Публій Овідій Назон
Поезії
Переклад Миколи Зерова


© Publius Ovidius Naso

© М.Зеров (переклад)

Джерело: Антична література: Хрестоматія. Упорядник О.І.Білецький. К.: Радянська школа, 1968 (2-ге видання). 612 с. С.: 487-488, 491-494, 497-522.

OCR & Spellcheck: Aerius (ae-lib.org.ua) 2004


Зміст

Про Овідія (О.Білецький)

 

Любовні елегії

    Книга ІІІ, елегія ІХ (На смерть Тібулла)

Сумні елегії

    Книга IV, елегія Х (Життя поета)

Метаморфози [уривки]

    1. Створення світу

    2. Чотири покоління людські

    3. Гіганти

    4. Лікаон

    5. Потоп

    6. Девкаліон та Пірра

    7. Смерть Фаетона

    8. Пірам і Тісба

    11. Філемон і Бавкіда

    12. Апофеоз Цезаря

 


  

Про Овідія

Публій Овідій Назон - римський лірик (43 р. до н. є. - 17 р. п. є.) - третій (поряд із старшими Вергілієм і Горацієм) славетний поет часів Августа, народився в м. Сульмоні, при узгір'ях Абруцьких гір, за 140 км від Рима, і походив із стану вершників. Діставши в Римі ґрунтовну риторичну освіту, служив там на адміністративних і судових посадах; але, відчуваючи нестримну прихильність до віршування, покинув службу, щоб віддатися виключно поезії. Він став членом літературного гуртка Валерія Мессали Корвіна, де зблизився з поетами Тібуллом і Проперціем, виступав з декламацією своїх віршів на публічних читаннях, організованих вельможею Асініем Полліоном, і незабаром став улюбленим поетом римської «золотої молоді». До нас не дійшла трагедія Овідія «Медея», його ранній твір, що високо цінувався сучасниками. Перший період його діяльності представлений творами з любовною тематикою. Це: 1) три книги «Любовних елегій» (до Корінни - можливо, коханки); 2) «Наука кохання» - дидактична поема в трьох книгах - в жартівливому тоні писаний збірник порад і правил про те, як домогтися взаємності і як закріпити її; 3) доповнення до попередньої: «Засоби від кохання» - своєрідна «протиотрута» першої книги; 4) «Про жіночі косметики»-уривок з поеми і 5) «Героїди»-вісімнадцять «послань», складених від імені міфологічних героїнь і адресованих їх чоловікам або коханцям, що перебувають у довгій розлуці з ними. (Всі ці твори, незважаючи на цілковиту їх аполітичність, суперечили прагненням імператора Августа відновити розхитані "добрі звичаї" і "староримські чесноти": мужність, побожність, серйозність і скромність. Тим часом Овідій, завдяки своєму третьому шлюбові став членом римського аристократичного суспільства, людиною, близькою до цезарського двора. Після 12 р. до н. є., покинувши любовну поезію, Овідій звертається до тем героїчно-міфологічного характеру, захоплений думкою сприяти своєю творчістю «реставрації стародавньої побожності», про яку лицемірно дбає імператор. Він починає велику поему «Фасти»-історично-поетичний коментар до римського календаря, реформованого Юлієм Цезарем, поетичний довідник з римської релігійної давнини (12 книг-за числом дванадцятьох місяців, збереглися тільки перші шість) - й іншу- «Перетворення» («Метаморфози») - збірник античної міфологічної традиції. У«Фастах» - всю різноманітність філологічних домислів, астрономічних довідок, антикварних розшукувань, описів та оповідань зведено до уславлення цезаря Августа його предків. Проте заплутаний у якусь двірську інтригу, під час цієї роботи Овідій, несподівано для себе, в 7 р. н. є., особистим наказом імператора був висланий з Рима на окраїну Римської держави в місто Томи (в теперішній Добруджі) близько гирел Дунаю, де, незважаючи на всі свої клопотання, залишався до самої смерті. Своє заслання Овідій зносив дуже тяжко. Цілковитий занепад духу він висловив у двох останніх своїх книгах: збірці сумних елегій «Трістії» (5 кн.) і «Посланнях з Понта» (4 кн.).

Як поет, Овідій є продовжувачем Тібулла й Проперція в любовних і антикварно-вчених елегіях, почасти учнем грецьких поетів александрійської школи (Каллімаха, Нікандра і ін.). Пройдена ним риторична школа поклала яскравий відбиток на його творчість, надавши йому, з одного боку, велику зовнішню ефектність, з другого ж - багатослівність, .заміну безпосередності вислову вишуканістю й навмисністю. Сучасники високо цінували легкість і плавність його віршів та майстерність оповідання, яка особливо виявляється в «Метаморфозах».

 


 

 

ЛЮБОВНІ ЕЛЕГІЇ

 

Книга III, елегія IX

Мати Ахілла й Мемнона* обидві дітей оплакали:

Навіть великих богинь горе стріває в житті,-

Так розпускай же і ти, жалібнице Елегіє, коси:

Надто правдиво звучить нині наймення твоє!

Вмер твій коханий співець, твій Тібулл, твоя слава й прикраса,

Он на високім кострі тіло бездушне його.

Син Афродіти* за ним з сагайдаком ступає порожнім,

Зламаний лук у руці і смолоскип без огню,-

Бачиш, як смутно іде, опустивши знесилені крила,

Як його ніжна рука в груди розпачливо б'є;

Як поспадали з чола його кучері ніжні на шию,

1 на рожевих устах стогін одчаю завмер.

Так, повідають, тужив він, як брата Енея ховали;

З жалібним вийшов плачем з дому, Іуле*, твого.

Мати Венера сама, повідають, отак не тужила

З часу, як любий юнак, вепром поранений, впав*.

Кажуть: «безсмертні співці!, богове піклуються вами,

Божеська влада і міць в вашому слові живе».

Але з'являється смерть і дочасно руйнує святиню

І накладає на нас руки невидні свої.

Не врятували Орфея-сігівця ні батько, ні мати,

Ні незрівнянний його дар чарувати звірів;

В нетрах загинув і Лін, його брат по мистецтву і крові,

Й довго звучала в гаях Фебова пісня по нім. [487]

А Меонід, Меонід*, джерело невсихаюче співу,

Роси святих Піерід, спраглих утіха сердець!

В чорнім Аверні й його поглинула година остання,

Тільки й лишивсь на землі спів невмирущий його.

В людському серці живе бідування нещасної Трої

І Пенелопина шерсть, наново ткана удень.

Так Немезіда твоя, твоя Делія* житимуть вічно,

Пам'ять про першу твою і про останню любов;

їх не розважать ні жертви, ні звуки єгипетських систрів,

Вже не потішить ніщо ложа самотнього їх.

Але як гине отак все найкраще у нас, найдорожче,-

В серці розпука встає: «де ви, безсмертні боги?»

Свято живеш - умираєш, шануєш богів милосердних -

А невблаганна уже смерть розкладає вогонь;

Можеш віддатись пісням, але тільки поглянь на Тібулла:

В урні тісній і малій ляже великий співець!

От вже, поете, тебе охопило те полум'я люте:

Вже не страшиться воно вижерти серце твоє...

[* Мати Ахілла - богиня Фетіда, мати Мемнона - богиня Аврора (Еос).]

[* Амур (Ерот), брат Енея, сина Венери (від Анхіза).]

[* Іул - син Енея.]

[* Пастух Адоніс, улюбленець Венери.]

[* Прізвисько Гомера.]

[* Любовні елегії свої Тібулл присвячував Немезіді та Делії (псевдоніми реальних, мабуть, жінок, за звичаями тодішніх поетів).]

 

 

СУМНІ ЕЛЕГІЇ

 

ЖИТТЯ ПОЕТА (Книга IV, елегія X)

Любощів ніжний співець, як свій шлях життьовий перейшов я,-

    Друже-нащадку, тобі повість розкаже моя. 

Мила вітчизна моя - Сульмон, на джерела багатий;

    Дев'ятдесят туди миль треба від Рима пройти.

Там я на світ народивсь, а щоб добре ти рік той затямив,

    Знай, що однакова смерть консулів стріла тоді*.

З Діда і прадіда рід наш поважний із вершників римських,

    Не випадковість, не гріш в люди виводили нас.

Парость не перша в сім'ї,- коли я на світ появився,

    Був уже брат у батьків, старший від мене на рік;

Але зірниця одна привітала народження наші,

    День святкувався один, тільки на два пиріжки.

Був то один із п'яти, зброєносній Мінерві відданих*

    Днів, коли перші бої в цирку кривавлять пісок.

В ранніх зелених літах нас виховують пильно й дбайливо:

    В Рим до найкращих знавців батько обох нас послав.

Брат мій від літ молодих вінець красномовства вподобав,

    Форума сварки гучні вабили серце його.

Серцю ж моєму з дитинства подобались святощі неба,

    Муза до тихих пісень кликала душу мою.

Часто мій батько мовляв: «Не за хлібне ти діло берешся,

    Славний Гомер, але й він так і помер нуждарем».

Батькове слово узяв до душі я і, Муз призабувши,

    Спробував прозу писать, кинув я метри дзвінкі,-

Тільки ж писання моє самохіть окрилялося ритмом,

    Що б не почав я писать, вірші складались самі.

Роки тим часом минали - нечутною перше ходою,

    Вільної тоги настав день для обох юнаків,

Туніки наші прикрасив широкий рубець пурпуровий*.

    Нахили серця, проте, не відмінилися в нас.

Брат мій подвоїти встиг у житті своїм десять лиш років,-

    Вмер, і я мав почуття, ніби себе я втеряв.

Потім посаду прийняв я, зеленим літам відповідну,

    Членом колегії трьох* деякий час я пробув.

Курія далі чекала; та звузив я рубчик червоний*,

    Не до снаги бо мені був той почесний тягар:

Тіло незвичне було, та й душа не лежала до праці,

    А честолюбство мені завжди огидне було;

Сестри до того ж аонські* шептали про творче дозвілля,

    Що уявлялось і так даром найкращим мені.

Як шанував, як любив я прославлених Римом поетів*!

    В кожнім улюбленці муз бога я серцем вчував.

Слухав я Макра старого читання - про «Птахів» поему

    Та про отрутних гадюк, та про цілюще зело.

Часто Проперцій мені довіряв свою сповідь вогненну:

    Щира й правдива приязнь нас сполучала обох.

Басе, славнозвісний сатирою, славний гексаметром Понтік -

    Спільники любі були тих товариських зібрань,

І незрівнянний Горацій втішав нас багатством мелодій,

    Пісні химерно-тонкій рідну навчивши етруну.

Тільки на образ Вергілія знав я, і смерть передчасна

    Вирвала раптом з життя приязнь, Тібулле, твою.

Галле, він твій спадкоємець, його спадкоємець - Проперцій,

    Я в тому колі з'явивсь вже як четвертий співець.

Як я старіших колись, так мене привітали молодші;

    Хутко Талія моя* стала відомою всім.

