Публій Овідій Назон
Поезії
Переклад Григорія Кочура


© Publius Ovidius Naso

© Григорій Кочур (переклад), 1968

Джерело: Антична література: Хрестоматія. Упорядник О.І.Білецький. К.: Радянська школа, 1968 (2-ге видання). 612 с. С.: 485-487, 494-495.

OCR & Spellcheck: Aerius (ae-lib.org.ua) 2004


Зміст

Кохання (Любовні елегії)

    Книга І, елегія І

    Книга І, елегія ІХ

Сумні елегії

    Книга ІІІ, елегія Х

 


 

 

КОХАННЯ

 

Книга І, елегія І

Зброю віршем суворим і війни співать я збирався

Так, щоб до змісту пісень був відповідний і лад;

Рівні бриніли рядки; та враз Купідон, сміючися,

З другого, кажуть, рядка вкрав непомітно стопу.

- Хто тобі, хлопче жорстокий, дає на пісні мої право?

Музам самим, не тобі, служим ми, віщі співці.

Що, як Мінерви білявої зброю захопить Венера

Чи смолоскипом махать стане Мінерва сама?

Та чи до речі ж було б царювати Церері над лісом,

А з сагайдаком ясній Діві - глядіти полів?

Пишноволосого Феба чи можна озброїти гострим

Списом, чи Марсові слід ліру узять в Аонід*?

Хлопче, надміру твоя велика держава і влада;

Ти ж, честолюбний, чому прагнеш нових перемог?

Все вже навколо твоє? Геліконі! пишні долини?

Певно не може і Феб ліру своєю назвать?

Тільки-но першим рядком, як годиться, почну я сторінку,

Зразу ж безсилим стаю, нищиш снагу ти мою.

В мене нікого й немає, щоб віршем легким оспівав я -

Чи то звабливий юнак, чи то дівчина струнка.

Так нарікав я, а він з сагайдака, готового завжди,

Миттю на пагубу злу гостру виймає стрілу,

Дужим коліном він лука, мов місячний серп, вигинає:

«Маєш, поете, тепер,- каже,- оце оспівать».

Горе мені, бідолашному! Влучні у хлопчика стріли:

Ось я горю і в моїм серці порожнім - Любов.

Що шестистопним рядком почну, п'ятистопним кінчаю.

Кину страховища звад, пісні військової лад.

Міртом тепер уквітчай прибережним злотисте волосся,

Музо, і співи звучать хай з одинадцяти стоп.

[* Аоніди - Музи (від старої назви Беотії - «Аонія»).]

 

Книга І, елегія IX

Кожен коханець - вояк, і є в Купідона свій табір,

Вір мені, Аттіку мій, кожен коханець - вояк.

І для війни й для Венери однакові роки придатні.

Сором старим воювать, сором - стареча любов.

Певного віку від воїна завжди вожді вимагають -

Віку жадає цього й подруга люба також.

Пильні обидва вони; на землі спочивають обоє:

Двері у пані один, другий вождя стереже.

Служба воєнна - походи; і дівчина тільки від'їде,

Всюди за нею услід жваво й коханець іде;

Зійде на гори високі, перейде у повідь безкраї

Ріки; не спинять його білі замети снігів. [485]

В море розбурхане випливе він, не зважавши на Еври,

І про плавбу не почне в небі сузір'їв питать.

Хто ще, окрім вояка та коханця, і ночі холодні

Зносить, і терпить густі, змішані з снігом дощі?

Той, як розвідувач посланий, дбало за ворогом стежить,

Мусить суперників цей, мов ворогів, пильнувать.

Той облягає фортеці грізні, цей - пороги коханки,

Брами руйнує один, другий воює з дверми.

Часто на сонного ворога можна зручніше напасти -

Юрби беззбройних людей дужа понищить рука.

Так полягли в давнину загони фракійського Реса*.

А переможці тоді коней піймали швидких.

Сон чоловіків коханцям корисний часто буває,

І проти сонних вони зброю підносять свою.

Сміливо й хитро минути сторожу численну і пильну

Завжди зуміє вояк, зможе й коханець палкий.

Марс непевний, зрадлива Венера; подолані встануть

Раптом, а ті, що раніш перемагали, впадуть. [486]

Отже, усім я скажу: не слід називати любові

Марною: вабить людей і незвичайних любов.

Прагне великий Ахілл до втраченої Брісеїди,-

Змогу троянцям дає нищити міць аргів'ян.

Гектор з обіймів міцних Андромахи на бій поспішає -

Жінкою даний шолом голову горду вкрива.

Навіть Атрід-проводир дочку уподобав Пріама,-

Що, мов Менада струнка, коси вона розпуска.

Марс, упіймавшись, також затямив митцеві тенета -

Найголосніша з усіх оповідь ця в небесах.

Я, безтурботний, байдужий, народжений був для дозвілля,

Дух мій плекало м'який ложе і спокій ясний.

Млявість прогнала мою турбота за діву прекрасну,

Буть наказавши мені в таборі збройнім її.

От і бадьорий я став, нічні відбуваючи війни.

Хто безтурботність свою хоче забути - кохай.

[* Фракійський цар, союзник троянців, який прийшов до них на допомогу з своїми білосніжними кіньми. Від цих коней нібито залежала доля Трої: коли б вони попоїли троянського корму, то Трої не можна було б завоювати. Тому Одіссей з Діомедом напали вночі на Реса, вбили його, а коней відігнали.]

 

 

СУМНІ ЕЛЕГІЇ

 

ЗИМА НА ЧУЖИНІ (Книга III, елегія X)

Може, і досі ще хто пам'ятає вигнанця Назона,

В Місті* зосталось іще, може, ім'я по мені,-

Знайте ж - під зорями, що не спускаються в море ніколи,

В дальній країні тепер я між чужинців живу:

Скрізь дикунів - савроматів* , і бессів*, і гетів* племена -

Навіть не гідні мене їхні самі імена!

