Публій Овідій Назон
Скорботні елегії
Переклад Андрія Содомори

Джерело: Овідій. Любовні елегії. Мистецтво кохання. Скорботні елегії. К.: Основи, 1999. 300 с. C.: 169-269.

OCR & Spellcheck: Aerius (ae-lib.org.ua), 2004

Зміст

Книга перша

КНИГА ПЕРША

1

Підеш у Рим, мій згорточку скромний... Ні, я не заздрю...

Хто ж тебе виплекав, той - горе! - залишиться тут.

Підеш неприбраний - так воно личить дитині вигнанця:

До невеселих часів одяг належний бери.

Ні багрецем, ні вакцинії соком пишатись не треба, -

Не для скорботи й журби барву придумано цю, -

Кедром хай сторінки не пишаються, мінієм - титул,

Білі - над темним чолом хай не ясніють ріжки.

Всі ті прикраси - для інших книжок, щасливішої долі,

Ти ж про мою пам'ятай - долю, ворожу мені.

Хай не вигладжує пильно країв твоїх пористий камінь,

Хай буде видно, що ти не чепуривсь, не голивсь.

Плям не соромся: побачивши їх, усяк зрозуміє,

Що не одну лиш сльозу я над тобою зронив.

Годі! Рушай! Від мене вітай місця наймиліші -

їх може нині сягнуть лиш мого вірша стопа.

Може, ще хтось пам'ятає про мене там серед люду,

Може, й спитає тебе, як тут ведеться мені, -

Скажеш йому, що живий, але не кажи, що здоровий:

Таж навіть те, що живу, є подарунком богів.

Схоче хтось більше дізнатися - краще тобі промовчати,

В бесіді зайвим слівцем не прохопися, бува,

Бо, зацікавившись, книги мої розгорне читальник,

Поговір піде - і знов будуть судити мене.

Хтось тебе словом прикрим дійме - захищатись не варто:

Захистом, що не кажи, тільки нашкодиш мені.

Може, стрінеш когось, хто зітхне за Назоном-вигнанцем,

Хай зі сльозою в очах він ті рядки пробіжить

І побажає, та подумки (заздрісник може підслухать),

Щоб і свій гнів пом'якшив Цезар, і кару мою.

Хто б не стрівся тобі, хай горя він не зазнає,

Бо за нещасних стоїть, ласки благає в богів.

От якби виблагав він!.. Якби Цезар, гнів подолавши,

Вмерти дозволив мені на батьківщині моїй!..

Хоч би й усе ти зробив, як кажу, не уникнеш докорів:

Що то за вірші, мовляв, - з давніми не порівнять!

Так, але чесний .суддя на обставини зважити мусить,

А коли зважить на них, виправдать зможе тебе.

Тільки погідна душа бездоганну висновує пісню,

Днину ж мою погасив долі раптовий удар.

Пісня жадає від того, 'хто пише, дозвілля і тиші -

Хвилі, морози, вітри люто шмагають мене.

Пісні не може сусідувать страх, а я, нещасливець,

Чую на шиї своїй доторк холодний меча.

Хай навіть те, що пишу, подивляє суддя і прихильно

Гляне на вірші мої, хоч недоладні вони.

Ти Меонійця візьми й накинь такі біди на нього -

Вбогістю хисту, повір, навіть йому дорікнуть.

Хай тобі буде однаково, що там хто скаже про тебе,

Як не догодиш комусь - сорому з того не май:

Доля до мене, знаєш, тепер не настільки ласкава,

Щоб випадало тобі дбати про славу в людей.

Поки щастило мені, до похвал не був я байдужий,

Весь я бажанням горів мати ім'я голосне.

Досить того, що пісень не зненавидів я, ані хисту:

Це ж через нього я тут, вигнаний, на чужині!

Йди ж - і Рим озирни (бо можна тобі) замість мене...

О, якби міг я, боги, згорточком стати своїм!

Та не гадай, що тебе, коли прийдеш у місто велике,

Не розпізнає ніхто серед густої юрби -

Хоч би ти й назви не мав, тебе викаже барва скорботна:

Як не приховуйся там - знатиме всяк, що ти мій.

Потай все ж увійди, щоб мій вірш тобі не зашкодив:

Нині ж не так, як колись, люблять, шанують його.

А як зустрінеш когось, хто тебе, не читавши, відкине

Лиш через те, що ти мій, ось що такому скажи:

"На заголовок поглянь: не даю настанов для любові,

Кару, належну йому, твір цей сповна вже поніс".

Може, чекаєш, коли я скажу тобі, посланцеві,

Ще й на високий зійти пагорб, де Цезаря дім?

Хай ті святині і їхні боги на нас не гнівляться:

Влучив у мене звідтіль громоподібний удар.

Хоч пам'ятаю, що там - найласкавіші сили небесні,

Все ж тих богів, що мене вразили громом, боюсь!

Досить, щоб голуб хоч раз одчув твої, яструбе, кігті -

Вже він, сердега, тремтить, хай лиш крило шелесне.

Так і вівця, яку вирвали з пащі жадливого вовка, -

Вже ти її від кошар не одженеш, боязку.

Був би живий Фаетон - уникав би неба й до коней

Не підійшов би, хоч їх так нерозважно жадав.

Так от і я, хто відчув блискавичну Юпітера зброю,

Тільки-но грім загримить - думаю: в мене він б'є.

З суден аргоських котре не розбилося при Катареї,

Те до евбейських глибин вже не скерує вітрил.

Так от і мій пошарпаний бурею човен боїться '

Знов повернути туди, де мало що не втонув.

Тож насторожі там будь, обачливий та обережний,

Хай вдовольняє тебе із простолюддя читач.

Так на слабкому крилі Ікар поривався до неба -

Впавши, нещасний, своїм іменем води назвав.

Радити все ж не берусь, до весла чи вітрила вдаватись:

Тільки обставини й час раду найкращу дадуть.

Може, опинишся в домі ясному, коли там дозвільно

Й лагідно буде, то знай: гнів себе вичерпав сам.

Може, твою нерішучість помітивши, хтось посприяє,

Слово замовить, тоді - вже без вагань підійди!

В добру годину, мій згорточку! Ти щасливіший од мене!..

Йди, бо лиш там ти мої болі полегшити б міг:

їх або справді ніхто, або той, хто завдав мені рани,

Як син Пелея колись, полікувати б зумів.

Лиш, замість допомогти, бува, не зашкодь ненароком, -

Над сподіваннями страх гору, як бачиш, бере, -

Щоб, розворушений, знову з-під попелу гнів не прорвався,

Кари тяжкої, гляди, вдруге на нас не наклич!

А коли, врешті, оселя моя тебе прийме гостинно

Й матимеш звичне своє в скриньці округлій житло,

Рідних братів своїх складених там за порядком побачиш -

їх я випещував теж пильним, безсонним трудом.

Інші - їх ціла юрба - про себе відверто говорять:

Кожен із них на чолі свій заголовок несе.

Трьох - принишклих - побачиш там одаль, у закуті темнім,

Хоч їх наука - любов - перша наука для всіх.

їх ти або уникай, або, якщо вистачить духу,

Зважся Едіпа ім'я чи Телегона їм дать.

Лиш із тих трьох, якщо свого батька ти поважаєш,

Жодного не полюби, хоч і любити він вчить.

Про перевтілення є ще там книги - п'ятнадцять сувоїв:

При похованні моїм вирвано їх із вогню.

їм ти від мене скажи, що й моєї долі обличчя

Нині б поповнить могло тіл перевтілених ряд.

Бо в одну мить неподібною стала до себе самої:

Щойно щаслива була - вмита сльозами тепер.

Ще не одне б я доручення дав, лише б забажав ти,

Тільки боюсь, щоб тебе я не загаяв дарма.

Втім, якщо все, що згадую тут, понесеш із собою,

Хтозна, чи той посланець міг би двигнути тебе.

Довга дорога... Рушай! А я буду жить на краєчку

Світу й про землю свою снитиму в тій далині.

2

Неба та моря боги! Чи лишилося щось, крім благання?

Згляньтесь на те неміцне, хвилями бите судно!

Не поспішайте, молю, приєднатись до Цезаря гніву:

Часом карає один, інший - зласкавиться бог.

Дружня до тевкрів Венера була, Паллада - ворожа,

Йшов проти Трої Вулкан, обороняв - Аполлон.

Дбала про Турна, Енеєві - шкодила донька Сатурна,

Міццю Венери, однак, часто втішався Еней.

Грізний Нептун на Улісса обачного часто здіймався,

Збройна Мінерва ж не раз порятувала плавця.

Що ж заважає мені, хоч я не з героїв, чекати

Ласки прихильних богів, поки ворожі гнітять?

Марно, нещасний, гублю ті слова! От мовлю, а хвиля

Важко шмагає мене - сіллю гіркою в уста.

Нот, жахний буревій, моїм благанням жбурляє,

Робить усе, щоб воно не досягнуло богів.

Видно, й вітри завзялись примножити карою кару -

Геть і вітрила несуть і молитви з моїх уст.

Лихо мені! То не хвилі - гори перекотом ходять!..

Гляну - здається, злетять до щонайвищих зірок.

Лихо! В яку глибочінь поміж хвиль западається море!

Гляну - здається, що там - темного Тартару дно!

Оком, куди не сягну, - довкіл лиш море та небо:

Хвилями море грозить, небо - бовванами хмар.

А поміж ними в усю широчінь гудуть буревії

Хвиля не знає сама, хто нею править тепер.

Ось, набираючись сил, летить із багряного сходу

Евр, а назустріч йому з заходу рине Зефір.

Ось льодяний розшалівся Борей, посланець Ведмедиці,

Ось уже Нот запальний ставить усім їм чоло.

Вдатись до чого, чого уникати - й керманич не знає:

Серед такої біди стало й мистецтво сліпим.

Гинемо, значить, усі... Ніяких надій на рятунок...

Поки те слово кажу, б'є мені хвиля в уста.

Скоро й на душу ляже вона - смертельну вологу

Я на півслові таки під час благань зачерпну.

Вірна дружина моя побивається лиш над вигнанцем,

Лиш про вигнання моє, зжурена, знає вона,

їй і не сниться, що ми - забавки в безкраї моря,

Що буревії нас б'ють, що переслідує смерть.

Добре, що я не дозволив жоні податись за мною -

Двічі б я мусив тоді звідати, що таке смерть.

Нині, хай згину, але ж, як їй не грозитиме лихо,

То в половині своїй все-таки буду живий.

Горе! Який то вогонь блискавиці шугнув поміж хмари!

І мовби тріснула вісь, аж колихнувся ефір.

Хвилі в боки корабля раз по раз так ударяють,

Наче об мури міські - пущене з пращі ядро.

Інший перед одинадцятим після дев'ятого рине

Вал - на таку висоту жоден іще не злітав.

Втім, я нг смерті боюсь - самого способу смерті:

На суходолі б я був - смерть би дарунком назвав.

Є в тому благо, чи в суджений день, чи під лезом упавши,

Тілом у землю стійку, мов на спочинок, лягти,

Дещо сказавши своїм, сподіватись їх сліз на могилі,

А не піти у глибінь - пажерним рибам на корм.

Хай заслужив я на те, але ж інші є тут, окрім мене, -

Чи справедливо і їх разом зі мною карать?

Тож, усевишні, і ви, лазурових вод охоронці,

Враз із висот і глибин не поривайтесь на нас!

Хай те життя, що Цезар зберіг мені гнівом найм'якшим,

Якось доставлю туди, де йому велено буть.

Хочете кари мені, на яку заслужив я, то знайте:

З волі самого судді нижча від смерті вона.

Таж якби Цезар мене до сгігійських вод мав послати,

То не потрібна б йому ваша підмога була.

Повна ж у нього, та без злоби, над життям моїм влада:

Сам же він, що дарував, може забрать будь-коли.

Ви ж, кого жодним вчинком своїм образить не міг я,

Будьте вдоволені тим, що переношу, боги!

Навіть коли б усі враз рятувать нещасливця взялися, -

Марно, бо хто вже пропав - не врятувати того.

Хвиля, скажімо, спаде, вітерець ходовий посприяє,

Зглянетесь ви, а мені - бути вигнанцем таки!

Таж не заради багатств, невситимий, моря рівнину

Я кораблем борозню, аби міняти товар,

Ні до Атен, як колись по знання, ані до азійських

Міст, що їх бачив уже, не завертаю судна,

Ні в Александрове місто славетне, аби подивляти,

Ніле грайливий, твої сповнені чару дива.

Вітру благаю в богів ходового - хто б міг повірить? -

Щоб на сарматську чужу землю ногою ступить.

Місце вигнання мого - дикий берег зліва од Понту,

Скаржуся, що забарна втеча від рідних країв.

Аби побачити хтозна-де в світі загублені Томи,

Кваплю вигнання своє, ласки благаю в богів.

Тож, коли милий я вам, бурхливе приборкайте море,

Оком погідним, боги, гляньте на мій корабель,

А як не милий - тим паче ведіть до місця вигнання:

Саме те місце жахне - кари частина значна.

Дміть у вітрила мої, не баріться, подуви бистрі!

Годі вже нам споглядать рідний Авзонії край!

Цезар не хоче того - не затримуйте більше вигнанця,

Хай вже понтійська земля бачить обличчя моє!

Він повелів - я того заслужив; проти права та честі

Я не наважусь піти - суд його кривдним назвать.

Та коли вчинки людей в оману не вводять безсмертних,

Знайте: в провині моїй злочину дійсно нема.

Вам же відомо: на манівці ненароком зійшов я,

То був не задум лихий - то нерозважність була.

Тож коли домові Авґуста, скромний підданець, сприяв я

Й волю його визнавав першим законом для всіх,

А його вік називав для людей найщасливішим віком,

І, як йому, так і всім Цезарям ладан палив, -

Згляньтесь на мене, боги, бо й крихти неправди немає

В мові моїй, а як є - хвиля хай вкриє мене.

Чи то здалося мені, чи направду розходяться хмари

Й море, втративши гнів, з грізного тихим стає?..

Так воно й мусить буть! То боги, почувши благання,-

Хто б міг богів одурить? - допомагають мені.

3

Тільки-но зрине в душі найскорботніший образ тієї

Ночі, що в Римі мені стала межею життя,

Тільки згадаю ту ніч, а з нею все найдорожче,

Втрачене, - крапля-сльоза котиться досі з очей.

Ранок уже був близький. За найдальші Авзонії межі

Мусив я з ним одійти - так мені Цезар велів.

Часу не мав я і здатний не був у дорогу збиратись -

Довго я весь ціпенів, світу не бачив довкіл.

