Лонг
Пастуша повість про Дафніса і Хлою
Переклад В.Державина


© Лонг

© В.Державин (переклад), 1936

Джерело: Антична література: Хрестоматія. Упорядник О.І.Білецький. К.: Радянська школа, 1968 (2-ге видання). 612 с. С.: 375-382.

OCR & Spellcheck: Aerius (ae-lib.org.ua) 2003


 

З ім'ям Лонга дійшла до нас «Пастуша повість про Дафніса і Хлою», написана в чотирьох книгах, очевидно, в другій половині III ст., ритором, добре обізнаним із зразками ново-аттічної комедії, з ранніми зразками любовно-пригодницького грецького роману, а також із зразками ідилії Теокріта, його послідовників і з старою грецькою літературою. Зовнішньої дії в повісті небагато і місцем її є острів Лесбос, де на лоні природи нібито живуть наївні пастухи, які не знають тривог міського життя й де зароджується і зростає, на фоні мінливої декорації сезонів року,- юне кохання Дафніса і Хлої, двох підкинених і вихованих пастухами дітей. Увага автора зосереджена не на зовнішніх подіях, а на зображенні почуття. З епізодів цікаве в 2-ій книзі оповідання про сільські розваги, що дає нам уяву про античну народну [375] пантоміму і про її виконання. Від пізніших європейських «пасторалей» XVII-XVIII ст. грецька повість відрізняється гострим відчуттям природи і низкою деталей, підказаних спостереженням живої дійсності. За новіших часів повість Лонга викликала захоплений відгук Гете і, починаючи з XVI ст., багато разів перекладалася всіма європейськими мовами.

 


 

Пролог

1. Полюючи на Лесбосі, побачив я в гаю німф найкраще з бачених мною видовищ: змальовану картину, історію кохання. Прегарний був і сам гай - багатодеревий, рясноцвітий, зрошений: одне джерело живило все - і квіти, і дерева. Але принадніша була картина, бо вона показувала досконалу майстерність і пригоди кохання, так що багато чужоземців прибували, прочувши про її славу, молитись німфам і подивитись на картину. Жінки-породіллі були на ній і інші, пелюшками заклопотані; діти, кинуті напризволяще; худоба, яка їх молоком своїм живила; пастухи, що брали їх до себе; юнацькі обітниці кохання; напад морських розбійників; забіг ворогів.

2. Тим що бачив я багато ще й інших, але скрізь любовних пригод, та дивувався з них, мене пройняло бажання позмагатися в зображенні з тою картиною. І після того як порадився я з тлумачем картини, я склав чотири книги, присвячені Еротові, Німфам і Панові, разом з тим і приємний дар усім людям - книги, що зцілять хворого і потішать сумного, тому, хто вже кохав, дадуть солодкі згадки, а того, хто не кохав, порадять. Бо ніхто не втік від Ерота і ніхто від нього не втече, доки існує краса, очі бачать. Нам же дай, боже, пригоди інших з розумом зобразити.

 

КНИГА ПЕРША

1. Є на Лесбосі велике й красиве місто Мітілена. Його прорізують канали, які наповняє море в часи припливу, і оздоблюють мости з тесаного білого каменю. Можна подумати, що це острів, а не місто. На віддалі приблизно двохсот стадій від міста Мітілени був маєток заможного чоловіка, прегарне володіння: багаті на дичину гірські ліси, хлібородні степові рівнини, плодючі пагорки, повні виноградної лози, пасовища, повні худоби, і море шуміло коло берега, вкритого м'яким піском.

2. Козопас, Ламон на ім'я, пасучи в цьому маєтку, знайшов дитину, яку годувала коза. В дубовому лісі, в гущавині з тернини, яку обвив плющ, у м'якій траві лежала дитина. Часто зникала з отари коза, бо вона все бігала туди; і козеня своє кидаючи, вона залишалась коло дитини. Ламон, якому шкода покинутого козеняти, стежить за її біганням і, пішовши одного полудня за нею назирці, він бачить, як коза обережно переступає дитину, щоб не пошкодити їй копитами, і як маленятко впиває в себе щедрий струмінь молока, неначебто з матірньої груді. Сповнений здивовання, природно, підступає він ближче і знаходить там міцне й гарне хлоп'я, в пелюшках, що вказують на кращу долю, аніж бути покинутим напризволяще. Бо сорочечка на ньому пурпурова, і застіжка золота, і кинджальчик з держаком із слонової кості.

