Плутарх
Агід і Клеомен
Переклад Й. Кобова


© Plutarch

© Й.Кобів (переклад), 1991

Джерело: Плутарх. Порівняльні життєписи. К.: Дніпро, 1991. 448 с. С.: 239-382.

Сканування та коректура: Aerius (ae-lib.org.ua), 2004


Зміст

Агід

Клеомен

 

Примітки


 

 

АГІД

1. Не без підстав і просто-таки цілком слушно дехто вважає, що міф про Іксіона (1) придуманий стосовно людей, яг ганяються за славою. Бо як Іксіон замість Гери в обіймах тримав схожу на неї хмару і звідти появились на світ кентаври, так і честолюбці, пропадаючи за славою, яка є лише нужденною примарою чесноти, не творять нічого благородного й цінного, а здійснюють чимало неправильних учинків або таких, що є сумішшю добра і зла. Вони, заполонені щораз то іншим поривом, стають жертвою заздрості та інших людських пристрастей, так що до них можна віднести слова поета Софокла, які в одному з його творів кажуть пастухи про свої стада:

Ми їхні владарі, і їхні слуги ми,

Хоча вони мовчать, їх слухать треба нам (2).

Справді-бо, державні діячі, догоджаючи пристрастям і капризам юрби, по суті, стають її слугами, аби тільки заслужити назву «вождів народу» і «правителів». Порівняти їх можна з начальниками носової частини корабля (3), які, хоч море перед кораблем бачать ліпше і раніше, ніж стерничі, проте постійно оглядаються на них і виконують їхні розпорядження. Так само державні діячі, які бачать перед собою тільки власну славу, насправді, є слугами юрби і тільки на словах її керівниками.

2. Людині справді досконалій і благородній в повному значенні цього слова слава взагалі не потрібна, хіба та, яка відкриває їй дорогу до громадської діяльності і здобуття довір'я серед громадян. Лише людям молодим, честолюбним припустимо в міру хизуватися славними й гарними вчинками. Бо чесноти, які в людей у цьому віці починають тільки зароджуватись і пароститися, спершу, як каже Теофраст (4), набирають сили від похвал, а згодом розвиваються вже, маючи підпору в благородному способі мислення. Будь-яка надмірність небезпечна в усіх відношеннях, а надмірне марнославство на державній ниві просто-таки згубне. Бо людей, які досягли великої влади, воно доводить до нестями та явного божевілля, коли вони перестають вважати гідними слави добрі вчинки, а, навпаки, найбільшим добром вважають те, що приносить славу.

Одного разу Фокіон (5) сказав Антіпатру (6), який вимагав від нього зробити щось, що суперечило добропорядності: «Я не можу бути для тебе другом і улесливим догідником в одній особі». Державний діяч повинен звернутися з такими або подібними словами до народу: «Не можете, громадяни, мати в мені одночасно і правителя і прислужника». Бо інакше все вийде точнісінько, як із змією в байці: її хвіст збунтувався проти голови, вимагаючи, щоб і він по черзі показував дорогу, а не завжди тільки ззаду плентався. А коли хвіст зайняв місце попереду, то повз бездумно, так що і себе погубив ганебно і голову розбив на гамуз, бо вона всупереч природі змушена була йти за сліпою і глухою частиною тіла як за поводирем (7). Відомо, що така доля дістається багатьом державним діячам, які все роблять у догоду народові. Потрапивши в залежність від юрби, яка навмання жене вперед у скороминущому пориві, вони потім неспроможні вже ні зупинитися самі, ні протидіяти смуті.

Такі думки про те, до чого призводить гонитва за славою серед юрби, прийшли мені до голови, коли я роздумував над долею братів Тіберія та Гая Гракхів: їх, чудових від природи людей, прекрасно вихованих, які керувалися в громадській діяльності найблагороднішими спонуками, погубила не стільки безмежна жадоба слави, скільки- страх перед безславністю, страх, який мав цілком благородні підстави. Бо, здобувши серед співгромадян велику любов і підтримку, вони соромились залишитись у них у боргу і, постійно стараючись корисними для народу заходами перевершити виявлені їм почесті й одержуючи за це ще більші докази вдячності й довіри, вступили в свого роду честолюбне змагання з народом і взагалі не помітили, як опинилися в становищі, де й рухатись далі не було для них почесно, і зупинятись було ганьбою. Порівняти з ними можна двох спартанських вождів народу - царів Агіда й Клеомена. Бо і вони, як Гракхи, хотіли допомогти простолюду і, намагаючись відновити справедливий суспільний лад, уже давно призабутий, так само стали жертвою ненависті з боку можновладців, які не хотіли позбутися своїх дотеперішніх привілеїв та влади. Братами, щоправда, ці два спартанці не були, але спорідненими й братніми були їх суспільні цілі, які вони ставили перед собою і підґрунтя яких також було однакове.

3. Як тільки вкоренилося в Спарті прагнення до срібла й золота (8), услід за придбанням багатства з'явилися пожадливість і скнарість, а разом з користуванням ним прийшли розкіш, розбещеність і марнотратність. Втратила тоді Спарта більшість своїх прекрасних прикмет і, потрапивши в жалюгідне не достойне її славного минулого становище, перебувала я ньому, аж поки царями стали Агід і Леонід. Агід, з роду Евріпонтідів (9), син Евдаміда, був шостим царем після Агесілая (10), який уславився своїми походами в Азію і справедливо вважався колись найвидатнішим діячем серед греків. Сином Агесілая був Архідам, який загинув у Італії біля Мандурія в битві з мессапіями (11). У Архідама було два сини: старший Агід і молодший Евдамід, який після загибелі бездітного Агіда в битві з Антіпатром коло Мегалопо-ля (12) успадкував царський титул. Сином цього Евдаміда був також Архідам, сином же Архідама - ще один Евдамід, батько того Агіда, чиє життя ми тут описуємо (13). Леонід, син Клеоніма, походив з іншої царської родини, яка панувала в Спарті, а саме від агіадів. На трон він вступив восьмим після того Павсанія, котрий розгромив Мардонія в битві коло Платей (14). У Павсанія був син Плістоанакт, у Плістоанакта - Павсаній, який втік з Спарти в Тегею (15), а царем на його місце став старший син Агесіполід, після смерті ж бездітного Агесіполіда царська влада дісталася молодшому синові Павсанія Клеомброту. У того народився син Агесіполід і Клеомен, з яких перший панував недовго й помер бездітним, а Клеомен, який правив після нього, пережив старшого із своїх синів Акротата і залишив молодшого сина Клеоніма. Однак не він став царем, а Арей, внук згаданого раніше. Клеоніма й син Акротата. Арей загинув у бою під Корінфом (16), а царем став його син Акротат. Той також загинув незабаром, розгромлений тираном Арістодемом у битві коло Мегалополя, залишивши дружину вагітною. Вона народила хлопчика, опікуном якого став син Клеоніма Леонід. А коли дитина померла, не сягнувши зрілого віку, царська влада перейшла до Леоніда, якого не злюбив простий народ. Хоч у Спарті тоді почався загальний занепад, і розпуста охопила всіх без винятку, однак Леонід набагато далі ніж інші, відійшов від предківських звичаїв, бо тривалий час вештався по палацах перських сатрапів, служив Селевку (17), а тепер безсоромно проявляв азіатську гордовитість як у користуванні царською владою, що повинна підкорятися законам, так і в своєму ставленні до грецьких справ...

4. Що стосується Агіда, то він благородством мислення й величчю духу набагато перевершив не тільки Леоніда, а й майже всіх царів, які правили в Спарті після Агесілая Великого. Йому не сповнилось ще й двадцяти років, коли він став царем. Він був вихований у багатстві й розкошах жінками - матір'ю Агесістратою та бабою Архідамією, яких вважали найбагатшими серед лакедемонян. Але Агід одразу оголосив війну насолодам, зняв з себе прикраси, які, за уявленнями всіх, мали додавати його зовнішності особливого блиску й привабливості, і рішуче відмовився від будь-яких утіх та марнотратства. Він пишався своїм грубим спартанським плащем, хотів користуватися спартанським столом і взагалі вів спартанський спосіб життя, причому казав, що царська влада потрібна йому лише для того, щоб мати змогу з її допомогою відродити стародавні закони і звичаї.

5. Початок занепаду й недуги спартанської держави припадає приблизно на той час, коли спартанці, зломивши могутність афінян (18), наповнили своє місто золотом і сріблом. Та поки залишався в силі закон Лікурга (19) про кількість родин при спадкуванні, поки батько передав свою власність тільки синові, то цей порядок і ця майнова рівність певною мірою рятували державу від усіляких інших бід. А змінилося все, коли ефором став якийсь Епітадей, людина впливова, але зухвала й важкої вдачі. Він, посварившись із сином, запропонував ретру (21), за якою кожному надавалося право віддавати при житті або відписувати в заповіті свій дім і земельний наділ будь-кому за своїм бажанням. Епітадей вніс цей законопроект, щоб заспокоїти свій гнів, а інші прийняли його й затвердили під впливом користолюбності і таким чином занапастили те, що було розумне в суспільному ладі. Бо відтоді можновладці почали набувати землю, не знаючи міри, нещадно відсували тих, хто мав право на спадщину, тому незабаром багатства зібралися в руках небагатьох, а держава від цього почала бідніти. Загальна бідність разом із заздрістю й ворожістю до маєтних спричинила байдужість до доброго й прекрасного, бо верх узяли низькі почуття. Спартанців залишилось не більше семисот чоловік, та й з них, може, тільки сотня мала землю і спадкове майно, а решта громадян була безмаєтною і безправною черню і проживала в місті. Чернь в разі потреби неохоче, без запалу ставала на захист Спарти від нападів зовнішніх ворогів, зате завжди чекала слушної нагоди вчинити державний переворот і змінити існуючий порядок.

6. Виходячи з таких міркувань, Агід, який вважав своїм благородним завданням установити майнову рівність громадян і поповнити їх число, почав випробовувати настрій народу. Молодь, над усяке сподівання, зразу відгукнулась на слова Агіда, готова була разом з ним воскресити давні спартанські чесноти, і заради свободи перемінила спосіб життя, неначе одежу. Не те було з людьми старшого віку. Вони, наскрізь просякнуті зіпсуттям, ніяк не бажали повернення Лікургових порядків, вони почували себе так, як збіглі раби, коли їх ведуть назад до дому суворого рабовласника. Отже, вони гудили Агіда за те, що він висловлює незадоволення нинішнім становищем і тужить за давно відгомонілою величчю Спарти. Зрештою, і поміж літніми людьми були такі, що вихвалювали честолюбні й благородні задуми Агіда, зокрема Лісандр, син Лібія, Мандроклід, син Екфана, і Агесілай заохочували його до здійснення своїх починань. Лісандр втішався великою повагою серед співгромадян, а Мандрокл перевершував усіх греків умінням вести таємні справи, з відвагою поєднуючи і обережність. Дядько царя, Агесілай, талановитий оратор, але людина розбещена і грошолюбна, удавав, що відгукнувся на намови і прохання свого сина, Гіппомедонта, уславленого подвигами в декількох війнах. Гіппомедонт міг тут подати велику допомогу завдяки любові, яку відчувала до нього молодь. Проте, правду кажучи, справжньою причиною, яка спонукала Агесілая приєднатися до починань Агіда, був надмір боргів, від яких він сподівався звільнитись при зміні державного устрою. Після того як Агід зумів схилити на свій бік дядька, він одразу спробував за його допомогою залучити до задуманої справи свою матір, сестру Агесілая, яка користувалася в Спарті великим впливом через безліч залежних від неї людей, боржників і друзів. Крім того, п вплив на хід державних справ не раз мав вирішальне значення.

7. Однак, тепер, почувши про ці задуми, Агесістрата попервах налякалася й почала переконувати сина, щоб він відмовився від своїх починань - вони, мовляв, нездійсненні й непотрібні. Однак, Агесілай узявся доводити їй, що ці починання мають на меті загальне добро і будуть успішно звершені з великою користю для Спарти, та й сам Агід просив матір пожертвувати багатством заради його слави і доброго імені серед громадян: «Адже грішми,- доводив він їй, мені не під силу змагатися з іншими царями, бо слуги сатрапів і раби намісників Птолемея й Селевка (22) багатші від усіх спартанських царів разом узятих, але якщо своєю поміркованістю, простотою й величчю духу я візьму гору над їхньою розкішшю, якщо встановлю серед громадян майнову рівність і запроваджу однаковий для всіх спосіб життя, то, безперечно, здобуду ім'я і славу воістину великого царя».

Вражені цими честолюбними замислами молодого Агіда, обидві жінки врешті-решт змінили свою думку і настільки захопились, якщо можна так висловитись, цим невтримним прагненням юнака до благородної слави, що тепер уже самі підбадьорювали й підганяли Агіда до здійснення його починань. Більш того, вони запрошували до себе знайомих і намовляли їх підтримати молодого царя, розмовляли з жінками, бо знали, що лакедемоняни з давніх-давен радо прислухались до порад жінок, і набагато більше дозволяли їм втручатись у громадські справи, аніж собі - в справи домашні. Майже всі багатства Лаконії перебували в той час у руках жінок, і саме ця обставина великою мірою ускладнювала й гальмувала починання Агіда. Бо більшість жінок неприхильно поставилась до його намірів, тому що не хотіли відмовитись від розкоші, в якій вони, не маючи уявлення про благородні цінності, вбачали своє щастя, а також усвідомлювали, що новий порядок поклав би край їхньому значенню і впливу, які їм давало багатство. Вони звернулися до другого царя, Леоніда, з настирливими проханнями, щоб він, як старший за віком, протиставився починанням Агіда і приборкав його. Леонід, звичайна річ, дуже хотів стати по бік багачів, але зі страху перед народом, що виступав за переміни, явно жодних заходів проти Агіда не вживав, і лише тайкома старався цій справі шкодити й остаточно розладнати її. З цією метою він обмовляв Агіда перед високими службовцями в Спарті, начебто молодий цар обіцяє бідноті майно багатих взамін на тиранічну владу для себе. Роздачею землі та відміною боргів він нібито хоче купити собі юрму охоронців, а не придбати для Спарти громадян.

8. Проте завдяки заходам Агіда ефором був обраний його прихильник, Лісандр. Через нього Агід одразу запропонував старійшинам (23) ретру, головні статті якої були такі: всі борги боржникам скасовуються, земля розподіляється заново. Смуга землі між Пелленським видолинком і горою Тайге-том, Малеєю і Селласією(24) буде поділена на чотири тисячі п'ятсот ділянок, земля поза межами цієї смуги - ще на п'ятнадцять тисяч ділянок, які мають відійти до періеків , здатних носити зброю, а внутрішня смуга з чотирма з половиною тисячами ділянок буде надана самим спартанцям, число яких має поповнитись за рахунок періеків і чужоземців, які одержали старанне виховання, гарних на вроду, в розквіті віку, всі спартанці складатимуть п'ятнадцять фідітіїв по чотириста і по двісті чоловік і вестимуть такий спосіб життя, який вели їх предки Фідітій - спільна трапеза в стародавній Спарті і одночасно сукупність учасників такої трапези.

9. Такий законопроект був поданий Раді старійшин. Та оскільки старійшини не змогли прийти до єдиної думки щодо нього, то Лісандр скликав народні збори й сам виступив перед громадянами. А Мандроклід і Агесілай закликали народ не звертати увагу на жменьку людей, які глумляться з простолюду, і не ставитись байдуже до того, що Спарта втратила свою гідність і повагу. «Згадайте,- казали вони,- стародавні провіщення, які умовляли остерігатися користо-любності, як згубного для Спарти зла. Не забувайте і про недавнє провіщення, яке принесено нам від Пасіфаї!»

Храм же Пасіфаї й оракул міститься в Таламах (26). Пасіфая, за одним переказом, була дочкою Атланта, і від Зевса народила сина Аммона, на думку інших, в Таламах умерла Кассандра (27), дочка Пріама, яка одержала ім'я Пасіфаї за те, що всім відкривала майбутнє (28). Знову ж Філарх (29) доводить, що йдеться про дочку Амікла на ім'я Дафна (30), яка, втікаючи від закоханого в неї Аполлона, перетворилась на лаврове дерево, а бог ушанував її, наділивши даром віщування. Отож згадані оратори нагадували тепер, що й оракул Пасіфаї наказував спартанцям установити в себе рівність для всіх згідно з законом Лікурга.

