Марк Валерій Марціал
Епіграми
Переклади різні


© Martialis

© М.Борецький, 1977; М.Зеров, 1966; В.Державин, 1968; Ф.Луцька, 1977; Т.Лучук, 1987; В.Маслюк, 1973, Т.Франко (переспів), 1918

Джерела: Антична література: Хрестоматія. Упорядник О.І.Білецький. К.: Радянська школа, 1968 (2-ге видання). 612 с. С.: 543-550. Давня римська поезія в українських перекладах і переспівах. Л.: Світ, 2000. 328 с. - С.: 238-249.

OCR & Spellcheck: Aerius, SK (ae-lib.org.ua) 2004


Зміст

Про Марціала

 

КНИГА І

    9. До Котти. Переклад В. Маслюка

    29. До Фідентина. Переклад М. Борецького

    33. Гелія на самоті. Переклад М. Борецького

    40. До заздрісника. Переклад М. Борецького

    47. Про Діавла-лікаря. Переклад М. Борецького

    99. На жадібного Калена. Переклад В. Маслюка

    110. На Велокса. Переклад В. Маслюка

    117. На Луперка. Переклад М. Зерова

КНИГА II

    20. На Павла. Переклад М. Борецького

    41. На Секста. Переклад В.Державина

    78. До Цеціліана. Переклад М. Борецького

    79. До Назіки. Переклад М. Борецького

    89. На Гавра. Переклад М. Зерова

    90. До Квінтіліана. Переклад Д. Гандзія

КНИГА III

    8. На Квінта. Переклад М. Борецького

    38. На Секста. Переклад М. Зерова

    44. На Лігуріна. Переклад М. Зерова

    50. До Лігуріна. Переклад Г. Гандзія

    82. На Лігуріна. Переклад М.Зерова

КНИГА IV

    24. На Лікоріду. Переклад М. Борецького

    56. На Гаргіліана. Переклад М. Борецького

    72. На Квінта. Переклад М. Борецького

    76. На Квінта. Переклад М. Борецького

КНИГА V

    10. До Регула. Переклад Ф. Луцької

    20. До Юлія Марціала. Переклад М. Зерова

    42. Друзі - великий скарб. Переклад М. Борецького

    58. До Постума. Переклад Ф. Луцької

    74. Про юних Помпеїв. Переклад В. Маслюка

    76. На Цінну. Переклад М. Борецького

    81. На Еміліана. Переклад М. Борецького

КНИГА VI

    11. На Марка. Переклад Ф. Луцької

    53. На Андрагора. Переклад М. Борецького

    61. Про свої книжки. Переклад Ф. Луцької

    82. Злий поет у злій одежі. Переспів Т. Франка

КНИГА VII

    16. До Регула. Переклад М. Борецького

    19. Уламок від "Арго". Переклад М. Зерова

КНИГА VIII

    3. До Музи. Переклад М. Зерова

    13. До Гаргіліана. Переклад М. Борецького

    14. До друга. Переклад Д. Гандзія

    43. Про Фабія і Хрестіллу. Переклад Д. Гандзія

КНИГА IX

    29. Епітафія Філені. Переклад М. Зерова

    31. Авлові. Переклад М. Зерова

    60. Сабінові, посилаючи вінок з троянд. Переклад М. Зерова

    68. На вчителя. Переклад М. Борецького

    78. На Галлу. Переклад М. Борецького

    97. До Юлія. Переклад Д. Гандзія

КНИГА X

    4. До Мамурра. Переклад В. Державина

    23. До Антонія. Переклад М. Зерова

    31. На Калліодора. Переклад М. Борецького

    46. Хоч гірше, та інше. Переспів Т. Франка

    53. Про Скорпа. Переклад М. Зерова

    74. Римові. Переклад М. Зерова

    89. На Юнону Поліклета. Переклад В. Маслюка

КНИГА XI

    56. На Херемона. Переклад М. Зерова

КНИГА XII

    46. На Херемона. Переклад В. Маслюка

    94. До Тукки. Переклад М. Зерова

КНИГА XIV

    11. Листовий папір. Переклад Т. Лучука

    49. Гімнастичні гирі. Переклад Т. Лучука

    179. Срібна Мінерва. Переклад Т. Лучука

    184. Гомер у малому сувої. Переклад Т. Лучука

    186. Вергілій у сувої. Переклад Т. Лучука 

    188. Ціцерон у сувої. Переклад Т. Лучука

    189. Про Проперщя. Переклад Т. Лучука

    190. Тіт Лівій у сувої. Переклад Т. Лучука

    191. Гай Саллюстій Крісп. Переклад Т. Лучука

    194. Лукан. Переклад Т. Лучука

    195. Про Вергілія. Переклад В. Маслюка

 


 

Марк Валерій Марціал

Марціал належить до дуже небагатьох оригінальних поетів римської літератури. Творчість його-уже не спроба «пересаджувати» грецьку поезію на римський грунт, як це було у славетних поетів епохи Августа; з грецькою літературою вона зв'язана лише зовнішньо-формальним зв'язком - формою епіграми. Але зміст давало Марціалові римське життя другої половини І ст. Сцени, типи, буденні дрібниці Рима, величезного міста в тодішньому світі, змальовані поетом з виключною спостережливістю, З гострим натуралізмом. Творчість його, зібрана в 14 книгах епіграм (1555 п'єсок різного розміру), в цілому являє собою гострий контраст вченій поезії, ще живій і наприкінці І ст., поезії, що живиться міфологічними переказами, в сотий раз розповідаючи про подвиги грецького героя Ахілла, трагічну історію Едіпа тощо. Цю поезію Марціал принципово заперечує, як старомодну й нікчемну; він характеризує себе самого як представника реалістичного напряму. Але реалізм Марціала не виходить за межі зовнішнього сприймання: його сатира лише констатує комічну сторону життя, не аналізуючи його. Причина - як в особі самого поета, так і в обставинах його життя й творчості - особливостях римського життя другої половини І ст.

