Плутарх
Демосфен і Ціцерон
Переклад Й. Кобова, Ю. Цимбалюка


© Plutarch

© Ю.Цимбалюк ("Демосфен"), Й.Кобів ("Демосфен", "Ціцерон", "порівняння"), 1991

Джерело: Плутарх. Порівняльні життєписи. К.: Дніпро, 1991. 448 с. С.: 316-377.

Сканування та коректура: Aerius (ae-lib.org.ua), 2004


Зміст

Демосфен

Ціцерон

(Порівняння)

 

Примітки


 

 

ДЕМОСФЕН

1. Той, хто склав хвалебний вірш на честь Алківіада (1), коли він здобув у Олімпії перемогу на кінних перегонах - чине був Евріпід, як прийнято вважати, чи хтось інший,- доводить, дорогий Сосію Сенеціоне (2), що головна передумові щастя - це мати за батьківщину «уславлене місто». На мою думку, для того, хто прагне справжнього щастя, яке передусім залежить від вдачі та способу мислення людини, немає найменшого значення те, що він уродженець нічим непримітного й маленького міста або що його мати не вродливиця й невисока на зріст. Справді-бо, смішно було б, якби хтось вважав, що Іуліда, малесенька частина невеликого острова. Кеоса, або Егіна, яку один афінянин назвав «гноєм у оці Пі-рея» (3), здатна породжувати чудових акторів і поетів, але не може дати світу мужа справедливого, який задовольняється малим, розумного й великодушного. Цілком можливо, що такі види мистецтва й ремесла, які націлені на прибуток або здобуття слави, в малих й невідомих містах хиріють, але доброчесність, мов сильна й невибаглива рослина, пускає коріння в будь-якому місці, де натрапить на шляхетну натуру і працелюбну душу. Отож і я сам, якщо в чому-небудь збочу від правильного способу мислення й життя, вину за це з повним правом візьму на себе, а ні в якому разі не звинувачуватиму своє невелике рідне місто.

2. Однак той, хто задумав написати історичний твір не лише на підставі легкодоступних вітчизняних книг, а й багатьох іноземних, розпорошених по далеких країнах, той справді ніяк не може обійтися без «уславленого міста», освіченого й велелюдного. Там у його розпорядженні буде вдосталь усіляких книг, а те, що пройшло повз увагу письменників, але збереглося достовірним у пам'яті, він візьме до уваги, збираючи чутки та розпитуючи людей, і, таким чином, зможе написати твір, майже позбавлений вад.

Що стосується мене, то я живу в невеликому місті і, щоб воно не стало ще меншим, думаю далі в ньому проживати. Коли я бував у Римі та в інших містах Італії, то справи державної ваги й учні, з якими я займався філософією, не залишали мені вільного часу для того, щоб управлятись у мові римлян, і тому я досить пізно, вже на схилі віку, почав читати римські книги. Тут зі мною трапилось на перший погляд щось дивне, але насправді правдиве. Річ у тім,; що я розумів і пізнавав, про що йдеться, не стільки із самих слів, скільки з предметів, про які я мав певне уявлення, і завдяки цьому міг схоплювати значення слів. Але відчувати красу і стислість латинської мови, метафори та милозвучність слів - узагалі все, що є окрасою мови, я вважаю справою приємною і привабливою, проте вона потребує впертої праці і під силу лише тим, у кого більше вільного часу і чий вік не стоїть на заваді таким похвальним старанням.

3. Ось чому, розповідаючи у цій - п'ятій з черги - книзі порівняльних життєписів про Демосфена й Ціцерона, я досліджуватиму й порівнюватиму вдачу та спосіб мислення обох на підставі їхніх щоденних учинків і державної діяльності, а не оцінюватиму їхні промови і не з'ясовуватиму, хто з них приємніший чи переконливіший як оратор. Мені не хотілося б опинитися в становищі, до якого можна застосувати вислів Іона: «Дельфін на суші неповороткий»(4). Не знаючи його, самовпевнений у всьому, Цецілій (5) необдумано видав порівняння Демосфена з Ціцероном. Зрештою, якби кожен дотримувався знаменитого правила «Пізнай самого себе» (6), то воно, вочевидь, не здавалбся б нам божественною заповіддю. Божество з самого початку, як мені бачиться, створило Демосфена й Ціцерона на одну подобу, бо не лише характерам одного й другого дало багато схожих рис: і честолюбство, і вільнолюбство - це воно визначило їхню поведінку як державних діячів, і малодушність віч-на-віч з небезпеками та війнами, але додало ще й чимало випадкових збігів. Навряд чи можна знайти двох інших ораторів, які, бувши людьми незнатними і скромними, здобули б славу й могутність, уступили в бій з царями й тиранами, втратили дочок, були вигнаними з батьківщини, повернулися з пошаною, знову втікали і, спіймані ворогами, загинули саме тоді, коли вмерла свобода їхніх співвітчизників. І якби отак характер і випадок, немов художники, влаштували між собою змагання, то важко було б вирішити питання, в чому полягає схожість цих двох мужів: чи в особливостях їхньої вдачі, чи в життєвих перипетіях. Спершу слід розповісти про того, хто жив раніше.

4. Батько Демосфена, також Демосфен, належав, за словами Теопомпа (7), до шанованих громадян: мав він прізвисько Ножар, бо був власником великої майстерні, де раби виготовляли ножі й мечі. Стосовно твердження оратора Есхіна (8), Що мати Демосфена нібито була дочкою такого собі Гілона, котрого обвинуватили в державній зраді і через те він утік з Афін, і жінки варварського походження, ми не можемо встановити, чи Есхін каже правду, чи зводить злісний наклепи] На сьомому році життя Демосфен утратив батька (9), успадкувавши великий маєток (його оцінювали майже в п'ятнадцяти талантів), але опікуни повелися з хлопцем безчесно (10), бо маєток частково розтринькали і недбало ним порядкували, тому навіть учителі Демосфена не одержували належної цв; платні. Внаслідок цього він не здобув освіти, яку годиться? мати хлопцеві знатного походження. До цього спричинилася й квола та ніжна будова тіла, бо мати не допускала сина до виснажливих фізичних занять, а дядьки-опікуни до них не примушували. З раннього дитинства Демосфен був хирлявий і хворобливий: глузуючи з його слабосилля, ровесники прозвали його насмішкувато Баталом. А Батал, як каже дехто, був розніженим флейтистом, і Антіфан (11), насміхаючись із нього, написав навіть комедію. Інші згадують поета Батала, який складав застольні пісні непристойного змісту. Далі, є думка, що словом «батал» афіняни в той час називали одну не зовсім пристойну частину тіла. А інше прізвисько, Арг, дісталось йому за його злу і прикру вдачу (деякі поети «аргом» називають змію) або за неприємну для слуху мову - від імені поета Арга (12), котрий писав паскудні й немилозвучні вірші. Але про це досить.

