Автор цих двох повістей - видатний дитячий письменник із ФРН, лауреат Міжнародної премії ім. Г.К.Андерсена. Його юний герой на прізвисько Хлопчак, спілкуючись із прадідусем, пізнає багатство і складність навколишнього світу.
Перекладено за виданням:
James Krüss. Mein Urgroßvater und ich. Alfred Holz Verlag, Berlin 1972
Переклад з німецької Лісняка Юрія Яковича
Малюнки Набоки Олега Васильовича
© Видавництво «Веселка», 1989, переклад українською мовою, малюнки
OCR і оформлення Dauphin (dauphin@ukr.net), жовтень 2003
«Сі» та «Йо», або Чудові дні Неаполя
у який я познайомлю вас
із своїми сестричками
Аннекен та Йоганнекен,
горішньою бабусею,
прадідусем та собою.
Цього дня показано,
як складаються абеткові
вірші, й наведено
два приклади.
Висловлено також
корисні відомості
про абетку,
про те, як ми говоримо,
та про швидку допомогу
зламаному підборові.
Мій прадідусь був дуже розумний. Доживши до шістдесяти п'яти років, він витяг на берег човна й верші, якими все життя ловив морських раків-омарів, і заходився майструвати. Він майстрував для дітей дзиґи й вірші, а це, погодьтеся, дуже розумне діло.
Коли мені було десять років, прадідусеві було вже вісімдесят чотири. Але він іще майстрував - правда, частіше вірші, ніж дзиґи.
Жив він на острові Гельголанді, нагорі, у своєї дочки, а моєї бабусі. Я називав її горішньою бабусею, бо дім її стояв високо, на скелях Гельголанду.
Другу свою бабусю, що жила внизу, на березі біля підніжжя скель, я називав долішньою бабусею, але про неї мова буде згодом. Зараз я розповідатиму про горішню бабусю, що в неї жив прадідусь. Вони мали свій будинок на Трафальгарській вулиці, нагорі. Але прадідусь майже щодня з ранку до вечора порався в рибальській коморі, що стояла навпроти будинку по другий бік вулиці. Я навідував його там, коли тільки міг. Ми майстрували вдвох, але не дзиґи, а вірші..
Якось мої сестрички Аннекен і Йоганнекен захворіли на кір. Звісно, це прикра хвороба, але температура в них швидко спала, нічого не боліло, і вони були навіть раді, що хворіють. До школи ходити не треба, можна цілий день гратись у ляльки, а до того ж іще й сусіди та родичі приносять усякі ласощі.
Та найбільшу вигоду з того кору мав я. Адже це заразна хвороба, тож мене вирядили геть із дому. Послали на Трафальгарську вулицю до горішньої бабусі та прадідуся.
- Здоров, Хлопчак! - гукнув прадідусь, коли я прийшов з усім своїм манаттям. - Що, хочеш поміняти судно?
- Так, капітане! - відповів я й підніс ліву руку до плетеної шапочки. Хлопчак, або Хлопчачок, - це так мене прозивають.
- Салютують правою рукою, - сказав прадідусь. - Крім того, я не капітан. Капітан стоїть онде на дверях! - і показав на горішню бабусю, але та тільки невдоволено похитала головою й буркнула: «Казна-що».
Моя горішня бабуся, що жила нагорі, на скелях острова, була дуже поважна жінка. А відколи її чоловік, мій дід, купив справжнього катера з мотором і почав плавати на ньому з острова до материка й назад, вона стала ще поважніша.
- Той катер скоро нас із торбами пустить, - сказала вона, коли ми якось по обіді сиділи в кухні. - Досі, поки мали тільки шлюпку, щороку вистачало мотка мотузки, кількох дощок, двох відер фарби та латки-другої на вітрило. А тепер стільки всього треба, господи, щомісяця витрачаємо цілий капітал!
- Зате ж і заробляємо вп'ятеро більше, - засміявся прадідусь.
- Заробляємо? - закричала горішня бабуся. - Ти це називаєш заробляти? Та я кожну марку, що він приносить, мушу зразу потратити на харчі! Цікаво мені знати, хто їх поїдає на катері, оті гори провізії! Ними б можна прогодувати сімдесятьох сімох голодних домовиків!
- Ой лихо, - шепнув мені прадідусь. - Як вона почала про домовиків, то не змовкне до страшного суду. Тікаймо!
Він підвівся й сказав:
- Я йду до майстерні, Маргарето, і малого візьму з собою.
- Авжеж, хочете вшитись і зоставити мене саму з моїми клопотами! - вигукнула бабуся. - Чисто по-чоловічому! І хлопця до цього привчаєте, щоб із нього виросло таке саме ледащо, як і ви.
Я ніколи не втручався в суперечки старших. Я тільки сказав: «Бувайте, бабусю!» - і вслід за прадідусем вислизнув із кухні.
- Коли захочете кави з гарячими булочками, вертайтесь о четвертій!- пролунало нам навздогін. - Бо я до ваших Содома й Гоморри ані ногою!
- А що таке Содом і Гоморра?
- То були такі двоє міст, де весь час панував розгардіяш. Про це можна прочитати в біблії.
- А чого це бабуся раптом згадала ті Содом і Гоморру? - допитувався я.
- Та то ж вона мою майстерню так називає. Ну, надягай шапку. Зараз підемо через вулицю.
На острові завжди віяв вітер, а в Трафальгарську вулицю він удирався просто з моря. Восени, коли над островом завивали північно-східні вітри, на вулицях так дуло, що малому хлопцеві, як-от я, можна було зіпертись на вітер, мов на стіну, і не впасти.
Правда, того дня - хоча вже був кінець вересня - погода була непогана. Та все ж поки я, ступнувши чотири кроки, перетнув вулицю й разом із прадідусем увійшов до рибальської комори, щоки мої від вітру встигли почервоніти.
Я зразу кинувся до драбини й подерся нагору, до прадідусевої майстерні, де стояла токарня. Але прадідусь гукнув:
- Назад, Хлопчак! Ми будемо внизу.
- Та я тільки візьму одну чи дві дзиґи - погратись! - відповів я й подерся драбиною далі.
- Стережися! Там, нагорі, Шкіряна Лізбет!
- Шкіряна Лізбет? - злякано скрикнув я. І помаленьку почав спускатись.
- Ти ж знаєш, що наша рибальська шлюпка лежить на березі, - сказав прадідусь. - А коли шлюпка не на воді, Шкіряну Лізбет заносять до комори. Адже так?
- А справді! - погодився я й швиденько спустився з останніх щаблів.
Шкіряна Лізбет була, власне, не якась там лиха жінка. То була шкіряна лялька з людину завбільшки; колись прадідусь заплатив за неї в Гамбурзі на ярмарку великі гроші. Вона вже багато-багато років лежала в невеличкій каюті нашої рибальської шлюпки, що, звичайно, так і називалася - «Шкіряна Лізбет». Та лялька була ніби талісманом, що захищав шлюпку, і тому її дуже шанували. Але дорослі часто розказували нам, дітям, такі страхи про неї, що ми трохи побоювалися її. Тільки прадідусь ніяких страхів не розповідав. Він казав: «То все дурні вигадки. Просто шкіряна лялька, та й годі. І крапка!»
І все ж, коли я поліз на драбину, він захотів трохи наполохати мене. Але я добре знав чому: прадідусь хотів заманити мене у вершівню. Бо як я вже заб'юсь нагору, в токарню, витягти мене звідти не так легко. Тож я пішов за ним до вершівні, де стояли круглі й чотирикутні кошики з дерева та мотузяної сітки, що тоді сягали мені до грудей. То й були верші, в які ловлять омарів, їх опускають на довгих мотузках на морське дно й лишають там на цілу ніч. Мотузки прив'язують до довгої линви, внизаної корковими поплавцями, і по тій линві вранці знаходять, бо вона плаває на поверхні, схожа на величезний разок намиста із кминових перепічок. На кінці в неї - великий поплавець із барвистим прапорцем. Мій прадідусь за свій вік зробив дуже багато верш. Він часто й лагодив їх, коли які пошкодить буря. Майстерня, де він їх робив чи лагодив, називалась вершівнею; ото там ми з ним і розмістилися вигідненько.
- Сідай на корки! - мовив прадідусь.
Я сів на стосик довгастих коркових пластин, із яких вирізають кминові перепічки для линви з вершами. Прадідусь узяв у руки одну таку пластину, що стояла коло стіни, вийняв короткого широкого ножа й почав вирізати поплавці та кидати в кошик для білизни.
- Я обіцяв Крішонові Кульзі повний кошик поплавців, - сказав він. - А заразом можна розмовляти й навіть, коли хочеш, віршувати!
- Так, так, давайте звіршуємо щось! - зрадів я.
- Спершу я розкажу тобі одну оповідку. А тоді для розваги трохи повіршуємо. Ну як, хочеш послухати оповідку?
Ще б пак я не хотів! Прадідусь умів дуже гарно розповідати. Він спочатку спитав мене, як по-справжньому звуть Крішона Кульгу. Але я того не відав. Майже всіх на нашому невеликому острові я знав тільки на прізвисько.
- Насправді Крішона Кульгу звуть Крістіан Бродерс. Але всю їхню родину вже років зо сто прозивають Кульгами. І знаєш чому?
- Не знаю.
- Ну що ж, дізнаєшся з моєї оповідки.
І прадідусь розповів мені таке.
Йонатан Бродерс був рибалка; правда, ловив він не рибу, а омарів. Він трохи накульгував та ще й заїкався, а тому не любив бувати на людях, волів лишатись на самоті зі своїм човном.
Якось у травні, потрусивши поставлені на ніч верші, він вертався з уловом на Гельголанд. І раптом йому почувся з моря чийсь жалібний крик. Він приклав руку дашком до очей, бо сонце сліпило, і побачив удалині якусь чорну рисочку на воді. Та рисочка не була схожа на людину - скорше вже на морську змію. Але Йонатан не вірив у морських змій. Тому він, не довго думаючи, рішуче повернув човен і поплив до чорної рисочки.
Йонатан швидко розгледів, що то просто колода, і дуже зрадів, бо на острові Гельголанді дерева обмаль і воно дуже дороге.
Та що ближче підпливав Йонатан до тієї колоди, то виразніше чув - знову й знову - жалібне волання. Озирнувся ще раз - адже за веслами він сидів обличчям до корми - і жахнувся, побачивши, як з води виринула голова й дві тонкі білі руки вхопилися за колоду, а вона перевернулась і вислизнула з тих рук.
Тоді Йонатан наліг на весла щосили і гребків за сотню доплив до колоди. А людина, що була в воді, виринала чимраз рідше. Саме коли він укинув весла в шлюпку, голова знову з'явилась над водою. Йонатан правою рукою вхопив її просто за волосся, тоді перехилився через борт, лівою рукою підхопив людину під пахву, а потім правою - під другу і насилу-насилу, геть засапавшись, утяг до човна дівчину. Вона розтулила рота, хотіла щось промовити, але тільки застогнала.
«Н-н-не г-г-говоріть! - затинаючись, сказав Йонатан. - Це д-д-ду-же стомлює!»
Дівчина, хоч була ледь притомна, неначе всміхнулася з Йонатанового заїкання, і рибалка це добре помітив. Він почервонів і не сказав більше ні слова. Мовчки скинув із себе товсту куртку, згорнув її, підклав дівчині під голову, а цератяним плащем укрив її.
Потім він перейшов на ніс човна, вийняв з-під лавки мотузку, зробив на ній зашморг, накинув на колоду, туго затяг, через обидві лавки та через дівчину переліз у корму й там прив'язав морським вузлом другий кінець мотузки.
Дівчина, бліда на виду, весь час стежила за ним великими очима, а коли його погляд падав на неї, ледь помітно всміхалась. Але Йонатан, що майже не знався з жінками, від збентеження тільки супився й був радий, коли нарешті сів за весла спиною до дівчини.
Рівномірними змахами, вкладаючи в них усю силу, він погріб до острова. Пливти довелось добрячих три години - адже він тяг на буксирі важелезну колоду. Інколи він крадькома озирався на свою дивну пасажирку. Але дівчина вже заплющила очі. Вона заснула.
Коли аж надвечір шлюпка зарипіла днищем по піску коло берега, врятована від поштовху прокинулась, розплющила очі й кволим голосом промовила:
«Д-д-дякую в-вам!»
Йонатан спантеличено обернувся.
«Що в-ви с-с-сказали?» - швидко спитав він.
«Я... я... я с-сказала: «Д-дуже д-д-дякую!» - відповіла дівчина. А потім, видно, її знову здолала млість: вона заплющила очі й довго не розплющувала їх.
Але рибалка відтоді дивився на неї зовсім іншими очима, її заїкання звучало для нього райською музикою. Бо на всьому острові ніхто, крім нього, не заїкався, а тепер доля принесла йому на хвилях вродливу дівчину, що заїкалась точнісінько як і він. І це страшенно схвилювало його. Серце в нього шалено закалатало, руки затрусились. Він узяв непритомну дівчину на руки, широко розставляючи ноги, переступив через борт на берег і відніс мокру незнайомку до свого домочка, що стояв на північному кінці острова біля підніжжя високої скелі. Всім людям, яких зустрічав дорогою, він гукав:
«У мо-мо-морі врятував!»
Йонатанів будиночок був білий, з зеленими дверима та віконницями і з яскраво-червоним черепичним дахом. Йонатан жив там із своєю сестрою Гінтьє. Та аж очі вирячила з подиву, коли брат вніс у дім мокру непритомну дівчину.
«Що це таке?» - злякано вигукнула вона.
«У мо-мо-морі врятував! - відповів Йонатан і обережно поклав дівчину на канапу. А тоді потягся й радесенько додав: - В-в-вона теж за-заїкається!»
«Що? - спантеличено перепитала Гінтьє. - Заїкається? Тобто як? Вона ж напівмертва! Ти її з води витяг?»
Йонатан кивнув головою.
«А де омари?»
«В ч-ч-човні».
«Ну, то йди принеси! - наказала Гінтьє. - А я тим часом подбаю про цю бідолашечку!»
Йонатан слухняно вийшов, але на порозі ще раз оглянувся на врятовану й зіткнувся з двома сусідками, що вже бігли до них із укривалами, подушками та ліками.
«От телепень!» - сердито гукнули обидві. А потім шуснули повз Йонатана до кімнати й пошепки сказали Гінтьє, що про врятовану вже говорить весь острів. Йонатан за подушками, укривалами та спідницями нічого не бачив; він зітхнув і пішов. Подався назад на берег, щоб витягти з води колоду й забрати омарів.
За кілька днів дівчина помалу оклигала й розповіла, що вона живе на сусідньому острові. Вона з братом пливла в човні, й погода була по-весняному чудова, - коли раптом де не взялась підступна хвиля й перекинула човен. Що сталося з братом, вона не знала, бо коли човен тонув, її затягло під воду. Аж за кілька хвилин вона виринула, ледве притомна, і чіплялась за плавучу колоду, поки зовсім знесилилась. А тоді, на щастя, нагодився Йонатан.
Слухаючи дівчину, всі переконалися, що вона справді заїкається, а крім того - що вона вподобала Йонатана, бо щоразу, як він входив, вона жвавішала й ставала балакучою.
Сусідок це дивувало.
«Вона ще, мабуть, не отямилась як слід», - казала та сусідка, що з лівого боку.
«А то невже б вона вподобала кульгавого заїку!» - додавала та, що з правого.
«А втім - хтозна, може, вона й сама кульгава!» - хихотіла ліва сусідка.
І справді: коли врятована дівчина уперше встала, всі побачили, що вона трохи накульгує.
«Я ж казала!» - засміялась ліва сусідка.
А права зашепотіла, прикриваючи рота рукою:
«Яке брело, таке й стріло!»
Насправді врятована дівчина доти не кульгала й не заїкалась; і те, й те почалось у неї тільки після пригоди в морі. І тому вона з усієї сили намагалась позбутися обох цих вад. Насамперед спробувала відучити себе від заїкання. Говорила тільки зовсім повільно, а часом, узявши в рот камінець, ставала над морем, де шум хвиль заглушував її голос, і проказувала довгі вірші.
На це лікування вона часто брала з собою і Йонатана. Вона казала собі: «Хай і він разом зі мною відучується заїкатись. За одним заходом!»
І Йонатан, хоч він усе життя думав, що заїкатиметься вже довіку, несміливий кульгавий Йонатан раптом справді твердо повірив, що може відвикнути від заїкання. Взагалі його не можна було впізнати. Він жартував, хоч доти з ним такого не бувало; він сміявся в вічі Гінтьє, коли та за звичкою починала бурчати, і попідруч водив дівчину, що вже дозволяла йому називати її просто на ім'я - Перке, по всьому острову, бо ходити сама вона через кволість іще не могла.
