Джеймс Крюс
Мій прадідусь, герої та я
Переклад Є.Горевої

© Дж.Крюс

© Є.Горева (переклад), 1991

Джерело: Дж.Крюс. Тім Талер. Флорентіна. Мій прадідусь, герої і я. К.: Веселка, 1991. 522с.: іл.

OCR & Spellcheck: SK (ae-lib.org.ua), 2004

Зміст

Понеділок

Вівторок

Середа

Четвер

П'ятниця

Субота

Неділя

Коли мені було чотирнадцять років, прадідусеві минуло вісімдесят дев'ять. Та він був ще міцний тілом і бадьорий духом. Улітку щорана сходив до причалу нашого невеличкого острова Гельголанду й гомонів там з рибалками, що поверталися з моря. А взимку латав собі сіті, або вирізував поплавці до линв, на яких спускають у море верші - ловити омарів.

Та невдовзі після того як йому минуло вісімдесят Дев'ять (народився прадідусь у жовтні), з ним стався Удар - як ото в дерево часом ударить блискавка. Удар не вбив прадідуся (наш старий був, нівроку, міцненький), проте на два місяці прикував до ліжка. А коли [311] прадідусь уже мав був звестися на ноги, виявилось, що вони його не слухаються.

Через те йому купили крісло на колесах.

Спочатку прадідусь на чім світ лаяв те «трикляте покотьоло», однак із часом воно дедалі дужче припадало йому до смаку. Незабаром він уже ганяв у своєму кріслі на колесах по всьому помешканню.

Та це зовсім не припало до смаку моїй бабусі, в якої він жив. Тому вона взяла собі до помочі мене,- сказати б, як гамівний засіб для «цього коліщатого дідугана». Бо я був, по-перше, прадідусів улюбленець, а по-друге, його учень у мистецтві розповіді й віршування.

Крім того, в мене саме тоді наривала п'ята (бо я з дурного марнославства носив тісні черевики), я не ходив до школи й міг цілком присвятити себе прадідусеві.

Бабуся, до котрої я оце перебирався, жила нагорі, на скелястій частині Гельголанду. Тому її прозвали горішньою бабусею. А другу, ту, що жила під горою, в долині, прозивали, звісно, долішньою бабусею.

Я перебрався до горішньої бабусі в грудні. Днів за два перед тим вона прийшла до нас і сказала моїй матері, що Великий Хлопчак із своїм кріслом на колесах перекинув їй шкереберть усю господу. Як воно так буде й далі, то ще, гляди, доведеться чіпляти по всьому помешканню дорожні знаки.

- Пошліть-но ви йому Малого Хлопчака,- сказала вона наостанку.- Тоді вони собі вдвох віршуватимуть, і в господі знов настане спокій.

(Великий Хлопчак - то був не хто інший, як прадідусь, а Малий Хлопчак, чи Хлопчачок,- я. Так нас прозивали.)

Тож однієї ясної холодної неділі я, кульгаючи на свою хвору ногу, придибав на Трафальгарську вулицю до Великого Хлопчака, й він, вітаючись, змовницьки підморгнув до мене.

- Жіноті хочеться, щоб ми з тобою знов трохи [312] повіршували,- сказав він.- То що, зробимо їм таку приємність?

- Звичайно,- відповів я.

- А коли це ми востаннє віршували й придумували оповідки?

- Та ми ж часто віршуємо, прадідусю!

- Ні, я питаю, Хлопчачок, коли ми востаннє віршували по-справжньому?

- Чотири роки тому, прадідусю. Тоді, як у Аннекен з Йоганнекен був кір.

- А, так, так.

Прадідусь вигідніше вмостився в кріслі й сказав своїй дочці, моїй горішній бабусі:

- Натопи лишень завтра обидві кімнатки на горищі. Тоді ми собі там віршуватимемо й не крутитимемось у тебе під ногами.

- Обидві кімнатки на горищі? - вигукнула горішня бабуся.- А ти знаєш, скільки це треба вугілля? Чи ми, по-твоєму, мільйонери?

- Ну, добре,- сказав прадідусь,- тоді ми віршуватимемо тут, унизу. Тут тепло.

- Тут, унизу? - обурилась горішня бабуся.-Ні, цього не буде. Як почнеться віршування, то пропало господарювання! Я вам не вчорашня, знаю! Хочете,- віршуйте в спальні, на другому поверсі.

- Навлежачки віршується непогано,-сказав Великий Хлопчак.- Але спальні душать будь-яку творчу думку. На другому поверсі ми не можемо віршувати аніяк.

- Аніяк! - підхопив я.

- Усі чоловіки однакові! - промурмотіла горішня бабуся. Й за мить, так само собі під ніс, додала: - Натоплю завтра на горищі.

Це була наша, двох поетів, цілковита перемога. Раді та веселі побралися ми на другий поверх спати.

Проте вранці другого дня - в понеділок - годі було й думати перебиратись на горище. Бо моя горішня бабуся саме цього дня разом із чотирма сусідками робила з розкішного неладу, що панував у кімнатках [313]

під дахом, нестерпно нудний краєвид, що його господині називають «лад». І так - до самісінького обіду. Спочатку пішли в роботу віники, ганчірки для підлоги та мастика, тоді принесено нагору й припасовано на вікна метри й метри гардин, потім вимощено цілу кучугуру подушок на кожній постелі й нарешті скрізь заходили мітелочки для порохів. А тим часом ми, поети, безправно сиділи в куточку вітальні, попоїли якогось сумнівного супу, що нікому з нас не смакував, і зітхнули з полегкістю аж тоді, як горішня бабуся,- вже десь близько третьої години,- повідомила:

- Ну, перебирайтеся нагору. Крісло на колесах вам винесе туди Яспер.

Обидва кульгаві та незграбні, полізли ми, Хлопчаки, крутими сходами під дах. А нам же ще довелося докладати рук до перевезення крісла на колесах, яке правив на горище дядько Яспер,- бо воно все застрягало на вузеньких сходах. Та кінець кінцем і ця колісниця поета опинилась нагорі, і прадідусь негайно в неї вмостився.

Горище просто не те стало! Посередині, там, де звичайно чіпляли білизну, й далі, де сушили рибу, на підлозі лежав трохи вже злинялий довгий червоний килимок. Він прослався від дверей моєї кімнати, що виходила вікном на північ, аж до дверей прадідусевої, що дивилась на південь.

- Отже, поетів таки визнали,- промовив Великий Хлопчак.- їм устеляють дорогу червоними килимами. Одначе боюся, що для творчості наші покої ще не зовсім добрі. Доведеться, мабуть, зробити тут необхідний нам ліричний нелад.

Прадідусь, як завжди, казав діло. Обидві кімнатки мали такий вигляд, наче це була виставка меблів. На столах і на комодах красувались плетені серветки, на невеликих вікнах висіли рясні гардини, заслоняючи від нас і так скупеньке світло й краєвид, а на канапах і на кріслах лежало такого подушок, немов тобі в гаремі, ще й попідбивані так, неначе кожна обернулася на [314] вухатого зайця. Єдине, що тут бодай якось стосувалося поезії, це «Моряцькі щорічники», рівнісінько поскладані стосиком у кожній із кімнат. Та на таку кімнату тільки глянь - і в тебе зразу відпаде охота віршувати!

- Де панують хатні господині, там гинуть поети,- зітхнув прадідусь.

Підпихаючи руками колеса свого крісла, він під'їхав до мене. Було тепло - в маленькій залізній грубці гоготіло полум'я.

- Писатимемо на шпалерах, Хлопчачок,- сказав старий.- 3 другого боку. Я надибав тут, на горищі, шпалери. За дверима в тебе.

- Та то ж бабуся хоче поклеїти у вітальні до різдва!

- На стінах видно тільки один бік шпалери, Хлопчачок. Зворотний бік речей у цьому світі взагалі не часто можна побачити, ось що я тобі скажу.

Що я міг заперечити на такий розумний доказ? Послухавшись прадідуся, я вніс до кімнатки сувій шпалери, з обережності замкнув за собою двері й сказав:

- Можна починати.

- Нісенітниця! - буркнув прадідусь, витягаючи з задньої кишені своїх синіх рибальських штанів два великі теслярські олівці.- Нісенітниця! Отак ні сіло ні впало починати! - знову сказав він.- По-перше, мені кортить закурити; по-друге, до лиха оці подушки й гардини; по-третє, я не можу віршувати за графіком; по-четверте, мені потрібна ідея!

- До лиха подушки з гардинами! Нехай живуть ідеї!

Я попідкочував гардини й поскладав на карниз під стелю, тоді поскидав усі чисто подушки на малу канапку, прошкутильгав через увесь червоний килимок у прадідусеву кімнатчину, а вернувшись, знову замкнув за собою двері, ліг на кучугуру подушок на канапці й відкопилив спідню губу.

Я ще й тепер, як колись мій прадідусь, відкопилюю спідню губу, коли в мене з'явиться ідея. На жаль, навпаки майже ніколи не виходить: хоч би скільки [315] відкопилював я спідню губу, ідея звичайно не з'являється.

Так було мені й тоді, в кімнатці на горищі. Поки прадідусь пускав із люльки дим, попихаючи то туди, то сюди крісло на колесах, я лежав на купі подушок, дивився в маленьке вікно на дахи сусідніх будинків, і мені не набігала ну аніякісінька ідея.

Зате прадідусеві нібито щастило більше. Бо я вгледів, як у нього спідня губа почала повільно, немовби в такт з народженням доброї ідеї, відкопилюватись дедалі виразніше, аж поки він зненацька підібгав її, знову затягся з люльки й мовив:

- Є, Хлопчачок!

- Що є? - спантеличено запитав я.

- Ідея, Хлопчачок! І здається, навіть непогана. Пам'ятаєш, ми чотири роки тому грали в гру - складали оповідки й вірші про мову?

Я кивнув головою.

А тепер підемо далі: поговоримо з тобою про поважніше - про світ, про життя, про те, які бувають події.

- Та що там багато розводитися про людей! У кожної людини один ніс, двоє очей, двоє вух, один рот і четверо прадідусів.

- І дехто з людей може послужити прообразом для наших з тобою творів,- докинув прадідусь.- Мова в нас ітиме про героїв.

- По-моєму, герої нудні,- пробурчав я.- Я не люблю всіх отих пригод Зігфріда.

- І я не люблю,- засміявся прадідусь.- Як на мене, то Зігфрід взагалі не герой.

Отепер уже я зацікавився.

- Як-то - Зігфрід не герой? - вихопилося у мене.

- От бачиш, Хлопчачок, про те, кого вважати за героя, думки можуть розходитися. Тому-то моя ідея ось яка: ми складатимемо оповідки й вірші, в яких спробуємо показати, що воло таке - герой. Я, наприклад, гадаю, що героєм можна стати лише в якусь [316] виняткову хвилину, опинившись у виняткових обставинах, а цілий вік, змалку й до останку, героєм бути неможливо. Мені, приміром, здається, що наш Ян Ян-сен один раз у житті зумів повестися героїчно.

Почувши це, я зареготався: з Яна Янсена був такий страхополох, що про це по всьому острові гуляли анекдоти. І мені здалося страшенно кумедним, що прадідусь згадав про якесь його геройство. Я зажадав пояснення.

- Залюбки все тобі поясню, Хлопчачок,- відповів старий.- Але це довго. Власне, це буде оповідка. Коли в тебе стане терпцю...

- Стане, стане,- перебив я: мені дуже кортіло довідатись, як це Ян Янсен зробився героєм...

- Ну, то слухай...

Прадідусь вигідніше вмостився в кріслі, присунув до себе попільничку, що стояла на столі, ще раз затягся з люльки й почав розповідати:

ОПОВІДКА ПРО ЯНА ЯНСЕНА ТА ПРЕКРАСНУ ЛЕДІ ВАЙОЛІТ

Ян Янсен був свого часу, в середині дев'ятнадцятого сторіччя, віщуном погоди на острові Гельголанді. Ніколи не налетів на острів шторм так, щоб Ян Янсен його не завбачив заздалегідь, ніколи не вдарила посуха, якої б він не провістив людям наперед. Він збагнув закони неба й моря і відчував їхній настрій. Моряки, перше ніж вирушити в плавання, ішли до нього на пораду. Рибалки вдавалися до нього, коли табуни оселедців минали острів або коли омари несподівано кидали рифи, на яких жили десятки років.

Ян Янсен був собі низенький на зріст чоловічок і такий полохливий, що це увійшло в приказку. Коли кому-небудь бракувало відваги щось зробити, всі казали:

- Не будь такий, як Ян Янсен!

Ян однаково боявся і собак, і котів, і мишей; боявся англійського намісника не менше, ніж аптекаря, що [317] завжди глузував із нього. Він страхався й темряви, і весь тремтів, коли йому часом доводилося вирушати з рибалками в море. Одне слово, Ян. Янсен був страхополох.

Зовсім не така була леді Вайоліт із Лондона, сестра англійського намісника, що жила на острові у свого брата. Ян Янсен у душі захоплювався нею, бо вона була наділена саме тим, чого йому бракувало: сміливістю, що межувала з шаленством. Вона мала ангельське обличчя і левине серце.

Одного разу Ян побачив зі скелястого горішнього Гельголанду, що леді Вайоліт запливла човном далеко в море, хоча на щоглі причалу вже давненько з'явилася чорна куля - знак близького шторму. Янові Янсену не треба було ніяких застережних знаків - наближення шторму він давно вже вичитав по хмарах і воді, тому стурбовано похитав головою, бачачи, як леді Вайоліт пливе все далі й далі у широке море. Він навіть замахав руками, сподіваючись, що леді його помітить і послухається остороги. Проте вона не помічала Я нового махання. Міцними ударами весел вона гнала човен уперед, все далі й далі в море.

- Якби вона не була така спритнюща, я не дав би за її життя й щербатого мідяка,- промурмотів Ян.- Добра з цього не буде.

І він, зітхнувши, подався додому випити чашку чаю.

Та за годину знову був на березі, бо дуже непокоївся, чи не сталося чого з леді Вайоліт. Тепер її човен дрібною цяточкою мрів далеко в морі, а шторм,- Ян добре бачив,- був уже ось-ось. Щоправда, в бінокль Янові Янсенові пощастило додивитися, що леді Вайоліт уже повернула човна й пливе до берега.

- Та яке з того пуття? - промимрив він.- Буря вже ось-ось-ось, а леді Вайоліт аж де!

Він ще й не доказав, як з моря вдарив на берег рвучкий вітер, а незабаром упали перші краплини дощу. Ян знав, що за хвилину-дві зірветься така буря, якої ще не переживали гельголандці. Він побіг додому, [318] взув гумові чоботи, вбрався в брезентові штани й сорочку, нап'яв на голову зюйдвестку, застебнув ремінець під підборіддям і подався до причалу.

Спускаючись сходами, що вели в долішню частину острова, він мусив раз у раз хапатися за поруччя, бо вітрюган валяв з ніг. Дощ посипав рясніший, понад морем спалахнули перші блискавиці.

Коли Ян нарешті підійшов до причалу, то побачив, що там ладнаються спускати на воду рятувальний човен і рибалки саме кидають монету - кому доведеться пливти.

«Це ж божевілля! - подумав Ян.- Шестеро людей важать своїм життям через шалену жінку, у якої й човен куди кращий, та й спритністю вона перевершить усіх шістьох разом!»

Полохливість, що увійшла в приказку, не давала Янові Янсену висловити цих думок уголос. Та коли кинув жеребка його єдиний син, малого боязкого Яна Янсена опанував гнів. Ян підійшов до гурту чоловіків,- вони стояли в холодному літньому павільйоні,- й, не стримуючись більше, сказав:

- Безглуздо зараз вирушати в море, хлопці! Шторм іде такий, який буває один раз на сотню років. її човен, може, ще якось витримає бурю, але не ваш! Просто божевілля зараз вирушати в море!

- Ми повинні зробити все, що можна, тату,- відповів Янів син Бродер.- Ми зобов'язані принаймні спробувати її врятувати.

- Ніхто не зобов'язаний нести своє життя на певну згубу, сину! Подивись на море! А це ж тільки ще початок! Якщо бурею потопить човен леді, загине одна людина, а якщо ваш - то шестеро!

Але один з рибалок просто відіпхнув Яна Янсена

- Геть, старий! Це не твого розуму діло! Ми вирушаємо. Бродер поїде з нами.

І тоді Ян Янсен ніби не той став. Він ухопив сина за його брезентову куртку й промовив спокійно, тільки побілів, як мрець: [319]

- Ти неповнолітній. Я забороняю тобі вирушати в море. У мене тільки один син.

- Коли так, то я більше вам не син,- сказав Бродер.