5. Кажуть, що потяг до красномовства виник у Демосфена у зв'язку з такою подією. Оратор Каллістрат мав виступати в суді у справі міста Оропа. Виступ його викликав величезне зацікавлення як з уваги на саму справу, так і на майстерність оратора, який досяг вершини слави. Демосфен, помітивши, що його вчителі й дядьки домовляються піти на засідання суду, просив-благав свого дядька взяти його з собою, щоб послухати виступ Каллістрата. Дядько завдяки знайомству з воротарями суду роздобув місце, звідки хлопець непомітно міг слухати промови ораторів. Каллістрат. виступив блискуче й викликав неймовірне захопленнЯї Демосфен позаздрив його славі, коли побачив, як юрба з захопленими вигуками проводжала Каллістрата додому, а ще більше враження справила на хлопця сила слова, здатна, як він зрозумів, усе подолати і всіх підкоряти. З того часу, занедбавши всі інші науки та хлоп'ячі ігри, він почав наполегливо вправлятися в красномовстві, сподіваючись і собі згодом стати оратором. Хоч у цей час виклав дав Ісократ м, учився Демосфен красномовства в Ісея (18) можливо, тому, як дехто гадає, що через своє сирітство не міг внести визначену Ісократом плату за навчання в десять мін, а, можливо, тому, що (і це імовірніше) вважав красномовство Ісея дійовішим і кориснішим. А Герміпп (16) твердить, що в якомусь творі невідомого автора знайшов згадку, начебто Демосфен належав до слухачів Платона, і в першу чергу саме йому він зобов'язаний своїм красномовством. Далі, той же Герміпп, спираючись на Ктесібія (17), пише, що Демосфен ґрунтовно вивчив підручники риторики Ісократа й Алкідаманта, тайкома одержавши їх від сіракузянина Каллія та деяких інших.

6. Тільки-но Демосфен дійшов повноліття, як одразу ж подав у суд скаргу на своїх опікунів і, оскільки ті винаходили всілякі викрути та приводи для перегляду справи, не вгавав писати проти них промови. Здобувши досвід, за висловом Фукідіда (18), серед труднощів і небезпек, він, врешті-решт, виграв процес. Щоправда, не зумів він вернути собі навіть незначної частини батьківського спадку, зате набрався відваги виступати й набув достатньої вправності(19). До того ж, відчувши смак честолюбства й сили, які дістаються завдяки участі в публічних дискусіях, Демосфен твердо вирішив виступити перед народом і присвятитися державній діяльності.

Розповідають, що Лаомедонт з Орхомена (20), аби вилікувати хвору селезінку, вправлявся за порадою лікарів у бігу на великі відстані і поступово дійшов такої досконалості, що брав участь у змаганнях, де нагородою є вінок, і став одним з кращих бігунів. Так і Демосфену довелося спершу взятися за красномовство для того, щоб поправити своє майнове становище, і тільки згодом, досягнувши майстерності й сили, він став першим оратором на народних зборах, неначе у змаганнях на здобуття почесного вінка, і перевершив усіх співвітчизників, які виступали на ораторському підвищенні. Проте попервах народ зустрів його виступ незадоволеним гулом і висміяв незвичну побудову його промови, періоди якої визнав заплутаними й неоковирними, а докази надто неприродними або притягнутими за вуха. Спричинився до цього, вочевидь, і слабкий голос, і нечітка вимова та переривчастий віддих, який, розриваючи періоди, затемнював зміст промови. Кінчилось тим, що знеохочений Демосфен перестав бувати на народних зборах, і одного разу, коли він у пригнобленому настрої блукав по Пірею, його помітив Евном з Трії (21), на той час уже глибокий старець, і здорово вилаяв за те, що, володіючи красномовством, рівним Перікловому, через несміливість і слабку волю занепащає свій талант, боязко ніяковіючи перед юрбою, і не гартує свого тіла до ораторських змагань, байдуже споглядаючи, як воно в'яне від розніженого життя.

7. Переповідають, що коли Демосфен одного разу після чергового невдалого виступу вертався додому вкрай прибитий, з похнюпленою головою, до нього підійшов актор Сі!» тир, його щирий друг. Демосфен почав нарікати, що з усіх ораторів він найпрацьовитіший і віддає красномовству мала не всі свої сили, однак народ його не визнає, хоча радо слухає п'яниць, моряків та невігласів і не відпускає їх з підвищення. «Це правда, Демосфене,- відповів Сатир,- але я швидко зараджу твоїй біді. Прочитай-но мені, будь ласка; напам'ять уривок з Евріпіда або Софокла». Коли Демосфея прочитав, Сатир продекламував той самий уривок, передаю чи властивий йому настрій і ідейний зміст так виразно, що Демосфену цей уривок видався зовсім іншим. У такий спосіб він переконався, скільки краси й привабливості надає промові акторська гра (22), і зрозумів, що самі вправи - це ще не все: самі собою вони мало що дають, а то й взагалі нічого не важать, якщо недооцінювати спосіб виголошення й передачі змісту своїх слів. Тоді Демосфен улаштував собі в підземеллі приміщення для вправ, яке, до речі, збереглося понині і, заходячи туди щоденно, вчився прийомів акторського мистецтва та зміцнював свій голос. Часто проводив він там по два, а то й по три місяці підряд, поголивши собі половину голови^ аби було соромно показатися людям на очі, навіть якби дуже захотілося.