А виступав я з читаннями перед громадою в Римі,-

    Ледве чи й раз поголить бороду вправився я.

Хист мій співецький збудила прославлена в місті Корінна*,

    Так неправдивим ім'ям владарку звав я свою.

Досить тоді написав я, та все, що вважав негодящим,

    Сам я - суворий співець - кидав в огонь без жалю...

Правда, тоді як я йшов на вигнання, багато спалив я

    Навіть достойних пісень, в гніві на Музу свою.

Серце було в мене чуле, покірне Еротові серце;

    Часто з найменших причин поломеніло воно.

Але хоч був я такий, хоч займавсь од найменшої іскри,

    Та на іменні моїм плям і чуток не було.

Мало не хлопцем мене одружили; немила та жінка

    Дуже недовго жила шлюбним зо мною життям.

Друга її заступила; не смію догани їй скласти, [492]

    Але недовго й вона ложе ділила моє.

Третя й остання діждала зо мною поважного віку,

    Та й на заслання мене випало їй виряджать.

Мав і дочку я єдину, і внуків од неї діждався,

    Двох вона мала дітей, але і шлюб не один.

От уже шлях свій промірявши, батько помер мій спокійно,

    Дев'ять десятків прожив він на своєму віку.

Гірко я плакав за ним, так оплакував сина свого 6 він.

    Матері скоро своїй шану останню я склав.

Щастя їм випало, що мого горя вони не діждали,

    Що мого вислання день їх в домовині застав.

Щастя й моє, що недоля мене не при них перестріла.

    Не довелося старим гірко за мною тужить.

Та як від мертвих не тільки ім'я на землі зостається,

    І від високих кострів тінь одлітае легка,

І як про горе моє прилине до вас поголоска,

    І понад Стіксом мутним будуть судити мене,-

Знайте, кохані, тоді, що причина мойого вигнання -

    Вчинок незважений мій, а не злочинство яке.

Мертвим належне віддав я; для тебе, читачу сердечний,

    Знову продовжую я повість скорботну свою.

Роки найкращі минули; прийшла сивина незабаром,

    В кучері чорні мої позапліталася скрізь,

І переможний їздець на моєму віку олімпійський '

    Десять вже взяв нагород і заквітчався вінком,-

Як несподіваний Цезаря гнів мене вислав у Томи,

    Де чорноморський бурун в західні б'є береги.

Кари моєї причина і так аж занадто відома,

    Але про власну біду свідчить не вільно мені.

Зрада супутників, прикрості слуг - що я згадувать маю?

    Лихо те тяжче було, аніж вигнання само.

Тільки ж дух мій не стих, не скорився лихій я негоді,

    Скупчив всі сили свої - перетерпіти біду.

Бід же на мене звалилося стільки на суші й на морі,

    Скільки зірок золотих в небі високім горить.

Давнє дозвілля, солодке життя довелося забути

    І в непривичній руці зброю належну піднять.

Берег сарматський, суміжний із племенем гетів стрілецьким,

    Зрештою нас привітав після набридлих блукань.

Зброя дзвенить тут довкола, та я, щоб недолю забути,

    Насамотйні свою пісню складаю сумну.

І хоч нікого нема, хто б її привітав благодушно,

    Але скорочує день, час забирає вона.

Дяка, о Музо, тобі, що живу я, страждання я зношу.

    І що це трудне життя не підломило мене.

Ти-бо потіху даєш, ти приходиш до мене, як ліки,

    І заспокоюєш ти серпе турботне моє. [493]

Вождь і супутник єси: пориваєш мене від Дунаю,

    На Геліконі мені місце почесне даєш;

Ти - це не часто буває - мені за життя ще з'єднала

    Славу й потужне ім'я, шану посмертну співців.

Заздрість, що все сьогочасне принижує завжди і ганить,

    В пащі неситій моїх не поглинула пісень.

І хоча наша доба породила великих поетів,

    Але прихильні були людські й до мене уста.

І хоч на думку мою є багацько співців поважніших,

    Поруч із ними й мене ставить ласкавий читач.

Передчування ж співецьке говорить мені - та чи правда? -

    Що і по смерті не весь буду я, земле, твоїм.

Чи то мій хист, чи то ласка твоя оцю славу з'єднали,-

    Дякую красно тобі, любий читальнику мій.

[* 43 р. до н. є., коли обидва консули не дожили до кінця своїх повноважень.]

[* Поет народився на другий день п'ятиденного свята Мінерви - 20 березня.]

[* Тогу дозволяється носити з 17 років як знак громадянського повноліття; широкий «рубець», або, вірніш, пурпурова облямівка означала, що юнаки мають виступати кандидатами на магістратські посади.]

[* Поліційна установа.]

[* Відмовився від магістратської кар'єри. Курія - сенат.]

[* Музи (Аоніди).]

[* 3 перелічених поетів ми знаємо тільки твори Горація, Вергілія, Проперпія, Тібулла.]

[* Поет починав свою діяльність, очевидно, з драматичних творів.]

[* Про Корінну див. вступну замітку вище.]

[* Ігрища в Олімпії відбувалися через кожні 4 роки. Овідій помилково рахує п'ять. На заслання (в м. Томи, нині Констанца в Румунії) він пішов уже людиною літньою, 50 років.]

  

 

МЕТАМОРФОЗИ

Найбільший із творів Овідія (XV книг, близько 12 тис. віршів), початий ще до заслання, залишився необробленим остаточно і не являє собою єдиного твору, а б механічним поєднанням 250 окремих малих поем, переважно на тему про перетворення богів і людей на тварин, рослини, каміння, ріки, сузір'я і т. ін. Ця тематика, що виникла ще в первісну епоху, навіяна культом рослин і тварин (тотемізм) і відбита давнім релігійним міфом, дала Овідієві матеріал для ряду цікавих і барвистих казок. Поема відкривається картинами хаосу, повстання Гігантів, потопу, жахливих діянь богів і людей, виводить довгий ряд образів трагічних, дивовижних і страшних - і закінчується акордом примирення й уславлення природи, що вічно творить і змінює світ (у XV книзі наводиться промова казкового філософа Піфагора, який викладає теорію вічних змін і «переселення душ»). Але задум філософської поеми, яка могла б бути антитезою до поеми Лукреція, тільки накреслений. «Метаморфози» становлять великий інтерес як збірник античної міфології, що була, за відомим висловом Маркса, «не тільки арсеналом грецького мистецтва, але і його ґрунтом», і як зразок художньої майстерності Овідія, багатства його фантазії, великого вміння зображати, майстерного оповідання. З окремих оповідань, що ввійшли в поему, особливо набули популярності в пізніших європейських літературах картина потопу і перетворення Дафни на лаврове дерево (в І книзі), історія Фаетона (II), Нарціса і Німфи Ехо (III), Пірама й Тісби (IV), Ніоби (VI), Дедала і Ікара, Філемона і Бавкіди (VIII), Венери й Адоніса (X) та інші. Крім самої літератури, образи ці неодноразово були джерелом для творчої уяви художників, скульпторів і музикантів нової Європи. [497]

 

1. СТВОРЕННЯ СВІТУ (В. 5-88)

Перше як море, й земля, і небо з'явилось широке,

Всесвіт, природа уся однакове мала обличчя

І називалася Хаос: важка несформована брила,

Мертвий тягар нерухомий, помішані в купі безладній

У ненастанній борні розмаїтих речей елементи.

Світла свого ще не лляв над світами Тітан Злотозорий.

Сяйвом новим не пишалась, вгорі наростаючи, Феба;

Незрівноважена. темна, в обіймах легкого повітря

Не красувалась Земля і рук своїх, хвиль лазурових,

Не простягала ще вздовж суходолів ясна Амфітріта.

А як у масі одній зустрічались Земля і повітря

Ще й перебіжна вода, то Земля була надто хисткою,

Хвилі занадто в'язкими, безсвітним і темним повітря.

Власної форми не мавши, у тілі однім сполучившись,

Вічне змагання провадили: все, що холодне,- з гарячим,

Все, що важке,- те з легким, все тверде - із рідким і текучим.

Бог - чи найкраща з стихій - втихомирив оту ворожнечу,

Розмежувавши повітря з землею і землю з водою

І над повітрям наземним ефір утвердивши небесний.

Потім, рознявши її на частки, мішанину всесвітню,

Всі ті частки пов'язали законом гармонії й згоди.

Ясно заіскривсь-зайнявся огонь у легкому ефірі,

Місце знайшовши собі на верхів'ях ладу світового,

Зразу під ним розлилось ефіроподібне повітря.

Нижче прослалась земля густа, вся з важких елементів,

Власним своїм тягарем переможена, і наостанку

Просторінь вод голубих тверді суходоли обмила.

 

Так світову впорядивши будову, творець невідомий

Кожній частині знаходить належні їй місце і вигляд;

І щонайперше Землі, щоб зусюди була одностайна,

Він надає заокруглої форми; наказує водам

Плесом широким розлитись по ній і бурям назустріч

Хвилі здіймати страшні і в камінь дзвонить надбережний.

Вихід дає джерелам, болота розливає, озера

І понад ложами рік підіймає заломами берег.

Дещо з тих вод випиває земля і потужніші ріки,

Дещо доходить до моря і там, на просторі розлившись,

Замість тісних берегів гомонить у віддалені скелі.

З того ж веління прослались гаї, запали долини,

Вкрилися листом гаї, і шпилі піднеслися камінні.

 

І як небесний простір, що п'ять у нім смуг неоднаких

(Справа і зліва по дві, посередині п'ята, пекуча),

Так і огорнену небом твердиню земну розділила

Мудра творцева рука на п'ять поясів розмаїтих:

Осередковий - гарячий, від спеки і сонця безлюдний,

Крайні укриті снігами, а два - поміж кригою й жаром

Мають у всьому помірність, морозу й тепла рівновагу.

 

Вище над ними повітря, легке і рухливе,- повітря, [498]

Легше лише від огню, як огонь - від текучої хвилі.

Там наказав сотворитель туманам осісти, і хмарам,

Та громовицям страшним, що людські серця потрясають,

Та подощовим вітрам, що з собою несуть прохолоду.

Але бурхливцям не всюди премудрий звелів пробувати:

Тож і тепер їхній силі опертись нелегко, хоч кожен

Має свій повів в однім лише напрямі гнати,- інакше

Всесвіт вони б рознесли у братній своїй ворожнечі.

Евр оселився в країні 3oрі від земель Набатейських

І аж до Перських хребтів, осяяних ранішнім сонцем;

Західний берег, де сонце промінням сіяє вечірнім,

Рідний Зефірові став. На півночі, в Скіфії дикій,

Має домівку Борей. В протилежному краї, на півдні,

В хмарах і буйних дощах царює нестриманий Австер.

Вище, над царством вітрів, ефір спочиває блаженний,

Чистий, ясний, від болота земного і пороху вільний.

Ледве усталилось все і знайшло собі певні границі,

Зразу ж, притиснені доти навалою темної маси,

Зір променисті огні розжеврілись в небі широкім.