Обидві сусідки день у день перетирали на зубах їх обох. Але не могли заперечувати, що Перке і Йонатан заїкаються щодень менше. До початку червня вони вже заїкалися тільки тоді, коли дуже хвилювались, а до кінця місяця й зовсім перестали заїкатись.
Але найдивовижніше було те, що разом із заїканням припинилося й кульгання. Обом сусідкам це просто в голові не поміщалось.
«Якісь чари!» - казали вони.
Але на їхні теревені не зважав ніхто - навіть забобонна Йонатанова сестра Гінтьє, і сусідки невдовзі навіки посварилися з нею.
Поки Перке видужувала, надійшла звістка з її острова, що брат її живий. Коли вони перекинулись, він спромігся доплисти до берега, а сестру мав за неживу, бо сам бачив, як її затягло під воду. А дізнавшись про її чудесне врятування, одного дня в середині липня приплив по неї вітрильним човном.
Йонатана, що вже звик до веселої дівчини, це засмутило. Його сестра Гінтьє також бурчала, бо вона, щиро кажучи, була трохи ледача й нехлюйна, а тому Перке помалу взяла на себе ледь не всю роботу в домі.
«Але вільному воля», - сказали обоє, і Перке попливла з братом додому, хоча обличчя в неї було дуже невеселе.
«От і нема її», - зітхнув Йонатан, сидячи в кухні з сестрою після прощання.
«А сумна була, - буркнула Гінтьє. - По-моєму, навіть плакала».
«То чому ж не зосталася?» - спитав Йонатан.
«Бо так не годиться, - відповіла Гінтьє. - Якби вона була твоєю дружиною, тоді б могла й зостатись, а так...»
«То, може, вона б і захотіла стати моєю дружиною?» - вигукнув Йонатан спантеличено.
«А ти хіба не питав її про це?
«Ні, Гінтьє, ні!»
«Ох, дурню! Швидше наздожени її та спитай! Позич у швагра човна з вітрилом! Баран, недотепа, телепень!»
Поки Гінтьє за звичкою бурчала, Йонатан збігав до швагра, взяв у нього ключа від повітки, побіг туди й узяв там стерно від човна, прибіг на берег і сам зіпхнув важкого човна у воду. Потім підняв усі вітрила й поплив навздогін за Перке та її братом.
Десь через годину він побачив їхнього човна, а через дві години й вони помітили його в зорову трубу і спустили вітрила. А ще за півгодини Йонатанів човен із хлюпотом підплив борт у борт до їхнього і вони зчалили обидва човни линвами.
І зразу Йонатан перестрибнув до їхнього човна й спитав, від хвилювання знову заїкаючись:
«П-п-перке, т-ти п-підеш за мене за-за-за-заміж?»
Дівчина побіліла на обличчі, як вітрило їхнього човна, й відповіла, на жаль, теж почавши заїкатись:
«П-п-піду, Йо-йо-йонатане!»
Брат Перке реготав до сліз, дивлячись на те заїкувате сватання. Але їм обом це не вадило.
Згодом, одружившись, вони більше ніколи не заїкались і не кульгали, й діти їхні, семеро хлопців та чотири дівчини, теж усі були здорові й дужі. Тільки прізвисько «Кульги» лишилось на острові за всією родиною, хоча по-справжньому вони Бродерси!
Прадідусь трохи помовчав, уважно дивлячись на мене, і нарешті сказав:
- Тепер ти знаєш, чому Крішон, що для нього я оце вирізаю поплавці, прозивається Кульга: по своєму дідові Йонатанові.
- А чому Йонатан, переставши заїкатись, перестав і кульгати?
- Розумне запитання, Хлопчачок! - сказав прадідусь. - У ньому - вся мораль моєї оповідки.
- А чому?
- Бо ти з неї можеш збагнути, що людина завжди буває така, як вона говорить, ходить і взагалі поводиться. Спочатку Йонатан був несміливий та сором'язливий і тільки через це кульгав та заїкався. А коли він позбувся несміливості, то воднораз позбувся й заїкання та кульгання, бо ноги мав здорові. В тому, як ми говоримо, виявляються риси нашої вдачі. У кожного своя мова, так, як і погляд та хода. Оце і є мораль нашої оповідки.
- Прадідусю! Може, тепер повіршуємо? - спитав я.
- Давай повіршуємо. Але в мене зринула одна думка. Історія з Йонатаном, як щойно пояснив я тобі, стосується мови. Що, коли ми весь цей тиждень, поки ти житимеш у нас, оповідатимемо оповідки й складатимемо вірші тільки про мову?
- О-о-ох! - зітхнув я. - Так це ж нудота. Як граматика в школі.
- Чого б то? Невже оповідка про Йонатана Бродерса була нудна?
- Ні, прадідусю, ні!
- От бач, про що ж тоді суперечка? То вирішили: про мову?
- Вирішено! - погодивсь я.
І ми почали готуватися до складання віршів. Тобто піднялися в токарню, до Шкіряної Лізбет, узяли по сосновій дошці й по товстому теслярському олівцю і сіли в різних кутках, щоб не підглядати один у одного.
- Які вірші складатимемо? - спитав зі свого кутка прадідусь.
- Абеткові, - зразу відповів я.
Він погодився, бо абетка стосується мови. Адже абетка - це ніби коробка іграшкових кубиків, із яких складаються слова. Тому якраз до речі було на початку тижня складати абеткові вірші.
Такі вірші ми вже складали частенько. Тому тепер нам треба було тільки придумати назву: про що будуть вірші.
Прадідусь сказав:
- Я звіршую «Чоловічу абетку» на хитромудрий лад.
- Гаразд, - відповів я. - А я - «Жіночу абетку», але на простий лад.
- Згода!
І ми заходилися віршувати.
Прадідусь умів це робити краще за мене. Та він узявся за вірш на хитромудрий лад, а я - на простий, і впорались ми майже одночасно.
Кинули жеребок, кому читати першому, і я виграв. Отож я й прочитав із соснової дошки свою «Жіночу абетку».
А, Бе, Ве - прекрасні дами,
Гарне в кожної ім'я.
Цілий вік у дружбі з нами
Вся абетка з А до Я.
Альма, Берта, Віолета,
Як ви знаєте, мабуть, -
Доньки славного поета,
Що у Гамбурзі живуть.
Герті, Дорі, Ельзі, Єві,
Жанні, Зельмі та Інгрід
Личать кофточки рожеві,
Ще й пошиті так, як слід.
А Йоганна, Клара, Лотта,
Магда, Неллі вже давно
У неділю та в суботу
Ходять в гості чи в кіно.
Ольга, Пауліна, Рута
Люблять коржики пекти,
А Сузанна, Теа, Ута -
Марципани та торти.
Фанні, Хельга, Цілла, Чіта,
Шейла, Ютта - досі в нас,
А Ядвіга на край світа
Перебралась у свій час.
А, Бе, Ве - прекрасні дами,
Гарне в кожної ім'я.
От якби ще стільки саме
Мати літер після Я!
- Чудово, Хлопчак! - сказав прадідусь. - Цього разу ти змайстрував кращого вірша, ніж я.
Я запишався, хоча й не дуже повірив. Адже я склав усього-на-всього простого абеткового вірша. А прадідусь обрав собі хитромудрий лад. Тобто він мав гарненько перелічити за абеткою чоловіків, які справді жили на світі або були в книжках, а це нелегке діло.
Але для мого прадідуся то була дурничка. Він трохи відсунув дошку від очей, бо був далекозорий, і повільно прочитав свою «Чоловічу абетку».
Ахілл - то був герой колись,
Герої не перевелись.
Брут тиранії не любив,
Тому він Цезаря убив.
Веласкес малювать умів
Не лиш іспанських королів.
Геракл великий був силач,
Але й його здолали, бач.
Дефо недарма в світі жив,
Нам Робінзона залишив.
Ейнштейн був фізики знавець
І грав на скрипці, як митець.
Жавер - ви знаєте його?
Про нього написав Гюго.
Єнс Єнсен - швед; чув часто я
У Швеції таке ім'я.
Зевес - так бога звали греки
Колись, у давнині далекій.
Іван - був цар у росіян,
Ще звався Грізним той Іван.
Йоганнес Кеплер був відомим
На всю Європу астрономом.
Кант був філософ знаменитий,
Шанований у всьому світі.
Лаокоон жив не тепер,
У Трої жив, за Трою вмер.
Марат, революціонер,
Колись від рук убивці вмер.
Наполеон здобув півсвіту,
Та росіян не зміг скорити.
Омар Хайям рядки свої
Назвав по-перськи «рубаї».
Перро-француз писав казки,
Їх досі люблять малюки.
Ростан Едмон, окрім «Орляти»,
Ще й інших п'єс створив багато.
Сіндбад, що плавав довго в морі,
Зазнав пригод багато й горя.
Тутанхамон був фараон,
В Єгипті мав державу й трон.
Улісс (чи Одіссей), згадай,
Старим вернувся в рідний край.
Франклін уславивсь на весь світ -
Придумав він громовідвід.
Харон, як вірити поету,
Возив померлих через Лету.
Церера - то була богиня,
Вона - мала планета нині.
Чайковський музику писав,
Та музика - сама краса!
Шаляпіну, співцю й артисту,
Всі знають, вистачає хисту.
Юпітера за бога мали,
Планету потім так назвали.
Ягайло був литовський князь,
Що в битвах побував не раз.
Я вже хотів заплескати в долоні, коли ми почули знадвору:
- Кава холоне!
- Бабуся кличе! - сказав прадідусь. - Вона дожидає нас із гарячими булочками. Ходімо!
Ми взяли кожен свою дошку під пахву, понадягали шапки, щоб перейти через вулицю, чемненько сказали Шкіряній Лізбет «до побачення» й пішли в дім, де горішня бабуся на мою честь подала каву в кімнаті. Гарячі булочки пахли розкішно. Та перше ніж допастися до них, я прочитав бабусі обидва вірші й пояснив їй, чому такі абеткові вірші особливо важкі для складання. Та вона тільки сказала:
- Їж і пий, а то булочки вихолонуть.
А тоді обережно взяла обидві дошки й винесла в сіни.
- Розумієш, - сказав прадідусь, - вона зовсім не знається на поезії. Я завжди це казав, хоч вона й моя дочка.
- Нічого, ще навчиться, - заспокоїв я його й заходився їсти.
Після кави, коли горішня бабуся пішла до себе в кухню, ми взяли дошки під пахви, гукнули бабусі, що булочки були дуже смачні, й потюпали через вулицю назад до рибальської комори. Дорогою прадідусь був дивно мовчазний. Крім того, він примружував очі та випинав нижню губу. З цього я побачив, що він придумує якусь нову оповідку. І справді - тільки-но ми зайшли до вершівні, як він сказав:
- Сідай. Зараз я тобі розкажу ще одну оповідку. Я сів на коркові пластини, а прадідусь примостився на верші й почав таку оповідку:
Ця пригода сталася понад сто років тому. Отже, вона, мабуть, правдива. Крім того, розповідав її моряк. А моряки, як відомо, не брешуть ніколи чи майже ніколи.
Отже: понад сто років тому жив у Гамбурзі хлопець на ім'я Андреас. Він був великий мастак латати вітрила, найкращий в усьому портовому місті. Тому його залюбки брали в плавання на великі трищоглові кораблі. На тих кораблях він не мав іншої роботи, як латати вітрила, а коли корабель розвантажувався тиждень й більше в чужоземній гавані, Андреас міг сходити на берег і роздивлятись там усе досхочу.
Якось він поплив на вітрильнику «Любонька» до Неаполя. Вітер був ходовий, дні погожі. Тільки на широті Біскайської затоки попали в шторм, і Андреаса вдарило об гострий край даху рубки, від чого в нього лишився шрам на лівій щоці.
Коли вони через тиждень увійшли до неапольської гавані, капітан Карстен Петерсен сказав молодому латальникові вітрил:
«Ми простоїмо тут два тижні, Андреасе. Коли хочеш, можеш трохи повештатись по Неаполітанському королівству».
«Гаразд!» - відповів Андреас, узяв свою матроську торбу, в якій зберігав сувеніри з багатьох рейсів, і зійшов на берег.
Коли він вийшов на площу, яка називається П'яцца Вітторія, то побачив там силу людей, що, за італійським звичаєм, дуже галасували. На п'єдесталі богині квітів Флори стояв якийсь чоловік у розкішному барвистому мундирі й щось кричав до тих людей по-італійському.
Андреас пропхався крізь натовп аж до статуї, бо хотів краще роздивитися пишно вбраного чоловіка. Ну, й випробувати, чи зрозуміють його самого, коли він заговорить по-італійському. Бо він знав двоє італійських слів. Одне слово - «сі», що означає «так», а друге - «йо», що означає «я».
Андреас дочекався слушної миті, й коли чоловік на п'єдесталі неначе запитав щось таке, на що ніхто не міг відповісти, голосно гукнув: «Йо!»
А вся річ була в тому, що неаполітанський король помер, і його син, принц Анджело, вже два тижні як десь пропав. Ніхто не знав, де його шукати. Тому окликач питав людей, чи не знає хто, де принц. І коли Андреас вигукнув: «Йо!» - кожен подумав, що цей юний моряк знає, де можна знайти принца.
«Він у Неаполі?» - спитав окликач.
Андреас відповів: «Сі!» А це означає: «Так!»
Окликач дуже здивувався й спитав: «Може, він тут, на майдані?»
«Сі!» - гукнув Андреас.
«Але хто ж тут принц?» - почали питати люди й стали оглядатись на всі боки, шукаючи його.
«Йо!» - гукнув Андреас. А це означає: «Я!»
Юрба здивувалась і спершу не повірила. Проте пишно вбраний окликач спустився з п'єдесталу, підійшов до Андреаса, обдивився його з усіх боків і сказав: «Чорняві кучері зробились білявими. Дивно! Але в нього на щоці довгий шрам, достоту як у нашого королевича. Отже, це напевне принц Анджело!»
«Сі!» - відказав юний моряк, бо розібрав тільки ім'я «Анджело» й вирішив, що так буде «Андреас» по-італійському.
А люди вже тиснулися з усіх боків, щоб роздивитись віднайденого принца зблизька. Андреас подумав, що неаполітанцям просто цікаво подивитись на матроса-чужоземця. Тому він казав то «сі», то «йо», потім розв'язав свою матроську торбу й став показувати всім сувеніри, які привозив з кожного рейсу. Показав невеличкого костяного слоника з Індії, намисто з горіхових шкаралупок, добуте на Ямайці, ебенового сфінкса з Єгипту та перламутрову люльку з островів Фіджі. Але найбільше враження на глядачів справив ляльковий матросик із Гамбурга, що вимовляв: «Агов!», коли йому натиснути на животик. Коли неаполітанці побачили ті коштовності з матроської торби, в них розвіявся будь-який сумнів у тому, що Андреас - це принц Анджело. Його провели до королівської карети, що стояла на краю майдану, і сказали обшитому золотими позументами візничому, що це віднайдений королевич, який привіз зі своєї подорожі повну торбу коштовностей.
«Сі, йо!» - гукнув Андреас і під радісний крик люду сів у карету, яка негайно відвезла його до палацу. Там його перевдягли в розкішні шати, начепили йому на груди двадцять сім орденів, так що його аж хилило наперед, а потім вивели на балкон, щоб він показався народові.
Андреас не дуже розумів, що означає все це, але йому було страх весело, і він хутенько вийняв із торби лялькового матросика, який так сподобався людям на майдані. І коли двоє надзвичайно вишуканих слуг вивели його на балкон, він хутенько надавив ляльці на животик. Матросик слухняно гукнув до люду перед палацом своє «Агов!»
Слуги з довгими й ще довшими чорними вусами стримали усмішку, бо королівські слуги мусять лишатися завжди поважними. Та коли Андреас удруге надушив на животик матросикові й той удруге пропищав: «Агов!», тоді й вуса помітно затремтіли, а довгі обличчя розтягла вшир усмішка. Поважні лакеї пирснули й зареготали так, що їхні золоті позументи та шнури зателіпались, мов кінці корабельних линв на вітрі.
Натовп, що стояв перед палацом і дививсь угору на балкон, теж оглушливо зареготав - таким кумедним видався всім новий король з обома слугами. В жінок текли по щоках сльози, а огрядні чоловіки тримались руками за черево, боячися, щоб воно не луснуло від сміху.
Нареготавшись досхочу, люди попіднімали руки й загукали: «Хай живе король Анджело!» А Андреас милостиво махав з балкона рукою, гукав «сі» та «йо» й знову натискав на животик матросикові, а той вискав: «Агов!» Люди знову починали реготати, і врешті весь натовп перед палацом хором заволав: «Хай живе король Анджело Агов! Хай живе король Анджело Агов!»
І Андреас під ім'ям Анджело Агов справді став неаполітанським королем. Щодня від десятої до першої години він мусив правити королівством. А що він завжди казав тільки «сі» або «йо», то його міністри були дуже ним задоволені. Бо міністри люблять, коли королі кажуть «так».
