Хосе Ортега-і-Гасет
Бунт мас
Переклад Вольфрама Бурггардта

Існує факт, який - на добро чи на зло - важить найбільше в сучасному громадському житті Європи. А саме - в суспільстві маси взяли повну владу. А що маси, з своєї природи, не повинні та й не здатні керувати власним буттям, а ще менше правити суспільством, то це значить, що Європа переживає тепер найтяжчу кризу, яка лише може охопити народи, держави чи культури. Такі кризи не раз бували в історії. їх ознаки й наслідки відомі. Так само відома їх назва. Це - бунт мас.

Щоб зрозуміти цей грізний факт, треба насамперед умовитись, що таким словам як «бунт», «маси», «суспільна влада» тощо - невільно надавати суто політичного значення. Громадське життя не тільки політичне, але рівно ж - і то в першій мірі - інтелектуальне, моральне, господарське, релігійне; воно охоплює всі колективні звичаї, включно з модою і способом розваги.

Може, ми найкраще підійдемо до цього історичного явища, якщо пошлемося на зоровий досвід, підкреслюючи таку рису нашого віку, яку можна бачити на власні очі.

її легко сформулювати, та не заналізувати. Я її зву явищем накопичення, «пересиченням». Міста повні людей. Доми повні пожильців. Готелі повні гостей. Поїзди повні подорожніх. Кав'ярні повні публіки. Про-менади повні перехожих. Приймальні славних лікарів повні хворих. Вистави, хіба що вони занадто невчасні, повні глядачів. Пляжі повні купальників. Питання, яким раніше ніхто не журився, стає майже постійно проблемою, а саме: де знайти місця? [15]

Оце все. Чи в сучасному житті існує факт простіший, явніший і звичніший? Проламаймо ж тепер тривіальну поверхню цього спостереження: із здивуванням ми побачимо, що звідти б'є несподіваний струмінь, в якім біле світло дня розбивається на рясну гаму кольорів.

Що ж ми бачимо й що нас так дивує? Ми бачимо, що юрба, як така, володіє приміщеннями та знаряддями, що їх витворила цивілізація. Але зараз розсудок нам підказує, що тут не було чому дивуватись. Що ж, хіба це не ідеально? В театрі місця є на те, щоб їх займати; отже, на те, щоб зала була повна. Для того й у поїзді - сидіння, а в готелі - кімнати. Так, нема сумніву. Але річ у тому, що раніше ці заклади чи засоби комунікації не бували повні, а тепер вони кишать від людей, ще й назовні лишаються охочі ними користуватись. Хоч цей факт логічний і природний, годі перечити, що раніше цього не бувало, а тепер навпаки; отже, відбулася зміна, постала новизна, яка, принаймні на першу мить, виправдує наше здивування.

Дивуватися, подивляти - це початок розуміння. Це розвага й розкіш, властиві інтелектуалові. Його професійна риса - дивитися на світ розплющеними в подиві очима. Все на світі дивне й чудове для широко відкритих зіниць. Дивуватися - це насолода, що не дана футболістові, а натомість веде інтелектуала через світ у безнастаннім охмелінні візіонера. Його властивість - це здивовані очі. Тому античні народи надали Мінерві сову, птаха із завжди засліпленими очима.

Накопичення, пересичення раніше не були звичайним явищем. Чому ж воно звичайне тепер?

Складові частини цих юрб не виринули з небуття. Приблизно стільки ж людей існувало п'ятнадцять років тому. По війні здавалося, що ця кількість повинна бути менша. Аж тут ми натрапляємо на першу важливу точку. Одиниці, що утворюють ці юрби, існували раніше, але не як юрба. Розпорошені по світі малими групами чи самотні, вони, очевидно, жили життям розбіжним, відокремленим і віддаленим. Кожна з них - чи то одиниця, чи мала група - займала своє місце на хуторі, на селі, в містечку чи в дільниці великого міста.

Тепер, раптом, вони з'являються у вигляді накопичення, і наш погляд всюди зустрічає юрби. Всюди? О, ні, якраз у найліпших місцях, що являються відносно витонченим витвором людської культури, у місцях, що [16] раніше були призначені для вужчих кіл, словом, для меншин.

Юрба раптом стала видима і влаштувалася на кращих місцях у суспільстві. Раніше, якщо вона існувала, то лишалася непомітною, займала задній план суспільної сцени; тепер вона вийшла наперед аж до рампи, і це вона - головний діяч. Вже нема чільних героїв: є тільки хор.

Юрба - це поняття кількісне й зорове. Перекладімо його, не змінюючи істоти, на суспільствознавчу термінологію. Тоді ми одержимо поняття суспільної маси. Суспільство - це завжди динамічна одність двох чинників: меншин і мас. Меншини - це спеціально кваліфіковані одиниці чи групи одиниць. Маса - це сукупність осіб без спеціальної кваліфікації. Отож під масами не слід розуміти головним чином «робітничі маси». Маса - це «рядова людина». Отак проста кількість - юрба - перетворюється в якісне визначення: це якісна однорідність, це суспільна безформність, це людина, що не відрізняється від інших, а являється повторенням загального типу. Що ж ми досягнули цим перетворенням кількості в якість? Дуже просто: за допомогою останньої ми розуміємо генезу першої. Ясно, і навіть самозрозуміло, що нормальне утворення юрби вимагає збіжності бажань, ідей і натури в одиницях, що належать до неї. Нам можуть закинути, що так мається з кожною суспільною групою, хоч за яку добірну вона себе вважатиме. Це так, але є істотна різниця.

У групах, що своїм характером не є юрбою та масою, фактична збіжність членів полягає в якомусь бажанні, в ідеї чи ідеалі, що сам по собі виключає широке розповсюдження. Щоб утворити хоч яку-небудь меншину, доконечно, щоб раніше кожний з особливих, відносно особистих причин відділився від юрби. Отже, його збіжність з іншими членами меншини - другорядна і наступає аж по тому, як кожний відосібнився, тому, в великій мірі, це збіжність у розбіжності. Буває, що Цей відосіблений характер групи виступає назовні, ,, наприклад, в англійських групах, що називають себе «нонконформістами», себто угрупованням тих, яких лучить тільки їхня розбіжність з необмеженою юрбою. Ця злука меншості з метою відділитися від більшості є неодмінним фактором в утворенні кожної меншини. [17]

Говорячи про малу публіку, що слухала віртуозного музику, Малларме дотепно каже, що ця публіка своєю нечисленною присутністю підкреслила відсутність широких мас.

В істоті, масу можна дефініювати як психологічний факт, не чекаючи на те, щоб одиниці з'явилися в накопиченні. В присутності однієї особи ми можемо пізнати, чи вона належить до маси, чи ні. Маса - це кожний, хто сам не дає собі обгрунтованої оцінки - доброї чи злої, а натомість почуває, що він «такий, як усі», і проте тим не переймається і навіть задоволений почуватися тотожним з іншими. Уявімо собі скромну людину, що спробувала оцінити себе на певних підставах - питаючи себе, чи має такий чи інший хист, чи відзначається в якомусь напрямку - і збагнула, що не має жодної видатної якості. Ця людина буде почуватись обмеженою і простою, необдарованою, але вона не почуватиметься «масою».

Коли мова про «добірні меншини», лицеміри та шахраї звичайно спотворюють значення цього виразу, наче вони не знають, що добірний чоловік - це не вередун, який вважає себе вищим від інших, а той, хто вимагає від себе більше, ніж інші, хоч він сам, може, й неспроможний сповнити цих вищих вимог. І немає сумніву, що найрадикальніший поділ, який можна провести в людстві,- це поділ на два типи: ті, що від себе багато вимагають і беруть на себе все нові труднощі та обов'язки, і ті, що від себе нічого особливого не вимагають, а що для них жити - це бути щомиті тим, чим вони вже є, без зусилля самовдосконалитись, трісками, що їх несе течія.

Це мені нагадує, що правовірний буддизм складається з двох відмінних релігій: одна - суворіша і важча, друга - лагідніша і тривіальніша: Махаяна - «велика колісниця» чи «великий шлях» - і Хінаяна - «мала колісниця», «малий шлях». Вирішальним є, чи ми покладемо своє життя на одну колісницю, чи на другу, чи підемо шляхом найбільших вимог, чи найменших.

Отже, поділ суспільства на маси та на добірні меншини є поділом не на суспільні класи, а на класи людей, і тому не може покриватися з ієрархізацією на вищі і нижчі класи. Ясно, що серед вищих класів, коли вони справді такими є, скорше можна знайти людей, що вибрали «велику колісницю», тоді як нижчі класи [18] звичайно складаються з одиниць недоякісних. Але, в істоті, в межах кожного суспільного класу є маса і правдива меншина. Як ми далі побачимо, наш час характеризується перевагою маси й плебсу, навіть у групах із традицією добору. Отак в інтелектуальнім житті, що самою своєю істотою вимагає і передбачає кваліфікацію, помічається поступовий тріумф псев-доінтелектуалів некваліфікованих, не здатних до кваліфікування і самою своєю психікою дискваліфікованих. Подібно в рештках чоловічої та жіночої «шляхти». Натомість нерідко зустрічаємо сьогодні серед робітників, що раніше могли правити за найкращий приклад так званої «маси», шляхетно здисципліновані душі.

Отож у суспільстві існують процеси, чинності й функції найрозмаїтішого порядку, які саме своєю природою особливі і яких тому, без особливого ж хисту, не можна добре виконувати. Наприклад, певні насолоди мистецького й витонченого характеру, чи пак функції влади і політичного розсуду у громадських питаннях. Раніше ці особливі чинності були в руках кваліфікованих меншин, кваліфікованих принаймні в своїм власнім уявленні. Маса не мала наміру втручатися; вона здавала собі справу, що, якби хотіла втручатись, то рівночасно мусила б придбати ті особливі хисти і перестати бути масою. Вона знала свою роль у здоровій суспільній динаміці.

Коли ми тепер повернемось до стверджених на початку фактів, то вони недвозначно здадуться нам вісниками зміненого наставлення серед маси. Всі вони вказують на те, що маса вирішила висунутися на передній план суспільного життя, зайняти місця, вживати знаряддя і втішатись насолодами, що досі були призначені для небагатьох. Наприклад: очевидно, що ці місця не були призначені для юрби, бо вони замалі розміром і натовп у них уже не міститься. А це наочно й чітко вказує на новий факт: маса, не переставши бути масою, витіснює меншини.

Ніхто, я гадаю, не шкодуватиме, що тепер люди уживають насолод на більшу міру і в більшій кількості, як раніше, бо ж тепер вони мають апетит і засоби на це. Лихо в тім, що це рішення мас - перебрати чинності, властиві меншинам,- не виявляється та й не може виявитися в самій лише царині насолод, а є загальною рисою нашого часу. [19]

Отож - попереджуючи те, що ми далі побачимо,- я вірю, що політичні новини недавніх років означають ніщо інше, як політичне панування мас. Стара демократія була обмежена щедрою дозою лібералізму і ентузіазму до закону. Служивши цим принципам, одиниця зобов'язувалася тримати сувору самодисципліну. Під захистом ліберальних засад і правової норми меншини могли діяти й жити. Демократія і право, співжиття під законом - це були синоніми. Сьогодні ми свідки тріумфу гіпердемократії, в якій маса діє безпосередньо без закону, з допомогою матеріального тиску, накидаючи свої прагнення й смаки. Мильно тлумачити нову ситуацію, мовляв, маса втомилася політикою і передає її виконання спеціальним особам. Якраз навпаки. Так було раніше: то була ліберальна демократія. Маса припускала, що, з усіма їх вадами й слабостями, меншини політиків зналися трохи краще на громадських проблемах, ніж вона. Тепер, натомість, маса гадає, що має право накидати і давати законну силу своїм кав'яр-няним мудруванням. Я сумніваюся, чи були інші історичні епохи, де юрба правила б так безпосередньо, як у наш час. Тому я говорю про гіпердемократію.

Те саме діється в інших сферах, особливо ж в інтелектуальній. Може, я помиляюсь, але коли автор бере в руку перо, щоб писати на тему, яку він глибоко простудіював, він мусить здати собі справу, що рядовий читач, який ніколи цим предметом не займався, коли прочитає, то не для того, щоб чогось навчитися від нього, а, навпаки, для того, щоб осудити його, якщо автор незгідний з тими банальностями, якими набита голова даного читача. Якби одиниці, що утворюють масу, вважали себе особливо обдарованими, то це була б лиш особиста помилка, а не суспільний переворот. Для сьогоднішнього дня характеристично, що простий ум, знаючи, що він простий, осмілюється проголошувати своє право на простацтво і, де хоче, накидає його. У Північній Америці кажуть: бути відмінним - це бути непристойним. Маса розчавлює під собою все, що відмінне, незвичайне, індивідуальне, кваліфіковане й добірне. Хто не схожий на всіх, хто не думає як усі, ризикує, що його усунуть. Та ясно, що ці «всі» насправді не є всі. «Усі» - це нормально була складна єдність мас і розбіжних спеціалізованих меншин. Тепер усі - це тільки маса. [20]

II

ПІДНЕСЕННЯ ІСТОРИЧНОГО РІВНЯ

Ось грізний факт нашого часу, описаний в усій його брутальності. До того ж він абсолютно новий в історії нашої цивілізації. Ніколи, в цілому її розвитку, не траплялося нічого подібного. Якби ми хотіли знайти щось аналогічне, то нам довелось би стрибнути за межі нашої історії і пірнути в світ, цілковито відмінний від нашого; ми мали б перенестися в світ античний, в години його занепаду. Історія Римської імперії - це також історія повстання та влади мас, що засмоктують та розкладають правлячі меншини і самі займають їх місце. Тоді також виникає явище накопичення, пересичення. Тому, як слушно завважив Шпенглер, доводилось будувати, подібно як сьогодні, величезні споруди. Доба мас - це доба колосального (2).

Ми живемо під брутальною владою мас. Це ясно; ми вже двічі назвали цю владу «брутальною» і таким чином сплатили данину богові банальності; тепер, із квитком у руці, ми можемо бадьоро увійти в нашу тему і побачити виставу зсередини. Чи, може, ви гадали, що я задовольнюсь оцим, може, влучним, але зовнішнім описом, що віддає тільки те лице, тільки ту сторону цього страшного явища, яке видно з перспективи минулого? Якби я зараз кинув цю тему і зненацька обірвав мій нарис, читач подумав би, цілком слушно, що цей нечуваний виплив мас на поверхню історії не навіяв мені нічого іншого, як кілька дражливих, зневажливих слів, дещо відрази та дещо огиди; тим більше, що, як загальновідомо, я обстоюю радикально аристократичне тлумачення історії. Воно радикальне, тому що я ніколи не твердив, що людське суспільство повинне бути аристократичне, а пішов ген-ген далі. Я твердив, і щодня сильніше переконуюсь у тому, що людське суспільство, хоч-не-хоч, є завжди аристократичне самою своєю істотою, аж до такого ступеня, що воно є суспільством у міру свого аристократизму і перестає ним бути в міру того, як утрачає аристократизм. Очевидно, я говорю про суспільство, а не про Державу. Нікому не спаде на думку, що перед цим бурхливим клекотінням маси аристократична поста-ва Це скорчити маніжну гримасу, як панок з Версалю, [21] і цим задовольнитися. Версаль (розуміється, Вер-саль гримас) - це не аристократія, це повна протилежність: це смерть і гниття пишної аристократії. Тому єдина справді аристократична риса, що лишилася в тих людей,- це та гідна грація, з якою їх шиї приймали візит гільйотини; вони її приймали, як опух приймає ланцет. Ні, хто відчуває глибоке покликання аристократій, того видовище маси хвилює і захоплює так, як різьбяра - вид незайманого мармуру. Суспільна аристократія нічим не подібна до тієї нечисленної групи, що претендує виключно для себе на назву «високе товариство», що називає себе «високим колом» і живе просто-таки взаємним запрошуванням чи незапрошу-ванням. Як усе на світі має свою вартість і своє призначення, так само має їх цей малий «елегантний світ» у межах безмежного світу, але призначення дуже підрядне і непорівняльне з геркулесівською працею справжніх аристократій. Я б охоче розглянув значення цього елегантного життя, що здається таким малозначним, але в нас тепер інша тема, ширшого засягу. Розуміється, що це «значне товариство» також іде з часом. Багато думок спричинила мені одна квітуча панійка, повна молодості й сучасності, зірка першої величини на небосхилі елегантного Мадриду, коли вона мені сказала: «Я не зношу балу, де запрошено менш як вісімсот осіб». За цим реченням я відчув, що стиль мас тріумфує сьогодні над цілим простором життя і накидає себе навіть у тих останніх закутках, що здавалися резервованими для happy few *.

