Лукіан
Сатиричні діалоги
Переклад А.Сагарди


© Лукіан

© А.Сагарда, 1968

Джерело: Антична література: Хрестоматія. Упорядник О.І.Білецький. К.: Радянська школа, 1968 (2-ге видання). 612 с. С.: 357-371.

OCR & Spellcheck: Aerius (ae-lib.org.ua) 2003


Зміст

Про Лукіана

 

Зевс Трагічний

Прометей, або Кавказ

Про сон, або Лукіанове життя

Ікароменіпп, або Понадхмарний (уривки)

 


«Одним з наших найкращих джерел про перших християн є Лукіан з Самосати, цей Вольтер класичної давнини, який однаково скептично ставився до всіх видів релігійних забобонів і у якого через це не було ні релігійно-язичеських, ні політичних підстав ставитись до християн інакше, ніж до будь-якого іншого релігійного об'єднання». (К. Маркс, Ф. Енгельс, Твори, т. 22, стор. 445). Так пише Ф. Енгельс про Лукіана Самосатського (прибл. 120-185 рр. н. є.), найвидатнішого грецького публіциста й сатирика епохи імперії, який народився в Самосаті, в Сірії, в незаможній родині тубільного (негрецького) походження. Виявляючи змалку літературний хист і прагнення до ораторської професії, він спромігся одержати солідну риторичну освіту й майстерно володів грецькою літературною мовою, ставши одним з найтонших стилістів грецької пізньоелліністичної прози. Після кількох спроб у галузі судової адвокатури Лукіан, як «мандрівний ритор», перебував у Сірії, Передній Азії, Греції, Македонії, Італії та Галлії, зокрема виступав кілька разів на урочистих національно-грецьких святах в Олімпії. Пізніше він оселився в Афінах і почав писати, розробляючи свій улюблений жанр напівбелетризованого сатиричного діалогу. Здається, в другу половину 170-х років відновив він і ораторську діяльність свою, склавши чимало риторичних промов. Наприкінці життя він одержав якусь адміністративну посаду в Єгипті; дата й обставини його смерті невідомі.

З літературної спадщини Лукіана збереглись у цілому вісімдесят два твори. Всі ці твори, що дійшли до нас, можна розподілити по таких групах (що визначають, разом із жанровим характером, їх відносну історично-літературну й художню вартість):

1) Риторичні промови та вправи («декламації»), що свідчать про великий ораторський хист автора, проте розробляють здебільшого теми, аж ніяк не цікаві з соціально-історичного погляду або ж навмисне-парадоксальні (як от «Хвала мусі» або «Суд літер»). Цікаві з стилістичного погляду і з погляду історії образотворчого мистецтва- декламації, присвячені описові живописних творів («Зевксід», «Про будинок»); з погляду біографічно-історичного такі декламації, як «Сон», «Тому, хто назвав мене Прометеєм красномовства» і т. ін.

2) До белетристики належать два твори: «Правдива історія» або «Правдиві оповідання» у двох книгах - гостра, проте надто розтягнена пародія на античні «авантюрно-мандрівні» романи - і «Лукій або осел» - невеличка сатирична повість, яка збігається своїм змістом з основним оповіданням «Метаморфоз» Апулея.

3) Трактати й сатиричні памфлети у формі «послань». Деякі з них мають величезне значення через багатий і дуже цікавий культурно-історичний зміст свій (як от «Олександр, або псевдопророк», що подає цілу сатиричну біографію одного з численних засновників нових релігій та сект пізньоелліністичної епохи; або «Перегрій», скерований проти мандрівного філософа-містика Перегріна Протея, який закінчив своє авантюрницьке життя самоспаленням в Олімпії).

4) Сатиричні (та інші) діалоги Лукіана становлять, безперечно, найзначнішу частину літературної продукції його. Саме Лукіан остаточно вдосконалив цей жанр сатиричної прози, надав йому неперевершеної легкості, грації та натуральності. Сатира Лукіана не визнає жодного авторитету, керується самими лише наказами «доброго розуму» і не знаходить навколо себе нічого відповідного до цих наказів. Це стосується насамперед релігії, до якої Лукіан ставиться цілком негативно, вбачаючи в ній самі лише наслідки шахрайства та дурощів людських. Антирелігійні діалоги його стосуються переважно «класичної» релігії стародавньої Греції та Риму, яка на той час давно вже позбавлена була справжнього авторитету чи наївно-побожного ставлення до неї (принаймні з боку освічених шарів суспільства); проте такі твори Лукіана, як «Олександр» або «Перегрін» (де між іншим він висміює й християн), виразно виявляють, що письменник так само ставиться й до модного «філософського» містицизму, і до нових східних культів та містерій. Якщо в більшості тих антирелігійних діалогів - у «Діалогах богів», у «Прометеї, або Кавказі», в «Морських діалогах», в «Ікароменіппі» Лукіан обмежується діалогізацією та драматизацією смішних і чудних мотивів у стародавніх міфах, то в деяких інших - як от «Зевс трагічний» і «Зевс викритий» - об'єктом сатиричного нападу стає сама природа й існування богів (переважно у філософській концепції стоїцизму); отже, войовничо-атеїстичне настановлення сатири Лукіана є в цілому безперечним.

Додержуючи в усіх життєвих проблемах загального «доброго розуму», Лукіан висміює, зрозуміло, і різні філософські системи (в особі їх засновників). Проте такі [357] діялоги на абстрактні теми далеко поступаються щодо культурно-історичної й художньої ваги перед сатиричними діалогами побутово-описового змісту як, наприклад, «Діалоги мертвих», «Меніпп», бо, звичайно, не в дешевому моралізуванні щодо марності життя людського полягає інтерес, а саме в деталях побутового характеру. Суто побутовій сатирі присвячені песимістично забарвлений «Тімон», «Аматор брехні»; проти містичних та релігійних забобонів, що поступово поширювалися навіть в інтелігентських колах тієї епохи, майстерно викладені «Діалоги гетер», «Любовні історії». Нарешті, діалогічної форми Лукіан вживає і в літературно-критичних та мистецтвознавчих творах (наприклад, «Двічі обвинувачений», «Про танцювання», «Образи») і в трактатах морального змісту (наприклад, «Токсаріс» - про самовіддану дружбу) і в численних персональних памфлетах, спрямованих проти ненависних авторові його сучасників - риторів, граматиків, філософів.

 


 

 

ЗЕВС ТРАГІЧНИЙ

Зевс та інші олімпійці підслуховують суперечку між стоїком Тімоклом і епікурейцем Дамідом.

Зевс. Що ж нам, боги, ще залишається робити, як тільки, нахилившись, слухати їх? Отож, нехай Гори вже відсунуть засув, розженуть хмари й відчинять небесні брами, Геракле, яка ж сила людей зійшлася послухати їх! А Тімокл не зовсім подобається мені: він тремтить, розгублений. Сьогодні він зіпсує нам усю справу. Очевидно, він неспроможний буде триматися супроти Даміда. Єдине, що ми можемо зробити: помолимося за нього.

