть разом з королем опрацював карту Італії, ледве чи не першу в історії італійської картографії. З перебуванням Боккаччо в Неаполі зв'язують і любовне захоплення, об'єктом якого була Марія Аквіно, нешлюбна дочка короля Роберта. Уперше побачив її Боккаччо у церкві у Великодню суботу 1336 року. (Це тільки одна з дат, бо кожен дослідник обстоює свою, від 1331 до 1338 року включно.) Любов охопила його раптово, згодом він досяг і взаємності, подолуючи станову нерівність наявними в нього перевагами, - літературним талантом, силою розуму, щирістю почуття. Він оспівував Марію під прибраним ім'ям Ф'ямметти (в перекладі - «огнинка»), і коли вона незабаром віддала перевагу комусь іншому, то спогади про це кохання довго ще продовжували жити, несподівано й по-різному виникаючи в пізніше написаних творах.

Так розповідає усталена біографічна традиція, яку найновіші дослідники також ладні оголосити легендою пізнішого походження на тій підставі, що давні джерела, подаючи рясні відомості навіть про незначних представників Анжуйської династії, зовсім не знають Марії Аквіно. Отже, згідно з цими поглядами, виходить, що Марія Аквіно - літературна вигадка, що її образ (як у середньовічних життєписах трубадурів) був довільно вичитаний з творів Боккаччо.

Важко сказати, чи правда на боці старої довірливої біографічної школи, чи на боці новітнього зверхкритичного напрямку. Одне, мабуть, не викличе сумніву: в ранніх творах Боккаччо під корою літературної моди, крізь намул умовностей і шаблонів, можна помітити й особисті переживання, глибинну течію дуже інтенсивного внутрішнього життя.

 

Перший великий твір, над яким Боккаччо почав працювати в Неаполі (очевидно, з 1338 року), - прозовий роман «Філоколо». [4] Це обробка відомої в середньовічній літературі історії кохання язичника Флоріо та християнки Б'янчіфйоре. Закінчив цей роман Боккаччо пізніше, вже виїхавши з Неаполя і значно охоловши, за твердженням академіка О. Веселовського, до задуму, що так його захопив колись. У часі між початком і завершенням «Філоколо» Боккаччо написав дві поеми октавами. Це «Філострато» - опрацювання епізоду, запозиченого з «Роману про Трою» французького поета Бенуа де Сент-Мора, і «Тезеїда», поема, писана на античний сюжет. Як і в попередніх творах Боккаччо, любовна тематика переважає в цих поемах.

Ранні твори Боккаччо - це підготовчий етап, ніби вступ, що провіщає наступний розквіт творчості письменника. Дослідники знаходять тут не одну цікаву деталь, не один зародок того, що потім дістало глибший вираз у дозрілих творах Боккаччо. Історики літератури в заслугу молодому письменникові ставлять, приміром, те, що він перший запровадив до «великої літератури» октаву - строфу, яка доти зустрічалася тільки в італійських народних співців, а починаючи від поем Боккаччо, тріумфально пройшла по всіх європейських літературах та й досі ще не вийшла з поетичного вжитку (зокрема, й в українській поезії). Відзначають і те, що своєю «Тезеїдою» Боккаччо розпочав довгу низку епопей на класичний зразок, з використанням Вергілієвої «Енеїди». Це все так. А проте ранні твори Боккаччо не пережили своєї доби, і звичайний читач не звертається до них уже навіть на батьківщині письменника.

 

Близько 1340 року Джованні Боккаччо залишив Неаполь і повернувся до Флоренції, куди його викликав батько. Причиною цього, можливо, було грандіозне банкрутство, що спіткало, в числі інших, торговельно-банкірську родину Барді і, відбившись на цілій Флоренції, зруйнувало й добробут письменникового батька, який тим часом іще й овдовів.

Боккаччо не без болю розлучався з усім тим, до чого він звик протягом понад десятьох років. Адже це була не просто зміна місця, але й зміна обставин, що вирвала письменника з того літературного середовища, в якому він уже почав посідати помітне місце, відірвала його від того, що було дороге його серцю. Дехто з біографів висловлює припущення, що Боккаччо ще кілька разів на короткий час повертався до Неаполя. Твори, писані вже в Флоренції, довго ще продовжують живитися спогадами та настроями неаполітанського періоду.

Перший з творів, писаних у Флоренції, - «Амето» (1341); пастуша ідилія, суміш прози з віршами, її тема - сила кохання, що підносить, ушляхетнює навіть грубу, тваринну вдачу. Згодом ми зустрінемося з цією темою в «Декамероні» (перша оповідка п'ятого дня). Наступним, 1342 роком датується алегорична поема «Любовне видіння». Як і «Божественна комедія» Данте, [5] творчістю якого так захоплювався Боккаччо, вона писана терцинами. Але на відміну від свого попередника, Боккаччо далекий від аскетичних ідеалів. Як говорить С. Мокульський, може, навіть «всупереч суб'єктивним намірам Боккаччо, його поема перетворюється на справжній гімн земному світові, земній красі, почуттєвому коханню»(1).

Наступний твір Боккаччо, поема в октавах «Ф'єзоланські німфи» (1344-1345)(2) - трагічна історія кохання пастуха Афріко до німфи Мензоли. Боккаччо тут досягає найбільшої простоти в розповіді, найбільшої майстерності в володінні віршем. На загальну думку, ця поема - найвище досягнення Боккаччо-поета, єдиний поетичний його твір, до якого часом звертаються й теперішні читачі. Не встановлена дата написання невеликої повісті «Елегія донни Ф'ямметти», частіше званої «Ф'ямметта». Найпевніше, що вона виникла десь близько 1346 чи 1348 року. Це твір, позначений печаттю творчої дозрілості. Майже позбавлена сюжету, ця повість є сповіддю жінки, яку покинув коханець. У цьому творі (як, зрештою, і в деяких попередніх) історики літератури вишукують автобіографічні мотиви, тільки тут автобіографічний матеріал дано, так би мовити, в перелицьованому вигляді: письменник нібито об'єктивізує те, що він пережив сам, коли його покинула Марія Аквіно. У творі власний життєвий досвід приписано Ф'ямметті (пригадаймо, що саме під цим ім'ям у творах Боккаччо оспівана Марія). Звичайно, нові дослідники (наприклад, М. Брамер у передмові до польського видання «Декамерона» 1957 року) вважають, що це надто квапливе, ні на чому не засноване ототожнення.

(1) «История зарубежной литературн. Раннее средневековье и Возрождение» (ред. В. Жирмунского). М., 1959, стор. 245.

(2) Дата приблизна. Деякі дослідники пересувають її на 1345-1346 pp.

Історики літератури одностайно визнають, що «Ф'ямметта» - перший зразок того жанру, якому в майбутньому судився такий блискучий розвиток, - психологічного роману. Ось що говорить акад. О. Веселовський у своєму класичному дослідженні «Боккаччо, його середовище й сучасники»: «Перед тим література епосу опрацьовувала канву зовнішніх подій з типовими характеристиками героїв, а мотиви особистого життя знаходили свій вираз у ліриці, але відкладались тут у формах, обмежених умовами рицарських відносин; людину не вичерпувано до дна, почуття аналізовано під відомими, небагатьма кутами зору, під призмою умовного платонізму; звідси вбогість психологічних ситуацій, що вражають нас своєю однобічністю...»