8. Але цим він не обмежився: будь-які зустрічі, бесіди, ділові переговори він використовував як привід і предмет для наполегливої роботи. Залишившись наодинці, він чимскоріше спускався в свою кімнату для вправ і там відтворював увесь хід розмов, а також докази, висловлені в них. Запам'ятовуючи промови, які йому довелось почути, він потім намагався відновити з пам'яті послідовність міркувань і мовні періоди. Крім того, придумував усілякі виправлення і способи іншого висловлення того, що сказав він сам або хтось інший. Звідси і взялася думка, начебто він був мало здібний від природи і вся сила його вислову та майстерність здобуті тяжкий трудом. І нібито важливим підтвердженням такого погляді було те, що дуже рідко можна було почути непідготовлений виступ Демосфена, навіть коли народ на зборах часто викрикував його на ім'я, вимагаючи, щоб він виступив, Демосфен не погоджувався, якщо не продумав добре й не підготував собі заздалегідь промову. З цього приводу багато проводирів народу насміхалися з нього, а Пітей (23) одного разу пожартував, що докази Демосфена тхнуть ґнотом. «Тільки ж моя й твоя лампи знають не одне й те саме»,- ущипливо зауважив йому Демосфен. Зрештою, в розмовах з іншими він сам визнавав, що хоч і не пише своїх промов повністю, але ніколи не промовляє без попереднього старанного начерку. При цьому він доводив, що той, хто готується до виступу,- справжній друг народу, бо така підготовка свідчить про повагу до народу, а цілковито не дбати про те, як люди сприймають промову - властивість прихильника олігархії, який більше розраховує на насильство, аніж на переконання за допомогою слова. Наводять ще й такий доказ того, що Демосфен не любив говорити без підготовки: коли слухачі починали галасувати, і Демосфен через те розгублювався, то вставав із свого місця Демад і виручав його, а ось Демосфен ніколи не допоміг Демадові (24).

9. Але чому в такому разі Есхін (міг би хтось тут заперечити) назвав Демосфена напрочуд сміливим оратором? Чому, коли Піфон Візантійський (25) зухвало спрямував на афінян цілу лавину образ, один тільки Демосфен підвівся, щоб дати йому відсіч? Або коли Ламах Смірнський ^виголошував у Олімпії похвальну промову на честь царів Філіппа й Александра, нещадно картаючи фіванців та олінфців(27), хіба не Демосфен підвівся й докладно, на прикладах з історії показав,- скільки доброго зробили для Греції фіванці й халкідяни і, навпаки, скільки лиха спричинили улесливі прислужники македонян. Причому своєю промовою він до такої міри вплинув на присутніх, що софіст, злякавшись крику юрби, непомітно вислизнув з урочистих зборів. Демосфен, очевидно, вважав, що коли не в усьому може брати собі приклад з Перікла, то його гідність, поведінку і звичку промовляти неквапливо й розважливо повинен брати собі за зразок для наслідування, бо ці риси, як йому здавалось, були основою величі Перікла. Демосфен не прагнув дешевої слави і лише зрідка, та й то неохоче, довіряв свою майстерність щасливому випадкові. У всякому разі, якщо вірити Ератосфену (28), Деметрію Фалерському (29) і комічним поетам, промовам, які виголошував Демосфен без підготовки, була притаманна більша сміливість і наступальна сила, ніж написаним. Ератосфен каже, що Демосфена часто під час промови опановувала якась вакхічна нестяма, а Деметрій Фалерський пише, що одного разу Демосфен, немов у натхненні проказав перед народом клятву у віршованій формі:

Беру за свідка землю, джерело, потік.

Один комедіограф називає Демосфена «пусто-базіко-ме-лею», інший, глузуючи з його схильності до вживання при-ставлень, каже так:

Забрав своє, чужого він не брав; слова 

Такі ніхто не любить так, як Демосфен (30).

Зрештою Антіфан, мабуть, жартує тут, маючи на увазі промову про Галоннес (31), де Демосфен, застосовуючи гру складів, радить афінянам не брати острів, а забрати його назад у Філіппа.

10. Всі, однак, були згодні в тому, що Демад, який розраховував лише на своє природне обдаровання, був непереможний і своїми непідготовленими промовами брав гору над Демосфеном, який старанно продумував і готував виступи. Арістон Хіоський (32) наводить, між іншими, думку Теофраста (33) про цих ораторів. Коли його запитали, що він думає про Демосфена, він відповів: «Гідний свого міста», а про Демада сказав: «Вищий від свого міста». Той самий філософ розповідає, що Поліевкт (34) з дема Сфетт, один з тогочасних державних діячів Афін, називав Демосфена найвидатнішим оратором, а Фокіона - найздібнішим, тому що він у найкоротші слова вкладав найбільше змісту. І сам Демосфен, за переказом, кожного разу, коли Фокіон(35) піднімався на ораторське підвищення, щоб заперечувати йому, зауважував друзям: «Зводиться сокира, щоб розтрощити мою промову». Неясно тільки, на що натякав Демосфен: чи на красномовство Фокіона, чи на його бездоганне життя й гучну славу, свідомий того, що одне слово або один жест людини, яка користується довірою, важить більше, ніж цілий ряд довгих періодів.