Бідний провінціал, що народився в лісистих горах кельтіберської Іспанії, у невеличкому містечку Більбілі, де йому дали деяку освіту. Марк Валерій Марціал (приблизні дати життя 40-120 рр. н. є.) на двадцятому році життя переїхав до Рим в останні роки царювання Нерона і прожив тут аж до смерті Доміціана (96 р.), після чого вернувся до рідного краю, де, завдяки підтримці багатих римських друзів, йому пощастило придбати маєток. Отже, більша частина його життя пройшла в Римі, в рядах тієї інтелігенції, яка давала Римові взагалі найбільше число діячів мистецтва. Життя минуло в повсякчасній гонитві за «спортулою»* - жалюгідною грошовою подачкою, яка безповоротно видавалася багатіями добровільним нахлібникам-кліентам. За часів панування аристократично-сенатського ладу цей звичай мац риси широкої «добродійності»; за часів імперії він став засобом до існування для багатьох невдах, що виконували за це роль улесливих напівслуг-напівкомпаньйонів при своєму добродійникові-патроні. Намагаючись улаштуватися в найвпливовішого патрона, Марціал, підіймаючись по щаблях суспільної драбини, дістався нарешті до передпокою самого цезаря й досяг вершини можливого щастя: він став двірським поетом Доміціана. Він знизився до віршів, повних найбезсоромніших лестощів цезареві, якого сучасник і приятель Марціала, Ювенал, малює кровожерною потворою.

Людина свого часу, Марціал, що жив у атмосфері морального розкладу, сприймає життьові вражіння з суто емоційною примітивністю. Безперестанку нарікаючи на сутужність свого існування, він не робить ніяких спроб радикально його змінити. Моральна невередливість позбавляє мистецтво Марціала тієї сили, яку дає йому його спостережливість і чуйність. Його реалізм зупиняється на поверхні. Сміховинна або мальовнича зовнішність його бавить, але за межі втішності його сатира рідко сягала.

Лише зрідка вирветься в поета гіркий протест проти цього життя, де можуть бути й свої щасливі хвилини. Але й тоді це життя залишається життям турботним, метушливим та сутужним (див. нижче, V, 20; X, 74). На кінець його поетові, як були вже сказано, пощастило вернутися на батьківщину і зажити життям дрібного землевласника, яке в Римі здавалося йому ідеальним. Але, повернувшись «до землі», він занудився за містом. В останніх його віршах часто-густо прориваються песимістичні ноти. Він, що мав багато друзів і добродійників (і в їх числі - Ювенала, епічного поета Сілія Італіка, видатного адміністратора і блискучого стиліста-письменника Плінія Молодшого та ін.), резюмує свій життьовий досвід у таких розчарованих віршах: «Не роби нікого занадто близьким своїм другом: менше зазнаєш у житті радощів, але менше будеш і страждати».

Довівши жанр коротенької віршованої п'єси до найвищої досконалості (його попередником і зразком міг бути в попередній римській літературі тільки Катулл), він не раз потім в історії нової європейської літератури ставав за зразок, який вивчали, не зупиняючись перед відворотним цинізмом багатьох його сторінок. Саме Марціал надав епіграмі характеру того глумливого короткого вірша, з яким вона потім зазнала розквіту в усіх нових літературах Європи - аж до наших днів.

[* Спортула (sportula) - спершу кошик, в якому виносили бідним недоїдки з стола багатого.]

О.Білецький

 


 

 

 

КНИГА І

 

 

До Котти, І, 9

Хочеш, о Котто, щоб милим вважали тебе та великим;

    Знай же, що милі усі люди нікчемні, пусті!

 

 

До Фідентина, І, 29

Кажуть, що ти, Фідентине, мої епіграми читаєш

    Так, неначе ти сам їх написав, а не я.

Як їх моїми ти звеш, подарую тобі їх безплатно,

    Як за свої видаєш, то заплати-но мені!

 

 

Гелія на самоті, І, 33

Ні, не оплакує Гелія батькову смерть наодинці,

    Лиш як хтось прийде, тоді ревними плаче слізьми.

Знай, хто шукає похвал за печаль, той печалі не знає,

    Геліє, тужить лиш той, свідків не треба кому.

 

 

До заздрісника, І, 40

Чом же ти кривиш лице і читаєш оце неохоче,

    Заздрісний? Заздри усім, жоден не буде тобі!

 

 

Про Діавла-лікаря, І, 47

Лікарем був ось недавно Діавл, а могильником нині.