Дванадцять днів Андреас прожив у розкошах та радощах. Коли камердинер уранці питав по-італійському, чи бажає його величність поснідати, Андреас відповідав «сі!», і йому зразу приносили на золотій таці чашку шоколаду, грінки з білого хліба, яблучне желе, грейпфрути, оливки, шинку, сир пармезан і смажені анчоуси.
Після сніданку Андреас казав «сі». Приходили слуги й добрих дві години одягали його. Зачісували, робили манікюр, пудрили, чистили щіткою, обвішували орденами; але витерпівши все це, він міг у супроводі всього двору перейти до тронної зали й там королювати.
За правління короля Анджело Агова Неаполь став найвеселішим містом Італії; там щодня справляли свято. Одного разу до палацу запросили на бенкет і команду корабля «Любонька». Але моряків посадили так далеко від короля, що він не міг поговорити з ними, і ніхто з них не впізнав у вичепуреному й напудреному королі за чільним кінцем столу їхнього латальника вітрил Андреаса.
На тринадцятий день того королювання, коли Андреас саме сидів у тронній залі й правив королівством, зненацька двоє гвардійців-вартових втягли до зали чорнявого кучерявого хлопця, що лаявся на всі заставки, шалено крутив очима й простягненою рукою показував на короля Андреаса.
«Цей хлопець, - пояснили вартові по-італійському, - твердить, ніби він справжній король Неаполя. Відпустити його чи...»
«Сі!» - гукнув Андреас, урвавши гвардійців на півслові.
Всіх придворних спантеличила така відповідь.
«Справді відпустити?» - перепитали гвардійці.
Андреас удруге промовив «сі», а це, як відомо, означає «так». Усі в тронній залі спантеличилися ще дужче. Але найдужче з усіх здивувався чорнявий хлопець. Він нерішуче підступив до трону й спитав по-італійському, чи можна йому лишитися в палаці.
«Сі!» - відповів Андреас.
«Але ж два королі не можуть правити одночасно! - зауважив чужий хлопець. - Один із нас мусить піти звідси. Хто саме?»
«Йо!» - відповів Андреас.
А це, як відомо, означає «я».
Тоді всі в залі розгублено закрутили головами. Тільки головний двірський церемоніймейстер тримав свою напудрену голову рівно й гідно, як завжди. Він підійшов до чорнявого хлопця й сказав: «У нього шрам на лівій щоці. Та й кучері чорні. Видно, справжній король таки оце».
«Сі!» - озвався Андреас із трону.
Отоді вже всі збилися з плигу. Кричали, бігали, жестикулювали руками й ногами, як уміють тільки в Неаполі. Лиш Андреас на троні лишався спокійний і вдоволено дивився на той гармидер, бо навіть не здогадувався, про що йдеться.
Коли чужий хлопець уклонився йому й показав на корону та скіпетр, Андреас вручив йому те й те, пропустив хлопця на трон і низько йому вклонився, бо вже бачив, як це роблять міністри.
Всіх у тронній залі це так здивувало, що придворні враз умовкли, пороззявляли роти й витріщились на обох хлопців. Але чорнявий, видно, не бачив тут нічого незвичайного. Йому вся ця історія здалася скоріш кумедною, і він так зареготав, що й усі довкола не змогли стримати сміх. Уся зала аж двигтіла від реготу. У жінок текли по щоках сльози, а огрядні чоловіки тримались за черево, боячися, щоб воно не луснуло зі сміху. А коли Андреас іще збігав по свою матроську торбу та показав справжньому королеві лялькового матросика, тоді захитались від сміху навіть напудрована перука головного церемоніймейстера і в усіх сімнадцятьох дверях тронної зали з'явились запудровані обличчя палацової обслуги.
Отже, королювання короля Анджело Агова скінчилось так, як і почалося, - реготом. Але Андреасові довелося скинути пишне вбрання й залишити палац. І він вважав, що так і треба: адже наступного ранку його корабель мав вийти в море. Він сказав новому королеві: «До побачення», - поцілував його на італійський манір в обидві щоки, дістав від нього розкішний, оздоблений самоцвітами кинджал для своєї матроської торби й пішки покинув королівський палац.
Коли він виходив брамою, варта відсалютувала йому рушницями, а лейтенант-гвардієць мовив:
«Минулися чудові дні Неаполя!»
«Сі!» - відповів Андреас.
І подався в гавань, на корабель «Любонька». Останню свою ніч у Неаполі він проспав на своїй койці в кубрику.
Але за ту ніч історія з фальшивим королем розійшлась по всьому Неаполю, тож коли вранці «Любонька» виходила з гавані, всі неаполітанці стояли на причалі, галасували, свистіли, розмахували капелюхами й гукали:
«Хай живе Андреас Агов! Хай живе Андреас Агов!»
Капітан Карстен Петерсон і вся команда зчудовано витріщились на латальника вітрил і спитали:
«Що це за люди?»
«Давні знайомі», - відповів Андреас, вийшов на корму й почав кивати неаполітанцям та гукати «сі!», «йо!», а потім тричі натиснув на черевце свого лялькового матросика, і той тричі пропищав: «Агов!»
Незабаром вони вийшли в чисте море, і Андреас почав, як звичайно, латати вітрила, пошкоджені під час розвантажування.
Коли один матрос розповів йому, що вся команда «Любоньки» була на бенкеті в короля, Андреас нестямно зареготав і довго не міг угамуватись.
«Подумай лишень! - гукнув Андреас. - Я оце тільки збагнув, що був королем Неаполя».
Докінчивши оповідку, прадідусь устав з верші й запитливо подивився на мене.
- Ну, чи сподобалася тобі оповідка?
- Ще й дуже. Але мені хочеться спитати: невже справді з двома словами можна обійти весь світ?
- Знов розумне запитання. Тому я спробую дати тобі розумну відповідь: хто має щастя, дотепну голову, добрий розум і бадьоре серце, той може багато чого досягти в світі двома словами. Але з самих лише двох слів пуття небагато. Ти знаєш вірша про пані Януціс, що я склав років кілька тому?
- Ні, прадідусю, не знаю!
- Тоді я розкажу його тобі напам'ять.
Ходячи туди й сюди по вершівні, прадідусь проказав вірша. Він був такий:
В маленькому грецькому місті
Накульгує пані Януціс.
В руці вона держить підбора,
Питає у всіх: «Пух папуціс?»
Минула вже шоста година,
Надворі помалу смеркає.
Питає вона: «Пух папуціс?»
Це просто «Де швець?» означає.
Невчасно підбор відірвався
В сердешної пані Януціс,
Не може шевця розшукати.
І знову, і знов: «Пух папуціс?»
Кульгає, питає, шукає,
Минула вже й сьома година.
Отак на одному підборі
Все місто вона обходила.
Та в місті шевця не знайшлося
Для бідної пані Януціс,
І марно вона там ходила,
Питаючи всіх: «Пух папуціс?»
Минула дев'ята, десята,
І зовсім надворі вже темно,
І пані Януціс набридло
Шукати шевця надаремно.
Містечко отак обходивши,
Стомилася пані Януціс.
І врешті вона перестала
Питати в людей: «Пух папуціс?»,
І сіла спочити на лаву,
Та ноги гарненько розтерла,
А потім, подумавши трохи,
І другий підбор геть віддерла.
Отак без шевця обійтися
Додумалась пані Януціс:
Віддерла підбора, та й годі,
Немовби справдешній папуціс.
І далі пішла без підборів,
Ураз переставши кульгати.
Як мати одного підбора,
То жодного краще не мати.
- Тепер бачиш, - сказав прадідусь, докінчивши вірша, - інколи двома словами взагалі нічого не досягнеш. Бо де шевця немає, там зі слів «Де швець?» пуття ніякісінького.
- Це точнісінько як із папугою, - сказав я. - Ви знаєте віршика про папугу, прадідусю?
- Ні, Хлопчачок, не знаю. Там теж ідеться про двоє слів?
- Авжеж!
- Ну, то розкажи!
Я підвівся з коркових плиток, уклонився й продекламував:
Колись папугу навчили
«На добраніч!» гукати щосили.
Тепер він, коли світає,
Також «На добраніч!» гукає.
- Мудрий вірш, - сказав прадідусь. - З нього випливає: те, що ти кажеш, треба ще й розуміти. А ні, то краще мовчи.
Він примружив очі й випнув нижню губу. Очевидно, йому знову спала на думку якась оповідка. Але в цю мить на вулиці хтось тричі свиснув. То був мій друг Геннінг: він прийшов кликати мене гратися. Я не знав, що мені робити, бо в прадідуся саме прокльовувалась думка і в такі хвилини його не можна перебивати. Та коли Геннінг засвистів знову, прадідусь раптом із звичайним своїм виразом обличчя сказав:
- Твій друг Геннінг прийшов. Іди до нього, тільки щоб вернувся вчасно на вечерю. А то бабуся розсердиться!
Я пообіцяв прийти вчасно й вибіг надвір. А прадідусь гукнув услід мені:
- Завтра я розкажу тобі оповідку про байбачка Максика!
- Добре, прадідусю! - гукнув я у відповідь. А тоді вибіг до Геннінга, що хотів погратися зі мною в Колумба у котромусь із човнів на березі.
Звичайно, на вечерю я запізнився, ще й дуже. Але горішня бабуся нітрохи не сердилась. Того вечора вона взагалі була дуже лагідна й трошечки замислена. Тому мені було дозволено пізніше лягти спати та ще й погортати в ліжку чотири дідові «Моряцькі щорічники», в яких друкують усякі оповідки та репортажі про мореплавство. Аж о десятій годині бабуся піднялась нагору вимкнути світло. І спитала, яку можна знайти риму до слова «поки».
Я відповів:
- «Уроки», бабусю!
Вона трохи подумала й сказала:
- «Уроки» підійде. Спи солодко, Хлопчак!
- На добраніч, бабусю! Ти що, теж вірші складаєш?
- Ет, не вигадуй! Ще цього мені бракувало! Лягай і спи!
Грюк! Вона зачинила двері й погупала до своєї спальні. А я замисливсь: нащо їй рима до слова «поки»? Та не встиг здогадатись, як уже заснув.
коли я познайомлю вас
із Джонні-Свистуном,
моєю долішньою
бабусею
та долішнім дідусем
і собакою Ураксом.
На прикладі байбака
й тарганів показуємо,
що слова - це одежа,
в яку вбирають світ.
Цього дня було складено
два найхитромудріші
в світі абеткові вірші.
Тут-таки оповідається
про пташину кімнату,
комірчину на горищі
та тришаровий пудинг.
Уранці прадідусь прийшов розбудити мене. Насупившись, він сказав:
- Нізащо не можу пригадати, яку оповідку хотів розказати тобі сьогодні.
- Про байбачка Максика, прадідусю!
- Так, справді!
Прадідусеве обличчя проясніло, він примружив очі, випнув нижню губу, замислено подивився на «Моряцькі щорічники», що лежали на нічному столику, й нарешті сказав:
- Розповім краще зараз, а то знов забуду.
- Але ж горішня бабуся чекає нас до сніданку!
- Тихо! Тихо! Не перебивай! Я саме в такому настрої. Сядь як слід і слухай!
Я скрутив подушку, підмостив під спину, гарненько зіперся на неї, а прадідусь сів на краєчок ліжка й почав свою оповідку.
Коли падає перший сніг і сарни та зайці шукають паші під білим укривалом, тоді байбаки на полонинах залягають у нори й засинають. Вони сплять так, як уміють спати тільки байбаки, і аж у березні чи квітні вилазять сонні на повітря, щоб качатись на схилах гори та скубти свіжу травицю.
Але той байбачок, якого звали Максик, жив у дерев'яній клітці в оселі однієї селянської родини. До нього там ставились дуже ласкаво, щодня годували його. І все ж Максик тужив за горами, полонинами, за вільним життям. І от якось у грудні, коли господиня забула взяти дверцята клітки на защіпку, байбачок відчинив їх, вибіг із хліва і щодуху помчав на велику гору, що височіла за селом.
Максика дуже здивував холодний білий пух, що лежав повсюди й так чудно припікав йому лапки. Ось йому зустрілась білочка Августа, і Максик спитав: «Скажи, Августо, що це за білий пух і чому ним посилана земля?»
«Невже ти не знаєш, що це сніг? - здивувалася білочка. - Кожної зими, коли ви, байбаки, спите під землею, з неба падає сніг. І щороку навесні, коли кінчається ваш зимовий сон, налітає теплий вітер і розтоплює цей сніг на воду».
«Кумедія! - відказав Максик. - А я весь час думав, ніби сніг такий, як пісок. Я й гадки не мав, що він вогкий. Чого лишень не дізнаєшся, коли не спати взимку!» - і побіг далі на гору.
Вибігши десь на чверть висоти схилу, він зустрів сарну Карлу, що жалібно стогнала.
«Що таке, Карло? - спитав байбачок. - Чого ти так стогнеш?»
«Ох, ох, ох! - зітхнула сарна. - Я впала на льоду й забила ліву передню ніжку!»
«А хіба на льоду є горби?» - сторопіло запитав Максик.
«Ти що, дурний? Таке питаєш! - здивувалася Карла. - Лід гладенький і слизький! Того ж я й упала!»
«Чому це лід слизький?» - допитувався Максик.
«Чи я знаю чому? - відказала сарна. - Піди на замерзлий ставок та й випробуй сам!»
Максик хотів іще щось запитати, та Карла вже пошкутильгала далі шукати паші.
Тоді Максик побіг до замерзлого ставка, що справді був рівний та блискучий, як дзеркало. Він спробував пробігтись по ньому, але послизнувся на льоду - всі чотири лапки роз'їхались у різні боки - й радий був, коли вибрався на землю.
«Кумедія, - сказав байбачок, - я весь час думаю, що лід шершавий і сухий, наче вапняковий камінь. А він насправді гладенький і мокрий! І чого лишень не довідаєшся, коли не спати взимку!» А тоді знову подріботів між ялицями на гору.
Тим часом він устиг зголодніти. Але ніде не видно було ні травинки. Аж раптом він угледів Карла-Теодора, чорного крука, що сидів на вершечку скелі й бив крильми.
«Агов, Карле-Теодоре! - гукнув байбачок. - Ти не знаєш, де б тут паші знайти? Я хочу їсти, а трави ніде нема!»
«Паша є в лісника! - кракнув крук. - Отам праворуч від дороги є відчинена клуня, і в ній повно сіна».
«У лісника? Так це ж отой розбійник з чорною бородою!» - жахнувся Максик.
«Що ти плетеш! - засміявся крук. - Лісник не розбійник, а добрий чоловік, він узимку підгодовує звірів, щоб не голодували».
Максик хотів спитати в крука ще щось, та Карл-Теодор уже полетів геть.
«І чого лишень не дізнаєшся, коли не спати взимку!» - подумав байбачок і побіг до відчиненої клуні праворуч від шляху, де лежало запахуще сіно.
У клуні він сів на підлозі, побажав сам собі смачного й почав з насолодою хрумкати сухі стебельця. А наївшись, ліг у сіно й міцно заснув.
Та зненацька його розбуджено, і, зчудовано закліпавши очима від яскравого світла, він побачив перед собою приязне обличчя чоловіка, що держав його на руках.
«Ой лишенько! - подумав байбачок. - Тепер він напевне забере мене до себе додому й замкне в клітці».
Проте чоловік не подався додому, а, сидячи в клуні з Максиком на руках, почав щось ласкаво говорити йому. На жаль, Максик не розумів людської мови.
Трохи згодом чоловік зсадив байбачка додолу, і той щодуху чкурнув геть.
«Кумедія, - думав він, біжачи, - це ж, напевне, лісник. А я, дурень, весь час гадав, ніби він лихий розбійник із чорною бородою. Чого лишень не дізнаєшся, коли не спати взимку!»
Потім байбачок побіг далі на гору, бо вже недалеко було до тієї полонини, де колись була його нора.
Вже зовсім близько від тієї полонини йому стрівся сарнюк Вастль.
«Овва! - здивовано сказав Максик. - Що це ти робиш у цих місцях, Вастлю? Адже тут поблизу колиба, а ти ж боїшся людей!»
«Та невже ти не знаєш, що взимку в колибах ніхто не живе?» - й собі здивувався сарнюк.
«Ніхто? - перепитав Максик. - А де ж корови та люди?»
«Корови в долині, в селі, по стайнях, - відповів Вастль, - та й пастухи, доярки та сировари теж там!»
«Як цікаво!» - вигукнув байбачок і хотів уже розпитувати сарнюка далі, але той побіг собі, й Максик знову зостався сам.
