Публій Овідій Назон
Метаморфози
Переклад А.Содомори

Джерело: Овідій Назон, Публій. Метаморфози. К.: Дніпро, 1985. 304 с.

OCR & Spellcheck: Aerius (ae-lib.org.ua) 2004

Зміст

Книга перша

КНИГА ПЕРША

1] Дух пориває мене: про нові починаю співати

2] В змінених формах тіла. О боги,- бо ж од вас переміни,-

3] Задум співця надихніть: відтоді, коли світ народився,

4] Ген аж до наших часів доведіть нестихаючу пісню.

5] Поки ще море й земля появилися, поки над ними

6] Небо прослалось, обличчя однакове мала природа.

7] Хаосом потім назвали її - велетенська, безладна

8] Купа, сама бездіяльна вага, де, поєднане будь-як,

9] Зібране з різних кінців, клубочилось речей всіх насіння.

10] Світові сяйва свого не являв ще Тітан променистий,

11] Не поновляла сріблястих рогів, наростаючи, Феба.

12] Ще не повисла Земля, ще в повітрі легкім її власний

13] Не врівноважив тягар; у ту пору ясна Амфітріта

14] Не простягала ще рук лазурових уздовж суходолів.

15] Скупчились там, перемішані, води, земля і повітря;

16] Тим-то земля не була ще стійкою, пливучими - води,

17] Світлим - повітря; ніщо там не мало ще форми своєї,

18] Все-бо в сум'ятті було, й у тій масі, в єдиному тілі,

19] Жар проти холоду йшов, на вологу сухе повставало,

20] Проти м'якого - тверде, на легке напирало вагоме.

21] Бог тоді втрутивсь, однак, і добірніші сили природи:

22] Неба намет од землі відділив він, а землю - від моря,

23] Потім ефір блискотливий підняв над імлистим повітрям.

24] Так, розібравши громаддя сліпе на окремі частини,

25] Простором їх порізнив, а з'єднав - найсердечнішим миром:

26] Іскрами звився вогонь невагомий - опуклого неба

27] Сила стрімка - й закріпивсь на вершечкові світобудови.

28] Побіч - повітря, до нього вагою і місцем найближче.

29] Землю ж, яка притягнула до себе вагоміші частки,

30] Власний тягар пригнітив; наостанку хвиляста волога

31] Весь непохитний вже світ охопила пливкою межею.

32] Суміш первісну ось так поділивши, цей бог невідомий -

33] Хто б він не був - сформував як належало світу частини: [15]

34] Землю - насамперед, що на зразок велетенської кулі

35] Завжди однакову з різних боків своїх має опуклість.

36] Водами блиснув тоді; під вітрами рвучкими здійматись

37] їм повелів, суходоли ж обвів побережжям піщаним.

38] Далі - струмком задзвенів, багновища розлив та озера,

39] З волі його в берегах зазміїлися спадисті ріки.

40] Поки пливуть - одні тут, інші там - забирає земля в них

41] Трохи води, трохи - дійде до моря, і там, на просторі,

42] Лунко об скелі вже б'є, щойно з річища вирвавшись, хвиля.

43] Він повелів, щоб прослались поля, опустились долини,

44] Листям покрились ліси, піднялися хребти кам'янисті.

45] Як розтинають небесне склепіння праворуч дві смуги,

46] Й стільки ж ліворуч, і п'ята, від них чотирьох гарячіша,

47] Так от і небом повиту твердінь поділив прозорливий

48] Світу творець, охопивши й її стількома ж поясами.

49] На серединнім немає життя через жар непомірний;

50] Два по краях - у глибокім снігу; а двом поміж ними

51] В лагідній суміші бог дарував і тепло, й холоднечу.

52] Вище - повітря лягло, неозоре й легке, та наскільки

53] Легша вода від землі,- від вогню воно важче настільки.

54] Там він і хмарам густим, і туманам велів оселитись.

55] Там і громи помістив, щоби смертним серця потрясати.

56] Там - і вітри, що викрешують спалах і блискавку в небі.

57] Світу дбайливий творець не дозволив, однак, вітровіям

58] Вільно ширяти довкіл; їм опертися важко й сьогодні,

59] Хоч не в однім вони напрямі дмуть, а лиш кожен - в своєму:

60] Світ на шматки б розірвали - в такій ті брати ворожнечі.

61] Евр на Схід одступив - до країв набатейських та перських,

62] Та до хребтів, що купаються в променях раннього сонця.

63] Захід і ті береги, що під сонцем похилим тепліють,

64] Має в опіці Зефір. А на Північ, у Скіфію сніжну,

65] Силою вдерся жахливий Борей. Протилежні широти

66] Австр поливає дощем, наганяючи хмари кошлаті.

67] Врешті й ефір над усім помістив - невагомий і чистий:

68] В ньому ні крихти нема від падолів земних, ні пилинки.

69] Тільки-но бог усьому, що було тоді, визначив межі,-

70] Тут же, привалені досі безоднею пітьми сліпої,

71] Ясно засяяли, всіявши ген усе небо, сузір'я.

72] Потім, щоб кожна з частин світових щось живе в собі мала,

73] В обширах неба зірки появилися й постаті божі;

74] Хвиля, подавшись, окутала риб табуни блискотливі;

75] Звір на землі оселивсь, а птахи - в легковійнім повітрі.

76] Та не прийшла ще пора на розумну, на вищу істоту,

77] Що повноправно б могла над усім, що живе, панувати.

78] Тут і людина зросла. Чи її з божественного сім'я

79] Виплекав щедрий творець, щоб почин був для кращого світу,

80] Чи, розлучившись недавно з ефіром, земля молода ще [16]

81] З небом споріднений паросток вигріла в лоні своєму.

82] Син Іапета вигадливий, землю з дощем розмішавши,

83] Зліпок із неї зробив, до богів усевладних подібний.

84] Тож, коли звір тільки в землю потуплює погляд, людині

85] Він дав поставу струнку, щоб могла споглядати високе

86] Небо й до світлих зірок повелів їй підносити очі.

87] Так невпізнанною стала земля, хоч була нещодавно

88] Звалищем темним, і ось - вже обличчям людським зазоріла.

89] Вік золотий було вперше посіяно. Чесність і Правду

90] Всюди без примусу, з власної волі в той час шанували.

91] Люд ще ні кари, ні страху не знав, бо тоді не читав ще

92] Грізних законів, карбованих в мідь; ще юрба не тремтіла

93] Перед обличчям судді - проживала й без нього в безпеці.

94] З гір у ту пору підтята залізом сосна не спускалась,

95] Щоб до заморських країв поплисти по розгойданій хвилі.

96] Смертні й не знали, що є ще десь інший, крім їхнього, берег.

97] Міста тоді звідусіль обривистий рів не обводив,

98] Ще не ячала сурма та й ріжків ще не чуть було мідних,

99] Ще не блищали ні меч, ні шолом. Не тримаючи війська,

100] В тихім дозвіллі спокійно жили-вікували племена.

101] Без обробітку й земля, що не відала ран од заліза,

102] Щедро, по волі своїй, усіляку приносила живність.

103] Люди, вдоволені тим, що само, без принуки, зростало,

104] Терен по схилах гірських і пахучі суниці зривали,

105] Темні ожини, що густо гілки обліпляли колючі,

106] Дуб же, Юпітера дерево, рясно ронив їм жолуддя.

107] Вічна буяла весна. Під віянням теплих Зефірів

108] Солодко, наче вві сні самосійні гойдалися квіти.

109] Так от і лан, хоча плуга не знав, не лежав перелогом,

110] Гнав свою хвилю важку - золотавим пишався колоссям.

111] Ріки пливли молоком, хвилювалися ріки нектаром.

112] Медом жовтавим зелені дуби ненастанно точились.

113] Потім, як древній Сатурн повалився у темрявий Тартар,

114] Світ під Юпітером був. Появилося срібне поріддя,

115] Гірше, ніж золото, хоч од рудої цінніш було міді.

116] Весну колишню всевладний Юпітер обмежив у часі

117] Літом, зимою, сльотливою осінню; хутко минати

118] Стала весна - лиш четверта частина квапливого року.

119] Саме тоді замигтіло повітря від спеки сухої,

120] Саме тоді задзвеніли бурульками води під вітром.

121] Тут і під крівлю ввійти довелось: то в печерах селились,

122] То під наметом із пруття та лоз, переплетених ликом.

123] Саме в ту пору з'явився рільник, і Церерине зерно

124] В темну лягло борозну, й під ярмом заревіла худоба.

125] Третє на зміну йому підійшло тоді - мідне поріддя.

126] Грізної вдачі було й до жорстокої зброї поквапне, [17]

127] Ще не злочинне, однак, як останнє - з заліза твердого.

128] Тут же в цю гіршу, залізну добу всяка скверна ввірвалась;

129] Тут же, сумні, відійшли - Соромливість, і Чесність, і Віра.

130] Вслід їм на землю Облудність прийшла, Віроломність, а з ними -

131] Чвари, Насилля сліпе й до багатства Жадоба злочинна.

132] Парус тоді забілів, хоч весляр на вітрах ще не знався,

133] Й сосна, що цупко своїх верховин донедавна трималась,

134] Ось уже днищем ковзким на чужій захиталася хвилі.

135] Землю ж, яка була в спільному вжитку, як сонце й повітря,

136] Помежував як удовж, так і вшир землемір хитромудрий.

137] Не вдовольняючись тим, що дає вона - як і належить -

138] Хліб та всілякі плоди, зазирають уже в її надра.

139] Й ті, що заховані там, що вповиті стігійською млою,

140] Вже виринають скарби - й на лихе підбивають людину.

141] Зблиснуло згубне залізо й ще згубніше золото - й тут же

142] Встала, жаждива до них, невсипуща Війна, й забряжчала

143] Зброя в жорстокій руці, що багрилась пролитою кров'ю.

144] Люд на грабунок іде. На господаря гість зазіхає,

145] Тестя висліджує зять, уже й братня любов ненадійна.

146] Жінка грозить чоловікові, він же - чигає на неї.

147] Мачуха дітям готує із трав зеленаву отруту.

148] Синові знати кортить, чи то скоро впокоїться батько.

149] Впала вже віра в богів, і остання із жителів неба

150] Землю, зволожену кров ю людей, покидає Астрея...

151] Втім, і високий ефір мав свої тоді, кажуть, турботи:

152] Велетні, діти землі, володінь забажавши небесних,

153] Гори до зір нагромадили, вже по крутизні спинались,

154] Та блискавицею їх перестрів наймогутніший Батько:

155] Миттю Олімп розколов, Пеліон же - пожбурив із Осей.

156] Поки під звалищем скель ще звивались тіла велетенські,

157] Ріками крові своїх же дітей - змієногих гігантів,

158] Кажуть, земля підпливла й оживила їх кров, ще гарячу.

159] Щоб од загиблих бодай залишилася згадка на світі,

160] Вигляд людський тим істотам дала, але й це покоління

161] Не шанувало богів, повсякчас поривалось до вбивства,

162] Надто жорстоким було, бо й пішло від гарячої крові.

163] Бачачи це з позахмарних осель своїх, батько Сатурній

164] Тяжко зітхнув-спохмурнів, а згадавши про злочин ще свіжий,

165] Ще не відомий богам,- про гидку Лікаонову учту,-

166] Гнівом великим, Юпітера гідним, пройнявся і тут же

167] Скликує збори богів - і вони поспішили на поклик.

168] У високості є шлях, при погожому небі помітний:

169] Білістю наче проливсь, тому й назву отримав - Молочний.

170] Шлях той безсмертних веде до палат осяйних Громовержця

171] Та до престолу його. А направо й наліво - оселі

172] Знатних богів, де вітають гостей при відчинених дверях. [18]

173] Там, трохи далі, звичайні боги, хто де міг, поселились.

174] Тут же, край шляху, пенатів своїх помістили вельможі.

175] Місце те славне - якщо такий приклад не надто зухвалий -

176] Я без вагання б назвав Палаті ном великого неба.

177] Тож, коли вишні боги в мармуровій зібрались палаті,

178] Сам Громовержець, опершись на берло слонової кості,

179] З трону високого всіх озирнув, а тоді головою

180] Тричі струснув, сколихнувши і землю, і море, й сузір'я,

181] Потім озвався, уста розтуливши до гнівної мови:

182] «Вірте, за лад світовий не така мене брала тривога

183] Навіть у буряний час, коли ті змієногі шаленці

184] Сто своїх рук водночас підняли, щоб на небо ввірватись.

185] Ворог був лютий, це так; але ж тільки з одним поколінням

186] Грізна велася війна, лиш один вона мала початок.

187] Нині ж я змушений скрізь, де лиш землі Нерей обмиває,

188] Вигубить плем'я людське - в тому ріками я присягаюсь,

189] Що під землею, у млі, через гай пропливають стігійський.

190] Все перепробував я, та, коли загноїлася рана,

191] Треба мечем одсікти від здорового невиліковне.

192] Є в мене ще й півбоги, є сільські божества мої - німфи,

193] Фавни, сатири та жителі гір - добродушні сільвани.

194] Хоч дотепер вони ще не вдостоїлись почестей неба,

195] Все ж я їм землі розлогі оддав, де селитися можуть.

196] Та чи спокійно їм там, о всевишні, якщо вже й на мене,

197] Хоч блискавицю тримаю в руці, хоч над вами паную,

198] Сіті підступні плете Лікаон, що жорстокістю вславивсь?»

199] Тут підхопились усі й за зухвальство таке вимагають

200] Кари злочинцю; отак і тоді, коли змовників зграя

201] Цезаря кров пролила, щоб і Рим у крові затопити,

202] Всесвіт і люд сколихнулись, оглушені громом неждано.

203] Все, зціпенівши, чекало кінця. В ту годину тривожну,

204] Августе, вірністю люду свого ти не менше втішався,

205] Ніж отим гомоном неба - Юпітер. От, руку піднявши,

206] Голос подав він - і гомін ущух, і запала мовчанка.

207] Так заспокоївши всіх неосяжністю влади своєї,

208] Знов говорити почав, перервавши мовчанку, Юпітер:.

209] «Цим не турбуйтесь, боги: Лікаон поплативсь по заслузі.

210] Що ж учинив він і як був покараний - викладу зараз.

211] Чутка про нашого часу ганьбу досягла й мого слуху.

212] Щоб перевірить її - ану ж неправдива! - з Олімпу

213] Злинувши, в постаті смертного, бог, я обстежую землі.

214] Довго б я гаяв вас тут, якби взявся про всі неподобства

215] Мову вести - я побачив таке, що й не снилось нікому!

216] Ось проминув я Менал, де хижак собі схову шукає.

217] Потім - кілленські гаї та сосняк на Лікею холоднім,

218] Далі - Аркадська земля. В негостинне житло Лікаона

219] Входжу нарешті; вже слався туман, уже й ніч западала. [19]

220] Знак подаю, що це бог завітав - тоді з челяді кожен

221] Виявив шану мені. Лікаон же, злобливо всміхнувшись,-

222] «Я пересвідчуся,- каже,- й то скоро, кого тут вітаєм -

223] Бога, чи смертну людину, й сумнівною правда не буде».

224] Вбити намислив мене, й тільки темряви ждав, щоб неждано

225] Вдарить ножем. Ось такі полюбляє він пошуки правди.

226] Й тим не вдоволений, він полоненика з роду молосців

227] Слугам велить привести; перетявши нещасному горло,

228] Варить по куснях його у киплячій воді, а частину

229] Смажить, розвівши вогонь. І як тільки на стіл перед мене

230] Він тії страви поклав - я метнув блискавицю вогненну -

231] й дім нечестивий упав, нечестивця-господаря гідний.

232] Втік він, жахнувшись, кудись на поля, і там на безлюдді

233] Вовком завив, хоч хотів щось промовити; лють його хижа

234] Піною в пащі взялась - на худобу ще й нині звертає

235] Вбивчий свій зуб, ще й сьогодні він кров'ю упитися радий -

236] Шерстю наїжився весь, замість рук уже лапи у нього.

237] Все ж, хоча вовком зробивсь, та не всі свої втратив прикмети:

238] Та ж сивина де-не-де, той же темної дикості вираз,

239] Той же в зіниці вогонь, та ж в усьому подібність до звіра.

240] Дім цей руїною став. Та якби ж то лише в цьому домі

241] Гріх поселивсь! Куди оком не кинь - всюди злоба, насильство,

242] Мов присяглись вони злочин чинить. Тож усі якнайшвидше

243] Хай-но поплатяться,- вирішив я,- раз того заслужили».

244] Гучно вітає частина богів ці слова Громовержця,

245] Гніву йому піддає, а частина - лиш годиться мовчки.

246] Всім, проте, боляче стало нараз, коли роду людському

247] Винесли вирок такий: що за вигляд земля буде мати,

248] Люду позбавлена? Хто нам"- питають - запалить у свято

249] Ладан? Чи, може, ти звірам її віддаси, Володарю?

250] Він заспокоює їх: «Ці турботи беру я на себе,

251] Отже, дарма не тремтіть. Обіцяю вам дати початок

252] Іншій породі людей, не таких, як оті лиходії».

253] Вже блискавицями мав він ось-ось позакидувать землю,

254] Та побоявсь, щоб од того вогню сам етрір божественний

255] Не спалахнув, щоб і вісь світова водночас не згоріла.

256] Втім, пригадалося й рішення Долі: що має настати

257] Час, коли море, земля й величавого неба склепіння

258] Враз спалахнуть,- і довкіл світова запалає будова.

259] Тож блискавиці, що в кузнях кіклопів кувались, одклавши,

260] Шлях протилежний обрав: увесь люд йому спало на думку

261] Знищити в хвилях, проливши дощі з неозорого неба.