Ясно, що на тлі цієї літератури «Ф'ямметта» видавалась відкриттям, новим словом у розвитку літератури. Нинішньому читачеві, що звертається до повісті Боккаччо, враховуючи пізніші досягнення психологічного жанру, звичайно, повість видасться [6] при вбогості дії надто розтягненою, а в признаннях героїні (розповідь іде від першої особи) він знайде надто багато риторики і класичної вченості. І міфологічні запозичення, і риторичний характер розповіді підказав Овідій, «Героїди» якого мали безсумнівний вплив на автора «Ф'ямметти». Проте новий жанр зробив свій перший крок: особисті людські переживання стдли об'єктом аналізу, літературного відображення. Дальший розвиток психологічного жанру не був прямолінійний: сучасники Боккаччо, читаючи «Ф'ямметту», як зауважує Веселовський, «виносили звідти не стільки уроки психології, скільки зачарування риторичності й фрази, що полонила слух. Такий відбиток її («Ф'ямметти») у новелістів, що прийшли після Боккаччо... Живий струмок надовго губиться в пісках, щоб пробитися в іншому місці - в «Принцесі Клевській» пані Лафайєт».

 

Поступово Боккаччо вбувався в життя рідного міста, дедалі проймався його інтересами, робився помітною постаттю в Флоренції. Він був записаний до одного з міських цехів, неодноразово виконував доручення (переважно дипломатичні) уряду республіки.

Тут доречно буде коротко спинитися на політичних поглядах письменника, тією мірою, якою вони знайшли відбиток у його творах. Звичайно, треба мати на оці, що він не був ні політичним діячем, ні політичним мислителем з виразно сформованою, стрункою системою поглядів. Його висловлювання часом не позбавлені суперечливості. Інколи можна простежити певні зміни в способі розв'язання тієї чи іншої проблеми, - приміром, у ставленні Боккаччо до влади монархічної і влади республіканської. Ось що він пише в «Амето» про своє республіканське місто: «Флоренція могутніша, ніж будь-коли. її кордони пролягли далеко. Підкоряючи народному законові примхливу пиху грандів і сусідні міста, вона перебуває в славі, готова до ще більшого піднесення, якщо палкі заздрощі, жадоба зиску й нестримні гордощі, які в ній панують, не стануть їй у тому на заваді, - а цього можна побоюватись».

Цікаво зіставити цю апологію Флоренції (апологію, не позбавлену, як бачимо, чималих застережень) з одним уступом пізніше написаної «Ф'ямметти», де героїня говорить своєму коханцеві, що збирається, покинувши Неаполь, повернутися до Флоренції: «Адже ти кажеш сам, що в твоєму місті повно заздрих, захланних, пихатих людей, що там без ліку турботи; це все тобі не до серця. І проте ти хочеш покинути Неаполь, веселе, лагідне, розкішне, сповнене добробуту місто, яке до того ж іще перебуває під владою одного короля. Я ж знаю, що тобі це подобається».

Звичайно, не завжди й не кожне слово героя літературного твору слід приписувати авторові цього твору. Але саме тут відчувається [7] якась особиста інтонація, відбиток передуманого й відчутого. Цілком справедливо зауважує О. Дживелегов у передмові до російського перекладу «Ф'єзоланських німф», що між несміливою хвалою «народному законові» й прославленням режиму, який підлягає «одному королю», навряд чи можна вловити велику різницю. «Боккаччо ще не зжився з республікою. Його продовжували вабити спогади про «веселий і лагідний» Неаполь. А неприхильність до Флоренції підтримували в ньому ще й інші, мабуть, причини: його все дужче й дужче полонила творчість Дайте, і Дантові прокльони на адресу Флоренції в таких мінливих політичних настроях не могли не захоплювати його своїм вогнем».

У цих словах Дживелегова - вказівка на одну досить істотну рису: на книжне джерело деяких поглядів не самого лише Боккаччо, а й його сучасників, - так і республіканізм Петрарки, який часом мирно поєднувався з службою при якомусь дворі, живився джерелами з античної літератури.

Але з плином часу республіканські настрої Боккаччо поглиблювались, формулюючись у таких висловлюваннях, як, приміром, широковідомий уривок з латинського трактату «Про нещасну долю славетних людей»: «Чому я повинен тирана звати королем або князем і зберігати довір'я до нього, як до свого владаря? Ні, бо він же ворог суспільства. Проти нього я маю право боротися зброєю, змовами, шпигуванням, засідками й підступністю. Це справа свята й необхідна. Немає жертви, милішої Богові, ніж кров тиранів». До цього можна додати й «протитиранські» медитації в окремих оповідках «Декамерона» (хоча б закінчення сьомої оповідки десятого дня або слова Натана з третьої оповідки того ж дня: «Славнозвісні царі й великі королі ширили царства свої й славу свою нічим іншим, як тим, що вбивали (та й не одного, як ти хотів, а многе множество), пускали пожаром цілі краї та плюндрували міста».

Цікаво зіставити з цією «антитиранською» спрямованістю Боккаччо деякі його особисті риси: мешканець міста, в якому ще декретом 1289 року було ліквідовано кріпацтво, він відзначався загостреним почуттям особистої гідності й прагненням до незалежності. Досить звичайне для того часу становище вбогого, позбавленого засобів існування літератора - перебування при дворі якогось владаря: це хоч і ставило його в залежне становище й частенько змушувало зносити приниження, проте давало якесь дозвілля й змогу існувати. Замолоду частково зіткнувся з таким життям і Боккаччо. Не можна запевняти, що й пізніше він уникав цієї спокуси: кілька подібних спроб робив і він. Але там, де інші, невибагливіші й покірніші, ладні були поступитись, він не йшов ні на які поступки: ледве йому здавалося, що до нього ставляться без належної пошани, ледве він помічав найменший натяк на приниження, як одразу з обуренням покидав [8] дім, куди його запрошувано. Він волів жити в убозтві (яке він, щоправда, аж надто перебільшує у своїх листах), аніж утратити незалежність. Дізнавшися про те, що його друг Петрарка прийняв пропозицію міланського тирана Вісконті й оселився при його дворі, скромний Боккаччо, що дивився на Петрарку знизу вгору, шануючи в ньому свого вчителя, вбачаючи в ньому недосяжний зразок для себе, шанобливо, а проте з великою наполегливістю й невблаганністю допитується в нього причин такого вчинку.

А проте «муніципальні зацікавлення» Боккаччо мали свої межі. Він стояв осторонь від напруженої соціальної боротьби, що точилась у Флоренції: адже тут 1343 і 1345 року відбулися раніше, ніж будь-де в Італії, виступи найманих робітників. До руху міських низів Боккаччо ставився неприхильно.

 

Торкнувшись питання про політичні погляди Боккаччо, хочеться продовжити ці міркування й показати світоглядні шукання письменника на ширшому тлі як складову частину ідейного руху цілої епохи, тієї епохи, що пізніше дістала назву Відродження.

Ця епоха настільки всебічно вивчена й багато разів схарактеризована, що немає потреби докладно розглядати її в цій статті: можна обмежитися стислим переказом головних, загальновизнаних тверджень і висновків.

Отже, загальновідомо, що Відродження тісно пов'язане з народженням капіталістичного суспільства, з виникненням буржуазного устрою в лоні феодалізму. Це перехід від середньовіччя до нового часу, перехід, що супроводився перемогою централізованої влади над феодальною роз'єднаністю й утворенням національних держав, розвитком мануфактури, яка прийшла на зміну ремеслу; зростанням торговельних стосунків, особливо у зв'язку з великими географічними відкриттями, що сприяли розвиткові світової торгівлі: посиленням вільнодумства, розвитком єретичних рухів (особливо у вільних містах-державах), що розхитали авторитет католицької церкви і в майбутньому привели до втрати її гегемонії.

Поглиблюється інтерес до античності - античної історії, філософії, мистецтва. В античності діячі тієї епохи шукають підпори в боротьбі проти середньовічної схоластики, проти аскетизму, в ній знаходять підтримку для своїх наукових інтересів - прагнення глибше пізнати таємниці природи. Людська індивідуальність набуває більшої ваги, визволяючись від нівеляційного тягаря церковного чи феодального світогляду. Інтенсивніший, ніж раніше, розвиток природничих наук і більша, ніж раніше, увага до людини, до людської особистості, її внутрішнього світу - це те, що французький історик Ж. Мішле, а за ним швейцарський [9] дослідник Я. Буркгардт колись визначили як «відкриття світу й людини». Ця увага до людини пояснює і ту назву, яку часто присвоювано культурним діячам того часу, - гуманісти (лат. humanus - людський).