    Те, що він робить тепер, те і раніше робив.

 

 

На жадібного Калена, І, 99

В тебе й двох ще не було мільйонів,

Щедрий був ти тоді, Калене, й розкіш

Ти любив, марнотратив так, що десять

Вже мільйонів тобі бажали друзі.

Бог почув оці молитви й прохання,

Й суму цю принесли тобі, гадаю,

Ще до восьмих календ чотири смерті.

Й тут немов не одержав ти спадку,

А усіх тих мільйонів вмить позбувся,

І таку голодовку ввів, нещасний,

Що тепер на бенкет свій багатющий

Тратиш мідні гроші, позеленілі,

Так що сім твоїх давніх друзів нині

Вже обходяться лиш свинцю півфунта.

Тож за щедрість таку чого бажаєш?

Зичим сто ще мільйонів; як одержиш

їх, то з голоду здохнеш ти, Калене.

 

 

На Велокса, І, 110

Велоксе, ти докоряєш, що довгі мої епіграми,

    Сам же не пишеш; хіба ж можна коротше уже!

 

 

На Луперка, І, 117

Як зустріну тебе я, мій Луперку,

Все те саме: "Дозволь прислати хлопця,

Дай для мене своїх ти книгу віршів,

Перегляну - і зараз поверну я".

"Ні, Луперку, дарма ти мучиш хлопця;

Йти до мене далеко, ген за місто,

Ще й по сходах крутих здійматися треба.

Можна вірші мої знайти і легше.

Ти ж буваєш, либонь, на Аргілеті,

Там край площі Цезаря є книгарня;

На одвірках у ній і рівно, й навскіс

Виписано наймення всіх поетів.

Там про мене спитаєш ти в Атректа -

Так господаря звати! - І негайно

Він з полички тобі, в оправі добрій,

Гладко пемзою чищеного, чемно

Марціала подасть за п'ять динарів".

"Що ж то? Маю платити?" - "Так, платити!"

"Ти не вартий п'ятьох!" - "Тобі видніше!"

 

 

 

КНИГА ІІ

 

 

На Павла, II, 20

Вірші купує Павло і своїми він їх називає.

    Дійсно: оте, що купив, можеш назвати своїм!

 

 

На Секста, ІІ, 41

«Смійсь, коли ти розумна, смійсь, дівчино!» -

Так, гадаю, сказав поет-пелігнець*.

Таж не всім він сказав оце дівчатам,

А коли 6 і сказав усім дівчатам,-

Не сказав би тобі,- ти не дівчина,

Максіміно, й зубів у тебе троє -

Як на колір, із бука скрізь і дьогтю.

Тож, коли ти мені й люстерку віриш,-

Маєш сміху боятись не інакше,

Як той Спаній вітрів, а Пріск - торкання,

Як негоди - Фабулла, що вся в крейді,

Або сонця - Сабелла, вся в білилі.

Набери ти суворішої міни

За Пріама дружину та невістку;

Міма втішливого Філістіона**

Уникай, як і бенкетів нескромних

І всього, що незмушено й дотепно

Розсуває помітним сміхом губки.

З матерями водися, що в жалобі,

З тими, хто чоловіка й брата втратив,

І трагічним лише віддайся Музам.

А послухавшись нашої поради,

Плач, коли ти розумна, плач, дівчино!

[* Тобто Овідій, що народився в місті Сульмоні, в краї пелігнів.]

[** Філістіон - славнозвісний мім, що збуджував у глядачів сміх і вмер під час сміху в своїй ролі.]

 

 

До Цеціліана, II, 78

Цеціліане, не знаєш, де рибу сховати улітку? -

    Можеш спокійно її в термах своїх берегти!

 

 

До Назіки, II, 79

Як лиш покличу гостей, ти, Назіко, зовеш мене, в гості.

    Вибач сьогодні мені: вдома обідаю я.

 

 

На Гавра, II, 89

Що за вином ти волієш частенько висиджувать ночі,

    Гавре, то ще не біда: грішний тим був і Катон.

Що ти складаєш поеми на зло Аполлонові й Музам,

    Те навіть гідне хвали: так віршував Ціцерон.

Що ти блюєш як Антоній, їси як Апіцій - я вірю,

    Та ось мерзотність свою - де ти таку розшукав?

 

 

До Квінтіліана, II, 90

Квінтіліане, достойний наставнику юні хисткої,

    Квінтіліане, хвало Рима і тоги його!

Вибач, що кваплюсь пожити, хоч бідний я і не старий ще:

    Як би там хто не спішив - мало цього для життя,

Хай не спішить, хто батьків перевершити хоче багатством,

    Масками предків хто вщерть атрій наповнює свій.

Вогнище миле мені і, хай в кіптяві чорній, хатина,

    Миле живе джерело, мила левада проста,

Челядь щоб сита була, щоб не дуже то вчена дружина,

    Ніч щоб зі сном і щоб день без тяганини в судах.

 

 

 

КНИГА ІІІ

 

 

На Квінта, III, 8

"Квінт закохався в Таїду". - "В яку ж бо Таїду?" - "В безоку!"

    Око в Таїди одне, Квінт на обидва осліп!

