Вадим Пащенко
Перлина героїчного епосу Франції
(2003)


© В.Пащенко, 2003

Джерело: Пісня про Роланда. К.: Либідь, 2003. 

Сканування та коректура: Aerius (ae-lib.org.ua), 2004


 

Серед не таких уже й численних творів, що дійшли до нас від епохи Середньовіччя, особливе й почесне місце належить поемі про загибель лицаря Роланда та його друзів. Створена приблизно в XI ст. і записана наприкінці XII ст., «Пісня про Роланда» й досі вражає стислістю розповіді, суворістю змісту, драматизмом подій, палким патріотизмом і глибокою вірою в учення Христа.

Складена невідомими авторами, «Пісня» була однією з багатьох поем, що оповідали про драматичне й славетне минуле французького народу і називалися chansons de geste, тобто «піснями про діяння», «про подвиги», а в народі їх називали «жестами» (за тогочасною вимовою - «джестами»).

Центром оповіді низки з них стала постать видатного правителя і полководця - короля Франції, а з 800 р. імператора Заходу - Карла Великого (правив 768-814), особи непересічної й суперечливої. Серед тогочасних монархів Західної Європи він був першим і єдиним королем, хто зробив серйозні спроби об'єднати французьку державу і припинити криваві міжусобні війни феодалів. Пам'ять про великого володаря збереглася в народі. Поступово йому почали приписувати риси й подвиги інших королів (Хлодвіга, Аотаря, Гуго Капета), складати про нього легенди та жести.

Епічні поеми, головним героєм яких ставав або сам Карл Великий, або хтось з його вірних лицарів, увійшли до циклу «жест короля». Найвизначніша серед них - «Пісня про Роланда», перлина не тільки французького, а й західноєвропейського епосу. [162]

 

* * *

Чому ж саме в X-XI ст. починається процес творення епічних поем? І не лише у Франції, айв інших країнах Європи - Іспанії, Германії, Італії, слов'янських державах? Мабуть, саме тоді склалися специфічні умови, за яких міг виникнути - не раніше і не пізніше - цей жанр середньовічної літератури. Адже епопея не могла з'явитися відразу після загибелі античного світу: на його руїнах народи Західної Європи лише починали формувати свої феодальні держави з їхньою суворою ієрархічною будовою і своєрідною середньовічною культурою. Потрібно було подолати стан варварства, в якому перебували ці народи впродовж багатьох століть, з його жорстокістю і беззаконням. Поступово викристалізовуються поняття національної ідентичності, поняття вітчизни, і народи починають захищати не тільки її, а й свою національну гордість і честь. І саме в цей період з'являється епос. До цього слід додати, що обов'язкову умову його появи становила глибока релігійна віра народу, нехай примітивна, але щира, без сумнівів і вагань, віра, що надихає творців. Шедеври Гомера не могли б з'явитись у «вік Перікла» з його витонченою культурою, в часи розквіту лірики, трагедії та комедії, красномовства і глибокої кризи Олімпійської релігії. Так само «Пісню про Роланда» важко уявити в епоху Відродження з його в деталях розробленою поезією Клемана Маро та «Плеяди» або художньою прозою Маргарити Наваррської, Франсуа Рабле чи Бонавентура Депер'є, із властивою літературі цієї доби гострою критикою церкви та Біблії.

Основу епічної поеми становлять реальні факти, але факти надзвичайні, які змушують здригатися від жаху та жалю. Криваві міжусобні війни, жорстока братовбивча різанина, шаленство тріумфуючих ворогів, горе й сльози матерів, загибель доблесних і славних героїв через зраду, спустошення, смерть - усе це, на жаль, людство переживало на всіх етапах своєї історії. Збережені міфами чи легендами, народною пам'яттю, на зорі цивілізації події з далекого минулого лишалися актуальними, даючи поштовх до створення епічного полотна. Події Троянської війни відбувалися в XIII ст. до н. є., але міфи зберегли згадку про них, і завдяки цьому Гомер уже на межі IX-VIII ст. до н. є. створив свої шедеври.

