© Plutarch
© Й.Кобів (переклад), 1991
Джерело: Плутарх. Порівняльні життєписи. К.: Дніпро, 1991. 448 с. С.: 126-238.
Сканування та коректура: Aerius (ae-lib.org.ua), 2004
1. Життєписи царя Александра і Цезаря, переможця Помпея, які складають зміст цієї книги, насичені такою безліччю подій, що в передмові нам випадає тільки просити в читача вибачення, якщо ми не перелічуватимемо всі визначні подвиги цих особистостей і не будемо детально розглядати кожний з них зокрема, а про всі розповімо коротко. Ми-бо пишемо не історію, а життєписи, і часто незначний вчинок, слово чи жарт краще розкривають вдачу людини, ніж битви з десятками тисяч убитих, командування величезними військами та облоги. Подібно до того, як живописці, мало звертаючи увагу на інші частини тіла, домагаються схожості завдяки точному зображенню обличчя й виразу очей, у яких проявляється вдача людини, так і нам хай буде дозволено складати життєписи, проникаючи в те, що становить духовний світ людини, а іншим залишимо право на описи великих подій і битв.
2. Достовірно відомо, що Александр з боку батька виводив свій рід від Карана (1), нащадка Геракла, а з боку матері Олімпіади - від Неоптолема, потомка Еака (2). Передають, що Філіпп познайомився з Олімпіадою, коли його разом з нею посвячували в Самофракійські таїнства (3). Він був тоді ще юнаком, а вона дівчиною - круглою сиротою. Закохавшись, Філіпп одружився з нею за згодою її брата Арібба (4). Отож молодій в ніч, коли її з молодим зачинили у весільній кімнаті, наснилося, що їй у живіт під гуркіт грому вдарила блискавка і від цього удару спалахнуло сильне полум'я, язики якого розбіглися навсібіч і погасли. Трохи згодом Філіппу приснилося, що він приклав печатку до живота дружини, причому як йому здавалося, на печатці був викарбуваний лев. Багато віщунів тлумачили це сновидіння в тому розумінні, що Філіпп повинен пильно стежити за поведінкою своєї дружини, але Арістандр з Тельмесса (5) заявив, що Олімпіада вагітна, бо нічого порожнього не запечатують, а плодом є хлопець, який відзначатиметься відважною, левиною вдачею. А одного разу нібито бачили, що біля сплячої Олімпіади лежав, розтягнувшись, змій. Цей випадок, кажуть, дуже ослабив любов і прив'язаність Філіппа до дружини, внаслідок чого він рідко проводив з нею ночі. Можливо, він боявся якихось чарів з боку дружини, можливо, боявся отрути, чи не бажав зближення з дружиною, як з такою, що має зносини з вищою істотою. Але існує про це ще інша розповідь. Жінки цієї країни з давніх давен беруть участь в орфічних таїнствах і оргіях на честь бога Діоніса під назвою клодонок і мімаллонок (6), причому їхня поведінка нагадує поведінку едонянок (7) або фракіянок, які населяють підніжжя Гемосу (8) і від яких, мабуть, пішло слово «фрескеуейн» (9), що означає розгульні, нестямні священнодійства. Сама ж Олімпіада старалася більше від інших дійти до нестями й шаленіла не гірш від варварок; на святкові процесії вона брала з собою великих приручених змій, які часто, виповзаючи з-під плюща чи з священних корзин та оповиваючи тирси (10) й вінки жінок, наганяли жах на чоловіків.
3. Після цього сновидіння Філіпп відправив у Дельфи Херона з Мегалополя, який начебто привіз йому у відповідь наказ Аполлона приносити жертви Аммону (11) й шанувати цього бога. Кажуть також, що Філіпп утратив саме те око, яким він через щілину в дверях підглядав, як з його жінкою спав бог у вигляді змія (12). А Олімпіада, як розповідає Ератосфен (13), проводжаючи Александра в похід, лише йому одному відкрила таємницю його приходу у світ і наказала йому бути гідним свого народження. Інші письменники, навпаки, твердять, що Олімпіада заперечувала ці чутки й казала: «Коли ж нарешті Александр перестане обмовляти мене перед Герою?»
Народився Александр на початку місяця гекатомбеона (14), який у Македонії має назву лой, а точніше шостого дня цього місяця, в той самий день, коли згорів храм Артеміди Ефеської (15). З цього приводу Гегесій з Магнесії (16) сказав дотеп, який своїм холодом міг би погасити ту славнозвісну пожежу. «Немає нічого дивного,- сказав він,- що храм цей мусив згоріти, раз Артеміда була зайнята як повитуха при родах Александра». А всі маги, які в той час перебували в Ефесі, в один голос визнали нещастя, яке спіткало храм, предвістям іншого горя. Вони бігали по місту, били себе по обличчі й кричали, що цей день народив велике лихо і згубу для Азії. До Філіппа, який саме тоді захопив Потідею (17), наспіли три повідомлення; перше, що Парменіон у великій битві переміг іллірійців (18), друге, що його скаковий кінь одержав перемогу на Олімпійських іграх, і третє - про народження Александра. Від усього цього він, ясна річ, сповнився великої радості. Віщуни ще й посилили її, заявляючи, що його син, народження якого збіглося з трьома перемогами, буде непереможним.
4. Зовнішній вигляд Александра найдостовірніше передають статуї, виконані Лісіппом (19). Був це єдиний скульптор,; якого цар вважав гідним творити його зображення. Цей художник зумів точно відтворити те, що згодом наслідувало, багато наступників і друзів Александра - легкий нахил шиї ліворуч і лагідність погляду. Апеллес (20), малюючи Александра в образі громовержця, не зумів передати кольору його шкіри, бо надав їй відтінку темнішого, смуглявішого, ніж вона була насправді. Як повідомляють, Александр мав ясну шкіру, яка переходила, особливо на грудях і обличчі, в рожеву. Шкіра Александра дуже приємно пахла, і з його уст і всього тіла виходили такі пахощі, що навіть його одяг був ними просякнутий,- таке я вичитав у «Спогадах» Арістоксена (21). Причиною цього був склад його тіла, яке мало в собі багато тепла й вогню, бо, на думку Теофраста (22), приємний запах виникає внаслідок випаровування вологи під впливом тепла. Ось чому найбільше пахощів, до того ж найприємніших припадає на сухі й жаркі країни, бо сонце витягує з поверхні тіл вологу, яка спричиняє загнивання. Цією теплотою тіла, напевне, пояснюється схильність Александра до п'янства і гніву.
Ще хлопчиком Александр виявив велику стриманість: хоч і мав він запальну й непогамовну вдачу, але був байдужий до тілесних утіх і віддавався їм дуже помірковано. Честолюбністю Александра пояснюється те, що мислив він не на свій вік поважно і благородно. Не ганявся він за будь-якою славою й не шукав її абиде, на відміну від Філіппа, який, немов софіст, хизувався своїм хистом красномовства і на монетах увічнював перемоги своїх колісниць на перегонах у Олімпії. Тим-то Александр, коли друзі запитали його, чи не хоче він узяти участь у змаганнях з бігу на Олімпійських іграх (а бігав він швидко), відповів: «Так, якщо тільки моїми суперниками будуть царі». Взагалі, Александр не любив атлетів. І хоч він нерідко влаштовував змагання трагічних поетів, флейтистів, кіфаредів і рапсодів, а ще частіше різного роду полювання та бої на палицях, проте не виявляв ніякогісінького зацікавлення до кулачних боїв.
5. Коли за відсутності Філіппа в Македонію прибули перські посли, приймав їх і пригощав Александр. Перебуваючи в їхньому товаристві, він привернув їх до себе як своєю привітністю, так і тим, що не задавав їм дитячих або беззмістовних запитань, а розпитував їх про довжину доріг, про способи подорожування у глиб Персії, про самого царя, його ставлення до ворогів, про збройні сили й могутність Персії. Посли дивувалися його розважливості і дійшли висновку, що уславлена доблесть Філіппа - це ніщо в порівнянні з полум'яним духом і жадобою великих подвигів цього юнака. І справді, кожного разу, коли приходило повідомлення про те, що Філіпп завоював якесь відоме місто або здобув велику перемогу, Александр слухав це без радості, а перед своїми , ровесниками навіть нарікав: «Хлопці, мій батько встигне все захопити, так що не залишить мені з вами ніякої змоги здійснити великий і блискучий подвиг». Він мріяв не про втіхи й багатство, а про доблесть і славу і вважав, що чим більше одержить від батька в спадщину, тим менше залишиться зробити йому самому. Переконаний, що з ростом македонської могутності стає все менше для нього можливостей проявити себе великими діяннями, він хотів успадкувати царство, сповнене не багатства, розкошів і втіх, а битв, війн і змагань за славу.
Освітою Александра займалося багато вихователів, наставників і вчителів, на чолі яких стояв родич Олімпіади Леонід, людина суворих звичаїв. Сам Леонід не цурався назви вихователя, вважаючи це звання прекрасним і почесним. Але інші з поваги до нього і з уваги на його родинні зв'язки з царським домом називали його керівником і наставником Александра. Зрештою, роль і звання вихователя присвоював собі й Лісімах з Акарнанії(23), людина не дуже освічена, але через те, що він сам себе називав Феніксом, Александра - Ахіллом, а Філіппа - Пелеєм, його високо цінували, і серед вихователів він займав друге місце.
6. Одного разу якийсь фессалієць Філонік привів Філіппу коня Букефала (24), щоб продати його за тринадцять талантів (25). Вийшли вони на відкрите поле, щоб випробувати коня, але він виявився неприборканим і взагалі непридатним для їзди. Він не дозволяв нікому сісти на себе верхи, не слухав голосу нікого з почту Філіппа й перед усіма ставав дибки. Розгніваний Філіпп звелів забрати Букефала як коня дикого й необ'їждженого. Тоді присутній там Александр заволав: «Якого чудового коня втрачають ці люди, котрі через свою безпорадність і боягузтво не можуть його приборкати!» На це Філіпп спершу мовчав, та коли Александр ще кілька разів повторив те саме й далі висловлював своє незадоволення, озвався: «Ти докоряєш старшим, начебто більше тямиш у верховій їзді і краще вмієш обходитися з конем».- «З цим принаймні я впораюсь краще, ніж будь-хто інший»,- відповів Александр. «А якщо не даси ради, то яку кару ти згоден прийняти за свою самовпевненість?» - запитав Філіпп. «Клянусь Зевсом,- сказав Александр,- я заплачу ціну коня». Усі заливалися сміхом, потім батько з сином побились об заклад на гроші, рівні ціні коня. Александр миттю підбіг до коня, схопив його за вуздечку й повернув мордою до сонця. Він, очевидно, помітив, що кінь полошився, бачачи перед собою свою власну тінь, яка лягала на землю й хиталася. Деякий час Александр біг поряд з конем і гладив його рукою, а коли побачив, що той перестав боятися й дихає на повні груди, спокійно скинув із себе плащ, скочив на коня і впевнено сів. Спочатку злегка натягнув повід і без ударів і крику стримував ще хвильку на місці. Помітивши, що кінь заспокоївся і рветься бігти, Александр попустив віжки й помчав уперед, заохочуючи його голосом і ударами ніг. Філіпп і його почет спершу мовчали, охоплені тривогою, та коли юнак уміло повернув коня й під'їхав на ньому до них, гордий і щасливий, всі привітали його радісними вигуками, а Філіпп, кажуть, розплакався від радості. Коли Александр зістрибнув з коня, батько поцілував його в голову і сказав: «Сину мій, шукай царства більш підхожого тобі, Македонія для тебе замала».
7. Приглядаючись до впертої й непіддатливої на будь-яке насильство вдачі сина, Філіпп помітив, що з ним легше домовитись за допомогою розумного слова, ніж вдаватися до примусу, тому сам старався більше переконувати його, аніж наказувати йому. Філіпп не бажав довіряти навчання й нагляд за сином самим тільки вчителям музики та інших предметів загальної освіти, вважаючи, що це справа дуже складна і, як каже Софокл:
Кермо потрібне тут й уздечка не одна (26).
Тим-то цар запросив до себе найзнаменитішого й найвченішого з грецьких філософів - Арістотеля (27), а за навчання винагородив його в спосіб якнайкращий і гідний величі цього вченого. Філіпп відбудував рідне місто Арістотеля Стагіру ав, яке колись сам зруйнував, і повернув туди жителів, котрі втекли звідти або перебували в рабстві. Для занять і розмов Філіпп призначив Арістотелю й Александрові гай біля Мгези (29), присвячений німфам, де й досі показують кам'яні лави, на яких сидів Арістотель, і тінисті місця для прогулянок. Александр, очевидно, вивчав у нього не тільки науку про мораль і державу, а й познайомився з менш доступними й глибшими основами знання, які філософи називали «усними» та «захованими» зд і не розголошували їх. Відправившись уже з військом в Азію, Александр дізнався, що Арістотель деякі галузі науки опублікував у книгах, і тоді написав йому листа, сміливо виступаючи на захист філософії. Зміст листа такий: «Александр Арістотелю шле привіт! Ти поступив неправильно, опублікувавши дещо з наук, призначених лише для усного викладання. Чим тоді ми будемо відрізнятися від інших людей, якщо ті самі науки, на яких ми виховувалися, стануть доступними всім без різниці? Я волів би перевершувати інших не стільки владою й могутністю, скільки знанням того, що в житті найкраще. Будь здоров!» Заспокоюючи ображене честолюбство Александра, Арістотель виправдовує себе, що ці науки і видані, і разом з тим не видані. І справді, його метафізичні дослідження були з самого початку призначені винятково для вчених і зовсім не годяться ні для викладання, ні для самостійного вивчення.
8. Мені здається, що і любов до медицини прищепив Александру не хто інший, як Арістотель(31). Бо Александр цікавився не тільки теорією цієї науки, а навіть, як можна висновувати з його листів, допомагав хворим друзям, призначав їм різні способи лікування й харчування. Окрім того, він від природи любив літературу і багато читав. Він вважав і говорив, що читання «Іліади» - це засіб виховання в собі військової доблесті. Примірник видання, виправленого Арістотелем і відомий під назвою «Іліада в скриньці» (32)гАлександр, за словами Онесікріта (33), завжди мав при собі і клав разом з кинджалом під подушку. Оскільки в глибині Азії він не мав напохваті ніяких книжок, то велів Гарпалу (34) прислати їх йому. Тоді той послав йому твори Філіста (35), чимало трагедій Евріпіда, Софокла й Есхіла, а також дифірамби Телеста й Філоксена . Александр спочатку захоплювався Арістотелем і навіть любив його не менш, ніж свого батька, бо, як сам казав, одному він завдячує своїм життям, а другому - відчуттям краси життя. Пізніше, однак, цар ставився до філософа з недовірою, щоправда, не настільки, щоб йому шкодити, але брак того теплого почуття, яким сповнені були початкові взаємини Александра з учителем, був явним доказом відчуження, що виникло потім між ними. Проте природжений і прищеплений йому з ранніх років запал і тяга до філософії не погасли в душі Александра. На це вказують повага, яку він почував до Анаксарха (37), п'ятдесят талантів, висланих Ксенократу (38), а також почесті, виявлені Дандаміду й Калану (39).
9. Коли Філіпп відправлявся в похід проти візантійців, Александрові виповнилось усього шістнадцять літ. Незважаючи на це, батько залишив його правителем Македонії й передав йому керівництво державними справами й печатку. Тоді Александр підкорив медів (40), які повстали проти македонян, захопив їхнє місто і, вигнавши звідти його мешканців та заселивши переселенцями з різних міст, назвав Александрополем. Брав він участь і в битві біля Херонеї (41) проти греків і перший, як кажуть, напав на священний загін фіванців. Ще й досі показують старий дуб біля річки Кефіса (42), званий дубом Александра, під яким тоді стояв його намет. Неподалік знаходяться могили загиблих македонян. За все це Філіпп, зрозуміло, дуже любив сина і навіть радів, коли македоняни називали Александра своїм царем, а Філіппа полководцем.