Насамкінець перед зібраними спартанцями виступив цар Агід і в короткій промові заявив, що робить великий внесок у побудову нового суспільного ладу - першим віддає в загальне користування все своє величезне особисте майно, яке складається з орної землі й пасовищ, а також із шестисот талантів грошей. Те саме ладні зробити його мати й баба, а також його друзі й родичі - найбільші багачі серед спартанців.

10. Народ був вражений такою великодушністю молодого Агіда і зрадів невимовно, що майже через триста років з'явився нарешті цар, гідний Спарти. Зате тоді з особливою запеклістю виступив проти Агіда цар Леонід. Він усвідомлював, що коли й він змушений буде вчинити так само, то не матиме такої ж вдячності від співгромадян, бо хоч усі віддадуть нажите ними майно, честь повністю дістанеться тільки тому, хто перший показав у цьому приклад, тобто Агіду. Тим-то Леонід задав Агіду запитання: «Як ти гадаєш, чи був Лікург справедливою й порядною людиною?» А коли одержав ствердну відповідь, знову запитав: «А хіба Лікур видав який-небудь закон про відміну боргів або про надання громадянських прав чужинцям? Він, який вважав, що без вигнання чужинців не може бути мови про здорове суспільство?» На це Агід відповів йому так: «Немає нічого дивного в тому, що ти, Леоніде, котрий виховувався в чужих краях і наплодив дітей з доньками сатрапів, не знаєш законів Лі-курга. Він-бо разом з монетою вигнав із Спарти борги й позики грошей. Не знаєш також, що він не стільки косо дивився на чужинців, які поселялися в містах, скільки на людей, у яких звичаї і спосіб життя відмінні від спартанських. Таких-то людей він справді виганяв, але не з особистої не-хіті до них, а тому, що боявся, аби вони, спілкуючись із спартанцями, не прищепили їм жадобу до наживи, розкіш і розбещеність. Адже Терпанд, Фалет і Ферекід (31) були чужинці, але в своїх піснях і повчаннях висловлювали погляди, близькі до поглядів Лікурга, і через те зажили в Спарті великої пошани. А ти, Леоніде,- говорив далі Агід,- хвалиш Екпрета, який, бувши ефором, відрізав сокирою музиканту Фрінніду (32) на кіфарі дві струни з дев'яти. Хвалиш також тих, хто в подібний спосіб обійшовся з Тимофієм (33), а мене ганиш за те, що я хочу вигнати з Спарти розкіш, марнотратність і чванливість! Але ж ті люди були всього-на-всього проти надмірної вигадливості й вишуканості в музиці. Вони-бо хотіли, щоб ці хиби не розвинулися далі, коли вже брак ритму й милозвучності в житті й звичаях призводить державу до внутрішнього розладу й дисгармонії».

11. Після цієї промови народ став на бік Агіда, а багачі звернулися до Леоніда з проханням захистити їх. Вони також просили допомоги у старійшин, які були наділені правом розглядати попередньо законопроекти, що виносяться на народні збори, і своїми умовляннями домоглися того, що кількість голосів проти прийняття ретри була на один голос більша, ніж за її прийняття. Тоді Лісандр, який ще залишився ефором, вирішив притягти Леоніда до суду на підставі стародавнього закону, який забороняв Геракліду мати дітей з чужинкою, а тих, хто від'їжджав зі Спарти й переселявся в іншу країну, засуджував на смерть. Однак виступати з обвинуваченням проти Леоніда Лісандр підмовив інших, а сам разом з товаришами по посаді став спостерігати за появою на небі особливого знамення. Річ у тім, що кожні дев'ять років ефори в ясну, але безмісячну ніч сідають разом і мовчки дивляться на небо. Якщо тоді з однієї його частини перелетить на другу зірка, вони починають проти царів судове переслідування за зневагу до богів і позбавляють їх влади до того часу, поки з Дельф або з Олімпії не прийде оракул, який виправдовує обвинувачених царів. Отож Лісандр оголосив, що йому явилось таке знамення і притягнув Леоніда до судової відповідальності. Він виставив свідків, які заявили, що той прижив собі двоє дітей з азіаткою, яку віддав йому за жінку котрийсь начальник кінноти царя Селен-ка, але оскільки вона зневажала й ненавиділа Леоніда, він повернувся проти свого бажання в Спарту і тут захопив трон, бо інших спадкоємців трону не було. Одночасно Лісандр намовив зятя Леоніда, Клеомброта, який також був царського походження, пред'явити свої права на царську владу. Наляканий Леонід утік, шукаючи притулку в храмі Афіни Міднодомної(35). Разом з ним пішла туди його дочка, яка покинула Клеомброта. Леоніда викликали в суд, але він не з'явився. Тоді спартанці позбавили його царського трону й передали його Клеомброту.

12. Тим часом скінчився строк перебування Лісандра (35) на посаді ефора, і він утратив владу. Новообрані ефори зразу дозволили Леоніду залишити його притулок, а проти Лісандра й Мандрокліда висунули обвинувачення в тому,, що вони протизаконно подали пропозицію про скасування боргів і розподіл землі. Обвинувачені, бачачи, що непереливки, умовляли царів виявити одностайність і не звертати уваги на рішення ефорів. Адже вся сила і значення ефорів,- казали вони,- полягає в незгоді між царями, бо ефори повинні віддавати свої голоси за того царя, чия думка правильна, коли другий цар задумує щось некорисне. Якщо, однак, обидва царі мають однакові погляди, то тоді їхня влада непохитна, і ефори, виступаючи проти царів, діють протизаконно, бо вони повинні діяти як посередники в суперечках між царями, а не втручатися в справи, коли ті одностайні. Після того як обвинуваченим пощастило переконати царів, вони вийшли на майдан у супроводі своїх друзів, прогнали ефорів з їхніх крісел і призначили нових, у числі яких був і Агесілай. Відтак вони озброїли багато молоді і звільнили ув'язнених з тюрем, тим самим нагнавши неабиякого страху противникам, які чекали, що тепер посипляться смертні вироки. Однак царі не стратили нікого, навпаки, коли Леонід таємно тікав у Тегею, рятуючись від убивць, яких послав навздогін за ним Агесілай, Агід, дізнавшись про це, послав вірних йому людей, які взяли під захист Леоніда і в безпеці доставили в Тегею.

13. У той час, як справа успішно просувалася вперед, і ніхто вже не стояв їй на заваді й не заперечував, раптом знайшлася одна людина, яка все занапастила й погубила. А зробив це Агесілай, який спотворив найблагородніший, у повному значенні цього слова, спартанський задум най-ганебнішим з пороків - користолюбством. Агесілай мав багато надзвичайно врожайної землі, але по вуха був у боргах, а що сплатити їх ніяк не міг і в той же час не хотів втратити свої землеволодіння, то почав переконувати Агіда, що коли той одночасно здійснить обидва свої наміри, в Спарті можуть виникнути великі заворушення; та коли землевласників задобрити спочатку скасуванням боргів, то вони потім спокійно й легко погодяться на переділ землі. Так думав і Лісандр, до речі, обманутий Агесілаєм. Кінець кінцем, усі принесли з собою на майдан боргові розписки - в Спарті вони називаються «кларіями»,- склали їх на купу і спалили. Коли полум'я знялося високо вгору, багачі й лихварі розходилися вкрай засмучені, а Агесілай, немов глузуючи з них, вигукнув, що ніколи ще не бачив яскравішого світла й чистішого вогню.

Народ тепер вимагав негайно переділити землю. Царі навіть дали такий наказ, однак Агесілай знаходив усілякі перешкоди, викручувався на всі лади й затягував справу доти, поки Агіду не довелось виступити в похід, бо ахейці (36), союзники Спарти, просили допомоги, боячись, що етолійці (37) через Мегариду (38) нападуть на Пелопоннес. Щоб перешкодити цьому нападові, ахейський полководець Арат зібрав військо і про свої починання написав ефо-рам.

14. Ефори негайно відправили до Арата Агіда, який виявляв честолюбний запал і пишався відданістю своїх воїнів. Були це переважно люди молоді й бідні, які, щойно звільнившись від боргів, плекали надію, що після повернення з війни одержать землю. Тим-то вони горіли бажанням показати себе перед Агідом у якнайкращому світлі. Своєю поведінкою вони викликали подив у жителів міст Пелопоннесу, через які проходили, бо не завдавали їм ніякісінької шкоди, марширували спокійно і майже без галасу, так що всі греки тільки дивувалися, який то порядок мав бути в спартанському війську колись давно під проводом славного Агесілая або Лісандра чи незапам'ятного Леоніда(39), якщо тепер спартанські воїни показують такі взірці поваги і страху перед юнаком, молодшим мало не від кожного з них. Зрештою й сам юний Агід був предметом загального подиву й пошани через свою простоту, працьовитість, скромний одяг і зброю, які нічим не відрізнялися від обладунку звичайного воїна. Але багатіям не до душі були нововведення Агіда, бо вони боялися, щоб його дії часом не стали для простого народу спонукою до заворушень, а він - зразком справжнього правителя.

15. З'єднавшись біля Корінфа з Аратом, який ще остаточно не вирішив, коли дати противнику бій і як вишикувати військо, Агід виявляв готовність битися і відвагу, але не необдуману й відчайдушну. Він твердив, що, на його думку, слід вступати в вирішальний бій, щоб не дати ворогу пройти через ворота Пелопоннесу, і не допустити, Що війна перенеслася в глиб півострова. Проте він зауважив, що вчинить так, як визнає за доцільне Арат, бо Арат старший віком за нього і стоїть на чолГ ахейців, а він, Агід, прийшов не для того, щоб командувати ними, а щоб подати їм допомогу в боротьбі зі спільним ворогом. А Батон із Сінопи (40), навпаки, твердить, начебто Агід був проти битви, хоч на ній наполягав Арат, але Батон просто не читав того, що про це пише сам Арат. Бо, виправдовуючи своє становище, Арат пише, що оскільки селяни вже встигли звезти з полів увесь урожай, він вважав за доцільніше залишити ворогам дорогу вільною для вступу в Пелопоннес, ніж ризикувати, вирішуючи в битві долю ахейців у цілому. Отже, відмовившись від думки про вирішальну битву, Арат, подякувавши союзникам і похваливши їх, відправив їх додому. Тоді й Агід подався назад у Спарту, де тим часом дійшло до заворушень і великих змін.

16. Річ у тім, що Агесілай, ставши ефором і звільнившись від журби, яка його досі гнітила, не цурався тепер ніякого протизаконного вчинку, аби тільки він давав йому грошову вигоду. Так, він, порушуючи освячений звичаєм порядок, бо ще не надійшов строк, якого вимагав круг часу, вставив у рік тринадцятий місяць (41), щоб брати за нього додатковий податок. Боячись відплати з боку тих, кого він кривдив, ненависний для всіх спартанців, він утримував озброєних охоронців і ходив у будинок Ради лише в їх супроводі. Він виразно давав зрозуміти, що одного з царів має ні за що, а до Агіда зберігає певну видимість поваги радше як до свого родича, ніж як до царя. До того ж він поширював чутки, що залишиться ефором і на наступний строк. Але саме тому його вороги, щоб не допустити цього, змовилися між собою й на очах у всіх повернули в Спарту Леоніда з Тегеї і знову віддали йому трон, причому народ на це охоче погодився, бо ніхто не приховував свого обурення з того приводу, що їх безсоромно ошукано обіцянкою переділу землі.

Агесілая врятував, потай вивівши з міста, його син Гіппомедонт, якого всі любили за його мужність і який просив співгромадян помилувати батька. Із царів Агід мусив шукати захисту в храмі Афіни Міднодомної, а Клеомен подався просити притулку у храм Посейдона, бо видно було, що Леонід відчуває до нього більшу ненависть, ніж до Агіда. Так і було: Леонід, не чіпаючи поки що Агіда, прийшов до Клеомброта в супроводі воїнів і гнівно картав його за те, що він - його зять - вчинив зло своєму тестю, віднявши в нього царську владу й вигнавши з батьківщини.

17. Клеомброт, який не мав чим виправдати себе, сидів з похнюпленою головою й мовчав. Разом з ним була Хілоніда, дочка царя, яка раніше, коли батько потрапив в опалу, вважала батькову кривду своєю кривдою, і коли Клеомброт став царем, покинула його, свого чоловіка, щоб поділити гірку долю батька. Опісля, коли Леонід перебував на вигнанні, вона сумувала за ним і дорікала чоловікові. Але тепер, коли зайшли разючі зміни в долях одного й другого, змінилася й вона. Люди бачили, як вона сиділа прохачкою разом з Клеомбротом, обіймаючи його обома руками, а двоє дітей горнулися до неї з двох боків. Усі гляділи на неї з подивом, усі були зворушені до сліз її добротою й любов'ю до чоловіка. А вона, показуючи на свій сяк-так накинутий одяг і незачесане волосся, сказала: «Поглянь, батьку, як нужденно я виглядаю. Проте причиною цього не є моє нинішнє співчуття до Клеомброта, ні, бо печаль стала моєю нерозлучною подругою й супутницею, відколи нещастя посипались на тебе, і ти пішов на вигнання. Як бути мені тепер, коли ти переміг і знову став царем Спарти: чи мені далі жити в горі, чи вдягнути на себе розкішні царські шати й дивитись, як мій чоловік, що взяв мене за дружину дівчиною, загине від твоїх рук? Зрештою, якщо він не зуміє випросити в тебе помилування і не зворушить тебе сльозами своїх дітей і дружини, то його спіткає за нерозум кара тяжча, ніж задумав ти сам, бо, перш ніж умерти, він побачить смерть найдорожчої своєї дружини. Адже як я зважусь жити й дивитись у вічі іншим жінкам, якщо ні чоловік, ні батько не змилостивились наді мною, залишившись глухими до моїх прохань? На мою долю випало як дружині і як дочці поділяти безталання й ганьбу моїх близьких! Якщо в тебе, батьку, були якісь слушні підстави нарікати на мого чоловіка, то я їх відняла, коли стала на твій бік, коли спільно з тобою терпіла біду, яка нас спіткала, і в такий спосіб осудила його вчинок. Зрештою, ти сам своєю поведінкою показуєш, що таку провину можна зрозуміти й виправдати, якщо царську владу вважаєш настільки цінною й жаданою, що, на твій погляд, справедливо і вбити зятя і бездушно ставитись до рідної дочки».

18. Так гірко нарікаючи, Хілоніда притулилась лицем до голови Клеомброта й помутнілими від сліз і скорботи очима обвела присутніх. Леонід після короткої наради з друзями наказав Клеомброту встати й забратись геть на вигнання, а дочку вмовляв залишитись і не покидати батька, який її так любить, що заради неї пожалів її чоловіка. Але переконати її він так і не зміг. Вона подала одну дитину чоловікові, який підвівся, другу взяла на руки сама і, поцілувавши вівтар бога, пішла разом з Клеомбротом на вигнання. І якби Клеомброт не був засліплений жадобою пустої слави, вважав би вигнання з такою дружиною більшим щастям, аніж царську владу.

Позбувшись Клеомброта і відсторонивши від влади до теперішніх ефорів, Леонід призначив інших і став чигати на життя Агіда. Спершу він намовляв царя вийти з притулку і правити, як і раніше: громадяни, мовляв, йому прощають, бо розуміють, що він як людина молода й честолюбна став жертвою підступів Агесілая. Але Агід, запідозривши в цьому щось недобре, залишався у храмі, тож Леонід нарешті перестав брехати й лицемірити і вдався до інших підступів. Агіда часто відвідували й розмовляли з ним Амфарет, Дамохарет і Аркесілай. Час до часу вони брали з собою Агіда в лазню і після купелі знову проводили в храм. Усі три були його добрими приятелями, але Амфарет, незадовго до цього позичив у Агесістрати кілька дорогих шат і чар і, щоб їх привласнити, почав замишляти зле проти Агіда та двох жінок - його матері й баби. Він, як передають, піддався намовам Леоніда і, крім того, під'юджував проти Агіда ефорів, до числа яких належав і сам.

