(c) Дж.Крюс
(с) Ю.Лісняк (переклад), 1991
Джерело: Дж.Крюс. Тім Талер, або Проданий сміх. Флорентіна. Мій прадідусь, герої і я. К.: Веселка, 1991. С.: 11-231.
OCR & Spellcheck: Aerius (ae-lib.org.ua), 2003
Описану тут історію розповів мені один чоловік років п'ятдесяти, що приїхав до Лейпціга, як і я, наглядати, як друкується одна книжка. (Коли не помиляюся, то була книжка про ляльок та ляльковий театр.) Найцікавіше в тому чоловікові було те, що він, хоч уже й немолодий, умів сміятися так приємно та весело, мов десятирічний хлопчак.
Хто він був, я можу тільки здогадуватись. Невідомо також, коли діялась ця історія, та й ще дещо в ній неясне. (Правда, де з чого видно, що головні події відбувались десь близько 1930 року.)
Треба ще згадати, що писано цю оповідь у перервах між роботою, на зворотному боці великих відбракованих друкарських аркушів. Ось чому книжка й поділена на аркуші, хоч по суті це звичайнісінькі розділи.
Іще хочеться попередити, що вам не багато доведеться сміятися над цією книжкою, хоч мовиться в ній про сміх. Однак зважте й на те, що цей шлях крізь темряву все ж веде. хоч і манівцями, до світла.
Ну що ж, забились! Але хто ж не знає,
Що сміх людей від звірів відрізняє!
Адже з того людина й пізнається,
Що в слушну мить вона сміється.
З прологу до лялькової
вистави «Липкохвіст»
У великих містах із широкими вулицями ще й досі є на околицях завулочки, такі вузенькі, що з вікна у вікно навпроти можна поздоровкатись за руку. Коли чужоземні туристи, грошовиті та чулі, попадають ненароком у такий завулочок, вони вигукують: «Ах, як тут мальовниче!»
А жінки зітхають: «Як ідилічно! Як романтично!»
Але вся та ідилія й романтика - облуда, бо на околицях живуть люди, що не мають грошей. А хто в такому великому, багатому місті не має грошей, той [11] стає понурий, заздрісний, а часто й сварливий. І винні в тому не так самі люди, як завулки.
Малий Тім попав у такий-от вузенький завулочок, як було йому тільки три роки. Тімова весела, повненька матуся померла, а татові довелось піти працювати на будівництво, бо тоді саме було безробіття. Отож і мусили батько з сином залишити своє світле, гарне помешкання з заскленим балкончиком край міського парку, і перебратися до вузького завулка, забрукованого кругляками. В тому завулку весь час пахло перцем, кмином та ганусом, бо там стояла єдина на все місто фабрика прянощів. А незабаром у Тіма з'явилася мачуха - худюща, з гострим, ніби мишачим, писком - і на додачу зведений брат, білий як сметана, розпещений та вредний хлопець.
Як на свої три роки, Тім був хлопчик міцненький; він умів навдивовижу дзвінко сміятись і цілком самостійно кермував пароплавом, зробленим із двох стільців, або автомашиною з диванних подушок. Небіжчиця матуся, було, сміялася до сліз, коли Тім вибирався в подорож по світу на тих стільцях чи подушках та вигукував: «Чах-чах-чах, Америка!» А от мачуха його за таке лупцювала. І він ніяк не міг того зрозуміти.
Та й свого нерідного брата Ервіна Тім не розумів, бо той виявляв йому свою братню любов, шпурляючи на малого поліняками або вимащуючи його сажею, чорнилом чи сливовим повидлом. Однак найнезрозуміліше було те, що карали тоді не Ервіна, а Тіма ж таки. Одне слово, стільки було в тій новій оселі незрозумілого й так воно гнітило хлопчика, що він майже відучився сміятися. Лиш тоді, коли був удома тато, лунав іноді в хаті Тімів тоненький заливистий сміх із кумедним «ік!» на кінці.
Та, на жаль, тепер тато рідко бував удома, бо працював на далекій будові. (Адже й оженився він удруге тільки задля того, щоб не кидати малого сина самого вдома.) Лиш у неділю міг тато побути зі своїм синочком. [12] Щоранку він брав малого Тіма за руку й казав мачусі: Ми йдемо гуляти». Насправді ж вони йшли на іподром, на кінські перегони, де тато, потай від мачухи відклавши собі за тиждень якусь копійчину, ставив на котрого-небудь коня. Він сподівався колись виграти на перегонах стільки грошей, щоб перебратися з цього вузького завулка кудись у краще, просторіше помешкання. Але сподівання ті, як і в більшості гравців були, звичайно, марні. Йому не щастило, він майже завжди програвав, а коли й вигравав, то лише на цукерки синові на кухоль пива собі та на трамвай.
Малого Тіма перегони тішили не дуже. Мелькає щось там далеко - годі й розглядіти. До того ж перед ним завжди стояло дуже багато людей, і хлопчикові навіть із таткового плеча мало що було видно.
Та хоч Тіма й не цікавили коні й жокеї, він дуже швидко збагнув усю механіку гри: коли вони з татом вернися додому трамваєм, а Тім діставав трубочку льодяників, - це означало, що тато виграв. Коли ж тато сидовив його собі на плечі й вони вертались додому пішки без цукерок, значить, вони програли.
Та чи пригравали вони, чи вигравали, малому було однаковісінько. Бо їхати верхи на таткові йому було так само весело, як і в трамваї, а то й ще веселіше. Головне - що вони вдвох, що неділя, що Ервін із мачухою десь далеко-далеко, мовби їх і зовсім нема.
Але, на жаль, решту шість днів тижня вони були... Тімові тоді жилося достоту як тим дітям у казці, що мали лиху мачуху. Тільки Тімові було навіть гірше, бо ж казка - то казка та й годі, вона починається на першій сторінці й закінчується щонайпізніш на дванадцятій. А терпіти отаку халепу день у день, рік у рік - це вам неабищиця. І якби не оті неділі. Тім, певно, просто навсупереч усім зробився б справжнім зухвалим хамидником. А так він усе ж лишався життєрадісним хлопчиком і не забував свого сміху, дзвінкого, заливистого сміху, що починався десь глибоко в животі й кінчався кумедним «ік!». [13]
Та, на жаль, дуже рідко траплялося Тімові сміятись. Він став мовчазний і гордий, просто неймовірно гордий. Так він боронився від мачухи, що гризла йому голову за всяку дрібничку, хоч, може, часом і не зі злості, а. просто так.
Коли Тіма віддали до школи, він дуже зрадів. У школі він з рана й до обіду почував себе далеко від свого завулка - далеко-далеко, хоч насправді від дому до школи не було й півкілометра. В першому класі Тім знову став часто й весело сміятися, і за той сміх учитель часто вибачав хлопчикові різні дрібні провини. Тім тепер намагався догоджати навіть мачусі. Коли вона вряди-годи хвалила його - за те, скажімо, що сам доніс додому цілих п'ять кілограмів картоплі,- він ставав щасливий, ласкавий і послужливий. Та згодом вона знову лаяла його ні за що, і він знову замикавсь у собі й удавав гордого. Тоді, було, до нього ані приступу.
Така ото незлагода між ним і мачухою погано позначилась на його шкільній науці. Хоч Тім мав куди бистріший розум, ніж багато його однокласників, проте він діставав гірші оцінки, ніж вони, через те, що часто бував неуважний на уроках. Та ще через домашні завдання.
Бо йому було дуже важко їх робити. Тільки-но сяде зі своєю дощечкою за стіл у кухні, як надходить мачуха й проганяє його до дитячої кімнати. А там хазяйнував його нерідний брат Ервін, що не давав малому ні на хвилину спокою. То йому забагнеться гратися з Тімом, а як той відмовиться - Ервін злоститься; то розкладеться зі своїм «конструктором» на весь стіл, так що Тімові ніде й примоститися з зошитами. Одного разу Тім у праведному гніві вкусив Ервіна за руку. Та не було йому з того добра. Мачуха, побачивши кров на синочковій руці, зарепетувала на всю хату й назвала Тіма гадюченям. І навіть татко за вечерею не озвався до нього й словом. Відтоді Тім більше не заводився з розбещеним мазунчиком, а почав нишком учити уроки [14] в татковій та мачушиній спальні. Але Ервін, помітивши те, виказав його: адже дітям не дозволялось заходити в спальню дорослих, такий був один із найперших мачушиних законів.
І мусив Тім знову якось примудрятися вчити уроки в не дуже приємному товаристві свого зведеного брата. Коли той не пускав його до невеличкого столика, єдиного в їхній кімнатці. Тім сідав на ліжко й клав зошит на тумбочку. Однак і там Ервін весь час заважав йому. Тільки в середу, коли Ервін був у школі по обіді, Тімові щастило вивчити уроки так ретельно, як вимагав учитель. А Тім дуже хотів йому догодити - цей малий хлоп'як, що вмів так гарно сміятися, радий був з усім світом жити в злагоді.
Та, на жаль, Тімові домашні роботи дедалі менше подобались учителеві. «Здібний хлопець, тільки ледачий і неуважний»,- казав він. Звідки ж мав учитель знати, що хлопцеві доводиться день у день відвойовувати собі місце, щоб вивчити уроки. А Тім йому того не розповідав, бо певен був, що вчитель і сам усе знає. Отак і школа знов довела хлопця до сумного висновку, що життя незрозуміле й що дорослі всі несправедливі. Всі, крім його тата.
Та й ця єдина в світі справедлива людина покинула його. Бо коли Тім на превелику силу добравсь у школі до п'ятого класу, сталося нещастя: тата вбило на будівництві дошкою, що впала звідкись згори.
Оце вже була найнезбагненніша подія в Тімовому житті. Він нізащо не міг збагнути, яке право мала та дошка отак із доброго дива впасти й накоїти такого страшного лиха. Спершу він просто не хотів повірити, що це правда. Лиш у день похорону, коли розхвильована, заплакана мачуха надавала йому ляпасів за те, що забув почистити їй черевики, Тім зрозумів, який він тепер самотній. Бо ховали тата якраз у неділю.
Лиш тоді Тім заплакав. Він плакав і за батьком, і над самим собою, й над усім світом. Навіть мачусі стало [15] соромно, і Тім уперше зроду почув від неї: «Ну, вибач, Тіме, не плач, я ж нехотячи...»
Година на кладовищі була для Тіма наче лихий сон, що його хочеться чимшвидше забути й що від нього лишається тільки гнітючий плутаний спогад. Тім ненавидів усіх людей, що стояли біля ями, говорили промови, співали, бубоніли «отченаш». То один, то другий підходив до мачухи, висловлював їй «своє глибоке співчуття», вона, хлипаючи, щось лопотіла у відповідь, і Тіма страшенно дратувало те лопотіння. Він хотів жу-ритись за своїм татком сам. І коли люди почали розходитись, хлопець скористався з тієї нагоди й простісінько втік.
Він довго тинявся вулицями, і, коли опинився біля того будинку край парку, де вони колись жили з татом і мамою, де він ще зовсім маленьким хлопчиком сміявся та кричав: «Чах-чах-чах, Америка!», йому стало так гірко, що аж світ в очах потемнів. Із його колишньої кімнатки виглядала у вікно чужа дівчинка. На руках вона держала дорогу, пишно вбрану ляльку. Покмітивши, що Тім на неї дивиться, дівчинка показала йому язика, і Тім квапливо пішов далі.
«Якби я мав багато-багато грошей,- думав він, ідучи,- то найняв би велику квартиру, щоб у мене була своя кімната, а Ервінові давав би щодня гроші на кіно та на морозиво, а мачуха нехай би купувала на обід що хоче». Але то була тільки мрія, і Тім це знав.
Він ішов, куди очі світять; ноги самі несли його до іподрому, куди вони ходили щонеділі з татом, як той був іще живий.
Перші перегони вже наближались до кінця, коли Тім прийшов на іподром. Глядачі кричали, свистіли, й дедалі гучніш лунало назвисько «Вітер». [16]
Тім стояв і важко дихав. Не тільки тому, що стомився: йому раптом уявилося, ніби десь в оцій галасливій юрмі стоїть його тато. Хлопець немовби опинився в рідній домівці. Адже це тут, тільки тут йому траплялось побути вдвох із татом. Без мачухи. І без Ервіна. Всі ті неділі на іподромі з татом раптом ніби втілились в оцю юрму і оцей галас. Наче й не було ні кладовища, ні сліз. Тім став навдивовижу спокійний, майже веселий. А коли по натовпу прокотився радісний крик і немов з одних уст пролунало: «Вітер!» - хлопець аж засміявся. Він згадав, як батько одного разу сказав: «Вітер іще молодий коник, Тіме, може, навіть замолодий для перегонів, але колись про нього заговорять, ось побачиш!»
І ось про Вітра справді заговорили, та батько того вже не чує... Тім і сам не знав, чого йому стало смішно. Але він про це й не думав. Він ще не доріс до того віку, коли люди замислюються над собою.
Якийсь чоловік, що стояв поблизу Тіма, зачувши той дзвінкий сміх із кумедним «ік!» на кінці, швидко повернув голову й пильно подивився на хлопця, а тоді погладив замислено своє підборіддя й не довго думаючи рушив до Тіма. Але не спинивсь перед хлопцем, а проминув його, наступивши йому на ногу, й кинув через плече:
- Вибач, малий, я ненавмисне.
- Та нічого,- знову засміявся Тім.- Однаково в мене черевики запорошені.- Зиркнувши на свої ноги, він раптом побачив на траві перед собою новеньку блискучу монету - п'ять марок. Чоловік, що наступив йому на ногу, пішов собі далі, й біля Тіма не було нікого. Хлопець швиденько став на монету ногою, озирнувся сторожко довкола, нахилився - ніби зав'язати шнурок, швиденько, крадькома підняв гроші, сховав у кишеню й навмисне неквапливо почовгав геть.
Та зненацька його перепинив високий худий чоловік у картатому костюмі й спитав:
- То що, Тіме, хочеш спробувати щастя? [17]
Хлопець спантеличено звів очі на незнайомця. Він навіть не впізнав у ньому того самого чоловіка, який щойно наступив йому на ногу. У незнайомця був беззубий, немов бритвою прорізаний рот, тонкий карлючкуватий ніс, а під ним рідесенькі чорні вусики. З-під низько насунутого великого кашкета дивились на Тіма водяво-блакитні очі. Кашкет був картатий, як і костюм.
Коли чоловік раптово звернувся до Тіма, хлопцеві немов клубок у горлі став. Нарешті він видушив із себе:
- У ме... у мене немає грошей на заклад.
- Чого ж нема? А п'ять марок? -відказав чоловік. Потім додав спокійнісінько: - Я бачив, як ти знайшов гроші. Коли хочеш закластися на них, ось тобі квиток. Я його вже заповнив. Певний виграш.
Тім, слухаючи його, то білів, то червонів на лиці. Та помалу обличчя хлопцеве набуло природної барви - світло-смаглявої, як у небіжчиці мами,- і він відказав, іще трохи затинаючись:
- Адже ж... дітям, мабуть, не дозволяється грати на гроші...
Та незнайомець не відступався.
- Воно-то так,- погодився він,- але якраз на цьому іподромі не боронять грати й дітям. Я, звісно, не кажу, що тут це дозволяють, але принаймні дивляться крізь пальці. Ну то як, Тіме, береш цього квитка?
- Так я ж вас зовсім не знаю,- тихо відповів Тім. (Аж тепер він помітив, що незнайомець називає його на ім'я.)
- Зате я тебе знаю дуже добре,- сказав чоловік.- Я був знайомий із твоїм татом.
І Тім наважився. Хоч йому й не вірилося, що батько міг знатися з таким вичепуреним паном, але ж цей пан знає, як його, Тіма, звуть, то, певно, якось знав і татка.
Повагавшися ще трохи, хлопець узяв заповнений квиток, вийняв із кишені п'ять марок і рушив до каси. [18]
В ту мить із гучномовців оголосили, що починаються другі перегони, і картатий пан гукнув Тімові навздогін:
- Швидше, хлопче, а то касу зачинять! Ось побачиш, мій квиток щасливий!
Хлопець віддав дівчині-касирці гроші та заповнений квиток і дістав назад відрізаний купон. А коли обернувся до незнайомця, того вже й знаку не було.
Почалися другі перегони, і той кінь, що на нього поставив Тім, виграв, набагато випередивши всіх інших. Хлопець одержав таку купу грошей, якої ще зроду не бачив. І знову Тім то білів, то червонів, та цього разу з радощів і гордості. Сяючи, показував він усім свій виграш.
Та диво дивне - як близько одне від одного живуть радість і смуток! Враз Тімові знову згадався похований сьогодні тато. Адже татові ні разу не пощастило стільки виграти... Хлопцеві набігли на очі сльози, і він мимохіть привселюдно заплакав.
- Гей, малий, ну хто ж це плаче, маючи таке щастя! - пролунав раптом поруч нього чийсь голос - густий рипучий бас.
Тім обернувсь і крізь сльози побачив перед собою чоловіка з пом'ятим обличчям і в пом'ятому костюмі. Ліворуч того чоловіка дивився на Тіма згори вниз височенний рудий паруб'яга, а праворуч стояв гарно вбраний панок із великою лисиною і співчутливо розглядав хлопця.
Видно, всі троє були одна компанія, бо майже в один голос спитали Тіма, чи не хоче той відсвяткувати свій виграш, випивши з ними лимонаду.