- Що ж, сину, зневажай мене, коли хочеш, тільки зостанься живий - вимовив Ян.- Перед усіма оцими людьми я забороняю тобі вирушати в море. Закон на моєму боці.

Він пустив хлопця й вийшов під дощ і вітер на причал.

Чоловіки в павільйоні перезирнулися. Такого Яна Янсена вони не знали. Аж тепер усі побачили на власні очі, який з нього боягуз,- і все ж таки чимось він викликав у них повагу. Замість Бродера в рятувальному човні поплив інший рибалка, а хлопець, затамувавши в серці гнів на батька, мусив залишитися на березі.

На той час, коли човен із шістьма рибалками відплив, на причалі вже зібрався чималий натовп людей. Море тепер бурхало несамовито. Перші високі хвилі ринули через причал. Небо злилося з морем. Те, що рятувальному човнові взагалі пощастило відпливти, здавалося скоріше дивом, аніж наслідком людських зусиль. Незабаром після цього його ще єдиний раз помітили в розбурханому морі - на гребені велетенської хвилі. В серцях у острів'ян, що зібралися на причалі, у їхніх розмовах між собою переплелися страх і гордість за відважних рятувальників. Ян Янсен, що заборонив своєму синові попливти з рибалками, викликав у всіх зневагу.

А буря шаленіла чимраз дужче. Людям довелося розійтись, бо море кидало на причал дедалі більші хвилі, вода вже ринула до найближчих підвалів. Тепер заворушилися всі острів'яни. З горішнього Гельголанду декотрі дивилися на море в зорову трубу. Але суцільна дощова заслона ховала все від очей. Часом кому-не-будь здавалося, ніби він бачить човен. Та трохи згодом виявлялося, що то просто чорна тінь водяної гори. Незабаром запала темрява. На острові позасвічували [320] ліхтарі й гасові лампи. Люди, що спинилися біля причалу, ставали все мовчазніші й враз усі, як одна душа, гукнули: - Пливуть!

Човен несподівано показався недалечко від причалу. Хвиля на мить винесла його нагору, а потім він знов пропав.

Вони не можуть причалити! Треба кинути їм рятувальні пояси! - вигукнув хтось.

Тієї ж таки миті на гребені хвилі знову замрів човен - невиразною плямою, що її, проте, можна було розгледіти. Здавалося, тепер до нього дістанеш рукою - та раптом його рвучко підхопило й нестримно помчало зкупі з піною на затоплений берег. І перше ніж хвиля, відступаючи, потягла човен за собою, через борт його вискочила якась постать,- це всі добре бачили. Наступна водяна гора винесла ту постать на берег.

Двоє чоловіків зважилися кинутись у воду і вже були б схопили потерпілого, коли це нова грізна хвиля потягла його за собою в море. Наступна водяна гора удруге винесла ту людину на берег, і цим разом чоловікам пощастило її підхопити, перше ніж хвиля, вертаючись, устигла б затягти її назад. Отак бідолаху врятували й винесли на сухе. То була леді Вайоліт. Шістьох рибалок, що попливли її рятувати, марно чекали до ранку. За кілька днів їхні тіла прибило поодинці до берегів Північного моря.

Через тиждень після того, як сталося лихо, шістьох моряків ховали на малому кладовищі острова. Леді Вайоліт була на похороні. Від імені свого брата-намісника, що був тоді в Лондоні, вона виголосила надмогильну промову.

- Ви вирушили в море через мене,- звернулася вона До тих, що лежали в домовинах.- Я необачно важила своїм життям і не подумала про те, що наражаю й вас на страшну небезпеку. Хай бог заплатить вам за це! А вам, живі,- леді обернулась до скорботної громади,- вам, живі, я скажу, що це був не героїзм, а [321] божевілля - вирушати в море. В таку бурю й у такому човні ніхто не міг повернутися назад. Лише один із вас, малий Ян Янсен, мав мужність протистояти цьому божевіллю. Він знав обидва човни, знав і веслярів Він бачив, що в мене більше надії на порятунок, ніж у моїх шістьох рятувальників. Він слушно сказав що шестеро життів за одне - це зависока плата. Правду сказав. Нехай же надалі вас спонукає до дії не сліпа а розумна відвага. А тепер помолімося за душі загиблих.

Почалася молитва. Але подив, викликаний промовою прекрасної леді Вайоліт, усе не сходив з облич людей а син Яна Янсена Бродер стояв, опустивши очі, аж поки скінчився скорботний обряд.

Тим часом як дідусь розповідав, у кімнатчині на горищі поволі стемніло. Тому я клацнув вимикачем, і ми обоє на мить заплющилися від яскравого світла.

- Ну,- сказав старий,- як тобі наш Ян Янсен?

- По-моєму, прадідусю, тих шестеро чоловіків, що попливли рятувати леді Вайоліт, таки були герої Вони и самі знали, як це небезпечно. І все-таки попливли рятувати людину.

- А може, Хлопчачок, вони не бачили так виразно, як Ян Янсен, що зважилися на безнадійне діло! Якби вони знали це напевне й вирушили в море, я назвав би їх нерозважними відчайдухами. А відчайдушність і нерозважливість - то ще не героїзм.

Я хотів був щось заперечити, коли раптом почув,; що хтось ще сходами на горище. Прадідусь і собі повернув голову, дослухаючись, а тоді сказав:

- Сховай, мерщій шпалери під канапу, Хлопчачок Та відімкни тихесенько двері! Та спусти гардини!

Як я міг зрозуміти все те в одну мить, я й сам не знав. Проте зробив. Коли горішня бабуся ввійшла до наших покоїв, ми зустріли її невинними усмішками Гардини висіли на вікнах, як улиплі, шпалер наче й не бувало. [322]

Горішня бабуся принесла нам вечерю: бутерброди з ковбасою й сиром, редиску та чай.

- Годі вже вам віршувати,- сказала вона, повівши очима довкола, так мовби чогось шукала.- У вас що - й паперу немає? - недовірливо запитала вона.- Чи ви знов пишете вірші на дошках, як ото тоді, чотири роки тому?

- Ми пишемо в повітрі, Маргарето,- усміхнувся прадідусь.- А як треба буде дещо записати, то щось уже ми собі для цього знайдемо.

Горішня бабуся видимо хотіла сказати щось дуже насмішкувате, коли раптом помітила, що я сиджу на всіх подушках зразу.

- П'ятеро жінок провітрювали ці подушки, вибивали, доводили до пуття й складали як годиться,- мовила вона.- А ви за п'ять хвилин що з них зробили?

- Ложе поетів,- засміявся прадідусь.- Хіба ж це не гарно чи не зручно?

- Я не таким собі уявляю гарне й зручне,- відрубала горішня бабуся й ущипливо стиснула вуста.

Потім вона знов зникла вкупі з кишеньковим ліхтариком, без якого на горище поночі не втрапив би: на сходах не було лампочки.

За вечерею ми з прадідусем повели далі свою чоловічу розмову про героїв. Я погодився, що полохливий на вдачу Ян Янсен у якусь хвилину поводився героїчно, коли, не злякавшись презирства острів'ян і навіть презирства свого сина, непохитною розважливістю врятував йому життя.

- Перемогти себе самого, свою вдачу - на це потрібен справжній героїзм,- сказав мій прадідусь.- Оце мене, наприклад, і приваблює в грецькому героєві і напівбогові Гераклі. Він, щоправда, надто величався своєю силою, але всі свої подвиги вчинив не з гордості, а з відданості верховному богові Зевсу.

- То це Зевс наказував йому чинити подвиги, так, прадідусю?

- Гірше, Хлопчачок: з наказу Зевса він мусив [324] служити нікчемному, боягузливому, кволому цареві Еврисфеєві. Оцей-то молодець вигадував Гераклозі чимраз небезпечніші завдання.

- І Геракл їх завжди виконував?

- Так, Хлопчачок, завжди. Ти знаєш, я навіть колись описав був Гераклові подвиги у віршах. Вони в мене в отому зошиті в цератовій обкладинці. Він тут, на горищі, в скрині отамо, ліворуч за дверима. Принеси-но його сюди. Та не забудь узяти ліхтарика.

Ліхтарика я не забув, знайшов зошита й приніс Старому Хлопчакові. Він тут-таки почав його гортати.

- Ну ось, приміром, вірш про те, як Геракл здобув Кербера, пса підземного царства,- мовив він трохи згодом.- Гераклові довелося для цього спуститися в підземний світ. Напівбог, що народився й жив нагорі, в царстві дня, звичайно, відчував до цієї роботи величезну нехіть. Та Єврисфей звелів йому принести підземного пса - і той приніс. Хочеш послухати?

- Авжеж, прадідусю!

- Ну то ось! - Старий начепив на носа окуляри. підняв зошита ближче до лампи й прочитав:

БАЛАДА ПРО ГЕРАКЛА В ПІДЗЕМНОМУ ЦАРСТВІ

Геракл у дні старовини.

Як з міфів нам відомо, 

Геройські подвиги чинив 

На чужині і вдома.

 

Одного разу, ледь зоря 

(Нагадую таке я:

 Геракл служив тоді в царя 

Лихого Еврисфея),

 

Героя раптом цар гукнув 

І закричав із серця: [325]

- Ми волимо, щоб ти здобув 

Нам Кербера-підземця!

 

Бував герой наш по світах, 

Зазнав уже чимало,- 

А вірите? - по тих словах 

Йому аж лячно стало.

 

Бо Кербер, триголовий пес,

В Аїді жив - країні, 

Де цар, цариця й люд увесь - 

То тільки мертві тіні!

 

Ні зір, ні місяця вгорі 

На тім глибиннім світі 

Аніже-ні, ще й ліхтарі 

На вулицях не світять.

 

Та не Гераклові тремтіть! 

Уже Тенар-горою 

Зійшов він у підземний світ - 

Умить, як слід герою.

 

Приплив через ріки глибінь 

В човні з Хароном-дідом, 

Де цар-тінь і цариця-тінь, 

Що правлять тим Аїдом.

 

Ясне подружжя тіней тих 

Геракла привітало: 

Чого прийшов герой до них, 

Воно вже добре знало.

 

- Іди ж і Кербера візьми,- 

Промовили обоє,- 

Але не бий, благаєм ми, 

Собачки булавою. [326]

 

А в пітьмі страховинний пес, 

Роздерши всі три писки, 

Так гавкав, наче били десь 

В сто три бляшані миски!

 

І раптом - ось він! Ой-ой-ой! 

Кусає й жалить люто 

Жалом зміїним. Та герой 

Уже почвару спутав:

 

Скоренько, не ловивши гав, 

Схопив її, мов клунок, 

І навхрест замотузував, 

Немов який пакунок.

 

Підземний цар сказав:

- Ну ось.

Ти ж пошануй корону: 

Гляди собачку та принось 

Хутчій до мого трону.

 

- Аякже! - відповів Геракл, 

Чемненько уклонившись.

А далі - Кербера за карк 

І в путь, не забарившись.

 

Харон в човні куняв якраз, 

Старечу мавши звичку,- 

Він Кербера й героя враз 

Поправив через річку.

 

А там уже й Тенар-гора, 

І світ, і днина біла!

- Герой із Кербером! Ура! - 

Скрізь слава полетіла.

 

Міста і села він минав - 

Усяк тікав від жаху, [327]

Лиш де-не-де хтось визирав

З-за рогу чи там з даху.

 

Цар Єврисфей, забрівши в сад, 

Побачив пса крізь грати. - 

Ой лишенько! Неси назад! 

Він може покусати!

 

Назад, назад його! Ой-ой! - 

Придворні підхопили. 

Зареготався наш герой

І в путь, як повеліли.

 

В далеку до Аїду путь... 

Пливуть, пливуть століття, 

А й досі ще Геракла звуть: 

Приборкувач Страхіття.

Прадідусь згорнув зошита й сказав:

- Звісно, Хлопчачок, це здобуття Кербера було безглуздям. Єврисфей зумисне загадав таке Гераклові, щоб йому допекти. Не знаю, чи геройство це - виконувати завдання, коли розумієш, що воно безглузде. Я хотів тобі тільки показати, як цей ясний напівбог, поборовши самого себе, спустився в морок царства тіней.

- А щоб побороти самого себе, інколи треба героїзму.

- Оце я й хотів сказати, Хлопчачок - засміявся прадідусь.- Ти потроху навчаєшся читати мої думки. Еге, та ти, бачу, відкопилив уже спідню губу. То що тобі спало на думку?

- Я собі думаю, прадідусю: мабуть, весело було б звіршувати щось про фальшивих героїв. Чим краще розпізнаватимеш героїв несправжніх, тим ясніше бачитимеш справжнього.

- Розумна гадка, Хлопчачок! [328]

Старий присунув до мене свою тарілку, де лежали йде два бутерброди з ковбасою, й повів далі:

- Нумо складати вірші про фальшивих героїв, про тих, що тільки здаються, але не є героями. Та ти з'їж-но спершу мої бутерброди, я ж знаю твій апетит,- а тоді розстелиш на столі шпалери.

Я вм'яв те, що було на тарілці, тоді поставив посуд на комод,, розстелив на столі шпалери - чистим боком догори - і взяв у прадідуся теслярський олівець. Стіл тепер був уже не стіл, а чудова, простора паперова рівнина. Ми вирішили писати, так би мовити, обабіч від середини, а щоб не заважати один одному, поставили перегородку - стос «Моряцьких щорічників».

- Про героїв,- сказав перед початком писання прадідусь,- заведено складати балади. Зробимо так і ми. Я напишу баладу про ландскнехта.

- А я тоді - про рицаря.

Незабаром кожен із нас уже сидів, відкопиливши спідню губу й списуючи своїми кривульками шпалеру.

Коли я не знав, що написати далі, то підкидав у грубку вугілля, дивився якусь хвильку у вогонь - і фантазія моя знов оживала.

Ми скінчили майже одночасно, кинули жеребок - кому читати першому. Випало мені, і я прочитав зі шпалери:

БАЛАДА ПРО РИЦАРЯ ЗЕЛЕНЖАХА

Пан Зеленжах на світі

За давніх жив часів.

Любив усіх побити

І щоб усяк тремтів.

 

Такий геройський рицар,

- Нема таких тепер,-

Хто зваживсь подивиться,

То глянув і помер![329]

 

Коли він на турнірі

Свій хист являв панам,

Тремтіли навіть звірі,

- А що ж казать про дам!

 

Самого ж не збороло

Ніщо за сотні днів.

Палав під заборолом

В очах неситий гнів.

 

Та змалечку - ні слізки

В очах отих його.

Він мав куценькі мізки,

А силу - ого-го!

 

Крізь морок і завію

Мчав рицар Зеленжах.

Плекав він горду мрію -

На всіх наводить жах.

 

Та що з тобою, мріє,

Трапляється, бува,

Коли вже постаріє

Немудра голова!

 

Наш рицар, повний злості,

На дужчого напав,

Та так старечі кості

Безславно в лісі й склав.

 

Безславно світ покинув,

А був же гордий - страх.

Як жив, так і загинув

Пан рицар Зеленжах.

- Браво, Хлопчачок! - вигукнув прадідусь і аж у долоні заплескав.- Ти добре розкусив рицарів такого гатунку. Вони були вбивці за фахом і зналися на [330] своєму ремеслі. Та навіть сотня трупів - то ще не свідчення героїзму. Послухай тепер мого вірша.

Старий начепив окуляри й прочитав із звороту шпалери:

БАЛАДА ПРО ЛАНДСКНЕХТА У ФЛАНДРІЇ

Хоробрий ландскнехт-рубака

У Фландрії в давнину

Ходив і мало не плакав -

Так шукав, неборак, війну.

 

Як мир - ландскнехтові тісно:

Це ж найманий вам вояк;

Без воєн звитяжних, звісно,

Він прожити не міг ніяк.

 

Війни все нема й не чути...

Ландскнехт, мов якийсь агент,

Надумав розвідать майнути:

Може, з Брюгге воює Тент?

 

І ходить він, ходить, ходить,

Самотній, забутий всіма,

І Фландрію вже переходить,-

А війни все нема й нема!

 

Вже геть стоптав черевики

І вдяганку всю подер

Та й заплакав:

- Боже великий,

Що ж я маю робить тепер?

 

А тут негода настала,

Завихрився буревій,

І на голову паморозь впала -

Йде ландскнехт - білий дід старий. [331]

 

І враз біля самого вуха

«Війна!» - загув йому дзвін.

Та ландскнехт уже того не слухав -

Ледве дибав, сердега, він.

 

- Був із мене ландскнехт хороший,-

Яке ж із того пуття?

Ані честі, ні слави, ні грошей,-

Змарнував я своє життя!

Прадідусь скинув окуляри, а я сказав:

- Бідний ландскнехт!

