В.А. Моторний
Слов'янські літератури епохи Відродження
(1982)


© В.А. Моторний, 1982

Джерело: Історія зарубіжної літератури: Середні віки та Відродження. Львів: "Вища школа", 1982. 440 с. - С.: 386-432 (Розділ 8).

Сканування та коректура: SK, Aerius (ae-lib.org.ua), 2004


Зміст

8.1. Загальна характеристика

8.2. Гуманізм і Реформація в Чехії. Ян Гус. Ян Амос Коменєький

8.3. Література Відродження у Польщі. Міколай Рей. Ян Кохановський

8.4. Відродження в Хорватії (дубровницько-далматинська література). Іван Гундулич

 

Контрольні питання


 

 

8.1. Загальна характеристика

У своєму розвитку слов'янські літератури епохи Відродження спиралися не лише на ідеї гуманізму та реформаційний рух на його ранньому етапі, а й на національні літературні традиції, що склалися протягом століть у слов'янських країнах.

Виникнення цих традицій пов'язане з прийняттям християнства, зі створенням писемності у слов'янських народів у IX ст. і з діяльністю видатних просвітителів - братів Кирила (827-869) і Мефодія (815-885), які склали першу слов'янську азбуку і ввели в обіг першу літературну мову слов'ян - старослов'янську. «Вчити без азбуки і без книг все одно, що писати бесіду на воді»,- ці слова приписують Кирилу, який разом із Мефодієм заснував першу літературну школу на слов'янських землях - у Великоморавській державі (проіснувала до X ст.). Тут Кирилом і Мефодієм та їхніми найближчими учнями були створені найстаріші пам'ятки слов'янського письменства старослов'янською мовою.

Незважаючи на перешкоди, які чинила просвітителям католицька церква, переслідуючи Кирила і Мефодія, справа, розпочата ними, дала вагомі результати. Після смерті братів їхні учні започаткували літературну діяльність у Болгарії (друга половина IX-X ст.). Один із них - Константан Преславський (народився в середині IX ст.) - талановитий літератор, автор збірки проповідей, першого болгарського літопису («Історикій»), у своєму творі «Проглас» («Пролог») захищав і прославляв грамоту - «слово буквено», закликав слов'янські народи вивчати грамоту, бо «назі без книг народи» і «душа безбуквенна мертва в человецех». Інший його твір - «Азбучна молитва» - є справжнім гімном писемності, грамоті, вчителям. Сам автор сенс свого життя вбачав у продовженні великої справи вчителів:

...Хочу добре діло, розпочате 

В добрий час моїми Вчителями, 

Завершити, хочу тайни Слова 

Ознаймити рідному народу...

        (Переклад Р. Лубківського)

Отже, у західних і південних слов'ян перші літературні пам'ятки були створені старослов'янською [386] мовою під впливом діяльності Кирила і Мефодія. Надалі ця мова плідно розвивалася лише в літературах південних слов'ян, західнослов'янські народи після X ст. прийняли як писемну латинську мову, яка надовго ввійшла в їхнє духовне життя.

У заключній промові на фашистському судилищі у Лейпцігу (1933) Г. Димитров високо оцінив видатну просвітительську діяльність Кирила і Мефодія, підкреслив стародавні, багаті і плідні традиції слов'янського письменства: «Задовго до того часу, коли германський імператор Карл V говорив, що по-ні-мецьки він розмовляє тільки зі своїми кіньми, а германські дворяни і освічені люди писали тільки по-латинськи і соромилися німецької мови, у «варварській» Болгарії Кирил і Мефодій створили і розповсюдили староболгарське письменство» (1).

(1) Димитров Г. Избр. произв.- София, 1960, с. 62.

Поряд із творами церковного характеру (житійна література, легенди, духовні пісні) у середньовічних слов'янських літературах особливої популярності набули твори на історичну тематику (хроніки, літописи та ін.). Серед цієї групи творів у Чехії за формою і за змістом виділяється «Чеська хроніка» Козьми Празького (близько 1045-1125) У ній автор не лише фіксує події з найдавніших часів (інколи й фантастичного змісту) до початку XII ст., а й наводить стародавні перекази і легенди, які мають велику художню вартість (легенди про Чеха, про віщу діву Лібушу та ін.). «Чеська хроніка» пройнята патріотичними ідеями, вірою у славне майбутнє чеського народу. В Польщі подібна хроніка Тбула створена автором, ім'я якого нам не відоме, і носить тому назву «Хроніка» Галла Аноніма (написана між 1112- 1115 pp.). За ідейним змістом цей твір близький до твору чеського хроніста. Обидві хроніки написані латинською мовою. Широковідомим є сербський «Літопис» попа Дуклянина (створений між 1149- 1167 pp.), який доніс до нас стародавні легенди народу. Всі хроніки відзначаються емоційністю викладу, патріотичним характером, свідчать про високу майстерність оповідачів.

Жанр хроніки розвивався в слов'янських літературах і в наступні періоди («Хроніки» Вінцента Кадлубка (1150-1223), Янко з Чарнкова (XIV ст.) у Польщі, чеська віршована хроніка - так звана Далимілова (XIV ст.) та ін.).

З часом у слов'янських літературах розпочинається тривалий процес утвердження народної мови. Так, у західнослов'янських літературах поряд із латинською мовою все ширше в літературний процес [387] проникає розмовна мова (у чеській літературі, наприклад, з кінця ХНІ ст.). У літературах південних слов'ян народні мови поступово витісняють традиційну старослов'янську.

Уже на той час установилися зв'язки середньовічних слов'янських літератур з літературами інших народів. Про це свідчать численні переклади та оригінальні твори, в яких використані запозичені сюжети. Популярними в болгарській, чеській та інших слов'янських літературах були твори про Троянську війну, про походи Олександра Македонського та ін. (в чеській і болгарській літературах - роман «Алек-сандрія»).

Характерними для слов'янських літератур XIII- XIV ст. були ліричні твори (міська лірика в чеській літературі XIV ст.), сатирична та дидактична література.

Особливої популярності ці жанри набули в чеській літературі. Слід відзначити дидактичні твори Сміля Фляшки (загинув у 1402 р.) - автора «Нової ради» (1394), в якій він звертався навіть з політичними порадами до самого короля. В цей же період були написані анонімні сатири «Конюх і школяр», «Спір води з вином» та ін., в яких висміювалися пороки тогочасного суспільства.

Як автор дидактичних творів у Чехії відзначався Томаш (Фома) Штітни (помер на початку XV ст.), якому належать філософські та дидактичні трактати «Про пана, пані і челядь», «Про три стани: дівочий, вдівський і родинний» та ін. Творчість Т. Штітного відіграла значну роль у розвитку літератури національною мовою. К- Маркс, оцінюючи вклад Т. Штітного в чеську літературну мову, писав, що на той час вона була більш розвинута, ніж німецька якраз завдяки творчій діяльності цього чеського письменника (1).

Розвиток слов'янських літератур у IX-XIV ст. підготував грунт для сприйняття ідей гуманізму. Слов'янські країни в добу Відродження відігравали помітну роль у становленні європейської ренесансної культури. Літератури слов'янських народів були важливою ланкою загальноєвропейського літературного процесу XIV - початку XVII ст. За висловом Ф. Енгельса, «вся Західна і Центральна Європа,-включаючи сюди й Польщу, розвивалась тепер у взаємному зв'язку...»(2).

(1) Архив К. Маркса и Ф. Знгельса.- М., 1939, т. 6, с. 213.

(2) Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т. 20, с. 467.

В орбіту нової культурної спільності, що зародилась в епоху Відродження, увійшли і слов'янські країни Чехія, Польща, Хорватія. В силу ряду історичних [388] причин (в першу чергу, через турецьке ярмо, під яке потрапили південнослов'янські народи) у цей процес не змогли включитися повною мірою літератури Болгарії, Сербії та деяких інших країн, їхні літератури були відрізані від культурного світу, від гуманістичних ідей, і тому в епоху Відродження в них не спостерігалось тих важливих змін, які відбувалися в чеській, польській, в дубровницько-далматинській (в Хорватії) літературах. Разом з тим глибоко помилковим було б твердити, що в культурі Болгарії, Сербії та деяких інших країн не відбулося жодних змін, що літератури цих народів застигли в рамках середньовічних ідей і форм. Навіть складні умови, в яких вони знаходилися, не могли повністю загальмувати в них тих процесів, що поступово розвивалися і свідчили про зародження нових художніх явищ у літературному житті. Але розквіт цих літератур виходить за межі епохи Відродження. Академік П. Зарев з цього приводу писав: «Болгарське Відродження (починається у XVIII ст.- В. М.) увібрало в себе і ідеї Ренесансу, і ідеї Просвітительства» (1).

(1) Зарев П. Панорама болгарской литературьі.- М., 1976, с. 15.

Особливо яскраво гуманістичні ідеї доби Відродження проявилися в чеській, польській та дубров-ницько-далматинській літературах. Розвиток їх у XIV- на початку XVII ст. свідчить про високий рівень духовного життя в країнах. Кращі здобутки цих літератур увійшли в загальну літературну скарбницю європейських народів, без їхнього аналізу картина розвитку ренесансної культури в Європі буде неповною.

 

 

8.2. Гуманізм і Реформація в Чехії. Ян Гус. Ян Амос Коменєький

Ідеї гуманізму проникли в Чехію в другій половині XIV ст. Цьому сприяли високий рівень політичного, економічного та культурного розвитку країни, заснування в Празі першого у Середній Європі університету (1348), діяльність чеських гуманістів, що навчались в університетах Європи і передусім в Італії.

Між гуманістами Чехії та інших країн існували тісні зв'язки. У 1356 р. у Празі побував Ф. Петрарка, який знайшов тут однодумців і друзів, а потім листувався з деякими з них (наприклад, з Яном зі Стршеди 1310-1380). Автор відомої, написаної [389] по-латинськи «Чеської історії» (1458) італійський гуманіст Енеас Сільвіус Пікколоміні (1405-1464) приїздив у Чехію з дипломатичною місією і мав тут друзів серед культурних діячів. Чеський гуманіст Ржегорж Грубий (помер близько 1514 р.) переклав чеською мовою «Похвальне слово Глупоті» Еразма Роттердамського, а його син Зігмунд Грубий з Єлені (1497-1554) підтримував зв'язки з великим голландським гуманістом. Твори окремих італійських гуманістів користувалися популярністю в Чехії, чеському читачеві відомі були «Божественна комедія» Данте, «Декамерон» Боккаччо та ін.