Тільки про себе, тихенько, щоб Дамід не підслухав *.

[* Пародія на «Іліаду», VII, 195.]

Тімокл. Так що ти кажеш, святотатцю Даміде? Богів немає - кажеш ти - і вони не піклуються про людей?

Дамід. Ні, немає. Але попереду ти відповідай мені, якими доказами т», переконався, що вони є?

Тімокл. Ні, не я, а ти, негіднику, відповідай.

Дамід. Так ні ж, не я, але ти відповідай.

Зевс. Поки що наш бушує значно краще й гучніше. Чудово, Тімокле! Підсилай побільше лайки, бо в тому ж і сила твоя; а на всьому іншому він заткне тобі рота і зробить тебе німим, як рибу.

Тімокл. Але, клянуся Афіною, я не відповім тобі перший.

Дамід. Ну, то питай уже, Тімокле, бо ти переміг мене такою присягою, але, будь ласка, без лайки.

Тімокл. Правду мовиш. Та скажи ж мені: тобі, проклятий, здається, що боги не піклуються про нас?

Дамід. Зовсім ні.

Тімокл. Що ти кажеш? Так усе на світі діється без їхнього промислу?

Дамід. Так.

Тімокл. То, виходить, що немає такого божества, яке порядкувало б і дбало за цілий світ?

Дамід. Немає.

Тімокл. А все наосліп лине-рине якимсь нерозумним потоком?

Дамід. Так.

Тімокл. І ви, люди добрі, чуєте не й терпите і не поб'єте камінням злочинця?

Дамід. Що ж це ти, Тімокле, підбурюєш проти мене людей? Та хто ж [358] ти, що так сердишся за богів, і це тоді, коли вони самі не гніваються? Принаймні мені вони ніякого лиха не заподіяли, хоч і давно чують, якщо тільки й справді вони чують.

Тімокл. Чують, Даміде, чують і колись таки покарають тебе.

Дамід. Але коли ж у них може бути дозвілля для мене, якщо вони, мають, за твоїми ж таки словами, стільки роботи і порядкують незчисленними справами цілого світу? От у чому причина, що вони не помстилися й на тобі за те, що ти завсігди неправдиво присягаєшся та за інші твої злочини,- коли б тільки ще й самого мене ти не довів до того, що й я почну лаятись усупереч тому, як ми умовлялися. А втім, я й не бачу, який інший і більший доказ свого піклування вони могли б подати, ніж зле знищивши тебе, злого. Очевидячки, вони, мабуть, саме тепер подалися в дорогу за Океан до бездоганних Ефіопів*, бо й справді вони звикли безнастанно ходити до них на бенкети,- іноді навіть тоді, коли їх не запрошують.

[* «Іліада», І, 423 і далі.]

Тімокл. Що ж я можу сказати, Даміде, на таку безсоромність?

Дамід. Те, Тімокле, що я давно бажаю почути від тебе, а саме: як ти переконався, що думаєш, нібито боги дбають за нас?

Тімокл. Поперед усього мене переконав у цьому порядок, що є в світі: сонце завсігди йде тією самою дорогою, і місяць так само, і пори року повертаються, і рослини виростають, і живі істоти народжуються, і ці останні так майстерно зорганізовані, що можуть і живитися, і мислити, і рухатися, і ходити, і будувати оселі, і шити взуття та інше таке. Невже ж ти вважаєш, що це - не діла промислу?

Дамід. Це ж ти, Тімокле, наперед захоплюєш те, що треба ще довести. Адже ж зовсім ще не ясно, чи все це є наслідком промислу. Що все на світі відбувається саме так, це я й сам сказав би; але ніщо не силує зараз же й конче вірити, ніби все це походить від чиєїсь завбачливості, бо можливо, що воно почалося інакше і тепер залишається однаковим і набуло певної сталості, а ти простісіньку доконечність називаєш порядком у них. По цьому ти напевне сердитимешся, якщо хто не погодиться з тобою, коли ти тільки перелічуєш явища в природі, як вони є, вихваляєш їх і разом з тим гадаєш, що це і є доказ того, що кожне з них поставлене в певному порядку промислом. Отож можна сказати з коміком:

Ні, не годиться так,- скажи вже інше щось.

Тімокл. Щодо мене, то я не думаю, ніби на. це потрібний ще якийсь інший доказ. А все ж я спитаю, а ти відповідай мені: як тобі здається, Гомер був видатний поет?

Дамід. Навіть дуже видатний.

Тімокл. Так от він переконав мене, коли ясно показує промисел богів.

Дамід. Але, поважний, що Гомер був прекрасний поет, усі згодяться З тобою, проте за справжнього свідка в таких от справах не визнають ні його, ні якогось іншого поета. Бо поети, як я гадаю, дбають не за істину, але за те, щоб зачарувати слухачів; от чому вони співають віршами й повчають міфами і взагалі все вигадують, щоб тільки досягти приємності.

А все ж я з охотою послухав би, чим саме у Гомера ти найбільш переконався? Чи не тим, що він говорить про Зевса, як донька, брат і жінка замислили закути його в кайдани? І коли б Фетіда, як тільки довідалася про те, [359] що діється, не покликала на допомогу Бріарея*, то нашого любого Зевса і справді схопили б і зв'язали. Вдячний за це і на спомин Фетіді про цю послугу, він обдурює Агамемнона, пославши йому неправдивий сон, унаслідок якого загинуло багато ахеїв. Розумієш? Він був неспроможний кинути блискавку лише на Агамемнона і спалити його самого, аби тільки не вважали його за ошуканця**. Або може тебе головно схилило до віри те, що ти чув, як Діомед спершу поранив Афродіту***, а потім з наказу Афіни**** навіть і самого Ареса, а трохи згодом і самі боги - мішма чоловіки й жінки - зчепилися одне з одним у бійці, а Афіна перемогла Ареса, бо він, як я гадаю, був уже знесилений від ран, які дістав від Діомеда, і що

Проти Лето став могутній Гермес благодійник*****.

[* «Іліада», І, 396 і далі.]

[** «Іліада», II, 5 і далі.]

[*** «Іліада», V, 330 і далі.]

[**** «Іліада», V, 855 і далі.]

[***** «Іліада», XX, 72.]

Або, може, тобі здалося переконливим те, що він оповідає про Артеміду, як дуже образлива богиня розсердилась, коли Еней не запросив її на бенкет, і через те наслала на його країну надприродно великого й непереможного дужого вепра? Так от, чи не такими оповіданнями Гомер переконав тебе?

Зевс. Овва! Боги, як кричить натовп, вихваляючи Даміда! А наш той, здається, в безпорадному стані, і справді він злякався, тремтить, очевидячки, ладний кинути геть свій щит і вже оглядається, куди б йому заховатися і втекти.