- Дурний ландскнехт! - мовив мій прадідусь.- Тільки дурень у мирний час покладає всі надії на 1 війну, бо хоче залишатись вояком. Марити битвами - то ще не героїзм.

За читанням ми не почули, що хтось сходив на горище. Несподівано перед нами де не взявся дядько Гаррі. Він стояв і спантеличено дивився на встелений шпалерою стіл.

- Що це ви робите? - спитав він.

- Віршуємо,- відповів я йому щиру правду.

- А важко це, Хлопчаки? Тобто скора це робота чи тут треба чимало часу?

- Та як який настрій, Гаррі,- пояснив йому прадідусь.- Зараз настрій у нас той, що треба. Ми добре, але не надміру попоїли, в кімнатці в ніс тепло, а надворі мороз. Люлька мені смакує. Отож можна віршувати. Хочеш подивитись, як це робиться?

- Ні-ні,- наче аж злякано замахав руками дядько Гаррі.- Я прийшов тільки забрати посуд і сказати вам, щоб довго не сиділи. Та й мені завтра рано вставати. Катер знову вирушає до Гамбурга.

- А все ж таки я хотів би скласти тобі вірша, і Гаррі. Сідай отам на канапі. Подушок тут є доволі.! Сідай, сідай! ,

Цього разу дядько Гаррі таки скорився з прадідусевим наполяганням. Він бухнувся на подушки. [332]

- Отак,- сказав прадідусь.- Тепер ми з Хлопчаком складемо по невеличкому віршику. Морякові, ми, звісно, звіршуємо щось про море.

- Тільки щоб там було й про справжніх чи фальшивих героїв,- додав я.- У нас тепер така тема.

- Балади - це для дядька Гаррі надто довго,- сказав прадідусь.- Може, звіршуймо щось про дурість і про розум. Бо, скажімо, інколи так звані героїчні вчинки - то насправді дурість та й годі. Наприклад, рибина, що плаває під носом у чайки, так само дурненька, як кицька, що стрибає у воду.

- Ось уже й є два вірші! - зрадів я.- Один про чайку, а другий - про кота. Про кота пишу я!

Прадідусь засміявся й сказав:

- А що, метикований у нас Хлопчачок, правда, Гаррі? Дядько Гаррі мовчки й трохи безпорадно кивнув

головою. А тим часом ми, поети, озброївшись олівцями, вже заходилися коло віршів.

Спершу нас трохи бентежила присутність дядька Гаррі, який дещо нетерпляче сидів на канапі. Та коли написалися перші рядки, то далі все пішло гладенько, й коли непосидющий дядько Гаррі нагадав нам, що горішня бабуся чекає посуду, прадідусь уже закінчив свого вірша, а через хвилину і я свого.

Ми тут-таки й прочитали їх дядькові Гаррі. Спочатку - прадідусь. Він, як звичайно, поправив окуляри й виголосив свого віршика:

ПІСЕНЬКА ПРО ЧАЙОК

Як угледять чайку діти -

Ну стрибати, ну радіти!

А рибинки - навпаки -

Так і порснуть навтіки.

 

Діти кажуть:

                - От, сміхота!

Ну й дурненька ця дрібнота! [333]

Але рибки ці дрібні, 

їй-же богу, не дурні!

 

Дітям втіха, не печалі,

А макрелям і так далі 

Анітрохи не до втіх -

Чайка з'їсти може їх!

Дядько Гаррі, що слухав віршик, трохи розтуливши рота, сказав:

- Авжеж, макрелі розумно роблять. Гарний віршик Змістовний.

- Дякую за лаври, Гаррі! - засміявся прадідусь.- А тепер послухаймо, що там звіршував Хлопчачок

І тоді прочитав свого вірша я:

ПІСЕНЬКА ПРО КОТА Й САРДИНУ

Котові якось мовила сардина,

Коли на мол прийшов котюга цей: -

Я все в воді, лиха моя година,

А як би я ловила тих мишей!

 

Ти знаєш що, котусю? Поміняймось:

Ти в воду, я з води бодай на мить.

Я половлю мишей, а ти, звичайно ж,

Лови сардин, і хай тобі щастить!

 

Та кіт, сардину змірявши очима,

Нічого не сказав їй, тільки: «Няв!»

Ще облизався, ще повів плечима,

Крутчувся й геть із молу почвалав.

Дядько Гаррі підвівся, похитав головою і сказав:

- Ну таке ж розумне! Аж не віриться! І просто вмить тобі! Але тепер я вже справді піду віднесу посуд. На добраніч вам! [334]

Він поскладав посуд на тацю й з ліхтариком у другій руці рушив наниз. Уже в дверях він пошепки мовив:

- Про шпалери я анічичирк, Хлопчаки!

Тим часом надворі стало темно хоч в око стрель. Вуличний ліхтар біля будинку вихоплював з пітьми лише невеличкий клаптик черепиці на сусідньому даху.

- Мабуть, треба нам послухатися доброї поради, Хлопчачок, і вкладатися спати,- сказав прадідусь.- За перший день нашого дослідження героїзму ми зробили чималенько. Тепер ми твердо знаємо, що нерозважлива хоробрість - ще не героїзм і що навіть сотня трупів - ще не доказ геройства. Знаємо, що іноді героєм є той, хто зміг перебороти самого себе. Побачимо, що нам пощастить з'ясувати завтра. А зараз лягаймо спати.

Мені спати не хотілося ані ось стілечки, а старого наше віршування помітно втомило. Тому я гукнув дядька Яспера, щоб допоміг прадідусеві спуститися на другий поверх. А трохи згодом я вже лежав у постелі й вишукував у «Моряцьких щорічниках» надруковані там балади, щоб краще навчитися писати їх самому. Коли дядько Гаррі, що ночував у моїй кімнатчині, заснув, я навіть склав баладу й записав її на звороті обкладинки одного з «Моряцьких щорічників». І, радесенький, миттю запав у сон.

Другого дня було холодно. Мороз розмалював вікна білими квітами. Я вмився в холодній спальні - злегенька повезькав по обличчі мокрими пальцями. Моряки подалися на катер, коли я ще спав,- адже вони сьогодні вирушали до Гамбурга. Мабуть, горішня бабуся знов надавала їм стільки харчів, що вистачило! б на дорогу до Південної Америки. Вона завжди! казала, що хто хоче бути здоровим, той повинен? багато їсти (а сама їла дуже мало). Тим-то й сніданок, який вона подала нам, Хлопчакам, цього! ранку, був такий багатий, що ми. половини не поїли і (А я ж був тоді чотирнадцятирічним хлопцем, що [336] міг простісінько вм'яти за обідом вісім смажених камбал. Ще й цілу гору картопляного салату на додачу.)

Добре спочивши вночі й гарненько поснідавши вранці, ми, два скалічілі поети, знову побралися на горище. Сьогодні наша ощадлива горішня бабуся натопила тільки в прадідусевій кімнатці, з вікна - якої було видно море. Тут стояла отоманка (чи то подовжене крісло, чи вкорочена канапка), на ній ти напівсидів-напівлежав. Цей предмет умеблювання дуже припав мені до вподоби - через мою хвору ногу - і я зразу взяв його у своє володіння. Прадідусь розташувався по другий бік столу в своєму кріслі на колесах. У кімнатці було тепло й затишно. І мимоволі на тебе спадав баладний Настрій.

«Моряцький щорічник» із своїм віршем на звороті обкладинки я заздалегідь поклав на столі. Тепер я перевернув його віршем догори й сказав:

- Дивіться, прадідусю, що я написав уночі. Прадідусь, що саме закурював люльку, промовив

одним кутиком рота:

- Коли ти гадаєш, що хтось інший уночі не працював, то помиляєшся. Постривай-но хвилинку.

Неквапливо закуривши люльку, старий витяг з кишені штанів порожню паперову торбину, списану з обох боків, і сказав:

- Осьде моя нічна писанина, Хлопчачок. Поети, либонь, як ото світляки. Ану ж, чи не побліднуть наші рими вдень. Ти читатимеш перший?

Я сказав:

- Гаразд.

І прочитав свого вірша з обкладинки «Моряцького Щорічника»: '

БАЛАДА ПРО ГЕНРІ ТА ВІСІМНАДЦЯТЬ ТІТОК

Генрі мав їх вісімнадцять.

- Вісімнадцять?! Ви скажіть! -

Через те було, признаться, [337]

Дуже Генрі сумно жить

Ледве сонце зайнялось:

«Генрі! Генрі!»- Й почалось.

Генрі вранці йде до школи -

І тітки за ним рядком.

Вийде грати у футбола -

Всі тітки біжать слідком.

Влучать Генрі по ногах -

Всі тітки вереснуть: - Ах!

Міг би Генрі їздить скачки,

Мати коней вороних,

Бо тітки його багачки,-

Та втомився він од них.

(Ще й купили наперед

Сто один велосипед!)

Так проживши вісімнадцять,

Генрі взяв і з дому втік.

Час настав тіткам дізнаться,

То зчинили ґвалт і крик.

Пролили такого сліз -

З головою б Генрі вліз!

- І чого він нас покинув

Та й подався, де не слід!

Під таку лиху годину,

Без пальта і без чобіт!

Вже, мабуть, десь там охрип!

Принесе додому грип!

Але Генрі не вертався,-

Там чи грип уже, чи два.

Підбігав, співав, сміявся,

Хоч боліла голова.

Ще й гукав, як тільки міг:

- Слава богу, слава богу

- Я таки позбувся їх! [338]

Тільки-но я скінчив читати, як за дверима щось начебто... та ні, таки справді! - кахикнуло. І зараз же після цього до кімнатки зайшла горішня бабуся.

- Я не хотіла перебивати й мусила слухати цього зухвалого вірша під дверима,- сказала вона.- Якщо, може, це натяк і ви гадаєте, що вам дозволено глузувати з моєї невсипущої праці, з того, що я перу, латаю, прибираю, варю їсти, застеляю ліжка й...

Аж тут прадідусь урвав її.

- Отямся, Маргарето! - сказав він з докором.- Хіба ж можна рівняти твоє піклування про нас із нерозумною любов'ю цих вісімнадцяти тіток. Вони ж були тягарем у Генрі на ногах, а ти дбаєш про те, щоб у нас, як то кажуть, виростали крила.

- У вас - крила! - пробурчала горішня бабуся.- Не смішіть людей!

Підкидаючи в грубку вугілля, вона через плече спитала:

- І до чого цей ваш вірш?

- У нас мова про героїв, Маргарето.

- Он як! Про героїв? То по-вашому, оцей кручений Генрі - ще й герой?

- У тому, що пещений Генрі проміняв усі вигоди й розваги на вбоге й голодне, та зате вільне життя, таки є щось героїчне, Маргарето. Спалити за собою всі мости й піти в незвідане - це таки героїчний вчинок.

- Я інакше уявляю собі героїзм,- сказала горішня бабуся, захряснувши дверцята грубки.- Родина є родина! З неї не тікають!

Виголосивши це, вона пішла з кімнатки.

- Жінки завжди міцно держаться землі, коли наш брат поривається злетіти під хмари,- зітхнувши, сказав прадідусь.- А все ж таки добре, що вони є на світі.

- Хоч би вже через смажену камбалу,- підхопив яі бо я її найдужче любив, а горішня бабуся найраще [339] її готувала.- Читайте, прадідусю, тепер ви свій вірш.

- Згодом, згодом,- замахав руками прадідусь.- У мене зараз крутиться на думці одна казочка, вона мені згадалась, коли ти читав свою баладу про Генрі. Я чув її від одного капітана й тепер подумав, що, мабуть, вона сьогодні нам до речі. Та чого там, вона нам дуже до речі. Ото тільки, що герой цієї казки не герой.

- Як-як?

- Я сказав, Хлопчачок, що герой цієї казки - не герой.

- Однаково я не розумію, прадідусю.

- То я спершу розповім тобі її, а тоді поясню. Прадідусь знов добре затягся з люльки, а тоді, потроху пускаючи дим, почав розповідати.

Білий ведмідь на ім'я Балдуїн, який разом із своїм двоюрідним братом Робертом нещодавно перебрався з рідного Північного на Південний полюс, сидів з тюленем Рікардо на крижині й бубонів:

- На Південному полюсі так рідко бувають свята. Добре, що пінгвіни влаштовують вечір.

- Туди ж треба йти у фраку! - прогавкав тюлень.- А в тебе, він є?

- Нє-е-е! - прогув білий ведмідь.

- Ну то ніхто тебе й не запросить.

Балдуїн мерщій подався до свого двоюрідного брата Роберта. Той був перукарем у салоні для білих ведмедиць і знався на світських тонкощах.

- Чи ти б не допоміг мені роздобути фрак? - запитав Балдуїн.- На вечір до пінгвінів треба йти у фраку.

- Пардон, мон шер,- відповів Роберт, що навчився закидати по-французькому від своїх витончених [340] клієнток - білих ведмедиць,- де ти бачив ведмедя у фраку?

Тоді Балдуїн потупав до моржихи, дами, глибоко обізнаної із світським життям вищого полярного кола.

- Мій любий Балдуїнчику,- всміхнулася вхожа у вищі кола Південного полюса моржиха й поплескала ведмедя ластою,- ну можеш ти уявити ведмедя у фраку?

- Як схочу, то зможу,- гарикнув ведмідь.- А я будь-що хочу піти до пінгвінів на вечір. Тут, на Південному полюсі, так рідко бувають свята.

- Тоді я дам тобі одну пораду: спитай у лосося Людвіга. Він саме тепер прибув у наші краї. Людвіг багато подорожував, і взагалі, це великий мудрець.

Отож ведмідь Балдуїн подався шукати лосося Людвіга. Де тільки міг, він, опустившись на крижину, стромляв голову у воду й роздивлявся, чи нема там де лосося Людвіга. Але так ніде й не побачив.

Аж на другий день у салоні-перукарні свого двоюрідного брата Роберта дізнався Балдуїн, де можна знайти Людвіга. (В жіночій перукарні можна дізнатися майже про все.) Правда, порозумітися з лососем Людвігом було не так просто, бо той погано знав говірку Південного полюса. Проте він таки дав Балдуїнові пораду:

- Великий каракатиця робить свій канікуль на Південний полюс,- сказав він білому ведмедеві.- Вона виробив дуже чимало чорнила. Вона фарбувати твоя хутро на фрак.

- Чудова ідея! - ревнув білий ведмідь.- А де вона, та каракатиця?

- Найчасто південь від Тюленячий острів... у один малий підводний житло в скелі, що зветься «Тиха Ущелина».

Балдуїн шубовснув у воду, поплив до Тюленячого острова, пірнув, знайшов у скелі ущелину й попросив каракатицю, що там сиділа, випливти на поверхню Для важливої розмови. [341]

Каракатиця, що була страшенно до всього цікава не забарилася і справді випливла з ущелини й вистромила з води голову якраз біля крижини, на якій сидів навпочіпки ведмідь.

- Сцо сталося, ведмедю? - спитала вона.- Яка там у тебе до мене вазлива розмова?

- Пінгвіни влаштовують вечір,- відповів Балдуїн.- Але туди треба йти у фраку, а в мене його немає. Мені ж так би хотілось туди піти! Адже на Південному полюсі дуже рідко бувають свята.

- А в мене сцо - повна комора фраків? - прошепеляла каракатиця. (Каракатиці всі шепеляють.)

- Зате в тебе є чорнило, і ти можеш пофарбувати моє хутро, що на мені наче буде фрак. Ну, ще скажеш?

- Вазка робота, ведмедю, але, сказати правду, вона мені до вподоби. Лягай лисень отут на кризині. Я споцатку пофарбую тобі один бік, тоді спину, а тоді другий бік.

Доклавши страшенно багато праці й чорнила, каракатиця так пофарбувала Балдуїна, неначе він справді вдягнувся у фрак.

- Найглибша дяка тобі, каракатице! - вигукнув він.- Отепертто вже я хоч раз та піду на свято!

- Та гляди з не скоц у воду,- вже навздогін йому прошепеляла каракатиця.-1- Бо змиється цорнило!

- Добре, я глядітимуся! - озирнувшись, кивнув головою ведмідь. Обережно перестрибуючи з крижини на крижину, він подався до свого двоюрідного брата Роберта, щоб той навчив його, як треба поводитися на пінгвінячому святі.

Відбувалося воно увечері. Пінгвіни навмисне загадали всім прийти у фраках, бо воліли розважатись у товаристві самих своїх. Ведмедів і тюленів вони вважали вульгарними.

Пінгвіни й пінгвінки, що стояли невеличкими гуртками й розмовляли чи подзьобували риб'ячий салат із маленьких, вигадливо розставлених крижаних [342] вазочок, були трохи збентежені, коли на їхнє свято з'явився білий ведмідь у бездоганно припасованому фраку.

