Михайло Москаленко
Сен-Жон Перс: Хроніка творчих стихій
(2000)


© М.Москаленко, 2000

Джерело: Сен-Жон Перс. Поетичні твори. К.: Юніверс, 2000. 480 с. - С.: 5-13.

Сканування і коректура: Aerius (ae-lib.org.ua), 2004


 

Творча праця Сен-Жон Перса (Марі-Рене Алексіс Сен-Леже Леже, 31. 05.1887, острівець Сен-Леже ле Фей, неподалік од міста Пуент-а-Пітр, Гваделупа - 20.09.1975, Вінь-йо, півострів Ж'єн, департамент Вар, південна Франція) тривала 70 років: першу зі своїх поем, «Малюнки для Крузо», він написав 1904 p., остання, «Посуха», датована 1974 р.

Поезія Сен-Жон Перса належить до найвидатніших і найпомітніших явищ французької літератури XX століття. На його ранні твори посилався Ґ. Аполлінер в одному з варіантів своєї лекції «Сучасний дух і поети» (1917); також М. Пруст згадував про ранні його поеми в романі «Содом і Гоморра» (епопея «У пошуках утраченого часу»). Твори Сен-Жон Перса перекладалися практично всіма європейськими мовами; тлумачено їх також у Японії, Китаї, Індії, Туреччині, Ізраїлі, в арабських країнах. Серед його перекладачів німецькою мовою - Р. М. Рільке, Р. Касснер, Г. Штайнер, Ф. Кемп, Б. Ґретуїзен, В. Беньямін; англійською - Т. С. Еліот, В. X. Оден, В. Фавлі, Д. Девлін, Р. Фіцджеральд; іспанською - X. Саламеа, X. Лесама Ліма, О. Барреда, X. Каррера Андраде, Е. Паділья; італійською - Д. Унґаретті, Р. Люкезе, Р. Муччі; російською - Г. Адамович, Г. Іванов, В. Козовой, М. Ваксмахер, Г. Погожева, Н. Стрижевська; шведською - А. Лундквіст, Е. Ліндґрєн, Д. Гаммаршельд; українською - О. Тарнавський, Ж. Васильківська, М. Терещенко, Г. Кочур, В. Бургардт, В. Брюгген, М. Москаленко. Про поезію Сен-Жон Перса писали та захоплено її коментували Г. фон Гофмансталь, П. Клодель, А. Бретон, А. Жід, П. Ж. Жув, П. Емманюель, А. Макліш, А. Мальро, Ф. Моріак, Л. Араґон, Ж. Полян, Р. Кайюа, В. Ларбо, А. Боске, Г. Міллер, О. Пас, С. Спендер, Л.С. Сенґор, М. А. Астуріас, Е. Монтале, X. Ґільєн, Р. Шар. Йому присвячували свої поезії Е. Каммінґс, Ж. Сюперв'єль, Й. Бобровський. Музику на тексти його поем писали Д. Мійо, Л. Дюре, В. Фортнер, А. Гованнес, К.-Б. Блумдаль, Л. Грабовський. До кола його друзів належали, зокрема, Ф. Жамм, Ж. Рів'єр, Л.-П. Фарґ, Ґ. Ґаллімар, П. Валері. У приязних стосунках він також був із Д. Конрадом, Г.К. Честертоном, Р. Тагором, І. Стравинським. Поет активно спілкувався з усесвітньо відомими науковцями: філософом і соціологом Л. Леві-Брюлем, синологом П. Пелліо, тибетознавцем Ш. Туссеном, математиком П. Пенлеве, океанологом Ж.-І. Кусто.

Послідовно дотримуючись у 20 - 30-х роках принципу «роздвоєння особистості», заперечуючи будь-який зв'язок між поетом Сен-Жон Персом та дипломатом Алексісом Леже, як один із чільних керівників довоєнного Міністерства закордонних справ Франції, він співпрацював з такими відомими французькими політиками, як А. Бріан, Е. Еріо, Ф. Бертело, Л. Варту, Ґ. Думерґ; виступав за рішучі дії Франції супроти агресивної політики нацистської Німеччини, був противником «умиротворення» третього райху та Мюнхенської угоди; після капітуляції петенівського уряду 1940 р. емігрував до США, був позбавлений французького громадянства та ордена Почесного легіону, причому ґестапо розгромило його паризьке помешкання [6] і вилучило всі виявлені папери, зокрема сім закінчених поем, написаних між 1924 та 1940 роками (сліди цих творів губляться, оскільки архіви ґестапо стали трофеями радянської армії, й подальша їхня доля досі невідома).