19. Агід і далі перебував у храмі, лише вряди-годи виходячи в лазню. Тим-то вирішено було схопити його, коли він буде поза межами храму. «Приятелі» підстерегли його, коли він вертався з лазні, вийшли йому назустріч, привіталися й пішли разом з ним, розмовляючи й жартуючи, як ведеться в гурті молодих і добрих знайомих. Але як тільки вони підійшли до повороту, що вів до темниці, Амфарет, як наділений владою ефора, схопив Агіда за плече і сказав: «Я веду тебе, Агіде, до ефорів, щоб ти склав їм звіт про свою діяльність». Одночасно Дамохарет, чоловік високий на зріст і дужий, накинув йому на шию плащ і потяг Агіда за собою, а інші, як було домовлено, штовхали його ззаду.

Оскільки місце було безлюдне, ніхто не прийшов цареві на допомогу. Так змовники кинули Агіда у в'язницю. Негайно з'явився Леонід з великим загоном найманців і наказав оточити будинок. Ефори увійшли всередину в'язниці до Агіда і привели з собою тих старійшин, які були їх однодумцями. Щоб надати розправі над Агідом видимість судового розгляду, вони зажадали, щоб він виправдався за свої дії. У відповідь молодий цар висміяв їхнє лицемірство. Тоді Амфарет крикнув: «Ти ще пошкодуєш і поплатишся за своє зухвальство!» Один з ефорів, який співчував Агіду й хотів підказати йому спосіб зняти з себе вину, спитав його, чи не діяв він часом з примусу Леоніда й Агесілая. Але Агід відповів, що ніхто його не примушував, і тільки маючи перед очима образ Лікурга, він прагнув установити в Спарті такий державний устрій, який був у давнину. Тоді той самий ефор запитав його, чи не розкаюється він у своїх учинках. На це юнак відповів, що він не розкаюється в найблагородніших своїх починаннях і не розкається, навіть коли побачить, що йому доведеться витерпіти найжорстокіші муки. Тоді ефори винесли йому смертний вирок і наказали вартовим повести Агіда в так звану дехаду. Це таке приміщення у в'язниці, де засуджених страчують через задушення. Бачачи, що вартові не наважуються підійти до Агіда, і навіть найманці відвертаються і відмовляються виконати цей наказ, мовляв, ні закони, ні звичаї не дозволяють підняти руку на особу царя, Дамохарет узявся їх лаяти й погрожувати, а відтак сам потяг Агіда на місце страти.

Тим часом багато хто вже встиг дізнатися, що Агіда схоплено, і коло дверей в'язниці зчинився галас, палахкотіли факели, прибігли мати й баба Агіда, щоб урятувати його, і вимагали, щоб цар спартанців став перед судом всіх громадян і захищав себе. Але це тільки прискорило страту, бо ефори побоювались, що коли збереться ще більше народу, то Агіда визволять ще цієї ночі.

20. Йдучи на страту Агід побачив, що один з вартових гірко плаче, до глибини пройнятий його сумною долею, і сказав йому: «Перестань плакати наді мною, чоловіче! Умираючи всупереч закону і справедливості, я стою вище від своїх убивць». З цими словами він без опору дозволив накинути собі на шию зашморг.

Після цього Амфарет підійшов до дверей в'язниці. Тоді Агесістрата впала перед ними як перед давнім добрим приятелем сина навколішки з проханням про помилування Агіда. Амфарет підняв її з землі й запевняв, що Агіду не вчинять ніякої кривди. Він навіть запропонував їй, якщо вона хоче, пройти з ним до сина. Агесістрата просила, щоб разом з нею впустили матір. На це Амфарет відповів, що він не заперечує. Впустивши обох жінок усередину, він наказав знову зачинити двері в'язниці. Тут він найперш віддав на страту Архідамію, стареньку вже дуже похилого віку, яка зажила великої поваги серед спартанських жінок. А коли ця була страчена, казав впустити також Агесістрату. Побачивши мертвого сина на підлозі й матір, яка висіла на петлі, вона з допомогою вартових зняла її з петлі, положила поруч з Агідом і накрила їх. Потім, припавши до тіла сина й поцілувавши його обличчя, промовила: «Синуі твоя надмірна довірливість, твоя лагідність і людинолюбність погубили і тебе, і нас з тобою!» Амфарет, який, стоячи в дверях, все бачив і чув, підійшов ближче до Агесістрати і гнівно крикнув: «Якщо ти поділяєш погляди сина, то поділиш і його долю!» Коли Агесістрату підставили під петлю, вона ще сказала такі слова: «Аби тільки це пішло Спарті на добро».

21. Коли звістка про цей страшний злочин облетіла місто, і з в'язниці винесли три мертві тіла, страх перед можновладцями не був настільки великий, щоб громадяни бодай намагалися хоч трішечки приховати свій біль з приводу того, що сталося, і ніхто вже не стримував своєї ненависті до Леоніда й Амфарета. Всюди обурено говорили, що відколи дорійці населяють Пелопоннес (42), у Спарті не було скоєно такого страшного й нечестивого злочину. На царя лакедемонян навіть вороги не піднімали рук, зустрівшись із ним на полі бою, відступали зі страху і з поваги до його високого достоїнства. Тим-то, незважаючи на безліч битв, які точилися між лакедемонянами й іншими греками аж до часів Філіппа (43), лише один цар - Клеомброт - був убитий ударом списа коло Левктр , щоправда, мессенці твердять, начебто ще цар Теопомп поліг на полі бою від руки Арістомена (45), але самі лакедемоняни заперечують це й доводять, що Теопомп був тільки поранений. Так чи інакше, існує тут розбіжність думок. Зате немає сумніву, що Агід був перший із спартанських царів, який загинув, страчений ефорами. А загибель його тим сумніша, що почав він благородну й гідну Спарти справу, та й загинув у такому віці, в якому до помилок людей ставляться поблажливо. Якщо вже він заслуговував якогось докору, то хіба з боку друзів, а не ворогів, і передусім за те, що зберіг життя Леоніду і як людина шляхетного серця і м'якої вдачі надто довіряв людям.

 

 

КЛЕОМЕН

1. Після смерті Агіда (1) його брат Архідам негайно втік із Спарти, так що Леонід не встиг його схопити, але дружину загиблого Агіаду разом з недавно народженою дитиною забрав з дому чоловіка й силоміць видав заміж за свого сина Клеомена, хоч той для одруження був ще замолодий. А зробив це Леонід тому, що не хотів, аби з нею одружився хтось інший. Річ у тім, що Агіада була дочкою Гіліппа і як його спадкоємиця мала одержати величезний маєток, а гожістю і вродою перевершувала всіх грекинь, до того ж славилась бездоганною поведінкою. Як передають, вона вдавалася до всіляких засобів, аби не допустити цього примусового шлюбу з Клеоменом, та коли вийшла за нього заміж, хоч і не перестала ненавидіти Леоніда, але для свого молодого чоловіка була дружиною доброю й відданою. Та й Клеомен полюбив її щиро з першого дня і навіть певною мірою співчував її тузі й радо слухав спогади про покійного, часто розпитував про життя і вчинки Агіда, слухав її розповіді про його задуми й погляди на життя.

Клеомен був людиною честолюбною і великодушною. Від природи він був не менш, ніж Агід, схильний до самовладання, стриманості і скромності в побуті, зате не було в ньому м'якості й обережності Агіда, навпаки, в його душі сиділо немов якесь вістря завзятості, яке штовхало його щоразу, коли перед ним з'являлася якась благородна мета, і він нестримно рвався до неї. Найпрекрасніше діло, на його погляд, було правити людьми, які самохіть підкоряються владі, водночас не менш прекрасним ділом він вважав приборкувати непокірних, силою скеровуючи їх на правдиву путь.

2. Становище, в якому в той час перебувала Спарта, аж ніяк не могло подобатись Клеомену. Громадяни повністю поринули в бездіяльність і життєві насолоди, сам цар до всього проявляв байдужість, аби тільки ніхто не заважав йому жити в багатстві і розкошах. Ніхто не дбав про громадські справи, бо кожний думав лише про свій дім та власну вигоду. А про гартування молоді вправами, про прищеплення їй скромності й витримки, про суспільну рівність - про все це після загибелі Агіда та його оточення небезпечно було навіть згадувати.

Кажуть, що Клеомен ще підлітком ознайомився з філософськими вченнями під керівництвом Сфера з Бористена , який поселився в Спарті й багато уваги присвячував навчанню хлопців і юнаків. Цей Сфер був одним з найзнаменитіших учнів Зенона з Кітіона. Він полюбив Клеомена за його мужню вдачу й розпалив у ньому честолюбство. За переказом, славетний Леонід (3) на запитання, яка його думка про поета Тіртея (4), дав таку відповідь: «Він чудово розпалює душі молоді!» І справді, молодь, натхнена його піснями, сповнена запалу, не шкодувала свого життя в битвах. Подібно стоїчне вчення містить у собі щось, що може мати небезпечний вплив на сильні й гарячі вдачі, але якщо натрапить на глибшу і спокійнішу натуру, справляє благотворний вплив.

3. Коли після смерті Леоніда Клеомен вступив на престол (5), він помітив, що громадяни вкрай розкладені. Бо багачі, які думали тільки про власні втіхи й наживу, цуралися громадських справ, а народ, знемагаючи від нужди й злиднів, на війну йшов нерадо і навіть у вихованні потомства проявляв повну байдужість. Сам Клеомен побачив, що йому залишилась лише пуста назва царя, а справжня влада належить ефорам. Тоді-то визріла в нього думка змінити існуючий стан справ і запровадити нові порядки. Мав він друга в особі Ксенара, який став його улюбленцем (такі стосунки спартанці називають «натхненною любов'ю»). Він почав випробовувати цього друга, розпитуючи, що він думає про Агіда, що це був за правитель, яким чином і за яких обставин ступив на свою дорогу. Ксенар дуже радо говорив про ті події, розповідав докладно про їх перебіг, але коли помітив, що Клеомен занадто схвильовано сприймає його розповіді і що нововведення Агіда справили на нього дуже сильне враження, і він має охоту слухати про все це ще й ще, то спересердя вилаяв Клеомена і сказав йому, що він з'їхав з глузду і, врешті-решт, перестав зустрічатися з ним.

Клеомен зрозумів, що й інші настроєні так само щодо нововведень, тому вирішив не втаємничувати нікого у свої задуми. Перш за все він дійшов висновку, що переворот легше здійснити під час війни, ніж у мирний час, і тому штовхав Спарту на збройне зіткнення з ахейцями, які своїми діями не раз давали приводи до скарг. Бо Арат, найвпливовіша людина серед ахейців, з самого початку мріяв про те, Щоб усіх пелопоннесців об'єднати в один союз. Саме таку мету ставив він перед собою, коли стояв на чолі військ у численних походах і довгі роки керував державою, бо був переконаний, що тільки такий союз зможе убезпечити Пелопоннес від нападу зовнішніх ворогів. Майже всі міста стали його союзниками, осторонь тримались лише Спарта, Еліда(6) і частина жителів Аркадії, які були залежні від Спарти. Одразу після смерті Леоніда Арат почав непокоїти аркадян, спутошуючи особливо сильно ті частини Аркадії, які межували з Ахайєю. Ось у такий спосіб він хотів перевірити настрої серед спартанців, бо Клеомена, як людину молоду й недосвідчену, він взагалі мав ні за що.

4. Тоді ефори відправили Клеомена в похід з дорученням захопити в першу чергу храм богині Афіни неподалік від міста Бельбіни (7). Ця місцевість лежить при вході в Лаконію. Вона була предметом суперечок між Спартою й Мегалополем (9). Клеомен захопив храм і обвів його муром. Арат нічого на це не сказав, але вночі вирушив з військом, щоб напасти на Тегею й Орхомен(9). Та оскільки зрадники в останню хвилину передумали здати місто, він відступив, переконаний, що ніхто цього походу не помітив. Але Клеомен, удаючи з себе наївного, написав йому, немов союзнику Спарти, листа з запитанням, куди це він ходив нічним походом. Арат відповів, що йому стало відомо, начебто Клеомен має намір укріпити Бельбіну, і він хотів йому в цьому перешкодити. Тоді Клеомен у новому листі повідомив Арата, що приймає до відома його слова, однак, просить, щоб він люб'язно написав, навіщо тягнув з собою стільки смолоскипів і драбин. Ці дотепні слова розсмішили Арата, і він запитав присутніх, що за людина цей юнак. На це відповів йому вигнаний із Спарти Дамократ: «Якщо ти задумуєш що-небудь проти Спарти, то тобі треба поквапитись, поки в цього півника не відросли шпори».

Клеомен з невеликим загоном кінноти й трьомастами піхотинців стояв табором в Аркадії. Але невдовзі ефори, боячись, аби через це не спалахнула війна, наказали йому відступити. Тільки-но Клеомен відійшов, як Арат зайняв Кафії (10), і ефори знову відправили в похід Клеомена. Він захопив Метідрій і чинив наскоки на Арголіду ". Тоді проти нього рушило військо ахейців під проводом Арістомаха (12) в кількості двадцяти тисяч піхоти й тисячі вершників. Клеомен зустрів їх біля Паллантія (13) і був готовий вступити в бій, але Арат, злякавшись його відчайдушності, не дозволив Арістомаху піти на ризик і наказав відступити. Через це Арат наразився на образи й ремствування з боку ахейців, та на насмішки й глузування з боку спартанців, чисельність яких не перевершувала п'яти тисяч чоловік. Цей успіх окрилив Клеомена, і він, чванячись ним, у своїх промовах перед громадянами нагадував їм слова одного із спартанських давніх царів, який сказав, що лакедемоняни не питають, скільки ворогів, а де вони (14).

5. Тим часом ахейці пішли війною на місто Еліду, і Клеомен поспішив на допомогу його жителям, але зустрів ахейське військо коло Лікея (15), коли воно верталося додому. Тут він ударив на ахейців, розгромив їх і примусив тікати. Дуже багато ворогів полягло на полі бою, багато потрапило в полон, так що по Греції полинула чутка, що, загинув навіть сам Арат. Однак він, вміло використавши слушний момент і,оговтавшись від розгрому, негайно пішов на Мантінею (16) і, оскільки ніхто цього не сподівався, захопив місто й зумів у ньому закріпитись. Через це лакедемоняни занепали духом і вимагали, щоб Клеомен припинив війну. Тоді-то Клеомену спало на думку викликати з Мессени (17) Агідового брата Ар-хідама, котрому як представникові ще однієї царської родини за законом належав другий трон. Клеомен сподівався, що могутність ефорів пощастить обмежити, коли царська влада сягне колишнього значення й рівноваги. Проте, вбивці Агіда, пронюхавши це, не на жарт налякалися, що коли повернеться Архідам, їм доведеться відповідати за свої злодіяння. Вони дружньо прийняли Архідама, коли він тайкома вернувся в Спарту, але зразу його порішили. Не відомо, чи сталося це всупереч волі Клеомена, як гадає історик Філарх (18), чи, можливо, він поступився намовам друзів і свідомо віддав його на поталу ворогам. У всякому разі, головна вина падає на них, бо, як люди твердили, Клеомен дав згоду на цю розправу під примусом.

6. Проте Клеомен вирішив не затягувати виконання свого задуму перебудувати суспільний лад у Спарті. У зв'язку з цим він підкупив ефорів, щоб вони знову доручили йому вирушити в похід. Йому вдалось схилити на свою сторону багатьох громадян завдяки допомозі маїері, Кратесіклеї, яка підтримувала честолюбні наміри сина й не шкодувала коштів на їх здійснення. Заради сина вона, як передають, вийшла вдруге заміж (хоч одружуватись не збиралась) за одного з найзнаменитіших, і найвпливовіших громадян у Спарті.

