Публій Овідій Назон
Понтійські послання
Переклад Юлії Кузьми та Івана Франка


© Publius Ovidius Naso

© І. Франко (IV, 3), 1968; Юлія Кузьма (решта), 1974; 

Джерело: Давня римська поезія в українських перекладах і переспівах. Л.: Світ, 2000. 328 с. - С.: 214-218.

OCR & Spellcheck: Aerius (ae-lib.org.ua) 2004


Зміст

Книга І

    4. Дружині

Книга ІІ

    4. Аттикові

Книга ІІІ

    7. Друзям

Книга IV

    3. Невірному другові

 


 

 

КНИГА I

 

ДРУЖИНІ (І, 4)

Вже мені роки тяжкі припорошують інеєм скроні,

    Вже й на обличчя моє борозни зморщок лягли,

Слабшають сили і в'яне снага у замученім тілі,

    Не веселять вже мене радощі юних років.

Певно, побачивши раптом мене, не змогла б ти впізнати,

    Так зруйнував мене час, постать змінивши мою.

Я признаю, що це роки, але є ще інша причина:

    Вічний неспокій душі, праця невпинна моя.

Може, хто горе моє поділив би на роки численні,

    Вір мені, став би тоді старшим за Нестора я.

Що є сильніше волів? А поглянь, як на полі твердому

    їхні могутні тіла праця ламає важка.

Нива, яка не дармує й не звикла облогом лежати,

    Мучиться, старість несе їй безупинний врожай.

Кінь, який участь приймає постійно у цирку в змаганнях,

    Також нарешті впаде й більше не вийде на круг.

Човен, що все у воді і ніколи сухим не буває,

    Хоч з найміцніших дощок, море розіб'є його.

Мучить також і мене ціла низка нещасть невимовних

    І передчасно старим роблять ці муки мене.

Спокоєм живиться тіло і дух має корм у дозвіллі,

    Праця надмірно важка виснажить тіло і дух.

Ти подивись, син Есона також гостював в цій країні,

    Славу яку він за те потім в нащадків здобув.

Хоч, в порівнянні зі мною трудився він менше і легше

    (Правду говорять хіба славних людей імена).

Він же до Понту подався, бо так повелів йому Пелій,

    Той, що іменням своїм лиш фессалійців страшить.

Цезар же вигнав мене, а від сходу й до заходу сонця

    Перед іменням його землі обидві тремтять.

Зліва Гемонія більше, ніж Рим поєдналася з Понтом,

    Отже, тому його шлях значно коротший, ніж мій.

Він мав супутників славних - найперших ахейських героїв,

    А на моєму шляху всі відцурались мене.

Ми у крихкому човні морські борознили простори,

    А Есоніда поніс в море святий корабель. [214]

В нас ні керманичем Тифіс не був, ані син Агенора,

    Щоб научив, як свій шлях в морі найкраще вести.

Ним піклувалась в дорозі Паллада й цариця Юнона,

    Бідна ж моя голова не захищалась ніким.

Допомагало йому потайне Купідона мистецтво,

    Краще б у мене тих штук не научився Амур.

Він повернувся додому, а я у степах цих загину,

    Бо розлютований бог, певно, у гніві й тепер.

Отже, жорстокіша доля моя, найвірніша дружино,

    Важчий тягар мій, ніж той, що Есоніда гнітив.

Певно, і ти постаріла, пригноблена нашим нещастям,

    Хоч молодою була в час, як я Рим залишив.

О, хай дозволять боги, щоб такою тебе я побачив!

    Щоб цілувати я міг зморшки на милих щоках!

Щоб обійняв я руками тіло твоє помарніле

    Й мовив: "Про мене журба так ізв'ялила її".

Плакали б разом, коли про недолю свою повідав би,

    Бесіда мила плила б, хоч вже надій не було.

Цезарю й жінці його я приносив би жертви належні,

    Ладан ласкавим богам вдячна курила б рука.

О, щоб Мемнонова мати змогла ублагати Августа

    Й губки рожеві її день цей приблизили нам.