Звертання до античності сприймалось як відродження античності, інтенсивний розвиток природничих наук - як відродження науки й мистецтва після середньовічного занепаду. Звідси бере початок назва цілої епохи. Термін цей - відродження (італійське rinascimento) - зустрічається ще в XVI столітті у Дж. Вазарі, який ним характеризує розквіт італійських образотворчих мистецтв. Але широке застосування терміну «Відродження» (часом у французькій формі - Ренесанс) як назви історичної епохи - це вже справа XIX століття. Проте і в попередньому, XVIII столітті встановлюється погляд на Відродження як на епоху, з якої починаються нові часи. Це згодом сформулював Гегель, визначивши Відродження як світанок нової культури. Дослідники XIX століття інколи механічно протиставили Відродження середньовіччю, без урахування тих тенденцій у середньовічному житті, що підготували рух Відродження і лягли в його основу. Згодом, уже в XX столітті, надто в західних дослідників, з'явились протилежні тенденції, які дотепно схарактеризував Мечислав Брамер у передмові до польською перекладу книги Я. Буркгардта «Культура Відродження в Італії»: «Переважна більшість праць намагалася в середньовіччі знайти якнайбільше Відродження, у Відродженні - якнайбільше середньовіччя». Отже, недіалектичне протиставлення спричинилось до не менш механічного поєднання, намагання стерти ті нові якості, що внесла в розвиток культури епоха Відродження. Але й для багатьох особливо вдумливих старих дослідників, не схильних до поквапливих висновків і ефектних спрощень, цей зв'язок між середньовіччям і Відродженням був ясний. О. Веселовський, приміром, занотовуючи те нове, що внесли в розвиток літератури Петрарка й Боккаччо, розглядає їх як гуманістів, проте знімає з них «обузу начинателей», вказуючи, що «вони тільки формулювали яскравіше те, до чого прямували покоління і що, ніколи не вмираючи, поступово виходило на світло денне». Веселовський виразно бачить відмінності Боккаччо в порівнянні з попередниками. Ось як він зіставляє «Нове життя» Дайте і «Любовне видіння» Боккаччо:

«Дайте і Беатріче просяться в обстанову старого католицького собору, серед мелодій та вечірнього проміння, що ллється з різнобарвних вікон; Ф'ямметту і Панфіла не відірвеш від пейзажу байського берега і пряної атмосфери неаполітанського салону. Там - юнацьке кохання, піднесене чистими спогадами до значення світового факту, тут - повість палкої пристрасті, що займає подих, а насправді дуже буденної, з її реальними захопленнями і спадами, з її благанням звичайного людського щастя». [10]

Веселовському добре знані суперечності Відродження, пристрасні шукання, що поглинали всю істоту людини. Він не характеризує Відродження (за прикладом сучасних йому, а часом і пізніших дослідників) як радісного світосприймання всупереч понурому аскетизмові середньовіччя. Для нього показники руху - це насамперед «розклад видимої, заспокійливої суцільності світогляду, критична розладнаність думки, пристрасне шукання нових шляхів, прагнення узасаднити це нове поглядами класиків».

І Петрарка, і Боккаччо - перші видатні представники гуманізму не лише в італійській, а й у всій європейській літературі. Та й взагалі нова доба бере свої початки в Італії, і на те є, звичайно, свої причини. В Італії феодальні традиції не були такі міцні, як у деяких інших країнах Європи, а ранній розквіт вільних міст-держав значно сприяв виникненню й розвитку нових ідейних тенденцій. Та й античність була для Італії наочною реальністю, а зв'язок з римським світом - ще не перерваною традицією.

 

Приналежністю Боккаччо до гуманістичного руху визначаються не лише риси його творчості, не лише характер його діяльності, а й деякі факти та особливості його життя.

Уже було згадано, як уважно він читав давніх римських поетів, вплив яких позначився на його творчості. Цей інтерес до античності залишився незмінним у Боккаччо на все життя. Як і Петрарка, як і пізніші гуманісти, він - невтомний читач античних авторів, збирач їх творів. В одному з своїх листів він з обуренням розповідає приятелеві про відвідини якогось монастиря. Він попрохав ченця відімкнути йому книгозбірню. Виявилося, що вона відімкнута. На рукописах - грубий шар пилюки. Переглядаючи рукописи, Боккаччо помітив, що багато з них пошкоджено: повиривані сторінки, пообтинані береги. «Смуток пойняв мене, - пише він, - що витвори високого розуму опинились у руках таких невігласів».

Не маючи досить коштів, щоб замовляти рукописи переписувачам (як те робив Петрарка), Боккаччо списував сам, досягши в цьому мистецтві, за свідченням сучасників, великої досконалості. Він зібрав цінну бібліотеку, чимало рукописів одержав від нього в дарунок Петрарка.

Боккаччо має ще одну заслугу в історії європейського гуманізму: він чи не перший у Західній Європі почав знайомитися в оригіналі з грецькими текстами. Доти, хоч імена Гомера, Платона, Арістотеля були серед гуманістів у великій пошані, їх твори лишалися неприступні. Грецької мови не знав ніхто, отже, доводилось обмежуватись лише перекладами чи цитатами. Античний світ в основному залишався римським світом. У Петрарки був примірник поем Гомера, він беріг його як святиню, але бідкався, що Гомер нічого йому не промовляє, залишається для нього німий. Боккаччо за допомогою якогось калабрійського [11] грека Леонтія Пілата навчився читати по-давньогрецькому й за допомогою того ж таки грека зробив переклад «Іліади» на латину. Знання грецької мови у Боккаччо було недостатнє, то й переклад вийшов далекий від досконалості, але перший крок було зроблено - європейський гуманізм розпочав освоєння ще однієї культурної ділянки.

 

Яскравою сторінкою не лише біографії Боккаччо, а й усієї історії італійського гуманізму є приязнь між Боккаччо та Петраркою. На дев'ять років старший від Боккаччо, визнаний не лише в Італії, але й за її межами, письменник, що стояв на чолі цілого гуманістичного руху, Петрарка був для скромного й щирого Боккаччо учителем, прикладом для наслідування, недосяжним зразком. Він звертається до Петрарки в критичні хвилини, шукаючи підтримки, поради, сподіваючись напучування. Тон його звернень завжди шанобливий, захоплений, і то це риторика, а вираз справжніх почуттів. Тільки раз його кумир і взірець не виправдав його сподіванок (про це вже була мова), коли зрадив ідеал незалежного, хоч і вбогого життя й пішов на службу до Вісконті. Боккаччо - діяльний і невтомний друг, він щоразу то надсилає своєму приятелеві якийсь цінний дар, то клопочеться в його справах. Особиста зустріч їх відбулась досить пізно, 1350 року, після того Боккаччо ще кілька разів навідував свого друга, а листовні стосунки підтримувались між ними безперервно. Листування за тих часів не було простою справою, - листи передавали або «з оказією», або надсилали з спеціальними міськими гінцями - якраз тоді в Італії й виникла оця перша поштова інституція. Листи Петрарки мали дуже велику популярність як матеріал до читання, - отже, на них полювали, їх списували, поширювали, тому часом лист і не доходив до адресата. На це, правда, бували й інші причини, які мальовничо висвітлює Петрарка в одному з останніх листів до Боккаччо: «Дізнався я, що два мої докладні листи не дійшли до тебе, як не дійде й цей: їх розпечатує прикордонна варта; так наказують її пани, яких усвідомлення власної тиранії змушує безнастанно тривожитись і збирати чутки. Якщо колись вони списували те, що було цікаве їх ослячим вухам, то тепер спростили справу й відпускають гінця зовсім без листів».