Тім, трохи сторопілий від такої приязності й від багатства, що так несподівано звалилося на нього саме в цю неділю, кивнув головою, схлипнув іще раз і сказав:
- Тільки отам позаду, в садочку.
Бо там він часто пив лимонад зі своїм татом.
Троє чоловіків сказали: «Добре, малий, ходімо в садочок!» [19]
У садочку вони посідали за стіл під великим, старезним каштаном. Незнайомець, що йому Тім завдячував свій виграш, більше не показувався. І Тім скоро забув про нього, бо троє чоловіків за столом, що замовили собі пива, а Тімові лимонаду, розважали щасливчика-новобагатька дивовижними штуками. Рудий довгань поставив собі на ніс повний кухоль пива й балансував ним, не розливши й краплини; чоловік у пом'ятому костюмі й з пом'ятим обличчям видобув із кишені колоду карт і щоразу безпомилково витягав із неї кожну карту, що її навмання називав Тім. А лисий панок робив фокуси з Тімовими грішми. Він загорнув їх усі в хусточку, туго скрутив її, тоді розгорнув - і грошей там уже не було.
Лисий захихотів і сказав Тімові:
- Ану, сягни-но в свою ліву кишеню!
Тім застромив туди руку й здивувався: всі гроші справді лежали там.
Неділя таки була дивовижна. Ще о другій годині Тім блукав містом безмірно нещасливий, а тепер, о п'ятій, він сміявся так щиро, так весело, як не сміявся вже давно-давно. Він аж похлинувся кілька разів зо сміху. Троє його нових приятелів подобались йому надзвичайно. Він дуже пишався тим, що знайшов собі трьох дорослих знайомих, та ще людей такого рідкісного фаху. Бо пом'ятий чоловік був друкар і друкував гроші, рудий - майстер-гаманник, а лисий назвався якимсь букмекером. Тім не знав, що воно й таке.
Коли підійшов офіціант і Тім гордо простяг йому гроші за всіх, троє чоловіків усміхаючись, але рішуче відхилили його руку. За всіх заплатив лисий панок, і за Тімів лимонад теж. Отже, коли Тім попрощався зі своїми новими приятелями, виграш його лежав у кишені ще цілісінький.
А на трамвайній зупинці перед Тімом раптом знову де не взявся картатий чоловік. Він сказав Тімові навпростець: [20]
- Тіме, Тіме, який же ти недотепа! І знов у тебе нема ні шеляга!
- Помиляєтесь, добродію! - засміявся Тім.- Ось де мій виграш! - Він вийняв з кишені паку грошей, показав незнайомцеві й, повагавшись трохи, додав: - Це все ваше...
- Ті гроші, що ото у тебе в руці, на варті й дірки з бублика,- презирливо мовив незнайомець.
- Але ж я їх у касі одержав! - вигукнув Тім.- Не вірите?
- У касі, хлопче, ти одержав добрі гроші. Але оті троє в садку, я певен, підмінили їх тобі на фальшиві. Я тих людців знаю. Шкода, що я запізно побачив тебе в їхньому товаристві, Тіме. Перше ніж я встиг утрутитися, вони повшивалися. То шахраї.
- Не може бути, пане! Один з них майстер-гаманник...
- Авжеж, майстер тягати гаманці з чужих кишень. Кишеньковий злодій.
- Злодій? - спантеличено перепитав Тім.- А той другий, що гроші друкує?
- Фальшиві гроші він друкує!
- А третій? Той, як його... букмек?..
- Букмекер - це той, хто влаштовує заклади на перегонах. Але твій букмекер намовляє людей на незаконні, недозволені заклади.
Тім ніяк не хотів у те повірити, і врешті картатий пан вийняв зі свого гаманця банкноту й порівняв її з однією Тімовою. І справді, на Тімових грошах, коли дивитися проти світла, не видно було водяних знаків.
- Тепер ти бачиш, що я правду кажу, Тіме?
Хлопець пригнічено кивнув головою. Тоді несподівано шпурнув свої гроші додолу й заходився люто топтати їх ногами. Якийсь поважний дідусь, що саме проходив повз них, здивовано витріщив очі на Тіма, на гроші, на картатого пана й раптом кинувся навтіки, мовби за ним сам чорт гнався. Картатий якусь хвилину [21] мовчав. Потім вийняв із кишені п'ять марок, дав їх сторопілому хлопцеві й сказав, щоб той другої неділі, коли хоче, знову прийшов на іподром. А тоді швидко зник Тімові з очей.
«А чому ж він сам не грає?» - подумав був Тім, та враз і забув про ту думку. Сховав п'ять марок у кишеню й пішки подався додому. А фальшиві гроші так і зостались на тротуарі.
На превелике диво, мачуха не набила його, хоч він вернувся дуже пізно, та ще й утік із батькового похорону. Вона просто не дала йому вечеряти й тільки буркнула, щоб лягав спати. А Ервінові дозволено було ще посидіти з поминальниками, що дивилися на Тіма мовчки і якось чудно.
За тією химерною неділею потягся довгий, сумний тиждень. Мачуха лупцювала Тіма, як звичайно, а вчитель картав його ще частіше, ніж звичайно, бо Тім був украй неуважний на уроках. Хлопець весь час думав, іти йому в неділю на іподром чи не йти. П'ять марок, щоб не відняв Ервін, Тім сховав у шпарці між двома цеглинами в стіні сусіднього будинку. І щоразу, проходячи повз те місце, мимоволі сміявся. Його тішила думка, що йому, можливо, ще раз пощастить виграти на перегонах.
Коли настала довгождана неділя, Тім уже з самого ранку знав, що по обіді таки побіжить на іподром. Тільки-но годинник у світлиці вибив третю годину, хлопець викрався надвір, виколупав із шпарки свої п'ять марок і як шалений помчав до іподрому.
Біля брами Тім налетів на якогось чоловіка. То був не хто інший, як картатий незнайомець.
- Гопля! - вигукнув картатий.- Що, дочекатися не можеш?
- Вибачте! - насилу вимовив захеканий Тім. [22]
- Нічого, нічого! Я чекав на тебе. Ось тобі квиток. П'ять марок іще цілі?
Тім кивнув головою й видобув монету з кишені.
- Добре, добре! Йди до каси, плати й одержуй купон. Якщо виграєш, підожди мене тут, біля брами. Я хочу про щось із тобою поговорити.
- Гаразд, пане!
Отож Тім поставив п'ять марок на того коня, що його вписав у квиток картатий незнайомець, і коли скінчилися перегони, виграв купу грошей, як і минулої неділі. Але цього разу відійшов від каси швиденько, не показуючи нікому свого виграшу. Запхав гроші у внутрішню кишеню курточки, силкуючись якомога удавати байдужого, й вибрався з іподрому крізь дірку в паркані. З картатим паном йому не хотілося зустрічатись. Цей чоловік став йому якийсь страшнуватий. А крім того, він же подарував Тімові й п'ять марок і квиток!
За іподромом прослалася зелена лука, а по ній росли поодинокі дуби. Тім ліг на траву за грубезним дубом і замріявся про те, що ж він зробить із своїм багатством. Він хотів на ті гроші привернути до себе всіх, усіх - і мачуху, і зведеного брата, й учителя, й своїх однокласників. А батькові Тім надумав поставити мармуровий надгробок. І хай на ньому буде написано золотими літерами: «Від твого сина Тіма, що ніколи тебе не забуде».
А як зостануться ще гроші, Тім купить собі самокат - такий, як у пекаревого сина, на гумових шинах, із сиреною. Хлопець отак собі снив із розплющеними очима, аж поки стомився від тих мрій і заснув насправді. Про картатого пана він уже й не згадував. Та коли б Тім побачив його в ту хвилину, то, напевне, дуже здивувався б, бо химерний незнайомець саме розмовляв із тими трьома чоловіками, що минулої неділі запросили хлопця відсвяткувати виграш і обікрали його. Та, на своє щастя - чи то пак нещастя,- Тім того не бачив. Він спав. [23]
Розбудив його чийсь різкий голос. То був якраз голос картатого пана. Він стояв у ногах у Тіма, дивився на хлопця й питав не дуже приязно:
- Ну, виспався?
Тім кивнув головою, ще трохи очманілий після сну, підвівся, сів на траві й про всяк випадок лапнув зверху за кишеню. Вона видалась йому дивно порожньою. Хлопець квапливо застромив туди руку й ураз пробуркався зовсім: кишеня справді була порожня. Гроші зникли.
Картатий пан зловтішне вишкірив зуби.
- Г... г... гроші у вас? - затинаючись, спитав Тім.
- Ех ти, сонько! Гроші в одного з тих трьох шахраїв, що ти з ними пив-гуляв тієї неділі! Він таки підстеріг тебе. А моя доля, мабуть, уже така, що я приходжу запізно. Вгледівши мене, він чкурнув навтіки. От тому я тебе й помітив.
- А куди він побіг? Треба покликати поліцію!
- Я не люблю синіх мундирів,- відказав картатий.- Вони мені надто вульгарні. Та й однаково злодій уже хтозна-де, його не спіймаєш. Та встань, нарешті, хлопче! І гайда додому. А другої неділі приходь знову!
- Та ні, мабуть, я більше не прийду,- відповів Тім.- Не може людині стільки щастити. Мені це ще тато казав.
- Таж кажуть, ніби щастя й нещастя завжди буває тричі вряд. А ти, напевне, хотів би щось собі купити, правда?
Тім кивнув головою.
- От і купиш, якщо прийдеш у неділю сюди та облагодимо з тобою одну комерційну справу! - Незнайомець глянув на годинника й раптом заквапився: - Ну, бувай, до неділі,- й побіг.
А Тім поплентався додому, і в голові йому мішалося. А вдома його чекала прочуханка та Ервінова зловтіха.
І знову потягся довгий-довгий тиждень. Але весь цей тиждень Тім був на диво бадьорий. Хоч картатий незнайомець і здавався йому трошечки страшнуватий, [24] але хлопець уже твердо вирішив погодитись на ту комерційну справу. Адже комерційна справа, міркував собі хлопець, це щось порядне, законне. Не те, що виграти цілу купу грошей за п'ятимаркову монету, та ще й знайдену. Ні, в комерційній справі кожен щось віддає й щось одержує навзамін.
Може, це й дивно, що хлопчик-п'ятикласник міркував так серйозно. Але в убогих вузьких завулках, де людям, щоб прожити, доводиться бути ощадливими, вони змалку привчаються серйозно дивитись на гроші та на комерційні справи.
Думка про наступну неділю цілий тиждень допомагала Тімові терпіти всі прикрощі. Часом він міркував собі: а може, то батько попросив картатого пана наглядати за Тімом, коли з ним самим щось скоїться? Але за хвилину Тімові вже думалося, що батько, певне, обрав би для того якусь приємнішу, ласкавішу людину.
Та однаково Тім ладен був погодитись на ту комерційну справу, і думка про неї тішила його. Він раптом ніби знову навчився сміятись так, як колись. І той сміх подобався всім людям. У Тіма враз стало так багато друзів, як не було ще ніколи.
Дивна річ: цей хлопець, що не міг здобути собі друзів ніякими зусиллями, ніякою послужливістю, запобігливістю, лестощами,- цей самий хлопець майже кожного схиляв до дружби самим своїм сміхом. Чи, принаймні, подобався всім. Йому тепер вибачали навіть такі пустощі, за які раніш карали. Раз якось Тім посеред уроку раптом згадав, як спрожогу налетів на картатого пана біля іподромної брами, і від того спогаду зненацька засміявся, як дзвіночок. Після свого кумедного «ік!» він зразу ж похопився, що сидить на уроці, й злякано затулив рота рукою. Але вчителеві й на думку ре спало сваритись на нього. Тімів сміх був такий несподіваний та веселий, що за Тімом мимоволі зареготав увесь клас. І навіть учитель. Він тільки підняв угору палець і сказав: [25]
- Я знаю, Тіме, що залпи сміху - це краще, ніж залпи з гармат, але ще краще на уроках не давати ніяких залпів!
На перервах хлопці один поперед одного пхалися гратись із Тімом; навіть мачуха й Ервін тепер іноді заражались Тімовим сміхом.
Щось незбагненне зробив із Тімом картатий незнайомець, але Тіма та нова незбагненність не бентежила, бо він її і не відчував.
Хоч життя в завулку багато чого навчило Тіма, все ж він був іще дитина, простосерда й довірлива дитина. Тім не помічав, що сміх його подобається людям і що від того дня, як помер батько, він ховав той сміх, мов скнара своє золото. Він думав собі по-дитячому, ніби пригоди на іподромі зробили його розумнішим і тому він тепер уміє краще ладнати з усіма людьми. Та, на жаль, такі думки тільки зашкодили Тімові. Коли б він був уже тоді знав, який коштовний скарб його сміх, то багато чого лихого не звідав би в житті. Але ж він був іще дитина...
Одного разу, вертаючись додому зі школи. Тім зустрів картатого незнайомця на вулиці. Хлопець якраз спостерігав джмеля, що пробував сісти на вухо сонному котові. Було то дуже кумедне видовище, і Тім знову весело засміявся. Та коли він упізнав незнайомця з іподрому, всю веселість із нього мов вітром звіяло. Тім чемненько вклонився і сказав: «Добридень».
Та незнайомець удав, ніби й не бачить хлопця. Тільки буркнув, минаючи його: «У місті ми незнайомі»,- і пішов далі, навіть голови не повернувши.
«Це, мабуть, так і треба в комерційних справах»,- подумав Тім і в ту ж мить знову засміявся, бо джміль був сів котові на вухо, а кіт тіпнув ним і злякано підскочив. Товстун-джміль, сердито гудучи, полетів геть, а Тім, висвистуючи, почимчикував додому. [26]
Настала довго сподівана неділя. Тім хотів утекти на іподром раніше, ніж звичайно. Але, на його біду, о пів на третю мачушин погляд випадково впав на календар, і вона раптом згадала, що сьогодні роковини її весілля: цього числа й місяця вона одружилася з Тімовим татом. Мачуха пустила кілька сльозин (плакати їй було як з гори котитись), і враз стало треба зробити тисячу різних справ: віднести квіти на могилку, купити печива, намолоти кави, запросити сусідку, випрасувати нову сукню, перевдягтися; Тімові наказано було почистити всі черевики, а Ервінові - піти купити квіти.
Тім радніший був би збігати по квіти та віднести їх на кладовище: якби поспішити, то можна було б іще й на перегони встигнути вчасно. Але схвильованій мачусі (а їй хвилюватись було як мед їсти) перечити не випадало, бо вона розхвильовувалась іще дужче й нарешті падала, ридаючи, в крісло, а тоді вже хоч-не-хоч доводилось її слухатись. Отож Тім і не пробував відмагатись, а слухняно пішов до пекаря по тістечка. («У задні двері! Тричі постукай! Скажи, що дуже треба!»)
Тіма нітрохи не спантеличило сердите пекаришине обличчя. («Не зважай, що вона бурчатиме! І не вертайся без тістечок! Не відступайся, поки стара відьма не дасть, що треба!») Він до слова переказав пекарисі мачушине замовлення («Шість марципанів! Та гарних! Свіженьких! Так і скажи!») Та, на жаль, від пекарихи почув таку відповідь, до якої мачуха його не підготувала. Бо пані Бебер - так звали пекариху - сказала:
- Поки старого боргу не заплатите, не дам нічого! Так і скажи вдома! Коли купила немає, то нічого й купувати марципани! Так і скажи! На двадцять шість марок печива! Цікава я знати, хто його у вас жере стільки! Директорова жінка з гідростанції й то стільки не купує! А в директора люблять ласо їсти, ого-го, хлопче! [27]
Тім хвилинку стояв німий із подиву. Йому, звісно, вряди-годи перепадав удома кренделик чи півтістечка. Але на двадцять шість марок печива... Це ж цілі гори! Невже мачуха потай від нього й Ервіна напихається солодким печивом, як покличе сусідку на каву? Тім знав, що вона часто сидить пащекує з сусідкою на кухні, поки вони з Ервіном у школі. Чи, може, то Ервін стільки набравсь у пекарихи?
- То мій брат набрав стільки? - спитав хлопець.
- І він теж,- буркнула пані Бебер.- Та найбільше брала твоя мати, чи то пак мачуха, собі на сніданочок. А ти, мабуть, і не знав про те нічого, еге?
- Та знав, знав,- похопився Тім.- Чого там не знав!
Однак насправді нічого він не знав. Він навіть не обурився й не розсердився, йому тільки сумно стало, що мачуха ласувала потай від нього, та ще й у борги залізла.
- Ось як,- додала пані Бебер.- Нічого я тобі не дам. Іди додому й перекажи те, що я сказала. Чуєш?
Але Тім не зрушив з місця. («Не зважай, що вона бурчатиме! І не вертайся без тістечок! Не відступайся, поки стара відьма не дасть, що треба!») Він сказав:
- Адже ж сьогодні роковини татового з мамою весілля. Чи то пак із мачухою. Та й...- Тімові раптово пригадався іподром, перегони, загадкова комерційна справа з картатим паном, і він квапливо додав:
- Та й однаково ввечері я вам, пані Бебер, принесу гроші. Й за ті марципани, що візьму зараз, теж заплачу. Ось побачите!
- Ти принесеш гроші?
Пані Бебер завагалась була, але щось у хлопцевому голосі неначе впевнило її, що він таки справді принесе гроші, хоч, може, й не всі зразу.
Про всяк випадок вона спитала;
- А де ж ти їх візьмеш?
