Марк Анней Лукан
Цезар над Рубіконом
(уривок з "Фарсалії")
Переклад М.Зерова


© Lucanus

© М.Зеров (переклад)

Джерело: Антична література: Хрестоматія. Упорядник О.І.Білецький. К.: Радянська школа, 1968 (2-ге видання). 612 с. С.: 529-531.

OCR & Spellcheck: Aerius (ae-lib.org.ua) 2004


 

Марк Анней Лукан (39-65 рр. н. є.) родом з міста Кордуба (тепер - Кордова) в Іспанії, що була римською провінцією. Він виховувався під наглядом свого дядька, трагіка Сенеки, здобув у Римі і Афінах ґрунтовну філософську, літературну і риторичну освіту, досконало вивчив грецьку і латинську мови.

Належачи до двірського кола Нерона, Лукан спочатку вихваляв цього імператора, але далі в своїй поемі «Фарсалія» гостро виступав проти тиранії і впав у немилість. За участь у змові проти Нерона був засуджений до страти і так само, як Сенека, покінчив самогубством, розрізавши собі вени.

«Фарсалія, або поема про громадянську війну» пройнята ідеєю відстоювання сенатської республіки від монархічної влади, яка поступово, починаючи від Юлія Цезаря, ліквідувала стародавні «свободи» римської аристократії. Ця влада запанувала після перемоги, яку Цезар 48 року до н. є. одержав над Помпеєм при Фарсалі, місті на півночі стародавньої Греції. Звідси і назва твору, що належить до жанру історичного епосу. Поему, що своїм політичним пафосом, а також певними літературно-риторичними якостями викликала в свій час значний інтерес, автор не закінчив. В уривку з першої книги, який наводиться далі, мова йде про вирішальний крок для початку громадянської війни - про перехід Юлія Цезаря через кордон Італії, річку Рубікон. [529]

 


 

Цезар уже перейшов через гори Альпійські холодні,

Душу завзяттям пойняв і майбутньою сповнив війною

Серце. І вже наближався до хвиль Рубікону малого,

Як перед ним ніби страдницький привид з'явилась отчизна,

В сутінку ночі ясна і в обличчі позначена смутком.

З муровінчаного тім'я волосся розкидавши сиве,-

Образ жалоби! - рамена свої оголила і гірко,

Дух переводячи, мовила: «Де ви простуєте, браття?

І проти кого значки мої зносите? То ж, коли правно

Хочете діять - ні кроку вперед!»

                                                        І жах заронився

В серце вождеві, і волос наїжився. Млявість раптова

Кроки непевні на березі річки йому затримала.

Втім пересилив себе: «O ти, що з Тарпейської скелі

Мурів великого міста пильнуєш! Пенати Фрігійські,

Нашого роду заступники, ти, о Квіріне могутній,

І пошанований в Альбі Юпітере, батьку латинський,

Огнище Вести, і ти, із святинь найпочесніша, Риме,

Благослови моє діло. І знай: не на тебе я зношу

Зброю пекельну. І нині стою - переможець на морі

Та суходолах, щоб бути тобі вояком оборонним,

Діє на шкоду тобі, хто мене твоїм ворогом чинить!»

 

Хвиля вагання скінчилась. І от через річку бурхливу

Прапор уже військовий перенесено. Так у пустелі

Лев африканський, як ворога близько себе запримітить,

Стане на мить нерішучий, немов набирається гніву,

Потім ударить хвостом по боках і, роз'ятривши серце,

Голову здійме гривасту, і з пащі йому вилітає

Рик голосний - і дарма йому кинений спис мавританський,

Злої рогатини в грудях дарма йому лезо широке -

Він накидається, рве, зневажаючи рани смертельні.

 

З півпересохлих джерел маловодим і бідним коритом

Плине мутний Рубікон у посушливу пору липневу,

В'ється гадюкою в долах западистих, певною гранню

Гальські міста та лани від Авзонських осель одрізняє.

Нині зима надала йому сили. Вже тричі скупався

Місяць у буйних дощах, і повінь зайшла велетенська,

Як од альпійських вершин повіяли вогкістю Еври.

Дзвінкокопита спочатку кіннота у річку заходить,

Навкіс стає, щоб не змила вода, а за нею по хвилі

Перегородженій, слабшій, рушають убрід легіони.

 

Скоро пройшли бистрину і на другому березі стали,

Грунт заборонений Цезар відчув під собою - і каже:

«Нині од себе одкинувши мир і закони зламавши,

Щастя! я йду за тобою. Угоди не прагну - я хочу

Звіритись долі своїй - і війна мені буде суддею». [530]

 

Кинувши гасло своє, повен сил і снаги, під покровом

Ночі - веде своє військо, прудкіше, як кинений камінь

З рук балеарця, як пущена персом стріла утікацька.

Мурів сусідніх досяг Арімійських, як ранішні зорі

Світло тушили своє у промінні сходового сонця.

День починався, що перший побачити мав безголов'я

Злої усобиці й - воля богів чи то вітрове буйство,-

Тільки-но в хмару густу поволочене сонце вставало.

 


© Aerius, 2004