У США Сен-Жон Перс, перебуваючи на посаді консультанта Бібліотеки Конгресу, активно взаємодіяв з політичними структурами французької антифашистської еміграції, не приєднуючись до жодної з них організаційно. Зокрема, політичні позиції Сен-Жон Перса виражені у його листуванні з Ш. де Ґоллем, Ф. Рузвельтом, В. Черчіллем, а також у деяких інших текстах, що вийшли з-під його пера під час війни: «Не дипломатична політика, організована за кордоном, а французька громадська думка є правдивою перепоною для поширення політики колабораціонізму...» (лист до В. Черчілля від 2 січня 1942 p.). «Два роки німецького поневолення не змогли розтоптати французьку душу; два роки офіційного угодовства не змогли ввести в оману французьку душу; два роки непевності на чужині не потьмарили спалаху цієї душі! Перед лицем німецького нацизму сорок мільйонів французів, за поодинокими винятками, проголошують свою віру в непереможність Франції; перед лицем нацизму французького сорок мільйонів французів, за поодинокими винятками, проголошують свою віру у вірність Франції собі самій; перед лицем союзницьких демократій сорок мільйонів французів, за поодинокими винятками, проголошують свою віру в тріумф людських свобод!» (відозва «Третій рік вигнання» від 14 липня 1942 p.). Також у листі до американського поета А. Макліша від 23 грудня 1941 р. Сен-Жон Перс писав: «Про Францію нічого й казати: вона - це я сам і все, що є в мені. Вона для мене - найсвятіше начало, те єдине, завдяки чому я можу стати причетним до того [7] найважливішого, що є у світі. Навіть коли б я не був саме французькою звіриною, не був виліплений саме з французької глини (і мій останній подих, як і найперший, буде хімічно чистим французьким подихом),- французька мова все одно була б для мене єдиною можливою вітчизною, єдиним оплотом і пристановищем, єдиним щитом і єдиною зброєю, єдиним «геометричним пунктом» цього світу, де я міг би існувати».

У післявоєнні роки поет залишався у США; з 1957 р. він обрав місцем проживання подарований групою шанувальників будинок на французькому березі Середземного моря (півострів Ж'єн), хоч більшу частину року все ж проводив у США або в численних подорожах. Про широту культурологічних та природознавчих зацікавлень поета може свідчити хоча б побіжний перелік його маршрутів: ще в 1916 - 1921 роках, бувши секретарем французького посольства в Пекіні, поет поєднував дипломатичну діяльність із численними подорожами по Китаю, аж до віддалених його районів, до монгольської пустелі Ґобі, відвідав також Корею, Японію, Індонезію, побував на Гавайях, на островах Самоа та Фіджі. Згодом, у 40 - 60-х роках, його шляхи пролягали до Канади, Мексики, Аргентини, до Антильських, Багамських та Бермудських островів, а також до найвіддаленіших заповідних місць США, як і до багатьох європейських країн, знайомих поетові ще з молодих літ. Поет цікавився геологічними особливостями гірських масивів та характерними прикметами підводного рельєфу морів, флорою та фауною високогір'їв, пустель та океанських узбереж, електричними грозами південних широт та метеоритними кратерами, шляхами пташиних міграцій та унікальними реліктовими лісами. Відома його діяльність, спрямована на захист рідкісних видів тварин та рослин. І, звичайно, особливу, найпильнішу увагу поета привертали [8] сліди зниклих цивілізацій та пам'ятки культури різних народів, стародавніх і сучасних, зарівно в Новому та в Старому світі. Все назване мало для поета глибокий сенс. Справді, за словами тонкого знавця французької літератури С. Великовського, «найбагатші поклади побаченого, пережитого, продуманого в найрізноманітніших куточках світу, глибокі знання в царинах археології, ботаніки, філософії, історії релігій, ремесел, вчень, звичаїв Сен-Жон Перс міфотворчо перетопив у свій філософсько-ліричний епос всесвіту і людства».