* Щаслива меншина обранців (англ.).

Отже, я в рівній мірі відкидаю всяке тлумачення нашого часу, що не відкриває позитивного сенсу, захованого під сучасною владою мас, і всяке, що її приймає в блаженному спокої, не здригнувшися від жаху. Всяке призначення є в своїй глибині драматичне й трагічне. Хто сам не відчув, як пульсує небезпека нашого часу, той не проникнув у серце призначення, а лише торкнувся його хворобливо-блідої щоки. У нашому призначенні панує елемент жаху - нестримне й несамовите моральне повстання мас, імпозантне, невгамовне і двозначне, як усяке призначення. Куди воно веде нас? Чи це абсолютне зло, чи евентуальне добро? Ось воно бовваніє над нашим віком, як гігантський космічний [22] знак запитання, завжди в хитких обрисах, що нагадують гільйотину чи шибеницю, але й прагнуть викруглитися в тріумфальну арку!

Факт, який нам треба піддати анатомічному розтину, можна сформулювати під двома заголовками: по-перше, сьогодні маси користаються у великій мірі тим самим життьовим репертуаром, що раніше здавався призначеним виключно для меншин; по-друге, рівночасно маси перестали коритися меншинам: вони їх не слухають, не йдуть за ними, не поважають їх, а натомість відсувають їх набік і самі займають їх місце.

Заналізуймо перше твердження. Я тут маю на увазі, що маси втішаються насолодами і вживають знаряддя, винайдені добірними групами, які раніше монопольно ними користувались. Вони відчувають апетити й потреби, що раніше вважалися витонченостями, бо були спадщиною небагатьох. Дрібний приклад: у році 1820-му не було більш як десять ванних кімнат у приватних домах у Парижі (див. мемуари графині де Буань). Але тепер маси знають і вживають, з відносною вмілістю, багато такої техніки, якою раніше володіли тільки окремі одиниці.

І не тільки матеріальної техніки, але, що важливіше, правової та суспільної техніки. У XVIII столітті певні меншини знайшли, що кожна людська одиниця, самим фактом свого народження, не потребуючи жодної особливої кваліфікації, посідає певні основні політичні права, так звані права людини й громадянина, і що, в істоті, ці спільні для всіх права є єдиними, які існують. Всяке інше право, залежне від особливих дарів, засуджувалось як привілей. Спочатку це була чиста теорія й ідея небагатьох; згодом ця жменька небагатьох почала переводити цю ідею в практику, нав'язувати її та настоювати на ній: робили це кращі меншини. Одначе впродовж цілого XIX століття маса, що почала захоплюватись ідеєю цих прав як ідеалом, не відчувала їх у собі, не користувалася ними і не намагалася їх здійснити, а, фактично, під демократичним правлінням жила й почувалася далі, як під старим режимом. «Народ» - як його тоді називали - вже дізнався, що він суверенний; але він не йняв віри. Сьогодні той ідеал перейшов у дійсність, та вже не в законодавстві, що є лише зовнішньою схемою громадського життя, а в серці кожного індивіда, хоч які в нього ідеї, [23] включно коли його ідеї реакційні; себто включно, коли він уражає й топче установи, що ці права затверджують. На мою думку, хто не розуміє цієї дивної моральної ситуації мас, не може збагнути нічого, що тепер починає діятися в світі. Суверенність некваліфікованої одиниці як такої, як загального типу, перестала бути правовою ідеєю чи ідеалом, а стала психологічним станом, притаманним пересічній людині. І добре відмітьте: коли щось, бувши ідеалом, переходить у дійсність, воно неминуче перестає бути ідеалом. Вивітрюються престиж і владна магія, властивості, якими ідеал впливає на людину. Нівеляційні вимоги щедрого демократичного захоплення обернулися з прагнень та ідеалів в апетити й підсвідомі припущення.

Отож ці права мали на меті не що інше, як вирвати людські душі з їх внутрішньої неволі і прищепити їм певну свідомість панства й гідності. Чи ж не бажалося, щоб пересічна людина почувала себе володарем, керівником і паном себе і свого життя? Це вже осягнено. Чому ж нарікають ті, що тридцять років тому були лібералами, демократами та прогресистами? Чи, може, вони, як діти, чогось хочуть, але бояться наслідків? Хочете, щоб пересічний чоловік був паном? Тож не дивуйтесь, що він діє за власними примхами, що вимагає всіх насолод, що рішуче накидає свою волю, що відмовляється від усякої служби, що вже не слухає нікого, що піклується своєю особою й своїм дозвіллям, що дбайливо добирає одяг: це деякі постійні властивості, що супроводять свідомість панства. Сьогодні ми їх знаходимо в пересічній людині, в масі.

Отже, ми бачимо, що життя пересічної людини складається сьогодні з того самого життьового репертуару, який раніше був притаманний лише найвищим меншинам. Отож пересічна людина становить грунт, що над ним проходить історія кожної епохи; вона для історії те, що рівень моря для географії. Якщо ж пересічний рівень знаходиться сьогодні там, де раніше сягали тільки аристократії, то це просто значить, що рівень історії раптом піднявся - по довгому підземному підготовленні, але в зовнішньому вияві таки нагло - одним стрибком, за одне покоління. Людське життя, в цілому, піднялося. Сучасний вояк, сказати б, має в собі багато старшинського; людське військо вже складається зі старшин. Досить глянути на енергію, [24] рішучість і легкість, з якими будь-яка одиниця простує сьогодні через життя, вхоплює скороминущу насолоду і накидає своє рішення.

Все добро і все зло сучасного та найближчого майбутнього мають свої причини й коріння в цьому загальному піднесенні історичного рівня.

Та ось нам спадає на думку непередбачене спостереження. Те, що сучасне життя є на пересічному рівні колишніх меншин,- нове явище лише в Європі; в Америці це явище природне й органічне. Щоб виразно зрозуміти мій намір, хай читач обміркує свідомість правової рівності. Це психологічний стан, коли людина почуває себе володарем і паном, рівним будь-якій іншій людині. В Європі вдалося досягнути цього лише визначним групам, але в Америці це був природний стан від XVIII століття, отже, фактично від віку. Та ось ще дивніший збіг обставин! Коли в Європі виникає цей психологічний стан пересічної людини, коли підноситься рівень суцільного її буття, тон і манери європейського життя в усіх його виявах раптом набувають нового обличчя, і з'являється фраза: «Європа американізується». Люди, що це казали, не надавали цьому явищу більшої ваги; вони гадали, що йдеться про легку зміну в звичаях, про моду, і, дезорієнтовані зовнішнім виглядом, приписували це бозна-якому впливові Америки на Європу. Цим, на мою думку, звульгаризовано проблему, що є куди дивнішою й глибшою.

Галантність вимагала б, щоб я сказав людям з-за моря, що, справді, Європа замериканізувалась і що це зумовлено впливом Америки на Європу. Але ні: ось правда зударяється з галантністю і мусить узяти гору. Європа не замериканізувалася. Вона ще не зазнала сильного впливу з Америки. І одне і друге хіба що починається тепер; але нічого подібного не було в безпосередньому минулому, з якого проросло сучасне. Існує бентежна сила фальшивих уявлень, що засліплюють зір одним і другим, американцям і європейцям. Тріумф мас і, наслідком, пишне піднесення життьового рівня сталися в Європі з внутрішніх причин, по двох сторіччях прогресистського виховання людності і рівнобіжного господарського збагачення суспільства. Але річ у тому, що цей наслідок збігається з найвиразнішою рисою американського життя; і через цей збіг морального стану європейської пересічної людини [25] з моральним станом американця сталося, що європеєць вперше розуміє американське життя, яке раніше було для нього загадковим і таємничим. Отже, йде не про вплив, що був би трохи дивним, бо був би «відпливом», а про річ, яку ще менше підозрівається: іде про зрівняння. Європейці завжди догадувалися, що пересічний рівень життя вищий в Америці, ніж на старому континенті. Явне, хоч мало аналітичне, прочуття цього факту зродило уявлення, що Америка - країна майбутнього; його завжди приймали й ніколи не брали під сумнів. Розуміється, що таке розповсюджене й закорінене уявлення не міг навіяти вітер. Підставою цього був здогад, що в Америці пересічний рівень життя вищий, а натомість рівень ліпших меншин нижчий, ніж у Європі. Але історія, як і хліборобство, живиться долинами, а не верховинами, пересічним суспільним рівнем, а не видатними одиницями.

Ми живемо у вік зрівнянь: зрівнюються багатства, зрівнюється культура між різними суспільними верствами, зрівнюються статі. Отож так само зрівнюються континенти. А що життьовий рівень Європи раніше був нижчий, то в цьому зрівнянні вона тільки виграє. Тому, під цим кутом дивлячись, повстання мас означає небувалий зріст живучості і можливостей; отже, цілком протилежне тому, що ми так часто чуємо про занепад Європи. Вислів цей заплутаний і незграбний, бо якось неясно, про що мова, чи про європейські держави, чи про європейську культуру, чи про те, що криється під усім цим і є безмежно важливіше, ніж усе це, а саме: живучість Європи. Про держави і про європейську культуру ми скажемо своє слово пізніше - може, цитована фраза стосується саме їх, але щодо живучості треба насамперед ствердити, що існує груба помилка. Коли я висловлюсь інакше, може, моє твердження видасться більш переконливим чи менш неправдоподібним, отже, я тверджу, що сьогодні пересічний італієць, пересічний іспанець чи пересічний німець відрізняються менше своїм життьовим тоном від американця чи аргентинця, ніж тридцять років тому. І цього факту американці не повинні забувати. [26]

III

РІВЕНЬ ЕПОХИ

Отже, влада мас являє одну позитивну сторону, оскільки вона свідчить про піднесення всього історичного рівня і показує, що пересічне життя проходить сьогодні на вищій площині, ніж учора. Це нас переконує, що життя може мати різні височини і що це фраза, сповнена змісту, яку звичайно повторюють беззмісто-во, коли говорять про висоту часів. Слід зупинитися на тій точці, бо вона дає нам засіб установити одну з найнесподіваніших рис нашої епохи.

Кажуть, напршклад, що та чи інша річ не відповідає висоті часів. Авжеж, не абстрактний час хронології, що є цілковито рівний, а життьовий час, що його кожне покоління називає «нашим часом», завжди має певну височінь: сьогодні височить над учорашнім днем, чи тримається на рівні, чи спадає. Образ спадання, що криється в слові «занепад», походить від цього прочуття. Так само кожна людина більш чи менш ясно почуває, яке є співвідношення між власним життям і висотою часів, на якій воно розгортається. Є люди, які чуються в умовах сучасного життя як жертва моря, що не може втриматися на поверхні. Шалений темп, яким ми сьогодні живемо, завзяття й енергія, з якими беремось до всього, тривожать людину архаїчної натури, і ця тривога міряє різницю між власним пульсом і пульсом епохи. Натомість людина, що живе повністю й охоче у формах сучасності, є свідома співвідношення між висотою нашого часу та висотою різних минулих віків. Що це за співвідношення?

Було б помилкою припускати, що завжди людина однієї епохи вважає минулі епохи за нижчі рівнем, просто тому, що вони минулі. Досить пригадати, що, на думку Хорхе Манріке, «всяка минула доба була ліпша».

Але й це неправда. Не всі віки чулися нижчими від якогось минулого віку, але й не всі вважали себе вищими за все, що було і жило в пам'яті. Кожний історичний вік виявляє відмінне почуття супроти цього дивного явища життьової височини, і мені дивно, що мислителі й історіографи ніколи не звертали уваги на такий явний і важливий факт. [27]

Враження, що його висловлює Хорхе Манріке, було безсумнівно найзагальнішим, принаймні беручи grosso modo *. Більшості епох власний час не здавався вищим за інші, стародавні віки. Навпаки, найчастіше люди припускали, що колись в минулому були кращі часи, повніше буття: «золотий вік», кажемо ми, вихованці Греції й Риму. «Алчерінга», кажуть австралійські дикуни. Це свідчить, що ті люди почували в пульсі власного життя до певної міри брак повної снаги, знемогу, неспромогу налити кров'ю все мереживо жил. Тому вони шанували минуле, «класичні» часи, що їх існування здавалося їм чимсь ширшим, багатшим, досконалішим і напруженішим за життя власного часу. Коли вони оглядались і уявляли собі ці більшевартісні сторіччя, то їм здавалося, що вони не перевищують їх, а, навпаки, лишаються понизу, мов живе срібло, що впало в термометрі і не містить у собі вищого ступеня чи радше не має стільки калорій. Від 150 року по Хри-сті це почуття всихаючої живучості, убуття, занепаду й ослаблення пульсу поступово зростає в Римській імперії. Вже Горацій співав: «Наші батьки, гірші за наших дідів, народили нас, ще негідніших, і ми породимо ще нездатніших нащадків». (Оди, книжка III, 6).

* В загальних рисах (латин.).

Aetas parentum peior avis tulit nos nequiores, nos daturos progeniem vitiosorem.

Два сторіччя пізніше не знайшлося в цілій Імперії досить більш-менш сміливих італіків, щоб обсадити становища центуріонів, і довелося наймати для цієї служби далматійців, а згодом варварів з-над Дунаю й з-над Рейну. Тим часом жінки стали неплідні й Італія обезлюднилась.

Гляньмо тепер на інший рід епох, що їх життьове почуття позірно цілком протилежне останньому. Іде про дуже дивне явище, яке нам важливо дефініювати. Коли не більш як тридцять років тому політики ораторствували, перед людом, вони звичайно осуджували той чи інший захід уряду, таку чи іншу крайність, кажучи, що це не гідне нашого передового віку. Цікаво пригадати, що цього самого вислову вжив Траян у своєму відомому листі до Плінія, де він радить не [28] переслідувати християн на підставі анонімних доносів: Nee nostri saeculi est *. Отже, були такі епохи в історії, які почували, що вони осягли повну, остаточну височінь; часи, коли здається, що вже досягнено ціль подорожі, коли здійснюється давнє бажання і сповнюється надія. Це є «повнота часів», повна зрілість історичного життя. І дійсно, тридцять років тому європеєць вважав, що людське життя дійшло того, чим воно повинно бути, чим воно прагнуло бути впродовж багатьох поколінь, чим воно мало бути вже назавжди. Часи повноти завжди вважають себе за вислід багатьох інших підготовчих віків, інших часів без повноти, нижчих від власного, над якими височіє ця година повного цвіту. Коли дивитися з цієї висоти, складається враження, що ті підготовчі епохи жили лише тугою і нездійсненною ілюзією; що то були часи незадоволеної жадоби, палких предтеч, напруженого чекання, болючого контрасту між чітким прагненням і неспівзвучною дійсністю. Отак XIX століття дивиться на Середньовіччя. Нарешті надходить день, коли це старе бажання, часом тисячолітнє, здається осягненим: дійсність приймає його і кориться. Ми дійшли до вимареного верхів'я, до визначеної мети, до вершини часів! На місці старого «ще ні» стало вже «нарешті».

* Час не на нашій стороні (латин.).

Це погляд наших батьків і цілого їх сторіччя на своє життя. Не забуваймо: наш час - це час, який іде слідом за добою повноти. Тому людина, що лишилася на другому березі, у тій недавно минулій повноті, неминуче дивиться на все з власної точки зору: через оптичне викривлення їй здається, що наш вік - це упадок з повноти, занепад.

Але старий, досвідчений любитель історії, що досліджує пульс часів, не засліплюється цим маревом уявної повноти.

Як я вже ствердив, для того щоб існувала «повнота часів», доконечно, щоб якесь давнє бажання, тривоживши й наболівши довгими сторіччями, нарешті здійснилося в один день. І дійсно, ті часи повноти - це часи задоволені; іноді, як у XIX столітті, аж надто задоволені. Аж тепер ми здаємо собі справу, що ті, такі задоволені, такі довершені сторіччя - всередині мертвого - Правдива життьова повнота не полягає в задоволенні, [29] в успіху чи в досягненні. Вже Сервантес казав, що «шлях завжди кращий за постій». Період, що задовольнив своє бажання і свій ідеал, вже нічого більше не бажає, його джерело бажань засохло. Себто ота повнота насправді є закінченням. Є сторіччя, що, не вміючи відновити своїх бажань, умирають від задоволення, так, як умирає щасливий трутень по весільному леті.