Ні про супутників, ані про слуг завчасу не подумав,

Ні про харчі не подбав, ні про одежу якусь.

Так остовпів, наче той, кого громом Юпітер ударив:

Дихає ще, та життя не відчуває свого.

І лиш тоді, коли біль розвіяв ту мряку навислу

І коли я з забуття знову до тями прийшов,

Мовлю до друзів сумних на відході слово прощальне -

А з усіх друзів тепер, мабуть, що двоє було...

Плакав я, плакала дужче жона, обнімаючи мужа,

Сльози дощем по щоках (чи заслужила?) текли.

Донька не з нами була.- далеко в лівійському краї

Про мою долю сумну знати вона не могла.

Всюди, куди не глянь, ридання та зойки лунали -

Все тут на мій голосний похорон схоже було.

Чоловіки і жінки, навіть діти - й ті наді мною

Плакали; в кожнім кутку сльози струмками лились.

І якщо можна мале зіставляти з чимось великим -

Троя такою була, як здобували її.

Та голоси і людей, і собак поступово вляглися,

Люна вже коней своїх високо в небі вела.

Від її сяйва свій зір перевівши на Капітолій,

Що надарма височить побіч пенатів моїх, -

Мовив я: "O божества, що тут живете по сусідству,

Вже мені ваших святинь не озирати повік!

Ви, з ким прощаюсь, боги високого міста Квірина,

Нині в останній раз шану од мене прийміть!

І, хоча пізно братись за щит уже після рани, -

Все ж із вигнанця зніміть хоч свого гніву тягар.

Мужу небесному слово скажіть, що я помилився,

Похибку прикру мою злочином хай не назве.

Те, що знаєте ви, хай і той, хто скарав мене, знає.

Вляжеться гнів божества - горя убуде мого".

Так я всевишніх благав. А ще палкіше - дружина,

Схлипи сердешній не раз на перешкоді були.

Далі до Ларів вона, розпустивши волосся, припала,

Попелу, що охолов, губи торкались тремкі.

Як не благала вона немов оглухлих Пенатів -

Мужу ні сльози її не помогли, ні слова.

Ніч одлітала таки - не давала для гаяння часу:

Вниз вже від осі небес німфа аркадська пливла.

Що тут робить було? Ніжна любов до вітчизни спиняла

Крок мій, а ніч, ота ніч - в Римі остання була.

Скільки разів квапливому сам полюбляв я казати:

"Гей, зупинись, поміркуй: звідки й куди так спішиш?"

Скільки разів я дурив себе сам: мовляв, не настала

Певна, догідна пора, щоб вирушати у путь.

Тричі ступав на поріг - і тричі намарно: вертались

Ноги, що з серцем моїм мовби у змові були.

Часто, сказавши "Прощай!", я знову ставав балакучим

І на порозі таки, вкотре вже, всіх цілував.

Часто доручення я повторяв, аби ще раз і ще раз

Бачити любих своїх - так я дурив сам себе.

Врешті, куди поспішаю? До скіфів?.. А що залишаю?

Рим?.. Тож годиться мені вдвічі повільнішим буть!

Так ото просто й піду - живий од живої дружини?..

Дім, милу челядь усю так ото й кинуть навік?..

Як і тих друзів усіх, що для них я був наче братом, -

Милі серця, що в міцній дружбі тесейській жили?..

Поки ще можна, вас обніму, можливо, востаннє,

Кожна година тепер - неоціненний мій зиск".

Годі. Пора відійти. Я мовкну вже на півслові

Й тільки душею до всіх, хто мені любий, горнусь.

Поки те мовлю я, поки всі плачемо, - в небі засяяв

Люцифер, світла зоря, - темна, одначе, для нас.

Мовби живцем моє тіло ділили: здавалося, бачу

Частку себе - як вона осторонь мене лежить.

Так, мабуть, Меттій страждав, коли, караючи зраду,

Коні у різні боки рвучко шарпнули його.

Щойно тоді од ридань та од зойків дім колихнувся,

В груди оголені всяк бити руками почав.

Щойно тоді на плечах у мене повисла дружина

Й, ронячи сльози, таке мовила скрушно мені:

"Нас не розлучать! Обоє ми рушимо звідси, обоє!

Вслід за вигнанцем піду, вірна вигнанця жона.

Кличе дорога й мене, чужина щонайдальша чекає, -

Я не обтяжу судна, що на вигнання пливе.

В Скіфію шле тебе Цезаря гнів, мене - моя вірність.

Вірності я покорюсь, гнівові Цезаря - ти".

Твердила вперто своє, й лиш з уваги на користь для мене,

Хоч їй нелегко було, згоду лишитись дала.

Врешті, немитий, зарослий, скуйовджений, вийшов я з дому,

Радше то винос мій був - винос живого мерця.

Потім жона, так я чув, лежала посеред дому

Ницьма: од болю й журби розум потьмарився їй.

А як до тями прийшла і з холодної встала долівки -

Навіть волосся її в попелі, бруді було -

То над собою вона, то над домом самотнім ридала,

Мужа-вигнанця ім'я все їй не сходило з уст.

Так побивалася, мовби на стосі дров похоронніх

Бачила мертвим мене чи свою рідну дочку.

Вмерти хотіла, у смерті шукала сховку від болю,

Лиш задля мене з життям не розпрощалась вона.

Що ж, хай живе, раз доля така, й вигнанцеві руку

Хай подає рятівну через таку далечінь.

4

Вже Океану сягнув Ведмедиці менальської сторож,

Води схитнулися вже, захвилювались під ним.

Ми ж не з своєї волі, на жаль, іонійські простори

Борознимо кораблем - смілості страх додає.

Горе! Як на очах спохмурніла моря рівнина!

Як, підхоплений з дна, мов закипає пісок!

Хвиля в рівень гори то над носом, то над кормою

Висне - і з розмаху б'є різьблених наших богів.

Стогне сосновий кістяк, дзвенять напружені снасті,

Мовби й сам корабель плаче над горем моїм.

Блідістю страх льодяний керманича видав: уже він

Сам не керує судном - здався на ласку його.

Як безпорадний їздець, не змігши пригнути додолу

Гордої шиї коня, віжки пускає із рук,

Так і він не туди, куди хоче, кермо повертає,

Взяла-бо гору й над ним хвилі гривастої міць.

І якщо волі не дасть Еол вітрам супротивним,

То повернуся туди, де я не смію вже буть.

Там, оддалік від землі іллірійської, зліва од неї,

Край італійський, куди вже нам нема вороття.

До берегів заборонених годі гнать мене, вітре!

Краще, як я, покорись рішенню Батька богів.

Поки я тих берегів то лякаюсь, то до них рвуся,

Хвиля об наше судно вища, могутніша б'є.

О, зласкавтесь, молю, божества глибин темно-синіх!

Досить того, що мене сам Громовержець скарав.

Душу зболілу од смерті врятуйте, якщо врятувати

Можна од смерті того, хто вже зустрів свою смерть.

5

Ти, хто між друзів моїх для мене завжди був перший,

Ти, хто горем моїм наче своїм перейнявсь,

Ти, коли вдарив грім, потерпілому руку подати,

Друже мій, не завагавсь, мову зі мною повів,

Словом ласкавим порадив мені при житті залишитись,

Бо, нещасливець, тоді смерті собі я жадав.

Знаєш, кому те кажу, ті спогади - замість імення,

Всі твої добрі діла - дороговказом тобі.

їх пам'ятатиму я, в глибині душі заховавши,

Бічним твоїм боржником буду за те, що живу.

Знай же: скоріше мій дух розтане у порожнечі,

Прах залишивши в вогні, щоб дотлівав, остигав,

Ніж у непам'ять пущу твої такі щедрі заслуги

Переді мною, твою вірну, сердечну любов.

Хай же ласкаві боги тебе долею втішать такою,

Щоб не вдававсь ти, як я, по допомогу чужу.

Та коли б мій корабель лиш погожі вітри підганяли,

Може, про вірність твою так і не знав би ніхто.

Не пересвідчився б і Пірітой у Тесеєвій вірній

Дружбі, якби з ним Тесей не завітав в Ахеронт.

Шал твій, Оресте журний, прислужився славі фокейця:

Тільки тоді він подав щирої дружби зразок.

Так і Ніс Гартакід, якби друг Евріал не потрапив

Збройним рутулам до рук, слави б гучної не мав.

Як на живому вогні випробовують золото жовте,

Так лишень у біді дружби ціну пізнають.

Доки ведеться тобі, всміхається мило Фортуна,

Доти й шанує тебе багатолюдна юрма,

Та загримить - і врозтіч усі; з того велелюддя

Вже мов не бачить тебе, не впізнає вже ніхто.

Все це раніше я знав - із давніх зразків, але нині

З власних бід я збагнув слів отих правду гірку:

З друзів моїх багатьох лишилося двоє чи троє -

Іншим потрібне було щастя моє, а не я.

Втім, що вас менше, то більше надії на вас покладаю -

Захистом будьте мені, жертві розбурханих вод!

І не тремтіть, не лякайтеся марно, що вірністю в дружбі,

Тим благородним чуттям збудите гнів божества.

Часто за вірність таку поважав навіть ворога Цезар:

Любить її у своїх, цінить її - в ворогах.

Справа моя не важка: до змовників не приставав я -

Через свою простоту на вигнання заслужив.

Майте ж на оці справу мою: не проґавте нагоди,

Праведний гнів божества, може, й пригасите ви.

А забажав би хтось більше дізнатись, що пережив я, -

Знайте: бажанню його - сили не рівні мої.

Скільки на небі зірок, піщинок - на узбережжі,

Стільки зазнав я пригод у чужоземнім краю,

Та й не повірить ніхто, скільки звідав я горя направду,

Звідав направду, кажу, та не повірить ніхто.

Частці тих бід моїх разом зі мною суджено вмерти.

Хай би померли, й про них словом я не прохопивсь!

Навіть якби я мав сто язиків і сто уст, якби в мене

Груди із міді були, голос трубою дзвенів,

Навіть тоді б я не міг моїх мук передати словами:

Сам неосяжний предмет був би над сили мої.

Що ж про блукання Улісса співать вам, учені поети!

Більше, аніж той Улісс, я настраждавсь у житті.

Довгі роки він блукав між Дуліхієм та Іліоном,

Час - великий, зате простір блукань тих малий.

Ну, а мене, що в морі дививсь на незнані сузір'я,

Цезаря гнів аж сюди, ген аж до ґетів, пригнав.

Друзі з Уліссом були, громадка супутників вірних,

Я ж на вигнання рушав, кинутий геть усіма.

Він переможцем вертавсь до рідного краю, веселий,

Я ж од вітчизни пливу - скараний, гнаний, сумний.

Ще коли б домом моїм був Дуліхій, Ітака чи Самос,

То, покидаючи їх, певно б, я так не тужив.

Мусив я Рим полишать, що з семи горбів озирає

Обрії світу, наш Рим - осідок влади й богів!

Був гартований той, до трудів мав тіло навикле,

Я ж - од природи слабкий, ба, ще й розніжив себе.

Той супокою не знав, із жорстоких боїв не виходив,

Я ж у заняття свої, в тихе дозвілля тікав.

Бог мене пригнітив, але ніхто не підтримав,

Збройна богиня в боях побіч Улісса була.

Хоч повелителю хвиль не зрівнятись із Громовержцем,

Гнівний Нептун бив його, вдарив Юпітер мене.

Те, що він звідав, додай, - переважно одні побрехеньки,

В тому, що я натерпівсь, вигадки й крихти нема.

Врешті, Улісс повернувсь, торкнувся рідних Пенатів,

Ниви, що так їх жадав, знову собі повернув,

Я ж, поки віку мого, не побачу вітчизни, хіба що

З часом пригасить таки гнів свій ображений бог.

6

Віддано так не кохав Антімах із Клароса Ліду,

Так до Баттіди колись Коський співець не горнувсь,

Як увійшла найчутливіше ти в моє серце, дружино,

Гідна, щоб твій чоловік долю щасливішу мав.

Я до падіння близький, а ти мені - наче опора:

Те, що й досі живу, - в тому заслуга твоя.

Що голяком не зробили мене - то це та відігнала

Тих, хто спішив розтягти рештки мого корабля.

Як кровожерливий вовк, жорстоким голодом гнаний,

Впасти ладен до кошар, хай-но відійде пастух,

Як гострозорий коршак вистежує оком неситим,

Може, де тіло чиєсь, кинуте в полі, лежить,

Так і майно моє, якби не ти, перший-ліпший негідник,

Радий недолі моїй, тут би й зухвало посів.

Тим зазіханням ти мужність свою протиставить зуміла

З поміччю друзів моїх - чим я свій борг оплачу?

Свідок за тебе вступивсь нещасливий, але правдомовний,

Тільки чи свідчення це матиме силу якусь?

Я б Андромаху з тобою зрівняв або ЛаодамІю,

Що з чоловіком в Аїд не завагалась зійти.

От якби випало бути тобі в піснях Меонійця,

То й Пенелопа сама заздрила б славі твоїй.

Ти - поміж героїнь займала б місце почесне,

Ти благородством душі сяяла б серед усіх.

Може, собі ти завдячуєш ним, а не настановам,

Може, ще від пелюшок - славні чесноти твої,

Може, з бігом років тебе першої з римлянок приклад

Так захопив, що й сама, з нею рівняючи крок,

Стала для інших зразком - якою жона має бути,

Тільки чи гоже з малим щось величаве рівнять?..

Горе! В пісні моїй немає сил учорашніх!

Нині заслугам твоїм не дорівняє мій хист.

Ту, що тримала мене, - снаги живої іскрину,

Врешті згасили таки біди, страждання мої.

Все ж, коли в тій похвалі - хоч відблиск давнього хисту,

То в моїй пісні тобі жити ще довгі віки.

7

Може, обличчя мого є карбований образ у тебе -

Вакхову зелень зніми, друже, з волосся мого,

Плющ-бо, веселості знак, щасливим личить поетам -

Як у скорботі своїй я б у вінку виглядав?

Так, я тобі не пишу, ти знаєш - не признаєшся,

Хоч і постійно мене носиш на персні своїм,

Образ мій, в жовтім обрамленні золота, щоб дорогого

Друга, хоч риси його, бачити кожного дня.

Може, й зітхнеться тобі, коли на перстень поглянеш:

"Як ти далеко тепер, любий Назоне, од нас!"

Миле мені це чуття, та у віршах - правдивіший образ,

їх, які є вже вони, та перечитуй, прошу,

Книги, що в них про людей, про їх переміни співаю, -

Не доспівавши, однак, я на вигнання пішов, -

Твори, що їх, та й інших чимало, прощаючись з Римом,

Горем убитий важким, сам же поклав у вогонь.