Тім скорчив страшне обличчя, немов у розбійника [28] в ляльковому театрі, й сказав якомога товстішим голосом:
- Украду, пані Бебер! У директора гідростанції!
Хлопець так добре вдав розбійника, що пані Бебер засміялася, полагіднішала, і, одне слово, Тім одержав свої шість марципанів, ще й на додачу сьомий задарма.
Мачуха саме стояла на дверях, коли Тім вернувся з тістечками. Ще й досі (чи вже знову) розхвильована, вона заторохтіла без ком і крапок:
- Требабуломенісамійпіти! Казалащосьтавідьмапроборг? Приністістечкачині? Чогомовчиш?
Тім краще відкусив би собі язика, ніж переказав свою розмову з пані Бебер. Крім того, йому вже час було поспішати на іподром, а з мачухою як заведешся, то не скоро відкараскаєшся. Тому він тільки сказав:
- Ще й задарма один марципан дала. Можна мені йти гуляти, ма? (Він так ніколи ні разу й не спромігся сказати на мачуху «мамо».)
Мачуха навдивовижу охоче відпустила його і навіть дала один марципан із собою:
- Навіщо тобі слухати жіночі балачки, воно тобі зовсім не цікаве. Йди собі гуляй, тільки не дуже допізна.
І Тім щодуху подався до іподрому. Та хоч як він поспішав, а проте встиг дорогою вм'яти марципан, тільки тричі ляпнувши начинкою,- щоправда, один раз на сині святкові штанці.
Картатий незнайомець уже стояв біля брами. Хоч перші перегони давно почались, він не виявляв ані найменшої нетерплячки чи досади. Навпаки, сьогодні він був сама приязнь та ласкавість. Відразу потяг Тіма до садочка при кав'ярні й замовив йому лимонаду та ще один марципан. Самі марципани та й марципани! Цілу неділю. А картатий пан із якнайсерйознішим обличчям витинав такі жарти, що Тім аж качався зо сміху.
«А він таки непоганий дядько,- думав хлопець.- Тепер я розумію, чому тато його вподобав».
До того ж незнайомець тепер дививсь на нього лагідними, привітними карими очима. Якби Тім був спостережливіший, [29] він мусив би помітити, що досі цей пан мав холодні водяво-блакитні очі, наче риб'ячі. Але Тім був не дуже спостережливий. То лиш пізніше життя навчило його все помічати.
Нарешті картатий пан заговорив про свою справу.
- Любий мій Тіме,- сказав він,- я дам тобі стільки грошей, скільки ти захочеш. Я тільки не можу викласти їх готівкою на стіл. Але я можу наділити тебе здатністю вигравати будь-який заклад. Будь-який, розумієш?
Тім кивнув головою трохи розгублено. Однак слухав дуже уважно.
- Звісно, цю здатність я дам тобі не задарма. Така здатність, сам розумієш, має велику ціну!
Тім знову кивнув головою. Тоді збуджено спитав:
- А що ж ви за неї хочете?
Хвилинку незнайомець замислено дивився на Тіма, певне, вагаючись.
- Що... я... за... неї... хо-чу, пи-та-єш? - промовив [30] він нарешті, розтягуючи слова, мов гумку-жуйку. Та потім вони посипались йому з рота так швидко, що годі було й добрати: - Яхочущобтивіддавменізанеїсвійсміх!
Він, мабуть, і сам помітив, що говорить занадто швидко й незрозуміле, бо проказав іще раз повільніше:
- Я хочу, щоб ти віддав мені за неї свій сміх!
- Оце й усе? - спитав Тім сміючись. Але в ту мить він помітив, як чудно, майже сумно дивляться на нього карі незнайомцеві очі, й Тімів сміх урвався навіть без звичайного «ік!» на кінці.
- Ну, то як? - спитав картатий.-Згода?
Тім опустив погляд і побачив перед собою марципани на блюдечку. Йому згадалася пані Бебер, борг, що він обіцяв заплатити, тоді спало на думку, скільки всякої всячини можна купити, маючи багато грошей. І він сказав:
- Коли це насправді, то я згоден.
- От і добре. В такому разі треба підписати угоду.- Картатий пан витяг із кишені якийсь папір, розгорнув його й поклав на столі перед Тімом.- Прочитай уважно!
Тім почав читати:
«І. Цю угоду укладено між паном Т. Трочем з одного боку й паном Тімом Талером з другого боку « »...19.. року в місті... й підписано в двох однакових примірниках обома сторонами».
- Якими це сторонами? - спитав Тім.
- Це так в угодах називаються особи, що ті угоди між собою укладають.
- А...- І Тім почав читати далі:
«2. Пан Тім Талер згідно з цією угодою передає панові Т. Трочеві свій сміх у цілковите й необмежене розпорядження».
Прочитавши вдруге слова «пан Тім Талер», хлопець здався собі майже дорослим. Він ладен був підписати угоду задля самих цих трьох слів. Він і гадки не мав, [31] як змінить усе його життя оцей коротенький другий пункт угоди.
Далі в ній стояло:
«З. На оплату вищезазначеного сміху пан Т. Троч зобов'язується дбати про те, щоб пан Тім Талер вигравав будь-який заклад чи то заставу. Цей пункт чинний без жодного обмеження».
Тімове серце забилося ще дужче. Він читав далі:
«4. Обидві сторони зобов'язуються тримати цю угоду в цілковитій таємниці».
Тім кивнув головою, не підводячи очей.
«5. У тому разі, коли одна зі сторін повідомить про цю угоду якусь третю особу чи осіб і таким чином порушить установлене пунктом 4 зобов'язання, друга сторона залишає за собою здатність відповідно: а) сміятися або ж б) вигравати заклади, тим часом як винна сторона цю здатність а) сміятися або ж б) вигравати заклади втрачає цілковито».
- Оцього я не втямлю,- промовив Тім, наморщивши лоба.
Пан Т. Троч - тепер ми нарешті знаємо, як його звуть,- пояснив йому:
- Розумієш, Тіме, коли ти порушиш обіцянку мовчати й розкажеш кому-небудь про цю угоду, то вже не могтимеш вигравати заклади, але й сміху свого назад не одержиш. Коли ж про неї пробалакаюсь я, то ти одержиш свій сміх назад, проте виграватимеш заклади й далі.
- Тепер зрозумів,- відказав Тім.- Це означає: мовчи, то будеш багатий, тільки не сміятимешся. А пробалакаєшся - будеш бідний і однаково не сміятимешся.
- Атож. Ну, читай далі.
І Тім прочитав далі: [32]
«6. У тому випадку, коли пан Тім Талер програє який-небудь заклад, пан Т. Троч зобов'язується повернути панові Тімові Талерові його сміх. Однак у такому разі пан Тім Талер надалі втратить здатність вигравати заклади».
- Це означає...-хотів був пояснити пан Троч. Але Тім уже зрозумів усе сам:
- Знаю, знаю! Коли я програю який-небудь заклад, то дістану свій сміх назад, але закладів більше не виграватиму.- І швидко перебіг очима останній пункт:
«7. Ця угода набуває чинності з того моменту, коли обидві сторони поставлять свої підписи під обома її примірниками.
Місто... « »... 19.. року».
Панів Трочів підпис уже стояв ліворуч. Подумавши трохи. Тім вирішив, що угода цілком законна. Він вийняв із кишені недогризок олівця й хотів був підписати, та пан Троч зупинив його.
- Це треба підписувати чорнилом,- і він подав Ті-мові свою авторучку.
На вигляд та ручка була з чистого золота, а на дотик якась химерно теплувата, наче наповнена теплою водою. Та хлопець не помітив ні золота, ні тієї теплоти. Він уже думав тільки про своє багатство, а тому не вагаючись підписав обидва папери. Чорнило в ручці виявилося червоне.
Тільки-но Тім підписав угоду, як пан Троч вельми приємно засміявся й сказав: «Щиро дякую». Тім відказав: «Будь ласка!» - і теж спробував засміятись, але не спромігся навіть усміхнутися. Губи його мимохіть стислися, й рот зробився тоненькою рискою, наче бритвою прорізаний.
Пан Троч узяв один примірник угоди, згорнув його й сховав у внутрішню кишеню піджака. А другий простяг Тімові зі словами: [34]
- Сховай як слід! Коли через твоє недбальство ця угода попадеться комусь на очі, це означатиме, що ти не дотримав таємниці. І з того може вийти велика біда для тебе!
Тім кивнув головою, також згорнув свій примірник і заховав у кашкет, під надпороту з одного боку підшивку.
Потім картатий пан поклав перед ним на столі дві монети по п'ять марок і сказав:
- Оце буде підвалина твого багатства!
І знову засміявся Тімовим сміхом. Але враз чогось дуже заквапився, покликав офіціантку, заплатив, підвівся, кинув: «Ну, щасти тобі, хлопче»,- і пішов.
Тімові довелось поспішати на іподром, бо от-от мали вже початися останні перегони. Він підбіг до каси, взяв квитка й не довго думаючи поставив гроші на кобилу Мавріцію-другу. Коли угода, що лежить у нього в кашкеті, дійсна, то ця кобила має виграти перегони.
І Мавріція-друга виграла.
Тім, що цього разу поставив десять марок, одержав кілька сотень. Озираючись, чи ніхто не дивиться, він сховав гроші в ліву внутрішню кишеню курточки й швиденько подався з іподрому.
Аж вийшовши за браму. Тім знов обережно помацав кишеню, де лежали виграні гроші. Цупкий папір залопотів, і в Тіма шалено закалатало серце. Він, Тім Талер,- багата людина! Він може поставити надгробок татові. Він може заплатити борг пані Бебер. Він може щось купити мачусі й Ервінові, а собі, коли схоче, придбає самокат. На гумових шинах, із сиреною!
Щоб досхочу натішитися своїм щастям. Тім пішов додому пішки. Він радо купив би дорогою що-небудь для мачухи, але всі крамниці стояли зачинені - неділя. [35]
Свій виграш у кишені Тім міцно стискав рукою.
Дорогою йому стрілося троє його однокласників. Постояли, поговорили, тоді один спитав:
- Що там у тебе в кишені, Тіме? Жаба?
- Ні, паровозі - відказав Тім і хотів був усміхнутися, та знову губи його стислися в тоненьку рисочку.
Але хлопці того не помітили. Вони засміялися на ту відповідь і один вигукнув:
- Ану, покажи свого паровоза!
- Може, поїдемо на ньому в Гонолулу! - озвався другий.
Але Тім ще дужче стис гроші в жмені й відповів:
- Мені треба додому. Бувайте!
Та не так легко було від хлопців відкараскатись. Вони почекали, поки Тім трохи відійде, а тоді тихенько наздогнали його, підкралися ззаду, несподівано висмикнули йому руку з кишені - і самі сторопіли: в повітрі замелькали й посипались додолу гроші. Великі банкноти - по двадцять, по п'ятдесят, навіть по сто марок!
Хлопці здивувались - вони ж бо знали, що Тім живе в так званому бідняцькому передмісті.
- Звідки в тебе стільки грошей? - спитав один.
- Украв у директора гідростанції,- відповів Тім і хотів засміятись, хоч і був сердитий на хлопців. Але сміху в нього не вийшло, натомість він так зухвало ошкірився, що хлопці аж полякались. Вони справді повірили в те, що сказав Тім, і враз кинулись навтікача. Відбігши вже далеченько, хлопці загукали: «Тім Талер украв гроші! Тім Талер злодій!»
Тім чув те. Він зажурено позбирав гроші й запхав у кишеню. Тоді пішов до річечки, що текла через їхнє місто, сів там на лавочку й задививсь на качачу родину, що гуляла попід берегом.
Каченята чапали по травиці перевальцем, іще зовсім незграбно, і вчора Тім був би неодмінно посміявся з них. А сьогодні вони навіть не здались йому кумедними. І від того він ще дужче засмутився. Він дививсь [36] на каченят так, як дивляться на голу стіну, зовсім байдуже. І хлопець відчув, що цієї неділі він став зовсім не той.
Лиш як почало смеркати. Тім почвалав додому.
Звернувши до свого завулка, він побачив, що біля дверей їхнього дому стоїть мачуха з кількома сусідками. Вони про щось збуджено гомоніли. Та ледве вгледівши хлопця, сусідки сипнули врозтіч, мов кури, й позникали в своїх помешканнях. Однак двері скрізь лишились прочинені, і як Тім ішов завулком, у кожному вікні відхилялась завіска.
А мачуха стояла біля напіввідчинених дверей із такою міною, немов чекала кінця світу. З її обличчя, білого як крейда, стримів просто на Тіма гострий червоний ніс. Тільки-но хлопець підійшов, вона мовчки ляснула його по щоці, по другій і потягла в дім.
- Де гроші? - вереснула вона в сінях.
- Гроші? - перепитав сторопілий Тім.
І знову ляснули два ляпаси: Тімові аж у голові загуло й на очах виступили сльози.
- Давай сюди гроші, поганцю, злодюго! Гайда в кухню!
І мачуха поволокла хлопця за собою. А йому й досі невтямки було, що ж сталося. Проте він витяг гроші з кишені й поклав на кухонний стіл.
- Боже, та тут же тисячі! - жахнулась мачуха й витріщилась на Тіма, мов на яку потвору.
На щастя, в ту мить двері до кухні відчинились, і ввіпхалася засапана пані Бебер. За нею ввійшов і Ервін, що зразу вп'явся круглими з подиву очима в купку грошей на столі.
- Директора ніхто не обікрав! - важко хекаючи, оголосила пекариха.- Всі гроші в них цілісінькі.
Аж тепер Тім зрозумів, чому це його так зустріли вдома: він же вдень жартома сказав пані Бебер, що обікраде директора гідростанції. Та й хлопцям на вулиці бовкнув те саме. А вони ж бачили, що в нього ціла купа грошей. Отож, певно, й виказали його. Он воно що! [37]
Він хотів був пояснити все, та мачуха вже знов за-торохтіла без ком і крапок:
- Тозначитьневдиректора? Виходитьдесьінде! Детивкравгроші? Кажиправду! Покиполіціянеприбігла! Бовжевсявулицязнає! Кажиправду!
Тім сказав правду:
- Ніде я їх не вкрав!
Тоді на нього посипався цілий град ляпасів і запотиличників; урешті пані Бебер спинила мачушину ру-ку й тихо спитала хлопця:
- Тіме, хіба ти не казав мені сьогодні, що ввечері заплатиш борг за печиво?
- Боргзапечиво? Дочоготут боргзапечиво? - знову заверещала мачуха.
- Будь ласка, пані Талер, дайте мені спокійно поговорити з хлопцем,- відказала їй пекариха.
Мачуха, ридаючи, впала на стілець і вхопилась за Ервінову руку. Син скрививсь, але руки не відняв. А пані Бебер допитувалась далі:
- Тіме, скажи мені правду! Звідки ти знав, що ввечері матимеш стільки грошей?
Думки хурчали в Тімовій голові, як сполохані горобці: «Тільки не бовкнути нічого про пана Троча! Ні слова про угоду! А то вона зробиться недійсною!»
Нарешті він сказав, затинаючись:
- Я... колись давно... знайшов.. п'ятнадцять марок. І надумав піти з ними на іподром, де закладаються на перегонах,- він говорив уже знов упевнено й рів-но.- Я думав - може, що виграю... Поставив на кобилу Мавріцію-другу - й справді, бачте, виграв,- він показав на купку грошей на столі, тоді знайшов у кишені купон від квитка й поклав його на стіл до грошей.
Пані Бебер хотіла була подивитись на той купон, та мачуха вже вхопила вузеньку паперову смужечку. Вона розглядала її добрих хвилин п'ять, і всі в малесенькій кухоньці мовчали. Тім стояв випроставшись, Ервін несміливо позирав на нього збоку, а пані Бебер [38] згорнула руки на грудях і всміхалась. Аж ось мачуха кинула купон на стіл і підвелася.
- Виграні гроші - то теж нечесний заробіток! - промовила вона й вийшла з кухні.
Аж тоді й пані Бебер подивилась на папірець, покивала головою й сказала:
- Пощастило ж тобі, Тіме!
Мачуха крикнула з-за дверей: «Ервіне!» - і її мазунчик покірливо вийшов, не обізвавшись до Тіма й словом.
Хлопець, що продав свій сміх, здавався сам собі якимсь бридким шолудивцем. Насилу стримуючи сльози, спитав він у пані Бебер:
- І справді виграш - це нечесні гроші?
Пекариха не відповіла прямо, тільки сказала:
- А он Нойбауер, що на різниці працює, теж виграв гроші. В лотерею. Й купив за них собі дім. А хіба Нойбауери погані люди?
Тоді взяла з грошей на столі три банкноти по десять марок, вийняла з кишені на фартуху чотири марки решти, поклала на стіл і промовила:
- Борг заплачено, Тіме. Ну, не журися!
І пішла собі. Тім почув, як грюкнули за нею двері.
Він лишився в кухні сам. Образа, розпач і тяжкий смуток сповнювали йому серце. Подумавши трохи, Тім зібрав зі столу гроші, запхав їх у кишеню й рушив до дверей. Він вирішив піти геть із цього дому. Світ за очі.
Та в сінях його спинив мачушин голос:
- Зараз мені лягай спати!
Потім вона додала вже нерішучіше:
- Гроші поклади в буфет на кухні.
Тім помітив, що настрій у неї перемінився. Він послухавсь, відніс гроші назад у кухню й ліг у ліжко, голодний, схвильований і знесилений. Ліжко поряд було порожнє, Ервіна мачуха поклала біля себе.