11. Свої тілесні вади Демосфен намагався усунути різними вправами, про що повідомляє Деметрій Фалерський, посилаючись на слова самого оратора, вже тоді літньої людини. Нечітку, шепеляву вимову він виправляв у той спосіб, що у рот вкладав камінці і так виголошував уривки з поетів. Голос свій він зміцнював тим, що розмовляв на бігу чи піднімаючись на гору, або тим, що виголошував вірші чи якісь речення, не переводячи дихання. Вдома у нього було велике дзеркало, стоячи перед яким, він виконував свої вправи. Розповідають, що до Демосфена прийшов одного разу якийсь чоловік з проханням, аби оратор виступив на суді як його захисник, і при тому нарікав, як його безжалісно відлупцювали. «Але ж тобі нічого від цього не сталося»,- зауважив Демосфен. Відвідувач тоді підвищив голос і з обуренням закричав: «Як це, Демосфене, мені нічого не сталося?» - «Ось тепер, клянусь Зевсом, я чую голос людини потерпілої і скривдженої»,- вигукнув Демосфен. Це свідчить про те, скільки переконливості, на його думку, надає словам тон і спосіб виголошення. Його власною манерою виголошування промов неймовірно захоплювався народ, але люди з витонченим смаком, у тому числі Деметрій Фалерський, вважали її нужденною, недолугою і млявою. За словами Герміппа, коли одного разу запитали Есіона (36), як він оцінює стародавніх і сучасних йому ораторів, він відповів, що коли б йому пощастило послухати виступи стародавніх, то він був би вражений, як красномовно й велично вони промовляли до народу, але промови Демосфена безумовно кращі за їхні завдяки своїй силі та старанній обробці. Не підлягає ніякому сумніву, що промови Демосфена у записаному вигляді вельми сурові й різкі, але у випадкових відповідях він умів і дотепно пожартувати. Демад сказав якось: «От дивина! Демосфен мене повчає, як свиня Афіну» (37).- «Але цю Афіну позавчора спіймали на гарячому як розпусницю»,- з місця відрубав Демосфен. Один злодюга, на прізвисько Мідяк, також якось спробував пожартувати з безсонних ночей і нічних занять Демосфена. «Знаю, знаю,- відповів йому Демосфен,- тобі не до вподоби, що в мене горить світло вночі. А ви, афіняни, не дивуйтеся частим крадіжкам,- злодії у вас мідні, а стіни глиняні». Цій темі покладемо край, хоч можна було б тут навести далеко більше подібних влучних висловів і дотепів. А тепер нам слід познайомитися із способом мислення та рисами характеру Демосфена, зокрема, як вони відбилися в його діях і державній діяльності.

12. І сам Демосфен каже (38), та й з його промов проти Філіппа (39) випливає, що брати участь у громадській діяльності він почав, коли спалахнула Фокідська війна (40). Деякі з цих промов виголошені були вже після закінчення війни, а найперші мають безпосереднє відношення до воєнних подій. Крім того, відомо, що обвинувальну промову проти Мідія (41) Демосфен підготував, коли йому було тридцять два роки; в цей час у політичному житті він нічого не важив, і слава до нього ще не прийшла. Саме це, головним чином, як мені здається, спонукало його прийняти гроші й помиритися з противником.

Був це не лагідний на вдачу муж, не ласкаво сердечний (42), а навпаки, твердий і непоступливий. Отже, Демосфен, бачачи, що йому важко ведеться і не під силу перемогти багатія, котрий мав надійну опору в багатстві, красномовстві і друзях, поступився тим, хто просив за Мідія. Три тисячі драхм самі собою, як мені бачиться, не вгамували б гніву Демосфена, якби він мав певність і міг виграти справу.

Демосфен обрав собі чудове поле державної діяльності - захист греків від посягань Філіппа на свободу Греції. Він з честю боровся проти Філіппа і скоро здобув гучну славу та привернув до себе увагу красномовством і відвагою, що ним захоплювалася вся Греція, цінував його сам великий цар (43), а при дворі Філіппа далеко більше було мови про нього, ніж про інших народних вожаків. Навіть його противники визнавали, що мають справу з видатною людиною. Так відгукувались про Демосфена його обвинувачі Есхін і Гігієрід (44).

13. Тим-то я ніяк не можу зрозуміти, що спонукало Теопомпа твердити, начебто Демосфен був людиною непостійної вдачі і не міг довго бути вірним одним і тим же справам і людям. Навпаки, відомо, що він у політичній діяльності від самого початку, обстоював ті самі погляди, і не тільки в житті не змінював своїх переконань, а навіть не пошкодував свого життя, щоб не зрадити їх. Демосфен був повною протилежністю Демада, який для виправдання непостійності своїх поглядів казав, що він сам собі часто суперечить, але ніколи не на шкоду державі. Був Демосфен протилежністю і Меланопа, який проповідував інші політичні погляди, ніж Каллістрат, але не раз, підкуплений противником, міняв свої погляди, і казав народу таке: «Цей чоловік, щоправда, мій ворог, але благо вітчизни хай буде над усе!» Не нагадував Демосфен і мессенця Нікодема, який спочатку був прихильником Кассандра, а згодом перейшов на бік Деметрія (45), заявляючи, що він не суперечить собі, бо завжди вважав, що треба служити сильнішому. Про Демосфена не можемо такого сказати: він не збочував з прямого шляху і ні словом, ні ділом не зраджував себе, навпаки, вся його державна діяльність була, якщо можна так висловитись, настроєна на один, незмінний лад, зберігаючи завжди той самий тон. За твердженням філософа Панетія (46), і промови Демосфена в переважній більшості написані з тією думкою, що слід вибирати лише морально прекрасне і віддавати йому перевагу заради нього самого. Сюди належать такі промови, як: «Про вінок», «Проти Арістократа», «Про звільнення від провинностей», «Філіппіки». У цих промовах Демосфен закликає своїх співвітчизників не до того, що найприємніше, найлегше чи найвигідніше, а висловлює думку, що в багатьох випадках слід прекрасному і достойному віддавати перевагу над власною безпекою й порятунком. Отже, якби високий політ його задумів і шляхетний зміст його промов поєднувалися з військовою мужністю й повною безкорисливістю, то його не зараховували б до числа таких ораторів, як Мерокл, Поліевкт, Гіперід та інші, а він удостоївся б набагато більшої честі - стоячи поруч з Кімоном, Фукідідом і Періклом (47).