А щоб усюди живе буяло життя і дихання,

В небі боги і божественні 3oрі тоді оселились,

Хвиля принадила риб блискучу сріблясту породу,

Звір уподобав гаї, а птиця - рухливе повітря.

Тільки найвища з істот, найгостріша, найтонша на розум

Ще не з'явилась, щоб світ покорити й держати у владі.

Звідки постала людина - хто скаже: чи з божого сім'я

Вивів створитель її, як кращого світу початок,

А чи Земля молодая, допіру розлучена з небом,

В матернім лоні своїм затримала первісток неба,

А Іапетів нащадок, змішавши і землю і воду,

Форму для нього знайшов,- богів міцновладних подобу.

Тож усі інші звірі з понурими лицями ходять,-

Людський тим часом кістяк поставлено стрімко і просто,

Очі піднесено вгору, до зір і високого неба.

Так з недоладної купи Земля сформувалася й стала

Матір'ю всього живого і людського роду початком.

 

2. ЧОТИРИ ПОКОЛІННЯ ЛЮДСЬКІ (В. 89-150)

Перше поріддя було золоте; без бича і спонуки,

З власної волі воно Правоту шанувало і Чесність.

Кари і страху не знало. Погрозливе слово закону

Ще не читалось на мідній таблиці, і люд не страшився

Вирок почути судді, без суда і опіки безпечний.

Сосни з гірських верховин ще не сходили в діл на потоки,

Щоби легким кораблем незнані одвідати землі:

Жодні надмор'я чужі не манили щасливого люду.

Мури, глибокі рови не були ще для міст поясами;

Проста сурма і покручений ріг не співали до бою;

Меч і шолом не служили нікому. Без зброї, без війська, [499]

Мирні народи жили в непорушнім і любім дозвіллі.

Щедра земля самохіть, ще не знаючи пут обов'язку,

Ралом не ткнута залізним, не зранена ще бороною,

Гойний приносила дар, поживу легку і корисну.

Люди збирали тоді дику вишню й суниці по горах,

Терен з занозистих віт, шовковиці ягоди стиглі,

Та жолуді, що ронило Юпітера древо розлоге.

Вічна стояла весна, і подувом ніжним Зефіри

Пестили цвіт луговий, що пишався і ріс, самосійний.

Втім і незораний лан половів - нахилявся хлібами.

І, не лежавши в пару, наливав своє стигле колосся.

Ріки текли молоком, струменіли скрізь нектаром ріки,

І темнолисті дуби золотими точились медами.

З того ж часу, як, заславши Сатурна у Тартар темничний,

Владу Юпітер посів, то вже срібна пора та настала,

Гірша від золота, але цінніша від темної міді.

Владар новий скоротив цілорічну Сатурнову Весну,

Літо додавши до неї, непевную Осінь і Зиму

І на чотири доби річний кругобіг поділивши.

Вперше тоді затремтіло повітря від суші та спеки,

І від холодних вітрів крижані позвисали бурульки.

Вперше тоді знадобились оселі; оселі знайшлися

В сховах печер, у кущах верболозу, поплетених ликом.

Вперше Церериним зерном засіяно ниву родючу

І під ярмом заревла-застогнала покірна худоба.

Третя доба - мідяна - за срібною хутко настала;

Люд войовничий, суворої вдачі, до зброї охочий,

Але ж іще не злочинний. Остання порода - залізна.

Тож як настала доба найгіршої тої породи,

Зразу ж з'явилася Кривда, минулися Чесність і Правда;

Хитрість, Брехня і Підступство посіли їх місце спустіле,

Зрада прийшла і Насильство, Жадоба на гроші і статки;

Виплив на море плавець, хоч на вітрі ще був безпорадний.

Сосни, що досі по горах шпилястих росли безтурботно,

Нині по хвилі незнаній помчали в світи кораблями.

Землю, що спільна була, як повітря, як сонячне сяйво,

Нині пройшов землемір, обніжки і межі поклавши.

Стали від неї тепер вимагати не тільки ужинків,

Але й скарбів, що від людського ока вона приховала.

В надра, в глибини підземні ідуть; від стігійської хвилі

Видобувають скарби, усякого лиха початок;

Вийшло Залізо на світ і Золото ще шкідливіше,

Вийшла на люди Війна, що живиться ними й лютує,

В хижих кривавих руках брязкучу стискаючи зброю.

Люд животіє з грабунку, на зятя не звіриться тесть вже,

Гість на господаря також,- і братня любов потьмарилась;

Жінка грозить чоловікові, той ворогує на жінку;

Мачухи зводять дітей смертельно-блідим аконітом;

Син нетерплячий про батькову смерть дізнається в ворожки.

Никне Побожність і Віра, і діва небесна Астрея

Землю, сплямовану кров'ю,- остання з богів - покидає.

 

3. ГІГАНТИ (В. 151-162)

Навіть високий ефір - як то кажуть - не знав супокою.

Велетні, діти Землі, запрагнули влади над Небом

І, нагромадивши гори, до зір намагались сягнути.

Та найміцніший Владика, Олімп розколовши перуном,

Скинув у діл Пеліон, навалений зверху на Оссу,-

Впали шпилі кам'яні, розчавивши всіх змієногих.

Але Земля, перейнявшися кров'ю свого порождіння,

Знов оживила ту кров і душу у неї вдихнула.

А щоби пам'ять якась від нащадків її збереглася,

Перетворила дітей подоланних на людську подобу.

Але нове покоління зухвале було й кровожерне

І зневажало богів: покоління народжене з крові.

 

4. ЛІКАОН (В. 163-251)

Все те з високого неба побачивши, батько Сатурній

Тяжко зітхнув, застогнав і, недавню неславу згадавши,

Ще не відому богам - гидку Лікаонову учту,-

Гнівом пойнявся страшним, всесвітнього владаря гідним,

І несмертельних богів на пораду до себе скликає.

 

В небі високім проходить, безхмарними зримий ночами

Шлях, що за білість свою споконвіку зоветься Молочним.

Шляхом тим ходять всевишні до царського дому владики.

Справа від нього і зліва оселі богів визначніших:

Гомін навколо, юрба і двері відчинені навстіж.

 

Далі від шляху по різних місцях оселилось простацтво;

Тут же, при самій дорозі, здіймаються лари вельможних.

Цю от дільницю, як можна небесне рівнять до земного,

Я б не боявся назвать Палатіном високого неба.

 

Скоро зійшлися всевишні в покої усі мармуровім,

То Громовержець на скіпетр слонової кості обперся,

З трону високого встав і тричі струснув головою,

І полилися із уст його гнівних слова за словами:

«Так, я не більше тоді за царство своє турбувався,

Як змієногі злочинці до неба тяглися, сторукі,

Щоб підгорнути його під своє керування та владу.

Бо хоча ворог був злий і жорстокий, та люте змагання

Тільки з одним поколінням, з одною сім'єю точилось.

Нині ж належить мені геть знищити людське насіння

Всюди, де тільки Нерей обмиває земні суходоли,

Ріками я присягну, що підземними плинуть гаями,-

Все перепробував я... Та рану гнійну сукровичну

Гоїти треба ножем, щоби решта лишилась здорова.

Єсть у нас всякої сили в лісах, на полях і по водах:

Німфи, Сатири, і Фавни, й лісів охоронці Сільвани;

Не ушановані правом з богами селитися в небі, [501]

Мають від нас на землі оселю вони і притулок.

Як же ми можем, всевишні, за них на землі не боятись.

Скоро на мене самого, що вами і світом владаю,

Знаний дикунством своїм Лікаон замишляє злочинство».

 

Всі затремтіли і сповнились гніву. Усі вимагають

Кари злочинному. Так у годину, як змова безбожна

Хтіла в крові імператора римську потугу втопити

І перед смертю такою, грізної ждучи руїни,

Вражений світ затремтів, в годину оту вікопомну,

Августе, ти утішався побожністю люду не більше,

Як Громовержець покірністю неба. От руку підніс він,

Тиша нараз залягла, заспокоївся гомін довкола;

Всі олімпійці примовкли, скорившися волі владичній.

Знову Юпітер уста відкриває для владної мови.

 

«Хай Лікаонові вчинки безсмертних богів не лякають.

Тяжко спокутував він своє непрощенне злочинство.

Здавна до слуху мого про ту людську ганьбу долітали

Дикі чутки: щоб їх перевірить, я сходжу з Олімпу,

Подорожую між людьми, людський запозичивши образ.

Довга то річ переказувать вам все потворне й огидне,

Що я між смертних знайшов: чутки були кращі за дійсність!

Вже поминув я Менал*, пристановище дикого звіра,

Темні кіленські гаї і Лікея вершини холодні,-

В землю приходжу Аркадську. Вже пізно було, сутеніло,

Як повітав я царя Лікаона житло негостинне.

Зразу ж я дав зрозуміти, хто я, і тиранові слуги

Передо мною схилились. Та сам Лікаон не схилився.

Мовив зухвало: «Стривайте! Я мушу дізнатися правди.

Може, це смертний який називає себе олімпійцем?»

Сам же намислив убити мене серед ночі, в постелі,-

От вам, безсмертні, що значило в нього: дізнатися правди.

Та ще не досить йому. Він наказує челяді взяти

Бранця-молосса** і, горло йому перерізавши, м'ясо

Варить: частину в окропі, частину ж, посікши надрібно,

Смажить мені над огнем, щоб бога чесніш привітати.

Тільки ж поставив на стіл він таку ще нечувану страву,

Кинув я блискавку й грім і житло розвалив людожерне.

Втік переляканий цар. Серед нив опинившись безлюдних,

Вимовить щось захотів, та лиш вовчим виттям прохопився.

Паща несита його і крові хижацька жадоба

Проти худоби віднині звернулася. Царське убрання

Шерстю його облягло, і руки змінились на лапи.

Але й у вовчому тілі зберіг він первісну вдачу:

Та ж сивина, як була, і лють на обличчі та сама;

Очі хижацтвом горять, і погляд, як перше, нахабний.

Так я скарав одного. Але всіх я прирік на загибель:

Скрізь, де лиш люди живуть, панувати Бріннія має.

Мов присяглися вони саму лиш неправду чинити,- [502]

Кару за те понесуть усі разом. Так ухвалив я».

Батькову волю частина підтримує словом, частина ж

Голос лише подає, роз'ятрює гнів у владики.

Але й недоля людська починає богів непокоїть:

Що то з землею,- пита,- без смертного станеться роду?

Хто нам палитиме ладан і жертви складатиме ситі,

Може, на здобич звірам віддаси її, Владарю Правий?

Батько Юпітер втишає їх клопіт: «Нове покоління

Має постать на землі, не подібне до давніх злочинців».

[* Менал, Кілена, Лікей - гори в Аркадії, в Пелопоннесі.]

[** Молосси - народ в Епірі в західній Греції.]