Для епічної поеми потрібні й могутні герої, які мають відповідати ідеалам народу, його релігійним переконанням. Поети підкреслювали в героях мужність і відвагу, фізичну силу. Водночас, хоч епосові й не властивий глибокий психологізм, його герої наділялися такими рисами, як любов до батьківщини, відданість сюзеренові, друзям, чесність і щирість. Усі епічні герої багато й часто ридають, здебільшого оплакуючи загиблих товаришів. Традиційні плачі й тужіння не суперечили їхнім лицарським доблестям, тим часом наближаючи героїв до слухачів, роблячи оспівувані переживання переконливішими. Епічним героям вірили, як вірили в реальність описуваних у поемах подій. Адже сама поема ставала примітивною формою історії, самою історією до появи істориків. [163]

 

* * *

«Пісня про Роланда» виникла на основі зовсім незначного в історичному плані факту. Влітку 778 р. Карл Великий, завершивши кількамісячний похід у північну Іспанію з метою протидії поширенню мусульманства, повертався зі своїм військом до Франції через Піренейські гори. У Ронсевальській ущелині на його ар'єргард, очолюваний маркграфом Хруодландом, напало гірське плем'я басків. Перебивши всіх франків і пограбувавши обози, баски зникли так само раптово, як і з'явилися, відійшовши таємними, їм одним відомими стежками. Карл навіть не зміг помститися нападникам і рушив далі.

Проте в народній уяві загиблі лицарі Карла перетворилися на могутніх, легендарних героїв. І вже через століття літописець Карла Лисого, розповідаючи про цей випадок, назвав лицарів найвідомішими героями країни. На цей сюжет склали низку кантилен, що поширилися по всій Франції. Оспівувана в них історична подія поставала докорінно трансформованою: похід Карла тривав уже сім років, причиною загибелі ар'єргарду були вже не баски, а сарацини-нехристі, невірні, маври, очолені підступним царем Марсілієм, який підкупив зрадника Ганелона. Пісні про нещасливий похід Карла складалися і виконувалися протягом X ст., аж поки з'явився якийсь геніальний поет, що склав усі їх докупи і надав їм стрункого й викінченого вигляду. Ніяких відомостей про цього поета не дійшло, крім спірно-загадкового імені «Турольд», але лишилася «Пісня про Роланда».

Народний геній, плодом якого є ця героїчна поема, надихався передусім феодально-християнською ідеологією. Безперечно, поема позначена впливом двох середньовічних станів - лицарства і духовенства. Носіями провідної ідеї стають самі лицарі, герої поеми. Ідею васальної вірності, відданого служіння своєму сеньйорові неодноразово чітко формулює Роланд:

То честь велика - битися за Карла, 

Бо за сеньйора всяк васал повинен 

Терпіти біль і спеку, рани й холод, 

Віддати кров, саме життя із тілом, 

А ворогів рубати без упину. 

Ніхто щоб не ославив у піснях нас! 

Неправий маврів бій, а франків - правий!

    (Тирада 79)

Ідею християнської нетерпимості до мусульманства та до інших релігій висловлюють архієпископ Турпін, Роланд, Карл. Вони надихають франків на подвиги, переконуючи їх у тому, що «франки праві і неправі сарацини», «неправий маврів бій, Бог нам лиш допоможе». Та оборона християнства часом набуває у поемі надмірно жорстоких форм, що, безсумнівно, дещо знижує ідеалізований образ Карла. Так, захопивши Сарагосу, [164]

Послав у місто тисячу він франків. 

Заходять в синагоги чи мечеті 

З сокирами, кувалдами важкими 

И крушать завзято ідолів поганських... 

Хто ж не виконує веління Карла, 

Того звичайним зашморгом вбивають 

Чи спалюють у вогнищі жаркому. 

Вже сотня тисяч у Христовій вірі!

    (Тирада 266)

І все ж герої «Пісні» не перетворюються на обмежених, твердолобих захисників християнства, бездумних служників сеньйора. Не випадково автор і герої поеми милуються привабливими постатями не тільки франків, а й маврів - Аельрота, Маргаріта, араба Баліганта та інших. Присягаючися на вірність сюзеренові, вони ніколи не забувають і про «красуню Францію», свою вітчизну. В поразці від маврів на полі бою вони бачать ганьбу для своєї батьківщини. Кожен лицар переймається тим, щоб «ніхто їх в піснях не ославив», а цих пісень не почув хтось із родичів, - адже буде зганьблений увесь рід. А коли війська Карла ступають на Велику Землю, тобто на територію Франції, воїни

Гасконь узріли, землі їх сеньйора, 

Свої феоди пригадали, житла, 

А також милих дочок й жон шляхетних, 

То не було такого, хто б не плакав.

    (Тирада 66)

У Франції, де, на відміну від інших країн, феодальні відносини склалися досить рано і були найзрілішими, епічних поем було дуже багато. Навіть тих, що дійшли до нас, налічується близько сотні. Різні за обсягом, тематикою та сюжетами, вони часто розповідали і про міжусобні конфлікти, ворожнечу егоїстичних і жорстоких феодалів, що підривали цілісність держави.