Тімокл. Чи не думаєш ти, що й Евріпід нерозумно говорить, коли виводить на сцену самих богів і показує, як вони рятують чесних героїв, а лихих і таких нечестивих, як ти, знищують?

Дамід. Але, благородніший серед усіх філософів Тімокле, коли творці трагедії переконують тебе такими виставами, то одне з двох: або в такому разі ти мусиш вважати за богів Пола, Арістодема та Сатира, або ж самі машкари богів, котурни, довгі хітони, плащі, рукавиці, подушки на живіт та все інше, що належить до повного вбрання богів у трагедії. Але те й інше, гадаю, дуже смішне. А от коли Евріпіда ніяк не спонукають вимоги сцени і він сам від себе висловлює свої думки, то послухай, як він тоді зовсім відважно каже,:

Ти бачиш, як без меж лежить вгорі ефір,

Як землю він в обіймах вогких охопив.

Його вважай за бога й Зевсом іменуй.

Ну, Зевс,- а хто є Зевс, того не знаю я,

І ще:

Лиш ім'я чую* .

І таке інше.

[* Уривки з невідомих тепер трагедій Евріпіда.]

Тімокл. Так що ж? По-твоєму виходить, усе людство й усі народи на землі помилялись, коли визнавали богів і справляли всенародні свята?

Дамід. От добре, Тімокле, що ти нагадав мені про те, що визнають за богів в окремих народів, бо саме з цього можна найкраще зрозуміти, що в оповіданні про богів немає нічого певного. Аджеж тут цілковита плутанина, і ті визнають одне, а інші - друге: скіфи приносять жертви шаблі, фракійці - Замолксідові, рабові, що втік із Самосу і прийшов до них, фрігійці - Місяцеві, ефіопи - Дневі, кіленці - Фалетові, ассірійці - голубові, перси - вогневі, [360] єгиптяни - воді. І хоч вода є спільне всім єгиптянам божество, проте окремо у мемфісців бог - бик, у пелузійців - цибуля, в інших - ібіс або крокодил, ще в інших - песиголовець, або кішка, чи мавпа, і ще більше: по селах для тих праве плече - бог, а для тих, що живуть по той бік вулиці, ліве, далі для тих бог - півголови, а для тих - глиняна чашка або ж полумисок. Невже усе це не смішне, любий Тімокле?

Мом. Чи не казав я вам, боги, що все це колись вирине на поверхню і буде старанно досліджене?

 

 

ПРОМЕТЕЙ, АБО КАВКАЗ

Гермес, Гефест, Прометей.

1. Гермес. От, Гефесте, і той Кавказ, що до нього нам треба буде прикути бідолашного титана. Подивімося ж навколо підхожої кручі, чи немає десь чистої від снігу, щоб міцніше прибити ланцюг й повісити так, щоб його всім було видно.

Гефест. Подивімося, Гермесе. Адже ж треба розіпнути його і не низько і не близько до землі, щоб його власне творіння - люди не прийшли йому на допомогу, і не на самісінькій верховині, бо тоді його не видно буде знизу, а от, коли хочеш, розіпнемо його тут посередині над проваллям, розпросторивши руки від цієї кручі до тієї, що навпроти.

Гермес. Правду кажеш, бо ці скелі стрімкі, неприступні з усіх боків, трохи навислі, а тут круча має такий вузенький для нього шпиль, що на ньому ледве можна стояти навшпиньки,- одно слово, тут найзручніше було б розіпнути його. Отож, не гайся, Прометею, а зійди сюди й дай прикути себе до гори.

2. Прометей. Але ж хоч ви, Гефесте й Гермесе, пожалійте мене, що без вини такий нещасний.

Гермес. Пожалійте, кажеш, Прометею, щоб замість тебе нас самих розіп'яли, тільки не послухаємося приказу? Чи, може, тобі здається, що Кавказ не досить великий, що на ньому не знайдеться місця прикути ще й інших двох? Але простягни праву руку, а ти, Гефесте, закуй її в кайдани й прибий гвіздком, та дужче бий молотком. Давай і другу. Треба й цю прибити як слід. От і добре. А вже незабаром прилетить і орел розривати тобі печінку, щоб за свій прекрасний й мистецький витвір ти дістав усіх можливих кар.

3. Прометей. O, Кроне, Япете й ти, мати! Що я, нещасний, терплю, нічого лихого не заподіявши!

Гермес. Нічого лихого не заподіяв ти, Прометею, що, по-перше, коли тобі доручили поділити м'ясо, ти зробив так несправедливо й по-шахрайському, Що собі самому непомітно відклав найкращі шматки, а Зєвсові обманом підсунув кістки, «жиром їх білим покривши». Адже ж, клянуся Зевесом, оскільки пригадую, так саме сказав Гесіод. А далі, ти сотворив людей, цих найзлочинніших тварин, а найголовніше - жінок. До того ж усього, чи не ти вкрав найдорожче добро богів - огонь і дав його людям? І, наробивши стільки лиха, ти кажеш, що тебе несправедливо закували?

4. Прометей. Здається, Гермесе, що й ти,- як говорити за Гомером,- «безвинного обвинувачуєш», коли закидаєш мені таке, за що я принаймні, як тільки була б справедливість, вшанував би себе громадським харчуванням у Прітанеї. Далебі, коли в тебе є час, то я з охотою скажу оборонну промову проти тих обвинувачень і доведу, як несправедливо Зевс [361] призначив мені таку кару. А ти - бо ти ж промовистий і сутяга - обороняйся замість нього й доводь, що він справедливо присудив, щоб розіп'ята мене коло цієї Каспійської брами на Кавказі, як жалюгідне видовище для всіх кіфів.

Гермес. Надто пізно ти намагаєшся переглянути справу, та й зовсім це є потрібне. А проте говори. Мені однаково треба очікувати, поки не злетить »рел, щоб узятися до твоєї печінки. Отож цей вільний час, справді добре іуло б використати на те, щоб послухати твою софістику, бо ти спритніший ;а всіх у промовах.

5. Прометей. То ти, Гермесе, промовляй перший, та тільки кажи супроти мене вини якнайдужчі й через недбайливість не пропусти нічого і того, що може прислужитися, щоб виправдати твого батька; а тебе, Гефесте, за суддю я вважаю.

Гефест. Ні, клянуся Зевсом, але знай, що і в мені ти матимеш обвинувача замість судді, бо, вкравши вогонь, ти залишив мені горно холодне.

Промете й. Ну, то поділіть між собою обвинувачення: ти скажи до ладу про крадіжку вогню, а Гермес нехай обвинувачує за те, що я несправедливо поділив м'ясо й сотворив людей. Бо ви ж обидва, здається, вмієте майстерно й сильно говорити.

Гефест. Гермес і за мене скаже, бо я - не для судових промов, але лаю діло здебільшого коло моєї кузні, а він ритор і абияк працював над такими от справами.