Як Фестіада на смерть у вогні прирекла Мелеагра,

Вірна, сердечна сестра, мати жорстока зате,

Так от і їх, моє тіло живе, я в полум'я кинув,

Щоб водночас із творцем згинули твори його, -

Може, лихий був на Муз, бо ж я через них провинився,

Може, тому, що не встиг вигладить віршів своїх.

Та якщо знищення їх оминуло, якщо, сподіваюсь,

І переписують їх, і розбирають у вас, -

Нині прошу: хай живуть, дозвілля хай прикрашають,

Хай і про мене вони часом нагадують вам.

Тільки терпляче лиш той дочитає їх, хто буде знати,

Що не доклав я руки ще раз, востаннє, до них.

Щойно, скажу, обробив я їх молотом, а за напилок

Так і не взявся: з-під рук твір мій забрали мені.

Не похвали, отже, - ласки прошу: якщо та, читачу,

Не гордуватимеш ним - матиму це за хвалу.

Шлю тобі ще шість рядків - аби під назвою книги

Дати їм місце, якщо гідні уваги вони.

'Ти, хто цих згортків, сиріт сумних, рукою торкнувся!

Зглянься на них! Хоч якесь місце у Римі їм дай!

Зваж їх у світ не поет виряджав - при його похованні

Хтось таки вихопив їх - попелом стати не дав.

Змога була б - я сам шорсткуватий вірш би підправив,

Де там нерівність яка - все б я до ладу довів".

8

Глибоководні назад попливуть - од верхів'їв до моря

Ріки, а Сонце стрімких коней поверне на схід,

Зорі земля понесе, небосхил - зачорніє під плугом,

Полум'я з хвилі шугне, хвилею бризне вогонь.

Все буде йти навпаки, супроти ладу в природі

Світ у найменшій своїй крихті зіб'ється з путі;

Що неможливим щойно здавалося - стане можливим,

Не відшукаєш чогось, що неймовірним було б, -

Я пророкую таке, бо ж той мене кинув, од кого

Помочі ждав я в біді - першого з-поміж усіх!

Так уже ти геть-чисто забув про мене, зрадливий,

Так ізлякала тебе близькість чужої біди,

Що й не зирнув у той бік, пониклого ти не розрадив,

Навіть в останню путь приятеля не провів?

Дружби самої ім'я - святе й шановане всюди -

Ти, мов непотріб який, кинув під ноги собі!

Що ж то за труд - того, хто впав, уражений громом,

Поглядом теплим зігріть, мовою біль одвести,

Разом над горем важким, якщо не сльозу, то хоч слово,

Хай і не щире, а все ж лагідне слово зронить?

Чи попрощатись прийти, прощаються ж і незнайомі,

Просто, як звичай велить, поспівчувати в біді,

Врешті, у вічі сумні, бо ж вік уже їх не побачиш,

Глянути ще раз у цей справді останній мій день!

І на моє "Прощавай!", що його вже ніколи не вчуєш,

Наче відлунням услід відповісти: "Прощавай!"

Інші ж поводились так, хоч нас ніщо не єднало, -

Бачив я в їхніх очах щиру сльозу співчуття.

Може, різнило щось нас? У дружбі тісній не були ми?

Може, ті довгі роки нас не в'язала любов?

Не допускав я тебе у своє - і грайливе, й поважне?

Чи про твоє я не знав - і про поважне, й пусте?

Може, зближував нас тільки Рим, та скільки разів ти

Був і в мандрівках, згадай, до товариства мені!

Все це намарно пішло - вітрам морським на забаву.

Кануло в Лету усе, до забуття попливло?..

Ні, не в погідному місті Квірина ти народився,

Місті, куди не ступлю вже я ногою повік, -

Лиш серед диких скель на лівому березі Понту,

Де простяглися хмурні скіфські, сарматські хре&і;

Жили сплелись кам'яні довкола серця у тебе,

Криця у грудях твоїх, а не чутлива душа.

Та, що ссати тобі свої груди повні давала,

Ще немовляті, була, певен я, з роду тигриць.

В іншому разі горе моє ти чужим не вважав би,

Й за безсердечність твою я не судив би тебе.

Та коли й тим мої біди примножились, що молодечі

Нашої дружби роки правди собі не дали, -

Допоможи твою зраду забути, хай тими ж устами,

Що докоряю тобі, ще заспіваю хвалу.

9

Хай без пригоди тобі посприяє межі досягнути

Доля, якщо на цей твір глянеш ти оком незлим.

Ще ж і благання, що ними не міг я схилити всевишніх,

Щоб не карали мене, хай допоможуть тобі.

Поки щасливо живеш - багатьох рахуватимеш друзів,

Хмарні настануть часи - лишишся на самоті.

Бачиш: де крівля ясна - голубів там пурхають зграї,

А до зруйнованих веж птах ні один не летить.

Як до комор, де й крихти нема, не сповзуться мурашки,

Так - і друзі у дім, що до кінця зубожів.

Як за супутницю - тінь, коли всміхається сонце,

А не проб'ється з-за хмар, глянеш - і тіні нема,

Так і мінлива юрба Фортуні вдивляється в вічі;

Варто нахмуритись їй - врозтіч уся та юрба.

Те, що кажу, хай вік тобі видається брехнею!

Я ж усю правду гірку слів тих на ділі пізнав.

Доки стійким було щастя моє, наш дім, хоч відомий,

Та не пихатий, приймав цілі загони гостей.

А як од грому здригнувсь - усі, налякавшись падіння,

Дружно втекли, аби їх не зачепило, бува.

Дива нема, що так уже всі блискавиці бояться:

Від налітнбго вогню все по сусідству горить.

Та, коли друг свого друга в біді одинцем не лишає,

Те й у своїх ворогах Цезар уміє цінить,

Верх справедливості й міри, - чи буде у гніві за те, що

Ти й до поверженого тепле чуття бережеш?

Бачивши те, в якій дружбі Пілад з арголідцем Орестом,

НавітьТоант їм обом, кажуть, належне оддав.

Вірність, що поміж Ахіллом великим та Акторідом

Завжди стійкою була, Гектор хвалити любив.

А що Тесей благочесний зійшов за другом до Манів,

Те навіть Тартару бог, кажуть, із болем прийняв.

Так, мабуть, Турне, й ти просльозивсь, коли з Евріалом,

Вірний йому до кінця, Ніс по-геройському впав.

Ласку до тих, хто подоланий, і в ворогів поважають -

Горе! Як мало ко;о словом своїм зворушу!..

Так воно склалось уже, така мене доля спіткала.

Що тільки сльози тепер мушу невпинно ронить.

Та хоч який мене сум огорнув од важкого удару,

Успіх твій втішив мене, аж просвітліла душа.

Я передбачив його, пйюрожчий друже, в ту пору,

Ще коли твій корабель з вітром помірнішим плив.

І якщо звичаї добрі й життя бездоганне щось важать,

То з-між усіх я тобі першість напевне б оддав.

І якщо в мовленні хтось вершин сягнув щонайвищих,

То чи не ти подаєш будь-якій справі вінець?

Я це одразу сказав, твій хист помітивши: "Друже,

Твій неабиякий дар сцени широкої жде!"

І не з печінки вівці, не з лівих гуркотів грому,

Лету чи мови птахів пророкував я таке:

Розум - за віщуна, майбутнє він прозріває,

З ним я - не треба прикмет - вгледіти правду зумів.

А що здійснилось усе - тебе й себе з тим вітаю,

Щиро вітаю, бо ти хисту свого не втаїв.

О, якби свій я втаїв! Якби свою працю на світло

Не виставляв я колись, а непримітно творив!..

Як, велемовний, тобі посприяло поважне мистецтво,

Так легковажне моє шкоду мені принесло.

Втім, все життя моє - перед тобою: хоч подавав я

Приписи різні, та сам одаль тримався од них.

Знаєш ті давні пісні мої, ті молодечі забави:

їх і хвалити не варт - от собі жарти пусті.

Виправдань стільки моїх. Але чи аж так провинивсь я,

Щоб і прощення мені, поки живу, не було?

Тож усіляко мене захищай, моїй справі не зраджуй,

Гідно в дорогу рушай - гідно ступай до кінця!

10

Є (і хай буде, молю!) корабель мій в опіці Мінерви,

Він - із шоломом її, звідси й ім'я собі взяв.

Треба вітрило піднять - жене його подув найменший,

Треба весла - побіжить, тільки-но вдариш веслом.

Птахом не тільки супутців своїх, а й ті обганяє

Судна, що в далеч морську рушили ще перед ним.

Він і до хвилі стійкий, і натиску вод не боїться,

Не протікає, хоч як люто вдаряють вони.

Я у корінфських Кенхреях уперше з ним познайомивсь -

Другом вигнанця він став, другом і провідником.

Скільки пригод і ворожих вітрів, що хвилю збивали,

Він за собою лишив - з ласки Паллади вцілів!

Хай і тепер - о боги! - до гирла просторого Понту

Мчить і щасливо сягне ґетських далеких країв!

Тільки-но в море, що Гелли ім'ям відоме, ввійшов він,

Через морську широчінь стежку провівши вузьку,

Вліво звернули ми біг, а там, лишивши позаду

Гектара місто, ввійшли, Імбріє, в гавань твою.

Потім під вітром легким, обігнувши Зерінф, на фракійський

Самос повів борозну втомлений наш корабель.

А звідтіля, хто в Темпіру пливе, - недалека дорога;

Далі мені корабель вже за супутця не був:

Пішки я взявся пройти по розлогій Бістонській рівнині,

Він же тим часом назад до Гелеспонту пливе.

Мчить до Дарданії він, що засновника носить імення,

І до Лампсака, де ти, боже сільський, оселивсь;

До неспокійних вузин, що поміж Абідом і Сестом,

Де на загибель свою діва злощасна пливла,

Далі - до Кізіка шлях, що ген при самій Пропонтиді,-

Місто це славне колись люд гемонійський заклав,-

Потім - де берег Візантія, що над протокою Понту, -

Навстіж для двох морів двері відчинено там;

Хай він долає той шлях і між скель Кіанейських рухливих

З Австром тугим, ходовим хай легкокрило промчить,

Щоб і Фінійську затоку пройти, й Аполлонове місто,

І підійти до стрімких Анхіалієвих стін;

Порт Месембрійський лишити позаду й Одесс, і ті вежі,

Що під іменням твоїм, Вакху, відомі давно,

Й інші укріплення, де, за переказом, люд, який вийшов

Від Алкатоєвих стін, Ларів своїх прихистив.

Хай непошкодженим він допливе до мілетськрго міста,

Де мені жити велів гнівом охоплений бог.

Кине свій якір він там - подарую Мінерві овечку,

Бо на щось краще, на жаль, я не спроможусь уже.

Славні Тіндара сини, що на острові тому в пошані,

Майте в опіці своїй ці дві дороги мої.

Першому з двох кораблів треба йти в Сімплегадські вузини,

Другому - бити веслом по Бістонійській воді.

Будьте ласкаві до них, і, хоч різні шляхи їхні в морі,-

Все ж їм обом водночас вітер хай дме ходовий.

11

Кожен рядок, що його в тій книжині моїй прочитаєш,

Я у дорозі складав, у небезпечній, важкій.

Бачила й Адрія те, як під подихом грудня морозним

Я серед моря таки, хоч і тремтів, та писав.

Так і тоді, коли Істм я покинув - море подвійне -

Й перемінив корабель, кваплячись на чужину,

Думаю, добре таки здивував я Кіклади Егейські:

Хто це віршує, мовляв, під завивання вітрів?

Сам я дивуюсь не раз, що тоді в хвилюванні такому

Моря й моєї душі хист мій не знітивсь, не впав.

Цю мою пильність як хочеш назви: безглуздям чи шалом -

Знай лиш: душею вціліть вірші мені помогли.

Часто, непевний життя, під понурими Гедами плив я,

Часто до сходу Плеяд бурилась пінява хлань.

Ніч насилав серед дня Ведмедиці менальської сторож,

Австр добиравсь до Гіад зливним осіннім дощем.

Море не раз у судно проривалось, та я - чи повіриш? -

Хай і тремтливо, та все ж стилосом далі водив.

Снасті ось і тепер під тугим дзвенять Аквілоном,

Мов велетенська мара, згорбившись, хвиля встає,

Навіть керманич забув про мистецтво своє і, до неба

Знявши долоні тремкі, ласки благає в богів.

Зором куди не сягну - повсюди смерті обличчя,

Що і жахає, бліда, й вабить мене водночас.

Хай я на берег ступлю, але страшить мене й берег:

Більше ж бо там небезпек, ніж на бурхливій воді.

Море чи люди - підступність одна: там меч, а тут хвиля,

їх однаково я, хоч вони різні, боюсь.

Там зазіхало б на кров мою лезо, а тут уже хвиля

Перехопити таку жертву для себе спішить.

Варвари зліва живуть, грабунок там верховодить,

І не вщухають війна, кровопролиття, розбій.

Хоч і шаліє зима, збиваючи хвилю на морі,

Більше хвилюється все ж остраху повна душа.

Будь же вибачливим, любий читачу, якщо те писання

Не оправдає твоїх - що тут поробиш? - надій.

Я ж не творю, як було, в глибині затишного саду,

Не у постелі м'якій вірші сную залюбки -

Забавка хвиль, при вбогій на світло днині зимовій

Вірш цей пишу, а вода б'є, заливає сувій.

Піниться злобна зима: писати, бач, я насміливсь,

От і лютує вона, чим лише може, грозить.

КНИГА ДРУГА

1

Хай вже долає мене, лиш за поступку я вимагаю

Поступки: я - не пишу, хай не шаліє - вона.

Нині мені не до вас, книжечки, нещаслива турбото!

Чи то не хист мій, не ви - привід падіння мого?

Що ж до засуджених Муз я знов мимоволі горнуся?

Може, замало мені кару одну понести?

Вірші - причина того, що мене й мою поведінку

Через "Мистецтво" моє Цезар тоді засудив.

Звільниш мене від жаги віршування - від осуду звільниш:

Я через вірші, кажу, кари такої зазнав.

Ось нагорода за працю мою, за ночі безсонні,

Ось вона: хистом своїм занапастив я себе!

Мав би я глузд - по праву б одрікся сестер учених -

Муз, що своєму слузі он яку плату дали!

Я ж (до хвороби шал долучився) знов уже ставлю

Ногу на східець хисткий, де підкосило мене.