Конфлікт між Роландом і Ганелоном стає основою всієї «Пісні про Роланда». Роланд, як свідчить сама назва поеми, є головним її героєм, проте на початку і в кінці «Пісні», після його смерті, на перший план виходить грандіозна постать Карла Великого, переможця «невірних сарацинів», полум'яного захисника і поширювача віри Христової. Аби наголосити на обачливості, великому досвіді й розумі Карла, народна фантазія малювала його 200-річним патріархом з розкішною білою бородою, хоч насправді під час походу володареві було лише 36 років. Національна свідомість не могла змиритися з історичним фактом поразки невеликої частини війська славнозвісного полководця в чесному бою, тому розгром франків у Ронсевальській ущелині виправдовується в епосі зрадою одного з баронів - Ганелона.

У кількох епічних поемах, де розповідалося про взаємини між Кар-лом і Роландом, Роланда здебільшого називали племінником короля, як [165] і в «Пісні про Роланда». В останній третині її Карл з'являється для того, щоб оплакати героя і здійснити акт помсти - покарати підступних маврів і зрадливого Ганелона. Король змальований як складна особистість, часом непослідовна у своїх учинках. Пославши Роланда в ар'єргард, Карл надзвичайно стурбований долею небожа. На шляху до Франції його не залишає передчуття трагедії, що мала розігратися в Ронсевалі. Але король зовсім не думає про свій загін, найкращий у війську, всі його помисли зосереджені навколо Роланда і дванадцяти перів. Після їхньої загибелі Карл марить помстою маврам, нові жертви його не обходять. Свідченням є битва з прибулим на допомогу царю Марсілію з Єгипту Балігантом. Цей бій настільки напружений, що Карл навіть втрачає впевненість у благополучному для нього завершенні. Він із сумнівом звертається до своїх лицарів зі словами: «Чи допоможете мені, барони?» і заспокоюється лише після їхньої відповіді: «Прохання - нам образа!»

Важливим для розуміння образу Карла є сцена суду над Ганелоном. Граф виправдовує себе тим, що лише помщався Роландові й ніколи не зраджував самого короля. «Це помста, а не зрада!» - двічі повторює він під час суду. Підтримка Пінабела надає його словам особливої вагомості - адже за тим стоять війська тридцяти його родичів. Інші барони, налякані перспективою міжусобної війни з могутнім феодалом і подальшого послаблення королівства, вирішують звести суд до компромісу й просити Карла «залишити все без зміни», тобто виправдати Ганелона. Карл, добре розуміючи, що помста Ганелона водночас була і зрадою, не стримує обурення, називаючи цих баронів «запроданцями». Але вдіяти він нічого не міг, тож

Похнюпив голову з чолом похмурим 

І скаржиться на долю нещасливу.

    (Тирада 277)

Адже сила Карла залежала від сили феодалів, війська яких складали королівську армію. Він мав підкоритися рішенню баронів, коли б не втручання молодого Тьєррі, який викликає Пінабела на «суд Божий». А це вже розв'язувало Карлові руки, оскільки Біблія на той час була найголовнішою книгою законів. Переможець завжди був правий, бо йому допомагав Бог, переможений - неправий.

Карл показаний у «Пісні» і як відважний лицар. Але не всепереможний. Наприклад, досить драматично для нього складається бій з Балігантом, могутнім і досвідченим вояком. Після страшного удару суперника Карл ледве утримується в сідлі, і лише завдяки допомозі Неба - видінню Гавриїла - король франків переможно закінчує і двобій, і битву в цілому.

У поемі не приховуються особистісні вади Карла, що робить його образ реалістичнішим. Любов і ніжність до одного поєднуються у нього з байдужістю до іншого. Яскравий приклад: його зустріч з Альдою, нареченою Роланда і сестрою Олів'єра, коли він, вражений горем, пропонує [166] жінці «заміну» - свого сина Аюдовіка. Щиро тужачи над тілом, Карл не втримується від прагматичної думки про корисність для нього цього лицаря, без якого королеві відтепер буде важко здійснювати нові походи. Часом Карл постає надто жорстоким, наприклад коли посилає на страту тридцять родичів Ганелона, яких лише обов'язок родової честі примусив стати заручниками Пінабела.