Але незлагоди в царській сім'ї, викликані одруженнями й любовними пригодами Філіппа, лихоманили не лише жіночу частину його дому, а й саму державу; це призводило до численних скарг і гострих чварів, які посилювались крутою вдачею Олімпіади, жінки ревнивої і схильної до гніву. Вона-бо безугавно підбурювала сина проти батька. Найяскравіший вияв знайшли ці родинні непорозуміння з вини Аттала (43) на весіллі Клеопатри (44). З цією молодою дівчиною Філіпп задумав одружитися, закохавшись у неї, незважаючи на свій немолодий уже вік. Отож Аттал, дядько Клеопатри, напідпитку під час учти закликав македонян просити богів, щоб від шлюбу Філіппа з Клеопатрою народився законний спадкоємець престолу. Скипівши гнівом, Александр закричав: «А я що, проклятий негіднику, по-твоєму, незаконнонароджений?» - і жбурнув у Аттала чару. Тоді Філіпп кинувся на сина з оголеним мечем, але на щастя обох цар від сп'яніння й гніву спіткнувся і впав. Александр, глузуючи з батька, сказав: «Ось вам, люди добрі, чоловік, який хотів переправитися з військом з Європи в Азію, розпластався на підлозі, переправляючись від ліжка до ліжка». Після цієї п'яної сварки Александр забрав Олімпіаду й завіз її в Епір (45), а сам жив в Іллірії (46). У цей час до Філіппа приїхав корінфянин Демарат, друг дому, який користувався правом говорити правду цареві. Після перших привітань і виразів приязних почуттів Філіпп запитав його, чи дружно живуть між собою греки. «Якраз тобі, Філіппе, найменше личить турбуватися про Грецію, тобі, що у власний дім вніс стільки розбрату й біди». Ці слова змусили Філіппа опам'ятатися, він послав по Александра і за посередництвом Демарата умовив його повернутися додому.
10. Піксодар, сатрап Карії (47), намагаючись укласти з Філіппом військовий союз, задумав породичатися з ним. З цією метою він хотів видати свою старшу дочку заміж за Філіппового сина Аррідея (48) й послав у цій справі в Македонію Арістокріта. Тоді знову з'явилися плітки; друзі й мати зводили перед Александром наклепи на батька, мовляв, Філіпп за допомогою блискучого одруження й величезного багатства надумав забезпечити Аррідею престол. Стурбований цим, Александр вислав у Карію трагічного актора Фессала з дорученням переконати Піксодара, щоб він відмовив незаконнонародженому й недоумкуватому Аррідею, а замість нього породнився з Александром. Цей задум сподобався Піксодару куди більше, ніж попередній. Дізнавшись про це, Філіпп увійшов у кімнату Александра разом з одним з його улюблених друзів - Філотом, сином Парменіона. Накинувшись на сина з грубою лайкою, цар ганив його, називав людиною без честі, негідною свого високого становища, якщо йому до душі стати зятем карійця, варвара, слуги перського царя. Корінфянам Філіпп написав, щоб вони прислали йому Фессала, закутого в кайдани, а з інших друзів Александра він вигнав з Македонії Гарпала, Неарха , а також Ерігія та Птолемея. Потім Александр вернув їх і не шкодував їм усіляких почестей.
Павсаній (50), украй скривджений з вини Аттала і Клеопатри, не домігшись справедливості у Філіппа, убив його. У цьому вбивстві найбільше звинувачували Олімпіаду, мовляв, вона підбурювала й навіть заохочувала розлюченого юнака. Але й Александра не оминуло звинувачення. Кажуть, що, коли Павсаній після заподіяної йому образи випадково зустрів Александра й нарікав на свою лиху долю, той відповів йому рядком з «Медеї»:
Мсти всім: вітцю, і дочці, і зятеві(51).
А проте він не тільки наказав розшукати учасників змови й покарати їх, а й обурювався тим, що Олімпіада за його відсутності жорстоко розправилася з Клеопатрою.
11. Отже, на двадцятому році життя(52) Александр прийняв царську владу, над якою через сильну заздрість і страшну ненависть сусідів нависла смертельна небезпека. Річ у тім, що після смерті Філіппа сусідні варварські племена не хотіли надалі терпіти неволю, а намагались відновити владу своїх власних царів. Що ж до Греції, то Філіпп, підкоривши її силою зброї, не мав часу повністю її уярмити і привчити до нового стану речей. Він тільки запровадив там усілякі зміни й тим самим викликав велике сум'яття, внаслідок чого залишив країну в повному розладі, готову до бунту, тому що люди . ще не встигли звикнути до нових порядків. Македоняни боялись цієї зручної для їхніх ворогів нагоди скинути македонське ярмо і вважали, що Александр повинен відмовитись від Греції й не застосовувати до неї сили, а негрецькі племена, які збунтувалися проти македонян, треба привести до покори лагідними засобами і старатися придушувати спроби бунту в самому зародку. Сам Александр був протилежної думки, готовий запевнити державі безпеку й непорушність кордонів рішучістю і сміливістю дій, вважаючи, що досить ворогам у будь-чому поступитись, як вони усі разом кинуться на нього. Тим-то заворушенням серед варварських племен і війнам, які загрожували звідти, він поклав кінець, швидко просунувшись аж до Істру (53). Тут у великій битві він розгромив царя трібаллів Сірма (54). Дізнавшись, що фі-ванці повстали й уклали союз з афінянами, Александр негайно подався туди, повівши військо через Термопіли, причому сказав, що Демосфен (55) назвав його хлопчиком, коли він воював з іллірійцями і трібаллами, але у Фессалії він уже став юнаком, а тепер хоче під мурами Афін показати себе зрілим чоловіком. Підійшовши до Фів, Александр дав мешканцям цього міста змогу розкаятись у тому, що вони вчинили, і вимагав тільки видати Феніка й Протіта (56), крім того, він обіцяв повну безпеку тим, хто перейде на його бік. Фіван-ці, у свою чергу, вимагали від нього видачі філота й Антіпатра і закликали всіх, кому дорога свобода Греції, разом з ними стати до боротьби. Тоді Александр наказав македонському війську почати бій. Фіванці мужньо і відчайдушно понад свої скромні сили билися з ворогом, який у багато разів був численніший від них. Коли ж македонська залога, яка перебувала в Кадмеї, вийшла з замку й напала на них ззаду, фіванці були оточені і майже всі загинули на полі бою. Македоняни захопили місто, пограбували й дощенту зруйнували його. Александр розраховував, що греки, приголомшені таким нещастям, із страху поводитимуть в майбутньому себе спокійно. Крім того, він говорив на своє виправдання, що зробив це на вимогу своїх союзників, бо фокейці та платейці (58) виступали із скаргами на фіванців. Помилував вій лише жерців, громадян, зв'язаних з македонянами узами гостинності (59), нащадків Піндара (60), а також тих, хто голосував проти повстання, всіх інших продано в рабство, і було їх понад тридцять тисяч. Убитих було понад шість тисяч. 12. У розпал нещасть і страхіть, які звалилися на місто, ватага фракійців увірвалася в будинок Тімоклеї, жінки шанованої й чеснотливої. Поки фракійці грабували її майно, їхній ватажок зґвалтував жінку, а потім запитав її, чи не має вона схованого десь золота і срібла. Тімоклея відповіла ствердно і повела його одного в сад, де був колодязь. Вона сказала, що вкинула сюди свої коштовності, коли в місто ввірвалися війська Александра. Фракієць нахилився й глянув униз. Тімоклея, яка стояла ззаду, штовхнула його в колодязь і вбила, кидаючи туди камінь за каменем. Фракійці зв'язали її і привели до Александра. По її поставі й ході одразу було видно, що це жінка знатна й великої душі - так безстрашно і спокійно вона йшла за фракійцями, що вели її. Коли цар запитав її, хто вона така, Тімоклея відповіла, що вона сестра полководця Феагена (61), того, який бився проти Філіппа за свободу Греції й загинув під Херонеєю як полководець. Вражений її відповіддю та вчинком, Александр наказав відпустити її разом з дітьми.
13. З афінянами Александр уклав мир, хоч вони надмірно співчували нещасній долі Фів, бо, справляючи таїнства (62), перервали на знак жалоби свято й подавали всебічну допомогу втікачам із Фів, які шукали притулку в Афінах. А повівся він так або тому, що вдовольнив свій гнів, немов лев кров'ю свою жадобу, або тому, що хотів протиставити страхітливій і нелюдській дії помсти якийсь людяний вчинок; так чи інакше, він не тільки пробачив афінянам усі їхні провини, а й наказав їм стежити уважно за становищем у країні. За його задумом, Афіни мали правити Грецією на випадок, якби з ним сталося якесь нещастя. Кажуть, зрештою, що потім він відчував жаль з приводу розправи над фіванцями і через це поводився з багатьма з них ласкаво. Взагалі, як убивство Кліта (63), вчинене ним у стані сп'яніння, так і боягузтво македонян під час походу проти індійців, яке не дало йому змоги довести похід до кінця і применшило його славу, він приписував гніву і мстивості Діоніса (64). Ніхто з фіванців, що залишилися в живих і приходили до нього щось просити, не одержав відмови. Стільки про Фіви.
14. Греки, зібравшись на нараду на Істмі (65) й ухваливши йти війною разом з Александром, на персів, вибрали його своїм вождем. Тоді до нього приходило багато державних діячів і філософів з поздоровленнями. Александр сподівався, що так само зробить і Діоген із Сінопи (66), який у цей час проживав біля Корінфа. Але Діоген, ніскільки не звертаючи уваги на Александра, не рухався з Кранія (67). Тому цар сам подався до нього. Діоген лежав і грівся на сонці. При наближенні стількох людей філософ злегка підвівся й поглянув на Александра. Цар привітався з Діогеном і запитав, чи не має він до нього якогось прохання. На це мудрець відповів: «Відійди трохи вбік, не заслоняй мені сонця». Ця відповідь, кажуть, справила на Александра глибоке враження. Він був подивований гордістю й величчю духу цього чоловіка, який його так злегковажив. Відходячи, Александр сказав своїм супутникам, що сміялися й глузували з філософа: «Якби я не був Александром, я хотів би бути Діогеном». Бажаючи одержати оракул бога Аполлона щодо свого походу, Александр прибув у Дельфи. Якось так вийшло, що тоді випали «нещасні» дні, в які було заборонено давати віщування. Спочатку Александр послав по пророчицю, щоб вона з'явилась до нього. Оскільки вона відмовлялась прийти, посилаючись на закон, Александр пішов по неї сам і силою доставив її у храм. Тоді жриця, підкоряючись настирливості царя, вигукнула: «Ти непереможний, сину мій!» Почувши таке, Александр сказав, що йому більш не потрібні віщування, бо вже одержав бажаний оракул.
Коли Александр вирушив у похід, божество послало йому чимало призвісток, серед яких була така дивна: в місцевості Лібетра статуя Орфея (69), виконана з кипарисового дерева, вкрилася в ті дні густим потом. Усі боялися цього знамення, але Арістандр(70) заспокоював їх, заявляючи, що Александр здійснить блискучі і гідні оспівування подвиги, через які доведеться поетам і музикантам добряче попотіти» й потрудитися.
15. Кількість війська Александра становила, згідно з даними тих, що подають найменше число, тридцять тисяч піхотинців і чотири тисячі вершників, а за даними тих, що подають найвище число, становила сорок три тисячі піхотинців і п'ять тисяч вершників. На утримання свого війська Александр мав, як повідомляє Арістобул (71), не більше сімдесяти талантів, а за повідомленням Дуріда (72), харчів у нього було лише на тринадцять днів, до того ж, за твердженням Онесікріта, він заборгував двісті талантів. Незважаючи на те, що Александр вибрався в похід скромними засобами, він не зійшов на корабель, поки не розглянув майнові справи своїх друзів: кому подарував земельний маєток, кому - село, кому - прибутки з якогось поселення або гавані. Коли таким чином усе царське майно було розподілене й роздане, Пердікка (73) запитав Александра: «А що ти, царю, залишаєш собі?» - «Надію»,- відповів на це Александр. «У такому разі,- сказав Пердікка,- дозволь і нам, хто вирушає з тобою, пристати до неї». І коли Пердікка відмовився від подарованого йому майна, за його прикладом зробили те саме деякі з друзів Александра. А тим, хто просив і приймав його добродіяння, він давав дуже радо й таким чином пороздавав майже все, що йому належало в Македонії.
З такою рішучістю і з таким настроєм Александр переправився через Геллеспонт і зупинився біля Іліона (74). Тут він приніс жертви Афіні і влаштував узливання на честь загиблих героїв. Біля надмогильного пам'ятника Ахілла він, відповідно до звичаю, намастив тіло олією і голий змагався з друзями в бігу, потім поклав вінок на могилу і назвав Ахілла щасливим, тому що за життя він мав вірного друга, а після смерті великого співця своєї слави (75). Коли цар ходив по Іліону і оглядав його славетні пам'ятки, хтось запитав його, чи не хоче він побачити ліру Александра (76). Цар відповів, що вона його не цікавить, але він шукає ліру Ахілла, під звуки якої той оспівував славу й подвиги богатирів.
16. Тим часом полководці Дарія (77) зібрали велике військо і вишикували його біля переправи через річку Гранік (78). Тут, неначе перед воротами Азії, довелось боротися за право входу до неї і початок походу. Більшість у війську Александра боялася як глибини річки, так і стрімкого берега на протилежному боці, на який треба було видиратися й одночасно битися. А ще дехто доводив, що слід остерігатися місяця десія (79), який вважався несприятливим, бо в цьому місяці македонські царі мали звичку не вирушати у військові походи. Однак Александр усунув цю перешкоду, наказавши називати цей місяць другим артемісієм. Парменіон (80) не радив йому ризикувати з уваги на пізню пору дня, але Александр відповів, що йому буде соромно перед Геллеспонтом, якщо після переправи через морську протоку він побоїться Граніка. І сам першим кинувся в річку з тринадцятьма відділами кінноти. Він вів військо на ворожі стріли і списи, на стрімкі скелі, вщерть заповнені піхотою й кіннотою ворога, через бурхливу річку, яка несла й топила коней і людей. Здавалося, що військо веде скоріше хтось несповна розуму, ніж людина зі здоровим глуздом. Незважаючи ні на що, Александр уперто продовжував переправу і ціною неймовірних зусиль досяг протилежного берега, мокрий і брудний, бо дно річки було глинясте. Тут він одразу змушений був вступити в безладний бій, воїни поодинці йшли в рукопашну з наступаючим ворогом, поки нарешті Александру вдалося вишикувати військо в сякий-такий стрій. Ворог з галасом наступав, скеровуючи кінноту проти кінноти, вершники билися списами, а коли списи поламалися, пустили в хід мечі. Ціла юрма персів рушила на Александра. Він вирізнявся щитом і шоломом з султаном: з обох боків султана було по перу дивовижної білизни й величини. Кинутий у царя спис поцілив його в кріплення панцира, але не поранив. На Александра напали одночасно перські полководці Ресак і Спітрідат. Від одного удару цар устиг ухилитися, а в Ресака метнув спис, але спис від удару в панцир зламався, і Александр взявся за меч. Коли між ними почався бій, Спітрідат повернув коня трохи вбік і вдарив царя перською шаблею. При цьому він збив йому султан разом з одним пером. Шолом ледве витримав удар, вістря навіть торкнулось волосся Александра. Спітрідат замахнувся ще раз, але його випередив Кліт на прізвисько Чорний, який проштрикнув перса наскрізь списом. Одночасно загинув і Ресак, уражений мечем Александра.
Поки кіннота вела нерівний бій, через річку переправилась македонська фаланга і зіткнулася з перськими піхотинцями. Ті вчинили слабкий і нетривалий опір і незабаром кинулись навтьоки, за винятком грецьких найманців. Останні зімкнутими лавами стояли біля підніжжя якогось пагорба й хотіли здатися Александру за умови, що він дарує їм життя. Однак Александр, керуючись радше гнівом, ніж розумом, першим напав на них і при цьому втратив коня, якому пробили бік (це був не Букефал, а інший кінь). Саме в цій битві загинула або була поранена більшість македонян,, бо їм довелось битися з загартованими в бою й доведеними до відчаю воїнами. Кажуть, що перси втратили там убитими двадцять тисяч піхотинців і дві з половиною тисячі кіннотників. За твердженням Арістобула, втрати Александра становили всього тридцять чотири чоловіки, в тому числі дев'ять піхотинців (81). Александр звелів поставити бронзові статуї загиблих, а виконав їх Лісіпп (82). Бажаючи показати перемогу як спільну для македонян і греків, Александр вибрав окремо і послав афінянам триста захоплених у ворога щитів, а на решту здобичі наказав помістити такий честолюбний напис: «Александр, син Філіппа, і греки, крім лакедемонян, здобули у варварів, які населяють Азію». Келихи, пурпурові тканини та інші речі подібного роду, захоплені у персів, майже всі він відправив матері.
17. Ця битва одразу змінила становище на користь Александра. Він-бо зайняв Сарди (83), опору перського владарювання на морі, інші ж міста здалися йому добровільно. Тільки Галікарнас і Мілет (84) вчинили йому сильний опір, але й ними він заволодів і підкорив навколишні землі. Тепер він вагався, що йому робити далі: то хотів іти проти Дарія і вирішити все в одному бою, то схилявся до думки, що спершу слід скористатися багатствами приморських країн і тільки тоді, зміцнившись, рушити проти царя.