Не прийняти його було неможливо, бо вбраний він був як годиться, але й прийняти не хотілося, бо ведмідь у фраку однаково ведмідь. Отож його просто не помічали.

Коли Балдуїн підходив до котрогось із гуртків і казав,- достоту так, як навчив його Роберт: «Добрий вечір, шановні пані! Добрий вечір, шановні панове!» - гурток умить розпадався і пінгвіни поодинці приставали до інших гуртків.

Кінець кінцем Балдуїн опинився сам-самісінький. Здоровенний і зневажений, стояв він посеред пінгвінячого свята, господарі якого тепер особливо жваво, можна сказати, шалено, гомоніли між собою.

Отоді-то Балдуїн, який палко чекав цього свята, розлютився.

- Оце такі тут звичаї? - визвірився він на найближчого пінгвіна.- Оце так тут приймають гостей! Оце так відповідають на ввічливе привітання?!

- Я ще не мав честі почути від вас привітання,- сказав пінгвін.- Та залюбки привітаюсь перший. Добрий вечір!

- Добрий вечір! - спантеличено буркнув ведмідь. Пінгвін люб'язно кивнув йому головою і тут-таки

приєднався до гуртка своїх одноплемінців, захоплених розмовою.

А Балдуїн, уже втративши надію взяти участь у пінгвінячому святі, шубовснув у воду з берега непривітного Острова Пінгвінів,- вода миттю зробилася чорна,- і поплив, сам-один, без фрака, як завжди ведмідь ведмедем,- до рідної спальної крижини.

Коли другого дня моржиха запитала, як йому гуля-л°ся на вечорі в пінгвінів, він тільки й сказав:

- Ведмідь - це не пінгвін!

- Та вже ж! - усміхнулася моржиха.- Ведмідь - 4е ведмідь, у фраку він чи без фрака. [343]

І попливла до Робертового салону для білих ведмедиць, щоб докладно розповісти, як Балдуїн ходив на вечір до пінгвінів.

Прадідусь знов закурив люльку, що встигла погаснути, й спитав:

- Тепер ти розумієш, Хлопчачок, чому герой цієї історії - не герой?

- Герой цієї історії - ведмідь. Але на святі він же не був ніяким героєм, прадідусю.

- Щира правда. Ведмідь на святі в пінгвінів поводився аж ніяк не героїчно. А ось хто був там героєм, ти знатимеш, коли я розповім тобі цю історію вдруге.

- Цю саму казочку розповісте ще раз?

- Авжеж, Хлопчачок, тільки по-іншому. Ось слухай. Він, своїм звичаєм, затягся з люльки, а тоді неквапливо почав розповідати.

Пінгвін Педро, як завжди, в бездоганно припасованому фраку, стояв і розмовляв з пінгвінкою Есмеральдою.

- Тепер у нас на Південному полюсі дуже рідко бувають вечори з запросинами,- сказав він між іншим.- Світське життя нині зовсім не те, що колись.

- І не кажіть! - загомоніла Есмеральда.- Але я знаю, чого воно так. Я зрозуміла, в чому річ.

- Тоді дозвольте запитати вас: у чому ж? Поясніть, доньє Есмеральдо!

(Пінгвіни полюбляють іспанський придворний етикет, через те в них узвичаєні іспанські титули та імена.) І Есмеральда сказала:

- Коли ми, пінгвіни, влаштовуємо свої вечори, то на них приходить хто завгодно. Через нашу безмежну ввічливість, любий доне Педро, завжди можна сподіватися до себе на вечір першого-ліпшого моржа, морського слона, чайку й навіть білого ведмедя,- одне слово, [344] дуже непевних гостей! Отож і наші вечори щоразу обертаються на казна-що! Напевне, колонія з часом муситиме відмовитись від будь-яких свят. (Під колонією донья Есмеральда розуміла крижаний Острів Пінгвінів, вважаючи його серцем Всесвіту.)

- Ми ж можемо влаштувати вечір для самих лише пінгвінів! - обурився дон Педро.

- Це було б украй нечемно, любий доне Педро!

- Тоді треба зробити так, щоб не порушувати правил чемності! Оголосімо, що всі мають з'явитися на наш вечір у фраках: адже фраки носимо тут, на Південному полюсі, тільки ми, пінгвіни!

Есмеральда дивилася на Педро, розтуливши дзьоба від захвату.

- Це геніальний вихід! - вигукнула вона.- На вечір до пінгвінів кожен має з'явитись у фраку! Істинно геніальна ідея, любий доне Педро! Я негайно скажу про це всім нашим дамам і панам!

Вона перевальцем побігла, раз у раз спурхуючи (або, може, запурхала, раз у раз підбігаючи перевальцем) до своїх і все гукала кожній зустрічній пінгвінці:

- Ми влаштовуємо вечір! Всі мають прийти у фраках! Що ви на це скажете?

Потім вона оббігла всіх знайомих пінгвінів і кожному, багатозначно підморгуючи, повідомила:

- На найближчий наш вечір неодмінно слід прийти у фраках! Що, хіба не геніальна це ідея?

За малу часину вся колонія вже знала й захоплено обговорювала блискучу ідею дона Педро. її негайно було втілено в життя. На свій вечір пінгвіни люб'язно запросили всіх мешканців Південного полюса, однак усі запрошені повинні були прийти на вечір у фраках.

Отак і правил чемності дотримували, і жодному мешканцеві Південного полюса, крім пінгвінів, побувати на вечорі не давали змоги.

Свято, заздалегідь обмірковане й чудово підготоване, з самого початку мало успіх. Дона Педро, якому набігла така щаслива ідея, всі вітали як героя вечора. [345]

Аж зненацька у розпалі веселощів серед пінгвінів» на жах усім, з'явився неотеса білий ведмідь Балдуїн. Та ще й одягнений у бездоганний фрак!

- Ну це вже занадто! - в один голос прошепотіли всі пані пінгвінки.

- Нечувано! - просичали усі панове пінгвіни. Лише дон Педро й тепер не розгубився.

- Збирайтеся в гурточки, жваво розмовляйте між собою, на ведмедя не зважайте,- порядкував він.- Переказуйте іншим!

Йому всі скорилися негайно, й за хвилину, куди лишень ведмідь потикався, всюди гурточки пінгвінів жваво розмовляли між собою і зовсім його не помічали.

А що в багатьох серця під фраками заходились від страху, таке Балдуїнові й на думку не спадало.

Та мало не кожний пінгвін нишком затремтів від жаху, коли Балдуїн раптом ревнув, перекриваючи розмови:

- Оце така у пінгвінів чемність?!

Завмираючи від переляку, пінгвіни, проте, крадькома дивились, як та велетенська почвара посунула прямісінько до дона Педро, й раптом усі здригнулися від звуку ведмежого голосу:

- Оце так у вас приймають гостей?! - ревнув він.- Оце так відповідають на ввічливе привітання?!

Пінгвіни й дух притаїли. Серця в усіх калатали, мов несамовиті. І лише дон Педро був видимо спокійний.

- Я ще не мав честі чути від вас привітання,- бадьоро відповів він.- Але я залюбки привітаюся з вами перший. Добрий вечір!

Коли ведмідь,- від несподіванки майже нечутно,- прогув: «Добрий вечір!», дон Педро ввічливо всміхнувся і тут-таки знову пристав до одного з гомінких гуртків своїх одноплемінців.

- Розмовляйте! Розмовляйте! - прошепотів він.

І тоді, підбадьорені мужньою поведінкою дона [346]

Педро, пінгвіни знов відчули себе хазяями на своєму святі. Побачивши, що ведмідь розгубився, вони заторохтіли скільки духу, раз у раз заходячись із реготу, й навіть не здивувалися, коли непроханий гість, гнівний і набурмосений, посунув геть.

- Ну ж і втер йому носа дон Педро! - у захваті загукали пінгвінки.

А всі панове пінгвіни відтоді почали величати дона Педро - «кабальєро», що в пінгвінів є найвищим почесним званням.

Та зараз славний пінгвін недбалим помахом лівого крильця припинив усю шану й хвалу.

- З цими нечемами просто треба вміти поводитися,- проникливо зауважив він.- Якщо ти не розгубишся в скрутну хвилину, вони враз присядуть!

Прадідусева люлька ще курилася, коли він скінчив розповідь.

- То тепер ти зрозумів, хто був героєм на вечорі в пінгвінів? - спитав він.

- Та вже ж не хто, як дон Педро, прадідусю. Тепер ви розповіли цю казочку мовби з погляду пінгвінів, і тому це добре видно. Але мені не дуже подобається такий героїзм.

- Мені також, Хлопчачок. Бо це - салонний героїзм. Його цінують там, де ділять усіх на людей у фраках і простоту. Такий собі пінгвін у фраку полюбляє збентежити гаданого простака так званим витонченим поводженням, а решта пінгвінів оголошує свого родича героєм. Але ж пиха й станові забобони - це не прикмети героїв. По-моєму, якраз навпаки: твердо стати проти будь-якого забобону,- як Ян Янсен,- осьде справжній героїзм. А тепер підкинь лиш у грубку вугілля, Хлопчачок!

Я з'їхав з отоманки, пошкандибав до грубки й заходився підсипати вугілля, а сам думав про те, що ось Старий Хлопчак розповів ту саму казку двічі - і обидва рази цікаво й весело. От так штука! Мені [347] й самому захотілося щось таке втнути. Через те я не квапився, підкидаючи вугілля, бо подумки складав вірша, який пасував би до цієї оповідки. Потім я розказав його прадідусеві:

- Браво, Хлопчачок! - засміявся прадідусь.- Ти що старшаєш, то розумнішаєш! Випадок рідкісний, але приємний.

- Дякую за лаври! - сказав я.- А ви прочитаєте мені свою баладу, прадідусю?

- Ну, балада,- завагався старий,- це, мабуть, буде перебільшення. Краше сказати - баладка.

Він дістав з кишені списану паперову торбину й, коли я знову вмостився на отоманці, прочитав:

БАЛАДКА ПРО МИШЕНЯТ

- Мишенята-мишенятка!

- Знай годинник цокотить.

- Лихо! Там, де ваша хатка,

Мурдібурді-кіт сидить!

Мишенята-мишенятка,

- Бачу вуса білі я!..

Лихо! Вискочило з хатки

Мишеня Цецілія!

Мишенятко, мишенятко

Ухопив котисько наш!

Заспівали по біднятку

Мишачий жалобний марш. [348]

Мишенята-мишенятка,

Кіт і вас піймає теж!

Стрімголов летіти з хатки

- Це геройством не назвеш!

Прадідусь заховав паперову торбинку до кишені, а я сказав:

- Гарна баладка, прадідусю! Але ж вона про те, в чому немає героїзму.

- Саме тому, Хлопчачок, і стає зрозуміло, в чому героїзм. Герой, наприклад, повинен уміти зважувати небезпеку, на яку він себе наражає. Наосліп кидатись назустріч небезпеці, як мишеня Цецілія,- то ще не геройство. До речі, мені оце згадалася оповідка про короля та блоху. Я б хотів...

Прадідуся перебила горішня бабуся. Вона гукнула нам з другого поверху:

- До вас гості! А за півгодини йдіть обідати!

- То я розкажу тобі цю оповідку по обіді,- зітхнув прадідусь.- А що ж це там до нас за гості?

Тієї миті у двері постукали. Увійшла по-зимовому вкутушкана - в хутряній шапці, в пальті з хутряним коміром, з хутряною муфтою в руках і в облямованих хутром черевиках - моя долішня бабуся.

- Добридень, Хлопчаки! Та й тепло ж у вас! - засапано сказала вона, тоді поклала свої хутра на комод, сіла в крісло й повела далі: - Я приходила сюди нагору до крамниці,- у Поя Сливи такі дешеві вовняні шкарпетки! - та й думаю собі: а зазирну лишень до хворих поетів.

- Красно дякуємо за честь, Анно! - заявив прадідусь і злегенька вклонився.

- Щиро вітаємо нашу давню музу! - підхопив я.

- То вам із мене смішки, еге ж, Хлопчаки? - долішня бабуся сказала це кумедно-сердито, як колись,- тоном, який ми обоє так любили.- 3 мене вам самі сміхи та хіхи, а як горішній бабусі, то й віршики читаєте! [349]

- Помиляєшся, Анно! - відповів їй прадідусь.- Ми їй не читали віршика про Генрі та його вісімнадцять тіток - вона під дверима підслуховувала!

- Підслуховувала, кажете? Ой лишенько! - Долішня бабуся просто-таки жахнулася. (А ми ж добре знали, що вона й сама залюбки підслуховує під дверима.)

Вона заозиралася довкола, мов чогось шукала,- чи не списаного віршами паперу! - й запитала:

- А де ж той вірш? Прочитайте його мені.

Я вже хотів був сказати: «Авжеж! З радістю!» - та раптом згадав, що написав того вірша на обкладинці «Моряцького щорічника» і їй нізащо не можна його показувати: вона негайно повідомить про це горішню бабусю.

І прадідусь, певно, думав про те ж таки. Бо він квапливо сказав:

- Вірш про Генрі дужче пасує горішній бабусі, а не тобі, Анно. Ти якась витонченіша, і тобі треба прочитати вірші делікатніші - скажімо, про мишку, яка у вічі котові заявила, що вона про нього думає.

- Цього ж вірша і я не знаю! - вигукнув я.

- Так, Хлопчачок. Отож я вам і розкажу його обом. Слухайте! - Старий заплющив очі, трішечки подумав і почав розказувати напам'ять:

БАЛАДА ПРО МИШКУ, ЩО ПРОГНАЛА КОТА

Сіреньку мишку - лихо!

- Спіймав котисько вмить,

І ось маленька тихо

Перед котом сидить.

Не писне, не підскочить,

Не кинеться бігом,-

Сидить, уп'явши очі,

В мучителя свого. [350]

Гукає кіт: - Ну, мишкам

Годиться танцювать.

Завдай роботу ніжкам,

Нехай подріботять!

І враз на мишенятко

Напав великий гнів,

- У нього, кришенятка,

Аж ніс почервонів.

Слова, давно готові,

Вже рвуться із грудей:

- Що? Танцювать котові?!

Та краще сто смертей!!

Поганцям догоджати

Шукай охочих десь!

Мене ж вам не зламати

- Я вмру, зберігши честь!

Тремтіла з гніву мишка...

Та гляне - де ж це кіт?

Тихенько, тихо, знишка

Утік - пропав і слід!

Так біг, заткнувши вушка,

Аж хутро рвав нове...

А мишка-одчайдушка

І досі там живе!

Долішня бабуся в захваті заплескала в долоні.

- Хлопче! - вигукнула вона.- Та це ж пречудовий вірш. А більш у вас таких нема?

- Не можна передавати куті меду, Анно,- сказав прадідусь.- У мене правило - не перегодовуй рідних ні цукерками, ні віршами. Он, може, Хлопчачок розкаже тобі вірша про ведмедя й білочку. Я написав його кілька років тому. Ти пам'ятаєш його, Хлопчачок? [351]

Я заплющив очі, подумав, згадав початок вірша, хутенько повторив його подумки, тоді розплющив очі, заявив, що можу розказати віршика напам'ять, і розказав:

ВЕДМІДЬ ТА БІЛОЧКА

Найдужчий в лісі звір ведмідь

Був зовсім не зухвалець,

Та примудрився наступить

Він білочці на палець.

Не мовив, як звичай велить:

- Даруй, ласкава пані! -

Не диво! Це ж тобі ведмідь

- Манери в них погані.

Хоч смійся тут, хоч голоси...

Та білочка: - Стривай-но!

Ану вернись і попроси

Пробачення негайно!

Ведмідь із дива аж спіткнувсь

Об кучеряву тую

І до маленької нагнувсь:

- Як кажете? Не чую!

А білка, не шукавши слів, Знов голосок підносить:

- Той, хто на ногу наступив,

Пробачення хай просить!

Нехай ти дужий колодій,

Мене тобі й не видко,

- Такі манери, пане мій,

- Це, знаєш, просто бридко! [352]

Отак у лісі на валу

Стояла білка боса

І лапку тицяла малу

Бурмилові під носа.

Бурмило білки не жене,

Оторопівши з дива,

Та як ревне: - Прости мене,

Сусідко милостива!

А білочка:- Гаразд, гаразд!

- Відказує поважно.

- Та не забудь - на другий раз

Дивись кругом уважно!

- Та не забуду! - їй ведмідь

Сказав із сміхом дружнім.

Той і ведмедика навчить,

Хто вміє бути мужнім!

Коли я скінчив, долішня бабуся спершу трохи помовчала, а тоді тихенько запитала:

- Ви - справжні, великі поети, еге ж, Хлопчаки?