«Кумедія, - промурмотів він, - а я весь час думав, що від колиб треба держатись якнайдалі! І що взимку там нема нікого - цього ніхто мені не казав. І чого лишень не дізнаєшся, коли не спати взимку!» Потім без страху обнюхав колибу й побіг далі на гору.
Тим часом знявся вітер, сипонув сніг. Що вище забирався Максик, то дужче шаленіли вітер та сніговиця. Раз у раз йому доводилось лапкою змітати сніжинки з очей, і взагалі в холоді та вогкості було дуже неприємно.
Врешті байбачок добіг до рідної полонини, але завірюха вже була така, що він не бачив нічого за два кроки від себе.
«Може, зима й гарна, - міркував він, - але в норі все-таки затишніше. Якби ж то я знав, де вхід до моєї давньої оселі!» І враз Максик почув із якоїсь дірки в землі далеке хропіння.
«Гм... - подумав він. - Здається, тут спить байбачок! - І трохи заліз у ту дірку. Там йому дещо здалося знайомим, і він гукнув: - Агов, агов, хто тут живе?»
Хропіння стихло, і голос, теж ніби знайомий Максикові, сердито озвався:
«Хто там? Хто це перебиває мій зимовий сон?»
«Я, байбачок Максик! - відповів наш утікач. - Я шукаю зимового нічлігу!»
«Хто, хто? - гукнуло з глибини нори. - Максик? Не може того бути! Мого брата Максика впіймали люди, і він сидить десь у клітці».
«Та ні ж бо! Я тут! - закричав на все горло Максик. Бо він раптом здогадався, що потрапив у свою давню оселю. Він ще прислухався, що чути з глибини, й гукнув: - Здоров був, брате Мукі!»
Потім байбаки обнялись по-байбачому передніми лапками й відсвяткували свою зустріч. Аж до пізньої ночі обидва сиділи, гомоніли, розповідали. Максик розказав братові про всі свої пригоди, а під кінець сказав:
«Ти знаєш, братику Мукі, можна дізнатись багато, коли не спати взимку. Але в цю пору в норі все-таки затишніше!»
За десять хвилин обидва вже лежали в глибокому сні й хропли ніби навзаводи. І так вони хропли до березня чи квітня, сплячи так міцно, як уміють тільки байбаки.
Прадідусь аж зітхнув із полегкістю, коли докінчив оповідку.
- Коли в мене такий настрій, я мушу зразу розповідати або віршувати, - сказав він. - А то голова заболить або нежить почнеться.
- Прадідусю, - сказав я, - коли ти розповідав, кілька разів хтось наче пробував відчинити двері. За ними хтось стояв?
- Ет, Хлопчак, дурниця. То вітер. Хто б там стояв за тими дверми? В домі нема нікого, крім горішньої бабусі. А вона оповідками не цікавиться.
- А й правда! - погодився я. Але в ту ж мить побачив, як тінь, що падала на шибку в дверях, зникла. А за хвилину бабуся гукнула зі сходів:
- Де ви там? Доки я вас чекатиму зі сніданком!
Тоді в мене майнув здогад. Але я нічого не сказав, а лишив свою підозру в думці.
Поки я вмивався та вдягався, ми з прадідусем розмовляли про байбачка Максика.
- З цієї оповідки ти можеш зрозуміти, - сказав прадідусь, - що з таких слів, як «сніг», чи «лід», чи «лісник» мало пуття, коли не знаєш того, що цими словами називається. Це достоту так, ніби мати смичок, але не мати скрипки.
- Прадідусю, - спитав я, - адже й у твоєму вірші про тарганячу газету є отаке не зовсім зрозуміле слово?
- Ні, Хлопчак, таргани в моєму вірші просто вихваляються словом, якого зовсім не розуміють, та ще й перекрутили його. Ось послухай цього вірша ще раз.
І прадідусь почав:
Усім відоме те, що бджоли,
Здається, хтозна вже відколи
Свою газету видають.
А те, що таргани кухонні -
Газети власники законні,
Не всім відоме ще, мабуть.
Слово день у день
В ній одне лишень:
«Глофпофтамп!»
Хоч серед тарганів шкодливих
Чимало хлопців є кмітливих,
Учених в мові не одній, -
Створіння мудрі, що й казати, -
Але читати і писати
Вони не вміють, хоч убий.
Пишуть, та дарма,
Глузду в тім нема:
«Глофпофтамп!»
Надумавшись, ці хлопці гарні
Прийшли якось-то до друкарні
І так сказали друкарям:
«Газету надрукуйте, люди,
Для тарганів, а що в ній буде -
То вже дарма, байдуже нам».
От друкар узяв,
Та й надрукував:
«Глофпофтамп!»
Тепер вони газету мають,
Та тільки грамоти не знають -
Ніхто, хоч би тобі один.
Все ж окулярів накупили
І ну читать її щосили,
Щодня по декілька годин.
Та одне лиш там
Видно й вам, і нам:
«Глофпофтамп!»
Як бджоли й комарі побачать
Оту газету тарганячу,
Від сміху падають вони.
В ній змісту жодного не видно,
Але поважно і солідно
Її читають таргани.
Подив у очах,
Захват у голосах:
«Глофпофтамп!»
- Кумедні ці таргани, - сказав я. - А що воно може означати, прадідусю, оте «глофпофтамп»?
- Мабуть, «головпоштамт». Але сам розумієш - таргани навряд чи можуть уявити собі головний поштамт. Речі, про які говориш, треба спершу побачити. А то слова будуть такі порожні й кумедні, як твої штани й сорочка на стільці.
- То виходить, слова - це одежа, в яку одягають увесь світ?
- Атож, приблизно так воно й є. Без мови світ був би голий, як ти оце тепер. А завдяки мові він стає пристойний і чепурний, як ти завдяки одежі.
- Панове, чи. довго ще мені чекати? - гукнула знизу бабуся. - Какао прохолоне!
Я хутенько одягся, і ми пішли до кухні. На сніданок були молочні булочки з какао - моя улюблена страва вранці.
Ми знов завели розмову про абеткові вірші. Горішня бабуся мовчала й удавала, ніби вони її зовсім не цікавлять. Але раптом сказала:
- Носитеся зі своїми абетковими віршами! Велике діло. Якби я схотіла, то й сама могла б їх складати. Я просто не хочу. Не маю часу на такі дурниці. Життя для цього надто важке, та ще коли маєш моторного катера!
«Ой-ой-ой! - подумав я. - Зараз почне бідкатись!»
Але вона не бідкалась. Навпаки, сказала:
- Коли хочете придумати щось справді складне, то звіршуйте такого вірша, щоб у ньому кожне слово починалося з іншої літери та ще й за абеткою.
- Ого! - вигукнув я. - Цього ніхто в світі не зуміє. Занадто важко.
- Так, - підтвердив прадідусь. - Занадто важко.
Тоді горішня бабуся покепкувала з нас: мовляв, на щось справді путяще ми нездатні.
Ці слова тяжко вразили нашу віршувальницьку честь. Але ми нічого не відповіли, а подались до рибальської комори. Там прадідусь сів між вершами й заходився вирізати поплавці для Крішона Кульги. За роботою він супився й випинав нижню губу. Але чомусь не починав нової оповідки. Тільки сказав:
- А думка горішньої бабусі зовсім непогана. Але такого вірша скласти важко, ох як важко!
- Авжеж, - погодився я. - Дуже важко. Цього ніхто не зуміє!
Прадідусь кивнув головою і знову випнув нижню губу.
- Прадідусю, - тихо спитав я, - можна мені піти нагору, трохи погратися дзиґами?
Прадідусь кивнув головою і примружив очі. Я тихенько вийшов і піднявся нагору, до Шкіряної Лізбет. Сьогодні я зовсім не боявся її. Я був надто заклопотаний. Бо в голові у мене вже накльовувався такий вірш, де кожне слово починається з іншої літери в абетковому порядку. Я тільки хотів заримувати його, а потім здивувати прадідуся.
Я взяв чисту соснову дошку та теслярського олівця й зразу почав з великим запалом віршувати. Я хотів показати горішній бабусі, на що здатен.
Я списав усю абетку згори донизу на дошці й до кожної літери почав дописувати слово. Врешті, поморочившись довгенько, я таки справді склав вірша. Тоді я на радощах обняв Шкіряну Лізбет, пустив дошку повзком по драбині й швидко спустився вслід за нею.
- Прадідусю, прадідусю! - гукнув я. - Подумайте лишень: вийшло! Я склав абеткового вірша, такого, як хоче бабуся!
- А ти складав від А до Я? - спитав прадідусь.
- Аякже! Від А до Я.
- Гм, - гмукнув прадідусь. - Дивне діло! - Потім примружив очі, пильно глянув на мене й спитав: - А як ти гадаєш, навпаки - від Я до А - теж можна скласти?
- Ні, нізащо в світі! Це неможлива річ!
- Гм! - знову гмукнув прадідусь. - А як по-твоєму, що звіршував я на оцій дошці?
- Не знаю, прадідусю!
Але враз у мене виринув здогад. Я спитав:
- Невже від Я до А?
- Так, так! - гукнув прадідусь і забігав по вершівні. - Я склав вірша від Я до А. Кожне слово починається з іншої літери в абетковому порядку.
- Ого, прадідусю, які ми молодці!
- Так, я й сам би не повірив! Але давай уже читати. Починай ти!
Прадідусь із поважним обличчям зіперся на одвірок, а я взяв дошку й гордо прочитав труднющого вірша. Він був такий:
Андреас
Бачив
Влітку
Гори,
Д
Е
Є
Жуки,
Зайці,
І
Їжаки,
Й
Кроти,
Лисиці,
Мишок
Нори.
Одна
Презлюща
Рись
Сичала,
Тихенько
Ухкала,
Фирчала:
«Х-хто х-ходить?
Це х-хода
Ч-чия?
Ш-ша!
Ща!
Ю!
Я!
- А щоб було видно, що це справжній вірш, я перепишу його у вісім рядків:
Андреас бачив влітку гори,
Де є жуки,
Зайці, і їжаки,
Й кроти, лисиці, мишок нори.
Одна презлюща рись сичала,
Тихенько ухкала, фирчала:
«Х-то х-ходить? Це х-хода ч-чия?
«Ш-ша! Ща! Ю! Я!»
Прадідусь сказав:
- А бодай тобі, та й гарно ж ти звіршував! Ото бабуся подивується! А тепер послухай мого вірша.
І почав:
Яхта
Юргенса
Щодня,
Швидкохідна,
Чепурна,
Цілу
Хвилю -
Ф
Утів
Триста -
Стрімко
Розтина,
Пружисто.
Обвозила
Нас
Морями:
Лондон,
Кадіс,
Йокогама...
Їй
Іще іти й іти -
Зостається
Ж не
Єдине:
Едінбург,
Дубровник,
Гавр,
Варна,
Балтімор,
Афіни.
Цього прадідусевого вірша я також напишу ще раз у вісім рядків:
Морська яхта
Яхта Юргенса щодня,
Швидкохідна, чепурна,
Цілу хвилю - футів триста
Стрімко розтина, пружисто.
Обвозила нас морями:
Лондон, Кадіс, Йокогама,
Їй іще іти й іти -
Зостається ж не єдине:
Едінбург, Дубровник, Гавр,
Варна, Балтімор, Афіни.
- Прадідусю! - сказав я. - Ох і гарно ж у вас вийшло!
- Як вийшло, так вийшло, - відповів прадідусь. - Але ходімо вже до бабусі. Пора обідати!
Ми понадягали шапки, взяли дошки під пахви й через вулицю, де того дня гуляв дужий вітер, рушили додому. Горішня бабуся ще куховарила, коли ми ввійшли до кухні. Вона мовила:
- Гайда звідси! Тут вам нема чого робити.
- Що ви, бабусю! - гукнув я. - Ми склали два чудові вірші!
- То поставте дошки тут. Я подивлюсь. А вас щоб тут не було! Обідатимемо у вітальні.
Прадідусь і я знизали плечима, вийшли до вітальні й почали гортати «Моряцькі щорічники». Але я не втерпів і вибіг ще раз до кухні.
Горішня бабуся сиділа там за столом і писала.
- Ви віршуєте? - спитав я.
- Ет, вигадаєш! - спалахнула вона. - Звідки в мене час на віршування? Я записую кулінарного рецепта!
- А ви вже прочитали наші вірші, бабусю?
- Так, - відповіла вона, - глянула одним оком. Непогано! Я б не повірила, що таке можна зробити. Та коли не мусиш дбати про чоловіків і про моторний катер, то є час на такі речі. А я, бідолашна жінка, мушу день і ніч надсаджуватись, і варити, і латати, і прати...
- І записувати кулінарні рецепти, - докинув я.
- Аякже, - підхопила бабуся, - І записувати кулінарні рецепти теж доводиться.
Але вона мовила це трохи збентежено, і я здогадувався чому. Та не сказав нічого, а слухняно поніс миску з картоплею в лушпайках до вітальні.
Потім ми пообідали.
Після обіду прадідусь ліг поспати. В такому віці складний вірш, мабуть, утомив його. А я скористався цією нагодою, щоб провідати своїх хворих сестричок Аннекен і Йоганнекен.
Зайти до них я не міг, бо кір - хвороба заразна. Тому я засвистів на вулиці, а вони підбігли до вікна й хихотіли там та кривлялись, як звичайно роблять маленькі дівчатка. Дивилися собі на кінчик носа, щоб очі сходились докупи, або начісували волосся на обличчя, або випинали губи дудочкою.
З півгодини я витримував усе це й дивився з вулиці на них. Та коли нагодився Джонні-Свистун і почав реготати до сліз із моїх дурненьких сестричок, я розсердився й крикнув їм, щоб вони щезли з вікна. І вони справді щезли. Але спочатку висолопили язики.
Джонні-Свистун сказав:
- Дівчиська всі дурні. Ходімо на берег, пограємось у краб'ячі перегони.
Я залюбки погодився й пішов із Джонні вузенькими вулочками горішнього селища до сходів, що зигзагами спускались у діл попід червоним кам'яним урвищем. Ми з'їхали вниз по залізничному поруччю, бо так, по-перше, швидше, а по-друге - цікавіше.
В долішньому селищі ми пішли не завулочками, а широкою Кайзерівською вулицею, що веде до причалів. Там уже висіли на каштанах маленькі зелені їжачки. Але Джонні сказав, що каштани ще не достигли. Він завжди знав такі речі. А ще він знав, що каштанові дерева бувають дуже старі, й розповів мені, ніби в Італії є одне таке дерево, що стовбур його має в обводі шістдесят метрів.
- Те дерево росло ще за часів Нерона! - докинув Джонні.
- Невже? - здивувався я.
- Точно! Мені вчитель розказував, - відповів Джонні.
Ну, коли вчитель розказував, то напевне правда. Але дивно все-таки! Поки ми йшли вниз Кайзерівською вулицею, мені не сходило з думки те дерево.
І раптом Джонні спитав:
- Хлопчак, чому ти примружуєш очі й випинаєш нижню губу?
- Хіба?
- Тепер уже ні, але щойно так робив.
- Ой, Джонні, це означає, що в мене є якась думка! Мені треба чимскоріш до моєї долішньої бабусі! А в краб'ячі перегони пограємося завтра!
І я побіг. Джонні-Свистун зовсім сторопів і гукнув мені навздогін, що так робити нечесно, а завтра він не схоче гратися. Та мені було байдуже. Мені спало на думку, як скласти оповідку про каштанове дерево. І я хотів записати оповідку.
Долішня бабуся жила в великому жовтому будинку, перед яким росли три могутні каштани. Вона була куди веселіша за горішню бабусю. Крім того, в неї був собака - сенбернар Уракс.
Коли я прийшов, Уракс лежав у сінях і куняв. Та як тільки побачив мене, то завиляв хвостом, стрибнув до мене й поклав передні лапи мені на плечі, мало не поваливши мене.
- Молодець, молодець, Ураксе! - гукнув я. - Тільки не заважай мені. У мене є одна думка.
Собака зрозумів мене вмить. Відчепився від мене й тільки тихенько прослизнув у двері вслід за мною, коли я зайшов до пташиної кімнати.
Там стояли під скляними ковпаками набиті тирсою птахи: кулички, чайки, горобці, одна вивільга й дві морські чайки. Серед тих птахів сиділа моя долішня бабуся й гаптувала подушку.
- Добридень, бабусю! Мені треба паперу й олівця! - вигукнув я.
- Ти що, знов хочеш віршувати? Твоя голова ще замала для цього. Ти можеш набути головний біль на все життя. Нездорово в такі юні літа віршувати.
- Та ні, бабусю, я тільки хочу записати одну оповідку, що почув від Джонні-Свистуна! - гукнув я.
- Джонні-Свистун тобі не товариш! Учора він вилаяв старого боцмана з причалу негарним словом. Про це вже весь острів знає.
- Так боцман із причалу сам лається негарними словами! - відказав я. - Хіба він має право так лаяти Джонні?