Боккаччо побожно перечитував і списував усі твори свого друга, захоплювався ними, навіть спалив значну частину ранніх своїх італійських віршів, вважаючи, що вони нічого не варті в порівнянні з лірикою Петрарки. Петрарка, свідомий свого значення, егоїстичний і самозакоханий, дозволяє собою захоплюватись, сприймає це як належне, але сам, незважаючи на пишну риторику своїх фраз про дружбу (та й незважаючи на безперечну щиру приязнь до Боккаччо), ставиться до нього не без почуття зверхності. Показово, що з «Декамероном» він познайомився [12] досить пізно, за багато років після його написання. «Якось потрапила мені до рук книга, яку ти написав народною мовою, мабуть, замолоду, - пише він до Боккаччо. - Не буду запевняти, що я її прочитав, це була б неправда. Я проглянув книгу, як мандрівець, що нашвидку, не спиняючись, оглядає шлях». Він похвалив початок «Декамерона». А надто остання оповідка так припала йому до вподоби, що він переклав її на латинську мову, внісши в неї більш риторики й загальників «на шкоду реалізмові», як зауважує Веселовський. Проте саме цей переклад на міжнародну мову гуманістів сприяв ранній і широкій популярності твору за межами Італії.

Помираючи, Петрарка не забув у заповіті й свого друга, відписавши йому 50 золотих флоринів на теплий одяг, щоб той не мерз, сидячи над книгою ночами. Смерть Петрарки була важким ударом для Боккаччо, що в листі до зятя Петрарки писав: «Твій лист відновив моє горе, і я знову проплакав усю ніч; не за ним, бо знаю, що його життя, його пости й молитви, його любов до Бога й ближнього сподобили його вічного блаженства; я оплакував нас, тих, кого він покинув, що залишились, як корабель без стерничого в бурю».

 

Звернімось тепер до «Декамерона», до того твору, на якому, власне, й заснована в першу чергу світова слава Боккаччо.

Написаний він був десь, мабуть, у роках 1350-1353. Його виникнення пов'язане з трагічною подією - епідемією чуми, що охопила багато міст Європи, а 1348 року дійшла й до Флоренції. Між іншим, саме в той час помер письменників батько, і дехто з істориків літератури вважає, що він також став жертвою пошесті. Описом чуми й починається «Декамерон», пошесть - це ніби відправний пункт у композиційному задумі письменника. Композиція «Декамерона» добре відома всім.

Давши докладну й майстерну картину епідемії (картину, що викликала подив уже сучасників, починаючи з Петрарки), зупинившися на тому, як пошесть впливала на різних людей, які викликала настрої й прагнення, письменник тим самим підготував і виправдав те, що сталося далі.

Десятеро молодих людей, - сім жінок і три юнаки, - зустрівшися випадково в церкві, вирішили тимчасово залишити місто, оселитися в позаміських маєтках, осторонь від вогнища епідемії, і прожити цей час, поки лютує пошесть, якнайспокійніше, в розвагах, співах, а надто - в розповідях. Намір виконано, оповідачів десятеро, за містом вони лишаються десять днів, кожен з них щодня розказує по одній оповідці, отже, за допомогою цього композиційного принципу об'єднано сто оповідок. Назва твору знаходить своє пояснення саме тут. Декамерон - довільне, як це й раніше бувало в Боккаччо, грецьке словоутворення, значення якого - десятиденник. Дослідники помітили й цілком [13] середньовічну числову символіку (правда, очевидно, без oсобливого значення, лише данину традиції). І три, і сім, і десять - це якраз цифри, в яких вбачали особливу, таємну силу. Зокрема десять - вираз досконалості в числі, і в «Божественній комедії» Данте стільки пісень, скільки оповідок у «Декамероні».

Приблизно такий спосіб нанизування оповідань на один стрижень, як у «Декамероні», також існував і раніше, наприклад у східній літературі. Досить згадати хоча б казки 1001 ночі.

Кілька слів про жанр новели (оповідки). Боккаччо вважають творцем цього жанру. До якоїсь міри це так і є, хоч таке твердження вимагає певного обмеження і пояснення. І самий жанр, і назва існували раніше, перед Боккаччо. Слово «новела» має в італійській мові значення «новини». Очевидно, переказ якогось випадку з життя, побутовий анекдот був одним (не єдиним) з джерел виникнення цього літературного жанру. В Італії десь наприкінці XIII або на початку XIV століття була зроблена й спроба об'єднати та записати найпопулярніші зразки оповідань. Так виникла збірка «Новеліно, або Сто давніх оповідок». Отже, виходить, ніби Боккаччо не розпочинає, а продовжує цю новелістичну традицію, залежачи від попередньої збірки навіть кількістю своїх новел.

Не був він (принаймні в переважній більшості випадків) і творцем сюжетів своїх новел. Досліди над джерелами «Декамерона» проводило багато представників порівняльного літературознавства, і то не лише італійських. Підсумовуючи наслідки багаторічних досліджень, французький дослідник Анрі Оветт установив, що вже відомі джерела 85 оповідок, а невідомі лише для 15-ти. В ході досліджень виникали дискусії, висувались різні припущення, часом досить однобічного й крайнього характеру. Річ у тому, що багато сюжетів «Декамерона» має мандрівний характер, зустрічається в різних інтерпретаціях у різноманітних літературних пам'ятках, і не можна, звичайно, встановити, яка саме з цих пам'яток була відома Боккаччо, чи, може, він не знав жодної, що дійшла до нас, а натомість користувався з якої-небудь втраченої або запозичив сюжет з якоїсь усної розповіді. Часом дослідники заходили досить далеко в цьому полюванні за джерелами «Декамерона», натрапляючи на такі, яких явно не міг знати Боккаччо. Отже, в таких випадках ішлося вже не про вплив чи використання, а про паралельне існування двох творів, які мають, можливо, спільне джерело. Так говорить, наприклад, Веселовський, переказавши українську народну легенду про царя Соломона, що нагадує дев'яту оповідку дев'ятого дня «Декамерона». Навіть для славетного опису чуми на початку «Декамерона» було знайдене джерело: грецький історик Фукідід описав пошесть в Афінах. Фукідіда Боккаччо не знав. З Фукідідового опису користався римський поет Лукрецій, що дав подібну ж картину у своїй поемі. Поема Лукреція в часи Боккаччо не [14] була ще відома також. Але переказ цього місця з Лукреція був у римського письменника IV ст. н. є. Макробія - от його вже, говорять дослідники, Боккаччо знав безперечно. Можливо, й так. Навіть і сумніву не викликає, що якби нашому письменникові трапилося щось подібне до його власної теми, то він би перечитав те місце особливо уважно, і, може, це й дало б йому якісь стимули. Не виключене й враження від Макробія, особливо якщо при тому не забувати, що опис пошесті в «Декамероні» має ще одне джерело - саму пошесть і власні безпосередні спостереження письменника.

Отже, досліди над джерелами сюжетів «Декамерона» нагромадили величезну кількість літературних пам'яток: тут і східна література (а що східна течія помітна в «Декамероні», доводять і імення героїв чи героїнь деяких оповідок - Алібек, Алатісль і т. д.), і деякі твори античної літератури, а надто античний роман (з «Золотого осла» Апулея запозичено два сюжети - десята оповідка п'ятого і друга - сьомого дня, у кількох оповідок - схема грецького роману); тут, нарешті, й середньовічна література, в тому числі й новелістична: французькі віршовані зразки міської літератури, так звані фабльо, ну, і, звичайно, італійська новелістична продукція.

Далеко не завжди ці пошуки джерел мали характер марної ерудиції, - дослідник довів спільність або запозичення, й на тому можна заспокоїтись. Найчастіше йшлося про те, щоб установити ступінь самостійності Боккаччо в користуванні матеріалом: що саме він бере, що відкидає з поширених версій, - це могло не в одному випадкові допомогти у вивченні ідейного змісту твору Боккаччо; яка його особиста участь у художньому опрацюванні запозиченого сюжету, - адже цим встановлюється й міра його письменницького обдарування, і його роль у створенні чи, принаймні, розвитку новели. Саме таку роботу, що узагальнила різноманітні й тривалі досліди часткового характеру, й виконав італійський літературознавець Луїджі Руссо.