262] Вмить у печери глухі запроторює він Аквілона,

263] .3 ним і всі інші вітри, що розвіюють хмари, і тільки

264] Нотові волю дає. Вилітає на вогких він крилах,

265] Грізне обличчя його - в чорноті дощового завою, [20]

266] В хмарах важких борода, сивиною спливають потоки,

267] Хмари вповили й чоло, струменить йому з крил і з одежі.

268] Тільки-но руку важку покладе він на тучі розлогі -

269] Тріскає грім і з висот водночас проливаються ріки.

270] Ось і Юнони вістунка ясна в різнобарвнім убранні

271] Воду Іріда бере, щоб до хмар донести її знову.

272] Вилягли буйні лани, й не судилось тоді хліборобу

273] Жниво стрічать золоте, змарнувавсь його труд цілорічний.

274] Гніву не втишить, однак, тільки небом своїм Громовержець:

275] Брат лазуровий його вже викочує хвилі в підмогу,

276] Ріки скликаючи всі. І коли перед ним вони стали

277] В пишній палаті,- «Не буду тут,- каже,- розводитись довго,

278] На балачки не пора - вашу міць усі разом пролийте.

279] Велено так. Од камінних печер повідвалюйте брили

280] Й вашим потокам усім попустіть, скільки можете, віжки!»

281] Мовив, а ті, повернувшись, джерелам вивільнюють витік -

282] От вони піняться й рвуться туди, на широкії води.

283] Сам же він гупнув тризубцем об землю, й вона, колихнувшись,

284] Водам іще додала небувалої сили й розгону.

285] Вже вони не в берегах, а розлогими ринуть полями;

286] Крутять у вирі дерева, й хліба, і людей, і худобу,

287] Крівлю зривають, домашні божки - на запіненій хвилі.

288] Де-не-де дім коли встояв якийсь, непогоді опершись,-

289] Хвиля й його вже запліскує геть, над покрівлею грає,

290] Вже навіть вежі міські поховались, пригноблені нею.

291] Повністю зникла межа поміж водами і суходолом -

292] Бурхало море довкіл, берегів лиш не відало море.

293] Хто якось виліз на горб, хто в човні кривоносім зіщуливсь,

294] Сумно веслуючи там, де за плугом ішов нещодавно.

295] Ще хтось пливе понад обширом нив, над шпилями будинків,

296] Інший - вже рибу бере голіруч у верхів'ї в'язовім.

297] То десь у зелень лугів гостродзьобий вбивається якір,

298] То виноградну лозу підминає закруглене днище.

299] Де на м'якім моріжку випасалися кізки грайливі,

300] Нині ліниво собі розляглись вайлуваті тюлені.

301] З дива того нереїди німіють: міста ж під водою,

302] Храми, й зелені гаї, а дельфіни, блукаючи в лісі,

303] Тілом гнучким раз у раз об розхитані стовбури б'ються.

304] З вовком овечки пливуть; по сусідству - лев жовтогривий,

305] Шкіряться тигри в воді. Блискавичною силою ікла

306] Не порятується вепр, а проворністю ніг своїх - олень.

307] Довго шукаючи клаптя землі, де б на мить хоч присісти,

308] В море он падає птах, розпластавши натомлені крила.

309] Де тільки горб височів - там розгнуздані, піняві хвилі;

310] Вже об вершини гірські вони вперше розгонисто б'ються.

311] Все вже під хвилю пішло, та якщо кому й блиснув рятунок -

312] Голод того до загину довів, хоч повільно, та певно. [21]

313] Край аонійський від Ети-гори відділяє Фокіда,

314] Щедра земля, як землею була ще вона, а сьогодні -

315] Моря частина, де хлюпають води, набіглі зненацька.

316] Є там гора, що до зір наче рветься двома стрімчаками,

317] Це - величавий Парнас, що верхів'ям пронизує хмари.

318] Ось і причалив сюди,- бо все інше було під водою,-

319] Девкаліон і дружина його на човні невеликім.

320] Тут верховинних богів вони молять і німф корікійських,

321] Як і Феміду саму, що тоді віщувала майбутнє.

322] Бо ж, як ніхто з чоловіків усіх, він горнувся до правди,

323] Й серед жіноцтва - богів лиш вона шанувала найбільше.

324] Бачить Юпітер: де світ був колись - нині плесо безкрає;

325] 3-між чоловіцтва всього лиш один нині, бачить, зостався,

326] З-поміж усіх незчисленних жінок - лиш одна врятувалась.

327] Чесні обоє вони й пам'ятають богів шанувати.

328] От він, і хмари, й вологу розвіявши вітром північним,

329] Небу - на землю, землі ж - подивитись на небо дозволив.

330] Море нарешті вляглось, і Володар, одклавши тризубець,

331] Пестить гладінь голубу й лазурового кличе Трітона,-

332] Він оддалік над глибинами вод черепашками вкриті

333] Виставив плечі,- й велить йому зараз же, в ріг засурмивши,

334] Хвилям і течіям всім, щоб одхлинули, поклик свій трубний

335] З вітром пустити. Той мушлю порожню бере, яка знизу

336] Щораз повнішими ген аж до розтруба звивами в'ється.

337] Досить їй подих повітря відчути в собі серед моря,-

338] Повняться вже береги - і на схід, і на захід - одлунням.

339] Так і тепер, лиш приклав його бог до вуст своїх вогких,--

340] Лиш протрубив у ясну далину повеління Нептуна,-

341] Голос той. хвиля морська й річкова щонайдальша почула,

342] й тут же, почувши його, покорилась божественній волі.

343] Море - уже в берегах; у колишньому річищі знову

344] В’ється ріка. Виступають горби, мовби звівшись на ноги.

345] Де відступає вода - суходіл проглядає з-під неї.

346] Часу чимало спливло, і місцями, де ліс був раніше,

347] Там верховіття дерев появляються в твані липучій.

348] Світ на своє навернувсь. Та, окинувши зором пустелю,

349] Бачачи землю без нив у полоні глибокої тиші,

350] В смуткові Девкаліон обізвався крізь сльози до Пірри:

351] «Сестро, дружино моя, одинока врятована жінко,

352] Ти, з ким і спільний наш рід, і вітчизна мене пов'язали,

353] Й ложе подружнє, та ось - і самі небезпеки єднають,

354] Нині на всій цій землі -від сходу й до заходу сонця -

355] Двоє ми - цілий народ, а довкіл - тільки море й відлюддя.

356] Втім, ще не можна сказати напевно, що й ми врятувались:

357] Он бовваніють ще, страх навіваючи, хмари понурі.

358] Хто б то підтримав тебе, якби ти врятувалась без мене?

359] Хто б тобі руку подав? Чи могла б ти одна, самотою, [22]

360] Страх у собі подолать і кому б свої болі звіряла?

361] Бо щодо мене, повір,- якби ти стала жертвою моря -

362] Вслід за тобою, дружино, й мене б схоронила безодня.

363] О, коли б людність я міг відновить, перейнявши мистецтво

364] Батька свого, коли б душу вдихнув я у глиняний зліпок!

365] Нині ж по волі богів лиш удвох нам судилось, дружино,

366] Рід представляти людський, тільки ми - його втілення нині».

367] Тут і заплакали разом; тоді-то їм спало на думку

368] В неба поради прохать, по святе віщування звернутись.

369] От і в дорозі вони. Незабаром - вже хвилі Кефіса,

370] Хоч непрозорі, та все-таки грають у річищі звичнім.

371] Тут очисною водою обличчя й одежу зросивши,

372] Рушило знову подружжя туди, де богині Феміди

373] Храм віковічний самотньо стоїть; по чолі кам'яному,

374] Бачать, поповз уже мох, над жертовником дим не струмиться.

375] Лиш до порога дійшли - і, попадавши ницьма додолу,

376] Боязко плит храмових прохолодних торкнулись устами

377] Й так почали: «Якщо гнівних богів молитви наші щирі

378] Все ж прихилити могли б і ласкавість колишню вернути,

379] Дай нам, Фемідо, одвіт - чи могли б ми наш рід обновити.

380] Як, милостива, тут буть, коли з вітром пішло все, з водою?»

381] Мовить, власкавлена, слово таке: «Із святині виходьте,

382] Голови вкрийте накидками й, розперезавши одежу,

383] Кості великої матері кидайте ген поза себе».

384] Мов заніміли вони якийсь час. Обірвавши мовчанку,

385] Першою Пірра відмовилась волі Феміди скоритись:

386] «Вибач мені за непослух,- благає в сльозах,- та не зважусь

387] Над материнською тінню глумитись, метаючи кості».

388] Довго тим часом то подумки, то між собою старенькі

389] Те загадкове пророцтво на різні лади обертають.

390] Син Прометея нараз, прояснівши, говорить ласкаво

391] Епіметея дочці: «Або вже мене власний підводить

392] Розум, або,- якщо до гріха не схиляє пророцтво,-

393] Мати велика - це наша земля, а каміння, гадаю,-

394] Це її кості, тож маєм каміння метать поза себе».

395] Здогадом цим він лише зацікавив Тітанову доньку,

396] Переконати ж не міг: ось така до святого пророцтва

397] В них недовіра, була. Та чи може пошкодити спроба?

398] Вийшовши, голови вкрили мерщій, розпустили туніки

399] й кидають, як було велено їм, позад себе каміння.

400] Камінь,- та хто б у це вірив, коли б не засвідчила давність? -

401] Твердість, природу свою, поступово втрачав і дедалі

402] М'якшим, ніжнішим ставав, набуваючи й форми нової.

403] Росту сягнувши свого, злагіднівши, з тих каменів кожен

404] Тілом зробивсь, де, хоча й невиразно, та вже проглядали

405] Риси людини; такою є постать, яку в мармуровій

406] Брилі намітив митець - ще різцем не відточена, груба. [23]

407] Що в тому камені вогким було, мов од соку якогось,

408] Що в нім було од землі - те ставало податливим тілом.

409] Що ж непроникним, суцільним було - оберталось на кості.

410] Що було жилами щойно, те жилами в тілі лишилось.

411] Так добротою богів незабаром усе те каміння,

412] Що чоловік позад себе метнув, стало чоловіками,

413] Те ж, котре кинула жінка назад,- обернулось жіноцтвом.

414] Так появились ми, плем'я тверде, загартоване в праці,

415] Й роду твердого свого не один залишаємо доказ.

416] Інших іще різнорідних істот породила чимало

417] З власної волі земля, як лише споконвічна волога

418] З сонцем вогненним зійшлась, і, розпарені, мовби набрякли

419] Грязь та липкі болота. У землі живодайній налившись,

420] Плідні начатки речей наче в лоні росли материнськім,

421] Щоб у якомусь обличчі на світ появитися з часом.

422] Так і тоді, коли з нив заволожених семигирловий

423] Ніл поступово одплив, увійшовши у річище давнє,

424] Твань під сузір'ям палким припеклась, закипіла, тоді-то

425] Орючи землю парку, рільники натрапляли на безліч '

426] Різних істот дивовижних. Одні з них із лона земного

427] Саме зринали на світ; а в інших незрілі частини

428] В цілість іще не зрослись; і нерідко в одній половині

429] Вже якесь тіло жило, хоч у другій - було ще землею.

430] Тож, коли вогкість і жар поєднались у лагідній мірі,-

431] Втішились плідністю: все від них родиться, все виникає.

432] Хоч ворогує з водою вогонь, але випар вологий

433] Зроджує все, й визрівають плоди у незгідливій згоді.

434] Отже, земля, заболочена вкрай нещодавнім потопом,

435] Сонце побачивши знов і, прогрівшись у дні спекотливі,

436] Видала безліч істот. Повторила при тому частково

437] Давні їх форми, частково ж незнаних потвор народила.

438] Так мимоволі й тебе, велетенський Піфоне, в ту пору

439] Вивела з лона земля - на диво новим поколінням;

440] Жах ти наводив, бо тілом своїм заступав навіть гори.

441] Луком уславлений бог, який досі дзвенів тятивою

442] Сарнам услід та лякливим козулям, тепер сагайдак свій

443] Опорожнив уже мало не весь на потворного змія,

444] Стрілами вкрив його, чорну отруту по ранах розливши.

445] Щоб не приблякнув цей подвиг, однак, із перебігом часу,

446] Ігри священні заклав ще-тоді він цим славним двобоєм,

447] Назву «Піфійські» їм давши на знак перемоги над змієм.

448] Хто тут у бігу, чи силою рук, або на колісниці

449] Всіх подолав, той вінцем із дубового листя вінчався.

450] Лавра-бо ще не було тоді, й буйноволосого Феба

451] Зелень із різних дерев, обвиваючи скроні, втішала. [24]

452] Фебова перша любов - це Дафни, Пенеєва доня.

453] Та розпалив те кохання не випадок - гнів Купідона.

454] От якось стрів його Феб, що пишався двобоєм недавнім.

455] Той тятиву напинав, нагинаючи лук свій дворогий.

456] «Нащо, пустуне, та зброя тобі? - мимохідь йому кинув

457] Феб.- Чи не наше плече має право пишатися нею?

458] Здатні-бо ми нанести й найлютішому ворогу рани.

459] Ось нещодавно Піфон, який черевом, повним отрути,

460] Обшири цілі гнітив, повалився од стріл моїх частих.

461] Ти вже свій факел носи й задоволений будь, що вогнем тим

462] Будиш якусь там любов, не примазуйсь до нашої слави!»

463] Син Кітереї на те: «Нехай лук твій усе прошиває,

464] Мій же - прошиє й тебе. Тож наскільки усяке створіння

465] Нижче від бога, настільки ти й славою нижчий від мене».

466] Мовивши те, злопотів, невгамовний, крильми й за хвилину

467] Вже на зеленій вершині Парнасу, багатого тінню,

468] Став і вихоплює з сагайдака дві стріли неподібні:

469] Будить одна з них любов, а друга - її проганяє.

470] Та, котра будить,- із золота, вістрям вилискує гострим,

471] Та, котра гонить,- тупа й під тростиною олово в неї.

472] Ось полетіла тупа й Пенеїду, німфу, вразила.

473] Свиснула гостра - й до самих кісток пройняла Аполлона.

474] Тут же він німфи запрагнув, а та -утікає від нього.

475] Вся її втіха - глибокі ліси та на ловах багата

476] Здобич; суперниця в тому вона незаміжньої Феби:

477] Вільно з-під стьожки вилось перехоплене наспіх волосся.

478] Хто тільки нею не снив! Та, відкинувши всіх, вона рветься

479] В темні гаї, чоловіками ж нехтує, знать їх не хоче.

480] Що їй Амур, Гіменей: не дбає вона про подружжя.

481] Батько не раз їй казав: «Мені зятя ти, донечко, винна!»

482] Батько не раз їй казав: «Мені винна ти, донечко, внуків!»

483] Де там! Знаряддями зла видаються їй факели шлюбні. і

484] Милим обличчям на згадку про них рум'яниться німфа.

485] Батька благає не раз, йому шию обвивши руками:

486] «Батеньку любий, дозволь, щоб дівоцтвом своїм утішатись

487] Вік я могла, як Діані, було колись, батько дозволив!»

488] Той поступився; повстала, однак, проти мрії твоєї

489] Врода твоя, не судилось бажанню твоєму здійснитись.

490] Дафну побачивши, Феб закохавсь і побратися прагне.

491] Марить уже наяву, підвело ж його - власне пророцтво.

492] Як після жнив палахтять у вогні вже без колосу стебла,

493] Як ото тиння горить, що до нього приклав необачно

494] Факел мандрівець якийсь чи під досвіток там його кинув,

495] Так тоді Феб запалав: розгулялося в грудях у нього

496] Полум'я, й живить він, хоч безнадійну, любов сподіванням.

497] Бачить, як їй по раменах безладно збігає волосся,

498] Й думає: «От причесати б його!» Перед ним- її очі, [25]

499] Схожі до ясних зірок, її губки... та вже йому мало

500] їх уявляти собі; її пальці він хвалить, і руки,

501] Й голі рамена, і навіть під одягом різні принади

502] Бачить розпаленим зором своїм. Але німфа невтримна

503] Швидше від вільного подуву мчить, не зважає на оклик:

504] «Гей, зупинись, Пенеїдо, молю! Не хижак я, не ворог!

505] Гей, зупинись! Так од вовка ягня, так олень - від лева,

506] Так, стріпотівши крильми, від орла утікає голубка,

507] Ворог-бо в кожного свій, та хіба ж і закоханий - ворог?

508] Горе мені! Не спіткнись на бігу! Не позранюй об терня

509] Ніжок своїх, не хотів би я болю тобі причинити.

510] Глянь же - по тернях біжиш! Хоч повільніше трохи, благаю,

511] Німфо, од мене тікай - повільніше й я буду бігти.

512] Зваж хоч, кому ти вподобалась: посеред гір не живу я,

513] За пастуха не найнявсь; череди тут, здичілий, у нетрях,

514] Я не пильную. Не знаєш-таки, легковажна, не знаєш,

515] Хто я, тому й уникаєш мене. Під моєю ж рукою -

516] Сонячний Делос мій, Кларос, Текед і приморські Патари.

517] Батьком Юпітера зву; що було, що є і що буде,

518] Відаю я; з переливами струн я споріднюю пісню.

519] Влучно стріла моя б'є, та одній лиш стрілі уступає -

520] Тій, що впивається, наче жало, в незакохане серце.

521] Хоч лікування - це винахід мій, хоч і звуть мене в світі

522] Рятівником, хоч і знаюсь на діянні трав усіляких,

523] Що мені з того? Любові ніяке не вигоїть зілля.

524] Хист мій усім помічний, окрім мене, що ним володію!»

525] Ще не одне б він сказав, та вона все тікає лякливо,

526] Феба лишає, а з ним - і його недоказані речі.

527] Мила була ж і тоді: вітерець їй оголював тіло,

528] Подув зустрічний немов забавлявся вбранням лопотливим,

529] Довге волосся пливло-хвилювалося їй за плечима.

530] Вроду примножував біг. Але далі не хоче намарно

531] Німфу благати схвильований бог - з усе більшим завзяттям,

532] Чуючи опіки шалу любовного, рветься до неї.