3. Спочатку знамірився він був узяти самі прикмети, не турбуючись про дитину; але потім, сповнений сорому, що навіть з козою не зрівнявся в людяності, [376] приставив він усе, дождавшися ночі, до своєї дружини Міртали - і прикмети, і хлоп'я, і саму козу.

Дружина здивувалась була, що кози приводять на світ ще й хлоп'ят, але він їй усе розповів - як він знайшов його покинутим, як він бачив, що воно козу ссало, як він не наважився покинути його на смерть. Тим що й Мірталі це здалося добрим, вони приховали те, що було з дитиною залишено, назвали дитинча своїм і доручили козі його плекати. Та щоб ім'я дитини здавалось пастушим, вони поклали звати його Дафнісом.

4. Уже минуло два роки, коли одному чабанові, на ім'я Дріасу, який пас на суміжних лугах, трапилась подібна і дивовижна знахідка. Була печера німф, велика скеля, порожня всередині, зовні округла. Статуї самих німф були зроблені з каменю: ноги босі, руки до пліч голі, волосся розпущене хвилями на шию, пов'язка навколо стегон, усмішка коло очей; ціле зображало танок дівчат. Вхід у печеру був якраз посередині великої скелі, і вода, що ринула З джерела, утворила бігучий струмок, так що перед печерою розстилався веселий луг, чию розкішну й рясну рослинність напувала та волога. Навколо скрізь були розвішані дійниці, і флейти, і сопілки, і дудочки очеретяні - пожертви давніших пастухів.

5. У це святилище німф часто забігала вівця, яка знедавна почала доїтись; отже, кілька разів гадали, що вона загинула. Щоб покарати її за це і навчити знову слухняності, Дріас, скрутивши спочатку з зеленої вітки, як із мотузки, петлю, подався до печери, щоб спіймати там вівцю. Але, наблизившись, він побачив те, чого найменше сподівався бачити, а саме, що вівця, цілком так, як * це в людей ведеться, дає своє молоко дитині, і що маленятко без крику простягає до обох дійок чистий сяйний ротик; а вівця, як тільки маленятко наситилось молоком, облизувала йому язиком обличчя. Ця дитина була дівчинкою, до неї теж були покладені прикмети - пелюшки, золототканий пояс, гаптовані золотом черевички з золотими застіжками.

6. Гадаючи, що ця знахідка є безпосереднє діяння божества, і взявши З вівці приклад співчуття та любові до маленятка, він підняв його на руки, заховав прикмети в свою пастушу торбинку і помолився до німф, щоб йому пощастило їхню опіканку зростити в добрі й щасті. А коли вже був час гнати отару додому, він повернувся до своєї хати, розповів дружині своїй про те, що бачив, показав їй, що знайшов, велів їй визнати дитину за донечку і впотайки виховати її, як рідну. Напа (так звали жінку) відразу стала дитині за матір і любила її, наче боялась, що вівця перевершить її в доброзичливості, і дала їй для певності так само пастуше ім'я - Хлоя.

7. Дуже швидко зростали діти, і краса їхня далеко не відповідала їх сільському життю. Уже проминуло п'ятнадцять років з народження хлопчика і на два менше - з народження дівчинки, як одної ночі Дріас і Ламон водночас бачили такий сон: їм марилось, що прийшли ті німфи з тої печери, де був струмок і де знайшов Дріас дівчинку, і передали вони Дафніса і Хлою веселому, дивно красивому хлопчикові, який мав крильця за спиною і носив малі стрілки з гарненьким луком. А хлопчик, снилось їм, торкнувся обох дітей одною стрілою і призначив їм пасти надалі: йому - кіз, а їй - овець.

8. Цим сновиддям обидва пастухи були дуже стурбовані - тим, що діти теж мали стати пастухами, хоч пелюшки предрекли їм щасливішу долю, через Що вони ростили дітей ніжніше і вчили їх літер і всього доброго, що було в сільському житті. Проте вірили вони, що мусять слухатись богів щодо цього, бо врятував колись дітей промисл богів. Отже, повідали вони один одному свій сон, принесли в печері німф жертву крилатому хлопчикові, що його ім'я було [377] їм невідоме, а після того послали дітей зі стадом у поле пастухами, спочатку навчивши їх усього: як треба до полудень пасти, як треба пасти, коли спека спадає; коли гнати на водопій, коли заганяти в кошари, з якою худобою вони мають вживати пастушого кийка, з якою - самого голосу. Але діти стали до діла з величезною радістю, неначе домоглися вони високої влади, і ставилися до кіз та овець з більшою любов'ю, ніж це звичайно в пастухів. Бо вона завдячувала вівці тим, що зберегла життя, а він пам'ятав, що його, покинутого, годувала коза.