Особливого поширення гуманістична освіта та ідеали ренесансного гуманізму набули в чеській літературі та мистецтві з кінця XV ст. Великий відгомін у Чехії, як і в Німеччині, знайшли ідеали західноєвропейського гуманізму, пов'язані з Реформацією. Ця особливість суспільного і культурного процесу в Чехії позначилась і на чеській літературі цього періоду - увесь літературний процес в країні перебував під впливом видатного чеського патріота і ідеолога Реформації Яна Гуса.

Ян Гус. Народився Ян Гус (1371 -1415) на півдні Чехії, в селі Гусинець, у селянській родині. Освіту здобув у Кардовому університеті у Празі. Завдяки таланту, пильності, наполегливості він зумів перебороти труднощі напівголодного існування і здобути ступінь магістра. Згодом Ян Гус став професором, обирався ректором університету. З викладацькою діяльністю пов'язані й перші твори Яна Гуса, написані латинською мовою і присвячені теологічним питанням.

Визначну роль у діяльності Яна Гуса відіграло призначення його у 1402 р. проповідником Вифлеємської каплиці у Празі. На проповіді Гуса, які виголошувались [390] чеською мовою, збиралась масова аудиторія - селяни, ремісники, шляхта. Спілкування з широкими верствами міського і сільського населення дало змогу Яну Гусу не лише пізнавати соціальні проблеми оточуючого життя, а й впливати на нього своїми проповідями, в яких він викривав пороки католицького духовенства, вимагав корінної реформи церкви, виступав проти німецького засилля в Чехії.

Ідеї Гуса, які носили радикальний, революційний характер, через його проповіді проникали у свідомість простого народу. Ця обставина особливо непокоїла католицьку церкву, яка вбачала в діяльності Гуса, в розповсюдженні його вчення загрозу пануючим порядкам, феодально-католицькій ідеології, церковним устоям.

Незважаючи на переслідування з боку верхівки католицького духовенства, Гус продовжував відстоювати свої ідеї. Він не побоявся стати на захист вчення англійського реформатора Джона Уїкліфа, твори якого, за розпорядженням празького архієпископа, були спалені як єретичні. Він викривав лихварство, розпусту і зажерливість католицьких священиків [391] та монахів, які здирали останню сорочку з простолюдина. «Покайтеся, грабіжники бідних людей, вбивці, злодії, святотатці,- говорив Ян Гус, звертаючись до католицького кліру,- Той, хто обманює бідняка,- кривава людина, хто забирає хліб, добутий в поті чола, винний стільки, скільки вбивця ближнього свого».

Ян Гус посягнув і-на авторитет самого папи римського, критикуючи практику продажі за гроші церковних посад. Гостро виступав Ян Гус проти великих земельних володінь католицької церкви, яка перетворилася на феодала, перестала бути духовним пастирем, її ієрархи піклувалися лише про свій гаманець. «Звичайно корінь всього зла,- говорив Ян Гус,- любов до грошей. Церковні пастирі замість того, щоб оберігати свої стада, «безбожно стрижуть вовну» з християнських овець».

В очах католицького духовенства Ян Гус перетворився в небезпечного ворога, і в 1410 р. його було відлучено від церкви. У 1412 р. після публічного виступу Гуса з гострою критикою на адресу римського папи і високих церковних ієрархів у Чехії, які через своїх агентів почали продажу індульгенцій на відпущення гріхів, папа римський прокляв його. Мислитель змушений був покинути Прагу. У 1412- 1414 pp. він перебуває в Південній Чехії, де продовжує літературну і проповідницьку діяльність.

Восени 1414 р. Ян Гус поїхав у Констанцу, де на соборі католицької церкви сподівався захистити своє вчення.

Нескореність Яна Гуса, непохитність його віри у справедливість своїх ідей викликала ненависть і страх отців собору. Усі їхні спроби схилити Гуса до зречення від свого вчення закінчилися поразкою. Незважаючи на охоронну грамоту імператора Сигізмунда І, Гус був ув'язнений і засуджений собором як єретик. Всі твори мислителя були спалені на його очах, а 6 липня 1415 р. сам він загинув на вогнищі папської інквізиції.

Незабутній образ Яна Гуса, який мужньо відстоював справу свого життя перед верхівкою католицького духовенства на соборі, створив у своїй поемі «Єретик» Т. Г. Шевченко:

...Мов кедр серед поля 

Ливанського,- у кайданах 

Стояв Гус перед ними!

І окинув нечестивих 

Орліма очима. 

Затрусились, побіліли, 

Мовчки озирали 

Мученика... [392] 

Літературна спадщина Яна Гуса тісно пов'язана з його діяльністю як професора університету і проповідника. Вона складається з релігійно-філософських трактатів, дидактичних праць, перекладів, епістолярної спадщини та ін. Серед творів мислителя, написаних латинською мовою, важливе місце займає полемічна праця «Про церкву» (1413), в якій викладені основні ідеї Гуса-реформатора. В трактаті «Про правопис чеський» Ян Гус виступає як тонкий знавець мови, окремі спостереження над чеською мовою не втратили свого значення і сьогодні. Серед чесько-мовних праць ученого особливе місце займає збірник проповідей «Постіла» (1413), в якому Ян Гус піднімає багато злободенних питань. З листів мислителя до друзів і однодумців перед нами постає мужня і незламна людина, захисник «національних і народних прав» (К. Маркс). Літературна і громадська діяльність ідеолога чеської Реформації, його гостра критика феодальних і церковних порядків мали великий вплив на формування духовного життя в Чехії, підготувала грунт для сприйняття ідеалів гуманізму.

Образ Яна Гуса втілили у своїй творчості Т. Г. Шевченко, Ф. І. Тютчев, радянська письменниця М. В. Ямщикова (псевдонім Ал. Алтаєв), чеські письменники М.-В. Кратохвіл, В. Капліцький та багато інших.

Ідеї Яна Гуса, його літературна діяльність залишили помітний слід у чеському літературному процесі, сприяли демократизації літератури. Католицька церква, знищивши Яна Гуса фізично, добивалася, щоб навіки були забуті його ідеї і його ім'я. Але іскри констанцського багаття запалили в Чехії велике вогнище національно-визвольної боротьби, антифеодального і антикатолицького руху, відомого під назвою гуситські війни. За словами Ф. Енгельса, це була «національно-чеська селянська війна проти німецького дворянства і верховної влади німецького імператора, яка мала релігійне забарвлення» (1). На боротьбу проти німецько-католицького засилля піднявся увесь народ - селяни, ремісники, дрібна шляхта. Повстанці палили монастирі, усували від влади у містах німецький патриціат, захоплювали церковні землі. Народні проповідники, в дусі гусівських заповітів, закликали до перебудови суспільного життя.

(1) Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т. 6, с. 175-176.

Папа і німецький імператор підняли проти гуситів, за визначенням К. Маркса, всю феодальну європейську реакцію. Однак усі п'ять хрестових [393] походів, скерованих проти гуситської Чехії, були розгромлені військами повстанців, на чолі яких стояли прославлені полководці Ян Жижка, Ян Рогач та ін. В результаті гуситських воєн послабилось засилля німецько-католицької реакції в країні і підготувався грунт для культурного відродження чеського народу.

Література періоду гуситського революційного руху (1419-1437) представлена гострими, полемічними творами, духовними піснями, хроніками тощо. Особливо поширеним був жанр хроніки. Хроністи, описуючи події, часто вступали в полеміку з представниками інших політичних таборів. Одним із найцікавіших творів цього жанру була «Гуситська хроніка» Вавржинця з Бржезове (1370-1436), в якій детально розповідається про події 1414- 1421 pp. Близькою до цієї хроніки є «Пісня про перемогу біля Домажлиць» - віршована розповідь того ж автора про перемогу гуситів над хрестоносцями у 1431 р. У ній прозвучав пристрасний заклик автора до мирного життя: [394]

...Ми викуєм плуги з мечів, 

Зі списа серп, 

Як бог велів,

І дзвони знову возвестять, 

Що наступила благодать. 

Народ не піде на народ - 

Сусідський нищити город. 

Бо явить мир свою красу 

І людям возвістить ясу.

        (Переклад В. Лучука)

Жанр духовної пісні набув великої популярності в той період. До пісні з великою прихильністю ставився ще Ян Гус, який добре розумів її емоційну і виховну роль. Гуситська література дала прекрасні взірці бойової пісні, («Хто ж ви, божії бійці», «Повстань, повстань, велике місто празьке» та ін.).

Помітною постаттю в гуситській літературі був Петр Хельчицький (близько 1390-1460). Народився на півдні Чехії в селі Хельчиці, де і прожив майже все своє життя. Добре був обізнаний з вітчизняною і перекладною літературою, зокрема з творами Я. Гуса, Т. Штітного, Д. Уїкліфа. Писати почав у 20-ті роки XV ст. Погляди П. Хельчицького не вирізняються чіткістю і послідовністю, але його твори дають багатий матеріал для пізнання тієї бурхливої доби, в яку він жив і творив.

У трактаті «Про три стани в людському суспільстві» П. Хельчицький гостро виступив проти соціальної нерівності, яка існувала в сучасному йому суспільстві. Ці ідеї знаходимо і в збірнику проповідей «Постіла» (1441), і особливо в найбільш відомому його творі «Сіть правої віри» (40-ві роки XV ст.). Характеризуючи становище в суспільстві, П. Хельчицький писав: «Усі хочуть бути феодалами, панами, солдатами. Бо легко їздити на гладких конях, погрожувати і пихато, з погордою розмовляти, легко лаяти простих людей, називати їх «холопами»..., здирствувати над ними, рубати їм голови. Легко бути паном: завжди добре їсти і пити, нічого не робити, бути трутнем, вештатись з місця на місце, без користі говорити всілякі дурниці і без сорому робити різні гріхи. Дуже багато розвелось по замках і містах таких насильників, котрі, або, користуючись владою, чинять насильства простому люду, або, беручи гроші з селян, бенкетують і ведуть привільне життя. Та ж причина привела до того, що розмножились в багатогранній строкатості ченці, каноніки, хрестоносці, орденські брати і всілякі інші священики, їх багато саме тому, що вони, як пани, розкішно їдять і п'ють, одягаються в різні дорогі одяги, будують [395] великі доми з чистими покоями. І все це вони роблять за рахунок крові робочих людей».

Твори П. Хельчицького були популярні, а окремі його моральні засади привертали увагу філософів і літераторів XIX ст., зокрема, філософією П. Хельчицького цікавився Л. М. Толстой.

Вчення П. Хельчицького стало ідеологічною основою діяльності «Громади чеських братів», члени якої багато зробили для розвитку освіти і шкільної справи у Чехії і за її межами (Я- Благослав, Я. А. Коменський та ін.).