Кожен з героїв поеми наділений якимись індивідуальними рисами, властивими лише йому. Найпривабливіший серед них - Роланд, у якому риси могутнього й відважного лицаря поєдналися з легковажністю, самовпевненістю і нестриманістю юнака. Так, виходячи з кращих намірів, він пропонує послом до Марсілія відрядити Ганелона, вважаючи його одним з найкращих лицарів Карла. І цим наживає собі смертельного ворога, бо Ганелон вважає, що Роланд бажає його смерті (адже колись уже двоє послів були страчені Марсілієм), і присягається помститися йому. В іншому випадку Роланд тричі відмовляє Олів'єру засурмити в ріг, щоб покликати Карла, вважаючи подібний вчинок ганебним для себе і всієї Франції: його тривожить те, що звернення по допомогу розцінять як ознаку його слабкості й боягузтва. Роланд робить спробу виправити свою помилку, але запізно - тоді, коли загін уже був ослаблений після першої битви і на нього насувалася друга рать Марсілія. Проте в бою Роланд не має собі рівних за хоробрістю та шляхетністю. Це справжній народний герой, позбавлений притаманних лицарству вад: жадібності, прагнення до ствердження свого авторитету й сили, анархічної сваволі, що штовхала до непокори сюзеренові й виливалася в міжусобні війни, бажання прославитися заради винагород. Роланд у поемі - людина, вільна від станових умовностей та обмеженості. Всі його вчинки, дії, подвиги позначені крайньою безкорисливістю, провідний їх мотив - виконання обов'язків перед вітчизною і королем.

Роланд наділений надзвичайною добротою, душевною щирістю, він завжди готовий прийти на допомогу товаришам по зброї (епізоди з Готьє де л'Умом, Турпіном). Зворушення викликає сцена прощання Ро-ланда з умираючим другом. Уже сліпий від смертельного поранення і втрати крові Олів'єр кличе до себе Роланда, а коли той зіштовхується з ним, помилково вважає його за ворога, б'є мечем і ледве не вбиває. І тільки почувши голос друга, просить у нього прощення, а Роланд із ніжністю втішає його,

І друзі міцно й ніжно обнялися, 

Простилися з любов'ю. Так розстались...

    (Тирада 149)

Зі зворушливою ліричністю автор поеми описує смерть Роланда. Ще задовго до його кончини в поемі змальовано грандіозну картину розбурханої природи, що наче пророкує близькі нещастя, які мають обруши-тися на землі Франції, - руйнівні смерчі, грози, блискавки, землетруси, темряву... Аюди у відчаї вважають, що це ознаки кінця світу, насправді ж то «плаче вся природа за Роландом» (тирада 110). Ця гіпербола [167] підносить значення загибелі Роланда для Карла та всієї Франції. Грагічність ситуації підсилює епізод прощання героя зі своїм мечем Дю-зандалем, за долю якого лицар дуже вболіває. Роланд згадує ті святині, що сховані в його держаку, завойовані ним країни і висловлює впевненість, що ним у майбутньому володітимуть християнські вояки. Відчуваючи наближення смерті, герой знаходить сили й намагається розбити меч, щоб він не дістався «нехристам», бо це призвело б до «безчестя Франції». Проте його булатний друг виявляється надзвичайно міцним, розбиває скелю, а сам лишається неушкодженим. Помирає Роланд, підклавши під себе меч і ріг Оліфант, обличчям до маврів,

Аби відразу стало зрозуміло

І Карлові, і лицарям-баронам,

Що він, Роланд, помер як переможець.

    (Тирада 174)

Роланд - передусім герой. І хоч у нього в далекому Ахені є наречена Альда, лицар жодного разу про неї не згадує. Тим часом у інших поемах оповіді про їхній роман відводиться значне місце. Можливо, цю любовну лінію автор «Пісні» відкинув цілком свідомо - з метою зробити поему більш суворою, суто героїчною.

Своєрідним доповненням постаті Роланда є образ Олів'єра, який водночас і протистоїть головному герою, хоч це протиставлення не має принципового характеру і є, так би мовити, скоріше психологічним. Воно розкривається в епізоді, коли обережний Олів'єр, побачивши, що з величезним військом Марсілія доведеться битися «жменці франків», тверезо оцінює становище і просить Роланда покликати на допомогу Карла, але його друг відмовляється. За фольклорною традицією Олів'єр тричі звертається до Роланда, і тричі той відповідає відмовою. Не даючи оцінки вчинкам героїв, автор поеми обережно констатує:

Роланд відважний, мудрий Олів'єр, 

Усім відомі доблестю своєю.

    (Тирада 87)

Перший рядок містить вичерпні характеристики кожного з героїв. Що вагоміше? Відвага чи мудрість? Відповідь на це дають подальші події, зокрема битва з другою раттю маврів. Збагнувши неминучість загибелі всіх франків, Роланд звертається за порадою до Олів'єра, який відповідає його ж словами: «Та краще смерть, аніж безчестя наше!» (тирада 128). А потім Олів'єр кидає Роландові й безжалісні слова докору:

...Ви винуватець всьому! 

Розумна смілість - то не божевілля, 

Обачність важливіша, ніж завзяття. 

Згубила франків легковажність ваша! [168]

Ніколи вже ми не послужим Карлу, 

Послухали б мене, він був би з нами...