Так гладіатор подоланий - знов на арену ступає,

Так, побувавши в біді, знов іде в море судно.

Може, й мені, як колись владареві тевтрантського краю,

Вигоїть рану лиш те, що спричинило її.

Муза накликала гнів - сама його й заспокоїть:

Навіть великих богів піснею можна вблагать.

Так авзонійським жінкам веженосну богиню вславляти

Піснею з року на рік сам таки Цезар звелів.

Славити й Феба звелів, поновивши у нас величаві

Грища, що їх тільки раз може побачити вік

Хай же і від мого, найласкавіший Цезарю, хисту

Вляжеться гнів твій; візьми інших богів за зразок!

Це - справедливий гнів, не перечу - йога заслужив я,

Бо не настільки зійшов сором з обличчя мого.

Втім, коли б я не спіткнувсь, чи мав би ти що вибачати?

Ласці явитись твоїй доля моя помогла.

Таж якби громом Юпітер карав за найменшу провину -

Скоро б розтратив усі до однієї стріли.

Він же, коли загримить, аж світ од жаху здригнеться,

Знов, розігнавши дощі, робить повітря ясним.

Тож недарма він - Батько богів і їхній велитель,

Тож недаремно над ним вищого в світі нема.

Так от і ти, кого звуть велителем, Батьком вітчизни,

Бога, з ким ділиш ім'я, звичаї ще поділи.

Зайве, певно, кажу: чи хтось іще так розважно,

Так бездоганно, як ти, віжки державні тримав?

Ти до своїх ворогів переможених мав милосердя,

Хоч на ту ласку від них сам сподіватись не міг.

Бачив я: тих, хто вчора мечем на життя твоє важив,

Згодом багатствами ти й почестями наділяв.

День, що край клав війні, клав край і гніву твоєму:

Ті, що схрестили мечі, разом дари несли в храм.

І, як твої вояки, перемозі над ворогом раді,

Так переможений рад, що над ним гору ти взяв.

Менша провина моя: не знімав я меча проти тебе,

Та й до ворожих тобі не приставав я людей.

Морем, землею клянусь і тими, хто в третій стихії,

Як і тобою, хто став явним для нас божеством, -

Серцем тобі я сприяв, найвеличніший, чим іще іншим,

Чим, як не хистом своїм я прислужитися міг?

Разом із людом усім, дрібна його крихта, просив я,

Щоб зоресяйних осель ти ще не скоро сягнув.

Ладан палив я тобі й, один з багатьох, я за тебе

Щиро всевишніх благав у всенароднім гурті.

Вже не кажу про книжки: й вони, дарма, що провинні,

Всіяні йменням твоїм чи не на кожнім листку.

Глянь у поему про перевтілення - про неймовірне,

Більший мій твір, що його я до кінця не довів:

Глянь - і побачиш, що й тут імення твоє прославляю,

Знайдеш і тут не один доказ мого почуття.

Годі, одначе, славу твою примножити віршем:

їй, що сягнула висот, нікуди більше рости.

Все ж і Юпітер - а світ його славою повен по вінця -

Рад, коли в пісні гучній люд вихваляє його.

Мабуть, приємно йому, коли пісня богам нагадає,

Як то гігантів, було, з неба повергли вони.

Хай тебе інші співці звеличують словом належним,

Хистом щедрішим тобі хай проспівають хвалу.

Все ж, як жертвою сотні биків звеселиться Юпітер,

Так до вподоби йому й ладану жменька мала.

Серця не мав, далебі, став ворогом першим для мене,

Хто тобі жарти мої, вірші легкі, прочитав:

Заздрісник той не хотів, щоб ти оцінив усе інше -

Де на поважнім ладу шану співаю тобі.

Хто ж, коли ти одвернувсь, може другом бути для мене?

Іноді - сам собі я недругом стати готов.

Як лиш будинок почне осідати - він тут же вагою

Тіла всього на той бік тисне, який похиливсь.

Тріщина хай пробіжить - розсуваються стіни, й додолу

Падає з гуркотом він - сам під своїм тягарем.

Став я ненависним - ось плоди мого віршування,

Як мене ти оцінив, так, зрозуміло, й усі.

А, пам'ятаю, колись ти життя моє, звичаї, вчинки

Часто хвалив; саме ти в вершники вивів мене.

Хай це в рахунок не йде, хай чесність - ще не заслуга,

Все ж за собою вини, злочину не визнаю.

В добру годину мені судові довірено справи,

Де заслуховують їх десять по десять мужів.

Та й у приватних позовах я виступав бездоганно:

Навіть як хто програвав - не сумнівавсь у мені.

Горе! Якби не та доля лиха, твій суд справедливий

Міг би не раз у житті порятувати мене.

Випадок збив мене з ніг; од першого натиску бурі

Зразу під воду пішов досі міцний корабель.

Не якась хвиля одна зробила це, моря частинка, -

Все воно вдарило враз, велет увесь - Океан.

Нащо завважив я те, за що мене так не злюбив ти?

Нащо ж я сам себе нехотя винним зробив?

Нехотя глянув, було, Актеон на Мисливицю голу -

Й тут же здобиччю став - сам для своїх гончаків.

Значить, пощади й од бога не жди, коли випадково

Ти перед ним завинив а чи образив його.

В той злощасний мій день, коли, кажу, я спіткнувся, -

Впав невеликий, та все ж незаплямований дім.

Хай невеликий, та з давніх часів порядністю знаний,

А благородству його всякий позаздрити б міг.

Не вирізнявся нічим - ні вбогістю, ні пишнотою,

Рівний між рівними був - простого вершника дім.

Та хоч не міг би він ні майном, ні станом хвалитись -

Хист мій не дав би йому нидіти у забутті.

Кажуть, що хист той я на пусте, на жарти розтратив,

Але ж імення моє світу відоме всьому.

Скільки-то світлих умів і знає Назона, й до кола

Славних обранців своїх, поцінувавши, бере.

От він і впав, хоч милий був Музам, дім під вагою,

Хай однієї, але досить важкої вини.

Так він, одначе, впав, що піднятися б міг із руїни.

Тільки б ласкавішим став, визрівши, Цезаря гнів.

Та й в покаранні видався він аж надто ласкавим:

Я за провину свою гіршої долі чекав.

Ти-бо життя дарував, твій гнів не сягнув аж до смерті,

В міру могуттям своїм, принцепсе, ти скориставсь.

Ще ж і майна не забрав, зберіг нам батьківський спадок,

Мовби життя вберегти - ще не такий цінний дар.

Не засудив мого вчинку ти рішенням членів сенату,

Та й на вигнання мене суд особливий не слав:

Словом осудливим сам, як личить правителю, виніс

Вирок і сам відплатив ти за образи свої.

Ще ж той наказ твій, додай, якщо йде мова про кару,

Хоч і суворий, а все ж - наче м'який водночас:

Засланим названо в ньому мене, а таки не вигнанцем,

Легшою доля моя стала від слова цього.

Хто при здоровім умі, той вважає за кару найбільшу

Бути в неласці твоїй - мужа такого, як ти.

Все ж буває, що й гнів божества власкавити можна,

Після негоди хіба сяйвом не тішить нас день?

Бачив я сам: по враженім громом стовбурі в'яза

Золотогронна вилась - любо поглянуть - лоза.

Хай сподіватися ти не велиш, - сподіваюсь, одначе:

Ось я у чім не корюсь, навіть вигнанець, тобі.

Світить надія, хай, лиш ласкавість твою пригадаю,

Гасне - при згадці про те, як я тоді провинивсь.

Та, як у буйних вітрів, що розгойдують моря поверхню,

Подув не завжди тугий, шал - не постійний весь час:

Можуть раптово влягтись, у такий поринути спокій,

Що, здається, й зітхнуть сили немає у них, -

Так і страхи мої: то налетять, то відринуть; надія,

Що вмилостивлю тебе, гасне - й знову бринить.

Ради всевишніх богів, що дають тобі й будуть давати

Довгий вік, якщо їм справді наш Рим дорогий, -

Ради вітчизни, що сильна твоєю опікою, батьку,

Де ще недавно я жив, частка її незначна,

Хай за діяння твої, за високий дух справедливу

Шану, синівську любов Рим виявляє тобі,

Довгі й довгі літа хай з тобою у злагоді пройде

Лівія, рівня тобі з-між багатьох - лиш одна,

Та, що без неї ти б нежонатим мусив лишатись, -

Іншій-бо серед жінок бути за мужа не міг.

При твоїм щасті й син хай щасливим буде, а згодом,

Сивий з сивішим, діліть владу верховну на двох.

Хай і внуки твої, юні світочі, вслід за тобою

Як і за батьком ідуть, що вони й звикли робить.

Хай Перемога, що до твоїх таборів уже звикла,

Й нині летить залюбки до дорогих їй знамен.

Над авзонійським вождем нехай, як завжди, ширяє,

Скроні лавровим вінком хай вповиває тому,

Хто веде війни з наказу твого, мечем твоїм ставши,

Владу кому віддаєш і доброзичних богів.

Тут - душі половиною стежиш за Містом, присутній,

Там - на далекій війні, другою - ти із вождем;

Хай же повернеться він переможцем, хай коні гарячі,

Вінчані квітом, його на колісниці везуть.

Зглянься і відклади невідхильну свою блискавицю,

Зброю грізну, на жаль, добре відому мені!

Батьку вітчизни, зласкавсь і, вірний іменню своєму, -

Дай сподіватись хоча б, що вмилостивлю тебе.

Вже й не поверненням нині живу, хоча всемогутні

Часто ще більше дають, ніж попросити у них, -

Ближчим вигнання зроби й не таким суворим для мене -

Легшим став би тоді кари моєї тягар.

Засланий між ворогів, чого тільки тут не терплю я,

Хто з-між вигнанців усіх - аж у такій далині!

Я біля Істру живу - ріки з сімома рукавами,

Де холоднечею нас діва аркадська гнітить.

А від язиґів, колхів, і гетів, і метереїв

Може хіба що Дунай захистом бути слабким.

Інші вигнанці твої таки більше винні від мене,

Та на край світу чомусь заслано тільки мене.

Далі - нічого нема: лиш холод, ворог та море,

Де від морозу, бува, хвиля твердою стає.

Тут уже - Риму межа, що при лівому березі Понту;

Поряд бастарнів лежить і савроматів земля.

Римський закон - новиною для них; на окраї тому

Влада твоя на цей час не закріпилась іще.

Звідси, благаю, відклич вигнанця в безпечніше місце,

Щоб, крім вітчизни, мене й миру ти не позбавляв,

Щоб не лякавсь я племен, що Істр їх не зупиняє,

Варвар в полон щоб не взяв громадянина твого.

Чи випадає, щоб той, в кому кров кружляє латинська,

Пута носив, доки рід Цезарів не перевівсь?

Через дві речі я потерпів - пісні й необачність,

Що за тим другим стоїть, мушу довіку мовчать.

Я ж не такий, щоб посмів тобі, Цезарю, ятрити рани,

Більше ніж досить, що я раз лише вразив тебе.

Ще залишились пісні: мовляв, у них, сороміцьких, -

Так дорікають мені, - вчителем блуду я став.

Таж і небесний розум, бува, помилитися може:

Що непримітне, того й не запримітить з висот.

Як у Юпітера, що з небожителів, з обширів неба

Ока не зводить, нема часу на щось незначне,

Так з-під уваги, поки підвладний світ озираєш,

Вислизне й в тебе якась річ незначної ваги.

Хто б то повірив, що ти, відклавши справи державні,

Батьку вітчизни, до рук вірш мій дворозмірний взяв?

Рим - на плечах твоїх, його імені велич тримаєш,

І не така вже легка ця твоя ноша, щоб ти

Міг чи на жарти мої скерувати свій розум високий,

Чи пильнувати того, що на дозвіллі роблю.

То на Паннонію йдеш, то Іллірію ти підкоряєш,

То за ретійцем уже Фракія будить війну,

Миру Вірменія жде, а там і вершник парф'янський

Наші знамена й свій лук боязко нам оддає.

В юнім нащадку твоїм германець міць твою чує:

Волею Цезаря там Цезар провадить війну.

Тож у державі твоїй, - як ніколи великому тілі, -

Не похитнеться ніщо: в цілості все бережеш.

Римом обтяжений ти, про закони, про звичаї дбаєш,

Хочеш, щоб ми дотяглись до бездоганних - твоїх.

Спокій солодкий даруєш народам, а сам задля нього

Війни раз по раз ведеш - не до дозвілля тобі.

Звісно ж, і дива нема, що серед справ тих поважних

Ніколи й глянуть тобі на жартівливий мій вірш.

Мав би хвилинку якусь - у моєму "Мистецтві", я певен

Ти не знайшов би того, чим дорікають мені.

Не при хмурному чолі, щоправда, твір той писався,

І недостойний твоїх, принцепсе славний, очей.

Все ж то неправдою є, що всупереч нашим законам

Він до любовних забав римських схиляє жінок.

Щоб пересвідчився ти, для кого книжки ті писав я,

Глянь на чотири рядки в першій із трьох книжечок:

"Одаль, пов'язки тонкі, соромливих ознака, тримайтесь!

Одаль - хто білість ноги довгим одінням окрив!

Я про кохання співаю легке, про дозволені втіхи -

Квіти, що потай рвемо, - не про злочинну жагу".

То чи не радив я тим, кому йти манівцем заважають

Довгі подоли й стрічки, не розгортать моїх книг?

"А чи не може, - завважать мені, - з тих книг скористатись,

Хоч не для неї вони, навіть поважна жона?"

Хай тоді зовсім жінки не читають, бо де такий твір є,

Що читачеві нічим не натякнув би на блуд?

Що лиш до рук не взяла б, якщо поквапна до блуду, -

Знайде достатньо порад, як їй піти манівцем.

Дай "Аннали" такій (не твір - одна лиш суворість!) -

Звідки взялись, пояснять, в Ілії Ромул і Рем.

"Роду Енея матір" подай - про Венеру їй скаже,

Як цього роду колись матір'ю стала вона.

Далі я викладу тут по порядку, наскільки зумію,

Як це будь-який твір може на шкоду піти.

Це не значить, однак, що кожна книга - шкідлива:

Щось помічне водночас може на шкоду піти.

Що є кориснішим, аніж вогонь? Та його ж у злочинну

Руку зловмисник бере, - з димом пускає когось.

Ліки то сил додадуть, а то ще більше послаблять:

Зілля бува помічне, але й шкідливе бува.

Меч і напасник бере, але - й розважний мандрівець:

Той - щоб напасти, а цей - щоб захищатися ним.

А красномовство, якому належить за правду стояти,

Кривджених топить не раз, кривднику - руку подасть.