У Лікії поблизу міста Ксанта (85) є джерело, яке, кажуть, у той час саме собою почало бити, сильніше, розлилося й викинуло з дна бронзову плиту із стародавнім написом. А сповіщав він, що перській державі прийде кінець, і знищать її греки. Заохочений цим пророцтвом, Александр постановив чим скоріше очистити від ворога морське узбережжя аж по Кілікію і Фінікію. Швидше просування македонян через Памфілію (86) дало багатьом історикам барвистий матеріал для неправдоподібних вигадок і розповідей про чудесні події. Так, вони теревенять, начебто море за божественним велінням відступило перед Александром, хоч звичайно воно з ревом гнало свої хвилі на берег, лише зрідка відслонюючи невеликі стрімчаки, які виступали з води під прямовисним, порізаним ущелинами гірським хребтом. Безперечно, саме цю неймовірну розповідь мав на увазі Менандр, коли в одній із своїх комедій казав таке:
Як це на Александра схоже: бо коли когось
Знайти я хочу, він негайно знаходиться, якщо
Мені слід море перейти, дорогу дасть мені воно (87).
Сам Александр, однак, у своїх листах і словом не обмовився про жодні чудеса такого роду. Пише тільки, що просувався вздовж гори званої Драбиною (88) і минув її щасливо, вирушивши з Фаселіди (89). У цьому місті він провів кілька днів і побачив там статую Теодекта (90), яку йому поставили на ринковій площі, тому що він був родом з Фаселіди. Після обіду Александр, уже напідпитку, в супроводі веселого гурту подався до статуї і поклав біля її підніжжя купу вінків. У такий спосіб серед веселощів він віддав честь мужу, з яким познайомився завдяки Арістотелю і заняттям філософією.
18. Далі він підкорив населення Пісідії (91), яке чинило йому опір, і зайняв Фрігію(92) з містом Гордієм, яке, кажуть, було столицею легендарного царя Мідаса. Александр побачив тут славнозвісну колісницю з вузлом з кори терна і почув переказ, якому фрігійці вірили, а говорилось у ньому про те, що хто цей вузол розв'яже, той стане володарем світу. Більшість письменників розповідає, що кінці вузла були сховані, а сам вузол настільки заплутаний, що Александр, який ніяк не міг його розв'язати, розрубав його мечем. Тоді з розрізаного вузла показалося багато кінців сплетінь. Арістобул, навпаки, розповідає, що цар дуже легко розв'язав вузол завдяки тому, що вийняв з дишла стрижень, яким був прикріплений ремінь і таким чином потім зняв і саме ярмо.
Потім Александр підкорив собі Каппадокію і Пафлагонію (93). Коли до нього дійшла чутка про смерть Мемнона, який, очолюючи перський, флот, хвалився тим, що зможе більше від інших перських полководців завдати Александру клопоту і впектися йому, Александр ще дужче впевнився у своєму намірі рушити з військом у глиб Азії.
У цей час Дарій вийшов із Суз (94) назустріч Александру, покладаючи надії на чисельну перевагу свого війська (вів він шістсот тисяч воїнів). До того ж його підбадьорювало сновидіння, яке маги витлумачили на його користь, більш бажаючи догодити йому, ніж розкрити його справжнє значення. Снилося ж йому, що македонська фаланга вся охоплена полум'ям, а Александр слугує йому, причому Александр у шаті, яку колись він, Дарій, носив, ще бувши царським гінцем, потім Александр увійшов у храм Бела (95) і зник безслідно. Божество, імовірно, за допомогою цього сновидіння провіщало, що македоняни вславляться блискучими подвигами і що Александр заволодіє Азією, подібно до того, як свого часу нею заволодів Дарій, який з гінця став царем, але македонянин невдовзі у славі закінчить життя.
19. Дарій набрався ще більшої впевненості, коли довге перебування Александра в Кілікії сприйняв за ознаку його боягузтва. Насправді ж, причиною затримки була хвороба Александра, викликана, на думку одних, виснаженням, на думку інших - простудою після купання в холодній воді річки Кціна (96). Ніхто з лікарів не зважувався допомогти йому, вважаючи стан його здоров'я безнадійним. Лікарі боялися, що коли їм не вдасться вилікувати Александра, то вони накличуть на себе з боку македонян звинувачення у зловмисному шкідництві. Лише Філіпп, акарнанець (97), хоч бачив небезпечний стан здоров'я хворого, але вірив у дружбу, яка єднала його з Александром, та й сумління не дозволяло йому не розділити небезпеку з Александром і спонукало вдатися до крайньої спроби врятування його, хай і наражаючи на небезпеку себе самого. Він приготував ліки й умовив царя повірити в їх дію й випити, коли хоче якнайшвидше видужати й вести війну далі. У цей же час Парменіон відправив із табору листа царю, в якому радив остерігатися Філіппа, мовляв, Дарій підкупив його великими подарунками і обіцянкою одружитися з його дочкою, якщо той позбавить Александра життя. Александр прочитав листа і, не показуючи його нікому, сховав під подушку. У призначену годину з'явився Філіпп у супроводі друзів царя, несучи ліки в чарі. Александр подав йому листа, а сам довірливо й охоче взяв у нього ліки. Це було величезне напруження, драматичне видовище, коли Філіпп читав листа, а Александр пив ліки. Потім обидва разом поглянули один на одного, але з неоднаковим почуттям: на погідному й усміхненому обличчі Александра можна було прочитати доброзичливість і довіру до Філіппа, а той, обурений безпідставним наклепом, то кликав богів у свідки своєї невинності й підносив руки до неба, то кидався до ліжка Александра, благаючи бути доброї думки й мати до нього повне довір'я. Бо ліки спершу сильно подіяли на хворого і, так би мовити, загнали вглиб його життєві сили, так що Александр утратив мову, знепритомнів і подавав лише слабкі ознаки життя. Скоро, однак, завдяки Філіппу він прийшов до тями і, підкріпившись, показався македонянам. А вони весь час були пригнічені, аж поки побачили свого царя.
20. У війську Дарія був Амінт, утікач з Македонії, який чудово знав вдачу Александра. Тепер, бачачи, що Дарій, вирушивши в похід проти Александра, наміряється увійти у вузькі гірські проходи, Амінт радив йому залишатися на місці і дати бій на розлогих і відкритих рівнинах, де можна б розгорнути велике військо проти незначних сил противника. На це Дарій відповів, що він боїться, аби ворог не вирвався з його "рук і Александр не втік від нього. «Щодо цього, царю, ти можеш бути спокійний,- сказав Амінт,- він напевно піде проти тебе і, можливо, вже йде». Проте докази Амінта не переконали Дарія, і він, згорнувши табір, рушив проти Александра в Кілікію. Тим часом Александр також ішов йому назустріч, прямуючи в Сірію. Темної ночі вони розминулися і потім обидва повернули назад. Александр, радий щасливій нагоді, старався чимскоріше заскочити противника у гірських тіснинах, а Дарій намагався вивести своє військо з міжгір'їв і повернутися на рівнину, де перед цим стояв табором. Нарешті він зрозумів, що припустився помилки, вступивши собі на шкоду в місцевість, замкнену морем, горами й річкою Пінар, яка текла посередині. Тому ця місцевість не годилась для використання кінноти, до того ж військо було розірване на частини, зате для дій нечисленних сил ворога тут було дуже зручно. Це місце для битви подарувала Александрові щаслива доля, але до перемоги привів не стільки щасливий випадок, скільки полководницький талант царя- Бо хоч перси чисельністю набагато переважали його військо, він не дав оточити себе, мало того, сам обійшов із своїм правим крилом ліве крило ворожого війська, ударив З на персів збоку і примусив їх тікати. Александр бився у перших лавах і був поранений мечем у стегно. Поранив його, за словами Харета (98), сам Дарій, бо між ними зав'язався рукопашний бій. Однак Александр у листі Антіпатру, описуючи цю битву, не називає того, хто його поранив. Написав тільки, що був поранений кинджалом у стегно, але рана не була небезпечна.
Александр здобув блискучу перемогу (99), перебивши більше ста десяти тисяч ворогів, але самого Дарія захопити йому не пощастило. Бо той випередив його на чотири чи п'ять стадіїв. Та колісниця й лук Дарія стали здобиччю Александра, і з тим він вернувся до своїх. Тут він побачив, що македоняни виносили з перського табору цінні речі, яких було там вдосталь, хоч більшу частину свого обозу перси залишили в Дамаську (100) і до місця битви прийшли порожнем. Намету самого Дарія македонські воїни не чіпали й залишили його Александрові. А було в ньому повно челяді, повно дорогого посуду та грошей. Александр негайно скинув із себе зброю і передусім пішов у лазню із словами: «Ходімо, змиємо після битви з себе піт у лазні Дарія». На це хтось із друзів Александра заволав: «Не Дарія вже, а Александра. Адже власність переможених повинна належати переможцям і називатися їхнім ім'ям».
Коли Александр побачив усілякий посуд - дзбани, тази, флакони, причому все майстерно виконане із щирого золота, коли почув духм'яні пахощі, коли, нарешті, зайшов у головний намет, який вражав своїми розмірами й висотою, чудовими ліжками, столами, столовим прибором,- цар поглянув на своїх друзів і сказав: «Оце я розумію, оце значить царювати».
21. Александр уже збирався обідати, коли його повідомили, що між полоненими є мати, дружина й дві незаміжні дочки Дарія (101), які, побачивши Дарієві колісницю й лук, залементували і били себе в груди, переконані, що цар загинув. На якийсь час Александр впав у задуму, схвильований більше їхньою недолею, аніж своїм щастям. Потім він послав до них Леонната (102) з дорученням передати, що Дарій не загинув і їм нема чого боятися його, Александра, тому що війну за владу він веде тільки з Дарієм, а в їх розпорядженні буде все те, чим вони користувалися за панування Дарія. Слова ці видалися жінкам доброзичливими і благородними, а ще більш людяними видались їм його вчинки. Він-бо дозволив їм поховати загиблих персів, усіх, кого вони забажали, використавши для цього шати й прикраси з військової здобичі. Александр не позбавив сім'ю Дарія почестей, які вона мала раніше, не зменшив кількості слуг, а засоби на їхнє утримання навіть збільшив. Найбільшим і найпрекраснішим добродіянням з боку Александра вони вважали те, що їм, жінкам знатним і цнотливим, а тепер бранкам, не довелось ні почути лихого слова, ні щось підозрювати, ні боятися чогось образливого. Можна було подумати, що вони перебувають не у ворожому таборі, а в якійсь священній і неприступній оселі, далеко від людських очей, під надійним захистом. Якщо вірити розповідям, дружина Дарія була найбільшою красунею серед жінок, як і Дарій був найвродливішим і найвищим на зріст серед чоловіків; а дочки їхні були схожі на батьків. Однак Александр, очевидно, вважаючи, що царю більш до лиця володіти самим собою, ніж перемагати ворогів, не доторкнувся ні однієї з них, і взагалі не знав до одруження іншої жінки, крім Барсіни (103). Барсіна, яка після смерті Мемнона стала вдовою, потрапила в полон під Дамаском. Вона одержала грецьку освіту, мала приємну вдачу. Батько її був нащадком Артабаза (104), який був сином царської дочки. Як розповідає Арістобул, Парменіон намовив Александра зблизитися з цією гарною і благородною жінкою. Дивлячись на інших вродливих і ставних полонянок, Александр жартома казав, що вигляд персіянок - це мука для очей. Протиставляючи їхній привабливій зовнішності красу свого самовладання і стриманості, він проходив мимо них байдуже, немов мимо краси неживих статуй.
22. Одного разу Філоксен(105), який стояв на чолі прибережних військ, написав Александрові, що якийсь Федор, тарентинець, має на продаж двох хлопців незвичайної вроди і запитує царя, чи не бажає він їх купити. Александр був украй обурений змістом цього листа і не раз нарікав перед друзями, запитуючи, чи справді Філоксен такої поганої думки про нього, що так безцеремонно пропонує йому таку гидоту. Самого Філоксена він гостро вилаяв у листі й наказав відправити до біса того Федора разом з його товаром. Так само здорово попало від нього Гагнону (106), який написав, що наміряється купити й доставити йому славнозвісного в Корінфі хлопця Кробіла. Коли Александру стало відомо, що македоняни Дамон і Тимофій, які служили у війську під орудою Парменіона, збезчестили жінок якихось найманців, він письмово наказав Парменіонові, щоб той, коли це виявиться правдою, розправився з ними як з дикими звірами, породженими на згубу людям. У цьому ж листі він писав і про себе такими словами: «Ніхто не може твердити, що я або бачив дружину Дарія, або хотів її бачити, мало того, я навіть не дозволяв нікому говорити про її красу».
Він також повторював, що сон і любовна пристрасть особливо переконують його в тому, що він смертний, бо відчуття втоми й любовна жага походять від тієї слабості людської природи.
Александрові була властива стриманість у їжі. Доказом цього є, між іншим, його послання до Ади (107), яку він назвав своєю матір'ю і призначив царицею Карії. З прихильності до нього вона щодня посилала йому добірні страви й печива, а згодом і своїх найкращих кухарів і пекарів. Александр відповів їй, що вони йому не потрібні, бо він має неперевершених кухарів і пекарів, яких йому подарував його вихователь Леонід, а саме: для сніданку - нічна прогулянка, для обіду - скромний сніданок. «Цей вихователь,- казав він,- частенько приходив до мене, відкривав скрині з моєю постіллю й одягом, перевіряючи, чи, бува, мати не поклала туди якісь ласощі або ще якийсь непотріб».
23. Та й до вина його тягло менше, ніж це декому здавалося. А склалася така думка тому, що він любив засиджуватись на учтах, однак не стільки пив, скільки розважався розмовою, до того ж за кожною чарою залюбки виголошував довгу промову. Додаймо, що це бувало тоді, коли він мав достатньо вільного часу. Але коли його кликали справи, то не могли його затримати, як це мало місце в інших полководців, ні вино, ні сон, ні розваги, ні весілля, ні театральні вистави. Доказом цього служить його життя, яке, хоч і тривало недовго, але було заповнене багатьма видатними подвигами. У вільний час, тільки-но прокинувшись, він передусім приносив жертви богам, потім снідав сидячи; решту дня проводив на полюванні, розглядав судові справи, давав розпорядження для війська або читав. Під час походу, коли не треба було поспішати, він управлявся в стрільбі з лука або вискакував на ходу в колісницю чи зіскакував з неї. Часто для розваги він полював на лисів або птахів, як це можна дізнатися з його щоденника. Зупинившись де-небудь, він купався або намащував тіло, водночас розпитуючи тих, що розпоряджалися кухарями й пекарями, чи все приготовлено як слід до обіду. Обідати він починав пізно, коли вже сутеніло. Подиву гідною була його турботливість і увага, яку він приділяв столу, та й дбав він про те, щоб усіх угощали однаково й нічим не легковажили. Як було вже сказано, через свою балакучість він мав звичку засиджуватись за чарою вина. Взагалі, він був найпривітніший із усіх царів і сповнений особливої привабливості, але за бенкетним столом робився неприємним через свою чванькуватість і ставав схожим на простого воїна, причому і сам не знав міри в самовихвалянні і любив слухати слова облесників. Через те найповажніші з гостей опинялися в незручному становищі, бо суперничати з підлесниками їм було не до душі, а відставати від них у похвалах не хотілося: перше здавалося принизливим, друге пахло небезпекою. Після випивки Александр ішов у лазню, потім спав до полудня, а бувало, що не прокидався й цілий день.
Він не був ласий на вишукані страви: навіть дуже рідкісні фрукти або рибу, привезені з-за моря, роздавав друзям, часто нічого собі не залишаючи. Але обіди в нього були чудові, і відповідно до його успіхів зростали й витрати на них, які врешті-решт сягнули десяти тисяч драхм. Поза цей рубіж вони не вийшли; на стільки ж було визначено витрати для тих, хто приймав Александра в себе.
24. Після битви біля Ісса Александр відправив військо в Дамаск і захопив гроші, статки, жінок і дітей персів. Найбільше на цьому нажились фессалійські вершники, які в цій битві відзначились особливою мужністю. Александр навмисне вислав їх туди, щоб вони, скориставшись нагодою, могли збагатитися. Щоправда, і решта його війська зуміла в той час удосталь нажитися. Тут македоняни вперше вволю наситилися перським золотом і сріблом, засмакували в жінках і перському способі життя і, немов собаки, що винюхують слід, кинулися на пошуки перських багатств. Однак Александр поки що ставив перед собою як першочергове завдання зміцнити своє становище в приморських країнах. Скоро до нього прибули царі Кіпру, готові визнати його зверхність. Підкорилась йому вся Фінікія, за винятком Тіра (108). Облога цього міста дуже затяглася: вона тривала вже сім місяців, незважаючи на те, що було насипано вали, застосовано облогові машини, а двісті кораблів замкнули місто з боку моря. Тоді-то Александру приснився Геракл, який вітав його з мурів міста і кликав до себе; А багатьом жителям Тіра явився уві сні Аполлон, котрий сказав, що відходить до Александра, бо йому не подобається те, що відбувається в місті. Тоді тірійці величезну статую бога, немов людину, спійману на гарячому при спробі перебігти до ворога, обмотали мотузками і прибили до цоколя, обзиваючи Аполлона «александристом». Приснився Александру ще інший сон: йому з'явився сатир (109), який здалеку манив його до себе, а коли цар намагався його спіймати, сатир спритно вихоплювався й тікав від нього. Нарешті після довгої біганини та умовлянь сатир дав себе спіймати. Ворожбити, поділивши слово «сатир» на дві частини: «са» - твій і Тір, дотепно пояснили Александрові, що Тір буде його. Ще й досі показують джерело, біля якого начебто Александр побачив уві сні сатира.