    (Тирада 131)

Лише втручання розважливого Турпіна припиняє сварку, що мала закінчитися для друзів повним розривом.

Турпінові належить у поемі вагоме місце, це лицар-архієпископ з Реймса, один із наймогутніших вояків Карла. Він жодного разу не відправляв служби, але має високий церковний сан. У поемі йому приділяється більше уваги, ніж іншим перам, до того ж, на відміну від них, йому властиве певне почуття гумору. Перед битвою Турпін благословляє франків і обіцяє їм відпущення всіх земних гріхів та відкриті брами Раю, а в бою подає приклад, як потрібно битися за віру. Залишившись наодинці з Роландом на полі бою, Турпін свято виконує обов'язок священика і благословляє всіх загиблих героїв, а також друзів-перів, яких Роланд знаходить на полі і приносить до нього. Коли Турпін побачив зомлілого Роланда, то взяв його важкий Оліфант, щоб принести другові води, але на шляху до потоку «серце враз зайшлось» і він помер. У Турпіні, особі історичній, до того ж героєві кількох епічних поем, втілилися риси численних лицарів-кліриків, що з'явилися у військах за часів Хрестових походів.

Нарешті слід згадати ще один образ - зрадника Ганелона. Це зовсім не ходульний зрадник-злочинець, змальований лише чорною фарбою. Ганелон - складна натура. Передусім він відважний лицар, сміливий і рішучий. Барони з гордістю дивляться на його могутню статуру і навіть милуються ним, коли призначають послом до Марсілія:

У гніві скинув він куничу шубу, 

Зоставсь на ньому лиш каптан шовковий. 

Обличчя горде, променисті очі, 

Могутня постать і широкі груди - 

На нього задивилися присутні.

    (Тирада 20)

Поведінка Ганелона у Марсілія викликає і повагу - за мужність, і презирливе засудження - адже він підступний, зрадливий, виявляє неабияку пожадливість. Свій злочин Ганелон скоює з двох причин: щоб помститися за образу і врятувати своє життя, а заразом і поповнити свої багатства. Перед лицем небезпеки він поводить себе надзвичайно мужньо і ладний дорого продати життя з мечем у руці. Він безстрашно виконує доручення короля, пропонуючи Марсілію стати данником Карла і прийняти християнство, і заявляє, що ніколи не зрадить свого імператора. Франкам-придворним, які пропонують себе в посольство заради його безпеки, категорично відмовляє, воліючи загинути наодинці.

На суді Ганелон також поводить себе сміливо, спритно користуючись недосконалістю феодальних правил щодо відносин між сюзереном [169] і васалом. Він доводить свою правоту так: Роланд послав його на неминучу смерть, вирядивши послом до маврів; завдяки розуму і хитрощам він, Ганелон, уникнув небезпеки і виконав доручення Карла; а потім, як і обіцяв, помстився Роландові. «Це особиста помста, а не зрада!» - твердить він у суді. Навіть у цій, у моральному плані невигідній для Ганелона, ситуації автор начебто милується своїм персонажем:

Лицем рум'яний, вигляд має бравий, 

Якби ще й чесний, лицар був би справний.

    (Тирада 273)

Барони не могли серйозно сприйняти виправдання Ганелона, зрада якого була всім очевидною. Проте вони почали просити Карла простити Ганелона, оскільки за спиною бачили агресивного і войовничого Піна-бела з тридцятьма родичами. Кожний з баронів боявся бути викликаним на двобій таким могутнім суперником. Адже за правилами тих часів суддя, який вимагав покарання, повинен був сам схрестити меч у поєдинку «Божого суду». Барони-судді доводили Карлові: з тим, що сталося, вже нічого не вдієш, а суд може скінчитися новою міжусобною війною і дальшим послабленням держави:

Роланд помер, його не повернути, 

Ні злотом, ні добром не воскресити. 

Безумство на двобій іти за нього!

    (Тирада 275)

А Ганелон, запевняють вони, вірно служитиме Карлові. Подібна поведінка суддів обурює короля, але, мабуть, він і сам не знав, де межа між васальною покірністю і свободою дій і яке рішення суду буде кращим для долі вітчизни. Отже, суд над Ганелоном торкнувся значно глибших проблем, ніж злочин однієї людини, і в поемі звучить виразний мотив осуду егоїстично феодальної моралі більшості лицарів, для яких власні корисливі інтереси були вищими за інтереси батьківщини.

Суперечливий образ Ганелона написаний майстерною рукою. Він не належить до мелодраматичних зрадників, огидних уже за своєю зовнішністю. За натурою це чесний лицар, якого лише страх, ревнощі до слави Роланда та феодальна мораль штовхнули на шлях зради.