Так - і вірші мої: читача, в кого помисли чисті,

Хоч би там що я писав, чи зіпсувати могли?

Тож помиляється той, хто блудом мені дорікає:

Надто прискіпливий він до віршування мого.

Хай він у чомусь правий, - тоді як із грищами бути?

Блуд може й там прорости. Так і видовища всі:

Не одного з глядачів на лихе підштовхнула арена,

Де під кривавим піском - втоптана боєм земля.

Заборони тоді й цирк: небезпечна вільність у цирку -

При незнайомцеві там юне дівчисько сидить.

От походжають жінки: для них портик - місце побачень,

А якщо так, то чому й портиків тих не знести?

Що є святіше, ніж храм? Та нехай і його уникає

Та, що про блуд навіть там задуми хитрі снує.

Піде в святиню Юпітера - тут же спливе їй на думку,

Скільки дівчат і жінок він матерями зробив.

Поряд - Юнони храм: згадається в ньому, як часто

Через суперниць-красунь гірко богині було.

Про Еріхтонія, що народився від блуду, спитає

В храмі Паллади: чому усиновила його.

Прийде до Месника в храм, що ти збудував: там Венера -

Поряд із Марсом, а муж - осторонь, побіч дверей.

Буде й Ісіду питать, за що це її іонійським

Морем ген за Босфор гнала Юнона жалом.

їй при Венері - Анхіс, Іасіон - при Церері,

З Люною - Ендіміон тут же на пам'ять спливуть.

Все це до блуду схиляє хистких, і все-таки в храмах

Постаті наших богів, де їм належить, стоять.

Для легковажних "Мистецтво" моє; вже на першій сторінці

Ясно сказав я: мій твір - не для цнотливих жінок.

А зазирне, хоча жрець не велить, котрась у святиню -

їй же відповідать; хто б винуватив жреця?

Вірші любовні гортать - не така вже, одначе, провина:

Все можна брати до рук, запозичати - не все.

Таж і статечна жона, буває, побачить повію,

Що за якийсь там мідяк будь-кому рада годить.

На безсоромних жінок не раз і весталка погляне,

Хто б то карав за таке? Хто б це виною назвав?

Що ж дорікати мені? Чи така вже справді блудниця

Муза моя? Чи лиш мій хилить до любощів вірш?

Хай я таки спіткнувсь, помилки - не приховати:

Зрадив мене тут мій хист як і до мови чуття.

Краще б у віршах моїх уже вкотре жалісна Троя,

Впавши, відчула жахний війська аргів'ян напір!

Краще про Фіви співав би - як брат ішов проти брата,

Як на брамах сімох семеро стало вождів!

А войовничий Рим... Чи нема про що тут писати?..

Славить діяння його - що може кращого буть?

Ще ж із звершень твоїх, з усього - одне щось узяти,

Цезарю, міг я, аби в пісні своїй оспівать.

Як до високих промінь нам сонце притягує вічі,

Так і діяння твої мали б мій дух полонить.

Та не моя тут вина: для такого посіву потрібна

Нива врожайна, моя ж - надто убога й скупа.

Чи широчіні морській може сміло довіритись човник,

Що для забави собі серед озерця хитавсь?

Я ж непевний того, чи доладно пишу й ті дрібниці,

Чи вистачає снаги й для тихострунних пісень.

Навіть, коли повелиш співати про те, як Юпітер

Громом Гігантів разив - духу не стане мені.

Тільки божественний хист уславить великі діяння

Цезаря так, аби твір задумові дорівняв.

Зважився я на той крок. Та здалося, що твоїй славі

Тільки нашкоджу, а це - наче образа богів.

Знов на легке я звернув: любов'ю втішав своє серце,

Втім, то й любов не була - так собі, жарти пусті.

Я ж і не прагнув того - силоміць вела мене доля;

Сам я на кару свою щедро собі заробляв.

Краще б я неуком був і не відав, що таке книга!

Краще б у школу мене не посилали батьки!

Гніву твого я зазнав через те легковажне "Мистецтво" -

Певен ти, що на лихе ним підбиваю жінок

Та не повчання мої жінок схиляють до блуду:

Хто необізнаний сам - іншого б марно повчав.

Так, я складав ті звабливі пісні, проте ані разу

Доброго ймення мого не зачепив поговір.

Навіть між людом простим не знайти чоловіка такого,

Хто б у батьківстві своїм через мій блуд сумнівавсь.

Вір мені: вірші мої до життя мого не подібні:

Муза моя - до забав, я - до чесноти горнусь.

Майже все, що пишу, - лише вигадане: дозволяють

Більше собі ті рядки, ніж тих рядків укладач.

Твір - не відбиток душі, лише насолода безпечна,

Все тут укладено так, щоб веселити нам слух.

В іншому разі Теренцій - гуляка, Акцій - суворий,

А задираки - всі ті, в кого пісні про війну.

Що ж до любовних віршів, то я не один укладав їх,

А поплатився один, віршів любовних творець.

Чи не повчав у таких же піснях сивочолий Теосець,

Як жартівливу любов щедро єднати з вином?

Подруг своїх Сапфо хіба ж не любові навчала?..

Хто їм за це докоряв - Анакреонту чи їй?

Так, Баттіаде, й тобі не пошкодило те, що, бувало,

Втіхи любовні свої ти читачеві звіряв.

Глянь на Менандра, милого нам: що не твір - то кохання,

Все ж його й дітям своїм радимо брати до рук.

Що в "Іліаді" самій, як не сутички через блудницю?

Тут і коханець, і муж один на одного йдуть.

Чим починається твір? Чи не пристрастю до Хрисеїди?

Не через неї хіба пересварились вожді?

А "Одіссея" хіба ж не про багатьох женихання

До однієї в той час, поки блукав її муж?

А хіба не Меонід оповів, як на ложі ганебнім

Марса й Венеру впіймав сіттю умілець Вулкан?

Чи не від нього ж таки ми довідались, як запалали

До одного блукача двоє прекрасних богинь?

Як уже високо стала трагедія, годі вже вище, -

Все ж про любов і вона, знаємо, мову веде.

Мачухи темна жага принесла Гіпполітові славу.

Славу ж, Канако, тобі -. до твого брата любов.

А коли Тантал а син, із плечем зі слонової кістки,

Діву взяв з Піси собі, кіньми не правив Амур?

До дітовбивства штовхнула Медею зрада в любові -

Кров'ю своїх же синів зачервонила меча.

Чи не любов замінила в птахів владаря і коханку,

Й матір, що кличе в журбі Ітіса, сина свого?

А якби брат не горнувсь, нечестивець, до Аеропи,

Хто б то читав, що назад коней гнав сонячний бог?

Скіллі б котурна не знать, якби не зрізала в батька

Пасма волосся його боговідступна дочка.

Хто про Електру читав, про шаленця Оресга, той знає

І Тіндаріди вину, й те, що Егіст учинив.

Що вже про того казать, хто вбив потворну Химеру?

З пастки жони владаря ледве що вирвався він.

Нащо б я згадував тут Герміону або Аталанту?

Нащо - мікенців вождя, бранку-віщунку його?

Нащо - Данаю, невістку її, а ще матір Ліея,

Гемона й ту, що їй бог ніччю примножував ніч?

Ну, а Тесей, а Пелія зять чи той із пелазгів,

Хто на троянський пісок перший ступив із судна?

Врешті - Іола, й Геракла жона, і Піррова мати,

Й хлопець троянський, і Гіл також у цьому гурті.

Часу забракло б мені, щоб лиш зрахувати трагічні

Пристрасті; голі ймена ледве вміщаються тут.

Є ще трагедії вид, що не гребує вуличним сміхом,

Скільки тут слів перейшло поза пристойну межу!

Чи покарали того, хто Ахілла ніжним представив,

Хто героїчні діла віршем принизив легким?

Виклав у творах своїх Арістід мілетську розпусту -

Й не поплатився за це, не проганяли його.

Евбія - теж, хоча він у своїму писанні гидкому

Радив, як плоду свого жінці позбутися слід.

Не виганяли й того, хто недавно склав "Сібаріду",

Й тих, що блудом своїм ще й похвалятись могли.

Всі ті писання, кажу, впереміш із творами вчених

З ласки державних мужів кожен міг взяти до рук.

Та не в чужинців одних позичаю для захисту зброю -

Часто й латинська струна легко, грайливо звучить.

Марса, щоправда, отця, звеличив Енній поважний,

Хистом - великий співець, віршем, одначе, - сирий;

Силу й природу рвачкого вогню нам виклав Лукрецій,

Віщо вказав нам, чому згине потрійний наш світ;

Часто Катулл зате виливав свою пристрасть до жінки -

Йменням Лесбії він любку свою називав.

Мало того: напоказ виставляв іще й інші пригоди,

Чванився, що не одну зраджував він і не раз.

Кальв таку вільність любив, недоросток; поласував трохи -

Сам на всілякі лади тут же й розводивсь про те.

Що вже казати про Тіціду, Меммія? В їхніх писаннях

Слово візьми чи предмет - це безсоромність одна!

Цінна дорівнює їм, але Ансер пішов іще далі,

А Корніфіцію б міг рівнею бути Катон.

Ще ж і ті книги згадай, де то про Періллу йде мова,

То про Метеллу, а це - вже її справжнє ім'я.

Та навіть той, хто до хвиль фасіанських Арго допровадив,

Про походеньки свої теж промовчати не зміг.

У безсоромності їм не поступляться Сервій, Гортензій,

А за такими людьми хто б то піти завагавсь?

От Арістідові повісті перетлумачив Сісенна -

Й не посоромивсь, що той жарти масні полюбляв.

Галлові не докоряємо тим, що вславляв Лікоріду, -

Соромно, що за вином він розпускав язика.

Сумнів Тібулла бере, чи варто тій довіряти,

Що чоловіка свого зраджує з ним залюбки.

Він зізнається, що вчив, як пильність мужа приспати,

Й сам же не раз відчував дію своїх настанов.

Згадує, як задивлявсь на різьблений перстень, аби лиш

Був хоча привід якийсь ніжно торкнутись руки,

Як спілкувався кивком голови чи порухом пальців,

Чи на округлім столі знаки виводив вином.

Він же й приписує сік, що з його допомогою жінка

Може зганяти синці - свіжих цілунків сліди.

Сам чоловікові радить жону (для порадника, звісно)

Від чужаків берегти, надто безпечним не буть.

Знає на кого, хоч сам лише бродить, загавкав собака,

І чому двері глухі, хоч і не раз кашлянув.

Хитрощі різні придумує він, щоб жінку навчити,

Як чоловіка свого краще в оману ввести.

Та не нашкодив собі: Тібулла читають, цінують,

Слави гучної зажив, принципсе, вже при тобі.

Скільки таких же порад у Проперція ніжного знайдеш!

Темної мітки, проте, не заслужив собі тим.

Я тільки вслід їм ішов. Усіх називати не стану:

За доброчесності грань, поки життя, не ступлю.

Не припускав, зізнаюсь, що там, де безпечно йшли судна,

3-між багатьох лиш моє, вражене, піде на дно.

Є для гравця в кісточки настанови (а це ще за наших

Предків провина була,! не з таких вже малих) -

Як визнаватись на них, як кидати з виграшем більшим,

Як уникати "собак" - гіршого з гірших кидка;

Як підрахунок вести, як кинуть, коли викликають,

Як, коли інший метне, відповідать на кидок.

Як, рівняючи ряд, мають воїни йти різнобарвні,

Щоб поміж двох ворогів воїн не станув один.

Як виступати вперед, переднього як відкликати,

Тільки-но воїн твій лишиться без прикриття.

Як три камінчики в ряд розмістити один за одним -

Першим розставиш їх так - ти перемогу здобув.

Безліч є ігор у нас - не берусь тут їх перелічити, -

Що пожирають нам час - річ, що не має ціни.

Той про м'ячі - яких форм вони, як їх кидати, пише,

Цей - як плавати вчить, інший - як гнати обруч.

Твори є в нас і про те, як лице фарбувати й волосся,

Як пригощати і як - приготувати обід.

Ще хтось - глини знавець: повчає, яка, припустімо,

Краща для кухлів, яка - щоб зберігати вино.

Грудень, весь у димах, за таким дозвіллям спливає,

А від подібних писань не потерпів ще ніхто.

Так от і я не вельми сумні порушував струни,

От тільки вельми сумна кара приспіла за це!

Втім, чи є хтось такий, кого Муза, своя таки Муза,

Занапастила?.. Моя - занапастила мене!

Що, якби міми я укладав, де жарт сороміцький,

Де в усіх на виду тільки злочинна любов?

Де, наче лялечка весь, павичем ступає коханець,

Де чоловік - тугодум, жінка - хитрунка вертка?

А глядачами - дівчата, жінки і мужі їхні, й діти;

Ба! У частині значній - навіть високий сенат.

Мало того, що від чутого - вуха одразу затулиш,

Що до всіляких бридот око привчаємо там, -

Тільки-но хитрість нову сплете проти мужа дружина,

Тут же й вітає її, б'є у долоні глядач.

Що непристойніша річ - то більший прибуток поета,

Врешті, за шкоду таку претор ще й платить незле.

Глянь у рахунки за грища твої - пересвідчишся легко,

Авґусте, скільки пішло коштів на вольності ті.

Сам ти бував глядачем, і дбав, щоб інші дивились,

Ти ж бо сягаєш небес, ти - і земний водночас.

Зором високим своїм, що потрібен цілому світу,

Ти на сценічний блуд мовби крізь пальці дививсь.

Тож коли міми, що скверну наслідують, можна писати, -

Чи заслужив мій предмет на покарання таке?

Може, безпечнішим є саме те, що пишуть для сцени?

Може, й мімам отим вільність підмостки дають?

Часто на сцені й мої, до речі, звучали поеми,

Часто твій (похвалюсь) погляд і я привертав.

От у покоях не раз ми бачимо давніх героїв,

Що зобразив їх митець, мовби живими були.

Іноді ж десь поміж них промовляє любов із картини,

Де на всілякі лади переплелися тіла.

От із обличчям хмурним сидить Аякс Теламбнід,

Он у Медеї в очах - думки відбиток жахний.

Ось і Венера сама відтискує мокре волосся,

Тіло не в шатах: на ній - лиш материнська вода.

Ті прославляють війну, де кров - окрасою зброї,

Інші - високий твій рід; ще хтось - діяння твої.

Я ж - у межах вузьких: поскупилась для мене природа,

В хисті моєму снаги, розмаху мало, на жаль.