Одне зіставлення, принаймні коротеньке, варто зробити й у цій статті.

Матеріалом для зіставлення буде сімнадцята оповідка згаданої вже збірки «Новеліно». Ось вона:

«У одного царя народився син. І мудреці-астрологи провістили, що як не пробуде він десять років, не бачачи сонця, то осліпне. Тому цар наказав пильнувати його, а коли минуло десять років, наказав показати йому землю й небо, море, злото й срібло, і тварин, і людей; серед усього іншого наказав показати йому й вродливих жінок. Юнак спитав, хто це, а цар наказав сказати йому, що це демони. Тоді юнак сказав: «Демонів я вподобав над усе». І цар сказав: «Звідси видко, яка дивна річ жіноча врода».

Читач упізнав у щойно розказаному ту вставну новелу (так би мовити, сто першу новелу «Декамерона»), яку сам Боккаччо [15] розповідає у вступі до четвертого дня своєї книги. «Новеліно» не найдавніша пам'ятка, де ця історія зустрічається. Нема, звичайно, в нас ніякої певності, що саме звідти її взяв Боккаччо. Але, в усякому разі, перед нами типовий зразок новели добоккаччівського часу. Відмінність між ним і тим, що ми знаходимо в Боккаччо, аж надто разюча. Розповідь у «Новеліно» дуже нескладна, трохи незграбна й кострубата з усіма отими «і сказав» та «наказав сказати». Це, власне, притча, приклад, єдина мета якого - ілюструвати твердження, вміщене наприкінці в словах царя. Це, говорячи словами Веселовського, навіть не коротенька оповідь, а схема оповіді.

Зовсім інше знаходимо в Боккаччо. Він вроджений оповідач, це чи не найсильніша риса його таланту, недарма в ранніх його творах дослідники вбачали зародок деяких оповідок «Декамерона». Він уміє добрати деталі, створити картину, пожвавити ситуацію, - це ніби його стихія.

Цікаво, що Боккаччо викинув абстрактного «одного царя», переніс дію в Італію, навіть у «наше місто». Це зроблено не тільки в цій оповідці. Літературознавці підрахували, що в 87 оповідках його книги дія відбувається в Італії, причому тут він уміщує частину запозичених сюжетів, але існує і ціла група оповідок питомого, місцевого походження, в основі яких, можливо, були й дійсні випадки, і життєві спостереження.

Невелике зіставлення показало, яка відмінність у стилістичному оформленні існує між попередньою версією і опрацюванням того самого сюжету в Боккаччо. Можна було б продовжити подібні паралелі, й тоді ми побачили б іще багато того, що слід вважати індивідуальним внеском Боккаччо: перед нами виступив би й Боккаччо-психолог, що прагне вмотивувати вчинки людей і якось позначити риси їх вдачі, тоді як цього нема в попередній традиції. Ми побачили б уміння спостерігати й знаходити побутові деталі. Дуже цікаве явище, нарешті, становить мова «Декамерона», - досить складний конгломерат кількох різних тенденцій. Одна з них - це народна стихія, жива тогочасна мова, пересипана прислів'ями, примовками, суто розмовними зворотами. В цьому напрямку, в напрямку демократизації літературної мови, Боккаччо пішов значно далі від своїх великих попередників, - ні Данте, ні Петрарка не наближалися такою мірою до розмовної мови. Щоправда, і тематика їх творів вимагала зовсім інакшого стилістичного вбрання. Видатний італійський поет і літературознавець Дж. Кардуччі у своєму нарисі «Розвиток національної літератури в Італії» говорить про три її елементи - церковний, рицарський і народний, зазначаючи, що перевага народного елемента найбільше відчутна в творчості Боккаччо. Це зауваження Кардуччі можна однаковою мірою поширити не лише на тематику та ідейне спрямування, але й на мову Боккаччо. [16] Але побутово-розмовний елемент - не єдина складова частка в мові «Декамерона», може, навіть не вона в першу чергу впадає в око. Дуже міцна в мові «Декамерона» риторична течія. І самі розповідачі, і герої щоразу вдаються до засобів ораторської мови, наслідуючи найкращі приклади античного красномовства. Від скупої, простакуватої, вбогої розповідної манери «Новеліно» в «Декамероні» не залишається нічого. Складається таке враження, що Боккаччо, взявши «нижчий», простонародний і мовою, і тематикою літературний жанр, прозову новелу, намагається піднести його до рівня високої літератури всіма засобами - в тому числі й мовним оформленням, - наслідуючи найвищі літературні приклади, античну ораторську прозу. Треба, проте, мати на увазі, що риторична стихія дуже міцна і в античних зразках розповідної літератури - досить згадати грецький роман чи того ж таки Алулея. Не скрізь і не завжди риторика доречна в мові героїв «Декамерона». Історики літератури давно вже зазначили, як штучно виглядає, коли, наприклад, у першій оповідці четвертого дня схвильована Гізмонда в трагічній ситуації звертається до батька з довгою промовою, побудованою за всіма приписами ораторського мистецтва. Або, скажімо, в сьомій оповідці восьмого дня бакаляр, заманивши з метою помсти вдову на вежу, стоячи внизу, дорікає їй. Тут, як говорить Веселовський, «ритор підказує психологові», письменник «виходить за межі психологічного моменту», він «забуває критичне становище своїх героїв», примушуючи їх виголошувати обвинувальні та захисні промови, не минаючи жодного аргументу, дотримуючись усіх норм риторики.

На нинішнього читача від усього цього тхне якоюсь архаїчністю, так само як і від надто докладних описів, від одноманітних повторень у вступах - перед початком і після закінчення кожного дня. Але є на цьому й печать своєрідного стилістичного зачарування.

Я намагався показати, наскільки удосконалив Боккаччо оповідку в порівнянні з своїми попередниками. З примітивно-простої, незграбної розповіді (зразок її наведено вище) попередніх, переважно анонімних, авторів він бере хіба що сюжетну схему. Художнє опрацювання цілком належить йому. В цьому розумінні його справді, не перебільшуючи, можна назвати творцем жанру новели.

Давно вже ввійшло в ужиток протиставлення «Декамерона» Дантовій «Божественній комедії», і найвидатніші історики італійської літератури - де Санктіс, Кардуччі - охоче повторюють у застосуванні до «Декамерона» формулу «людська комедія». І справді, вся різноманітність людського життя, метушня й мішанина постатей, ситуацій вражає читача «Декамерона». Здається, вперше у світовій літературі такий калейдоскоп життя перейшов перед читачем на сторінках твору. Автор намагається якось уподкувати[17] строкатість своїх картин, групуючи їх більш-менш за змістом: кожен день присвячений оповідкам якоїсь однієї тематики. Основний настрій «Декамерона» - сміх, невтримний, трохи навіть навмисно безтурботний (не забудьмо психологічної основи цих веселощів - це все ж таки своєрідний «бенкет у чуму», певний вихід людей за норми повсякденного поводження). Отже, тому тут стільки оповідок, де життя сприйняте в його комічному аспекті, - веселі витівки, ошуканство, дотепні відповіді, торжество хитрощів і винахідливості - все те, що окремими дрібочками було розсипане у французьких фабльо, в провансальських «новас» чи італійських новелах, все, чим живилися оповідачі та слухачі усних розповідей, - все це хлюпоче й переливається через вінця, сконденсоване в книзі Боккаччо.

Але не бракує тут і оповідок поважного, навіть трагічного змісту, причому цей поважний елемент особливо зростає наприкінці книги.