533] Як серед вигону галльський собака, бува, запримітить

534] Зайця, й біжить, той - жадаючи здобичі, цей - порятунку,

535] Той - насідає, й здається, ось-ось у зубах буде мати

536] Здобич свою, вже неначе торкнувсь її, витягши морду;

537] Цей - завагався: чи спійманий вже, але ноги тим часом

538] Все-таки мчать і вихоплюють зайця з-під самого зуба.

539] Так ото дівчина й бог: її страх жене, бога - надія.

540] Та переслідувач явно прудкіший: любов окриляє,

541] Сил додає; про спочинок не думає він. Утікачці

542] Вже наступає на п'яти, вже дихає їй у волосся.

543] Сили, проте, покидають нещасну; від бігу стрімкого

544] Зблідла,- ослабла вона й, озирнувшись на хвилі Пенея,

545] Зойкнула: «Батьку, дочку порятуй! І якщо таки справді [26]

546] Силу божественну ти приховав у своєму потоці,-

547] Перемінивши, згуби мою надто привабливу постать!»

548] Щойно те мовила - вже ціпеніють рухливі суглоби,

549] Груди дівочі вже ликом тугим непомітно беруться,

550] Листям волосся стає, і гіллям простягаються руки,

551] Коренем в землю вростає нога, хоч така легковійна,

552] Десь у верхів'ї зникає лице, й лише блиск зостається.

553] В Феба ж не гасне любов: на стовбур поклавши правицю,

554] Чує, як серце живе ще під теплою б'ється корою.

555] Горнеться він до гілок, мов до тіла гнучкого, цілує

556] Дерево, але й воно відхиляється від поцілунків.

557] Бог же на те: «Хоч моєю дружиною ти вже не будеш,

558] Деревом будеш вовіки моїм! У моєму волоссі

559] Лавром зав'єшся, кіфару мою й сагайдак мій прикрасиш.

560] Будеш вінчати латинських вождів, як лише Капітолій

561] Оклик почує гучний і побачить похід тріумфальний.

562] На Палаті ні, де Август живе, охоронниця вірна,

563] Станеш побіч дверей, де пишається дуб темнолистий.

564] Як мою молодість вічну прикрашують кучері буйні,

565] Так от і зелень твоя не прив'яне повік, не поблякне!»

566] Змовк на тім слові Пеан, і схитнулось верхів'я зелене,

567] Мов головою підтакнувши, й віти щось наче шепнули.

568] Гай у Гемонії є. На обривистих схилах круг нього -

569] Ліс. Цю околицю названо Темпе. Пливе через неї

570] Пінний Пеней, що пробивсь течією з-під самого Пінду.

571] Стрімголов ринучи вниз, над собою здіймаючи хмари,

572] Води свої розпорошує він на ліси верховинні

573] Й гомоном повнить не тільки близькі, а й далекі міжгір'я.

574] Тут і палати свої, і приховані витоки, й ложе

575] Має велика ріка; тут Пеней у скелястій печері

576] Хвилям і німфам, що в хвилях живуть, оддає повеління.

577] Спершу сюди своїм краєм споріднені сходяться ріки,

578] Хоч і не знають,- вітати їм батька свого, чи втішати:

579] Сперхій, що родить тополі стрункі, Еніпей неспокійний,

580] З ними й старий Апідан, і Амфріс повільний з Бантом.

581] Тут же за ними вже й ті прибули, що, набравши розгону,

582] Ген аж до моря женуть у блуканнях натомлену хвилю.

583] Інаха тільки нема: в глибоченну печеру подавшись.

584] Збільшує води слізьми-нещасливий, за донькою Іо

585] Тужить, неначебто втратив її; чи живе ще, чи, може,

586] Вже серед мані в - не знає, ніде ж бо її не знаходить.

587] От і найгіршого жде, за пропащу нарешті вважає.

588] Глянув Юпітер на неї в ту мить, як вона залишала

589] Батьківську річку, й - «О діво, Юпітера гідна,- промовив,-

590] Хто б то не прагнув кохання твого? Увійди ж ненадовго

591] В тінявий гай,- і вказав їй той гай, заволочений тінню,-

592] Поки ще сонце пече, до середини неба підбившись. [27]

593] Може, боїшся сама туди йти, де ховаються звірі,-

594] Бог попровадить тебе, і в гущавину ввійдеш безпечно.

595] І не простий собі бог, але той, що тримає небесне

596] Берло велике в руці, й блискавиці летючі вергає.

597] О, не тікай!» Та тікала вона. Ось уже й пасовища

598] Лерни минула, й ліркейські поля з їх гайками, та раптом

599] Темряву бог розіслав, оповив нею землю широку,

600] Діву схопив на бігу й соромливість викрав у неї.

601] З неба Юнона тим часом поля озирнула похмурі,

602] Й дивно їй: як це запала раптово од хмар перелітних

603] Ніч серед білого дня? Не від вогких низин піднялися

604] Хмари ті, не від річок - розважає вона й мимоволі

605] За чоловіком своїм оглядається: де б міг подітись?

606] Знає, чим ласує він: попадався не раз на гарячім.

607] Не віднайшовши на небі його,- «Або я помиляюсь,-

608] Каже,- або ж одурили мене»,- й, у- повітрі майнувши,

609] Легко торкнулась землі, й порозходитись хмарам веліла.

610] Він же, дружини прихід передбачивши, враз обертає

611] Інаха ніжну дочку в молоду білосніжну теличку.

612] Врода, проте, заясніла й у ній, тож Сатурнія хвалить,

613] Хоч і не радо, питає, чия ця теличка й з якої

614] Він череди її взяв, наче й справді нічого не знає.

615] Той все хитрує: в землі, мов, родилась. Юноні, одначе,

616] Рота він цим не заткнув. «Подаруй мені,- каже,-цю кралю».

617] Що тут.робить? Не годиться ж любов оддавати в дарунок,

618] Та й відмовлять підозріло. Любов до відмови схиляє,

619] Сором - погодитись радить: Ось-ось вже любов мала взяти

620] Верх, та подумав: якщо я дружині телички тієї

621] Не відступлю- здогадатися може, що це й не теличка...

622] Мужа коханку здобувши, не зразу всього позбулася

623] Страху: «Ануж мене знову піддурить...» - і ось до телички

624] Аргуса Аресторіда приставила сторожем пильним. .

625] Сто невсипущих очей довкола чола має Аргус:

626] Поки змикає по черзі він двоє очей для спочинку,

627] Інші не сплять у той час, гострозоро несуть свою службу.

628] Як, отже, б він не стояв,- не спускатиме погляду з Іо:

629] Спиною навіть до неї повернений - все ж її бачить.

630] Пастися вдень їй дає, коли ж сонце порине за обрій,

631] Гонить у хлів, ще й мотузкою стискує шию невинну.

632] Живиться листям вона й на гірких випасається травах.

633] Спить не в постелі м'якій - на землі, нещаслива, дрімає,

634] Де, бува, й травки немає, а п'є - з каламутних потоків.

635] Іноді хочеться їй простягнути до Аргуса руки,

636] Тільки ж не має тих рук, що до нього могла б простягнути.

637] Іноді тугу свою намагається вилити в словГ"^1-

638] Й лиш зареве, і свого ж таки голосу, бідна, жахнеться.

639] Вийшла до берега якось вона - це був Інаха берег,- [28]

640] Де забавлялась не раз, і, в воді спостерігши свій образ,

641] Геть перелякана мчить, щоб не бачить рогатого лоба.

642] Не впізнають її сестри-наяди, та й Інах не знає,

643] Хто ця теличка; вона ж все за сестрами ходить, за батьком,

644] Ласки жадає, сама йде до рук на великий їх подив.

645] Раз було жмуток травиці1 їй Інах подав посивілий,

646] Та ж мовби руки йому обціловує, лиже долоні,

647] Сліз не приховує, ще ж якби слово могла проказати,

648] Все б їм одкрила, назвавши себе, і благала б рятунку.

649] Врешті, вона на піску якось вивела букви ногою,

650] Знак про свою переміну сумну, хоч безмовна, подавши.

651] «Горе мені!» - простогнав тоді батько й повиснув на білій

652] Шиї телички-дочки, що й собі наче стиха стогнала.

653] «Горе! - повторює знов.- Чи це ти, моя доню, за ким я

654] Стільки земель обійшов? Та зустрів ось, і більша, ніж досі,

655] Туга на серце лягла! Все мовчиш і мені відповісти,

656] Бідна, не можеш, і тільки з грудей проривається в тебе

657] Стогін, або заревеш - ось і вся поміж нами розмова.

658] Я ж про весілля твоє та про факели шлюбні вже думав,

659] Зятем натішусь, гадав, та ще внуками (лихо й не снилось),

660] Нині ж у стаді народжений стане твоїм чоловіком.

661] Горе мені! Навіть смерть моїй тузі не буде межею:

662] Бог я, на жаль, тож даремно би стукав до чорної брами -

663] В вічність безкраю пливтиме мій біль, моя туга зі мною».

664] Втім, появляється Аргус зіркий, і дочку вириває

665] З батькових рук, і жене її знову кудись на безлюддя

666] Пастися. Сам оддалік на вершечку високої скелі

667] Сів собі й пильно, стоокий пастух, навсібіч позирає.

668] Жаль, проте, стало дивитись на долю сумну Фороніди

669] Владарю вишніх, і кличе він сина, що світла Плеяда

670] В горах йому народила, й наказує Аргуса вбити.

671] От він, не гаючись, крила до ніг підв'язав і в могутню

672] Руку снотворний взяв прут, а волосся окрив капелюхом.

673] Так спорядившись, Юпітера- син із високого неба

674] Сплигнув на землю. А ставши там, він капелюха відкинув,

675] Крила відклав, лиш не випустив прута з міцної правиці:

676] Гонить ним кіз, що дорогою викрав. Іде манівцями

677] Ще й на сопілці з тростин очеретяних пісеньку грає.

678] Голос почувши новий, захопився ним сторож Юнони.

679] «Сядь,- каже,- хто б ти не був, на камені тім побіч мене.

680] Кращого місця тобі не знайти, бо й отара тут має

681] Вдосталь трави, та й пастух як-не-як прилягти може в тіні».

682] Сівши, Атлантів онук за розмовою, як тільки може,

683] Млявий розтягує день, і на стеблах, що скріплені воском,

684] Лагідно граючи, пробує Аргусу вічі склепити.

685] Той із солодким змагається сном, і хоча вже немало

686] В нього зімкнулось очей, не одна ще їх пара, одначе, [29]

687] Дивиться пильно довкіл. Про сопілку він хоче дізнатись -

688] Як появилась вона: донедавна ж її не було ще.

689] Бог повідає на те: «Серед гір прохолодних аркадських

690] Славою всіх перейшла з-поміж гамадріад нонакрінських

691] Діва-наяда одна, її німфи Сірінгою звали.

692] Часто вона жартома від зухвалих сатирі в тікала

693] Та від усяких богів, що по темних лісах та врожайних

694] Нивах живуть. Ортігійській богині Сірінга складала

695] Шану дівоцтвом і ловами. Пояс і їй, як Діані,

696] Стан обвивав, і могла б вона здатись дочкою Латони,

697] Тільки в цієї був лук золотий, а в Сірінги - із рога.

698] Все ж їх нелегко було розрізнити. Якось поверталась

699] Німфа з Лікея; тут Пан, що в колючім вінку був із сосни,

700] Вгледів її і гукнув...» - залишилося ще доказати,

701] Що він гукнув їй, і те, як глуха до благань його німфа

702] Мчала наосліп, аж поки Ладон, очеретом порослий,

703] Втечі її не спинив, неквапливу гойдаючи хвилю.

704] Те, як молила сестриць річкових, щоб їй образ змінили,

705] Й те, як в обійми схопив її Пан, і в цю саму хвилину

706] Він очерет нід рукою відчув, а не тіло дівоче.

707] Як застогнав він, і те, як цей подих, по стеблах пробігши,

708] Тонко заграв-забринів, мовби хтось потихеньку заплакав.

709] Як зачарований голосом тим і незнаним мистецтвом,-

710] «Ось що,- втішився бог,- поріднить нас навіки з тобою».

711] Так відтоді повелось, що поєднані воском нерівні

712] Стебла ім'я зберігають тієї наяди - Сірінга.

713] Все це хотів розказати Кілленій, та в Аргуса, бачить,

714] Очі склепляються вже й западають у темну дрімоту.

715] Бог на півслові затих і, свій прут чародійний піднявши,

716] Гладить повіки йому, щоб у сон він ще глибше поринув.

717] Той уже носом клює, і Меркурій в ту мить його ранить

718] Прямо в потилицю лезом кривим і скидає в провалля -

719] Й котиться ранений вниз, прямовисну кривавлячи скелю.

720] Аргусе, ось ти й лежиш! І стількох зіниць твоїх світло

721] Згасло вже, й стільки очей твоїх ніч охопила єдина.

722] Тут же ті очі Сатурна дочка розміщає на крилах

723] Птаха свого, павича, та ще й хвіст вицятковує ними.

724] Вже вона гнівом горить і зсилає на діву Аргоську

725] Грізну Ерінію; та - нещасливій у душу впадає,

726] Перед очима, жахлива, стоїть і, вганяючи в груди

727] Жала невидимі, вколо землі перелякану гонить.

728] Ти на далеких шляхах її врешті межею став, Ніле.

729] Лиш досягла його - тут же, при самій воді, на коліна

730] Впала й немов у мольбі витягає гнучку свою шию -

731] Рук простягти ж не могла - й, до зірок повернувши обличчя,

732] Голос сумний подає - на Юпітера скаржиться, видно,

733] Жаль виливає в сльозах, припинить її муки благає. [30]

734] Він же, дружині своїй обнімаючи шию руками,-

735] «Годі карати її,- переконує,- можеш віднині

736] Бути спокійною: вже через неї повік не вподію

737] Кривди тобі!» - І за свідків бере трясовини стігійські.

738] Щойно власкавив жону - повертаючи вигляд свій, Іо

739] Знову собою стає: уже шерсть їй збігає із тіла,

740] Роги зникають, людським, усе меншим робиться око,

741] Вужчають губи, кругліє плече, з являються руки.

742] Далі й копито, на п ять розпадаючись нігтів, зникає.

743] Вже в ній нічого нема від телиці - одна тільки білість.

744] Рада опорі двох своїх ніг, випрямляється німфа,

745] Мовити слово боїться, однак, щоби знов, як недавно,

746] Не заревти, лиш окремі слова вимовляє несміло.

747] Нині в найбільшій пошані вона серед нільського люду.

748] Вірять, що в неї, коли прийняла від Юпітера сім'я,

749] Син народився - Епаф. і народ по містах його батька

750] З ним водночас шанував. Йому хистом був рівний і віком

751] Сонця син Фаетон. Перервавши якось на півслові

752] Горду хвальбу його: Феба, мов, син я, й тобі вже нізащо

753] Не поступлюсь - спалахнув Інахід: «Своїй матері сліпо

754] Вірячи, ти запишавсь, мовби дійсно він був твоїм батьком».

755] Вдарила кров Фаетону в лице, але, стлумивши гнів свій,

756] Він про наругу Епафа над ним сповіщає Клімену.

757] «Вразило, певно, тебе, моя мамо,- їй каже,-- що я ось,

758] Вільний, сміливий, змовчав! Це ганебно, що він мені в вічі

759] Міг те сказати, а я - не міг йому відсічі дати.

760] Тож, коли справді твій син із небесного кореня визрів,-

761] Дай тому доказ якийсь, порідни мене з батьківським небом!»

762] Мовивши, ніжно їй шию обняв і життям заклинає -

763] Власним своїм і Мероповим, шлюбною радістю сестер,-

764] Молить, щоб ясно засвідчила те, хто отець його справжній.

765] Годі судити нам, що розтривожило душу Клімени,-

766] Сина благання палкі, чи той наклеп,- та, знявши до неба

767] Руки обидві, звертаючи зір до блискучого сонця:

768] «Сяйвом світила цього, промінням славного, сину,

769] Я присягаюся,- каже,- тобі - воно ж бачить нас, чує -

770] Ось він, твій батько, поглянь! Це ж бо той, хто піклується світом,-

771] Сонячний Феб, і якщо це не так - хай сьогодні ж од мене

772] Гнівно відвернеться він, хай востаннє зрять мої очі!

773] Втім, до хоромів отецьких дійти вже не так тобі важко:

774] йтимеш на схід - наші землі стикаються там з його домом.

775] Тож, як охота,-- рушай і про все в нього сам порозпитуй».

776] Тут же схопивсь Фаетон, коли з уст материнських напутнє

777] Слово почув, і душею вже там він, у чистім ефірі.

778] Вже й ефіопів своїх він минув, і навиклих до спеки

779] Індів, а далі - вже й батьковий схід озирає сміливець. [31]

КНИГА ДРУГА

1] Сонця палац осяйний, на колони високі опертий,

2] Золотом щирим яснів і мінивсь полум'яним піропом.

3] Верх його так і сліпив білиною слонової кості;

4] Двері двійчасті важкі променилися сріблом яскраво.

5] Все ж і те срібло затьмарював хист: на дверях Мульцібер

6] Вирізьбив моря гладінь, що довкіл оперізує землі,

7] Світ круговий, а над ним - неозорого неба склепіння.

8] В хвилі пливкій - лазурові боги: там Трітон голосистий.

9] Там і постійно мінливий Протей, Егеон там, сторукий

10] Велет, що стискує спини китів непомірно широкі.

11] Далі - Доріда в гурті своїх дочок: ті в морі гуляють,

12] Ці - на пісок прилягли й зеленаве сушать волосся,

13] Декого - риби везуть; обличчя ж у них, хоч і різні,

14] Все-таки чимось близькі, як у дочок звичайно буває.