Під час облоги Александр вирушив у похід проти арабів, що жили в горах Антилівану по. Там він опинився у великій небезпеці через свого вихователя Лісімаха. Цей вихователь супроводжував Александра, доводячи, що він не є ні слабшим, ні старшим від Фенікса (111). Підійшовши до гір, Александр залишив коней на місці і далі йшов пішки. Дехто вже далеко загнався вперед, а він не хотів покинути напризволяще Лісімаха, який вибився із сил і ледве волочив ноги, до того ж уже западали сутінки, і поблизу були вороги. Підбадьорюючи й підтримуючи старого, Александр зі жменькою воїнів мимоволі відстав від війська. Настала холодна ніч, і їх чекав нічліг у небезпечному місці. Вдалині всюди горіли багаття, розпалені ворогами. Александр у скрутному становищі завжди вмів власним прикладом підбадьорити македонян. Тож, покладаючись на свої прудкі ноги, він підбіг до арабів, що сиділи навколо найближчого багаття, двох з них убив мечем і, вихопивши з багаття головешку, вернувся до своїх. Македоняни розпалили величезне багаття. Частина арабів, налякавшись, утекла, а інших, які пробували підійти ближче, македоняни прогнали. Решту ночі вони провели спокійно. Про цей випадок розповідає Харет.
25. Кінець облоги Тіра був такий. Після тривалих виснажливих боїв Александр дав більшій частині свого війська відпочинок, але, щоб противник не зробив того самого, залишив під мурами Тіра невелику кількість воїнів. У цей час Арі-стандр, приносячи жертву з тварин і розглядаючи знамення на їхніх нутрощах, сміливо запевнив присутніх, що Тір у цьому місяці буде взятий. Ці слова всі зустріли із сміхом і глумом, бо вже йшов останній день місяця. Александр, який повсякчас турбувався про повагу до віщувань, побачивши розгубленість ворожбита, наказав вважати цей день не тридцятим, а двадцять восьмим. Потім на знак, даний трубою, почався штурм мурів Тіра з далеко більшим розмахом, ніж Александр задумував напочатку. Напад був такий навальний, що навіть воїни, які залишились у таборі, не могли стриматись, щоб не поспішити на допомогу тим, що штурмували місто. Тірійці здалися, і місто було взяте ще того самого дня (112).
Трохи згодом Александр обложив Газу, найбільше місто в Сірії. Тоді на його плече впала грудка землі, яку випустив птах, що пролітав у високості. Потім цей лтах сів на одну з облогових машин і зненацька заплутався у сплетінні сухожиль, уживаних для натягування канатів. Тоді сповнилось віщування Арістандра: Александр був поранений у плече, але місто все-таки взяв. Значну частку захопленої здобичі він відправив матері, Клеопатрі (113) та друзям. Вихователю Леоніду він послав п'ятсот талантів ладану і сто талантів мира, згадавши одну свою дитячу мрію. Бо давно, коли Александр під час жертоприношення набрав обома пригорщами ладану і спалив його на честь богів, Леонід зробив йому такий докір: «Александре, коли ти заволодієш країною, багатою на пахощі, то тоді й будеш так щедро жертвувати богам ладан. А поки що мусиш ощадно вживати те, що маєш». Тепер Александр написав йому: «Я послав тобі вдосталь ладану й мира, щоб ти перестав скупитися перед богами».
26. Коли Александрові принесли скриньку, ціннішого від якої нічого не було знайдено серед коштовностей і речей Дарія, він запитав своїх друзів, яку цінність слід, на їх думку, покласти в цю скриньку. Друзі радили по-різному, тоді він сам сказав, що зберігатиме в ній «Іліаду», і зразу її туди поклав. Це підтверджує багато письменників, які заслуговують довіри. Якщо правдою є те, що повідомляють, посилаючись на Геракліда (114) , александрійські вчені, то Гомер був для Александра справді корисним і невідступним супутником у його походах. Розповідають, між іншим, що Александр після завоювання Єгипту задумав побудувати там велике й багатолюдне грецьке місто і назвати його своїм ім'ям. За порадою будівничих він уже відміряв і обгородив місце для майбутнього міста, аж раптом уночі побачив дивний сон. Йому приснився поважний, сивочолий старий, який підійшов до нього і вимовив такі віршові рядки:
Острів там є невеликий у вічнобурхливому морі,
Перед самим він Єгиптом лежить, а зовуть його Фарос (115).
Прокинувшись, Александр негайно вирушив на Фарос, який тоді ще був островом, розташованим трохи північніше від Канобського гирла Нілу (116). Сьогодні він з'єднаний з материком насипом. Александр оглянув місцевість і оцінив її дуже вигідні дані. Острів являв собою смугу землі, схожу на досить широку косу; він відділяв велике озеро від моря, яке утворює тут зручну гавань. Александр заявив, що Гомер гідний подиву в будь-якому відношенні, а крім того, він ще й мудрий будівничий. Цар наказав негайно накреслити план міста, враховуючи особливості місцевості. Оскільки напохваті не було крейди, будівничі набрали борошна й намітили ним на чорній землі рівнини вигляд міста. Цар був задоволений плануванням, аж раптом з ріки й озера хмарою знялась незліченна кількість птахів різних порід і різної величини, налетіла на це місце й видзьобала все борошно. Александр засмутився, розцінюючи це як лиховісне знамення. Але ворожбити заспокоїли його, пояснюючи, що засноване ним (117) місто буде процвітати и годувати людей різних країн . Александр наказав керівникам будівництва почати роботу, а сам вибрався в далеку дорогу до храму Аммона. Подорож була дуже довга, важка й виснажлива. Вона була небезпечна з двох причин: по-перше, через брак води, бо впродовж багатьох днів довелося йти пустелею, по-друге, подорожніх серед безмежних і глибоких пісків міг би заскочити шалений південний вітер. Кажуть, що колись давно цей вітер налетів на військо Камбіса і, піднявши й женучи перед собою маси піску, засипав тоді й похоронив п'ятдесят тисяч чоловік. Усі ці труднощі майже кожен брав до уваги, але Александра неможливо було відмовити від раз прийнятого рішення. Бо доля, яка сприяла його прагненням, виробила в ньому впертість. Його жадоба до подвигів, підсилювана честолюбством, зробила його непереможним на війні з ворогами та допомагала йому долати простір і час.
27. Щасливий перебіг подорожі всупереч неймовірним труднощам більшою мірою зміцнив у людей віру в божественну турботу про Александра ніж усі пізніші віщування. Більш того, саме завдяки цьому переконанню зросла віра в правдомовність оракулів. Насамперед пішов рясний і тривалий дощ, який звільнив учасників походу від страху перед муками спраги. Внаслідок дощу розпечений пісок зробився вологим і не грузьким, повітря стало чистішим, легше стало дихати. Потім, коли віхи, розставлені для провідників, зникли і подорожні почали безладно блукати, не знаючи дороги, раптом з'явилися круки і взялися вести похід. Вони то швидше летіли вперед, коли люди встигали йти вслід за ними, то сповільняли політ, чекаючи на тих, що відставали. Але найдивовижніше в цьому всьому, за розповіддю Каллісфена (119), було те, що ці круки навіть уночі кликали людей, що заблукали, і своїм карканням виводили їх на правильну дорогу.
Коли Александр щасливо пройшов через піщану пустелю й досяг мети своєї мандрівки, жрець Аммона привітав його, поздоровляючи від імені бога, неначе сина. Александр запитав, чи не уник кари хтось із убивць його батька. Але жрець порадив йому не блюзнити, бо батько його не з числа смертних. Тоді Александр інакше висловив своє запитання і поцікавився, чи всіх убивць Філіппа бог покарав. Далі запитав про свою владу: чи призначено йому стати володарем усіх людей. Бог відповів, що це йому призначено і що за Філіппа повністю відомстили. Александр підніс богу чудові дари, а людей щедро наділив грішми.
Так пише про ці відповіді бога Аммона переважна більшість письменників. Сам Александр у листі до матері писав, що одержав деякі таємні пророцтва, про які розкаже їй одній, коли приїде. Дехто ж повідомляє, нібито жрець, аби підкреслити свою прихильність до Александра, хотів привітати його по-грецьки: «О, пайдіон!» («О, дитино!»). Але внаслідок чужоземної вимови, замінивши кінцевий звук «н» на «с» сказав: «О, пайдіос!» («О, сину Зевса!»). Александру припала до вподоби ця помилка, і звідси розійшлася чутка про те, що бог привітав його як сина Зевса. Кажуть також, що Александр слухав у Єгипті філософа Псаммона (120) і з його викладу він найбільше вподобав твердження про те, що всіма людьми править бог, бо закладена в кожній людині здатність керувати й панувати є божественного походження. Сам Александр міркував з цього приводу глибше і казав, що бог - це спільний батько всіх людей, але передусім своїми дітьми він вважає найкращих з них.
28. Взагалі, до негреків Александр ставився зверхньо і поводився з ними так, немов був упевнений, що він походить від богів і є сином бога, а перед греками помірковано й обережно видавав самого себе за бога. Тільки в листі до афінян у справі Самосу (121) він так писав: «Я нізащо не віддав би вам це вільнолюбне і славне місто, але володійте ним, якщо одержали його від тодішнього вашого володаря, якого звали моїм батьком». А мав він на увазі Філіппа. Однак, пізніше, коли, поранений стрілою, він терпів муки, то сказав: «Оце, мої друзі, тече звичайна кров, а не Плин, що в жилах пливе у блаженних богів невмирущих (122)».
Одного разу, коли сильно загриміло і всі злякались, присутній там софіст Анаксарх озвався до Александра: «Очевидно, ти не здатний зробити щось таке, сину Зевса?» Александр у відповідь на це розсміявся і сказав: «Та я й не хочу наводити жах на своїх друзів, як ти мені радиш. Адже тобі не до вподоби мої обіди, тому що ти бачиш на столах рибу, а не голови сатрапів». І справді, Анаксарх, кажуть, коли одного разу Александр послав Гефестіону рису, висловився в подібний спосіб, насміхаючись і глузуючи з тих, хто заради слави наражає своє життя на небезпеку і не шкодує для цього зусиль, а втіх і насолод зазнає не більше від звичайних людей. Із сказаного ясно випливає, що Александр не вірив у своє божественне походження й не хизувався ним, але користувався цією вигадкою як засобом для уярмлення інших народів.
29. Після повернення з Єгипту у Фінікію Александр приніс жертви богам і влаштував на їх честь урочистості з процесіями і змаганнями дифірамбічних і трагічних хорів, примітними не лише зовнішньою пишнотою, а й тим, що хорегами виступали тут царі Кіпру, як в Афінах вибрані жеребкуванням громадяни з кожної округи (123). Вони змагалися між собою з подиву гідним честолюбством. А вже з найбільшим завзяттям боролися за першість саламінець Нікокреонт і еолієць Пасікрат (124). їм-бо за жеребом дісталися найславетніші актори, а саме: Пасікратові - Афінодор, а Нікокреонту - Фессал (125), до якого прихильним був сам Александр. Але він не виявив своєї прихильності цьому актору, аж поки на основі голосування переможцем був оголошений Афінодор. Тоді, вже виходячи з театру, Александр зауважив, що схвалює рішення суддів, але сам охоче віддав би частину свого царства, аби тільки не бачити Фессала переможеним. Зрештою, коли афіняни наклали на Афінодара грошове стягнення за те, що він не з'явився на виставу під час Діонісій , і той просив царя заступитися за нього перед афінянами, Александр цього не зробив, але заплатив за нього скільки вимагалось. Так само, коли Лік он з Скарфеї (127), який з великим успіхом виступав у театрі, вставив у якусь комедію рядок, у якому містилося прохання про десять талантів, Александр засміявся й дав йому цю суму.
Тим часом Дарій прислав до Александра своїх довірених з листом, у якому пропонував йому десять тисяч талантів викупу за полонених, усі землі по той бік Євфрату, одну з дочок за дружину і договір про дружбу й союз. Коли Александр поділився цією звісткою зі своїми друзями, Парменіон сказав: «Якби я був Александром, я прийняв би ці умови».- «Клянусь Зевсом, і я прийняв би, якби був Парменіоном»,- вигукнув Александр. А Дарію відповів, що коли той прийде до нього особисто, то буде сердечно прийнятий, у противному разі він сам піде на нього.
30. Однак незабаром Александр пошкодував за таку відповідь, тому що дружина Дарія померла від пологів. Він не приховував свого жалю, що проґавив сприятливу нагоду виявити свою великодушність. Він наказав поховати померлу врочисто, не шкодуючи ніяких коштів. Дарія повідомив про смерть дружини один із євнухів, на ім'я Тірей, який був узятий в полон разом з жінками. Йому пощастило втекти з македонського табору й верхи дістатися до Дарія. Цар почав бити себе по голові і зі слізьми на очах заволав: «Бідолашні перси! Дружина й сестра царя не лише живою потрапила в руки ворога, а й після смерті була позбавлена царського похорону!» Тут перебив його євнух і сказав: «Щодо похорону, всіляких почестей і належної шани, то не маєш підстави нарікати на лиху долю персів. Бо й цариця Статіра, і твоя мати, і діти мали всього вдосталь і втішалися не меншою шаною, ніж раніше, крім можливості бачити твоє світло, яке з волі владики Оромазда (128) знову яскраво засяє. Статірі після смерті не відмовлено в жодній почесті, навіть вороги вшанували її сльозами. Бо Александр наскільки страшний у битві, настільки благородний як переможець».
Коли Дарій почув це, сум'яття й біль породили в його душі дивовижну підозру. Він завів євнуха в глибину намету і сказав: «Якщо ти разом зі щастям персів не перейшов на бік македонян і ще визнаєш мене, Дарія, за свого володаря, поклянись на велике світло Мітри (129) й правицю твого царя і скажи мені чесно, чи не оплакую я найменше з нещасть Статіри і чи не мав я причини ще більше страждати, поки вона жива? Чи справді я почував би себе нещаснішим, якби натрапив на ворога жорстокого і кровожерного? Невже цей молодий чоловік виявляв би такі почесті жінці ворога, якби керувався добропорядністю?»
Не встиг цар закінчити свою мову, як Тірей кинувся до його ніг, благаючи не говорити такі бридкі слова, не підозрювати Александра безпідставно, не безчестити пам'ять покійної дружини й сестри, а собі відбирати найбільшу розраду, в нещасті - думку, що ти переможений надлюдиною. Він доводив, що Александр заслуговує подиву за те, що його скромність у поводженні з перськими жінками перевершує мужність, яку він виявив у боротьбі з перськими чоловіками. Для підтвердження своєї правдомовності євнух вдався до страшних клятв, крім того, навів інші приклади стриманності й великодушності Александра. Тоді Дарій вийшов до своїх друзів і звів до неба руки з такою молитвою: «Боги - опікуни мого роду й мого царства! Насамперед дозвольте мені підняти перську державу з занепаду до такого процвітання, в якому вона перебувала, коли я її одержав, і щоб я, перемігши, міг віддячити Александрові за доброту, яку він виявив до найдорожчих мені осіб, коли я опинився в скруті. Але, якщо за велінням долі настав час розплати й перемін, коли розпадеться перська держава, хай ніхто, крім Александра, не сяде на трон Кіра!» (130) Саме так передає ці події і слова переважна більшість письменників.
31. Після того як Александр завоював усі землі аж по Євфрат, він негайно рушив проти Дарія, який ішов йому назустріч на чолі мільйонного війська. Хтось із друзів розповів Дарію, яку забаву для сміху придумали його слуги. Вони поділилися на дві частини, кожна з яких мала свого вождя й полководця. Одного з них назвали Александром, другого - Дарієм. Спочатку слуги кидали одні на одних грудками землі, потім дійшло до кулачного бою і, нарешті, в розпалі боротьби вони пустили в хід камені й ломаки. Багатьох із слуг важко було втихомирити. Почувши це, цар наказав, щоб обидва вожді помірялись у поєдинку. На цей поєдинок дивилось усе військо, вважаючи його за провіщення майбутньої битви. У завзятій боротьбі перемога дісталася тому, кого звали Александром. В нагороду він одержав від Дарія дванадцять сіл і право носити перський одяг. Таке розповідає Ератосфен.