Гуманістичний рух у Чехії особливо пожвавився наприкінці XV- в XVI ст. у зв'язку з виникненням і розвитком книгодрукування (перша друкована чеська книга - «Троянська хроніка» - вийшла у Плзні в 1470 p.). Ідеями гуманізму були наповнені художні, філософсько-дидактичні, наукові твори, які друкувалися по всій Чехії.

Серед чеських письменників-гуманістів, які писали латинською мовою, відзначається Богуслав Гасіштейнський з Лобковиць (1461 - 1510), чиї твори є значним досягненням чеської ренесансної літератури. Богуслав Гасіштейнський отримав освіту в Італії, писав вірші, філософську прозу, його поезія тематично різноманітна (лірика, твори на історичні теми тощо). В «Жалобі на мораль в Чехії» (1489) він викривав падіння моралі, марнотратство шляхти тощо. У філософських трактатах «Про скупця», «Про людське нещастя» та ін. письменник звернув увагу на важливі суспільні і громадські проблеми. Богуслав Гасіштейнський зібрав велику бібліотеку унікальних рукописів, листувався з вітчизняними і зарубіжними гуманістами.

Чеською мовою писали ряд визначних гуманістів. Широковідомим у той час був Вікторин Корнел з Вшегрд (1460-1520), який багато зробив для перекладу чеською мовою латинсько-мовних творів, зокрема філософських і дидактичних. Він був також автором юридичного трактату «Дев'ять книг про право, суддів і табелі землі чеської» (1508). Історичну літературу в цей період представляє ілюстрована «Чеська хроніка» Вацлава Гайка з Лібочан (помер у 1558 p.), яка довгий час була улюбленою книжкою широких читацьких кіл. Низка пам'яток цього періоду присвячена політичним, торговельним питанням. Твори знайомили читачів з досягненнями тодішньої науки, розкривали перед ними природу і географію чужих країн, вабили описами далеких подорожей. Великої популярності набули «Опис комети» (1577) Тадеаша Гайка з Гайку, «Мандри з Праги до Венеції, а звідти по морю до Палестини» (1563) Олдржи-ха Префата Влканова, «Пригоди» Вацлава Братислава з Митровиць (1599) та ін.

Відомим видавцем, літератором і організатором культурного життя в XVI ст. був професор Карлово-го університету Данієль Адам з Велеславина (1546-1599), який у своїй друкарні видавав художні та публіцистичні твори багатьох сучасників, наукову літературу («Календар історичний», «Словник чесько-латинсько-грецько-німецький» та ін.).

У чеській літературі другої половини XVI ст. все частіше з'являються твори, в яких автори намагаються розв'язати загальнолюдські проблеми з позицій гуманістичної ідеології.

Яскравою постаттю в літературі цього періоду був Ян Благослав (1529-1571) - високоосвічений гуманіст, знавець літератури, музичного мистецтва. Освіту Ян Благослав здобув у Німеччині, у Вітенберзі, де познайомився з видатними німецькими гуманістами, зокрема, з визначним діячем німецької Реформації М. Лютером. Діяльність Я- Благослава тісно пов'язана з демократичними традиціями чеського суспільного і культурного життя, з гуманістичними ідеалами. У його творах порушувалися питання історії, філології, теорії віршування, музики, філософії, освіти.

Важливим є трактат Я. Благослава «Про ворогів освіти» (1567), в якому пристрасно відстоюється велике значення освіти в житті людини. Ян Благо; слав і його послідовники протягом десятиріч багато зробили для розвитку шкільної справи.

Про великі теоретичні і практичні знання Яна Благослава в галузі музичної культури свідчить його трактат «Музика» (1558) -він був автором збірок пісень, в одній із них уперше в Чехії надрукований варіант української пісні «Думаю, Дунаю, чому смутен течеш...» Видатною працею Яна Благослава є «Граматика чеська» (1571), в якій з любов'ю описується рідна мова, її милозвучність і багатство, визначаються її великі літературні можливості.

Значне місце у творчості Яна Благослава займає перекладацька діяльність, зокрема, переклад біблійного «Нового завіту» став класичним взірцем чеської літературної мови XVI ст.

Сатиричні риси характерні для творчого доробку чеського поета Микулаша Дачіцького з Геслова (1555-1626). У збірці «Звичайна правда» (1620) він затаврував зловживання, падіння моралі, [397] пихатість і зажерливість багатіїв, діяльність католицького кліру (наприклад, вірш «Лев - знамено чеської землі» та ін.). До збірки ввійшли і патріотичні твори «О Богемія», «Напоминання старого чеха» та ін., ліричні вірші («Трагедія пущення»). Значний інтерес представляють мемуари М. Дачіцького - яскравий і живий документ епохи.

Відомим автором поетичних і прозаїчних творів був Шимон Ломніцький з Будче (1552-1623). Сюжети творів Шимон Ломніцький часто черпав із середньовічної літератури, наближаючи її до читачів своєї епохи. Одні вірші Ш. Ломніцького носять моралізаторсько-дидактичний, інші - сатиричний характер («Миші та штани», «Ласа лисичка»), серед прозаїчних творів виділяються дидактичні книги «Купідонова стріла», «Золота торбинка» та ін.

Слід підкреслити популярність у XVI ст. драматичних творів, які писалися часто у формі жартів, гротесків, пасторалей. Драматургія цього періоду дає яскравий матеріал для пізнання побуту, звичаїв, буденного життя простих людей (переклади драматичних творів античних авторів Плавта, Сенеки та ін., п'єси П. Кирмезера, Т. Моурженіна та ін.).

Помітного розвитку в XV-XVI ст. в Чехії досягла народна література. Як правило, це були збірки невеликих розповідей, об'єднаних одним героєм. Цікавою народною книгою була, наприклад, «Історія про брата Яна Палечка, блазня, короля Іржі», анонімний автор якої черпав розповіді про мудрого блазня з народних джерел. Розумним, веселим, дотепним, правдивим захисником скривджених - таким постає перед нами Ян Палечек. Відомий сучасний чеський письменник Франтішек Кубка (1894- 1969) написав на основі цієї народної книги відомий роман «Посмішка і сльози Яна Палечка». У XV- XVI ст. у Чехії успішно розвивалися також світська любовна лірика, започаткована в XIV ст.

Гніт Габсбурзької монархії, яка панувала в Чехії з XVI ст., негативно позначився на економічному, політичному та культурному житті країни. У ній не вщухали повстання проти гнобителів, особливого розмаху вони набули на початку XVII ст. Після успішних походів повстанці зазнали тяжкої поразки в битві на Білій горі 8 листопада 1620 р. Окрилена перемогою, феодальна і католицька реакція почала широкий наступ на визвольний рух чеського народу. В 1627 р. був виданий статус, яким Чехія оголошувалася спадковим володінням Габсбургів. Все це негативно вплинуло на розвиток чеської літератури [398] і культури. «Катастрофа, яка спіткала чехів на Білій горі і була потім довершена жорстокою католицькою реакцією,- писав Іван Франко,- у великій мірі знищила давні культурні надбання чехів, придушила національне життя, спинила просвіту, підрізала літературу» (1). Тридцятилітня війна (1618-1648) довершила справу занепаду економіки країни: було зруйновано 102 міста, 1146 сіл. Визначні представники чеської культури, зокрема Я- А. Коменський, змушені були емігрувати за кордон.

(1) Франко Іван. Твори, т. 18, с. 274.

Ян Амос Коменський. Ян Амос Коменський - великий чеський гуманіст, найяскравіша постать у культурі, літературі, науці Чехії XVII ст., творчість якого увібрала в себе все те найкраще і найцінніше, що було в чеській культурі XV-XVII ст.

Народився Ян А. Коменський в м. Нівніце, в Південній Моравії. Початкову освіту отримав у братській школі, після цього навчався в латинській школі, завершував освіту у Німеччині в Герборнській академії і Гайдельберзькому університеті. Після повернення в 1614 р. на батьківщину вчителював на півночі Моравії, у м. Фульнеку. Саме тут Я. А. Коменський почав на практиці закладати основи своєї педагогічної системи, тут з'явились і його перші [399] твори. Переслідуваний католицькою реакцією, він змушений був залишити Фульнек, а згодом і батьківщину (1628). У Чехію повернутися він уже не зміг, хоч мріяв про це все життя.

Філософські, педагогічні, літературні твори Я. А. Коменського зробили його ім'я широковідомим. Він був ректором гімназії у м. Лешно в Польщі, його запрошували до Англії, Угорщини, Голландії та інших країн, де приймали з почестями. Всюди Коменський знайомився з видатними представниками європейської літератури і науки.

Останні роки свого життя Я. А. Коменський прожив у Голландії, де і помер.

Літературна спадщина Я. А. Коменського широка і багатогранна (близько 250 праць). Всі його твори пройняті ідеями гуманізму, турботою про виховання людини, глибокими педагогічними ідеями, які відкрили нову епоху в освіті і шкільній справі, за що Я. А. Коменський був названий сучасниками «вчителем народів». Я. А. Коменський писав латинською і чеською мовами, праці великого педагога ще за його життя перекладалися у різних країнах.

Літературну спадщину Я. А. Коменського умовно можна поділити на дві частини: літературні твори і наукові праці.

Серед літературних творів чільне місце посідає трактат «Лабіринт світу і рай серця» (1623), в якому чеський гуманіст ніби охоплює внутрішнім зором навколишній світ, замислюється над його долею, над життям людей, над сучасним і майбутнім людства. Зображуючи навколишній світ, Коменський вдається до алегорії: до міської площі збігаються вулиці, кожна з яких заселена людьми різних професій - ремісниками, воїнами, вченими, священиками, панами та ін. Молодий мандрівник, якого супроводжують інші герої твору, роздумує над своїм майбутнім, шукає свого місця у житті. Він бачить, що світ є справжнім лабіринтом, в якому люди прикриваються масками, щоб приховати свої справжні думки. Життя і праця тих, хто живе в цьому лабіринті, сповнені зла, підступності, неправди: люди утискають одні одних, думають про золото, гроші, зиск, мріють про безтурботне життя. «Я підмітив у людей велику охоту до новизни і перемін в одязі, будівлях, мові, ході та інших речах. Я бачив,- продовжує герой свою розповідь,- що деякі нічого не робили і лише тільки переодягались у все нові і нові шати... У праці хапались то за одне, то за друге і все залишали недовершеним, бо були [400] непослідовні...» Спостерігав мандрівник й інші картини: бідняки «трудились до поту, до устатку, до безтями, до каліцтва і загибелі, а між тим вони... ледве могли забезпечити собі шматок хліба. Правда, попадались мені і такі, які краще харчувались, але знову - чим легшим, прибутковішим був заробіток, чим менше було праці, тим більше було неправди і різних хитрощів». Розчарувавшись у житті, мандрівник мріє покинути такий світ і замкнутися в самому собі.