- А якими ж словами лаявся боцман?
- Як дасте паперу й олівця, я напишу.
- Ну гаразд, візьми в секретері паперу й олівець.
Я шаснув до секретера, і Уракс услід за мною; взяв кілька аркушів паперу та довгого олівця й написав на маленькому папірчику ті негарні слова, що ними лаявся боцман з причалу.
Долішню бабусю глибоко обурили ці слова. З обурення вона навіть уколола голкою великого пальця.
А я побіг із папером та олівцем на горище й зачинив двері перед носом в Уракса. Коли записуєш оповідки, треба бути самому. Собаки при цьому заважають. (А от коти - ні.)
Коло невеличкого круглого віконця на горищі я вмостивсь на старому матраці, поклав на коліна альбом «З історії Німеччини» й почав писати оповідку про каштанове дерево. Час від часу я розгортав альбом і списував з нього те, що мені підходило.
Коли вже смеркло і я майже дописав свою оповідку, на горище прийшов мій долішній дідусь і сказав, що я зіпсую тут собі очі, та вже й годі віршувати. Уракс, що ввійшов за ним, гавкнув і, як звичайно, поклав мені на плечі передні лапи, так що списані аркуші посунулися з моїх колін і розсипались по підлозі. Я так розсердився, що ляснув Уракса. Але долішній дідусь сказав, що Уракс не хотів зробити шкоду, а коли його бити, він почне боятись людських рук.
- Твої аркуші можна розібрати внизу, в кімнаті, - сказав він. - Ти зразу й прочитаєш мені свою оповідку?
- Так вона ж іще не готова, дідусю! - відказав я.
- Тим ліпше, Хлопчак, тоді я допоможу тобі докінчити її.
Я зрадів, зібрав аркуші, поклав альбом «З історії Німеччини» на матрац і спустився з дідусем та Ураксом у пташину кімнату.
Мій долішній дідусь мав чорного кучерявого чуба, ніби негр. Напомацки той чуб був схожий на овечий смушок. Він любив грог і був дуже добродушний.
Моя оповідка сподобалась йому. Але не вся. Тому ми вдвох виправили її і вдвох-таки придумали для неї кінець. Уракс стояв поруч і завзято молов хвостом, ніби й він щось тямив у складанні оповідок.
Коли ми нарешті впорались, бабуся принесла дідові грогу, а мені - тришаровий пудинг.
Цей пудинг мав такі кольори, як прапор нашого острова. Долішня бабуся сама придумала його рецепт якось уночі, в ліжку. Тому пудинг і називався «Анна». Зісподу він був зелений від маренки, посередині червоний від полуниць, а зверху білий від збитого білка. Того вечора я з'їв його повну миску. Бо писання нагонить апетит.
Потім я, скрутивши свою оповідку дудочкою, взяв її під пахву й побіг скільки духу в горішнє селище. І все ж я запізнився на вечерю. Горішня бабуся страшенно насварила мене.
Коли я сказав їй, що вже з'їв у долішньої бабусі цілу миску пудингу, вона розсердилася ще дужче.
- Ну як можна робити отакі дурниці - давати дитині цілу миску пудингу! - закричала вона. - Цього ж вистачило б сімдесятьом сімом домовикам! І що собі думає та долішня бабуся? Куди це годиться! Скажи й ти щось, тату! Невже я сама мушу всьому давати лад?
- Так, так, - пробурчав прадідусь із-під вусів. - Ціла миска пудингу - це трохи забагато для дитини, правда, правда!
- От бач! - переможно вигукнула горішня бабуся. - Твій прадідусь теж сварить тебе!
- Ну що ти, Маргарето, я зовсім не сварив його! Я тільки сказав...
- І досить! Не захищай хлопця! А тепер, Хлопчачок, у ліжко! І щоб зразу вимкнув світло! Та не бери з собою «Моряцького щорічника»! Ну, гайда!
Я вирішив, що краще послухатись, бо горішня бабуся аж кипіла. Сказав «добраніч усім», збіг нагору, роздягнувся й заснув так швидко, що зовсім забув ще раз перечитати свою оповідку.
у який трохи
докладніше розказано
про Джонні-Свистуна.
Тут-таки з'ясовано,
як змінюються мови
і чому теля «воно»,
а не «він» і не «вона».
Наведено вірша про
«він-вона-воно» й опис
майже справжньої аварії.
Пояснено, чому коробки
з-під капелюшків, повні
діамантів, не слід брати
в рятувальні човни
і чому ми з прадідусем
лаццароні й тутті-фрутті.
Коли вранці прадідусь зайшов до мене в спальню, я був уже вмитий і одягнений, бо мені кортіло швидше прочитати йому свою оповідку. З нетерплячки я за сніданком з'їв тільки три булочки з маслом, і горішня бабуся дуже здивувалася.
- Це через оте дурне об'їдання пудингом учора ввечері, - бурчала вона. - Твоя долішня бабуся - нерозумна жінка. Так і скажи їй, коли знову підеш до неї.
- Ну що ти, Маргарето, - докірливо мовив прадідусь. - Хіба так можна? Хлопчак, ходімо в наш Содом і Гоморру!
- Можна, можна! Так і перекажи їй, як я сказала! - гукнула горішня бабуся навздогін нам. - Це їй тільки на користь буде, як трохи проти шерсті погладити.
- Жінки не можуть без сварні! - промурмотів прадідусь крізь зуби, а потім ми пішли через вулицю до рибальської комори. У вершівні я зразу вийняв з кишені свої аркуші й сказав:
- Моя оповідка називається «Старе дерево в далекій долині».
- Помалу, помалу, не квапся так! - гукнув прадідусь. - Коли щось розповідаєш або читаєш, не можна так накидатись на слухача, треба це робити поволеньки. Сядь як слід на корок! Отак, а тепер починай!
І я повільно прочитав прадідові ту оповідку, що її написав удвох із долішнім дідусем.
В одній далекій, відлюдній долині стоїть старе-престаре дерево, таке грубе, що чотири чоловіки насилу обхопили б його стовбур. Листя на тому дереві розчепірене, ніби п'ять пальців на людській руці, а пишна крона навесні вкривається білими свічками суцвіть. Потім замість них виростають схожі на їжачків зелені плоди.
У сиву давнину, коли дерево ще було молоде, до тієї відлюдної долини якось заблукали, полюючи на ведмедя, двоє людей - батько й син. Батько, одягнений у ведмежу шкуру, звався Уракс. А син, що мав на собі гарненьку курточку з козячого хутра, мав ім'я Урасик. Осінній день був сонячний, і обидва лягли спочити в холодку під деревом. Та ледве-но вони заплющили очі, як довкола щось почало загрозливо стукати й тріскати. Уракс, батько, вмить зірвався на ноги й ухопився за важезний кий. Він подумав, що десь поблизу суне ведмідь або вовк. Урасик також підскочив і вхопив товсту ломаку, що лежала на землі.
Та роззирнувшись навкруги, вони не побачили ніякого небезпечного звіра. Зелена долина мирно дрімала під сонечком. Але стук і тріскіт не стихали. То стукне ліворуч, то лусне праворуч...
Уракс і Урасик повертали голови з боку в бік, ніби сарни, що зачули небезпеку, і їм уже стало трохи моторошно.
Та зненацька Урасик вигукнув: «Та! Та! Тук! Тук!» - тобто: «Тату, тату! Диви, диви!»
Старий могутній Уракс у ведмежій шкурі, що стояв, зіпершись на кий, глянув туди, куди показував пальцем син, і побачив, як з гілля дерева падають шипуваті зелені плоди, стукають об землю і з лускотом розбиваються.
Тоді Уракс із Урасиком засміялись, і хлопчик у козячому хутрі побіг збирати блискучі темно-брунатні кульки, що випадали з розтріснутих зелених шкаралупок.
«Крак! Крак! - сказав Урасик, показавши на ті кульки.
Тато Уракс кивнув головою, показав на дерево й сказав: «Крак-древо», - тобто тріскуче дерево. Коли обидва надвечір рушили додому, Урасик мав у кишенях своєї козячої куртки темно-брунатні кульки. В їхній лісовій печері він показав ті кульки своїй матері Уріані й сестричці Урусі й сказав: «Та, та, тук, тук, крак-древо!» - тобто: «Гляньте, гляньте, оце впало з тріскучого дерева!»
Відтоді дерево в долині називали «крак-древом», і всі діти, що жили в печерах по довколишньому лісі, восени збирали брунатні кульки та бавились ними.
Багато часу минуло - ціла тисяча років. Люди покинули печери й побудували собі дерев'яні хати. Про дерево в далекій долині вже ніхто й не згадував.
Та одного дня на початку листопада через ту далеку долину їхала в запряженому волами візку жінка з дочкою. Мати, вдягнена у вовняну сукню й підперезана поясом з великою золотою пряжкою, звалась Туснельда. Донька в червоному плащику з овечої шкури - Туся. Вони їхали вже багато днів і поїли всі свої припаси. Було холодно, в гіллі дерева свистів листопадовий вітер.
Мати зупинила волів, зсадила з візка Тусю й сіла з нею в захистку під стовбуром, що став уже грубезний, могутній. Вони хотіли трохи перепочити від труського візка та завивання вітру.
Туся сказала: «Глад!» Це означало: «Я голодна!»
Але мати, на жаль, не могла дати їй нічого, навіть жменьки проса, щоб пожувати. Аби забавити доньку, вона показала на брунатні кульки, рясно розсипані в траві, й почала качати їх, як крем'яхи.
«Це кракси!» - сказала вона, бо пригадала, що колись вичитала таке слово в списаному шкіряному сувої прапрапрапрапрабаби. Туся, що думала тільки про їжу, зразу вхопила одну кульку, а побачивши, що під тріснутою кулькою біліє щось схоже на зерня з горіха, зразу обчистила шкаралупку й укинула біле ядерце в рот.
Туснельда перелякалась: а що як донечка отруїться? Та не встигла нагримати на малу, як сталося щось куди страшніше. До дерева підбіг страшелезний дикий кабан із гострими іклами. В матері з переляку аж серце спинилось.
Але кабан, що в цих відлюдних краях ще не бачив людини, поводився зовсім мирно. Обнюхав Туснельдину пелену і вдоволено засопів, коли Туся почухала йому в щетині.
Здоровезний звір заходився вишукувати своїм рилом брунатні кульки та смачно хрупати їх. Аж за годину - видно, наситившись, - він подріботів геть.
У Туснельди камінь відпав від серця, і не тільки тому, що минулась небезпека. Тепер можна було не боятись і голоду: вона знала, що брунатні кульки в зелених шипуватих шкаралупах можна їсти. Вона пригорщами наносила їх у візок, і, їдучи далі, мати і донька чистили ті кульки і їли досхочу. А ввечері, приїхавши додому, розповіли Тусиному татові й братам про свою пригоду, показали плоди того дерева й підсмажили їх на вогнищі в хатині.
За тисячу років людський розум, звичайно, став тонший, а мова - точніша. Тисячу років тому казали просто - «крак». Тепер же один плід називали «кракс», а багато - «кракси». Краксом називали й саме дерево, і всі дітлахи, що жили в дерев'яних хатинах на околиці, восени збирали кракси й ласували ними.
Минуло багато часу - ще ціла тисяча років. Люди покинули дерев'яні хатини й побудували на горах кам'яні замки. Про дерево в далекій долині вже ніхто не пам'ятав. І ось одного дня під кінець жовтня через ту відлюдну долину проїздив верхи один рицар зі своїм сином. Рицар, що мав на собі блискучий срібний обладунок, звався Вольфгард фон Бальдевайн, а його синок у брязкучій кольчузі - Вольфик. Тато Вольфгард, що навчив свого сина не тільки їздити верхи, фехтувати, стріляти з лука та полювати з соколом, а ще й римувати, користався цією поїздкою, щоб утовкмачувати синові прекрасне мистецтво віршування.
Вольфик саме почав складати вірша. Почав зі слів:
Як ми ганяли коней пасти...
Тоді став підшукувати риму, і погляд його впав на дерево, що за дві тисячі років виросло в справжнього велетня. Він спитав у тата, як те дерево називається. Але рицар не знав того; раптом він пригадав один пергамент свого прапрапрапрадіда, де згадувалося про дерево з пальчастим листям і зеленими шипуватими плодами. Той прапрапрапрадід згадував у пергаменті й назву дерева, але рицар Вольфгард фон Бальдевайн уже не пам'ятав її точно. Він думав, думав, бо назва крутилась на язиці, але так і не міг згадати. Аж через півгодини пригадалась йому та назва. Та що синок недавно питав у нього риму до слова «пасти», він переплутав одне й друге і назвав плоди того дерева не «кракси», а «касти». Так він і сказав синкові.
«Ой! - вигукнув Вольфик. - Який чудовий випадок! Тепер я маю прегарну риму до «пасти»!»
І, їдучи далі, докінчив свого віршика:
Як ми ганяли коней пасти,
То бачили великі касти...
Тато Вольфгард був дуже задоволений сином. Коли вони надвечір приїхали до замку й сіли в великій рицарській залі за вечерю, Вольфикові довелося проспівати свого віршика під звуки лютні, і йому завзято плескали в долоні не лише дами та пани, а й служники та служниці.
Від того дня дерево в долині називали вже не «крак» і не «кракс», а «каста», бо завдяки рицарському вихованню розум людський став витонченіший і мова теж. Слово «кракс» не тішило слуху співців.
Воно здавалося грубим, неоковирним. А от «каста» - тонше, милозвучніше, його легше проспівати. Отож відтоді почали казати «каста», і всі діти, що жили в замках на довколишніх горах, часто восени їздили верхи в долину та співали під розлогим деревом.
Минуло багато часу - ціла тисяча років. Люди покинули замки, побудували собі кам'яні міста. Про дерево в далекій долині вже ніхто й не згадував.
Але одного дня, теплого осіннього дня, якась дама, гуляючи з донечкою по тій далекій долині, з подивом побачила старезне, велетенське дерево. Дама, що носила пишну, схожу на дзвін сукню, напнуту на обручах, звалась Лаура. А донечка в шовковій кофточці та довгій спідничці з тафти - Лауріночка. Обидві мали в правій руці уквітчаний вівчарський ціпочок, а в лівій - віяло.
Сівши спочити під деревом, вони побачили в траві шипуваті зелені плоди, в яких ховалися брунатні кульки.
«Ой, які чарівні!» - прощебетала Лауріночка.
«Справді чарівні», - погодилась пані Лаура.
Обидві поклали свої ціпочки та віяла й почали кидати одна одній брунатні кульки.
Лауріночка спитала матір, як називаються ці плоди. Та пані Лаура не могла пригадати зразу, їй тільки згадалось, що вона натрапляла на їхню назву в одній книжці своєї прапрапрапрабабусі. Згадалось їй і те, що такі дерева ростуть десь у Гюлістані, тобто в Туреччині. А що пані Лаура любила говорити в риму, то сказала:
Вони ростуть у Гюлістані
І називаються кас...тани.
«Ох, каштани! Яка мила назва! - вигукнула Лауріночка, бо вона була трохи шепелява. - Дожвольте мені, матушю, нажбирати їх і вжяти додому - гратишя! Каштани!»
«Назбирай, пташечко моя», - відповіла пані Лаура.
Отак і вийшло, що Лауріночка принесла додому в кишенях шовкової кофточки чотири брунатні кульки. І всім розповіла, що вони називаються «каштани».
Сестричкам та гувернантці-француженці ті каштани дуже сподобались, і вони всі поїхали в далеку долину та назбирали їх повний кошик.
Від того дня старезне дерево почали називати каштаном. І всі дерева, що мають листя, розчепірене, ніби пальці на руці, називаються так.
Отже, назва дерева за три тисячі років чотири рази змінилась. Але саме дерево в далекій долині росте й досі, воно тільки стало ще вище й грубше.
Коли я дочитав свою оповідку, прадідусь вигукнув:
- Ого, та й складна ж оповідка! Ти справді написав її сам?
Я признався, що деякі місця списав із альбома «З історії Німеччини» і що мені допомагав долішній дідусь.
- Але придумував оповідку я сам!
- Так, це легко помітити. Бо ти уявляєш собі розвиток мови занадто просто. Насправді вона розвивалася куди повільніше й спокійніше. Мов річка, до якої звідусюди стікаються струмки, ручаї та потічки. Але до одного ти додумався слушно: що кожна доба живе по-іншому, по-іншому думає й по-іншому говорить, ніж попередня! Та, звичайно, люди не вигадують слів навмання. Кожна річ потребує такого слова, що підходило б до неї. Гном має одне ім'я, квітка - інше, а трава - ще інше. Це доводить мій вірш про долину Сімземель.
- А який це вірш, прадідусю?
- Слухай! Зараз розкажу.
Я зручненько сів і почав слухати вірша, якого ще не чув.