До великої битви з Дарієм дійшло не під Арбелами, як пише багато істориків, а під Гавгамелами (131). Назва ця у місцевому говорі означає: «Верблюжий дім», бо хтось із давніх царів, врятувавшись утечею від ворогів на одногорбому верблюді, помістив його тут і призначив на його утримання прибутки з кількох сіл.
У місяці боедроміоні (132), приблизно тоді, коли в Афінах починають святкувати таїнства, сталося затемнення місяця. А одинадцятої ночі після затемнення, коли два війська стояли одне навпроти одного, Дарій наказав своїм воїнам вишикуватись і при світлі смолоскипів провів огляд своїх військ. Александр, коли македоняни полягали спати, разом з віщуном Арістандром здійснював перед своїм наметом таємничі обряди і приносив жертви Фобу (133). Уся рівнина між горою Ніфатом і Гордіейським гірським хребтом (134) була освітлена вогнищами, а з табору ворогів доносився глухий гомін, немов шум безкрайого моря. Старіші з повірників Александра, зокрема Парменіон, були приголомшені численною перевагою ворога і говорили між собою, що важко буде вдень у відкритому бою витримати натиск такої тьми-тьменної ворожого війська. Тим-то, коли Александр закінчив жертвоприношення, вони підійшли до нього і радили йому напасти на ворога вночі, щоб темрява приховала те, що перед битвою може нагнати македонянам великого страху. І тоді Александр дав їм знамениту відповідь: «Красти перемогу - не в моїй звичці». Дехто визнав її легковажною й недоречною перед лицем такої небезпеки, інші вбачали в цьому прояв упевненості у своїй силі в дану хвилину і проникливе передбачення майбутніх подій. Він не хоче, казали ці останні, дати переможеному Дарію привід для виправдання своєї поразки нічною темрявою, так само, як раніше перс скидав вину на гори, межигір'я й море, до того ж Александр здає собі справу з того, що Дарій, у розпорядженні якого є величезна держава й невичерпні сили, при достатку зброї й людей не припинить війни, а зробить це лише тоді, коли, зазнавши поразки у відкритому бою, занепавши духом і втративши надію, усвідомить марність дальшого опору.
32. Коли повірники відійшли, Александр ліг у своєму наметі поспати. Кажуть, що решту ночі він провів у такому глибокому сні, що всупереч своєму звичаю не встав удосвіта. Тим-то полководці, які з'явилися до нього спозаранку, вельми здивувалися і на власну відповідальність віддали воїнам наказ насамперед поснідати. Потім, коли вже не можна було далі баритися, Парменіон увійшов у намет Александра, підступив до його ліжка і двічі, а може, й тричі окликнув його. Коли той прокинувся, Парменіон запитав, чому він спить сном переможця, а не того, кого чекає найважча з битв. На це Александр з усмішкою сказав: «Як це так? Невже ти не вважаєш, що ми вже виграли бій, якщо нам більше не треба блукати по цій безмежній і спустошеній країні в гонитві за Дарієм, який уникає битви?»
Зрештою, не тільки перед битвою, а й перед лицем смертельної небезпеки Александр виявився людиною сильного духу, непохитної волі, великої мужності. У бою ліве крило, на чолі якого стояв Парменіон, захиталося й- почало відступати під навальним натиском бактрійської кінноти, яка з оглушливим криком шалено вдарила на македонян. У цей же час Мазей (135) послав загін кіннотників з наказом обійти фалангу й напасти на обоз. Таким чином Парменіон, на якого напали з двох боків, опинився в скрутному становищі й через гінців повідомив Александра, що табір і обоз будуть утрачені, якщо він негайно не пришле сильне підкріплення тиловим частинам, відтягнувши деякі підрозділи із своєї передової лінії. Вийшло так, що Александр одержав це повідомлення від Парменіона в ту мить, коли давав своїм воїнам наказ іти в наступ. Почувши таке, він сказав, що Парменіон з'їхав з глузду й не вміє розсудливо думати, якщо в метушні забув, що переможцям дістається все майно вороги а переможеним треба дбати не про багатство та придбаній рабів, а про славу й почесну смерть на полі бою.
Наказавши передати це Парменіону, Александр надів на голову шолом. Решту обладунку він одягнув уже до того в наметі, а саме: сорочку сіцілійської роботи з поясом, а на неї подвійний льняний панцир, який йому дістався із здобичі, взятої в битві. Його залізний шолом роботи Теофіла сяяв немовби був виконаний із чистого срібла. До шолома був прикріплений нашийник, також залізний, усіяний коштовними каменями. Меч Александра, який йому подарував цар міста Кітіона (136), був навдивовижу легкий і чудового гарту, і в битвах правив йому за основну зброю. На панцир Александр одягнув плащ, який відрізнявся від усього обладунку витонченою роботою. Цей плащ був витвором майстерності Гелікона Старшого, а подарували його Александру на знак поваги жителі міста Родоса. В ньому любив він іти в бій. Коли Александр вишиковував військо й заохочував воїнів повчаючи їх і перевіряючи їхню бойову готовність, то їздив не на Букефалі, а на іншому коні, бо Букефала він беріг як уже немолодого. Але перед самим боєм Букефала підводили до Александра. Сівши на коня, Александр одразу йшов у наступ.
33. Потім Александр довго промовляв до фессалійців ті інших греків і домігся того, що вони з криком вимагали, аби він вів їх проти персів. Це підбадьорило його, він узяв сіли у ліву руку, а праву підніс угору, звернувшись до богів з молитвою (так розповідає Каллісфен), аби вони, якщо він справді син Зевса, допомогли грекам і вселили в них відвагу Віщун Арістандр у білій шаті і з золотим вінком на голові їхав верхи поруч з царем і показував на орла, який кружляв над головою Александра, а потім раптом полетів просто на ворогів. Усі, хто це бачив, набралися несказанної хоробрості. Спочатку кіннотники, підбадьорюючи один одного, рушили учвал на ворогів, а за ними ринули фаланги пішого війська. Але, перш ніж передні лави зійшлися, перси почали відступати. Воїни Александра переслідували їх завзято, при чому він гнав розбитих персів просто на те місце, де перебував Дарій. Александр побачив його здалеку через перші лай перських воїнів в оточенні царського почту. Сам Дарій стояв на високій колісниці, ставний і гарний на вроду, а навколо нього вишикувалися численні підрозділи відбірних вершників у сяючій зброї, готові зустріти ворога. Коли, однак, вони побачили зблизька грізного Александра, який гнав утікачі на тих, що ще стояли на місці, ламаючи їхній стрій, більшість персів, охоплена жахом, розбіглася. Але найхоробріші і найзнаменитіші гинули, захищаючи царя, і падали один на одного, в передсмертних корчах чіпляючись за ворожих вершників та їхніх коней, і тим самим заважали переслідуванню. Це жахливе видовище відбувалося на очах Дарія. Воїни, розставлені перед ним для його захисту, перли просто на нього, так що колісниці не можна було ні повернути, ні пробитись з нею, бо колеса застряли в трупах і калюжах крові, коні, майже сховані під купою загиблих, ставали дибки, а кучер не міг нічого вдіяти. Покинувши колісницю і зброю, Дарій утік, як розповідають, на якійсь кобилі, що недавно ожеребилась. Імовірно, йому не вдалося б урятуватися втечею цього разу, коли б не те, що до Александра знову прискакали гінці від Парменіона просити допомогу, бо на тому боці зосереджені були ще великі сили ворога і ніяк не здавалися. Взагалі Парменіонові дорікають за те, що в цій битві він виявив себе млявим і бездіяльним, чи тому, що старість послабила в ньому відвагу, чи тому, що він, як твердить Каллісфен, вважав за небезпечне зростання могутності і зазнайства Александра і заздрив йому. Роздратований тим, що Парменіон у таку хвилину вимагає допомоги, Александр не сказав воїнам про що йдеться, а просто дав знак припинити переслідування ворога нібито тому, що наставали сутінки і через те пора покласти край кровопролиттю. Поспішаючи до тої частини війська, яка перебувала в небезпеці, Александр по дорозі дізнався, що вороги повністю розгромлені і кинулися навтіки,
34. Такий кінець битви вказував на те, що могутності перської держави настав кінець. Александр, проголошений царем Азії, приносив богам щедрі жертви, своїм друзям роздавав багатства, палаци, управління країнами. Бажаючи прихилити до себе греків, він відправив їм послання, в якому повідомляв, що владі тиранів покладений край, усі держави стають незалежними. Окремо він написав платейцям (137), що відбудує їхнє місто за те, що їхні предки колись віддали грекам свою землю для битви за свободу Греції. Частину здобичі він вислав в Італію жителям міста Кротона (138), щоб ушанувати мужність і відданість атлета Фаілла, який під час перських війн, коли інші жителі Італії зневірились у перемозі греків, побудував на власні кошти корабель і поплив до Саламіна (139) з метою розділити з іншими греками їхню долю. Ось так Александр поважав кожний прояв мужності і зберігав вдячну пам'ять про славні діяння.
35. Під час походу через Вавілонію, яка відразу перейшла на його бік, Александр з подивом дивився на прірву, з якої, немов із джерела, бурхало полум'я. Неподалік від цієї прірви безперервним потоком струменіла нафта, утворюючи ціле озеро. Нафта має властивості, які нагадують властивості смоли, але вона настільки сприйнятлива до вогню, що запалюється ще до зіткнення з полум'ям, вже від самого світла, випромінюваного вогнем, і часто від неї спалахує повітря між нею і вогнем. Перси, бажаючи показати Александрові природні властивості цієї рідини, злегка обприскали вулицю, яка вела до будинку, де він зупинився. Потім, коли споночіло, вони зайняли місце на одному кінці цієї вулиці і приклали смолоскипи до місця, политого нафтою. Нафта відразу спалахнула, і полум'я, як оком змигнути, дійшло до протилежного кінця вулиці, так що вся вона була охоплена вогнем.
Серед слуг, обов'язком яких було мити й намащувати, а також розвеселяти Александра різними жартами, був якийсь афінянин Афінофан. Одного разу, коли в купальні біля Александра стояв хлопчина Стефан, миршавого й смішного вигляду, але наділений гарним голосочком, цей Афінофан сказав: «А якби то так, царю, випробувати цю рідину на Стефані? Якщо вона навіть на ньому спалахне і не погасне, то я без вагання ладен визнати, що її сила страшна і непоборна». Хлопець радо дав згоду на цей дослід, але ледве його натерли нафтою і вогонь торкнувся його, як хлопець увесь спалахнув, так що Александр від переляку не знав, що робити. І якби, на щастя, не стояло там декілька слуг, які тримали посудини з водою для вмивання, то будь-яка допомога не припинила б поширення вогню. Одначе й так насилу вдалося погасити вогонь на тілі хлопця, який весь горів, і після цього ще довго перебував у тяжкому стані.
Дехто з тих, що намагаються тлумачити перекази в зрозумілий спосіб, не без рації твердить, що саме нафта була; тією отрутою, якою Медея (140) намазала вінок і шату, про що говориться в трагедії. Бо вогонь не спалахнув з цих предметів і виник не сам собою, а від полум'я, яке хтось підніс близько. Вінок і шата притягли його до себе і блискавично загорілися. Бо якщо промені і струмені вогню йдуть здалеку, то вони певним тілам приносять тільки світло й тепло, натомість нагромаджуються в тілах сухих з порами бо просякнутих жирною вологою і, спалахнувши вогнем, швидко змінюють речовину.
Що стосується походження нафти, то не відомо, чи вона була... *чи, радше, гарячою рідиною, яка випливає з надр землі, від природи жирної і вогненної. Річ у тім, що Вавілонія - країна дуже жарка, так що зерна ячменю часто навіть вискакують із ґрунту і піднімаються вгору, бо земля тут тріскає від нестерпної спеки. У Вавілонії люди в спекотну пору сплять на шкіряних мішках, наповнених водою. Гарпал, залишений намісником у цій країні, задумав прикрасити грецькими рослинами царський палац і місця для прогулянок. З багатьма рослинами йому вдалося це зробити, лише плющ ніяк не міг прийнятися на цій землі. Він щоразу всихав, бо не міг витримати місцевої температури. Земля тут розпечена, а плющ полюбляє холод. Сподіваюсь, що за такі відступи, аби тільки знати в них міру, не будуть мені дорікати навіть прискіпливі читачі.
[* В оригіналі текст зіпсований.]
36. Захопивши потім Сузи, Александр знайшов у царському палаці сорок тисяч талантів карбованої монети, всіляке начиння та безліч коштовностей. Кажуть, що виявлено там у коморах запаси пурпуру герміонського виробу (141) вагою в п'ять тисяч талантів. Цей пурпур лежав уже сто дев'яносто років (142), але зберіг давню свіжість кольору. Пояснюється це, на думку декого, тим, що фарбують його за допомогою багряної фарби з доданням меду, як для білих тканин застосовують білу олію, бо й ті довго зберігають первісний блиск і чистоту кольору. Дінон (143) розповідає, що перські царі у своїй скарбниці зберігали навіть воду, доставлену з рік Нілу й Істру , щоб таким чином наочно засвідчити могутність своєї держави й панування над усім світом.
37. Оскільки Персіда, як країна гориста, виявилася неприступною для військового походу, до того ж її обороняли після втечі Дарія найзнаменитіші перси, то Александрові довелося йти кружною дорогою, що мала вигляд невеликого кола. За провідника йому служив один чоловік, який володів двома мовами, бо батько його був лікієць, а мати - персіянка. І саме це, кажуть, напророчила Александру Піфія, коли він ще був хлопцем, мовляв, його провідником у поході на персів буде лікієць. У Персіді було вирізано силу-силенну перських полонених. Сам Александр пише, що він особисто дав наказ вимордувати цих людей, бо вважав це корисним для себе. Тут знайдено грошей стільки ж, скільки і в Сузах (145). Крім того, звідси було вивезено різного добра та дорогоцінностей на десяти тисячах пар мулів і на п'яти тисячах верблюдів.
Побачивши велику статую Ксеркса, необачно скинуту юрбою, яка пхалася в палац, Александр зупинився і промовив до статуї, неначе до живої людини: «Пройти мимо тебе й залишити лежати за твій похід проти греків чи підняти тебе за велич духу та інші прикмети?» Нарешті, добре розміркувавши, Александр мовчки пішов далі. Щоб дати воїнам відпоючинок, тим паче що вже настала холодна пора, він провів у Персіді чотири місяці. Розповідають, що коли він уперше сів на царський трон під балдахіном, вигаптованим золотом, корінфянин Демарат, щирий друг Філіппа й Александра, із радості розплакався по-старечому і сказав: «Як жаль, що 6агато греків не дожили до цього великого щастя й повмирали,(5) не побачивши Александра на троні Дарія!»
38. Одного разу, після того як Александр вирішив відновити війну проти Дарія, він улаштував заради друзів розвагу, в якій взяли участь і жінки, запрошені своїми коханцями. Серед цих жінок особливу увагу привертала до себе Таїда, родом з Аттіки, пізніше коханка майбутнього царя Птолемея. Вона, сп'янівши, то спритно вихваляла Александра, то жартувала з нього, зважилась виголосити промову цілком у дусі звичаїв її батьківщини, але занадто піднесену щодо самої себе. Таїда сказала, що за поневіряння під час мандрів по Азії повною винагородою для неї є те, що вона може глумитися з гордих хоромів перських царів. Але ще більшої втіхи вона б зазнала, якби тепер у розпалі забави на очах Александра підпалила палац Ксеркса за те, що той знищив колись вогнем Афіни (146). Хай увесь світ говорить про те, що жінки, які брали участь у поході Александра, відомстили персам за Грецію більшою мірою, ніж його полководці в битвах на суші й на морі. її слова були зустрінуті бурхливими оплесками і схвальними вигуками. Заохочуваний друзями, Александр захопився цією думкою. Він підвівся з місця і з вінком на голові та зі смолоскипом у руці пішов попереду всіх. Ті, що вийшли за ним, галасливою юрбою оточили царський палац, сюди ж позбігалися з великою радістю зі смолоскипами й інші македоняни. Вони були переконані, що Александр підпалює й нищить царські палаци тому, що думає про повернення на батьківщину і не має наміру жити серед варварів. Так описує цю подію частина істориків, інші ж твердять, що пожежа палацу була заздалегідь задумана. Але всі згодні в тому, що Александр скоро пожалкував за свій учинок і велів пожежу погасити.