Швидше, ніж можна було сподіватися, Тім поринув у важкий сон. [39]
Пекарисі, пані Бебер, кілька днів по тому таки добре торгувалося, її крамничка майже цілий день була повна цікавих, що їм пекариха мусила розповідати про Тімів Талерів виграш. Оповідання те пані Бебер дуже спритно приправляла рекламою свого печива:
- ...А хлопець мені й каже, що хоче вкрасти гроші в директора гідростанції. Між іншим, у директора вдома та-ак люблять наші кренделі! Еге ж, так ото я й подумала, що зараз мене грець поб'є, як почула, буцім у хлопця тисячі в кишені. Я зразу святкову сукню на себе та до директора. Неділя ж була, та й однаково пані директрриха торт замовляла з написом: «Вітаємо з днем народження!» Знаєте, як мій чоловік торти робить! Еге ж... коли мені там кажуть, що ніщо в них не вкрадено. Люба моя пані Бебер, каже мені директор, я, каже, знаю, що ви розумна жінка, й ваші булочки з родзинками дуже добрі, але тут, певно, сталась якась помилка. В нас, каже, нічого не вкрадено, каже...-Отак вона торохтіла без угаву.
Тім став героєм дня. Серед сусідів, у школі, а почасти навіть і вдома. Мачуха - в неї раптом де не взявся біля пальта хутряний комір - стала поводитись із ним делікатніше, а зведений брат при кожній нагоді просто засипав його запитаннями про іподром та перегони. Сусіди називали його напівжартома, напівзаздрісно «малим мільйонером», а в школі хлопці аж билися за те, щоб бути ближче до нього.
Хлопця тішила така загальна увага. Він давно про бачив трьом своїм товаришам те, що вони поспішили виказати його, і мачусі - що вона його набила. Він радий був би тепер жартувати з усіма на світі. Але вже не міг... Коли Тім пробував усміхнутись, нічого в нього не виходило, він тільки зухвало вишкіряв зуби.
Скоро він облишив навіть спроби засміятись чи пожартувати. [40] Він звик напускати на себе поважність. А це, мабуть, найгірша річ, що може статися з дитиною.
Сусіди почали казати на нього: «Чванько!» Хлопці в школі, вдовольнивши першу цікавість, уже уникали його, і навіть мачуха, що стала тепер трохи не така нервова, називала його мурмилом.
А втім, вона вже не казала, що виграш - то нечесний заробіток. Вона тепер вважала кінські перегони цілком законною й почесною справою. Вона навіть спитала Тіма, чи не візьме він із тих грошей двадцять марок, щоб у неділю сходити ще раз на іподром та поставити гроші на якого-небудь коня.
Тім ще досі не одержав зі свого виграшу ані пфень га й мусив поки що поховати свої мрії про мармуровий надгробок батькові та про самокат, затявся й не взяв грошей. Після тієї історії з боргом за печиво, він почав дивитись на мачуху іншими очима.. Він їй більше не вірив. А це теж погана річ для дитини.
Того тижня Тімові вперше в житті хотілося, щоб неділя не настала зовсім. Він боявся, що мачуха таки вмовить його піти на іподром. І боявся недарма. Вже в суботу за вечерею почалося: «Може, тобі ще масла, Тіме?.. А знаєш, кажуть, ніби як щастить виграти, то тричі підряд... Ну, нічого, до завтра ще є час. Ти ще подумаєш, чи йти, чи не йти...»
І Тім, звичайно, пішов! Не тільки тому, що Ервін із мачухою ще за сніданком почали закидати про перегони, а й тому, що хотів випробувати угоду, оту чудернацьку угоду, сховану в кашкеті під підшивкою. Він уже не був певен, чи то справжня, чесна угода, чи підле ошуканство.
На іподром поїхали трамваєм усі троє. У Ервіна від хвилювання повиступали на блідих щоках червоні плями, а мачуха цілу дорогу лопотіла без ком і крапок про ризик, про іподромні махінації, про зависокі ставки. Вона дала Тімові двадцять марок, сто разів сказавши: «Гляди ж не загуби!» - і ще додала: [41]
- Та не став на Фортуну, Тіме! Я чула в трамваї, що Фортуна не має ніяких шансів. У неї якась там коняча хвороба, чи що. Чуєш, не на Фортуну!
Звичайно, Тім тепер вирішив поставити якраз на Фортуну. Однаково з угодою в кашкеті програти він не може. А крім того, треба показати мачусі, що він краще за неї знається на таких справах.
Та, прийшовши на іподром, мачуха з Ервіном майже забули про Тіма. Надто їх захопило все, що вони бачили довкола: розкішне вбрані дами та елегантні пани, породисті коні на доріжках, невеличкі жокеї в червоних кашкетиках, галас і штовханина біля кас та біля бар'єрів...
- А ти не хочеш дивитися на перегони? - спитала мачуха, коли Тім здав до каси заповненого квитка й одержав купон.
Хлопець похитав головою.
- А на якого коня ти поставив? - спитав Ервін.
- На Фортуну! - голосніше, ніж треба, відповів Тім.
Мачуха аж скинулась:
- На Фортуну? Алеж ятобіказала, щоцяконяка... я чула втрамва-аї...
Стартовий постріл урвав її лопотіння. Затупотіли підкови, загаласували, загукали глядачі, й мачуха з Ер-віном кинулись уперед, щоб хоч через голови, через циліндри, капелюхи та вуалі побачити перегони. Вони поставали недалеко від Тіма, що сів собі на траву, й Ервін раз по раз збуджено гукав до нього:
- Фортуна йде на третьому місці! - кричав він. Потім: - Фортуна наздоганяє! - І нарешті радісно заверещав: - Фортуна попереду!
Та скоро Фортуна знову відстала, видимо, знесилившись, і Ервін закричав:
- Пропали наші гроші! Сплохувала Фортуна!
Тоді й мачуха повернула до Тіма голову, і погляд її ніби промовляв: «Яжтакізнала! Непослухався-мене!» [42]
Та перед самим фінішем Фортуна знову припустила так, що аж не вірилося. Ервін зарепетував як несамовитий:
- Так, так, так, Фортуно! Добре! Ну, Фортуночко, ну, ну, ну!
І весь натовп загукав щодуху:
- Фортуна! Фортуна! Фортуна!
Потім по юрбі перебіг голосний крик, і Тім зрозумів: Фортуна перемогла! І пан Троч також переміг!
Треба сказати. Тім сів осторонь іще й того, що сподівався побачити пана Троча. Але з-під тих небагатьох картатих кашкетів, що він угледів, дивились на нього зовсім незнайомі обличчя. Троча не було видно ніде. (І все ж він, хоч уже й не в картатому вбранні, був на іподромі й нишком, ховаючись у натовпі, спостерігав Тіма примруженими очима.)
Ось надбіг задиханий Ервін.
_ Ми виграли! - загорлав він.- Давай сюди купон, Тіме!
Але Тім не віддав йому купона. Аж дочекавшись, поки люди біля кас розійшлися, він підійшов туди й одержав свій виграш - цілих дві тисячі марок!
- Багатенько ми виграли,- сказав Тім і простяг гроші мачусі.- Тут має бути дві тисячі.
- Атиперелічив, Тіме? Тамрівно двітисячі?
- Та рівно, рівно,- відказав хлопець.
- Те-те-те! Дайсюдияперелічу! - Вона майже вирвала гроші з пасинкових рук, почала перелічувати їх, збилася, почала спочатку і, перелічивши, сказала: - Справді, рівно дві тисячі!
Усі повмовкали. Мачуха не спускала ока з жмутка грошей у руці, Ервін стояв роззявивши рота, а Тім на-пустив на себе звичайний свій поважний вигляд.
Нарешті мачуха порушила мовчанку:
- Щожмитепер робитимемо зтакоюгрошвою!
- Не знаю,- знизав плечима Тім.- Робіть, що хочете, то все ваше. [43]
Тоді мачуха раптом заплакала - чи то з радості, чи з несподіванки, чи від зворушення, чи з усього того заразом. Схлипуючи, вона поцілувала обох хлопців, витерла хусточкою очі й сказала:
- Ну, ходімо, діти! Треба ж відсвяткувати таке щастя!
І знову Тімові довелося сісти під тим самим крислатим каштаном у садочку біля кав'ярні, під яким він сидів іще з татом, потім із шахраями, а востаннє - з картатим паном Трочем.
Мачуха жваво цокотіла:
- Яжтакізнала, щотімнедарма постав ивнафортуну! Охтихитрунчику! - І вона вщипнула Тіма за вухо. Потім замовила лимонаду й тістечок. Щоправда, не марципанів.
Ервін весь час говорив про іграшкову залізницю та про жовті черевики на каучуковій підошві. Лиш Тім сидів німий як риба - хлопець, що більше не вмів сміятися.
Відтоді Тім мусив щонеділі йти з мачухою та Ервіном на іподром. Йому дуже не хотілося того робити, і він інколи навіть прикидався хворим. Або втікав рано з дому й повертавсь аж пізно ввечері. Тоді мачуха з Ервіном ішли на іподром самі. Але їм ніколи не щастило. В найкращому разі вони вигравали якихось кілька марок.
Тож Тімові й доводилося знову й знову йти з ними на іподром і закладатись на дедалі більші суми. На іподромі вже пальцями на нього показували, і навіть прислів'я таке пішло поміж грачами: «Щастить, як Тімові!»
Правда, в хлопця вистачило розуму комбінувати так, що раз він вигравав більше, а раз менше. Коли Тім ставив на того коня, що на нього поставило вже багато [44] людей, то виграш був невеликий. А коли на якого-небудь невідомого, непримітного коника, що на нього майже ніхто не ставив,- тоді Тім вигравав дуже багато.
Мачуха спершу була оголосила, що всі виграні гроші належать Тімові й що вона тільки порядкує ними як опікунка, але дуже скоро почала казати «наш виграш», «наші гроші», «наш рахунок». А Тімові завжди давала тільки трохи кишенькових грошей. І все ж навіть із тих грошей хлопець зумів наскладати на мармуровий надгробок батькові. Обмінявши дрібні гроші на паперові, він ховав їх у великому годиннику, що стояв у вітальні: Тім випадково відкрив, що футляр годинника має подвійне дно й верхню дощечку можна піднімати.
Несподіване багатство зовсім закрутило мачусі голову. Дуже скоро весь завулок зненавидів її. Своїй давній приятельці-сусідці мачуха сказала просто в вічі, що соромиться показуватись із нею на вулиці - ти, мовляв, не по моді вбрана. (До того, щоб купити та подарувати біднішій приятельці сукню, мачуха, видно, не додумалась.) Печиво пані Бебер вона стала привселюдно гудити й почала купувати куди дорожчі ласощі в центрі міста. (А що пані Бебер, бувало, давала їй цілі гори печива наборг, вона, видно, зовсім забула.)
Ервін, що йому мати потихеньку тицяла більше кишенькових грошей, ніж Тімові, став корчити з себе панича. Він носив черевики на грубезній підошві, довгі штани, строкаті краватки, почав нишком курити й удавав знавця породистих коней.
І лише Тім потай проклинав усе те багатство. Він часто годинами блукав по всьому місту, сподіваючись зустріти де-небудь пана Троча, бо мав надію, що картатий пан віддасть йому його сміх, коли він зречеться свого багатства. Але Троч не показувався.
А проте картатий пан не спускав хлопця з очей. Іноді поблизу Тімової оселі проїздила велика розкішна машина. Ззаду в цій машині сидів чоловік у картатому кашкеті. Загледівши де-небудь Тіма, він наказував шоферові зупинитись і стежив за хлопцем - може, й не [45] з боязким, але зі стурбованим виразом на обличчі. Цей чоловік подбав і про те, щоб до помешкання в завулку попав примірник рекламного календаря, де поміж віршиками, що вихваляли каву, какао та масло, були надруковані мудрі вислови уславлених людей. І не випадково на першій сторінці стояло:
«Комерційну угоду треба розглядати як шлюбний контракт: довго й ретельно зважувати, перше ніж підписати Ті, але потім дотримуватись угоди твердо й вірно.
Т. Троч».
На Тімове щастя, мачуха зразу вирізала той аркуш, бо на звороті писалося про астрологію. (Мачуха народилася під сузір'ям Скорпіона.)
Згодом хлопцеві стала тяжко дошкуляти ворожість усього завулка. Постійну Тімову поважність люди вважали за пиху, чваньковитість і дивились на нього так само, як на мачуху та Ервіна: чваньки-новобагатьки, мовляв.
І тому Тім зрадів дужче за всіх (наскільки він взагалі ще міг радіти), коли мачуха вирішила вибратись із завулка й найняла цілий поверх у розкішному будинку на гарній вулиці.
Старі меблі, що їх. мачуха не схотіла забрати з собою, вона роздарувала тим небагатьом людям у завулку, з якими ще розмовляла. Вона хотіла віддати комусь і великий годинник, де Тім сховав свої заощадження. На щастя, Тім почув про те вчасно й попросив мачуху поставити годинник у його кімнаті в новому помешканні. Він просив так настирливо, що мачуха погодилася - скоріше здивовано, ніж сердито. І таким чином той сейф, що вибивав години, помандрував разом із Тімом до його власної кімнати, де хлопець уперше зроду дістав змогу спокійно, на самоті вчити уроки.
У новому помешканні мачуха зразу найняла собі служницю. Але довго витримати в неї не могла жодна дівчина. За Марією прийшла й пішла Берта, за Бертою Клара, за Кларою Йоганна, поки врешті найняли одну [46] літню жінку на ймення Гріт. Та лишилась надовго, бо не мовчала хазяйці, а огризалася щоразу, коли пані нападала на неї.
Отак вони то гризлись, то знов мирились рік за роком, аж поки Тімові сповнилось чотирнадцять літ і настав час віддавати його вчитись якогось фаху.
Мачуха наполягала, щоб Тім пішов учитись до контори, що приймає заклади на іподромі. Вона недарма добивалась того: якраз на свій тринадцятий день народження Тім поставив дуже багато грошей на одного старого коня, що його іподромне начальство востаннє, ніби з ласки випустило на перегони. На цього коня не ставив ніхто - крім Тіма! Та через те, що на нього поставив Тім, кінь прийшов до фінішу перший - на превеликий подив усіх знавців.
Хлопець одержав цілих тридцять тисяч марок. Але після того виграшу він заявив своїй мачусі, що вони тепер мають уже досить грошей і що він більше не гратиме на перегонах. І ні сльози, ні штурхани не могли [47] вплинути на нього. Відтоді він ні разу не пішов на іподром.
Мачуха з Ервіном іще кілька разів самі спробували щастя. Але, програвши загалом три тисячі марок, а вигравши ледве триста, вони теж покинули грати на перегонах.
Отож мачуха й сподівалась, що Тім, навчаючись у закладовій конторі, знову захопиться перегонами. Вона вже навіть ходила домовлятися з найбагатшим у їхньому місті власником такої контори. Але Тім затявся й сказав, що буде моряком і ніяких контор та іподромів більше й знати не хоче.
Одного разу, кілька днів по тому, як Тім закінчив школу, мачуха знову завела свою стару пісню про Ті-мову майбутню роботу.
- Тижтаки вженедитина, Тіме! Требаждочогосьбратися! Приконторі тизтвоїм хистом мігбибагатієм стати, Тіме! Яжнепросебедбаю! Яжпротебедумаю!
- А я не хочу в контору! Я хочу стати моряком! - відрубав Тім.
Тоді мачуха почала сердито вичитувати йому, далі розкричалась, а врешті пустила сльозу. Стала, як завжди, скиглити, що він хоче її залишити на старість без шматка хліба, щоб вона з торбами ходила, що він, певно, надумав стати багатієм сам, а її та свого брата Ервіна покинути в біді й що взагалі він завжди був у родині як чужий. Він же навіть сміятись уже не вміє!
Мачуха й гадки не мала, як боляче вразили Тіма ті останні слова. Йому аж кров ударила в голову. Він ладен був схопитись і кудись забігти.
Та відтоді, як Тім утратив свій сміх, він так навчився володіти собою, що аж страх, як на його літа. І цього разу він теж зумів так стриматися, що мачуха помітила тільки, як він почервонів.
- Дасте мені в неділю стільки грошей, як тоді, коли я закладався востаннє,- сказав він.- Я, напевне, виграю дуже багато.
Не встигла мачуха відповісти, як Тім вибіг із хати, [48] помчав щодуху до річки й сів там на самотній лавочці, силкуючись опанувати своє хвилювання. Але цього разу не спромігся. Його душили сльози; він щосили стримував плач і тому аж тіпався, хлипаючи. Лише як він кинув стримуватися, сльози й хлипання помалу минулися, і чотирнадцятирічний хлопець почав спокійно й холодно обмірковувати своє майбутнє.
Він вирішив у неділю знову поставити на найгіршого коня й виграти багато грошей. Ті гроші він віддасть мачусі, а потім просто втече з дому. Може, найметься юнгою на пароплав, а може, щось інше знайде. За гроші він не турбувався: іподроми є всюди. А крім того, бути багатієм йому зовсім не хотілося. Тім це вже зрозумів. Він продав свій сміх за те, що зовсім йому не потрібне.
І ось хлопець, що сидів на лавочці над річкою, постановив собі куди важливішу річ: він вирішив повернути свій сміх! Наздогнати, знайти його. Розшукати пана Троча, хоч би де той був.