Все ж і щасливий творець "Енеїди", що так її любиш,

"Збройного мужа", згадай, з ложем, що в Тірі, зріднив.

З цілого твору того найбільше читач полюбляє,

Власне, ті дивні рядки - про потаємну любов.

Він же й Філліди жагу, й кохання Амарілліди

Ще юнаком оспівав на буколічнім ладу.

Втім, коли про любов, то і я провинився не щойно,

Бо за свій твір не новий кари нової зазнав.

Видав пісні я тоді, коли, вже вершником римським,

Я перед пильним твоїм поглядом вільно пройшов.

Що ж? Ті рядки, по-юнацькому складені, необережно,

Шкоду приносять мені, геть посивілому вже?

Пізно, ой, пізно прийшла за книжечку давнішню кара!

Як же їх час оддалив - вірші ті й кару за них!..

Та нагадаю тобі, що писав я не тільки марниці:

Часто і я піднімав чи не найбільше з вітрил.

"Фасти" віршовані склав - шість книг вони охопили;

В кожній - місяць один, й що в ньому є, описав.

Та до кінця не довів - через долю лиху полишити,

Цезарю, мусив я те, що присвятив я тобі.

Дещо вдалося мені й для високих котурнів укласти,

Й повагом мову вести, як і належить, умів.

Інше я також писав, хоч і тут довести все до ладу

Час не дозволив мені, - про перевтілення твір.

О, якби трапилось так, що ти, про гнів свій забувши,

З книги тієї велів дещо собі прочитать,

Хоч би тих пару рядків, де, від витоків світу почавши,

Оповідь я до твого, Цезарю, часу довів, -

Сам би побачив, скільки снаги давав мені в праці,

Як я про тебе й твоїх щиро, сердечно співав.

Жодним із віршів своїх не вколов, не дійняв я нікого,

Жодним - про злочин чужий навіть не згадував я.

Щирий у почуттях, не вливав я у слово отрути,

З жовчю змішувать сіль - це не моє ремесло.

Скільки людей, скільки віршів у нас - мене ж Калліопа

Лиш одного з-між усіх, Муза скарала моя!..

Все ж моїм горем, гадаю, ніхто з квіритів не буде

Тішитись, а співчуття - у багатьох я знайду.

Важко повірити в те, щоб за чесність мою наді мною

Після падіння мого міг посміятися хтось!

Ці, та й інші слова нехай божество твоє схилять:

Батьку вітчизни, молю, ти ж бо - найвище добро!

Не до Авзонії, врешті, прошусь, хіба потім, як тільки

Довге вигнання моє гнів твій поволі зм'якшить, -

Ближчим, благаю тебе, і легшим зроби те вигнання,

Кару й провину мою вирівняй на терезах!

КНИГА ТРЕТЯ

1

Боязко входжу я в Рим величавий, книжка вигнанця,

Серцем, читачу, озвись - втомленій руку подай.

Хай тебе страх не бере: червоніть через мене не будеш:

Жоден на цих сторінках вірш не навчає любить.

Доля того, хто мене виряджав, не така, щоб те горе,

Те безталання моє він переводив на жарт.

Навіть той твір, що ним забавлявсь у зеленому віці,

Нині ненавидить він - пізно, на жаль! - і клене.

З чим приходжу, поглянь: журба - це вся моя ноша,

Настрій-бо співу мого - з днями сумними в ладу.

З кожним другим рядком той вірш немов шкутильгає -

Чи від утоми, чи то вада в самій же стопі.

Де золотавість, де блиск, що від кедру й пемзи, спитаєш?

Як мій владар, так і я - кращою соромно буть.

Літери он розпливлись то тут, то там, зауважиш -

Ронячи сльози, псував сам свою пісню співець.

Може, й не все, що тут є, - зразок латинської мови -

Теж дивуватись не варт: серед чужинців писав.

Тож, коли ласка, скажіть, читачі, куцою податись,

Де мені крівлю яку, книжці-блукачці, знайти?

Ледве знайшовся один, що на лепет мій одгукнувся,

Ледве один із юрби, врешті, дорогу вказав.

"Хай тобі вділять боги, чого не вділити співцеві:

Змогу на рідній землі гарне прожити життя!

Що ж, я готова. Веди! Дарма, що йду з краю світу.

Що суходоли й моря геть мене вибили з сил".

Рушили ми. Ведучи, пояснив він: "Он Цезаря форум...

Ми ж по Священній йдемо вулиці, знаній у нас.

Тут ось і Вести храм; її вогнище в ньому й Палладій;

Скромний будинок ось цей - древнього Нуми житло".

Вправо звернувши, сказав: "Палатину бачиш ворота.

Статор он. Тут і було місто закладене - Рим.

Поки на все те дивлюсь, розмаїттям блискучої зброї

Портик засяяв мені й крівля, достойна богів.

"Певно, Юпітера храм?" - запитала я, бо над дверима,

Видно було, зеленів листям дубовий вінок.

"Не сумніваюсь уже, - про господаря дому почувши,

Впевнено мовила я, - тут сам Юпітер живе!"

Що означає, одначе, той лавр, що пишно розрісся,

Тінь розіславши густу біля високих дверей?

Те, що дім заслужив на постійні тріумфи чи, може,

Те, що Левкадський Феб саме його полюбив?

Чи він для себе лишень, чи для інших свято дарує,

Світлий ширячи мир ген по безкраїй землі?

Може, це знак того, що вічно буде втішатись

Славою дім цей, як лавр - зеленню листя свого?

Що ж означає вінок, із присвяти короткої видно:

"Цезарю від громадян, за порятунок життя".

Ще одного долучи до них, батьку, щедрий на ласку,-

Він, громадянин твій, на краю світа живе.

Не заперечить того, що скараний був справедливо,

Тільки не злочину тут - помилки він допустивсь.

Горе! Боюсь владаря, та й місця самого боюся!..

Кожен рядок у мені, літера кожна тремтить.

Бачиш? Мої сторінки - одна тільки блідість безкровна.

Бачиш? Нерівно іду, хистко ступаючи крок

"О, якби знову, - зітхнулось мені, - за господарів цих же

Батько мій міг озирать ту найяснішу з осель!"

Далі - східці стрімкі: до буйноволосого бога,

В храм його, білий, мов сніг, я за провидцем іду.

Серед заморських колон Данаїди зображені; поряд -

Батько суворий; в руці в нього - оголений меч.

Тут має змогу читач дізнаватися, що у натхненній

Праці створили для нас нинішні й давні співці.

Там я шукала сестер, та не тих, чий батько нещасний

Все докоряє собі, що народив їх на світ.

Марно шукаю, однак; охоронець покоїв тим часом

Ті заповітні місця каже покинуть мені.

В інший звернула я храм, що тут же, побіч театру,

Все ж і туди не дають навіть ногою ступить.

Не допустила Свобода мене до святині, що вперше

Місце в покоях своїх книгам поетів дала.

Так ото доля лиха не лише на співця завзялася:

Змушені й книги його - діти - вигнанцями буть.

Та, сподіваюсь, на нас і на нього зглянеться Цезар -

Час перемелює все, з часом уляжеться гнів.

Вас я благаю, боги (чи маю на люд уповати?),

Цезарю, рівно ж тебе, найвидатніший з богів!

А коли храм той і людні місця тепер не для мене -

Книжку оселі чиїйсь ти прихистити дозволь.

Вірші мої, так ганебно відкинуті, врешті б, хотів я,

Люде незнатний, тобі з ласки твоєї вручить.

2

Випало й Скіфію бачить мені, де вісь паррасійська

Землю вигнання мого люто морозом гнітить.

Не спромоглися ні ви, Пієриди, сестри учені,

Ані Латони син порятувати жерця.

Не врятувало і те, що жарт я любив, а не злочин,

Що не так я пустував, як ота Муза моя.

Скільки смертей на морях, суходолах чигало на мене,

Аж поки Понт крижаний не прихистив блукача!

Хоч і цурався справ, хоч на світ прийшов для дозвілля,

Хоч, від природи м'який, праці важкої не знав, -

Нині - будь-що знесу. Ні понуре, без гавані море,

Ні всі дороги-шляхи не доконали мене.

Дух їм протистояв. Набиралось і тіло від нього

Сил - і долало те, що непосильним було.

Поки був забавкою для вітрів і хвиль, од тривоги

Душу зболілу свою працею я розважав.

А закінчився шлях, і відпала потреба йти далі -

Й місця вигнання свого, кари, я врешті торкнувсь, -

Плач - утіха моя. Струмки, що їх живить на весну

Сніг, не такі вже рясні, як оті сльози з очей.

Згадую Рим тут і дім, на пам'ять тут мені сходять

Милі місця і все те, що я у Місті лишив.

Скільки разів я стукав у двері своєї могили -

Марно! Ні разу вони не відчинились мені.

Нащо я стільки мечів оминув? Чому лиш страхала,

А не накрила мене хвилею буря стрімка?..

О божества, чию неприхильність чую постійно,

Ви, що примножили гнів ще одного божества,

Долю поквапте повільну мою, хай не будуть глухими

Двері, що ними б мені в смерть довгождану ввійти!

3

Може, здивуєшся ти, що цей лист не моєю рукою

Писаний: я на той час немічний, хворий лежав.

Хворий - на чужині, на краю невідомого світу,

Зовсім не певний того, що до здоров'я прийду.

Що, уяви собі, я відчував, серед ґетів, сарматів

Злігши, у тій далині, у невідомості тій?

Небо тут шкодить мені, до води питної не звикну,

Не до вподоби й земля - годі сказати, чому.

Невідповідне житло, не годиться для хворого їжа,

Фебовим хистом ніхто тут не зарадить біді.

Друга не маю тут, хто б занепалого словом розрадив,

Хто б коротати поміг часу повільного плин.

От і лежу, де найдальша земля, найдальші племена,

І, чого бракне мені - те перед зором стає.

Різне ввижається, ти ж - найчастіше, люба дружино:

Більша частина мого серця належить тобі.

Ти так далеко, але - тебе кличу, мовлю до тебе,

Ти, хай це ніч, хай день, перед очима стоїш.

Навіть коли у гарячці був, ім'ям твоїм, кажуть,

Марив я: тільки воно в мене було на вустах.

Та коли б до піднебіння припав мій язик і намарно,

Крапля по краплі, вином хтось оживляв би його,

Хай лиш тоді сповістять, що жона загостила до мене, -

Стану на ноги я враз, повен надії й снаги.

Тож сумніваюсь, чи житиму... Ти ж, у Римі, можливо,

Весело нині живеш - горе й не снилось моє.

Що я, одначе, кажу?.. Без мужа, я того певен,

О найдорожча моя, дні твої - смуток один.

А коли доля належні роки мені відрахувала,

І, не нажившись іще, я підійшов до межі, -

Чи вже так важко, боги, мене потішити в смерті,

Щоб хоч у рідній землі міг упокоїтись я?

Хоч би зі смертю збіглось у часі моє покарання,

Хоч би раптово я вмер перед вигнанням отим!

Вічі свої, не знаючи горя, міг би склепити, -

Ба, та приточено днів, щоб на вигнанні конать!

Так і вмиратиму в цій далині, в чужинному краї,

Де й місцевість сама смерті скорботи додасть?

Немічний, не простягнусь на своєму звичному ложі

Й над охололим, німим жодна душа не сплакне?

Й сльози жони, обличчя моє скропляючи рясно,

В грудях моїх на якусь мить не загаять душі?

Врешті, останніх доручень не дам? "Прощавай!" не почую?

Ніжна, прихильна рука віч не закриє мені?

Без похоронних плачів, без останньої гідної шани -

Лишенько! - голову цю вкриє чужинна земля?

Чи на ту вістку сумну ти глузду не втратиш, дружино?

Чи не вдарятимеш ти в груди себе раз у раз?

Чи у далінь, де твій муж, простягаючи руки, не будеш

Кликать його на ім'я - лиш на забаву вітрам?

Годі! Волосся не рви, не дряпай лиця: ти не вперше,

Радосте світла моя, втратила мужа свого:

Дійсно вперше - тоді, як я без вітчизни лишився, -

То була перша, а це - гірша, болючіша смерть.

Нині, якщо б ти могла - та чи зможеш, люба дружино?

Тим потішайся, що смерть - це моїм мукам межа.

Можеш принаймні одне: біді протиставити нині

Стійкість; цю рису в тобі щедро плекало життя.

Добре було б, якби смерть і тіло нищила, й душу,

А ненажерний вогонь геть усього мене з'їв!

Бо коли, смерті не знаючи, дух у порожняву лине,

І якщо правду про це старець самоський повів, -

То між сарматськими - римська блукатиме тінь, не дадуть їй,

Зайшлій, в свій гурт увійти Мани чужої землі.

Дбай, щоб у скромній урні хоч прах мій дістався до Риму,

Щоб і по смерті своїй я на вигнанні не був.

Не заборонять цього: таж у Фівах сестра схоронила,

Хоч і владар не велів, рідного брата свого.

Прах мій, змішавши з амомом сипким, із зіллям пахучим,

Десь поза муром міським рідній землі доручи.

А на плиті мармуровій великими буквами стисло

Вирізьби, щоб мандрівець оком одразу пробіг:

"Я, що лежу тут, Назон, оспівувач любощів ніжних,

Марно зі світу пішов через свій хист до пісень.

Ти, що проходиш (чи сам не кохав?) - не лінуйся шепнути:

Праху Назона нехай буде легкою земля!"

От і достатньо цього. Мій пам'ятник - це мої вірші:

Краще, триваліше він буде служити мені.

Занапастили ті вірші мене, та своєму творцеві,

Вірю, вони ж і життя, й славу довічну дадуть.

Ти ж, найдорожча моя, пам'ятай про дари похоронні,

Квіти з росинками сліз ти на могилу клади.

Хоч наше тіло жадливий вогонь обертає у попіл,

Все ж і той попіл сумний чує турботу живих.

Ще б я писати велів, та сил не стає говорити,

Тихнуть слова на вустах, пересихає язик

Може, востаннє зичу того, чого сам тут не маю, -

Зичу здоров'я тобі, люба жоно. Прощавай!

4

Ти, ким постійно я дорожив, чию дружбу, одначе,

Лиш у великій біді я до кінця оцінив!

Ось тобі рада моя, чий досвід гідний уваги:

Тихо, для себе живи, славних імен уникай.

Чуєш? Для себе живи, якнайдалі од можновладців:

Саме звідтіль, пам'ятай, б'є блискавиці вогонь.

Хоч посприяти б могли (на те й можновладці), та краще

Хай не сприяє нам той, хто б і пошкодити міг!

Щогла, що нижча, то легше од бурі вона утікає,

Більше вітрило твоє - більша загроза біди.

