Марк Аврелій Олімпій Немесіан
Еклоги. Еклога друга
Переклад Юлії Кузьми


© Nemesianus

© Ю.Кузьма (переклад з латини), 1979

Джерело: Давня римська поезія в українських перекладах і переспівах. Л.: Світ, 2000. 328 с. - С.: 282-285.

Сканування та коректура: Aerius, SK (ae-lib.org.ua), 2004


 

Марк Аврелій Олімпій Немесіан (Marcus Aurelius Olimpius Nemesianus) - представник римської буколічної поезії, родом з м. Карфагена (Північна Африка, сьогодні Туніс). Про життя поета немає достовірних відомостей; згадка про нього в праці "Шість письменників історії імператорів" (284-324)* дає підстави для висновку, що життя та літературна діяльність його припадають на другу половину III ст.

[* Авторами цього твору були Елій Спартіан, Вулкацій Галлікан, Елій Лампрідій, 'Юлій Капітолін, Требеллій Полліон і Флавій Вопіск.]

До літературної спадщини Немесіана належить твір "Про полювання з собаками" (написаний бл. 283 р. н. є. і зберігся частково). В рукописі цей твір подається разом із поемою Публія Овідія Назона "Про риболовство" (Halieutica) та поемою Граттія Фаліска "Про полювання з собаками" (Cynegetica), від якої зберігся фрагмент у 540 рядків. Тут слід нагадати, що на цю тематику античність знала аналогічні твори грецьких письменників: прозовий твір "Про полювання" грецького історика Ксенофонта (430-354 pp. до н. є.); "Риболовство" (Halieutica) - твір грецького поета із Аназарба в Калікії (Мала Азія) Оппіана (бл. 200 р. н. є.) - присвячений імператору Маркові Аврелію. Крім того, грецький Псевдо-Оппіан із бирійської Апамеї написав поему "Про полювання з собаками" (Cynegetica), присвятивши її імператору Каракаллі (211- 217). Отже, Немесіан мав попередників, які писали на цю тему грецькою та латинською мовами.

Крім того, Немесіану належать чотири еклоги, що збереглися в кількох рукописах XV-XVI ст. разом з еклогами римського поета І ст. Тіта Кальпурнія. У цьому буколічному жанрі зразком Немесіанові служили "Ідилії" грецького поета III ст. до н. є. Феокріта та "Еклоги" Публія Вергілія Марона. Для написання еклог Немесіан, як, зрештою, і Тіт Кальпурній, запозичив переважно мотиви з творів Феокріта й дещо менше - з еклог Вергілія.

Зміст першої еклоги Немесіана - це панегірик якогось поета, автор називає його Мелібеєм (так в Римі називали Вергілія, але ця еклога не має жодного відношення до автора "Енеїди"). Структура та тематика наступних еклог подібні до буколічних ідилій Феокріта - це змагання у співі на еротичну тематику між двома закоханими пастухами.

Українською мовою II еклогу Немесіана вперше переклала Ю. Кузьма (Іноземна філологія. 1979. Вип. 55. С. 157-159).

В.Маслюк

 


 

 

Ідас-юнак і Алкон молодий до Донаки-красуні

З років хлоп'ячих палали обидва коханням жагучим,

Розум втрачаючи свій від принадності й чарів Донаки.

Раз, коли квіти зривала в лощині сусіднього саду

Й груди свої прикрашала акації квітом пахучим,

Друзі застали її і не в силі опертись спокусі,

Любощів овоч солодкий обидва таємно зірвали.

Так зародилось кохання і прагнення вже не хлоп'ячі:

Часом і в років п'ятнадцять любовні приходять страждання,

Тільки Донаку тепер суворі батьки зачинили,

Бо то і в голосі нотки звучали уже не дитячі,

В мові неспокій з'явився, зухвалою, впертою стала,

Часто також червоніла і кров закипала у жилах.

Друзі ж, охоплені жаром кохання, що в серці палало,

Жаль свій в піснях виражали, в них втіху знайти намагались.

Юні, співучі обидва та ще і красиві собою,

Щоки гладенькі в обох і нестрижені кучері пишні.

Сіли сумні під платаном й розради шукали в недолі:

Ідас - у грі на сопілці, Алкон - у піснях милозвучних.

 

Ідас:

"Жительки лісу Дріади і Напії з нетрів глибоких,

Німфи Наяди, що топчете ніжками берег вологий,

Ви, що у травах квітки пурпурові розсіяли всюди,

Швидше скажіть, де знайти мені милу Донаку - на лузі,

В лісі, чи, може, рожевії ручки лелії зривають?