Автор добре бачить все те, що заважає людям бути щасливими, радісними, добрими. Трактат, у якому гостро, дотепно, реалістично, правдиво критикується існуюче суспільство, переростає в сатиру на оточуючу дійсність. Незважаючи на певну песимістичність висновків, які робить герой твору (і сам автор), не бачачи шляхів, якими можна змінити світ, твір Я- А. Коменського і сьогодні привертає увагу глибокою реалістичністю, правдивістю і точністю картини суспільного розвитку, барвистістю розповіді, глибоким і щирим гуманізмом. Мова твору багата, яскрава і образна.

«Лабіринт» ще за життя Я. А. Коменського користувався великою популярністю у читачів, перекладався багатьма мовами народів світу.

У 20-ті роки XVII ст. Я- А. Коменський писав віршовані твори, більшість з яких створена на запозичені сюжети (часто автор робив це для шкільного вжитку), займався перекладами, наприклад, з Вергілія.

У ряді наукових праць Я. А. Коменського порушуються проблеми чеської культури, питання історії, літератури, мови чеського народу. На жаль, під час пожежі згинув багатющий матеріал, який Я- А. Коменський збирав протягом майже десяти років до праці про чеську мову - «Скарби мови чеської». Записав учений близько 2,5 тисяч прислів'їв і приказок, які планував видати окремою книжкою. Цікава праця Я. А. Коменського про теоретичні засади чеської поезії - «Про поезію чеську» - вийшла друком лише в 1955 р. Він був автором історичних розвідок про стародавню історію рідної Моравії, склав її карту у 1627 р.

Окрему групу творів Я. А. Коменського становлять педагогічні праці, шкільні підручники тощо (наприклад, «Астрономія» (1632), «Фізика» (1633); праобраз нашого букваря «Світ у малюнках» (1658) та ін.). Основним педагогічним твором Я- А. Коменського є фундаментальна «Велика дидактика, що [401] містить універсальну теорію вчити всіх всьому...» (1633-1638). У цій праці сконцентровані основні принципи прогресивної, передової гуманістичної педагогічної думки. Близькою до «Дидактики» є «Материнська школа» (1630) -перше в історії керівництво з дошкільного виховання та ін. Я- А. Коменському належить ідея створення загальної енциклопедії знань: «...Я задумав,- писав він амстердамському друкарю П. Монтану в 1661 p., приступити до ґрунтовного твору, в якому б всі речі були б представлені таким чином, що наші люди завжди, коли будуть потребувати відомості про якийсь предмет, можуть дома мати потрібну довідку, маючи таку скорочену бібліотеку».

Життя і діяльність Я. А. Коменського - взірець великої і чистої любові до батьківщини, високої віри у безмежні можливості людини, глибокого гуманізму. Я. А. Коменський мріяв про те, щоб «усі народи боролись за загальне благо, щоб шукали мир, правду...» Ідеї Я. А. Коменського ще за його життя ширилися по світу і знаменували перемогу гуманізму над силами темноти і схоластики.

Образ полум'яного патріота і великого вченого-гуманіста втілили у своїх творах сучасні чеські письменники Ф. Кожик у романі «Світло у пітьмі», М.-В. Кратохвіл у романі «Ян Амос» та ін.

Культура Чехії XV-початку XVII ст. відіграла значну роль у розвитку культурного прецесу у слов'янських країнах цього періоду: в Карловому університеті здобували освіту студенти з різних слов'янських країн, у Празі працював Ф. Скорина (1490-1540)-один із першодрукарів східних слов'ян; гуситські ідеї проникали в Польщу, на Русь, позначились вони й на духовному житті інших європейських народів.

 

 

8.3. Література Відродження у Польщі. Міколай Рей. Ян Кохановський

Епоха культурного підйому, пов'язаного з розвитком гуманістичних і реформістських ідей, починається на польських землях з другої половини XV ст. Носіями гуманістичних ідей у Польщі були не лише представники тих кіл суспільства, що були зв'язані з міською культурою, а й передові представники шляхти, яка спиралась на гуманістичні ідеали у своїй боротьбі з католицькою церквою за економічні і політичні права. [402] Еразм Роттердамський, який мав у Польщі друзів і учнів, одному з них - польському історику І. Децію - писав: «Я вітаю польський народ, який колись вважався варварським, але який сьогодні досяг такого розквіту в науці, праві, релігії, звичаях, а також в інших галузях, що далеко відійшов від варварства і може позмагатися з першими і найбільш культурними народами».

Розвиток польської культури XV-початку XVII ст. був всестороннім, він охоплював архітектуру, образотворче мистецтво, музику, науку. Варто назвати лише художні шедеври Віта Ствоша (1445- 1523), плеяду видатних учених, що працювали у Краківському університеті (заснованому в 1364 p.), в ньому навчався і геніальний М. Коперник (1473- 1543), і автор монументального дослідження «Історія Польщі» Ян Длугош (1415-1480) і т. п.

Література цього періоду в Польщі була латинськомовною, а від XVI ст. поряд із латинською широкого розвитку в літературному процесі набула польська мова.

Одним із перших польських поетів-гуманістів, який створив латинською мовою видатні взірці поезії, був Гжегож з Саноку (близько 1407-1477) - філолог і філософ, професор Краківського університету, чудовий знавець античної літератури, один із творців гуманістичного гуртка в Польщі. На жаль, його твори не дійшли до нас, але, за свідченнями сучасників, вони мали значну художню цінність. Про це довідуємося, зокрема, з його біографії, написаної вигнанцем із Риму, який знайшов притулок у Львові і Кракові - Філіпом Буаноккорсі Келимахом (1437-1496).

Гуманістичні ідеї завозила в Польщу молодь, яка навчалася у Падуї, Римі, Ферарі, Павії. Радянський учений І. М. Голеніщев-Кутузов зазначив, що в Європі XV-XVI ст., за винятком Далмації, «не було жодної країни,- так тісно пов'язаної з італійською культурою, як Польща» (1). Крім того,  польський гуманізм був тісно зв'язаний з чеським і німецьким. Широкий відгомін у країні мала, наприклад, чеська Реформація та ін. Цим і пояснюється своєрідність розвитку ренесансної літератури у Польщі. Розвитку гуманістичних ідей у Польщі сприяла також поява книгодруку.

(1) Голенищев-Кутузов И. Н. Итальянское Возрождение и славянские литературьі XV- XVI вв.- М.: Изд-во AH CCCP, 1963, с. 214.

У перші десятиріччя XVI ст. у Польщі виступила група поетів, які писали латинською мовою: Павел із Кросна (близько 1470-1517), Анджей Кшіцький (1482-1537), Міколай Гусовський (близько [403] 1475-1533), Ян Дантішек (1485-1548), Клеменс Яніцький (1517-1543) та ін. їхній доробок має яскраво виражений ренесансний характер. У своїх творах вони розвивали популярну в ренесансній літературі придворну панегіричну поезію, створювали вірші, що прославляли перемогу польської зброї, патріотичні твори тощо. Павел із Кросна, Ян Дантішек, Анджей Кшіцький отримали освіту в університетах Італії і Польщі, були особисто знайомі і підтримували зв'язки з відомими діячами гуманізму в Європі (Е. Роттердамським, Т. Мором та ін.), уважно стежили за розвитком сучасної їм європейської літератури, знали твори античних авторів. Павел з Кросна, наприклад, коментував поезії Вергілія, Овідія, Горація; його оригінальні твори «Ода до Аполлона», «До книги» та ін. відзначалися легкістю і милозвучністю вірша.

Ян Дантішек за свої латинські вірші був увінчаний у Римі лавровим вінком. Найбільш відомим його твором є поема «Про лихоліття нашого часу» (1530), в якій поет розповідає про татарські набіги, та автобіографія «Життя Яна Дантішка».

Сатирична за змістом поезія Анджея Кшіцького, в якій митець піддає критиці навіть представників церкви і королівського дому. Низці поезій А. Кшіцького властивий життєрадісний характер, у них поет прославляє любов, весну, радість життя («Гімни братів-гультяїв»). Перу А. Кiіцького належать також політичні вірші («Скарги релігії і Речі Посполитої», 1522).

Поемою «Про вигляд і дикість зубра і полювання на нього» (1521 -1522) прославився Міколай Гусовський. Поема цікава описами природи рідного краю, її багатства. Побіжно у творі поет торкається і проблем політичного життя, вказує на небезпеку турецької навали.

Клеменс Яніцький - виходець із селян - ціною неімовірних труднощів здобув освіту, закінчив університет у Падуї. Вже в Італії його вірші набули великої популярності, і він був увінчаний лавровим вінком у Римі, його твори відзначаються не лише блискучою технікою і звучною мовою, а й особливою теплотою людських почуттів, ліризмом (наприклад, елегія «Про себе самого для нащадків»).

У XVI ст. в Польщі з'являються не лише перекладні твори польською мовою, а й оригінальна література. Бернат з Любліна (близько 1465- близько 1529) видав одну з перших польських книг «Рай душі» (1513), йому належить «Життя Езопа» [404] (1522) -біографія легендарного байкаря, матеріал для якої він запозичив з творів італійських гуманістів.

Близькою до творчості Бєрната з Любліна є міська література. Особливої популярності в ній набули повість «Історія про сімох мудреців», оповідання збірки «Совізжал» (своєрідний польський Уленшпігель) та ін. Багато сюжетів цих творів запозичено, окремі з них є перекладами або переспівами з інших літератур. Все це свідчить про інтернаціональні зв'язки польської літератури того періоду.

Одним із найвидатніших польських письменників-гуманістів був Міколай Рей, творчість якого є значним явищем польського Відродження.

Міколай Рей з Нагловиць. У творчості М. Рея (1505-1569) особливо яскраво проявилася національна специфіка ренесансної літератури у Польщі. Народився він у родині малоземельного шляхтича, вчився у Львові і Кракові, але науку не завершив і повернувся додому. Служив секретарем вельможного феодала, сандомирського воєводи Анджея Тенчінського; чий двір став своєрідним культурним осередком. Тут відбувалися концерти, театральні вистави, [405] літературні змагання, на яких поети читали свої вірші. Активну участь у виступах брав і Міколай Рей. Саме тут він познайомився з ідеалами гуманізму. Життєрадісному за своїм характером, М. Рею не могли не імпонувати ідеї, скеровані проти церковної схоластики. Він жадібно читав твори античних авторів, які пізніше переклав польською мовою.