15] На суходолі ж - і люди, й міста, і ліси, а в них - звірі,

16] Й ріки ще, й німфи стрункі та сільські божества розмаїті.

17] Зверху ж митець зобразив широчінь яснозорого неба.

18] В ньому - сузір'я: праворуч їх шість і стільки ж - ліворуч.

19] Щойно по стежці крутій він піднявсь туди, парость Клімени,

20] Щойно ввійшов у палац (та чи батьківський - сумнів ще має),

21] Вже до отця він спішить, та в лице йому глянути зблизька

22] Все ж не посмів, оддалік зупинившись: інакше від сяйва,

23] Певно б, одразу осліп. На престолі в мигтінні смарагдів

24] Феб яснозорий сидів, багряницею плечі окривши.

25] Дні, Місяці, і Роки, і Століття обабіч престолу,

26] Й рівно віддалені поміж собою Години стояли.

27] Там - і Весна молода у вінку з різнобарвного квіту,

28] Літо - за нею, без одягу, горде вагомим колоссям,

29] Далі - забризкана гроном розчавленим Осінь рудава,

30] Врешті - Зима крижана, розкуйовджена, сивоволоса.

31] Феб же з престолу свого, всевидющим помітивши оком

32] Хлопця, що наче завмер, оглядаючи речі незвичні,-

33] «Що привело тебе,- каже,- сюди, до моєї палати, [32]

34] Люба дитино моя,- ти ж бо син таки мій, Фаетоне?»

35] Той йому в відповідь: «Світоче спільний великого світу,

36] Батьку мій, Фебе,- якщо дозволяєш себе йменувати

37] Батьком моїм і якщо не вдалась до обману Клімена,-

38] Знак якийсь, отче, подай, щоб ніхто вже мене не вагався

39] Віттю твоєю назвать, хай не їсть мого серця підозра!»

40] Мовив, а батько з ясного чола відкладає проміння,

41] Свій злотосяйний вінок, і велить підійти Фаетону.

42] Сина обнявши, сказав: «Не такий ти, щоб я завагався

43] Визнати батьком себе, не збрехала про рід твій Клімена.

44] Та, щоб і ти не вагавсь,- я твоє найпалкіше бажання

45] Сповнити нині ж готов; і як бог присягаюсь рікою,

46] Що в підземеллі пливе, недосяжна для нашого зору!»

47] Щойно промовив, а той колісниці вже просить у батька,

48] Щоб хоча протягом дня крилоногими правити кіньми.

49] Феб обіцянку прокляв, головою похитує скрушно.

50] «Сину мій,- каже,- слова мої після такого прохання -

51] Це нерозважність сама. О, якби-то присягу зламати

52] Можна було! Я тобі лише в тім, лише в тім би відмовив!

53] Тільки відраджувать можу тепер: не тобі, Фаетоне,

54] Брати повіддя до рук - понад сили твої, ще не зрілі,

55] Був би обов'язок цей, бо ж і вік твій ще майже дитинний.

56] Вмій, коли смертний, триматись землі. У своїх пориваннях

57] Ти несвідомо того забажав, що й богам неприступне,

58] Хоч і безсмертні вони. Похвалятися будь-кому можна,

59] Та, окрім мене, ніхто на вогненній моїй колісниці

60] Встояти, сину, б не зміг. Сам Олімпу широкого владар,

61] Хоч блискавиці страшні громовою правицею мече,

62] Коней не втримає тих. А з Юпітером хто б міг рівнятись?

63] Спершу - дорога стрімка. Навіть зранку незморені коні

64] Ледве долають її; посередині неба - найвища.

65] Лячно буває й мені, коли звідти скеровую погляд

66] На суходоли й моря - наче дух перехоплює в грудях.

67] Далі - дорога йде вниз, тут порив гальмувати потрібно.

68] Часто й Тетіс, назустріч мені посилаючи хвилю,

69] В страху буває, щоб я стрімголов не зваливсь у безодню.

70] Зваж і на те, що, всякчас обертаючись, небо кулясте

71] Втягує навіть високі зірки у кружляння шалене.

72] Мчу проти руху того, не корюсь течії супротивній,

73] Так і зринаю щомиті навстріч крутежу вихровому.

74] Став ти на повіз, скажім... ну а далі? Чи зможеш промчати

75] Всупереч ходу небес, чи долатимеш їх обертання?

76] Може, в уяві своїй ти гаї там розлогі побачиш,

77] Пишні оселі богів та святині, дарами багаті?

78] Там - небезпеки, там образи звірів на кожному кроці.

79] Хоч не зіб'єшся з путі й манівцями блукати не будеш,

80] Мусиш, проте, на Тельця, що рогами грозить, прямувати, [33]

81] На фессалійця Стрільця і на Лева, що вишкірив пащу;

82] На Скорпіона, що лапи криві розпрямлятиме грізно,

83] Й Рака, що клешні на тебе зніматиме з іншого боку.

84] Врешті, й до коней моїх запальних підступитись нелегко:

85] Бистрий раз по раз вогонь із грудей видихають крізь ніздрі,

86] В шалі на дибки стають - навіть я, напинаючи віжки,

87] Ледве що стримую їх, коли шию круту вигинають.

88] Отже, забудь про бажання своє, поки можна ще, сину,

89] Хай не караюсь, що сам тебе звів подарунком зі світу.

90] Впевнитись хочеш у тім, що з моєї ти зроджений крові,

91] Доказу певного ждеш? А той страх мій - хіба ж то не доказ?

92] Хто ж, як не батько, за сина тремтить? Зазирни мені в вічі,

93] Глянь на обличчя... А ще якби в груди мої ти на мить хоч

94] Зором сягнути здолав - хвилювання б моє там помітив.

95] Бачиш довколишній світ? З усього навкруги, чим багаті

96] Землі його, і повітря, й моря - вибирай, собі, сину,

97] Що до вподоби тобі - і, повір, не відмовлю ні в чому.

98] Тільки від того відмовсь одного, що не честю, а радше

99] Карою треба назвать... Хочеш кари собі, Фаетоне?

100] Годі вже шию мою обвивать, нетямущий, руками:

101] Дам тобі, що обіцяв, присягнувши на води стігійські,

102] Сумніви, сину, відкинь, побажай тільки щось розумніше».

103] Так умовляв юнака, Фаетон же стояв на своєму,

104] Слів його ніби й не чув, одного вимагав - колісниці.

105] Все перепробував Феб, і нарешті веде свого сина

106] До колісниці високої, витвору бога Вулкана.

107] Золотом сяяли дишель і вісь, золотились обіддя,

108] Спиці ж одна побіч одної сріблом ряхтіли промінно.

109] На хомутах, відбиваючи гранями Фебове сяйво,

110] Ряд самоцвітів палав, мерехтіли прозорі топази.

111] Поки те диво хоробрий юнак Фаетон оглядає,

112] Схід зарум'янився вмить. Од сну стрепенувшись, Аврора

113] Двері багряні палат, що трояндами встелені рясно,

114] Враз відчиняє. Зникають зірки: їх загони тремтливі

115] Люціфер гонить, останнім лишаючи варту небесну.

116] Бачить Тітан зарожевлений світ і ледве що видні

117] Зблідлого місяця кволі ріжки, що мов танули в небі,

118] Й Горам проворним велить рисаків запрягати негайно.

119] Не забарились богині швидкі: вже із стаєнь високих

120] Соком амбросії ситих виводять вони вогнедишних

121] Коней і вправно на них надягають вуздечки дзвонисті.

122] Феб тоді синові мазь чудодійну кладе на обличчя,

123] Щоб витривалим було до жари, а чоло прибирає

124] Сяйвом проміння свого, та, в душі сподіваючись лиха,

125] Серед глибоких зітхань ось такі ще дає настанови:

126] «Не підганяй, якщо батьківська рада для тебе щось важить, '

127] Коней, мій сину, бичем, тільки віжками їх погамовуй. [34]

128] Мчать без принуки вони, а от стримати їх - таки важко.

129] Не поривайсь навпростець, через п'ять поясів рівнобіжних,-

130] Іншого шляху тримайсь, що тільки трьома поясами

131] Дугоподібно біжить, оминаючи полюс південний

132] Та протилежну Ведмедицю, що з Аквілоном межує.

133] Ось тобі дороговказ, а ще й слід колісниці там видно.

134] Щоб розливався однаковий жар і на землю, й на небо,-

135] Ні до землі не тулись, ні в ефір щонайвищий не рвися:

136] Вище промчиш - спалахнуть за тобою небесні оселі.

137] Нижче - то й землі згорять. Найбезпечніший шлях - серединний.

138] Тільки праворуч, де склублений Змій, не скеруй ненароком,

139] І до Жертовника, вліво, не дай колісниці звернути.

140] Шлях твій між ними лежить. А втім, покладаюсь на Долю:

141] В мудрій опіці своїй, нерозважного, хай тебе має.

142] Ми ось говоримо тут, а віддалених меж гесперійських

143] Млиста торкнулася Ніч. Я баритися більше не смію:

144] Вже мне ждуть. Розігнавши пітьму, зайнялася Аврора.

145] Віжки візьми-но до рук, а коли завагаєшся раптом,-

146] Вибери краще пораду мою: не торкайся їх зовсім,

147] Поки ще змога, й ногами стоїш на твердому, й під ними

148] Ще не здригнулася вісь, на якій сподіваєшся, хлопче,

149] Землі широкі осяяти днем, нерозумний, без мене!»

150] Не помогли ті слова: вже юнак - на легкій колісниці

151] Випрямивсь; віжки зібравши до рук, вже їх стискує гордо

152] й дякує щиро за дар тій подяці не радому батьку.

153] Сонячні коні в той час колихнули повітря іржанням-

154] Вогненнодишні Еой, і Пірой, і Флегон із Етоном;

155] Б ють об запори дзвінким копитом, домагаючись волі.

156] Тетіс, не знаючи, хто там на повозі, вмить розсуває

157] Засуви всі - і сяйнула небес далина неозора.

158] Коні, рвонувшись туди, розсікають ногами повітря,

159] Хмари зустрічні шматують грудьми і, розправивши крила,

160] Швидше біжать, аніж Еври-вітри, що війнули зі сходу.

161] Надто легкою, одначе, була на цей раз колісниця,

162] Не відчували й ваги хомутів своїх Фебові коні.

163] Як на хвилястій воді рівновагу втрачає щоразу

164] Без вантажу корабель і пливе, куди вітер повіє,

165] Так і стрясається вся, і підстрибує, наче порожня,

166] Хоч і везе юнака, по небесних шляхах колісниця.

167] Тут же відчули те коні й, лишаючи биту дорогу,

168] Вже без порядку наосліп кудись, наполохані, ринуть.

169] Заціпенів Фаетон, колії рятівної не бачить,

170] Віжку хотів би сіпнуть, та куди керувати - не знає.

171] Вперше тоді розпеклися під сонцем холодні Тріони,

172] До заборонених вод дотягтись намагаючись марно.

173] Навіть лінивий Дракон, що під самим засніженим колом [35]

174] Досі в льоду напівсонний лежав, не страшний ні для кого,

175] Заворушивсь од жари, спалахнув несподіваним гнівом.

176] Кажуть, що й ти, Волопасе, в той час потривожений жаром,

177] Кинувся, млявий, тікать, хоча мусив тягти свого воза.

178] Глянув з ефірних висот Фаетон на широкії землі,

179] Що простяглися внизу, так далеко-далеко,- й од жаху

180] Зблід, нещасливий, і ноги раптово йому підкосились,

181] І затуманилось нагло в очах серед дня осяйного.

182] Вже він не радий, що батьківських коней торкнувся й про рід свій

183] Врешті дізнавсь, що домігся свого, вже й Мероповим сином

184] Звався б охоче тепер. Під напором Борея, буває,

185] Так от по хвилях летить корабель, коли пустить керманич,

186] Бурі піддавшись, кермо, й на одних лиш богів покладеться.

187] Що тут робить? Вже позаду чимало лишилося неба,

188] Перед очима ж .- іще його більш. Відміряючи в думці

189] Два ті простори, то гляне на захід, куди досягнути

190] Вже не судилось йому, то на схід,- та не бачить рятунку.

191] Весь наче здерев'янів: ні відкинути віжок не може,

192] Ні їх утримать; не знає й того, як окликнути коней.

193] З острахом бачить юнак то тут, то там серед неба

194] Різноманітних потвор велетенські та грізні подоби.

195] Є в небі місце таке, де, вигнувши клешні дугою -

196] Дві страхітливі руки - й випинаючи хвіст луковидний,

197] Тілом своїм Скорпіон аж на два розіслався сузір'я.

198] Тільки-но вгледів його Фаетон - усього, наче в поті,

199] В чорній отруті, готового вдарити жалом загнутим,-

200] Весь похолов, обімлів, і з рук йому випали віжки.

201] Коні ж, як тільки незвично лягли їм повіддя на спини,

202] Небо копитами рвуть і, не чуючи жодного стриму,

203] Мчать, куди вільний порив їх жене, крізь місця невідомі

204] Наче сліпі, стрімголов; набігаючи несамовито

205] На щонайвищі зірки, манівцями несуть колісницю.

206] То на крутизні вони, то, злітаючи стрімко додолу,-

207] Вже на тій смузі, що край суходолу, копитами дзвонять.

208] Феба здивована вкрай, побачивши братових коней

209] Нижче від коней своїх. Ось обпалені хмари димляться.

210] Вже спалахнула земля по верхах, зазміїлись довкола

211] Тріщини тілом її обезводненим, сірим од сквару.

212] Трави іржею взялись, пломеніє на дереві листя.

213] Нива неситий вогонь урожаєм своїм підживляє.

214] Мало того: загибають міста, огороджені муром,

215] Цілі краї й племена обертає пожежа навальна

216] В попіл, що з вітром летить. Палахтять і ліси, й верховини:

217] Тавр Кілікійський, і Тмол, і Афон, і Гераклова Ета,

218] й славна багатством джерел, сьогодні ж посушлива, їда;

219] Селище Муз - Гелікон і Гем, на той час не Еагрів.

220] Бухає Етна подвійним вогнем у незмірну високість. [36]

221] Ерікс палає і Кінт, Парнас двоголовий і Отрій,

222] Далі - Мікала, й Мімант, і Родопа, що вперше без снігу;

223] Діндіма і Кіферон, де так голосно Вакха вславляли.

224] Скіфії вже не рятує мороз, над Кавказом - заграва.

225] Осса жаріє, і Пінд, і Олімп, що піднявся над ними.

226] Альп небосяжні хребти та підпори для хмар - Апенніни.

227] Щойно тоді Фаетон озирнувсь - і помітив, що цілий

228] Світ наокіл запалав. Омліваючи сам од спекоти,

229] Хоче вдихнути, повітря, однак, мов з глибокої печі,

230] Палить уста йому; чує вже вісь під ногами пекучу,

231] Вже його попіл окрив, переслідують іскри летючі.

232] Весь, наче куряви стовп, він летить, оповитий гарячим

233] Димом, і в тій пелені смоляній нещасливець не знає,

234] Де він тепер і куди його мчать рисаки вихроногі.

235] Кажуть, що люд ефіопів тоді посмуглів, бо раптово

236] Кров, од жари закружлявши прудкіше, забарвила тіло.

237] Втративши соки земні, пройнялась тоді й Лівія наскрізь

238] Сухістю. Німфи річок та ставків, розпустивши волосся,

239] Сльози пекучі лили. Беотія кличе Діркею,

240] Аргос - дзвінку Амімону, Ефіра - піренську вологу.

241] Не вбереглись і потужніші ріки, яким пощастило

242] В ширших плисти берегах: Танаїс мовби парою взявся,

243] І вікопомний Пеней, і Каїк задимівся тевфрантський,

244] І бистроплинний Ісмен, а за ним - Ерімант, що в Псофіді.

245] Ксант, кому вдруге судилось палати, Лі корм жовтоводий,

246] Далі - Меандр, що грайливо біжить течією в'юнкою.

247] Потім - тенарський Еврот і Мелант у краю мігдонійськім.

248] Ось вавілонський Євфрат запалав, Оронт пломеніє,

249] Істер, і Фасіс, і Ганг, і прудкий Термодонт загорілись.

250] Вже палахтять побережжя Сперхея, Алфей закипає,

251] Таг, розпалившись, руде своє золото хвилею котить.

252] Лебедя спів обірвавсь, берегів меонійських окраса:

253] Білі птахи річкові спопеліли посеред Каїстру.

254] Ніл на край світу, жахнувшись, утік і свої верхоріччя

255] Хтозна-де заховав (їх не знайдено досі!) - й пилюку

256] Вітер жене по семи його гирлах, колись повноводих.

257] Гебр і Стрімон ісмарійські подібної долі зазнали.

258] З ними ж - і Родан, і Рен, і Пад у краю гесперійськім;

259] Висох і Тібр, хоч йому й призначалася влада над світом.

260] Тріщини-рани землею пішли, й аж у Тартар імлистий

261] Промінь сягнув - і злякався з дружиною владар підземний.

262] Вужчає простір морів: де недавно здіймалася хвиля,

263] Жовті піски залягли; де стелилася рівнява синя,

264] Гори в незвичних місцях - Кіклади нові - виринають.

265] Туляться риби до дна, не відважаться й звинні дельфіни

266] Випірнуть, щоб якусь мить у прозорому звитись повітрі.

267] Жирних тюленів тіла животом догори, бездиханні, [37]

268] Плавають посеред вод. Ось тоді й у глибинних печерах,

269] Кажуть, Нерея, Доріду й дітей їх спекота діймала.

270] Тричі, тамуючи гнів, намагався в повітря з-під хвилі

271] Руки підняти Нептун, та не виніс вогненного палу.

