Надія Матузова
Героїчний епос німецького народу
(1989)


© Н.Матузова, 1989

Джерело: Ф. Фюман. Пісня про Нібелунгів у прозовому переказі. К.: Веселка, 1989. 158 с. - С.: 5-8.

Сканування і коректура: SK (ae-lib.org.ua), 2004


 

В історії культури різних народів важливе місце посідають старовинні літературні пам'ятки, де йдеться про події сивої давнини. Створювані невідомими поетами, ці шедеври народного мистецтва існували в усній формі, передавались від покоління до покоління, а згодом їх записували, по-своєму витлумачуючи й доповнюючи, теж здебільшого невідомі автори. До таких пам'яток належать героїчні епічні поеми, які виникали ще за первіснообщинного ладу і жили в античному, ранньофеодальному й пізньофеодальному суспільствах. Серед видатних творів пізнього середньовіччя - російські билини, героїчні пісні балканських народів, вірменська поема «Давид Сасунський», французька «Пісня про Роланда», іспанська «Пісня про мого Сіда» і німецька «Пісня про Нібелунгів».

Виникла поема між 1200-1210 роками, можливо, в місті Пассау. Написав її, гадають, придворний шпільман. Так називали в середні віки мандрівних поетів, акторів, музикантів. Первісний рукопис невідомого шпільмана загинув, однак його твір жив у народі, і шанувальники поезії записували різні його варіанти. Один із таких варіантів уперше знайшов 1757 року в місті Хоенемсі швейцарський письменник і літературознавець Й. Я. Бодмер. Подальші пошуки виявили 32 таких варіанти в трьох різних редакціях. Після багатьох років ретельної праці над усіма варіантами й редакціями вченим удалося відновити первісний текст, який в усній традиції був відомий під назвою «Загибель Нібелунгів» (за останніми словами поеми).

В основу «Пісні про Нібелунгів» лягли події і легенди часів середньовіччя, епохи великого переселення народів,- завоювання Європи гуннами на чолі з Аттілою (Етцелем) в V ст. Невідомий талановитий поет майстерно поєднав у своєму творі два цикли народних переказів, що існували ще з VI ст.: історію трагічного шлюбу нідерландського королевича Зігфріда й бургундської королівни Крімгільди та історію загибелі королівства, заснованого на початку V ст. східногерманським племенем бургундів із столицею в місті Вормсі (верхня течія Рейну), яке 436 року захопили гунни.

«Пісня про Нібелунгів» - монументальний твір. Вона налічує 39 «авентюр» (пісень, частин), які обіймають біля 2400 строф (понад 9 тисяч рядків). Строфа складається з чотирьох рядків.

Німецький поет Генріх Гейне відзначав, що в «Пісні про Нібелунгів» «справді є велика, могутня сила». Мова поеми, за образним визначенням Гейне, «це кам'яна мова, рядки там схожі на зримовані плити. А між ними де-не-де вибиваються червоні квітки, ніби краплини крові, й звисають довгі пагони плюща, ніби зелені сльози».

Великий Гете говорив: «Знайомство з цим твором засвідчує рівень культури нації... Його мусить прочитати кожен».

Але прочитати таку поему не просто. Так звана середньоверхньонімецька мова, якою розмовляли німці в середні віки і якою написана «Пісня про Нібелунгів», для сучасного німця так само мало зрозуміла, як для нас давньоруська. Щоправда, поему не раз перекладали сучасною німецькою мовою. Вперше цю працю здійснив 1827 року відомий вчений-фольклорист Карл Зімрок. 1959 року в НДР вийшов новий переклад, зроблений Гельмутом де Баром. Та широким масам читачів нелегко ознайомитися з твором і в перекладі - через великий його обсяг, складність змісту, необхідність певної історичної й філологічної підготовки. [5]