Звідси разючий факт, що ті етапи так званої повноти завжди почували в глибині душі якийсь своєрідний сум.

Прагнення, що так повільно зароджувалося, нібито нарешті здійснюється в XIX столітті і, підсумовуючи, прибирає назву «модерна культура». Вже сама назва бентежить: це ж нечувано, щоб час називав себе «модерним», себто заключним та остаточним, що перед ним усі інші - лише пережитки, скромні готування й прагнення в його напрямку! Кволі стріли, що не влучають у ціль (3).

Чи ж ми не торкаємось тут основної різниці між нашою добою і добою, яка щойно минула, зайшла за обрій? Наша доба вже не чується остаточною; навпаки, в самих її надрах криється невиразне прочуття, що нема часів остаточних, сталих і назавжди скристалізованих. Навпаки, претензія, що певна епоха життя - та, що зветься «модерною культурою»,- є остаточна, здається нам неймовірним затемненням і звуженням поля зору. І це почуття дає нам солодке враження, що ми втекли з тісного й герметично замкненого простору; що ми вирвались і знову виходимо під зорі, в світ дійсний, глибокий, жаский, непередбачений і невичерпний, де все-все можливе: найліпше і найгірше.

Віра в модерну культуру була сумна: зналося, що «завтра» цілою своєю істотою буде подібне до «сьогодні», що поступ полягає лише в простуванні у віки вічні по тому самому шляху, що ось уже під ногами. Такий шлях - це радше еластична в'язниця, що розтягається, та не пускає нас на волю.

Коли на початках Імперії якийсь культурний провінціал прибував у Рим - Лукан, наприклад, чи Сенека - і бачив величні імперські будови, символи тривкої влади, йому стискалося серце. Нічого нового вже не могло статися в світі. Рим - вічний. І якщо є меланхолія руїн, що підноситься з них, мов випари [30] з мертвих вод, то цей чутливий провінціал відчував меланхолію не менш гнітючу, хоч і протилежну: меланхолію вічних споруд.

Чи ж не ясно, що, супроти цього емоційного стану, почуття нашої епохи більш подібне до галасливої радості дітей, що вирвалися зі школи? Тепер ми вже не знаємо, що станеться завтра у світі, і це нас потай радує; бо ця непередбаченість, цей обрій завжди відкритий на всі можливості - ось дійсне життя, правдива повнота життя.

Цей діагноз, якому, правда, бракує другої половини, контрастує зі скаргами про занепад, що квилять на сторінках стількох сучасників. Тут річ в оптичному викривленні, що походить від багатьох причин. Іншим разом я розгляну деякі з них; але тепер я хочу висунути лише найявнішу: походить вона від того, що прихильники ідеології, яка, на мою думку, віджила, беруть під увагу лише політичну і культурну сторону історії, і не помічають, що все лише поверхня; що історична дійсність у своїй глибині - це чисте прагнення жити, потуга, подібна до космічних сил; не та сама, отже не природна, але таки споріднена з тією силою, що хвилює море, запліднює звіра, заквітчує дерево та розпалює жар у зорях.

Проти діагнозу занепаду я рекомендую таке міркування.

Занепад - це, річ ясна, порівняльне поняття. Па-дається від вищого до нижчого стану. Отож це порівняння можна робити з найрозмаїтіших точок зору, які можна собі уявити. Для фабриканта бурштинових мундштуків світ у занепаді, бо майже ніхто вже не курить з таких мундштуків. Інші точки зору можуть бути поважніші, ніж оця, але всі вони лишаються односторонніми, довільними і зовнішніми супроти самого життя, яке ми саме пробуємо оцінити. Є лише одна виправдана й природна точка зору: зайняти своє становище в самому житті, споглядати його зсередини і побачити, чи воно чується занепалим, себто охлялим, недолугим, прісним.

Але, навіть ізсередини дивлячись, як можна пізнати, и життя чується занепалим, чи ні? Для мене нема Умніву щодо вирішальної ознаки: життя, що не воліє одного іншого життя з жодного іншого віку, що, вже воліє саме себе, не можна в поважному розумінні [31] назвати занепалим. Ось куди простувало все моє міркування про проблему висоти часів. Бо виявляється, що саме наш час зазнає в цьому відношенні дуже дивного почуття; наскільки я знаю, небувалого досі в усій знаній історії.

У салонових зустрічах минулого сторіччя неминуче надходила година, коли пані та їх приручені поети ставили один одному таке питання: «У якому минулому віці ви хотіли б жити?» І зараз же кожне із них, закинувши на плечі котму зі своїм особистим життям, вирушало в уявні мандри шляхами історії в пошуках за часом, закроєним на його стиль життя. І хоч XIX сто^ ліття відчувало осягнення повноти,- а може, й саме тому,- воно було прив'язане до минулого, думаючи, що стоїть на його плечах; воно, властиво, дивилося саме на себе як на завершення всього минулого. Тому воно навіть вірило у відносно класичні епохи - сторіччя Перікла, Відродження,- де формувалися сучасні вартості. Цього повинно б вистачити, щоб ми поставилися з підозрінням до часів повноти; вони обличчям повернені назад, вони задивляються в минуле, що сповняється в них.

Отож, як, цілком щиро, відповів би який-небудь представник сучасності, якби йому поставили таке питання. Я думаю, що тут нема сумніву: будь-яке минуле, без винятку, справляло б на нього враження тісного простору, де можна задихнутися. Тобто сучасна людина почуває, що її життя більш наснажене, ніж усі стародавні; чи, навпаки сказавши, що суцільне минуле не доросло до нинішнього людства. Це відчуття сучасного життя виключає своєю абсолютною чіткістю всяку нерозважну писанину про занепад.

Наше життя відчуває передусім, що воно ширше за всяке минуле життя. Як же воно може чутися занепалим? Якраз навпаки: вірячи, що воно більше наснаже» не, воно втратило всяку повагу й увагу до минулого* Тому ми вперше зустрічаємо добу, що робить tabula rasa з усякої класики, що ні в чому минулому не визнає евентуального взірця чи норми, і хоч вона з'являється наприкінці стількох сторіч безперервного розвитку, все-таки вона здається початком, світанком, дитинством. Ми дивимося назад, і славне Відродження виї дається нам вузьким, провінціальним, надутим і, чому б не признатися, дешевим. [32] Я колись підсумував цю ситуацію в отакій формі: «Серйозний розрив між минулим і сучасним - це загальне явище нашої епохи, і в ньому криється те більш-менш невиразне підозріння, що приводить до характеристичного збентеження сучасного життя. Ми, сучасні люди, відчуваємо, що раптом залишилися самі на землі; що мертві вмерли не на жарт, а таки по-справжньому; що вони вже не можуть стати нам у пригоді. Рештки традиційного духу звітрились. Взірці, норми чи стандарти нам непотрібні. Ми мусимо розв'язати наші проблеми без активної співпраці з минулим, в повній дійсності - чи то проблеми мистецтва, науки чи політики. Європеєць стоїть самотній, без живих небіжчиків по боці; так, як Петер Шлеміль, він загубив свою тінь. Це завжди стається, коли надходить полудень».

Чим же є, коротко,- та висота нашого часу?

Це не повнота часів, і все ж вона чується вищою за всі минулі часи і за всяку знану повноту. Нелегко сформулювати, як наша епоха сама себе бачить: вона вірить, що переважає всі інші, а також чується початком, хоч і непевна, чи вона, часом, не є агонія. Який нам дібрати вираз? Може, оцей: вища за інші часи і нижча від себе. Потужна і рівночасно непевна свого призначення. Горда зі своїх сил і рівночасно застрашена ними.

IV

ЗРІСТ ЖИТТЯ

Влада мас і піднесення рівня, що вказує на височінь часу,- це, в свою чергу, лише ознаки повнішого і ширшого факту. Цей факт майже гротесковий і неймовірний у своїй чіткості.

Полягає він просто в тім, що світ раптом зріс і разом зросло життя в ньому. Зненацька воно стало дійсно всесвітнім; я маю на думці, що для нинішньої пересічної людини зміст життя обіймає цілу планету; що кожна одиниця, за звичкою, живе життям цілого світу. Десь понад рік тому мешканці Севільї слідкували по годинах у своїх популярних часописах, що діялося (3) кількома людьми близько бігуна,- себто на розжареному тлі андалузького краєвиду пропливали крижані [33] гори. Ні один клаптик землі вже не є замкнений в своєму геометричному розміщенні, а впливає на різні ділянки життя в інших частинах планети. Згідно з принципом фізики, що речі знаходяться там, де вони діють, ми можемо признати будь-якій точці земної кулі справді дійову повсюдність. Ця близінь далекого, ця присутність неприявного розширила в нечуваній мірі обрій кожного життя.

І світ зріс також у часі. Передісторія й археологія відкрили історичні періоди фантастичної тривалості. Суцільні цивілізації й імперії, що донедавна навіть не підозрівали їх назв, прилучено до нашого знання, мов нові континенти. Ілюстрований журнал і екран перенесли ці віддалені клапті землі безпосередньо перед очі народу.

Але цей просторово-часовий зріст світу сам собою не мав би жодного значення. Фізичні простір і час - це абсолютно безглузді аспекти всесвіту. Тому культ чистої швидкості, якому поки що віддаються наші сучасники,- більше оправданий, як звичайно допускають. Швидкість, що складається з простору й часу, не менш безглузда, як її складники; але вона служить на те, щоб їх виключати. Одне безглуздя дається перемогти лише іншим. Для людини це питання честі - тріумфувати над космічним простором і часом(4), що позбавлені всякого сенсу, і нема чого дивуватися, що це дає нам дитячу насолоду - пустити в дію чисту швидкість, яка вбиває простір і здавлює час. Виключаючи їх, ми їх оживляємо, ми їх використовуємо для своїх намірів, ми можемо бувати в більшому числі місць, ніж раніше, вирушати та прибувати частіше, споживати в коротшому життьовому часі більше космічного часу.

Але, кінець кінцем, дійсно важливий зріст світу полягає не в його збільшених розмірах, а в тім, що він обіймає більше речей. Кожна річ (ми беремо це слово в найширшому розумінні) - це щось, що можна бажати, задумувати, творити, нищити, знаходити, споживати чи відкидати; всі ці поняття окреслюють життьові дії.

Візьмімо яку-небудь із наших дій, наприклад, купно. Уявімо собі двох людей, одного з нашого, а другого з XVIII століття, що мають такі самі достатки, співмір-но з вартістю грошей в обох епохах, і порівняймо [34] репертуар купна, що лежить перед одним і другим. Різниця майже неймовірна. Кількість можливостей, що відкриваються перед сьогоднішнім покупцем, стає фактично безмежною. Нелегко уявити й забажати якоїсь речі, що не існує на ринку, і навпаки: неможливо людині уявити й забажати всього, що є в продажу. Може хтось сказати, що, із співмірно рівними достатками, людина наших днів не зможе купити більше, ніж людина XVIII століття. Це неправда. Сьогодні можна купити більше речей, бо промисловість обнизила ціну майже на всі предмети. Зрештою, мені було б однаково, якби дійсно було так, бо це ще більше підтвердило б мої міркування.

Дія купування кінчається рішенням купити певний предмет; але ж перед тим мав прийти вибір, а вибір починається усвідомленням усіх можливостей, що дає ринок. Звідси випливає, що життя, в аспекті «купування», полягає передусім у переживанні можливостей купна, як таких. Коли говоримо про наше життя, ми звичайно забуваємо одну річ, мені здається найістотнішу: наше життя - це передусім постійна свідомість того, що нам можливе. Коли б у кожну мить ми мали перед собою всього тільки одну можливість, то не було б сенсу називати це можливістю. Це була б радше гола необхідність. Але в дійсності це чудове явище, яке зветься життям, має ту істотну особливість, що перед ним завжди відкривається кілька виходів, які через свою кількість набувають характеру можливостей, між якими ми маємо вибрати (5). Сказати, що ми живемо,- це сказати, що ми перебуваємо в оточенні окреслених можливостей. Це оточення ми звичайно називаємо «обставинами». Усяке життя - це перебувати в «обставинах» чи в світі. Бо це ж первинне значення поняття «світ». Світ - це репертуар наших життьових можливостей. Отже, це не є щось відокремлене й чуже нашому життю, а це його справжня периферія. Світ становить те, чим ми можемо бути, нашу життьову потенціальність. Вона мусить обмежитись, щоб здійснитися, чи, іншими словами, ми осягаємо лише маленьку частинку того, чим можемо бути. Тому нам здається, що світ такий велетенський, а ми в ньому такі малесенькі. Світ чи наше можливе життя завжди більше від нашого призначення чи реального життя.

Але тепер я хочу тільки відзначити, як життя людини [35] зросло у вимірі потенціальності. Воно розраховує на безмежно ширший обсяг можливостей, ніж раніше. В інтелектуальній царині воно тепер знаходить більше шляхів мислення, більше проблем, більше даних, більше наук, більше точок зору. Тоді як майже всі звання й посади в примітивному житті можна порахувати на пальцях однієї руки - пастух, мисливець, воїн, маг,- сьогодні список можливих зайнять незмірно великий. Подібну річ зустрічаємо в царині насолод, хоч їх каталог не такий рясний, як в інших ділянках життя, і це явище серйозніше, ніж припускають. Все-таки для людей середніх прошарків, що живуть по містах,- а міста є зображенням сучасного буття,- можливості втіх зросли неймовірно впродовж нецілого сторіччя.

Але зріст життьової потенціальності не обмежується досі сказаним. Вона зросла також у безпосереднішому і більш таємничому сенсі. Є сталий і загальновідомий факт, що в фізичних і спортових зусиллях сьогодні доконують таких подвигів, що геть перевершують усі минулі. Мало подивляти кожен із них і признати, що він побиває рекорд; треба відмітити, як нам западає в свідомість їх частота, переконуючи нас, що людський організм має в наш час більші спроможності, ніж будь-коли. Бо подібну річ зустрічаємо в науці. Всього за кілька десятиріч вона неймовірно розширила свій космічний обрій. Ейнштейнова фізика простує через такі неосяжні простори, що стара Ньютонова фізика займає в них тісне горище(6). І цей екстенсивний зріст зумовлений інтенсивним зростом наукової точності. Ейнштейнова фізика постала через увагу до найдрібніших різниць, що ними раніше нехтували, що на них не зважали, бо вони здавалися без ваги. Та виявляється, що атом, який учора був межею світу, сьогодні так розрісся, що перетворився в цілу планетарну систему. Тут я не маю на увазі, що це могло б означати для вдосконалення культури,- це мене тепер не цікавить, я маю на увазі зріст суб'єктивної потуги, на який це все вказує. Я не підкреслюю, що Ейнштейнова фізика точніша від Ньютонової, а що людина Ейнштейн здібна на більшу точність і свободу духу, ніж людина Ньютон(7); так само, як чемпіон боксу дає сьогодні удари важчого калібру, ніж давав давніше.

Як кіно й ілюстровані журнали зводять на очі пересічній людині найвіддаленіші місця планети, так часописи [36] й розмови дають їй відомості про інтелектуальні подвиги, що їх підтверджують нововинайдені технічні апарати в вітринах. Все це сповнює її свідомість враженням неймовірної потуги.

Я не хочу сказати цим, що людське життя сьогодні краще, як було в інші часи. Я говорив не про якість сучасного життя, а тільки про його кількісний чи потенціальний поступ. Я вірю, що оцим я точно описую свідомість нинішньої людини та її життьовий тон, який полягає в почутті вищої, ніж будь-коли, потенціальності, тоді як усе минуле здається скарлуватілим.

Цей опис був потрібний, щоб заперечити писанину про занепад, а зокрема про занепад Заходу, яка сповнювала атмосферу останнього десятиріччя. Згадаймо моє попереднє міркування на цю тему, що мені здається таким простим, як і самозрозумілим. Годі говорити про занепад, не уточнивши, що саме занепадає. Чи цей песимістичний термін стосується культури? Чи занепадає європейська культура? Чи, може, тільки занепадають національні організації в Європі? Припустімо, що так. Чи цього вистачає, щоб говорити про занепад Заходу? Ні в якому разі. Бо такі форми занепаду - це частинні спади, що стосуються другорядних первнів історії - культури і націй. Є лиш один абсолютний занепад: він полягає в упадку живучості; а він існує лише тоді, коли його відчувають. З цієї причини я затримався на обговоренні явища, що його часто недобачають, а саме - свідомості чи відчутті, що кожна епоха має свою життьову висоту.