Після смерті батька М. Рей залишив службу і жив у своїх маєтках, однак зв'язків з магнатськими дворами не поривав, брав участь у громадському житті. М. Рей був сторонником реформаційного руху, що яскраво відбилося у його творах: у них він виступає як безкомпромісний противник католицької церкви.

Свої твори М. Рей писав виключно польською мовою. «Хай всім іншим народам буде відомо, що поляки не гуси і свою мову мають»,- проголошував він. Польська література доби Відродження завдячує М. Рею не лише новими літературними жанрами, а й розвитком літературної мови, демократизацією літературного процесу загалом. У творчості письменника проявляється його інтерес до сюжетів і форм сучасної йому європейської літератури, що свідчить про добру обізнаність з нею. Разом з тим польський письменник виступає як самобутній, оригінальний і глибоко національний автор, чия творчість дала поштовх бурхливому розвитку польської літератури XVI ст., зміцнила і збагатила польську літературну мову.

Важливе місце у творчості М. Рея займає «Коротка бесіда між трьома особами: Паном, Війтом і Плебаном» (1543)-сатиричний, віршований (понад дві тисячі строф) діалог, в якому на повний голос звучить критика існуючого суспільного ладу, особливо церковників та великих панів, яких автор звинувачує у корисності, байдужості до інтересів держави. Письменник устами одного з героїв викриває хабарництво, продажність суддів і чиновників, улесливість і зажерливість церковників, пихатість і неуцтво шляхти. У цьому творі вперше в польській літературі прозвучали співчутливі слова про становище селян, яких жорстоко експлуатували і пан, і війт, і плебан.

Сатиричні ноти властиві багатьом творам М. Рея. Проявились вони і у творі «Купець, або образ і подоба останнього суду божого» (1549), що став однією з перших спроб польської драматургії. Гостросатиричне і дошкульне вістря драми скероване в першу чергу проти догматів католицької церкви. Сюжет «Купця» запозичений, але автор вклав у нього стільки нових елементів, наповнив зміст такою яскраво вираженою польською проблематикою, що твір сприймається як оригінальна пам'ятка польської літератури доби Відродження.

Велику віршовану драму (шість тисяч віршів) - «Життя Іосифа» (1545)-М. Рей присвятив дочці польського короля. Цей твір цікавий перш за все тим, що в ньому проявилися здібності М. Рея-художника, його вміння по-новому, живо, цікаво і оригінально розкрити відомий літературний сюжет.

У збірці проповідей «Постіла» (1557), яка здобула особливу популярність у Польщі, виразно відбилися світогляд і переконання М. Рея, його прихильність до реформаційного руху в Польщі.

У поетичній спадщині письменника почесне місце займає збірка «Звіринець, в якому вірно описані види різного роду людей, тварин і птахів, їх пригоди і звичаї» (1562). Вона свідчить про високу майстерність Рея - сатирика, гумориста, мораліста. Цей великий твір (понад шість тисяч віршів) був адресований широкому колу читачів. Вірші про визначних історичних осіб Олександра Македонського, Аттілу, Перікла перегукуються з розповідями про польських королів, магнатів - сучасників поета. Ряд віршів носить яскраво виражений сатиричний характер: М. Рей різко критикує непорядки, зловживання тощо. Перепадає тут і католицькому духовенству, і ченцям, і феодалам. М. Рей без прикрас зображує їхню мораль, звичаї, розбещеність. До другого видання «Звіринця» М. Рей додав так звані фіглики - жартівливі історії, в яких виставлені на посміховисько вади людського характеру: легковажність, скупість, зажерливість, ревнощі, хитрощі, неуцтво та ін. Ці гумористичні мініатюри правдиво розкривають перед нами життя і звичаї людей тих далеких часів. Влучне, соковите, іноді грубувате слово, дотепність і життєвість сюжетів зробили ці твори надзвичайно популярними. Особливо гостро висміював М. Рей церковників - священиків, ченців:

Хлопу догмати про трійцю важко зрозуміти. 

Ксьондз на прикладі сердегу заповзявся вчити: - 

Маєш сина; сам ти батько; жінка святим духом 

Хай собі побуде трохи, край поклавши скрухам.- 

Та ізнову хлоп приходить: - Мій панотче милий! 

Син із батьком одностайні, це ми зрозуміли,- 

Тільки віри в того духа у мене немає: 

Що зароблять син із батьком - дух попропиває! 

        («Ксьондз навчає хлопа вірити у святу трійцю», переклад В. Коптілова). [407]

Не оминув поет і самого «святого отця» - папу римського:

Нехай згадає той, хто став на місце бога 

І сам собі надав роль божества живого, 

Що сталося колись із гордим сатаною, 

І скаже сам собі: «Так буде і зі мною». 

Як Новуходоносор, їстиме він сіно, 

Переродившись в брудну, дурну тварину, 

Закрутив папу згубний, лиховісний вир, 

Бо завжди господу йде він наперекір.

        («Папі», переклад В. Коптілова)

Викриваючи чванливих багатіїв, М. Рей створює образ людини, яка думає лише про золото, гроші, зиск, забувши свою людську гідність: Багатство більше багачем владає, Аніж багач багатством, що він має. Чи де на світі є така підлота, В якій би не було хоч дрібки злота? Спокусить радника й бурмистра злото, Людину злото втопче у болото, За злото брата брат іде вбивати, Продасть за злото доньку рідна мати. («Про багача», переклад В. Коптілова).

Шляхетність людини - ще одна тема поезії М. Рея. Митець намагається вияснити, в чому вона полягає: в багатстві, пихатості, знатності? Ні, доходить висновку поет - шляхетність закладена в самій людині, зумовлюється її поведінкою:

Не той шляхетний, хто гербів собі навісив, 

А сам насправді є прислужник бісів. 

Не той шляхетний, хто пишається дідами, 

А має на сумлінні чорні плями.

 

Шляхетність мов кришталь, що промениться ясно, 

Мов скло прозоре, що блищить прекрасно, 

І скарб, і гроші, і всі титули минуться, 

А слава й честь навіки зостаються...

        («Про справжнє шляхетство», переклад В. Коптілова)

У дидактико-алегоричній поемі «Життя достойної людини» (1558), в якій налічується близько сорока тисяч віршів, М. Рей створив образ справжньої, чесної, достойної людини, такої, яку він вважав ідеальною, яка відповідала його уявленням про людяність і благородство. В цьому творі органічно поєдналися гуманістичні ідеали М. Рея про світ і людство з критикою негативних суспільних явищ. Близьким до цієї поеми є останній великий твір М. Рея: «Дзеркало або образ, в якому кожна людина всілякого стану може легко, як у дзеркалі, побачити свої вчинки» (1567-1568), у котрому проявилися суспільно-політичні ідеали гуманіста. [408]

Моральні і дидактичні роздуми автора межують з сатирою, з яскравими малюнками життя Польщі XVI ст. Творчість М. Рея сприяла розвитку літературної польської мови, розквіту окремих жанрів польської поезії тощо. Небезпідставно один із найбільших поетів польського Відродження Ян Кохановський вважав М. Рея своїм безпосереднім попередником.

Ян Кохановський (1530-1584) народився у с. Сицині у сім'ї шляхтича. Про молоді літа поета відомо мало. З 1544 р. вчився в університеті у Кракові, де і захопився, очевидно, творами античних авторів, які помітно вплинули на його творчість. З середини 1552 р. Ян Кохановський перебуває в Італії, де вчиться у падуанському університеті, який у той час був осередком гуманістичної культури і в якому здобували освіту багато діячів польського Відродження. Повернувся Ян Кохановський на батьківщину у 1559 р.

Через важке матеріальне становище Ян Кохановський змушений служити при магнатських дворах. З 1564 р. він отримує титул королівського секретаря при дворі Сігізмунда II Августа. [409]

Ян Кохановський багато пише - його поезія має успіх, її читають, її видають, їй наслідують. У 1570 р. Ян Кохановський покидає двір і поселяється у своєму маєтку Чарнолясі, де й були створені його найвидатніші твори.

Ян Кохановський надзвичайно різносторонній поет, він - автор віршованих послань і поем («Сатир», «Муза», «Згода», «Шахи» та ін.), чотирьох книг «Елегій», двох томів «Пісень», численних жартівливих фрашок, дев'ятнадцяти глибоколірич-них «Тренів» («Плачів»), селянської ідилії («Собут-ка»), перекладів і трактату про польську мову («Польська орфографія»), драми («Відмова грецьким послам») та ін. Частина його творчої спадщини написана по-латинськи, але переважно свої твори поет писав польською мовою, піднісши її на небувалу височінь. Ян Кохановський був новатором і в галузі форми: він один із перших ввів у польську поезію сонет, терцину, білий вірш тощо.

Творчість зрілого періоду відіграла велику роль в утвердженні патріотичної громадянськості і рідної мови в польській поезії. У поемах «Сатир» (1564) і «Згода» (1564) та ін. поет виступає як патріот, який вболіває за рідну країну і з гіркотою говорить про міжусобицю і розбрат, що панує серед шляхти, байдужої до долі батьківщини, а зайнятої чварами з сусідами, гонитбою за грішми, розпустою і п'янством. Шляхтич, за словами поета, лише на «орача кричить і з боку у нього не шабля, а нагай стирчить».

Поряд з поемами, в яких порушувались важливі соціальні і політичні теми, Кохановський створив жартівливу, легку, витончену поему «Шахи» (1564), в якій розповів легенду про двох молодих вельмож, які змагалися за руку прекрасної принцеси.

Особливе і почесне місце в творчості польського поета займає лірика. Ліричні жанри, розроблені Яном Кохановським, надзвичайно різноманітні. Велику популярність, наприклад, здобули фрашки - невеличкі поетичні твори гумористичної, а іноді й сатиричної спрямованості. У фрашках поета відтворено цілий світ, герої якого різняться характером, поведінкою, темпераментом, поглядами тощо. Фрашки Яна Кохановського, як і фіглики Міколая Рея, породили у польській літературі послідовників, цей жанр популярний і сьогодні. Мають фрашки аналоги і в інших літературах, в українській, наприклад, їх можна порівняти зі співомовками С. Руданського. У веселих, гумористичних фрашках Я- Кохановського [410] часто висміюються негативні риси характеру, звички людини тощо:

Книги - марні лиш затрати, 

Мовиш, краще гріш складати; 

То похвально, що з калитки 

Грошей не береш на збитки, 

Гостю мій, але в крамниці 

Ти їх тратиш на дурниці. 