272] Мати-Земля, годувальниця, морем довкіл оповита,

273] Під тягарем його вод і джерел, що у скруті великій

274] Збіглись у лоно її, рятівної шукаючи тіні,

275] Голову ледь підняла, перевтомлена; взявши в долоні

276] Пойняте жаром чоло, затремтіла, здригнулася важко,

277] Все сколихнула кругом і сама, як ніколи ще досі,

278] В'язнучи в трясовині, промовляє святими устами:

279] «Раз я вже гідна того, то чому, між богами найвищий,

280] В рух не пускаєш своїх блискавиць? Коли згинути маю

281] Серед вогню, то врази мене ти, вкороти мої муки!

282] Ледве що мовлю я те: на вустах запікається слово,

283] Пара дихнуть не дає, та й волосся, поглянь ось, рудіє.

284] В попелі, бачиш, лице; запорошує попелом очі.

285] От і подяка мені за мою доброту, мою плідність,

286] От нагорода за те, що кривим лемешем, бороною

287] Зранюють груди мої, що весь рік обробітком караюсь,

288] Що зеленину худобі даю, що для роду людського

289] Зрощую хліб і солодкі плоди, а для вас - фіміами...

290] Та, припустімо, я гідна того, але чим провинився

291] Перед тобою твій брат? Ось міліють моря, що припали

292] В частку йому, осідають все нижче, все далі від неба.

293] Ну, а коли ні мене не жалієш, ні рідного брата,-

294] Зглянься над небом своїм! На полюси два озирнися:

295] Бачиш? Обидва в диму! І як тільки вогонь їх поглине -

296] Ваші хороми впадуть! Атлант ось, і той вже насилу

297] Неба розпечену вісь на плечах могутніх тримає.

298] Що, коли згинуть і землі, й моря, і небесні палати -

299] Знов у прадавній обернемось хаос! Хоч те, що лишилось,

300] Вирви з обіймів огню, не барися подбати про всесвіт!»

301] Мову на тім обірвала Земля: не могла вона більше

302] Пари жаркої знести, не могла говорити; ввібрала

303] Голову в себе, в понурі заглибини, ближчі до манів.

304] Батько всевладний, за свідки богів тоді взявши й самого

305] Феба, запевнив, що все пропаде, коли він без вагання

306] Сам не зарадить біді,- й поспішив на вершину Олімпу,

307] Звідки, піднявши чоло, затуманює землю широку,

308] Звідки потужно гримить і пускає вогні миготливі.

309] Та не було тоді хмар, тож не мав чим окутати землю,

310] З неба й дощами пролитись не міг: не було там вологи,

311] Блискавку він у правицю вхопив і, гримнувши громом,

312] У Фаетона пустив - той упав неживий з колісниці,

313] Й тут же всесвітній вогонь захлинувсь у вогні блискавичнім.

314] Коні, нараз урізнобіч метнувшись, у дикім пориві [38]

315] Шлеї з повіддям рвуть, хомути за собою лишають,

316] Онде гнуздечка лежить, а тут, одірвавшись від дишла,-

317] Вісь, і рясніють довкіл од коліс потрощених спиці.

318] Скрізь, куди зором сягнеш,- загибелі слід якийсь видно.

319] Сам Фаетон, мов зоря (у вогні його жовте волосся),

320] Стрімко додолу летить, і снується за ним у повітрі

321] Слід вогняний, як, буває, зоря на погожому небі,

322] Хоч не впаде, та здається, однак, що ось-ось може впасти.

323] Ген, на зворотному крузі землі, Ерідан повноводий

324] Легко його підхопив і задимлене вимив обличчя.

325] А гесперійські наяди в вогні триязикім зотлілий

326] Прах у могилу кладуть, на плиті викарбовують напис:

327] «Тут лежить Фаетон, що на батьковій став колісниці,

328] Хоч і не втримав її, та в дерзанні великому згинув».

329] Батько ж у смутку тяжкім, побизаючись гірко за сином,

330] Ясне лице приховав, і тоді, якщо вірити людям,

331] Сонце не сходило протягом дня: замість нього пожежа

332] Сяйво лила - мимоволі й нещастя приносило користь.

333] Мати Клімена, промовивши все, що в такому нещасті

334] Мовити звичай велить, розірвавши на грудях одежу,

335] Мов божевільна, пустилась у світ; оббігає всі землі -

336] Хоче хоч тіло бездушне знайти, хоч останки, хоч кості...

337] Врешті знайшла їх, покритих піском побережжя чужого.

338] Впала лицем до землі й, прочитавши на мармурі ймення,

339] Зрошує камінь слізьми, пригортається лоном до нього.

340] Фебові доньки не менше тих сліз - надаремного дару

341] Смерті безжалісній - ллють, і, вдаряючи в груди руками,

342] Тужать-сумують усе, й Фаетона, хоч він і не вчує,

343] Кличуть удень і вночі, до могили припавши обличчям.

344] Виповнивсь місяць, сріблистії роги вчетверте з'єднавши,

345] Ті ж, як звичайно, голосять (постійне вже звичаєм стало).

346] Віком найстарша між них, Фаетуза на землю було вже

347] Впасти намірилась ниць, не змогла, проте: «Що це з ногами? -

348] Зойкнула враз.- Наче з дерева стали». До неї русява

349] Кинулась Лампетіe, але й ту зупинило коріння.

350] Третя волосся рвать почала, та в руках замість нього -

351] Зірваний лист. Нарікає одна, що вросли їй у землю

352] Ноги корінням, а друга - що руки в гілля замінились.

353] Оторопіли на мить, а кора шорсткувата тим часом

354] Тіло їх криє: і лоно, й живіт, і рамена, і руки -

355] Все в тій корі, лиш устами ще матінку кликати можуть.

356] Що тут зарадить вона? То сюди поривається раптом,

357] То, мов шалена, туди; поки можна ще, дочок цілує.

358] Мало того: з-під кори їх тіла вона вихопить хоче,

359] Ніжне гілля гарячково обламує, звідти ж - о диво! -

360] Кров, наче з рани живої, струмить, обагряючи землю.

361] «Матінко, зглянься,- поранена скрикує,- зглянься над нами! [39]

362] В дереві тім - моє тіло тепер, я біль його чую!

363] Ну, прощавай!» На тім слові й уста затяглися корою.

364] Сльози відтіль потекли, і, стікаючи з віток по краплях,

365] Блиснув загуслий на сонці бурштин і поплив у прозорій

366] Хвилі в наш край, щоб латинським жінкам окрасою бути.

367] Кікн, Стенела дитя, цього чуда був очевидцем.

368] Він, хоч рідня, Фаетоне, тобі по матерній крові,

369] Серцем ще ближче з тобою ріднивсь. Одцуравшися влади

370] (Він лігурійцями правив і дбав про міста їх великі),

371] Жалем своїм побережжя зелене ріки Ерідана

372] Й ліс, примножений сестрами друга, сповняв, але раптом

373] Став його голос незвично тонким, а замість волосся -

374] Пір'ям увесь забілів, дугою витяглась шия,

375] Пальці багрянець покрив, і перетинки їх поєднали.

376] Зліва й справа - крило; замість рота - дзьоб заокруглий.

377] Так от став лебедем Кікн, від Юпітера й неба далекий:

378] Кривдницю-блискавку, що Громовержець метнув, пам'ятає.

379] Любить озера, ставки. Проклинаючи пломінь, воліє

380] Плавати в тихій воді, ворожій огневі стрімкому.

381] Чорний смуток тим часом повив ясночолого Феба.

382] Змерк і поник він, неначе б і справді мав світ покидати.

383] Сяйво своє, і себе він, і білу зненавидів днину,

384] В тугу поринув увесь, ще й гнів долучає до туги.

385] Світові більше не хоче служить: «Неспокійна од віку,-

386] Каже він,- випала доля мені. Я жалію сьогодні

387] Тих безконечних трудів, за котрі ні подяки, ні честі!

388] Інший нехай попровадить тепер колісницю вогненну!

389] А як такого нема, як боги свою визнають слабість,-

390] Сам хай веде її, щоб, пересвідчившись, як це нелегко,

391] Врешті відклав блискавки, що в батьків забирають дитину.

392] Звідавши коней вогненний порив, буде знать, що скарав він

393] Несправедливо того, хто не здужав упоратись з ними».

394] Поки снує нарікання такі, поставали круг Феба

395] Всі божества - щоб на світ не наводив глибокої пітьми,

396] Слізно благають його. Перепрошує навіть Юпітер

397] За блискавиці свої і грозить водночас як володар.

398] Коней сполоханих скликує Феб - вони дибляться й досі -

399] Й гнів свій зганяє на них (а гнівився тоді, як ніколи!),

400] Б є їх щосили, шмагає: винить у загибелі сина.

401] Батько всевладний тим часом обходить довкіл велетенські

402] Стіни небес - оглядає, чи пломінь аж так не пройняв їх,

403] Що завалитись могли б, та не видно такої загрози:

404] ілі и несхитні вони. Суходоли окинувши зором,

405] Бачить страждання людей. Над усе ж про Аркадію дбає,

406] Рідний свій край: оживляє струмки і річки, що поникли,

407] Мовби одвикли пливти, прихорошує травами землю, [40]

408] Листям - дерева, зчорнілим гаям велить зеленіти.

409] Серед таких от турбот зустрілась йому нонакрінська

410] Дівчина - й бог запалав щонайглибшим до неї коханням.

411] Вовни тонкої не пряла вона для вбрання дорогого,

412] Зачісок пишних не знала: лиш пояс охоплював стан їй,

413] Стрічка, біла, мов сніг, неслухняне в'язала волосся.

414] То вона лук у руці, то спис легенький тримала;

415] Фебі служила ясній: тільки з нею любила Діана

416] Йти на лісистий Менал. Але вічним ніщо не буває!..

417] Сонце стрімке вже пройшло половину високого шляху,

418] Як увійшла вона в гай, що од віку не бачив сокири.

419] Тут же з плеча зняла сагайдак і, тугий попустивши

420] Лук, на траву прилягла й під голову замість подушки

421] Повний свій сагайдак, візерунками вкритий, поклала.

422] Вгледівши втомлену без супровідника діву, Юпітер

423] Хитро всміхнувсь: «На цей раз приховаюсь-таки від дружини,

424] Ну, а коли попадусь - то хоч буде за що поплатитись!»

425] Миттю обличчям і одягом він уподібнивсь Діані

426] Й каже: «О діво-мисливице, перша з моїх супровідниць,

427] Як полювалось тобі?» Та схопилася: «Здрастуй, богине,

428] Вища - я певна того - й від Юпітера. Я Ь і йому те

429] В вічі сказати могла, хай почув би!» Той чує й сміється,

430] Рад, що над ним перевагу йому ж віддала во.на, й спрагло,

431] Не по-дівочому, став цілувать її. Та намагалась

432] Про полювання своє, про місця, де була, розказати -

433] Де там! - ще дужче обняв її й не без гріха себе видав.

434] Не піддається йому, але скільки-бо сил є у жінки?

435] (Глянула б ти, о Сатурніє,- серця не мала б на неї!)

436] Ще відбивається й ще. Та кого може діва збороти?

437] Хто - Громовержця? І ось, осягнувши свого, переможець

438] Вже на Олімпі засів, а їй опротивів і ліс той -

439] Свідок,- і гай, де мало що сагайдака не забула,

440] Стріл і лука свого, як у горі звідтіль поверталась.

441] Ось серед почту свого по стрімких верховинах Менала,

442] Здобиччю горда, ступає Діктінна: вдалось полювання.

443] Німфу помітивши, кличе здаля її, ця ж утікає:

444] Спершу вона їй здалася Юпітером; потім, круг неї

445] Інших чимало побачивши німф, перестала лякатись

446] Підступу й до своїх подруг, що з ловів ішли, приєдналась.

447] О, як то важко не зрадить обличчям провини своєї!

448] Погляд щоразу відводить вона, і вже, як бувало,

449] Побіч богині не йде, не очолює німф у поході.

450] Все лиш мовчить і рум'янцем густим видає свою кривду.

451] Що з нею - тут же пізнала б Діана, якби довелось їй

452] Звідати кривду таку ж, але німфи - таки здогадались.

453] Ось у дев'ятий вже раз округлився місяць рогатий,

454] Як після ловів трудних, натомившись на братовім жарі, [41]

455] В гай Діана ввійшла, відкіля витікав дзюркотливо

456] Чистий ручай, що на дні ворушив піском золотавим.

457] Місце сподобалось їй, торкнулася хвилі стопою -

458] Вабить богиню й вода: «Від стороннього ока далеко -

459] Всі ми тут,- каже,- поніжимось голими в хвилі прозорій!»

460] Жар Паррасійку пройняв. Уже всі познімали свій одяг,

461] Жде чогось тільки вона, та її роздягли проти волі.

462] Одягом досі прихований гріх очевидним зробився.

463] Поки сама не своя хоче лоно руками прикрити,--

464] «Геть! - каже Кінтія їй.- Не забруднюй священних потоків!»

465] Так із числа супровідниць своїх нещасливу прогнала.

466] Знала відразу про все й Громовержця дружина, одначе,

467] Кару жахливу свою на догіднішу мить відкладала.

468] Врешті наспіла пора. Вже ж бо й хлопчик Аркад (він Юноні

469] Тут же ненависним став) появивсь у суперниці-німфи.

470] Зиркнувши люто туди, не ховала вже гніву Юнона:

471] «Ще бракувало того,- проказала,- щоб ти, потіпахо,

472] Нас осоромила плодом своїм, щоб усім стала явна

473] Кривда моя й поведінка ганебна верховного бога!

474] Запам'ятаєш мене: красуватись, повір, вже не будеш,

475] Не пощастить вже тобі замануть мого мужа, негідна!»

476] З тим, за волосся вхопивши, на землю, до ніг собі, з маху

477] Кинула німфу, вона ж простягає до неї в благанні

478] Руки, та що це? Нараз вони їжаться чорною шерстю,

479] Грубнуть, кривими стають, гачкуваті ростуть на них кігті,

480] Правлять уже замість ніг, а лице, яким щойно Юпітер

481] Намилуватись не міг,- роззявилось вищиром хижим.

482] Щоб молитвами вона не схилила душі Громовержця,

483] Робить німою її: переповнений гнівом і люттю,

484] Рик виривається в неї хрипкий із звірячого" горла.

485] Розум один лиш і пам'ять людська в ведмедиці лишились.

486] От і порикує глухо, й до неба здіймає кошлаті

487] Лапи (такі в неї руки тепер), виявляючи біль свій,

488] Знає, що кривду вподіяно їй, та сказати не може.

489] Скільки разів, боячись опочити самотньою в лісі,

490] Біля колишнього дому свого вона полем блукала!

491] Скільки разів, коли гавкіт собачий ущелини повнив,

492] Мчала що сили було - мисливиця перед мисливцем!

493] Часто й звіра вона, хоч сама була звіром, лякалась,

494] Навіть ведмедя, забувши про те, що й сама - ведмедиця,

495] Лячно минала й вовків, хоч до них приєднавсь її батько.

496] Ось Лікаонії син, що й не знає, хто його мати,

497] Юний Аркад (ще й п'ятнадцяти він не досяг) у ті гори

498] На полювання пішов. Наганяючи звірів у сіті,

499] Зручні яри намічаючи серед лісів Ерімантських,

500] Якось на матір набрів. А вона, наче вкопана, стала.

501] З сина не зводить очей, впізнає його. Той - утікає: [42]

502] Звідки ж міг знати, чиї так у нього впиваються очі?

503] Слідом за ним поспішає й вона - лиш би сина дігнати! -

504] Він, озирнувшись, отруйну стрілу їй націлює в груди;

505] Втрутивсь Юпітер, однак: обох підхопивши зненацька,

506] З вітром поніс у бездонну порожняву й високо в небі

507] Місце їм дав, щоб двома по сусідству сузір'ями стали.

508] Злість Юнону взяла, коли підла суперниця зблисла

509] Зіркою, от і спішить вона в синяве море до Тетіс,

510] До Океана, що й серед богів чималим шануванням

511] Часто втішались, і так ось, їх подив помітивши, мовить:

512] «Диво бере вас, чому, володарка всевишніх, приходжу

513] З далей ефірних сюди? На небі вже інша панує!

514] Віри не ймете мені? Ось ніч буде - гляньте на небо:

515] Прямо над вами, вшановані щойно, мені на погибель,

516] Зорі вилискують там, де останній пояс полярну

517] Вісь на вершечку її щонайвужчим кільцем обвиває.

518] Всяк нині кривдити схоче Юнону, а скривдивши, навіть

519] Не затремтить: моя помста, як бачите, йтиме на користь!

520] От чого я домоглась! Отака-то могутність у мене!

521] Образ людський відняла їй, вона ж - несмертельною стала!

522] Ось як за кривду я мщуся, таку маю владу велику!

523] Краще хай знов замість морди хижацької людське обличчя

524] Дасть їй, як це вже зробив був колись Фороніді аргівській!

525] Тільки чому ж він, Юнону прогнавши, не тішився з нею

526] В спальні моїй і тестем своїм не зробив Лікаона?

527] Ласку, прошу вас, явіть вихованці покривдженій вашій:

528] Не підпускайте до вод лазурових оту Ведмедицю,

529] Геть проганяйте зірки, що за блуд поробились зірками.

530] Хай не торкнеться прозорої хвилі блудниця погана!»

531] Згідно кивнули морські божества. Сатурнія тут же

532] Злинула легко в ефір колісницею, впрягши до неї

533] Тих павичів, що їх пір'я зіницями Аргуса вкрите.

534] Так ото, вороне, й ти поплативсь, у минулому білий,

535] За гомінливість: нараз чорнотою взялись твої крила.

536] Весь білосніжний ти був, твоє пір'я сріблилось до сонця,

537] Навіть з голубом міг, що без жодної плямки, рівнятись.

538] Не поступався ти й гусям, що криком дзвінким врятували

539] Наш Капітолій, ні лебедям білим, що люблять затони.

540] Через язик постраждав. Балакучий язик його винний

541] В тім, що з білого він смолянисто-чорний зробився.