Слід також нагадати, що «Пісню про Нібелунгів» спіткала в Німеччині лиха доля. Протягом століть німецькі націоналісти спотворювали її ідейний зміст, щоб довести існування буцімто особливих німецьких чеснот - «німецької вірності», «німецької мужності», «німецької жіночої цноти», щоб утвердити думку, буцімто «німцям судилося оздоровити світ». З другої половини XIX ст. ідеологи німецького імперіалізму використовували «Пісню про Нібелунгів» для ідейної підготовки загарбницьких воєн за перерозподіл світу на користь Німеччини. У липні 1918 року, коли перша світова війна вже доходила до кінця, німецькі мілітаристи почали черговий великий наступ на Західному фронті, закликаючи війська до «вірності Нібелунгів», до «удару Гагена», до «стійкості Зігфріда», що призвело до нового безглуздого кровопролиття. Фальсифікація «Пісні про Нібелунгів» досягла кульмінації в часи фашизму й розв'язаної ним другої світової війни. Відомий «оборонний вал» на заході країни назвали «лінією Зігфріда». Його ставили за взірець «одвічної німецької хоробрості», забувши про нідерландське походження героя, а в його пригодах вбачали «прагнення до світового панування». «Німецька хитрість», нібито оспівана в поемі, була піднесена в державний принцип, все дозволяла і обґрунтовувала заклик - із суворою рішучістю Гагена битися до смертельного кінця.

З усіх цих обставин і виходив відомий письменник НДР Франц Фюман (1922-1984), здійснюючи прозовий переказ поеми. Життєвий і творчий шлях Фюмана був досить складним. Він народився в Судетській області Чехословаччини, в заможній німецькій родині, виховувався в атмосфері дрібнобуржуазних упереджень і схиляння перед гітлеризмом. Переконаним прихильником фашизму вступив він до армії, воював у Греції, на Радянській землі. Наприкінці війни потрапив у полон, який круто змінив його долю, став періодом болісного «прощання з минулим». Фюман поступово усвідомив трагедію свого покоління, обдуреного фашизмом. Докорінним змінам у світогляді Фюмана сприяло його навчання в антифашистській школі для військовополонених.

1949 року Фюман оселяється в НДР, бере активну участь у відбудові країни і розпочинає літературну діяльність. Він писав новели, повісті, вірші, поеми, публіцистичні та літературно-критичні праці, перекладав чеську, польську, угорську, радянську поезію. У своїх творах письменник раз у раз повертався до минулої війни, нещадно викривав людиноненависницьку суть фашизму, відстоював ідеї інтернаціоналізму й гуманності.

Чимало зробив Фюман у царині літератури для дітей та юнацтва. Йому належать чудові дитячі книжки: «У пошуках чарівного барвистого птаха», «Кумедна граматика для звірів» та інші. Бажанням прилучити молодь до скарбів світової культури, розкрити їх гуманістичний пафос і поетичну красу зумовлені його перекази таких класичних творів, як «Одіссея», «Прометей», «Рейнеке-Лис», п'єс Шекспіра, а також «Пісні про Нібелунгів» (1971).

У роботі над прозовим викладом поеми Фюман керувався, по-перше, заповітом Гете, прагнучи, щоб кожен його співвітчизник дістав змогу ознайомитися з твором, по-друге, метою спростувати усталену «традицію» його фальсифікованих інтерпретацій, донести до читача справжній ідейний зміст і художню своєрідність «Пісні про Нібелунгів».

Поемі притаманні особливості, характерні для героїчного епосу пізнього середньовіччя. Зображувана в ній дійсність - далекі для автора часи V ст. А що він спирається на фольклор, то в творі значне місце посідає казкова фантастика: розповіді про перемогу Зігфріда над драконом, про підкорення ним таємничого північного царства Нібелунгів, про наділену чудодійними силами діву-войовницю Брюнгільду, про зустріч Гагена з дунайськими чаклунами тощо. Історію загибелі бургундів, яких стали називати Нібелунгами, оскільки вони заволоділи скарбом, теж подано в народно-легендарному тлумаченні - як помсту [6] Крімгільди своїм братам та їхньому першому васалові Гагену за смерть Зігфріда. Водночас автор, котрий жив на межі XII-ХНІ ст., змальовуючи трагічне минуле, відтворює сучасну йому епоху, позначену кривавими феодальними чварами й безмежними людськими стражданнями. Тому типовий для багатьох фольклорних творів мотив зіткнення добра і зла, найповніше уособлених у двох центральних персонажах поеми - Зігфріді і Гагені,- розгортається в реальних соціальних умовах. Як справедливо відзначив Фюман, «крізь увесь епос проходить одна велика тема: феодальна держава та Її суперечності».