        («До гостя», переклад П. Тимочка)

А ось взірець веселої фрашки, яка нагадує, що найголовніше у житті - це здоров'я:

Здоров'я маєм, 

То не зітхаєм. 

Лиш при хворобі 

Волаєм: пробі! 

Тоді людина 

Зна, що єдина 

Річ не намарне - 

Здоров'я гарне, 

І що над нього 

Нема нічого; 

Бо скрині повні, 

Дива коштовні, 

Найкраща мода,

І юна врода,

й висока шана -

Річ непогана

Лиш за умови,

Коли здоровий.

Немає ж сили -

І світ немилий.

Нехай убогі

Мої чортоги

Під дахом небо

Вони для тебе.

        («Здоров'я», переклад Д. Білоуса).

Але у фрашках посилюються сатиричні ноти, коли поет спрямовує їх проти пихатої шляхти, церковників, забобонів, проти всього того, що суперечило його гуманістичному світогляду:

Княгиня меси жде. Мерщій до капелана.

Та з дому він гайнув і десь пильнує дзбана.

Аж ось іде в червоній рясі в храм.

Вона ж йому: «Мій ксьондзе, так довго спалось вам?»

На докір ксьондз спромігся лиш сказати:

«Яке спання? Я й не лягав ще спати».

        («На капелана», переклад Д. Білоуса)

Серед фрашок Я. Кохановського особливо багато творів антицерковної тематики:

Спитали раз ксьондза парафіяни:

Чому так не живете, як учите ви, пане? -

(Він жив з кухаркою). Той каже без турбот:

- Еге! За проповіді беру я по п'ятсот.

Та й тисячі б не взяв, аби з лихої волі

Жить довелося так, як я учу в костьолі.

        («На проповідника», переклад Д. Білоуса)

Фрашки Я- Кохановського надзвичайно ємкі, часто майже афористичні:

Якщо не грішна ти, як запевняєш, 

Чому ж до сповідальні учащаєш?

        («На набожну», переклад Д. Білоуса) [411]

Як бачимо, фрашки прості, лаконічні, ясні. Вони нагадують то дружній жарт, то гумористичну епіграму, або пародію, то злий, сатиричний портрет. Після 1570 p., коли поет усамотнився в своєму маєтку Чарноляс, ним був написаний цикл «Пісні» (надрукований у 1586 p.). Це ліричний жанр, який дає поету змогу висловити свої найпотаємніші думки, розповісти про людські почуття і пристрасті, про переживання закоханих, про сенс життя.

Радіє серце в весняну пору! 

А ще недавно стежини бору 

Сніги вкривали на лікоть цілий, 

На мертвій річці вози скрипіли. 

Тепер дерева в зеленім листі 

І розквітають луки барвисті, 

На чистих водах вже крига скресла, 

А тихе плесо тривожать весла...

        (Переклад П. Тимочка)

Одним із кращих творів цього циклу є «Святоянська пісня про суботку» - дванадцять дівчат співають свої пісні, в яких відбились народне життя, народні звичаї, народний фольклор.

Смерть улюбленої дочки поета, Уршулі, стала приводом до написання вінця лірики Я. Кохановського, його славнозвісних «Тренів» (1580), дев'ятнадцяти плачів-елегій. Ліризм і водночас драматизм цих творів наближають трени до народного голосіння. Відтворення глибини людського горя, яскрава емоційність у його передачі, психологізм у зображенні людських переживань, гіркі роздуми про долю людини і закони буття роблять «Трени» Я. Кохановського шедевром світової лірики.

...Дочасно ж ти умовкла, ох дочасно - сувора 

Смерть тебе забрала, пташечко яснозора. 

Не вдовольнила слуху мого пісеньками, 

А за них заплачу я тужними плачами. 

А ти, як і вмирала, то пісень співала...

        (трен VI, переклад Р. Лубківського) 

Уршулю мила, де ти, де? Не знаю, 

В який пішла ти бік і до якого краю... 

Та де б ти не була - о, зглянься, доню мила! - 

У давнім образі пройти тобі несила, 

То втіш мене, молю, прийди, моя дитино, 

Хоча б як сон, як дух прилинь, як тінь хвилинна... 

        (трен X, переклад В. Коптілова)

Відгомін «Тренів» відчутний і в польській поезії XX ст.- наприклад, у збірнику В. Бронєвського «Анка» (1956).

Ян Кохановський був родоначальником польської [412] класичної драми. В 1578 р. він написав драму «Відмова грецьким послам». Відтворюючи події Троянської війни, п'єса водночас перегукується з сучасністю, порушує важливі суспільні і політичні питання, критикує порядки в тогочасній Польщі. Один із молодших сучасників поета Себастіян-Фабіян Кльонович, дізнавшись про смерть великого польського поета, писав:

Плачте ріки слов'янські, дерева зеленоволосі, Плачте землі сарматські,- ніяк мої сльози Не течуть, пересохли, забракло ридання, Сил не стало, застрягли у горлі зітхання... Помер Ян Кохановський...

(Жалобні вірші на смерть Яна Кохановського», переклав М. Москаленко)

Ці строфи відомого польського поета-гуманіста XVI ст. свідчать про ту велику пошану, яку заслужив Ян Кохановський у своїх сучасників і однодумців. Помер Ян Кохановський у Любліні.

Творчість цього письменника мала великий вплив на розвиток літературного життя в Польщі. Я. Кохановський, за словами радянського вченого В. Б. Оболевича, «перший заставив відчути силу слов'янської поезії, змагаючись з західноєвропейськими корифеями епохи Відродження» (1).

Оцінюючи значення поезії Я. Кохановського для польської і європейської поезії, М. Бажан писав: «Геній Кохановського, його народність, патріотизм, його людяність, ставши могутнім стимулом для розцвіту польської літератури, вплинули на процес розвитку культур народів усього слов'янського світу» (2).

(1) Оболевич В. Б. Ян Кохановский и его литературная деятельность.- В кн.: Я. Кохановский. Избранньїе произведения. М.; Л.: Изд-во AH CCCP, с. 307.

(2) Бажан М. Не вгасне світло Чорного Лісу.- Вітчизна, 1980, № 6, с. 167.

Значним досягненням польської, літератури XVI-XVІІ ст. була творчість Себастіяна-Фабіяна Кльоновича (близько 1545-1602), Шимона Шимоновича (1558-1629), Вацлава Потоцького (1621 - 1696) та ін.

Себастіян Кльонович відомий як автор поем. У 1595 р. він написав польською мовою поему «Фліс» (Сплав лісу), в якій змалював життя, побут та звичаї польського народу. Латинською мовою поет створив «Роксоланію» (1584) - поему про життя Західної України. Уривок з цієї поеми переклав українською мовою Іван Франко («Старий Львів»):

З руських усіх городів піднімається вище над другі 

Краю цілого хвала, князь городів, святий Львів. 

Радуйся, пристане праці і захисте смілої думки

Віри старої красо, щирий поклін мій тобі!.. 

Славний осідком святим і прекрасними вежами славний, [413]

Баштами ти і валом, мурами й замком міцним, 

Спертий о мури, глядить із високого сугорба грізно 

Замок, що геть навкруги здалека видно його... 

Вежі твої досягають шпилями до хмар тих синявих, 

Об гребенясті дахи б'ються і плачуть вітри...

        (Переклад І. Франка)

Визначним поетом польського Відродження був Шимон Шимонович. його поетична книга «Ідилії» (1605) принесла йому заслужену славу. В ній поет роздумує над соціальними проблемами, зокрема над становищем селян-кріпаків. В ідилії «Женці» зображена тяжка праця селян, яких у літню спеку з ранку до вечора підганяє на панському полі староста:

Не баріться, жніть! - раз у раз волає,

Хоч би й три поти зійшло, та він не зважає...

В ідилії «Калачі» поет яскраво і емоційно передає тугу нареченої, її мрії про родинне щастя.

Останнім видатним представником гуманізму в польській літературі був Вацлав Потоцький, твори якого виділяються особливою сатиричною загостреністю. Сам шляхтич, В. Потоцький негативно ставився до привілеїв, якими була наділена шляхта. З гіркотою і болем писав він про долю селянина-кріпака. В. Потоцький вірив, що якби польські селяни мали зброю, то разом з українськими кріпаками вийшли б на бій проти панів. Він гнівно засуджував духовенство і феодалів, які паразитично наживались на мозольній праці селян:

...Мучишся задля дітей, в полі вирощуєш жито. 

Святий супокій ксьондзам: не орють, а хліб у хаті, 

Не женяться, а нівроку - мають дітей нежонаті.

        («До господаря», переклад В. Лучука) 

Поет глибоко співчував простим людям («Війна людей не родить», «Природа у всіх однакова», «Десятини» та інші твори).

Найбільшим твором В. Потоцького є поема «Хотинська війна» (1670), в якій поет детально і правдиво передає картини бою слов'янського війська проти турків.

Талант В. Потоцького особливо проявився в ліричних жанрах - елегіях, панегіриках, епіграмах (збірник «Сад фрашок», 1672-1694; «Моралія», 1688-1696).

Література польського Відродження є визначним етапом у польській літературі, творчість провідних письменників цього періоду внесла помітний вклад у розвиток гуманістичних ідей, в світову літературу і культуру.

 

 

8.4. Відродження в Хорватії (дубровницько-далматинська література). Іван Гундулич

Вузькою смугою простяглася Далмація вздовж узбережжя Адріатичного моря. Віддавна перлинами Далмації були прибережні міста Задар, Спліт, Шибеник, Дубровник та ін. Складною і драматичною протягом століть була історія цієї частини Хорватії: залежність від Візантії, Венеціанської республіки, Угорщини, турецькі набіги - все це пережили далматинські міста.

На початку XV ст. далматинські міста, крім Дубровника, захопила Венеція. В Дубровнику ж у цей час процвітала республіка. Морська торгівля була основою добробуту цього міста-республіки.

«Тісні і постійні зв'язки з Заходом,- писав радянський учений І. М. Голеніщев-Кутузов,- близькість до центрів італійського гуманізму і європейської освіченості, з одного боку, оточуюча слов'янська стихія - з другого, сприяла високому підйому культури в Далмації в XV-XVI ст.» (1) Ідеї італійського гуманізму, таким чином, мали підготований грунт і знайшли широкий відгомін у Далмації.

(1) Голенищев - Кутузов И. Н. Позтьі Далмации зпохи Возрождсния.- В кн.: Голеншцев-Кутузов И. Н. Славянские литературьі. М., 1973, с. 56. .