Це навело нас на тему «повноти», що її відчували деякі сторіччя супроти інших, які, навпаки, вважали, Що вони впали з більших висот, зі старовинних і блискучих золотих віків. І під кінець я відзначив явний факт, Що наш час відзначається дивним переконанням, що він перевершує всі інші минулі часи; мало того: він нехтує всім минулим, не визнає класичних і взірцевих епох, а натомість дивиться на себе, як на нове життя, Що його не можна звести до нижчих, старовинних форм.

Я сумніваюся, що можна зрозуміти наш час, нехтуючи цим спостереженням. Бо ж то якраз його проблема. Хай він чувся занепалим, він мав би інші епохи, вищі за себе, а це було б одне й те саме, як поважати, по-аивляти й шанувати їх формотворчі принципи. Наш [37] час мав би чіткі й непохитні ідеали, хоч був би неспроможний здійснити їх. Але правда цілком протилежна: ми живемо в час, що чує в собі неймовірну здібність творити, але не знає, що творити. Він панує над усіма речами, але не є паном самого себе. Він чується розгубленим у власному багатстві. Маючи більше засобів, більше знання, більше техніки, ніж раніше, виявляється, що сучасний світ простує шляхом найнещасливіших світів - просто пливе собі за течією.

Звідси походить дивна двоїна - потужність і непевність, що загніздилася в сучасній душі. Вона в подібному становищі, як регент під час неповноліття Людовіка XV: казали, що він мав усі здібності, крім здібності вживати їх. Багато речей здавалися вже неможливими XIX століттю з його непохитною вірою в поступ. Сьогодні, просто тому, що все нам здається можливим, ми передчуваємо, що також найгірше є можливим: регрес, варварство, занепад(8). Сама собою це не була б погана ознака: це означало б, що ми знову знаходимо контакт з непевністю, конечною для всякого життя, з болючою та солодкою тривогою, що криється в кожній хвилині, якщо ми вміємо пережити її до самого ядра, до самих тремких надр. Звичайно ми боїмося намацати це жаске пульсування, що обертає кожну щиро пережиту мить у маленьке скороминуче серце; ми натужуємось, щоб знайти безпечність і онечули-тись проти корінного драматизму нашого призначення, заливаючи його звичаями, звичками, шаблонами - всяким хлороформом. Отже, це корисно, що вперше по майже трьох сторіччях ми зі здивуванням знаходимо, що ми не знаємо, що станеться завтра.

Всякий, хто поважно ставиться до свого буття і бере повну відповідальність за нього, відчуває своєрідну непевність, що завжди держить його насторожі. Римський впоряд обов'язував вартових легіону до такої позиції: тримати палець на устах, щоб не задрімати і держатися насторожі. Це непоганий жест; здається, що він накладає ще німішу тишу на нічне мовчання, щоб підслухати таємне проростання майбутнього. Упевненість епох повноти (як в минулому сторіччі) - це оптичне викривлення, що веде до нехтування майбутнім, віддаючи його керму механізмові всесвіту. І прогресистський лібералізм, і Марксовий соціалізм гадають, що їх вимріяне майбутнє сповниться невідступно, [38] з неодмінністю, подібною до астрономічної. Приспавши сумління цією ідеєю, вони випустили з рук стерно історії, перестали бути насторожі, втратили спритність і дійовість. Отак життя вирвалося їм з рук, зробилося зовсім непокірним і сьогодні пливе навмання, без визначеного курсу. Під своєю маскою щирого футуризму прогресист не турбується майбутнім; він переконаний, що воно не має несподіванок чи таємниць, пригод чи ґрунтовних новин,- він певний, що світ піде вже простою дорогою, без закрутів чи поворотів, і тому він гамує свою тривогу за майбутнє і остаточно влаштовується в сучасному. Не диво, що сьогодні світ здається позбавленим планів, сподівань та ідеалів. Ніхто не взявся підготовити їх. Отак виглядає дезертирство керівних меншин, що завжди знаходяться на відворотному боці бунту мас.

Але вже пора повернутися до цієї теми. Підкресливши відрадну сторону, яку являє тріумф мас, слід глянути тепер на його друге, жаскіше лице.

V

СВІДЧЕННЯ СТАТИСТИКИ

Цей нарис шукає діагноз нашого віку, нашого сучасного життя. Ми вже виклали першу його частину, яку можна підсумувати так: наше життя, як репертуар можливостей, є багате, пишне, вище за всі інші, що їх знає історія. Але тим самим, що його розмір більший, воно виливається з усіх русел, засад, норм та ідеалів, Що їх передала традиція. Воно більш наснажене, ніж усяке інше життя, і тим самим воно проблематичніше. Воно не може орієнтуватися на минуле (9). Воно мусить створити своє власне призначення.

Але тепер треба довести до кінця діагноз. Життя - Це передусім те, чим ми можемо бути, можливе життя; тим самим - це вибір між можливостями, рішення, чим ми будемо в дійсності. Обставини та рішення - це Два основні первні, з яких складається життя. Обставини, себто можливості,- це та частина нашого життя, Що нам дана і накинена. Це те, що ми називаємо світом. ^иття не вибирає собі світ, бо жити - це ж означає еребувати у світі визначеному та необмінному: у теперішньому [39] світі. Наш світ - це первень приреченості, що входить у наше життя. Але ця життьова приреченість не подібна до механічної долі. Нас не виряджено в буття, як кулю з рушниці, що її траєкторія абсолютно передрішена. Приреченість, у якій ми опиняємось, опинившися в цьому світі - світ є завжди цей, себто теперішній,- полягає в цілком протилежному. Замість того щоб нав'язати нам одну траєкторію, вона нам нав'язує кілька і, таким чином, примушує нас вибирати. Дивний жереб наше життя! Жити - це відчувати фатальний примус користуватися свободою, рішати, чим будемо в цьому світі. Ні на одну мить не дозволено відпочити нашому рішанню. Включно коли ми, в розпуці, пускаємось напризволяще, ми рішили нічого не рішати.

Отже, невірно казати, що в житті «рішають обставини». Навпаки: обставини - це завжди нова дилема, перед якою нам треба рішитися. Але рішає наш характер.

Все це важне також для колективного життя. І там є, перш за все, обрій можливостей, а перім рішення, що вибирає й визначає дійову форму колективного буття. Це рішення випливає з характеру суспільства, чи, що є рівнозначне, з типу людей, які в ньому панують. У наш час панує маса; це вона рішає. Не кажіть, що так було вже в епоху демократії та загального виборчого права. Під загальним виборчим правом маси не рішають, їх роль прихилятися до рішення тієї чи іншої меншини. Останні висували свої «програми» (влучний термін). Програми були насправді програмами колективного життя. У них запрохувалося масу прийняти даний проект рішень.

Нині відбувається дуже відмінна річ. Коли ми спостерігаємо громадське життя країн, де тріумф мас пішов найдалі вперед,- а це країни середземноморські,- нас одразу вражає, що в політиці там живуть з дня на день. Явище надзвичайно дивне. Державна влада знаходиться в руках представника мас. Останні такі сильні, що здушили всяку опозицію. Вони опанували державну владу в такий безумовний спосіб, що було б тяжко знайти в історії приклад такого всесильного урядування. А проте державна влада, уряд, живе сьогоднішнім днем; він не виступає як щирий представник майбутнього, він не є явним його провісником, [40] він не стає засновником чогось, що мало б уявлений розвиток чи еволюцію. Одне слово, він живе без життьової програми, без плану. Він не знає куди йде, бо, по суті, він нікуди не йде, не має передрішеного напрямку, передбаченої траєкторії. Коли ця державна влада намагається оправдатися, вона нічим не посилається на майбутнє, а, навпаки, замикається в сучасному і каже з абсолютною щирістю: «Я ненормальна форма уряду, накинена умовами». Себто потребами сучасного, не рахунками майбутнього. Тому його діяльність обмежується тим, що він оминає конфлікти -дня; він не розв'язує їх, а уникає їх, хоч тимчасово, вживаючи будь-яких засобів, навіть коли він цим нагромаджує ще більші конфлікти на завтрашній день. Такою була завжди державна влада, коли нею безпосередньо користувалися маси: всемогутня, та скоромину -ща. Представник мас - це людина, що її життя не має мети і пливе за течією. Тому він нічого не споруджує, навіть якщо його можливості та здатність - величезні.

І цей тип людини рішає в наш час. Отже, слід проаналізувати його характер.

Ми знайдемо ключ до цього аналізу, коли повернемось до початку цього нарису і запитаємо себе: звідки взялися всі ці натовпи, що переповнюють тепер історичний кін?

Кілька років тому визначний економіст Вернер Зом-барт відзначив кілька дуже простих даних, що повинні б бути на умі в кожного, хто займається сучасними справами. Цих простих даних вже вистачає, щоб прояснити нам образ сучасної Європи, а як не вистачає, то вони настановляють нас на путь до прояснення. Дані ось які: відколи в VI столітті починається європейська історія, аж до 1800 року - себто протягом цілих дванадцяти сторіч - Європа не могла досягнути кількості населення вищої, як 180 мільйонів. А від 1800 року до 1914-го - себто трохи більше, як за одне сторіччя - європейське населення зросло від 180-ти до 460 мільйонів! Я гадаю, що протиставлення цих чисел не лишає місця на сумнів щодо плодючості минулого сторіччя. За три покоління воно створило гігантську людську кашу, що прорвалася потоком на історичний "Рортф і залляла його. Повторюю, цих даних вистачить, щоб зрозуміти тріумф мас і все, що в ньому віддзеркалюється і провіщається. З другого боку, треба [41] зачислити їх як найконкретніший складник життя, який я вже раніше ствердив.

Та, рівночасно, ці дані показують, що захоплення, з яким ми підкреслюємо зріст нових країн, як, наприклад, Сполучених Штатів Америки,- цілком безпідставне. Нас дивує їх зріст, що за одне сторіччя досягнув 100 мільйонів, тоді як справжнє диво - це плодючість Європи. Ось ще одна підстава виправити той викривлений образ Європи, яка, мовляв, американізується. Навіть ота риса, що могла б здаватися найха-рактеристичнішою для Америки,- а саме швидкість, з якою зростає населення,- не є американською особливістю. Європа зросла за минуле сторіччя куди більше, як Америка. Америка склалась із європейської надвишки.

Але хоч це обчислення Вернера Зомбарта не є настільки знане, як треба, все ж таки загальний факт, що європейське населення значно зросло, так широко відомий, що годі було б його спеціально підкреслювати. Отже, в цитованих числах мені ходить не про самий зріст населення, а про паморочний темп зросту, випнутий контрастом тих чисел. Оце нам тепер важне. Бо цей паморочний темп означає, що на історичну сцену линули вали за валами людей у такому прискореному ритмі, що тяжко було наситити їх традиційною культурою.

І дійсно, пересічний тип сучасного європейця - здоровіший та сильніший духом, ніж європеєць минулого сторіччя, але й куди простіший. Тому він іноді справляє враження примітивної людини, що виринула серед стародавньої цивілізації. У школах, якими так пишалося минуле сторіччя, можна було навчити маси техніки модерного життя, але годі було їх виховати. Дано їм знаряддя, щоб жити напружено, але не дано почуття історичних обов'язків; нашвидку прищеплено гордість і потугу модерних засобів, але не прищеплено духу. Тому цей дух їм зовсім чужий, і нові покоління наміряються перебрати владу над світом, немов світ - це рай без слідів минулого, без традиційних і складних проблем.

Отже, минулому сторіччю належить слава і відповідальність за те, що воно кинуло на поле історії великі маси. Тим самим цей факт дає нам найвідповіднішу перспективу, з якої можна безсторонньо судити те [42] сторіччя. Певно в ньому було щось надзвичайне, незрівнянне, коли його підсоння виплекало такий урожай людських плодів. Воліти засади, що надихали будь-яку минулу добу,- легковажно й смішно, якщо ми раніш не усвідомили собі цього важливого факту і не спробували перетравити його. Суцільна історія схожа на гігантську лабораторію, де роблено всякі спроби розкрити формулу громадського життя, яка найбільше сприяла б тій рослині, що її ім'я «людина». І, відкидаючи всяку софістику, ми бачимо вислід: піддавши людське насіння впливові двох засад, ліберальної демократії та , технічного знання, за одне лише сторіччя європейський рід потроївся.

Якщо ми не зрікаємося здорового глузду, то такий яскравий факт примушує нас зробити наступні висновки: по-перше, ліберальна демократія, заснована на технічному знанні, є найвищим з дотепер відомих видів громадського життя; по-друге, цей вид життя, либонь, не є найкращий, який можна собі уявити, але той, що нам здається ліпшим, повинен буде затримати його основні засади; по-третє, всякий поворот до форм життя, нижчих від життя XIX століття, є самогубством.

Коли ми вже зрозуміли це в усій чіткості, що її вимагає чіткість самого факту, треба повстати проти XIX століття. Якщо явно, що в ньому було щось надзвичайне та незрівнянне, то не менш явно, що воно мусило страждати від певних корінних пороків, певних конституційних недостач, коли воно породило расу людей - збунтовану масу,- що безпосередньо загрожує тим же засадам, яким вона завдячує своє існування. Якщо цей тип людини надалі буде паном Європи і остаточно рішатиме, то вистачить тридцяти років, Щоб наш континент повернувся до варварства. Правова и матеріальна техніка вивітриться з такою ж легкістю, як губилися стільки разів таємниці виробництва (10). Все життя звузиться. Сучасне багатство можливостей обернеться у фактичний брак, нестаток, у мізерне оезсилля, у справжній занепад. Бо бунт мас - це одна та сама річ, що Ратенау назвав вертикальною навалою варварів. [43]

VI

ПРИСТУПАЄМО ДО АНАЛІЗУ МАСИ

Яка ж ця маса, що панує тепер у громадському житті - в політиці і неполітиці? І чому вона якраз така, себто, як вона виникла?

Слід відповісти разом на обидва питання, бо вони себе взаємно висвітлюють. Людина, що тепер намагається стати на чолі європейського життя, дуже відмінна від людини, що керувала дев'ятнадцятим століттям, але вона витворилась і підготувалась у дев'ятнадцятому столітті. Всякий проникливий розум з 1820-го, 1850-го чи 1880 року міг простим, апріорним міркуванням передбачити серйозність сучасного історичного становища. І дійсно, не стається нічого нового, чого не передбачено сто років тому. «Маси наступають!» - стверджував по-апокаліптичному Гегель. «Без нової духової сили наша епоха, що є епохою революційною, доведе до катастрофи»,- проголошував Опост Конт. «Я бачу могутній приплив нігілізму!» - кричав з енгадінської скелі Ніцше. Невірно казати, що історію не можна передбачити. Безліч разів її пророкували. Якби майбутнє не можна було пророкувати, то не можна було б і зрозуміти його, коли воно сповнюється і стає минулим. Думка, що історик є пророком навиворіт, підсумовує всю філософію історії. Певно, що можна передбачити лише загальну структуру майбутнього, але це ж усе, що ми насправді розуміємо з минулого чи сучасного. Тому, коли ви хочете добре бачити вашу епоху, дивіться на неї здалека. З якої віддалі? Дуже просто: саме з такої, щоб не бачити лише Клеопатриного носа.

Який вигляд має життя цієї масової людини, яку народжує XIX століття у щораз більшій кількості?

Перш за все, вигляд загальної матеріальної вигоди. Ніколи пересічна людина не могла з такою легкістю розв'язати своїх господарських проблем. Тоді як спів-мірно меншали великі багатства і труднішало життя промислового робітника, для пересічної людини з будь-якого суспільного класу щодня розширявся господарський обрій. Кожний день додавав нову розкіш до репертуару її життьового стандарту. Кожного дня її. становище ставало певніше та незалежніше від чужоі [44] примхи. Те, що раніше вважалося б даром провидіння, який викликав покірну вдячність долі, перетворилось у право, за яке не дякують, а якого вимагають.

Від 1900 року і робітник починає розширювати та забезпечувати своє життя. Проте, він мусить боротися, щоб досягнути свого. На відміну від пересічної людини, йому не вручили добробуту зичливе суспільство і держава, які є чудом організації.