39. Александр був від природи вельми щедрою людиною. Ця його риса посилилась, коли його могутність зросла. Щедрість Александра поєднувалася з доброзичливістю, завдяки якій подарунки стають людям справді приємними. Наведу декілька прикладів його щедрот.
Арістон (147), вождь пеонійців, убив ворожого воїна і, показуючи Александрові його голову, сказав: «Царю, у нас за це нагороджують золотою чарок». На це Александр: «Пустою, звичайно; а я дам тобі повну вина і вип'ю за твоє здоров'я». Якийсь рядовий македонський воїн гнав одного разу мула, навантаженого царським золотом. Коли тварина зовсім вибилась із сил, воїн узяв ношу на свої плечі й сам ніс її далі. Побачивши його муки, і дізнавшись, у чому річ, Александр сказав воїну, який уже хотів кинути геть вантаж: «Тримайся бадьоро, пройди ще решту дороги і занеси це собі в намет».
Взагалі, він більше гнівався на тих, хто не хотів приймати його подарунків, ніж на тих, хто їх випрошував. Так, наприклад, він написав одного разу в листі Фокіону (148), що надалі не вважатиме його своїм другом, якщо той відмовлятиметься від його добродіяння. Серапіону, одному з тих юнаків, з якими він грав у м'яча, Александр не давав нічого, бо той нічого й не просив. Одного разу під час гри Серапіон кидав м'яч усім іншим, тільки не Александрові. Коли Александр запитав його: «А чому мені не кидаєш м'яч?», Серапіон відповів: «Бо ти мене про це не просиш». Тоді Александр розсміявся і щедро його обдарував. Якийсь Протей, один з тих, що за вином уміють чудово забавляти жартами, впав у неласку. Коли друзі заступилися за нього, і він сам заплакав, Александр сказав, що прощає йому. На це Протей: «Гаразд, але дай мені насамперед заставу, що дотримаєш слова». Цар велів видати йому п'ять талантів.
Які величезні багатства він роздавав друзям і своїм охоронцям, можна собі уявити з листа Олімпіади Александрові. У ньому вона пише таке: «Роби добро своїм друзям і виявляй до них прихильність якось інакше. Адже тепер ти робиш усіх рівними царю, а самого себе прирікаєш на самотність». Такі листи Олімпіада писала йому не раз, тим-то він зберігав їх як щось святе. Тільки одного разу, коли Гефестіон (149) хотів, як звичайно, прочитати разом з ним розпечатаного листа, Александр не боронив йому, але зняв з пальця свій перстень і приклав печаткою до губ друга.
Синові Мазея, який при дворі Дарія втішався великим впливом, Александр хотів додати ще одну сатрапію, до того ж більшу від тієї, що нею він уже керував. Але той, відмовляючись, сказав: «Царю, раніше в нас був лише один Дарій, а тепер ти створив багато Александрів». Парменіонові Александр подарував палац Багоя (150) поблизу Суз, у якому, кажуть, було захоплено одягу на тисячу талантів. У листі Антіпатрові він велів йому запровадити особисту охорону, бо нібито існує змова проти нього. Матері Александр посилав багато подарунків, але не дозволяв їй втручатися в державні і військові справи. Коли вона висловлювала своє незадоволення з цього приводу, він спокійно витримував її докори. Одного разу, коли Антіпатр написав йому довгого листа із скаргами на неї, він прочитав його і сказав: «Антіпатр не знає, що одна сльоза матері зводить нанівець тисячі таких листів».
40. Александр помітив, що його оточення повністю розніжилось, поводило себе безчесно і вело життя надмірно розкішне: Гагнон з Теосу носив черевики із срібними цвяшками; Леоннатові для гімнасія цілими караванами доставляли пісок аж з Єгипту; у Філота назбиралось сітей для полювання довжиною на сто стадій; більшість друзів при купелі й натиранні тіла стали вживати пахучі мазі, замість оливкової олії, кожний возив із собою банщиків і спальників. За це Александр лагідно й розсудливо докоряв своїм наближеним, висловлюючи здивування, як вони, хто має за собою стільки тяжких боїв, не пам'ятають про те, що сон людини солодший, коли вона добре себе сама втомить, ніж коли її інші втомлять. Хіба не бачать вони, порівнюючи своє життя з життям персів, що немає нічого більш рабського, як розкіш, і більш царського, як праця? «Бо чи зможе,- казав він,- той з вас сам ходити за своїм конем або чистити свій спис чи шолом, хто відвик торкатися власними руками того, що найцінніше,- свого тіла? Хіба вам не дається втямки, що мета нашої перемоги полягає в тому, що не робити того, що роблять переможені?»
Сам він ще наполегливіше, ніж раніше, гартував себе в походах і на полюваннях, наражаючись на небезпеку й переносячи безліч злигоднів. Один лаконський посол був свідком, як Александр убив великого лева. Посол тоді вигукнув: «Александре, ти чудово боровся з левом за царську владу». Зображення цього полювання Кратер (151) подарував храму в Дельфах. Він замовив статуї лева й собаки, царя в боротьбі з левом і себе, який біг на допомогу. А виконав їх частково Лісіпп, частково Леохар (152).
41. Загартовуючись сам і водночас заохочуючи інших до доблесті, Александр не боявся небезпек. Проте його найближчі друзі, засмакувавши в розкошах і піддавшись гордині, прагнули лише до розкішного життя та бездіяльності, і вже скоса дивилися на мандри й походи і невдовзі вони дійшли до того, що стали насміхатися над Александром і лихословити проти нього. Спочатку Александр сприймав це дуже спокійно, кажучи, що така то вже доля царів - за добродіяння вислуховувати огуду. Справді-бо, навіть найменше добро, яке він робив для близьких йому людей, було доказом його великої прихильності й поваги до них. Як підтвердження наведу кілька прикладів. Так, Певкестові (153) він написав листа, докоряючи, чому той не повідомив, що його покусав ведмідь, хоч іншим про цей випадок написав. «Але тепер,- вів далі Александр,- напиши мені, як себе почуваєш, а також про те, чи хто з учасників полювання не покинув тебе в біді, щоб можна було його покарати». Гефестіонові та його товаришам, коли вони поїхали кудись в справах, Александр повідомив, що Пердікка ненароком поранив Кратера списом у стегно, коли вони разом дражнили єгипетську ласицю. Після того як видужав Певкест, Александр написав листа його лікарю з сердечною подякою. Коли захворів Кратер, Александр мав сновидіння, внаслідок якого сам приніс жертви за його здоров'я, а йому велів теж їх принести. Написав також листа лікареві Павсанію, який хотів лікувати Кратера чемерицею, висловлюючи тривогу й заодно даючи пораду, як застосовувати ці ліки. Ефіальта й Кісса, які першими доповіли йому про втечу і зраду Гарпала, Александр казав запроторити до в'язниці як злісних наклепників. Коли він відправляв на батьківщину хворих і старих воїнів, то у хворі записався якийсь Еврілох з Ег. Згодом, однак, виявилося, що він цілком здоровий. Тоді Еврілох зізнався, що зробив це з любові до Телесіппи, бо хотів разом з нею виїхати за море. Александр запитав його, що це за жінка. Дізнавшись, що це вільнонароджена гетера, сказав: «Я підтримую тебе, Еврілоху, але оскільки вона вільнонароджена, подумай, як би її переконати чи то словами, чи подарунками, щоб вона залишилась тут».
42. Подиву гідне те, скільки часу він витрачав на листування з друзями навіть про дрібниці. Так, у одному листі він наказує відшукати раба Селевка (154), який утік у Кілікію, в іншому листі хвалить Певкеста, раба Кратера. Мегабізові він пише про одного раба, який знайшов притулок у храмі; він казав Мегабізу виманити раба по змозі з храму, й тоді спіймати, але в самому храмі не чіпати його. Розповідають також, що на початку свого панування, розглядаючи злочини, за які карають смертю, Александр під час виступу обвинувача затикав собі одне вухо, щоб зберегти слух безстороннім і неупередженим. Пізніше, однак, його почали гнівити численні наклепи, які під виглядом правди приховували безсоромну брехню. Надто ж він несамовитів, коли погано висловлювалися про нього, тоді він ставав невблаганним і нещадним, бо добру славу цінував більше за життя й царську владу.
У той час Александр виступив у похід (155), щоб ще раз дати бій Дарію. Дізнавшись, що його полонив сатрап Бесс (156), Александр відпустив додому фессалійців, виплативши їм, крім платні, дві тисячі талантів. Погоня за Дарієм була тяжкою й довгою. Протягом одинадцяти днів македоняни проїхали верхи три тисячі триста стадіїв. Багато воїнів втомились до знемоги, передусім через брак води. Тоді Александр одного разу наткнувся на кількох македонян, які везли на мулах у бурдюках воду з річки. Стояв уже полудень, і вони помітили, що Александру дошкулює спрага. Отже, вони швидко наповнили водою шолом і подали його царю. Александр запитав їх, кому вони везуть воду. «Нашим дітям,- відповіли вони,- поки ти живий, ми матимемо ще й інших дітей, якби навіть цих утратили». Почувши це, Александр узяв у руки шолом, але, оглянувшись і бачачи, що вершники, які його супроводили, поглядають на воду, похнюпивши голови, повернув своїм благодійникам шолом, не скуштувавши води. Він подякував і сказав: «Якщо я буду пити один, т , мої люди занепадуть духом». Тоді вершники, бачачи стриманість і великодушність царя, всі, як один, вигукнули, стьобнувши коней батогами, щоб він сміливо вів їх далі, бо вони вже не відчувають ні втоми, ні спраги, і навіть не вважають себе смертними, поки мають такого царя.
43. Усі тоді виявили однакове завзяття, але лише шістдесят вершників увірвалось у ворожий табір разом з Александром. Не звертаючи уваги на порозкидане великими купами срібло й золото, промчавши чвалом мимо безлічі возів з дітьми й жінками, які їхали безладно без візників, македоняни гнали в напрямі до тих, що були попереду, переконані, що там і Дарій. Нарешті знайшли його. Він лежав на колісниці, увесь покалічений списами, вже вмираючий. Він ще спромігся попросити води. Полістрат приніс холодної води, а Дарій, втамувавши спрагу, сказав: «Чоловіче добрий! Вершиною моїх нещасть є те, що я не можу віддячити тобі за твою доброту. Але Александр винагородить тебе за це, а його винагородять боги за доброзичливість, яку він виявив моїй матері, дружині й дітям. Передай йому від мене міцний потиск руки». З цими словами він узяв руку Полістрата і помер.
Александр, підійшовши до Дарія, не міг приховати свого глибокого суму й болю. Він зняв із себе плащ і вкрив ним мертвого. Згодом Александр відшукав Бесса й наказав живцем розірвати його на частини. Було зігнуто два прямих дерева і до кожного з них прив'язано Бесса, потім дерева відпущено, і вони, випрямившись із страшною силою, розірвали його на частини. Тіло Дарія, одягнене по-царськи, Александр велів відправити його матері, а Ексатра, брата Дарія, прийняв до гурту своїх друзів.
44. Потім на чолі найдобірніших частин свого війська Александр подався в Гірканію (157). Там він побачив морську затоку, яка, здавалось, була не меншою від Понту, причому з менш солоною водою, ніж у інших морях. Александр хотів дізнатися про неї щось певніше, але дарма. Він припускав, що йдеться про відгалуження Меотіди . Тим часом учені знали правду, бо вже за багато років до походу Александра писали, що Гірканське море, зване також Каспійським, являє собою найбільш висунуту на північ одну з чотирьох заток, якими Океан (159) врізається в землю.
У Гірканії якісь тубільці зненацька напали на людей, що вели Александрового коня Букефала, і забрали його. Александр скипів гнівом і оголосив через окличника, що накаже перебити всіх місцевих жителів разом з жінками й дітьми, якщо йому не повернуть Цього коня. Коли тубільці з'явилися й повернули коня, до того ж Александру здалися добровільно міста, він обійшовся з усіма ласкаво й навіть викрадачам виплатив викуп за коня.
45. З Гірканії Александр попрямував з військом у Парфію (160). Тут у мирній обстановці він уперше вдягнув перський одяг. Невідомо, чи він хотів тільки тимчасово пристосуватися до місцевих звичаїв, усвідомлюючи, яку вагу має для здобуття прихильності людей пошана звичного й рідного, чи пробував у такий спосіб запровадити в ужиток серед македонян перський звичай падати перед царем на коліна, привчаючи їх поступово миритися з його нововведеннями та зміною способу життя. Однак, він не одягався повністю в мідійські шати, надто вже чужі для його оточення й незвичайні, не вдягав ні шаровар, ні кандія (161), ні тіари, а придумав щось середнє між перським і мідійським одягом, бо його одяг був скромнішим від першого і пишнішим від другого. Спочатку він носив цей одяг, перебуваючи в товаристві не-греків або розмовляючи вдома з друзями. Пізніше, однак, почав з'являтися в ньому під час виїздів та прийомів. На македонян це видовище справляло прикре враження, але, сповнені подиву до його доблесті та інших чеснот, вони вважали, що треба йому потурати в дечому, якщо це дає йому втіху або славу. Адже, навіть не беручи до уваги інші докази його відваги, вони знали, що недавно він був поранений у гомілку, причому так тяжко, що частина розтрощеної кістки вийшла назовні, крім того, його поцілили каменем у шию так, що йому потемніло в очах і він деякий час нічого не бачив. Незважаючи на це, він не шкодував себе, не уникав небезпек, навіть перейшов ріку Орексарт, яку прийняв за Та-наїс (162), і примусив утікати скіфів (163), переслідуючи їх цілих сто стадій.
46. Тут начебто прибула до Александра амазонка, принаймні так розповідає багато письменників, зокрема Клітарх, Полікліт, Онесікріт, Антіген та Істр (164), але Арістобул, секретар Александра Харет, Птолемей, Антіклід, Філон з Фів, Філіпп з Теангели, Гекатей з Еретрії, Філіпп з Халкіди і Дурід із Самосу (165) твердять, що це вигадка. їхню думку, очевидно, підтверджує сам Александр. Він-бо, докладно описуючи всі події в листі до Антіпатра, пише, що цар скіфів дає йому за дружину свою дочку, а про амазонку і словом не згадує. Крім того, розповідають, що, коли через багато років Онесікріт читав Лісімахові (166), тоді вже цареві, четверту книгу свого твору, де мова була і про амазонку, Лісімах з легкою усмішкою запитав його: «А де ж я був тоді?» Так чи інакше, повірить хтось у цю розповідь чи не повірить, його захоплення Александром не стане від цього ні меншим, ні більшим.
47. Александр боявся, що македоняни не захочуть брати участі в нових походах. Тим-то частину війська він залишив на місці, а зібравши найдобірніші частини, які були з ним у Гірканії, в кількості двадцяти тисяч піхотинців і трьох тисяч кіннотників, виголосив до них промову. Він казав, що населення Персії дивиться тепер на них мов на якесь сновидіння, і якби тепер македоняни захотіли забратися звідти геть, наробивши в Азії стільки замішання, то варвари накинулися б на них як на слабих жінок. Тим не менш він звільняє всіх, хто хоче їхати додому, але разом з тим бере богів за свідків, що македоняни залишають його напризволяще разом з друзями та з тими, хто бажає взяти участь у поході в ту хвилину, коли він прагне здобути для македонян увесь світ. Коли ця спроба увінчалася успіхом, неважко вже було потягти за собою решту війська, яке добровільно заявило про готовність іти за ним.
З того часу Александр дедалі більше старався пристосувати свій спосіб життя до місцевих звичаїв, водночас намагаючись приблизити їх до македонських, бо вважав, що через таке змішання і зближення звичаїв він у більшій мірі, ніж через насильство, зміцнить свою владу на той випадок, що йому доведеться відправитись у далекий похід. З цією метою він велів відібрати тридцять тисяч перських хлопців і вчити їх грецької мови та вмінню битися македонською зброєю. Для цього призначив він багато наставників. Так само його одруження з Роксаною, вродливою і привабливою дівчиною, яка сподобалась Александрові, коли він побачив її одного разу в танку на бенкеті, цілком відповідало його тогочасним задумам. Завдяки цьому шлюбу перси пройнялись більшим довір'ям до Александра й дуже полюбили його за те, що він проявив велику чесність і не хотів утримувати незаконний зв'язок навіть з тією єдиною жінкою, яка полонила його серце.