А Клеомен повів військо на війну й захопив містечко Левктри, розташоване у володіннях мегалопольців. Однак, туди одразу поспішили на допомогу ахейці під проводом самого Арата. Клеомен вишикував спартанців до бою неподалік Левктр. Частина його війська зазнала поразки й безладно відступала. Та коли Арат припинив переслідування, не дозволивши ахейцям переправлятися через якусь глибоку драговину, мегалополець Лідіад, знехтувавши цей наказ, кинув свою кінноту в дальшу погоню і, переслідуючи ворога, загнався в місцину, порослу виноградними лозами, порізану ровами, повну загородок, так що бойовий порядок кінноти розладнався, і вона цілком втратила боєздатність. Це помітив Клеомен і негайно послав туди тарентінців і крітян (19), внаслідок чого Лідіад, відчайдушно захищаючись, загинув на полі бою. Збадьорені цією удачею лакедемоняни з оглушливим криком напали на ахейців, і все військо змусили до втечі. Тіла загиблих ворогів, яких тоді полягла сила-силенна, Клеомен видав ахейцям на основі перемир'я, а тіло Лідіада велів принести до себе, прикрасив мертвого пурпуровим покривалом, поклав йому на голову вінок і таким відправив до воріт Мегалополя. Це був той самий Лідіад, який відмовився від влади тирана в цьому місті, вернув громадянам свободу і приєднався до Ахейського союзу.

7. Відтоді Клеомен, уже впевнившись у сврїх силах, вирішив, що зможе легко перемогти ахейців, якщо вестиме війну, діючи на власний розсуд. Він почав переконувати свого вітчима Мегістоноя, що настала вже пора визволити Спарту з-під влади ефорів, усуспільнити все майно громадян і через встановлення рівності відродити спартанський дух, а потім повести Спарту прямою дорогою до панування над усією Грецією. Після того як йому вдалось схилити Мец-стона на свій бік, він добрав собі для здійснення своїх задумів ще двох-трьох чоловік з-поміж довірених друзів. І трапилось так, що приблизно в ці дні одному з ефорів приснився в храмі Пасіфаї дивний сон. Йому-бо наснилось, що на тому місці, де звичайно засідають ефори, розглядаючи службові справи, стояло тільки одне крісло, а чотири інші кудись поділися. Коли він висловив своє здивування, із храму озвався голос, який заявив, що так краще для Спарти. Про свій сон ефор розповів Клеомену. Той спершу стривожився, що ефор запідозрює якесь лихо і хоче .вивідати його думку щодо цього. Але потім пересвідчився, що оповідач не бреше, і заспокоївся. Забравши з собою у військовий похід тих громадян, яких вважав найзапеклішими противниками перебудови в Спарті, він захопив підвладні ахейцям міста Герею та Альсаю, доставив у Орхомен харчі і, нарешті, отаборившись біля Мантінеї, далекими походами в усі боки так виснажив лакедемонян, що на їх власне прохання більшість свого війська залишив в Аркадії, а сам з найманцями рушив до Спарти. Поділившись дорогою своїми потаємними задумами з кількома чоловіками, яким найбільш довіряв, Клеомен неквапом просувався вперед, щоб напасти на ефорів під час обіду.

8. Підійшовши до міста, Клеомен вислав уперед, до ефорів, туди, де вони збиралися на спільну трапезу, Еврікліда нібито повідомити про хід воєнних дій. Слідом за Евріклідом ішли з кількома воїнами Терікон, Фебід і двоє так званих мотаків (20), які виховувалися разом з Клеоменом. У той час, як Евріклід ще розмовляв з ефорами, надбігли його товариші й кинулись на них з оголеними мечами. Першим упав від удару меча Агілей, і здавалося, що він загинув. Але він зібрався з силами, виповз непомітно із зали й добрався до якогось будиночка, який виявився храмом Страху (21). Звичайно цей храм був зачинений, але тоді випадково був відчинений. Заповзши туди, Агілей зачинив за собою двері. Інші четверо з ефорів були вбиті та ще близько десяти чоловік, які старалися прийти ефорам на допомогу. Хто поводив себе спокійно, той не заплатив життям, так само не роблено перешкод тим, хто хотів покинути місто. Навіть пожаліли були Агілея, коли він на другий день вийшов з храму (22).

9. Варто тут згадати, що в лакедемонян є храми не лише Страху, а й Смерті і Сміху та інших подібного роду душевних почуттів. Страх вони шанують не з тих міркувань, що він шкідливий і таким чином прагнуть відігнати його від себе, як інших злих духів. Навпаки, вони переконані, що страх - це могутня сила, яка зміцнює державу. Тим-то, ефори, як пише Арістотель (23), приступаючи до виконання своїх службових обов'язків, через оповісника зверталися до громадян з наказом обстригти вуса й підкорятися законам, щоб не накликати на себе кару. Вимагаючи обстригти вуса, вони хотіли, як мені думається, вказати, що молодь повинна звикати до слухняності навіть у найменших дрібницях. Далі, я гадаю, що мужністю давні люди вважали не стільки безстрашність, скільки страх перед доганою і боязнь ганьби. Бо хто більше боїться законів, той відважнішим від інших буває віч-на-віч з ворогом, а хто особливо лякається неслави, тому менше від інших страшні біда і біль. Через те влучно висловився якийсь поет:

Де страх, там і стид.

Сюди відносяться й слова Гомера:

Свекре лютий, я страх і пошану до тебе відчуваю (24)

Гарно сказано і в іншому місці:

Йшли в мовчанні, покірні вождям (25).

Найбільше загал людей шанує тих, перед ким відчуває страх. З цієї причини лакедемоняни і спорудили храм Страху неподалік від трапезної ефорів, як зримий знак їхньої величезної влади, рівної єдиновладдю.

10. Наступного дня Клеомен оприлюднив список вісімдесяти громадян, яким належало покинути Спарту. Крім того, він наказав забрати геть усі крісла ефорів, за винятком одного, на якому сам мав намір сидіти, полагоджуючи державні справи. По цьому він скликав народні збори, щоб виправдати свої дії, і так сказав: «Лікург до царів додав раду старійшин, і довгий час вони управляли містом, не відчуваючи потреби в ще якійсь владі. Лише пізніше, коли війна з мессенцями (27) затягнулася надто довго, царі, безперервно зайняті походами, почали призначати з-поміж своїх друзів кількох чоловік, які й вершили суд серед громадян, і залишали їх замість себе, назвавши їх ефорами, тобто наглядачами. На перших порах вони були не що інше, як царські помічники й слуги, але поступово почали набирати значення й непомітно стали цілком самостійним управлінням. Доказом того, що так було колись, є звичай, який існує по сьогоднішній день, а саме: коли ефори посилають по царя, то він ні перший, ні другий раз не з'являється, відмовляючись прийти на їхню вимогу, і тільки, коли його втретє запрошують, встає і йде до них. До того ж відомо, що той, хто перший розширив і зміцнив владу ефорів, а саме Астероп, жив через багато поколінь після появи посади ефорів. Зрештою, якби ефори дотримувалися належної міри, то можна було б їх терпіти, та коли ж вони самовільно привласнили собі широкі права, почали підривати основи влади, успадковані від предків, коли почали одних царів виганяти, інших убивати без суду, залякувати погрозами кожного, хто хоче бачити в Спарті прекрасний і богами освячений суспільний лад - цього далі терпіти ніяк не можна. І якби вдалося без кровопролиття звільнити Спарту від занесених ззовні лих - розкошів, марнотратства, боргів, лихварства, а також викоренити дві ще старіші болячки - бідність і багатство, то я вважав би себе найщасливішим із усіх спартанських царів, немов лікар, який зумів вилікувати батьківщину, не завдаючи їй болю. Якщо ж за нинішніх умов я змушений був застосувати силу, то мене виправдовує приклад Лікурга. Він-бо не був наділений ніякою владою, а як звичайний собі громадянин, бажаючи здобути царську владу, прийшов на майдан зі зброєю, так що тогочасний цар Харіл із страху шукав порятунку біля вівтаря. Але Харіл був людиною чесною і бажав батьківщині добра, тому скоро сам почав співпрацювати з Лікургом над втіленням у життя його задумів і схвалив зміну державного устрою, яку той здійснив. Ось так Лікург своїми діями засвідчив, що без насильства і страху змінити існуючий суспільний лад важко. Тим-то я вдався до цих двох засобів зі зваженою поміркованістю, бо я тільки усунув тих, хто заважав Спарті стати на шлях порятунку. Усім іншим громадянам Спарти я віддаю в розпорядження всю її землю, боржників звільняю від їхніх боргів, влаштую перевірку й відбір чужинців, щоб найдостойніші з них стали громадянами Спарти і обороняли місто із зброєю в руках від ворогів. Бо годі далі дивитись, як Лаконія через відсутність людей для її захисту стає здобичею етолійців та іллірійців.

11. Після такої промови Клеомен першим віддав своє майно в загальне користування, те саме за його прикладом зробили його вітчим Мегістоной, усі його друзі, а потім усі інші громадяни. Згодом уся земля країни була поділена. Клеомен відвів земельні наділи й кожному з тих, кого відправив на вигнання і обіцяв вернути всіх, як тільки в державі запанує спокій. Крім того, він поповнив число громадян найдостойнішими з періеків, утворив з них чотиритисячний загін важкої піхоти й навчив їх послуговуватися замість спису саріссою, тримаючи її обома руками, і носити не на держаку, а на ремені (27).

Відтак багато уваги він присвятив вихованню молоді і славетному спартанському способові життя, причому тут велику допомогу подав йому Сфер. Завдяки цьому невдовзі були впроваджені заново обов'язкові тілесні вправи, а також спільне харчування (28). Декого до цього треба було заганяти силою, але таких було мало. Зате більшість швидко й охоче пристосувалася до простого і справді спартанського способу життя. Щоб відвернути від себе неприємну для вух спартанців назву «єдиновладдя», Клеомен віддав другий престол своєму братові Евкліду. Це єдиний випадок, коли в Спарті були два царі з одного дому.

12. Тим часом Клеомен помітив, що ахейці на чолі з Аратом вважають, що становище його внаслідок проведення змін у країні хистке, і через те він не наважиться вийти за межі Спарти й залишити місто, яке переживало сильне внутрішнє потрясіння. Тим-то Клеомен вважав справою честі й користі показати ворогам бойову готовність свого війська. Він напав на володіння мегалопольців, сильно сплюндрував країну і забрав багату здобич. Під кінець походу він затримав групу акторів, яка прямувала кудись із Мессени, побудував на ворожій землі кін і, витративши сорок мін , влаштував виставу. Сам він цілий день просидів у театрі як глядач не тому, що його вабило видовище, а тому, що, немов глузуючи з ворога, своїм презирством хотів показати, наскільки він перевищує їх силою. Зрештою, на відміну від інших грецьких і царських військ , за спартанським не тяглися всілякі міми, штукарі, танцюристки й кіфаристки. Цьому війську чужі були всякого роду розбещеність, блазенства й марнотратство. Молоді воїни здебільше займалися вправами й навчанням під керівництвом старших за віком. А якщо вже інколи й випадало дозвілля, то проводили його з веселими жартами, влучними висловлюваннями та розповідями у дотепному й суто лаконському дусі. Яку користь приносять такі забави, я написав у життєписі Лікурга.

13. Зрештою Клеомен сам був у всіх відношеннях найкращим наставником для своїх підданих(4). Його скромне, просте, без крихітки зверхності життя, яке нічим не відрізнялося від життя будь-якого простолюдина, могло служити взірцем стриманості. Ця його властивість мала неабияке значення в його стосунках з іншими греками. Бо багатство й розкоші інших царів викликали в людей, які з ними стикалися, не стільки подив, скільки огиду через пиху й зарозумілість цих володарів та через їхню грубість і різкість у спілкуванні з людьми. Зовсім інакше поводив себе Клеомен. Коли хтось приходив до нього, царя не лише за назвою, а й по суті, то не бачив на ньому ні багряниці, ні дорогого вбрання, ні розкішних ліжок і нош. Не метушилась коло нього юрма гінців і воротарів. Не полагоджувалися тут справи через писарів і, як це буває, неохоче та з запізненням, бо Клеомен, одягнений у простий плащ, приймав відвідувачів особисто, привітно вітався, кожного уважно вислуховував. Для кожного, хто потребував допомоги, він завжди знаходив час, ставлячись до всіх ввічливо й доброзичливо. Тим-то всі були захоплені й зачаровані поведінкою Клеомена до такої міри, що його називали єдиним справжнім потомком Геракла.

Так само й щоденні його обіди були прості й по-справжньому спартанські, а подавали їх на столі з трьома ложами (31), якщо ж Клеомен приймав у себе послів або чужоземних гостей, додатково ставили для них два ложа, і слуги трохи прикрашали трапезу, але не якимись вишуканими стравами й печивом, а дещо більшим достатком їжі й вина.

Коли один із друзів Клеомена, приймаючи чужоземних гостей, подав їм чорну юшку (32) та ячмінні коржики, як це бувало на спартанських спільних трапезах, Клеомен, дізнавшись про це, зробив йому зауваження, мовляв, що в таких випадках - з чужинцями - не треба надто суворо дотримуватись спартанських правил.

Після того як забирали стіл, ставили триніжок з мідним кратером , наповненим вином, два срібні коряки місткістю в два котили (34) і кілька срібних чар, з яких пив кожний, хто хотів, а того, хто не хотів, не змушували. Ні музикою, ні співом там не розважались та й цілком добре обходились без них. Сам цар розважав гостей за чарою вина приємною розмовою, то розпитуючи їх, то сам розповідаючи що-небудь цікаве, причому навіть поважна його мова не була позбавлена привабливості, та й жартам його була притаманна делікатність і витонченість. У той час як інші царі ганялися за популярністю в людей, принаджуючи й розбещуючи їх грішми й подарунками, Клеомен вважав таку поведінку і непристойною, і образливою. А всіх, хто з ним мав справу, старався прихилити до себе доброзичливою розмовою, приємним і довірливим словом. Така поведінка здавалась йому прекрасною і воістину царською, бо, як він казав, друг відрізняється від найманця тільки тим, що одного привертають до себе принадністю вдачі й розмови, а другого - грішми.

14. Першими звернулись по допомогу до Клеомена мантінейці. Вони вночі непомітно відчинили йому ворота і впустили до міста. Вигнавши спільно ахейську залогу, вони віддали себе під владу Спарти. Клеомен повернув їм попередні закони й державний устрій і ще того ж дня повернувся в Те-гею. Незабаром після цього окружною дорогою, оминаючи Аркадію, він підступив до ахейського міста Фер з наміром або викликати ахейців на бій, або осоромити Арата, мовляв, той тікає від нього й кидає країну напризволяще (35). На чолі ахейського війська стояв тоді Гіпербат, але вся влада в Ахейському союзі належала Арату. Ахейці вирушили на війну з усім своїм військом і отаборилися біля міста Дими неподалік Гекатомбея (36). Підійшовши туди, Клеомен зміркував, що стояти табором між ворожим містом Димою і ахейським військом для нього вкрай небезпечно. Незважаючи на це, він сміливо викликав ворогів на бій і таки змусив їх битися. У цій битві Клеомену дісталася повна перемога, він-бо розбив ворожий стрій, багато ворогів полягло на полі бою, багато живими потрапили в полон. Після цього Клеомен підійшов до Лангони, звідки вигнав ахейський сторожовий загін, а саме місто вернув елейцям.

15. Після такого розгрому Арат, якого звичайно обирали кожного другого року стратегом, не захотів зайняти цю посаду і, незважаючи на прохання й заклики ахейців, не дав себе умовити. Вчинок не похвальний: покинути кермо й віддати керівництво в інші руки, коли лютує над Ахайєю буря. Клеомен спочатку запропонував ахейським послам помірні умови миру, але згодом передумав і, відправивши своїх послів, вимагав передати йому верховну владу над ахейцями, обіцяючи, що про все інше сперечатись не буде, а негайно поверне їм полонених і захоплені землі. Ахейці вже були готові прийняти перемир'я на таких умовах і з цією метою запросили Клеомена в Лерну (37), де вони хотіли скликати збори з цього питання, але на біду сталося так, що цар після напруженого походу напився води не в пору, внаслідок чого в нього появилася кровотеча з горла, і він утратив голос. Тим-то він відправив ахейцям найзначніших полонених, а саму зустріч відклав на пізніше й повернувся в Спарту.