Істотно відчувається в «Декамероні» й дидактичний, повчальний момент. Всупереч легковажній безтурботності багатьох сюжетів і сам автор, і його герої моралізують, виголошують сентенції, роблять висновки. О. Веселовський, який у своїй книзі розділові про «Декамерон» дав назву «Художні та етичні завдання «Декамерона», цілком слушно підкреслює, що шукання світогляду, невпокійна атмосфера ідейних пошуків знайшла своє відображення і в «Декамероні». І то там, то тут крізь легковажну тканину життя, часом досить вільного, проступає серйозна думка, якщо не розв'язана, то принаймні поставлена поважна проблема. Досить серед інших численних прикладів обрати хоч би знамениті міркування Гізмонди з уже згаданої першої оповідки четвертого дня про те, що не високий рід, не багатство, а особисті якості людини дають право на благородство.

І от тут доречно буде спинитись на одному моменті: кілька оповідок еротичного характеру, досить відвертих, викликали обурення суворих моралістів іще за життя Боккаччо. Це від їх нападів борониться він у вступі до четвертого дня, і саме про цей епізод згадує Петрарка, пишучи своєму другові про його книгу: «Помітив я, що на тебе напали пси. Але ти нагукав на них і відбився ціпком». І в пізніші часи «Декамерон» не раз був об'єктом різноманітних переслідувань. Уже 1497 року серед стосів книжок, які палили фанатичні прихильники Савонароли, були й твори Боккаччо. Оці «вільні» та ще антидухівницькі мотиви «Декамерона» викликали підозру й неприхильність цензури в усі часи, починаючи від втручання папської курії, що в 1572 році наказала видати «Декамерон» у відповідно «очищеному» вигляді, і кінчаючи царською цензурою, що в 1891-1892 роках дозволила видати переклад Веселовського лише з великими купюрами, а повністю була надрукована дуже обмежена кількість примірників [18] , так би мовити, «для наукових бібліотек». Та й поза цензурними втручаннями часом іще промайне серед читачів погляд на твір Боккаччо, як на «легке», легковажне, мало не порнографічне читання.

Не Боккаччо винайшов такі сюжети. Те, що є в зразках середньовічної літератури, він переповідає часом з більшою стриманістю, та й то намагається психологічно вмотивувати наявність такої тематики в «Декамероні»: пошесть викликала оцей надмірний, трохи конвульсійний вибух життєрадісності, змусила говорити (зокрема дам) таке, чого б вони не сказали й не скажуть у звичайній щоденній ситуації.

Треба ще взяти до уваги й те, що тодішні уявлення про пристойне, про межі дозволеного в розмові не зовсім збігалися з пізнішими, в тому числі й нашими уявленнями. Отже, треба сприйняти цю сторону «Декамерона» як вона є, без зайвого, найчастіше фальшивого, святенницького пуризму та вболівання, але, звичайно, й без зайвих апологій і спроб всіляко захистити й виправдати класика. Зразком тут може бути хоч би позиція академіка Веселовського, який писав: «Я намагався уникнути упередженості, дотримуючись історичного погляду, що вилучає надмірне захоплення й надмірні нарікання, а тим паче оббілювання, часто лицемірне, якого автор «Декамерона» так само не потребує, як і захисників, особливо невмілих».

А спроби і обвинуватити, і, особливо, захистити були, і часом справді недолугі. У Боккаччо вбачали то якусь «здорову еротику», яку треба конче наслідувати, протиставляючи «занепадній», то приписували йому, як винахід, «реабілітацію плоті, продиктовану життєрадісним духом Відродження», ніби ця «плоть» не досить фігурує в середньовічних творах, що були зразками для Боккаччо. А з другого боку - вульгарно-соціологічне обвинувачення, що, мовляв, «сексуальна етика «Декамерона» - це прикритий вишуканими формами світського поводження анархізм, властивий буржуазній інтелігенції в моменти ідеологічних зрушень». Ще й досі часом промайне де-небудь незграбна спроба захисту Боккаччо. Згадає, приміром, автор передмови до російського видання «Декамерона» другу оповідку третього дня про те, як конюху пощастило переспати з королевою, і розчулюється, доводить, вдаючись до високого стилю, як то конюх у Боккаччо нічим не поступається перед королем, як то він, завдяки розумові й спритності, «зумів домогтися здійснення своїх любовних цілей». Невідповідність між легковажним сюжетом і його урочистою інтерпретацією у критика справляє трохи аж комічне враження.

Кількома словами треба ще згадати численні оповідки про попів та ченців. У цих сюжетах, що ними аж рясніла середньовічна міська література, цілком справедливо вбачають як відбиток дійсного стану речей, так і вияв вільнодумства, антикатолицьких, [19] чи навіть ширше, антицерковних настроїв. Таке ж звучання мають ці мотиви й у «Декамероні». Та антиклерикальної спрямованості «Декамерона», що поширюється й на папську курію (див. другу оповідку першого дня), не слід і перебільшувати. Боккаччо не тільки лишається на ґрунті католицизму, в нього навіть на думці не було заперечити існування інституції чернецтва. То вже інша річ, що об'єктивні наслідки «значно перевищили суб'єктивні наміри Боккаччо, - «сатира «Декамерона» у свідомості наступних поколінь набула виразної антирелігійної спрямованості» (С. Мокульський).

 

Єдиний художній твір, який Боккаччо написав після «Декамерона» (якщо не брати до уваги латинських еклог і кількох віршів, написаних незадовго до смерті), - це алегорія «Корбаччо, або Лабіринт кохання» (1354-1355) - надзвичайно різкий памфлет на жінок, трохи навіть несподіваний на перший погляд для автора «Декамерона». Дослідники вбачають у цьому творі автобіографічні, особисті мотиви: Боккаччо впадав за якоюсь флорентійською вдовою, на цей раз його зальоти не мали успіху, він опинився в становищі бакаляра з тієї оповідки (сьомої восьмого дня), про яку вже йшлося. Як і герой цієї оповідки, Боккаччо замислив помсту, тож памфлет був здійсненням цієї помсти. Ніби Дайте на початку «Божественної комедії», Боккаччо заблукав у страшному, дикому лабіринті, в хащах, де повно хижаків. Замість Вергілія врятувати його з'являється старий величного вигляду. Це небіжчик, чоловік тієї самої вдови, він проходить муки чистилища за ганебну терпимість, з якою за життя ставився до жінчиної легковажної поведінки. Саме він і виголошує палкі обвинувачення проти жінок, обвинувачення, які змушують пригадати шосту сатиру Ювенала. І не тільки Ювенала. Середньовіччя знало велику кількість різноманітних творів такого самого спрямування.

Треба, проте, сказати, що виникнення «Корбаччо» не можна пояснити тільки згаданим епізодом у біографії Боккаччо. До цього періоду його життя належить початок певного зламу в настроях, певної кризи, яку він переживав з властивою йому гостротою й пристрастю. Сумніви, невпевненість у собі, напади хворобливого самозаперечення - все це було властиве письменникові й раніше. Тепер ці настрої посилюються. Всю свою дотеперішню літературну діяльність Боккаччо схильний розцінювати як суцільну помилку, як прямування хибним шляхом, як щось легковажне.

До цього призводили його й міркування етичного змісту, і тодішні погляди на місце окремих жанрів у літературній ієрархії. Зміст переважної більшості творів і їх мова (народна, тобто італійська замість латинської) - в очах сучасників накладало на творчість Боккаччо виразну печать літератури другого ґатунку. [20]

Адже й Петрарка вважав, що право на вічність йому дадуть не італійські віршики, присвячені Лаурі, а поважні твори, справжні зразки «високої літератури», як-от героїчна поема «Африка». Але, дотримуючись такого погляду, афішуючи зневагу до своїх «дрібничок», Петрарка продовжував уперто працювати над ними до останніх днів життя - уклав ці вірші в збірку, замовив переписувачеві нову копію з чистими сторінками для можливих додатків, вносив виправлення й варіанти. Що ним тут керувало: чи звичайна самоповага, яка змушувала його цінувати кожне своє слово, чи, може, якийсь інстинкт, що несвідомо повставав проти поглядів епохи? Важко сказати.