542] В цілій Гемонії, пліднім краю, не бувало красуні

543] Над Короніду з Ларісси. Кохався і ти в ній, Дельфійцю,

544] Поки невинна була й ніхто ще не стежив за нею.

545] Фебовий птах її зраду помітив, і вже з новиною

546] Вибрався в путь, невблаганний донощик: не терпілось тут же

547] Перед велителем стати своїм. Крильми побіч нього

548] Жваво махає ворона, що все хоче знать, балаклива. [43]

549] З чим поспішає, довідавшись,- «Не до добра,- йому каже,-

550] Шлях цей тебе доведе. Моїм кряканням віщим не знехтуй!

551] Ким я була і якою зробилася, глянь - і побачиш,

552] Як поплатитися можна й за вірність. Колись-то Паллада

553] В кіш, із актейських сплетений лоз, Еріхтонія вклала,

554] Що народився з землі - дитя, яке мами не мало.

555] Трьох попередивши дів, Кекропа двоїстого дочок,

556] Щоб до її таємниць зазирати, цікаві, не смілй\

557] В листі сховавшись дрібнім, підглядала я з в^Тгаа густого,

558] Що вони роблять. Так ось тільки дві з них - Пандроса і Герса -

559] Чесно пильнують той кіш. Боязливих, проте, підкликає

560] Третя, Аглавра,- вузли всі розв'язує, ось вони й бачать:

561] Ніби дитина в коші, ніби змій розіслався у ньому.

562] Тут я богині про все розплескала. За це нагороду

563] Маю таку, що навіки позбавлена ласки Мінерви,

564] Нижча від птиці нічної тепер. У моїм покаранні

565] Мають науку птахи: язикатий-бо - сам собі ворог.

566] Не на прохання моє - я й на думці такого не мала -

567] Перемінила мене! Запитай-но в самої Паллади -

568] Не заперечить вона, хоча й переповнена гнівом.

569] Бо ж у фокейськім краю Короней-володар, як відомо,

570] Був мені батьком. До мене, дочки владаря, чередою

571] Вибрані йшли женихи - не гордуй же ти мною й сьогодні.

572] Врода згубила мене. Якось берегом я проходжалась,-

573] Часто по рівнім піску я сама полюбляла гуляти.

574] Бог мене вгледів морський у той час - і жагою пройнявся.

575] Марно вмовляннями згаявши час, він од ласки до сили

576] Вже намірявсь перейти, вже за мною пустивсь. Я - тікаю,

577] Хвилею битий пісок залишаючи, грузну в сипкому.

578] Кличу на поміч богів і людей, та ніхто з-поміж смертних

579] Не відгукнувся, і тільки зворушена дівою Діва

580] На допомогу прийшла. Простягала я руки до неба -

581] Руки мої од рамен почали наче, пухом темніти.

582] Стала я одяг зривати з плечей, але замість нього

583] Пір'я цупке корінцями вросло мені глибоко в шкіру.

584] В розпачу бити руками взялася в оголені груди,

585] Та не було в мене вже ні долонь, ані персів дівочих.

586] Бігла я далі, лишень у піску не вгрузала ногами -

587] Ледве торкалась його; а за мить якусь - високо в небі,

588] Як неповинна супутниця діви Мінерви, я мчала.

589] Щастя ж не мала я й тут, бо втішається честю тією

590] Та, що за злочин важкий стала птахом нічним - Ніктімена.

591] Ти про цей вчинок не чув? А про нього на Лесбосі славнім

592] Тільки й мови було - як ота Ніктімена зганьбила

593] Батькове ложе. Тепер, хоч і птаха, - вину свою тямить,

594] Сонця боїться й сторонніх очей; а ганьбу свою в пітьмі

595] Криє. З широкого неба її проганяють пернаті». [44]

596] «Хай та наука,- їй ворон в одвіт,- тобі йде на користь,

597] Як у біду попадеш. Я сміюсь над пустим віщуванням».

598] Не завернув, долетів і Фебові про Короніду -

599] Як гемонійський юнак поруч неї лежав - сповіщає.

600] Зблід на ту звістку закоханий Феб. Злітає лавровий

601] В нього вінок із чола, на яке мовби туча набігла.

602] Гнівом страшним закипів, і вже замість плектра дзвінкого -

603] Стискує лук у руці, вже роги його майже докупи

604] Зводить, і груди, що й сам до них щойно грудьми пригортався,

605] Ніжний коханець, стрілою несхибною вмить прошиває.

606] Дівчина зойкнула враз і, з-під серця вирвавши вістря,

607] Тіло, біле, мов сніг, заливає червоною кров'ю.

608] «Фебе,- встигла шепнуть,- я могла б, народивши спочатку,

609] Гріх свій сплатити тобі: ти в одній нині двох убиваєш».

610] Мовивши те, пролила вона з кров'ю й життя одночасно.

611] Холод смертельний пройняв з душею розлучене тіло.

612] Феб схаменувся, та пізно було! На свій гнів нарікає,

613] Вже він не рад, що про зраду почув, що так розпалився.

614] Птаха клене, що про неї звістив йому й став винуватцем

615] Горя нежданого, лук ізненавидів свій і правицю

616] Й зброю - стріли сліпі, що в правиці були,- відкидає.

617] Мертву голублячи, має надію ще всупереч Долі

618] Поміч подати їй; все, яке знав, перепробував зілля.

619] Після даремних зусиль, побачивши стос похоронний

620] Дров, на яких її тіло ось-ось переміниться в попіл,

621] Гірко Феб засмутивсь, а що лиць оскверняти сльозою

622] Не випадає богам, він зітхав і стогнав раз од разу

623] Глибоко й тяжко. Буває, корова так лунко затужить,

624] Бачачи те, як на скроні бичка, який ссав її щойно,

625] З розмаху раптом упав, кісточки йому дроблячи, молот.

626] Потім, коли, вже не милі їй, пахощі вилив на груди,

627] Ще раз обняв, належне віддавши їй по неналежнім,

628] Не допустив, щоб охоплене полум'ям лютим зотліло

629] Сім'я його - й вириває з вогню й материнського лона

630] Сина; в печеру гірську до Хірона його переносить.

631] Ворону ж, хоч за донос він чекав нагороди для себе,

632] Гнівний Феб серед білих птахів не дозволив бувати.

633] Мудрістю славний кентавр і божественному вихованцю,

634] Й почесті рад, хоч вона додала йому й труду чимало.

635] От підійшла якось, жовте волосся по плечах пустивши,

636] Донька Хірона,- її народила колись миловида

637] Німфа Харікло на березі річки прудкої й назвала

638] Окіронеєю. Не вдовольнилась вона, перейнявши

639] В батька-провидця науку його - провіщала майбутнє.

640] Впавши в той час у пророчу нестяму й раптово пройнявшись

641] Духом палким божества, що в грудях у неї ховалось,

642] Тільки-но вздріла дитя: «Цілителем всесвіту,- каже,- [45]

643] Хлопче, рости! Як часто життям зобов'язані будуть

644] Смертні тобі! Ти й душі вертати матимеш право.

645] Зважившись раз на таке, проти волі безсмертних, удруге

646] Вже ти того не здійсниш: твого діда вогонь перешкодить.

647] З бога ти станеш прахом німим, а з праху німого -

648] Богом об'явишся знов, свою долю Два рази поновиш.

649] Ти ж, о мій батьку, хоч ти і не відаєш смерті, хоч мати

650] Вічним на світ привела тебе,- сам же бажатимеш палко

651] Смерті собі, коли в тіло твоє через рану проникне

652] Змія жахливого кров,- невимовного болю причина.

653] Отже, з безсмертного смертним ти станеш волею неба.

654] й нитку життя перетнуть тобі три нерозлучні богині».

655] Ще додала б не одне, та з грудей тільки стогін у неї

656] Вирвався, й сльози, напливши нараз, по лиці покотились.

657] «Доля змагає мене,- проказала,- не можу я більше

658] Мовити й слова, бо мовлення дар поступово зникає.

659] Хоч не такий вже великий мій хист, а все ж проти мене

660] Він божество скерував - будущини краще б не знати!

661] Вже я, здається, обличчя людське поступово втрачаю,

662] Чую, трава вже мені до смаку, вже б у поле майнути,

663] Вже в кобилицю я, батька-кентавра дочка, обертаюсь,

664] Тільки всім тілом чомусь, хоч мій батько - півкінь, півлюдина».

665] Так нарікала вона. Незабаром слова якось дивно

666] Стали зливатись усі, вже їх годі було розуміти.

667] Далі - вже й не словами були: видавались іржанням,

668] А за хвилину якусь таки справді, немов кобилиця,

669] Лунко заржала вона й на траву опустилась руками.

670] Пальці зростаються їй, і вже їх не нігті вінчають -

671] В'яже копито тверде, вже робиться довшим обличчя,

672] Шия крутою стає, де складками слалась одежа --

673] Вже в неї хвіст, а волосся, що вільно спадало до шиї,

674] Гривою вправо лягло. Водночас і лице в неї, й голос

675] Іншими стали, й дала їй ім я ця сумна переміна.

676] Марно Філіри син побивавсь і твоєї, Дельфійцю,

677] Помочі слізно благав: навіть ти б не мав сили змінити

678] Волі батька богів, а коли б навіть мав - не змінив би:

679] Був ти в Еліді тоді, на далеких лугах мессенійських.

680] Бурка пастуша кудлата в той час тобі плечі вкривала,

681] В лівій руці в тебе посох - кийок лісовий - був, а в правій -

682] Ти голосну із семи різнодовгих тростин мав сопілку.

683] Поки ти грою втішався, захоплений тільки любов'ю,

684] Стадо биків твоїх, чуючи волю, зайшло собі, кажуть,

685] Аж до пілійських полів. Ось тоді й перейняв ціле стадо

686] Майї син (на таке він мастак!) і сховав його в лісі.

687] Кражі тієї ніхто не помітив, один лиш про неї

688] Знав із села того дід, його Баттом усі називали.

689] Він у Нелея служив, багача: на траві соковитій [46]

690] Серед залісених гір випасав кобилиць чистокровних.

691] Щоб не доніс він, бува,- на плече йому руку поклавши,

692] Каже по-доброму бог: «Не видай мене, чоловіче,-

693] Може, биків тут шукатиме хтось,- ти нічого не бачив.

694] Не пожалієш об тім: візьми ось цю білу теличку».

695] Й тут же віддав її. Той відповів, подарунок прийнявши:

696] «Йди і не бійсь! Хіба камінь он той про крадіжку розкаже»,-

697] Пальцем на камінь вказав. Юпітера син, попрощавшись,

698] Наче пішов, та за хвильку вернувсь, але в іншій поставі.

699] «Чи по межі цій,- питає,- бики не проходили щойно?

700] Добре діло зроби, не приховуй поганого вчинку.

701] Матимеш гарну корову за це, ще й бика їй до пари».

702] Звабив старого подвійний дарунок: «Он там, під горою,-

703] Каже,- віднайдеш биків». І справді були під горою.

704] Внук Атланта всміхнувсь: «Мене мені ж, віроломний,

705] Видав, мене - мені ж?» І того чоловіка за зраду

706] В камінь твердий обернув, що й донині «указником» зветься:

707] Так от неславу чужу зберігає той камінь невинний.

708] Звідси із жезлом в руці, змахнувши крилами рівно,

709] Над муніхійськими нивами злинув, і милий Мінерві

710] Край споглядав, і Лікея сади, науками славні.

711] Саме в цей день урочистим походом до храмів Паллади

712] Йшли, як звичайно, дівчата цнотливі. На маківці кожна

713] Прибраний квітами кошик несла з начинням священним.

714] Як повертались, помітив їх бог і зі шляху прямого

715] Тут же, крилатий, звернув, по колу свій лет скерувавши.

716] Наче коршак, найпрудкіший з птахів, спостерігши жертовні

717] Нутрощі, боязко - поки жерці там ще в повному зборі -

718] Жадібний, в небі кружля, не наважиться вбік одлетіти,

719] Лиш у надії на щастя ширяє, викреслює кола,

720] Так і проворний Кілленій все нижче понад актейським

721] Замком летить і тільки над ним невідхильно колує.

722] Як серед ясних зірок виділяється гожа Зірниця,

723] Як побіч Феби-красуні й Зірниця маліє та меркне,

724] Так найвродливіша серед усіх у поході ступала

725] Герса - того торжества та своїх супровідниць окраса.

726] Замилувався Юпітера син і, в повітрі повисши,

727] Весь запалав. Так ядро, з балеарської пущене пращі,

728] Поки викреслює в небі дугу, розпечеться від лету,

729] Досі йому не відомий під хмарами жар однайшовши.

730] З неба високого вже до землі спрямувався Кілленій

731] І не таїться, настільки поставі своїй довіряє;

732] Хоч бездоганна вона, додає їй ще більшої зваби:

733] От він пригладжує буйний свій чуб, розправляє хламиду,

734] Складки щоб рівні були, щоб кайму золоту було видно;

735] В руку бере заокруглений жезл, який сни наганяє

736] І розганяє, до блиску начищує чудо-сандалі. [47]

737] Три в домі спальні були потайні; слоновою кістю

738] Вбрані їх стіни ясні й черепахою. В правій-Пандроса,

739] В лівій Аглавра жила, в серединній селилася Герса.

740] Та, котра в лівій жила, Меркурія першою вздріла,

741] Як увіходив. «Ти хто,- відізвалася, страх подолавши,-

742] З чим завітав у цей дім?» На те їй Атланта й Плейони

743] Внук таке відповів: «Я той, що повітряним шляхом

744] Батька веління ношу, мій отець - сам Юпітер великий.

745] Що привело мене - теж не таїтиму, тільки сестриці

746] Не підведи,- й мої діти тебе будуть тіткою звати:

747] Я ради Герси прибув. Посприяй же тому, хто кохає».

748] Нишком на нього Аглавра поглянула, як нещодавно

749] На таємниці Мі нерви русявої очі косила.

750] За допомогу свою вимагає від нього чимало

751] Золота й богу велить, щоб тим часом вийшов із дому.

752] Грізно богиня війни позирнула тоді на Аглавру,

753] Видала стогін важкий, і від того здригнулись їй груди,

754] Й навіть егіда, якою могутливі груди вкривала,

755] Вся сколихнулась. Богині згадалося те, як Аглавра

756] На таємницю її посяглася - присягу зламавши,

757] Бога лемносця дитя, що родилось без матері, вздріла.

758] Ну, а тепер іще й милою стане - прокралася думка -

759] Богу й сестрі, та й золота стільки загорне, захланна.

760] З тим поспішає до Заздрості, що й не змиває вже з себе

761] Чорного гною. Житло її нице - в похмурій долині,

762] Десь аж на самому дні, де ні сонця, ні вітру немає;

763] Темний, погибельний кут, переповнений холодом млявим,

764] Де не буває вогню, зате пітьми не бракне ніколи.

765] Щойно прибувши туди, Воївниця-діва сувора

766] Стала при вході в той дім (увійти в нього не випадало

767] Світлій богині) й постукала в двері кінцем свого списа.

768] Аж загули й розчинилися двері. Всередині, бачить,

769] М'ясо гадюче жує - своїх же пороків поживу -

770] Заздрість. Від неї богиня безсмертне лице відвертає.

771] Та ж, залишивши обід свій -- гадюк недоїдених кусні,-

772] Ледве звелася з землі, до дверей неохоче прямує.

773] Грізну богиню побачивши, вродою й зброєю славну,

774] Важко зітхнула вона і відразу змінилася з виду.

775] В неї обличчя бліде, в неї тіло - сама тільки худість,

776] Косить очима весь час, почорніли зіпсовані зуби,

777] В грудях - жовч клуботить, а язик - у зелецій отруті.

778] Сміху не знає, хіба що над болем чужим засміється.

779] Не покріпляється й сном - не дають задрімати турботи:

780] От пощастило комусь - і всихає вона, завидюща,

781] Прагне те щастя звести нанівець - та сама себе зводить,

782] Мучить себе заодно. Хоч богині вона осоружна,

783] Так промовляє до неї Трітонія, коротко й чітко: [48]

784] «Влий отруту свою в одну з Кекропових дочок,

785] Ту, що Аглаврою зветься. Так треба». Й тут же злетіла

786] В світлий ефір, од землі відштовхнувшись кінцем свого списа.

787] Заіздрість за летом богині злобливим слідкуючи оком,

788] Забурмотіла щось - успіх Мінерви заздалегідь вже

789] Спокою їй не дає. Перегодом бере вона в руку

790] Палицю, всю в колючках. Оповившись у хмару смолисту,

791] Всюди, куди б не пройшла, витолочує поле врожайне,

792] Спалює трави м'які, верхівки рослин оббиває,

793] Духом трійливим поганить народи, міста і домівки.

794] Врешті, побачивши місто високе Трітонії-діви,

795] Славне хистом людей, багатствами й миром святковим,

796] Аж просльозилася - саме тому, що там сліз не застала.

797] В спальню, однак, до Кекропа дочки увійшовши, взялася

798] Тут же сповняти наказ: їй на лоно поклала кістляву

799] Руку і вщерть колючками гризькими наповнює серце.

800] Пристрасть вдихає їдку й отрутою чорною наскрізь

801] їй усі кості промочує, скроплює нею легені.

802] Щоб таки тут, під рукою, було джерело того лиха,-

803] Образ сестри перед нею малює і красеня бога, .

804] Що за дружину собі її взяв. У дівочій уяві

805] Ще величавішим робить усе те - й Кекропову доньку

806] Туга вже їсть потайна; зітхає, журна, серед ночі,

807] Журно зітхає і вдень, і в хворобі, такій невсипущій,

808] Тане, мов лід навесні під непевним ще променем сонця.

809] Так у гарячці стліває вона, розтривожена щастям

810] Герси, як вогнище, де замість дров - усіляке будяччя:

811] Не палахкоче воно - на повільному жарі згоряє.