16. Цей випадок згубно позначився на подальшому розвитку подій у Греції, яка в той час ще сяк-так могла піднятися з занепаду і не стати жертвою хапливості й високодумства македонян. Річ у тім, що Арат або не довіряв Клеомену і боявся його, або заздрив його несподіваним успіхам. Можливе й те, що він, хто тридцять три роки очолював Ахейський союз, вважав для себе страшним ударом, щоб якийсь молодий вискочень відняв у нього славу і вплив та перейняв владу, яку він так поширив, високо підніс і довго держав у руках. Спочатку Арат намагався силою втримати ахейців від їхнього наміру. Але ахейці були під^таким враженням від відваги Клеомена, що не тільки не слухали Арата, навіть вважали справедливим прагнення лакедемонян відновити на Пелопоннесі лад, встановлений предками. Тоді Арат вдався до заходу, який нікому з греків не робив честі, а для нього виявився зовсім ганебним і вкрай негідним його попередньої державної діяльності, а саме: він вирішив викликати в Грецію македонського царя Антігона (38) й заселити Пелопоннес македонянами. Він забув, що колись тих-таки македонян сам, бувши ще молодиком, вигнав звідси і звільнив від них Акрокорінф (39). Він не посоромився взяти тепер собі в помічники царя, хоч сам був ненависний усім царям і не ладнав з ними, причому взяв у помічники саме того Антігона, на якого накинувся зі зливою образливих слів у своїх «Спогадах». Арат-бо пише, яких він доклав зусиль і на які наважився небезпеки заради афінян, аби звільнити їхнє місто від македонської залоги, а тепер тих самих озброєних македонян він привів у своє рідне місто, до власного родинного вогнища, навіть до дверей жіночої частини дому! А щоб нащадок Геракла, спартанський цар, який хотів відродити державний устрій Спарти згідно з законами Лікурга й немов розстроєному інструментові повернути їй попередню гармонію, відновивши суворі правила дорійського життя,- щоб цей цар став головою сікіонців і трітейців (40), він ніяк не хотів допустити. Жахаючись ячмінного коржа, грубого спартанського плаща і, що найголовніше, знищення багатства та пооблегшення життя бідноти (це був основний закид, який він ставив Клеомену), він підкорив усю Ахайю і самого себе діадемі, багряниці й наказам македонських сатрапів. Заради того, щоб часом хтось не подумав, ніби він виконує розпорядження Клеомена, Арат улаштовував урочистості на честь Антігона, з вінком на голові приносив жертви і співав пеани на славу людини, яка вмирала від сухот. Зрештою, я пишу це не в докір Арату. Адже це була людина в багатьох відношеннях справді велика і щиро віддана Греції. Тим-то радше треба нарікати на слабість людської природи, якщо вона навіть людям благородним і видатним не спроможна надати досконалості і бездоганної душевної краси.

17. Коли ахейці через деякий час знову скликали збори, на цей раз - в Аргосі, і туди ж з'явився з Тегеї Клеомен, усі сповнились надії, що нарешті буде укладено мир. Але Арат, в основному погодивши свої плани з Антігоном, щоб Клеомен намовами або навіть силоміць не схилив народ на свій бік і не виконав успішно свої задуми, поставив Клеоменові вимогу або взяти від ахейців триста закладників і з'явитися на збори самому, або разом зі своїм військом підійти до гімнасія Кіларабіса (41) й вести переговори за мурами міста. Клеомен, почувши таке, відповів, що він розцінює таку вимогу як тяжку образу і що слід було повідомити його заздалегідь, а не виявляти йому недовір'я і гнати геть, коли він уже біля воріт міста. Він написав листа, переповненого звинуваченнями проти Арата. Окільки Арат із свого боку не залишився в боргу і обмовляв Клеомена перед народом, той швидко згорнув табір і оголосив ахейцям війну через вісника, якого відправив не в Аргос, а в Егій (42) для того, як пише Арат, щоб противник не встиг підготуватися і був заскочений зненацька.

Серед ахейців виникли великі заворушення. Міста почали швидко відпадати від союзу, бо народ мріяв про поділ землі та відміну боргів, навіть перші громадяни в багатьох місцях висловлювали невдоволення діями Арата, а дехто гнівно засуджував його намір привести в Пелопоннес македонян. Підбадьорений таким станом, Клеомен напав на Ахайю. Насамперед він несподіваним нападом захопив Пеллену й вигнав звідти ахейську залогу, потім підкорив Феней і Пенте-лій (43). Оскільки ахейці, боячися зради в Корінфі й Сікіоні, вислали туди з Аргоса кінноту й наймане військо для охорони цих міст, а самі подалися в Аргос для участі в немейських Іграх (44), Клеомен розраховував, і зрештою цілком правильно, що, коли він нападе раптово на місто, переповнене святковим натовпом, прибулим звідусіль на врочистості, то викличе небувалий переполох. Виходячи з цих міркувань, він підійшов уночі до мурів міста й захопив Аспіду - важко приступний горб над самим театром - і так налякав ахейців, що ніхто не думав про оборону, навпаки, громадяни безперешкодно впустили в місто спартанський загін, видали двадцять закладників і стали союзниками лакедемонян під керівництвом Клеомена.

18. Цей успіх значною мірою примножив славу й силу Клеомена. Бо ні спартанські царі колись не змогли, хоч як старались, надійно підкорити Агрос, ні дуже талановитий полководець Пірр (45), хоч і ввійшов уже до міста й заволодів ним, не втримав його в своїх руках, а загинув і разом з ним була перебита значна частина його війська. Тим-то всі дивувалися швидкості й продуманості військових дій Клеомена. А ті, хто раніше підсміювався над ним, коли він казав, що відміною боргів і майновим зрівнянням наслідує Солона й Лікурга, тепер остаточно переконалися в правильності змін, які він здійснив у Спарті. Адже становище Спарти досі було настільки злиденне і безнадійне, що, коли етолійці вторглися одного разу в Лаконію, то забрали з собою п'ятдесят тисяч чоловік у неволю. Тоді-то, кажуть, якийсь спартанський старий з гіркотою зауважив, що ворог зробив Спарті добру послугу, звільнивши її від такого тягара. І не багато треба було часу, щоб, замаскувавши у предківських звичаях і відродивши уславлений спартанський спосіб життя, спартанці дали Лікургу, який немовби сам був присутній серед них і разом з ними займався державними справами, переконливі докази своєї мужності і згуртованості, повертаючи Спарті гегемрнію над Грецією і знову опановуючи Пелопоннес.

19. Одразу після захоплення Аргоса до Клеомена приєдналися Клеони і Фліунт (46). Арат у той час перебував у Корінфі, де розглядав справи громадян, яких запідозрювали в прихильності до Спарти. Стурбований звістками, які до нього надходили, і бачачи, що Корінф схиляється на бік Клеомена й хоче відколотися від ахейського союзу, Арат наказав скликати корінфян до будинку ради, а сам тим часом крадькома добрався до воріт. Там йому подали коня, і він утік у Сікіон. Тоді корінфяни, як пише Арат, так мчали наввипередки в Аргос до Клеомена, що всі загнали коней, а Клеомен ще їм і докоряв, що не спіймали Арата, а дали йому вислизнути. Зрештою, до Арата прибув Мегістоной і від імені Клеомена пропонував йому великі гроші, якщо той передасть спартанцям Акрокорінф (там ще стояла ахейська залога). На це Арат відповів, що уже не він керує перебігом подій, а радше вони керують ним. Отак пише Арат.

Тим часом Клеомен вирушив з військом з Аргоса і після підкорення Трезени, Бпідавра й Герміони (47) ввійшов у Корінф. Та оскільки ахейська залога не хотіла покинути фортецю, він наказав обвести її частоколом, потім викликав до себе друзів і управителів Арата і велів їм дбати про його дім і управляти його маєтками, як досі. Він знову вислав до Арата довіреного чоловіка - мессенця Трітіпалла з пропозицією, щоб Акрокорінф охороняли спільно ахейці й лакедемоняни, а від себе обіцяв Арату платню вдвічі більшу від тієї, яку він одержував від царя Птолемея (48). Коли Арат дав заперечну відповідь і разом з іншими закладниками послав і свого сина Антігону та намовив ахейців проголосувати за передачу Акрокорінфа Антігону, Клеомен напав на землю сікіонян і спустошив її, а також згідно з постановою корінфян прийняв як свою власність маєток Арата.

20. Тим часом Антігон з великим військом перевалив через Геранію (49). Клеомен визнав за доцільне обороняти Пелопоннес не на Істмі, а на схилах Онея, які обвів частоколом та мурами, і, використовуючи природні дані, радше вимотувати сили противника, аніж вступати у відкритий бій з чудово навченою фалангою. Цей план оборони Клеомена завдав Антігонові неабиякого клопоту, бо в нього не було достатніх запасів харчів, а пробивати собі дорогу, коли там сидів Клеомен, було нелегко. Він пробував уночі пройти в обхід через корінфський порт Лехей (50), але зазнав невдачі і втратив при цьому кількох воїнів. Завдяки цьому в Клеомена піднявся настрій, а його воїни, підбадьорені успіхом, спокійно взялися вечеряти. Антігон, занепавши духом, змушений був шукати виходу із скрутного становища, вдаючись до інших, дуже незручних засобів. Він уже поклав був перебратися на мис Герей (51) і звідти переправити військо на кораблях у Сікіон. Цей задум, однак, вимагав тривалого часу і старанної підготовки. Але в цей час, уже під вечір, прибули до нього морем друзі Арата з Аргоса і запросили його до цього міста, запевняючи, що аргосці готуються порвати з Клеоменом. Натхненником цієї зради був якийсь Арістотель, та й простолюд охоче піддавався його намовам, незадоволений тим, що Клеомен обманув їхні надії, не відмінивши боргів. Тоді Арат узяв у Антігона тисячу п'ятсот воїнів і на кораблях переправив їх в Епідавр. Арістотель, не чекаючи його приходу, почав на чолі місцевих жителів облогу фортеці із спартанською залогою, а на допомогу йому Тімоксен привів ахейців із Сікіона.

21. Звістку про ці події Клеомен одержав під час другої варти (52). Він викликав до себе Мегістоноя і, скипівши гнівом, наказав йому негайно вирушити в Аргос на допомогу спартанцям. Річ у тім, що саме Мегістоной був тим, хто найбільш ручався за вірність аргів'ян перед Клеоменом і перешкодив йому вигнати з міста всіх підозрілих. Відправивши Мегістоноя з двома тисячами воїнів у Аргос, Клеомен стежив за діями Антігона і заспокоював корінфян,. мовляв, у Аргосі нічого поважного не сталося, лише жменька людей намагалася викликати там безпорядки.

Мегістоной увірвався в Аргос, але, загинув у бою, а тим часом обложена спартанська залога вже ледве витримувала натиск ворога. Спартанці слали до Клеомена гінця за гінцем, і Клеомен, боячись, що вороги, заволодівши Аргосом, відріжуть йому дорогу до відступу й безперешкодно пустошитимуть Лаконію, а потім підуть на Спарту, яка залишилась без захисників, вийшов з військом з Корінфа і одразу втратив його. У Корінф увійшов Антігон і поставив там свій сторожовий загін. А Клеомен підійшов до Аргоса і спробував узяти його приступом. З цією метою він зібрав усі свої війська, які йшли на місто, відтак пробив підземні ходи під Аспідою і таким чином дістався на гору, де з'єднався зі спартанцями, які все ще чинили відчайдушний опір. Звідси він по драбинах спустився вниз, здобув деякі дільниці міста і^ наказавши крітянам безперервно пускати стріли, очистив від ворога вузькі вулиці. Та коли під час бою побачив здалеку, що піхота Антігона сходить з пагорбів на рівнину; а його кіннота стрімко мчить в напрямі до міста, він відмовився від дальшої боротьби за оволодіння містом, зібрав усі свої частини, благополучно зійшов униз і вибрався за мури міста. Ось так після блискучих успіхів, яких Клеомен домігся в незвичайно короткий строк і внаслідок одного походу трохи не став володарем усього Пелопоннесу, враз усі його здобутки пішли шкереберть.

22. Після такого завершення походу Клеомен вів своє військо назад, і неподалік Тегеї ввечері гінці із Спарти принесли йому звістку про нещастя, не менше від недавніх невдач: вони повідомили, що померла його дружина Агіатіда. Він любив її так палко і так цінував над усе на світі, що навіть у хвилини найбільших своїх успіхів на війні не міг утриматись, щоб не навідуватись якомога частіше у Спарту для побачення з нею. Ця звістка приголомшила його і завдала йому такого болю, який може спричинити молодому Чоловікові лише втрата гарної на вроду, цнотливої і коханої жінки. Проте у своїй печалі Клеомен не втратив душевної рівноваги і не посоромив ні розуму, ні величі духу, але його голос, вираз обличчя і весь вигляд залишились незмінними, - він давав розпорядження начальникам і дбав про безпеку Тегеї. На світанку наступного дня Клеомен прибув у Спарту, разом з матір'ю і дітьми оплакав своє торе, а потім узявся до державних справ.

У той час єгипетський цар Птолемей запропонував Клеомену допомогу з умовою, що він дасть йому як закладників своїх дітей і матір. Клеомен довго не зважувався сказати, про це матері, хоч не раз заходив до неї в цій справі, але щоразу, коли мав заговорити про це, не міг вимовити слова. Нарешті сама Кратесіклея почала підозрювати недобре і розпитувала навіть його друзів, чи, бува, він не хоче попросити про щось, але не сміє. Кінець кінцем Клеомен все-таки набрався сміливості й розповів про що йдеться. На це вона голосно розсміялася і сказала: «Так ось про що ти стільки разів збирався поговорити зі мною, але кожного разу ніяковів. Якнайшвидше посади нас на корабель і посилай туди, де, по-твоєму, моє старече тіло може принести якнайбільшу користь, поки воно ще не цілком одряхліло від старості та бездіяльності». Коли все було підготовлене до подорожі, вони пішки подались до Тенара (53), а проводжало їх військо в повному озброєнні. До того як сісти на корабель, Кратесіклея повела Клеомена, одного, в храм Посейдона, там обняла його, понурого і пригніченого, поцілувала і попрощалася з такими словами: «Гляди-но, спартанський царю, щоб ніхто, коли ми вийдемо звідси, не побачив наших сліз або не докоряв нам за вчинок, недостойний Спарти! Бо це одне залежить від нас. А чекає нас доля, яку дасть божество». Сказавши це, вона прибрала спокійного вигляду, піднялась на борт корабля з онуком і веліла стерничому швидше відчалювати. Прибувши в Єгипет, Кратесіклея дізналася, що Птолемей саме приймає послів Антігона й веде з ними переговори, а заодно їй стало відомо, що Клеомену ахейці запропонували перемир'я, але він через неї боїться припинити з ними війну без відома Птолемея. Отже, вона негайно написала йому, щоб він у своїх діях мав на увазі лише честь і добро Спарти, а не зважав постійно на Птолемея заради однієї старої і однієї дитини. Такий дивовижний гарт духу виявляла ця жінка в скруті.

23. Тим часом Антігон захопив Тегею і пограбував Ман-тінею та Орхомен, так що Клеомен був відтіснений в межі самої Лаконії. Потрапивши у скрутне становище, він дав свободу тим ілотам, які могли викупитись за п'ять аттічних мін і таким чином на зібрані п'ятсот талантів озброїв на македонський лад додатково дві тисячі чоловік як противагу левкоаспідам (54) Антігона. Окрім того, в його голові визрів великий і надзвичайно сміливий задум. У цей час місто Мегалополь і само по .собі не було ні менше, ні слабше від Спарти, а до того ж воно могло розраховувати на допомогу ахейців і Антігона, який стояв табором зовсім близько - рукою подати, і взагалі, тоді всі вважали, що саме мегалопольці найбільш наполягали на тому, щоб ахейці викликали Антігона в Пелопоннес. Вирішивши пограбувати Мегалополь (іншої мети, певне, не міг мати цей раптовий і несподіваний хід), Клеомен наказав воїнам запастись харчами на п'ять днів і повів усе військо в напрямі до Селласії (55), начебто з наміром плюндрувати Арголіду. Звідти, однак, він стрімко спустився у володіння Мегалополя і після короткого перепочинку біля Ретея, де воїни підкріпилися обідом, рушив далі через Гелікунт просто на Мегалополь. Коли до міста було вже недалеко, він послав уперед Пантея з двома загонами спартанців з наказом захопити частину мурів Мегалополя між двома баштами, де, як він дізнався, зовсім не було вартових. Сам тим часом з рештою війська поволі продовжував похід. Пантей знайшов незахищеним не лише цей проміжок, а й взагалі значну частину мурів. Він місцями заволодів мурами безперешкодно, місцями, перебивши поодиноких вартових, зруйнував їх. За цей час підійшов і Клеомен і, поки мегапольці встигли збагнути, що сталося, спартанське військо було вже в місті.