Промете й. А я принаймні не подумав би, щоб Гермес захотів говорити також і про крадіжку й дорікати мені за це, коли в цьому він товариш мені з ремества. А втім, коли ти, сину Маї, берешся й за це, то час уже почати обвинувачення.

6. Гермес. Далебі, Прометею, безперечно, треба було б надто довго говорити й достатньо підготуватися, щоб нагадати про те, що ти заподіяв, і не досить назвати головні з злочинів, а саме: що коли тобі доручили розділити м'ясо, то ти зберіг для себе найкращі частини й обдурив царя; що ти й людей сотворив - річ зовсім непотрібну - і що, вкравши в нас огонь, приніс до них; і мені здається, що ти, шановний, не розумієш, оскільки чоловіколюбний до тебе Зевс і коли зважити, які в тебе великі злочини. Отож, коли ти не признаєшся, що ти зробив це, то треба буде точно дослідити, виголосити довгу промову і спробувати, оскільки можливо, виявити істину. А коли ти погоджуєшся, що ти і м'ясо поділив так, і завів ту новину, сотворивши людей, та вкрав огонь, то мені нема вже чого й обвинувачувати, і я б уже й не говорив далі, бо це було б не що інше, як тільки балаканина.

7. Прометей. Трохи згодом ми побачимо, чи не є сама балаканина й те, що ти вже сказав; а я, коли ти кажеш, що наведеного досить, щоб завинити мене, спробую, оскільки буду спроможний, повернути нанівець оті дорікання. І насамперед вислухай справу про м'ясо. Хоч і тепер, божуся Ураном, коли я говорю про це, мені соромно за Зевса, що він такий дріб'язковий і буркотливий: за те, що знайшов у своїй частці невеличку кісточку, послав на розп'яття такого старого бога, а не пам'ятає ні про мою допомогу йому на війні й не подумав про те, яка незначна причина гніву,- він як хлоп'я сердиться й обурюється, що не дістав більшої частки.

8. Хоч і взагалі, Гермесе, як я думаю, не слід навіть згадувати про такі підступи, що їх дозволяють собі за столом, але коли б і трапився який гріх між співтрапезниками, то треба вважати це за жарт і тут же на бенкеті й залишати свій гнів; а приберігати ненависть назавтра, бути пам'ятливим на зле й ховати [362] через ніч помсту, ну, це вже зовсім не личить богам і взагалі не по-царському. Далебі, коли позбавити бенкети веселих витівок, як от ошукання, жартів, піддратовування, кепкування, то не залишиться нічого, крім пияцтва, обжерливості, мовчання, а це - все речі сумні й невідрадісні, що найменш личать до бенкету. Отож я й не сподівався, що Зевс ще другого дня пам'ятатиме про це; поминувши вже, щоб за це стільки гніватися і вважати, що він зазнав найлихішої образи, коли хтось, діливши м'ясо, пожартував і то для того, щоб дізнатися, чи він, вибираючи, розпізнає кращий шматок.

9. Але уяви, Гермесе, найприкріший випадок, що Зевсові виділено було б не гіршу частку, а просто й зовсім не дано було нічого. Так що ж? За те треба було, як каже прислів'я, землю з небом змішати й вигадати кайдани, розп'яття й цілий Кавказ, посилати орлів і видзьобувати печінку? Гляди ж, чи це не виявляє великої легкодумності самого того, хто гнівається, нікчемності думки й нестриманості на гнів. Адже ж, коли він так лютує за таку малу частку м'яса, то що ж він зробив би, втративши цілого бика?

10. Оскільки розсудливіші в таких випадках люди, яким природно було б і в гніві бути гострішими за богів! Все-таки немає між ними такого, що присудив би розіпнути кухаря, коли б той, варивши м'ясо, опустив пальця в юшку й облизав його або відрізав і проковтнув печеного,- і вони дарують їм вину, а коли хто й дуже розгнівається, то або дає ляпаса, або вдарить по вуху, але ж ніхто серед них не взяв би на муки за такі дрібниці. От і все, що можна сказати про м'ясо. Мені соромно боронитися, але значно соромніше йому обвинувачувати мене.

11. Але вже час говорити про те, що я сотворив людей. У цьому, Гермесе, маємо подвійне обвинувачення, і я не знаю, з якого боку ви ставите мені це за провину, чи з того, що взагалі не слід було людям з'являтися на світ і що краще було б, коли б вони непорушно залишалися землею, чи так, що їх треба було сотворити, але надати їм не такого, а якогось іншого вигляду? Однак я скажу про обидва обвинувачення. І насамперед я спробую показати, що богам не було жодної шкоди з того, що люди з'явилися на світ; а потім, що їм було навіть корисно і значно краще, що земля не залишилася пустельною й безлюдною.

12. Отож, колись був,- бо так легше говорити й ясно видно буде, чи я допустився злочину, новостворивши все те, що стосується до людей,- так от колись був тільки божественний і небесний рід, а земля являла щось дике й безформне й уся поросла непрохідними лісами, й не було на ній ні жертовників богам, ні храмів,- та й звідкіля їм було взятися? Не було ні кам'яних статуй, ні дерев'яних і нічого іншого такого, що тепер у великій кількості можна бачити скрізь і що так відмінно шанують. А я,- бо я завсігди насамперед дбаю про загальні інтереси й міркую про те, щоб побільшити значення богів і в усьому іншому сприяти тому, що служить порядкові й красі,- помислив, що було б краще, взявши трохи глини, виготувати якісь живі істоти й надати їм вигляду, подібного до нас самих; бо я гадав, що божественному бракує чогось, коли нема нічого протилежного йому, порівняно з яким воно Здавалося б щасливішим; звичайно, воно повинно бути смертне, але ж разом і найвигадливіше й найрозумніше й відчувати те, що краще за нього.

13. І от, як каже поет, «землю з водою змішавши» й добре розм'якшивши її, я виліпив людей, закликавши ще й Атену допомогти мені в цій роботі. От той великий злочин, що ним я образив богів. Ти сам бачиш, як я нашкодив тим, коли з глини зробив живі істоти і дав рух тому, що до того часу було непорушне. І от, як здається, від того часу боги стали менш богами через те, що на землі з'явилися смертні живі істоти; адже ж і сам Зевс гнівається, начебто боги втратили своє значення через те, що з'явилися люди, якщо, звичайно, він не боїться, що і вони замислять повстання супроти нього й почнуть одверту війну супроти богів, як Гіганти. Але, Гермесе, що ви не зазнали образи ні від мене, ні від того, що я сотворив, це ясно; або ж ти покажи мені хоч єдине, щось малюсіньке, і я замовчу й визнаю за справедливе те, що я зазнав від вас.

14. А що те, що я зробив, стало навіть і корисним для богів, так ти можеш дізнатися, коли оглянеш усю землю: вона вже не дика й необроблена, але прикрасилася містами, обробленими полями й культивованими рослинами, й по морю плавають, і на островах живуть, і скрізь олтарі, і жертви, і храми, і всенародні свята:

Всі вулиці повні Зевеса,

Людей всі майдани.