Три вже пройшли вечори, тричі сонце хилилось на захід,

Я ж на Донаку все жду, за звичкою, біля печери.

В той же час, ніби в ньому відрада якась у коханні,

Чи, може, пристрасть безумна від того смирнішою стане,

Третій вже ранок корівки мої не куштують травиці.

На водопій не підходять до жодного з бистрих потоків;

Стали сухими соски в матерів, і їх лижуть даремно

Бідні телята, їх мукання тихе скрізь чути в повітрі.

Сам я тепер ні з лози, ані з стебел гнучких комишевих

Кошиків вже не плету, молока теж на сир не збираю.

Що ж говорити про це? Теличок в мене тисяча, знаєш,

І молока у дійницях моїх було завжди доволі.

Я ж бо, Донако, той сам, кому дарувала ти часто

Любі цілунки свої; ними пісню могла перервати,

Губи тремтячі мої ти шукала і біля сопілки.

Горенько, горе мені! Чи про мене вже зовсім не дбаєш?

Ось я блукаю блідий, як самшит, від фіалки синіший,

Всякої їжі цураюсь і Вакхові кинув бокали

І вже давно я не в силі забутися сном безтурботним.

Ох, та ж без тебе мені і квіт лілії чорним здається,

Навіть троянди поблідли, померкла краса гіацинта,

Пахощі ніжні не ллються більш з подиху мирта і лавра.

Та появилася б ти, знову лілії білими стали б,

Блиснув би пурпур троянд, гіацинт зарум'янився б ніжно,

Мирти і лаври запахли б мені ароматом солодким.

Так поки любить Паллада маслини, що повні олії,

Вакх - виноградну лозу і Пріап свої яблука любить,

Палєс - веселі луги, я тебе лиш кохатиму, мила".

Так ось тужила сопілка. Алкон яку відповідь дав їй,

Фебе, ти сам розкажи, бо тобі піклуватись піснями.

 

Алкон:

"Палєс, володарко гір, покровителю наш, Аполлоне,

В лісі могутній Сільване, богине ти наша, Діоно,

Влада твоя простяглась над вершинами Еріку, також

Дбаєш про те, щоб всяк час закоханих шлюбом єднати.

Що я вчинив? Ох, чому мене кинула мила Донака?

Я подарунки давав, яких Ідас ніколи не дав їй,

Подарував соловейка, що трелі дзвінкі їй виводив,

В сплетеній клітці із пруття закритий, та часом траплялось

Дверці хтось навстіж відкрив, він випорхував зовсім як вільний

І між птахами він міг пролітати свобідно над полем,

Вмів він, одначе, додому назад під свій дах повернутись,

Більше цінуючи клітку з лози, аніж ліс і свободу.

Крім солов'я, ще й зайчика й пару голубчиків диких

Зовсім недавно послав, те, що зміг, як добичу із лісу.

І після того, Донако, моїм ти гордуєш коханням?

Може, негідним вважає, що той, який гине без тебе,

Тільки пастух, який вранці на пашу волів виганяє?

Та ж і боги не соромились череду пасти; між ними

Був Аполлон, вчений Пан, віщі Фавни і красень Адоніс,

Вранці сьогодні себе запримітив я в дзеркалі воднім,

Феб не піднявсь ще на небо, ще пурпуром схід не зайнявся,

Світло тремтяче не встигло засяяти в водах прозорих.

Що ж я побачив: обличчя ще навіть пушком не покрите,

Довге волосся; говорять, що я красивіший, ніж Ідас.

Ти мала звичку мене і сама запевняти у цьому.

Щоки рум'яні мої ти хвалила і шию молочну,

Іскри веселі в очах і постать змужнілу юнацьку.

Знаю я гру на сопілці, майстерно на дудці я граю,

Тій, що раніше богів звеселяла, на ній також Тітир

Солодко грав і прийшов він з лісів у пануюче місто.

Певно, і пісня моя про Донаку прославиться в Місті,

Можна хіба і калині рости з кипарисами поряд.

Можна й ліщині між соснами листя своє розпускати".

Так юнаки цілий день про Донаку кохану співали,

Аж із-за лісу з'явився Веспер холодний на небі,

Він їх примусив волів з пасовиська додому погнати.

 


© Aerius, 2004


строительство зданий http://spb-sovtrans.ru/