Далматинські міста в XV-XVI ст. славилися своїми вченими: економістами, істориками, філософами, медиками, техніками, твори яких, написані латинською та італійською мовами, були відомі далеко за межами Далмації. Друкарська справа, високо розвинена в Далмації, відіграла значну роль у розвитку гуманістичної культури. Одна з перших друкованих книг з'явилася тут уже в 90-ті роки XV ст. Широко розповсюдженою в далматинських містах була перекладна література. Все це сприяло бурхливому розвиткові культури і літератури в Далмації, зокрема в Дубровнику.

В XV- на початку XVI ст. в Далмації значного розвитку набула гуманістична поезія латинською мовою. Дубровчанин Ілія Црієвич (1463-1520) був увінчаний у Римі лаврами за любовну лірику. У своїй творчості він розробляв також патріотичну («Ода Рагузі», Рагуза - інша назва Дубровника), загальнослов'янську тематику. Прославився він своїми епіграмами (наприклад, на папу Юлія І). Юрай Шижгорич з Шибеника (1420-1490) доктор права Падуанського університету - відомий творами на антитурецьку тему, яка, завдяки своїй актуальності, була широко представлена в далматинській літературі. Юрай Шижгорич прославився своєю «Елегією [415] на спустошення полів Шибеника», в якій звертається до вітчизни:

...Я віддам тобі душу

Тяжкії рани знесу за тебе,

За тебе й помру...

Для «Елегії» Ю. Шижгорича, як і для творів інших латинсько-мовних поетів Далмації, характерне використання античних образів, звернення до античної історії, що свідчить про широку обізнаність далматинських літераторів з античною культурою - одним із джерел ренесансної літератури. Відомими латинськомовними поетами були також Яків Бунич (1468-1532), Іван Гучетич (1451 - 1502) та ін.

На XVI ст. припадає розквіт далматинської поезії сербохорватською мовою. Поезія ця наповнена ідеалами гуманізму, духом літератури Ренесансу.

Одним із перших до народної мови звернувся Марко Марулич (1450-1524). В його поезії прозвучали пристрасні заклики до боротьби з османською навалою. Ця тема з роками стала головною в його творчості («Молитва проти турків», поема «Юдіф» (1501) та ін.). М. Марулич відомий своїми віршованими посланнями («Послання Франциску Наталісу», «Патриціям Спліту», «Молодому Періклу» тощо), а також дидактичними трактатами. Поезію М. Марулича високо цінив Аріосто, який назвав хорватського письменника «божественним» поетом.

Любовною лірикою, на якій помітно позначився вплив Ф. Петрарки, прославився Шишко Менчетич (1457-1527). Петрарка був одним із тих велетнів італійської літератури, які залишили незгладимий слід на ренесансній поезії Далмації.

Вірші Шишко Менчетича милозвучні, радісні, сповнені світлого почуття кохання і разом з тим м'якого гумору:

Як вірші став читать, молю тебе - зажди

        хай радістю сяє твоє чоло завжди. 

Коли в них щось не так, їх гудить не спіши,

        відкинь з них терня геть, троянди залиши. 

Якщо жадаєш ти ще більшого - твори,

        У тебе змога є, що хочеш говори. 

Але моїх кісток перегризать не смій,

        аби не був гірким доробок мій.

        («Посвята», переклад О. Шевченка)

Ліричні вірші Ш. Менчетича, здебільшого невеличкі за обсягом, сповнені великого почуття:

До рук твоїх віддам я серце без вини. 

Володарко, із ним, що хочеш учини! [416]

Як серце розітнеш, в нім знайдеш образ свій, 

За котрим в'яну я й холону в дні завій.

(«Дорогий образ», переклад О. Шевченка)

Серед мініатюр поета є й вірші, близькі до епіграми:

Найбільше в світі зло не стримає мій крик, 

бо то страшна біда, то твій бридкий язик, 

Котрий ти розв'язав і всаджуєш, як ніж, 

він б'є, як грім з небес, лиш дотик - і падіж. 

        («Твій язик», переклад О. Шевченка)

В творчості Ш. Менчетича трапляються й зразки високої петрарківської лірики, яскравим прикладом якої є вірш «Блаженна ти і всі твої красоти», до якого сам поет написав підтитул «за мотивами Петрарки»:

Блаженні час і мить, коли найперше я

        побачив образ твій, що дивно засіяв. 

Блаженні ті місця, де я тебе стрічав,

        дні, ночі і роки, коли слідком я мчав. 

Блаженна та пора, як вперше покохав

        твої красоти всі,- твоїм слугою став. 

Блаженні почуття, що мучать вдень і вніч,

        і пестощі твої прогнали сон із віч... 

Блаженна юнь твоя - красоти неземні,

        які ти віддаєш на радість лиш мені. 

        (Переклад О. Шевченка)

Лірика Джоре Држича (1461 - 1501), на відміну від творів III. Менчетича - його земляка і приятеля, близька до слов'янської народної традиції. Вірші Д. Држича, у яких створені глибоко народні образи, наближаються до пісенної творчості хорватів:

Ой, знайшла дівчина хлопця у травиці

        та й поцілувала сплячого в зіниці. 

На тім юнакові золоті остроги,

        а на дівчиноньці шовкова кошуля; 

Ой, та й зачепилися золоті остроги

        та й за дівчиноньки шовкову кошулю. 

Шовк став за трофея, та ще краща фея,

        мій прекрасний цвіте, вдвох ще краще в

світі; А юнак стріляв все із тугого лука,

        дівчина ж вдивлялась на зелені луки, 

Стріли там збирала, хлопцю подавала. 

        («Ой, знайшла дівчина», переклад О. Шевченка).

Любовна лірика Д. Држича витримана у традиціях народного фольклору, образи ліричних героїв ніби взяті з народних пісень, у віршах поет часто дотримується фольклорної ритміки, використовує народно-поетичні художні засоби. Разом з тим у Д. Држича є й твори, написані в стилі класичної петрарківської лірики:

Коли і де, скажіть, і у яких краях 

Стрічали молоду, ще кращу, ніж моя? [417]

Хоч води із морів летять до хмар хмурних

й розходяться довкіл, та знов зберуться в них.

Якби й від неї взять її принади всі,

вони зберуться знов у радісній красі.

її краса сія, немов проміння зір

вона, мов сонця схід над синім пасмом гір.

        («Немає кращої», переклад О. Шевченка)

Любовна лірика була одним із найпопулярніших жанрів дубровницько-далматинської поезії XVI ст. Яскраві приклади її ми знайдемо в творчості перекладача Овідія відомого поета Ханибала Луцича (1485-1553). його поезія, як і багатьох його сучасників, тісно пов'язана з петрарківською традицією. Ханибал Луцич, крім інтимно-ліричних віршів, створив цикл громадянської, патріотичної лірики («Похвала Дубровнику»). Перу X. Луцича належить також одна з перших драм, написаних сербохорватською мовою - «Рабиня», в якій поет продовжує популярну в далматинській літературі XV-XVII ст. тему, пов'язану з боротьбою слов'ян за незалежність. Цій темі присвячені твори ще одного поета - Юрія Бараковича (1548-1628) - патріотична поема «Слов'янська віла» (1613). Найвищого художнього втілення ця тема набула у творчості найвидатнішого дубровницького поета Івана Гундулича.

Відомим хорватським поетом і мислителем дубровницького Відродження був Никола (Мавро) Ветранович-Чавчич (.1482-1576). Народився він у сім'ї торгівця, переселився на острів Св. Андрія, створив чудові взірці філософської, політичної, любовної лірики, написав драму на біблейські теми. Поетичні твори Ветрановича сповнені, з одного боку, громадянського пафосу, а з другого - різкої критики на адресу дубровницьких патриціїв, багатих городян, кліриків., У своїх поезіях М. Ветранович відгукувався на важливі суспільні питання. В одному з своїх віршів так поет визначив основне завдання письменника:

Гончарам дано лиш глину, 

щоб горшки виготовляти, 

їх ретельно обробляти, 

аби мати хоч хлібину. 

 

А художникам - лиш вінця, 

щоб додати глекам карбу,- 

не шкодують жодну фарбу, 

аби мати ще й червінця.

 

А поетам - честь народу, 

хай же музу поважають 

і про волю вірш складають, 

аби мати всім свободу. 

        («Писання у поміч поетам», переклад О. Шевченка) [418] 

Мавро Ветранович був автором і веселих, дотепних віршів, написаних в жанрі популярних карнавальних пісень. Ці твори поета відзначаються життєрадісністю, співучістю, яскравим святковим настроєм, гумором:

Ми прийшли в цей край багатий 

(вам про це не варто знати),

 дубровчан аби навчати 

у трембіти трембітати.

 

Хоч ми й ланці та музики - 

добрі майстри - кожен знає, 

сурмимо ми марш цей дикий 

і платні не вимагаєм.

 

За любов до вас ми граєм, 

не берем за те з вас плати, 

тільки випити бажаєм, 

як закінчимо вам грати... 

        («Німці, ланці, сурмачі, найманці», переклад О. Шевченка)

Мавро Ветранович проявив себе як тонкий лірик - у ряді його творів змальовується прекрасна природа рідного краю («Самотник»). Поет багато років прожив поза Дубровником, але через усю свою творчість він проніс любов до рідного міста, пишався ним, уславлював його:

...То є слава сонцелика 

преславного Дубровника, 

що зі сходу до заходу 

у свободі править зроду.

 

Ось такі в нас дубровчани, 

по всім світі почтовані, 

королі, князі їм годять, 

що в шанобі завше ходять: 

заслужили вічну славу...

        («Каравела», переклад О. Шевченка)

Мавро Ветранович був автором популярних драм («Сусанна», «Жертвоприношення Авраама»). Використовуючи біблійні сюжети, поет намагався внести в них нові, ренесансні ідеї, змалювати повнокровні, глибокі психологічні образи. Мова творів М. Ветрановича ясна, прозора, у ній широко використані народні вислови.

Серед інших відомих письменників Далмації і Дубровника XVI ст. відзначаються Петро Зоранич (1508-1569) - автор любовної лірики і пасторальних романів, Маріо Каботі (1505-1582), який прославився гострою сатирою на дубровницький патриціат («Проти володарів Рагузи»), та ін.

Кінець XIV-середина XVI ст. в далматинськодубровницькій [419] літературі був періодом зародження і розквіту ренесансної літератури. На цей час припадають розвиток ряду жанрів у поезії, поява сатири, драми, поступовий перехід письменників з латинської та італійської мов на мову сербохорватську. Гостра і злободенна тематика літературних творів, велику увагу поети приділяли темі визвольної боротьби слов'янських народів.