До вигоди й безпечності додайте ще комфорт і громадський порядок. Життя біжить вигідними рейками, і дуже сумнівно, щоб втрутилося в нього якесь насильство чи небезпека.

Така одверта й вільна ситуація неодмінно мусила до глибини пройняти пересічні душі життьовим враженням, яке можна висловити дотепним і проникливим зворотом нашого старого народу: «Широкою є Касті-лія». Себто в усіх цих первинних і рішальних аспектах життя здалося новій людині вільним від перешкод. Ми відразу зрозуміємо цей факт і його вагу, коли пригадаємо, що в минулому простий народ ніколи не мав такої життьової свободи. Навпаки, для нього життя було гнітючою долею - під оглядом господарським і фізичним. Він відчував від самого народження, що життя - це море перешкод, які треба перетерпіти, і що нема іншого виходу, як достосуватися до них, улаштовуючись як-небудь у тісноті, яка лишалась.

Але ще яснішим стає контраст ситуацій, коли ми від матеріального переходимо до громадського й морального. Від другої половини XIX століття пересічна людина вже не натрапляє на жодні соціальні перепони. Себто також у формах суспільного життя вона вже не зустрічає перешкод і обмежень від самого народження. Ніщо не примушує її обмежити своє життя. І тут «широкою є Кастілія». Нема ані «станів», ані «каст». Ніхто не має громадських привілеїв. Пересічна людина Дізнається, що всі люди рівноправні.

Ніколи в усій своїй історії людина не опинялась У життьових обставинах, хоч здалека подібних до середовища, що його створили ці умови. Ходить, дійсно, про корінну новизну в людській долі, яку закоренило було століття. Споруджено новий кін для людського уття, новий під оглядом фізичним і суспільним. Три ^«Аи уможливили цей новий світ: ліберальна демократія, експериментальна наука та індустріалізм. Останні [45] дві можна звести до одного терміну: техніка. XIX століття не винайшло жодної з цих засад; вони походять із двох попередніх сторіч. Заслуга XIX століття не у винаході, а в практичному здійсненні. Це всім відомо. Але не досить абстрактного пізнання, а треба здати собі справу з неминучих наслідків.

Дев'ятнадцяте століття було в істоті революційне. Цієї революційності не слід шукати у видовищі барикад, що самі собою не становлять революції, а радше в тім, що воно поставило пересічну людину - широку суспільну масу - в життьові обставини, докорінно протилежні старозвичним. Суспільне життя обернулося догори ногами. Революція - це не повстання проти існуючого ладу, а встановлення нового ладу, що перевертає традиційний. Тому ми не перебільшуємо, коли кажемо, що людина, яку породило дев'ятнадцяте століття, цілком відмінна від усіх інших людей у громадськім житті. Ясно, що людина вісімнадцятого століття різниться від панівного типу в сімнадцятому, а цей від типу, що характеризує шістнадцяте, але всі вони таки споріднені, подібні й навіть своєю істотою тотожні, якщо протиставити їм цю нову людину. Для «простолюддя» всіх віків «життя» означало передусім обмеження, обов'язок, залежність, одне слово - тиск. Хочете, кажіть утиск, якщо під цим розуміється утиск не тільки правовий та суспільний, але й космічний. Бо цього, останнього, ніколи не бракувало, аж сто років тому, коли почався фактично необмежений розріст наукової техніки - і фізичної, і адміністраційної. Раніше, навіть для багатих і могутніх, світ був середовищем злиднів, труднощів і небезпек (11).

Світ, що від народження оточує нову людину, не змушує її обмежитись в жоден спосіб, не протиставить їй вета чи якогось заперечення, а, навпаки, збуджує її апетити, що в засаді можуть рости без міри. Річ у тому - і це дуже важливо,- що цей світ дев'ятнадцятого і початків двадцятого століття не тільки має ту широту й досконалість, що їх він фактично посідає, але, крім того, прищеплює своїм мешканцям тверде переконання, що завтра він буде ще багатшим, досконалішим і ширшим, немовби він утішався спонтанним і невпинним ростом. Ще сьогодні, незважаючи на деякі ознаки, що починають надщерблювати цю беззастережну віру, ще сьогодні мало хто сумнівається, що за п'ять років [46] авта будуть вигідніші й дешевші від нинішніх. У це вірять так само, як у завтрашній схід сонця. Порівняння точне. Бо, дійсно, проста людина, зустрівшись з таким технічно й суспільно досконалим світом, вірить, що його витворила природа, і ніколи не подумає про геніальні зусилля видатних одиниць, яким він завдячує своє існування. Ще менше вона признає думку, що дальше існування цих досягнень залежить від певних нелегких людських чеснот, що їх найменший заник миттю завалив би всю величну споруду.

Отже, ми можемо зазначити в психологічній діаграмі сучасної маси дві основні риси: вільний розріст її життьових бажань і, тим самим, її особистості, і за-садничу невдячність супроти всього, що уможливило вигоду її буття. І одна і друга риса творять відому психологію розпещеної дитини. І властиво не помилився б той, хто вжив би її як прозірник, крізь який спостерігав би душу сучасних мас. Успадкувавши багате й щедре минуле - щедре на натхнення та на зусилля,- нове простолюддя було розпещене від довколишнього світу. Розпещувати - це не обмежувати бажань, давати враження, що все дозволено і що немає ніяких обов'язків. Дитина, що піддана цьому режимові, не уявляє собі власних меж. Оскільки усунено всякий зовнішній тиск, усякий зудар з іншими одиницями, вона приходить до переконання, що лише вона існує, і вона звикає не рахуватися з іншими, а, головно, не рахувати їх вищими за себе. Це почуття чужої вищості міг прищепити їй лише хтось інший, сильніший за неї, що змусив би її зректися якогось бажання, обмежитися, стриматись. Отак вона була б навчилася цієї істотної дисципліни: «Тут кінчаюсь я і починається хтось інший, що має більшу міць. Видно, що на світі є двоє людей: я та інший, вищий за мене». Пересічну людину інших епох щодня світ навчав цієї елементарної мудрості, бо це був світ настільки незграбно зорганізований, що катастрофи траплялися часто, і в ньому не було нічого певного, багатого, сталого. Але нові маси опинилися в оточенні, повному можливостей і, крім того, певному, де все готове, де все до розпорядження, не вимагаючи попередніх зусиль, так як ми знаходимо сонце у високості, не здвигнувши його на власних плечах. Жодна людина не дякує іншій за повітря, яким вона дихає, бо ніхто повітря для неї не сфабрикував: [47] воно належить до сукупності того, що «є», того, що ми називаємо «природним», бо його ніколи не бракує. Ці розпещені маси настільки нехитрі, що вони вірять, що ця матеріальна і суспільна організація, яка їм дана в розпорядження, так як повітря, є того самого походження, бо, очевидно, її теж ніколи не бракує і вона майже така досконала, як природний лад.

Отже, моя теза така: та сама досконалість, з якою дев'ятнадцяте століття оформило організаційно певні сфери життя, спричинила те, що маси, яким це пішло на користь, вважають її не за організацію, а за природу. Так пояснюється і визначається той абсурдний психологічний стан, що його виявляють ці маси: вони цікавляться виключно своїм добробутом і рівночасно відмежовуються від причин цього добробуту. Оскільки вони не вбачають у вигодах цивілізації чудесних винаходів і конструкцій, що їх можна втримати лише великим зусиллям та обачністю, вони гадають, що можуть рішуче вимагати їх, наче природного права, і що на тому їх роль кінчається. У розрухах, викликаних голодом, народні маси звичайно шукають хліба, а їхній звичайний засіб - це руйнування пекарень. Це може правити за символ того, як, на ширшу та складнішу скалю, сучасні маси відносяться до цивілізації, що їх живить.

VII

ШЛЯХЕТНЕ ЖИТТЯ І ПРОСТЕ ЖИТТЯ, АБО ЗУСИЛЛЯ І БЕЗВЛАДНІСТЬ

Насамперед ми є тим, чим світ нас запрошує бути, і основні риси нашої душі відбилися від обрисів оточення, немов від форми. Звичайно, бо жити - це, власне, мати стосунки зі світом. Загальне обличчя, що нам являє світ, буде загальним обличчям нашого життя. Тому я так уперто підкреслюю, що світ, де народилися сучасні маси, являв докорінно нове в історії обличчя. Тоді як у минулому жити означало для пересічної людини знаходити навколо труднощі, небезпеки, не-статки, обмеження долі й залежність,- новий світ здається забезпеченим, як сфера фактично необмежених можливостей, де ніхто ні від кого не залежить. На [48] основі цього первісного та тривкого враження формується кожна сучасна душа, так, як на протилежній основі формувалися старовинні. Бо це основне враження немов обертається у внутрішній голос, що безупинно підшіптує якісь слова в глибині кожної одиниці і уперто вмовляє їй дефініцію життя, що рівночасно є імперативом. І коли традиційне враження підшіптувало: «Жити - це почуватись обмеженим, отже, хоч-не-хоч рахуватися з тим, що нас обмежує», то найновіший голос кричить: «Жити - це не зустрічати жодного обмеження; отже, спокійно здатися на себе». Фактично нема нічого неможливого, нічого небезпечного і, в засаді, ніхто не є вищий за інших.

Це основне почуття цілковито змінює традиційну, відвічну структуру масової людини. Бо остання завжди відчувала, що вона органічно підлягає матеріальним обмеженням та вищим суспільним силам. Таким, на її погляд, було життя. Якщо їй вдавалося поліпшити своє становище, якщо вона підіймалася вгору по суспільній драбині, тоді вона це приписувала долі, яка їй особисто усміхнулась. А як не долі, то величезному зусиллю, про яке вона добре знала, скільки воно їй коштувало. В одному й в другому випадку йшло про виняток із нормального бігу життя, виняток, що мав якусь особливу причину.

Але нова маса вважає цю повну життьову волю за свій природний та встановлений стан, що не має особливих причин. Жодна зовнішня сила не змушує її визначити собі межі, отже, рахуватися повсякчас з іншими інстанціями, передусім з інстанціями вищими. Китайський селянин донедавна вірив, що добробут його життя залежав від особистих чеснот, які зволив посідати імператор. Отже, його життя було постійно орієнтоване на цю верховну інстанцію, від якої воно залежало. Але людина, що ми її тепер аналізуємо, звикає не звертатися до жодної інстанції поза собою. вона задоволена з себе такої, якою вона є. Щиро, без іякої пихи, неначе це найприродніша річ у світі, вона ™ильна підтверджувати й схвалювати все, що знаходить у собі: погляди, апетити, нахили чи смаки. Чому коли, як ми бачили, ніщо й ніхто не дає їй зрозуміти що вона людина другорядна, страшно обмежена, спроможна створити чи зберегти ту організацію, що [49] дає її життю цей розмах і вдовілая, на яких вона засновує таке ствердження своєї особи.

Ніколи масова людина не звернулася б до чогось поза собою, хіба що обставини насильно змусили б її. Оскільки сьогодні обставини не змушують її, вічна маса, згідно зі своєю вдачею, вже нікуди не звертається і почуває себе паном свого власного життя. Натомість добірна чи визначна людина відчуває глибоку внутрішню потребу звернутися до якоїсь норми поза собою, вищої за себе, якій вона добровільно підпорядковується. Згадаймо, що на початку ми відрізнили визначних людей від простих людей, кажучи, що до перших належить той, хто вимагає багато від себе, а до других - той, хто нічого від себе не вимагає, а задовольняється тим, чим він є, і навіть захоплений собою (13). Всупереч загальноприйнятій думці, не маса, а добірна людина живе у властивій неволі. Життя їй здається прісним, коли воно не полягає в службі чомусь вищому. Тому вона необхідність служби не вважає за гніт. Коли, випадково, служби не стає, вона відчуває неспокій і винаходить нові норми, ще тяжчі, ще вимогливіші, яким підкоряється. Це є життя, обернене в дисципліну,- шляхетне життя. Шляхетство визначається вимогами, обов'язками, а не правами. Noblesse oblige *.

За власним нахилом живе плебей;

шляхетний прагне устрою й ладу.

(Гете)

* Шляхетство зобов'язує (фр.).

Привілеї шляхти не є поступки чи ласки за походженням, навпаки,- це завоювання. І, в засаді, їх утримання означає, що упривілейована особа могла б щохвилини відвоювати їх, якби зайшла потреба і хтось би їх заперечував. Отже, приватні права чи privilegia не є пасивною власністю і простою користю, а вказують на висоту, якої осягнули зусилля даної особи. Натомість, загальні права, як «права людини й громадянина»,- це пасивна власність, чиста користь і вигода, щедрий дар призначення, що його зустрічає кожна людина і що не відповідає жодному зусиллю, хіба що дихати й уникати божевілля. Отож, я сказав би, що загальне право мається, а особисте - тримається. [50]

Прикро, як у щоденній мові викривилося таке натхненне слово як «шляхта». Бо для багатьох воно означає - спадкова «шляхта крові», і так обертається в щось подібне до загальних прав, у сталу та пасивну якість, що її отримують і передають, мов якусь інертну річ. Але властивий сенс, етимологія іспанського слова nobleza - «шляхта» є наскрізь динамічні. Латинське nobilis означає «знаний», себто знаний усім, славетний, що дав себе знати, перевищивши анонімну масу. Воно вказує на незвичайне зусилля, що мотивує цю славу. Отже, шляхетний - це те саме, що напружений чи визначний. Шляхетство чи славетність сина - це - вже чиста користь. Син знаний тому, що батько досягнув слави. Він знаний через відблиск, і, справді, спадкове шляхетство має посередній характер, це віддзеркалене світло, місячне шляхетство, що походить від мертвих. Єдине, що в ньому лишається автентичне, динамічне,- це поштовх, який воно дає нащадкові, щоб утримати предківський рівень. Завжди, навіть у цьому послабленому значенні, noblesse oblige. Первісний шляхтич сам бере на себе обов'язок, на спадкового шляхтича обов'язок покладає спадщина. В усякому разі, є певна суперечність у передаванні шляхетства від першого шляхтича до його наступників. Китайці логічніше оберігають порядок передачі, і не батько ушляхетнює сина, а син, що осягає шляхетство, передає його своїм предкам, відзначаючи своїм зусиллям свій скромний рід. Тому, коли надають якогось шляхетського рангу, то ступенюють його за кількістю попередніх поколінь, які вшановуються, так що дехто ушляхетнює тільки свого батька, а дехто поширює свою славу аж до п'ятого чи десятого коліна. Предки живуть на підставі сучасної людини, що її шляхетство дійове і чинне, одне слово, є, а не було и.

Слово «шляхта» не з'являється як формальний термін до часів Римської імперії, а в ній постає лише в протиставленні до спадкової шляхти, що вже занепадала.

Для мене шляхетність - це синонім напруженого життя, що постійно прагне перевершити себе, порватися від старих досягнень до намічених обов'язків і вимог. Отак шляхетне життя протиставлене простому чи інертному життю, що статично замикається в собі, засуджене на вічну нерухомість, доки якась зовнішня [51] сила не примусить його вийти з себе. Тому ми називаємо цей тип людини масою - не тому, що він численний, а тому, що він інертний.

Простуючи через життя, ми до зануди переконуємося, що більшість людей неспроможні на жодне зусилля, хіба що воно є безпосередньою реакцією на зовнішній тиск. І саме тому цих кілька одиниць, що виявилися спроможними на спонтанне й розкішне зусилля, виділяються окремішньо, наче монументи в нашій свідомості. Це люди добірні, шляхетні, єдино активні, а не лише реактивні, для яких життя - це постійне напруження, безнастанне тренування. Тренування - аскеза. Це - аскети.

Хай не дивує вас це позірне відхилення від теми. Щоб дефініювати сучасну масу, що є також «масою», як і завжди, але хоче витіснити добірних людей, треба протиставити її двом чистим формам, що в ній змішані: звичайна маса і справжній шляхтич чи людина зусилля.