Бачиш, не тоне кора на високому гребені хвилі,

Сіть же з грузилом важким падає ген у глибінь.

Жаль, що подібних порад я сам не слухав, порадник, -

Може б, у Римі тепер, як і давно колись, жив.

Доки ми разом були, доки я вітерцем утішався,

Човен мій без пригод водами тихими мчав.

Хто на гладкому спіткнувсь (таке й не часто буває)

Той, як упав, так і встав, - то невелика біда.

А Ельпенор-бідолаха, із крівлі стрімкої зірвавшись,

Перед своїм владарем тінню блідою постав,

А через що, поки в небі Дедал опирався на крила,

Син його йменням своїм води безкраї назвав?

Бо надто високо злинув Ікар, Дедал летів мірно,

Хоч і ті крила в обох не від природи були.

Вір мені: добре прожив, хто вмів ховатися добре,

І поза межі, що їх доля вказала, не йшов.

Чи залишився б самотнім Евмед, якби по-дурному

Коней Ахілла баских так не запрагнув Долон?

Сина б не бачив Мероп у вогні, тополями - рідних

Дочок, та богу в сини він Фаетона оддав.

Так от і ти непомірно високого лету лякайся,

Не відступай од межі, в пору вітрило згорни.

Гідний ти кращої стежки в житті; усю її змірять

І не спіткнутись, як я, - ось чого зичу тобі.

Щирим є зичення те, бо ти заслужив його, друже,

Вірним у будь-який час, теплим до мене чуттям.

Бачив я: лихо моє тебе вразило так, що не менше

Ти, припускаю, збілів, закам'янів, ніж я сам.

Бачив я сльози твої, їх чув на своєму обличчі,

Пив їх, а з ними й слова - в дружбі зізнання твої.

Друга й тепер, хоч далеко він, прагнеш ти захистити,

Хочеш поправити чимсь ту непоправну біду.

Заздрості не накликай, про славу не дбаючи; мирно

Вік свій вікуй і до тих, хто тобі рівня, горнись.

Щодо Назона - то ймення саме, бо воно поміж вами,

Можеш, мій друже, любить; інше все - Понт ув'язнив.

Під Ведмедицею із Еріманту простелені землі

Нині тримають мене - льодом опалений край.

Далі - Боспор, Танаїс, болота несходжені скіфські,

Мало що скажуть тобі й назви місцевостей тих.

Далі - ніщо: один лиш мороз, для життя непридатний,

Звідси до краю землі - горе! - рукою подать!..

Як же далеко вітчизна моя! Як далеко дружина!..

Як далеко все те, чим я колись дорожив!

Так, далина пролягла, й рукою до вас не сягнути,

Що забажаю, однак, - бачу очима душі.

Бачу я дім свій, і Рим, озираю кожнісіньке місце,

Де я бував, що робив, бачиться все зокрема.

Люба дружина стоїть живим образом перед очима, -

Радість велика моя, горе моє водночас!

Горе - бо ти не тут, а радість - бо й там мене любиш,

Без нарікання важкий взявши на себе тягар.

Так, мої друзі, і ви, поселившись у серці моєму, -

Кожного з вас на ім'я тут я назвати готов, -

Страх зупиняє, однак тепер же, гадаю, ні в кого

Мрії такої нема - в пісню мою увійти.

Вчора ще навперебій домагались ви честі такої -

Бачити ймення своє в творах Назона-співця.

Хтозна, чи нині та честь пішла б на користь, тому-то,

Щоб не лякалися ви, подумки всіх вас назву.

Віршем не викрию друзів прихованих - хто мене вчора

Явно любив, хай тепер потайки любить мене,

Та пам'ятайте, що й тут, на самій окраїні світу,

Всіх вас, мої дорогі, в серці своїм бережу.

Ви ж мою долю важку по змозі полегшуйте якось,

Руку тому, хто упав, друзі, подати спішіть!

Хай до вас доля ласкавою буде - хай вам до віку

Не доведеться ось так ласки просити в людей.

5

Ми не настільки з тобою дружили, щоб дружби тієї,

Наче б її й не було, ти приховати не міг.

Може б, аж так не зміцніла вона, якби вітер погідний

Мірно, як і колись, дув у вітрило моє.

Та, коли впав я, а всі (падіння - то небезпека!)

Порозбігалися вмить, кинувши друга в біді, -

Ти того тіла торкнувсь, яке вразив Громовержець,

Ти наваживсь у дім, де базнадія, ввійти,

Дати нещасному те, на що не могли спромогтися

Й давні друзі мої - двоє чи троє хіба.

Бачив я вираз обличчя твого, і погляд, і сльози,

Й лиця поблідлі твої - я тоді так не збілів,

Бачив, як рясно ті сльози пливли при кожному слові,

Сльози - вустами, слова - слухом спрагло я пив.

Тут же і впав я в обійми твої, на цілунки та схлипи

Я поцілунками і схлипами відповідав.

Поміч твою, дорогий, відчув я і тут, на вигнанні,

Ймення ж твого не назву - просто скажу "дорогий".

Скільки тих свідчень я міг би подати твоєї до мене

Щирості! Все це в душі, поки життя, збережу.

З ласки богів хай щастить тобі й далі близьким помагати,

Та не в такій, як моя, надто великій біді.

Ну, а коли б ти (дива нема) поцікавився часом,

Що я, пропащий, тут, на краю світу, роблю, -

Знай же: надію слабеньку сную (не смій обривати!),

Що вгомониться колись буряний гнів божества.

Може, намарно сную... А втім, усяке ж буває, -

Ти цю надію, молю, трохи в мені покріпи!

Весь свій до мовлення хист одній віддай нині справі:

В силі тих слізних благань віри вигнанцю додай.

Швидше тамує свій гнів, у кого більша могутність,

Що благородніший дух, то його легше схилить.

Дужому левові досить того, коли жертва упала:

Ворог лежить перед ним - значить, двобою кінець.

Вовк же й ведмеді гидкі, буває, мертвих шматують,

Що вже про інших казать - про слабкодухих, дрібних?..

Хто величавішим є від Ахілла під мурами Трої?

Старець дарданський, проте, слізьми його зворушив.

І чи не Дарія смерть, чи не Пор усім показали,

Що ематійський вождь ще й доброту в собі мав?

А щоб не тільки людей, що стримують гнів, називати, -

Зятя Юнони візьми - ворогом був їй колись.

Чи справедливо, врешті, мене позбавляти надії? -

Кару ж несу не за те, що чиюсь кров проливав.

Я ж і на Цезаря не зазіхав, а значить - на світ весь,

Цезар-бо наш на чолі цілого світу стоїть.

Зайвого, що приховати б належало, не говорив я,

Та й за щедрішим вином я говіркішим не був.

За мимоволі побачений злочин я поплатився,

Значить, за те, що в ту мить очі розплющені мав.

Звісно, всієї вини не посмів би я з себе скидати,

Я не злочинець, однак, - більше тут помилки є.

От і надіюсь на те, що випросиш м'якшу для друга

Кару, - що Цезар мене в інші скерує місця.

О, якби коней ясних своїх вісниця Сонця - Зірниця

Швидше звернула сюди із повідомленням тим!

6

Нашої дружби й не хочеш приховувать, мій найдорожчий,

Та й приховати б не зміг, навіть коли б захотів.

Кращого друга від мене, згадай, не мав ти у Римі,

Так і від тебе я, знай, кращого друга не мав.

Ми нашу приязнь настільки засвідчили, що голосною,

Власне, та приязнь була - більше, ніж я, аніж ти.

Як безкорисливо ти до близьких своїх друзів горнувся,

Знає те муж, що його ціниш найвище ти сам.

До щонайглибших своїх таємниць мене допускав ти,

Я ж їх у сховку душі, сторож надійний, беріг.

Так одному лиш тобі довіряв і я потаємне,

Тільки одне приховав - що доконало мене.

А не ховав би - й нині ти друга б мав біля себе:

Раду якусь би знайшов, щоб одхилити біду.

Доля ж мене до межі, до кари страшної штовхнула,

Жодної стежки не мав для порятунку свого.

Хай, проте, грізний удар таки справді був неминучий,

Хай від призначення нам, як не мудруй, не втекти, -

Все ж, опоро життя мого, найдавніший мій друже,

Ти, по кому я тут, може, найбільше тужу,

Не забувай мене! А як сильнішим станеш із ласки

Цезаря, - спробуй, молю, чимось мені помогти!

Тільки б улігся гнів божества, що в образі на мене,

Тільки б вигнання моє ближчим од Риму було!

Хай так і станеться! Я ж не виношував злочину в серці:

Це лиш провина була - з помилки все почалось.

Довго, одначе, та й небезпечно було б говорити,

Як очевидцем я став темного, згубного зла.

Згадка про день той - то рана жива у серці моєму,

Тільки на пам'ять спливе - знову пронизує біль.

Що мене сором палить донині ще, те вже довіку,

В ніч оповите сліпу, мушу носити в собі.

Можу сказати лиш те, що я винен, але не з користі

Згубний той крок я зробив - просто спіткнувся, кажу.

Тож, коли хочеш, щоб назва із вчинком не розбігалась, -

Що дурнотою було, - злочином не називай.

А як неправду кажу, то цей край - околиці Рима,

Значить, ще далі мене, у невідоме, спрямуй!

7

Швидше, квапливі рядки, з вітанням спішіть до Перілли,

Швидше, мій листе, у путь, бесіди вірний слуго!

Може, вона на той час побіч матері любої буде,

Може, розгорне тебе в колі своїх Пієрид.

Що б не робила, все відкладе, коли скажуть про тебе,

З чим, запитає, прийшов, що на вигнанні роблю.

Скажеш: усе ще живу, але так, що волів би не жити,

Скажеш: болю мого не злікували роки.

А попри те я до Муз - до горя свого - повернувся,

І для двовіршів своїх знов підбираю слова.

Чи не забула, спитай, занять наших спільних, чи все ще

Звичаєм батьківським їй вчений мережиться вірш?

Не однією лиш вродою доля тебе наділила:

Скромність, чутлива душа - придане щедре твоє.

Я до Пегасових вод уперше тебе припровадив,

Щоб не пропало дарма хисту твого джерело.

Ти ще дівчатком була - я вперше твій дар зауважив,

Ставши, як батько, тобі вчителем, провідником.

Тож, коли в серці твоїм чуття палає колишнє,

В співі одній лиш Сапфо ти б дорівнять не могла.

Тільки б нещастя моє не стало тобі на заваді

Й не охолола душа після падіння мого!..

Ми свої твори, згадай, один одному часто читали,

І за суддю я тобі, і за наставника був.

Віршем свіжим твоїм, бувало, слух милував я,

А на невдалий вказав - бралась рум'янцем густим.

Може, побачивши, як сам собі я нашкодив писанням,

Як за книжки поплативсь, ти занедбала свій хист?

Можеш одкинути страх! Лише б ти не вчила, Перілло,

Ні юнаків, ні дівчат, як вони мають любить.

Тож, окрасо жінок найученіших, гріх дармувати!

Знов до пісень поспіши, священнодійства свого!

Не обминуть же літа, проминаючи, вроди твоєї -

Зморшка стареча ось-ось ляже тобі на чоло.

Скоро сягне по принади твої нищителька-старість,

Та, що до кожного з нас кроком нечутним іде.

Скажуть про тебе: яка то краса була! Глянеш у люстро,

Та й не повіриш йому, душу огорне печаль.

Є в тебе скромне майно, хоч ти й великого гідна,

Та припустімо, що ти - перша поміж багачів,

Що з того? Доля - підступниця: то обдарує, то скривдить,

Так учорашній Крез нині вже Іром стає.

Та, якщо коротко, - ми володіємо лиш проминальним,

Непроминальне - це хист, серця чутливого дар.

Глянь ось на мене: без дому, вітчизни, без вас залишився,

Все відібрали, все те, що відібрати могли,

Хист мій зі мною, однак, супутник мій і розрадник,

Навіть у Цезаря прав жодних немає над ним.

Тут мені може будь-хто збавить віку жорстоким залізом,

Все ж і по смерті моїй житиме слава моя.

Поки з семи своїх пагорбів Марсів Рим переможно

Буде весь світ озирать, будуть читати мене.

Тож намагайсь - і хай плід занять твоїх буде солодший -

Що маєш сил, подолать свій похоронний вогонь!

8

На Тріптолемову нині б мені ступить колісницю,

Мужа, що вперше зерном землю сиру здивував.

Нині гнуздати б мені тих драконів, що в піднебессі

Мчали Еета дочку ген од корінфських твердинь!

Нині б одчути мені тремтіння крил за плечима,

Нині б довіритись їм, наче Дедал чи Персей!

Щоб, загрібаючи ними легку прозорість повітря,

Раптом побачить мені любу вітчизну свою,

Осиротілий свій дім і друзів, що все ще про друга

Згадують, та головне - рідну, кохану жону!..

Ох, ті сни наяву! Забаганки дитячі, та й годі!

Так і будуть вони снами, допоки живу.

Авґуста краще благай, коли вже не можеш мовчати, -

Силу того божества звідав ти сам на собі.

Він колісницю і крила подасть, та їх і не треба:

Хай повернутись велить - птахом одразу злетиш.

Буду благати про це (про більше - і не посмів би),

Втім, можливо, що й тут я поза міру ступив.

Згодом, коли божество насититься гнівом, я знову

Зважуся словом палким потурбувати його.

Нині молю про мале, для мене ж - надто велике:

Хай мені з краю цього в інший дозволить піти.

Все проти мене тут: води, земля, повітря і небо,

От і тремчу, наче лист, от і нездужаю тут.

Чи занепалий мій дух і на тіло згубно впливає,

Чи всіх недуг джерело - все-таки та чужина.

Щойно я Понту сягнув, почало діймати безсоння,

Звівся на скіпочку тут, їжа у горло не йде.

Справді, як лист восени, прибитий раннім морозом,

Блякне, хай-но зима закостеніла війне,

Так нині в'яну і я, не знаходжу підмоги ні в чому,

Є зате безліч причин для безконечних жалів.

Духом не менше страждаю, ніж тілом. Однаково хворі

Ті дві частини єства - муку подвійну терплю.

Перед очима доля моя - рукою подати -

Мов на папері стоїть, тільки бери та читай:

Всі ті місця, всіх людей, їх звичаї, бесіди їхні

Чую і бачу, й себе - ким тоді був і ким став.

Так уже вмерти б хотів, що й Цезареві дорікаю:

Міг же скарати мене в гніві своєму мечем.