14. З-поміж Демосфенових сучасників Фокіон, чия державна діяльність не знаходила схвалення, бо його вважали прихильником македонян, анітрохи мужністю і справедливістю, на загальний погляд, не поступався Ефіальту, Арістіду й Кімону (48). Що стосується Демосфена, то він, за висловом Деметрія, не був на полі бою воїном надійним і не цурався хабарів. Щоправда, непідкупним він, виявився щодо подарунків з Македонії, від Філіппа, зате не противився, щоб його залила злива золота із Суз і Екбатан . Він, як ніхто інший, володів даром славити чесноти предків, але наслідувати їх було йому не під силу. Зрештою, сучасників своїх (Фокіона я не беру до уваги) він перевищував і славою свого життя. З його промов можна зробити висновок, що з народом він говорив сміливіше й відвертіше від усіх інших, не догоджаючи забаганкам юрби й нещадно картаючи її помилки. Теофраст розповідає, що афіняни одного разу хотіли, щоб він притягнув до суду якогось громадянина. Демосфен відмовлявся, і незадоволені афіняни зчинили великий галас. Тоді Демосфен виступив і сказав: «Афіняни, ви завжди матимете в моїй особі порадника, навіть якби ви цього не хотіли, але донощиком я ніколи не буду, хоч би ви цього не знати як хотіли!» Беззастережним прихильником аристократії він виявився в справі Антіфонта: хоч Антіфонта народні збори виправдали, Демосфен узяв його під варту й передав справу в Ареопаг (50). Не рахуючись із тим, що його вчинок не буде до вподоби народові, він довів, що підсудний обіцяв Філіппу спалити корабельні верфі. Рада Ареопагу ухвалила смертний вирок, і Антіфонт був страчений. Демосфен виступив з обвинуваченням і проти жриці Теоріди, закидаючи їй, крім інших ганебних учинків, ще й те, що вона вчила рабів обманювати своїх господарів. Теоріду після Демосфенового обвинувачення засудили до страти.

15. Кажуть, що і промову Аполлодора проти полководця Тимофея (51), якого суд зобов'язав сплатити борг скаржнику, написав Демосфен, а також і промови Форміона та Стефана, за що його справедливо ганили. Мало того, і Форміонову промову на суді проти Аполлодора, написав Демосфен, який таким чином, немов торговець, з однієї збройної крамниці продавав кинджали двом ворогуючим сторонам.

Із промов, у яких порушувалися державні питання, для інших він писав промови проти Андротіона, Тімократа й Арістократа ще до того, як уперше виступив на полі державної діяльності; під час складання згаданих промов йому, імовірно, виповнилось двадцять сім або двадцять вісім років. А ось промову проти Арістогітона він виголосив сам особисто (52), так само й промову «Про звільнення від повинностей», з якою виступив, як свідчить сам Демосфен, заради Ктесіппа (53), сина Хабрія, або ж, як гадають інші, тому що залицявся до матері цього молодика. Зрештою, як повідомляє Деметрій з Магнесії (54) у творі «Про однойменних письменників», Демосфен одружився не з нею, а з якоюсь жінкою родом з острова Самосу. Важко встановити, чи сам він виголосив промову «Про несумлінне виконання посольських доручень» (55), скеровану проти Есхіна. Ідоменей (56) твердить, що Есхін був виправданий більшістю лише в тридцять голосів. Але навряд чи це відповідає дійсності, якщо брати до уваги промови двох противників - Демосфена й Есхіна «Про вінок». Адже ніхто з них не говорить там ясно й недвозначно, що їхня суперечка дійшла до суду. Зрештою, це питання вирішать інші краще за мене.

16. Політичні погляди Демосфена стали всім цілком ясними ще під час миру, бо він засуджував усі дії македонського царя, при будь-якій нагоді підбурював і запалював афінян своїми промовами проти нього. Тим-то при дворі Філіппа не вщухали розмови про Демосфена, а коли він приїхав у Македонію в складі посольства з десяти чоловік , Фі-ліпп вислухав усіх, але дуже докладно відповів лише на виступ Демосфена. Проте Філіпп не виявив йому такої пошани й уваги, як цього заслуговував Демосфен, а більше намагався прихилити до себе Есхіна й Філократа. Тим-то, коли вони з захопленням говорили про Філіппа, хвалили його як оратора, красеня і навіть, клянусь Зевсом, як незрівнянного мастака у випивці, Демосфен із заздрощів ущипливо зауважив, що перша прикмета личить софісту, друга - жінці, третя - губці, а не царю.

17. Тим часом війна стала неминучою, бо, з одного боку, Філіпп не міг далі зберігати спокій, а з другого, Демосфен заохочував до воєнних дій. Насамперед Демосфен намовляв афінян піти походом на Евбею, яку тирани видали на поталу Фішппові м. Після того як його пропозиція була схвалена народними зборами, афіняни переправились на острів і вигнали македонян. Потім Демосфен подав допомогу Візантії й Перінту (59), які вели війну з Філіппом. Він переконав народ облишити ворожнечу, забути про помилки, допущені під час Союзницької війни (60), а послати цим містам на допомогу військо, яке і врятувало їх. Опісля, роз'їджаючи як посол по грецьких містах, Демосфен шляхом переговорів і полум'яних промов зумів згуртувати для боротьби проти Філіппа майже всіх греків. Завдяки йому вдалося набрати військо в п'ятнадцять тисяч піхотинців і дві тисячі вершників, не рахуючи загону озброєних громадян; Гроші для виплати найманцям кожне місто вносило з великою охотою. Тоді-то, за словами Теофраста, у відповідь на вимогу союзників визначити розміри їхніх внесків, народний вожак Кробіл заявив, що «війну відміряними пайками не прогодуєш».

Уся Греція з напруженням і тривогою дивилась у майбутнє. У протимакедонський союз об'єдналися різні племена й міста - евбейці, ахейці, корінфяни, мегарці, левкадці, керкіряни (61), але найважче завдання було ще попереду, а саме: приєднати до союзу ще й фіванців - жителів країни, яка межувала з Аттікою і мала в своєму розпорядженні першокласне військо, а самі фіванці славились тоді поміж греками як незрівнянні воїни. Особливо на заваді тут стояли постійні чвари між Афінами та Фівами через прикордонні непорозуміння.