1950 р. поезію Сен-Жон Перса було відзначено Великою премією Американської академії; 1959 р. йому було присуджено Велику національну премію з літератури (Франція) та Велику міжнародну премію з поезії (бієнале у місті Кнокке, Бельгія). 1960 р. Сен-Жон Перс став лауреатом Нобелівської премії з літератури. Премію було присуджено «за гордливий політ і щедротність уяви поетичних творінь, що являють собою візіонерське втілення нашого часу».

 

* * *

Протягом останніх десятиліть кількість досліджень, присвячених творчості Сен-Жон Перса, - статей, рецензій, аналітичних розвідок та монографій - різко зросла і нині важко піддається обліку (зокрема пошлюся хоча б на бібліографічний покажчик Р. Літтла, виданий у Лондоні 1976 p., на пізніші додатки до нього, а також на щорічні «Сен-жон-персівські зошити», що почали виходити того ж таки 1976 p.). Поезію Сен-Жон Перса визначали як «епічну» (А. Лоранкен), «класицистську» (Ж. Шарп'є), «реалістичну» (в дусі «реалізму без берегів» Р. Ґароді), «енігматичну» (Ж. Полян), як «поезію присутності» (А. Беґен), «поезію славлення» (X. Саламеа), «поезію руxy» [9] ( А. Анрі), «поезію життєвих начал» (П.-Ж. Рішар), «поезію великих предметів і тем» (Р. Нім'є), «епохальну» (Л. Рудьє), «сакральну» ( Л. Етан), «розкішну, всеосяжну, строгу та енциклопедичну» (Р. Кайюа)... Повніший перелік самих тільки дефініцій творчості Сен-Жон Перса міг би зайняти не одну сторінку; знайшлося б у ньому місце і для українських авторів: це «поезія стихійних сил» (Г. Кочур); поезія «одично-патетична», чий внутрішній сюжет «символізує певні моделі й сутності, процеси й колізії людського буття» (Д. Наливайко); поетичний стиль та філософія Сен-Жон Перса - це «реєстр, нанизаний на екстаз» (М. Новикова). Власне, весь поетичний доробок Сен-Жон Перса, від перших до останніх його сторінок, становить не що інше, як єдиний цілісний витвір, великий ансамбль поем; кожна з них - своєрідний розділ одного грандіозного «циклу циклів», що його вибудовував протягом семи десятиліть поет, який, за висловом Т. С. Еліота, «не вкладається до жодної з категорій і не має в літературі ні попередників, ані побратимів».

Називаю книжки Сен-Жон Перса в їхній хронологічній послідовності (тут і далі - дати публікацій, що найчастіше відрізняються від дат написання творів).

«Хваління» (1911; друге і третє доповнені видання - відповідно 1925 і 1948 pp.; до останнього, як окремий розділ, увійшов цикл «Королівська слава») - водночас і поетична сповідь, і літописне свідоцтво-переказ, і пісенне славлення «втраченого раю» - дитинства серед щедротної природи тропічних островів, подив і захоплення величчю природних стихій («На свято дитинства», «Хваління» ), а також досконалістю й епічним розмахом прагнень та діянь людини (цикл «Королівська слава») - «Короля» або «Князя», оскільки в цьому циклі поет почасти вдається до традицій східного хвального славослів'я. [10]

«Анабазис» (1924) - за визначенням самого Сен-Жон Перса, «поема про самоту посеред діянь, діянь між людьми, як і діянь духовних... активний синтез людської незглибимості»,- філософсько-патетична хвала підкорювачам далечин, будівничим, що закладають міста серед азійських пустель, але готові завтра ж вирушити далі в путь, - вираз духовного неспокою і творчої енергії не названого на ім'я епічного героя.

«Вигнання» (1942) - як свідчить автор, «не втілення Опору, а поема про вічність вигнання в людській долі, поема, зроджена з нічого і створена з нічого», параболічна модель трагічного, але й високого покликання чужинця, «князя вигнання» на його шляхах; разом з поемою «Вигнання» до однойменної з нею книжки ввійшли ще три твори: «Поема до Чужинки» (1942) - забарвлений трагічними тонами триптих, звернутий до поетової подруги по американському вигнанню; поема «Зливи» (1944) - позначений єдністю матеріально-чуттєвого та символіко-філософського плану образ стихій, що пробуджують творчі сили буття, несуть очищення та оновлення природному та людському світові; поема «Сніги» (1944) - містке медитативно-ясновидче втілення неминучих і незворотних змін, підпорядкованих непорушним законам «світового плину».