 

 

На Секста (III, 38)

«Сексте, які сподівання тобі усміхаються в Римі,

    Маєш надії які? Чи тобі мріється що?» -

«Справи в судах поведу я, як сам Ціцерон велемовний,

    Вже ж я на нашім торгу всіх правників переміг».-

Так говорив Атестін, вихвалявся тим самим і Цівій,

    Що ж? Ані оден не зміг навіть житла оплатить! -

«Не поведеться в суді,- за поеми візьмуся натхненні:

    Скажеш напевне ти сам: «От де Вергілія хист!» -

«Ти збожеволів, малий! Он у драних плащах походжають,

    Все то Марони* твої, все то Назони** самі».-

«Стану клієнтом вельможного дому».- «І це нерозважно.

    Бачиш: голодна юрба - вітер мотає її».-

«Що ж мені діять? Я хочу до Рима».- «Як ти не злочинець,-

    Знай,- випадково лишень можеш у Римі прожить».

[* Марон - Вергілій.]

[** Назон - Овідій.]

 

 

На Лігуріна, III, 44

Лігуріне, чому тобі не радіють,

Лігуріне, чому від тебе втікають,

А як з'явишся де, пустиня круг тебе?

Знаєш, надто вже ти - поет, Лігуріне!

То велика біда, страшна небезпека:

Ні тигриці, як діти їй повбивають,

Ні гадюки, як літнє сонце пригріє,

Скорпіона страшного так не бояться.

Ти поглянь, розміркуй: то ж мука нестерпна.

Я стою - ти читаєш, я сяду - читаєш,

Вийду десь у потребі - все декламуєш,

Хочу в терми* укритись - дзвониш у вуха,

До басейну піду я - плавать борониш,

На бенкет поспішу - хапаєш за поли,

На бенкеті лежу я - з подушки тягнеш,

Я втомлюся, засну - ти сонного будиш.

Скільки лиха від тебе! Чесний, правдивий

Чоловік - і, проте, яка ти потвора!

[* Терми - громадські римські лазні імператорської епохи; також місце відпочинку й розваг.]

 

 

До Лігуріна, III, 50

Ось яка тут, Лігуріне, причина - й не інша - що в гості

    Кличеш мене; щоб мені вірші читати свої.

З ніг лиш сандалі я зняв, як тут же з салатом і соусом

    Книгу товстенну якусь прямо до столу несуть.

Перших ще страв не прибрали, а книгу вже другу приносять,

    Третю ще... других же страв як не було, так нема.

Вже ти четверту читаєш і п'яту нарешті ще "страву"...

    Навіть псується кабан, поданий стільки разів.

Скумбріям всі ці поеми трикляті якщо ти не кинеш,

    Свій, Лігуріне, обід їстимеш дома один.

 

 

На Лігуріна, III, 82

Хто у Зоїла повечеряти здатний,-

Нехай з матронами бульвару їсть юшку

Й тверезо в Леди з трощеної п'є чашки,

Бо це, кажу, чистіше буде та й легше.

Зоїл стирчить на ліжку в жовтому вбранні,

Гостей своїх він пхає раз у раз ліктем,

На пурпурі розлігшись та шовках пишно.

Стоїть при ньому й подає йому отрок,

Як він ригне, фламінго багряні пера;

Що спека, то легенький навіва холод

На нього віялом наложниця юна,

А хлопець мух відгонить гілкою мірта;

І гладить масажистка все його тіло

І вмілу дарить руку всім його членам.

Про клацання - знак пальцем - пам'ята євнух:

Він викликає вмить примхливої течу

Урини й править рухом п'яного пана.

А той, назад відкинувшись до слуг почту,

Поміж щенят, що гуски тельбухи лижуть,

Рабам палестри ділить вепрячі нирки,

А фавориту дарить куприки горлиць.

Замість вина, лігурський нам якийсь камінь

Дають, чи массілійське димлене сусло;

А блазням він Опімієвих літ нектар

Ллє і в криштальні і в агатові чари.

Сам в ароматах від преславного Косма*,

Не зашаріє він, у золотій мушлі

Дівок злиденних мазь даруючи гостям.

По сім разів ковтнувши різних вин, врешті

Він спить, а ми навколо, чуючи наказ

Хропіння, всі коримось і п'ємо мовчки.

Отак ми злого вискочня пиху терпим,

А як його зганьбити? Це ж лизун здавна!

[* Косм (власне ймення) - продавець ароматичних мазей.]

 

 

 

КНИГА IV

 

 

На Лікоріду, IV, 24

Подруг усіх погребла, Фабіане, твоя Лікоріда:

 От якби жінку мою з нею здружити тепер!

 

 

На Гаргіліана, IV, 56

Хочеш ти, Гаргіліане, щоб я називав тебе щедрим

    За подарунки, які вдовам даєш і дідам?

Важко щось гірше знайти і від тебе гіршими звати

    Тих, хто сіті свої хитро дарунками зве.

Так ось підступний гачок обдурює жадібну рибу,

    Так нерозумних тварин вабить принада смачна.

Як бути щедрим, тебе, як не знаєш, навчу я охоче:

    Щедрим ти станеш тоді, як обдаруєш мене!

 

 

На Квінта, IV, 72

Ти вимагаєш, о Квінте, від мене книжок в подарунок.