Поки ще тепле повітря - тим часом нам Істр оборона:

Хвилями плинними він запобігає війні.

Тільки ж надійде понура Зима і весь берег зашерхне,

І від морозу стає біла, мов мармур, земля,-

Тут і Борей, і сніги заважають нам жити під Арктом*,

Небо тремтяче, і те ніби тут гнобить людей.

Падає сніг і лежить, під дощем і під сонцем не тане,

Твердне; суворий Борей робить довічним його.

Отже, і перший іще не розтане, як випаде другий,

У багатьох він місцях часто дворічний лежить.

І в Аквілону бурхливого сила така, що високі

Башти з землею рівня, дахи з будівель зрива.

Шкури та теплі штани від холоду злого рятують,

З тіла усього саме тільки й відкрите лице.

Часто від руху дзвенить льодинками вкрите волосся,

І на морозі блищить, біла уся, борода. [494]

Не розпадаються вийняті, посуду форму зберігши,

Вина, і вже не черпать треба, а їсти шматки.

Що вже казать, як струмки, переможені холодом, тверднуть.

Чи як на озері тут воду копають крихку?

Навіть і сам, за ріку папірусодайну* не вужчий,

Той, що в собі звідусіль стільки поєднує хвиль -

Істр - навіть він, від жорстокого вітру ізверху застигши,

Потай у море несе води блакитні свої.

Там он, де судна пливли, нині ноги ступають; по хвилі,

Холодом скутій, тепер кінські копита дзвенять;

Нині мостами новими, що виросли над течією,

Тягнуть сарматські воли варварських безліч возів.

Віри мені не піймуть; таж нема за брехню нагороди,

Отже, здається мені, вірити свідкові слід:

Бачив я море безкрає, що теж від морозу застигло,

Води недвижні слизька вкрила й блискуча кора.

Але ж не досить і бачити: йшов я по хвилі затвердлій

І не змочила вода зовсім моєї ноги.

Якби тобі довелося, Леандре*, пливти в цій протоці,

Певно б вода не була винна у смерті твоїй.

Навіть дельфіни не можуть із хвиль до повітря піднятись,

Бо навісної зими їх не пускає покров.

Мабуть, коли, махнувши крилом, Борей зашумів би,

Хвиль би не збив і тоді на полоненій воді,

Не ворухнулись би судна, мов мармуром, стиснуті льодом,.

І розтинати б весло скованих вод не могло.

Бачив я риб, що в льоду зависли, прив'язані міцно -

Деякі з них навіть там ще зберігали життя.

Отже, як тільки надмірна Бореєва сила повіє

Чи над простором морським, чи над розливом ріки,

То через Істру рівнину, сухим Аквілоном закуту,

Варвар ураз надіта, ворог на бистрім копі -

Ворог на бистрім коні, стрілою крилатою грізний,

Дикий руйнуючи край, нищачи люд навкруги.

Хто утікає, лишаючи дім: на полях беззахисних

Необоронеие скрізь ворог добро забира,

Сіл нужденне добро - і рипучі вози, і худобу,

Всі ті достатки, які має злидар-селянин;

Тих полонених женуть, скрутивши їм руки за спину;

Бачать востаннє вони рідні оселі й лани;

Падають інші, без жалю зубчастими стрілами вбиті:

Адже отруту страшну бистре залізо несе.

Те, що несила узяти з собою,- в дорозі лишають,

І безневинні хатки палить ворожий вогонь. [495]

Мир настає, то й тоді страхіття війни всіх лякає,

І не веде борозни ратай, налігши на плуг;

Тут коли ворога бачать, або і не бачать - бояться;

Тож необроблена скрізь, дика, мов пустка, земля.

Ані солодкі в тіні не ховаються тут виногрона

І не шумує в діжках, піну здіймаючи, муст.

Яблук нема в цій країні. Не мав би Аконтій на чому

Слів написати своїй пані й підкинути їй.

Видно навколо поля без дерев і без зелені, голі.

Горе моє! Не заходь жоден щасливий сюди.

Адже так широко світ розіслався безмежно-великий,

Нащо ж на муки мені край цей відкрито сумний?

[* Тобто в Римі. Так римляни звичайно називали свою столицю.]

[* Савромати - те саме, що сармати - різні племена, очевидно, спільного походження, які жили на території Європейської частини СРСР .]

[* Весей - фракійське плем'я, що жило вздовж пасма Гемона. Після завоювання Македонії римляни підкорили й це плем'я.]

[* Гети або даки - фракійське плем'я, яке жило по обидві сторони ріки Істру, тобто Дунаю. Дакія (гетофракійське царство), завойована римлянами, стала провінцією Римської імперії.]

[* Аркт (грецькою мовою - «Арктос» - ведмедиця)-власне, сузір'я (Великої або Малої) Ведмедиці, фігурально-північ, північні країни (порівн.- Арктика).]

[* Папірусодайна ріка - тобто Ніл у Єгипті, вздовж течії якого зростає папірус.]

[* Леандр, про якого оповідається в творі Мусея (VI ст. в. є.),- юнак з Абідоса (в Малій Азії), покохавши Геро, жрицю Афродіти в Сесті (на протилежному березі протоки), щоночі перепливав до неї через Геллеспонт (тепер Дарданелли), керуючись світлом маяка, що був у Сесті. Однієї бурхливої ночі світло на маяку загасло, і Леандр загинув у хвилях. Коли наступного дня Геро побачила його труп біля берега, то сама кинулася в море.]

 


© Aerius, 2004