 

 

КНИГА II

 

АТТИКОВІ (II, 4)

Аттику, друже мій вірний, прийми це послання Назона,

    Шле він його з берегів дальнього Істру тобі.

Чи пам'ятаєш ти досі про мене - нещасного друга,

    Чи збайдужів я тобі і позабув ти мене?

Ні, не такі вже жорстокі для мене боги, щоб повірив

    В те, що, мій Аттику, ти друга спроможний забуть.

Перед очима моїми стоїть твоя постать незмінно,

    Миле обличчя твоє бачу в думках я своїх.

Згадую, скільки важливих нас справ повсякденно єднало

    Та на веселощі теж часу чимало знайшлось.

Часто години швидкі проминали у довгих розмовах,

    Часто потік моїх слів довшим бував, аніж день.

Часто до слуху твого щойно складений вірш мій доходив

    І про творіння нове думки твоєї питав.

Знав, те, що ти похвалив, те й іншим подобалось завжди,

    Це нагорода була праці й старанням новим.

Вірш, щоб гладесенький був, відшліфований друга напилком,

    Мусив справляти не раз все, що підказував ти.

Площі і портики всі нас обох усе бачили в парі

    І у театрі й в путі - всюди ми разом були.

Завжди любов нас така, найдорожчий мій друже, єднала, [215]

    Як в Еакіда колись з Нестора сином була.

Навіть як вихилиш чашу, наповнену водами Лети,

    Я не повірю, що ти зможеш забути про це.

Швидше, напевно, вже день стане довгий узимку, а ночі

    Будуть вільніше пливти в спеку, ніж в лютий мороз.

Спеки не стане раніш в Вавилоні, морозів у Понті,

    Й пахнути краще троянд будуть ромашки малі,

Ніж позабудеш мене і у Лету діла наші кануть.

    О, ще у долі моїй є якийсь промінь ясний!

Ти стережись, щоб довір'я моє не було лиш примарним

    І щоб даремною хтось віру мою не назвав.

Оберігай уже стійко ти вірність друзяці старому

    Стільки, як личить, і так, щоб тягарем я не став.

 

 

КНИГА III

 

ДРУЗЯМ (III, 7)

Не вистачає вже слів про те саме так часто просити,

    Сором, що просьбам моїм марним немає кінця.

Думаю, також і вам набридає одна і та ж пісня,

    Кожний бо вже наперед знає, про що я прошу.

Всім вам відомо, що кожний мій лист зі собою приносить

    Навіть раніше, ніж хтось встиг розгорнути його.

Отже, нарешті, хай зміниться тема мойого послання,

    Бо неможливо, щоб я плив без кінця проти хвиль.

Вибачте, друзі, мені, що на вас покладав я надії,

    О, вже помилок таких я не робитиму більш.

Ні дорікати дружині не стану, яка, очевидно,

    Вірна, але боязка й мало приклала зусиль.

Якось і те перетерпиш, Назоне, бо ж гірше ти стерпів,

    Жодного вже тягару ти не відчуєш тепер.

Плуга цурається віл, якого забрали зі стада,

    Шию виймає свою він із твердого ярма.

Я ж до жорстокості долі уже призвичаївся добре

    І не здивує мене горе ніяке тепер.

Раз вже до гетів прибув, то нехай і помру в їх країні!

    Й Парка хай нитку життя, як почала, обірве!

Любо плекати надію, хоч часто вона нас підводить,

    Й думати: здійсниться те, що ти собі забажав.

Легко пройнятися іншим - зневіритись у порятунку,

    Знати напевне, що ти раз і назавжди пропав.

Бачимо, що лікуванням роз'ятрюєм деякі рани,

    Краще було б, якби їх зовсім ніхто не торкавсь.

Легше утопиться той, кого раптом у воду штовхнули,

    Гірше тому, хто плічми бореться з валом морським.

Як я надіятись смів, що покину колись скіфські ниви

    І у жаданій землі зможу життя провести?

Чом сподівався, що доля колись усміхнеться до мене, [216]

    Чи то судилось мені щастя таке на віку?

Важче я мучусь, коли красоту рідних місць пригадаю,

    Спомин відновлює лиш смуток вигнання мого.