    їх вже у мене нема - книги Трифон продає.

"Гроші,- ти кажеш,- на вітер пускати? Хіба я безумець?

    Дурнем не став я іще!" Також не дурень і я.

 

 

На Квінта, IV, 76

Шість лише тисяч прислав ти, а я ж попросив їх дванадцять.

    Щоб ти дванадцять прислав, двадцять чотири прошу.

 

 

 

КНИГА V

 

 

До Регула, V, 10

В чому причина, скажи, що живим відмовляють у славі,

    І неохоче читач хвалить сучасних митців?

Це, безперечно, Регуле, від заздрощів звичай такий в нас,

    Щоб перевагу віддать давнім, минулим часам.

Вабить невдячних нас тиша садів старовинних Помпея,

    Катула храми важкі звикли ми всі вихвалять,

Еннія тільки читають у Римі, де є вже Вергілій,

    Навіть Гомера колись сміхом сучасник зустрів.

Дуже нечасто в театрі аплодували Менандру,

    Та й Назона ніхто, опріч Корінни, не знав.

Отже, мої книжечки, уповільніть ходу, постривайте:

    Як після смерті моя слава, то я не спішу.

 

 

До Юлія Марціала, V, 20

Ах, коли б же то нам, Марціале любий,

Довелося діждать хоч на старість щастя:

По вподобі своїй укладать дозвілля.

У правдивих тонуть життєвих вигодах,-

Ми б не знали тоді ні вельможних ґанків,

Ні розправ судових, ні шумливих ринків,

Ні теж статуй препишних в домах багатих.

Наше діло було б: прогулянки, книги,

Поле, терми, гаї та джерела дальні.

Ото б радість була, безтурботна втіха...

Та ніхто не живе в наші дні для себе:

Всі марнуєм ми час, а години плинуть,

Плинуть кращі літа і назад не прийдуть...

Хто - уміючи жить - не схотів би жити?

 

 

Друзі - великий скарб, V, 42

Скриню зламавши, поцупить злодюга всі гроші у тебе,

    Знищить безбожний вогонь батьківську хату тобі,

І заперечить боржник всі проценти і позику разом,

    Нива пісна не віддасть тих, що посіяв, зернин.

Спритна в брехні пограбує подружка тобі економа,

    Хвиля потопить твої повні добра кораблі.

В повній безпеці буває лиш те, що даєш своїм друзям,

    Ті лиш багатства, що ти друзям даси, збережеш.

 

 

До Постума, V, 58

Постуме, завжди ти кажеш, що жити почнеш тільки завтра.

    Тож поясни нам, коли "завтра" настане оце.

Як же далеко воно і звідки його виглядати?

    В Парфії чи у вірмен "завтра" сховалось твоє?

Мабуть, воно вже старіше від Нестора і від Пріама,-

    Отже, яка може буть "завтра" такому ціна?

Житимеш завтра? Дивак! Сьогодні, бач, жити вже пізно.

    Той лише справжній мудрець, вчора хто втішивсь життям!

 

 

Про юних Помпеїв, V, 74

Юних Помпеїв Європа і Азія похоронила,

    Сам він в Лівійській землі, тільки якщо там лежить.

Тож не дивуйся, що прах їх розсіяний всюди по світу:

    Праху такого вмістить місце одне не змогло б.

 

 

На Цінну, V, 76

Часто отруту п'ючи,Мітрідат собі користь приносить:

    Люта отрута йому шкоди завдать не могла.

Ти ж бо себе бережеш препоганими стравами, Цінно,

    Отже, від голоду ти, друже, ніколи не вмреш!

 

 

На Еміліана, V, 81

Еміліане, ти бідний і завжди залишишся бідним:

    Гроші сьогодні ідуть лиш до багатих людей.

 

 

 

КНИГА VI

 

 

На Марка, VI, 11

Марку, дивуєшся ти, що немає Пілада з Орестом

    В наші часи, та Пілад пив завжди те, що й Орест.

Кращого хліба й дроздів не давали ніколи Оресту,

    А накривали для них завжди однаковий стіл.

Вустриць лукринських жереш ти, я ж равликів їм водянистих,

    Хоч і горлянка моя, може, шляхетна не менш.

Кадмів тепер одягає ось Тир, мене ж Галлія дика,

    Хочеш, щоб в біднім плащі пурпур я твій полюбив?

Щоб я Піладом зробивсь, нехай хтось моїм стане Орестом,

    І не лише на словах; щоб буть любимим, люби!

 

 

На Андрагора, VI, 53

В лазню він з нами ходив, веселився, обідав із нами -

    Мертвим раненько притьмом ми Андрагора знайшли.

Просиш, Фавстине, відкрити причину нагальної смерті:

    Лікар йому Гермократ нині приснився вночі!

 

 

Про свої книжки, VI, 61

Любить книжки мої Рим, декламує, цитує і хвалить,

    Носить у пазусі їх, не випускає із рук.

Ось червоніє один, другий зблід, хтось розсердивсь, той лає,-

    Цього й хотів я: тепер любі ці вірші й мені!

 

 

Злий поет у злій одежі, VI, 82

Якийсь панок мене раз пильно

Оглянув, мов купець перкаль,

Ще й пальцем показав прихильно

Й спитав: "Чи ти той Марціяль,

Якого жарти і сатири

Вже знають навіть селюхи?"

