Тіт Макцій Плавт
Комедії
[уривки]
Переклад Ф.Самоненка


© Plautus

© Ф.Самоненко (переклад), 1968

Джерело: Антична література: Хрестоматія. Упорядник О.І.Білецький. К.: Радянська школа, 1968 (2-ге видання). 612 с. С.: 383-397.

Сканування та коректура: Aerius (ae-lib.org.ua) 2004


Зміст

Про Плавта

 

Близнята

Хвальковитий воїн

Скарб

 


 

Тіт Макцій Плавт, видатний представник староримської комедії, народився десь близько 250 року до н. є. в одному із сіл провінції Умбрії, а помер на початку II ст. (184 р.). Виходець з бідної плебейської родини, він з молодих років працює в театрі, кинувши його для торгівлі, яка закінчилася для нього цілковитою невдачею. Розорений, він став за наймита у млині. Тут, крутячи млинове колесо, він знову згадав про театр, склав для спроби кілька комедій, продав їх театральному антрепренерові і, трохи налагодивши свої справи, згодом цілком присвятив себе драматургії.

З комедій Плавта до нас дійшло в більш-менш повному вигляді 20. Назвемо ті, які в пізніших літературах Європи були предметом особливого вивчання й наслідування. Це комедії: 1) «Амфітріон» (з міфологічним сюжетом); у XVII ст. її репродукував, переробивши, Мольер, в XIX ст.- німецький романтичний драматург Клейст; 2) Скарб («Auluaria»)-комедія про скнарість, яка була зразком для «Скупого» Мольєра; 3) «Полонені» («Captivi») - близька до типу сентиментальної драми; Лессінг вважав її «кращою з комедій», які коли-небудь були виставлені на сцені; 4) «Домовик» («Mostellaria») - комедія інтриги, яку в XVIII ст. наслідували французькі драматурги Реньяр І Детуш [383] і славетний датський драматург Гольберг; 5) «Близнята» («Maenechmi») - прототип («Комедії помилок» Шекспіра; 6) «Хвальковитий воїн («Miles gloriosus»), центральний образ якого знаходить собі аналогії в ряді п'єс нової європейської драматургії - від Шекспіра до Б. Шоу; 7) «Псевдол» - ще одна комедія інтриги, яку провадить хитрий і спритний раб; у XVIII ст. її наслідував Гольберг; 8) «Тригрошовий день» («Trinummus») - родинна драма; в XVIII ст. Лессінг запозичив з неї зміст своєї комедії «Скарб».

Комедії Плавта своїми сюжетами неоригінальні: вони є поєднанням (контамінацією) двох або трьох грецьких комедій в одну, причому ці грецькі зразки звичайно вказуються самим автором у пролозі комедії. Зразки ці - нова антична комедія (Меандр та ін.). Дійові особи комедій Плавта - греки, й своїм вбранням, іменами (Евкліон, Палестріон, Мессеніон і т. ін.), назвами міст, де вони мешкають і діють (Афіни, Ефес, Епідавр). Творчість самого Плавта полягає в певному пристосуванні цих комедій до римських звичаїв і вимог глядача з широкої плебейської маси. Прагнучи полегшити глядачеві розуміння п’єси, Плавт викидає з своїх зразків розумування на моральні теми, загострює інтригу, вводить номери для співу (кантики), посилює елемент зовнішнього комізму. В зображенні побуту поруч з грецькими весь час проскакують римські риси: в грецькому Епідаврі проступає римський Капітолій (храм і фортеця на одному з горбів Рима), в Афінах або Фівах - римські адміністративні посади (еділи й тріумвіри і т. ін.). Проте в цьому напрямі Плавт не міг іти далеко, бо відвертого викриття римських суспільних вад не припустив би римський уряд.

Тематика п'єс Плавта будується на інтригах спритного раба, який долагоджує любовні справи свого молодого хазяїна. Саме раби й є головними дійовими особами . комедії. В їхніх характеристиках - цікаві риси, навіяні живою дійсністю. В одній із комедій («Asinaria» - комедія про ослів) раб Леонід вихваляється своїм умінням уникати заготовлених для рабів «хрестів, кайданів, ланцюгів, карцерів, колодок, мотузів, залізних нашийників» (акт III, сц. 2). Раб у Плавта знає, що його щохвилини можуть розіп’яти на хресті, де «сконав його татусь, дідусь і прадід». Але він не втрачає через це своєї веселості і спритності. Він обдурює батьків, суперників і хвальків-військових, купців і наприкінці комедії тільки він сам разом з своїм молодим хазяїном - пішаком у його руках - залишається необдуреним.