24. Нарешті городяни усвідомили, яке лихо на них звалилося. Одні з них забирали із свого майна те, що навернулося під руку, і поспіхом тікали, інші, схопивши зброю, заступили дорогу ворогові і намагалися його відтіснити. І хоч не зуміли вони дати спартанцям належної відсічі, проте дали змогу втікачам безпечно вийти з міста, так що в неволю потрапило не більше однієї тисячі чоловік, решта ж з дітьми й жінками встигла втекти в Мессенію. Окрім того, врятувалась і значна кількість тих, хто бився на вулицях і, загородивши дорогу ворогові, прикривав утікачів. В неволю потрапило відносно небагато, але серед них були два вельми значні і впливові громадяни Мегалополя, а саме Лісандрід і Теарід. Тим-то спартанські воїни, спіймавши їх, зразу повели до Клеомена. Лісандрід, тільки-но побачив його, здалеку заволав: «Царю лакедемонян! Тобі випала нагода звершити вчинок прекрасніший і достойніший царя, ніж той, який ти щойно зробив, і через те набути великої слави!» Клеомен, здогадавшись, куди він гне, запитав: «Що ти маєш на увазі, Лісандріде? Адже, гадаю, ти не радиш мені вернути вам це місто?» А Лісандрід у відповідь мовив: «Саме це я й маю на увазі і раджу тобі не нищити таке велике місто, а наповнити його вірними друзями й надійними союзниками, бо якщо ти повернеш мегалопольцям їхню батьківщину, тим самим станеш рятівником цілого народу». Трохи помовчавши, Клеомен сказав: «Важко в таке повірити. Але хай завжди благородна справа бере в нас верх над користю!» І вирішивши так, він відправив цих двох полонених у Мессану, а разом з ними й свого посланця, який від його імені мав дати зкоду на повернення Мегалополя його громадянам за умови, що вони укладуть з ним дружбу й союз, порвавши з ахейцями. Пропозиція Клеомена, продиктована великодушними й людинолюбними міркуваннями, на жаль, була відхилена мегалопольцями, бо Філопемен не дозволив їм порушити слово, дане ахейцям, а Клеомена звинуватив у тому, що він таким чином не тільки не хоче повернути їм місто, аще й намагається на додачу заволодіти його жителями. Тому він вигнав з Мессени Теаріда і Лісандріда. Це був той самий Філопемен (56), який потім стояв на чолі ахейців і зажив великої слави серед греків, про що я пишу в життєписі, йому присвяченому.

25. Протягом усього цього часу Клеомен зберігав місто недоторканим і неушкодженим, так що ніхто навіть крадькома не привласнив собі найменшої дрібниці. Та одержавши від мегалопольців відмову, він обурився й не тямив себе од гніву. Він наказав розграбувати майно городян, статуї й картини відправив у Спарту, зруйнував і зрівняв із землею найбільш забудовані дільниці міста, після чого відійшов, боячись нападу Антігона й ахейців. А вони поки що проти нього ніяких заходів не вживали, бо в цей час ахейці проводили в Егії нараду. Арат піднявся на підвищення й довго плакав, затуливши обличчя плащем, Коли здивовані такою поведінкою присутні запитали його про причину цих сліз, він сказав: «Клеомен знищив Мегалополь». Збори було негайно розпущено - настільки вразило ахейців це страшне й несподіване щастя. Антігон спершу хотів був поспішити союзникам на допомогу, та оскільки його війська збиралися з місць зимівлі дуже й дуже повільно, він наказав їм вернутись назад і залишитись на місці, а сам з невеликим загоном подався в Аргос. Звістка про це підказала Клеомену другу ризиковану справу, на перший погляд, неймовірно зухвалу й просто-таки шалену, насправді ж, здійснену з точним розрахунком, як твердить Полібій (57). Клеомен, знаючи, що македоняни (так пише цей історик) на зиму розміщені в різних містах, а Антігон з прибічниками й незначною частиною найманців зимує в Аргосі, напав на Арголіду, розраховуючи на те, що переможе Антігона в бою? якщо сором не дозволить останньому сидіти на місці, якщо, той не наважиться вступити в бій, то накличе на себе гнів і зневагу аргів'ян. Так воно й сталося. Бо коли спартанці почали пустошити Арголіду, все з неї забирати, всю худобу гнати в Лаконію, аргів'я-ни не могли на це дивитись байдуже. Охоплені обуренням, вони юрмились перед дверима македонського царя, кричали й вимагали, щоб він вийшов на бій з ворогом або передав командування іншим, здібнішим людям. Але Антігон, як і личить розумному полководцю, вважав, що не слід наражати себе на небезпеку всупереч здоровому глуздові, а на лайку й образи, які сипались на нього, не звертав уваги, і через те не вирушив на бій, дотримуючись своїх попередніх задумів, так що Клеомен зміг підійти з військом до самих мурів Ар-госа і, поглузувавши і сплюндрувавши все навколо, безперешкодно відступив.

26. Трохи згодом, дізнавшись, що Антігон знору йде на Тегею, щоб звідти напасти на Лаконію, Клеомен швидко зібрав свої війська і, оминувши Антігона крутими дорогами, наступного дня вдосвіта з'явився поблизу Аргоса, плюндруючи угіддя на рівнині. Спартанці не стали жати хліб серпами й не косили, як це звичайно роблять, а почали гамселити довгими дрюками, витесаними на зразок великих мечів, і, немов граючись, нищили без найменшого труда весь урожай. Але коли спартанці підійшли до гімнасія Кіларабіса й хотіли й,ого підпалити, Клеомен не дозволив їм це зробити, даючи зрозуміти, що і зруйнування Мегалополя було радше наслідком гніву, аніж учинком, що приносить славу. Антігон негайно повернув в Аргос і розставив вартових на всіх навколишніх висотах та перевалах, але Клеомен, удаючи, що це його зовсім не турбує, відправив у місто посланців з вимогою дати йому ключі від храму Гери, бо цар перед відходом хоче принести жертви богині. Насправді, цей хід мав за мету хитрощами обманути ворога. Посміявшись з недотепності противників, він приніс жертву богині при зачинених дверях храму, потім повів військо на місто Фліунт, а звідти, прогнавши залогу з Олігірта й оминувши Орхомен, вернувся в Лаконію (58). Ці успіхи не лише підбадьорювали й додавали відваги співвітчизникам Клеомена, а й серед ворогів здобули йому славу визначного полководця, гідного великих подвигів. Бо вести війну одночасно проти македонського війська, всього Пелопоннесу та засобів царської скарбниці силами одного лише міста, до того ж не тільки зберігати Лаконію недоторканою, а й ще пустошити ворожий край та здобувати велелюдні міста - хіба це не можна визнати доказом виняткового обдаровання й великого розуму?

27. Однак той, хто перший сказав, що гроші - це основа всього, мав, мені здається, передусім на увазі війну. Ось і Демад (59) коли афіняни хотіли спустити на воду нові трієри й набрати для них людей, а грошей на це не мали, сказав: ^Спершу треба замісити хліб, а потім уже думати про посади на кораблях». Переказують, що й Архідам (60) у далекі часи - на початку Пелопоннеської війни, коли союзники вимагали, щоб кожному був визначений точний розмір внеску для ведення війни, відповів: «Війна не живиться відміряними пайками». Подібно досвідчені борці, які мають значний запас тілесних сил, затягують бій і таким чином виснажують навіть вправних і спритних противників до повної перемоги над ними. Так само й Антігон, маючи у своєму розпорядженні невичерпні засоби для ведення тривалої війни, знесилив до знемоги і врешті-решт подолав Клеомена, який вже ледве спроможний був оплачувати, та й то скупо, найманців і годувати своїх громадян. Але, з другого боку, час певним чином працював і на користь Клеомена, тому що внутрішнє становище Македонії вимагало повернення Антігона додому. Бо під час його відсутності варвари почали непокоїти й пустошити Македонію. У той же час із півночі навалилося величезне військо іллірійців , і македоняни, яким давалися взнаки ці спустошливі напади, закликали Антігона до повернення в Македонію. І мало чого бракувало, щоб лист про ці події прийшов ще до битви з Клеоменрм. Отримавши таку звістку, Антігон, напевно, негайно відійшов би і, не задумуючись, попрощався б з ахейцями. Та що вдієш, коли доля, котра любить впливати на найважливіші справи якоюсь незначущою обставиною, і в цьому випадку показала вагу й силу випадковості. Бо зразу після битви коло Селласії , в якій Клеомен утратив і владу, і батьківщину, до Антігона прибули посланці, які відкликали його в Македонію. Ця обставина робить нещастя Клеомена особливо жалюгідним. Адже якби він зумів ще два дні протриматись, ухиляючись від вирішальної битви, йому взагалі не потрібно було б битися, а після відходу македонян він міг би укласти з ахейцями договір на корисних для себе умовах. Але, як ми вже згадали, відчуваючи брак грошей, він ризикував спробувати щастя в бою, в якому виставив двадцять тисяч воїнів (так подає Полівій (63)) проти тридцяти тисяч противника.

28. У битві коло Селласії, яка закінчилася поразкою Клеомена, він проявив себе відмінним полководцем неабиякої особистої відваги. І спартанці билися під його проводом з неймовірною самопожертвою, та й найманці заслужили похвали, але долю битви вирішили перевага македонян в озброєнні й удар важкоозброєної фаланги. А Філарх твердить, що основною причиною поразки Клеомена була зрада. За його словами, Антігон насамперед наказав іллірійцям і акарнанцям (64) непомітно обійти й оточити один із спартанських флангів - той, на чолі якого стояв Евклід, брат Клеомена, і тільки потім вишикував решту війська. Клеомен, спостерігаючи за діями противника з високого місця і не бачачи ніде іллірійських та акарнанських військ, стривожився, чи, бува, не захоче Антігон вжити їх для нападу ззаду. Тому-то він покликав Дамотеля, якому підлягали критії , і наказав йому перевірити, чи часом не загрожує їм якась небезпека ззаду і з боків. Оцей Дамотель, як кажуть, повідомив Клеомену, що нічого їм боятися, бо там, мовляв, усе в порядку, і радив йому головну увагу звернути на тих, що вдарять на спартанців спереду. Отже, Клеомен, повіривши його повідомленню, рушив на Антігона, силою натиску спартанських воїнів відкинув македонську фалангу назад і приблизно п'ять стадіїв переможно гнав відступаючих македонян. Раптом через деякий час фланг, очолюваний Евклідом, був оточений. Зупинившись і усвідомлюючи силу небезпеки, Клеомен вигукнув: «Ти пропав, найдорожчий мій брате, ти пропав, але ти служитимеш зразком мужності для спартанських дітей, а жінки будуть тебе звеличувати в піснях». Евклід і його воїни загинули на полі бою, а переможні македоняни, подолавши їх опір, кинулись на Клеомена. Клеомен, бачачи, що в його ряди вкрався переполох і ніхто вже неспроможний чинити опір ворогові, вирішив рятувати своє життя. Передають, що тоді загинула сила-силенна найманців, а із спартанців полягли майже всі, бо із шести тисяч урятувалося лише двісті чоловік.

29. Добравшись до Спарти, Клеомен порадив громадянам, які вийшли його зустрічати, впустити Антігона в місто, а також заявив, що він, допоки житиме, діятиме так, як вимагатиме добро батьківщини. Бачачи, що спартанські жінки підбігають до воїнів, які з ним врятувалися, допомагають їм знімати зброю й подають їм пити, він також пішов у свій дім. Але коли молода полонянка, з вільних громадянок Мегалополя, яку він привів після смерті дружини, підійшла і хотіла пригостити його чим-небудь, як звичайно після повернення з походу, він відмовився від напою, хоч знемагав від спраги, і навіть не сів, хоч ледь тримався на ногах, а як був у панцирі, обперся ліктем об якусь колону, схилив голову на зігнуту руку і так трішки відпочив, перебираючи в думці всі можливі плани дальших дій. Незабаром він разом з друзями поквапом подався в Гітій(66). Там вони сіли на заздалегідь підготовлені кораблі й випливли в море.

30. Тим часом Антігон підступив до Спарти і зразу ввійшов у місто, з мешканцями обійшовся по-людяному, нічим не принизив і не зневажив гідності Спарти, але відновив попередні закони й державний лад. Принісши богам жертви, він на третій день вирушив у зворотну путь, бо дізнався, що в Македонії йде жорстока війна і країну плюндрують варвари. До того ж у Антігона посилилась хвороба - сухоти з сильним кашлем і тривалим харканням. Однак, він не піддавався недузі, а зібрав усі сили для боротьби за свою країну й помер славною смертю після кровопролитної війни й великої перемоги над варварами. Імовірно (в усякому разі, так пишуть Філарх та його послідовники), що під час битви він надривним криком розірвав собі нутрощі, але в звичайних розмовах побутує погляд, начебто після перемоги Антігон голосно заволав на радощах: «Який чудовий день!» - після чого в нього появилася сильна кровотеча з горла, безупинна гарячка і, нарешті, настала смерть. Оце стільки про Антігона.

31. Клеомен поплив на Кіферу (67), потім на інший острів - Егалію з наміром переправитись у Кірену (68). Однак на Егалії один з його друзів на ім'я Терікіон, який у своїх учинках проявляв неабияку кмітливість, а в мові - високопарність і самовпевненість, так озвався до нього, коли одного разу поруч нікого не було: «Царю! Ми проґавили найпочеснішу смерть - смерть на полі бою, хоч ми говорили і всі це чули, що Антігон не переможе інакше спартанського царя, хіба що переступивши через його труп. Але залишилась нам ще інша смерть, славою і мужністю найближча до тої. Бо куди ми пливемо, нерозумно тікаючи від близької біди й женучи за тією, що чекає нас десь далеко? Якщо тільки нащадкам Геракла не соромно слугувати спадкоємцям Філіппа й Александра, то ми можемо з користю відмовитись від далекої подорожі, здавшись Антігону, який, безперечно, настільки вище стоїть від Птолемея, наскільки македонська зброя перевершує єгипетську. Якщо ми вважаємо несумісним з нашою гідністю підпорядковуватись владі того, хто переміг нас у бою, то навіщо нам шукати володаря, який не є нашим переможцем, хіба тільки для того, щоб показати, що ми слабші не лише від Антігона, від якого ми тікаємо, а й від Птолемея, перед яким запобігаємо, тобто від двох зразу? Може, скажемо, що їдемо туди заради твоєї матері? Воістину прекрасним і завидним видовищем буде для неї, коли вона перед жінками двору хизуватиметься своїм сином, що з царя став полоненим і вигнанцем! Чи не краще для нас, поки ми володіємо нашими мечами, а перед нашими очима видніють береги Лаконії, розквитатися тут з нашим життям і виправдати себе перед тими, хто загинув за Спарту коло Селласії, ніж сидіти в Єгипті й чекати звістки, кого Антігон призначив сатрапом?» На ці слова Терікіона Клеомен так відповів: «Невже ти, слабодуху, докотився до того, що шукаєш найлегшого, яке кожен може собі заподіяти, причому тобі здається, що показуєш неабиякий взірець відваги, не усвідомлюючи, що твоя втеча від життя стократ гірша від втечі з поля бою? І кращі за нас відступали перед ворогом, чи зраджені долею, чи внаслідок чисельної переваги противника, але той, хто відступає перед труднощами й нещастями або перед осудом і людським поговором, той стає переможеним через власну слабість. Самогубсто має бути не втечею від дій, а самою дією! Бо ганебно жити лише для себе і вмерти заради себе. А ти саме до цього нас заохочуєш, кваплячись звільнитися від нинішніх життєвих ускладнень і не маючи перед собою ніякої благородної чи корисної мети. Я вважаю, що ні тобі, ні мені не личить втрачати надії на краще майбутнє нашої вітчизни, а коли надія ця підведе - ось тоді ми помремо з охотою». На це Терікіон не озвався ні словечком, і але тільки-но трапилась йому нагода відійти від Клеомена, він пішов- на берег моря й наклав на себе руки?