І нехай би я для себе самого створив цей скарб і мав собі з нього користь, а то ж я приніс його як загальне добро й подав його всім вам. Скрізь можна бачити більш за все храми Зевсові, Аполлонові, Герині й твої, Гермесе, а Прометеєвого храма - нігде. Бачиш, як я дбаю тільки за своє, а зраджую й менш уважаю на загальне.

15. А ще, Гермесе, подумай мені також от про що: чи ти вважаєш за добре щось таке, чому немає свідків, приміром, майно або твір, якого ніхто не побачить і не похвалить,- чи буде воно однако приємне й радісне для того, хто його має? До чого я сказав це? А до того, що коли б не було людей, то сталося 6 так, що краса всесвіту була б без свідків, і ми мали б багатіти таким багатством, що йому б і ніхто не дивувався, і для нас самих не мало .о, вартості, бо в нас не було б нічого гіршого, з чим можна було б порівняти його, і ми не могли б зрозуміти, оскільки ми щасливі, не бачивши тих, що позбавлені його. Адже ж тільки так можна й велике вважати за велике, коли його можна приміряти до малого. А ви, коли треба було шанувати мене за такий мудрий вчинок, розіп'яли мене й так віддячили за добрий намір.

16. Але ти скажеш, що серед них є злочинці, що вони живуть розпутно, воюють, одружуються з сестрами, зловмишляють на батьків. А в нас хіба ж не надто багато того самого? Проте ж гадаю, ніхто не став би обвинувачувати Урана й Гею за те, що вони породили нас. Може, ти сказав би ще й те, що нам доводиться, піклуючись про людей, мати так багато клопоту. Так з тієї самої причини й пастух повинен був би ремствувати, що в нього є стадо, бо ж, і йому доводиться турбуватися за нього. Але хоч це й клопітно, зате ж і приємно. А втім і самий клопіт не безрадісний, бо він становить деяку розвагу. Що ж би ми й робили, коли б у нас не було про кого піклуватися? Ми байдикували б, пили нектар і насичувалися б амброзією, нічого більше не бажаючи:

17. Але що найбільш обурює мене, так це те, що, докоряючи мені за створення людей і надто жінок, з усім тим ви кохаєте їх і тільки й робите, що спускаєтеся до них, обертаючись то на биків, то на сатирів і лебедів і сподобляєте їх такої шани, щоб від них родилися боги. Але, може, ти скажеш* що треба було створити людей та тільки в якомусь іншому вигляді, та тільки не подібними до нас? А який же інший взірець, кращий за цей, я міг поставити перед собою, щоб його можна було вважати за цілком прекрасний? Невже ж треба було сотворити нерозумну, звірувату й дику тварину? І як жe вони приносили б жертви богам і віддавали вам інші шани, коли б вони були не такі, які є тепер? Але ж ви, коли вам приносять гекатомби, не вагаєтеся, [364] хоч би вам треба було йти навіть до Океана, «до бездоганних Ефіопів»; а провинника пошани до нас і жертов ви розіпнули. Отже, щодо людей, то й цього вже досить.

18. А тепер, коли дозволиш, я вже перейду до вогню й до тієї крадіжки, що нею ви так дорікаєте мені. Але, задля богів, відповідай мені, нітрохи не вагаючись, на таке питання: чи ми втратили хоч невелику частку вогню, відколи він є і в людей? Ти цього не можеш сказати. Мені здається, що сама природа цього добра така: аж ніскільки не зменшується, коли ще хто інший бере що-небудь від нього; адже ж він не гасне, коли хто від нього запалює. Отож, це одверта заздрість - те, з чого ви не зазнаєте ніякої шкоди, забороняти передавати тим, що потребують його. А тим часом богам треба бути добрими «подавальниками блага» й стояти поза всякою заздрістю. Коли б я й геть чисто весь огонь викрав і приніс на землю, не залишивши вам зовсім нічого, то й тоді я не дуже б скривдив вас; адже ж вам він зовсім не потрібний, бо ви і не мерзнете, і не варите амброзії, і не потребуєте штучного освітлення.

19. Я ж принаймні бачу, що вас найбільше втішає дим, і ті пахощі ви вважаєте за найприємніші, коли чад од жертовного жиру доходить до неба і «в'ється клубками диму».- Отож ця остання ганьба найбільш суперечить вашому ж таки жаданню. Дивуюся, як ви ще й досі не наказали сонцю не освітлювати їх; адже ж і воно є вогонь, тільки значно божественніший і палкіший. Чи, може, ви і його обвинувачуєте в тому, що воно переводить ваше добро?

Я сказав. А ви обидва, Гермесе й Гефесте, коли вам здається, що я щось недобре сказав, виправляйте й спростовуйте, я знов боронитимуся.

20. Гермес. Не легко, Прометею, змагатися з таким відмінним софістом. А втім щастя твоє, що Зевс не чув тебе. А то я добре знаю, що він шістнадцять шулік поставить до тебе, щоб вони розривали тобі нутро,- так страшенно ти обвинувачував його, вдаючи, ніби обороняєшся. Я тільки дивуюся тому, що ти, бувши пророком, не передбачив, що тебе так мордуватимуть.

Промете й. Знав, Гермесе, і це, як і те, через що я знов буду визволений, і вже незабаром прийде хтось із Феб,- він брат тобі,- й застрелить орла, що як ти кажеш, от-от спуститься до мене.

Гермес. Якби ж, Прометею, так було і щоб мені бачити, коли ти будеш визволений і серед нас бенкетуватимеш, тільки, звичайно, щоб ти вже не ділив м'яса.

Прометей. Не турбуйся: я й бенкетуватиму з вами, і Зевс визволить мене не за малу послугу.

Гермес. За яку ж саме? Не вагайся й скажи.

IIрометей. Ти знаєш, Гермесе, Фетіду? Але не слід говорити,- краще зберегти цю таємницю, щоб вона була нагородою й викупом мені за визволення.

Гермес. Ну, так ховай, Тітане, таємницю, коли це краще для тебе, а ми, Гефесте, йдемо. Адже ж і орел той уже близько. Отож, терпи мужньо. От, коли б уже з'явився до тебе той стрілець із Феб, щоб припинилися твої муки від птаха, що розриває тебе.

 

 

ПРО СОН, АБО ЛУКІЯНОВЕ ЖИТТЯ

1. Я допіру перестав ходити до школи і вже наближався до юнацьких літ, як батько мій почав міркувати з друзями, чого саме далі учити мене. Більшість була тієї думки, що наукова освіта потребує і великої праці, і довгого часу, [365] і чималих видатків, а взагалі блискучих обставин; наші ж достатки малі й незабаром можуть вимагати деякої підтримки. А коли б я навчився якогось звичайного ремества, то передусім я сам відразу мав би від ремества все мені потрібне і, бувши такого віку, не їв би вже батьківського хліба, а за короткий час міг би й порадувати батька, приносячи йому кожного разу свій заробіток.