Поруч з рабом іншим потішником публіки в комедії Пладіа є парасит - нахлібник з комічним ім’ям. (Хлібогриз, Гребінка, Столова щітка і т. ін.). Вільний, але голодний, заради скибки хліба він готовий на всяке приниження. Але, лестячи вголос, він про себе знущається з свого дурного заступника. Раби й парасити - носії дотепності Плавта, часто брутально різкої, але такої, що доходила до плебейської аудиторії. [384]

До числа позитивних рис Плавта належить його майстерність діалога, соковита народна мова, яку, зрозуміло, важко передати в перекладі. Знання сцени, вміння створювати комічні ситуації й типи зробили Плавта одним із зразків, до яких довго зверталася потім буржуазна комедія нової Європи.

 


 

 

БЛИЗНЯТА

«Близнята» - одна з найвдаліших комедій інтриги у Плавта. Експозиція її дається в пролозі: сюжет заснований на надзвичайній подібності двох братів, яких сила обставин розлучила надовго. Нарешті брати після довгої розлуки Зустрілися. Один з них, розшукуючи другого, приїжджає до міста, де другий, одружившись, завжди свариться з своєю дружиною. Від постійних сварок він відпочивав у гетери Еротії. Дія починається з того, що, посварившись, як завжди, з своєю дружиною, Менехм 1-й іде до Еротії, замовляє там собі обід і йде геть; кухар Еротії, повернувшись з базару, зустрічає прибулого до міста Менехма 2-го (він же Сосікл) і приймає його за його брата. Вся комедія складається із сцен, що розгортають мотиви плутанини (Сосікла вважають за Менехма - і навпаки) і мотиви непорозуміння (Менехма вважають за нього самого, але приписують йому вчинки Сосікла,- і навпаки). Обидва герої не розуміють причини цього плутання й непорозуміння: в цьому й полягав комізм дії. Дружина Менехма (Матрона) скаржиться на чоловіка своєму батькові (старий). Тесть звертається до гаданого зятя (див. акт V, вірші 799-948) з батьківськими докорами. Менехм 2-й, тобто Сосікл, божиться й присягається, що не знає ні старого, ні його дочки. Його слова і збентежений вигляд призводять до думки, що вів божевільний. Щоб до нього не чіплялись, Сосікл хапається за цю ідею і починає удавати з себе божевільного; він налякав обох; Матрона йде додому, старий - по лікаря, Сосікл тікав. Приводять лікаря, але на сцені вже Менехм 1-й, якому натякають про його божевілля; розлючений цілою низкою невдач, які він приписує своєму параситові, що відіграв для нього роль лихого радника (він іронічно називає його Уліссом), Менехм 1-й відповідає роздратовано; це ще більше переконує старого і лікаря, що він збожеволів, і старий наказує чотирьом дужим рабам зв'язати його. Дія розв'язується тільки тоді, коли обидва брати одночасно з'являються на сцені, і істина, за допомогою вірного слуги Менехма 2-го - Мессеніона, нарешті, встановлюється.

Ця весела переробка невідомого грецького зразка (сіцілійської комедії, див. Пролог), як і багато інших комедій Плавта, в новій Європі неодноразово була предметом наслідування. Найвідомішою з них в «Комедія помилок» Шекспіра.

 

ПРОЛОГ

Насамперед вітаю вже й бажаю я

Добра собі й так само вам, о глядачі!

Несу вам Плавта... не руками - язиком:

Благаю вас прихильно слухати мене.

Довідайтесь тепер, про що тут буде річ.

Я розповім про це не в багатьох словах,

В комедіях поети завжди чинять так,

 

Що нібито в Афінах дія вся іде,-

Бо так подібніше до грецького зразка. [385]

А я, де й що було,- де просто вам скажу.

Звичайно, все по-грецькому іде і тут,

По-сіцілійському, не по-аттіцькому.

 

Та це усе як передмову ви прийміть.

По передмові ж мову вже я розпочну,

Вам висиплю її не мірою лише

І не трьома, а цілою коморою.

 

У Сіракузах от один старий купець

Довгенько жив: синів-близнят він мав

Таких подібних, що вже навіть мамка їх

Все плутала,- кого коли їй до грудей

Тулить - погодувати; мати рідна - й та

Все помилялась. Правда, їх не бачив я,

Та все оце мій приятель таке казав.

 

Сім літ пройшло: повиростали хлопчики.

От батько, в час той навантаживши судно,

З собою сина одного у путь забрав

Привчати справи (попливли вони в Тарент),

А сина другого у матері лишив.