Мені зірвався усміх щирий,

І притакнув я без пихи.

"Чому ж злу маєш одежину?" -

На се я: "Бо я злий співак!

Щоб більш зі стиду я не гинув,

Пішли мені новий сірак".

 

 

 

КНИГА VIІ

 

 

До Регула, VII, 16

Вже ні копійки у мене, хіба що твої подарунки

    Можу, Регуле, продать. Чи не купив би ти їх?

 

 

Уламок від "Арго", VII, 19

Не називай же його безужитним, нікчемним уламком:

    Перший то був корабель у невідомих морях.

Не подолали його ні хижацтво страшне Сімплегадів,

    Ні теж північних морів спінений чорний бурун.

Роки його зруйнували. Та він і останками славен:

    Дошка єдина його цілого варт корабля.

 

 

 

КНИГА VIІІ

 

 

До Музи, VIII, 3

Досить було б і п'яти: шість книжок чи там сім - забагато.

    Музо! Невже ж це тобі ще не остило співать?

Годі! Встидаймось! Мовчім! Про славу ту людську не дбаймо:

    Досить того, що і так скрізь перечитують нас.

Он від надгробка Мессали* розкиданий камінь лишиться,

    Порохом стане сипким мармур Ліціна твердий**,

А незрадливий читач не забуде мене, і мандрівник,

    Ідучи з Рима, мене візьме в свій рідний куток.

Так я промовив, мовчу. А в одежі схилившись пахучій,

    З сестер*** дев'ята - почув - відповідає мені:

«Так? Ти покинеш, невдячний, складать свої вірші веселі?

    Будеш без Діла сидіть, світ і людей проклинать?

Чи ти волієш на сцену - з високих котурнів віщати,

    Чи в героїчних рядках славити війни та кров,

Щоб велемовний учитель виспівував твір твій у школі,

    Й голосом хриплим душив хлопців і чемних дівчат?

Ні! Хай про війни гримлять ті поважні та славні писаки.

    Що до півночі сидять та переводять свічки,

Ти ж свої жарти складай та римською сіллю присолюй,

    Хай в отих жартах життя вдачу пізнає свою.

Правда, розсудять не раз, що на вбогій ти дудочці граєш,

    Але ж при дудочці тій голосу сурем не чуть».

[* М. Валерій Мессала Корвін - славетний промовець та воєначальник, спочатку республіканець, потім приятель Августа.]

[** Ліціп - вільновідпущеник, колишній голяр Августа, потім багатій і намісник у Галлії.]

[*** Дев'ята Муза - Талія, муза комедії та веселих віршів. ]

 

 

До Гаргіліана, VIII, 13

Дурнем вважали його. Тож купив я за двадцять аж тисяч;

    Гаргіліане, віддай гроші, бо має він ум.

 

 

До друга, VIII, 14

Щоб кілікійський твій сад не боявся зими й не зав'янув,

    Лютий мороз щоб не бив парості ніжні дерев,

Взимку від віхоли їх захищаєш ти склом, що впускає

    Чисте лиш світло туди й сонця проміння ясне.

Я ж у халупі живу, де зіяють щілинами вікна,

    Навіть Борей-хуговій жити б у ній не хотів.

Так ото, нелюде, жити примусив ти давнього друга?

    Та у кущах я твоїх кращий притулок знайду!

 

 

Про Фабія і Хрестіллу, VIII, 43

Фабій хоронить дружини, а Хрестілла - своїх чоловіків,

    І з похоронним вогнем в шлюби вступають вони.

Ти вже, Венеро, з'єднай перемцжців, нехай Лібітіна

    Дасть їм той самий кінець, що вже чекає на них.

 

 

 

КНИГА ІХ

 

 

Епітафія Філені, IX, 29

Нестора шлях життєвий переміряла ти о, Філено,

    Поки до темрявих хвиль в царство Плутона зійшла,-

А не зрівнялась, проте, з прастарою Сібіллою віком:

    Місяців зо три вона довше топтала свій ряст.

В бозі язик спочива, той язик, що його не здолали б

    Ні ярмаркова юрба, ні Серапіса жерці,

Ні журавлині ключі, над Стрімоном курличучи дальнім,

    Ні голосна дітвора, вранці до шкіл ідучи.

Хто ж тепер зможе, як ти, до землі причаровувать місяць?

    Хто ж тепер зможе, як ти, зводництвом славу здобуть?

Буде хай пухом земля, не тужавіє ґрунт над тобою,

    Щоби не тяжко було псам одкопати тебе.

 

 

Авлові, IX, 31

Авле, ти знаєш: читач мене хвалить, слухач поважає,

    Гудять поети лише: неопрацьований вірш!

Я не зважаю на те. Як справляю бенкет, то волію,

    Щоб догодити гостям. Що мені смак кухарів?

 

 

Сабінові, посилаючи вінок з троянд, IX, 60

Звідки б ви не були: чи зростали в розкішнім Тібурі,

    Чи червоніли, як кров, в пестумських ви квітниках,

Чи в пренестійських садах садівниця вас позрізала,

    А чи красою буяв ваш по Кампанії цвіт,-

Скажем: "Троянди оці завітали з мого Номентану..."