Коли Александр побачив, що з найближчих його друзів Гефестіон схвалює його спроби зближення з персами і сам іде його слідами, а Кратер залишається вірним предківським звичаям, він став полагоджувати справи з персами за посередництвом Гефестіона, а з греками й македонянами -- через Кратера. Взагалі Гефестіона Александр дуже любив, а Кратера дуже шанував. Він вважав і не раз повторював, що Гефестіон - друг Александра, а Кратер - друг царя. Через те Гефестіон і Кратер ставились один до одного з прихованою неприязню, і між ними часто виникали сварки. Одного разу в Індіях дійшло навіть до того, що вони добули з піхов мечі. Друзі одного й другого поспішили на допомогу, але тоді вчасно надбіг Александр і при всіх вилаяв Гефестіона, назвавши його дурнем і божевільним, раз він не розуміє, що буде нічим, коли в нього хто-небудь забере Александра. А з Кратером він суворо порозмовляв сам на сам. Потім він звів їх разом, помирив і поклявся Аммоном та іншими богами, що найбільше любить саме їх двох, але якщо побачить, що вони знову сперечаються, то накаже убити, або їх обидвох, або лише призвідця сварки. Розповідають, що відтоді вони навіть жартома ні словом, ні ділом не пробували шкодити один одному.
48. Філот, син Парменіона, користувався серед македонян великою повагою як людина дуже хоробра і сильної волі. Крім Александра, ніхто не міг зрівнятися з ним щодо щедрості й відданості друзям. Розповідають про такий випадок. Одного разу хтось із друзів Філота попросив у нього грошей, і той звелів видати їх. Але його домоуправитель заявив, що грошей у нього немає. На це Філот: «Що ти кажеш? Хіба немає в тебе чари або якоїсь шати?» З другого боку, своєю зарозумілістю, величезним багатством, надмірною увагою до свого тіла та способом життя, незвичним для приватної особи, а також грубо й різко виявляючи свою пиху й поверховість, він нажив собі ворогів і заздрісників. Навіть його рідний батько, Парменіон, зауважив йому одного разу: «Сину, будь скромнішим!» Та й у Александра вже давно почала складатися про нього погана думка. Коли в Дамаску македоняни захопили багатства Дарія після його розгрому в Кі-лікії, серед безлічі полонених, доставлених у табір македонян, була неабияка красуня родом із Підни на ім'я Антігона. Філот узяв її собі. І як це буває з молодими людьми, напідпитку чванився перед коханкою своїми військовими подвигами, приписуючи якнайбільше заслуг у перемогах собі і своєму батькові, а Александра називав молокососом, який їм двом завдячує царським троном. Антігона вибовкала це одному із своїх знайомих, а той, як це буває, іншому, і нарешті базікання Філота дійшли до Кратера. Той викликав до себе Антігону і потай завів її до Александра. Вислухавши її розповідь, Александр велів їй і надалі зустрічатися з Філотом і про все, що той їй скаже, доповідати йому особисто. 49. Нічого не знаючи про цей підступ, Філот проводив багато часу в товаристві Антігони і в гніві та чванливості не шкодував непристойних зворотів та слів на адресу царя. Александр, незважаючи на тяжкі звинувачення, які ставились Філоту, терпляче мовчав. Поводив він себе так або тому, що вірив у відданість Парменіона, або тому, що боявся слави і впливу одного й другого. У цей час один македонянин на ім'я Дімн із Халастри, який задумав замах на життя Александра, намагався втягти в нього якогось Нікомаха, юнака, свого улюбленця. Однак Нікомах не погодився і розповів про все своєму брату Кебаліну. Той пішов до Філота і просив завести їх обох до Александра, мовляв, їм треба повідомити йому про щось дуже важливе. Філот, невідомо чому, не повів їх до Александра, мовляв, цар дуже зайнятий невідкладними справами. І це повторилося ще раз. Поведінка Філота видалась братам підозрілою, і вони звернулись до когось іншого. Коли той завів їх до Александра, вони насамперед розповіли йому про Дімна, а потім, немов мимохідь, згадали і Філота, як він злегковажив їх, хоч вони двічі були в нього. Це дуже розгнівило Александра. Він звелів негайно арештувати Дімна, але той вчинив опір, і був убитий. Це ще більше вивело з рівноваги Александра, бо він вважав, що із смертю Дімна пропали докази наявності змови. Внаслідок ворожого ставлення Александра до Філота заворушились ті, хто віддавна ненавидів останнього, а тепер уже відверто говорив, що цар поводить себе легковажно, якщо вважає, начебто Дімн, проста собі людина з Халастри, сам по собі наважився на такий злочин. Дімн, на їхню думку, найманець, а радше сліпе знаряддя в руках якоїсь впливової особи, призвідця ж змови слід шукати серед тих, хто дуже хотів би залишитись невідомим. Оскільки Александр охоче прислухався до таких слів, на Філота посипались тисячі інших звинувачень, Кінець кінцем, Філота було схоплено і в присутності друзів царя піддано допитові з застосуванням катувань. Сам Александр слухав усе, стоячи за завісою. Розповідають, що коли Філот, стогнучи від болю принижено благав у Гефестіона пощади, Александр озвався: «Як це ти, Філоте, такий слабодухий і боягуз, зважився на таке мерзенне діло?»
Після страти Філота Александр негайно послав людей у Мідію з наказом умертвити й Парменіона, того самого Парменіона, що був головним помічником Філіппа й належав до тих старих друзів Александра, які найбільше заохочували його до походу на Азію. Із трьох синів Парменіона два загинули на війні, а тепер і сам Парменіон загинув, разом з третім сином (168).
Цей учинок сповнив жахом багатьох друзів Александра, особливо Антіпатра. Він вступив у таємні переговори з етолійцями й уклав з ними договір про взаємну допомогу. Річ у тім, що етолійці дуже боялися Александра через, те, що зруйнували місто Еніади (169), а Александр, дізнавшись про цю подію, заявив, що етолійцям відомстять не діти еніадян, а він сам.
50. Трохи перегодом стався прикрий випадок з Клітом. Якщо розповісти про нього просто, то він видасться ще жорстокішим, ніж розправа над Філотом. Але якщо взяти до уваги причину й обставини того, що сталося, то зрозуміємо, що Александр скоїв злочин не навмисно, а внаслідок нещасного збігу обставин. Бо в загибелі Кліта винні гнів і сп'яніння царя. А було це так. До Александра прибули якісь люди, котрі привезли йому плоди з Греції. Милуючись їхньою свіжістю і красою, він покликав Кліта, бажаючи показати їх йому і поділитися з ним. Кліт у цей час був зайнятий жертвоприношенням. Підкоряючись волі царя, він перервав жертвоприношення і негайно пішов до Александра, а за ним побігли три вівці, над якими вже були здійснені узливання. Дізнавшись про це, цар звернувся за порадою до віщунів - Арістандра й лакедемонянина Арістомена. Вони пояснили, що це погане знамення. Александр велів чим скоріш принести жертви за відвернення лиха від Кліта. Сам він три дні тому бачив дивний сон: йому приснилося, що Кліт сидить у чорній одежі разом з синами Парменіона, і всі вони мертві. Кліт, не чекаючи кінця жертвоприношення, з'явився до Александра на бенкет, коли той щойно приніс жертву Діоскурам (170). Почалася весела пиятика, під час якої співалися пісеньки якогось Праніха чи, за словами інших, Піеріона, які висміювали македонських полководців, нещодавно розгромлених варварами (171). Старші за віком з присутніх висловлювали своє незадоволення і лихословили на творця цих пісеньок та на їх виконавця, проте Александр і його найближчі друзі з задоволенням слухали їх і казали співакові виконувати їх далі. Кліт, уже тоді сп'янілий і до того ж від природи запальний і невитриманий, обурювався найбільше з усіх. Він казав, що це ганьба, щоб у присутності варварів і ворогів глузувати з македонян, які, хоч їм на цей раз не пощастило, далеко кращі від тих, хто з них сміється. Александр зауважив, що Кліт, очевидно, хоче виправдати самого себе, коли боягузтво називає несприятливою долею. Тоді Кліт зірвався з місця й вигукнув: «Але це боягузство врятувало тебе, сина богів, коли над твоєю спиною завис меч Спітрідата. Завдяки крові македонян і цим ранам ти піднявся так високо, що, відрікшись від Філіппа, видаєш себе за сина Аммона!»
51. Тут Александр, шалено розлютившись, закричав: «Проклятий негіднику! Як довго ти думаєш радіти, шельмуючи мене при будь-якій нагоді і підбурюючи македонян проти мене?» На це йому так відповів Кліт: «Та й тепер, Александре, ми не тішимось, одержуючи таку подяку за наш труд. Ми вважаємо щасливими тих, хто загинув ще до того, як македонян почали шмагати мідійськими різками, і до того, як македоняни стали змушені канючити в персів дозволу зайти до свого царя!» При цих його словах друзі Александра схопилися з місць і накинулись із лайкою на Кліта, тоді як старші за віком намагалися всіх утихомирити. Александр, звертаючись до Ксенодоха з Кардії і Артемія з Колофона (72), сказав: «Чи не здається вам, що греки ходять серед македонян, немов напівбоги серед диких звірів?» Тим часом Кліт не вгамовувався, він настоював на тому, щоб Александр при всіх ясно висловив усе, що хоче, або не запрошував до себе на бенкет людей вільних і звиклих відверто говорити правду, а жив собі серед варварів і рабів, готових кланятися його перському поясу й білому хітону. Тоді Александр, не спроможний опанувати гнів, схопив із стола яблуко, кинув ним у Кліта й почав шукати свій кинджал. Але один з його охоронців, Арістофан, своєчасно встиг його забрати, а інші обступили Александра й благали заспокоїтися. Александр зірвався з місця, викликав по-македонськи особисту охорону (це був умовний знак особливої небезпеки), наказав сурмачу дати сигнал тривоги і вдарив його кулаком за те, що він бариться й не хоче сурмити. Пізніше цього сурмача вельми поважали за те, що табір не був піднятий на ноги. Кліта, який нізащо не хотів поступитися, друзі насилу виштовхали із зали, але він знову ввійшов іншими дверима і зневажливо та зухвало виголошував рядки з «Андромахи» Евріпіда:
Який поганий звичай є у Греції...(173)
Тоді Александр вихопив у когось з охоронців спис і простромив ним Кліта, який, відсунувши дверну завісу, ішов просто на царя. Кліт з глибоким стогоном звалився на підлогу. У цей мент гнів залишив Александра. Опам'ятавшись і побачивши друзів, які мовчки стояли навколо, він вирвав з убитого Кліта спис і хотів пробити ним собі горло, але присутні до цього не допустили. Охоронці схопили його за руки і силоміць забрали в спальню.
52. Усю ніч Александр у розпачі гірко плакав. Наступного дня він перестав кричати й ридати, а лежав, не кажучи й слова, тільки тяжко зітхаючи. Друзі, налякані його мовчанкою, прорвалися в його спальню, але він ні з ким не хотів розмовляти. Тільки коли віщун Арістандр нагадав йому сон з появою Кліта і лиховісне знамення при жертвоприношенні й витлумачив їх як доказ того, що така доля була призначена цій людині віддавна, Александр трішки заспокоївся.
Потім до нього привели філософа Каллісфена, родича Арістотеля, і Анаксарха з Абдер (174). Каллісфен пробував полегшити горе Александра ласкавою й розсудливою мовою, а Анаксарх, який з самого початку йшов у філософії власною дорогою і мав славу людини, яка презирливо і звисока ставиться до своїх знайомих, увійшовши в кімнату Александра, вигукнув: «І це той Александр, на якого дивиться увесь світ! А він лежить собі непорушно, ридає, немов раб, лякаючись закону й людського осуду, хоч сам повинен бути для людей законом і мірилом справедливості. Адже на те і є переможець, щоб владарювати й повелівати, а не для того, щоб бути рабом і рахуватися з пустою думкою людей. Хіба ти не знаєш,- продовжував він,- що Справедливість і Правосуддя сидять поруч з Зевсом тільки для того, щоб усе, вчинене цим володарем, вважалося законним і справедливим?» Такими словами Анаксарх пом'якшив біль Александра, - але при тому вселив у його душу ще більшу сваволю і нехтування закону. Використовуючи прихильне ставлення царя до нього, Анаксарх силкувався підірвати повагу до Каллісфена, спілкування з яким, уже й без того неприємне для царя через суворі погляди філософа на життя, стало тепер нестерпним. Кажуть, що одного разу, коли мова зайшла про пори року і клімат, Каллісфен приєднався до погляду тих, хто вважав клімат Азії холоднішим і суворішим від клімату Греції. Протилежний погляд висловлював і намагався його обґрунтувати Анаксарх. Тоді Кйллісфен сказав так: «Хто як, але ти повинен визнати, що тут холодніше, ніж у Греції. Там ти всю зиму ходив у дрантивому плащі, а тут лежиш, накинувши на себе три покривала». Це їдке зауваження тільки підсилило вороже ставлення Анаксарха до Каллісфена. 53. Також і інші софісти та підлабузники недолюблювали Каллісфена за те, що молодь захоплювалася ним за його красномовство, та й не менш поважали його літні люди з уваги на бездоганну поведінку, чесність і незалежне мислення. Його життя неспростовно підтвердило справжню причину, яка спонукала його залишити батьківщину, бо, як казали, він вирушив у похід з Александром з благородним наміром відбудувати своє рідне місто й вернути туди своїх земляків (175). Йому заздрили за його вплив і добру славу, але він сам давав ворогам підставу для наклепів. Так, він переважно відмовлявся від запрошень на бенкет до царя, а якщо й приходив, то сидів насуплений і мовчав, не приховуючи свого незадоволення тим, що там відбувалося. Тим-то Александр відніс до нього слова поета:
Не той мудрець, хто ним для себе не стає (176)
Розповідають, що одного разу на царському бенкеті в присутності багатьох гостей Каллісфену доручено було виголосити за чарою вина похвальну промову на честь македонян, і Каллісфен так блискуче говорив на цю тему, що присутні піднялись із місць, плескали в долоні й кидали в нього вінками. Тоді Александр, посилаючись на Евріпіда, зауважив, що хто за предмет промови обере собі
Прекрасну тему, той прекрасно виступить (177).
«Але покажи,- провадив він,- свою силу, виголошуючи обвинувальну промову проти македонян, щоб вони, пізнавши свої хиби, стали кращими». У відповідь Каллісфен виголосив промову цілком протилежного змісту, дозволивши собі на сміливі виступи проти македонян. Він доводив, що тільки розбрат між греками став причиною росту й могутності македонської держави за Філіппа, причому навів такий рядок:
Часто при чварах негідник у пошані великій буває (178).
Це пройняло македонян глибокою ненавистю до Каллісфена, а Александр сказав, що Каллісфен блиснув не стільки силою свого красномовства, скільки своєю ворожістю до македонян.
54. Про це розповів Арістотелю, за словами Герміїша (179), Стреб, читець Каллісфена. Він не повідомив, що Каллісфен, відчувши нехіть царя до нього, відходячи, два або три рази повторив Александрові вірш:
Вмер же Патрокл, а кращий од тебе він був набагато (180).
Арістотель, звісно, мав рацію, коли сказав, що Каллісфен - дуже здібний оратор, але розуму не має ні крихітки.
Каллісфен рішуче, як годиться філософові, виступив проти вимоги падати ниць перед царем і один-єдиний відверто висловлював те, що в душі обурювало всіх кращих і старших за віком македонян. Він урятував греків від великої ганьби, а від ще більшої самого Александра. Йому вдалося відмовити Александра від принизливого звичаю, щоб люди падали перед ним на коліна, але він сам себе погубив, бо радше змусив царя це зробити, аніж переконав його.
Харет з Мітілени розповідає, що одного разу Александр на бенкеті, надпивши з чари, подав її одному з друзів. Той взяв чару, підійшов до жертовника і, випивши вино, спочатку впав ницьма перед Александром, потім поцілував його і повернувся на своє місце. Так само зробили по черзі всі інші. Коли черга дійшла до Каллісфена, він узяв чару (Александр у цей час був зайнятий розмовою з Гефестіоном і не звертав на нього уваги), випив вино і підійшов до царя для поцілунку. Але тут Деметрій, на прізвисько Фідон, вигукнув: «Царю, не цілуй його, бо він один із усіх не впав перед тобою ниць». Александр ухилився від поцілунку, а Каллісфен сказав голосно: «Ну що ж, відходжу бідніший на один поцілунок».