Велика сила люду на той час в Тарент

Зібралася, бо саме ігрища були,

Відбився від старого в натовпі синок.

Купець там з Епідамна трапився якийсь:

Він хлопчика забрав з собою у свій край,

А батько бідолашний з горя та з біди

Такої в розпач вдавсь і потім занеміг

І незабаром у Таренті ж і помер.

А як у Сіракузи вість про це дійшла

До діда, що одного внука згублено,

А батько у Таренті нагло так помер,

То дід онуку другому ім'я змінив;

Він внука дуже так відсутнього любив,

Що навіть і іменням тим цього назвав.

Менехмом називати внука став дідусь,

До того ж він і сам Менехмом звався теж.

А пам'ятати легко ймення це тому,

Що вуха всі тоді нам вісник прокричав.

І щоби потім помилки вже не було,

Підтверджую, що конче звали так близнят.

Тепер до Епідамна повернутись слід,

Щоб всю вам справу цю докладно розказать.

А якщо в Епідамні треба вам чого,

Кажіть сміліше, навіть накажіть мені...

Аби можливо виконать усе було.

Дасте ж ви гроші, конче проморгаєте,

А не дасте, ще більше проморгаєте,

Та втім, вернімось до оповідання ми:

Купець той з Епідамна,- а згадайте-но,

Що хлопця-близнюка тоді з собою взяв,-

Бездітний був, але багатий чоловік,

Усиновити захотів він знайденя, [386]

Невістку навіть багатеньку наглядів

Йому та й спадкоємцем записав своїм.

От раз він на село пішов, а путь була

Та через річку скаженілу від дощу

Великого, і захопила там вода

Його, як він теж захопив дитя колись...

Великі залишились близнюку скарби...

Оно він тут і проживає, той близнюк,

А другий, що у Сіракузах з Дідом жив,

Прибув сьогодні теж сюди з своїм рабом,

Все брата, що пропав колись, шукаючи.

А місто Епідамн лишається, поки

Оця вистава; іншая подія вже

І місто змінить; так все змінне раз у раз:

То звідник тут, а там старий,- там молодий...

То парасит тут, а то цар, а то жебрак...

 

ДІЯ V

В. 799-948

Старий. Ось я зараз розпитаюсь, що тут трапилось таке.

Ну, Менехме, що за сварка, розкажи-ио, щоб я знав.

Чом сумний ти? І дружина так розгнівана твоя? [387]

Менехм. Хто б не був ти, діду, та богами вищими всіма

Ще й Юпітером заприсягнуся... Старий. На що це? Чому?

Менехм. Що ніякого тут лиха не чинив я жінці цій,

А вона невпинно каже, що цей одяг ніби я

Витяг в неї. Та година хай мене поб'є лиха,

Як хвилину хоч пробув я в домі, де вона живе.

Старий. Що ти, божевільний, нісенітницю верзеш,

Ніби в домі, де живете, ти ніколи не бував.

Менехм. Та оце гадаєш, діду, ніби я отут живу?

Старий. Ні хіба?

Менехм.         А далебі, що ні.

Старий.                                     Ой, це ж глузуєш ти.

Чи цієї ночі переїхав. Дочко, йди сюди,

Що, ви вибралися відсіля?

Матрона.                             Куди? Навіщо це?

Старий. Далебі не знаю.

Матрона.                     Він на глум узяв тебе.

Старий.                                                             Хіба?

Ну, Менехме, годи жартів: вже до діла говори.

Менехм. Та чого ти причепився? Відкіля узявся ти?

І хвороби вже якої вам потрібно від мене?..

Матрона. Ой... ти бачиш,-очі зеленіють. Сам він дуже зблід,

І який вже колір хворий на обличчі та скронях.

Менехм (до публіки). Кращого не треба... Збожеволів я,-

то думка їх. Справді ж я удам такого, може, утечуть мерщій...

Матрона Ой, який страшний він, рота як роззявив. Що ж робить?

Старий. Відійди від нього, дочко... далі відступи.

Менехм. O, евое, Броміє, на лови кличеш ти мене*

[* Удаючи з себе божевільного, Менехм волає до бога Вакха-Бромія, ніби беручи участь у вакханалії (святі Вакха).]

Та я чую, а втекти не можу аж ніяк відсіль,

Тут ліворуч люта псиця учепилася така,

А праворуч цей козел смердючий, що ввесь свій вік

Душ чимало та й невинних загубив через брехню.

Старий. На твою це шию...

Менехм.                             Аполлон оракулом велить,

Смолоскипа розпаливши, очі їй повипікать...