18. Коли Філіпп, заохочений своїм успіхом біля Амфісси, раптово напав на Елатею і зайняв Фокіду (62), афіняни були настільки приголомшені, що ніхто не зважувався піднятися на ораторське підвищення, бо не знав, що сказати народові. Серед загальної розгубленості й мовчання лише Демосфен виступив і порадив укласти союз з фіванцями. Крім того, Де-мосфену пощастило підбадьорити народ ще й в інший спосіб, як це він умів, і переконати, що не слід упадати у відчай. Разом з іншими громадянами його відправили послом у Фіви. Туди ж прибуло, як повідомляє Марсій (63), і посольство від Філіппа, у складі якого були македоняни Амінт, Клеандр і Кассандр, а також фессалійці Даох і Трасідей, щоб перешкодити діям афінських послів. Фіванці чітко усвідомлювали, що для них корисне, а що шкідливе, але перед їхніми очима ще зринали страхіття недавньої війни і не зажили ще свіжі рани від фокідських боїв. Однак, сила Демосфенового слова, як пише Теопомп, підняла їхній дух, запалила честолюбність і затьмарила інші почуття, так що вони забули і про страх, і про здоровий глузд, і про вдячність. Натхнені промовами Демосфена, фіванці думали лише про свою честь. Вплив оратора виявився настільки вражаючим і блискучим, що Філіпп негайно прислав вісника з проханням про мир, та й Греція з надією дивилася в майбутнє. Дійшло до того, що Демос -фену підкорилися й стали виконувати його накази не лише афінські стратеги, а й беотархи . На народних зборах фі-ванців з ним рахувалися не менше, ніж афіняни, він втішався любов'ю двох народів і здобув владу над ними не всупереч справедливості, як твердить Теопомп, а, навпаки, цілком заслужено.

19. Імовірно, що невблаганна доля або круговерть подій вирішили в цей мент покласти край свободі Греції; вони противились зусиллям Демосфена й посилали багато лиховісних віщувань щодо майбутнього. Серед них грізні оракули надходили від Піфії, згадались також і віщування Сівілли (65):

О, якби міг я не звідати сам Термодонтської битви, 

А з-поза хмар озирать її, наче орел гострозорий! 

Сумно зітха переможений, а переможець - загинув.

Термодонт, на думку деяких, це невелика річка у нас біля Херонеї, яка вливається в Кефіс (66). Ми, однак, не знаємо в наш час бодай одного струмка з такою назвою, через те припускаємо, що Термодонтом називали в давнину Гемон (67). Він-бо пливе попри храм Геракла, де стояли табором греки. Звідси й робимо здогад, що під час бою річка заповнилась кров'ю і трупами, внаслідок чого і змінила свою назву. Дурід (68), однак, твердить, що Термодонт зовсім не річка. Подає він переказ, начебто якісь люди, копаючи землю, коли ставили намет, знайшли кам'яну статуетку. З викарбуваного на ній напису виникало, що це Термодонт, який несе на руках поранену Амазонку. У зв'язку з цією знахідкою, додає Дурід, наводили ще й інший оракул:

Битви дождись Термодонтської, птахо з оперенням чорним! - 

Там не забракне тобі, вже повір мені, м'яса людського (69).

20. Як ішли справи насправді - з'ясувати важко. У цей час Демосфен, як переказують, впевнений у силі грецької зброї й довіряючи боєздатності та запалу великої кількості воїнів, які відважно викликали ворога на бій, не дозволяв своїм звертати увагу на оракули і прислухатися до віщувань. Він навіть Піфію запідозрив у співчуванні Філіппові, фіванцям наводив приклад Епамінонда (70), а афінянам Перікла, які подібні побоювання вважали виправданням боягузства і керувалися міркуваннями здорового глузду. До цієї пори Демосфен тримався як справжній герой, але в битві (71) не здійснив ніякого подвигу, мало того, він залишив бойовий стрій і в найганебніший спосіб утікав, кинувши зброю і не посоромившись, за словами Пітея, навіть напису на щиті, де золотими буквами було викарбувано «В добру годину».

Після перемоги зраділий Філіпп, гордий успіхом, пиячив до нестями прямо-таки серед трупів і в похміллі виспівував перші слова Демосфенового законопроекту, розподіляючи їх на склади і вистукуючи в такт:

Демосфен, син Демосфена з Пеонії, 

запропонував таке...

А коли витверезів і усвідомив усю глибину небезпеки, що в ній був опинився, жахнувся сили і впливу оратора, який на коротку частинку дня зумів поставити під загрозу не тільки його владу, а й саме життя.

Звістка про цю подію докотилася до перського царя. Він відправив сатрапам (72) приморських областей письмовий наказ відпускати Демосфену гроші й подавати всебічну допомогу як нікому з греків, оскільки Демосфен спроможний протистояти македонському царю і прикувати його увагу до заворушень у Греції. Усе це згодом виявив Александр, віднайшовши в Сардах (73) листи Демосфена і звіти царських полководців, у яких значилась кількість виданих йому грошей.

21. Після того як греків спіткало таке горе, оратори - противники Демосфена накинулися на нього: вони хотіли віддати його під суд і вимагали від нього докладного службового звіту (74). Проте афінський народ не тільки очистив його від усіх закидів, а й надалі незмінно поважав і запрошував як свого вірника знову займатися державними справами. Більше того, коли з Херонеї доставлено в Афіни тлінні останки загиблих воїнів для поховання, йому було доручено виголосити на їхню честь похвальну промову. Таким чином, афінський народ переносив нещастя не малодушно й покірно, як з трагічним забарвленням пише Теопомп, а, навпаки, цінував Демосфена незвичайно й нагороджував його, показуючи тим самим, що не шкодує своїх попередніх постанов. Похвальну промову Демосфен виголосив, але під своїми законопроектами він ставив не своє ім'я, а ім'я того чи того із своїх друзів, немов відмежовуючись від свого генія лиховісного і злої долі.. Знову набрався відваги Демосфен після смерті Філіппа, який помер, не набагато переживши свою перемогу біля Херонеї. Такий кінець, очевидно, провістив йому оракул в останньому своєму рядку:

Сумно зітха переможений, а переможець загинув.