32. Через деякий час Клеомен відчалив з Егалії і прибув у Єгипет. Птолемей прийняв його спочатку із стриманою ввічливістю, як будь-кого іншого, але з часом, коли Клеомен дав докази широкого світогляду, показав себе людиною розумною, яка вміє поєднувати в щоденному спілкуванні спартанську простоту з шляхетною привітністю, не ганьблячи нічим своєї високої гідності й не впадаючи у відчай під ударами долі, він почав викликати у Птолемея довір'я до себе більше, ніж облесники, котрі намагалися сподобатись царю. Тим-то Птолемей відчував великий сором за себе самого й дуже жалкував, що знехтував цією людиною й кинув Клеомена на поталу Антігону, який своєю перемогою здобув гучну славу й набрався сили. Тим-то тепер він намагався прихилити Клеомена до себе почестями та ввічливістю, і щоб підняти його дух, обіцяв дати кораблі й грошей і відправити в Грецію, аби той повернув собі царську владу. Він призначив Клеомену платню в розмірі двадцяти чотирьох талантів на рік. З цих грошей Клеомен витрачав незначну частину на утримання себе та друзів, а більшість ішла на щедру допомогу тим з греків, які втекли з Греції в Єгипет.

33. Однак старий Птолемей (69) помер, не встигши виконати обіцянку, дану Клеомену - послати його в Грецію. Новий володар приніс із собою розпусту, пияцтво і владу жіноцтва, так що про справи Клеомена ніхто не турбувався. Сам цар був настільки зіпсутий розпустою й пиятикою, що в хвилини відносної тверезості та самовладання влаштовував таїнства і з тимпаном у руці збирав у царському палаці пожертви Для богині Кібели (70), а найважливіші державні справи полагоджували царська коханка Агатоклея та її мати Енанта, власниця кубла розпусти. Спочатку здавалося, що Клеомен матиме якийсь влив: молодий Птолемей, боячись свого брата Мага (71), котрий завдяки своїй матері користувався сильною підтримкою війська, задумав його порішити. У змову він намагався втягти й Клеомена, запрошуючи його на таємні наради. І коли всі заохочували Птолемея до цього злочину, лише Клеомен відражував його від цього, кажучи, що взагалі цар мав би радше старатися про примноження кількості своїх братів, аби забезпечити своєму царству більшу безпеку та довготривале панування. Тоді Сосібій, найвпливовіший із друзів царя, почав доводити, що, поки Маг живий, Птолемей не може довіряти найманим військам. Але Клеомен запевняв, що це не повинно нікого турбувати, бо в цих військах понад три тисячі пелопоннесців, які йому безмежно віддані і досить йому тільки кивнути, як усі вони негайно з'являться із зброєю в руках. Ці слова наповнили тоді присутніх твердою впевненістю в доброзичливому ставленні Клеомена до Птолемея та високою думкою про його силу, але потім у міру зростання безпорадності Птолемея зростав і його страх перед оточенням. І, як це буває з людьми вкрай нерозумними, Птолемею почало здаватися, що краще нікому не вірити, через те й придворні з острахом дивились на Клеомена як на такого, що користується великим впливом серед найманців. Тим-то часто-густо можна було почути такі висловлювання, що Клеомен, мовляв, це лев серед овець. І справді, він виявляв саме левину вдачу, спокійно й уважно приглядаючись до всього, що діялось у палаці.

34. За таких обставин Клеомен уже втратив надію одержати обіцяні кораблі та військо, але коли дізнався, що Ан-тігон помер і що ахейці втяглися у війну з етолійцями (72), зрозумів, що становище на Пелопоннесі вимагає його повернення, бо весь півострів охоплений сум'яттям і чварами. Він просив відправити його і найближчих друзів, але ніхто на це не зважав. Цар взагалі не приймав його й не хотів з ним розмовляти, тому що безнастанно був зайнятий жінками, розвагами та бенкетами, а Сосібій, який усім відав і все вирішував, вважав, що затримувати непокірного Клеомена проти його волі небезпечно, але й не зважувався відпустити цього відважного й заповзятливого чоловіка, тим більше, що він став очевидцем розкладу єгипетського царства. Адже навіть дарами не можна було привернути його до себе, бо як і священний бик Апіс , незважаючи на достаток їжі й розкіш, котрими він, здавалося б, мав би насолоджуватися, тужить за вільним життям на лоні природи й хоче погасати собі, вирвавшись із-під нагляду та опіки жерців, так само й Клеомен не терпів бузтурботного існування. І, як Ахілл, лише ятрив своє серце, нудячи світом, душею ж борні він жадав бойової (74).

35. Ось у такому стані були справи Клеомена, коли в Алек-сандрію прибув мессенець Ніканор, який відчував до нього люту ненависть, але вдавав із себе його друга. Причиною цієї ненависті було те, що він продав Клеомену гарний маєток, але той, чи через перевантаженість справами, чи через війну, гроші йому заплатити не встиг. Ось цього чоловіка Клеомен, прогулюючись одного разу по набережній, пізнав, коли* той сходив з торгового корабля, сердечно з ним привітався й запитав, у якій справі він прибув у Єгипет. Ніканор увічливо відповів на привітання і сказав, що привіз Птолемею чудових бойових коней. На це Клеомен розсміявся й зауважив: «Краще б ти приїхав з арфістками й питущими хлопцями - ось такий товар украй потрібен нашому володарю». Ніканор, почувши таке, тільки усміхнувся. Через декілька днів він нагадав Клеомену про продаж маєтку і вимагав розрахуватися, додаючи, що не набридав би з цією справою, якби не великі втрати, яких він зазнав у торгівлі. -Коли Клеомен відповів, що з тих грошей, які він тут одержав, йому нічого не залишилось, Ніканор, роздратований відмовою, переповів Сосібію жарт Клеомена щодо Птолемея. Той дуже зрадів цьому доносу, але, бажаючи настроїти царя проти Клеомена ще вагомішим звинуваченням, намовив Ніканора залишити листа із скаргою на Клеомена, який начебто заявив, що, коли отримає від Птолемея трієри й воїнів, то захопить Кірену. Ніканор написав такого листа і відплив, а Сосібій через чотири дні приніс листа Птолемею, нібито щойно одержав його, і при цій нагоді ще й сам настроїв молодого царя проти Клеомена. Розлючений цар наказав замкнути Клеомена у «великому домі» (75) із збереженням попереднього утримання.

36. Уже це було для Клеомена прикрим ударом, але далеко сумнішим уявлялось йому майбутнє, особливо після такої події. Птолемей, син Хрісерма, один з друзів царя, увесь час доброзичливо ставився до Клеомена, так що вони подружили і в розмовах нічого не приховували один від одного. І тепер Клеомен, потрапивши в опалу, просив Птолемея відвідувати його. І ось Птолемей прийшов, поговорив з ним приязно, намагаючись розвіяти підозри Клеомена і водночас виправдати рішення царя. Але, виходячи з того будинку й не помітивши за своєю спиною Клеомена, який нишком ішов за ним аж до самих дверей, Птолемей при виході суворо вилаяв вартових за те, що вони недбало й легковажно стережуть такого лютого й небезпечного звіра. Ці слова Клеомен почув на власні вуха і, не помічений Птолемеєм, відійшов і розповів про все друзям. Вони зовсім втратили надії, які досі тримали їх на світі, і, опановані гнівом, поклали відомстити Птолемею за кривду і померти в спосіб, гідний Спарти, не чекаючи, поки їх заріжуть, мов відгодованих для жертвоприношення баранів. їм здавалось нестерпним, щоб Клеомен, який знехтував переговорами з Анті-гоном, людиною попри все діяльною і войовничою, сидіві склавши руки й терпеливо чекав, поки цар - цей збирач пожертв для Кібели - знайде вільну хвилину, відклавши тимпан і відірвавшись від бенкету, і прикінчить його!

37. Після прийняття такого рішення, скориставшися з того, що випадково в цей час цар Птолемей виїхав з Александрії в поблизький Каноп (76), вони насамперед розпустили чутку, начебто цар звільняє Клеомена з-під варти. Оскільки при дворі був звичай давати багатий обід і подарунки тим# хто мав бути звільнений з ув'язнення, друзі Клеомена подбали в місті про багато такого роду речей і прислали їх Клеомену. Таким чином вони обманули вартових, які повірили, що все це було прислано царем. Клеомен приносив жертви богам, щедро частував вартових і сам з вінком на голові весело бенкетував з друзями.

Кажуть, що Клеомен приступив до виконання свого задуму раніше, ніж було домовлено, боячись доносу, бо дізнався, що один з рабів, утаємничений в їхній задум, ло-дався в місто до своєї коханки. Отже, в полудень, побачивши, що вартові понапивалися й позасинали, Клеомен одягнув хітон, розпоров шов з правого боку, щоб через нього можна було видобути меч і з озброєними друзями прожогом вибіг на вулицю. Усіх їх було тринадцять. Один з них, на ім'я Гіппіт, кульгав. Він у запалі спершу біг разом з іншими, та коли побачив, що з-за нього товариші уповільнили біг, попросив, щоб вони порішили його на місці й не занапастили: всієї справи, чекаючи на нікому не потрібного каліку. Але трапилось так, що якийсь александрієць проходив мимо во«: ріт, ведучи на поводі коня. Спартанці забрали в нього коня, посадили на нього Гіппіта і помчали чвалом вулицями, закликаючи народ скинути ярмо неволі. Проте александрійцям, очевидно, вистачало мужності лише на те, щоб дивував тися й захоплюватись відвагою спартанців, але ніхто не зваг жився піти за Клеоменом і підтримати його справу. У всякому разі, на Птолемея, сина Хрісерта, коли він виходив з палацу, напали зразу троє і вбили на місці. Інший Птолемей, начальник міської сторожі, погнав на спартанців свої колісницю, але вони загородили йому дорогу, розправилися з його слугами й охоронцями, а його самого стягли з колісниці й умертвили. Потім спартанці попрямували до фортеці з наміром зламати ворота в'язниці і приєднати до бунту юрму ув'язнених. Але охорона встигла вчасно зачинити всі входи. Таким чином, Клеомен після невдалої спроби заволодіти фортецею ганяв безцільно по місту, але ніхто до нього не приєднався: усі тікали й ховалися зі страху.

Кінець кінцем, Клеомен, зневірившись, сказав до друзів: «Нічого дивуватись, що тут, де люди втікають від свободи, правлять жінки», і закликав усіх померти, не зганьбивши свого царя й колишніх подвигів. Першим загинув Гіппіт, який попросив, щоб хтось із молодших заколов його. Потім усі по черзі безстрашно і спокійно покінчили з собою, окрім Пантея, того самого, що першим колись увірвався в Мегалополь. Був це юнак, гарний на вроду, який найкраще з молодих засвоїв основи спартанського виховання, улюбленець Клеомена. Тепер він одержав від царя наказ накласти на себе руки тоді, коли Клеомен і всі інші будуть мертві. Коли вже всі лежали на землі, Пантей обійшов їх і кинджалом уколов кожного, перевіряючи, чи в комусь із них не тліє іскорка життя. А коли в такий спосіб уколов і Клеомена біля кісточки ноги, і той повернув до нього обличчя, Пантей поцілував царя, сів біля нього, а коли побачив, що в Клеомені вже погасло життя, обняв мертвого і сам заколов себе.

38. Так судилось загинути Клеомену, великій людині, яка правила Спартою протягом шістнадцяти років (77). Коли чутка про його загибель миттю облетіла місто, його мати, Кратесіклея, хоч була жінкою мужньою, втратила самовладання під тягарем такого горя і, пригортаючи до грудей дітей Клеомена, ридма заридала. На ранок старший онук вирвався з її рук і перш ніж хтось устиг уторопати, що він хоче робити, кинувся вниз головою з даху. Але хлопець не загинув, а тільки сильно побився. Коли, однак, його підняли, він кричав од гніву, що йому не дають умерти.

Птолемей, дізнавшись про те, що сталося, велів тіло Клеомена одягнути в звірину шкуру і розіп'ясти, а дітей, Крате-сіклею і жінок з її оточення стратити. Серед них була і дружина Пантея, жінка виняткової вроди і душевного гарту. Вони лише недавно побралися, і гірка доля спіткала їх у розпалі їхнього кохання. Вона хотіла виїхати з Пелопоннесу Разом з чоловіком, але батьки не пускали її. Вони силоміць . замкнули її вдома й пильнували. Та через час вона зуміла Роздобути собі коня, дістала трохи грошей, вночі втекла і без перепочинку помчала до Тенара. Там сіла на корабелі який відправлявся в Єгипет. Так вона дісталася до чоловім і на чужині жила з ним у злагоді, на радість собі і людям Тепер, коли воїни вели Кратесіклею на страту, вона взяла за руку, підняла поділ її шати і втішала стару. Зрештою Кратесіклея не боялася смерті, лише про одне-однісіньке просила, щоб могла померти раніше від онуків. Але коді прийшли на місце страти, кати насамперед убили дітей на очах Кратесіклеї, а потім її саму. Серед пекельних мук пера смертю, дивлячись на дику розправу з дітьми, вона тільки й сказала: «Дітоньки любі, до чого ви дожили!» Дружиш Пантея, жінка дужа й висока на зріст, підсмикнувши мовчки поділ, з незворушним спокоєм кожну із страчених клала на бік і, як тільки могла, лаштувала до похорону. Насамкінець після всіх і сама приготувалася до смерті: опустила поли шати і, не дозволивши нікому підійти й дивитись, крім того, хто мав виконати вирок, загинула, як справжня героїня, не потребуючи нічиєї допомоги - щоб хто-небудь після страти поклав її і вкрив плащем. Так навіть у хвилину емері вона зберегла душевну чистоту, яку за життя поставила я сторожі чистоти свого тіла.

39. Ось так цією трагедією, де жінки успішно змагаливі в мужності з чоловіками в скрутний час, Спарта показала що над справжньою душевною стійкістю навіть доля не спроможна взяти гору.

Кількома днями пізніше вартові, які пильнували тіло розіп'ятого Клеомена, побачили, що голову його оповила кільцями величезна змія, закривши його обличчя, тому жоден хижий птах не підлітав туди. Це явище вселило в Птолемга забобонний жах, та й жінок пойняв острах, який спонука їх влаштувати очищальні обряди, бо в Клеомені тепер вбачали улюбленця богів і надприродну істоту. Александрійці юрмами приходили до місця розп'яття, навіть зверталися я Клеомена з молитвами, називаючи його героєм (78) і сином бога, аж поки мудріші люди (79) не поклали край цій вірі, пояснюючи, що з плоті бика, який розкладається, утворюються бджоли, з коня - оси, з трупа осла вилітають жуки, а людське тіло, коли загниваючі рідини навколо спинного мозку зіллються і згуснуть, породжує змій. Це помічали вже давні люди і через те героям присвячували з усіх тварин саме змії.

 

 

ПРИМІТКИ

АГІД

1. Іксіон - цар лапіфів у Фессалії, якого Зевс запрошував на трапези богів у Олімпії. Закохавшись у Геру, він посягав на її честь. Зевс підмінив свою дружину примарою Гери, утвореною з хмари. За святотатство й віроломство Іксіон був скинути у Тартар, де його прикували до колеса, обвитого зміями, що невпинно крутилося. Плутарх тлумачить міф про Іксіоиа алегорично: в пристрасті Іксіона він вбачає жадобу слави, а в кентаврах бачить політичні дії, які належать людям, що керуються жадобою слави. [415]

2. Рядки з трагедії Софокла, яка не збереглась до наших днів. (Переклад власний).

3. Начальник носової частини корабля (прорат) був помічником стерничого і командував веслярами.

4. Теофраст - див. життєпис Нікія, комент. 51.

5. Фокіон - афінський полководець і політик, голова промакедон-ської партії. Уславився своєю чесністю.,

6. Антіпатр - див. комент. 57 до життєпису Александра. Після смерті Александра розгромив грецьких повстанців у битві коло Краннона в 322 р. до н. е.

7. Ця Езопова байка дійшла до наших днів у поетичній обробці давньогрецького байкаря Валерія Бабрія з II ст. н. е.

8. За словами Плутарха (див. також життєписи «Яікург», розд. ЗО і «Лісандр», розд. 16-17), спартанське законодавство, приписуване Лікургові, забороняло карбування і ввіз золотої та срібної монети. Уперше цю заборону порушив спартанський полководець Лісандр (кінець V - початок IV ст. до н. е.) після перемоги над Афінами в 404 р. до н. е.