Паралельно до героїв-франків у поемі з'являється ряд сарацинських персонажів. Протягом усього твору наголошується, що вони дотримуються хибної віри в «Аполліна, Магомета й Тервагана», яких автор поеми вважає варварськими ідолами і тому часом називає маврів-мусульман «язичниками», «невірними». Плутанина між поганцями і мусульманами пояснюється незнанням магометанської релігії, для християн усі іновірці були «язичниками» і «нехристями».

Яким же є ставлення автора до супротивників франків? Поряд з негативними характеристиками, образливими зверненнями і вигуками під час бою в поемі часто трапляються інші оцінки маврів, коли вони наділяються [170] майже такими ж самими рисами, що й франкські лицарі, і не поступаються їм ні в бойовій майстерності, ні в озброєнні. Найдетальніше розроблені образи двох маврів - Марсілія і Баліганта.

Цар Сарагоси Марсілій, розумний, але лицемірний і підступний, з допомогою мудрого радника Бланкандріна розробив план визволення Іспанії від експансії Карла і відвернення загрози християнізації. У здійсненні цього плану дуже прислужилася зрада Ганелона. Тільки несподівана для маврів відвага франків, очолених Роландом, порушує наміри Марсілія і врешті призводить до катастрофи - як для всіх маврів, так і для нього особисто, оскільки Роланд у бою відрубає йому руку. Після поразки Марсілій ще покладає якісь надії на еміра Єгипту Баліганта, але це вже зламана людина, яка лише скаржиться на долю й оплакує смерть свого сина Джурфалена, убитого Роландом.

Балігант також виставляє величезне військо проти Карла, зазнає поразки і сам гине від руки короля, ще раніше герцог Найм убиває його сина-велетня Мальпріма. Балігант зображений мудрим і старим, «старішим за Вергілія й Гомера», але надзвичайно могутнім, здатним тримати списа, вістря якого лиш «міг би мул понести». Взагалі в поемі дуже часто прославляються мужність маврів, їхня врода. Гак зображено еміра з Баласгета, небожа Марсілія Аельрота, «зразкового паладина» серед маврів Маргаріта, самого Баліганта:

Емір в сідлі сидів красиво й міцно.

Тонкий у стегнах, з дужими ногами.

Могутні груди, стан немов відлитий,

На сильні плечі кучері спадали.

Він мав обличчя горде, погляд ясний...

Якщо б не нехристь, був би справжній лицар!

    (Тирада 228)

Подібна неупередженість щодо «невірних» не випадкова, адже «Пісня про Роланда» належить до творів народної літератури з її традиційно гуманістичним пафосом. Цілком можливо, що багато презирливих епітетів маврів у поемі з'явилося вже в період Хрестових походів.

У «Пісні про Роланда» дуже мало жіночих образів - лише два. Наречена Роланда Альда з'являється в одному з кінцевих епізодів, щоб тут же зникнути - вона помирає і її ховають. Значно більше місця відведено Брамімонді, дружині Марсілія, яка фігурує в кількох епізодах: дарує дорогоцінні браслети Ганелонові для його дружини, разом з чоловіком оплакує поразку, його поранення, передрікає Балігантові невдачу. Після перемоги Карла стає його полонянкою і, розчарована у своїх зрадливих богах, проклинає їх і добровільно погоджується їхати до Франції, щоб прийняти Христову віру. Вона говорить небагато, але з її слів усе ж можна зробити висновок, що це розумна, обдарована натура. В деяких епічних поемах Брамімонді дається глибша характеристика, вони розповідають і про її зацікавлення особою Ганелона, і про подальшу її долю. [171]

 

* * *

Як писав один французький дослідник, «в окремих тирадах «Пісні про Роланда» панує дика велич, відчувається дивна атмосфера варварства, змішана з християнською доброчесністю. Тому ці маленькі суворі та стислі рядки просто заворожують» (La Chanson de Roland. Preface et traduction nouvelle par Gillequin. Paris, [1910]. P. 9). Поему вирізняють суворий, стислий, навіть жорсткий стиль, досить важка мова, спрощеність психологічних характеристик героїв. До цього слід додати ще низку особливостей, притаманних саме цьому жанрові героїчної поеми.

Звертає на себе увагу досконала композиція, розроблена до найменших деталей. Поему побудовано за класичною схемою, причому кожна з частин цієї схеми має два етапи: зав'язка («Посольства») - посольтво Марсілія до Карла і Карла до Марсілія; кульмінація («Битви») - перша битва Роланда з маврами та їхня загибель і друга битва з з військом Марсілія та загибель усіх франків; розв'язка («Помста») - покарання всіх сарацинів і суд над Ганелоном.