В краю, де гори сині,
Долина є між скель.
Стоять у тій долині
Сто гномівських осель.
А гномів звуть Посіймачок,
Котигорошок, Півгачок,
Гора найвища - Стрімчачок,
Долина - Сімземель.
В тій Сімземелі пишній,
Найкращій із долин,
Один є сад розкішний,
Увесь у квітах він.
Ті квіти звуться Мовпушок,
І Відкомах, і Відкішок,
І Барвиквіт, і Конюшок,
А садівник - Мовдзвін.
У нього діло - квіти,
Насаджуй та плекай,
А в гномів - боронити
Від вітру весь той рай.
Вітри там звуться Невгавай,
І Дминестій, і Вдудуграй,
А найбуйніший - Вивертай,
Синок Мовдзвонів - Кай.
В долині тій веселій
Гуляє він щодень,
Збирає всякі зела,
Які є там лишень.
Ті зела звуться Деньудень,
І Стулигуб, і Нітелень,
І Ледвеледь, і Живлишень,
І Діньбомдзеньдзелень.
Хто хоче разом з Каєм
Долину обійти,
Хай чобітки взуває
Й бере з собою тих
Дітей, що звуться Топтунець,
І Сміюнець, і Кректунець,
І Дрібудрібудрібунець,
А може, й так, як ти.
- От бач, - сказав прадідусь, докінчивши вірша, - слова, що мають підходити до якоїсь речі, треба добре обдумувати. Наприклад, нашої Шкіряної Лізбет ніяк не могли називати Регіною. Це ім'я просто не підходило б їй. А коли ти почуєш слово «Півгачок», то зразу здогадаєшся, що це назва чогось маленького, грайливого, тобто гномика. А слово «Мовпушок», наприклад, звучить зовсім інакше. Його треба вимовляти з надутими щоками: «Мов-пу-шок!» Чуєш? Звук округлий, повний, доспілий, мов велика пишна квітка. Правда?
- Так, прадідусю! Але скажіть: хто придумав усі слова, які є на світі?
- Ха-ха, Хлопчак! їх не придумував хтось один, їх придумували всі люди. Мова - це скарбниця народу. В ній зберігаються всі спогади і весь досвід за багато тисяч років. А скарбники, що охороняють ті скарби, та ведуть їм лік, та змітають з них пилюку, - то вчені, мовознавці, дослідники мови! Вони позбирали всі слова й упорядкували їх, як колись на річці Євфраті в хить-хить-хатках.
- У хить-хить-хатках? А що це таке?
- Ну, це нелегко пояснити. Дуже довга історія. Чи вистачить нам часу до обіду?
- Мабуть, вистачить.
- Гаразд, тоді я розкажу тобі все достоту! Сідай на корок та наставляй вуха, бо ця оповідка зовсім непроста!
Я сів на коркові пластини й уважно вислухав прадідусеву оповідку.
Колись давно - сто чи, може, й двісті років тому - по річці Євфрату плив за водою корабель, на якому була ціла компанія вчених-мовознавців. Ці вчені подорожували вже три роки, досліджуючи всі мови світу, щоб скласти словник кожної мови й гарненько впорядкувати їх усі. І ось, пропливаючи попід тим берегом, де колись стояло місто Вавілон, вони побачили щось дуже дивне.
На березі височів чималий пагорб, а впоперек його гребеня лежали довгі колоди, що вистромлялись далеко на обидва боки й скидались на величезну гойдалку. Але найчудніше було те, що на самих кінцях тих колод стояли дві невисокі хатки, збудовані з каміння, і що ті хатки справді легенько хитались під вітром угору-вниз, як діти на гойдалці.
«Що це таке?» - в один голос вигукнули вчені.
«Це останні рештки Вавілонської вежі, - пояснив капітан судна - старий араб. - Вона стояла тут».
«А що це таке - Вавілонська вежа?» - спитав учений-китаєць.
Капітан пояснив йому:
«Коли люди будували Вавілонську вежу, що мала сягати неба, бог нібито розгнівився на таке зухвальство. І за ніч повкладав їм у голови різні мови, так що вони більше не могли зрозуміти один одного й у страшенному переполоху розбіглись на всі боки».
«Так-так, - сказав китаєць. - Я вже пригадав цю історію. Про неї розказано в Біблії. Але що ж сталося з вежею?»
«А з вежею сталося таке, - пояснив старий араб. - Коли люди розбіглись, то вежа - і цегляні мури, і риштовання, й драбини - лишилась у безлюдному Вавілоні. Налітали вітри, дощі, піщані бурі, смерчі, за спекотними днями йшли холодні ночі. Дерев'яне риштовання струхло, мури завалились, недалека пустеля засипала рештки вежі піском та землею, і врешті вона обернулась в оцей положистий пагорб. Тільки одну частину вежі пощадили вітри, сонце й пустеля. То були десять довгих колод із чорного дерева, що лежали на самому вершечку, міцно позв'язувані ликом. Спочатку то була підлога восьмого поверху вежі, їхнє дерево тверде й тривке, і вони витримали все, не згнили й не поламались».
«А що ж то за хатки на кінцях колод?»
«Ті цегляні будиночки з пласкою покрівлею колись були сторожками на восьмому поверсі».
«Цікаво, цікаво!» - загукали вчені хором і, хитаючи головами, задивились на ту велетенську гойдалку: пагорб, через нього перевисають колоди з червоного дерева, а на їхніх кінцях, наче дітлахи на гойдалці, стоять два цегляні будиночки й тихо погойдуються вгору-вниз під вітром.
«Каравани, що проходять мимо, називають їх хить-хить-хатками, - сказав капітан. - І всі кораблі, що пропливають річкою, тричі трохи спускають вимпел на щоглі, коли минають пагорб».
«Дивний збіг, - сказали вчені. - Саме в цьому місці людей нібито наділено різними мовами, і саме повз це місце пропливаємо ми, шукаючи, де б упорядкувати всі численні мови».
«А може, це й є те місце, якого ми шукаємо!» - вигукнув один з учених, англійський лорд.
«Безперечно! - хором загукали всі вчені. - Це те місце, якого ми шукаємо! Пане капітане, ми тут зійдемо на берег!»
Корабель пристав до берега, вчені зійшли з нього, рушили до пагорба, піднялись на вершину і, балансуючи руками, пробралися по колодах до цегляних будиночків. Ішли по двоє: один ліворуч, другий праворуч, - щоб не порушувати рівноваги тієї гойдалки. Невдовзі половина вчених уже сиділа в лівій, а друга половина - в правій хить-хить-хатці.
«Ну от, - сказав найстарший з учених. - Зараз почнемо наводити лад у різних мовах світу. Ми сидимо в цих хатках ніби на терезах, і це допоможе нам точно виважити закони мови».
І вчені розпочали нараду, перемовляючись із хатки в хатку.
Коли вони не могли погодитись на чомусь і той чи той сердито рушав, балансуючи руками, до вершини пагорба, хить-хить-хатки починали різко хитатись, і всі вчені скрикували зі страху, що вони впадуть і повбиваються. Тому розсерджений учений негайно вертався до своєї хатки, відновлював рівновагу гойдалки й кінець кінцем погоджувався з іншими.
Під час цієї наради мовознавці харчувалися судновими запасами, що їх приносили на берег матроси, а вони підтягували їх до хаток на довгих мотузках. Звичайно, і тоді треба було дбати про рівновагу. Коли в лівий будиночок піднімали п'ятдесят фунтів в'яленої баранини, то в правий підтягували кошика з півсотнею фунтів оливок. А коли праворуч піднімали тридцятикілограмове барильце вина, то ліворуч тягли тридцятикілограмовий мішок кукурудзяних коржиків.
Коли минув отаким чином тиждень, усім мовам більш-менш дали лад. Під кінець іще треба було порадитись, які іменники мають бути чоловічого, які жіночого і які середнього роду. Це було нелегке діло.
Англійці не бачили тут нічого складного. «Ми, англійці, - пояснював худющий лорд із довгою конячою головою, - вважаємо, всі слова, які не позначають живих істот, - середнього роду. Тож нам і нема потреби сперечатись, якого роду яке слово. Будь-який неживий предмет у нас не «він» і не «вона», а «воно». І готово! О'кей!»
Отак упорядкували англійську мову, і кощавий лорд, балансуючи, пройшов з лівого будиночка на гребінь пагорба, а з правого так само пройшов плечистий американець із широким підборіддям, аби не порушилась рівновага хить-хить-хаток.
Китайські вчені зробили ще хитріше. Вони лишили іменники такими, як є: мовляв, розумні люди самі розберуть, котрий іменник якого роду.
«Візьміть, наприклад, слово «чі», - сказав учений у жовтому шовковому халаті й показав павука, що біг по колоді. - Слово «чі» має два значення: «павук» і «сокира». Коли ми маємо на увазі павука, то згадуємо, що він тче павутиння, а ткачами звичайно бувають чоловіки. Тому павук - чоловічого роду. А сокира буває гостра, мов язик у жінки. Отже, вона - жіночого роду. Все!»
Таким мудрим способом умить навели лад серед китайських іменників, і з обох хаток пройшли до вершини пагорба по одному вченому в шовковому халаті. Інші вчені, що розв'язали справу так само, як китайці, подалися за ними.
Французи, італійці, іспанці погодились на тому, щоб іменники були тільки чоловічого та жіночого роду. Один чорнявий, кучерявий молодий учений з Неаполя сказав: «Наше слово «бамбіно» означає «дитя». Дитя - це морока для матері, але радість для батька. Отже, «бамбіно» - чоловічого роду. А слово «страда» означає «вулиця». На вулиці сміються, плачуть, теревенять - і все це інколи одночасно. Чисто по-жіночому. Отже, «страда» у нас - жіночого роду».
Так без великих труднощів дійшли згоди італійці, французи, іспанці та португальці. Зліва й справа по четверо темнооких учених пройшли по колодах до вершини пагорба, і в хить-хить-хатках зосталися тільки росіяни, голландці, німці та деякі інші вчені.
Голландці домовилися перші. Вони поділили свої іменники теж на дві купи, але не так, як італійці. Оскільки вони держалися думки, що чоловік і жінка живуть разом; то й об'єднали чоловічий і жіночий рід докупи. А решту слів віднесли до середнього роду. Дитя чи курча - це середній рід. Готово! Klaar! In orde! [1] Отаким практичним способом домовились голландці, і їхній поділ прийняло ще багато вчених, що пройшли справа й зліва на вершину пагорба.
[1] «Ясно! В порядку!» (Голландське)
Настала черга росіян. Вони поділили іменники гарненько на чоловічий, жіночий та середній рід, а розрізняти їх вирішили по закінченню. Коли слово кінчається на приголосну - це здебільшого чоловічий рід, коли літерою «а» чи «я» - здебільшого жіночий, коли «е» чи «о» - середній. Наприклад: «хліб» - чоловічий, «вода» - жіночий, «море» і «небо» - середній. Хорошо! Точка!
Минув якийсь час, поки росіяни поділили свої слова. Але зрештою впорались і з цим, і більшість учених, які ще сиділи в цегляних хатках, зробили за прикладом росіян і, зберігаючи рівновагу, пройшли справа та зліва на середину пагорба, а потім із полегкістю спустились у діл.
Тепер нагорі, в хить-хить-хатках, зосталися тільки ті вчені, котрі говорили по-німецькому: німці, австрійці та швейцарці, по троє в лівій і правій хатці.
На превеликий жаль, ці шестеро вчених ніяк не могли дійти згоди. Майже через кожне третє слово виникали суперечки, і не раз гойдалка з колод починала так сильно хитатися, що обидві хатки аж з місця зсовувались, і ті вчені, котрі вже стояли під горою, перелякано розбігались, бо думали, що вони впадуть.
На щастя, шестеро вчених у хатках швидко вгамовувались, але, на жаль, ненадовго. Бо незабаром знов спалахувала суперечка.
«Сокира - чоловічого роду! Бо сокира подужає найміцніше дерево!» - гукав солідний швейцарець із лівої хатки.
«Ні, жіночого! - заперечував австрієць із правої хатки. - Бо сокира гостра, як жіночий язик!»
«Усе не так! - пискливе озвався німецький професор теж у правій хатці. - Сокира - і те, і те. Вона допомагає жінці в господарстві й чоловікові на роботі. Треба, щоб сокира була середнього роду!»
І знову хить-хить-хатки сильно розгойдувались, і знов учені внизу розбігались на всі боки. Вони боялися, що хатки попадають їм на голови. А крик угорі ставав усе запальніший:
«Павук... Він... Вона... Воно... Вулиця... Він... Ні, вона!.. Воно!..»
Той крик аж розполохав усіх птахів у околиці.
Коли вчені, що стояли біля підніжжя пагорба, побачили, що хатки розгойдуються дедалі дужче, вони вирішили врятувати життя своїм шістьом колегам нагорі й допомогти їм при розподілі іменників. Вони назбирали на березі Євфрату плескатих камінців, надряпали на кожному німецький іменник і скидали ті камінці на купу. Купа вийшла чимала. Потім попросили, щоб із кожної хатки спустили їм мотузку й поприв'язували до тих мотузок по великому порожньому кошеві метрів на два від землі. Третій кіш поставили біля купи камінців зі словами. Коло цього коша став найвищий з учених - негр із Африки, що мав зріст два з половиною метри.
«Панове! - гукнув він. - Я беру всю справу в свої руки. А то шановні швейцарці, австрійці та німці, боюсь, ніколи не дійдуть згоди! Будь ласка, гукайте мені згори, якого роду яке слово! Слова чоловічого роду я кидатиму в правий кошик, жіночого - в лівий, а середнього - в оцей, що стоїть переді мною! Ну, починаймо!
Високий негр узяв з купи камінець і голосно гукнув: «Берг!» (Гора.)
Згори хором відповіли: «Він!»
І камінець полетів у правий кошик.
«Танте!» (тітка) - гукав африканець.
Учені відповіли: «Вона!»
Камінець полетів у лівий кошик.
«Шіф!» (судно) - гукнув негр.
Згори й звідусіль залунало: «Він!», «Вона!», «Воно!» Але найгучніше гукали: «Воно!» І високий учений кинув камінець у кошик перед собою.
Далі пішло куди жвавіше - слово за словом, камінець за камінцем. Але незабаром у лівому коші назбиралось забагато камінців, так що гойдалка з лівого боку почала відчутно перехилятись униз. Вчений-негр швидко кинув у правий кіш три повні жмені камінців, не дивлячись, які слова стоять на них. Але тепер гойдалка перехилилась на правий бік. Шестеро вчених у хатках зарепетували на ґвалт: вони боялись упасти. Тоді високий африканець навмання кинув жменю камінців у лівий кіш і зразу ж набрав другу жменю. Але цього разу гойдалка врівноважилась, і чорношкірий учений, зітхнувши з полегкістю, бездумно висипав ту жменю в кіш перед собою.
Випадково африканцеві тоді попали в жменю всі слова, що позначають частини людського тіла. Так і вийшло, що ці слова в німецькій мові навперемішки то чоловічого, то жіночого, то середнього роду. «Шенкель» (стегно) - він, «ваде» (литка) - вона, а «кні» (коліно) - воно. «Гальс» (шия) - він, але «аксель» (плече) - вона, а «кін» (підборіддя) - воно. «Мунд» (рот) - він, «назе» (ніс) - вона, «ор» (вухо) - воно. «Шедель» (череп) - він, «штірн» (лоб) - вона, «генік» (потилиця) - воно, «фус» (ступня) - він.
Спочатку вчені хотіли повибирати хибні камінці й повикидати у відповідні коші. Та це було, по-перше, важке діло, по-друге - нудне, а по-третє - небезпечне, бо гойдалка могла знов захитатись. Отож, зітхнувши, лишили все як було і тільки всі дальші камінці розподіляли особливо старанно.
Та коли в ученого-негра зрештою потомились руки, він упустив кілька камінців, що належали до лівого коша, в кіш перед собою. Так і вийшло, що в німецькій мові слова «вайб» (жінка), «медхен» (дівчина), «фройляйн» (панна) і «гун» (курка) -середнього роду, хоча слід би - жіночого.
Над цим багато вчених стурбовано хитали головами. Але кінець кінцем вони були раді, коли розподілили й німецькі іменники й останні шестеро вчених покинули хить-хить-хатки та по троє обережно пройшли колодами до вершини пагорба.
Раді й задоволені тим порядком, що його навели, всі вчені знов сіли на корабель і попливли Євфратом униз до Басри й далі, до Перської затоки, а тоді чимшвидше роз'їхались по своїх країнах - писати про нововпорядковані мови грубезні книжки.
А хить-хить-хатки й далі погойдувались під вітром, аж поки одного дня приїхали американські вчені-археологи, велетенськими кранами познімали їх із пагорба разом з колодами й відкопали в пагорбі половину Вавілонської вежі. Відтоді хить-хить-хаток нема. Але кожен словник і кожна граматика - це доказ, що колись вони були на світі.