Тепер ми можемо попростувати швидше, бо, на мою думку, вже посідаємо ключ чи психологічну формулу до панівного нині типу людини. Все, що слідує, є наслідком чи висновком з цієї основної структури, яку можна підсумувати отак: світ, зорганізований дев'ятнадцятим століттям, автоматично витворив нову людину і наділив її величезними апетитами та розмаїтими потужними засобами, щоб їх задовольнити. Засоби - господарські, фізичні (гігієна, рівень здоров'я вищий, ніж будь-коли), цивільні та технічні (під останніми я розумію величезний запас частинного знання і практичного вміння, які має тепер пересічна людина і яких їй завжди бракувало). Наділивши її всіма цими потугами, дев'ятнадцяте століття покинуло її на самоплив, і пересічна людина, йдучи за своєю природною вдачею, замкнулася в собі. Таким чином, ми зустрічаємо масу, що сильніша, ніж у будь-яку іншу епоху, але, на відміну від традиційної маси, герметизована в собі, неспроможна нічому і нікому підпорядкуватись, переконана, що вона самодостатня, одне слово, непокірна. Якщо не зміниться дотеперішній стан речей, то щодня буде помітніше в цілій Європі - і через віддзеркалення в цілому світі,- що маси неспроможні підкоритися будь-якому керівництву. У важких годинах, що грядуть для нашого континенту, можливо, в раптовій тривозі вони [52] на хвилину матимуть добру волю прийняти в певних особливо нагальних справах керівництво вищих меншин.

Але й та добра воля розвіється. Бо основні риси її душі - це герметизм і непокірність; від народження вони не в стані приділяти увагу тому, що поза ними, чи то факти, чи особи. Вони захочуть іти за кимсь, та не зуміють. Вони захочуть слухати, та помітять, що вони глухі.

З другого боку, даремно думати, що сьогоднішня пересічна людина, хоч як піднісся її життьовий рівень у порівнянні до інших часів, зможе сама управляти, процесом цивілізації. Кажу процесом, а не аж прогресом. Простий процес утримання сучасної цивілізації надзвичайно складний і вимагає крайньої витонченості. Як же зуміє керувати ним ця пересічна людина, що навчилася вживати певних знарядь нашої цивілізації, але відзначається докорінним незнанням самих її засад?

Повторюю читачеві, який терпляче дочитав досі, що не слід надавати всьому сказаному передусім політичного значення. Політична діяльність, що є най-дійовішою, найбільш видимою формою всього суспільного життя, є, натомість, наслідком глибших і тонших чинностей. Отже, політична непокірність не була б річчю поважною, якби не походила з глибшої, рішучішої непокірності, інтелектуальної і моральної. Тому, поки ми не проаналізували останньої, теорія цього нарису не набере остаточної чіткості.

VIII

ЧОМУ МАСИ ВТРУЧАЮТЬСЯ В УСЕ І ЧОМУ ВОНИ ВТРУЧАЮТЬСЯ ЛИШЕ НАСИЛЬНО

Ми прийшли до висновку, що сталося щось надзвичайно парадоксальне, хоч воно справді зовсім природне: саме тому, що пересічній людині світ і життя здалися відкритими, її душа замкнулась. Отож я тверджу, що в цій облітерації пересічних душ полягає бунт мас, а в бунті мас, у свою чергу, полягає та гігантська проблема, що сьогодні стала перед людством.

Я добре знаю, що багато моїх читачів думають інакше, [53] ніж я. Це теж дуже природно і підтверджує мою теорію. Бо, хоч би мій погляд остаточно виявився невірним, не можна заперечити факту, що багато тих інодумних читачів не задумались ані на п'ять хвилин над таким складним питанням. Тож як вони можуть думати так само, як я? Та, гадаючи, що вони управнені мати погляд на цей предмет, не потрудившись виробити його собі, вони виявляють свою приналежність до того абсурдного типу людей, що я назвав «збунтованою масою». Це означає мати ущільнену, герметичну душу. У цьому випадку йшлося б про інтелектуальний герметизм. Людина носить у собі певний репертуар ідей. Вона рішає задовольнитися ними і вважати себе за інтелектуально довершену. Оскільки їй нічого поза собою не бракує, вона остаточно влаштовується в цьому репертуарі. Оце - процес облітерації.

Маса чується досконалою. Щоб добірна людина почувала себе досконалою, вона мусить бути особливо чванькуватою, і віра в свою досконалість їй не є органічно притаманна, не є щира, а походить від її чванства і навіть для неї самої має характер фіктивний, уявний і проблематичний. Тому чванькувата людина потребує інших і шукає в них підтвердження тієї думки, яку хоче мати про себе. Так що навіть у цьому хворобливому випадку, навіть коли вона «осліплена» чванством, шляхетна людина не зуміє чутися справді довершеною. Натомість пересічній людині наших днів, новому Адамові, не спадає на думку сумніватись у своїй довершеності, її самопевність райська, як в Адама. Природжений герметизм її душі перешкоджає їй порівняти себе з іншими людьми, що було б передумовою для пізнання своєї недостатності. Порівняти себе - означало б вийти на мить із себе й увійти в ближнього. Але пересічна душа неспроможна на переселення - найвищий спорт.

Тут ми маємо діло з тією самою різницею, що відвічно існує між дурним і мудрим. Мудрий завжди ловить себе на останньому кроці перед безглуздістю; отже, він робить зусилля уникнути безглуздості, що на нього чатує, і в цьому зусиллі полягає розум. Дурний, натомість, не підозріває себе самого; він має себе за надзвичайно кмітливу людину, і звідси той завидний спокій, з яким дурень усідається й влаштовується в своїй власній глупоті. Мов тих комах, що їх годі видобути [54] з дупла, де вони живуть, так само нема як зрушити дурного з його дурноти, вивести його дещо поза його сліпоту і примусити його сконтрастувати свій звичайно тупий зір з іншими чіткішими формами бачення. Дур-нота довічна й безнадійна. Тому, казав Анатоль Франс, дурень далеко гірший від негідника. Бо негідник іноді відпочиває, а дурень ніколи (15).

Не йдеться про те, що маса дурна. Навпаки, сьогодні вона ще кмітливіша, має ще більшу здібність мислення, ніж у будь-яку попередню епоху. Але ця здібність їй ні до чого не придається; властиво, туманне почуття, що вона її посідає, доводить тільки до того, що вона ще ^більше замикається в собі й не вживає її. Раз назавжди вона освячує запас банальностей, упереджень, мотлох ідей чи просто пустих слів, які випадок нагромадив у ній, із зухвалістю, що пояснюється хіба лише наївністю, готова де завгодно накидати їх. Саме оце я ствердив у першому розділі як характеристику нашої доби: не те, що ординарна людина вірить, що вона відмінна, а не ординарна, а те, що вона проголошує та накидає право ординарності або ординарність як право.

Влада, яку інтелектуальна ординарність має нині над громадським життям,- може, найновіший фактор сучасного положення, який не можна порівняти ні з чим минулим. Принаймні в дотеперішній європейській історії чернь ніколи не гадала, що вона має якісь «ідеї» про речі. Вона мала вірування, традиції, досвід, приповідки, звички думання, але вона не вважала, що посідає теоретичні погляди на те, чим речі є або повинні бути,- наприклад, на політику чи на літературу. їй було чи не було до вподоби те, що політик планував і робив; вона давала чи відмовляла свою підтримку, але її ставлення обмежувалося позитивними чи негативними відгуками на творчу чинність інших. Ніколи їй не спадало на думку протиставити «ідеям» політика свої власні ідеї, ані навіть ставити «ідеї» політика перед трибунал інших «ідей», що вона їх нібито посідала. Те саме в мистецтві та в усіх інших царинах громадського життя. Природжена свідомість свого обмеження, своєї нездатності до теоретизування (16) - цього ніяк не допускала. Автоматичним наслідком цього було те, що чернь не мала наміру, навіть здалека, рішати в майже жодній ділянці громадської діяльності, які здебільшого мають теоретичний характер. [55]

Сьогодні, натомість, пересічна людина має точнісінькі «ідеї» про все, що діється і має діятися у цілому світі. Тому вона втратила свій слух. Нащо слухати, коли вона має в собі все, що потрібне? Тепер не пора слухати, а пора судити, давати вирок, вирішати. Немає жодного питання в суспільному житті, де б вона не втручалась, сліпа та глуха, накидаючи свої «погляди».

Але чи ж це не корисно? Чи ж це не ознака величезного поступу, що маси мають «ідеї», себто, що вони культурні? Ні в якому разі. «Ідеї» цієї пересічної людини не є насправді ідеями, ані посідання їх - культурою. Ідея - це шахування правди. Хто хоче мати ідеї, мусить спочатку свідомо прагнути правди та прийняти правила гри, що їх вона накладає. Годі говорити про ідеї чи погляди, коли не признається жодної інстанції, що їх регулює, норм, на які можна покликатися в дискусії. Ці норми є основою культури. Мені не важить - які. Я лише тверджу, що немає культури, де немає принципів цивільної законності, до яких можуть звертатися наші ближні. Немає культури, де немає визнання певних засадничих інтелектуальних позицій, на які можна посилатися в диспуті (17). Немає культури, коли господарські зносини не підлягають торговельному устроєві, що їх охороняє. Немає культури, де естетична полеміка не визнає потреби виправдати мистецький твір.

Коли бракує всіх цих речей, немає культури, а є, в найвужчому сенсі слова, варварство. І саме варварство - не робімо собі ілюзій - починає з'являтися в Європі під поступовим бунтом мас. Подорожній, що прибуває до варварської країни, знає, що там не керують жодні принципи, на які він міг би покликатись. Нема, властиво, варварських норм. Варварство - це відсутність норм і можливої апеляції.

Вищий чи нижчий щабель культури визначається більшою чи меншою точністю норм. Де точність мала, норми регулюють життя лише grosso modo; де вона велика, норми наскрізь просякають усі життьові функції. Убогість іспанської інтелектуальної культури, себто плекання чи дисципліноване вживання інтелекту, виявляється не в більшому чи меншому знанні, а в звичному браку обережності й уважного ставлення до правди серед тих, що говорять чи пишуть. Отже, не в тім, чи міркується правильно, чи ні - правда не [56] лежить на долоні,- а в браку скрупулів, що веде до несповнення елементарних умов правильного розсуду. Ми подібні до того сільського попа, що тріумфально відбиває маніхейця, не потрудившись наперед дізнатися, які того маніхейця думки.

Будь-хто може здати собі справу, що в Європі вже багато років тому почали діятися дивні речі. Щоб навести конкретний приклад цих дивних речей, я назву певні політичні рухи, як синдикалізм і фашизм. Хай не кажуть, що вони видаються дивними просто тому, що вони нові. Захоплення новизнами таке природжене в європейця, що через нього він створив найбурхливі-„шу історію, яку ми знаємо. Отже, приписуймо дивні риси цих нових фактів не їхній новизні, а радше дуже дивній формі цієї новизни. Під маркою синдикалізму та фашизму вперше з'являється в Європі тип людини, що не хоче давати аргументів і не хоче мати рації, а просто рішився накинути всім свої погляди. Ось де новизна: право не мати рації, глузд безглуздя (18). В цьому я бачу найбільш намацальний вияв нової ментальності мас, що рішили правити суспільством, не маючи здібності на те. В їх політичній поведінці відкривається структура нової душі в найгрубший і найразючіший спосіб; але ключ - в інтелектуальнім герметизмі. Пересічна людина носить у голові «мислі», але їй бракує здібності мислення. Вона навіть не підозріває, що це за розріджений первень, у якому живуть ідеї. Вона хоче мати погляди, але не хоче признати умов і припущень, без яких не може бути поглядів. Ось тому її «ідеї» - це насправді тільки апетити в словах, точно так, як романси.

Мати ідею - це вірити, що є підстави до неї, отже, вірити, що існує розум, що існує сфера збагненних правд. Мислити, роздумувати - це те саме, що апелювати до певної інстанції, підкорятися їй, приймати її кодекс і рішення, отже, вірити, що найвища форма співжиття - це діалог, у якому дискутується обгрунтування ідей. Але маса розгубилася б, якби прийняла дискусію. Інстинктивно вона відкидає зобов'язання визнавати цю верховну інстанцію, що знаходиться поза нею. Ось тому «новим» є в Європі «покінчити з дискусіями», і не терпиться жодної форми співжиття, що сама собою містила б у собі визнання об'єктивних норм, починаючи розмовою і кінчаючи парламентом,

включно з наукою. Це означає, що зрікаються культурного співжиття, яке є співжиттям під нормами, і вертаються до варварського співжиття. Скасовують всі нормальні процеси, щоб могти безпосередньо накинути свої бажання. Герметизм душі, що, як ми раніше бачили, спонукує масу втручатися в усе громадське життя, веде її також невблаганно до єдиного способу втручання: до безпосередньої дії.

Як колись будуть реконструювати генезу нашого часу, то помітять, що перші ноти його своєрідної мелодії зазвучали в тих групах французьких синдикалістів та реалістів дев'ятсотих років, що винайшли методу й назву «безпосередня дія». Люди завжди вдавались до насильства: іноді це був лише злочин, що нас не цікавить. Але іноді насильство було тим засобом, до якого вдавався той, хто перше вичерпав всі інші засоби в обороні рації та справедливості, які, мовляв, по його боці. Дуже прикро, що людська вдача веде інколи до цієї форми насильства, але не можна заперечити, що це найвища данина рації та справедливості. Бо ж таке насильство - це не що інше, як рація, доведена до нестями. Сила - це насправді була ultima ratio *. Трохи по-дурному цей зворот розуміли здебільшого іронічно, хоч він ясно проголошує попереднє підкорення сили нормам розуму. Цивілізація - це ніщо інше, як спроба обмежити силу до ultima ratio. Тепер ми починаємо бачити це з великою чіткістю, бо «безпосередня дія» полягає в оберненні порядку і в проголошенні насильства за prima ratio**, властиво за єдину рацію. Це та норма, що пропонує перекреслити всяку норму, що знищує всяке посередництво між нашим наміром і виконанням його. Це - Велика Хартія варварства.

* Останній аргумент (латин.).

* Перший аргумент (латин.).

Слід пригадати, що завжди, коли маса, з тим чи іншим наміром, брала участь у громадському житті, вона це робила у формі «безпосередньої дії». Отже, це завжди був спосіб діяння, притаманний масам. Теза цього нарису знаходить енергійне підтвердження в явному факті, що тепер, коли втручання мас у керівництво громадським життям перестало бути випадковим, а стало нормальним явищем, «безпосередня дія» з'являється офіційно як визнана норма. [58]

Все людське співжиття попадає під цей новий режим, де знищуються посередні інстанції. У товариських стосунках відкидається «добре виховання» Література, як «безпосередня дія», полягає в образі. Статеві відносини спрощують свої формальності.

Процедури, норми, ввічливість, посередні звичаї, справедливість, рація! Нащо було винаходити все це, нащо було творити таке ускладнення? Все це підсумовується словом «цивілізація», що в понятті civis (громадянин) проявляє своє властиве походження. Йдеться про те, щоб тими засобами зробити можливим місто, спільноту, співжиття. Тому, якщо ми заглянемо всередину кожного із оцих складників цивілізації, які я щойно перерахував, ми знайдемо в усіх те саме ядро. Всі вони насправді передбачають корінне та поступове бажання, щоб кожна особа числилася з іншими. Цивілізація - це передусім бажання співжиття. Люди є не-цивілізовані і варварські в міру того, як вони не числяться з ближнім. Варварство - нахил до відокремлення. І так усі варварські епохи були часами людського розпорошення, коли кишіло від маленьких групок, окремішних та ворожих.

Форма, що в політиці втілювала найвище бажання співжиття,- це ліберальна демократія. Вона доводила до крайності своє рішення числитися з ближнім і є прототипом «посередньої дії». Лібералізм - це засада політичного права, згідно з якою державна влада, незважаючи на свою всемогутність, обмежує себе і намагається, навіть власним коштом, лишити місце в країні, якою вона править, щоб могли жити ті, що думають і відчувають інакше, себто інакше, як найсильніші, як більшість. Лібералізм - це слід пригадати сьогодні - є найвищою великодушністю: це право, що більшість признає меншості, отже, це найшляхетніший клич, що пролунав на цій планеті. Він проголошує рішення співжити з ворогом; що більше, із слабим ворогом. Було неймовірно, що людський рід досягне чогось такого гарного, такого парадоксального, такого елегантного, такого акробатичного, такого протиприродного. Тому не дивно, що зараз здається, що те саме людство рішило його позбутися. Це занадто тяжка й складна дисципліна, щоб прищепитися на землі.

Співжити з ворогом! Правити з опозицією! Чи така ніжність не починає бути незрозумілою? Ніщо не визначає [59] з більшою ясністю обличчя сучасності, як факт, що лишається так мало країн, де існує опозиція. Майже в усіх однорідна маса тяжить над державною владою і розчавлює, знищує всяку супротивну групу. Маса - хто б це сказав, бачачи її компактний і численний вигляд? - не бажає співжиття ні з чим, що їй чуже. Вона смертельно ненавидить усе, що їй чуже.