Матрона. Ой, ой, тату, очі наміряється повипікать...

Менехм (до публіки). Божевільним звуть мене - вже зовсім всі вони дурні.

Старий. Доню, то ж біда.

Матрона.                     Що ж нам робить?

                                                                    Покличу я рабів.

Хай його скоріше скрутять та й відтягнуть геть кудись.

Бо біди наробить ще й великої.

Старий.                                     Біжи ж мерщій.

Менехм (до публіки). Ой, то ж треба зміркувати, як позбавитись

Цього... (Голосно). Ти наказуєш обличчя їй дощенту попсувать, [388]

Як вона, оця гидота, із очей не зникне вмить?

Так зроблю я, Аполлоне.

Старий.                             Утікай же ти мерщій,

Бо понівечить тебе він.

Матрона.                         Я біжу, а ти пильнуй.

Щоб не втік він. Ой, недоля тяжкая така моя!

Менехм. Непогано я її прогнав. Тепер мені велиш

І цьому поганому титанові, бороданю,

Руки й ноги, всі суглоби й кості потрощить йому

Патерицею, яку трима в руках.

Старий.                                     Біду тобі

Ще велику заподію, як торкнешся ти мене.

Менехм. Що велиш - зроблю, сокиру я двосічную візьму.

Тіло пошматую й нутрощі я вительбушу всі.

Старий. От цього слід берегтися, а ще краще утікать,

Бо велика небезпека, що так конче зробить він.

Менехм. Забагато, Аполлоне, диких запрягти велиш

Коней неуїжджених у колісницю і відтак

Лева оцього смердючого старого потоптать.

Вже ступив у колісницю, віжки в руки, маю й бич.

Ну бо, коні, забринить хай той копит ваших тупіт,

Вітром-вихором летіть у блискавичній швидкості...

Старий. Що, мене потопчеш?..

Менехм.                                Знов і знов говорить Аполлон.

Ти велиш наїхать, як ото стоїть він, і розбить...

Але хто це з колісниці за волосся цупить так:

Владний бога Аполлопа хоче знищити наказ..

Обидва врешті зникли вже з моїх очей,

Що так казитися примусили мене.

Мерщій від лиха побіжу на корабель,

А вас благаю, як повернеться старий,

То не кажіть,- в яку я сторону подавсь... (Зникає).

Старий. Ой, як же спина заболіла від сидні

І очі від глядіння довгого: все ждав

Отак та пильнував я лікаря, поки

Від хворих повернувся... Та й дурний якийсь:

Говорить, ногу Ескулапа вигоїв,

А руку Аполлонові. То це ж різьбар,

Не лікар. А як тягнеться... Та йди мерщій.

Лікар. Хто тут недужий, ну бо, діду, розкажи,

Чи божевільний, чи причинний, чи заслаб

На сонную хворобу, чи на водянку.

Старий. На це тебе й покликано, щоб ти пізнав

Хворобу і прогнав її...

Лікар.                         O, зникне вмить

Недуга: хворий твій устане, не турбуйсь.

Старий. Та ти повинен пильнувать його як слід...

Лікар. Шістсот разів я припадатиму на день -

Отак ось щиро лікувати буду я.

Старий. А ось і хворий. Що ж робитиме тепер? [389]

 

СЦЕНА 5

Менехм, Старий, Лікар

Менехм. Ну і день сьогодні випав, та й поганий же який.

Потай що хотів зробити, розплескав все парасит -

Страху й сорому якого він завдав мені тепер.

«Мій Уліссе, стільки лиха запровадив ти колись!»

Щоб я такий живий був, як паскуду я цього не вб'ю.

Правда, що життя його давно в моїх уже руках.

Мій годованець цілком він: душу вже тепер візьму.

Та не краща і гетера: звичай їх уже такий.

Я кажу, що одяг жінчин повернути слід назад.

Бреше, ніби повернула... Ой, біда мені зовсім...

Старий. Чуєш, що говорить?

Лікар.                                     Про біду якусь...

Старий.                                                             Ану, підходь.

Лікар. Будь здоров, Менехме. Нащо ж руку ти відкрив?

То ж пошкодить може дуже при недузі цій твоїй.

Менехм. Повісився б ти...

Старий.                             Чи чуєш добре?

Лікар.                                                             Ще б та не почуть!

Натирання з чемериці тут не може пособить.. Що, Менехме?

Менехм. Причепивсь чого?

Лікар.                                     Чи білого вина,

Чи червоного вживаєш ти?

Менехм.                             Та геть, мерзотнику!

Старий. Знов почав казитись.