2. Але тепер належало вирішити й друге питання, яке ремество найкраще, якого можна найлегше навчитися, яке пристойне для вільнонародженого, для якого під руками можна мати всі потрібні матеріали і яке дає достатній заробіток. І от, коли один вихваляв те, а другий те,- кожен відповідно до свого досвіду,- батько поглянув на дядька,- при цьому був дядько з материного боку, а його вважали за найкращого різьбаря й найвидатнішого каменотеса, й сказав: «Не годиться, щоб при тобі тут ми дали перевагу якомусь іншому реместву; отож, візьми його до себе,- він показав на мене,- й навчи його добре обтесувати камінь, припасовувати один до одного і зроби з нього різьбаря; адже ж він може це робити і, як ти знаєш, має до цього природжену здібність». Про це він зробив висновок з моїх дитячих іграшок з воску: бо, як тільки вчителі бувало відпускали мене, я зшкрябував з дощечки віск і виліплював з нього то биків, то коней, а то, клянусь Зевсом, навіть і людей і, як здавалося батькові, цілком натурально. За що діставав я від учителів стусанів, тепер те ж саме стало за похвальний доказ мого неабиякого таланту, і на тому самому ліпленні грунтували тверді надії, що я за малий час навчуся цього ремества.

3. Отож, тільки-но вибрали, як гадали, щасливий день, щоб мені почати, навчання, віддали мене дядькові, і я, клянуся Зевсом, не дуже сумував з цього, бо гадав, що матиму і приємну розвагу, і можливість показати себе перед однолітками, коли вони побачать, як я вирізую богів і роблю маленькі статуйки і собі й тим, хто більше мені подобається. І от з самого початку зо мною, сталося те, що звичайно бува з тими, хто починає. Дядько дав мені різака й звелів обережно обтесати кам'яну плиту, що лежала тут посеред майстерні, додавши звичайне «початок - половина всього». Однак, недосвідчений, я дужче, ніж треба, наполіг на неї, й плита розкололася, а розлючений дядько» вхопивши палицю, що була поблизу, почав умовляти мене не лагідно й зовсім не переконуюче,- отож, сльози були вступом до навчання ремества.

4. Я втік звідтіля додому; приходжу, безперестанку схлипуючи і з повними сліз очима, розповідаю історію з палицею й показую синці. Я обвинувачував дядька, що він надмірно жорстокий, що він зробив це тільки із заздрощів, бо боявся, що колись буде з мене майстер, кращий за нього. Мати розлютилася й дуже лаяла брата; тим часом настала ніч, і я ліг спати ще в сльозах і цілу ніч усе думав.

5. Звичайно, те, що я оповідав до цього, є не що інше, як смішна й дитяча історія, але те, що ви, мої панове, почуєте за цим, уже зовсім не таке нікчемне й потребує дуже уважних слухачів. Бо, сказавши за Гомером, «в дрімоті снився мені божественний сон серед чудесної ночі», такий живий сон, що йому мало бракувало до того, щоб бути дійсністю. Ще й тепер, коли минулі» стільки часу, постаті тих, що з'явилися мені, стоять перед моїми очима, і ті слова, що я чув, ще й тепер звучать мені,- таке все було воно ясне.

6. Дві жінки вхопили мене за руки й силоміць, вперто тягли кожна до себе; вони трохи не розірвали мене, змагаючись одна з одною. То перемагала одна й майже зовсім мене забирала, то знову друга намагалася відібрати мене; обидві кричали одна до одної: одна кричала, що та хоче захопити мене, коли [366] я вже їй належу, а друга кричала, що та даремно допоминається чужого. Одна скидалась на робітницю з чоловічим обличчям, з брудним волоссям, руки в мозолях, з підтиканою одежею; вона була обсипана вапняним пилом, саме як дядько, коли обробляє камінь. Друга була з дуже гарним лицем, мала благородний вигляд і пристойно одягнена. Кінець кінцем вони дозволяють мені самому вирішити, з якою з них хотів би я залишитись. Та груба і з чоловічими • рисами сказала перша:

7. «Я, любий хлопче, Різьбарство, що його ти вчора почав вивчати, знайома й близька родичка тобі. Бо твій дід - вона назвала батька моєї матері,- був каменотес, і обидва твої дядьки дуже вславилися через мене. Коли ти хочеш триматися якнайдалі від дурниць та марнословства, що від неї,- вона показала на другу,- і підеш за мною й житимеш зо мною, то передусім я тебе вигодую добре, і тим матимеш міцні плечі; всякі заздрощі будуть чужі тобі; ніколи ти не підеш блукати по чужих краях, покинувши батьківщину та своїх рідних; всі вихвалятимуть тебе не за слово.

8. Не гидуй непоказною моєю вродою та моїм брудним одягом; адже ж із такого стану вийшовши, відомий Фідій виставив людям свого Зевса, і Поліклет створив свою Геру, і Мірон здобув собі славу, а Праксітелеві всі дивуються і тепер їм уклоняються разом із їхніми богами. І коли б ти справді став подібним до них, то як же й ти сам не здобув би слави в усіх людей? Ти й батька свого зробиш завидним і на батьківщину твою з усіх боків дивитимуться З пошаною».

Все це, та ще й окрім цього, заникуючись і ввесь час варварською говіркою казало Ремество, з великим зусиллям зв'язуючи слова й намагаючись переконати мене, але я вже не пам'ятаю всього, бо більшість того, що вона сказала, з пам'яті в мене зникло. І от, коли вона перестала, починає говорити друга, приблизно таке:

9. «А я, моя дитино, Наука, що до неї ти вже звик і що відома тобі, хоч ти й не зовсім ще обізнався зо мною. Які блага здобудеш ти собі, коли 6 стаз каменотесом, вона вже прозвістила тобі. Аджеж нічим іншим не будеш ти, як тільки ремісником, що працює задля тіла й на нього покладає всю надію свого життя; ти будеш непомітна людина з незначним, підлотним прибутком; ти будеш убогий на розум, простий назовні, і друзі за тебе не змагатимуться, і ворогам будеш не страшний, не заздритимуть тобі співгромадяни, а будеш звичайний ремісник, яких багато серед простого люду; ти завсігди припадатимеш перед могутнім і прислуговуватимеш перед тим, хто спроможний говорити, житимеш, як той заєць, як здобич для дужчого. А коли б ти навіть став Фідієм чи Поліклетом і зробив багато чудових різьбарських творів, то, звичайно, всі вихвалятимуть твою майстерність, але ніхто з тих, що дивитимуться на них, як тільки матиме розум, не побажає стати подібним до тебе, бо хоча б який ти був здібний різьбар, тебе вважатимуть за низького ремісника, що працює своїми руками й живе з трудів рук своїх.