Добре було б, якби Тім міг комусь розповісти про ту свою ухвалу - хоч кому-небудь, хоч якому п'яному візникові чи напівбожевільному дивакові-волоцюзі. Найскладніші речі можуть стати найпростішими, коли порадитися про них з ким-небудь. Але Тім не мав права розповідати про свою біду. Він повинен був замкнутися в собі, як устриця замикається в своїй скойці. Аркуш паперу, що лежав тепер у подвійному дні годинника, зробив із Тіма найсамотнішого й найсмутнішого хлопця в цілому світі.
У тій самотності й смутку несподівано пригадався Тімові небіжчик батько і гроші, відкладені на мармуровий надгробок. І Тім вирішив іще одне: перше ніж утекти з дому, треба таки поставити батькові той надгробок. Він знав, що зробити це буде нелегко. Та дарма. Якось упорається!
Вже спокійніший підвівся хлопець із лави. В нього тепер були плани, що їх треба здійснити. І ті плани додали йому сили. [49]
Настала неділя - остання Тімова неділя в рідному місті. Мачуха хвилювалася вже зранку. Вона зварила дуже міцної кави, жадібно пила її за сніданком і майже нічого не їла. Тімові вона дала навіть більше грошей, ніж той просив. А сама вбралася в свою найдорожчу сукню - шовкову вишивану - і вийняла з шафи лисяче хутро.
- Ой, якбижзнати читожмивиграємо, - торохтіла вона. - Ативжезнаєш наякогоконяпоставиш, Тіме?
- Ні,- відказав хлопець щиру правду.
- Невжетищененадумав?
- Тім знає сам, що йому робити! - встряв зведений брат. Тімові успіхи на іподромі сповнили Ервіна не лише заздрістю, а й повагою.
Поснідавши, всі троє поїхали в таксі на іподром. Мачуха зразу попрямувала до кас. Але Тім сказав, що йому треба ще трохи походити між людьми, послухати, що балакають про перегони та коней. Мачуха з Ер-віном мусили погодитись і відпустили його самого поблукати в натовпі.
На іподромі Тіма вже майже забули, бо ж він цілий рік не був там. Та знайшлися й люди, що впізнали хлопця й стали, перешіптуючись, показувати на нього іншим. Найдужче зацікавився Тімом один чоловік із кучерявим каштановим чубом та дивно колючими водяво-блакитними очима. Він ходив кругом хлопця, мов собака кругом свого хазяїна, й стежив за ним невідчепно, хоч і непомітно. А коли Тім підійшов до списку коней і почав його вивчати, чоловік став поруч нього й сказав нібито зовсім байдуже, навіть не дивлячись на хлопця:
- На Вихора, здається, ніхто не ставить... - Потім спитав: - А ти що, теж хочеш поставити?
- Аякже! - відповів Тім.- І якраз на Вихора.
Аж тоді незнайомець обернувся до нього: [50]
- Сміливий же ти, хлопче! Адже у Вихора майже ніяких шансів на виграш.
- Побачимо,- відказав Тім.
Йому раптом стало смішно. Але сміятися він не міг. Поважно, трохи аж сумно дивився він на незнайомця. А той почав кепкувати з Тімових сміливих намірів та з Вихора.
Тім рушив до каси, і незнайомець пішов поруч, без угаву жартуючи, дуже дотепно підсміюючись із малих жокеїв і водночас пильно стежачи за Тімовим обличчям. Але Тім і бровою не моргнув на ті жарти.
Не дійшовши трохи до каси, Тімів супутник зупинився. Мимоволі пристав і Тім.
- Мене звуть Крешимир,- сказав незнайомець.- Я тобі добра зичу, хлопче. Я знаю, ти на цьому іподромі ще ні разу не програв закладу. Не часто таке трапляється... Просто диво бере. Можна щось у тебе спитати?
Тім поглянув у водяво-блакитні очі, що нагадували йому когось,-він тільки не знав кого. Потім відказав:
- Будь ласка, питайте...
Не спускаючи Тіма з очей, пан Крешимир тихо - запитав:
- А чого ти, хлопче, ніколи не смієшся? Ти не любиш сміятися? Чи... не можеш?
Тімові аж кров шибнула в голову. Що це за чоловік? Хто він такий? І що він знає? Хлопцеві здалося враз, що в цього Крешимира Трочеві очі. Може, це сам Троч? Може, він навмисне так перемінився, щоб випробувати Тіма?
Хлопець, певне, трошки задовго вагався, бо пан Крешимир раптом сказав:
- Можеш не відповідати, я вже й так бачу. Колись, може, я зумію тобі допомогти. Пам'ятай же, мене звуть Крешимир. Бувай здоров!
І чоловік зник у тисняві. Згубивши його з очей, розтривожений Тім підійшов до каси й поставив усі гроші на Вихора. Після зустрічі з цим паном Крешимиром [51] він іще твердіше вирішив не пізніш як завтра податись геть із міста.
Біля каси до нього підбігли мачуха та Ервін. Видно, вони чекали його там. Цього разу Тім так і не сказав їм, на якого коня поставив. Але вперше за весь час він разом із ними стежив за перегонами.
Вихор був надзвичайно баский молодий жеребчик, що біг на перегонах тільки втретє. Люди всі гадали, що його випущено на перегони трохи зарано. Досі він займав тільки середні місця. Одного разу на початку перегонів Вихор був стрілою вихопився вперед, але скоро збився з ходи і, як звичайно, добіг до фінішу поміж «середнячків».
Про все те Тім дізнався з розмови двох чоловіків, що стояли поруч нього. Хлопця вперше зацікавили перегони. Він боявся, що після розмови з паном Крешимиром його угода з картатим паном Трочем стала недійсна, і на цих перегонах хотів пересвідчитися, слушний його страх чи ні.
Пролунав стартовий постріл. Вихор із самого старту біг четвертим, не наздоганяючи трьох передніх, але й не відстаючи від них. Двоє чоловіків поруч Тіма вже розмовляли про коня, що біг попереду. Але потім розмова знову зійшла на Вихора. В дедалі гучнішому галасі Тім чув лиш уривки: «... добре виїжджений...», «... ощаджує силу...», «... колись іще буде добрий кінь...»
Вихор, здавалось, цього разу не мав шансів на перемогу. Він тримався на четвертому місці, але вже потроху відставав від трьох передніх. Ервін та мачуха напосідали на Тіма, щоб сказав їм, на якого коня він поставив. Але хлопця пойняла непевність. Очі його тривожно стежили за перегонами. Вихор трохи піддав ходи, і відстань між ним та передніми трьома помалу-помалу скорочувалась. Але й до фінішу було вже зовсім близько.
І зненацька передній кінь спіткнувся. Двоє, що бігли зразу за ним, схарапудились і сахнулись убік. А Вихор [52] в ту мить стрілою вихопивсь уперед і домчав до фінішу перший.
Натовп загукав скоріше розчаровано, ніж радісно. Тім почув біля себе:
- Таких дурних перегонів я ще зроду не бачив!
На великому табло нагорі з'явився напис «Вихор». Тімові аж на серці полегшало. Йому так хотілося засміятись! Але натомість він мовчки вийняв із кишені купон, віддав мачусі й сказав:
- Підіть одержіть гроші, будь ласка. Ми виграли!
Пані Талер з Ервіном бігом кинулись до каси. Тім не став дожидати їх, а мерщій поїхав трамваєм додому, вийняв із годинника свій скарб, заховав угоду під підшивку кашкета, а гроші в кишеню пальта, перекинув пальто через руку й уже хотів був вийти з хати, коли враз почув, що вертаються мачуха з Ервіном. Він швиденько сховався за завіскою в комірчині. Мачуха покликала: «Тіме!» Але Тім не озвався.
- Іделишеньтойхлопець? - почув він. - Якийвінчуднийстав останнімчасом!
Голоси помалу затихли в дальших кімнатах. Тім іще почув, як Ервін спитав: «То ми тепер дуже багаті?» - й мачушин різкий голос відповів щось наче: «... рок п'ять тисяч!»
«Ну й добре,- спокійно й холодно подумав Тім.- Тепер я їм більше не потрібен».
Він виступив із комірчини, відімкнув тихенько двері, так само тихо замкнув їх, прокрався попід самими вікнами до парку, а тоді чимдуж помчав на кладовище, що було в східній частині міста.
Лиш як гладкий вусатий сторож при цвинтарній брамі спитав його, який номер батькової могилки, хлопець зрозумів, що звертатися йому слід було не сюди. І все ж він вирішив спробувати:
- А можна у вас замовити мармуровий надгробок?
- Мармур у нас не дозволяється. Тільки пісковик,- буркнув вусань.- Та й не в мене слід про це питати. А каменяр у неділю не працює. [53]
І раптом Тімові блиснула зухвала думка:
- А давайте заб'ємося об заклад, що в мого тата буде мармуровий надгробок. Ще й із золотим написом: «Від твого сина Тіма, що ніколи тебе не забуде».
- Програв ти свій заклад наперед, хлопче!
- А однаково, давайте заб'ємося! На плитку шоколаду. (Тім побачив ту плитку шоколаду на підвіконні в сторожці.)
- А ти маєш за що купити плитку шоколаду, як програєш?
Тім вийняв із кишені пальта всі свої гроші й показав сторожеві.
- Ну то як, забились?
- Дурнуватий якийсь заклад, я ще зроду так по-дурному не забивався,- промимрив той.- Ну, та дарма! - вони потисли один одному руки на знак того, що забились, і рушили величезним, схожим на парк кладовищем до могилки Тімового батька.
Ще здалеку обидва побачили не могилці трьох робітників у комбінезонах. Гладкий сторож піддав ходи.
- Що ж це таке!..- він засопів, наче морж, і пустився бігцем.
На могилку якраз поставили новенький надгробок. Мармуровий! На ньому золотими літерами було викарбувано батькове ім'я й дати народження та смерті. А нижче: «Від твого сина Тіма, що ніколи тебе не забуде».
Сторожів крик нітрохи не збентежив робітників. Вони показали йому папери, які свідчили, що надгробок поставлено цілком законно. Був там навіть окремий дозвіл на мармур. Вони, мовляв, просто не схотіли будити сторожа, як приїхали, бо той саме задрімав.
- А втім, - додав один із робітників, - за надгробок має ще заплатити якийсь Тім Талер.
- Правда, - озвався Тім. - Ось вам гроші. - Він знову видобув їх із пальта й відрахував тому робітникові скільки треба. [54]
Тімові лишилося всього півмарки. Сторож буркнув щось і почвалав до сторожки. Робітники зібрали своє начиння, козирнули Тімові на прощання й теж пішли.
А Тім із п'ятдесятьма пфенігами в жмені та зі своєю чудернацькою угодою в кашкеті лишивсь на батьковій могилці й почав розповідати мертвому все те, що радий був би розповісти комусь живому.
Висловивши все, він іще раз подививсь на надгробок, що дуже йому подобався, тоді сказав:
- Я прийду, як могтиму знову сміятися. Скоро вернуся! - і, збентежившись раптом, додав: - Сподіваюся, що скоро...
У сторожці Тім забрав у насупленого вусаня виграний шоколад. А останні свої гроші заплатив за квиток у трамваї. Куди він поїде, хлопець сам ще не знав. Він тільки знав, що хоче розшукати пана Троча й повернути собі свій проданий сміх. (Тім же й гадки не мав що за рогом цвинтарного муру троє робітників іще раз одержали гроші від одного добродія в карта тому костюмі, бо вони, люди побожні, могли взяти на себе такий гріх, як робота в неділю, тільки за подвійну платню.)
Трамвай був майже порожній. Опріч Тіма, в ньому їхав іще якийсь літній панок, повненький, із веселим кирпатим обличчям. Він зразу спитав хлопця, куди той їде.
- На вокзал,- відповів Тім.
- Тоді доведеться тобі пересісти! Цей трамвай на вокзал не їде. Я добре знаю, бо мені самому треба туди.
Тім сидів, держачи кашкета на колінах. Під пальцями в нього зашурхотів папір угоди, і йому раптом сяйнула блискуча думка: вигадувати якнайбезглуздіші, [55] якнайнеймовірніші заклади. Може, він програє який-небудь і тоді дістане назад свій сміх!
Тому хлопець відповів:
- А давайте заб'ємося об заклад, пане, що цей трамвай поїде на вокзал.
Панок засміявсь і сказав точнісінько те саме, що сторож на кладовищі:
- Програв ти свій заклад наперед, хлопче! - А потім додав: - Бо ми їдемо в дев'ятому номері, а цей номер ніколи ще не ходив до вокзалу.
- Однаково, забиймося! - промовив Тім так упевнено, що панок аж сторопів.
- О, ти, здається, певен свого виграшу, хлопче! А на що ти хочеш закластися?
- На квиток до Гамбурга,- швиденько відповів Тім - і сам зчудувався: чого це раптом йому набігло таке на думку! (А втім, нічого дивного в тому не було: адже він давно вже збирався стати моряком.)
- То ти хочеш їхати до Гамбурга?
Тім кивнув головою.
Ласкаве кирпате обличчя зморщилося в усмішці.
- Тоді не треба й закладатися! Бо я сам їду до Гамбурга й маю квиток на ціле купе. Той пан, що збирався їхати зі мною, затримується тут. От ти й будеш мені за товариство.
- І все ж давайте заб'ємося,- поважно сказав Тім.
- Ну, гаразд. Забилися. Але попереджую: ти програєш! Як тебе звати?
- Тім Талер.
- Гарне прізвище. Грішми пахне*. А мене звуть Рікерт.
Вони потисли один одному руки, воднораз познайомившись і забившись об заклад.
Коли до вагона ввійшов кондуктор перевіряти квитки, пан Рікерт спитав його:
- Ми їдемо на вокзал?
[* Талер - давня німецька монета.] [56]
Тільки-но кондуктор розкрив рота відповісти, як трамвай різко зупинився: Тім мало не впав на пана Рікерта. Кондуктор побіг до передніх дверей. Там якраз заходив до вагона ревізор у мундирі з товстим срібним аксельбантом. Він щось гукнув кондукторові, а той йому; потім кондуктор повернувся до вагона й відповів на Рікертове запитання:
- Зараз ми, пане, справді поїдемо на вокзал, бо на нашій лінії порвався провід. Але звичайно дев'ятка на вокзал не ходить.
Торкнувши пальцем кашкета, він знову пішов наперед.
- Грім побий, швиденько ж ти виграєш заклади, Тіме! - засміявся пан Рікерт.- Ти, напевне, знав, що той провід порветься, еге?
Тім сумно похитав головою. Він радніший був би програти цей заклад. Та все ж йому хоч ясно стало, що пан Троч має такі здібності, які можна назвати принаймні незвичайними.
На вокзалі пан Рікерт спитав, де ж Тімові речі.
_ Все, що треба, при мені,- відповів Тім якось непевно, трошечки по-дитячому.-А паспорт у кишені.
У хлопця справді був паспорт. Як йому минуло чотирнадцять років, він добивсь від мачухи, щоб вона взяла йому паспорт. Мовляв, на іподромі можуть часом спитати документи. Одного цього натяку вистачило: адже якраз тоді Тім був відмовився вигравати гроші.
А тепер от виявилося, що паспорт йому справді потрібен, бо ж він їхав до чужого міста, до Гамбурга.
Пан Рікерт мав у поїзді ціле купе першого класу. На дверях була пришпилена картка з написом: «Крістіан Рікерт, директор пароплавства». Але нижче стояло ще одне прізвище, і, прочитавши його, Тім сполотнів. Бо там було написано: «Барон Томас Троч». Коли вони посідали, пан Рікерт запитав?
- Тобі недобре, Тіме? Чого ти раптом так поблід? [57]
- Та ні, нічого, зі мною часом таке буває,- відказав Тім, і то, власне, була правда, бо з ким на світі такого не буває?
Поїзд довго їхав понад берегом Ельби. Пан Рікерт, видимо, зацікавлено розглядав річку й береги, а Тім нічого того не бачив.
Час від часу ласкаві Рікертові очі крадькома поглядали на Тіма, тоді знову повертались до краєвиду в вікні. Пана Рікерта чимсь непокоїв цей поважний, аж сумний хлопець, і він вирішив розважити його кумедними історіями з моряцького життя. Але скоро він помітив, що Тім задумався про щось своє і не слухає його.
Аж як пан Рікерт заговорив про барона Троча, на чиєму місці їхав тепер Тім, хлопець видимо зацікавився й навіть сам розговорився.
- Барон, мабуть, дуже багатий? - спитав він.
- Без міри багатий! У нього є підприємства по всьому світі. Те гамбурзьке пароплавство, де я директором, також належить йому.
- То барон живе в Гамбурзі?
Пан Рікерт якось непевно розвів руками, немов хотів сказати: «Що я знаю?» Тоді пояснив:
- Барон живе скрізь і ніде. Сьогодні він у Гамбурзі, завтра в Ріо-де-Жанейро, а післязавтра, може, в Гонконгу абощо. А головна його резиденція, скільки мені відомо,- один замок десь у Месопотамії.
- Ви, певне, дуже добре знаєте його?
- Його, Тіме, ніхто добре не знає. Він переміняється, як хамелеон. Приміром, він багато років мав тонкі стиснуті губи й колючі очі - я ладен заприсягтися, що вони були водяво-блакитні. І ось я побачив його вчора,- аж він має лагідні карі очі. І темних окулярів на вулиці вже не носить. Але найдивовижніше ось що: я ніколи не чув, щоб він сміявся, а от учора він реготав, як малий хлопчак. І ні разу навіть губів не стис, як бувало звичайно.