 

5. ПОТОП (В. 253-312)

Він вже хотів розметати огні над людьми і землею,

Та побоявся, щоб часом священний ефір не зайнявся

І від стількох блискавиць не стопилася вісь світовая.

Спало на пам'ять йому й рокування нехибної Долі:

«Прийдуть часи, коли море, й земля, і небесна твердиня

Раптом поймуться огнем і зруйнується всесвіт прекрасний»,

Набік одкладено стріли - кіклопів жахливе знаряддя,

Іншу призначено кару - у поводях ріки розлити

І з неозорого неба наслати дощі ненастанні.

Так ухваливши, замкнув Аквілона в печери він темні,

З ним і всі інші вітри, що. хмарища й дощ розганяють.

Нота лише випускає, і Нот вилітає на крилах

Вогких, грізних, обважнілих. Обличчя туманами вкрите,

Падають краплі роси з бороди і волосся у нього;

Хмари сидять на чолі, і одяг струмиться на грудях.

А як потисне нараз рукою могутньою хмари,-

Грім вибухає, і зливи потоками ринуть на землю.

Служка Юнонина вірна, Іріда семикольорова,

Воду тим часом збирає і хмарам її постачає.

Вилягли в полі хліба, хліборобова гине надія,

І невблаганно важка, цілорічна марнується праця.

Але Юпітеру мало цієї небесної кари -

Кличе до помочі він і блакитного брата морського*,

Той же збирає на раду потоки й, зібравши, говорить:

«Вас переконувать довго не треба,- ви знаєте справу:

Вилийте всі свої води, що маєте владу над ними,

Схованки всі відчиніть, одваліте каміння та скелі

І попустіте своїй течії розливатись дозвільно».

Ріки, вернувшись додому, уста джерелам роздирають

І, розгнуздавши потоки свої, поспішають до моря.

Сам же владика морський, потрясаючи землю тризубцем,

їм простеляє широкі усюди дороги, і ріки,

Вийшовши геть з берегів, заливають розлогі рівнини,

Мчать на собі хліба і кущі, людей і худобу,

Цілі будинки з божницями предків і статком хазяйським, [503]

Якже й зосталася де незруйнована повіддю хата,

Хвиля поймає її, аж із дахом вкриваючи раптом,

І щонайвищі міські затопляє муровані вежі.

От уже море й земля ані в чому не мають відміни:

Море, куди не поглянеш, і берега в моря немає.

Люди, втікаючи згуби, одні по горах притулились;

Інші човнами пливуть, де недавно ще землю орали;

Треті щосили веслують над дахом затопленим вілли

І натрапляють на рибу в густім верховітті в'язовім.

Кинений якір не раз зав'язає в гірських сіножатях,

Об виноградні кущі зачіпається дно корабельне.

Там, де лиш кози тонку між каміннями скубли травичку,

Нині лежать, розіславшись, незграбні і ситі тюлені.

Діви морські Нереїди дивуються чудам підводним:

Храмам, палацам, містам. Гаї запосіли дельфіни,

В'язнуть серед верховіть, дерева стрясають хвостами.

Вовк поміж вівці попав і пливе, і лева рудого

Хвиля несе без опору, і тигрові ради немає.

Вепрові ікла страшні ні до чого, оленеві - ноги,

Марно шукаючи місця, де б можна було відпочити,

В море знесилений птах, не втримавшись, падає й гине.

Море в сваволі нестримній горби затопило, а хвилі

Все прибувають, в гірські верховини, зростаючи, плещуть.

Більшість людей поглинула вода; кого ж пощадила,

Тих доконала нестача нужденної навіть поживи.

[* Нептуна - бога морського.]

 

6. ДЕВКАЛІОН ТА ПІРРА (В. 313-415)

Край Беотійський від Ети-гори відділяє Фокіда,

Щедра родюча земля, як була ще землею, а нині -

Моря розлогого води та хвиль неоглядних бурхання.

В цій от землі височіє гора попід зорі високі,

Зветься Парнас, і двома головами у хмари заходить. [604]

Тільки сюди прибули (бо все інше вода укривала)

Девкаліон і дружина його, його вірная Пірра*,

То щонайперш до богів тих нагірних, до німф корікійських**

Та до Феміди, що мала оракул, вдалися з благанням.

Бо ж не було чоловіка, хто був би, як він, правдолюбний,

І не було між жінок, хто б побожністю їй дорівнявся.

 

Глянув Юпітер униз і побачив, що все - під водою,

Що з-поміж тисяч мужів лиш один не втонув у безодні,

Що з-поміж тисяч жінок лиш одна залишилась живою,

Ще й неповинні обоє, богам олімпійським покірні,-

Хмари прогнав дощові і, повіявши вітром північним,

Небо землі показав, а землю - блакитному небу.

Угамувалося море. Владика глибин і безодень

Осторонь гострий тризубець поклав; над морем розлогим

Виставив плечі могутні, мушлею вкриті рясною;

Кличе він бога Трітона і каже, у ріг затрубивши,

Хвилям морським та річкам до відпливу гасло подати.

 

Той же бере свій покручений ріг, ізнизу вузенький,

Далі все ширший і ширший, із закрутом кожним гучніший,

Щоб з-понад моря повітря набрати і звуком могутнім

Оповістити країни - на сході й на заході сонця.

Отже, як вогкі уста доторкнулися дивного рога

І на веління Нептуна заграв він назад повертатись,-

Води спадають, спливають, виходять горби та узгір'я;

Море уже в берегах, повноводі по річищах ріки,

Як і раніше, течуть; наростає земля, суходоли

Ширші щоразу стають, верховіття дерев виринають,

І на високім гіллі баговиння грязьке заплелося.

 

Світ повернувся, як був, та тільки спустілий, безлюдний...

Вчувши, яке укриває його непорушне мовчання, [505]

Девкаліон із слізьми на очах промовляє до Пірри:

«Ти, моя сестро, дружино моя, єдина з жіноцтва,

Ти, що тебе пов'язало зо мною походження спільне,

Шлюб, а потому і ці небезпеки жахливі потопу,

Глянь на простори землі, де встає й западається сонце -

Ми уся людність її: все інше покоїться в морі.

Та й не до краю я певен, що ми утекли від загину,

Хмари навислі ще й досі несміливу душу страхають.

Що коли б Доля з тобою навіки мене розлучила,

Що б ти відчула тоді, бідолашна? І як спромоглася 6

Витерпіть жах, залишившись сама? У горі тяжкому

Хто б тобі втіху подав? І я - коли б ти потонула,

Я б за тобою пішов, потонув у неситому морі.

 

O, коли б міг відновити я люд Прометеєвим дивом

І у створіння із земної персті увіяти душу!

Нині судилося нам, щоб були ми останні з тобою

(Так ухвалили всевишні), останні у людському роді».

Так він сказав, і вони заридали. 1 спало на думку їм до

Феміди піти, запитатися в неї поради.

 

От незабаром вони підступили до річки Кефісу,

Ще не прозорої, темної, хоч і в звичайному ложі.

Скоро водою з ріки покропили обличчя й одежу,

Попрямували обоє до давнього храму Феміди,

Що його дах і чоло від налиплого моху сіріли,

І без вогню, без дарів запустілий жертовник холонув.

А як діткнулися сходів,- руками вперед простелились

На храмовому порозі і З острахом камінь цілують.

Кажуть: «Коли молитвами правдивими маємо силу

Божеський гнів одвернути і волю святу уласкавить,

Відповідь дай нам, Фемідо, як можемо ми обновити

Людську породу, світ урятуй, у потопі знебулий».

Зрушена серцем, богиня сказала: «Як вийдете з храму,

Голови вкрийте плащами і розпережіте одежу

Й вергайте там позад себе великої матері кості».

 

Довго стояли вони в остовпінні. Зламавши мовчання,

Пірра відмовилась перша скоритися волі Феміди,

Молить їй гріх дарувати - не може того учинити,

Щоб святокрадним образити верганням тінь найдорожчу.

І, проказавши ще раз таємничу оракула мову,

В думці глибокій розваживши добре, що може те значить,

Лагідно син Прометея дочці відрікає побожній Епіметея:

«Що сталось, не знаю: чи горем підбитий,

Втратив я давню умілість, чи справді нам сказано Інше?

Мати - то, певно, земля, а кістки - то каміння, гадаю -

Маєм каміння ми кидать назад через голови власні».

Доня Тітанова, хоч і пристала на здогади мужа,

Все ще вагається трохи, чи так же їм радить богиня.

Але... що їм заважає той здогад провірити ділом?

Сходять у діл, покривають лице, розпускають одежу

І починають каміння вергать за спину. І камінь

(Хто б і повірив, коли б не переказ про те стародавній!), [506]

Камінь почав утрачати властиву йому неподатність,

Став розм'якати, тепліти і форм набирати округлих.

Вирісши потім угору, засвоївши іншу природу,

Став він поволі, помалу на образ скидатися людський,

Як розпочата у мармурі постать, іще невиразна,

Ще не дороблена тоншим різцем. І що в тім камінні

М'якше було та вогкіше, немовби від соку якого,

Те обернулось на кров і тканину, а що було гостре,

Найнеподатніше, тяжче, те стало у тілі кістками;

Що було в камені жила, те жилою в тілі й лишилось.

Далі: каміння, яке кинув муж, обернулось на мужів,

А що розкидала жінка, набрало жіночої статі.

От тому й ми - покоління тверде і в труді витривале,

Маєм в собі не одно про походження наше свідоцтво.

[* Девкаліон - син Прометея, Пірра - дочка його брата Епіметея.]

[** На горі Парнасі Корікійська печера, де живуть німфи.]

 

7. СМЕРТЬ ФАЕТОНА (В. 1-328)

Сонця високий палац на гінких підіймався колонах,

Золотом весь мерехтів, полум'яним мінився піропом*;

Гребінь блискучий слонової кості білів на покрівлі.

Срібні, важкі променіли здалека двійчасті в нім двері.

Та найдивніше - була їх робота. Сам батько Мульцібер*

Вирізьбив море на них, омиті в морях суходоли

І над землею всією простелене небо широке.

В хвилях виднілись - різьблений Трітон із покрученим рогом,

Вічно мінливий Протей, з китом у руках, нездоланний

Велет морський Егебн і Доріда з своїми дочками,

Гарні всі внуки Нерея: одні викидаються з хвилі,

Другі на березі сіли і сушать волосся зелене,

Треті на рибах пливуть. І обличчя у них не ті самі,

Але подібні на вигляд, як це між ріднею буває.

По суходолах красуються села, звірі та діброви,

Ріки і німфи джерел, півбоги розмаїті сільськії.

Понад землею вгорі розпростерто блакить неосяжну,

В ній же дванадцять сузір'їв, шість зліва і стільки ж праворуч,

Скоро, Кліменина парость, прийшов Фаетон* до палацу,

Скоро вступив до покоїв свого підсумнівного батька,

То, не насмілившись стати віч-на-віч з отцем найяснішим,

Він зупинивсь оддалік. Підійти не дало йому ближче

Світло, що било від бога. В убранні багрянім на троні,

Від ізмарагдів блискучому, Феб засідав світлосяйний.