Коли прадідусь докінчив свою оповідку, я спитав:
- А справді таке колись сталося?
- Любий мій Хлопчачок, - відповів прадідусь, - якщо в оповідці є зміст, то вона правдива й тоді, коли насправді розказаного не було. Зрозумів?
- Ні, не зрозумів!
- Дарма! В десять років ще не обов'язково розуміти все. Їсти хочеш?
- Як вовк, прадідусю!
- Слава богу! Тепер горішня бабуся вже не матиме причин сердитись за той пудинг. Надягай шапку та ходім додому.
Так ми й зробили. Понадягали шапки, вкутали шарфами шиї, перейшли через нешироку Трафальгарську вулицю, на якій того дня вітер аж ревів, і вернулись додому обідати.
На обід була смажена скумбрія з картопляним салатом, і горішня бабуся поводилась сумирно, мов ягнятко. Вона більш і словом не згадала про пудинг, тільки спитала, де ж дошки з новими абетковими віршами.
- Сьогодні ми не записували віршів, а розказували просто з голови, - пробурчав прадідусь, бо він непохитно вірив, що горішня бабуся не тямить у поезії.
- Після обіду ми знов віршуватимемо на дошках, - сказав я примирливо. - Тоді принесемо вірші сюди!
- Гаразд, - байдуже сказала горішня бабуся.
Але мені здалося чомусь, що їй зовсім не байдуже!
Після обіду прадідусь, видно, не мав настрою віршувати. Бо він з'їв аж п'ять скумбрій. Але заради мене він піднявся нагору, до Шкіряної Лізбет, у токарню, взяв свіжу дошку та теслярського олівця й важко ліг на стружки.
- Сьогодні мені чогось не хочеться складати абеткові вірші, - сказав він. - А що як спробувати вірша про «він-вона-воно»? Якраз би пасували до оповідки про хить-хить-хатки.
- Про «він-вона-воно» - це занадто легко, прадідусю! Краще про «я-ти-він-вона-воно»!
- Згода, Хлопчачок! Я складу такого вірша, щоб перша строфа починалася із «я», друга - з «ти», третя - з «він» і так далі.
- Я теж, прадідусю!
- Чудово, Хлопчак, от і погодились.
Прадідусь примружив очі й випнув нижню губу, і я, мабуть, зробив так само, бо й мені вже набігла думка!
На жаль, коли наїсися смаженої скумбрії, віршується дуже поволі. Аж через три години ми впоралися з цим - я навіть швидше за прадідуся.
Ми пожеребкувались, кому читати першому. Виграв прадідусь. Він відсунув дошку трохи далі від очей і зі свого стружкового ложа прочитав мені вірша про «я-ти-він-вона-воно»:
_Я_ цісар - цісар Целестін
У цісарській короні.
Я в цім краю сиджу один
На цісарському троні.
_Ти_ цісар - цісар Целестін,
Живеш собі щасливо,
Їси ти вдосталь лагомин,
П'єш марки «Цісар» пиво.
_Він_ цісар - цісар Целестін
У цісарській столиці.
Щодня візити робить він
Цариці-цісариці.
_Вона_ тоді його веде
У чепурну кімнатку
Й на руки цісарю кладе
Маленьке цісарятко.
_Воно_ сміється любо так,
У нього кругле личко,
І пломеніють, наче мак,
Його рум'яні щічки.
_Ми_ - владарі над краєм цим,
Вся цісарська родина.
Стоїть над озером наш дім,
Кругом росте шипшина.
_Ви_ в добрій згоді живете
На троні й коло трону,
Та часто в руки даєте
Синочкові корону.
_Вони_ й назовсім віддадуть
Цей дорогий гостинчик,
І стане цісарем, мабуть,
Маленький Целестінчик.
- Кумедний вірш, прадідусю! - сказав я.
- А ти знаєш, чому він кумедний?
- Ні...
- Бо в ньому щоразу треба надягати іншу маску. Як у театрі.
- Не розумію.
- Річ ось у чому: коли в моєму вірші стоїть «я», то йдеться про самого цісаря, що носить корону.
- Звісно, прадідусю.
- А де стоїть «ти», там ідеться про когось такого, що має право казати цісареві «ти», - скажімо, про його брата, герцога!
- А, тепер розумію, прадідусю! Той, про кого сказано «він», уже дальший від цісаря, але знає його, - наприклад, слуга.
- Атож! Але читай уже свого вірша.
Я підвівся, став як слід, уклонився й прочитав із соснової дошки свого вірша:
_Я_ маю удома ручного шпака.
_Ти_ знаєш, ця птаха дурненька яка!
_Він_ довго дивився, як грається Труда:
_Вона_ коліщатко качала повсюди.
_Воно_ все котилось, а шпак торопів;
_Ми_ все ж розумніші, мабуть, від шпаків.
_Ви_ знаєте, в чім їх різниця з людьми?
_Вони_ мають голови менші, ніж ми!
- Просто казково в тебе вийшло! - похвалив прадідусь захоплено. - Але щодо великих і малих голів - це таке діло... От, наприклад, у найрозумнішого на острові чоловіка, доктора Шлюмпа, голова маленька. А в найдурнішого - Гайна-Яйце - величезна голова з водянкою.
- Але ж я не навсправжки, прадідусю! - вигукнув я. - То ж я жартома так написав!
- Вибач, Хлопчачок. Жартувати не забороняється.
Раптом на вулиці хтось пронизливо свиснув і гукнув:
- Агов, Хлопчак!
То був голос Джонні-Свистуна. Він зразу ввійшов до комори, видерся драбиною нагору й сказав прадідові, що я обіцяв йому погратися сьогодні в краб'ячі перегони.
- Обіцянки треба дотримувати, - відказав прадідусь, і ми з Джонні вийшли. Я був радісінький, бо після стомливого віршування краб'ячі перегони - чудовий відпочинок.
Я взяв обидві дошки, заніс їх додому, до горішньої бабусі, а потім із Джонні-Свистуном рушив проти вітру на берег.
Джонні пробував свистіти, але вітер був такий сильний, що вмить зривав йому звуки з губів. Власне, Джонні вмів свистіти не краще за інших хлопців. Прізвисько «Свистун» він успадкував від свого діда Міхеля - той щовечора стояв на причалі й висвистував матроські пісні. Біля цього причалу, на якому Міхель-Свистун звичайно висвистував «Ла-Палому» або «Самотнього матроса», ми з Джонні й збирались улаштувати краб'ячі перегони. Для цього ми забродили босоніж у неглибоку воду, вишукували між водоростями та камінням крабів-самітників, що живуть у мушлях, і клали їх на який-небудь камінь, що виглядав з води.
Краби-самітники спочатку лежали принишкнувши в своїх домочках, та раптом смугасті мушлі починали ворушитись, кілька тоненьких червоних лапок, укритих волосками, вистромлялися з-під мушлі, і краб із своїм домочком на спині повз по каменю, аж поки не звалювався з його краю в воду. Той, чиї краби перші попадають у воду, вигравав.
Здебільшого перемагав Джонні, бо він ретельно вибирав крабів. А я завжди брав перших-ліпших, тому мені часто попадався такий дурний, що не міг навіть знайти краю каменя.
На жаль, того дня перегонів у нас не вийшло: віяв сильний вітер, і на берег накочувались великі буруни. Високі хвилі наближалися, розбивались на пласкому березі в білу піну, яка з шурхотом повзла по берегу вище, викидали на пісок водорості, пляшки, скіпки та дохлих рибинок, злизували їх назад і знов викидали.
Така погода не годилася для краб'ячих перегонів. Крім того, морський вітер продимав на нас усі куртки та светри, тож ми невдовзі сховались у нашу шлюпку - «Шкіряну Лізбет» і почали гратись у корабельну аварію. Вдавали, ніби пливемо рятувальним човном по бурхливому морю. Джонні кермував, а я мусив заспокоювати пасажирів. То була небезпечна плавба: нам загрожували акули й меч-риби. Я мусив раз у раз гукати: «Спокійно, спокійно, панове!» Та й Джонні за стерном було нелегко.
Але, як смеркло, ми нарешті допливли до рятівного берега. Прорвалися крізь прибій і з небезпекою для життя витягли з води мільйонерку, що випала з човна в прибій. За це вона подарувала нам коробку з-під капелюшків, повну діамантів, а крім того кожного з нас нагороджено золотим орденом; Джонні вирізав ті ордени складаним ножиком із викинутих на берег коркових поплавців.
Коли я прийшов додому вечеряти й показав горішній бабусі свій орден, вона тільки сказала: «О господи!» - бо поплавець, на жаль, був трошки в смолі. Але прадідусь похвалив Джонні й мене, бо ми врятували з прибою мільйонерку. Тільки коробка діамантів страшенно обурила його.
- Коробок з діамантами ніхто в рятувальні човни не бере! - вигукнув він. - У такому човні дорогий кожен дюйм місця! Туди беруть барильця з водою, ящики з сухарями та запасні весла. Оце справжні коштовності для жертв корабельної аварії. Діаманти викидають за борт! Бо це тільки зайвий баласт! - Прадіда просто-таки розгнівили ті діаманти.
Але горішня бабуся тільки похитала головою й ущипливо сказала:
- Ви говорите так, наче вас щойно самих змило в море. З такими думками не жартують. Краще згадайте про наш моторний катер. Хтозна, чи він тепер не в морі! А тепер гайда в ліжко обидва! «Моряцькі щорічники» у вітальні.
Ми з прадідусем слухняно вийшли з кухні, взяли по два щорічники й піднялись нагору до своїх спалень, у яких було дуже затишно, хоч надворі завивав вітер і віконниці стукотіли.
Коли я вже лежав у ліжку й читав оповідку про матроса, що знав тюленячу мову, за дверима почулась тиха хода, потім двері рипнули, і до мене прослизнув прадідусь із дошкою під пахвою.
- Хлопчак, - сказав він, - а я після обіду склав ще одного вірша, дуже важкого. Хочеш послухати?
- Авжеж! Це теж вірш про «я-ти-він-вона-воно»?
- Звичайно. Вся премудрість «я-ти-він-вона-воно» в шести рядках. Слухай же!
Прадідусь прокашлявся й розказав коротенького віршика:
_Я_ - цісар,
_Ти_ - мій щирий-друг,
А _він_, _вона_, _воно_ - знайомі.
_Ми_ маєм найвірніших слуг,
_Ви_ всіх вітаєте навкруг,
_Вони_ живуть не в нашім домі.
- Ну, Хлопчак, як тобі подобається? - спитав прадідусь, гордо підпершись дошкою.
Я сказав, що вірш короткий і влучний! Це потішило прадідуся. Він сказав «добраніч» і потихеньку вийшов.
Але, на жаль, горішня бабуся щось помітила. Я почув, як вона, гупаючи ногами, збігла по сходах і розкричалась:
- Ви вже й уночі починаєте віршувати? Чи ви вже з глузду схибнулись? У моєму домі таких богемних звичаїв не буде, чули? Ми прості люди з моторним катером, а не якісь там лаццароні й тутті-фрутті!
- Ох, Маргарето! - простогнав прадідусь. - Не вживай чужоземних слів, коли не розумієш їх!
Але те зауваження тільки піддало жару бабусі.
- Справдешні тутті-фрутті - обидва! - повторила вона. - Й лаццароні! Я знаю, що кажу! Давай сюди оту дошку - і гайда в ліжко!
Я почув, як прадідусь почовгав геть, а сам хутенько вимкнув світло і вдав, ніби сплю.
Але горішня бабуся тільки на мить просунула голову в двері, сказала «добраніч» і спустилась униз, до своєї спальні.
А я скоро заснув, не дочитавши оповідки про матроса, що знав тюленячу мову.
у який я познайомлю вас
зі своїм горішнім дідом,
дядьками Гаррі та Яспером
і чотирма золотими рибками.
Виникає сильна підозра, що
горішня бабуся потай віршує.
Надходить радісна звістка
про те, що прибуває
наш моторний катер.
З'ясовується, між іншим,
що малі слова так само
важливі, як великі,
і що моряки -
страшенні ласуни.
На ранок вітер трохи вщух. Правда, відчиняючи вікно, я чув, що прибій ще шумить на березі, але віконниці вже не торохтіли, а внизу, на Трафальгарській вулиці, стрибали горобці. Отже, вітер був невеликий. За сніданком бабуся не називала нас ні «фрутті», ні «лаццароні», а тільки сказала:
- Вірш про «я-ти-він-вона-воно» стоїть у сінях.
Прадідусь моргнув мені. Це означало: «Буря минула!» Ми обмотали шиї шарфами, понадягали шапки, щоб іти через вулицю; прадідусь узяв під пахву дошку з віршем, а я - «Моряцький щорічник».
- Нащо тобі книжка? - спитав прадідусь.
- Я хочу прочитати вам оповідку про матроса, що знав тюленячу мову.
- Молодець, Хлопчак! Але до різниці між мовами ми ще не дійшли. Крім того, про це я розповім тобі іншу оповідку. Кращу від твоєї, що в книжці.
Я відніс «Щорічник» назад у вітальню.
Ми перейшли вулицю, на якій, сердито цвірінькаючи, спурхнули три горобці, й піднялись по драбині в токарню, до Шкіряної Лізбет. Прадідусь уже хотів був поставити свою дошку до інших списаних віршами, та раптом примружив очі, придивився до дошки зблизька й запитливо глянув на мене:
- Ти що, ставиш моїм віршам оцінки?
- Ні, прадідусю, а що?
- Ось тут під віршем стоїть «три-чотири».
- Ага! Це горішня бабуся! - переможно вигукнув я.
- Що це означає?
- Я, прадідусю, вже давно догадувався, що вона потай цікавиться віршами!
- Господи! - щиро жахнувся прадідусь. - Що це ти вигадав, Хлопчак! Коли твоя горішня бабуся почне віршувати, це буде так, ніби риба захотіла літати!
- А є летючі риби, прадідусю!
- Бувають, бувають! Але ж твоя горішня бабуся - не летюча риба! Скоріш уже долішня бабуся! Про ту я б повірив!
- Помиляєтесь, прадідусю, ще й дуже! Долішня бабуся як вогню боїться віршування. Ви ж знаєте, яка вона весела й мила. Але думати вона любить не дуже. А горішня бабуся не така весела, зате думає більше!
Прадідусь здивовано глянув на мене й сказав:
- Таке мале, а вже таке розумне!
Потім він звів розмову на інше й почав шукати оцінок на всіх дошках. І справді, під усіма віршами стояли цифри. Я дістав п'ятірку за «Химерного шпака», а прадідусь - за вірша про яхту. А взагалі здебільшого стояли четвірки й часом «три-чотири».
- Ну, коли ці оцінки справді ставила горішня бабуся, то вона дещо тямить у віршуванні! Але я не повірю, не повірю нізащо!
- А я вам доведу!
- Ну що ж, Хлопчак, я буду радий. Мені ще тільки вісімдесят чотири роки, я ще можу вчитися розуму...
Говорячи, прадідусь виймав із-за шафки для інструментів довгасті дерев'яні таблички різної форми, з написами, і приставляв їх до лави. То були таблички з назвами суден - колись їх прикріплювали до корабельного носа.
- Звідки вони у вас, прадідусю?
- Ці таблички я сам вирізьбив і розмалював. Але вони не вигадані: я копіював таблички з назвами справжніх суден, коли був юнгою в Гамбургу. По цих табличках я розповім тобі про твого двоюрідного діда Арнольда Рікмерса.
- Це той дядько Арнольд, що був у Гамбургу капітаном порту?
- Так, Хлопчак, той самий дядько Арнольд. Бач, він теж знався на мові!
Прадідусь вийняв з-за шафки останню табличку, дуже довгу, напис на ній був: «Гамбурзька громада».
- Отак, - мовив він. - Тепер я можу почати оповідку про дядька Арнольда Рікмерса. Сядь на стружки, щоб краще бачити таблички. Через ці таблички я, як виняток, розкажу тобі оповідку тут, нагорі.
Як цікаво! Я сів на купу м'яких стружок, і прадідусь за допомогою табличок розказав мені таку оповідку:
Капітан порту - це неабияка персона, а коли це ще й капітан величезного гамбурзького порту, можна сказати не вагаючись, що це велика людина. Багатьох колишніх капітанів гамбурзького порту й досі пам'ятають у народі. Але жоден із них не зостався в пам'яті гамбуржців так, як капітан Арнольд Рікмерс.
До того він був капітаном корабля й плавав здебільшого з Гамбурга до Південної Америки. Та якось його пароплав попав у великий шторм, на ньому звалило щоглу, і Арнольд Рікмерс позбувся лівої ноги. Відтоді він уже не міг ходити в далекі плавання. Але він був добрий моряк, підготований в усіх питаннях мореплавства, і його в п'ятдесят років призначили капітаном гамбурзького порту.