Тім квапливо відвернувся до вікна, бо сам в ту мить мимоволі стис губи. [58]
Пан Рікерт відчув, що його оповідання чимсь і дуже цікавить, і водночас бентежить хлопця. Тому він змінив тему:
- А чого ти, власне, їдеш до Гамбурга?
- Хочу найнятись на який-небудь пароплав учнем офіціанта! - і знову Тім сам здивувався зі своєї несподіваної ухвали, хоч дивного в ній нічого й не було: адже треба з чогось починати, коли хочеш стати моряком.
Пан Рікерт аж засяяв, гордий від того, що може допомогти хлопцеві.
- То ти щасливець, Тіме! - сказав він майже урочисто.- Коли тобі треба на вокзал, трамвай наче тільки задля тебе повертає туди, а коли тобі потрібна робота, мов з неба падає людина, що може її тобі дати!
- А ви можете влаштувати мене учнем офіціанта?
- Офіціант на пароплаві називається стюард,- поправив його директор пароплавства.- А тобі доведеться попервах бути юнгою чи боєм. Я тільки хотів би знати одне: чи твої тато й мама згодні?
Тім задумався лиш на мить, а тоді відповів:
- У мене немає тата й мами.
Про мачуху він не сказав, бо знав, що вона ніколи не дала б йому дозволу найнятись на пароплав. І взагалі він не дуже задумувався над тим, що залишає позаду.
Куди дужче непокоїло його інше: чи ця зустріч із паном Рікертом справді щасливий випадок, а чи, може, й тут доклав рук картатий пан, як у тій історії з мармуровим надгробком та з трамваєм?
Разом зі своїм сміхом Тім утратив іще одне: простосердість і довіру до людей. І це було дуже погано.
Пан Рікерт спитав його ще щось, але хлопець закліпав очима, не зрозумівши: так вирували думки у нього в голові.
- Я питаю, чи не треба тобі допомогти взагалі? - ще раз спитав пан Рікерт.- Чи, може, я тобі не подобаюся? [60]
- Ну що ви, що ви! - швидко відповів Тім.- Навіть дуже!
Він сказав це цілком щиро. В ньому враз зародила-ся впевненість, що цей чоловік хоч і служить у картатого пана (чи то пак у багатого барона Троча), але не може бути Трочевим поплічником. Тім знову став простосердною дитиною, звичайнісіньким чотирнадцятирічним хлопчаком.
А пан Рікерт спитав уже навпростець:
- Скажи, що з тобою таке? Адже ти сьогодні ще ні разу не засміявся, хоч посміятись таки було з чого. Може, в тебе якась біда?
Хлопець радий був би кинутись на шию панові Рікертові, як роблять часом люди у виставах. Але в Тіма то була не гра, не комедія, а справді нестерпуче поривання до людини, якій можна все розповісти.
І так важко було хлопцеві стримати те поривання, що від розпачу й безпорадності йому з очей покотилися, мов горох, сльози.
Пан Рікерт сів поруч нього й сказав якомога спокійніше, аж холодно:
- Ну, не плач! Розкажи, що з тобою таке.
- Я не можу! - вигукнув Тім, тоді просто тицьнувся обличчям у плече панові Рікертові, й сльози полилися ще дужче.
Він так хлипав, що аж тіпався весь.
Невеличкий повненький директор пароплавства взяв хлопця за руку й тримав, поки Тім, утомившись плачем, заснув.
Вантажно-пасажирське судно, що на ньому Тім мав служити як стюардів помічник, називалося «Дельфін» і ходило на лінії Гамбург-Генуя.
До відплиття пароплава лишалося ще три дні, й пан [61] Рікерт узяв хлопця на той час до себе додому, до гарненької вілли, що стояла на розкішній набережній над Ельбою.
Біла, мов хмаринка на літньому небі, вілла мала на чільній стіні, над дверима, півкруглий балкон, підпертий трьома колонами. Ґанок з обох боків стерегли два лагідні леви, витесані з каменю.
Коли Тім побачив той світлий, веселий будиночок, йому аж серце стислося. Колись, як він був іще веселим хлопчаком, той будиночок, певне, здався б йому чарівним сном, житлом щасливого принца з якоїсь казки. Та хто продав свій сміх, той хіба може бути щасливий? Поважний і смутний пройшов Тім між двома лагідними левами до дверей білої вілли.
Пан Рікерт жив удвох із своєю матір'ю, добросердою старенькою жінкою з сивими кучериками й таким голоском, наче в маленької дівчинки. Вона сміялася з усього, як дитина.
- Чого ти весь такий сумний, хлопче? - спитала вона Тіма.- Недобре так у твоїх літах! Іще встигнеш скуштувати серйозного в житті. Правда, ж Крішане?
Її син, директор пароплавства, кивнув головою, відвів матір убік і пояснив їй, що з хлопцем, видно, сталося щось жахливе, отож нехай вона буде з ним обережніша.
Старенькій нелегко було зрозуміти, що має на увазі її син. Вона виросла в багатому, веселому домі, вийшла заміж за багатого й веселого чоловіка й тепер доживала віку в достатку й веселощах. Вона знала вбогі завулки лише із зворушливих оповідань, що, читавши їх, завжди плакала, а гризні, заздрощів, лукавства старенька просто не бачила в житті, бо не хотіла бачити такої погані. Вона ціле своє життя лишалась дитиною, небесно-блакитною квіткою, що не могла відцвісти.
- А знаєш що, Крішане,- сказала старенька, вислухавши сина.- Я поведу хлопця погуляти, покажу [62] йому місто. Ось побачиш, я його розважу, він у мене таки засміється!
- Тільки обережно з ним, мамо,- попросив пан Рікерт. І старенька пообіцяла, що буде обережна.
Прогулянки з нею стали для Тіма справжньою мукою, бо він дуже полюбив це вісімдесятирічне дитятко й радий був би усміхнутись до неї, підморгнути їй, коли вона брала його за руку своєю маленькою м'якенькою ручкою. Йому хотілось навіть подражнити її, немов старшу сестричку. Але сміх його був далеко. З тим сміхом ходив десь по світу один химерний багатий барон. Тім зрозумів тепер: він продав найкраще з того, що мав.
У вівторок старенькій пані Рікерт набігла цікава думка. Вона прочитала в газеті, що один ляльковий те-атр виставляє казку «Липкохвіст». То була казка про королівну, що не вміла сміятися. Пані Рікерт добре пам'ятала всю ту казку. І вона вирішила сходити на виставу й повести на неї хлопця, що не вмів сміятися.
Та думка дуже сподобалась самій пані Рікерт, але вона зразу нікому нічого не сказала. Цілий ранок тихенько собі посміювалась і аж по обіді запросила до театру свого сина й Тіма. Обидва вони не могли відмовити старенькій і пішли з нею.
Ляльковий театр був від них не дуже далеко - в невеличкому гамбурзькому передмісті Евельгене, що лежить попід кручами на березі Ельби й складається, власне, з одного рядка маленьких чепурненьких будиночків у садочках. Ото там, у задній кімнаті одного ресторанчика, й містився ляльковий театр.
Невеличка зала була повна дітей. Поміж них сиділо лиш декілька батьків і матерів.
Пані Рікерт зразу нагледіла троє вільних місць у другому ряду і, сміючись та вимахуючи руками, пропхалася туди. її син із Тімом пішли за нею. Тільки-но вони повсідались, як у залі погасили світло й невеличка червона завіса перед сценою піднялася вгору. [63]
Вистава почалася з віршованої розмови між королем і волоцюгою. Вони стрілися глупої ночі, в чистім полі, при місяці. Королеве обличчя було бліде й поважне. А волоцюга мав свіжі, червоні навіть при місячному світлі щоки й усміхнені уста. Ось яка була їхня розмова, що з неї почалась вистава:
Король
Дійшли мені, добродію, до слуху
Чутки про королівну Несміюху.
Я сам статечний, не люблю сміятись,
Отож би добре з нею нам побратись.
Та хтозна, де живе вона, одначе.
Не скажете? Я щедро вам віддячу.
Волоцюга
Чом ні? Я вас охоче проведу,
Бо я і сам оце туди іду.
Та вам на шлюб не раджу сподіватись,
Бо я навчу ту панночку сміятись.
Король
Не навчите, земляче, далебі,
Бо хто хоч раз помислить сам собі,
Що все живе на світі має вмерти,
Тому гіркої думки не відперти,
Що світ - то лиш блискуча банька з мила:
Гра, поки лусне; а тоді - могила.
По думці ж тій годиться не сміятись,
А гідному й поважному лишатись.
Волоцюга
Ви, пане, бачу, мудрий чоловік,
Та трошечки не в той загнули бік.
Пошився в дурні, хієш смерті жде:
Життя тим часом мимо нього йде.
Бо ж келих роблять не щоби розбити,
А щоби мед-вино із нього пити. [64]
Він знає, що розіб'ється колись,
Та поки цілий - дзень собі та блись!
Король
Як може він радіти, що блищить,
Коли він знає: час його строщить?
Волоцюга
Отож він так і квапиться радіти,
Бо знає, що не вік йому ряхтіти!
Король
Вам річ моя, мов по стіні горох.
Ходім лишень до королівни вдвох.
Як ви насмішите її, то вам
Я королівство все своє віддам!
Волоцюга
Ну що ж, забились! Але ж хто не знає,
Що сміх людей від звірів відрізняє!
Адже з того людина й пізнається,
Що в слушну мить вона сміється.
Завісу опустили, і в залі стало майже темно. Тільки крізь нещільно позавішувані вікна просочувалося трохи світла. Діти, що з них більшість не зрозуміли коротенького прологу, перешіптувались та чекали нетерпляче, коли ж нарешті Почнеться справжня вистава.
Спереду, в другому ряду, наші троє глядачів тихо сиділи на своїх місцях і думали про зовсім різні речі, кожне про своє. Старенька пані Рікерт сердилася, що мусить погодитися саме з волоцюгою. Бо вона не дуже шанувала волоцюг (хоч роздавала жебракам гроші без ліку). Вона б охочіше погодилася з королем, таким поважним і вродливим!
Пан Рікерт, що сидів праворуч неї, силкувався в півтемряві розглядіти Тімове обличчя. Та лиш один тоненький промінчик падав на хлопцеве чоло, бліде, як [65] у короля з вистави. Пан Рікерт побоювався, що вигадка його матусі - повести хлопця до лялькового театру - не дуже вдала. Бо напередодні він бачив, як Тім плакав.
А в Тімовій голові билася тільки одна думка: «Хоч би ніхто зараз не заговорив до мене!» Йому зовсім здушило горло, аж віддих перехопило. І весь час крутились у мозку останні рядки з прологу: «... Сміх людей від звірів відрізняє! Адже з того людина й пізнається, що в слушну мить вона сміється... сміється... сміється...»
Ось завіса знов піднялась, і Тімів погляд, а тоді й усю його увагу прикувала до себе бліда-бліда, поваж-на-поважна королівна, що виглядала з віконця у високій замковій вежі.
В садочок під віконцем вийшов король-батько. Побачивши його, дочка сахнулась назад і потихеньку зачинила вікно.
Його величність король сів скраєчку на цямриння фонтана й почав виливати квітам та воді свій жаль: зібрав він до замку всіх жартунів та витівників, улаштовує всілякі можливі розваги, щоб насмішити свою дочку, та все марнісінько.
Зітхаючи, король підвівся. Діти в залі принишкли, як мишенятка.
Його величність почав ходити по садочку туди й сюди, нарікаючи на свою та на доччину долю. Та зненацька спинився й вигукнув:
- Якби хто її насмішив, я б йому зразу віддав її за дружину й півкоролівства дав би в посаг!
В ту мить якраз увійшли до садочка волоцюга з чужим смутним королем.
Волоцюга зачув розпачливу мову короля-батька й гукнув, не довго думаючи:
- Дотримайте ж слова, ваша величність! Коли я насмішу королівну, я візьму її собі за дружину. А півкоролівства можете лишити собі, бо оцей ось добродій, що йде зі мною, пообіцяв мені своє ціле. [66]
Король зчудовано витріщився на обох чужинців, що мимоволі підслухали його. Блідий чужий король сподобався йому дужче, ніж здоровий червонощокий волоцюга. (В королів у таких речах свій власний смак.) Та все ж він не став зрікатися слова й сказав:
- Коли тобі, чужинцю, пощастить насмішити королівну, ти будеш принцом і її чоловіком!
Така обіцянка задовольнила волоцюгу. Він повернувсь і кудись прожогом побіг, лишивши двох королів самих.
Завіса знов опустилась, і настала коротенька перерва. Малим глядачам було страшенно цікаво: чи ж то засміється королівна?
А Тім Талер потай надіявся, що вона не засміється. Королівна вже здавалась йому немовби рідною сестрою; вдвох із нею вони не сміятимуться наперекір усьому світові. Але Тім добре знав, як звичайно кінчаються казки. Тому він пригнічено чекав тої миті, коли королівна засміється.
І на жаль, довго чекати йому не довелося. Коли завіса піднялась, королівна вже знов виглядала з віконця, а обидва королі сиділи на цямрині фонтана. З-за сцени почувся спів і сміх, і зненацька до садочка вбіг волоцюга. Він вів на золотому ланцюжку білого лебедя.
Якийсь гладкий чоловік тримався правою рукою за лебедячий хвіст, неначе був до нього приклеєний. А лівою рукою гладун тяг за собою миршавенького худого чоловічка, а той за собою - стареньку бабусю, а бабуся - хлопчика, а хлопчик - дівчинку, а дівчинка - собаку. Всіх їх немовби скувала в один ланцюг якась чарівна сила. Вони підскакували, пританцьовували, ніби на невидимих пружинах. І реготали, аж лящало в садочку.
Королівна вихилилась далеко з віконця, щоб краще все побачити. Вона здивовано витріщила очі, однак навіть не всміхнулась. [67]
«Не смійся, сестричко!» - подумки благав її Тім.- Нехай хоч весь світ регоче, а ми не сміймося!»
Та надарма благав. Сумний чужий король не встерігся й доторкнувся до собачки на кінці тієї чудернацької низ очки. І зразу ж ніби прилип до собачого хвостика. А з переляку вхопився вільною рукою за правицю старого короля-батька. Тепер уже обидва королі міцно приклеїлись до дивовижної процесії. Вони смикалися, тіпались, і видно було, що обидва раді б звільнитися від тих незбагненних чарів. Але ніяк не могли. Довелось обом змиритися зі своїм химерним становищем, і здавалось навіть, наче воно вже починає тішити їх.
Ноги їхні мимохіть подригувалися до танцю, кутики вуст сіпались; і раптом обидва королі незграбно, кумедно застрибали, а тоді пирснули реготом.
В ту саму мить згори, з віконця, пролунав і королівнин сміх. Заграла музика. Всі пустилися в танок, усі стрибали, сміялись, і діти в залі теж сміялись і тупотіли ногами з радощів.
Сердешний Тім сидів, наче камінь, посеред того моря сміху. Старенька пані Рікерт поруч нього так сміялась, що аж затулила обличчя руками й перехилилась наперед, бо від сміху з очей котилися сльози.
В ту хвилину Тім уперше помітив, як схоже виявляються в людини сміх і плач. І він зробив страшну річ: закрив обличчя долонями, нахиливсь уперед і вдав, ніби сміється.
А насправді Тім плакав. Крізь сльози він мурмотів: «Сестричко-королівно, ну навіщо ти засміялася? Навіщо?!»
Коли завіса впала й у залі засвітилося світло, пані Рікерт дістала з кишені мереживну хусточку, витерла собі очі, а тоді простягла хусточку Тімові:
- На, Тіме, витрись. Бач, і в тебе зо сміху аж сльози потекли. Я ж знала, що з такої комедії й ти засмієшся! - І старенька переможно глянула на свого сина. [68]
- Авжеж, мамо,- чемно відказав той.- Це ти справді непогано придумала.- Але ті слова пан Рікерт вимовив невесело. Він бачив, що хлопець із доброго серця й розпачу обдурив стареньку. І Тім знав, що пан Рікерт це бачить.
Уперше від того нещасливого дня на іподромі в хлопцевій душі знялася безсила лють на барона Троча. Та лють просто полонила його всього, і він іще твердіше вирішив за будь-яку ціну відвоювати свій сміх.
Навчи мене сміятись, порятуй
мою душу!
Англійське прислів'я
На Тімову полегкість другого дня «Дельфін» відплив до Генуї. Старенька пані Рікерт на прощання довго махала Тімові рукою з ґанку білої вілли, й Тім махав у відповідь, поки бачив її.
Директор пароплавства сам відвів хлопця на судно. На дорогу він купив йому костюмчик, черевики, ручний годинник і новісіньку матроську торбу.
Прощаючись із Тімом на пірсі, він сказав:
- Хвоста вгору, хлопче! Як повернешся за три тижні сюди, то дивитимешся на світ зовсім іншими очима. Тоді ти, напевне, вже сміятимешся. Тож хвоста вгору, хлопче! Домовились? [70]
Тім одну мить повагався, тоді швидко відповів:
- Домовилися! Коли я повернуся до вас, пане Рікерт, я вже сміятимусь.
Він іще раз подякував директорові за все, затинаючись, бо йому раптом здушило горло, і мерщій побіг трапом на пароплав.
Капітан «Дельфіна» був похмурий чоловік, що любив перехилити чарчину й геть на все дивився крізь пальці.