- Бачиш, Анно, те, що нам хочеться повідомити комусь, ми вміємо сказати віршами,- відповів прадідусь,- і, звичайно, робимо це краще, ніж Паульхен Пенк, що ото складає віршовані привітання молодятам. Це правда. Але так само правда й те, що ми не такі великі поети, як добродій Гельдерлін, якого ти не знаєш.

- Це чи не той добродій Гельдерлін, що часто приїжджає сюди на курорт? Такий здоровий, чорний, завжди грає в теніс.

- Ні, Анно, не той,- засміявся прадідусь.- Той Гельдерлін уже давно помер. Бо й великі поети вмирають.

Долішня бабуся зітхнула (вона любила зітхати). А далі горішня бабуся гукнула нас обідати. [353]

Ми, звичайно, пропустили вперед долішню бабусю, а самі, навантажені її хутрами, пошкандибали вниз слідом за нею. Дорогою прадідусь потихеньку спитав мене:

- Ти розумієш, який саме героїзм описано в обох цих віршах?

- По-моєму, це те, що називається «не хилити голови перед силою».

- Так, Хлопчачок, можна називати це й так. А можна - двома словами: громадянська мужність. Вона часом буває потрібна навіть у спілкуванні з твоєю горішньою бабусею.

Ці слова прадідусь прошепотів уже внизу - він тільки-но стулив губи, як горішня бабуся вказала кожному його місце за столом.

їли ми солянку з сушеної риби, картоплі, цибулі та солоних огірків. Цю страву завжди готували у нас у ті дні, коли наш катер вирушав до Гамбурга.

По обіді прадідусь ліг годинки на дві відпочити, а я знов побрався на горище писати вірш про громадянську мужність. Виходило непогано, бо солянка - страва не дуже тяжка. Писав я, зрозуміло, на шпалерах.

Коли, вже надвечір, прадідусь і собі вибрався на горище, я сказав йому:

- Шпалери стали дорожчі: на звороті вже є новий вірш - «Балада про короля та пастуха». Хочете послухати?

- Ні, Хлопчачок, спершу послухай оповідку про короля та блоху, яку я збирався розповісти тобі перед обідом. \cf0

Не закурюючи цього разу люльки, без довгого вступу, він, сидячи в кріслі на колесах, розповів:

Був собі в давнину король, який страшенно гидував блохами та блощицями. А тоді не було ні порошків, ані розприскувачів проти цих настирливих комах, через [354] те навіть королів кусали блохи та блощиці. І лише одного короля вони майже ніколи не кусали. Бо він щовечора, перш ніж лягти спати, як стій, в усіх своїх королівських шатах, залазив у ванну. І коли яка блоха (або яка блощиця) заблукала вдень у королівському вбранні, вона, злякавшись води, миттю вискакувала на поверхню, а там її враз хапав особливо спритний Двірський Ловець Бліх. Отоді його величність міг рушати на спочинок, не боячись нестерпних комах.

Слава про короля, якого майже не кусали блохи, розійшлася поміж людьми й поміж комахами.

І ось одна блоха постановила собі дозолити саме цьому королеві! Намір, можна сказати, героїчний, коли не забувати про несхибного Двірського Ловця Бліх: адже для блохи тут ішлося про життя і смерть!

А проте ця блоха перейшла (чи то перескочила) від слів до діла, а саме: стрибонула в королівський чуб.

Цілісіньку днину висиділа вона в королівському чубі, ані ворухнувшись. Одного разу її замалим було не придушило важезною королівською короною, але вона встигла відскочити й сховатися в хащах королевої чуприни. Увечері, коли король, як звичайно, вліз в усьому вбранні у ванну, блоха таки набралася страху. «Ану ж,- думала вона, тремтячи,- цей король пірне у воду з головою?» На щастя, такого не сталося. Блоха вийшла сухою з води й опинилася в королівській спальні.

А тільки-но його величність відпустив Двірського Ловця Бліх і проказав молитву на сон грядущий, блоха, зголодніла за день, вискочила з королівської чуприни, пострибала по потилиці, залізла під королівську нічну сорочку й досхочу напилась королівської крові.

Відчувши, що його щось укусило, король залементував, мов несамовитий. На той лемент негайно пригнався Двірський Ловець Бліх і тут-таки щонайпильніше обстежив королівську нічну сорочку. Та тільки марно. Бо блоха вже знов сиділа добре схована в короля в чубі й навіть задрімала. Нікому й на думку не спало шукати блоху в чуприні його величності. [356]

Цілісінький тиждень глузувала хитра блоха з короля, королівського Ловця Бліх і всіх двірських комахознавців, що їх король закликав на допомогу. А на восьму ніч вона так розперезалася, що пострибала з чуба вниз не звичайним своїм шляхом - потилицею, а по обличчі. Цього разу король вчасно відчув, як вона стрибала, вгледів її на кінчику свого носа й - хап! - спритно спіймав двома пальцями.

- А що, попалася-таки? - гукнув його величність.- Тепер не втечеш!

Та зненацька королю спало на думку, що ця блоха, вважай, уже королівської крові. А в законі виразно сказано, що кожна особа королівської крові має одержувати при дворі житло й платню.

- Закон є закон,- зітхнув король.

Він подзвонив у дзвоник, викликав камердинера та Ловця Бліх і, гордовито показавши спійману блоху, скрушно промовив:

- На жаль, ця блоха вже королівської крові. Нехай двірський коваль скує їй золоту корону й золоту кліточку. Один раз на день я власною королівською персоною годуватиму її, просунувши їй крізь грати кінчик мого пальця. Робіть, як звелено!

Отож Двірський Ловець Бліх узяв блоху під свою опіку й держав у коробочці з дірочками для повітря, поки зробили золоту корону й золоту кліточку.

Відтоді блоха королівської крові живе в королівському палаці всім на подив і на заздрість і з ранку до смерку проклинає власний героїчний подвиг, що зробив її невільницею золотої клітки.

Аж тепер прадідусь знову заходився коло люльки.

- От на думці крутиться те слово, яким слід назвати подвиг цієї блохи,- промимрив він,- а ніяк не згадаю. Від давньої назви кіннотника...

- Може, «гусарство»? - нерішуче сказав я.

- Так, Хлопчачок! - вигукнув старий.- Так, саме воно! Ти добре знаєш мову! Саме «гусарство» хотів [357] я сказати. Бо те, що зробила блоха, таки й було гусарство. Для нього потрібна відвага, дотепний розум і самовладання.

- То такі «гусари» - вже й герої, прадідусю?

- Гм...- Люлька тепер знов мирно курилася.- Бачиш, Хлопчачок, хто зважується на такі гусарські витівки, той справді виявляє певний героїзм. Він не наосліп кидається в пащу небезпеки, він зважує небезпеку розумом. Але ж ця блоха вчинила свій гусарський подвиг, власне, тільки з любові до небезпеки. А шукати небезпек заради просто небезпек, по-моєму, не дуже мудро. Нікому це ні до чого.

- їв пастухові з моєї балади є гусарство,- сказав я,- а проте, може, він - справжній герой? Прочитати вам баладу, прадідусю?

- Ну, як вона про гусарство, Хлопчачок, то прочитай. І я прочитав зі звороту шпалери:

БАЛАДА ПРО КОРОЛЯ ТА ПАСТУХА

Всім казав король Петриній

У далекі давні дні:

- Люди в будь-якій країні

Упадуть до ніг мені.

Буде влада скрізь моя.

Всюди паном буду я!

А пастух один, бідаха,

Нахваляння ці почув.

- Ну,- промовив,- це-то птаха!

Стій же, я його провчу!

Чи король, чи хто простий,

- Зневажати нас не смій!

Пастухові-бо в челядні

Розповіли молодці,

Що король не день, не два дні

Носить маску на лиці. [358]

І пастух:

            - От, як живу,

- Маску з нього я зірву!

Став він лестощів учитись

Від світання й до зорі

(Не кривіться: не пробитись

Без облуди при дворі!)

- Вже державцеві навік

Він найближчий чоловік!

Ось одного разу й каже

Наш пастух, немов у жарт:

- Мій владарю, все поважне

Хоч на мить забути варт.

А змінім для сміху роль:

Ви - пастух, а я - король.

В першу мить від жарту того

Геть король позеленів,

Ну а потім - ні, нічого

- Обернув на ласку гнів.

Зуби блиснули дрібні:

- Поміняймось, чом би й ні?

Мов дитя в цікаву казку,

Поринає в гру король,

Золоту скидає маску

І корону й каже: - Зволь!

- Перебрались - раз та два.

Тут і сталися дива.

Як гукне пастух до варти:

- Гей, хапайте чужака!

- Ну, оце-то вже не жарти,

Ані забавка яка...

Наш король заголосив.

(Знав би - маски не носив!) [359]

Вже за мурами темниці

Під замком король сидить,

А в палаці - подивіться!

- З пастухом іде обід.

Коли враз (і так бува!)

З себе маску він зрива!

- Подивіться-но,- гукає,

- Не король я зовсім, ні!

Я пастух, що тільки й має

Сонце, степ, зірки ясні.

Ваша варта - ой-ля-ля!

- Посадила короля.

Я науку дав тирану.

Дяка ж вам за хліб, за сіль,-

Більш не хочу я обману

І піду собі звідсіль,

Ви ж прийміть це все за сон -

Знов садіть його на трон.

Та народ гукнув: - Не треба

Нам тирана королем!

Раз ти любиш сонце й небо,

Ми тебе собі берем!

Надягай же маску знов,

Нами прав і будь здоров!

Та пастух відмовив:- Люди!

Ось вам відповідь моя:

Коли править вами буду,

То без маски буду я!

- Знявся гомін між людьми:

- Слава, слава, згодні ми!

Утішались бідні люди,

Що король у них - пастух,

Бо скінчився дух облуди [360]

І повіяв правди дух.

То зривай же й ти в житті

Маски прості й золоті!

Коли я скінчив, прадідусь тільки вигукнув:

- А, бодай йому! - Більше нічого.

Та від цього «А, бодай йому!» я хтозна й як запишався, бо це означало, що моя балада сподобалася прадідусеві. Він згодився, що пастух - справжній герой.

- На це завжди треба неабиякої мужності - зривати маски з можновладців цього світу. А коли в людини ще й дотепний розум, як у твого пастуха, коли вона важить життям, та ще й не з честолюбства, а з обурення несправедливістю,- то це вже не гусарство - це героїзм.

- А герой неодмінно чинить добро, так, прадідусю?

- Здебільшого так.

Старий під'їхав на своєму кріслі до вікна й задивився на темне море й низку вогнів над причалом.

- Героїчні вчинки,- сказав він,- це наче оті вогні внизу,- дороговкази у світі несправедливості й сваволі, їхнє світло додає відваги людям.

Поглянувши на прадідусеве обличчя на тлі вікна - сиву чуприну, великий ніс, бороду,- я раптом подумав собі: «Може, оце такий був із себе Гомер, що понад дві тисячі років тому описав подвиги давньогрецьких героїв?»

І тому я попросив прадідуся прочитати з зошита в чорній цератовій обкладинці якийсь його вірш про Геракла.

Як кожний поет, прадідусь не змусив себе довго умовляти.

Він попросив мене увімкнути світло, що я й зробив. Маленьку кімнатчину залило яскраве світло, шибки обернулися на дзеркала, а Гомер - на мого прадідуся.

Старий узяв з комода зошит, трохи погортав його й сказав:[361]

- У твоїй баладі пастух, щоб зірвати маску з короля, пустився на хитрощі. От і я прочитаю тобі вірша про те, як Гераклові одного разу також довелося пуститися на хитрощі.

І він, поклавши зошита на бильце свого крісла, прочитав:

БАЛАДА ПРО ГЕРАКЛА ТА АМАЗОНОК

Геракл у дні старовини,

Як з міфів нам відомо,

Геройські подвиги чинив

На чужині і вдома.

От якось мусив він піти

До амазонок, діти,

Щоб звідти пояс принести 

Цариці Іпполіти.

Отож і вирушив, сумний,

З вояцьким легіоном

Туди, де мешкали вони,

- До царства амазонок.

- Чого ж він був сумний такий?

-Спитаєте ви, діти.

Бо там жили самі жінки,

В тім царстві Іпполіти.

Герою ж ані воякам

(Немає що й казати!)

Нітрохи не хотілось там

З жінками воювати.

Та вже сумуй чи не сумуй

- В палаці лиш освоївсь,

- Сказав: - Царице, подаруй

Мені свій срібний пояс! [362]

Цариця випнула губу:

- Що, пояс? Я не знаю...

Хіба піду, - ти тут побудь,

- Фельдмаршалки спитаю!

Коли богиня Гера - блись

В цариці біля трону

І їй тихенько: - Бережись:

Прийшов він по корону!

Тут Іпполіта як гукне,

Труснувши головою:

- А, ти прийшов дурить мене?

Готуйся йти до бою!

І не оглянулись, коли

Кругом заклекотіло,

І амазонки, як орли.

Летіли в битву сміло.

Герой же кроку не ступив

- Вагався до останку,

А потім спритно захопив

Фельдмаршалку за бранку.

На скелю він її відніс,

Де лиш орли гніздились.

Підняв і позирає вниз,

Де амазонки бились.

- Ой-ой, не кинь її, ні-ні!

- Почулось ту ж хвилину.

- Віддайте пояса мені,

І я її не кину!

- Фельдмаршалка потрібна нам!

- Гукнула Іпполіта,- [363]

Верни її в палац мій сам

І пояса візьми там!

Отак скінчилася війна

(Герой зробив це тонко!).

0 Іпполіто чарівна,

Прегорда амазонко!..

Уже ти з трону устаєш

І, не зронивши й звуку,

Герою пояс подаєш,

А він цілує руку каже:

- Дяка щира вам!

- Вклоняється їй чемно,

Дає чолом усім жінкам

- І в путь, поки не темно...

Тому-то у старих книжках

Натрапить, хто охочий:

Геракл на їхніх сторінках

- Приборкувач жіночий!

Коли прадідусь згорнув зошита, я засміявся і сказав:

- Ну, це був веселий подвиг! Бувають веселі подвиги чи ні, прадідусю?

- Та скільки завгодно! Знаєш що? Поговорімо про це докладніше завтра, Хлопчачок! Сьогодні ми вже чимало з'ясували про героїв. Твердо знаємо, що іноді ступити на незнану землю, спалити за собою всі мости - справжній героїчний подвиг. Ти показав це у вірші про Генрі та його вісімнадцятьох тіток. А можна було б показати це й на прикладі Христофора Колумба. З'ясували ми також те, що громадянська мужність, людська гідність перед лицем можновладців - то героїзм. Правда, герої можуть бути і такі, як твій пастух, і такі, як пінгвін.

- І те, що не всяке гусарство - це геройство, прадідусю.

- Так, Хлопчачок. А завтра поміркуємо про те, чи завжди героїчний вчинок - смертельно поважна справа, чи бувають і веселі героїчні вчинки. Сам я хотів би про це поміркувати просто зараз. А ти піди вниз та пограй з горішньою бабусею в лото. Вона так любить лото, а нам треба бути уважними до неї.

- Та вона ж махлює! - вигукнув я.- Вона обмахлює будь-кого на острові!

- Тоді махлюй і ти, Хлопчачок! Але стережися! Горішня бабуся страх сердиться, коли помітить, що хтось махлює.

Я, зітхаючи, пошкутильгав на другий поверх грати з горішньою бабусею в лото. Та цього разу навіть не дійшло до гри. Унизу я почув голоси, що линули з їдальні. Там два дуже мені знайомі голоси, здавалося, читали по черзі якийсь вірш.

Тоді я стиха підкрався до дверей їдальні й прислухався, хоча в коридорі стояв добрячий холод.

Не хто інший, як дві мої бабусі розказували напам'ять Шіллерову баладу «Рукавичка». Коли одна збивалася, то враз підхоплювала друга. Вони проказували вірша так палко, наче перебрали яєчного лікеру. Аж ось долішня бабуся піднесено закінчила:

Рукавичку в лице їй жбурнув юнак: - Не потребую ваших подяк!- І покинув її ту ж хвилину.

Після цього обидві старенькі дами заплескали самі собі в долоні, похвалили одна одну й заходились гомоніти ...про героїв.

А що я сьогодні наслухався про героїв по зав'язку, то вже хотів був чкурнути- звідти, та розмова несподівано звернула на інше.

- Мабуть, наш старий довго не проживе,- сказала горішня бабуся.- Хвороба його тяжча, ніж він думає. Хлопчачкові я про це сказати не можу. Завтра прийде [365] лікар. Хлопчачка на той час треба десь вирядити з дому. Я йому скажу, що ти запрошуєш його на каву з тістечками, Анно.

- Що це ти, Маргарето! - почув я голос долішньої бабусі.- У нього ж болить нога!