812] Часто, щоб очі такого не бачили, вмерти хотіла,

813] Часто - суворому батькові, наче провинна, зізнатись.

814] От, наміряючись бога прогнать, перед ним на порозі

815] Сіла й у дім увійти не дає. її бог умовляє,

816] Слів добираючи якнайніжніших. Вона ж йому: «Годі!

817] Поки не вижену звідси тебе - не зійду з того місця!»

818] «Згода. Станем на тім»,- усміхнувся проворний Кілленій

819] І відчинив собі двері жезлом. А їй, що хотіла

820] Рвучко звестись, оніміло все те, що згинатися може

821] В тілі людському, незвичний тягар не давав ворухнутись.

822] Ще раз, що сили було, намагалася випрямить спину,

823] Та ціпеніють суглоби колін, розпливається тілом

824] Холод, а жили, втрачаючи кров, леденіють і бліднуть.

825] Як - непоправна напасть! - розповзається тілом повільно

826] Рак, що до хворих частин усякчас долучає здорові,

827] Так, і життєві шляхи забиваючи, й дихання тепле,

828] Холод мертвотний, в'язкий проникає нещасній у груди.

829] Не намагається слова сказать, та хоча б намагалась -

830] Виходу голос не мав: кам'яніло їй горло, й у камінь [49]

831] Перемінилось лице, не жива - кам'яна вже сиділа.

832] Білим той камінь не був: від думок її темним зробився.

833] Так покаравши зухвалі слова і думки нечестиві,

834] Внук Атланта піднявся в ефір і, розправивши крила,

835] Край, що втішається йменням Паллади, мерщій покидає.

836] Тут його батько гукнув. Притаївши, що мова тим разом

837] Йде про кохання,- «Велінь моїх,- каже,- сповнителю вірний,

838] Часу не гай, а з висот, як то звично тобі, зісковзнувши,

839] Мчи в ту країну, що з правого боку їй видно на небі

840] Матір твою. Цю країну Сі донською звуть поселенці.

841] Там серед гір оддалік ти володаря стадо побачиш

842] На пасовищі; його й заверни до берега ближче».

843] Мовив - і тут же, зігнаний з гір, до берега моря

844] Жваво спішить молодняк, де володаря славного донька

845] В колі тірських дівчат погуляти частенько любила.

846] Згоди між ними нема, не люблять у парі ходити

847] Влада найвища й любов. Занедбавши свій скіпетр владичий,

848] Батько й керманич богів, хто в правиці зброю тримає -

849] Триязиковий вогонь, хто кивком може світ сколихнути,

850] Перемінивсь у бика, й, замішавшись до стада теличок,

851] Гучно порикує, й гордо по травах м'яких походжає.

852] Білий він весь, наче сніг, по якому іще не ступала

853] Жодна нога, над яким не проносився Австер сльотливий.

854] Шия - в м'язах тугих, від лопаток підгорлина висне;

855] Роги, хоч, може, й не надто круті, та подібних, напевно,

856] Не відточив би й митець; самоцвітами ясними сяють.

857] Погляд не грізний, однак, та й широке чоло не похмуре,

858] Лагідним він видається. Дивує Агенора доньку

859] Те, що красивий такий, що й не думає бити рогами.

860] Та, хоч який він м'який, підступитися зразу боїться.

861] А за хвилинку вже китицю квітів йому простягає.

862] Радість бурхливу закоханий чує, і руки їй лиже

863] В передчутті насолод, і жагу свою ледве тамує.

864] То по зеленій травиці, пустуючи, б'є він ногами,

865] То на жовтавий пісок білосніжним боком кладеться.

866] Вже й перестала боятись його, вже й він дозволяє

867] То поплескати по грудях себе, то вінком із весняних

868] Квітів роги вінчать. Нарешті зважилась діва

869] Сісти на нього: чия була спина під нею, не знала.

870] Бог же з твердої землі та сипкого піску непомітно

871] Входить у хвилю, лукавий, а далі - рівниною моря,

872] Де лише небо й вода, грудьми розсуваючи хвилю,

873] Він полонянку везе. Вона ж озирається, зблідла,

874] На побережжя. Взялася за ріг однією рукою,

875] Другу - на спину поклала; під вітром одежа лопоче.

КНИГА ТРЕТЯ

1] Потім Юпітер, оманливий образ бика з себе знявши,

2] Знову собою зробивсь, на діктейських полях оселився.

3] Батько тим часом велить, щоб дочку, яку викрали в нього,

4] Кадм будь-що відшукав, а ні - то грозить, що вигнанням

5] Тут же скарає його - злочинний і благочестивий.

6] Світ обійшовши (та хто потаємні діла Громовержця

7] Міг би вгадати?), від батька тікаючи, край свій лишивши,

8] Так і блукає Агенора син, і в оракула Феба

9] Просить поради, не знаючи, де йому врешті б осісти.

10] «В полі,- Феб одповів,- тобі стрінеться біла корова,

11] Що під ярмом не була, що й не бачила плуга кривого.

12] Підеш за нею слідком, і там, де корова приляже,

13] Стіни зведи, і нехай твоє місто «Беотія» зветься.

14] Тільки-но втішений Кадм із Кастальської вийшов печери,

15] Бачить, полем без нагляду йде собі гарна телиця;

16] Глянув на шию - ніякої мітки, щоб людям служила.

17] От він і йде невідступно за нею, і Фебові мовчки

18] Дяку складає за те, що вказав йому певну дорогу.

19] Вбрід перейшли вже Кефіс і рівнини Панопи минули;

20] Тут зупинилася дивна телиця й, піднявши до неба

21] Лоб свій, рогами оздоблений, раптом замукала лунко.

22] Потім на тих, що за нею ішли невідступно, зирнувши,

23] Звільна боком гладким прилягла на траву соковиту.

24] Вдячністю повниться Кадм, на коліна впавши, цілує

25] Землю чужу, невідомим полям поклонився та горам.

26] Жертву Юпітеру скласти бажаючи, слугам велить він

27] Для у зливання води зачерпнути з джерел найчистіших.

28] Темний праліс там був, не торкнутий вістрям сокири;

29] В ньому - печера глуха. Кам'яні віковічнії брили,

30] Споєні часом, правили їй за склепіння могутнє.

31] Били дж«рела довкіл. У глибинах тієї печери

32] Жив собі Марсовий змій: мерехтить золотий його гребінь,

33] Очі вогнем палахтять, набухає отрутою тіло, [51]

34] Три язики миготять, три ряди зубів-частоколів.

35] Тільки-но вихідці з роду тірійського в той непроглядний

36] Ліс нещасливо заглибились, тільки-но дзбан, задзвенівши,

37] Хвилю прозору черпнув,- у цю ж мить із лігва кам'яного

38] Виглянув синявий змій і страшним обізвався сичанням.

39] Тут же їм дзбани випали з рук; як стояв із них кожен,

40] Так, побілівши, й завмер, а тоді затремтів усім тілом.

41] Змій же, виток за витком, викочує тіло лускате,

42] Легко його раз у раз у дугу велетенську згинає.

43] Звівшись у простір повітряний більше, ніж наполовину,

44] Ліс озирнув довкруги - від небесного змія не менший,

45] Що розмежовує Аркти (якщо його цілим побачиш).

46] Тут на нещасних людей (з них одні боронитись хотіли,

47] Інші -тікати, а хто й ворухнутись не міг з переляку)

48] Змій налетів: тих зубами шматує, а цих у смертельних

49] Губить обіймах, отрутою чорною-інших вбиває.

50] Ось уже й сонце стрімке вкоротило під полудень тіні.

51] З дива не сходить Агенора син: де ж це баряться друзі?

52] Вирішив слідом піти. На плечах його зідрана з лева

53] Шкіра жовтілася; ратище й спис проти сонця блищали

54] Вістрям залізним, але його дух - над усяке' залізо.

55] Тільки-но в ліс увійшов і побачив тіла бездиханні,

56] Велета-змія над ними, що все ще лизав страхітливі

57] Рани на жертвах своїх язиком криваво-червоним,-

58] «Я відомщу за вас, друзі,- сказав,- а якщо не судилось -

59] То приєднаюсь до вас!» І правицею брилу камінну,

60] Мовивши те, підхопив і пожбурив у лютого змія.

61] Сили такої удар похитнув би й твердині високі

62] Разом із муром міським, але змій залишився без рани:

63] Панцир його захистив - луска невразлива блискуча,

64] Темно-синява твердь удар небувалий відбила.

65] Та не встояла й твердь перед списом гостроконечним:

66] Він йому в спину гнучку посередині з розмаху впився,

67] Глибоко вістрям залізним проникнувши в нутрощі змія.

68] Той озирнувся на спину свою; скаженіючи з болю,

69] Рану побачив, і, списа держак ухопивши зубами,

70] Довго і в той бік, і в другий хитає ним, поки із спини

71] Якось не вихопив, тільки в кістках наконечник остався.

72] Щойно тоді, роз'ятривши рану живу, запалав він

73] Звичним гнівом своїм - набубнявіла жилами шия,

74] Слина біляста запінилась в пащі, роззявленій хижо;

75] Стогне, дзвенить під лускою земля, й отруйливий, чорний

76] Подих із горла його, мов із Стіксу, снується в повітрі.

77] Сам же, звиваючись, то в величезне кільце своє тіло

78] Скрутить, а то на весь зріст, мов найвища жердина, зметнеться.

79] Ось уже стрімко вперед, мов бурхлива ріка в повноводдя,

80] Рине й грудьми на своєму шля.ху повергає дерева. [52]

81] Трохи подавшись назад, Агенора син відбиває

82] Шкірою лева цей змієвий шал, цю загрозливу пащу,

83] Спис наготові тримаючи. Той, очманівши від люті,

84] Марно залізо гризе і скрегоче по вістрі зубами.

85] Вже піднебіння трійливе його починає спливати

86] Кров'ю; від неї зелена трава червониться довкола.

87] Рана, одначе, була невеликою: змій од удару

88] Ще відхилявсь і, задкуючи, вражену шию відводив,

89] Щоб не засіло й у ній, заглибившись, гостре залізо.

90] Тут щойно Агенорід, устромивши спис йому в горло,

91] Став наступать, не пускаючи списа, й до дуба, нарешті,

92] Змія притис, і пробив йому шию і дуб одночасно.

93] Дуб, застогнавши, зігнувсь од ударів хвостатого змія,

94] Що навалився на стовбур дзвінкий усією вагою.

95] Поки зчудований Кадм обдивляється тіло простерте,

96] Голос раптово почув, хоч не міг розпізнати спочатку

97] Звідки, та ясно почув: «Дивуєшся, Агеноріде,

98] Як того змія здолав? За хвилину й ти будеш змієм».

99] Той остовпів і поблід на обличчі, мов розум утратив,

100] Дибом волосся йому піднялось, похололому з жаху.

101] Тут опікунка його, Паллада, злинувши з неба,

102] Кадмові землю орати велить і сипати в неї

103] Змієві зуби, з яких прорости має Люд войовничий.

104] Тільки-но скиба за плугом лягла, в борозну вже ті зуби

105] Сипле, як велено, Кадм - сівач умирущого роду.

106] Тут же (нелегко й повірити в Те) ворухнулися скиби,

107] Й де борозна була - вістря списів заблищали спочатку,

108] Згодом шоломи зійшли, захиталися китиці грізні,

109] Далі зринають обтяжені зброєю плечі, й погруддя,

110] Й руки - стіною піднявся засів щитоносного люду.

111] Так у театрі, коли під час свят опадає завіса,

112] Постаті різні ростуть: появляються спершу обличчя,

113] Потім - все інше повільно на світ наче з дна випливає,

114] Поки, врешті, й нога на краю підмостків не стане.

115] Знову за зброю хапається Кадм, не виходячи з дива.

116] «Кинь! - йому крикнув один із мужів, що з землі народились.-

117] Кинь! X втручатись не смій до наших боїв міжусобних!»

118] Мовивши, тут же сусіда свого, земнородного брата,

119] Гострим ударив мечем, але й сам загибає від списа.

120] Довго й убивця не жив: через рану під серцем глибоку

121] Тут же видихнув те, що вдихнув нещодавно, повітря.

122] Щойно з'явившись, лягають ряди в бойовищі кривавім.

123] Брат на брата встає, щоб за хвилю обом їм упасти.

124] Так ось юнацтво коротковічне, кривавлячи землю,

125] Рідну матір, об неї грудьми, розгарячене, б'ється.

126] П'ятеро воїнів ще не зітнулись; один з них, Ехіон,

127] „Голос Трітонії вчув і, на землю кинувши зброю, [53]

128] Мир обіцяє братам, вимагаючи сам у них миру.

129] їх тоді взяв у підмогу собі пришелець сідонський,

130] Зводячи мури міські, як велів йому ,Феб-ясновидець.

131] Ось уже й Фіви стоять! І, здавалося б, що й на вигнанні,

132] Кадме, тобі усміхається щастя: з Венерою й Марсом

133] Ти споріднився; чимало заважила й знатність дружини,

134] Стільки ще дочок, синів та улюблених паростків роду -

135] Внуків, уже юнаків! Але завжди людині чекати

136] Слід на останній свій день: щасливим назвать когось годі,

137] Поки не вмре й не зів'ється над тілом вогонь похоронний.

138] Та серед щастя й удач причиною першого болю,

139] Кадме, внук тобі став, що раптово зробився рогатим.

140] Потім - кров'ю господаря ситі мисливські собаки.

141] Втім, коли зважиш усе,- не злочин у цьому побачиш:

142] Виявиш Долі вину, бо ж помилка - не злодіяння.

143] Горб височів, де не раз хижаків убивали на ловах.

144] Полудень саме надходив, коротшали тіні довкола.

145] Сонце від'двох своїх меж зависло на віддалі рівній.

146] Друзів-мисливців тоді по глухих, бездоріжних яругах

147] Словом погідним юнак гіантійський скликає до себе:

148] «Досить вже сіті й списи нам на ловах кривавити, друзі!

149] Нині щасливим був день. А завтра, коли на рожевім

150] Повозі знов нам Аврора заблисне - тоді, відпочивши,

151] Діло продовжим своє. Тепер ось од Заходу й Сходу

152] Рівно Феб віддаливсь: аж порепалось поле від спеки.

153] Вже відпочити пора, то згорніть вузлуваті тенета».

154] Роблять, як велено, ті,- відкладають лови на завтра.

155] Діл був, сосною порослий увесь і струнким кипарисом,

156] Звався «Гаргафія» він - заповідна діброва Діани.

157] Десь у найдальшім куточку діброви ховалась печера,

158] Скромна, без жодних прикрас, та не згірш од митця там явила

159] Хист свій природа сама: склепіння тієї печери

160] Дугоподібне вона з ніздрюватого каменю склала.

161] Зліва струмок гомонить, кришталевою хвилею грає.

162] А по боках моріжок охопив його, наче окрайком.

163] Тут богиня лісів після ловів утомливих часто

164] Тіло дівоче в прозорій воді холодити любила.

165] От, прийшовши туди, вона спис, і послаблений лук свій,

166] І сагайдак віддає зброєносиці німфі, а друга

167] Руки мерщій простягла -- від богині одежу приймає.

168] Дві - роззувають її, а з усіх найздібніша Крокала,

169] Донька Ісмена-ріки, хвилясте волосся Діани

170] В'яже майстерно вузлом, хоч своє розпустила по плечах.

171] Воду тим часом черпають Нефела, Гіала, Раніда,

172] Псека, Фіала - й по вінця наповнюють дзбани опуклі.

173] Поки Тітанія тіло своє неквапливо зливає,

174] Кадма внук у той час, полювання удатне відклавши, [54]

175] Гаєм незнаним іде навмання, і тут ненароком

176] (Видно, вже доля така!) забрідає в той закут священний.

177] Тільки ввійшов під склепіння глухе, де джерела струмились,

178] Німфи, що вже роздяглись, нежданого вгледівши гостя,

179] Вдарили в груди себе й розкричалися так, аж луною

180] Гай оді звавсь, а тоді, обступивши Діану юрбою,

181] Тілом своїм приховали її; вона зростом, одначе,

182] Серед усіх виділялась - на голову вища, ніж інші.

183] Як запалає хмаринка не раз, коли променем сонце

184] Здалеку вразить її, як багрянцем горить Зоряниця,

185] Так, без одежі побачена, вся зашарілась Діана.

186] Хоч і нелегко було ворухнутись в оточенні подруг,

187] Боком вона повернулась-таки й озирнулась за плечі,

188] Та не було під рукою стріли, а так їй.хотілось

189] Лука напнути в ту мить! Дотягнувшись устами до хвилі,

190] Порскає нею в лице юнака; оросивши й волосся,

191] Так йому, мстива, майбутню біду пророкує та горе:

192] «Йди та розказуй тепер, коли щось розказати зумієш,

193] Як ти роздягнену бачив мене». Не додавши ні слова,

194] Оленя роги йому понад мокрим чолом підіймає,

195] Шию видовжує, над головою - загострює вуха,

196] Кисть у копито тверде перемінює, руки ж - у довгі

197] Ноги, а тіло вкриває густою плямистою шерстю,

198] В серце вселяє ще й страх: утікаючи, син Автоної

199] З дива не сходить: відкіль у ногах така прудкість береться?

200] Та, спостерігши у хвилі струмка свою голову й роги,-

201] «Горе!» - зойкнути мав, але так і не вимовив слова,

202] Лиш застогнав,- це й була його мова,- й сльози обличчям,

203] Вже не людським, попливли; тільки розум колишнім лишився.

204] Що тут робить? Чи додому, в палати, вернутись, чи в лісі

205] Сховок найти? Дома соромно буде, в гущавині - страшно.

206] Поки вагався, помітили пси його. Першими двоє

207] Гавкіт зняли - Іхнобат, що нюх мав гострий, з Мелампом.

208] Кноським був Іхнобат, Меламп - спартанської крові.