Менехм.                                 Ти ще запитав би, який хліб -

Жовтий, пурпуровий чи червоний - їсти я люблю.

Птицю чи лускату рибу чи пір'ясту їм...

Старий.                                                     Біда...

Чуєш, як він шалапутить? Дуже гаєшся все ти.

Ліків випити якихсь ти дай йому, а то ж кінець...

Лікар. Слід тепер про інше запитать...

Старий.                                                 Базікало, не муч.

Лікар. Ще скажи, чи не бувають очі витрішкатими твої?

Менехм. Марний трутню, тож хіба я дався рак тобі, чи що?

Лікар. А скажи, не почував ти булькотіння в животі?

Менехм. Неголодний він мовчить, а їсти схоче, то співа.

Лікар. Ось тепер відповідає, ніби з розумом зовсім.

Легко з ночі засинаєш і до ранку добре спиш?

Менехм. Дуже добре засинаю, вже коли боргів нема...

Блискавиця хай тебе, мерзотника такого, вб'є.

Лікар. Знов надходить божевілля... З Них от слів це бачу я.

Старий. Ніби Нестор, так розумно розмовляє він тепер,

А допіру жінку псицею скаженою назвав.

Менехм. Я назвав?

Старий.                В безумстві бувши ти...

Менехм.                                                  Хто, я? [390]

Старий.                                                                Звичайно, ти.

Четвернею коней диких ще хотів розбить мене,

Я такого тебе бачив, і тому оце кажу.

Менехм. А тебе я бачив... у Юпітера ти вкрав вінець,

І за те тебе в в'язницю кинуто,- теж бачив я...

Потім як тебе схопили, різок як дали тобі,

Батька як убив ти, матір як продав,- теж бачив я...

Досить маю глузду на безглуздя відповідь подать.

Старий. Лікарю, скоріше, ой, скоріше, благаю, поможи.

То ж ти бачиш, він сказився.

Лікар.                                   Знаєш ти, зробить нам як?

Затягни його до мене...

Старий.                         Краще буде?

Лікар.                             Авжеж так.

Там я хворому вже конче поможу.

Старий.                                         Нехай і так.

Лікар. Чемериці ти моєї днів із двадцять попоп'єш...

Менехм. А тобі київ моїх замало і на тридцять день.

Лікар. Клич людей, хай забирають.

Старий.                                             А багато слід людей?

Лікар. Та я бачу, тут потрібно вже не менше чотирьох.

Старий. Вмить тут будуть: ти його постережи.

Лікар.                                                                 Ні, треба йти,-

Щоб усе потрібне вдома влаштувать, ти ж клич рабів:

Хай несуть до мене.

Старий.                     Добре, принесуть.

Лікар.                                                     Піду!

Старий.                                                           Бувай!

Виходять.

Менехм. Вже пішли; нарешті - я один. Юпітере ясний,

Чом мене за божевільного вважають люди ці?

Як родився я на світ, я жодного не хворів дня

Та не божеволів і ні з ким ніколи я не бивсь.

Сам здоровий - за здорових їх усіх завжди вважав.

Хто ж мене за божевільного вже має,- сам такий.

Що ж тепер робить? Додому? Так друяшна не пуска.

Та й туди* теж не пускають. Щось виходить все на зле.

Поки що тут буду,- на ніч вже додому я доб'юсь.

[* Тобто до його коханки Еротії.]

 

 

ХВАЛЬКОВИТИЙ ВОЇН

Основний інтерес комедії - в постаті її героя Піргополініка (буквально - «переможця багатьох фортець») -хвальковитого воїна, який на словах учинив безліч чудес хоробрості і переконаний, що перед ним не встоїть жодне жіноче серце. Ця комічна постать - безсумнівно, грецького походження: образ узятий з життя тієї доби, коли виключну роль відігравало наймане військо і його ватажки (в епоху діадохів і епігонів). У Римі, військо якого до останніх років II ст. складалося з усіх громадян (громадське ополчення), такі явища не могли мати місця. Але вони часто відживлялись [391] у пізнішій європейській історії одночасно з виникненням у ній найманих армій, а тому оживав і образ «хвальковитого воїна», який повторила, з утратою деяких специфічних рис, італійська, французька, німецька, датська й англійська комедії від XV до XVIII ст. Найславетніший з таких далеких нащадків героя Плавта є Фальстаф Шекспіра (див. його історичну хроніку «Генріх V» і комедію «Віндзорські витівниці»).