Ззаду обіруч від нього, тіснились Століття і Роки.

Місяці, Дні і на відстанях рівних тримались Години. [507]

Тут у квітчастім вінку різнобарвна Весна виступала,

Літо стояло там голе й гірлянду з колосся тримало,

Осінь, скривавлена соком подушених грон виноградних,

І льодовита Зима з розкуйовдженим сивим волоссям.

Сонячний бог із-за почту свойого поглянувши гостро

Оком, що світ обіймає, побачив, здивований, сина.

«Що то за справа, питає, тебе привела до палацу,

Сину мій любий, якого повік не зречусь, Фаетоне?»

«Батьку, - сказав Фаетон,- ти, лампадо ясна світотвору,

Батьку мій Фебе, коли так назвати себе дозволяєш,

Дай запоруку мені, що правдиво я звався і звуся

Сином твоїм, і сумніву напад розвій мені темний».

Так відповів він, і батько, вінець променистий зложивши,

Синові ближче казав приступити і, ніжно обнявши,

Мовив йому: «Так, ти мій... І годен моїм узиватись;

Мати твоя і твій рід нелукаво і батька відкрила.

А щоби ти не вагався, проси в мене все, що захочеш,

Все тобі дам я. Хай води стігійські, довіку незнані,

Свідком моєї клятьби, до кінця непорушної, будуть».

 

Ще й не скінчив своїх слів, як юнак нерозважний благає

Дати йому колісницю і коней прудких, крилоногих.

Кається Феб, що присягся, похитує Феб головою.

«Сину мій, каже, тобі необачне дав слово.

Коли б то Міг я своєї зректись обітниці. Я все тобі дав би,

Тільки не це. Небезпеки, загибелі просиш ти, сину.

Як я тебе одхилю від наміру твого страшного?

Важко тобі, Фаетоне, не сила управитись буде

З кіньми моїми та ще з колісницею, ти ж нерозсудний.

Смертного долю діставши, нелюдського прагнеш ти чину

І, нетямущий, берешся за те, чого і безсмертним

Не випадає торкатись. Бери собі все, що захочеш,-

Та пам'ятай, що ніхто на моїй огняній колісниці

Ще не наважувавсь стати, і сам олімпійський Правитель,

Що з громової десниці вогні блискавок розкидає,

Кіньми моїми не правив. А хто у нас дужчий від нього?

Путь моя спершу береться на кручу,- незмореним коням

Тяжко на неї здобутись. Середина шляху горою

Йде по висотах найвищих. Поглянувши звідти на землю,

В мене самого не раз призвичаєне серце заб'ється.

Решта дороги - з гори, і коней тут ледве тримаєш.

Навіть безсмертна Тетіда, мене дожидаючи в морі,

Часом страшиться, щоб я стрімголов не упав до безодень.

Ще ж пригадай: небеса обертаються, рухом невпинним

Зорі з собою усі пориваючи. Я не вважаю

І проти руху всесвітнього коней скеровую. Силі,

Що покоряє усіх, не корюся - самотній і дужий.

Ну, а тепер уяви: я віддав тобі коні, мій сину,-

Чи ти здолаєш устояти проти того обертання?

Може, гадаєш, що путь моя йде повз міста та діброви

І несмертельних богів обдаровані щедро святині? [508]

Путь непривітна моя йде повз дикі звірі' й небезпеки.

Хай дотримаєш ти напрямку, хай не зіб'єшся з дороги,

Мусиш минати, проте, наставлені роги Тельцеві

І фесалійця Стрільця, і Лев'ячу пащу неситу.

Тут Скорпіон простягатиме клешні криві та жахливі,

Рак підійматиме клешні, півколом зігнуті, на тебе.

Та не гадай, що і з кіньми так легко даси собі раду.

Полум'я мають у грудях, крізь ніздрі його видихають,

Ледве й самому мені покоряються, як розбіжаться

І гордовиті їх шиї не хтять уже слухатись віжок.

Сину, молю, стережись, щоб дар мій не став тобі згубним!

Поки ще можна, облиш безумне своє ти бажання!

Доказу просиш у мене, що рід мій єси І нащадок,

Дозволу просиш на коней. Даю, але тяжко боюся.

Батьківський страх мій - от доказ тобі, що я батько твій справді.

Глянь на обличчя мені! О, коли б твої очі сягнули

В серце моє,- вони б там прочитали тривогу за сина!

 

Глянь-озирнися на світ! Все, що містить той світ широченний,

Все, що таять у собі скарбниці землі й океани,

Я тобі дати ладен,- не почуєш і слова відмови!

Лиш не проси колісниці! Повір же: не честь, не пошана,-

Кара то буде твоя... Чом же так домагаєшся кари?

Що мені шию з благанням таким обіймаєш, безтямний?

Ти зажадав і дістанеш: я Стіксом страшним присягався.

Але чому не просив ти чого розумнішого, любий?»

Батько скінчив свою мову, та син Фаетон не вважає:

Просить, затятий, собі колісниці і сонячних коней.

От вже подоланий бог підводить, знемігшися, сина

До подарунка Вулкана, до колісниці легкої.

Щирого золота вісь, і дишель із золота, і обід.

А в золотих ободах із срібла блискучого спиці.

В збруї рядок хризолітів і перлів, рядок многоцінний

Фебовим світлом горять і промінь його відбивають.

Ще молодий Фаетон розглядає ту дивную упряж,

А невсипуща Аврора на жовто-рожевому Сході

Вже відчиняє присінки, і цвітом червоним троянди

Прибраний атрій*. Розбіглися зорі, і Люціфер* зблідлий,

їх розглядаючи, сходить з небесної варти останній.

Тільки побачив Тітан, що земля починає шаріти

І що ріжки у щербатого місяця зблідлі щезають,

Бистрим наказує Горам, щоб коней вони запрягали.

Гори з наказу владики із стаєнь високих виводять

Соком амброзії ситих, страшних полум'яним диханням,

Фебових коней і упряж на них дорогу накидають.

Мастить чудесним бальзамом своїм світлосяйний державець [509]

Синове ніжне обличчя,- від спеки його захищає,

Промінь кладе на чоло і голосом, сповненим смутку,

Передчуваючи серцем загин неминучий, говорить:

 

«Хлопче упертий, послухайся ради принаймні в одному:

Не користуйся бичем і міцніш натягай оці віжки.

З власної волі біжать мої коні,- тримай їх щосили.

Та не забудь, що не треба тобі п'ятьома поясами

Гнати всіма навпростець. Пам'ятай, що справжня дорога

Вправо звертає поволі і далі біжить кривиною,

Три лише знаючи смуги небесні, а полюс південний

Та з Аквілоном сусідню Ведмедицю геть обминає:

Так і поїдеш, пильнуючи мого виразного сліду,

Жаром однаковим гріючи небо і землю. Розважуй,

Не намагайся угору в найтонший ефір підійматись,

Щоб не спалити небесних чертогів, і вниз не спускайся,

Щоб не згоріла земля. Тримайся середини, сину.

Та й не схиляйся праворуч, де Змій між сузір розвернувся;

I стережися, щоб віз твій не взяв до Жертовника вліво*.

Ти поміж ними керуй. А втім, я здаюся на Долю.

Хай вона дбає про тебе, як сам ти про себе не дбаєш.

Он уже й Ніч - подивись - поки ми розмовляли з тобою,

Вогким чолом доторкнулась Гесперських стовпів.

Поспішай-но, Нас уже ждуть. Он Аврора горить, розганяючи тіні.

Віжки держи у руках. I як намисел твій ізмінився,-

Ради моєї послухай і коней моїх не торкайся.

Поки ще змога твоя і поки ще ти на твердому,

Поки, на горе своє, не ступив ти на вісь небезпечну,-

Мій обов'язок лиши на мені... Не шукай собі згуби...»

Але даремні намови: уже Фаетон в колісниці

Віжки збирає до рук; гордовитий і радий, сіяє;

Батькові дякує щиро за ласку і дозвіл. Тим часом

Сонячні коні Етон і Еой і Флегонт з Піроентом

Ржуть нетерпляче, диханням огнистим повітря сповняють,

Б'ють копитами в ворота і рвуться вперед за горожу.

От вже богиня Тетіда, не знаючи, хто в колісниці,

Засуви всі одсуває, у світ випускаючи внука.

Ринулись коні щосили, повітря в шматки розривають,

Хмар розтинають заслони. На крилах здіймаючись дужих,

Геть залишають позаду на Сході породжені Еври.

Але вага невелика і дишель легкий незвичайно

Фебових коней вражають - бо що їм тягар той юнацький?

Як по морях кораблі безвантажні, хисткі і непевні,

Мчать і гойдаються, вітрові й хвилі скоряючись буйним,

Так і легка колісниця без бога-кермаиича скаче

І підкидає візницю, і небом гримить, як порожня.

От уже шлях уторований, битий покинули коні

І, переплутавшись, збившись, наосліп летять у безладді.

Жахом пойнявсь Фаетон, де колія справжня,- не бачить;

Та коли б він і побачив,- чи може управитись з кіньми? [510]

Кажуть, уперше тоді розпеклись на промінні Тріони*,

І забажали скупатись в навік забороненім морі.

Кажуть, великий Дракон, що розлігся в полярному краї,

Млявий від холоду доти, Дракон, не страшний анікому,

Нині, зігрівшись від жару, незнаної люті набрався.

Навіть і ти, Волопасе, завжди забарний та повільний,

З місця зірвався тривожно, і віз твій дарма тобі власний.

 

А як з верхів'їв небесних поглянув юнак нещасливий

На розпростертую землю, десь долі, далеко-далеко,-

Зблід і коліна йому затремтіли від жаху німого,-

Тьма йому стала в очах від того неосяжного сяйва.

Нині волів би повік не торкатися батьківських коней,

Прикро йому, що про рід дізнавався і доказу прагнув,

Сином Мероповим звався б охоче*. Так гнаний Бореєм

І переможений вже корабель геть по хвилях несеться,

Провід втерявши керманича, відданий бурі на волю.

Що йому діяти? Скільки вже неба за ним полишилось,-

Стільки іще перед ним... Він міряє оком простори:

То поглядає на Захід, якого йому не дістатись,

То озирнеться на Схід; і віжок пустити не хоче.

I утримати не може, і коней не знає на ймення.

Тут йому в різних дільницях небесних здіймаються дивні,

Страхом проймаючи серце, великі і дикі потвори.

 

Єсть у просторах небесних місцевість, де, вигнувши клешні -

Дві величезні дуги - і хвіст обернувши півколом,

Тілом своїм Скорпіон аж на два простелився сузір'я.

Тільки побачив юнак, як, отрутою чорною вкритий,

Він простягає жало і погрожує певною смертю,-

З остраху весь похолов і віжки пустив, непритомний.