55. Коли в такий спосіб між Каллісфеном і Александром поглибилась відчуженість, люди почали вірити насамперед словам Гефестіона, який твердив, що Каллісфен у розмові з ним погодився падати ниць перед царем, але не дотримав свого слова. Потім Каллісфена очорнили різні люди, такі, як Лісімах і Гагнон, розповідаючи, що цей мудрець тримає себе так гордо, немовби знищив тиранію, і що молодь збирається навколо нього й ходить за ним у переконанні, що він один серед стількох тисяч залишився вільною людиною. А коли ще була викрита змова Гермолая ш, звинувачення, які зводили на Каллісфена його вороги, почали здаватися цілком правдоподібними. Так, наприклад, вони твердили, нібито на запитання Гермолая, як стати найславнішою людиною, Каллісфен відповів: «Треба вбити найславнішу людину». Наклепники казали, начебто Каллісфен заохочував Гермслая до рішучих дій і радив не боятися золотого ліжка, а пам'ятати, що перед ним людина, яку, подібно до інших людей, не оминають ні хвороби, ні рани. Проте ніхто з однодумців Гермолая навіть під найжорстокішими тортурами не назвав Каллісфена учасником змови. Що більше, сам Александр невдовзі після цього в листах, написаних Кратеру, Атталу й Алкету (182), повідомляє, що ці молоді люди, піддані тортурам, брали всю вину на себе і нікого іншого у змову не втяг-ли. Пізніше, однак, у листі до Антіпатра він вважає Каллісфена співучасником змови. «Цих молодих людей,- пише він,- македоняни побили камінням, а цього софіста я ще покараю, як і тих, хто його послав до мене, а також тих, хто з радістю приймав у себе в містах змовників, що посягали на моє життя». Тут Александр недвозначно натякає на Арісто-теля, бо Каллісфен виховувався в його домі як син його двоюрідної сестри Геро.
Що стосується смерті Каллісфена, тс» одні пишуть, що Александр наказав повісити Каллісфена, інші - що він помер у в'язниці від хвороби. Однак Харет розповідає, що Каллісфена після ув'язнення сім місяців тримали під сторожею, щоб судити його перед великою радою в присутності Арістотеля, але Каллісфен помер від ожиріння й вошивості приблизно тоді, коли Александр був поранений в Індії.
56. Але це сталося пізніше. У цей час корінфянин Демарат, хоч був уже людиною похилого віку, забажав вибратись у дорогу до Александра-. А при зустрічі з ним сказав, що великої радості були позбавлені ті з греків, які померли, не побачивши Александра на троні Дарія. Але недовго довелось Демаратові користуватися милістю царя: він помер від старечої немочі. Йому було влаштовано пишний похорон, воїни насипали в пам'ять про нього величезну могилу заввишки у вісім ліктів, а останки його на чудово прикрашеній колісниці були доставлені до моря для перевезення в Грецію.
57. Задумавши рушити на Індію (183), Александр помітив, що його військо через надмір здобичі обважніло і стало неповоротким. Тим-то на світанку, коли вози вже були готові до дороги, Александр підпалив найперше вози свої і своїх друзів, потім наказав підпалити вози інших македонян. І, як виявилось, зважитись на таке діло було далеко важче, ніж виконати його. Бо небагато знайшлося таких, що шкодували здобич, а переважна більшість македонян з криком і запалом роздавала речі тим, хто їх просив, а непотріб сама спалювала й нищила, так що це видовище сповнило Александра більшою рішучістю вирушити в похід. Зрештою він став грізним і нещадно карав за будь-які провини. Так, одного із своїх друзів, якогось Менандра, він призначив начальником однієї фортеці, а коли той не захотів на цьому посту залишитись, наказав його стратити. Перса Орсодата, який повстав проти нього, Александр власноручно застрілив з лука.
У цей час одна вівця привела ягня, у якого на голові з'явився наріст, своїм виглядом і кольором схожий на тіару, до того ж з обох боків наросту були яйця. Александр збентежився цим явищем, вбачаючи в ньому лиху призвістку, і наказав вавілонянам, до послуг яких вдавався звичайно в подібних випадках, очистити його від скверни. Друзям він казав, що боїться не за себе, а за них, щоб у разі його смерті доля не передала владу людині слабодухій і нікчемній. Але незабаром його заспокоїло інше знамення - добре. Бо коли начальник царських опальників, македонянин Проксен, копав землю, готуючи місце для намета Александра біля річки Окс (184), виявив джерело густої й жирної рідини. Коли вичерпали те, що було зверху, з джерела полився чистий і прозорий струмінь, який ні запахом, ні смаком не відрізнявся від маслинової олії, та й своєю жирністю й полиском скидався на неї. Це було особливо дивно, тому що в цих місцях взагалі не росли маслинові дерева. Зрештою, розповідають, що в самому Оксі вода дуже м'яка і в людей, які в ній купаються, шкіра стає жирною.
Отож Александр невимовно зрадів цій призвістці, як видно з його листа до Антіпатра, вважаючи це явище одним з найщасливіших знамень, посланих йому богами. Віщуни витлумачили це як щасливу призвістку походу славного, але разом з тим важкого і сповненого труднощів, бо олію боги дали людям для полегшення втоми.
58. У багатьох небезпеках опинявся Александр під час наступних боїв і не одну одержав рану. Величезних утрат зазнавало військо як від нестачі продовольства, так і від шкідливого клімату тих місць. Однак Александр намагався подолати долю відчайдушністю, а силу - мужністю, бо, як він твердив, для відважних немає непереборних перешкод, а боягузів ніяка фортеця не може захистити. Так, наприклад, він довго облягав укріплений замок Сісімітра, побудований на неприступній скелі. Коли його воїни вже занепали духом, він запитав Оксіарта (185), чи хоробрий Сісімітр. Оксіарт відповів, що Сісімітр - найбільший боягуз у світі. На це Александр: «Іншими словами, цю скелю ми зможемо здобути, раз вершина в неї неміцна». І справді, нагнавши страху на Сісімітра, він узяв фортецю приступом. Іншим разом, коли військо штурмувало стрімку й неприступну скелю, Александр послав уперед молодих македонян і, звертаючись до одного юнака, якого звали Александром, сказав, щоб підбадьорити його: «Ти повинен показати себе відважним хоч би заради свого імені». Цей юнак загинув у бою смертю хоробрих, і Александр тяжко засумував.
Коли македоняни не зважувалися брати штурмом Нісу (186), тим паче що її боронила глибока ріка, Александр підійшов до неї і сказав: «І чому я, дурний, не навчився плавати?» Проте, схопивши щит, він уже був готовий увійти в ріку, щоб дістатися на другий берег. Або про такий випадок. Коли одного разу Александр припинив битву, до нього з'явилися посли обложених міст просити миру. Спочатку вони дуже налякались, побачивши його в простому одязі і зі зброєю в руках, але потім йому принесли подушку, і він велів найстаршому з послів, Акуфіду, сісти на ній. Вражений ввічливістю й ласкавістю Александра, Акуфід запитав, що їм робити, аби помиритися з ним. На це він відповів: «Хай твої співвітчизники виберуть тебе правителем, а сюди хай пришлють сто найкращих громадян». Акуфід розсміявся і сказав: «Але ж, царю, мені буде легше правити, якщо я пошлю тобі сто найгірших, а не найкращих».
59. Частиною Індії, за своїми розмірами рівною Єгипту, дуже врожайною і багатою на пасовиська, володів тоді Так-сіл (187). Він був людиною вельми розумною і при зустрічі з Александром сказав: «Навіщо нам, Александре, вести війну, якщо ти не прийшов відняти в нас воду й необхідну нам живність, за що тільки й варто воювати людям розумним? Всім іншим багатством і майном я ладен поділитися з тобою, якщо в мене його більше; якщо ж менше, з вдячністю прийму подарунки від тебе». Радий цим словам, Александр подав Таксілові руку і сказав: «Невже ти думаєш, що завдяки такій дружній розмові зустріч наша обійдеться без боротьби? Тобі не вдасться взяти гору наді мною, я буду змагатися з тобою добродіяннями, щоб ти при своїй шляхетності не перевершив мене щедрістю». Він одержав від Таксіла щедрі подарунки і віддячив йому ще багатшими, а наостанку подарував йому тисячу талантів у карбованій монеті. Цим учинком він, щоправда, викликав незадоволення серед своїх друзів, але зате прихилив до себе місцеве населення.
Однак найхоробріші з індійців, як найманці, розбрелись по містах і бились відчайдушно, завдаючи Александрові дошкульних утрат. Через те він уклав з ними в одному з міст договір про мир, а згодом, коли вони залишили міста, напав на них у дорозі, взяв у полон і перебив усіх до одного. Цей єдиний ганебний вчинок заплямував його військові дії, а взагалі, він вів війну згідно з загальноприйнятими звичаями і справді по-царському. Не менше клопоту спричиняли Александрові індійські філософи, які шельмували володарів, котрі переходили на його бік, а вільні племена закликали до опору. За це він багатьох з них наказав повісити.
60. Александр сам у своїх листах описав, як відбулася його битва з Пором (188). Він пише, що між його табором і табором ворогів протікала ріка Гідасп. Пор, поставивши на протилежному березі слонів, увесь час стежив за переправою. А Александр щодня здіймав у своєму таборі великий галас і крик, щоб привчити варварів не боятися його. Одного разу в буряну й безмісячну ніч він узяв з собою частину своєї піхоти і найдобірніших вершників і, відійшовши від ворога на досить значну відстань, зумів переправитись на невеликий острів. У цей час пішов заливний дощ, гримів грім, а блискавки били в табір Александра. На очах царя кілька воїнів було вбито або обпалено блискавкою. Не зважаючи на це, він будь-що намагався переправитись з цього острівця на другий берег ріки. Тим часом вода в Гідаспі від зливи піднялася, його розбурхані хвилі розмили в багатьох місцях берег, так що маси води заливали острівець. Хоч Александр та його воїни перебували на його середині, проте не могли твердо стояти на розмитому рікою ґрунті, ковзалися й падали. Тоді, кажуть, Александр вигукнув: «О, афіняни, ви не повірите, на які небезпеки я наражаюсь заради того, щоб здобути у вас славу для себе?»
Таке пише тільки Онесікріт, сам Алексаидр повідомляє, що його воїни, залишивши плоти, зі зброєю в руках увійшли в ріку й по груди у воді почали вбрід переправлятися на другий берег. Вийшовши на берег, Александр з кіннотою рушив уперед, випередивши піхоту на двадцять стадій. Він міркував, що коли ворог піде в наступ з кіннотою, то її легко можна буде перемогти, а якщо ж ворог рушить проти нього піхоту, то його піхота встигне своєчасно приєднатися до нього.
Здійснилося перше з його припущень. Зав'язався бій з тисячею вершників і шістдесятьма колісницями ворогів. Вершники були розгромлені, причому загинуло чотириста чоловік, а колісниці він захопив усі. Пор, дізнавшись, що Александр уже переправився через ріку, рушив проти нього всі свої сили, залишивши на березі невеликий загін, щоб перешкодити дальшій переправі македонян через ріку. Боячись слонів і кількісної переваги ворога, Александр вирішив сам напасти на лівий фланг ворога, а Кенові наказав ударити на правий. Вороги на обох флангах захиталися й відступили до слонів, де шикувалися до нового удару. Битва стала безладною, і лише близько восьмої години ранку вороги припинили опір. Так описав її в своїх листах сам Александр. Більшість істориків однозначно повідомляє, що Пор, завдяки своєму зросту в чотири лікті і п'ядь (189), а також кремезній будові тіла, був у такій пропорції до свого слона, як вершник на коні, хоч слон під ним був велетенський. Цей слон проявляв дивовижну тямучість і турботливість про царя: поки царю вистачало сили, слон захищав його від нападу ворогів, та коли відчув, що Пор від багатьох дротиків і ран знесилився, то, боячись, щоб він не впав, поволі опустився на коліна й почав обережно хоботом виймати з його тіла дротик за дротиком. Коли Пора взяли в полон, Александр запитав його, як треба з ним поводитись. «По-царськи»,- сказав Пор. На запитання Александра, чи не хоче він додати що-небудь, Пор відповів: «У слові «по-царськи» міститься все». Александр не тільки залишив Пора при владі, призначивши сатрапом країни, володарем якої той був, а й приєднав до його володінь нові землі, підкоривши племена, раніше незалежні. Розповідають, що ці землі населяло п'ятнадцять народів, було там п'ять тисяч міст і безліч сіл. Сатрапом іншої країни, утричі більшої, Александр призначив Філіппа, одного із своїх найближчих друзів.
61. Битва з Пором укоротила життя Букефалу. Здох він від ран, щоправда, не зразу, а під час лікування. Так пише більшість істориків. Тільки Онесікріт твердить, що він здох від старості, проживши тридцять один рік. Александр болісно сприйняв смерть улюбленого коня, немовби втратив когось із рідних або друзів. На його честь він заснував місто біля ріки Гідаспа й назвав його Букефалією. Розповідають, що, втративши пса Періта, якого сам виростив і якого дуже любив, Александр заснував місто й назвав його іменем. Соті-он каже, що чув таке від Потамона з Лесбосу (190).
62. Битва з Пором остудила запал македонян і стримала їх від дальшого походу в глибину Індії. Во перемога над Пором, який виставив проти них двадцять тисяч піхоти і дві тисячі кінноти, дісталася їм з великим трудом. Македоняни з усією рішучістю виступили проти задуму Александра переправитись через ріку Ганг. Вони чули, що ця ріка має тридцять два стадії в ширину і сто оргій (191) у глибину. Подейкували також, що протилежний. берег кишма кишить озброєними людьми, кіньми та слонами. Ходили чутки, що македонян там чекають царі гандаритів і пресіїв на чолі війська, яке налічує вісімдесят тисяч вершників і двісті тисяч піхотинців, вісім тисяч колісниць і шість тисяч бойових слонів. І не було в цьому ніякого перебільшення. Бо Андрокот (192), який трохи пізніше почав там царювати, подарував Селевкові п'ятсот слонів, а з військом із шестисот тисяч чоловік підкорив собі всю Індію.
Спершу Александр із жалю й гніву усамітнився у своєму наметі й довго не виходив на люди. Він гадав, що всі його дотеперішні подвиги не матимуть ніякої ціни, якщо він не перейде Ганг, і повернення назад без цього буде явним визнанням невдачі. Нарешті, прислухаючись до розумних порад друзів і зворушений сльозами та благанням воїнів, які юрмилися біля його намету, він поступився й вирішив вертати назад. Причому тут заради слави вдався до хитрощів. Він наказав виготовити зброю більшого розміру і стійла для коней та вуздечки важчі від звичайних і розкидати їх всюди по дорозі. Крім того, було споруджено богам багато вівтарів, до яких ще й досі приходять царі пресіїв, щоб ушанувати богів і принести жертви за грецьким звичаєм. Андрокот ще хлопцем бачив Александра. Кажуть, начебто він часто казав потім, що Александр міг легко заволодіти цією країною, бо її населення ненавиділо і зневажало свого царя за розпусту й низьке походження.
63. Вибираючись у зворотну путь, Александр загорівся бажанням побачити Зовнішній Океан (193). З цією метою він наказав побудувати силу-силенну плотів і веслових човнів, на яких македоняни пливли поволі вниз ріками (194). Плавання не було спокійним: часто-густо доводилось воювати. Сходячи на берег, Александр облягав міста, і все навкруги підкоряв. У той час у битві з маллами (195), яких вважали найвойовничішими з індійців, він ледь не загинув. Прогнавши ворогів стрілами з мурів міста, він першим вибрався нагору по приставленій драбині. Але драбина ні з того ні з сього зламалася, а варвари, які стояли внизу біля мурів, почали на нього наступати й засипати градом стріл. Незважаючи на кількісну перевагу ворогів, Адександр зістрибнув униз у гущу ворогів і, на щастя, став на ноги. Вимахуючи зброєю, Александр кинувся на ворогів, а їм здалося, неначе від його тіла струмить якесь чудесне сяйво, внаслідок чого вони спочатку кинулись урозтіч, але, помітивши, що з Александром тільки два охоронці, рушили проти нього і в рукопашному бою мечами та списами поранили його, хоч як він захищався, а один з варварів з близької відстані випустив у нього стрілу з такою силою, що вона пробила панцир і врізалась глибоко в кістку біля соска. Від цього удару Александр знесилів і захитався, а воїн, що його поранив, підбіг до нього з оголеним мечем, але Певкест і Лімній заслонили царя. Обидва вони були тяжко поранені, причому Лімній на місці сконав, а Певкест далі відбивався від ворогів. Тим часом того варвара вбив Александр. Увесь укритий ранами, Александр одержав ще й удар ломакою в шию. Він оперся об мур, обличчям до ворогів. У цю хвилину Александра обступили македоняни, взяли на руки і знепритомнілого, занесли в намет. По табору миттю рознеслася чутка, що цар помер. З великим трудом пощастило відрізати древко злощасної стріли, потім з Александра насилу зняли панцир і спробували видобути вістря, яке ввігналося в кістку. Кажуть, що вістря було завширшки в три, а завдовжки в чотири пальці. Александр кілька разів непритомнів, борючись із смертю, а прийшов до тями тільки після того, як вістря видобули з тіла. Уникнувши смертельної небезпеки, він довго слабував і перебував під лікарським наглядом і на відповідній дієті. Почувши одного разу, що македоняни галасують біля його намету, прагнучи побачити свого царя, Александр одягнувся й вийшов до них. Через деякий час він приніс жертви богам і знову вирушив у похід, підкоряючи по дорозі міста і країни.
64. Алексан