Краще, що рідні мої припинили усякі старання,

    Ніж мали б марними буть просьби, які подали б.

Справа важлива була, та сміливості мало в вас, друзі,

    Бо, якби хтось попросив, хтось би і вислухав те.

Тільки щоб Цезар у гніві цього не відмовив, тепер же

    Стійко зустріну вже смерть біля Евксінських я вод.

 

 

КНИГА IV

 

НЕВІРНОМУ ДРУГОВІ (IV, 3)

Маю жалітись, чи краще мовчати, твій гріх не назвавши,

    Чи виявляти хіба світу всьому, хто ти є?

Ні, не назву твого ймення, щоб жаль мій не був тобі честю,

    Щоб моя пісня сумна слави тобі не дала.

Доки судно моє, міцно збудоване, вільно гуляло,

    Ти поруч мене гулять перший постійно бажав;

Нині, коли відвернула фортуна лице своє, втік ти,

    Знавши, як дуже твоя поміч потрібна мені.

Навіть вдаєш, що і знати не знав ти мене зроду-віку,

    Вчувши ім'я моє, ти "хто це, - питаєш, - Назон?"

О, я той самий, хоч чути не хочеш, твій приятель давній,

    Майже з дитячих іще літ ми вже друзі були!

Той я, що першому ти повіряв свої думи й бажання!

    Перший з тобою на всі грища й забави ходив!

Той я співмешканець твій і гість у родині щоденний,

    Той, що, мов Муза, тобі кожний підшіптував суд.

О, я той самий, про кого, зрадливий, ти знати не хочеш,

    І про якого хоч раз не побажав ти спитать!

Чи не любив ти ніколи мене? Значить, ти лицемірив!

    Чи був ти щирий колись? Значить, так легко змінивсь!

Може - скажи! - прогнівив я тебе і цю викликав зміну?

    Бо, як неслушний твій гнів, то справедливий мій жаль!

Чим провинивсь я, що так не подібним до давнього став ти?

    Чи, може, те є мій гріх, що я в нещастя попав?

Тож як не ласка твоя помогти мені ділом чи грішми,

    Хоч би листок ти прислав, всього три слова мені!

Навіть повірити тяжко, - говорять, що наче б мене ти

    В злиднях і горі ганьбиш, робиш докори гіркі!

Що ти, - безумний, вчиняєш? Чому в разі власного лиха

    Ти позбавляєш себе сліз співчуття у людей?

Знаєш, що щастя богиня легенька на колесі бистрім

    Ногу непевну свою сперла якраз угорі!

Легша за листик вона і за хвилю, рухливіша вітру;

    Змінністю, зраднику, їй рівний хіба ти один!

Висить на нитці тоненькій постійно-бо доля вся людська: [ 217

    Що нині міцно стоїть, валиться завтра нараз!

Хто не чував про безмірний добробут багатого Креза?

    А як в неволю попав, чуть не позбувся життя!

А Діонісій, якого страшились усі в Сіракузах,

    Ледве собі ремеслом хліба шматок заробляв!

Хто за Помпея Великого більший? А все ж він у втечі

    Мусив клієнта свого голосом скромним благать.

Той, хто Югурту побив і над кімврами вславивсь тріумфом,

    Консулом бувши, наш Рим вів переможно не раз, -

Марій хіба не лежав у болоті, поміж очерету

    Криючись? Стиду зазнав, муж превеликий, і він!

Іграшку робить собі провидіння із людської долі;

    Навіть годині, що є, вірити можна не скрізь.

Навіть якби говорив хтось: "Поїдеш на Чорнеє море,

    Будеш боятись, щоб лук гета не встрелив тебе", -

Я б відказав йому: "Йди та напийсь на прочищення ліків

    Тих, що так рясно ростуть по Антікіри горах!"

Все це я зараз терплю! Та хоч людських я стріл устерігся,

    Міг би боятись, проте, бога найвищого стріл.

Отже, страшися і ти, і що втішним тобі видається,

    Поки говориш, - зважай! - може змінитись на сум!

 


© Aerius, 2004


мицубиси аутлендер отзывы владельцев