9. Була весна, і всі квіти цвіли, ті - в гущавині лісовій, ті - на лугових просторах, і скільки їх є в гірських лісах. Уже було й дзижчання бджіл, і щебетання співочих пташок, і стрибки новонароджених ягнят. Ягнята стрибали в гірських лісах, на лугах дзижчали бджоли, в гущавині щебетали пташки. Що прегарна пора року все сповнювала радістю, то й обоє вони - юні, чарівні - наслідували все, що чули й бачили; чули вони спів пташок - співали й собі; бачили стрибки ягнят - стрибали й вони весело; і, бджіл наслідуючи, збирали вони квіти, якими вони то прикрашали власні груди, то, сплітаючи вінками, квітчали німф.

10. Тим що вони пасли стада одне коло одного, вони все робили спільно. І часто Дафніс гнав овець, які розбігалися одна од одної, та частенько і Хлоя зганяла зі скель надто зухвалих кіз. Інколи одне з них стерегло обидва стада, тоді як друге забавлялося грою. їхні гри були, проте, тільки дитячі й пастуші гри. Вона сплела .собі пастку для коників, зібравши для цього билинки рано-вранці. Коли вигонила стадо, і гадки не мала при цьому про своїх овець/ А хлопець зрізав тоненькі очеретини, зліплював їх, просвердливши вузлики на стеблах, м'яким воском і після того до самої ночі вчився грати. Інколи вони ділили між собою молоко й вино і з'єднували харчі, які вони брали з собою з дому. Скоріше можна було бачити нарізно овець і кіз, ніж Хлою і Дафніса.

14. «...Я напевне хвора, але що це за хвороба, я не знаю. Мені боляче, але ран я не маю; я сумую, хоч ні одна з моїх овець не загинула; я палаю, хоч сиджу в такому погожому холодку. Скільки разів дряпали мене раніш колючки, а я не плакала. Скільки бджіл мене жалило, а я їла. Але те, що тепер мені серце гризе, це гірше, ніж усе те. Красивий Дафніс, але ж і квіти красиві. Гарно звучить його дудка, але ж гарно співають і солов'ї, а мені до них байдуже. О, якби я була його дудкою, щоб він дув у мене, якби я стала його козою, щоб він мене пас. О люта водо, самого Дафніса ти зробила красивим, а я купалась даремно. Я вмираю, любі німфи, і навіть ви не врятуєте дівчини, яка зросла під вашим захистом. Хто після мене буде квітчати вас, хто буде викохувати бідних ягнят, хто подбає про мого балакливого коника, якого я З такими труднощами впіймала для того, щоб він мене присипав перед печерою? Але тепер втратила я сон через Дафніса, і даремно співає мій коник»...

18. «Що зробив зі мною Хлоїн поцілунок? Ніжніші від роз її уста, і губи солодші, ніж мед, а разом з тим поцілунок її гостріше жалить, ніж бджолине жало. Часто я цілував козенят, часто - маленьких щенят і оленятко, подароване Дорконом; але це був новий якийсь поцілунок. Подих спиняється в мене, серце сильніше б'ється, душа відлітає, а разом з тим я нудьгую за новим поцілунком. О жорстока перемога! Невідомий біль, якому я імені прибрати не можу! Хіба Хлоїні губи спробували отрути, перше ніж мене цілувати? Але як би вона врятувалась від смерті? Як співають солов'ї? Моя дудка мовчить. Як стрибають козлята! а я лежу тут. Як цвітуть квіти! а я не сплітаю їх у вінки. Розцвітають фіалки і гіацинти, а Дафніс в'яне. Чи не станеться, що незабаром і Доркон буде кращий, ніж я?.. [378]

 

КНИГА ДРУГА

32. ...Після того вони полягали, щоб бенкетувати, і випадково приєднався до них Філетас-волопас, який приніс Панові кілька вінків і виноградних грон, ще з листям і лозами. Його супроводив наймолодший з його синів - Тітір, хлопчик білокудрий і синьоокий, хлопчик біленький і відважний, він легко плигав довкола, підстрибуючи, як козеня. Всі підвелися із своїх місць, щоб уквітчати Пана, і, повісивши грона на гілля сосни, запросили Філетаса сісти З ними пити. Старі, що бадьоро пили за здоров'я один одного, безперестанку балакали, розповідаючи, як пасли вони колись замолоду і як вони втікали від численних нападів розбишацьких. Один похвалився, що убив вовка, другий - що сам лише Пан переможе його в грі на дудці. Це був сам Філетас, що цим похвалявся.