«Вітри» (1946) - велетенська поетична космогонія, уславлення одвічного та невпинного руху, пориву планетарних сил, «урочистого подиху нашого світу» (П. Клодель).

«Орієнтири» (1957) - найбільша за обсягом Сен-Жон-Персова поема, що становить приблизно третину всього його поетичного доробку: в її центрі - несхибна путь народів їхніми тисячолітніми шляхами, набрякле суперечностями розмаїття світу, патетичне сп'яніння повнотою [11] буття та філософські гімни природним первоначалам («епопея, що нараз, під дією якогось натхнення, перетворюється на гімн» - Ж. Полян), і, передусім, потужний хвальний спів Морю - всеосяжно-предметному і водночас символічному образові природного світового становлення, Морю як одвічній колисці життя та людських цивілізацій, що постають перед поетовим духовним зором.

«Хроніка» (1959) - останній твір поета, опублікований до присудження йому Нобелівської премії. Відповідаючи на запитання щодо точного значення слова «Хроніка» в даному контексті, поет сказав, що ця назва має сприйматися в подвійному розумінні, особистому та понадособистому, пов'язаному з подвійним значенням грецького слова «хронос»: «Заголовок «Хроніка» слід трактувати в етимологічному сенсі, - це поема про землю, про людину та про час, що для мене поєднані в одному позачасовому понятті вічності».

Під назвою «Поезія» (1960) була опублікована Нобелівська промова Сен-Жон Перса, виголошена ним у Стокгольмі на офіційному банкеті з нагоди присудження премії. Поема «Птахи» (1963) вперше побачила світ під назвою «Порядок птахів», ілюстрована 12 офортами Жоржа Брака. В поемі втілено стихію лету, піднесеного устремління реального птаха, але також і митця, який творить його багатозначний та багатоплановий образ. «Данте» (1965) - флорентійська промова Сен-Жон Перса, що була ним зачитана при відкритті конгресу з нагоди 700-річчя автора «Божественної комедії». Слід сказати, що обидві промови Сен-Жон Перса, і стокгольмська, і флорентійська, за своїм високим звучанням, стилістичними та ритмічними особливостями наближаються до його поем; так само поема «Птахи», можливо, почасти [12] нагадує природознавчий і разом з тим мистецтвознавчий трактат або принаймні твір, написаний на жанровому пограниччі.

«Спів на рівнодення» (1975) - остання поетична книжка Сен-Жон Перса. Всі чотири твори, що ввійшли до її складу, друкувалися за його життя, у 1969 - 74 pp., у часописі «Ля нувель ревю Франсез». Сама ж книжка побачила світ через місяць після поетового відходу - скористаюся з формули Б. Пастернака 1960 р. - «у світ, що до вступу в нього митець готується протягом усього життя і в якому народжується лише після смерті, у світ посмертного існування виражених ним сил та уявлень».

Всі творіння Сен-Жон Перса, від «Хвалінь» і «Анабазису» до «Хроніки», «Птахів» та «Співу на рівнодення», пронизані однією-єдиною «вольовою домінантою» та єдиним стихійним пориванням (навіть окремі деталі та реалії, що, здавалося б, відсилають нас до тих або інших історичних подій, за влучним спостереженням Ж. Шарп'є, «радше є знаком стихії, аніж події»); з його поем вичитується роздум про високе призначення Поета, Співця, корифея античного Хору, охоронця незглибимих культурно-історичних традицій та цінностей, прозірливого дослідника потаємних відхланей світотвору та людської душі, проводиря народів у їхньому поході, носія правдивого знання про генетично неперервне та щомиті оновлюване, невпинне у своєму плині, щедротне, таємниче і невичерпне людське та космічне Буття. [13]

Михайло МОСКАЛЕНКО

 


© Aerius, 2004

 


вывоз строительного мусора в краснознаменске камаз.