У поданій вступній сцені Піргополінік розмовляє з своїм нахлібником Артотрогом (буквально - «Хлібогризом»). Вихваляючись, Піргополінік називає різних справжніх і вигаданих ним царів і полководців. До цих полководців належить і «Шибайло Бум-Бабахович» (в оригіналі «Клітоместорідів син Бомбомахіда», тобто «Нещасливий ватажок, син войовника пустими словами»).

Вступна сцена дає вже досить повне уявлення про героя: дальший хід дії не додає до нього нічого, переключаючи інтерес з характеру на інтригу. Виявляється, що Піргополінік вивіз коханку молодого афінця Плевсіда Філокомасію за його відсутності до Ефеса. Раб Плевсіда, Палестріон, намагається сповістити про це свого пішії, але потрапляє в полон до морських розбійників і його продають у неволю тому ж Шргополінікові. Палестріонові щастить розповісти про все Плевсідові, той приїжджає і за допомогою свого старого раба та його хитрощів повертає собі Філокомасію і залишає обдуреним Піргополініка.

 

СЦЕНА І

Піргополінік. Глядіть, щоб щит палав мій і блищав як жар,

Як сонця ясне полум'я у ясний день.

Щоб вже як доведеться битися в бою,

Він засліпив би очі ворогам моїм.

Ой, хочу ж я потішити мій гострий меч,

Бо тужить так і так сумує гірко він,

Що вже давно без діла я ношу його.

А так він прагне бою, тих кривавих жнив...

Та де ж подівся Хлібогриз?

Артотрог.                             Біля бійця,

Завзятішого в бійці, дивної краси,

Що з ним би й Марс не зваживсь сміло говорить,

Не то змагатись у жорстоких тих боях.

Піргополінік. Чи це той бідолашний, що я врятував

Його в краях червивих, як Нептунів внук

Шибайло Бум-Бабахович славетний воював...

Артотрог. Пригадую, що в зброї золотій він був,-

Ти ж легіони пороздмухав його,

Мов вітер листя чи солому із стріхи.

Піргополінік. Та це мені дурниці...

Артотрог.                                     Далебі що так. (До глядачів).

Я знаю кращії діла (та не твої).

Коли хто бачив більшого ще брехуна,

Чванька, пишанням так роздутого, як цей,-

Мене хай в слуги візьме, навіть у раби...

А поки жди: бо їжа тут така ж смачна!..

Піргополінік. А де ти?

Артотрог.                     Тут... А в Індії колись

Слонові руку спереду ти уломив.

Піргополінік. Як руку?

Артотрог.                     Чи то пак...- стегно - хотів сказать.

Піргополінік. Та трохи я його торкнув... [392]

Артотрог.                                                 O, то вже так.

Якби притис ще трохи та на все оте *

Слоновее начиння, певно б був кінець...

Піргополінік. Ну, годі.

Артотрог.                     Правда, правда, і не слід тому,

Хто все твоє завзяття знає,- говорить. (До глядачів).

Від шлунка йде біда: бо мусять вуха все

Це слухать, щоб не чути клацання зубів.

Потакуєш до всього, що б він не брехав...

Піргополінік. Стривай, про що ото я...

Артотрог.                                                 Знаю вже, про що...

Було це, пам'ятаю...

Піргополінік. Саме що?

Артотрог.                       Все те.

Піргополінік. Що ж пам'ятаєш?

Артотрог.                                     А таке: сто п'ятдесят

Із Кілікії, сотня скіфських розбишак,

Сардінців тридцять, македонців шістдесят

Було... і всіх повоював ти лиш за день.

Піргополінік. А скільки вийде це всього?

Артотрог.                                                     Та тисяч сім...

Піргополінік. Так, стільки й мусить бути: добре облічив.

Артотрог. І писарів не маю: все напам'ять я...

Піргополінік. О, пам'ять дужа у тебе. [393]

Артотрог. (До глядачів).                         То ж голод вчить...

Ліргополінік. Поки такий живеш, нічим ти не журись.

З тобою завжди поділю я свій обід.

Артотрог. А там, в Кападокії, де разом п'ятсот -

Якби гостріший меч - воднораз ти утяв.

Піргополінік. Та то була піхота, я її й пустив...

Артотрог. Що ще я говоритиму,- те знають всі,

Що ти такий на всій землі один живеш

Непереможний, та й чудовий ще ж красунь.

І люблять так,- без жартів,- всі жінки тебе,

Бо гарний. Вчора причепились дві якісь,

За одяг ухопили...

Піргополінік.         А казали що?

Артотрог. Питали все, чи не Ахілл ти. Я сказав,

Що брат його ти рідний. Друга вже тоді

Вихвалювати почала: «І гарний ти,

І чемний, і волосся в тебе, як в богів...