- Нехай трохи прошкандибається до вас наниз. Молодому не буде й вади!

Мені зразу відхотілося слухати далі. Я тихо пошкутильгав на другий поверх і заліз у постіль.

Тієї ночі я не мав бажання ні читати, ні писати і заснути ніяк не міг, бо мені все не йшло з думки, що настане такий день, коли в мене більше не буде прадідуся.

СЕРЕДА,

чиїм фахом є смішити інших, часто невеселі

на ратичці - не просто химерник знічев'я.

Добре напуганого - в зимовому пальті, шапці-вушанці, з товстим шарфом на шиї - вирядили мене другого дня вранці до долішньої бабусі.

Я нічим не виказав, що знаю про недугу прадідуся й про те, що має прийти лікар. Прадідусеві я сказав якомога веселіше:

- Знаєте, наша долішня бабуся також цікавиться героями. Як спитає про щось таке, розповім їй про якогось кумедного героя. Ми ж сьогодні й так і так говоритимемо про веселі подвиги.

- Авжеж, Хлопчачок,- відповів прадідусь.- А тим часом і я тут поміркую про кумедного героя. Може, [367] й складу якусь оповідку. А після обіду розповім ЇЇ тобі.

- Згода, прадідусю!

Ми розлучилися сміючись, хоча обидва знали, що сьогоднішній лікарський огляд - річ дуже поважна.

І все ж таки дорогою в долину,- п'ята в мене боліла, і я, замість шкутильгати наниз сходами, з'їхав фунікулером,- поки я в добрячий мороз і вітер того дня дибав голою каштановою алеєю до оселі долішньої бабусі, яка так любила сміятися, мені на думку, попри весь страх за прадідуся (а може, саме через цей страх), спадало все саме тільки веселе. Коли я зайшов до великого жовтавого будинку під двома каштанами, мене, як завжди, привітав, мало не збивши з ніг, старенький сенбернар Уракс.

- Дорогою в мене почав складатися віршик,- оговтавшись, сказав я долішній бабусі: - Можна мені піти на горище й там придумати кінець?

- Тільки щоб потім прочитав його мені, Хлопчачок, добре? І дай слово честі, що не будеш занадто себе виморювати. Твоя голова ще дуже замала для великих думок.

- Слово честі, бабусю! - врочисто пообіцяв я.- Ніяких великих думок у мене в голові немає. Я просто бавлюся.

- Ну то роздягайся, повісь усе на вішалку й гайда на горище. Ураксе, геть на місце!

Старенький пес, жалібно поглянувши на мене, потюпав у відчинені двері до Пташиної кімнати, де були розставлені під склом опудала пташок і де взимку стояла Ураксова будка. А я побрався на горище й, наробивши там гуркоту, влаштувався нарешті в малій кімнатчині під дахом, витяг з кишені теслярського олівця, якого прихопив із дому, й заходився писати вірша на білій стіні, бо в долішньої бабусі мені було вільно робити що заманеться. Крім того, я ще придумав одну оповідку й записав її на звороті велетенського плаката, який запрошував на перегони вітрильників, що відбувалися [368] тридцять років тому,- плакат, скручений сувоєм, лежав на канапі.

Десь о другій на горище вибралася моя долішня бабуся. Уракс, ще й досі з повними жалю очима, дріботів за нею.

- Що це з Ураксом? - спитав я.- Чого він на мене дивиться з таким докором?

- Бо ти ж колись і його брав на горище віршувати,- пояснила долішня бабуся.-- А тепер він, мабуть, здається тобі дуже старим, от йому й гірко.

- Стривайте, бабусю! - скрикнув я.- Ви ж самі прогнали його в будку! А я його ніколи й не думав брати на горище. Бо собаки заважають віршувати!

На це вона цілком несподівано сказала:

- То тобі не до душі старі собаки?

- Отакої! - обурився я.- Уракса я люблю так само, як і любив. І потім - мені куди краще бавитися з прадідусем, ніж із своїм товаришем Джонні-Свисту-ном. А тим часом нашому Старому Хлопчакові вісімдесят дев'ять, а Джонні Свистунові чотирнадцять!

- Правда твоя, Хлопчачок, я про це якось не подумала. Ти ж поет, а це зовсім інша річ. То що ти там звіршував?

- Про героя, бабусю. Оно на стіні.

Вона, вдавано жахнувшись, сплеснула руками:

- Ви, поети, що рік то дужче одбиваєтеся глузду! Ти це вже пишеш вірші на стінах?.. Ну ж бо прочитай. Я не взяла окулярів.

Тоді я став навколішки біля Уракса й, гладячи його по довгій шерсті, щоб помиритися, прочитав:

БАЛАДА ПРО МАРТІНА МОЙРЕРА

З героїв він герой був

Та ще й шукач пригод.

- Наш славний Мартін МоЙрер! -

Гукав народ. [369]

На рингу нездоланний,

Невтомний на авто:

Ніколи не здогнав би

Його ніхто.

Він був стрілець умілий:

У птаха, що летів,

І в скроню б легко вцілив.

Якби схотів.

Підводник, і сапер він,

Й пілот - і все один.

А треба, то й шпалер вам

Наклеїть він.

А грає! А готує!

Ну просто... просто ох!

Танцює і жартує,

Немов сам бог.

Його любили діти,

І мавпи, й світ увесь,

І, ніде правди діти,

Ще й власний пес:

Зубиська - грізна зброя,

А сам - пекельний змій!

Смішило це героя:

- Страшненький мій!

Не однії пригоди,

І слави, і тривог.

Знегоди й невигоди

Зазнали вдвох.

Дивитись вибігали

Усі:

- Герой іде! - [370]

Та зроду не здибали

Його ніде.

І ти не мрій: «Ось Мартін

 Іде і пса несе!»

- Бо вигадав їх автор.

Оце й усе.

Коли я скінчив, сенбернар Уракс був видимо втішений баладою і вже не поглядав на мене з докором. Зате долішню бабусю мій вірш нітрохи не тішив.

- Як ти смієш кепкувати з такої чудової людини ще й казати, що таких узагалі не буває на світі? - обурювалася вона.- Я, наприклад, страх люблю читати книжки про таких людей. Згадай-но відважних рицарів! Згадай благородного Зігфріда!

- А прадідусь каже, що Зігфрід зовсім не герой,- швиденько сказав я.- І по-моєму, це сміх - герой за фахом! Я ось на цьому плакаті написав маленьку оповідку про одного кумедного рицаря... Хочете послухати?

Проти цього долішня бабуся не могла встояти. Щось промимривши про холодну картоплю й вистиглу тушену моркву, вона покірно бухнулась у крісло - благеньке крісло-гойдалку - й зітхнула:

- За цими поетами усе в господі йде шкереберть... То читай уже, Хлопчачок.

Тоді й я сів на величезний моток линви, зачекав, поки Уракс умоститься в мене біля ніг, і став читати:

Хто народився сином рицаря, тому й самому доля прирекла колись та стати рицарем. Дарма що він, скажімо, куди дужче любив співати пісень або грати на арфі, йому доводилось навчатися мистецтва [371] турнірного бою - верхи на коні й зі списом у руках. А пісні нехай співають мандрівні співаки - міннезінгери.

Колись в одного рицаря народився син. Назвали його Пампушотом. Він змалечку був пухкенький і вайлуватий, та таким лишився й на цілий вік. І цілий вік полюбляв він їсти всілякі ласощі та співати пісень і складати вірші. А рицарство його ну аж ніяк не вабило.

Та, на жаль, був він сином рицаря й мусив навчатися фехтувати, їздити верхи, стріляти з лука та всякого іншого марного рицарського діла. Пампушот часто думав собі: «Ніж учитися такого безплідного ремесла, то краще вже співати й віршувати!» Одначе Пампушотів батько був немилосердний. Він посилав сина на соколині лови й полювання на оленів, раз у раз змушував битися на списах задля майбутніх турнірів. Лише вечорами Пампушотові дозволено було бренькати на гітарі, стоячи під балконом у високородних дам, таких само гладких, як і дурних, і виливати в жалюгідних віршах своє вигадане кохання до них.

Аж ось Пампушот дійшов тих літ, коли висвячують на рицаря. А треба сказати, що він був до цього анітрохи не готовий, бо доклав надто мало праці до опанування рицарського ремесла, зате нишком багато віршував.

Та чи то випадком, чи з веління долі, він за кілька днів до вирішального турніру дав своєму коневі,- дуже, між іншим, смирній тварині,- повний ківш солодкого сиропу - у винагороду за довгу подорож. І Пампушотові впало в око, як жадібно й ласо допався до того почастунку кінь. Отоді Пампушотові й набігла дивовижна, зовсім не рицарська думка.

- Якщо коні так люблять сироп, то нехай же сироп зробить мене єдиним непереможним рицарем у світі!

Щоб здійснити цей задум, треба було заздалегідь підготуватися. Насамперед Пампушот замовив собі обладунок, такий страховинний, як ні в кого з рицарів далеко навкруги; по-друге, наказав зробити собі такий [372] спис із невиданим закарлюченим вістрям, що наганяв на супротивника великий страх і трепет самим уже своїм виглядом; по-третє, він дещо втнув із хвостом свого коня. Але що саме, того він нікому з рицарів не розповів, поки й жив.

У день турніру, що мав вирішити, чи буде Пампушот рицарем, він справив величезне враження на всіх, а особливо на дам у шпичастих капелюшках з вуаллю.

- Хоч він трохи й тілистенький,- шепотіли вони на вухо одна одній, затуляючи вуста руками в рукавичках,- а проте здається справжнім сміливцем і героєм!

Рицарі ж дивилися на Пампушота недовірливо й трохи сердито, бо він був не такий, як усі вони.

Змагання верхівців, коней і списів, щоразу як з'являвся Пампушот, ставало чудернацькою виставою. Тільки-но гладкий рицар у страхітливому обладунку наставляв свого страховинного списа й кидався на супротивника, у тйго враз харапудився кінь і, перше ніж верхівець устигав приборкати його острогами й поводами, мчав учвал, увесь тремтячи, напевне, зі страху, поза Пампу-шотового коня й, немов благаючи милосердя, починав лизати йому хвіст.

Семеро Пампушотових супротивників мусили припинити боротьбу, бо не змогли втримати своїх коней.

Кінець кінцем турнірним суддям не лишилося нічого іншого, як тільки висвятити непереможного Пампушота на рицаря.

Відтоді так бувало завжди, поки й жив Пампушот на світі: він перемагав на кожному турнірі, дарма що жодного разу не збив своїм списом з коня жодного рицаря. Наслідки змагання завчасу вирішував супротивників кінь.

Чимало рицарів замовили собі достоту такий обладунок, як у Пампушота, сподіваючись, що його страхітливий вигляд налякає супротивникового коня. Але все було марно. Ворог нападав на них так само, як і завжди, і, як завжди, їм доводилося битись до загину. І тільки на Пампушота ніхто так і не зміг ніколи [373] напасти, й він виходив з герцю неушкоджений і нездоланний, поки й жив на світі. На його надгробку, що зберігся до наших днів, можна прочитати: Тут спочиває Пампушот-герой. Той, хто був непереможний, всім на подив, хто жах на супротивника наводив на кожному як є турнірі. Спочинь же в мирі!

І дуже мало хто знає, що Пампушот, відколи став рицарем, жодного разу навіть не подумав удосконалюватися в турнірному мистецтві, а, перебравшися на мін-незінгера, віршував і складав людям пісні. А коли йому все ж таки доводилося брати участь у турнірі, він незмінно без боротьби ставав переможцем. Лише одному своєму колезі-міннезінгерові Пампушот якось звірив свою таємницю. Від цього міннезінгера й довідалися про неї нащадки: розумний низенький рицар, знаючи, що коні страх люблять сироп, який їм перепадає дуже рідко, щоразу перед турніром зволожував хвоста своєму коневі найсолодшим у світі сиропом.

Я скінчив читати свою оповідку й підвівся з товстої мо-ташки корабельної линви. Уракс потягся й собі став на рівні ноги. Тільки долішня бабуся так само сиділа в своєму поламаному кріслі-гойдалці.

- Та який же з нього рицар, Хлопчачок, із цього Пампушота? - сказала вона.- Який із нього герой?

І тоді я відповів їй так:

- Люба моя долішня бабусю! Дозвольте вашому чотирнадцятирічному онукові пояснити вам, що в прилюдних змаганнях, як-от турніри, бокс, футбол чи перегони вітрильників, перемогу й винагороду завжди здобуває найспритніший. Так самісінько, як швець дістає винагороду за найкращі чоботи, столяр за найкращий стілець, пекар за найсмачніший хліб, а поет за найкращу книжку. Усім їм дають нагороду за майстерність. [374]

Але майстерність - це ж не героїзм. Це тільки високе вміння. Володіння своїм ремеслом. Та коли ти серед цих комедіантів-рицарів, серед цього їхнього героїчного цирку просто собі співаєш як умієш, та ще й спритно глузуєш із нього,- це вже щось близьке до героїзму. Іти не в ногу - одному з усіх - це інколи є хода героя!

Бідолашна моя долішня бабуся зрозуміла хіба що половину з того, що я виголосив,- це було написано у неї на обличчі.

І вона потвердила мій здогад, бо промовила, зітхнувши:

- Ви, великі поети, своїми великими думками хоч кого зіб'єте з пантелику. Тепер чи зможу я любити прекрасного сміливця Зігфріда так, як колись?

- Ну, зате картоплю, тушковану моркву й фрикадельки ви, мабуть, любитимете, як і завжди,- хитресенько сказав я.

Аж тут моя долішня бабуся раптом підхопилася зі свого крісла-гойдалки й загомоніла:

- Твій долішній дідусь уже, либонь, давно сидить у кухні, дожидаючи обіду, і гадки не має, що його дружина стовбичить десь на горищі й через якісь хлоп'ячі вигадки не робить свого діла! Ото лихо! І що тільки ви, поети, коїте нам, господиням! Правду казала твоя горішня бабуся!

Вона випливла з кімнатки й пошуміла сходами наниз.

Уракс, певне, помітивши, що ми з бабусею не цілком дійшли згоди, завагався - іти йому за бабусею чи ні, й очікувально дивився на мене.

Тоді я сказав:

- Нехай собі жінки й далі марять красенями-рица-рями, Ураксику! Ми всіх цих псевдогероїв зуміємо розкусити, нехай хоч як їх лакують! А тепер ходім та Посмакуємо обідом, який зготували жінки.

І наш старенький добродій пес Уракс віддано рушив супроводити мене наниз, поглядаючи тепер майже [375] привітно. А нанизу, в кухні, ми могли скільки заманеться! вихваляти кухарський хист долішньої бабусі й досхочу! розкошувати його смачними плодами. !

Коли, вже надвечір, я прочитав прадідусеві свій новий вірш та оповідку (вірша я переписав зі стіни, а плакат із оповідкою взяв із собою) і розповів йому, що сказала про них долішня бабуся, він засміявся так щиро, що я враз подумав: «Отже, візит лікаря минув щасливо».! Усі побоювання, що гніздилися в моїй душі, вмить наче вітром звіяло.

А ще дужче повірив я, що недуга в прадідуся не якась там небезпечна, коли він прочитав мені,- цього разу в моїй кімнатчинці на горищі,- оповідку, яку написав на звороті шпалери, поки мене не було.

- Отже, ми з тобою вирішили сьогодні поговорити про кумедних героїв,- сказав він.- То я й написав про клоуна. Але чи вийшла ця оповідка така весела, як я спершу уявляв, не знаю. Хочеш ти її послухати?

- Звичайно, прадідусю,- мовив я.

Мабуть, у цих моїх словах лунала така впевненість і таке зацікавлення, що він одразу розстелив шпалеру на столі, начепив окуляри й став читати:

ОПОВІДКА ПРО ПЕПЕ, КЛОУНА

Одного вітряного жовтневого дня на корабель, що вирушав з порту Барселона, сіла невеличка трупа іспанського цирку, що пливла показувати свої трюки; барвисте вбрання і звірів на Канарські острови. В усіх акторів був чудовий настрій - в усіх, крім Пепе, клоуна» що вже чотири дні ходив такий понурий і небала^ кучий, немов старий беззубий тюлень. Ніхто з паса-* жирів (на борту корабля, крім циркачів, було душі із сорок) нізащо не здогадався б, що цей низенький сердитий дідок і є клоун, веселун за фахом. і

Оскільки рейс відбувався начебто гладенько, хоч віяй стійкий західний вітер, то для поганого настрою Пепе не було, власне, ніякої підстави. Проте клоун часті [376]

Повільно, мовби тяжко хворий, він кивнув головою й сказав тихо, але так виразно, що Пепе зрозумів усе з поруху його вуст:

- Ми тут нічого не можемо вдіяти, штурмане, анічогісінько!