Справді, зображуючи в численних реалістичних деталях придворне життя доби пізнього феодалізму, змальовуючи побут, звичаї, вбрання, зброю, придворний етикет, турніри, бенкети, полювання та інші розваги рицарів і дам, розкриваючи стосунки феодальних володарів та їхніх васалів тощо, автор показує, що за цією зовнішньою пишнотою криються хижацькі пристрасті й страхітливі трагедії. Вони досягають особливої гостроти через шалену боротьбу за скарб Нібелунгів; ця боротьба становить центральну сюжетну й ідейну лінію поеми.

Все починається із сварки королів, із зарозумілих претензій Крімгільди на владу в бургундських землях, де, на її думку, має правити Зігфрід. Цей інцидент дає Гагенові привід приступити до виконання плану, який зародився у нього, очевидно, давно,- заволодіти скарбом Нібелунгів. Далекоглядний, досвідчений політик-інтриган Гаген протягом десятиліть послідовно й терпляче здійснює свій зловісний задум, не зупиняючись ні перед чим. Скарб не дістається нікому, але через нього насильною смертю гинуть усі - винні й невинні: Зігфрід, бургундський король Гунтер та його брати, син Етцеля Ортліб, Гаген, безліч рядових воїнів, численні благородні рицарі - наприклад, Рюдігер, котрий через васальний обов'язок змушений битися проти нареченого своєї доньки, і зрештою сама Крімгільда.

Головним носієм жорстокої, цинічної феодальної моралі виступає в поемі Гаген фон Треньє, непохитно відданий своїм володарям, перший їх порадник. В усіх конфліктних ситуаціях, де стикаються державні й особисті інтереси, Гаген відстоює вигоду Бургундського королівства. Але ця, здавалось би, позитивна якість обертається на свою протилежність, перетворюючи Гагена на чудовисько, якому все людське чуже. Підступність, хитрість, підлість, здатність холоднокровно чинити найстрахітливіші злочини стають невід'ємними рисами його натури.

З психологічною майстерністю змальовано в поемі образи Гунтера та його братів. На словах вони не раз протестують проти нещадної політики Гагена, але, слабовольні й легкодухі, завжди підкоряються його залізній волі. Тим паче, що Гаген, добре знаючи їхні слабості, вміє переконувати їх у своїй правоті, ваблячи надією на збільшення володінь, майна, влади, слави.

Феодальній бундючності й підступності, зажерливості й віроломству, облуді й інтригам, що панують при дворі бургундів, протиставлено в творі привабливий образ казкового богатиря Зігфріда. Переможець дракона, кров якого зробила його невразливим для ворогів, сильний, як дванадцять мужів, володіючи плащем-невидимкою, найгострішим у світі мечем Бальмунгом, незліченними скарбами Нібелунгів, маючи за слуг могутніх воїнів цього племені, Зігфрід, проте, не зловживає своїми надлюдськими можливостями. Його єдина мета - боротьба проти несправедливості й злочинів.

Хвацький і веселий, відважний і безкорисливий, запальний і водночас великодушний, Зігфрід здатний на щиру дружбу, на велику любов. Він вірно служить родичам своєї коханої - бургундським володарям, вірить їхнім клятвам, довіряє Крімгільді свої таємниці і навіть не підозрює про змови, що плетуться навколо нього та його скарбу. Не відчуваючи ні до кого зла, він і інших людей оцінює за власними мірками. Закономірно, що простодушний, наївний, довірливий герой [7] стає жертвою підлої зради - мотив, який дуже часто зустрічається в народній творчості.