Щасливі жіночки, що їх полюбиш ти».

Піргополінік. Отак говорять?

Артотрог.                                 Навіть просять, щоб тебе

Сьогодні повільніше провести повз них...

Піргополінік. Ну й клопіт це красивим буть...

Артотрог.                                                         Та так вони

До мене причепилися, щоб допоміг

Тебе узріть. До себе кликати велять.

Твоїми справами вже повна голова...

Піргополінік. Таблички маєш?

Артотрог.                                 Все я маю, навіть стиль*.

Піргополінік. Чудово як до мене ти пристосувавсь!

Артотрог. То ж пильнувати справ твоїх повинен я,

Завжди я ладен все зробить, хоч що звелиш.

Піргополінік. Здається, час ото на форум вже іти

Й охотникам, що вчора списано отут

На таблицях, платню розрахувать як слід,

Бо цар Селевк уклінно так мене просив

Зібрати й добре записати воїнів усіх.

На цю от справу й дано це ж мені декрет.

Артотрог. Отож ходімо.

Піргополінік. 3а мною йдіть, помічники!

[* Стиль - маленька паличка для писання на воскованих дощечках, один кінець її був гострий, щоб креслити літери, а другий - тупий, щоб при потребі затирати написане.]

 

 

СКАРБ

Скупий і недовірливий старий Евкліов знайшов у себе в хаті закопаний горщик із золотом і, переховавши його, живе в безнастанних турботах, підозрюючи всіх і кожного в намірі пограбувати його. А тим часом юнак Ліконід спокусив його дочку. Нічого про не не знаючи, дядько Ліконіда, багатій Мегадор, за порадою своєї сестри, сватає цю саму дочку. Евкліон, застерігши собі право не давати за дочкою посагу, [394] повертається до свого горщика з золотом, який він виносить з дому, і ховає в храмі Вірності та в інших місцях. За цією роботою його застає Стробіл, раб Ліконіда (акт IV, сцена 2), і, незважаючи на всю пильність скнари (дія IV, сц. 4), краде горщик; Евкліон виголошує монолог, повний розпуки (дія IV, сц. 9). Слова Ліконіда, який прийшов до нього й покаявся в своєму вчинку перед його дочкою, не справляють на нього жодного враження: він, чувши каяття Ліконіда, думає, що цей украв у нього горщик і кається в цьому. Евкліонові повертають його скарб; Мегадор відмовляється від сватання на користь свого небожа. В закінченні, що напевне не належить Плавтові, Евкліон кається в своїй скнарості і раптом перетворюється із скнари на доброго і Щедрого батька.

Ця комедія складена за невідомим нам грецьким зразком. Особливо цікава тим, що вона була зразком для славнозвісної комедії Мольєра «Скупий» (1668). Сцену Евкліона з Стробілом, так само як і монолог Евкліона, Мольер повторив, тільки з деякими варіаціями. Саме ім'я героя комедії Мольєра - Гарпагон - зустрічається в передостанній сцені латинського тексту. Але зображення характеру скупого у Мольєра значно поглиблене й поширене; далеко повніша й дія комедії, яка у Плавта становить лише кілька досить примітивно з'єднаних одна з одною ситуацій.

 

ДІЯ IV

СЦЕНА 2

Евкліон, Стробіл

Евкліон. Вірносте*, про золото нікому гадки не подай,

Певен я, що не знайде мій посуд в схованці ніхто.

Непогана здобич вже була б, якби натрапив хто

Та на горщик з золотом. Але, о Вірносте, не руш!

Вмитися вже слід до жертви: не проґавити б зятька,

Він бо, скоро заклик давши, вмить дочку собі введе.

Вірносте ж, тебе благаю! Горщик щоб не зрушив хто:

Золото тобі довірив, в храмі бо твоїм лежить.

Стробіл. O безсмертні, чую, що говорить тут цей чоловік.

Горщик, повний золота, сховав ото він в храмі цім.

Вірносте, не будь вірнішою йому, аніж мені!

Батько це ж, здається, любої господаря мого.

А ввійду лише туди, перешукаю, мо' й знайду

Скарб захований, поки старий щось робить.- Пощастить,-

Вірносте, я кухоль, повний меду, принесу тобі

Найсмачнішого. Звичайно, принесу, хоч вип'ю сам.

От недурно ворон накричав із лівої руки,

Кігтями своїми землю шкрябав, крякавши весь час.

Раптом серце танцювать так швидко почало в мене,

Ніби вискочить захтіло... Та чого ж це я барюсь?

 

СЦЕНА 4

Евкліон, Стробіл.