Та коли він і в образі такій спромігся на ласку,

Явить хай ласку ще раз - в інший пошле мене край.

9

І навіть тут (неймовірна річ!), де варвар усюди,

З грецькою людністю є поодинокі міста.

Навіть сюди добрели вдавнину поселенці з Мілету,

Й тут, між гетських осель, грецькі заклали доми.

Назва місцевості все ж од самого міста давніша:

Тут був убитий Абсирт - звідси і назва пішла.

На кораблі, що його берегла войовнича Мінерва,

На кораблі, що тих вод носом уперше торкнувсь,

Кинувши батька свого, прибула сюди, кажуть, Медея,

Тиху затоки гладінь потурбувавши веслом.

Ставши на пагорбі, тут чатовий запримітив погоню:

"Ворог! Вітрило здаля бачу, Колхідо, твоє!"

Поки мінійці тремтять, нашвидку відв'язують судна,

Поки навперебій тягнуть із дна якорі,

Знаючи, що їй загрожує, б'є себе в груди рукою,

Що і накоїла вже, й стільки накоїть ще лих!

І, хоч зухвалості їй, хоч рішучості не позичати,

Отетеріла й вона, блідістю лиця взялись.

Біле на обрії вздрівши вітрило: "У пастці ми, - каже, -

Батька, щоб нас не догнав, мушу затримати тут!"

Доки міркує вона, на всім зупиняючи погляд,

Саме на очі тоді якось навинувсь їй брат,

Тільки-но вздріла його: "Таки не дамося! - гукнула, -

Ось же - той, чия смерть буде рятунком мені!"

Й тут же невинному в бік устромляє жорстоке залізо, -

Хлопцю не снилась біда, часу жахнутись не мав.

Тіло розрубує потім на кусні і полем широким

їх розкидає, аби батько не скоро зібрав.

А на вершечку гори, щоб батько не сумнівався,

Руки поблідлі кладе й голову сина в крові.

Щоб небувала печаль уповільнила батькові кроки,

Поки по куснях свого сина збиратиме він.

Звідси - й "Томи", місцевості назва: каже переказ -

Рідного брата мечем тут розтинала сестра.

10

Може, ще й дотепер хтось у Римі згадає Назона,

Може, без мене моє там ще триває ім'я -

Хай же він знає: ген під сузір'ями, що не сягають

Вод, поміж варварів я в дальній живу стороні.

Де савромати довкіл, дикуни, і бесси, і гети -

Як ображають мій хист навіть самі ті ймена!

Та лиш повіє теплом, нас хвилею Істр захищає:

Поки розкута вона, ворог не йде на розбій.

А як кошлата зима з-за похмурого обрію гляне

Й візьметься льодом довкіл, мов мармурова, земля,

Лютий Борей і сніги не дають нам жити під Арктом,

Де не людина лишень - небо холоне й тремтить.

Випаде сніг - і лежить: не йме його дощ ані сонце,

Тільки збивають вітри, робиться вічним той сніг.

Ще не розтане один - уже другий сніг випадає,

Тож не дивниця, що тут часто дворічний лежить.

Тут Аквілон настільки рвучкий, що й вежі високі

Може з землею зрівнять, зірвані крівлі нести.

В шкурах тут люди й штанах рятуються від холоднечі,

Тільки лице з усього тіла відкрите у них.

Часто льодинками грає-дзвенить повисле волосся,

Взявшись морозом, блищить біла, мов сніг, борода.

Вина стоять самі по собі, - як у глеках стояли,

Тож не черпають їх тут, а по шматочках беруть.

Що вже казати? Потисне мороз - і струмки замерзають,

Кайлами тут зі ставка воду довбають собі.

Та навіть сам, не вужчий від папіродайного Нілу,

Той, що не тільки одним гирлом у море впада, -

Істр, хай засвищуть вітри над плином його лазуровим, -

Вже й не помітиш, як він хвилю під льодом жене.

Де щойно судна пливли, там ногою ступають, а води,

Що замінились у лід, коні копитами б'ють.

Через прозорі мости, що під ними ковзає хвиля,

Тягнуть за возом віз дужі сарматські воли.

Годі й повірити в це, та якщо за брехню нагороди

Ні заохоти нема - свідкові вірити слід:

Бачив я: море в усю широчінь немовби застигло,

І під слизьким покриттям не хвилювала вода.

Бачити - то ще не все: по воді затверділій ішов я,

І, хоч по хвилях ступав, ноги сухими були.

От якби море стало таким і для тебе, Леандре, -

Серед хвилястих вузин ти б не загинув колись!

Навіть дельфін із моря не вистрибне, вигнувши спину,

Щоб до повітря сягнуть - люта зима не дає.

Хоч і шаліє Борей, аж свистять його крила потужні, -

Хвилі ніяк не зіб'є на зледенілій воді.

Судна в воді крижаній, мов угрузлі в мармур, стояли,

В заціпенілій воді не ворухнеться весло.

Бачив я теж у льоду незрушно риби зависли -

Деякі з них ще й тоді не позбулися життя.

Тож, коли непогамовний Борей жорстоким морозом

Море розлоге скує чи повноводну ріку,

Тут же по Істрі, що аж видзвонює під Аквілоном,

Варвар на бистрім коні з іншого берега мчить.

Ворог, грізний конем, стрілою - далекосяжний,

Нищить усе довкруги, широко сіючи смерть.

Дехто спішить утекти; лишає без захисту поле,

От і захоплює все той грабівник налітнйй:

Скромне селянське майно, худобу, рипучого воза, -

Те, чим запасся злидар у господарстві своїм.

Тих у полон женуть, за спину їм руки скрутивши,

Вже не побачити їм Ларів своїх і полів! -

Інших - зубчастими стрілами вершник дикий проймає,

Вістря летюче стріли вбивчу отруту несе.

Що із собою взяти не зміг, те нищить нападник:

І палахтять у вогні вбогі невинні хатки.

Навіть у мирні дні тремтять тут перед війною,

Плугом у полі орач не прокладе борозни.

Ворога, бачать його чи не бачать, завжди бояться,

От і дичавіє тут без обробітку земля.

Не дозріває під тінню лози виногроно солодке,

У кадібцях молоде тут не шумує вино.

Яблук нема. Й написати б не мав тут на чому Аконтій

Слів, що владарку свою ними жоною зробив.

Глянеш - пустеля довкіл: ні тобі деревця, ні травинки,

Жоден щасливець нехай стежки не знає сюди!

Широко світ неозорий прославсь, але для моєї

Кари відкрито лиш цей щонайпечальніший край!

11

Ти, що в біді моїй ще й нападаєш, підлий, на мене,

І безконечно мене, прагнучи крові, чорниш,

Скеля зродила тебе, молоком годувала хижачка,

Тож, замість серця, скажу, камінь у грудях твоїх.

Де є та крайня межа, за якою злоба твоя втихне?

Де ще для ран на мені місце знаходиш живе?

Варварів хмура земля, береги негостинного Понту,

Лютий Борей та зірки Півночі бачать мене.

Навіть розмовитись тут із людом диким не вмію,

Всюди, куди не ступлю, - всюди неспокій і страх.

Наче той олень-втікач у лапах жадливих ведмедя,

Наче вівця між вовків, що позбігались із гір,

Так жахаюсь і я в оточенні збройного люду,

Вже навіть сниться мені в мене націлений меч.

Хай тої кара мала - без жони дорогої лишитись,

І без вітчизни, й того, чим досі жив і радів,-

Хай із усіх тих бід лишень Цезаря гніву б зазнав я,

Мало було б хіба це - звідати Цезаря гнів?

А, проте, є ще такий, хто ятрить живу мою рану

Й слів добирає метких, щоб очорнити мене.

Всяк у справі легкій блискучим буде промовцем:

Де вже тріщина, те - може й дитина розбить.

Вежі й мури стрімкі здобуває тільки хоробрість,

А на похиле, слабке квапиться йти боягуз.

Я - вже не той, що був. Чому ж на тінь нападаєш?

У похоронний прах каменем хочеш жбурнуть?

Гектором був, хто боровсь; кого ж із Гемонії коні,

Куряву збивши, тягли, - Гектором більше не був.

Так і я вже не той, затям, кого знав ти раніше:

Нині Назона нема - є лиш подоба його.

Що ж ти словом лихим нападаєш на тінь, на подобу?

Годі! Годі, кажу, Мани мої турбувать!

Не сумнівайсь у провинах моїх, але ж і не квапся

Злочин бачити там, де я лише помилявсь!

Я ж покарання несу (тобі того мало?) подвійне,

Бо ж і вигнання саме, й місце вигнання гнітить.

Таж навіть катові доля моя сльозу б навернула,

Ти ж, один лишень ти - гіршої зичиш мені!

Од Бусіріда жорстокіший ти, од того, хто мірним

Жаром бика розпікав, витвір із міді для мук

Той, хто бика того для сіцілійського владаря зладив,

Кажуть, ще й словом таким винахід свій пояснив:

"Дар цей не так досконалістю форми, як користю цінний,

Тож не сам вигляд бика - те, чим корисний, хвали!

Бачиш, на череві з правого боку неначе дверцята?

Хочеш злочинця скарать - там його й зачини.

Далі берись підсипати під низ повільного жару,

Голос почуєш тоді, схожий до реву бика.

За подарунок такий належним віддячся дарунком,

А головне - на платню, владарю, не поскупись!"

Мовив на те Фаларід: "Винахіднику дивної кари,

Першому варто свій твір ушанувати тобі!"

Довго не думали: як і навчав, підсипали жару -

І залунала мідь голосом жертви й бика.

Що про Сіцілію тут я розвівся, між ґетів, сарматів?

Слухай же далі мене, кривднику, хто б ти не був.

Що погасив ти спрагу свою ненаситну моєю

Кров'ю, домігся свого, - серцем жадливим радій!

Горя ж того на воді й суходолі стільки я звідав,

Що навіть ти, якби знав, поспівчував би мені.

Врешті, Улісса зі мною зрівняй - і побачиш: великий

Гнів Нептуна, але - більший Юпітера гнів.

Хто б ти, отже, не був, - не діймай мене до живого,

З ран, що кривавлять, молю, руки жорстокі зніми!

Щоб не росла ще й досі гучна про вину мою чутка,

Дай тій справі моїй хоч затягтися рубцем!

Доля не спить, пам'ятай: і підніме, й кине людину

В прірву; таких перемін сам ти щоденно лякайсь!

Ну, а якщо (ось того я ніколи й не сподівався!)

Так уже згриз ти себе справами друга свого, -

Можеш спокійним буть: моя доля - із найчорніших,

Цезаря гнів собі вслід біди всі інші веде.

А щоб ясніше було, щоб ти словам моїм вірив, -

Я б і тобі побажав звідати кару таку.

12

Вже під Зефіром м'якне мороз. Кінець уже року.

Довгих таких я не знав, як у Меотії, зим.

Той, хто морем колись не зміг переправити Геллу,

На терези вже кладе ночі тривалість і дня.

Десь на селі там, у вас, юнаки й дівчата веселі

Йдуть по фіалки - туди, де їх не сіяв ніхто,

Де тільки луг - усюди рясніє квіток різнобарв'я,

Де тільки пташка, там - пісня нехитра дзвенить.

Щоб материнське, врешті, прокляття скинути з себе, -

Де лише сволок який - ластівка ліпить гніздо.

Ніжний посів, що в Церериних борознах досі ховався,

Вже з-під паркої землі проростом пнеться м'яким.

Де виноградна лоза - вже'брость на ній набрякає,

Жаль, у ґетських краях і винограду нема.

Де якесь дерево є - бубнявіє гілка бруньками,

Жаль, у ґетських краях дерева й близько нема!..

Нині - дозвілля там: поступається знову забавам

Форум, де завжди киплять багатослівні бої.

Кінні змагання там, із легкою зброєю вправи,

Списа метають або полем женуть обруча.

Там юнаки, вже після змагань, від оливи пливкої

Змити в джерельній воді тіло блискуче спішать.

Повен театр, жага палахтить і пристрасті різні,

І замість форумів трьох стільки ж театрів гуде.

Десятикратно, стократно, та ні - безмежно щасливий,

Той, кому Рим гомінкий всі свої втіхи дає!

Я ж тут бачу сніги, що з весною тануть, і воду,

Що прямо з озера вже, не з ополонки беруть.

Льоду й на морі не видно; од криги звільненим Істром

Не загримкоче важким возом сармат-волопас.

Хай до Понтійських країв почнуть доходити судна,

Хай-но сюди "завернуть не побоїться плавець -

Я залюбки підбіжу, привітавши, спитаю прибульця,

Звідки, хто він такий, що тут цікавить його.

Дивно бачити тут когось не з ближнього краю,

Що по чужій сюди плив, по небезпечній воді.

Рідко з Італії хтось таку відстань сюди подолає,

Рідко, бо й гавані тут, де б зупинився, нема.

Чи заговорить по-грецькому він, а чи по-латині -

Мова ця, звісно, мені більше до серця лежить!

Чи то з протоки, а чи з далеких хвиль Пропонтиди

Ген аж сюди ходовим вітром когось занесе, -

Хто б він не був, але вістку все ж якусь перекаже,

Хай якусь чутку, або - чутки частину лише.

От якби міг - благаю про це! - розказать про тріумфи

Цезаря, як він складав богу латинів обіт!

І як до ніг вождя-переможця Германія буйна

Сумно схилила своє горде недавно чоло.

Той, хто мені оповість, чого сам, на жаль, я не бачив,

Гостем жаданим за стіл сяде у хаті моїй.

Горе! Чи справді тут, між скіфів, - оселя Назона?

Горе! Чи справді тут - вогнище дому мого?..

Згляньтесь, боги! Хай не домом, лишень притулком вважає

Цезар те місце сумне, де покарання несу!

13

Гостем небажаним (краще б я на світ не з'явився!)

День народження мій з обігом часу настав.

Нащо спішиш до вигнанця в роки його бідування,

В чорні його роки, замість покласти їм край?..

Мав би сумління - не турбувався б нині про мене,

З Риму за мною сюди, на чужину б ти не йшов.

Де мене вперше, на горе моє, дитям ще побачив,

Там і востаннє мені ти б усміхнутися міг!

Так і тоді, коли Рим навік я покинути мусив,

Ти, як і друзі мої, мовити б міг "Прощавай!"

Що тобі в Понті робить? Чи сюди,

Публій Овідій Назон Скорботні елегії Переклад Андрія Содомори

Зміст

КНИГА ПЕРША

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

КНИГА ДРУГА

1

КНИГА ТРЕТЯ

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

Публій Овідій Назон
Скорботні елегії
Переклад Андрія Содомори