22. Про смерть Філіппа Демосфен дізнався тайкома (75). Бажаючи першим вселити в серця афінян кращі надії на майбутнє, він прийшов у раду з сяючим обличчям і заявив, що мав сновидіння, яке віщує афінянам велике щастя. Незабаром прибули гінці з повідомленням про кончину Філіппа. Афіняни постановили негайно принести богам подячну жертву й нагородити Павсанія вінком. Демосфен з'явився на народні збори в ясному одязі з вінком на голові, хоч його дочка сім днів тому померла. За це картає його Есхін і закидає йому ненависть до дітей (76). Проте саме Есхіна, на мою думку, можна вважати низькою й малодушною людиною, якщо в скорботі й голосінні він вбачає прояви ніжної й лагідної вдачі, а засуджує душевну рівновагу і спокійну поведінку, виявлені в горі. З другого боку, мені не здається добропорядністю вкладати вінок на голову і приносити офіри з приводу загибелі царя, який після перемоги ласкаво й людяно повівся з переможеними. Бо низькою і неблагородною рисою є ухвалювати комусь почесті за життя, в тому числі присвоювати афінське право громадянства, а коли той загине від руки вбивці, то не спромогтися стримати свою радість, дозволяючи собі танцювати біля трупа і співати радісних пісень, неначе було здійснено якийсь небувалий подвиг. Та коли Демосфен свої сімейні злигодні, сльози й голосіння доручив жінкам, а сам робив те, що вважав за корисне для держави, то я за це його хвалю. Річ у тім, що я вважаю за властивість мужнього державного діяча повсякчасно думати про загальне добро, занедбуючи задля нього домашні справи й нехтуючи особистим болем, а також зберігати свою гідність куди краще, ніж це роблять актори, які грають ролі царів і тиранів. Ми бачимо, що актори плачуть і сміються на сцені не тоді, коли їм забагнеться, а коли цього вимагає їхня роль у п'єсі. Окрім того, як не годиться залишати людину нещасну, охоплену нестерпним болем, без утіхи, а, навпаки, слід її втішати ласкавими словами та скеровувати увагу на приємні теми так само, як хворим на очі радять відвертати зір від яскравих і різних кольорів і більше дивитися на зелений і ніжний, так хіба може дати щось інше людям більшу розраду, ніж успіхи і процвітання держави? Коли суспільні успіхи збігаються з особистим горем, то радісне, так би мовити, відсуває в тінь наші біди. Я вважав своїм обов'язком висловити свій погляд на цю справу, бо бачив, що Есхін своєю промовою зворушив багатьох і спонукав до співчуття, не притаманного мужам.

23. На заклик Демосфена грецькі міста знову об'єдналися проти македонян. Фіванці, яким зброю постачав Демосфен, напали на македонський загін у місті і перебили його значну частину. Демосфен не сходив з ораторського підвищення, він писав у Азію царським полководцям, намовляючи їх вступити у війну проти Александра, якого називав зневажливо хлопчаком і Маргітом (77). Після того, як Александр упорядкував справи в Македонії і з'явився особисто на чолі великого віська в Беотії, відвага афінян зразу зникла і Де-мосфенів запал охолов. Фіванці, зраджені афінянами, билися з македонянами без підтримки інших греків і втратили місто (78). Афінян охопив неймовірний розпач. Демосфен був відправлений разом з іншими в складі посольства до Александра, але, злякавшись гніву царя, біля Кіферона (79) відлучився від послів і повернувся назад. Александр незабарно відправив в Афіни гінця з вимогою видати, за словами Ідоменея й Дуріда, десятьох народних проводирів, а, за твердженням більшості, причому найіменитіших письменників - вісьмох, а саме: Демосфена, Поліевкта, Ефіальта, Лікурга, Мерокла, Дамона, Каллісфена і Харідема. Саме тоді Демосфен розповів байку про овець, які видали своїх сторожових собак на поталу вовкам. Себе самого й товаришів по біді, які бились за народ, він порівняв з собаками, а Александра Македонського назвав небаченим вовком. Крім того, він сказав: «Ми бачимо, як купці, показуючи на тарілці жменьку зернят пшениці, продають за цією невеличкою кількістю весь запас. Так само й ви, видаючи нас ворогам, непомітно для себе видаєте в нашій особі самих себе». Таке пише Арістобул з Кассандрії (80). Афіняни радили раду, але так і не знали, як їм бути. Виручив їх із того становища Демад, який, одержавши від вищенаведених осіб п'ять талантів, погодився відправитись до царя і просити його про помилування для них. А зробив він це, чи то розраховуючи на свою дружбу з Алек-сандром, чи то сподіваючись застати його, немов лева, ситого кривавою здобиччю. Так чи інакше, Демад домігся у Александра помилування для всіх восьми й помирив його з афінянами.

24. У той час, як Александр був зайнятий походом проти персів, вся влада в Афінах опинилася в руках прихильників македонян, а Демосфен був позбавлений будь-якого впливу. Коли спартанці під проводом царя Агіда підняли повстання, на недовгий час зібрався з духом і Демосфен, але потім із страху відступив, тому що афіняни не приєдналися до спартанців. Як наслідок, Агід загинув і спартанці були вщент розгромлені (81). У цей час розглядалась у суді скарга проти Ктесіфонта в справі про вінок (82). Скарга була подана в суд коли архонтом був Херонд, незадовго до битви біля Херонеї, але вирішена була остаточно лише через десять років, коли архонтом став Арістофонт. Жоден з державних процесів не зажив такої слави, як цей, з уваги і на гучні імена ораторів, і на мужність суддів. Хоча проти Демосфена виступили найвпливовіші тоді прибічники македонян, судді не проголосували проти нього, а навпаки, настільки блискуче виправдали його, що Есхіну не вдалось зібрати навіть п'ятої частини голосів. Есхін негайно виїхав з Афін і решту життя провів на Родосі та в Іонії, заробляючи як учитель красномовства.