Не те в Боккаччо. Увірувавши в марноту й гріховність своєї літературної творчості, він ладен був би знищити все, що досі написав, висловлюється про свої твори з перебільшеною різкістю й зневагою. Спершу він спробував перейти до «серйозної», латинської поезії, наслідком чого було шістнадцять еклог, а згодом і зовсім залишив поезію.

Біографи говорять ще про один пізніший епізод, що відіграв свою роль у «наверненні» Боккаччо, - 1361 року до нього з'явився з напучуванням якийсь чернець Джоакіно Чані. Він переконав Боккаччо, що його поетичні твори - великий гріх перед Богом. Ті сумніви й вагання, що їх переживав Боккаччо, ще підсилились після цієї проповіді. В стані крайньої розгубленості Боккаччо вирішує не тільки відмовитись від поетичної праці, а навіть продати свою бібліотеку.

Мимоволі згадується інший епізод, - історія Гоголя, який пережив щось подібне і з такими ж трагічними наслідками для своєї діяльності.

Цікава пам'ятка настроїв старого Боккаччо - лист до Майнардо Кавальканті (1374), в якому він зрікається «Декамерона» як неморального твору.

Останні роки свого життя Боккаччо присвячує виключно науковим працям, що писані латинською мовою. Найбільший з цих творів, наслідок більш як двадцятирічної роботи, - «Генеалогія богів» - величезний трактат з античної міфології. Одночасно Боккаччо працював ще над кількома меншими трактатами: збірками біографій «Про нещасну долю славетних людей», «Про знаменитих жінок», «Про назви гір, озер, річок, болот і морів» - щось на зразок географічного словника.

Свого часу ці трактати мали досить широку популярність, їх цінували, а тепер вони цікаві лише дослідникам епохи та літературознавцям, що вивчають Боккаччо, як свідчення його працьовитості та ерудиції, як показник його нахилів ученого-збирача, каталогізатора подій і фактів.

Особливе місце в спадщині Боккаччо належить його працям, присвяченим Дайте. Боккаччо - один з ранніх біографів великого поета. Над біографією Дайте він працював ще в 1363-1364 роках. [21] У 1373 році в Флоренції було засновано кафедру для пояснення творчості Данте. Лектором запросили Боккаччо, який встиг прокоментувати лише частину «Божественної комедії». Лекції припинила недуга.

Помер Боккаччо 21 грудня 1375 року в Чертальдо. Свої книги він заповідав у «доживотне» володіння одному вченому ченцеві. Особливим пунктом у заповіті були відписані певному монастиреві всі мощі, які Боккаччо «збирав скрізь протягом довгого часу й з великими труднощами».

Читачів оповідки про брата Цибулю, який морочить нехитрих селян у Чертальдо, показуючи їм святі мощі, цей пункт у заповіті Боккаччо не повинен вражати несподіванкою. Про настрої Боккаччо останніх років уже була мова, як і про ступінь та характер антицерковної спрямованості «Декамерона».

Для перших біографів Боккаччо - насамперед автор учених трактатів. Одні зовсім не згадують його художніх творів італійською мовою, дехто, як, скажімо, Філіппо Віллані, його наступник у коментуванні Данте, згадує, але як? Перелічивши всі його латинські вчені праці, він додає: «Існує ще багато писань народною мовою, котрі римовані, а котрі й прозою, де через розпусність молодого віку він жартує надто відверто».

Та поступово центр уваги переміщався саме на цю зневажену частку спадщини Боккаччо, на його художні твори, зокрема на оповідки. За сторіччя, що минуло від його смерті, можна вже було знайти таку сповнену захоплення оцінку його «Декамерона» в примітках флорентійського державного діяча і поета Лоренцо Медічі до своїх віршів: «Хто читав Боккаччо, людину найученішу і найкрасномовнішу в світі, той напевно скаже, що він не має рівних не лише вигадливістю, але й словесним багатством. Хто замислиться над різноманітністю сюжетів «Декамерона», то поважних, то буденних, то низьких, які охоплюють усе, що лише здатне хвилювати людину, - любов і ненависть, страх і надію; хто зверне увагу на всі ці нечувані викрути та хитрощі, на відображення всіх можливих характерів та пристрастей, які тільки бувають на світі, той, без сумніву, дійде висновку, що жодна мова неспроможна висловити цього краще, як наша!»

Як бачимо, апологія Боккаччо одночасно є і прославленням можливостей італійської літературної мови, що все більше й більше набуває прав, витісняючи з ужитку латинську. Так поступово вимальовується образ Боккаччо як одного з великих основоположників національної італійської літератури, творців італійської літературної мови.

Треба додати, що вплив Боккаччо на розвиток літератури визначився досить рано й дуже помітно, і насамперед у царині його улюбленого жанру - оповідки. Кількість новелістів, що [22] йшла слідами Боккаччо, в італійській літературі XV-XVII століть дуже значна. Часом це рабські наслідування, - така, наприклад, новелістична продукція Серкамбі. Іноді скромні літературні дані відкидають цих наслідувачів далеко в минуле, - недарма про одного з них, про Саккеті, дослідник говорить, що всупереч хронології Саккеті видається попередником Боккаччо.

Найзначніший з новелістів XV століття - Мазуччо - у своїх оповідках підсилює антицерковні мотиви. Відроджується й жанр фацеції, коротенького анекдота, ніби оповідки в зародку. Класичний представник цього жанру Поджо Браччоліні написав свою збірку латинською мовою. У новелістів XVI століття - Банделло, Джіральді Чінтіо - починають переважати трагічні мотиви. Знайшов цей жанр своїх представників і в інших європейських літературах. Часто зв'язок з «Декамероном» відчувається то в композиційній схемі (обов'язкове обрамлення), то принаймні в назві («Гептамерон» французької письменниці Маргарити Наваррської, «Пентамерон» Джамбатіста Базіле, письменника XVIII століття, що тематично мав уже небагато спільного з Боккаччо).

Широкий розвиток новелістики в наступні століття - доказ життєвості жанру, введеного в ужиток «Декамероном» Боккаччо.

У кількох словах треба ще торкнутися питання про реалізм Боккаччо.

Донедавна в нашому літературознавстві траплялися досить-таки неісторичні погляди в цьому питанні. Реалізм вважали якоюсь надісторичною категорією, властивою всім літературним творам, незалежно від часу їх виникнення, аби тільки там виявились бодай окремі елементи правдивого відображення дійсності. Цей термін поступово втрачав усякий історико-літературний зміст, перетворюючись на похвальну етикетку, що наліплювалась на творчість кожного письменника, вартого позитивної оцінки. Наслідком відомих дискусій, присвячених проблемі реалізму (починаючи з 1957 року), було заперечення такого антиісторичного підходу. Дістав підтримку й запанував погляд на реалізм не як на наявність більшої чи меншої кількості елементів правдивості у відображенні дійсності, а як на історично обумовлений тип художнього мислення, що розвинувся лише в певних історичних умовах. Дехто з учасників дискусії ладен був датувати початок розвитку реалізму в літературі XIX століттям. Але більшість істориків літератури продовжує відстоювати той погляд, що початків реалізму треба шукати в літературі епохи Відродження. Отже, в колі цих дискусійних питань знову опинилась і творчість Боккаччо. Звичайно, не твори раннього періоду. Хоч дослідники вбачають там не одну деталь, яка дає змогу передчувати пізніші досягнення Боккаччо-новеліста, але це поєднання мотивів середньовічної поезії з наслідками вивчення античних авторів позбавляє можливості говорити про ці твори як про зародок реалістичного мистецтва. [23] В розгляд питання входять, таким чином, лише твори дозрілого періоду - «Ф'ямметта» і, особливо, «Декамерон». Про реалізм «Декамерона» часто говорили й старі дослідники, наприклад Веселовський, але вони мали на увазі лише такі окремі властивості, як увага до психології героя, влучно спостережені й соковито передані побутові риси. І справді, ні в кого з італійських (та й не тільки італійських) сучасників Боккаччо ми не знайдемо такої близькості до побуту, до джерел народної мови та, зрештою, й до жанрів народної літератури. Суперечливість його становища полягала в тому, що він і сам не усвідомлював історичного значення своєї діяльності, дотримуючись поширеної тоді думки про вищість «ученої» латинської поезії.