IX

ПРИМІТИВІЗМ І ТЕХНІКА

Мені дуже важить пригадати тут, що ми заглибились в аналіз положення - себто сучасного, яке в істоті двозначне. Тому я на початку ствердив, що всі риси сучасного, а зокрема бунт мас, являють дві сторони. Будь-яка з них не тільки допускає, але й вимагає подвійного тлумачення, позитивного і негативного. І ця двозначність криється не в нашому розсуді, а в самій дійсності. Не в тім річ, що з одного боку вона нам може видаватись доброю, а з другого боку - поганою, а в тім, що сучасне положення саме є дволикою потенцією тріумфу чи смерті.

Нема чого обтяжувати цей нарис цілою метафізикою історії. Проте ясно, що я його будую на підвалинах моїх філософських переконань, викладених чи згаданих деінде. Я не вірю в абсолютний детермінізм історії. Навпаки, я гадаю, що всяке життя, отже, також історичне життя, складається виключно з моментів, кожен з яких є відносно невизначений у відношенні до попереднього, так, що дійсність вагається в ньому, тупцює на місці і не знає, чи слід їй рішитися на одну чи другу з-поміж різних можливостей. Це метафізичне коливання надає всьому живому тієї безсумнівної якості вібрації та трепету.

Бунт мас може, насправді, бути переходом до якоїсь нової та небаченої організації людства, але також може бути катастрофою в людському призначенні. Немає підстав заперечувати дійсність поступу; але треба спростувати думку, що цей поступ запевнений. Відповідніше до фактів - думати, що немає жодного певного прогресу, жодної еволюції, без загрози інволюції та регресу. Все можливе в історії - так само тріумфальний [60] і необмежений прогрес, як і періодичний регрес. Бо життя, індивідуальне чи колективне, особисте чи історичне, є єдиною реальною річчю у всесвіті, що її субстанція - небезпека. Воно складається з перипетій. Воно, в точному розумінні слова, драма (19).

Всяка загальна правда набуває більшої напруги в «критичних моментах», як ось тепер. І таким чином симптоми нового поводження, які з'являються під сучасним володінням мас і які ми згуртували під назвою «безпосередня дія», можуть також провіщати майбутні удосконалення. Ясно, що всяка стара культура на своєму шляху обтяжується відмерлими і заскорузлими .тканинами, а це перешкода життю та отруйний осад. Є мертві інституції, пережиті й уже беззмістовні оцінки та вартості, безпотрібно ускладнені розв'язки, норми, що довели свою беззмістовність. Всі ці первні посередньої дії, цивілізації, вимагають епохи гарячкового спрощення. Романтичний фрак і рюшики вимагають помсти у формі сьогоднішнього дезабільє і скинутого піджака.

Тут спрощення - це гігієна і кращий смак; отже, досконаліша розв'язка, як завжди, коли меншими засобами більше осягається. Також була пора підтяти дерево романтичного кохання, підчистити надмір штучних магнолій, начеплених на його галуззя, та дике безладдя заплутаних ліан і розгалужених спіралей, що заступали йому сонце.

Взагалі громадське життя, а передусім політика, надто потребували повороту до своєї властивої форми. Та європейська людність не зможе зробити того еластичного стрибка, що вимагають від неї оптимісти, коли спочатку не оголиться, не скине тягар усього неістотного, щоб лишилося тільки власне Я. Моє захоплення цією дисципліною оголення, автентичності, та свідомість, що лише так можна прочистити шлях до гідного майбутнього, змушує мене вимагати повної свободи мислення супроти всього минулого. Майбутнє мусить панувати над минулим, від нього ми приймаємо директиву, як нам ставитися супроти всього, що було (20).

Але треба уникнути найбільшого гріха тих людей, Що правили дев'ятнадцятим століттям: недостатньої свідомості свого обов'язку, що перешкодило їм триматися насторожено і пильно. Пуститись без опору за течією подій, замкнути очі не первень небезпеки й загрози, [61] що криється навіть у найвеселішій годині,- це якраз розминутися зі своїм обов'язком відповідальності. Сьогодні виникає потреба збудити гіперстезію відповідальності у тих, що спроможні відчувати її, і видається надто необхідним підкреслити явно згубний аспект сучасних симптомів.

Немає сумніву, що при діагностичному зваженні нашого громадського життя неприхильні фактори набагато переважають над прихильними, коли обрахунок робиться не стільки з оком на сучасне, як на те, що вони провіщають і обіцяють.

Увесь зріст конкретних можливостей, що його зазнало життя, ризикує перекреслити себе, натрапивши на найжахливішу проблему, яка стала перед призначенням Європи і яку я знову формулюю: суспільне керівництво попало в руки людини, байдужої до засад цивілізації. Засад не тієї чи іншої, а - оскільки сьогодні можна судити - жодної цивілізації. Очевидно, сучасну людину цікавлять наркоз, авта і ще деякі речі. Але це підтверджує її корінну байдужість до цивілізації. Бо ті речі - це лише її продукти, і захоплення ними ще разючіше виділяє індиферентність до засад, з яких вони зродились. Вистачить установити цей факт: відколи існують nuove scienze *, природничі науки,- отже, від часів Відродження - захоплення ними зростало безперестанку протягом віків. Конкретніше: кількість людей, що сумірно присвячувалися цим чистим дослідам, зростала з кожним поколінням. Перший випадок регресу - повторюю, сумірного - з'являється в тому поколінні, що нині є між двадцятим і тридцятим роком життя. У лабораторії чистої науки стає тяжко притягнути учнів. І це тоді, коли промисловість досягає свого найвищого розвитку і коли люди виявляють ще більший апетит до вживання апаратів і ліків, створених наукою.

* Нові науки (іт.).

Коли б ми не боялись багатослівності, ми могли б виявити подібну непослідовність у політиці, в мистецтві, в моралі, в релігії та в щоденних царинах життя.

Що означає для нас така парадоксальна ситуація? Цей нарис намагається дати відповідь на таке питання. Це означає, що сьогодні панівний тип людини - це [62] примітив, Naturmensch *, що з'явився в цивілізованому світі. Цивілізованим є світ, але не його мешканець; він у ньому навіть не бачить цивілізації, а користається нею, начеб вона була природою. Нова людина бажає авта і втішається ним, але вона вірить, що це натуральний плід якогось райського дерева. В глибині душі вона не уявляє собі штучного, майже неймовірного характеру цивілізації і не поширює свого захоплення знаряддям на засади, що їх уможливлюють. Коли попередньо, цитуючи слова Ратенау, я казав, що ми свідки «прямовисної навали варварів», можна було подумати, як звично, що йшлося лише про «фразу». Тепер видро, що цей вираз може голосити правду чи помилку, але що він є протилежністю «фрази», а саме: формальним визначенням, в якому згущено цілий складний аналіз. Сучасна маса - це насправді примітиви, що через лаштунки закралися на старовинний кін цивілізації.

* Дитя природи (нім.).

Тепер ввесь час говориться про неймовірний поступ техніки, але я не помічаю, щоб навіть найкращі уми говорили з достатньо драматичною свідомістю про її майбутнє. Сам Шпенглер, такий тонкий і глибокий, хоч і такий одержимий, мені здається в цьому пункті надто оптимістичним. Він-бо вірить, що після «культури» наступить епоха «цивілізації», під якою він розуміє передусім техніку. Шпенглерове поняття «культури» і взагалі історії таке далеке від поняття, що лежить в основі цього нарису, що нелегко, навіть заради спростування, коментувати тут його висновки. Тільки стрибаючи через віддалі й уточнення, щоб звести обидві точки зору до спільного знаменника, можна отак сформулювати розбіжність: Шпенглер вірить, що техніка може далі жити, коли завмерло зацікавлення засадами культури. Я не відважуюсь повірити в таку річ. Техніка й наука нерозривні, і, коли немає зацікавлення чистою наукою, заради неї самої, вона перестає існувати, а такого зацікавлення не може бути, коли люди перестають захоплюватися загальними засадами культури. Якщо цей запал пригасає - як ось тепер,- сама техніка може пережити деякий час, а саме, поки триває інерція культурного імпульсу, що її створив. Ми живемо з технікою, але не через техніку. Вона ні відживляється, [63] ні дихає сама, вона не є causa sui *, а радше практичним, корисним осадом із зайвого, непрактичного заняття (21).

* Причина самої себе (латин.).

Отже, я перестерігаю, що сучасне зацікавлення технікою аж ніяк не гарантує самого поступу чи дальшого існування техніки. Цілком слушно вважати техніку за одну з найхарактеристичних рис «модерної культури», себто культури, яка включає рід науки, що дає матеріальну користь. Тому, коли я підсумовував зовсім нове обличчя життя, насадженого дев'ятнадцятим століттям, все звелося до цих двох рис: ліберальна демократія і техніка . Але я повторюю, що мене дивує, як легко забувається в розмовах про техніку, що її внутрішній двигун - це чиста наука, та що умови для її продовження - це в основному ті самі умови, які уможливлюють чисто наукову діяльність. Чи хтось подумав про всі ті речі, що мусять бути чинні в людських душах, щоб могли існувати справжні «науковці»? Чи серйозно віриться, що, поки є долари, буде наука? Ця думка, якою багато хто заспокоює себе, тільки зайвий доказ примітивізму.

Наче не треба змішати та розколотити безліч най-різнорідніших інгредієнтів, щоб одержати коктейль фізично-хімічної науки! Навіть коли задовольнитись найповерховнішим і найплиткішим розглядом теми, відразу впадає в очі явний факт, що, в усій широчині часу та простору, фізико-хімії вдалося встановитися, повністю влаштуватися лише в вузькому чотирикутнику, що його окреслюють Лондон, Берлін, Відень і Париж. І навіть усередині цього чотирикутника лише в дев'ятнадцятому столітті. Це показує, що експериментальна наука - один із найменш імовірних продуктів історії. Маги, жерці, вояки й пастухи множились де і як завгодно. Але щоб постала така фауна експериментуючої людини, очевидно, потрібно ще складнішої сукупності умов, ніж для появи однорога. Такий голий і тверезий факт повинен був би примусити трохи замислитись над летким, невловним характером наукового натхнення (23). Блаженний, хто вірить, що коли зникла б Європа, американці могли б продовжувати науку!

Дуже важило б грунтовно розробити це питання [64] і з усією точністю визначити, які саме історичні передумови необхідні для експериментальної науки, отже, й для техніки. Але годі надіятися, що, навіть коли б це питання було вияснене, маса признала б себе осві-домленою. Маса не зважає на доводи і тільки вчиться на власній шкурі.

Одне спостереження не дозволяє мені робити собі ніяких ілюзій про доцільність таких проповідей, що були б раціональні і, тим самим,- витончені. Чи не занадто абсурдно, що в сучасних обставинах пересічна людина не почуває, спонтанно й без проповідей, найвищого захоплення фізично-хімічними і спорідненими їм 0іологічними науками? Бо ж застановіться, яка сучасна ситуація: тоді як, очевидно, всі інші складники культури стали проблематичними - політика, мистецтво, суспільні норми, сама моральність,- є одна річ, яка, не допускаючи заперечень та вражаючи масу більше, ніж що інше, щодня доводить свою дивовижну дійовість: емпірична наука. Кожний день приносить новий винахід, яким користається та пересічна людина. Кожний день продукує новий наркотик чи вакцину, що приносить користь тій пересічній людині. Всі знають, що якби при непослабленому науковому натхненні подвоїлась чи потроїлась кількість лабораторій, автоматично помножились би багатства, комфорт, здоров'я, добробут. Чи можна собі уявити потужнішу, переконливішу пропаганду в користь якоїсь життьової засади? Чому ж, незважаючи на це, немає найменшої ознаки, що маси готові пожертвувати гроші й увагу, щоб краще підтримати науку? Натомість повоєнний час обернув науковця в нового суспільного парія. Відмітьте, що я маю на увазі фізиків, хіміків, біологів - не філософів. Філософія не потребує ні захисту, ні уваги, ні симпатій мас. Вона заховує свій характер цілковитої некорисності (2) і тим вона визволяється від усякої підлеглості пересічній людині. Вона знає, що вона в істоті проблематична, і радісно приймає свою вільну долю Божої пташини, не вимагаючи, щоб хтось із нею числився, не рекомендуючи і не обороняючи себе. Якщо вона комусь випадково принесе якусь користь, то вона радіє з чистої людської симпатії; але вона не живе з тієї чужої користі, не передбачає її та не надіється на неї. Як же їй домагатися, щоб хтось поважно ставився до неї, якщо вона перш за все сумнівається [65] в своєму власному існуванні, якщо вона живе лише в міру того, як вона поборює та перекреслює себе? Отже, лишім на боці філософію, що є пригодою іншого порядку.

Але експериментальні науки дійсно потребують маси, так, як вона потребує їх, під загрозою загину, бо на планеті без фізико-хімії не може утриматись кількість людей, що нині існують.

Які аргументи можуть осягнути того, чого не осягнуло авто, в якому роз'їжджають ті люди, і ін'єкція пантопону, що чудом вгамовує їхні болі? Несумірність між сталою і явною користю, що їм приносить наука, та їх зацікавленням нею такі великі, що годі обманювати себе ілюзорними надіями й сподіватися чогось іншого, ніж варварства від тих, що так поводяться. Особливо коли, як ми побачимо, це нехтування наукою, як такою, проявляється, може, ще ясніше, ніж деінде, серед маси самих техніків - лікарів, інженерів і т. п., які звикли виконувати свою професію точно в такому духовому стані, неначе вживають авто чи купують аспірин,- без найменшої внутрішньої солідарності з майбутнім науки та цивілізації.

Може, дехто більше вражений іншими ознаками новітнього варварства, що своєю позитивною якістю, себто дією, а не опущенням, більше впадають в очі й прибирають форми видовища. Та для мене ця несумірність між користю, яку пересічна людина має від науки, та вдячністю, яку вона виявляє,- чи властиво не виявляє,- є наижахнішим явищем . Мені тільки тоді вдається вияснити собі цей брак достатнього признання, коли я пригадаю, що в Центральній Африці негри також їздять автом і заживають аспірин. Тип європейця, що починає переважати,- таке моє припущення,- це, у відношенні до складної цивілізації, в якій він народився, примітивна людина, варвар, що виринає з люка, «прямовисний напасник».

X

ПРИМІТИВІЗМ І ІСТОРІЯ

Природа завжди навколо нас. Вона самодостатня. У хащах природи ми можемо безкарно бути дикунами. Ми навіть можемо рішити ніколи не покидати дикунства, [66] ризикуючи хіба приходом інших людей, що не є дикунами. Але, в засаді, існування вічно примітивних народів можливе. Є такі. Брейссіг назвав їх «народами вічного світанку». Вони лишились у зупиненому, скрижанілому присмерку, що не веде до полудня.

Так буває в світі, що є лише природою. Але не буває так у світі, що є цивілізацією, як наш світ. Цивілізацію ми не «знаходимо» навколо нас, вона не є самодостатня. Вона штучна і вимагає митця чи ремісника. Коли ви хочете використати вигоди цивілізації, але не ладні підтримувати цивілізації... ви розчаруєтесь. В одну мить не стане цивілізації. Одна необережність, і, коли >ви оглянетесь навкруги, все пішло з димом! Неначе знято килим, що заслоняв чисту природу, знову з'являється первісний праліс. Джунглі завжди примітивні. І навпаки. Все примітивне - це джунглі.

Романтиків усіх віків хвилювали ці сцени насильства, де підлюдська природа знову підкоряє собі людську білість жінки, і вони, здригаючись, малювали лебедя над Ледою, бика з Пасіфаєю і Антіопу під цапом. Узагальнюючи, вони знайшли більш витончене непристойне видовище в краєвиді з руїнами, де цивілізований, геометричний камінь душиться в обіймах лісової рослинності. Коли добрий романтик бачить будинок, перша річ, яку шукають його очі,- це «жовта гірчиця» на гзимсі чи на даху. Вона проголошує, що в кінці все є земля; що всюди знову виростає ліс.

Було б нерозумно сміятися з романтика. Романтик також має рацію. Під цими невинно збоченими образами криється величезна і віковічна проблема: відношення між цивілізацією і тим, що лежить поза нею,- природою, між раціональним і космічним. Отже, я дозволю собі зайнятися цим питанням при іншій нагоді, Щоб у слушний час самому бути романтиком.