10. Коли ж, навпаки, ти послухаєш мене, то передусім покажу я тобі багато вчинків давніх мужів і дивні діла їх, сповіщу їхні слова і покажу тебе, так би мовити, тямущим у всьому; а душу твою - головну частину тебе самого - прикрашу многими й добрими прикрасами - самовладанням, справедливістю, побожністю, лагідністю, добросердністю, розсудливістю, мужністю, любов'ю до прекрасного, пориванням до найвеличнішого. Адже ж усе це справді є чиста прикраса для душі. Не буде затаєне від тебе ні те, що було давно, ні те, що повинне відбутися тепер, але зо мною ти передбачатимеш навіть [367] і майбутнє,- одно слово, всього, що є як божественного, так і людського, за недовгий час я навчу тебе.

11. І от, ти, тепер злидар, син людини без імення, що вирішив віддатися такому неблагородному реместву, незабаром станеш для всіх за предмет змагання й заздрощів: тебе шануватимуть, похвалятимуть, славитимуть за твої найблагородніші якості, а ті, що визначаються знатністю походження й багатством, дивитимуться на тебе з високою повагою; одягатимешся ти в такий от одяг,- вона показала на свій, а вона була одягнена розкішно,- тебе визнають за гідного високого рангу й почесного місця, і навіть у чужих краях ти не будеш незнаний і непомітний, бо я покладу на тебе такі ознаки, що кожний, хто побачить тебе, штовхне свого сусіда, покаже на тебе пальцем, промовивши: «Оце - той».

12. А коли щось гідне уваги спіткає твоїх друзів чи навіть ціле місто, то всі звернуть очі на тебе, і якщо тобі доведеться сказати щось, то громада слухатиме тебе, роззявивши рота, дивуючись на тебе і вважаючи за щасливого тебе, що маєш таку силу слова, й твого батька, що має такого сина. А коли кажуть, що декотрі з людей стають і безсмертними, то я здійсню й це на тобі; 1 хоч ти сам колись підеш з цього життя, то все ж ти ніколи не перестанеш жити серед освічених людей і розмовляти з найкращими. Подивись на відомого Демосфена,- чий він був син і якого великого я зробила з нього? Подивись на Есхіна, що був танцівницин син, а тим часом як через мене упадав коло нього Філіпп? Та й Сократ, сам вихований на тому ж таки різьбарстві, тільки-но визрозумів, утік від нього й перебіг до мене, і тепер чуєш, як його всі оспівують.

13. І от, покинувши таких великих і дивних мужів, блискучі діяння, величні промови, благородний вигляд і честь, і славу, і похвалу, почесні місця, авторитет, високий ранг, величання, красномовство, дивування з розуму, ти одягнешся в брудну одежину і набереш рабського вигляду, візьмеш у руки ломики, різці, долото й молоток, низько схилишся над роботою, плазуватимеш по землі і в землю втупишся, всіма принижений, ніколи ти не підведеш угору голови й нічого не помислиш, як пристойно людині, як пристойно вільнонародженому, але тільки й піклуватимешся про свої роботи, щоб вони були симетричні й мали добрий вигляд, а щоб у тобі самому була симетричність і гожість, за це ні найменше не турбуватимешся, але самого себе цінуватимеш менше, ніж твоє каміння».

14. Вона ще говорила так, але я, не ждучи кінця її промови, підвівся і висловив своє рішення: я покинув ту бридку, що мала вигляд ремісниці, і З великою радістю перейшов до Науки - надто коли мені спала на думку палиця й те, що вона вчора завдала мені чимало ударів на самому початку навчання. А та, покинута, спершу скипіла гнівом, стиснула кулаки й заскреготала зубами, а кінець кінцем, як ми чули про Ніобу, застигла й перетворилася на камінь. Хоч яким незвичайним здається це, ви не будьте такі недовірні, бо сни чудодійні.

15. Друга ж, подивившись на мене, сказала:

«Ну, тепер я віддячу за ту справедливість, з якою ти так добре розв'язав справу; іди ж, сідай на цю колісницю,- вона показала на щось подібне ДО колісниці, запряжене наче крилатими кіньми, що скидалися на Пегаса, • щоб побачити, скількох і яких речей ти мав би не знати, коли б не послухався мене». Коли ми сіли, вона погнала коней і стала правити. Піднявшись у височінь, я став озирати, почавши від сходу аж до заходу, міста, народи й племена і, як той Триптолем, сіяти щось на землю. Я вже не пам'ятаю, що то було за [368] насіння, пам'ятаю тільки те, що люди, дивлячись знизу, похваляли мене, а скрізь, куди ми долітали, проводжали нас із благословенням.

16. Показавши мені все те й мене тим людям, що похваляли мене, вона знову привела мене назад, але вже не в тому одягу, що був на мені, коли ми відлітали; мені здавалося, що я повернувся в одежі з гарною крайкою. Потім вона взяла й мого батька, що стояв і чекав, показала йому ту одежу й мене, яким я прийшов, і злегка нагадала йому про те, чого трохи не вирішили були про мене.- От те, що я пам'ятаю і що бачив, коли був ще підлітком. Як мені здається, це було наслідком того, що я був дуже стурбований страхом перед палицею.

17. Але в той час, як я казав це, хтось промовив: «Геракле, що за довгий і нудний сон». А другий перебив його: «Зимовий сон, коли ночі найдовші, або. може, й тривечеровий, як і сам Геракл. Тільки що це найшло на нього, що він верзе нам таке безглуздя і згадує дитячу ніч та давні сни, що вже перестаріли? Бо це ж недотепне базікання! Однак, чи не вважає він нас за снотлумачів?» O ні, мій любий! Адже ж і Ксенофонт, колись оповідаючи свій сон, в якому приснилося йому, що зайнявся дім і таке інше,- ви ж знаєте це,- оповідав не тому, що визначав, ніби його сон йому треба тлумачити, і не для того, щоб марнословити, надто під час війни й у розпачливих обставинах, коли вороги обступили військо, але оповідання мало на увазі й користь.

18. Отож і я тепер оповідав вам про цей сон задля того, щоб молодь навернулася на краще й старанно бралася до науки, надто коли хто з молодих через бідність має лихі наміри, схиляється на гірше й занапащає свої добрі природні здібності. Я цілком певен, що такий, вислухавши це оповідання, підбадьориться й матиме мене перед собою, як достатній взірець, зваживши, яким я був, коли навернувся до прекрасного й зажадав науки, анітрохи не Злякавшись тодішніх своїх злиднів, і яким я повернувся тепер до вас, хоч і нічого особливого не вартий, але у всякім разі не менш знаменитий, ніж каменотеси.