Він ледве глянув на Тіма, коли той увійшов до нього, і буркнув:
- Іди до стюарда. Він у нас теж новенький. Спатимете вдвох у одній каюті.
Тім, що вперше в житті потрапив на пароплав, довго блукав безпорадно по залізних трапах, по вузьких переходах, по бакові та по юті, шукаючи стюарда. Команда на пароплаві не була вбрана в матроську форму й відрізнялась від пасажирів тільки своєю робочою одежею. Тому хлопець не знав, до кого звернутися. Поблукавши довгенько, він урешті зайшов у якісь відчинені двері на шкафуті й побачив перед собою щось подібне до чекальні чи вітальні, а посеред неї вистелені килимом сходи з гарно вигнутим лакованим поруччям, що вели вниз, у нутро пароплава. Звідти здіймався смачний дух смаженої риби, і Тім здогадався, що там, унизу, йому, напевне, й доведеться працювати.
Хлопець спустився вниз. Там, праворуч, зразу біля сходів, був камбуз, звідти смачно пахло вареним і смаженим. " А просто проти сходів - розчинені двійчаті двері до великої зали-їдальні. Столи й стільці в ній були попригвинчувані до підлоги.
Якийсь чоловік у білій куртці саме накривав столи. Вся його постать, а надто кругла голова з кучерявим каштановим чубом, видалась Тімові знайомою, хоч хлопець іще не збагнув, хто ж це такий.
Коли Тім увійшов до їдальні, чоловік у білій куртці обернувся й сказав зовсім не здивовано: [71]
- А ось і ти прийшов!
Але Тім не здивувався. Цього чоловіка він знав. Навіть ім'я його пам'ятав. Це був Крешимир, той самий чоловік, що недавно на іподромі так налякав Тіма своїм запитанням, але потім сказав: «Колись, може, я зумію тобі допомогти».Той самий, що його водяво-блакитні очі так нагадували Троча, барона, якого шукав Тім.
Пан Крешимир не дав Тімові довго думати. Він відвів хлопця до їхньої спільної каюти, закинув Тімову матроську торбу на верхню койку, а тоді дав йому картаті штани та білу куртку - такі самі, як мав на собі.
Нова одіж прийшлася на Тіма якраз і дуже личила йому.
- Та ти ж наче вродився, щоб стати стюардом! - засміявся Крешимир. Але, глянувши на поважне Тімове обличчя, зразу змовк. Замислено подивившись на хлопця, він промурмотів скоріше сам до себе, ніж до нього: - Цікавий я знати, яка в тебе з ним справа була!
Але потім, немовби .відганяючи неприємну думку, випростався, поправив на собі білу куртку й мовив владно:
- Ну, до роботи! Йди в камбуз до Енріко, допоможи йому чистити картоплю. Як мені треба буде, я тебе покличу. Ну, гайда!
І Тім до самого вечора чистив у камбузі картоплю. Кок Енріко був кумедний стариган-генуезець. Він, як і капітан, ні про що не дбав. У тісному корабельному світі капітан - не тільки володар, а й взірець для всіх. Коли капітан суворий і дбайливий, така в нього буває й команда. Коли ж він недбайло, як на «Дельфіні», то й уся команда в нього недбала, аж до кока Енріко.
Той Енріко майже без передиху розповідав хлопцеві всілякі анекдоти на химерній суміші з німецької та італійської мов. Бачачи, що Тім не сміється, він думав, що хлопець його не розуміє, проте розповідав далі й далі, для власної розваги, і навіть не бачив, що Тім чистить картоплю затовсто. [72]
Коли пароплав аж надвечір вийшов нарешті з гамбурзького порту, пан Крешимир покликав Тіма в їдальню собі на поміч. Хлопець весь час дуже бентежився, бо водяво-блакитні стюардові очі раз по раз допитливо позирали на нього. Від того збентеження Тім переплутав кілька замовлень: одній американці замість віскі приніс лимонного соку, а шотландському лордові, що замовляв яєчню з шинкою, подав дві порції горіхового торта.
Пан Крешимир виправив його помилку, не сказавши лихого слова. Він весь час ніби мимохідь навчав Тіма:
- Страву подавай з лівого боку! Ліву руку, подаючи, закладай за спину. Виделку клади ліворуч, а ніж праворуч, вістрям до тарілки.
Після вечері пан Крешимир знову послав Тіма до камбуза - помагати кокові мити посуд. Працював хлопець неуважно й недбало, бо в голові у нього роїлося з сотню всіляких «чому»: чому барон не поїхав у тому купе, що в ньому пан Рікерт привіз Тіма до Гамбурга? Чому пан Крешимир раптом опинився стюардом на тому самому пароплаві, де влаштували Тіма? І чому пан Рікерт улаштував його саме на цей пароплав? Чому? Чому? Чому?
Враз у Тімових вухах пролунало справжнє кимсь вимовлене «чому». Чийсь різкий чоловічий голос спитав:
- Чому це ви опинилися на цьому судні?
А Крешимирів голос відповів:
- А чом би й ні?
- Вийдімо на палубу! - звелів перший голос.
По вузенькому залізному трапі, що вів на ют, загрюкотіли ноги. Потім тупіт і голоси затихли. Але в Тімовій голові вони ще лунали. Йому здалось, ніби він уже колись чув той перший голос, що звертався до Крешимира. І раптом - Тім якраз витирав рушником велику супницю - раптом Тім збагнув, чий то голос. [73]
То був голос людини, що їй Тім продав свій сміх,- голос барона Троча.
Супниця вислизнула з Тімових рук і розлетілася долі на дрібні скалки.
Кок Енріко відскочив убік, злякано вигукнувши: «Мамма міа!» («Матінко моя!»), а Тім прожогом кинувся на ют, слідом за голосами.
Нагорі не видно було нікого. Два корабельні ліхтарі тьмяно освітлювали палубні надбудови та затягнену брезентом шлюпку. Аж ураз Тім почув тихі голоси і, озирнувшись ліворуч, звідки вони долітали, угледів невиразно, як під шлюпкою щось ворухнулося. Навшпиньки підкрався хлопець ближче й побачив під шлюпкою дві пари чоловічих ніг. Розглядіти щось більше він не зміг, але й так ясно було, що голоси ті долітали з-за шлюпки. Тім потихеньку, тамуючи віддих, підійшов іще ближче. Один раз у нього під ногою рипнула палубна мостина, але ті двоє за шлюпкою, видно, нічого не помітили.
Нарешті хлопець підкрався так близько, що зміг підслухувати приглушену розмову.
- ...Смішно слухати! - просичав баронів голос.- Невже ви хочете, щоб я вам повірив, ніби ви вже витратили всі гроші, які мали з акцій?
- Незабаром після того, як ви дали мені ті акції, їхній курс упав зовсім низько,- спокійно відказав Крешимир.
- Нехай так! - барон засміявся купленим сміхом.- Курс акцій упав тому, що я маю деякий вплив на біржі. Але ж чверть мільйона вам однаково ще лишилося!
- А ті чверть мільйона я поклав до одного банку, що невдовзі збанкрутував, бароне.
- Таке ваше щастя,- знову засміявся барон, і Тім аж здригнувся від того сміху. Його поривало кинутись туди, але він зметикував, що розумніше буде зачекати й послухати, що ж далі.
- Ну що ж, навіть коли вам доводиться знову працювати, [74] це ще не підстава працювати саме на цьому судні й саме з цим хлопцем.
Цього разу засміявся Крешимир.
- А хто мені заборонить? - вигукнув він.
- Тихше! - просичав барон.
Півголосом Крешимир мовив далі:
- Я продав вам свої очі, взявши за них ваші риб'ячі баньки. Заплатили ви мені акціями на мільйон марок, але з того мільйона ні одна марка не попала до моєї кишені. Ви мене перехитрували. Але цього разу я буду хитріший за вас, бароне. Я двічі бачив вас на іподромі з цим хлопцем. І спостеріг, що цей хлопець потім став щоразу вигравати. А ще я спостеріг, що хлоп'я стало сумне та понуре, мов старий, недужий самотній пенсіонер.
Тімове серце закалатало, коли він почув ті слова. Але він стояв тихо, не ворухнувся.
А Крешимир провадив далі:
- Я дізнаюся, що ви виманили в цього хлопця! Я за ним стежу вже чотири роки, і мені нелегко було влаштуватися стюардом на цьому пароплаві. Але тепер...
Баранів голос перебив Крешимира:
- Тепер я вам, коли хочете, дам іще мільйон! Цього разу готівкою, з. рук у руки!
- Ні, бароне, цього разу сила моя! - Крешимир говорив дуже помірковано.- Я можу використати те, що знаю, в три способи: або забрати від вас свої очі, або взяти мільйон, або - і це, мабуть, не найгірше - примусити вас розірвати вашу угоду з цим хлопцем, хоч я й не знаю, яка та угода.
Тім притис у темряві кулак до рота, щоб не виказати себе стогоном. Якусь хвилину було тихо. Потім знову почувся баронів голос:
- Мої справи з хлопцем вас не обходять. Та коли вам такі потрібні ваші очі, я згоден на певних умовах...
Крешимир перебив його, аж задихаючись:
- Авжеж, бароне, мені потрібні мої очі! Мої давні лагідні, дурні коров'ячі очі! Вони мені миліші за [75] всі скарби світу, хоч ви того, може, ніколи не зрозумієте!
- Так, я ніколи цього не зрозумію,- підтвердив баронів голос.- І все ж я на певних умовах згоден розірвати нашу угоду. Гляньте, будь-ласка, на себе в оце дзеркальце.
Настала тиша, така що чутно було, як б'ється серце. Тім аж упрів від хвилювання, в яке вкинула його та розмова, й від зусиль триматися тихо.
Нарешті він почув Крешимирів шепіт:
- Мої очі! В мене! Знов!
- А тепер мої умови,- сказав барон.
Але Тім тих умов уже не почув. Крешимир повернув собі свої очі, а його, Тімів, давній утрачений дитячий сміх був так близько, ось, рукою досягти! Той сміх, що його Тім прагнув понад усе на світі!
Хлопець не міг більше стримуватися. Він кинувся вперед і закричав:
- Віддайте мені мій...
Але перечепився об бухту линви, вдарився головою об ніс шлюпки й гримнувся на палубу непритомний.
Тім розплющив очі. В круглому ілюмінаторі перед ним танцювала вгору і вниз червоняста зірка - лихе вогнисте око Марса. Хлопець лежав на верхній койці в їхній із стюардом каюті. Над Атлантичним океаном сірів світанок.
Унизу в каюті хтось товкся. Тім повернув голову й побачив Крешимира. Стюард теж якраз повернув голову до нього й погляди їхні зустрілись. У тьмяному світлі Крешимирового нічника Тім побачив, що в стюарда вже інші очі - карі, лагідні.
- Ну, синку, як ти себе почуваєш? - приязно спитав Крешимир. [76]
Тім іще не очутився як слід. Він не пам'ятав, як опинився тут.
А цей Крешимир, що заговорив до нього, був зовсім не такий, як той, що йому Тім допомагав у їдальні, а куди спокійніший і приязніший.
Стюард підійшов до койки.
- Тобі вже краще, синку?
Аж тоді в Тімовій голові помалу зринули всі події минулого вечора: голоси перед дверима до камбуза, розмова за шлюпкою, його власний крик і падіння.
- А де барон? - спитав він.
- Не знаю, Тіме. На судні його вже нема. Але скажи мені, ти нас учора ввечері підслухав?
Хлопець на койці кивнув головою.
- Я такий радий, що ви знову маєте свої очі, пане Крешимир!
- А ти, Тіме? Що ти хотів забрати назад у барона?
- Мій...- Тім затнувся. Йому пригадалась угода, й він стис губи.
Крешимир враз ляснув себе долонею по лобі й вигукнув:
- І як я досі не здогадався! Адже цей вельмишановний шахрай сміявсь, наче мале хлоп'я. Тож-то я й відчув у ньому щось чуже, таке, що не пасує до нього. Тепер вже я знаю! То був його сміх! Чи то пак,- Крешимир глянув Тімові просто в вічі,- твій сміх!
- Я вам цього не казав! - скрикнув Тім.- Чи, може... вчора ввечері й про те кричав?..
- Ні, Тіме, ти не встиг. І, мабуть, це твоє щастя. Я ж знаю ті пункти про мовчанку в баронових угодах. Заспокойся, ти нічого вчора не сказав.
Однак Тім не дуже заспокоївся. Йому треба було негайно ж перевірити, чи дійсна ще його угода. «Треба забитись із Крешимиром об заклад про щось зовсім неймовірне»,- надумав він і хотів був устати з койки, але тільки-но звівся, як у очах йому потемніло, заболіла [77] голова, кров загупала в скроні, і він знову впав на подушку.
Крешимир подав йому склянку води, й таблетку, наготовану заздалегідь.
- Випий оце, Тіме. І полеж сьогодні. До завтра все минеться. Наш стерничий - а він колись був санігаром - каже, що ти тільки ґулю собі набив.
Тім слухняно ковтнув таблетку, думаючи, про що б його забитись із Крешимиром. А надумавши, знову завів розмову про барона, бо заклад той стосувався саме його.
- А яку умову поставив вам барон, пане Крешимире? Цебто вчора ввечері, як віддав вам ваші очі?
- А ніякої! - засміявся Крешимир.- Коли ти закричав і гепнувся на палубу, надбігли матроси, і барон сховався в затінок від шлюпки. Я тоді шепнув йому: «Або я одержу свої очі без жодної умови, або ж я все розкажу оцим хлопцям!»
- Ну і що?
Крешимир знову засміявся:
- Барон аж заїкатись почав від хвилювання: «Не-нехай бу-буде бе-без жодної умови!»
Тім швиденько відвернувся до стіни, бо йому стало смішно, а що сміятися він не міг, то обличчя його тільки жахливо перекривилося.
- Цікавий я знати, де той барон тепер! - промурмотів Крешимир.
Оцього саме й чекав Тім. Уже опанувавши себе, він сказав:
- Закладаюся, що за п'ять хвилин ми дізнаємось, де тепер барон!
- А на що ти хочеш закластися?
- На порцію горіхового торта!
- Ну, на таке в мене грошей вистачить. Бо, коли не помиляюсь, ти маєш цей заклад виграти, як і всі заклади. Ну, гаразд, забилися! - стюард подав Тімові руку, і хлопець міцно стис її.
Ту ж мить у суміжній каюті хтось увімкнув радіо. [78]
Диктор оголосив прогноз погоди, а тоді стали передавати останні новини.
Тім із Крешимиром спершу розсердилися, що їх перебито, але потім почали прислухатись. Голос із гучномовця сповістив:
«Відомий комерсант барон Троч, що його багатство оцінюють у кілька мільярдів доларів, цієї ночі давав у Ріо-де-Жанейро банкет для ділових кіл бразільської столиці. Зразу ж на початку банкету він вийшов і повернувся лиш за дві години, видимо чимось збентежений. Усім упало в вічі, що повернувся він у темних окулярах. Напевне, в нього знову загострилася давня хвороба очей, що була нібито вилікувана й кілька років не поновлювалась. Нас повідомлено телефоном, що банкет триває і що барон, очевидно, знову...»
Радіо вимкнули і за стіною задзюрчала вода.
Тімове обличчя поблідло, як вранішнє світло. Він виграв заклад, а отже, угода була ще дійсна. Але його налякало те дивовижне повідомлення.
- Як же це можна дістатися так швидко до Ріо-де-Жанейро? - розгублено спитав він.
- Маючи такі гроші, можна що завгодно,- відповів Крешимир.
- Але ж так швидко навіть літаки не літають! - вигукнув хлопець.
На те стюард спершу не сказав нічого. Потім буркнув:
- А я гадав, ти знаєш, із ким зв'язався...
А тоді раптом заквапився до роботи. Але в дверях іще раз обернувся й сказав:
- Спробуй заснути, Тіме! В ліжку не годиться сушити собі голову.
На щастя, хлопець, маючи здорову натуру, справді заснув. А коли опівдні він прокинувся й Крешимир приніс йому юшки в каструльці та виграну порцію торта, Тімові стало якось аж легко на серці. Адже він тепер не сам ніс тягар своєї страшної таємниці, він поділяв її з іншою людиною. І ця людина, до того ж, перемогла барона! Це навівало Тімові таку надію й упевненість, [79] що він на якийсь час просто забув дивовижну звістку з Ріо-де-Жанейро.
По обіді до нього на хвилинку зайшов стерничий, височенний паруб'яга з Гамбурга, Джонні на ім'я. Він спитав Тіма, як той почуває себе, помацав йому ґулю на диво обережними пальцями, дав іще одну таблетку й сказав:
- Завтра ти вже бігатимеш, малий! Та бережись надалі, не перечіпайся на мотузках,- і пішов собі.
Тім подумав: «Коли б ти тільки знав, на якій падлючій мотузці я перечепився!» - і знову заснув: стерничий дав йому снодійну таблетку.
Пізно вночі, коли Крешимир повернувся до каюти, Тім прокинувся знову. Стюард, зіпершися ліктями на край Тімової койки, заговорив до хлопця:
- Ну й паскудство ж він з тобою зробив!
- Про що це ви?
- Та чого ти на мене викаєш?
- Ну... про що це ти?
- А про те саме! Я знаю, ти повинен мовчати. Добре, мовчи! Але я тепер і сам знаю, в чому річ: він сміється твоїм сміхом, а ти виграєш заклад. А що буде, коли ти програєш який-небудь?
- Оцього б я й хотів,- тихо відповів Тім. І більше не сказав нічого.