Постать Зігфріда, як і образи подібних богатирів у фольклорі різних народів, втілює давній народний ідеал сили, справедливості, добра, благородства, тобто найкращі в народному уявленні особисті й громадські якості людини. Ця думка підтверджується таким вагомим штрихом: у скарбі Нібелунгів серед золота, діамантів та самоцвітів лежала непоказна золота гілочка, яка не здавалася надто цінною і тому нікого не цікавила. Проте кожного, хто спробував би її використати, вона зробила б володарем світу. Зігфрід знав про це, однак ніколи не мав бажання вдатися до допомоги гілочки. Отже, Зігфрід за своїм характером діаметрально протилежний «претендентові на світове панування», якого з нього робили фальсифікатори «Пісні про Нібелунгів».

Вони також, мабуть, свідомо ігнорували дуже важливий компонент поеми - образ автора, котрий відіграє в творі неабияку роль, значною мірою зумовлюючи його ідейну спрямованість. Шпільман веде розповідь не як сторонній, байдужий літописець - він повсякчас виявляє своє позитивне чи негативне ставлення до подій та героїв. З великою симпатією говорить він про Зігфріда, про Дітріха Бернського, Рюдігера, Гільдебранда - рицарів, котрі протистояли кривавим лиходійством і прагнули їх припинити. Він засуджує сваволю, зрадництво, злочини, які стрясали феодальний світ, засуджує Гагена і йому подібних. Гагена він називає лютим, жорстоким, віроломним, говорить про його підступність, підкреслює, що, здобуваючи скарб Нібелунгів для бургундської держави, Гаген знав, чого прагнув. Шпільман таврує Крімгільду за її нечувану розправу з бургундами й устами Гільдебранда виправдовує смерть цієї несамовитої жінки.

Починаючи чи закінчуючи розповідь про певну подію, шпільман раз у раз попереджає читача про її майбутні трагічні наслідки і тим самим ніби наповнює всю поему своєю скорботою. Він щиро співчуває людському горю і викриває його винуватців. А повідомляючи, що в тому чи іншому королівстві встановився мир, він не приховує своєї радості. У цьому плані важливу роль відіграє в поемі опис королівства Етцеля. Безперечно, шпільман ідеалізує державу Аттіли, зображуючи її як патріархальну ідилію. Та можна припустити, що робить він це умисне, відбиваючи власні ідеальні уявлення, а можливо, і мрії змученого феодальними чварами простого люду про мирне співіснування різних племен і народностей. З захопленням розповідає він про незвичну картину, яку побачила Крімгільда в Австрії, де володарював Етцель. Жили в мирі християни і погани, і вони не сперечалися через різницю у вірі, а молилися кожен по-своєму. Там були люди з Валахії й Данії, Польщі й Пруссії, Тюрінгії і Лотарінгії, Греції й Русі. Серед них автор згадує і послів з Києва в блакитних хутрах та в шапках з куниці. Ніхто ні з ким не сварився, навпаки, серед цього строкатого різноплемінного натовпу панував святковий, мирний настрій.

«Пісня про Нібелунгів» приваблювала багатьох німецьких митців. За її мотивами письменник-романтик Фрідріх де ла Мотт Фуке написав драматичну трилогію «Герой півночі», Фрідріх Геббель - кілька трагедій, композитор Ріхард Вагнер - тетралогію «Перстень Нібелунга». Є і в Фюмана вірш «Лихо Нібелунгів», у якому поет від імені народів проклинає фашистів, котрі називали себе «Нібелунгами».

Своїм же прозовим переказом «Пісні про Нібелунгів» Фюман, зберігши стиль та інтонації старовинного сказання, повернув найширшим масам німецького народу його героїчний епос, котрий, при всій трагічності змісту, як усякий витвір мистецтва, що грунтується на народній основі, утверджує гуманізм, справедливість, дружбу й мир між народами.

Надія Матузова кандидат філологічних наук

 


© Aerius, 2004