 

 

ІКАРОМЕНІПП, АБО ПОНАДХМАРНИЙ

10. Меніпп. ...В безпорадному стані я вже й не сподівався почути на Землі правду про ті справи й вирішив, що єдиний засіб визволитися від усіх сумнівів буде такий, коли я, якось зробившись крилатим, сам піднімуся на небо. Надію на це найбільше підтримувало в мені і власне палке бажання, а так само й байкар Есоп, який відкривав небо орлам і жукам, а іноді навіть і верблюдам. Мені цілком ясно було, що ніяк не можна мріяти про те, щоб у мене самого коли-небудь виросли крила; але коли б я приладнав собі крила шуліки чи орла,- бо тільки вони спроможні витримати вагу людського тіла,- то моя спроба може б і вдалася. І от, піймавши цих обох птахів, я дуже старанно відрізав у орла праве крило, а в шуліки - ліве, потім я прив'язав і прилаштував їх міцними ременями до плечей, а на краях крил приладнав держаки для рук і почав випробовувати себе, спочатку підскакуючи й допомагаючи руками; як гуси, ще залишаючись на землі, я піднімався й, бігаючи навшпиньки, разом з тим і літав. Коли ж справа почала налагоджуватися, то я наважився на сміливішу спробу: я зійшов на Акрополь і спустився з скелі вниз, пролетівши аж до самісінького театру. 11. Коли й тут я перелетів безпечно, то я почав думати вже про висоти й вершини: піднявшись з Пармету чи з Гіммету, я летів аж до Геранії, потім звідтіля вгору на Акрокорінф, далі через Фолою і Ерімант аж до Тайгету. Отож, досить попрацювавши над своїм сміливим починанням, я вже [369] вдосконалився і літав високо і більше не думав про те, що властиво пташенятам, але зійшов на Олімп і, якнайлегше призапасшися харчами, кінець кінцем попрямував просто на небо. Спочатку в мене крутилася голова, коли я дивився на таку глибину, а потім і це я терпів легко. Залишивши далеко за собою хмари і бувши вже під самим місяцем, я відчув, що втомився, надто в лівому крилі, шулічиному. Отож я підлетів до місяця й сів на ньому трохи перепочити. Я дивився згори на землю і, як той Зевс у Гомера, позирав то на добрих герцівників фракійців, то на землю мізійців, а далі, незабаром, коли в мене було бажання, і на Елладу, Персію та Індію. Все це сповнювало мене якоїсь різноманітної втіхи.

Друг. Так ти, Меніппе, будь ласка, скажи мені й про це, не пропускай нічого з твоєї подорожі, але оповідай, коли ти що бачив і мимохідь по дорозі, щоб нам і це знати. Я сподіваюся немало почути і про те, який вигляд має земля та все те, що на ній, якою вона здалася тобі, коли ти дивився на неї зверху.

Меніпп. І правильно, друже, припускаєш. Тому піднесися в думці, як тільки можеш, на місяць, подорожуй укупі зо мною й обійми оком усю картину того, що на землі. 12. І насамперед уяви собі, що бачиш землю дуже маленьку, кажу,- значно меншу за місяць; коли я тільки спершу подивився на неї, то мене взяв великий сумнів, де ж ті такі високі гори й таке велике море. І коли б я не побачив Родоського колоса та башти на Фаросі, то, будь певен, я й зовсім не пізнав би землі. Тільки ці високі речі, що визначалися над усім, та океан, який виблискував на сонці, показали мені, що я бачив землю. Коли ж я, раз побачивши, пильно придивився, то передо мною вже ясно з'явилося все людське життя, не тільки народи й міста, але навіть ясно видно було і тих, що пливли морем, воювали, обробляли землю, судилися, жінок, тварин,- одно слово, все те, що хлібодарна земля годує.

...Розповідати про все докладно, мій любий, просто неможливо там, де навіть і оглянути було справою тяжкою. А втім найголовніше здалось мені-таким, яким за Гомеровими словами, воно було на щиті; бо тут були бенкети, весілля, там суди і народні збори, там хтось приносив жертву, а поруч іще інший хтось сумував. І коли б тільки я не дивився на Гетику, я бачив, що гети воюють, а коли я переходив до скіфів, то бачив, що вони мандрують на своїх візках; а повернувши око трохи на другий бік, я бачив, що єгиптяни; обробляли землю, фінікієць торгував, кілікіець розбійникував, лаконець самі мордував себе, а афінянин судився. 17. Оскільки це все відбувалося одночасно, то ти вже можеш легко зрозуміти, яке з того поставало сум'яття. Уяви собі, що хтось поставив на сцену силу співаків, або ще краще - кілька хорів, потім Звелів, щоб кожен із співаків, не дбаючи про суголосність, співав свою власну мелодію і щоб кожен честолюбно намагався довести до кінця свою пісню й щосили перекричати свого сусіда,- невже ж, задля Зевса, можеш уявити, яка то буде пісня.

Друг. І справді, Меніппе, дуже смішна й безладна.

Меніпп. Так от, друже мій, такі всі співці на землі і з такого різноголосся складається ціле життя людей, що не тільки безладно співають, але й мають не подібний один до одного зовнішній вигляд, рухаються в протилежних напрямках і ні в чому не однодумні, аж поки кінець кінцем керівник хору не прожене їх одного по одному із сцени, сказавши, що вони більш не потрібні. З того часу вони всі подібні, бо вже всі мовчать і більш не співають тієї мішаної й безладної пісні. Але все, що діється в цьому різноколірному й різноманітному театрі, безперечно, було смішне. 18. А найбільше мені хотілося [370] сміятися з тих людей, що сперечаються за межі землі й дуже пишаються тим, що обробляють площину Сікіонову, мають землю на Маратоні поблизу Еної або придбали тисячу десятин в Ахарнах. І справді, коли ціла Еллада, як вона мені здавалася згори, була завбільшки пальців з чотири, відповідно до цього, гадаю, Аттіка буде тільки незначною частиною. Отож я помислив, на якому малому грунті залишалося отим багачам засновувати свої великі пишання, бо ж і той з цих землевласників, що має найбільше землі, здавалося мені, обробляє єдиний Епікурів атом. І коли я поглянув на Пелопоннес і побачив там Кінурійську землю, то згадав, як за такий клаптик землі, що аж ніскільки не більший розміром за єгипетську сочевицю, загинула за один день така сила аргосців та лакедемонців. І коли б я побачив когось такого, хто пишається своїм золотом, тим, що має вісім перснів і чотири келихи, то із нього я 6 дуже сміявся, бо й цілий Пангей із своїми копальнями був завбільшки з просяне зерно.

19. Друг. O, щасливий Меніппе, що бачив таке незвичайне видовище! Ну, а міста й сами люди, задля Зевса, якими здавалися згори?

Меніпп. Гадаю, ти часто бачив мурашники, як у них ті купчаться, деякі виходять, а інші знову повертаються туди; той виносить гній, а той, захопивши [371] десь бобову шкаралупу або пів пшеничного зерна, поспішаючи несе. Слід гадати, що в них є, відповідно до мурашиного життя, і будівники, і народні проводирі, і притани, і музики, і філософи. Та й незалежно від цього наші міста з їхнім населенням найбільш подібні до мурашників...

 


© Aerius, 2003