- Добре, поміркуємо,- мовив Крешимир. Тоді роздягся й ліг.
Обидва погасили нічники, й стюард почав розповідати Тімові про свою батьківщину, рідне село в Хорватії, на узбережжі Адріатичного моря. Сім днів на тиждень малий Крешимир був голодний, сім днів на тиждень мріяв про щастя й багатство. І ось одного дня селом проїхав автомобіль. За кермом сидів якийсь пан у картатому костюмі. Той пан дав Крешимирові пакуночок спілих червоних гранатів. Аж сім штук там було, і кожен гранат коштував тоді один динар. Крешимир поніс їх до моря, на пляж, за цілих десять кілометрів, і там продав. [80]
- Отак у мене, Тіме, вперше зроду з'явилися власні гроші, великі гроші, як мені тоді здпвалось - додав він - Цілих сім динарів! І знаєш, що я на них купив. Не хліба й хоч як мені хотілося хліба! Купив шматок торта. Великий такий шмат, із кремом, із вишнями зверху а посередині - половинка волоського горіха. Я про такі торти чув у селі від дівчат, що їм доводилось бувати на морі.
- Усі свої гроші віддав я за той шмат торта. А тоді сів на стосі дощок над причалом і зразу з’їв усе, думаючи собі: це ж ангели на небі щодня таке їдять!
А потім мене занудило, і я все, пробач на слові, виблював.
Мій бідняцький шлунок не міг такого стравити. Мені всі кишки повивертало. А як зійшов я з причалу й рушив додому - бачу, стоїть та машина з паном у картатому.
Крешимир замовк.
І Тімові раптом пригадався маленький хлопчик у вбогому [81] вузенькому завулку, де пахло перцем, кмином та ганусом.
Стюард почав розповідати далі: як картатий пан став частенько приїздити в село з гранатами, як він одного разу завів розмову з хлопцевими батьком та матір'ю, як узяв хлопця на один із своїх пароплавів стюардом, як потім не раз брав його з собою в подорожі, а найчастіше - на іподром, як Крешимир, закладаючись легковажно на перегонах, заборгував йому багато грошей і врешті змушений був продати найкраще з того, що мав,- свої очі.
- А тепер я вернув їх собі! - закінчив Крешимир.- І ти вернеш собі свій сміх. Я не я буду, коли не вернеш! Ну, добраніч!
Тімові здушило горло. Тоненьким голоском він відповів:
- Добраніч, Крешимире! Спасибі тобі!
Крешимирове оповідання схвилювало Тіма. Та й море тої ночі дуже розбурхалося. Тому хлопець спав неспокійно, кидаючись та перевертаючись із боку на бік. Серед того ріденького сну раптом ударив грім, і за хвилинку крізь заплющені повіки сяйнула сонному хлопцеві сліпуча блискавка й у вухах загримів іще страшніший грім.
Тім, скрикнувши, підхопився. В тому громі йому вчувся власний сміх. Він розплющив очі, й погляд його впав на ілюмінатор. Крізь грубе скло дивились до каюти, просто в обличчя хлопцеві, двоє водяво-блакитних очей.
З переляку Тім знову заплющився, і його обілляв піт. Він не міг навіть ворухнутись - так і сидів, скорчившись, цілу вічність, поки нарешті зважився знову розплющити очі й тихенько покликати Крешимира. [82]
Стюард не обізвався. Надворі, за тоненькою залізною стінкою, пінилось море, і хвилі розмірене, важко били в борт. Тім боявся знову глянути в ілюмінатор. Він покликав Крешимира гучніше, але відповіді й тепер не почув.
Тоді він закричав не своїм голосом, аж сам злякався того крику:
- Крешимире!
Але й на той нелюдський крик відповіді не було.
Тім знову заплющив очі, щоб не глянути ненароком в ілюмінатор, і помацки знайшов над головою шнурок від вимикача. З хвилювання хлопець так сіпнув за нього, що аж обірвав, але лампа засвітилася. І Тім розплющив очі.
Разом із темрявою й страхи поховались по кутках. Тім перехилився через край койки й глянув униз. Крешимира не було.
Тоді з усіх кутків порожньої каюти знову посунув на нього страх. Хлопець затремтів усім тілом, побачив себе в дзеркалі над умивальником і сам злякався спотвореного обличчя, що дивилось на нього з дзеркала,- свого власного обличчя.
Але той ляк, на диво, ніби розбуркав, підштовхнув Тіма. Він сплигнув з койки й хапцем одягнувся. Здавалось, неначе всі страхи перейшли в дзеркало, до Тімового відображення, а сам він звільнився від них і міг робити, що хоче. Отож він набрався відваги навіть вийти з каюти в коридор. Пароплав дуже хитало на хвилі, але Тім зумів помацки дістатися до залізного трапа й видерся ним угору. На шкафуті його зразу облило й до рубця промочило хвилею, але він чіплявся за натягнені линви, за підпірки й уперто пробирався далі. Зціпивши зуби, видерся на човнову палубу й добувся нарешті до теплої, задимленої тютюном, освітленої тьмяною лампочкою стернової рубки.
Там спокійнісінько стояв стерничий Джонні, здоровило з Гамбурга. Він здивовано глянув на Тіма:
- Чого тобі тут треба в таку негоду? [83]
- Джонні, де Крешимир? - голосно гукнув Тім, силкуючись перекричати гримотіння хвиль.
- Крешимир захворів, Тіме. Але не хвилюйся. Звичайний апендицит. Від цього нині не помирають.
- А де ж він? - не вгавав Тім.- Де він тепер?
- Ми зустріли випадково патрульний катер, і Крешимира забрали, щоб відвезти на берег. Ти хіба не чув, як зупиняли машину?
- Ні,- пригнічено відказав Тім і додав уже спокійніше: - Крешимир не хворий. То все барон підстроїв. Я бачив його очі в ілюмінаторі.
- Ти бачив в ілюмінаторі баронові очі? - Джонні засміявся.- Тобі щось верзеться, хлопче! Роздягайся та лягай он на тапчанчику. Ось тобі ковдра. Тут, у мене, тобі ніщо лихе не присниться.
В теплій рубці, поруч цього спокійного, добродушного велетня Тімові й самому вже здалося, ніби то все йому просто примарилось. Але враз він знову згадав повідомлення по радіо про баронове зникнення з банкету в Ріо-де-Жанейро, згадав своє власне перекривлене обличчя в дзеркалі над умивальником і подумав, що від барона можна сподіватися чого завгодно. І Тім вирішив надалі не боятись його, бо, на своє щастя, бачив барона й переможеного.
Тім мовчки ліг на м'який тапчанчик, що розгойдувався туди й сюди: адже тут, нагорі, хитавиця давалася взнаки ще дужче, ніж унизу, в каюті.
Думки клубком спліталися в голові, під грудьми млоїло від хитавиці, й Тім так і не зміг заснути. Годину за годиною лежав він, дивлячись на Джонні, що спокійно стояв біля стерна, час від часу запалюючи нову сигарету. Буря помалу втихала.
Усі ті години Тім вигадував собі якийсь незвичайний заклад. Такий незвичайний, щоб його не можна було виграти. Барон лякав Тіма - хай же злякається й сам! Та хоч скільки сушив собі голову хлопець, він не міг придумати нічого такого, що було б не до снаги диявольському баронові. Ну, скажімо, забився б він, що ліщиновий горіх [84] буває більший за кокосовий. Та хто ж це погодиться на такий безглуздий заклад? А крім того хто знає, чи Троч не зуміє розшукати десь таке чудне місце, де ліщинові горіхи справді ростуть більші за кокосові? І Тім відкинув цю вигадку, як і безліч інших. Бо йому раз у раз спадала на думку його пригода з паном Рікертом у трамваю.
А що подумав він раптом, коли, скажімо, важкий залізний трамвай муситиме знятись із рейок і полетіти? Трамвай же не горобець, та й Троч, попри всі свої неймовірні й страшні здібності, не чаклун.
Тім вирішив, що знайшов у барона ахіллесову п'яту. Він звівсь на лікті й гукнув:
- Джонні, а ви знаєте, що в Генуї трамваї літають?
- Лежи й спи, - не дуже й здивовано відказав стерничий - Знову тобі щось приверзлося!
- Вибачте, Джонні, але ж я не сплю, то як мені може щось верзтися? Я цілком напевне знаю, що в Генуї можна побачити летючі трамваї. Ось забиймося об заклад. На пляшку рому?
- Тринди-ринди,- відказав Джонні.- А крім того, цікавий я знати, де ти візьмеш грошей на пляшку рому?
- А в мене в торбі є готова пляшка! - збрехав Тім.- Ну то як, заб'ємося?
Джонні обернувся до нього й сказав:
- Хоч би й на мільйон закладався, однаково не повірю. Бо я надто добре знаю й Геную, й трамваї.
- То чого ж ви боїтеся? Виграєте пляшку рому!
- А даси мені слово честі, що ляжеш і заплющиш очі, коли я з тобою заб'юся?
- Слово честі!
Тоді стерничий подав йому руку, промовив: - Коли в Генуї - і затнувся, бо в вікно неначе вдарило щось тверде. Але нічого більше не сталося, й Джонні проказав знову - Коли я побачу в Генуї летючий трамвай, то я програв заклад і ставлю тобі пляшку рому. А як не побачу, то пляшка, що в тебе в торбі, буде моя. Добре? А тепер лягай, будь ласка, і спи. За три години тобі ставати до роботи. [85]
Цього разу Тім справді заснув. І вві сні чув власний сміх, але його перекривав залізний брязкіт трамвайного вагона, що летів по небі в Тіма над головою. Коли стерничий на світанку розбудив хлопця, в того ще бряжчало в вухах, і Тіма те лякало.
Він боявся Генуї.
Тім боявся Генуї, але водночас йому й нетерпілося прибути туди.
І те боязке нетерпіння мучило його довго, бо минуло ще багато днів, поки пароплав «Дельфін» одного ясного сонячного ранку, десь перед дванадцятою годиною, підплив до Генуезького порту.
Тім знайшов якусь приключку, щоб забігти в рубку до стерничого. Там він став поруч Джонні й звів очі на горішню частину міста. На хлопцеві були штани в чорно-білу клітинку й фартух із сирового полотна, що давав йому кок Енріко, як треба було чистити картоплю.
Генуезькі будинки видно було вже виразно. Навіть автобуси та легкові автомобілі можна було розглядіти на горішніх вулицях міста. І щохвилини картина та ставала ще виразніша.
Раптом Джонні здушено скрикнув, ніби з подиву. Тім сторопіло глянув на нього: стерничий заплющив очі. Потім розплющив, знову заплющив і ще раз розплющив. А тоді сказав повільно, майже урочисто:
- Здурів я, чи що?
Тімові шибнув у голову страшний здогад. Йому аж у горлі пересохло. Але він не важився подивитися знову на Геную. Він прикипів очима до Джонні.
Той перевів погляд на нього й сказав, хитаючи головою:
- Твоя правда, Тіме: таки є в Генуї летючі трамваї! Ти виграв. [86]
Тім ковтнув клубок у горлі. Шкода відвертати очі від неминучого. Він повернув голову й глянув на горішнє місто. Там на одній вулиці, поміж будинками, летів у повітрі трамвай, справжній трамвай. Його було видно дуже виразно. Та ось під трамваєм з'явився брук, твердий брук із рейками на ньому. Трамвай уже не летів, а котився по рейках вулицею.
- Так то ж було тільки марево! - зраділо вигукнув Тім.- Я програв!
- Ти неначе радієш із того, що програв! - здивовано сказав Джонні, й Тім зрозумів, що сплохував. Та перше ніж устиг поправитися, Джонні додав: --Однаково ти виграв. Ти ж закладався» що в Генуї можна побачити летючі трамваї, а не що вони там справді є. А я таки їх побачив, нікуди не дінешся.
- Тоді, виходить, я й справді виграв. От і добре,- промовив Тім, силкуючись говорити весело. Та голос його був хрипкий і зовсім не радісний.
Добре, що Джонні саме відвернувся до стерна.
- А чого це тобі раптом спав на думку такий чудернацький заклад? - спитав він через плече.- Тобі часто щастить у закладах?
- Я ще ніколи ні одного не програв,- байдуже відказав Тім.- Я виграю завжди.
Стерничий скоса зиркнув на нього:
- Не дуже вихваляйся, хлопче. Є такі заклади, що їх неможливо виграти.
- Ану, які ж це? - зацікавлено спитав Тім.- Назвіть мені хоч один.
І знову Джонні допитливо зиркнув на нього. Щось у цьому хлопцеві бентежило стерничого. Але він звик завжди відповідати, коли його питали. Отож він насунув свого білого кашкета на чоло й почухав потилицю. І знов у вікно вдарилось щось тверде. Джонні повернув голову, але нічого не побачив. І враз йому спала на думку відповідь.
- Я придумав один заклад, такий, що ти його нізащо не виграєш, Тіме! [87]
- Ану, давайте заб'ємося. Я наперед згоден. Як програю, залишите ваш ром собі.
- Хочеш купити кота в мішку? Ну що ж, про мене. Від рому я ніколи не відмовлявсь, і якщо ти неодмінно хочеш програти, то будь ласка. Отже, закладаємося...- Джонні урвав мову, подивився на хлопця й спитав: - Ти по-справжньому хочеш забитись? Бо ж пляшка рому...
- По-справжньому, аякже! - відказав Тім так упевнено, що Джонні заспокоївся.
- Отже, закладаюся, що сьогодні до вечора ти не станеш багатший за найбагатшого чоловіка на світі!
- Цебто за Троча? - майже нечутно видихнув із себе Тім.
- Атож!
І хлопець простяг йому руку швидше, ніж Джонні сподівався. Це ж справді неможливий заклад! І Тім його програє! Він голосно, дзвінко сказав:
- Закладаюся, що іще до вечора я буду багатший за барона Троча!
- Ти схибнувся, хлопче! - відказав Джонні й випустив Тімову руку.- Зате я принаймні відіграю назад свій ром.
У ту хвилину до рубки зайшов капітан.
- А що тут робить бой? - похмуро спитав він.
- Та це я його покликав, щоб він приніс мені кави, капітане,- відповів Джонні.
- То чого ж він витрішки продає?
І Тім мерщій побіг униз до камбуза. Йому аж співати хотілося. Але хто не вміє сміятися, той не вміє й співати.
Коли він приніс у рубку каву, тільки двічі схлюпнувши її дорогою, капітан іще був там. Джонні, осміхаючись, підморгнув хлопцеві за спиною в старого. Тім підморгнув йому у відповідь, однак із поважною міною. Тоді збіг униз на палубу. Його поривало голосно засміятись, але уста тільки скривилися в неприродну гримасу сміху, і регіт не вирвався з них. [88]
Одна літня голландка, що зустрілася хлопцеві на палубі, аж перелякалась того дикого виразу на його обличчі. Згодом вона сказала своїй сусідці по каюті:
- Замикайте вночі свою каюту. В цьому хлопчиськові сам чорт сидить.
Схвильований Тім забіг аж на ніс пароплава, сховався там за брашпилем, сівши на купу змотаних линв, і вирішив не виходити зі схованки, аж поки пароплав стане на якір у Генуї. Він чув колись, що в цьому місті є славнозвісний ляльковий театр. Туди він хотів піти, щоб насміятися досхочу серед загального сміху. А ще приємніше було уявляти собі, як він гулятиме вулицями та всміхатиметься кому-небудь незнайомому, що вподобається йому: то маленькій дівчинці, то старенькій бабусі. Тім весь поринув у той уявний сонячний, радісний світ. А сонце, що світило йому в обличчя з синього неба, робило ту мрію ще живішою й правдоподібнішою.
Деренчливий голос із корабельного гучномовця щось оголосив. Замріяний Тім не почув нічого.
За хвилину оголошення пролунало ще раз. Уловивши в ньому своє ім'я, Тім прислухався пильніше і встиг почути кінець:
«... Талера негайно до капітана в стернову рубку!»
Мрія луснула, мов мильна банька. І щедре південне сонце враз потемніло в Тімових очах.
Понурий, байдужий до всього капітан доти ні разу не звертав уваги на Тіма. Отже, видно, трапилося щось надзвичайне, коли він тепер викликає хлопця.
Тім підвівся, вийшов із-за брашпиля, перейшов палубу й утретє за той ранок піднявся залізним трапом на човнову палубу, тримаючись за залізне поруччя раптом спітнілими, аж мокрими руками.
У рубці капітан глянув на нього якось чудно, зовсім не так байдуже, як доти. Зате стерничий дивився просто перед себе й навіть не повернув до Тіма голови.
- Тебе звуть...- капітан затнувся, прокашлявся й почав знову: - Вас звуть Тім Талер? [90]
- Так, пане капітане!
- Ви народились...- з аркуша паперу, що його тримав у руці, капітан вичитав, де й коли народився хлопець, і Тім щоразу підтверджував:
- Так, пане капітане!
Від нетерпіння й цікавості йому аж сльози на очах виступили.
Коли той коротенький допит скінчився, капітан опустив руку з папірцем, і в рубці запала якась дивна тиша. На підлозі тремтіли сонячні зайчики; Тім стояв, утупивши очі в широку потилицю стерничого, що все дивився просто перед себе.
- Тоді дозвольте мені першому поздоровити вас,- порушив тишу капітан.
- Із чим, пане капітане? - тоненьким, писклявим голосочком спитав Тім.
- А ось із оцим! - капітан к