У поемі широко використаний принцип паралелізму - як у внутрішній структурі (наприклад, рада в Марсілія і в Карла, призначення послів, оголошення послань і т. д.), так і в підборі героїв (дванадцять перів франків і маврів, небіж Карла Роланд і небіж Марсілія Аельрот, які очолюють війська, і т. д.).

Дія в поемі розвивається переважно послідовно, проте в деяких епізодах описуються події, які відбуваються одночасно. Коли Карл із військом перетинає Піренеї, Марсілій готується до нападу на Роланда; почувши звуки Оліфанта, Карл мчить на допомогу Роландові, а в цей час битва з Марсілієм уже закінчується і помирають усі герої.

Поема містить багато повторів найрізноманітніших відтінків. Неодноразово повторювані численні описи природи («трава зелена серед луки», «і кров зросила мураву», «високі гори і похмурі скелі»), бойові епізоди («ввійшло все вістря золоте зі списом в тіло», «спис пронизав все тіло», «з коня удар могутній скинув мавра», «мечем розбив шолом він аж до носа» тощо), тужіння і плач над тілом загиблого друга, молитви і звернення до Бога звучать майже однаково.

У «Пісні» дуже багато гіпербол, що значно перебільшують сили та можливості героїв, звичайні випадки перетворюються на катастрофи, незначні історичні факти - на грандіозні події. Кількамісячний похід Карла постав як семирічна війна, неймовірно збільшується кількість вояків (їх десятки й сотні тисяч!). Звуки Роландового Оліфанта чути за ЗО льє (120 км), Роланд і Олів'єр настільки могутні, що навпіл розрубують лицарів в обладунку з їхніми кіньми. Роланд і Турпін убивають у бою безліч сарацинів:

Записано у хроніках й рескриптах,

Щo перебили тьму вони невірних. 

«Чотири тисячі!» - так свідчить Джеста.

    (Тирада 127) [172]

У мавра Фальзарона між очима «півліктя умістилося б чи більше» (тобто 13-15 см, у звичайної людини - 6-7 см, які ж його голова та зріст?). Подібних прикладів гіпербол можна навести багато.

До особливостей поеми слід віднести обов'язкове наведення кличок бойових коней (Тансендюр у Карла, Вельянтіф у Роланда, Ганьйон у Марсілія тощо), а також назви головної зброї лицаря - мечів, що неодноразово фігурують у тексті: Дюрандаль (Роланда), Альтеклер (Олів'єра), Джойоз (Карла), Прецьйоз (Баліганта), Альмас (Турпіна), Морглейс (Ганелона) і т. д. Вони стають справжніми друзями лицарів, до яких герої звертаються, з якими розмовляють, радяться. Під час смертельної небезпеки Ганелон схопився за меч і вигукнув:

«Мій мене яснобарвний! 

Поки зі мною при дворі царя ти, 

Ніколи вже не скаже Карл Великий,

Щo в самоті на чужині я згинув!»

    (Тирада 34)

Назву мечів часом підказують їхні якості (Дюрандаль - від фр. dur - твердий, міцний; Прецьйоз - від фр. рrесіеих - дорогоцінний, оскільки його держак осипаний коштовними каменями, Джойоз - від фр. joyeux, він весело й радісно блищить у бою і т. д.).

Нарешті, кілька слів про віршування поеми. Вона написана десятискладовими рядками з цезурою в середині. У перекладі вірш передається п'ятистопним (зрідка, коли кількість складів сягає дванадцяти, шестистопним) ямбом з необов'язковою римою. Вірш поеми належить до ранньої стадії старофранцузького римування, тому для співзвучності потрібний був лише асонансний збіг голосних, «неточна» рима. Проте й вона трапляється в окремих тирадах (строфах) досить рідко (наприклад, безжальний-нагальна, пане-стану, нутро-чоло, пару-вдарив, мене-рве, збирав-лежав, колін-Турпін, мабуть-путь і т. д.). Отже, найадекватніший оригіналові розмір сучасних перекладів поеми - розмір, що наближається до білого п'ятистопного ямба.

Поема містить 291 строфу (тираду, або лесу) з різною кількістю рядків - від 5 до 35 (найчастіше - 7 - 17), їхня загальна кількість - 4002.