Як же ті віжки на спинах відчули розбурхані коні,

Кидатись стали туди і сюди. От, не чуючи впину,

Мчать юнака по просторах незнаних... їх дика сваволя

Гонить легку колісницю без напрямку й стежки... На зорі,

В небі високім прибиті, вони налітають...

То вгору Злинуть нараз в небеса, то круто униз забирають

І над землею на відстані линуть щораз, то коротшій.

Феба на братніх дивується коней, що нижче від неї

(Проти звичаю) біжать. Обпалені куряться хмари.

Полум'ям скрізь, по високих місцях, пойнялись суходоли:

Порозсідалась земля, збувається соків і сохне;

Луки зелені горять, звивається лист на деревах;

Ниви, попалені вкрай, огневі пішли на поживу.

Але не досить того: зайнялися міста многолюдні;

Цілі країни, з усім їх достатком і людністю всею,

В попіл нараз обертаються; гори, укриті лісами,-

Тавр Кілікійський, і Тмол, і Гераклова Ета* - палають; [511]

Сохне, колись плодоносна, джерелами вславлена, їда,

Селище муз Гелікон і Гем*, ще тоді не Еагрів*,

Мене своє в височінь подвоєне полум'я Етна.

Ерікс в огні і Парнас двоголовий, Мікала і Отрій,

Цінт, і Мімант, і Родопа, примушена скинути кригу,

Діндіма і Кіферон, середовище Вакхових оргій...

Скіфії холод її ні до чого; Кавказ велетенський,

Осса і Пінд зайнялися, зайнявся Олімп величавий,

Альпів хребет снігоносний і з ним Апеннін-хмародержець.

 

Бачить юнак нещасливий, як світ загорівся зусюди;

Чує, що скоро і сам він не витерпить власного жару.

Ніби з великої печі пашить той огонь нестерпучий

І вже розтопить небавом його золоту колісницю;

Іскри летючі і попіл гарячий його дошкуляють.

Весь оповитий, затягнений парою скварною й димом,

Хмарою вкритий густою, не знає вже він і не бачить.

Де він летить і куди, на волю віддавшися коням.

Кажуть, що саме тоді ефіопи від спеки страшної

Враз почорніли (запечена кров потемнила їм шкіру),

Лівія, кажуть, тоді пустинею голою стала;

Німфи джерел та потоків, волосся густе розпустивши,

Гірко заплакали*. Марно Діркеї розшукують Фіви,

Аргос - джерел Амімони, Ефіра* - піренської хвилі.

Навіть великі річки не уникли тоді небезпеки,

Ріки, що мали для себе завжди береги широченні:

Запарував Танаїс і Пеней, той дід фессалійський,

І Тевтрантейський Каїк разом з Ерімантом псофійським*,

І славнозвісний Ісмен, і Скамандр, що потім судилось

Вдруге йому закипіти, і жовтий Лікорм етолійський,

І тенарійський Еврот, і дальній Мелан мігдонійський,

Полум'ям взявся Євфрат вавілонський, Оронт загорівся,

І Термодонт, і Ганг многоводний, теж Істер і Фасіс.

Буйно Алфей закипів, береги зайнялися Сперхею;

Таг злотоносний, далекий розтопленим плине металом,

Спів лебединий замовк у славетнім краю Меонійськім:

Зграї співучі загинули всі у Каїстрових водах.

Ніл переляканий втік, так далеко край світу сховавшись, [512]

Що верхоріччів його і досі ніхто ще не знає;

Гирла ж його - усі сім - безводними стали ярами.

Гебр і Стрімон ісмарійські спіткала однакова доля.

Висохли Родан, і Рейн, і Пад, гесперійські всі ріки

І до всесвітньої влади призначений Тібр жовтоводий.

Глибше розсілась земля, і світло денне крізь щілини

В сутемний Тартар пройшло, настрашивши подружжя підземне.

Море міліє і сохне. Де хвилі буйні вигравали,

Нині піски простягайся. Приховані досі в безоднях,

Гори виходять на світ; на поверхню моря гарячу,

Звиклі наверх викидатись, не важаться навіть дельфіни.

Мертві тюлені з глибин тут і там випливають горілиць.

Кажуть, що навіть Нерей і Доріда і всі Нереїди

Десь у печерах підводних, уже теплуватих, ховались.

Тричі владика Нептун виринав і в безмовному гніві

Руки в повітря здіймав та не стерпів великого жару;

От уже мати-Земля, обтяжена водами світу -

Водами синіх морів, джерел та струмистих потоків,

Що поховались від спеки в її затіненім лоні,-

Лагідне й світле лице з молитвою вгору піднявши,

Вид свій ховає в долонях і знов, у тремтінні великім,

Все, що на ній, потрясає і в вогку безодню осівши

Глибше, ніж досі була, так святими говорить устами:

«Боже найвищий, як воля твоя, як я заслужила,-

Хай же твій грім загримить, упадуть блискавиці... як маю

Гинути я від огню, то смерть від перуна найлегша.

Глянь, як від спеки страшної я ледве уста рознімаю;

Пара мій віддих тамує, і кучері гинуть зелені.

Попіл сліпить мені очі і попіл наліг на обличчя.

От нагорода мені, от відплата за труд мій і муки.

От мені дяка за те, що, ралом поранена тяжко,

Від хліборобів щороку терплю я жахи та знущання,

От мені дяка за те, що трави дарую худобі,

Людському племені - хліб і богам - запашні фіміами...

Але нехай уже я заслужила ту кару. Повідай,

Що завинив тобі брат? Чому його море солоне -

Уділ його споконвічний - маліє і в діл опадає?

Якже до брата й до мене нема в тобі іскри любові,

Зглянься на власну державу, на полюси глянь льодовиті!

Глянь, як парують; коли ж їх огонь усесвітній охопить,-

Небо високе впаде. Атлант - як він витерпить, дужий?

Ледве і так вже тримає на плечах розпечену вісь він.

А як загинуть моря й суходоли й чертоги небесні,

Всі ми у давній обернемось хаос. То ж вирви з пожару

Все, що зосталось донині, і світ урятуй од загуби».

 

Так от сказала земля, але неспроможна терпіти

Довше той жар паровий, не промовила більше нічого,

Власне лице заховала у ближчих до Манів печерах.

Тут уже владар небесний покликав всевишніх і Феба

І, сповістивши, що хаос настане, як він не втрутиться,

Став на небеснім шпилі, що звідти на землю й на море [513]

Хмари зсила дощові, розкида блискавиці тремтючі

Та гуркотливі громи. Але вже не має могутній

Ані туману, щоб землю розпечену хмарами вкрити,

Ані дощів заливних, щоб із неба вогні втихомирить.

Громом озвавсь; розмахнувся, метнув смертоносним перуном

На Фаетона,- упав Фаетон неживий з колісниці;

Полум'ям бог вгамував пожежі вогонь розбуялий.

Врозтіч метнулися коні, порвали - сполохані - упряж;

Нарізно мчать без дороги і порвані віжки лишають.

Тут гнуздечка лежить, там осі потрощені, дишель,

Там від побитих коліс порозкидані широко спиці -

Де не поглянеш, усюди сліди руйнування і жаху.

Сам же візниця, опалений громом, з волоссям червоним

Стрімголов падає вниз, залишаючи стежку вогнисту,

Часом отак як зоря на безхмарному небі нічному,

Хоч і не падає зовсім, та може падучою здатись.

Тіло юнацьке, побите у краї чужім та незнанім

Дальній узяв Ерідон* і палаюче вимив обличчя,

А Гесперійські Наяди над громом запаленим тілом

Вивели горб надмогильний і пам'ятний напис зробили:

«Тут лежить Фаетон, що на Фебовій став колісниці;

Хоч і не вправився з нею, у пориві смілім загинув».

[* Шроп - сплав трьох частин міді і однієї частини золота.]

[* Мульцібер - Вулкан (Гефест), бог-коваль і майстер.]

[* Фаетон - син німфи Клімени та Феба-Геліоса.]

[* Сузір'я здавалися старим грекам та римлянам живими істотами. Феб далі говорить Фаетонові про кілька знаків Зодіака.]

[* Атрій (аігіит) - передня кімната.]

[* Люціфер-ранкова зоря (Венера).]

[* Сузір'я Змія (Дракона) - на півночі між Ведмедицями.]

[* Тріони («воли») - сузір'я Великої Ведмедищ, яке в наших широтах не заходить за горизонт (тому й «заборонене море»).]

[* Мероп - цар ефіопський, чоловік Клімени, що народила Фаетона від Феба. Переляканий Фаетон краще хотів би бути сином людини, а не бога.]

[* Назва гірських кряжів.]

[* Гем - Балканське пасмо.]

[* Еагрів - син Еагра, Орфей.]

[* Далі перелічено славетні ріки античного світу. По-перше, три уславлені поетами джерела: Діркейське - біля Фів у Беотії (Софокл, «Антігона»), Амімона - біля Лерии в Аргосі, Пірена - в Корінфі; потім ріки Танаїс, сучасний Дон, Істр - Дунай, Пеней, що тече Темпейською долиною в Фессалії, золотоносний Таг (Тахо - в Іспанії), Євфрат (Месопотамія), Ганг (Індія), Ніл (Єгипет), Оронт (Сірія), Родан - Рона, Пад - По, Фасіс-Ріон (в Колхіді, на Кавказі) і ріки, які згадувались свогочасу поетами, наприклад, троянська ріка Скамандр (вона «кипить» удруге: перший раз кипіла тоді, як їі підпалив з наказу Гери Гефест, щоб полегшити військову справу ахейцям, див. «Іліаду», пісня XXI), чи Каїстр відомий своїми лебедями (тече в Лідії, колишній Меонії); Гебр і Стрімон ісмарійські, тобто фракійські ріки. Тібр - ріка, на якій стоїть Рим.]

[* Ефіра - колишня назва міста Корінфа.]

[* Від міста Псофіда в Аркадії.]

[* Далека ріка крайнього заходу Європи.]

 

8. ПІРАМ І ТІСБА (В. 55-167)

Тісба й Пірам; з юнаків найпрекрасніший він вавілонських,

З дів найкраща вона, що на Сході живуть миловиді,

В житлах сусідніх жили, там, де Семірамїда, казали,

Місто високе своє оточила у мури із цегли.

Перше знайомство між них положило велике сусідство.

З часом кохання зросло; і до шлюбу іти вже було б їм,

Тільки боронять батьки! Одного заказать не здолали,

Це, щоб обоє вони почуттям не палали безкраїм.

Потай кохались вони, розмовляючи тільки на мигах.

Тим у них більший вогонь, чим ховається він у них глибше.

В мурі щілина була, що зробилась вона ще іздавна,

Ще відтоді, як стіна будувалася в домі уперше.

Хиби маленької з давніх-давен ще ніхто не примітив.

Що ж те кохання не взна? Запримітивши перші, коханці

Голосу путь вторували, й слова їх закохані часто

В шпарку проходили ту в шепотінні тихенькім безпечно.