У середині XVI ст. особливого розвитку досягла дубровницька драма. Найбільшого розквіту вона набула у творчості Марина Држича (1508-1567) - видатного дубровницького письменника, автора веселих комедій, ряд яких продовжує жити на сучасній сцені. М. Држич відіграв значну роль у становленні дубровницького театру. В Дубровнику він сам грав в аматорській трупі. Драматургічна діяльність Држича розпочалась у 1548 р. Найвідоміший твір митця - комедія «Дядечко Мароє» (1551) з тогочасного життя Дубровника і Риму. Для цієї п'єси характерна глибока психологізація образів, багатогранність, яскравість та оригінальність сценічної трактовки. Героями комедій М. Држича є хитрі слуги, простолюдини, яким драматург віддає свою симпатію. В уста цих героїв автор вкладає гострі і дотепні характеристики вельмож і багатіїв, представників духовенства тощо. Ці герої є і виразниками світогляду автора, чого виступу проти соціальної нерівності, яка існувала у дубровницькому суспільстві (п'єси «Скупий», «Манде» та ін.).

Перу М. Држича належать також пасторалі «Венера і Адоніс», «Тірена» та ін. Деякі драматичні твори М Држича написані віршами. Драматургічна творчість М. Држича означала якісно новий, вищий етап у розвитку ренесансної комедії в слов'янських літературах.

У другій половині XVI ст. дубровницька література збагатилася поезією Динко Ранина (1536- 1607) і Динко Златарича (1555-1609). Перший відомий своєю поетичною збіркою «Різні вірші», в яких відчуваються як петрарківські традиції, так і вплив народно-поетичної творчості слов'ян. Другий прославився численними піснями, сатиричними віршами тощо. Обидва були відомими перекладачами творів грецьких і римських авторів.

У кінці XVI-в першій половині XVII ст. для розвитку дубровницької літератури багато зробили поети Юній Пал мотич (1606-1657) - творець ліричних пісень та Іван Бунич-Вучич (1591 -1658) - автор взірців любовної лірики. [420] Вершиною літературного розвитку у Дубровнику і Далмації загалом була творчість великого хорватського письменника Івана Гундулича, який своєю поезією ніби завершує блискучий розвиток ренесансної літератури у цьому регіоні.

Іван Гундулич. Іван Гундулич (1589-1638) народився у Дубровнику в аристократичній родині. Батько - Фран Гундулич, відомий історик, прищепив сину інтерес до античності, зокрема до її літератури, а також до сучасної поезії. Вчився І. Гундулич у дубровницькій гімназії, де особливо захопився творчістю Т. Тассо. З 1608 р. він - член Великої Ради Дубровника, займає ряд державних посад.

Літературні смаки І. Гундулича формувалися на античних взірцях, на кращих творах італійської літератури, на сучасній йому вітчизняній ренесансній літературі.

У літературі ім'я І. Гундулича відоме з 1610 p., коли з'явилися його перші переклади творів Т. Тассо та інших італійських письменників. У цей же період він виступив і як автор драм на античні сюжети: «Галатея», «Клеопатра», «Аріадна», «Адоніс» та ін. Драми здобули популярність і йшли на сцені театру в Дубровнику. [421]

Після 1620 p. I. Гундулич переживає творчу кризу, яка пов'язана з контрреформацією, з наступом католицької реакції в країнах Європи, в тому числі , в Дубровнику, де єзуїти приклали чимало зусиль, щоб придушити гуманістичні традиції дубровницької літератури. І. Гундулич в цей час створив релігійно-дидактичні твори «Покаянні псалми царя Давида» (1621), віршовані «Сльози блудного сина» (1622) та ін. Під впливом обставин письменник зрікся своїх драматичних творів і поезії як «гріховних».

Усе це суперечило тим гуманістичним ідеалам, на яких був вихований І. Гундулич. Свідченням перелому в настроях поета була його драма «Дубравка», поставлена на сцені в 1628 р. У ній І. Гундулич розвинув слов'янську проблематику, яка пізніше стала провідною в його творчості. Саме в цій драмі відбилися вільнолюбиві думки поета, його підтримка національно-визвольної боротьби, яку вели слов'янські народи проти чужоземного ярма. В алегоричній формі поет прославляє своє рідне місто, висловлює волю його громадян до свободи:

О красна, кохана, солодка свободо, 

Ти дар, у якому всі блага народу, 

В тобі була істина нашої слави, 

Коштовна прикрасо старої Дубрави, 

Ні срібло, ні злато, ні людські щедроти, 

Не зможуть купить твої чисті красоти! 

        (Переклад О. Шевченка)

Поет застерігає своїх земляків від захоплення розкішшю, таврує падіння моралі, пороки суспільства, які, на його думку, підривають, руйнують, розкладають традиції свободи, що віками формувались у Дубровнику.

І. Гундулич у своїй творчості порушував питання боротьби християнства і мусульманства. За його словами, перекладаючи «Визволений Єрусалим» Т. Тассо, він хотів розкрити цю тему «всьому нашому слов'янському народові». Ця боротьба надихнула поета на створення грандіозної епічної поеми «Осман» (1621 -1638), яка стала вершиною його творчості.

Традиції гуманістичної літератури, поєднавшись у поемі з елементами народно-поетичної творчості, стали естетичною основою твору, а ідеї патріотизму, національно-визвольної боротьби слов'янських народів проти османського ярма - його політичною платформою.

У поемі; зображені дійсні історичні події - в 1621 р. турецькі війська під керівництвом султана [422] Османа II почали загарбницький похід проти Польщі. Під містом Хотином польські війська, до складу яких входили представники й інших слов'янських народів, відбили турецький напад. Такий історичний стержень поеми.

Твір І. Гундулича багатоплановий, у ньому десятки дійових осіб (історичних і вигаданих), події переносяться з ратних полів під Хотином до Цари-граду, з володінь молдавського воєводи до Греції і в слов'янські землі. Автор створює широке художнє полотно, де сучасність поєднується з ретроспективним зображенням минулого, з думками про майбутнє.

Основна ідея, яку вклав у поему І. Гундулич,- заклик до боротьби слов'янських народів проти турецького ярма. Поет прославляє свободу, яка дасть народам мир, висловлює ідею слов'янської єдності. Ідеалізований образ рідного міста Дубровника стає символом волі, незалежності:

За непослух цар сердитий 

Незліченні кине лави, 

Щоб Дубровник той скрушити, 

Ввергнути в пожар кривавий.

 

Та Дубровник зі свободи 

Сплавив силу й міць корони, 

Гордий, непідкупний зроду, 

Честі й слави він не ронить...

 

Так стоїть Дубровник вільний 

Зі своїм прадавним троном, 

Вірою й законом сильний,. 

Поміж Левом і Драконом (1)

 

Тож нехай повік ця сила 

Береже тобі свободу, 

О, Дубровник, місто біле, 

Миле небу й народу.

(1) Тобто між Венецією і Туреччиною. Уривки з поеми подаються в перекладі В. Кордуна (див.: Світанок: Із європейської поезії Відродження.- К.: Веселка, 1978).

І. Гундулич співчуває братнім слов'янським народам, що стогнуть під ярмом чужоземного загарбника:

...Всі сусіди знемагають

У ярмі тяжкої долі -

Вольності вони не мають,

Що у тебе на престолі...

Поет задумується над питанням, як допомогти уярмленим народам, хто прийде їм на поміч:

...Хто ще візьме в оборону 

Боснію, Герцеговіну? 

Та й угорську хто корону 

Порятує від загину. [423]

Там між пащею Дракона 

И лазурями Лева злого 

Всіх слов'ян лежать кордони 

Біля володіння твого.

Поет закликає до об'єднання слов'янських народів, до відсічі загарбникові. Лише єдність подесятерить сили слов'ян, дасть змогу повалити ярмо турецького дракона.

Слов'янський світ у поемі у всьому протистоїть світу турецькому, який поет змальовує жорстоким, підступним, темним. Водночас І. Гундулич бачить розклад феодального ладу у Туреччині і передбачає її падіння. Через антитурецьку спрямованість твір не міг бути надрукований за життя поета, він поширювався в рукописних списках і вийшов лише в 1826 р.

Поема позначена значним впливом народного фольклору, особливо там, де поет змальовує природу, створює образи простих людей:

...І дівчата й молодиці 

Із сільськими парубками 

йдуть гуртом на вечорниці, 

Закосичені квітками.

 

То в танку вони кружляють, 

То ведуть солодкі співи, 

То у різні ігри грають, 

Всі щасливі та вродливі...

Художні достоїнства, епічна широта, глибоке проникнення у тогочасне життя слов'янських народів дають підстави віднести цей твір до найвищих досягнень не лише слов'янських літератур доби Відродження, а й до скарбниці світової літератури. Поема пройшла випробування часом, вона перекладена на багато мов народів світу.

Література Далмації і Дубровника доби Відродження свідчить про високий художній рівень розвитку слов'янської культури XIV- початку XVII ст., вона є вагомою частиною загальноєвропейського ренесансного художнього процесу.

У другій половині XVII- у XVIII ст. у зв'язку з економічним занепадом Дубровницької республіки літературні гуманістичні ренесансні традиції і художні досягнення попередніх віків поступово втрачають своє значення, поступаючись новим віянням, пов'язаним з культурою барокко.

Таким чином, літературний розвиток у слов'янських країнах XIV- початку XVII ст. становить важливий етап в історії духовної культури слов'янських народів; художні досягнення цих літератур є невід'ємною складовою частиною європейської літератури епохи Відродження загалом.

 

 

Контрольні питання

1. Як називались пісні південнослов'янського епосу? На які цикли поділяється героїчний епос південних слов'ян?

2. Яке значення для розвитку слов'янських літератур має діяльність Кирила і Мефодія?

3. Які літературні мови існували у зарубіжних слов'янських народів?

4. Які головні риси гуманістичних ідеалів проявилися в літературах зарубіжних слов'янських народів У XV-XVI ст?

5. Кому першому з слов'янських діячів культури належить ідея створення енциклопедії?

6. Коли виник книгодрук у заружібних слов'янських народів?

7. Хто з авторів XV-XVI ст., які писали сатиричні твори, вам відомий?

8. Які спільні риси ви вбачаєте у творчості М. Рея і Я- Кохановського?

9. У творчості яких письменників слов'янських народів розроблялась тема боротьби проти турецького іга?

10. Які твори найвидатніших представників слов'янських літератур епохи Відродження вам відомі?

11. У чому полягає внесок слов'янських народів у літературу європейського Ренесансу?

12. Які основні праці радянських авторів про слов'янські зарубіжні літератури доби Відродження вам відомі?

 


© Aerius, 2004


Комфортная гостиница в Киеве. | Легко и просто заказать застекление балкона тут в 1 клик для хрущевки.