Його дружина Теодора - він називав її просто Тео - дуже зраділа новій чоловіковій службі, бо сподівалася, що тепер капітан частіш буватиме дома. Та вона, на жаль, помилилась. Бо раніш, коли капітан після кожного рейсу діставав кілька тижнів відпустки, вона весь цей час мала його для себе. А тепер він день у день бував у порту, і вона не раз зітхала: «Тепер у тебе дві дружини, Арнольде: гавань і я, і мені здається, що гавань ти любиш дужче».
Звичайно, капітан казав, що це дурниця. Порядкувати великим портом - для цього треба більше часу й праці, ніж щоб утримувати в порядку кухню. Там є причали з кранами, склади, катери, річкові судна. А головне - великі океанські пароплави, що їх вводять до гавані й виводять із неї потужні буксири. Крім того, він має дбати про паспорти для чужоземних моряків та про хитромудрі справи митниці.
«Все це - в моїх руках», - мовив капітан не без гордості, а потім показав дружині список великих суден, що мали прибути наступного дня до гамбурзького порту. У тому списку були французький пасажирський пароплав «Наполеон», двоє суден, що ходили до островів Північного моря - «Королева Луїза» та «Хай щастить» - і великий рятувальний буксир «Буря».
Капітанова дружина засміялась, побачивши той список, і сказала:
«З цих назв можна скласти цілу фразу».
«Як це?» - спитав капітан Рікмерс.
«Як переставити їх, - відповіла дружина, - то можна сказати: «Буря на Наполеона, і хай щастить королеві Луїзі!»
Ця думка дуже потішила капітана порту, бо він був уже в таких літах, коли чоловіки знову починають читати казки й розважатись кумедними іграми.
«А ти знаєш, Тео, - сказав він, - якщо судна прибудуть одночасно, я справді зможу розставити їх у такому порядку, щоб утворилась ця фраза. Але звідки взяти інші слова? Адже нема таких суден, що називались би «На» чи «І»!
«А чого не назвати так буксири? - підказала дружина. - Адже вони шмигають між пароплавами в гавані, достоту як маленькі слова в реченні між великими!»
«Ну, ти ж і придумаєш!» - сказав капітан і заговорив про щось інше.
Але наступного дня, коли він дивився зі своєї заскленої вежі на гамбурзький порт і бачив, як до гавані одне за одним входять судна «Буря», «Наполеон», «Хай щастить» і «Королева Луїза», йому згадалася дружинина думка, і весь наступний тиждень він раз у раз ловив себе на тому, що пробував скласти фразу з назв прибулих суден.
Коли буксири підводили до причалів гамбурзькі пароплави «Моряцький привіт» та «Бургомістр Росе», капітан мурмотів: «Моряцький привіт бургомістрові Россу!»
Коли привели для ремонту пожежні судна «Ніч» і «Світло», він посеред ділової розмови раптом сказав: «Крізь ніч до світла!» Судновласники, з якими він саме розмовляв, здивувались і не знали, що й подумати.
Мало-помалу отаке складання фраз зробилось у нього невідчепною звичкою, і найкумедніше було те, що весь персонал гамбурзького порту заразився нею. Коли одного дня на верфі поставили ремонтувати великі кранові судна «Воля», «Сила» і «Влада», докери, сміючись, гукали: «Воля дає силу і владу!»
Коли біля митного причалу пришвартувалися пасажирські пароплави «Зірка», «Ріо», «Промінь» та «Одеса», митники перемовлялися з усмішкою: «Зірка над Ріо, промінь для Одеси!»
Зрештою таким складанням фраз заразилося все місто, і ще ніколи мореплавських повідомлень у газеті не читали так пильно, як тоді, коли кожен гамбуржець намагався скласти фразу з назв прибулих суден.
І ось настала пора спустити зі стапелів нову серію буксирів. Усе було готове для цього. Тільки назв новим білим пароплавчикам іще не дали. Не могли вирішити: дати їм назви міст, чи квіток, чи риб. Тому питали думки в кожного. Між іншим, спитали й капітана порту Арнольда Рікмерса. І капітанові згадалося те, що придумала його дружина.
«Панове, - сказав він. - Ви знаєте, що наше місто вже два тижні розважається, складаючи з назв прибулих кораблів цілі фрази. Знаєте й те, що найбільш вдалими з них розважають гостей міста, коли катають їх по гавані. Зробіть же людям приємність - полегшіть їм таке складання. Назвіть буксири «Для», «За», «На», «Під», «Перед», «І», «Та», «Або». Це буде одна з принад нашого порту».
Керівники буксирного пароплавства сторопіли. А потім гучно зареготали. Всі вони були в тому віці, коли чоловіки знову починають читати казки та розважатись кумедними іграми, а тому сприйняли капітанову пропозицію цілком серйозно.
Того дня, коли мали «хрестити» буксири, половина міста, як звичайно, була в порту. Як то завжди буває під час спуску кораблів на воду, безкоштовно частували пивом, копченими ковбасами й гамбурзькою юшкою з вугрів. Тільки саме «хрещення» було для всіх глядачів величезною несподіванкою.
Тео, дружина капітана. порту, розбила пляшку шампанського об форштевень першого буксира й голосно вигукнула: «Називаю тебе «Крізь». Люди здивувались, А коли пані Теодора Рікмерс оголосила інші назви, по черзі вигукуючи: «Називаю тебе «І», називаю тебе «Без», називаю тебе «Біля», - всі стали перезиратись і перемовлятися: «Химерні «хрестини», еге?»
Та декотрі вже зрозуміли, нащо буксирам дають такі дивні назви, і відтоді ці люди щодня приходили в порт дивитись, як прибувають судна. І четвертого дня після спуску буксирів на воду це завзяття було винагороджене. Бо два буксири саме втягували до гавані два пароплави. Один називався «Місто Бремен», другий - «Широкий шлях». Для цих пароплавів капітан порту відрядив буксири «Через» і «Є». Отож люди, що стояли на причалах із великими біноклями в руках і читали по порядку ці назви, складали їх у фразу: «Через місто Бремен є широкий шлях». А прочитавши, захоплено сміялись, передавали біноклі сусідам і виспівували на весь голос: «Через місто Бремен є широкий шлях!»
«Гамбурзький ранковий вісник» надрукував цю фразу наступного дня на першій сторінці. Ще там було зазначено, що ідея пана Арнольда Рікмерса «просто чудова» і що складання фраз із назв щойно прибулих суден напевне принадить до Гамбурга дуже багато туристів.
Капітана Рікмерса потішила ця похвала в газеті, і відтоді він часто приходив додому раніше та обговорював з дружиною список кораблів, що мали прибути наступного дня до порту. І майже щодня їм щастило скласти з тих назв фразу. Правда, не всі вони бували такі гарні, як першого дня. А проте бували приємні несподіванки, і не минало дня, щоб на пірсах та причалах порту не юрмилось півсотні, а то й сотня людей з біноклями, що спостерігали прибуття пароплавів. Дійшло до того, що декотрі готелі в гавані вивісили оголошення: «Кімнати з видом на прибуття суден. Видаються позичкове біноклі».
Одної весняної неділі, коли до гавані насунули сотні цікавих, капітанові порту пощастило скласти навіть невеличкого віршика:
В Амстердам через Гавану
Шлях із Ріо капітану.
Ця заримована фраза так потішила гамбуржців, що вони гучним радісним криком вітали вервечку суден, які повільно входили до гавані. А коли ще й капітан порту з'явився на другому поверсі своєї заскленої вежі, вони замахали йому руками й залунали оплески. «Ранковий вісник» другого дня надрукував цілу статтю з заголовком: «Гамбург ушановує капітана порту».
Ті фрази, що їх капітан Рікмерс складав із назв кораблів та буксирів, стали незабаром однією з дивовиж Гамбурга, і йому часом навіть надавали в розпорядження те чи інше судно, щоб він міг скласти таку фразу для якихось надзвичайних гостей.
Капітан із дружиною виявляли в цьому неабиякий хист. Наприклад, одного дня, коли по гавані катали ста двадцятьох учителів давньогрецької мови, учасників з'їзду, вони спромоглися навіть скласти рядок гекзаметра, і то з самих назв пароплавів, не скориставшись навіть буксирами. Товариство викладачів грецької мови за це нагородило його пам'ятним знаком з написом «За Елладу», який. присуджується тільки раз на рік.
За час своєї служби капітан Рікмерс одержав ще багато орденів та інших відзнак; крім того, його обрали почесним громадянином Гамбурга й Амстердама та членом «Товариства німецької мови».
Та не треба думати, що за складанням таких фраз він занедбував свої капітанські обов'язки. На службі він був дуже точний і сумлінний, і коли був зайнятий важливішими справами, то часто пропускав навіть чудові нагоди скласти фразу. Але час від часу однаково складав щонайзабавніші фрази і таким чином спонукав майже всіх гамбуржців так цікавитися своїм портом, як іще ніколи.
Коли капітан Рікмерс у шістдесят п'ять років пішов на пенсію, весь Гамбург сумував, прощаючись із ним. Усі газети надрукували статті, в яких висловлювали жаль, що його не буде, а бургомістр із сенатором віддали йому офіційний прощальний візит, коли він востаннє порядкував життям величезного гамбурзького порту зі своєї заскленої вежі.
Новий каштан порту був чоловік молодий і честолюбний; він не любив забавок і домігся, щоб усі тридцять буксирів перейменували й не складали більше ніяких фраз. Відтоді буксири називались уже не «Від», «Із», «До», «Після», а «Обов'язок», «Вірність», «Честь», «Обачність» та «Завзяття».
Але «Спілка християн-мореплавців» дбайливо зберегла таблички з давніми назвами, і коли капітан Рікмерс зі своєю дружиною Теодорою святкували золоте весілля, молоді матроси склали з таких табличок вітання подружжю в садку перед капітановим будиночком.
А коли капітан у вісімдесят років помер, за його труною йшли тисячі гамбуржців і його могилу теж прикрасили табличками, їх і досі можна побачити на одному гамбурзькому кладовищі. А на надгробку є такий напис:
Капітана, що під дубом
Цим високим спочиває,
Як людину добру й мудру
В місті кожен пам'ятає.
Скінчивши оповідку, прадідусь прихилив останню табличку до стіни й сказав:
- А тепер допоможи поставити їх назад за шафку!
Я підвівся з купи стружок і почав подавати таблички прадідусеві, а той запихав їх за шафку. За роботою ми розмовляли про дядька Арнольда та його фрази.
- А як ти гадаєш, - спитав прадідусь, - якого буксира найчастіш уживав дядько Арнольд складати фрази?
- Мабуть, буксира «І»!
- Точно! А як ти вгадав?
- Бо наш учитель каже, що ми вживаємо це слово в. шкільних творах надто часто.
- А чому, як ти гадаєш?
- Бо воно всюди підходить!
- Звичайно, підходить. І я тобі поясню чому: бо словом «і» можна поєднати найнеймовірніші речі. Наприклад, можна спокійно сказати: «Корона і маринований оселедець». Або: «Комар і носоріг». Або: «Парасолька й сім омарів». А спробуй-но те саме із словом «або». Звучатиме зовсім не так: «Корона або маринований оселедець». Так ніхто не скаже. Та й «Парасолька або сім омарів» - теж не звучить. Тільки слівце «і» може з'єднати що завгодно й з чим завгодно. Інші маленькі слівця - вужчі фахівці. Одні стосуються тільки часу, як наприклад, «поки» чи «коли», інші - місця, як-от: «тут», або «там», або «сюди» чи «туди». А декотрі наводять причину.
Прадідусь уже запхав за шафку табличку й випростався, закректавши.
- В моїх літах навіть нахилятись важко, - зауважив він. - Сядьмо тепер та повіршуймо трохи.
- Добре, прадідусю! Може, про всілякі слова, які є на світі?
- Згода, Хлопчак, - сказав прадідусь і, випнувши нижню губу та примруживши очі, взяв чисту дошку.
Я не хотів перебивати йому думок, а тому навшпиньки підійшов до стосика чистих дощок. Та раптом він вигукнув:
- У мене є дві думки! Одна для себе, а друга для тебе!
- Які ж це думки, прадідусю?
- Слухай уважно: я складу вірша про три країни. В одній можна говорити самими іменниками, в другій - самими дієсловами, а в третій - самими сполучниками.
- Чудово! А якого ж вірша маю скласти я?
- Дуже довгого! Візьми якусь фразу - наприклад: «Хатка мишенятка», - і додавай до неї по кілька слів, щоб урешті вийшла дуже довга фраза!
- Так хіба ж вона заримується, прадідусю?
- Коли почнеш розумно, то заримуєш! Можна скласти вірша із запитань і відповідей. Тоді рими наче самі приходять!
- Ну гаразд, прадідусю, я спробую!
Ми сіли кожен у своєму кутку з дошкою та теслярським олівцем і заходились віршувати.
Спочатку все йшло чудово. Але потім віршування пішло важко. У прадідуся теж, здається, були свої труднощі. Він підвівся й почав ходити туди й сюди, а коли помітив, що і я затнувся, то раптом спинивсь переді мною й сказав:
- Ох, Хлопчачок, ми, здається, заблудились у наших віршах. І тепер за деревами не бачимо лісу. Може, поміняємося? Ти допишеш мого вірша, а я - твого.
- От добре! Я згоден!
Ми помінялись місцями, кожен перечитав чужого вірша, а тоді взялись дописувати їх так завзято, що менш як за десять хвилин упорались.
- Розумієш, - сказав прадідусь, - у віршуванні не можна напружено вимудровувати рядки, як робили ми в першій половині своїх віршів. Треба завжди ніби трошечки гратися, щоб ця гра тішила, тоді вірші попливуть легко.
- Кому починати? - спитав я.
- Сьогодні тобі, Хлопчак!
І я прочитав нашого спільного вірша про три країни:
А
В А-ландії жив Адерах,
Король народу азів,
Що мали персні на руках
І намиста з топазів.
Пекли з картоплі деруни
Й варили юшку з кільки,
А розмовляли всі вони
Іменниками тільки.
Бувало, аз кричить: «Мороз!»,
«Спекота!» - нарікає,
Та ще не чули, ніби хтось
Там «мерзне» чи «впріває».
Б
В Бе-ландії жив Бердомах,
Владар народу брорів;
Вони ходили в ковпаках
І в капцях без підборів.
Ті брори, як то вже бува,
Також свій клопіт мали:
Вони самі дієслова
В розмові уживали.
«Мороз» чи «спека» - слів таких
В тім краї не водилось,
«Замерз», «упрів» - отак у них
Одвіку говорилось.
В
В Ве-ландії жив Візорах,
Великий герцог ведів,
Що всі держали у клітках
Приручених ведмедів.
Усе було у них чудне,
Й химерну мали мову:
Займенник - слово головне,
Прийменник - додаткове.
В тепло кричали всі: «Я - за!»
В холодний день: «Я - проти!»
І жоден схвально не казав
Про суш, вітри та сльоти.
Та сталась в місяці маю
Пригода нещаслива:
Пройшла у кожному краю
Страшенна з громом злива.
І азів сік густенний град,
А брорів громом било,
А ведів ледь не всіх підряд
В калюжах притопило.
А після тої бурі три
Змішалися народи,
І де раніше жив котрий,
Тепер добрати годі.
До азів веди враз прийшли,
До ведів збіглись брори,
Зате вже ази зайняли
В Бе-ландії всі гори.
Всі три народи почали
Кордони геть стирати,
А потім за мету взяли -
Слова трьох мов змішати.
Відтоді в краї завели
Такий звичай здоровий:
Вживають і старі й малі
Усі частини мови.
Яку ж науку ці рядки
Нам можуть підказати?
Без дружби всі ми - черепки
З розбитого горняти.
- Чудово ти довів до кінця мого вірша! - сказав прадідусь. - Нічого не треба й пояснювати, кожен зразу помітить, що всі слова у фразі важливі - і малі, й великі.
- А тепер прочитайте, як ви дописали мого мишачого вірша, прадідусю!
- Зараз прочитаю.
Прадідусь трохи відсунув дошку від очей, примружив їх і прочитав:
Я знаю мишенятко,
Є в мишенятка хатка.
Така гарненька хатка
В малого мишенятка.
Ви хочете спитати,
Яка завбільшки хата?
Та хатка невеличка -
З гніздо перепелички.
Така гарненька хатка
В малого мишенятка,
Та хатка невеличка -
З гніздо перепелички.
Ви хочете спитати,
Із чого тая хата?
Вся хатка дерев'яна,
Покрівля череп'яна.
Така гарненька хатка
В малого мишенятка,
Вся хатка дерев'яна,
Покрівля череп'яна,
Та хатка невеличка -
З гніздо перепелички.
Ви хочете спитати:
А де стоїть