Тісба та любий Пірам, до стіни притулившися, часто

Дихання спільне палке переймали по черзі й мовляли:

«Заздрісна стіно, чого для коханців становиш заваду?

Що, коли б нас ти пустила, щоб всім ми з'єдналися тілом?

Ну, а як важко і це, то хоча б для цілунків відкрилась!

Ми ж тобі вдячні й тепер: визнаємо, що ми тобі винні,

Ти-бо для вух дорогих безперечно дала нам дорогу». [514]

От, набалакавшись так за стіною міцною даремне,

Мовили на ніч «прощай» і з обох тут сторін переслали

Любі цілунки стіні, що на той-таки бік не сягнули.

Друга Аврора ясна розігнала сріблястії зорі,

Сонце ж траву росяну золотим просушило промінням.

Ті, як звичайно, зійшлись. І тоді, в шепотінні сказавши

Перш жалкування свої, зміркували вони неодмінно

В тиші нічній ошукать вартових і пройти поза двері,

Потім, як з дому втечуть, покрівлі покинути міста;

Щоб же в широкім степу не прийшлося їм марно блукати,

Треба до Ніна могили піти і сховатись під тінню

Дерева. Дерево там на плоди білосніжні багате,

Росла шовковиця це, що була при холодній криниці.

Люба умова обом; і вже світло, що нишком зникало,

Сіло у хвилях, і ніч вже з'явилася з хвиль отих самих.

Хитра, у темряві Тісба, відсунувши клямку на дверях,

Йде, одуривши своїх, закриває свій вид і надходить

Аж до могили тієї й сіда під призначені віти.

Зваги кохання дало! Надійшла сюди раптом левиця,

Паща якої запінена й в крові волів, що загризла,

З тим надійшла, щоб жагу заспокоїть в сусідній криниці.

Зараз при світлі її вавілонянка Тісба уздріла,-

Вздріла і, вся тремтячи, у печеру похмуру побігла,

Як утікала вона, то упало з плечей покривало.

Утамувала левиця жагу, із джерела напившись,

Далі, вертаючись в гай, випадково тонке покривало

Хижа знайшла і його розшматовує ротом кривавим.

Потім, прийшовши, Пірам у пилу там глибокім побачив

Хижого звіра сліди і з страху тоді зблід на обличчі.

Ледве ж побачив він там покривало, заплямлене кров'ю,

Мовив: «Єдиная ніч до загину призводить коханців!

З них же вона найгідніша була щонайдовшого віку,

Я тільки винен у цім, загубив-бо тебе я, нещасна,

Сю ніч звелівши прийти у місця, небезпекою повні,

Сам же я перш не прийшов! Розшматуйте ж тепер моє тіло,

Члени злочинні мої пожеріте жорстоким кусанням,

Леви, що тут живете під скелями, поміж камінням!»

Тільки ж убивства хотять боягузи самі! Позбирав він

Тісби одежу і всю переніс на призначене місце.

Плащ той зросивши слізьми й поцілунками вкривши, сказав він:

«Нині прийми ж і моєї ти крові потоки так само!»

Зараз же меч свій дістав, що носив він при боці, і миттю

В тіло собі застромив і, вмираючи, знов його вийняв.

Високо кров з нього б'є, як лежить на землі він горілиць:

Так, як зітреться свинець і надколеться трубка фонтану,

З отвору з свистом поринуть назовні довженні потоки,

Кинуті натиском дужим і вдаром розріжуть повітря.

Дерева овоч тоді, що, забруднений бризками крові,

Чорним стає, а коріння, пролитою змочене кров'ю,

В барву червону вбира на гілках його ягоди білі.

От, ще не збувшись страху, щоб коханцю свому не збрехати, [515]

Знов вона йде і шука юнака і душею і тілом,

Пильно бажа розказать про свої небезпеки жахливі,

Те вона місце знайшла, розпізнала і дерева форми,-

Барва ж її зневіряе й не знає, чи справді воно це?

От як вагалась вона тремтячи, у пилу вона бачить

Б'ється скривавлене тіло... Ступила назад вона зразу

З видом, від буку блідішим, тремтить вона з ляку, неначе

Море, що хвиля пойма, як вітрець його рушить легенький.

От незабаром вона, як пізнала ясного коханця,

В розпачі руки схрестила свої, аж луна розляглася.

Кучері стала зривати й, обнявши коханеє тіло,

Сповнила рани слізьми і, змішавши ті сльози із кров'ю,

Мертве обличчя його засипаючи градом цілунків,

Скрикнула: «Друже мій, що це тебе відібрало у мене?

Любий Шраме, кажи ж, бо кохана зве тебе Тісба!

Любий, завваж ти мене, підведи своє никле обличчя!»

Очі, заплющені смертю, від імені любого Тісби,

Миттю Шрам розплющає й, побачивши, знов закриває.

Плащ свій уздрівши тоді і кістку слоновую білу,

Вільну тепер від меча: «Від моєї руки та кохання

Згинув ти, бідний,- говорить,- та й в мене міцні задля цього

6 і кохання, і руки, для рани дадуть вони сили.

Я за тобою піду, і нехай мене кличуть, нещасну,

Привидом друга в біді; але ти, що єдиним сконанням

Зникнуть від мене здолав, не втечеш і по смерті від мене!

Нині благають про те, нещасливая наша родино,

Тихі розмови сумні та обох нас слова невеселі,

Щоби коханців отих, що з'єднало їх врешті кохання,

Ви не позаздрили більше в одній домовині з'єднати.

Ти ж, деревино крислата, що нині гіллям укриваєш

Тіло нещасне одно, нас покриєш обох незабаром,

Вбивства ознаки сховай і чорнії, здатні до плачу,

Овочі май на собі, як двоїстої крові нагадку!»

Мовила й, меч нехибкий приладнавши до персів ізнизу,

Стала залізо впихать, що було ще від крові тепленьке.

Просьба вразила богів, уразила вона і родину.

Колір же овочів тих, як поспіють вони, почорніє.

Те ж, від кострів що зосталось, в єдиній впокоїлось урні...

 

11. ФІЛЕМОН І БАВКІДА (В. 611-724)

Так закінчив Ахелой*. Те, що він розповів, надзвичайно

Всіх здивувало. Один лиш наваживсь сміятися з цього

Впертий отой богоборець Іксїона син невгамовний: [516]

«Вигадки, що розповів Ахелой: вже надто могучі

В тебе боги олімпійські, як можуть всі речі зміняти».

Всі остовпіли й ніхто з них промови не міг ухвалити.

Перший Лелег серед всіх, нарешті, мовчання порушив,

Розумом зрілий і віком: «Безмірна небесная влада,

Краю нема і кінця їй: схотіли безсмертні - і сталось.

Сумнів твій тут не до речі. Ось слухай. На горах Фрігійських

Поруч із дубом стоїть стіною обведена липа;

Бачив це місце я сам, бо Піттей посилав мене в край той

Дальній на ниви Пелопа, колись його роду підвладні**,-

Нині болото; де край був залюднений - птиці лишились.

В людському образі раз завітав сюди з сином Юпітер,

З Атлантіадом***, своїм жезлоносцем небесним на крилах.

Сотні осель обійшли олімпійці - благали спочинку,

В сотнях осель олімпійців не пущено. Радо зустріли

їх лиш пенати одні, очеретом болотяним вкриті.

Жив там старий Філемон і побожна стара з ним Бавкіда.

Там оселились вони, ще за літ молодих поєднавшись,

Там і постарілись, в тій самій хаті. Жили-бідували,

Але на те не вважали, і вбожество їх не гнітило.

Слуг би ти в них не знайшов; їх двоє жило на господі,

Хазяйнували самі і самі ж собі вірно служили.

 

Ледве безсмертні боги завітали до вбогих пенатів,

Голови низько схиливши, в тісненькі просунулись двері,-

Тут Філемон їх запрошує поруч сідать на ослоні,

А працьовита Бавкіда рядном той ослін покриває.

Потім до огнища йде і в попелі ще нехолоднім

Жар вигрібає, кори докидає і листу сухого,

Трудно і пильно старечим диханням огонь здобуває,

Зносить з гори після того трісок та всілякого хмизу,

Дрібно ламає його, під казан мідяний підкладає

И ту, що з грядок поприносив господар, городину чистить.

А Філемон бере вила двозубі тим часом у руки

Й зараз хребтину задимлену з чорного балка здіймає.

З тої свинини, що довго про свята держали під дахом,

Він невеличкий шматок одрізає і варить в окропі.

 

Щоб не знудилися гості, щоб час їм минав веселіше,

Розпочинають старенькі розмову. Прип'яті за вушко,

Висіли в хаті ночовки; мерщій наливають водою,

Вишнім богам присувають - обмити натомлені ноги.

Ліжко було в них старе, з вербового дерева збите.

Був і сінник з осоки, на вербовій простелений рамі.

Ковдрою вкрила сінник господиня,- так тільки у свята

Ліжко вона застилала, хоч ковдра, стара і дешева,

Тільки й придатна на те, щоби ліжко вербове вкривати.

От прилягли олімпійці. Приносить тоді господиня

Стіл, але стіл шкутильгає на ногу; малий черепочок [517]

Вирівняв ногу старому служаці, а м'ята зелена

Зверху старанно його для почесної учти натерла.

Ставить тоді господиня двокольорові маслини,

Терен осінній смачний, прозорим налитий розсолом,

Редьку, цикорій і сир, а з сиром одцідженим поряд -

Яйця, що в попелі злегка спекла для гостей подорожніх.

Все те на глиняній чистій посуді. Вино розмішали

В глинянім чистім кратері, поставили букові кубки,

Пильно, уважно натерті пахучим зсередини воском.

Хутко по тому на стіл і гаряча з'явилася страва,

З нею й вино молоде... Трохи згодом все те одсувають,

Щоб переміну нову на тісному столі розмістити.

Тут і горіхи, і фіга, і фініки сушені в зморшках,

Сливи солодкі, пахучі, у кошику яблука стиглі,

А посередині меду стільник. І миліші від страви -

Щира і щедра гостинність та ясні обличчя старечі.

 

От примічають старі, що як стане кратер порожніти,

То вже й не знать, відкіля самохіттю вино прибуває.

Вражені дивом таким, затремтіли старі богобійні,

Просять чудесних гостей пробачить за страву убогу.

Був на господі у них ще й гусак, що за сторожа правив -

Сторожа того вони й прирікають на жертву безсмертним.

Довго він крилами бив, все з-під рук виривався старечих,

Поки не вдавсь до гостей та й під ноги до них не забився.

Гості йому врятували життя і, підвівшись з-за столу:

«Так, ми безсмертні боги», прорекли. «Ми йдемо покарати

Селище ваше за гріх і блюзнірство. Та ви не страшіться:

Кара на вас не впаде. Отже, вашу оселю лишіте

Й разом за нами ідіть на шпилі й полонини нагірні».

Божому слову коряться старі і, щосили обпершись

На подорожні ціпки, помаленьку збираються вгору.