Не всі оповідки «Декамерона» стоять на одному художньому рівні. Блідішими видаються ті, які йому підказувало не життя, а винятково лише літературні зразки, де побутове тло менш виразне, а на перший план виступають умовні, традиційні ситуації. Такі, в більшості випадків, новели десятого дня. Ще Кардуччі відзначив ту особливість Боккаччо, що «добрих наслідків він досягав тільки тоді, коли мав справу з дійсністю».

Отже, якщо шукати зародків реалізму в літературі Відродження, то «Декамерон» Боккаччо якраз і належить до безперечних і найяскравіших його зразків. Але розглядаючи твір Боккаччо в такій перспективі, треба застерегти від одного спрощеного підходу до справи. Дуже легко, сприймаючи «Декамерон» як етап, і притому початковий етап у розвитку реалізму, в світлі пізніших його досягнень, «відділяти зерно від полови», підраховуючи плюси й мінуси кожної оповідки Боккаччо, вбачаючи там досягнення, там зриви, там наближення, а там відхід від правди життя. Але ж твір мистецтва - не сума таких позитивних або негативних якостей, а органічна єдність, це завжди щось своєрідно-неповторне. Так його й треба сприймати. Не слід вимагати від початкових кроків реалістичного мистецтва тих глибин, які воно осягнуло пізніше. І «Декамерон» Боккаччо не лише етап на шляху розвитку літератури, але й книга, що лишається живою естетичною цінністю. Ця книга не належить до тих «вічних супутниць», до яких хочеться повертатися часто, в яких шукаєш відповіді на найболючіші життєві питання. Не в ній зосереджене найбільше ідейне багатство й найбільше проникнення в людську природу. Але свої принади є і в ній, - і сучасного читача не раз і розважить, і наведе на поважні думки строката юрба людських постатей, що населяють сторінки цієї книги, розмаїтість пригод і подій, пристрастей і характерів, не раз зачарує і старомодна, приваблива в своїй старовинній красномовності манера розповіді, пахощі того минулого, що зникло без повороту, а стількома нитками зв'язане з сучасним.

Лишилося зробити кілька уваг про українські переклади «Декамерона». Перша оповідка четвертого дня існує в українській [24] версії, що належить до кінця XVII або початку XVIII століття. Трагічна історія кохання Пзмонди та Гвіскардо переказана силабічними віршами(1). Перевіршовано цю оповідку з польської, також віршованої переробки, що належала відомому поетові й дипломатові Я. А. Морштину. Автор української переробки невідомий, як невідоме лишалося читачеві ім'я Боккаччо.

(1) Опублікував В. Науменко в журналі «Киевская старина» (1885, VI), передруковано в «Хрестоматії давньої української літератури» О. І. Біленького.

Найраніша несмілива спроба українського перекладу відбулася 1879 року, коли у львівській «Правді» (с. 115-119) П...ий (Михайло Подолинський) надрукував початок вступу (опис чуми), попередивши свій «перевід з італійського» коротенькою заміточкою, в якій стисло схарактеризований «оден з найстарших і найславнійших італійських писателів» та його твір, про який говориться між іншим: «Про деякі з сих оповідань можна сказати, що вони не годяться для дівочих пансионатів, але природний гумор всіх оповідань «Декамерона», високий комізм і правдиво геніальний спосіб оповіді ставлять їх при всій дражливості предмету незрівняно висше многих новомодних романів і драматичних утворів, заправляних солодким їдом».

Одне речення дасть нам уявлення про цей переклад: «Кажу, отже, що роки від спасаючого різдва сина Божого вже були дійшли до числа 1348, коли в славнім місті Флоренції, найкраснішим поміж усіма італійськими городами, появилась смертоносна зараза. Може, через вплив небесних тіл, а може, за наші провини справедливим Гнівом Божим для наказаня смертельних зіслана, появилась вона на всході».

Як можна пересвідчитись, переклад стоїть на рівні тодішньої перекладацької літературної мови в Галичині. Тепер він має лише історично-літературний інтерес, як нездійснений намір познайомити українських читачів з твором Боккаччо. Невідомо, чи продовжував М. Подолинський свою роботу над «Декамероном», але, в кожному разі, дальших публікацій не було. Причин ми не знаємо, - може, «дражливість предмету» зачепила якісь клерикальні кола, що й стали на перешкоді друкуванню. Цей епізод іще чекає свого дослідника.

Уперше повний «Декамерон» українською мовою з'явився вже в радянські часи. Це двотомне видання 1928 року. Перекладали Л. Пахаревський і П. Майорський не з оригіналу, а з французького перекладу, заглядаючи до того ж і в російський переклад О. Веселовського. Редактори (першого тому С. І. Родзевич, другого - П. Мохор) звіряли виготовлений в такий спосіб переклад з італійським оригіналом. Канцони переклав Марко Вороний, передмову (і досить змістовну) написав В. Державін. Видання, що вийшло тиражем 5000 примірників, як на свій час, [25] було непогане, трапляються місця, перекладені навіть точніше, ніж у Веселовського, відновлені деякі пропуски, що внаслідок цензурного втручання залишалися в його перекладі. Але досконалим це видання й не могло бути: надто вже кручений шлях виникнення цього перекладу позбавив його стилістичної єдності, єдиного мовного обличчя. Перекладачі й редактори намагалися в міру можливості сумлінно передати зміст, і такої мети вони досягли. Художня своєрідність і барвистість «Декамерона» значною мірою залишилася поза можливостями перших його українських інтерпретаторів.

Цим уже цілком виправдана поява нового перекладу.

Шлях, який обрав М. О. Лукаш, хоч найскладніший, але найбільш доцільний. Адже нікому й на думку не спаде дорікати авторові історичного роману, що його герої, представники віддаленого від нас часу, говорять не як наші сучасники, що письменник в міру своїх знань і уміння намагається нас перенести в мовну атмосферу старовини. До цього ж прагнув і перекладач «Декамерона». Він мав на це тим більше підстав, що й мова оригіналу - це зовсім не «звичайна розмовна мова», як часом нас хочуть запевнити. З попереднього викладу ми вже знаємо, що мовний конгломерат «Декамерона» мало чим поступається конгломератові сюжетному, і запровадження в жанр оповідки, скажімо, класичного «ціцеронівського» періоду було вже порушенням норм живої розмовної мови. Перекладач, який би хотів осучаснити мову «Декамерона», допустився б спрощення й спотворення стилістичного обличчя твору.

І справді, коли для сучасного італійського читача існує досить істотна відмінність між мовою Боккаччо і мовою першого-ліпшого нинішнього новеліста, то чому ж у перекладі ця дистанція повинна стиратись, об'єднуючись в одному понятті сучасної мови?

Перекладач володіє всіма ресурсами української стилістики. Відтворюючи всю барвистість, усю примхливу рясноту мови оригіналу, він не втрачає такту й не перетворює свій переклад на збірку мовних раритетів. Читач сприйме його легко й не буде змушений щокрок вдаватися до спеціальних словників чи робити лінгвістичні дослідження. Перекладач «Декамерона» має рацію у своєму довір'ї до серйозного, дійсного читача, - уникаючи надмірної антикваризації, він одночасно далекий від найменшого спрощення й фальшивої загальноприступності.

А коли читач, може, знайомлячися з «Декамероном» як з шедевром словесного мистецтва, переносячись у давноминулі часи, побіжно поширить і своє знання стилістичних засобів нашої мови, то перекладачеві це треба поставити в заслугу.

Григорій КОЧУР

 


© Aerius, 2004