Штурман, вхопившись рукою за секстант, гукнув щось у відповідь, але що саме - Пепе не розчув. До його слуху долетіло тільки:

- Пасажири... паніка... заспокоїти...

Тієї миті, вперше за всі чотири з половиною останні дні, кутики клоунових вуст піднялися догори. Він якось таки примудрився звестися на рівні ноги, вхопившися за поруччя, і, звиснувши на ньому, гукнув сторопілим офіцерам:

- Я даю виставу!

- Яку виставу? - ревнув капітан під грім височенного буруна, що летів на судно.

- Я клоун, капітане! Хвилин за десять я вже виступатиму!

І старий, чіпляючись за поруччя, став спускатися на палубу. Коли двері за ним зачинились, капітан із штурманом перезирнулися.

- Він схибнувся, капітане!

- Що ви сказали? Кричіть дужче!

- Я сказав: він схибнувся! З глузду з'їхав! Тепер спокій на судні може гарантувати лише револьвер!

- Ні! - Так само повільно, як перед цим кивнув головою, капітан заперечливо похитав нею і знаком наказав штурманові йти за ним.

Раз у раз хапаючись за що трапиться, обидва вийшли з рубки й побралися до капітанської каюти. Тут капітан сказав:

- З кораблем без стерна в бурю можна зробити лише одне: здатися на ласку господню з усією коман2 дою й пасажирами.

- Коли зчиниться паніка, то пасажирів не вгамує й сам господь, капітане!

- Я знаю, штурмане. Через це й треба спробувати [378] щастя з цим клоуном. Може, він на якийсь час забавить людей.

- Це божевілля, капітане! - Штурман кричав на всю горлянку, дарма що тут, у замкненій каюті, в цьому не було потреби.- За всю історію мореплавства паніки жодного разу не вгамували інакше, як із "револьвером у руках!

- Паніки поки що немає, штурмане,- спокійно мовив капітан.- Поки що я приймаю клоунову пропозицію. Як він нам не зарадить, револьвер від нас ніде не дінеться. Подбайте, щоб пасажири всі перейшли до салону. Всі до одного! І накажіть, щоб машини працювали, як звичайно,- так, ніби рейс триває нормально.

Штурман хотів ще щось заперечити, та капітан так рвучко відвернувся, що підлеглий тільки промурмотів:

- Слухаюсь! - І подався з каюти.

З допомогою команди капітанів наказ виконали, хоча дехто з пасажирів скорився йому й неохоче. Лише по-справжньому хворим дозволили зостатися в каютах. Тим, хто страждав від хитавиці, роздали про всяк випадок паперові торбинки.

Отож людей розмістили в салоні, де ясно горіли лампи,- кого на пригвинчених до підлоги стільцях, а кого й просто долі на килимі попід стіною. Трохи згодом до салону зайшов капітан і гучним голосом заявив пасажирам, що на судні все гаразд. Треба тільки перебути шторм якомога веселіше. Тому й вирішено влаштувати для пасажирів виставу, щоб вони могли й розважитися, й перекинутися словом одне з одним.

Капітан хотів додати ще щось, коли враз двері салону позад нього відчинилися навстіж і хтось дуже строкато вбраний підкотився йому до ніг, обхопив їх обома руками й, поволі підвівшись, із широчезним усміхом утупився в нього очима. То був Пепе, розмальований, як і годиться клоунові, в широких штанях, розмаяному халаті й велетенських білих рукавичках. [379]

Це сталося так несподівано для пасажирів і навіть для всієї циркової трупи, що вони, серед ревища стихії й гуркоту корабельних машин, як один, гримнули реготом. Просто-таки залп реготу здвигнув салон.

Коли ж Пепе своїм довжелезним пальцем полоскотав капітанові під підборіддям, а сам відразу перекинувся через голову назад, усі в салоні звеселилися, підбадьорились і стали дивитися виставу зі справжньою цікавістю та втіхою. Навіть власне безупинне гойдання й совання туди-сюди й мимовільні взаємні штовхани несподівано почали смішити пасажирів.

А як Пепе вдруге упав і став випростуватись перед капітаном, вп'явшись у нього поглядом, і зненацька замашненько ляпнув його по кишені кітеля,- корабель саме добряче перехилило,- капітан прошепотів до клоуна:

- Смішіть, смішіть їх! Якщо ви забавите всіх їх надовше, ми з командою зможемо подумати про корабель. Будь ласка, допоможіть нам!

Пепе почепився капітанові на шию, наче закохана дівчина, й пошепки відповів:

- Я зроблю все, що зможу.

Тоді знов бухнувся додолу й зробив марну спробу стати в розгойданому салоні на голову. Капітан тим часом якомога непомітніш постарався вислизнути в коридор.

Цілих дві години клоун Пепе широко всміхався пасажирам яскраво-червоним велетенським ротом, що виразно жарів на тлі його густо набіленого обличчя, цілих дві години демонстрував глядачам дивовижну майстерність, бо тут, у розгойданому салоні, циркові трюки несподівано набували незвичайної принадності. Колеги-циркачі, які бачили Пепе на арені, може, вже сотню разів, сміялись і аплодували разом з усіма, так немов оце вперше прийшли на його виставу.

- Так гарно він ще ніколи не виступав! - вигукнув [380]

Рамон, дресирувальник, а директор, музичний ексцентрик, еквілібрист і акробат на трапеції одностайно це підтвердили.

Найкращий свій номер - віртуозну гру на скрипочці у два пальці завбільшки - Пепе залишив насамкінець. Скрипочку він заздалегідь спритно примостив у одній з люстр, що звисали зі стелі в салоні.

Тепер, коли в нього вже поприлипали до тіла строкаті клоунські шати й голова йшла обертом, коли він уже почав задихатися з утоми й весь був у синцях,- аж тепер нарешті він вирішив показати номер зі скрипочкою.

Але цим разом йому перешкодили: в салоні несподівано з'явився капітан, видимо здивований, що в пасажирів такий безтурботний настрій.

Коли Пепе під захоплені вигуки глядачів знов кинувся на шию цьому плечистому чоловікові, капітан сказав так тихо, щоб його чув тільки старий клоун:

- У трюмі вже вода. Матроси не відходять від помп. Не знаю, скільки ми витримаємо. А ви тут скільки ще зможете витримати?

Геть знеможеного Пепе ця звістка вразила дужче, ніж капітан сподівався.

- Не знаю, скільки я ще витримаю, капітане,- пробурмотів Пепе, і кутики його вуст опустилися донизу.

На жаль, густо набілене клоунове обличчя не могло сховати анінайменшого поруху його душі. Тієї миті пасажири легко помітили на тій білій масці величезну втому й розпач Пепе. Ще хвилина - й замість веселощів їх опанує страх. Пепе без слів повідомив пасажирам лиху новину.

Проте, завваживши, що глядачі спостерегли його відчай, він миттю виправив становище. Обличчя його скривилося в плаксиву гримасу, й він, мов мавпа, вчепившись однією рукою за шию капітанові, голосно зарюмсав, обернувшись до публіки:

- Він мене не лю-у-у-бить!

Тоді пустив капітана й виконав номер, який у його виступах посідав друге місце, що звався «Покинута [382] наречена моряка», виконуючи який, Пепе поміж риданнями й схлипуваннями знов і знов починав пісню про дівчину, яку покинув моряк.

І навіть тут, на кораблі, який кидало то туди, то сюди, то підіймало вгору, то грізно перехиляло набік, тут, у салоні, що шалено розгойдувався й аж тріщав під ударами хвиль, «Покинута наречена моряка», як завжди, мала величезний успіх; глядачі реготалися до сліз.

Ніхто не помічав, що сльози на обличчі в старого клоуна течуть тепер зовсім не від сміху,- що то розпачливі сльози знеможеної людини. Пролиті нібито задля потіхи публіки, вони були гарячі й солоні, як бувають лише справжні сльози. Сили Пепе доходили краю.

Але старий штукар був завзятий і добре знав глядачів. Він знав, що, досхочу нареготавшись, вони воліють номер, овіяний легенькою усмішкою, щось мило-мрійливе - задля рівноваги й перепочинку. І на такий номер Пепе був ще спроможний. Він потягся вгору, до люстри й соромливо, наче тендітна дівчина, всміхаючись, дістав із неї скрипочку. Тоді знайшов точку опори - спроквола закинув праву ногу на спинку стільця і під бурхання шторму видобув з інструмента кілька високих звуків - неначе пурхнула на вітрі зграйка голуб'ят...

І знову Пепе заволодів публікою. Майже на годину прикував він її серця до своєї скрипочки - та ні, не скрипочки, не інструмента - просто мовби дитячої іграшки!

А за ту годину, поки клоун вигравав на скрипочці - то солодко й ніжно, то палко й жагуче - і поки чверть екіпажу, важко дихаючи, працювала біля помп,- за цю годину вирішилася доля корабля: буря почала помалу вщухати. А з Санта Круз надійшов катер рятувальної служби, на якій почули переданий з корабля в ефір сигнал біди. Хоч море ще й вирувало, катерові пощастило пришвартуватися до правого борту корабля. [383]

Знаменитий віртуозний номер Пепе сягнув вершини - і саме тоді до салону знов зайшов капітан. Він, певне, хотів зробити якесь оголошення, та, побачивши, як захоплено слухають примовклі пасажири клоуна, що видобуває палкі звуки з крихітної скрипочки, зупинився в дверях. Коли штурман, поклавши ліву руку на кобуру револьвера, й собі рушив за капітаном, той відтіснив його в коридор. Аж як Пепе, скінчивши концерт мистецьким акордом, уклонився й пасажири зааплодували, вигукуючи: «Браво!», капітан підступив до клоуна й сказав йому на вухо:

- Підійшов рятувальний катер.

Куточки вуст Пепе піднялися високо догори й зразу роз'їхалися мало не до вух. І враз його руки безладно звисли донизу, маленька скрипочка й смичок, розлетівшися врізнобіч, лягли на підлогу й Пепе, зомлілий, упав на груди капітанові, що в останню мить злякано підскочив до нього. Великий червоний рот на клоуновому обличчі й досі усміхався.

Аж тепер пасажири занепокоїлися. Декотрі закричали, інші марно пробували звестися на ноги в розгойданому салоні. Тієї миті до салону пробився штурман, рішучий, ладний, якщо буде треба, втихомирити всіх силоміць. Але капітан пояснив йому, що тепер для паніки немає ніяких підстав: буря вщухає, рятувальний катер пришвартувався до борту корабля.

Спокійно, аж наче весело, капітан сказав до пасажирів:

- Прошу заспокоїтися! Нашого друга Пепе підкосила добра новина.- Він передав непорушного клоуна під опіку двом матросам і повів далі: - Наш корабель, шановні пані й панове, на жаль, не може зайти в гавань через надто розбурхані хвилі. Тому з Санта Круз прибув катер, який усіх вас по черзі перевезе на берег. Прошу пасажирів від першої до п'ятнадцятої каюти підготуватися до переправи.

Без зайвої метушні всіх пасажирів і команду перевезли на берег. [384]

Уранці другого дня,- він видався сонячний і тихий,- корабель, що потерпів аварію, буксиром підтягли до гавані Санта Круз. Там виявилося, що могутня хвиля вдарила чимось важким (найімовірніше, великою колодою) у гребний гвинт і не лише розбила лопать, а ще й розтрощила тяги стерна.

Уже аж того дня, коли корабель підтягли в гавань, дізналися пасажири, яка небезпека їм загрожувала. Вони довідались про це з тієї самої газети, що вмістила оголошення про вечірню циркову виставу за участю славетного клоуна Пепе.

Звичайно ж, цирк того вечора був напхом напханий. Усі неодмінно хотіли побачити цього клоуна. Пасажири корабля, звичайно, також усі були в числі глядачів, які вітали Пепе громом оплесків і вигуками «браво!». Аж тепер у них поза спиною побігли мурашки, коли Пепе, розмальований, як і годиться клоунові, в широких штанях, розмаяному халаті й велетенських рукавичках, вийшов на сцену й натхненно заграв на манісінькій, у два пальці завдовжки, скрипочці.

Коли прадідусь знову скрутив шпалеру в сувій, я зітхнув, мабуть, занадто гучно, бо Великий Хлопчак здивовано спитав:

- Чого це ти зітхаєш, мов ковальський міх?

- Бо дуже цікава оповідка, прадідусю,- відповів я.- І не така вже вона весела...

- Я ж тобі це зразу сказав, Хлопчачок! Мені хотілося написати втішну побрехеньку про веселуна за фахом, а вийшов у мене героїчний епос у мініатюрі.

- А от що саме робить Пепе героєм, прадідусю? Я бачу, що він герой, а чому - не можу пояснити.

- Я гадаю, в ньому багато що збіглося, в цьому старому циркачеві: і здатність наважитися на виставу, Що цілком могла б не досягти мети, і завзяття, що допомогло не спасувати у видимо безнадійному становищі, і витривалість, що переборола величезну втому. Адже Пепе, власне, вчинив диво - не лише врятував [385] людей від неминучих у паніці непоправних вчинків,! а ще й змусив їх під такий час сміятися. Він був! не тільки клоуном, Хлопчачок, а й лікарем, і чарівником і для глядачів. Він був справжній герой, але під клоунсь-1 кою маскою.- Прадідусь подумав якусь мить і, всміх-| нувшись, додав: - Його навіть можна назвати героєм 1 праці, Хлопчачок. |

- Як-то, прадідусю? 

- Він так добре виконав свій номер у салоні корабля, | що відвернув увагу людей від смертельної небезпеки, яка їм загрожувала. Тобто він працював як герой, і А знаєш, мені спало на думку, що й Геракл одного] разу виконав геройську працю.

- А коли? 

- Коли йому довелось побувати ніби за челядника; у царя Авгія. Між іншим, оце таки весела пригода! Вона нам якраз до речі. А де ж це?..- Старий заозирався.- Де ж це дівся мій зошит у чорній цератовій обкладинці?

- У вашій кімнаті, прадідусю.

- Ні, Хлопчачок, я його сьогодні вранці забрав сюди. Він має бути десь тут!

Проте, хоч як ми шукали, зошит так і не знайшовся.

Після довгих пошуків прадідусь нарешті здогадався, що тут, у моїй кімнаті на горищі, побувала горішня бабуся.

- Може, вона...

Він не скінчив фрази, та я зрозумів, яке мало бути запитання. Тому я й сказав, що запитаю в горішньої бабусі, й пошкандибав униз на другий поверх.

Під дверима своєї спальні я спинився, бо почув, що всередині хтось хихотить.

Я відразу впізнав хто, тому й гукнув:

- Горішня бабусю, ми скрізь шукаємо зошита в чорній цератовій обкладинці. Ви його ніде не бачили?

- Постривай хвилиночку! - сердито гукнуло зі спальні.- Тут заставлені двері. Ось я зараз трохи повідсуваю й відчиню! [386]

Потім у спальні зашелестів папір. Меблів начебто ніхто не відсував.

Коли мене нарешті впустили пошукати зошита в чорній цератовій обкладинці, я з першого ж погляду помітив сувій шпалер, що виглядав з-під мого ліжка. Та я вдав, що нічого не бачив, а повів очима довкола, вгледів зошита в цератовій обкладинці на своєму нічному столику й сказав:

- Осьде він!

- То забери його та не перебивай мені роботи! - пробурчала горішня бабуся.

Я взяв зошита і мерщій пошкутильгав на горище.

А там я виявив, що чиїсь руки походили коло сувоїв шпалер, бо вони лежали не так, як я сам-таки їх поскладав.

Коли я повідомив про це своє відкриття прадідуся, він посміхнувся й мовив:

- Я відучора знаю, що твоя горішня бабуся читає наші нові твори. Вона й тоді, чотири роки тому, крадькома читала наші вірші, якщо ти пам'ятаєш. Але ж вона моя дочка. А тепер давай-но сюди зошита, я прочитаю тобі вірша про Геракла та Авгієві стайні.

Я подав, і прадідусь почав читати:

БАЛАДА ПРО ГЕРАКЛА ТА АВГІЄВІ СТАЙНІ

Геракл у дні старовини,

Як з міфів нам відомо,

Геройські подвиги чинив

На чужині і вдома.

Та й у героїв теж діла

Бувають незвичайні.

Гераклу доля прирекла

Ті Авгієві стайні. [387]

Сам Авгій був славетний цар.

Він жив, забувши біди,

Як самовладний володар Зеленої Еліди.

В просторім замку мешкав він

(Бо мав дітей-дрібноту)

І мав силенну-силу він

Годованого скоту.

А кожну стайню, де жив скот,

Мав Авгій великенну:

Ушир вона сягала (от!)

На відстань шестиденну!

Є стайн - вичистиш за день,

А ця ж - тьму скоту вмістить!