Вже недалеко були й від вершини гірської,- так, певне,

Пущена з луку стріла долетіла б - оглянулись - горе!

Все, що в долині було, затяглося болотом, і тільки

їхня хатина зосталась. Та поки дивуються диву,

Поки недолю сусідську оплакують, видко стареньким,

Як та хатина мала, що й для них затісною здавалась,

Храмом величним стає: замість сох піднеслися колони,

Замість гнилої соломи блищить непідроблене злото,

Різьблені двері важкі і мармуром висланий ґанок.

Чують ласкаві слова - син Сатурна**** до них промовляє:

«Праведний старче, і ти, достойна та праведна жоно!

Що б ви хотіли від нас?» Поспитавшися ради в дружини,

Спільне бажання тоді Філемон одкриває безсмертним:

«Хочемо бути жерцями і храму святого глядіти;

Та як у згоді дійшли до кінця свого віку земного,

Дайте і вмерти відразу обом, щоб мені не прийшлося

Бачить дружини в огні, та і їй щоб мене не ховати».

Так по їх волі і сталось. І храму вони доглядали, [518]

Поки точилось життя. Раз, знеможеш віком і кволі,

Вийшли із храму на ґанок вони; обступили їм пам'ять

Давні події; стоять, розмовляють, аж бачить Бавкіда:

Зазеленів Філемон; придивився старий: його жінка

Криється листом - і от вже шумить верховіття над ними.

Поки ще можна було, розмовляли обоє, а потім:

«Друже, прощай», проказали, і вже одночасно корою

їхні уста поросли. І досі ще люди тамтешні

Вказують двоє дерев, що старе заступили подружжя.

Так повідали мені старі та шановані люди.

Правду святу говорили. Я бачив вінки там на вітті,

І, начіпляючи свіжу на древо гірлянду, промовив:

«Люди, шануйте богів, то й вам тоді шана довіку».

[* Тесей разом з іншими героями - учасниками калідонського полювання, заїхав по дорозі до річкового бога Ахелоя. Ахелой під час бенкету розповідає своїм гостям про давнє перетворення деяких Німф на Ехінадські острови. Після його оповідання висловлюється Піріфой, цар лапіфів, син Іксіона. Оповідання про Філемона й Бавкіду становить відповідь другого героя - побожного й розсудливого Лелега.]

[** Піттей - син Пелопа, трезенський цар. Пелоп прибув до Пелопоннесу з Фрігіь Від імені Пелопа півострів Пелопоннес одержав свою назву.]

[*** Меркурієм, внуком Атланта.]

[**** Юпітер.]

 

12. АПОФЕОЗ ЦЕЗАРЯ (В. 746-879)

Цезар у власному місті став богом. Великий у тозі,

Був і при зброї великий. Але не бої переможні,

Не горожанські діла, не подвигів гомін летючий

Перетворили його на світило нове, на комету,-

Славен породженням став він своїм*: із діянь всіх великих

Найголосніше було, що такого обрав собі сина.

Справді: невже важливіше морських втихомирити бріттів

Чи сімома течіями папірусородного Нілу

На переможних пройти кораблях, чи то нумідійців

Та цініфійського Юбу** і Понт, Мітрідатами гордий,

По небезпечній війні приєднати до люду Квіріна***,

Силу тріумфів здобувши і справивши силу тріумфів,-

Ніж породити такого владику, що править він світом,

І благодаттю своєю нас наділити, безсмертні.

Отже, щоб сей не від людського сім'я на світ народився,

Той був повинен зробитися богом. Та тільки прозріла

Мати Енеєва смерть найсумнішу, якою загинуть

Має Понтіфік****; як тільки криваву побачила змову,-

Зблідла і всім олімпійцям, як стрінеться хто, говорила:

«Глянь, як з усюди на мене взялися Злоба та Підступство,

Як ненависно і люто на голову важать єдину,

Що від дарданця Іула у люду мого залишилась!

Чи то єдина з богів турбуватися маю довіку?

То Діомед мене ранить у битві списом калідонським,

То непокоять троянського муру лихі оборонці,

То я повинна дивитись, як чадо моє найдорожче

В морі блукає, терпить, до краю підземного сходить, [519]

З Турном змагатися мусить, або ж (говорімо по правді!)

Зводить з Юноною бій... та що мені згадувать давне

Роду мого лихоліття? Я й нині страшуся, і страх мій

Застує горе колишнє. Злочинні мечі проти мене,

Бачите, як насталили? Молю, одверніте злочинство.

Зрадницьким вбивством жерця не згасіте полум'я Вести»,

В тузі несвітській по небу всьому ті слова розкидала

Мати Венера, і вишні боги засмутились; та тільки

Сили не мають тих сестер старих постанову зламати.

Провість вони подають, неминучого горя ознаки:

Брязкотом зброї в ті дні віщували насуплені хмари

Біди незнані; розказують: сурми й ріжків завивання

В небі високім лунали, і сонце затемненим диском

Тьмянеє світло жовтаве принишклій землі подавало.

Часто у зорянім небі з'являлись грізні смолоскипи,

Часто у смугах дощу криваві з'являлися краплі;

Люцифер сходив, і синє обличчя бувало укрите

Темною ржею, і місяць в кривавій стояв колісниці.

В тисячах місць накликав бідування настирливий пугач, [520]

В тисячах храмів кумири слізьми обливались і, кажуть,

Співи й прокльони грізні по священних гаях розлягались.

Жертва немила була; про заколот лютий зловісні

Свідчили жили, і потрух офір віщував про злочинство.

Кажуть: на Ринку, довкола домів і шанованих храмів,

Скиглили пси уночі і тіні померлих блукали;

Місто велике, схвильоване, блідло, тремтіло від жаху.

 

Та не змогли одвернуть неминучого всі безперечні

Перестороги богів, і у храмі мечі заблищали;

Курія змові кривавій припала одна до вподоби

В цілому Римі, щоб там довершити намислений злочин.

Тут Цітерея нараз, обома сплеснувши руками,

Вдарила в груди і хмарою вкрити хотіла нащадка,-

Так, як Паріса колись приховала від люті Атріда,

Як від мечів Діомедових батько Еней врятувався.

Мовив, побачивши батько її: «Чи не думаєш, дочко,

Долю незмінну змінити? Ввійди лишень ти до господи

Сестер трьох Парок. У них у просторій палаті побачиш

Ти незчисленні події на різьблених мідних таблицях,

Що не бояться ні неба здриганнів, ні грому грізного,

Ні катастроф світових і триватимуть вік непорушні.

Знайдеш ти там у письмі невитравнім зазначену долю

Власного роду. Читав я про нього і добре затямив.

Взнай же і ти, Цітереє, майбутнє свого покоління:

Той із нащадків твоїх, що тебе так тривожить сьогодні,

Вивершив всі уже дні, які взяв для прожитку земного;

Ти і нащадок його відчините брами небесні,

Храми йому побудуєте славні. Його ж спадкоємець

Візьме тягар його імені. Месником стане за батька

Він переможеного і нас коло себе згромадить.

Щастя його привітає. Обложені Мутіии мури

Миру благатимуть в нього. Фарсал його силу відчує.

І македонські Філіппи від братньої крові змокріють.

В водах Сікульського моря умалиться славне наймення;

Звірившись марне на шлюб із римським вождем легковажним,

Згине єгиптянка владна. Розвіються чорні погрози,

Ніби Канопові наш Капітолій скоритися має.

Чи ж називати тобі всіх тих варварів, всі ті народи,

Ті, що обабіч живуть Океану? Залюднені землі

Всі йому мають служити, а з ними і море широке.

Мир він землі подарує, а потім до прав громадянських

Духом схилившись своїм, забезпечить усім справедливість.

Прикладом власним покращить звичаї і оком пророчим

Роки майбутні пойнявши і всіх полічивши нащадків,

Синові благословенної небом дружини своєї

Власне наймення своє передасть і турботу державну*****.

А як із Нестором давнім зрівняється віком поважним,

То до всевишніх злетить він у небо, до рідних сузір'їв...

Цю ж із убитого тіла візьми непохитную душу,

Перетвори її в сяйво, щоб з неба висот повсякчасно

На Капітолій могутній дивився божественний Юлій».

 

Тільки скінчив він, як звисока мати Венера злетівши,

Стала посеред Сенату, нікому незрима, і душу

Цезаря, ледве злетіла вона із смертельного тіла,-

Щоб не розтала в повітрі,- взяла і полинула в небо;

І як відчула, що полум'ям ясним вона розгорілась,

З лона свого відпустила її. Під місячне сяйво

Та підлетіла і, довгий лишаючи слід за собою,

Замерехтіла зорею. І бачивши синові вчипки,

Вищими їх уважає, радіє його перевазі.

Правда, що син не велить прославляти себе понад батька,

Та поголоска іде, не скоряється жодним велінням

І підіймає його понад батьківські вчинки славетні:

Так Агамемнонові поступився Атрей, його батько;

Так от Егея Тесей, так Пелея Ахілл переважив;

Так (наостанку візьму я належніше їм порівняння),

Так і Сатурн від Юпітера менший. Владає Юпітер

Твердю всією небес і всесвіту царством потрійним,

Август керує землею; обидва - батьки і владики.

Ви, охоронці Енеєві, що одвернули від нього

Меч і вогонь! Ви, тубільні боги, і Квіріне, осадчий

Нашого міста, і ти, нездоланного Ромула батьку,

Сильний Градіве******, і Весто, шанована в Цезарськім домі,

Ти, Аполлоне домовий, шанований з Вестою разом!

Ти, що живеш у Тарпейському храмі, Юпітере римський!

Всі, кого серцем побожним належить поетові знати:

Хай забариться той день і нас не застане живими,

Як наш велитель покине цей світ, його владі підлеглий,

Щоб, відійшовши до зір, піклуватися вами здалека.

 

Так довершив я свій труд. Ні Юпітера гнів громоносний,

Ні невблаганне залізо, ні давність його не зруйнують.

Хоч і надійде той день, що тільки над тілом владає,

І покладе непомітному край існуванню моєму,-

Кращим природи моєї первістком над зорі полину,

Тут же наймення своє залишу незабутнє. І всюди,

Де неоглядна земля покоряється Римській державі,

Житиму я у людей на устах і, коли непомильне

Передчування співця,- у безсмертній зростатиму славі.

[* Імператор Октавіан Август був усиновлений Цезарем.]

[** Юба - цар нумідійський"; нумідійці - маврітанський народ, що жив біля ріки Цініфу (в африканській Лівії).]

[***Тобто Ромула, міфічного засновника Рима і предка римського народу.]

[**** Головний жрець: незадовго до смерті Цезаря було обрано на цю почесну за тих часів посаду.]

[***** Пасинок Августа - Тіберій, син другої дружини Августа Лівії, дуже розпусної жінки («благословенної небом»).]

[****** Градів - прізвисько Марса («батько Ромула»).]


© Aerius, 2004