 

*

В Україні перший і досі єдиний повний переклад «Пісні про Роланда» здійснив львівський поет і вчений Василь Щурат (1871-1948). Надруковано переклад було 1894 р. у часописі «Життя і слово», редагованому І. Франком, який здійснив і окреме видання «Пісні» (1895). Друге видання було підготовлене В. Щуратом і побачило світ 1918 р. Пізніше поема ще двічі друкувалася разом з іншими творами поета (1957 і 1962 pp.). Використавши білий п'ятистопний ямб, перекладач зберіг структуру поеми - 291 тираду і, в основному, кількість рядків. Написаний гарною літературною українською мовою, текст В. Щурата, [173] звичайно, на сьогодні доволі застарів (навіть незважаючи на те, що в останніх виданнях він відредагований). Цей переклад вирізняється надмірним, на нашу думку, вживанням просторіч, фольклорних форм, несумісних з реаліями французького Середньовіччя. Окремі рядки перекладено не зовсім правильно, деякі ж взагалі випущені. Та попри все переклад В. Щурата, виконаний понад сотню років тому, досі лишається одним із кращих українських перекладів «Пісні про Роланда».

Другу спробу перекласти українською мовою «Пісню про Роланда» зробив у 40-х роках минулого століття відомий поет і перекладач Микола Терещенко. Проте це був, власне, не переклад, а короткий віршований переказ поеми. З-понад 4000 рядків оригіналу М. Терещенко переклав усього 130. Неправомірно осучаснивши стародавню літературну пам'ятку, перекладач до того ж зосередив увагу на суто формальному моменті, відсутньому в самій поемі - пошуках різноманітних гучних рим. Найкращий із російських перекладів належить професорові зарубіжної літератури Київського університету Святого Володимира, графу Фердинандові де ла Барту. Він завершив працю одночасно з В. Щуратом - на початку 1890-х років. Де ла Барт також використав білий п'ятистопний ямб, зберіг кількість тирад, надавши поемі невимушеної поетичної форми, але відійшовши від оригіналу щодо кількості рядків у тирадах. Часом перекладач заради форми дозволяв собі текстуальні неточності.

Беручись за переклад «Пісні про Роланда», ми виходили зі старої, давно відомої істини: до кожного культурного явища минулого слід підходити історично, тобто оцінювати їх не з нашої сучасної точки зору, і з погляду тогочасного суспільства, тогочасної моралі. А для цього в нашому випадку потрібно знати епоху Середньовіччя, зануритися в неї, забувши про сьогоднішні реалії, розуміти людину тієї доби.

Отже, автори даного перекладу «Пісні про Роланда» намагалися зберегти як стилістичну, так і мовно-лексичну специфіку поеми. Це погребувало суворого дотримання форми твору, збереження кількості традиційних тирад відповідно до оригіналу і, по можливості, рядків у них. Зрозуміло, що був використаний уже традиційний для перекладу «Пісні» білий п'ятистопний ямб. Прагнучи відтворити загальний тон цієї середньовічної поеми, перекладачі намагалися не використовувати лексику пізніших часів. Певні труднощі викликав переклад імен і назв, яких гак багато у «Пісні». Відомо, що їхня вимова в XI ст. відрізнялася від сучасної: в старофранцузькій мові кінцеві приголосні вимовлялися чітко. Сучасне ім'я «Олів'є» тоді звучало як «Олів'єр». Автори «Пісні» вимовляли «Джерард» (а не Жерар), Джефрейт (а не Жофруа), Сен-Деніз (а не Сен-Дені). В даному разі перекладачі також прагнули бути якомога ближчими до оригіналу. Загалом переклад, а надто середньовічного твору, - справа надзвичайно складна і потребує опертя на історичні й літературознавчі наукові дослідження та найкращий перекладацький досвід. Віддаючи цю працю на суд читачеві, скажемо слідом за римськими консулами: «Feci quod potui, faciant meliora potentes» (Я зробив усе, що міг, хто може, хай зробить краще).

Вадим Пащенко

 

 

БІБЛІОГРАФІЯ

Пісня про Роланда / Передмова і переклад Василя Щурата. Львів, 1918.

Пісня про Роланда // Щурат В. Поезії. Львів, 1962. С. 119-258.

Пісня про Роланда // Терещенко М. Сузір'я французької поезії. Київ, 1971. С. 12-15.

Песнь о Роланде / Свободное стихотворное изложение В. Алмазова, М., 1868.

Песнь о Роланде / Прозаический перевод А. Н. Чудинова. Пг., 1917.

Песнь о Роланде / Перевод Ф. де ла Барта. М., 1958.

Песнь о Роланде / Перевод Ю. Б. Корнеева. М.; Л., 1964.

La Chanson de Roland / Preface et traduction nouvelle par Gillequin. Paris, [1910].

La Chanson de Roland / Critique et trad, par J. Short. Paris, 1990.

La Chanson de Roland / Texte commente et trad, par J. Dufournet. Paris, 1993.

La Chanson de Roland / L'introd. et trad, par P. Gabaudan. [Paris], 1994.

La Chanson de Roland / Publiee et traduite d'apres le manuscrit d'Oxford par Joseph Bedier. Union Generate d'editions, 1982.

 


© Aerius, 2004