    Другу Сабіну тоді видасться кращим вінок.

 

 

На вчителя, IX, 68

Що тобі треба від нас, нечестивий учителю школи,

    Злий, осоружний главо хлопців усіх і дівчат?

Не перервали ще півні чубаті надранішню тишу,-

    Ти вже сердито кричиш, свищуть жорстокі різки.

Так на кувадлі дзвенить брязкотливо гаряче залізо

    В час, як підковує муж для адвоката коня.

Навіть у амфітеатрі більш стримано крики лунають,

    Щит переможця коли радо вітає юрба.

Сну ми, сусіди твої, сну благаєм - уже не на всю ніч:

    Легко ще є недоспать, важко ж не спати всю ніч.

Тож відпусти школярів. Чи отримати хочеш, базіко,

    Стільки, щоб змовкнути міг, скільки береш ти за крик?

 

 

На Галлу, IX, 78

Сім чоловіків вже Галла послала в Аїд, Піцентіне,

    Й вийшла за тебе: мабуть, хоче у гості до них!

 

 

До Юлія, IX, 97

Заздрість когось так гризе, мій Юлію милий, що в Римі

    Вірші читають мої,- заздрість когось так гризе!

Заздрість когось так гризе, що показують завжди на мене

    Пальцем у кожнім гурті,- заздрість когось так гризе!

Заздрість когось так гризе, що Цезарі два дарували

    Право мені трьох синів,- заздрість когось так гризе!

Заздрість когось так гризе, що милий я маю під Римом

    Хутір і в Римі ще дім,- заздрість когось так гризе!

Заздрість когось так гризе, що любий я друзям і часто

    Кличуть у гості мене,- заздрість когось так гризе!

Заздрість когось так гризе, що люблять мене і шанують;

    Хай же і лусне отой, заздрість кого так гризе!

 

 

 

КНИГА Х

 

 

До Мамурра, X, 4

Ось ти читаєш про Лая* й слабого на очі Тієста**,

    Скіллу, Медею,- хіба це не нотвори самі?

Що тобі втонлий Гілас, що Аттіс із Парфенопеем,

    Що тобі Ендіміон сплячий корисного дасть,

Чи то позбавлений пір'я юнак, син Дєдала, чи може

    Гордий ненависник німф пристрасті - Гермафродіт?

Що тебе ваблять нікчемні злощасної хартії грашки?

    Ось почитай-но, про що скаже життя: «Це моє!»

Вже не спіткаєш кентаврів отут, ні горгон або гарпій:

    Тхне бо людиною скрізь кожна сторінка у нас.

Та не бажаєш, Мамурро, читати про власну натуру,-

    Знати не хочеш себе; тож Каллімаха*** читай!

[* Лай або Лаїй- батько Едіпа (див. Едіп). В оригіналі, власне, згадується Едіп.]

[** Тіест - син Пелопа, брат Атрея. Обидва брати були прогнані батьком й оселилися в Мікенах. З вини Тієста Атрей став убивцею свого сина й помстився на Тієсті, почастувавши його м'ясом його вбитих синів. Син Тієста, Егіст, убив Атрея. (Див. також трагедію Есхіла «Агамемнон» з трилогії «Орестейя»).]

[*** Каллімах - грецький поет, ерудит елліністичної епохи, жив в Александрії. З його творів збереглися лише уривки. Тут Маршал згадує його «Айтіа», 4 книги елегійних дистихів на міфологічні й археологічні теми, які не збереглися до нашого часу.]

 

 

До Антонія, X, 23

Прім Антоній пройшов без турботи свій шлях многоденний -

    Сімдесят років прожив, восьмий десяток почав.

В роках минулих, у днях пережитих він думою тоне,

    І - недалека уже! - Лета йому не страшна;

Тоне в минулому він і пропащого дня не знаходить,

    Прикрих не знає годин... Все б він хотів пригадать.

Праведна, чиста душа існування поширює грані:

    Втіху з минулого п'є - вдвоє живе на землі.

 

 

На Калліодора, X, 31

Калліодоре, за тисячу двісті сестерцій продав ти

    Вчора раба, бо хотів справити добрий обід!

Був твій поганим обід: тільки рибу купив ти вагою

    Фунти в чотири, вона твій прикрашала обід.

Хочеться крикнуть: "Не риба оце, а людина, поганцю;

    Калліодоре, а ти сам її з'їв - людоїд!

 

 

Хоч гірше, та інше, X, 46

Все лиш дотепно ти хочеш сказати,

    Скажи вже раз добре, до ката!

Скажи вже як будь, не так модно,

    Скажи раз і зле, та природно!

 

 

Про Скорпа, X, 53

Тут я покоюся - Скорп, гомінливого цирку окраса,

    Оплески, Риме, твої, захват нечуваний твій.

Рано тканину мою обтяла завидлива Парка:

    Як почислила вінки, видався я їй старим.

 

 

Римові, X, 74

O Риме, відпочить хоч на хвилину дай!*

Клієнт утруджений вітаннями украй.