209] Далі - ринули всі, залишаючи й вітер позаду:

210] Памфаг, Доркей, Орібаз - гончаки чистокровні аркадські -

211] Дужчий за всіх Неброфон, Лелапа й Терон жорстокий,

212] Бистрий гончак Птерел і чуйний Агр, а за ними -

213] Лютий Гілей - нещодавно кабан його іклом поранив;

214] Напа, вівчарка породиста, що народилась од вовка,

215] Пемена й Гарпія хижа з двома щенятами разом,

216] І сікіонський Ладон, що живіт наче втягує в себе,

217] Ті грі д, Алкея, Дромад, Канакея завзята, й Стіктея

218] І білосніжний Левкон, і чорний скуйовджений Асбол,

219] Дужий Лакон і Аелл, витривалий у бігу стрімкому,

220] Фой, швидкий Кіпріон у парі з братом Лікіском,

221] Гарпал, що білою міткою світить на чорному лобі, [55]

222] І Меланей, і Лахнея, що шерсть наїжачує грізно;

223] Побіч - Лабр, Агріод, у яких лаконянка - мати,

224] Батько - діктеєць, а далі -лункоголосий Гілактор.

225] Не зрахувать їх усіх! І ця зграя, жадаючи крові,

226] Через провалля, верхи, через дикі, неходжені скелі -

227] Є там стежина яка, чи нема - пролітає, мов вихор.

228] Той утікає, хоч тільки що й сам переслідував звіра.

229] Горе! Тікає від слуг своїх власних, гукнути їм хоче:

230] «Я - Актеон, ваш господар! Пригляньтесь до мене, впізнайте!»

231] Слів не знаходить, однак. А гавкіт - усе голосніший.

232] Першим йому Меланхет у спину вгризся зубами,

233] Потім - Терідамад, на плечі повис Оресітроф.

234] Вибігли дещо пізніше вони, подолали, одначе,

235] Пасма гірські навпростець, і поки там гаяли пана,

236] Інші наспіли й разом його шматувати взялися.

237] Весь він суцільною раною став, тільки стогін ще чути,

238] Наче вже не людський, але й олень так не застогне.

239] Тужним голосом повнить місця, йому добре відомі.

240] Впав на коліна й, неначе прохач, повертає безмовно

241] Голову в різні боки, простягти хоче руки в благанні.

242] Друзі тим часом і криком, і свистом нацьковують зграю

243] Спрагнених крові собак, розглядаючись за Актеоном.

244] «Гей, АктеонеІ - навперебій, що є сили, гукають

245] (Той на їх поклик щораз озирається).- Гей, Актеоне!»

246] Кличуть його: засидівсь, мовляв, а тут он яка здобич!

247] Він, проте,- поруч, а як би хотів бути й справді відсутній!

248] Бути б хотів глядачем, та коли б тих укусів не чути!

249] Пси ж - його вірні пси! - йому в тіло зуби встромивши,

250] Рвуть свого пана, бо де ж було знати їм, що то за олень!

251] Так і сконав од укусів, і тільки тоді наситила,

252] Кажуть, великий свій гнів мисливиця славна - Діана.

253] Всяко судили про це: для одних видавалась богиня

254] Надто жорстокою; інші - хвалили: суворе дівоцтво

255] Слід саме так берегти, і по-своєму кожен мав слушність.

256] Байдуже тільки Юноні одній, як цей вчинок назвати:

257] їй він на руку пішов, бо ж дім Агенора, врешті,

258] Горя зазнав. І ось від суперниці Тірської гнів свій

259] Вже на весь рід переносить вона. Та тут до старої

260] Злоби й нова додалась: завагітніла від Громовержця

261] Діва Семела - Юнона тоді язику дає волю.

262] «Лайка, проте, не поможе мені,- схаменулась,- на неї

263] Мушу я впасти, на неї саму,- якщо величаве

264] ймення Юнони не марно ношу,- й погубить, якщо маю

265] Право на скіпетр ось цей осяйний, якщо я - володарка

266] Й для Громовержця - дружина й сестра (що сестра - то вже певно).

267] Кривдниці я відомщу - своїм блудом не буде втішатись! [56]

268] Тільки подумать! - Блудниця, а носить у лоні своєму

269] Плід од Юпітера! Тільки від нього матір'ю стати

270] Прагне, чого ледве я домоглась. У красу свою вірить!

271] Вір собі, вір! Або я не Сатурна дочка, або скоро

272] Сам твій коханець тебе зажене в попідземнії води!»

273] Тут вона з місця встає і, вповившись у хмару жовтаву,

274] Мчить до Семели. І поки не вийшла ще з хмари тієї,

275] Робить із себе бабусю стару: побіліли їй скроні,

276] Зморшки обличчям лягли, пригорбилась, крок став непевним,

277] Голос - старечим, хрипким. Ось так вона за епідаврську

278] Няньку себе видає, що колись годувала й Семелу.

279] Мова зайшла то про се, то про те. Про Юпітера також

280] Наче знічев'я згадала стара, ще й зітхнула: «Коли б то,-

281] Каже,- це в дійсності він, а то всяке бува: не один же

282] Богом назвавшись, отак прослизне собі в спальню дівочу.

283] Мало сказати: «Я - батько богів», якщо є ним насправді,-

284] Доказ любові хай дасть: яким його звикла приймати

285] Владна Юнона, таким, величавим, нехай і до тебе

286] Горнеться; знак же верховної влади при ньому хай буде».

287] Так вона Кадма дочку, якій горе й не сниться, повчає

288] Словом лукавим, а та вже в Юпітера просить дарунку.

289] Він їй на те: «Вибирай! Не відмовлю, будь певна, ні в чому:

290] Щоб марнослівним не видавсь тобі,- присягаюся Стіксом,

291] Він для богів усіх - бог, він острашку й на них наганяє».

292] Лихом своїм і могутністю горда, і згубним для себе

293] Послухом бога-коханця: «Яким тебе брати в обійми

294] Звикла Сатурна дочка, коли двох вас Венера єднає,

295] Будь і зі мною таким». їй хотів він уста затулити,

296] Та запізнивсь: у повітря вже злинуло слово квапливе.

297] І застогнав Громовержець: як їй не змінити бажання,

298] Так і йому не вернути присяги. В глибокій скорботі

299] З неба спускається він; за обличчям його потяглися

300] Хмари густі, він завихрює їх, виповняє громами,

301] Стріли меткі додає - невідхильні свої блискавиці.

302] Втім, свою силу він прагне послабити, як тільки може:

303] Взяв у правицю вогонь не такий, як тоді, коли в прірву

304] Скинув Тіфея сторукого - зброя ця надто могутня.

305] Різні блискавки є: одним, котрі легші, кіклопи

306] Менше вогню додали, не такі вони хижі, стрімливі -

307] Другою зброєю звуть їх боги; саме з ними Юпітер

308] Входить в Агенора дім. Небесного полум'я смертне

309] Тіло знести не могло, спопеліло від шлюбних дарунків.

310] Ще недозріле дитя, з материнського лона добуте,

311] Вшите було (якщо вірити слову) в стегно свого батька.

312] Й там добуває свій строк, що його провести мало в лоні.

313] Ще коли був немовлям, його потайки Іно ростила -

314] Тітка, Семели сестра. Опісля заховали нісейські [57]

315] Німфи в печерах своїх те дитя й молоком годували.

316] Поки діється це на землі згідно приписів Долі,

317] Поки безпечно росте собі Вакх, який двічі родився,

318] Кажуть, десь у той час, розігрівшись нектаром, Юпітер

319] Тугу важку позабув і, Юнону безжурну обнявши,

320] Знов забавлятись почав, і при цьому: «Більша,- їй каже,-

321] Випала вам насолода, жінкам, аніж нам, чоловіцтву».

322] Та заперечила. Щоб не сваритись, рішили спитати,

323] Що на те скаже Тіресій досвідчений,- він-бо обидві

324] Знав насолоди: в зеленому лісі він двох величезних

325] Змій, що зійшлись, переплівшись тілами, києм ударив

326] І з чоловіка відразу він жінкою став (чи не диво?)

327] Й нею сім осеней був, а на восьму тих змій він удруге

328] Вздрівши, сказав: «Якщо ран ваших сила така, що негайно

329] Стать свою змінює той, хто поранює вас, то сьогодні

330] Я вам удару завдам». І завдав їм удару - й колишній

331] Вигляд, який од народження мав, повернув собі знову.

332] В тій суперечці смішній мимоволі ставши суддею,

333] Думку Юпітера стверджує він. Не на жарт розгнівилась,

334] Кажуть, Сатурна дочка й за таку от нікчемну марницю

335] Зір забирає в судді - його в темінь занурює вічну.

336] Батько всесильний зате - бо ж того, що зроблене богом,

337] Не скасувати й йому - взамін за відібрані очі

338] Робить провидцем його, покарання полегшує честю.

339] В славі найвищій своїй по містах аонійських Тіресій

340] Людям, коли хто звернувсь, непомильно пророчив майбутнє.

341] Слів його віщих вагу і правдивість судилося вперше

342] Ліріопеї блакитній пізнать: течією виткою

343] Німфу Кефіс обійняв, і як тільки зімкнулися хвилі,-

344] Честі позбавив її. Завагітнівши, німфа прекрасна

345] Сина в свій час повила, що й тоді вже був гідний любові.

346] Ніжне дала йому ймення - Наркіс. Про долю хлопчини -

347] Чи довголіття судилось йому - віщуна запитали.

348] Долі провидець на те: «Якщо сам себе не побачить».

349] Довго слова ці здавались безглуздям; та ось прояснились

350] Ходом подій - небувалою пристрастю й смертю Наркіса.

351] Три п'ятиліття свої примноживши ще одним роком,

352] Міг видаватися він юнаком і хлоп'ям одночасно.

353] Скільки в ту пору дівчат, скільки хлопців за ним упадало!

354] Гордість незламна, проте, заховалась під виглядом ніжним:

355] Жодна в ту пору з дівчат, жоден хлопець його не торкнулись.

356] Раз якось німфа його запримітила: в сіті лякливих

357] Оленів він заганяв - гомінлива Ехо, що луною

358] Кожен повторює, звук, хоча першою слова не зронить.

359] Мала ще тіло тоді, не самий лиш невидимий голос;

360] Та говірливі уста і тоді їй для того служили,

361] Щоб із підхоплених слів лиш останнє весь час повторяти. [58]

362] Так балакливу скарала Юнона, бо та заважала

363] В горах виловлювать німф, що з Юпітером там забавлялись:

364] Поки словами володарку гаяла, німфи-пустунки

365] Легко чкурнути могли. Розгадала Сатурнія хитрість:

366] «Я вкорочу,- пригрозила,- язик твій зухвалий, що досі

367] Вводив в оману мене, буде куцим віднині твій голос!»

368] Діло скріпляє грізьбу: тільки те, що закінчує мову,

369] Слово подвоює німфа тепер, лиш почуте повторить.

370] Отже, Наркіса, що в тій глушині полював, спостерігши,

371] Вмить запалала Ехо. Непомітно ступає за хлопцем.

372] Скільки не йде за ним - жар усе ближчий красуню діймає.

373] Змочений в сірці палкій смолоскипа вершечок так само,

374] Ще й не притулиш його до вогню, спалахне пурпурово.

375] Як їй хотілося словом ласкавим його перестріти,

376] Вилити просьбу свою! Та якби ж то не вперта природа:

377] Першій промовити слова не дасть, і вичікує німфа,

378] Поки почує когось, щоб одразу й собі одгукнутись.

379] На полюванні тим часом Наркіс, відлучившись од друзів,

380] «Гей, чи тут є хтось?» - гукає їм, «Є хтось!» - Ехо відгукнулась.

381] Той остовпів і, довкіл озирнувшись: «Сюди!» - що мав сили,

382] Крикнув іще раз. «Сюди!» - залунав за тим закликом заклик.

383] Знову оглянувсь - нікого ніде. «То чого ж утікаєш?» -

384] З дива не сходить. Та скільки питав, стільки й чув те питання.

385] Все ж на своєму стоїть і, піддавшись омані відлуння,

386] «Тут ось зійдімось!» -- гукнув. Нічого так радісно досі

387] Не повторяла Ехо, як оце довгождане: «Зійдімось!»

388] До того слова сама дослухаючись, ліс покидає,

389] Йде, щоб руками обвить юнака чарівливого шию.

390] Той, утікаючи, кинув їй: «Геть! Забери свої руки!

391] Краще помру, та не буду тебе звеселяти собою!»

392] Ця ж одізвалася: «Буду тебе звеселяти собою!»

393] Сором обпік її. В дикому лісі зневажена німфа

394] Криє обличчя своє, у відлюдних печерах ночує.

395] Пристрасть не гасне, проте; роз'ятрює душу й зневага.

396] Тіло поникле підточує туга їдка, невсипуща.

397] Сохне і шкіра на ній, соковитий рум'янець неначе

398] З вітром кудись одлетів, залишились кістки тільки й голос.

399] Голос живе, а кістки, переказують, стали камінням.

400] Щезла в лісах, і ніхто серед гір уже німфи не бачить,

401] Чують - усі: зберігся й живе у ній звук безтілесний.

402] Так от над нею й над багатьма річковими й гірськими

403] Німфами він насміявсь, як раніше - над чоловіками.

404] Хтось із покривджених, руки до неба піднявши нарешті,-

405] «Сам хай полюбить, та хай дотягтись до любові не зможе!» -

406] Мовив,- і це справедливе прохання Рамнусія вчула.

407] Чистої хвилі струмок течією сріблястою вився.

408] Не добирався пастух туди, з гір не спускалися кози, [59]

409] Жодна тварина, жоден хижак, жоден птах не торкався,

410] Не каламутив його, не кружляв над ним лист облетілий.

411] Трави- м'які, що довкіл зеленіли, живив той струмочок.

412] Тінявий ліс охороною був од пекучого сонця.

413] В полудень спечний, по ловах, у ту мальовничу місцину,

414] За течією подавшись, юнак забрідає. Прилігши,

415] Хоче згасити жагу, та ніяк її, спраглий, не згасить.

416] Поки хиливсь над струмком, побачив себе - й закохався

417] В мрію без тіла; гадає, що тілом є хвиля холодна.

418] Ось він над нею завмер, наче різьблений мармур пароський,

419] Зором холодним красу свою п'є, та напитись не може.

420] Очі свої, дві зорі, й волосся, яким не гордив би

421] Вакх, або й сам Аполлон, лежачи над водою, він бачить;

422] Лиця, порослі пушком, наче з кості слонової, шию,

423] Ніжні вуста й вишневий розлив на лиці білосніжнім.

424] Все це дивує його, бо й справді він подиву гідний.

425] Прагне, безтямний, себе; він і хвалить, і хвалений - він же.

426] Рветься до себе ж таки: сам запалює, сам же - палає.

427] Скільки разів цілував, нерозважний, хвилю зрадливу!

428] Скільки разів, пориваючись шию точену обняти,

429] Воду руками горнув, та себе на знаходив під нею!

430] Що там побачив - не знає; незнаним горить він, одначе.

431] Те, що обманює зір, водночас його й вабить до себе.

432] Що ж, нерозумний, на хвилі пливкій відображення ловиш?

433] Це ж бо - мара: відвернись - і зникне те, що кохаєш!

434] Бачиш обличчя своє, що відбилось у хвилі. Без тебе

435] Тінь ця - ніщо, бо приходить вона й зостається з тобою,

436] Й піде з тобою, якщо куди-небудь піти звідси можеш.

437] Та відтіля відійти йому годі: ні їжа не вабить,

438] Ні відпочинок; лежить на траві в холодку і жадливо

439] П'є безтілесну красу, в незворушну задивлений воду.

440] Гине від власних очей. Але врешті підвівся насилу

441] Й жалісно вигукнув, руки простягти до лісу німого:

442] «Хто, вікопомні ліси, нещасливішим був у коханні?

443] Ви ж не одну та й не раз прихищали закоханих пару.

444] Скільки над вами майнуло віків, а хто, пригадайте,

445] Так побивався, як я? Хто сохнув аж так од любові?

446] Бачу ось мрію свою, але що мені з того: до неї

447] Не дотягнуся - ось так обманутись закоханий може!

448] Прикро ще й те, що не безкрай морів, не дороги далекі,

449] Не верхогір'я, не мури міські пролягли поміж нами -

450] Смужка води! Та й сам він, бачиться, прагне любові:

451] Скільки разів я вустами торкався прозорої хвилі,

452] Стільки ж, назустріч мені, з глибини наближав він обличчя.

453] Вже й наче смужки тієї нема, що закоханих ділить.

454] Випірни, хто б ти не був, не вводь мене, милий, в оману!

455] Хлопче, куди ти, куди? Не такий я на вік та на вроду, [60]

456] Щоб уникати мене: пропадали ж бо німфи й за мною!

457] Щиру взаємність лице твоє ніжне мені обіцяє:

458] Ось я до тебе тягнусь - простягаєш і ти мені руки,

459] Я усміхнувсь - усміхаєшся й ти; а заплачу - й у тебе,

460] Бачу, сльоза вже бринить. На кивок мій - кивком одмовляєш,

461] Видно й з поруху вуст прехороших, що ти мені й слово

462] Мовиш в одвіт, та його з-під води я не можу вловити.

463] Він - це я сам! Я збагнув. Мій образ мене не обдурить!

464] Палом до себе пройнявсь я; вогонь і ношу, й роздуваю.

465] Що ж тут? Благать, а чи ждати благань? Та й чого ж тут благати?

466] Те, чого прагну,- я сам. Од багатства я вбогим зробився.

467] О, коли б вийти я мі

Публій Овідій Назон Метаморфози Переклад А.Содомори

Зміст

КНИГА ПЕРША

КНИГА ДРУГА

КНИГА ТРЕТЯ

Публій Овідій Назон
Метаморфози
Переклад А.Содомори