Але тепер я маю протилежну роботу. Йдеться про те, щоб стримати наступ пралісу. «Щирий європеєць» повинен тепер присвятитися поважній проблемі, що, як відомо, тривожила австралійські штати: не допустити, Щоб опунції здобували терен і витиснули людей до моря. Десь у сорокових роках минулого століття якийсь емігрант із півдня, що тужив за рідними краєвидами - за Малагою, Сіцілією - взяв із собою до Австралії горщик з благенькою опунцією. Сьогодні австралійські бюджети переобтяжені великими витратами [67] на війну проти опунції, що вдерлася на континент і щороку здобуває понад квадратний кілометр грунту.

Людина маси вірить, що цивілізація, в якій вона народилася і якою вона користується, така ж спонтанна й первобутня, як природа, і тим самим вона обертається в примітива. Цивілізація їй здається пралісом. Я це вже сказав раніше, але тепер треба додати деякі уточнення.

Засади, на яких спирається цивілізований світ, що його треба утримати, не існують для сучасної пересічної людини. її не цікавлять основні вартості культури, вона з ними не солідаризується, не бажає служити їм. Як це сталося? З багатьох причин, але тепер я виділю тільки одну.

Чим далі поступає цивілізація, тим складнішою й тяжчою вона стає. Проблеми, що вона сьогодні висуває, надзвичайно заплутані. Дедалі меншає кількість людей, що їх розум стоїть на висоті цих проблем. Повоєнний час дає нам зовсім ясний приклад. Відбудова Європи, як ми бачимо, занадто алгебрична справа, і звичайному європейцеві не під силу таке витончене діло. Це не тому, що бракує засобів для розв'язки. Бракує голів. Точніше кажучи: є деякі голови, але їх дуже мало, і пересічна маса середньої Європи не хоче насадити їх на свої плечі.

Нерівновага між складною витонченістю наших проблем і якістю розумів буде дедалі збільшуватися, коли цьому не протидіяти, і в цьому основна трагедія нашої цивілізації. Через саму плідність і певність її формотворчих засад її жнива зростають кількісно і якісно, переростаючи сприйнятливість нормальної людини. Я не думаю, що таке бувало коли-небудь у минулому. Всі інші цивілізації згинули через недостатність своїх засад. Європейська, натомість, загрожує впасти з протилежних причин. У Греції та Римі збанкрутувала не людина, а її засади. Римська імперія зліквідувалася через брак техніки. Коли вона осягла високої кількості населення і коли це широке співжиття вимагало розв'язки певних матеріальних нагаль-ностей, яку могла знайти тільки техніка, світ пішов шляхом інволюції, регресу, розкладу.

Але тепер банкрутує людина, бо вона не може тримати кроку з поступом своєї власної цивілізації. Огидно слухати, як відносно культурні люди розмовляють [68] на найелементарніші теми дня. Вони скидаються на необтесаних мужиків, що грубили, незграбними пальцями хочуть підібрати голку зі стола. Наприклад, обробляються політичні та суспільні теми знаряддям тупих концепцій, які служили двісті років тому, щоб підходити до ситуацій, фактично в двісті разів простіших.

Передова цивілізація - це та сама річ, що важкі проблеми. Тому, чим більший поступ, тим більше він загрожений. Життя дедалі краще, але, очевидно, дедалі складніше. Ясно, що в міру ускладнення проблем також ускладнюються засоби, щоб їх розв'язати. Але необхідно, щоб кожне нове покоління опанувало ці засоби. Між ними, конкретно кажучи, є один, що зовсім ясно зв'язаний з поступом цивілізації, а саме: мати багато минулого за плечима, багато досвіду; одне слово, історія. Історичне знання - це техніка першого порядку, щоб зберігати й продовжувати розвинену цивілізацію. Вона не дає нам позитивних розв'язок для нових життьових конфліктів - життя завжди відмінне від того, чим воно було,- та натомість вона дозволяє нам оминати помилки інших часів. Але коли ви старі та й ваше життя починає бути важким, і коли ви при тому ще втратили пам'ять минулого і не користаєтеся своїм досвідом, тоді все сходить нанівець. Отже, я вірю, що це така ситуація в Європі. «Найкультурніші» люди нині страждають від неймовірного незнання історії. Я тверджу, що сьогодні провідні європейці знають історію далеко менше, ніж людина з вісімнадцятого століття. Те історичне знання правлячих меншин - правлячих sensu lato * - уможливило неймовірний поступ дев'ятнадцятого століття. Політика вісімнадцятого століття продумана з метою уникнути помилок всієї попередньої політики, вона задумана з увагою на ті помилки і охоплює в своїй сутності якнайширший досвід. Але вже дев'ятнадцяте століття почало втрачати «історичну культуру», хоч у ту добу спеціалісти Дуже вдосконалили її як науку . Це нехтування у великій мірі зумовило його своєрідні помилки, що тепер важать над нами. В його останній третині почалась, хоч Ще прикрито, інволюція, регрес до варварства, себто [69] до наївності й примітивізму людини, що не має минулого чи забула його.

* В істинному розумінні слова (латин.).

Тому большевизм і фашизм, дві «нові» політичні спроби, що переводяться в Європі та на її окраїнах,- це два ясні приклади істотного регресу. Не так через наявний зміст їх доктрин, який, окремо беручи, звичайно, має в собі зернятко правди - хто у всесвіті не має трошки рації? - як через антиісторичний, анахронічний підхід до їх частки рації. Це типові рухи маси, керовані, як усі подібні рухи, людьми пересічними, несвоєчасними, без доброї пам'яті, без «історичного сумління». Вони поводяться з самого початку так, наче вони вже відійшли в минуле, наче вони належать до якоїсь стародавньої фауни, хоч і з'являються в наші дні.

Не в тім питання, чи хтось большевик і комуніст, чи ні. Я не дискутую про вчення. Неймовірною й анахронічною річчю є те, що комуністи 1917 року кинулись робити революцію, яка своєю формою тотожна з усіма минулими і в якій анітрохи не виправлено вад і помилок старовинних революцій. Тому російські події не цікаві з історичного погляду; тому вони аж ніяк не є початком нового життя. Це, навпаки, монотонне повторювання попередніх революцій, це попросту шаблон революцій. Доходить до того, що серед тих багатьох ходячих фраз, що їх склав старий людський досвід про революції, немає ні однієї, яка не знайшла б жалюгідного підтвердження, коли її прикласти до цієї революції. «Революція пожирає власних дітей!» «Революція починається поміркованою партією, зараз переходить до екстремістів і дуже швидко починає вертатися до реставрації» і т. д. і т. п. До цих стародавніх банальностей можна додати ще декілька менше знаних, але не менше влучних істин, з-поміж них оцю: революція не триває довше як п'ятнадцять років, період, що збігається з розквітом одного покоління (27).

Хто насправді прагне створити нову суспільну чи політичну дійсність, мусить передусім постаратися, щоб новостворена ситуація перекреслила ці благі шаблони історичного досвіду. Я особисто резервую прикметника «геніальний» для того політика, який щойно заходився діяти, як уже починають сходити з розуму професори історії в інститутах, побачивши, що всі [70] «закони» їх науки скасовано, перервано, обернено в попіл.

Змінивши знак большевизму, можна зробити подібні твердження про фашизм. Ані одна, ані друга спроба не є «на висоті часів», вони не містять у собі всього минулого в перспективі, а це - необхідна передумова, щоб перебороти його. З минулим не можна змагатися рукопаш. Майбутнє перемагає, поглинаючи його. А коли воно залишить якусь частину, то це його загибель.

І один, і другий - большевизм і фашизм - це два псевдосвітанки; вони провіщають не завтрашній ранок, а ранок якогось архаїчного дня, що його вже не раз прожито; це два примітивізми. І такими будуть усі рухи, що впадуть у таке безглуздя і почнуть навку-лачну бійку з тією чи іншою частиною минулого, замість того щоб перетравлювати його.

Нема сумніву, що треба перебороти лібералізм дев'ятнадцятого століття. Але цього якраз не може зробити той, хто, як фашисти, декларує себе антилібе-ралами. Бо антилібералами чи нелібералами були люди перед добою лібералізму. І оскільки останній уже протріумфував, він повторить свою перемогу безліч разів, або все - лібералізм і антилібералізм - скінчиться руїною Європи. Існує невблаганна хронологія життя. У ній лібералізм пізніший від антилібералізму або, іншими словами, він більш життьовий, так, як гармата є грізнішою зброєю, ніж спис.

На перший погляд, позиція анти-щось видається піз-. ніщою за оте щось, бо вона означає реакцію проти нього та вимагає його попереднього існування. Але новизна, якою являється анти, швидко розпливається в пустий, негативний жест і лишає, як одинокий позитивний зміст, лише якийсь пережиток. Той, хто заявляє, що він «анти-Педро», не робить нічого іншого,- перекладаючи його ставлення позитивною мовою,- як заявляє, що він прихильник світу, де Педро не існує. Але якраз така ситуація існувала в світі, коли Педро ще не народився. Антипедровець, замість того щоб зайняти місце після Педро, займає місце перед ним і перемотує цілий фільм на минулу ситуацію, після якої неминуче знову з'явиться Педро. Отже, з тими всіма анти стається те саме, що, згідно з легендою, сталося з Кон-Фуцієм. Він народився, звичайно, після свого батька, але - чорт побери! - він народився, мавши вже вісімдесят [71] літ, тоді як його родитель мав тільки тридцять. Всяке анти - тільки просте й пусте ні.

Все було б гаразд, якби ми ясним і виразним ні знищили минуле. Але минуле - це в істоті revenant *. Коли відкинути його, воно вертається, і то неминуче. Тому єдине справжнє переборення його - це не відкидати його. Числитися з ним. Діяти з увагою на нього, щоб ухилитися, щоб уникнути його. Словом, жити «на висоті часів», з перебільшеною свідомістю історичної кон'юнктури.

* Зворотиме (фр).

Минуле має рацію, свою власну рацію. Коли йому не признати її, воно вернеться й буде вимагати її, накидаючи разом з нею свої помилки. Лібералізм мав певну рацію, і її треба признати навіки-віків. Але він не мав цілої рації, і тому треба відкинути його помилки. Європа мусить заховати свій істотний лібералізм. Це передумова, щоб перебороти його.

Коли я говорив тут про фашизм і большевизм, то лише побічно, зачіпаючи тільки їх анахронічні риси. Ці риси, на мою думку, невіддільні від усього, що сьогодні ніби тріумфує. Бо нині тріумфує маса, і тому лише ті насичені її примітивним стилем задуми, що їх вона сформувала, можуть святкувати позірну перемогу. Але позатим я тепер не розглядаю істоти ні одного, ні другого, так, як не намагаюсь розв'язати вічну дилему між революцією та еволюцією. Максимум, що цей нарис зважується вимагати,- це щоб революція чи еволюція були історичні, а не анахронічні.

Тема, якою я займаюся на цих сторінках, політично нейтральна, бо вона належить до багато глибших сфер, як політика з її чварами. Консерватор чи радикал є однаковою масою, і ця різниця, що в кожній добі була дуже поверховна, ніяк не перешкоджає, щоб обидва були одним і тим же - збунтованою черню.

Немає надії для Європи, коли її долю не покладеться в руки дійсно «сучасних» людей, що відчувають, як під ними здригається ціле підґрунтя історії, що знають сучасну висоту життя і гидують усякою архаїчною і примітивною поставою. Нам потрібне знання суцільної історії, щоб не провадитися в ній, а, навпаки, вирватися з неї.

XI

ЕПОХА САМОВДОВОЛЕНОГО ПАНИЧА

Підсумовую: ми тут аналізуємо новий суспільний факт, а саме - європейська історія вперше залежить від рішення простої людини як такої. Або, активним способом кажучи: проста людина, досі підвладна, тепер рішила правити світом. Це рішення соціально висунутися на передній план постало в ній автоматично, скоро дозрів новий тип людини, до якого вона належить. Вивчаючи психологічну структуру цього нового типу маси та її вплив на громадське життя, ми знаходимо: 1) природжене і корінне переконання, що життя легке, багате, без трагічних обмежень; тому кожна пересічна одиниця пересякнута почуттям влади й тріумфу, яке 2) наштовхує її стверджувати себе такою, як вона є, вважати своє моральне та інтелектуальне майно за добре й довершене. Це самовдоволення спонукує її відкидати всякий зовнішній авторитет, не слухати нікого, не піддавати сумніву власні погляди і не рахуватися з іншими. Це внутрішнє почуття влади безнастанно наштовхує її накидати свою перевагу. Отже, вона поводиться так, немов, крім неї та їй подібних, немає нікого на світі; тому 3) вона всюди втручається, накидаючи свій простацький погляд без скру-пулів, роздумів, формальностей чи застережень, себто за принципом «безпосередньої дії».

Цей огляд характеристичних рис нагадав нам певні дефективні форми людського життя, «розпещену дитину» і збунтованого примітива, себто варвара. (Нормальний примітив, навпаки, є найпокірнішою людиною на світі супроти вищих сил, релігії, табу, суспільних традицій, звичаїв). Немає чого дивуватися, що я ганю цей тип людини. Цей нарис - лише перша спроба атаки проти нового переможця і заява, що кілька європейців рішені дати відсіч його тиранічним намаганням. Поки Що йдеться лише про спробу атаки, це все; фронтова атака прийде пізніше, може дуже швидко, та зовсім не в такій формі, як цей нарис. Фронтова атака мусить прийти в такій формі, щоб маса не могла запобігти їй, Щоб вона бачила її перед собою і не підозрівала, що це, саме це, є фронтова атака.

Цей персонаж, що тепер всюди розпаношується і що [73] скрізь накидає своє внутрішнє варварство, це, властиво, розпещена дитина людської історії. Розпещена дитина - це спадкоємець, що поводиться виключно як спадкоємець. Нині спадком є цивілізація - комфорт, безпека, словом, вигоди цивілізації. Як .ми бачили, тільки в тій життьовій вигоді, яку вона витворила, може виринути людина таких рис і такого характеру. Це одна з багатьох деформацій, що її витворює розкіш у людському матеріалі. Ми радше схиляємось до ілюзорної думки, що життя, народжене в багатому світі, краще, більш наснажене та якісніше за життя, що полягає саме в боротьбі з нуждою. Але так воно не є - з істотних і засадничих причин, що їх тут не місце висвітлювати. Тепер, замість тих причин, вистачить пригадати те вічно повторюване явище, що становить трагедію всіх дідичних аристократій. Аристократ успадковує, себто йому приділено умови життя, яких він не створив, отже, які не постали в органічному зв'язку з його власним особистим життям. З народження він улаштований, раптово і не знаючи як, у своїх достатках і прерогативах. Він сам внутрішньо не має з ними нічого спільного, бо вони не походять від нього. Це велетенський панцер якоїсь іншої особи, іншої живої істоти, його предка. І він мусить жити як спадкоємець, себто мусить уживати панцер іншого життя. До чого це веде? Яким життям житиме цей дідичний «аристократ», своїм життям чи життям свого вельможного предка? Ані одним, ані другим. Він засуджений зображувати когось іншого, отже не бути ані ним, ані собою. Його життя неодмінно втрачає свою автентичність і обертається в саме зображення чи фікцію іншого життя. Надмір засобів, якими він примушений орудувати, не дає йому сповнити своє власне і особисте призначення; його життя завмирає. Всяке життя - це боротьба й зусилля бути собою. Труднощі, на які я натрапляю, здійснюючи своє життя,- це якраз те, що збуджує і мобілізує мою активність, мої здібності. Якби моє тіло не мало ваги, я не міг би ходити. Якби атмосфера не тиснула на мене, я відчував би своє тіло як щось нечітке, розпливчасте, ілюзорне. Отак вся особистість дідичного «аристократа» поволі розпливається через брак ужитку і життьової напруги. Наслідком цього є те специфічне отупіння старих шляхт, що не має собі подібного. Властиво ще ніхто не описав його [74] внутрішній механізм - той трагічний механізм, що веде всі дідичні аристократії до неодмінного виродження.

Цим я хотів лише протидіяти нашому наївному припущенню,

Хосе Ортега-і-Гасет Бунт мас Переклад Вольфрама Бурггардта

Зміст

І

НАВАЛА МАС (1)

II