За сотню мідяків весь день в передпокою

Між тогоносною вистоювать юрбою

(А переможець Скорп із циркових рядів

Тягає золото десятками мішків) -

Як гірко те мені! Коли б я міг заправить

Щось за свої книжки, я не хотів би навіть

Степів Апулії, ні сіцілійських бджіл,

Ні золотих ланів, що заливає Ніл,

Ні Сетій**, де вином красує діл багатий...

Я б одного хотів - удосвіта поспати. 

[* Переклад вільний. Рим в оригіналі нема.]

[** Місто в Лаціумі, уславлене своїм вином.]

 

 

На Юнону Поліклета, X, 89

Це, Поліклете, Юнона твоя, твоя праця і слава;

    Навіть сам Фідій-митець міг би позаздрити їй.

Перемогла б і на їді богинь і красою, і чаром,

    Першості пальму суддя їй би віддав без вагань,

І коли б сам брат Юпітер свою не кохав так Юнону,

    То, Поліклете, тоді він закохався б в твою!

 

 

КНИГА ХІ

 

 

На Херемона, XI, 56

Що, мій Херемоне стоїку, смерть вихваляєш надміру?

    Хочеш мені показать вдачу і дух мудреця?

Знаю, чесноту твою породили - твій кухоль надбитий,

    Та безнадійне твоє огнище мерзле й смутне,

Та продірявлена ковдра, та ліжко тверде, та блощиці,

    Також однака й легка тога удень і вночі.

Справді, ти духом великий: від чорного хліба, соломи

    Та від терпкого вина хочеш навік одійти!

Ні, хай перину тобі покладуть із левконської* вовни,

    Ковдра багряна нехай ложе укриє твоє,

Хай при тобі залишиться той хлопчик, що вина добірні

    В чаші недавно мішав і непокоїв гостей -

Був би ти радий потроїти Нестора давнього роки

    Та й ні єдиного дня не змарнувать для розваг.

Легко життя зневажати у бідності, в тузі злиденній,

    Мужність показує той, хто і в нестатках живе. 

[* Тобто вовни з Галлії.]

 

 

 

КНИГА ХІІ

 

 

XII, 46

Ти ж і важкий, і легкий, і приємний, і також нестерпний.

    Важко з тобою мені, важко й без тебе теж жить.

 

 

До Тукки, XII, 94

Епос складав я; і ти вже над епосом сохнеш: я кинув,

    Щоби натхненням своїм в тебе хвали не відбить.

От на котурни* трагічні моя переноситься муза,

    Але в трагічнім плащі вже походжаєш і ти.

Лірну струну колихнув я, Каменам Апулії** любу,-

    Знову хвилюєшся ти, плектр*** перехоплюєш мій.

Сатури спробував я, ось і ти вже над ними працюєш,

    Дистихів**** спробував я, ти вже й елегіком став.

Що є найменшого взяв я - почав епіграми складати,

    Але і тут мій почин дихать тобі не дає. Зрештою,

Тукко, скажи, чого ти не хочеш писати?

    І що немиле тобі, те хоч для мене зостав.

[* Котурни - взуття, що одягали трагічні актори, щоб збільшити зріст.]

[** Камени - Музи, Апулія - батьківщина Горація.]

[*** Плектр - маленька паличка або щось подібне, вживане музикантами для гри на струнних інструментах (медіатор).]

[**** Дистих - розмір елегій: чергування гексаметрів і пентаметрів. Дистихом написана і ця епіграма (див. вступну статтю).]

 

 

 

КНИГА XIV

 

 

Листовий папір, XIV, 11

Щирому другові пишеш, чи трохи знайомому пишеш -

    То дорогими усіх цей називає папір.

 

 

Гімнастичні гирі, XIV, 49

Сили чому без мети на дурні витрачаєш ти гирі?

    Краще в саду прокопай обіч дерев рівчачок.

 

 

Срібна Мінерна, XIV, 179

Є в тебе спис і шолом, войовнича богине, одначе

    В тебе немає щита.- "Він зате в Цезаря є".

 

 

Гомер у малому сувої, XIV, 184

Ось "Іліада" із ворогом царства Пріама Уліссом

    Разом сховалися тут, в цьому сувої малім.

 

 

Вергілій у сувої, XIV, 186

Весь неосяжний Марон у маленькому цьому сувої,

    Дивиться спереду нам в очі обличчя його.

 

 

Ціцерон у сувої, XIV, 188

Взявши собі цей сувій за супутника, можеш вважати,

    Що з Ціцероном самим довгий верстаєш ти шлях.

 

 

Про Проперція, XIV, 189

Кінтія - ця красномовна Проперція пісня юнача -

    Славу йому принесла, він же не меншу і їй.

 

 

Тіт Лівій у сувої, XIV, 190

Геть у маленький пергамент великого Лівія вбгано,

    Того, що влізти не міг в бібліотеку мою.

 

 

Гай Саллюстій Крісп, XIV, 191

Вчені мужі відчувають, що завжди в історії Риму

    Першим згадають ім'я цього історика - Крісп.

 

 

Лукан, XIV, 194

Це - не поет, так про мене хтось каже, однак я спокійний:

    Так не вважає книгар - той, що мене продає.

 

 

Про Вергілія, XIV, 195

Скільки Катулл дав Вероні, великому місту своєму,

    Стільки Вергілій своїй Мантуї рідній, малій!

 

 


© Aerius, 2004