9. У Спарті правили одночасно два царі, один з роду евріпонтідів, другий з роду агіадів, тобто нащадки Евріпонта й Агіда. Обидва роди вважали себе нащадками Геракла, тобто гераклідами.

10. Агесілай (399-358 рр. до н. е.) - спартанський цар, знаменитий полководець. Йому Плутарх присвятив окремий життєпис.

11. Архідам III, викликаний на допомогу жителями міста Тарента в південній Італії, загинув у 338-р. до н. е. у битві з італійським племенем мессапіїв.

12. Йдеться про Агіда III (338-330 рр. до н. е.), який, проводячи антимакедонську політику, під час походу Александра на Персію обложив місто Мегалополь у Аркади (центральний Пелопоннес), але був розгромлений Антіпатром.

13. Агід IV став спартанським царем у 245 р. до н. е.

14. Платеї - місто в Беотії, області в центральній Греції. Тут у 479 р. до н. е. греки добилися блискучої перемоги над персами, на чолі яких стояв Мардоній.

15. Павсаній утік у Тегею, місто в Аркадії, тому що повинен був стати перед судом, обвинувачений за повільні дії у війні з фіванцями, внаслідок чого спартанці зазнали поразки біля Галіарта в 395 р. до н. е.

16. Арей загинув у 265 р. до н. е. у битві проти македонського царя Антігона Гоната.

17. Мова йде, очевидно, про Селевка П Каллініка (247-226 рр. до н. е.), царя великої держави, до складу якої входили Сірія, Месопотамія, частина Малої Азії і Вірменія.

18. Тобто перемігши афінян у Пелопоннеській війні (431-404 рр. до н. е.).

19. Лікург - міфічний спартанський законодавець, діяльність якого відносять до IX-VIII ст. до н. е. Кількість родин повноправних громадян і кількість земельних наділів, нарізаних Лікургом, становила 9000.

20. Ефори - аристократична колегія з п'яти осіб, яку щороку обирали для виконування державного нагляду. Навіть царі зобов'язані [416] були звітувати перед ними про свою діяльність. Епітадей був ефором близько 400 р. до н. е.

21. Ретри - усні постанови, які передавалися за традицією. У Спарті не було писаних законів.

22. Сучасником Агіда на царському престолі в Єгипті був Птолемей III Евергет (246-221 рр. до н. е.).

23. Рада старійшин (герусія) складалася з ЗО членів - 28 геронтів і 2 царів.

24. Пеллена - місто в північно-західній частиш Лаконії. Тайгет - гірське пасмо між Лаконією, областю, в якій розташована була Спарта, і Мессенією. Мис Малея - південно-східний край Пелопоннесу. Селласія - лаконське місто на північ від Спарти.

25. Періеки (букв, «жителі навколишніх місць, сусіди») - неповноправна частина населення Спарти, нащадки корінного населення, підкореного дорійцями. Періеки могли займатися землеробством, ремеслом і торгівлею, служили у важкоозброєній піхоті, але політичних прав не мали.

26. Талами - місто в Лаконії на північний захід від Спарти.

27. Кассандра - донька троянського царя Пріама і Гекаби, наділена даром віщування, але ніхто не вірив її пророцтвам. Після захоплення Трої греками стала полонянкою Агамемнона й загинула разом з ним від руки його дружини Клітемнестри.

28. Народна етимологія: стародавні греки ім'я Пасіфаї тлумачили як та, що всім відкриває майбутнє.

29. Філарх - давньогрецький історик кінця III початку II ст. до н. е., написав історію років 272-220, твір його зберігся фрагментарно.

30. Дафна (по-грецькому «лавр») - у грецькій міфології німфа, яку переслідував закоханий у неї Апполон; перетворилась у лаврове дерево.

31. Терпандр - давньогрецький поет і музикант VII ст. до н. е. родом з острова Лесбоса. За порадою Дельфійського оракула спартанці запросили його в Лакедемон, щоб з його допомогою владнати внутрішні чвари. Фалет - легендарний поет і музикант з острова Кріта, якого Лікург намовив переселитися в Спарту. Ферекід (родом з острова Сіро-са) - перший давньогрецький прозаїк і філософ, автор містичного твору про богів і створення світу.

32. Фріннід - поет і музикант V ст. до н. е. родом з острова Лесбоса. До семи струн Терпандра він додав ще дві, що любителі старовини визнали за ознаку розбещеності.

33. Тимофій з Мілета - поет і музикант V-IV ст. до н. е., збільшив кількість струн кіфари до дванадцяти. Це нововведення в Спарті було засуджене.

34. Афіна названа Міднодомною, тому що колони й покрівля в її храмі в Спарті були з міді. Кожний храм був місцем притулку, тобто давав недоторканість тому, хто шукав у ньому захисту перед переслідуванням.

35. У 243 р. до н. е.

36. Ахейці - мешканці Ахайї, області в північній частині Пелопоннесу, які утворили союз, до якого приєдналися і не ахейські міста, як Корінф, Сікіон, Мегари. Особливого значення набув цей союз під керівництвом його засновника сікіонця Арата (272-228 рр. до н. е.). [417]

37. Втолійці - жителі Етолії, гірської області в середній Греції, які утворили в IV ст. до н. е. етолійський союз, що ворогував з ахейським,

38. Мегарида - область на захід від Аттіки.

39. Незапам'ятний Леонід - славетний спартанський цар, який у 480 р. до н. е. з трьомастами спартанців героїчно захищав Фермопільську ущелину від перської навали.

40. Батон із Сінопи (місто на північному узбережжі Малої Азії) - маловідомий давньогрецький історик, твори якого не збереглися.

41. Стародавні греки користувалися місячним календарем, у якому рік ділився на 12 місяців по 30 і 29 днів, що становило 354 дні, і різнився від сонячного року на 11 днів. Щоб усунути цю невідповідність, до кожного третього, п'ятого і восьмого року додавали додатковий тридцятиденний місяць.

42. Дорійське плем'я греків вторглося на Балканський півострів з півночі в XII ст. до н. е. Значна частина їх поселилась на Пелопоннесі.

43. Йдеться про Філіппа II, царя Македонії, батька Александра Великого.

44. V битві біля Левктр у Беотії фіванці під проводом Епамінонда в 371 р. розгромили спартанське військо, яким командував цар Клеомброт і там загинув.

45. Теопомп - спартанський цар, який у VIII ст. до н. е. вів затяжну війну з Мессенією, західною сусідкою Лаконії, і переміг її, захопивши фортецю Ітоме. Арістомен - вождь мессенців у другій їхній війні із Спартою (VII ст. до н. е.).

 

КЛЕОМЕН

1. У 241 р. до н. е.

2. Сфер - давньогрецький філософ-стоїк родом з Борисфена, грецької колонії в гирлі Дніпра, учень засновника стоїчної школи Зенона з Кітіона, автор ряду творів з етики, діалектики, фізики, геометрії тощо; реформи Клеомена підтримував у трактатах «Про спартанський державний устрій», «Про Лікурга і Сократа», «Про закони».

3. Див. комент. 39 до життєпису Агіда.

4. Тіртей - давньогрецький поет VII ст. до н. е., своїми запальними елегіями заохочував спартанців до мужності під час війни з мессенцями - жителями сусідньої області.

5. Клеомен став царем у 236 р. до н. е.

6. Бліда - область у північно-західній частиш Пелопоннесу з однойменним головним містом.

7. Бельбіна на кордоні Аркадії і Лаконії між Мегалополем і Пелленою. Храм Афіни був захоплений у 229 р. до н. е.

8. Мегалополь - головне місто Аркадії.

9. Тегея і Орхомен - міста Аркадії, які, як виникає з розповіді Плутарха, сприяли Арату.

10. Кафії - місто в північній Аркадії.

11. Метідрій - місто в північній Аркадії. Арголіда - область у північно-східній частині Пелопоннесу з головним містом Аргосом.

12. Арістомах - тиран Аргоса, союзник Арата. [418]

13. Паллантій - невелике місто в південній Аркадії. Описувані події мали місце в 228 р. до н. е.

14. Вислів цей належить спартанському царю Агіду II (426-401 рр. до н. е.).

15. Лікей - гора в південно-західній Аркадії.

16. Мантінея - місто біля східного кордону Аркадії, уславлене перемогою Епамінонда над спартанцями в 362 р. до н. е.

17. Мессена - головне місто Мессенії, області на захід від Лаконії.

18. Філарх - див. комент. 29 до життєпису Агіда; його відомостями користувався Плутарх при написанні життєпису Клеомена. Філарх був противником Арата, прихильником політики Клеомена.

19. Тарентійці - легка кіннота, озброєна дротиками, названа так від назви міста Тарента в південній Італії, де вперше були утворені такі кавалерійські підрозділи. Крітяни славились як незрівнянні лучники.

20. Мотаки - діти ілоток (ілоти - підкорене дорійцями землеробське тубільне населення Мессенії і Лаконії, зведене до становища рабів) від повноправних спартанців; одержували виховання разом з молодими спартанцями.

21. Страх, по-грецькому Фобос - божество уособлення страху.

22. Переворот був здійснений Клеоменом на переломі 227-226 рр. до н. е.

23. Йдеться про твір Арістотеля «Про державний устрій лакедемонян», який не зберігся до наших днів.

24. Гомер. Іліада, III, 172. Переклад Бориса Тена.

25. Гомер. Іліада, IV, 431.

26. Йдеться про Першу мессенську війну, тобто війну між спартанцями й мессенцями в середині VIII ст. до н. е., яка закінчилась уярмленням мессенців і перетворенням їх на ілотів.

27. Сарісса - македонський спис завдовжки близько 6 м.

28. Мова про так звані сіссітй - обов'язкові громадські обіди в Спарті, які вели початок від звичаїв родового суспільства. Мали вони за мету виховання в громадян почуття єдності.

29. Міна - давньогрецька грошова одиниця, яка дорівнювала 100 драхмам або 600 оболам.

30. Тобто військ вільних грецьких держав (напр. Ахейського союзу) і наступників Александра Македонського.

31. Стародавні греки і римляни обідали, лежачи за столом, спираючись на лікоть, по двоє на одному ложі.

32. Улюблена страва спартанців - варена свинина з оцтом і сіллю в крові.

33. Стародавні греки і римляни пили вино змішане з водою. Ця суміш приготовлялась у спеціальних посудинах, званих кратерами.

34. Котила (досїі. «чашка») - давньогрецька міра рідин і сипких тіл, дорівнює 0,274 л.

35. Цей похід Клеомена відбувся в 226 р. до н. е.

36. Дима - місто в західній Ахайї. Гекатомбей - поселення біля Дими.

37. Лерна - місто в Арголіді, яке входило в Ахейський союз.

38. Йдеться про Антігона III Досона (229-221 рр. до н. е.). [419]

39. Акрокорінф - корінфський замок (акрополь) на пагорбі заввишки 575 м над рівнем моря.

40. Сікіонці - дня. комент. 61 до життєпису Перікла. Сікіон - батьківщина Арата; тріттейці - жителі міста Трітеї в Ахайї.

41. Цей гімнасій, тобто навчальний заклад, де юнаки віком від 16 до 28 років займалися різними видами спорту, а також слухали лекції з різних галузей знань, був побудований неподалік міських мурів Аргоса на честь аргоського героя Кіларабіса.

42. Егій - місто в Ахайї, на північному узбережжі Пелопоннесу, в якому відбувалися збори представників Ахейського союзу.

43. Пеллена, Феней, Пентелій - міста в Ахайї.

44. Йєменські ігри - загальногрецькі змагання, які відбувалися щодва роки в Йєменській долині в Арголіді на честь Зевса. До їх програми входили гімнастичні, кінні та музичні змагання. Мова тут іде про Йєменські ігри 224 р. до н. є,

45. Пірр - цар Епіру, області в північно-західній частині Греції, який воював з Римом (280-279 рр. до н. е.) і кілька разів перемагав ціною великих втрат (звідси вираз «Піррова перемога»). Загинув під час облоги Аргоса в 272 р. до н. є,

46. Клеони і Фліунт - міста в Арголіді.

47. Трезен, Епідавр (місто, знамените храмом Ескулапа, бога медицини), Герміона - міста східної Арголіди.

48. Мова про єгипетського царя Птолемея III Евергета (246-221 рр. до н. е.).

49. Антігон Досон прийшов Арату на допомогу в 223 р. до н. е. Геранія - гірський хребет у Мегаріді, області між Аттікою і Пелопоннесом. Істм - Корінфський перешийок між середньою Грецією і Пелопоннесом; Оней - гірський кряж на південний схід від Корінфа.

50. Лехей - гавань Корінфа на західному узбережжі Корінфського перешийка.

51. Мис Герей (з храмом Гери, звідси його назва) лежить на північ від Корінфа і Лехея на протилежному боці Корінфської затоки.

52. Ніч у грецькому (і римському) війську поділялася на чотири варти (кожна по три години) від шостої вечора до шостої ранку, тут ідеться про час між 9 і 12 годинами.

53. Тенар - мис на півдні Пелопоннесу з однойменним портом.

54. Левкаспіди (буквально «білощитники») - загони відбірної піхоти в македонському війську.

55. Селласія - місто в Лаконії, недалеко від Спарти.

56. Філопемен (бл. 253-183) - видатний політичний діяч і полководець, який потім успішно воював із спартанцями і примусив їх вступити до Ахейського союзу.

57. Полівій (бл. 201 - бл. 120 р. до н. е.) - визначний давньогрецький історик, автор «Загальної історії» в 14 книгах (події років 264-168 до н. е.), з яких до наших днів дійшло п'ять початкових, решта у фрагментах.

58. Олігірт - місто в північно-східній Аркадії.

59. Демад - афінський оратор і політик IV ст. до н. е., противник Демосфена. [420]

60. Архідам II (469-427 рр. до н. е.) - спартанський цар початку Пелопоннеської війни (431-404 рр. до н. е.).

61. Іллірійці - жителі Іллірії, країни на західному узбережжі Адріатичного моря (нинішня Албанія).

62. Червень 221 р. до н. е.

63. Полібій. Загальна історія, II, 65.

64. Акарнанці - жителі Акарнанії,приморської області на заході середньої Греції.

65. Криптії - загони молодих спартанців, які стежили за ілотами та проводили каральні операції; тут, можливо, мається на увазі розвідувальний загін.

66. Гітій - порт у Лаконії на південь від Спарти.

67. Кіфера - острів на південь від Пелопоннесу, відомий культом Афродіти. Е г а л і я - острів між Пелопоннесом і Крітом.

68. Кірена - місто в Лівії, засноване вихідцями з грецького міста Фери.

69. Птолемей НІ Евергет помер у 221 р. до н. е., його наступником став Птолемей IV Філопатор (221-205 р. до н. е.).

70. Кібела - фрігійська богиня родючості і відроджуваної природи, велика мати богів і всього живого на землі. її оргіастичний культ був поширений по всьому античному світі, її священнослужителі, мандруючи, збирали пожертви для богині.

71. Маг був не рідним, а єдинокровним братом Птолемея Філопатора.

72. Після смерті Антігона Досона в 221 р. до н. е. спартанці уклали угоду з етолійцями для спільної боротьби проти Ахейського союзу з наміром вернути престол Клеомену.

73. Апіс - священний бик єгиптян, якого тримали в храмі в Мемфісі і розкішно годували.

74. Гомер. Ілліада, І, 491-492.

75. «Великий дім» - частина царських будинків в Александрії.

76. Каноп - приморське місто в гирлі Нілу за 22 км від Александрії.

77. Клеомен помер навесні 219 р. до н. е.

78. Героями стародавні греки називали видатних предків - легендарних засновників міст, вождів, потомство від шлюбу богів із смертними (Геракл, Ахілл, Єлена Прекрасна). Вони вірили, що й по смерті герої, будучи посередниками між людьми й богами, захищають людей від усілякого лиха.

79. «Мудрішими людьми» Плутарх називає тих, хто відстоював погляд про виникання комах із загниваючих трупів тварин. Хизуючись такою «вченістю», Плутарх спотворює трагічний фінал Клеомена і його близьких.

 


© Aerius, 2004