Евкліон. Зникни, згинь, хробаче, що в землі ворушився лише,

Відтіля ти не вилазив і тепер загинеш вмить.

Далебі зустріну я тебе, шахраю, вже як слід.

[* Евкліон звертається до богині Вірності, якій він доручив охорону свого скарбу.]

Стробіл. То з якої ти хвороби так присікався, старий?

До свого хіба узявся? Та й ще ж міцно б'єшся так.

Евкліон. Ой ледащо, ще й питає? Злодій, тричі злодій ти.

Стробіл. Що ж я вкрав? [395]

Евкліон.                     Віддай, кажу!

Стробіл.                                         Та що віддай?

Евкліон.                                                             Питаєш що?

Стробіл. Та нічого я тобі не вкрав.

Евкліон.                                         Собі що вкрав - давай!

Ну, не стій!

Стробіл.     А що ж робить?

Евкліон.                             Не забереш!

Стробіл.                                                 Чого тобі?

Евкліон. Поверни.

Стробіл.                 То, мабуть, звик ти сам частенько повертать,

Евкліон. Поверни, кажу! І жарти кинь, бо не жартую я.

Стробіл. Поверни... Хоч би сказав, що саме повернуть тобі.

Ні до чого не торкався я.

Евкліон.                         А руки покажи!

Стробіл. Ну, гляди: одна, ось друга!

Евкліон.                                             Ну, а третю покажи!

Стробіл. От лихій годині, бачу, збожеволів вже старий.

Кривда ж це лиха.

Евкліон.                 Авжеж лиха: бо ще не висиш ти.

А тобі це буде,- краще признавайся!

Стробіл.                                             Та у чім?

Евкліон. В тім, що ти украв.

Стробіл.                                 Хай грім поб'є: нічого я не крав,

Навіть і не мислив я.

Евкліон.                 Струсни-но одяг, та гаразд.

Стробіл. Це як хочеш.

Евкліон.                     Що ти в одягові маєш?

Стробіл.                                                           Та дивись.

Евкліон. Злодіяко! Удає, немов цілком невинний він.

Знов піддурюєш? Ану-бо руку покажи Іще

Праву.

Стробіл. На!

Евкліон.       Тепер лівицю.

Стробіл.                               Та обидві подивись.

Евкліон. Я шукать не буду. Сам віддай.

Стробіл.                                                 Та що?

Евкліон.                                                            Тож не бреши.

Знаєш-бо...

Стробіл.    Що знаю?.. Що я вкрав?

Евкліон.                                             Я не скажу, признайсь.

Поверни оте, що взяв.

Стробіл.                     Здурів- та ти ж трусив мене.

Сам перешукав всю одіж, і якого ж біса взяв?

Евкліон. Ой, стривай, стривай, а той, що з ним ти був, куди подівсь?

Лишенько, загину... Той вже там! Туди?.. То цей втече!

Потрусив цього адже ж я... Ну, до біса! Пропади.

Стробіл. Хай тебе Юпітер покарає.

Евкліон.                                           Зичиш добре ти.

Зараз же товаришеві я горлянку перетну.

Зникнеш ти з очей? Чого бо став? [396]

Стробіл. Та йду...

Евкліон.              Зовсім ти згинь...

 

СЦЕНА 9

Евкліон. Пропадаю я, гину, куди ж побіжу? Ой держи, не пускай... а кого це? кого?

Та хіба ж то знаю? Сліпий немов я і нічого не бачу, не маю чуття...

I не відаю, хто я, чого я живу... Доладу зміркувать я не можу всього.

Заклинаю, благаю: мені поможіть злодіяку, що вкрав, найскоріше знайти!

І про що смієтеся, новії людці, знаю добре, багато й між вас злодіїв.

Лише в одяг, прикраси ховаєтесь ви, сидите між людей, ніби чесні такі.

Що сказав ти? повірить, здається, тобі, ніби можна: подібний до чесного ти.

Ой, скажи, хто украв. Ти знаєш хіба?.. Ніхто з оцих от? Так і ти ж мене вбив!

Ой, який же я бідний, вже бідний зовсім. Загибаю, бо горя тягар я несу!

Отож стільки стогнань і туги оцей день навісний вже завдав. Прийде ж голод іще!

Найнещасніший я з-між людей на землі... І нащо вже життя, коли золото я

Загубив, що так пильно беріг від усіх? А я ж так доглядав, так усе пильнував

Його, зрікшися всяких утіх. А тепер інший хтось в моїм скарбі кохається там.

Ой, несила мені це терпіть!.. [397]

 


© Aerius, 2004