То ви подумайте лишень:

Ну хто її почистить?!

Отак цар Авгій і гадав

Собі в недобру пору

І підстилки там наскладав

На метрів шість угору!

- Якщо мені зумієш ти,

Геракле, стать в пригоді,

То пам'ятай: зрадієш ти

І щедрій нагороді!

Була то не простенька річ,

- Хоч Зевсом присягтися!

Тому герой, не спавши ніч,

На хитрощі пустився.

Пливла там річка, що води

Аж не могла вмістити,- її він перегородив,

Щоб воду в хлів пустити. [388]

І річка в гніві понесла

Всі хвилі живодайні

В хліви (чи в стайні) без числа -

І вичистила стайні!

Зраділи люди всі кругом,

Що любо й подивиться,

Й побігло в стайні ті бігом

Скотини тисяч тридцять.

І славлять аж до наших днів

Легенди одностайні:

- Герой почистити зумів

І Авгієві стайні!

Я засміявся після цієї балади, а прадідусь сказав:

- Смійся на здоров'я Хлопчачок! Це справді трохи кумедно чути - хтось герой через те, що вичистив стайні. Але ж незвичайна людина, яка спромоглася зробити те, що всім здавалося неможливим, таки має в собі щось героїчне! А хто має в собі героїчне, у того воно може виявитись за найкумедніших обставин. Хоч би й таких, як чищення стаєнь. Одначе мені здається, що вже час вечері, хоч я нітрохи не голодний.

Я, поглянувши на свій годинник, сказав, що до вечері ми ще маємо досить часу, щоб скласти два «шпалерні» вірші.

- Чудово,- погодився прадідусь.- То віршуймо. Між іншим, ми можемо скористатися з нагоди й показати той вид жарту... ні,- похопився він,- вид гумору, що його називають гумором відчаю або ще гумором стратенців... А це частенько гумор героїчний.

- Тоді я пишу пісню про стратенця-розбійника!

- Ото тільки питання, Хлопчачок: а чи розбійник - герой? Та гаразд. Пиши ти про стратенця-розбійника, а я придумаю щось інакше.

Я приніс до кімнатки ще не списаний сувій шпалер, і ми знов заходилися писати від середини. [389]

Скінчили ми на диво швидко, бо обом нам цього вечора писалося. Може, причиною були лікареві відвідини: коли він пішов собі, напруження спало, і ось у нас знов був творчий настрій.

На мою радість, читав перший знову я. Отож голосно, мов купець на ярмарку, я й прочитав із сувою шпалери:

ПІСНЯ РОЗБІЙНИКА-СТРАТЕНЦЯ

Збирайтесь, люди

! Йдіть і веселіться!

Година гарна і безплатний вхід,

Мене, розбійника, паливоду-сміливця

Сьогодні вішають.

Отож дивіться йдіть.

Прилюдно, на очах панів і дам,

Мене скарають на догоду вам!

Мої шляхи - розбій і плюндрування,

Із них немає вороття назад.

Я сіяв сльози, страх і руйнування,

- За це мені накине зашморг кат.

Прилюдно, на очах панів і дам,

Мене повісять на догоду вам!

Усіх вас, може, обікрав я, люди?

Тепер сквитатися надходить час.

Ви мріяли колись, що помста буде,

- Нехай же смерть моя потішить вас.

Прилюдно, на очах панів і дам,

Мені відплатять на догоду вам!

Я вільно жив, придбав і гроші, й славу,

Та смерть усе з собою забере.

Тепер останню я даю виставу,

- Розбійник цей героєм тут помре.

Прилюдно, на очах вельможних дам,

Помре розбійник на догоду вам. [390]

Коли я, мовби й справді страхітливий і гордий розбійник, прокричав ці останні рядки, прадідусь тільки сказав:

- Мм... так...- І замовк. Десь аж за добру хвилину він підкреслено тихо додав: - Така саморекомендація стратенця-розбійника може ввести в оману. Є багато книжок, що прославляють цей фальшивий героїзм розбійників. І справді: здається, що твій розбійник помирає, як герой. Але подумай лишень: хто живе розбоєм, той завжди важить життям. Він знає, що смерть може спіткати його в будь-яку хвилину. І коли вона приходить насправді, тоді він просто програв гру. Він помирає як гравець, а не як герой.

- Але ж хіба не героїзм - веселим іти на страту?

- Це - хто як цінує життя, Хлопчачок. Для кого чуже життя нічого не варте, той і своїм не дуже дорожить. Селянин у моєму вірші виказав куди більше справжнього героїзму в своїй непокірній пісні, ніж твій розбійник у своїй зневажливій.

- Який селянин, прадідусю?

- Селянин-кріпак із давнини, що повстав проти своїх панів на захист своїх прав. У мене він під шибеницею співає пісню непокори гнобителям. Ось послухай.

Прадідусь начепив окуляри, які перед тим вертів у руках, і прочитав:

ПІСНЯ КРІПАКА ПІД ШИБЕНИЦЕЮ

То як, панове?

Тут мені

Ще й пісню заспівати?

Та в кріпаків такі пісні,

- Вам краще б не чувати!

Мене ви вішаєте, так?

Я муляю вам очі?

То хай же знає з вас усяк,

Що й сам я вмерти хочу! [391]

Хай краще стане серце враз,

Нехай цю мить я згину,

Аніж, працюючи на вас,

До скону гнути спину!

Тихіш, панове, не кричіть!

Змогли ви все зажерти.

Та вас хіба кріпак навчить,

Як треба гідно вмерти.

Давайте ж вішайте мене!

Прощай, життя обдерте!

Прощай, кріпацтво навісне!

Здоров, бабуню-смерте!

Я хотів був сказати, що селянин, по-моєму, справжній герой, але прадідусь озвався перший:

- Героїзм вимірюється й часом та обставинами. За часів кріпацтва селянина-бунтівника могли й помилувати, якщо перед лицем смерті він на колінах благав милосердя в свого пана. Але моєму селянинові воля дорожча за підневільне життя. У нього ж, певне, були жінка й діти. Однак у своїй пісні він не просить милості, а називає кривду кривдою і за це приймає смерть. Це пісня героя. У ній є гумор - гіркіший від полину! Панам навряд чи було смішно.

- То, може, це взагалі гумор без сміху, прадідусю?

- Просто сміх тут особливий, Хлопчачок. Він ніби розковує людину, позбавляє страху. Трапляється, що цей сміх рятує стратенця від зашморгу. Ось як у моїй баладі про гусака й лисицю, хоча в ній, між іншим, нема ніякої шибениці.

- А я цей вірш знаю?

- Я тобі його розказував років кілька тому, Хлопчачок. А сьогодні він нам дуже до речі, то я розкажу його ще раз.

Прадідусь хвильку пригадував, поправляючи окуляри, а тоді розповів напам'ять:

БАЛАДА ПРО МУДРОГО ГУСАКА

Хап лисиця гусака!

І не встигла сісти:

- Слухай, кумцю, річ така:

Мушу тебе з'їсти!

- Вже ж не як, уже ж не які

- Він мов пробудився.-

Я ж і сам подумав так,

То й не боронився!

Нащо сльози, нащо страх?

Будь, що має бути!

Тільки знай, що в гусаках

Трохи є отрути.

В нас вона - в якого де:

Чи в стегні, чи в спинці.

А буває, попаде,

Що в самій печінці.

А отрута - річ така,

Що не пахне жартом!

То ж бо їсти гусака

Зопалу не варто.

Бо отруту проковтнеш

- То погана штука:

Так відразу і помреш

У великих муках!

В мене в шиї, далебі...

В шиї, ну скажи ти!..

Ой, боюся, що тобі

Вже недовго жити!

Чи тобі не палить лоб?

Не стріляє в вусі?.. [393]

(Та воно таки було б.

Звісно, й по заслузі!)

Ну, тут лоба мац кума:

«Господи!

Одначе...

Щось у мене недарма

Лоб такий гарячий!

Та воно це річ така...

Ще не пізно, може?..

Геть поганця гусака!»

- Йди собі, небоже!

Та й пустила.

А гусак.

Як відбіг далеко.

Закричав до лиски так.

(Відітхнувши легко):

- В нас отрути не бува,

Я сказав дурницю!

Мудра в мене голова

- Обдурив лисицю!

Коли прадідусь закінчив, я засміявся, але сказав, що гусак, по-моєму, ніякий не герой. Він просто рятував своє життя та й годі.

- Овва, Хлопчачок! - вигукнув прадідусь.- А він же виявив гумор стратенця! Бо хто віч-на-віч зі смертю не німіє з переляку, а лишається мудрим, красномовним і кмітливим, той таки має чуття гумору. І навіть має в собі дещо героїчне. Героїзм узагалі часто народжується на межі поміж життям і смертю. Лише дужий, той, хто не втрачає мужності, зостається живим. Як, наприклад, кабанчик із годинником у старовинній жартівливій пісеньці.

- А я її й не знаю, прадідусю!

- Правда, правда! - сказав старий.- Ти її не знаєш, її співали ще за тих часів, коли з'явилися перші [394] наручні годинники. Тоді її співали всі, а тепер забули. Я й сам іноді забуваю, що ти на сімдесят п'ять років молодший за мене.

- Ви мені заспіваєте цю пісеньку, еге ж, прадідусю?

- Спробую, Хлопчачок.

Прадідусь прокашлявся і справді заспівав:

ПІСЕНЬКА ПРО КАБАНЧИКА З ГОДИННИКОМ НА НІЖЦІ

Малий кабанчик (ну й дива!

Ну й дива, ну й дива!)

Як десь іде, то надіва

Годинничок наручний.

Коло різницької, бува,

Як бува, як бува,

- На свій годинничок кива

: Мовляв, він дуже зручний!

Малий кабанчик сам собі,

Сам собі, сам собі

В своїй затаєній журбі

Казав: - Я, певне, згину,-

Отож годинник при мені.

При мені, при мені

Хай буде ночі всі і дні,-

Щоб знав я ту годину!

Не марні страхи ті були,

Ті були, ті були:

Його в різницю одвезли

(«Погасять, мов каганчик!»).

Але сказали різники,

Різники, різники:

- Оцей, з годинником, таки

Панок, а не кабанчик!

395

І наш кабанчик (ну й дива!

Ну й дива, ну й дива!)

Годинник знову надіва

Й гуляє по доріжці.

Веселу пісеньку співа.

Все співа, все співа,

- Там про кабанчика слова

З годинником на ніжці.

Слова, що в пісеньці повторювались,- мабуть, їх колись приспівував хор,- я з другої строфи співав разом із прадідусем, і, хоч голос у нього був трохи глухуватий, вийшло в нас непогано. Коли ми доспівали, я щосили забив у долоні,- аж раптом хтось заплескав у долоні за дверима. Ми з прадідусем здивовано повернули до дверей голови.

До кімнатчини зайшла горішня бабуся.

- І я знаю цю пісеньку,- сказала вона.- Ви так гарно її заспівали, тату! Ви молодший, ніж я собі думала.- І несподівано додала: - Але з героями ця пісенька нічого спільного не має, так?

- Отож-то, що має! - вигукнув Великий Хлопчак.- У тім-то й річ! Подумай сама: кабанчик з годинником на ніжці! Хто, опинившись у такому безнадійному становищі, як цей кабанчик у різницькій, не втрачає чуття гумору, у того душа не з лопуцька! А в кого душа не з лопуцька, той часом може повестися як герой.

Більше того вечора про героїв не мовилося. Ми, два дослідники героїзму, анітрішечки не героїчно пошкандибали слідом за горішньою бабусею наниз, у кухню, де на нас уже чекали повні тарілки.

А проте на сходах, важко спираючись на моє плече, прадідусь сказав, мов сам до себе:

- По суті, героїчний вчинок, мабуть-таки, річ поважна. Стратенецький гумор - це просто приборканий страх. Сміх, що дає полегкість, приходить трохи згодом, коли вже по всьому. Або вже як розповідають про [396] пережиту пригоду. Так знаходить вихід напруження: в сміхові.

За вечерею горішня бабуся була така ласкава та уважна до прадідуся, аж мені знову згадалися відвідини лікаря, що їх приховували від мене.

Уже в постелі я подумав: прадідусь, мабуть, тому й складав такі веселі вірші й оповідки, що хотів приховати від мене, як у нього все кепсько насправді. І я незчувся, як почав молитись, чого досі ніколи не робив:

- Господи, нехай буде твоя воля в усьому, тільки збережи мені прадідуся ще хоч на кілька років. Амінь.

ЧЕТВЕР,

Коли я вранці прокинувся, в будинку смачно пахло печивом. Напевне, горішня бабуся цього року вирішила завчасу понапікати всячини до різдва. Запах свіжих анісових коржиків лоскотав ніздрі. Отож я миттю підхопився, сподіваючись, що покуштую цих ласощів уже на снідання.

І сподіванка моя була не марна: на додачу до какао з бутербродами нам поставили ще й анісових коржиків, що їх ми смачно заходилися хрумкати.

Та, на жаль, нам не дали спокійно доснідати ранні відвідини: прийшов лікар. Коли я його побачив, серце моє знов закалатало від страху. Проте цього разу [398] він поцікавився прадідусевим здоров'ям лише побіжно, бо з'явився до нас головним чином заради моєї п'яти. Отож він оглянув її й сказав бабусі принести гарячої води з милом.

Коли це було зроблено, я покупав свою п'яту, й вона трохи відм'якла. Тоді лікар зробив у кухні невеличку операцію: розрізав болюче місце у вигляді «зірочки» й вичавив гній. Потім добре змастив рану якоюсь чорною мастю й забинтував.

- Отак,- бадьоро сказав він наостанку.- Тепер усяка погань звідти вийшла, й треба тільки, щоб загоїлася рана. Ти з годинку полеж, Хлопчачок.

Прадідусь, що спостерігав цю процедуру, сидячи на ослінчику в кутку кухні, порадив мені погортати задля розваги альбоми, що їх привезли наші моряки.

- А я тим часом полізу нагору, Хлопчачок,- додав він.- Як переболить у тебе, то приходь і ти туди. А тепер спочинь.

Я покірно послухався його ради, бо в п'яті мені так бухкало, стукало, тягло й сіпало, неначе я вже був не я, а сама лише п'ята. Навіть усі мої думки мовби переселилися в п'яту. Я був щасливий, коли нарешті простягся на канапі, поклавши забинтовану ногу аж на чотири подушки.

На щастя, біль не вічний. За яких півгодини мої думки вже визволилися з-під гніту п'яти й полетіли далеко-далеко - в царство гранітних королів, полководців, винахідників та інших славетних людей - я саме розглядав альбом, який привезли наші моряки зі свого останнього рейсу. Альбом цей звався «'Мопитепіа типсіі'»3, або «Найвизначніші пам'ятники світу» і містив понад двісті фотознімків з докладним поясненням під кожним: кому споруджено пам'ятник і чому саме цю особу увічнено в граніті чи бронзі.

З-поміж усіх тих славетних людей мені найдужче сподобалась одна маленька дівчинка, якій поставили

[3 Пам'ятники світу (лат.).] [399]

пам'ятник на площі невеликого міста Гартештольта. Прочитавши те, що було написано під фотознімком пам'ятника, я вирішив скласти про цю дівчинку баладу й незабаром уже записав її на сторінках альбома - місця довкола фотознімків вистачало.

Скінчивши баладу, я так повеселішав, що підвівся з канапки й з альбомом під пахвою помаленьку, нога за ногою, східець за східцем, пошкутильгав на горище.

На моє щастя, горішня бабуся почула мою ходу, аж як я був майже там. Вона тільки гукнула мені навздогін:

- Тобі неодмінно хочеться, щоб знов нарвало? Не можеш послухатись доброго слова старших! Лікар звелів тобі лежати! Від-по-чи-ва-ти! А не лазити попід дахами!

- Я там одразу ляжу, горішня бабусю! - гукнув я їй у відповідь.- Прадідусь за мною нагляне.

- Він і за собою не годен наглянути! - почулося знизу.- А ти собі не слухайся, не бережися - то й побачиш, чим воно скінчиться!

І внизу захряснулися двері. А тут, на горищі, двері відчинилися. Прадідусь із цікавістю вистромив із-за них голову й спитав:

- Чого це вона знов там розкричалася?

- Каже, щоб я лежав і не лазив попід дахами, прадідусю.

- Правду вона каже, Хлопчачок! Зараз же мені лягай отут, а я тобі для розваги дещо прочитаю.

Цього дня знову було натоплено в північній кімнатці. Горішня бабуся, як людина принципова, топила для нас, поетів, по черзі то північну, а то південну кімнатку.

Тут, у північній кімнатці, на щастя, було доволі подушок, щоб покласти на них хвору ногу. Нез