33. Але Дафніс і Хлоя почали ретельно просити показати їм свою вмілість і пограти на дудці на святі бога, який звеселяється дудкою. Філетас обіцяв їм, хоч і посилався на те, що від старості в нього короткий подих, і взяв Дафнісову дудку. Але вона була надто малою для його великої майстерності, бо зроблена була для уст хлопця. Тому він послав Тітіра по свою власну дудку, бо житло його було лише за десять стадій відтіля. Хлопчик скинув свій плащ і голий побіг, як оленя. Ламон же обіцяв їм розповісти казку про Сірінгу-дудку - казку, яку колись проспівав йому один сіцілійський козопас, узявши в нагороду козла й дудку.

34. «Сірінга-дудка, цей музичний прилад, була колись не річчю, а дівчиною, гарною, з ніжним голосом. Вона пасла кіз, грала з німфами і співала так, як тепер. Пан, який бачив її, коли вона пасла, і грала, і співала, хотів її схилити до своїх бажань, і обіцяв, що всі її кози приведуть двійні. Але вона сміялася з його любові і сказала, що не хоче такого коханця, який не є ні козел, ні ціла людина. Пан почав переслідувати її силою; Сірінга втекла від Пана й від його сили. Тікаючи, знеможена, вона сховалась в очереті, зникла в нетечі. Сповнений люті Пан зрізав усі очеретини, але не знайшов дівчини і, згадуючи про її долю, він вигадав цей прилад і з'єднав нерівні стеблини воском, бо у них було нерівне кохання, і та, що була колись прекрасною дівчиною, тепер яснозвучна дудка».

35. Не встиг Ламон закінчити оповідання, не встиг Філетас закінчити похвал, говорячи, що оповідання Ламона звучить ніжніше за пісні, як знову прибіг Тітір і передав батькові дудку - могутній прилад з могутніми цівками, а в тих місцях, де звичайно скріплюють воском, ця дудка була скріплена міддю. Можна було подумати, що це перша дудка, яку зробив Пан. Коли Філетас підвівся і сів прямо, він спочатку спробував, чи добре проходить повітря в цівки, а потім, переконавшись, що подихові не заважає ніщо, він подув із силою та юнацьким запалом. Можна було подумати, що грає разом кілька дудок: так міцно звучала його гра. Потім вів поступово зменшив силу, З якою дув, і спів став ніжніший, а щоб розгорнути на всю величінь своє мистецтво, він заграв так, як має грати волопас, потім так, як пасуть отари кіз, як це люблять вівці,- ніжно для овець, голосно для волів, дзвінко для кіз. Всі дудки разом наслідувала ця єдина дудка.

36. У той час слухачі спокійно лежали і забавлялися грою. Але Дріас підвівся, попрохав, щоб йому заграли вакхічну пісню і почав танцювати танок виноградарів. То зображав він того, хто збирає грона, то того, хто несе повні кошики, то того, хто топче ягоди, наповнює бочки, п'є виноградне сусло. Все це танцював Дріас так зграбно й так виразно, що ніби видно було і ягоди, і давила, і бочки, і ніби справді пив Дріас. [379]

37. Після того, як цей третій дід показав свою майстерність у танках, від поцілував Хлою і Дафніса. Ці відразу встали і протанцювали Ламонову казку. Дафніс зображав Пана, Хлоя - Сірінгу. Він красномовно благав; вона сміялася зневажливо. Він переслідував її і біг при цьому на кінчиках пальців, вдаючи копита; вона зображала дівчину, знесилену втечею. Нарешті, Хлоя сховалася в лісі, замість очерету, а Дафніс узяв велику дудку у Філетаса, заграв сумної пісні; немов коханець, потім ніжної, неначе хотів її зворушити, потім привабливої, неначе шукав її. Прослухавши це, Філетас, повний здивовання, скочив, поцілував його і після цього подарував йому дудку і побажав Дафнісові колись залишити її такому ж гідному спадкоємцеві. Дафніс повісив тепер власну маленьку дудку на жертву Панові і, поцілувавши свою Хлою, неначе вона повернулась йому після справжньої втечі, погнав додому стадо, граючи на дудці.

 


© Aerius, 2003