25. Трохи перегодя в Афіни з Азії прибув Гарпал (83), який утік від Александра, почуваючи себе причетним до злочинів, скоєних з марнотратства. Крім цього, він боявся гніву царя, котрий у стосунках з друзями був далеко не таким ласкавим, як раніше. Коли Гарпал звернувся до афінян з проханням дати йому притулок і віддав себе в їхні руки разом з усім багатством і кораблями, інші оратори, жадібно поглядаючи яа скарби Гарпала, зразу підтримали його і радили захистити прохача. Лише Демосфен спочатку радив прогнати Гарпала, щоб необачно не вплутати державу у війну з дрібної і несправедливої причини. Однак, через кілька днів, коли відбулися огляд і оцінка Гарпалового майна, Гарпал сам помітив, що Демосфен із захопленням розглядає одну перську чару, милуючись її різьбою й формою. Він попросив Демосфена взяти її в руки й визначити, скільки приблизно вона важить. Чара ця видалась Демосфену напрочуд важкою, тому він запитав, яка її вага. «Для тебе вона варта двадцяти талантів», - з усмішкою відповів Гарпал. Тільки-но споночіло, він відправив Демосфенові чару разом з двадцятьма талантами грошей. Річ у тім, що Гарпал тонко вмів відгадати в людині по очах і виразу обличчя пристрасть до золота. Демосфен не встояв перед спокусою і, підкуплений подарунком, здався, немов здаючи місто і відчиняючи ворота ворожому війську. Наступного дня Демосфен, старанно закутавши горло вовняною хусткою, з'явився на народні збори. Коли йому запропонували встати й виступити, він знаками дав зрозуміти, що в нього пропав голос. Дотепники глузували, мовляв, Демосфен захворів уночі внаслідок не звичайної, а срібної простуди. Незабаром весь народ дізнався про хабара, який взяв Демосфен. І, коли він захотів виступити, щоб захистити себе, йому не дали слова. Серед галасу і викриків обурення хтось сказав: «Невже ви, афіняни, не вислухаєте того, хто має дорогоцінну чару?» (84)

Афіняни вигнали Гарпала з міста (85) і, зі страху, що від них вимагатимуть звіту про розкрадене ораторами майно, провели ретельне слідство, обшукуючи будинок за будинком. Не заходили лише, як повідомляє Теопомп, до будинку Каллікла, сина Арреніда, який щойно одружився, щоб не осоромити молоду дружину, яка в той час там перебувала.

26. Тоді Демосфен, щоб знешкодити удар, запропонував народним зборам передати розслідування справи Ареопагу, аби ті, кого він визнає винними, були покарані. Одним з головних винуватців Ареопаг визнав саме Демосфена. Він з'явився до суду, був засуджений до штрафу в п'ятдесят талантів і ув'язнений. Від сорому за свою провину та через те, що як сам каже, не міг з огляду на поганий стан здоров'я витримувати злигодні ув'язнення, він утік з в'язниці (86), причому одних вартових йому вдалося обманути, інші ж самі сприяли його втечі. У зв'язку з цим розповідають таке. Коли він, утікаючи, відбіг ще недалеко від Афін, то помітив, що за ним женеться кілька чоловік. Він гадав, що то його противники, і вже хотів був сховатися, коли ті гукнули його по імені, підійшли ближче й попросили прийняти від них на дорогу трохи грошей; саме заради цього вони, мовляв, і гналися за ним. Одночасно вони радили йому не занепадати духом і мужньо витримати те, що сталося, але Демосфен заплакав і заволав: «Як же мені зберігати рівновагу духу, прощаючися з містом, де в мене навіть вороги такі люди, якими в іншому місці навряд чи можуть бути друзі?»

На вигнанні Демосфен поводився малодушно. Він перебував здебільшого на Егіні або в Трезені (87), і очі його повні сліз були завжди звернуті до Аттіки. В його словах того часу відсутні і шляхетний спосіб мислення, і юнацький запал, притаманні його державній діяльності. Кажуть, що покидаючи Афіни, він простяг руки в напрямі до Акрополя і проказав: «Чому, володарко Афіно, ти прихильна до трьох найзлостивіших створінь - до сови, до змії(88), й до народу?» Молоді, яка навідувалась до нього й розмовляла з ним, він, кажуть, не радив брати участь у державній діяльності. І при цьому казав, що якби йому запропонували ще раз на вибір два шляхи - один до підвищення для ораторів і народних зборів і другий - просто до смерті і якби він заздалегідь знав про невіддільні від державної діяльності труднощі, страхи, заздрощі, небезпеки, наклепи, то без вагання обрав би другий, що веде просто до смерті.

27. Коли Демосфен ще перебував на вигнанні, помер Александр (89). Грецькі міста знову почали згуртовуватися під впливом військових успіхів Леосфена, який обложив Антіпатра в Ламії (90). Оратор Пітей і Каллімедонт, прозваний «Крабом», утекли з Афін, перейшли на бік Антіпатра і разом з його друзями й послами об'їжджали грецькі міста, щоб перешкодити їм повстати і приєднатися до афінян. Демосфен увійшов у склад афінського посольства і, разом з іншими послами, докладав усіх зусиль, щоб грецькі міста об'єдналися проти македонян і дружно вигнали їх з Греції. За повідомленням Філарха (91), одного разу в Аркадії на народних зборах виникла гостра суперечка між Пітеєм і Демосфеном, коли один промовляв в інтересах македонян, другий - Греції. Пітей тоді, начебто, сказав таке: «Подібно до того, як можна думати, що в домі, куди носять осличе молоко, щось не гаразд, так треба визнати й місто, в яке приїхало афінське посольство, хворим». Демосфен у відповідь зумів цьому порівнянню надати протилежного значення: як молоко ослиці п'ють для здоров'я, так прибуття афінських послів приносить хворим порятунок .

Афінський народ, радий діям Демосфена, виніс постанову про повернення його з вигнання. Пропозицію подав Демон з дема Пеанія, двоюрідний брата оратора. За Демосфеном послали на Егіну трієру (93). Коли він з Пірея простував до Афін, назустріч йому вийшли не лише всі службові особи і жерці, а й усі без винятку громадяни, радісно його вітаючи. Тоді Демосфен, за словами Деметрія Магнесійського, здійняв руки до неба й назвав себе з уваги на цей день щасливою людиною, бо він повертається до рідного міста достойніше від Алківіада (94), оскільки співгромадяни приймають його самохіть, а не з примусу. Зваживши на те, що грошовий штраф, накладений на Демосфена, залишався досі несплаченим (вирок народу, хоч і прихильного тепер за Демосфена, відмінити не було змоги), афіняни вдалися до хитрощів, щоб обійти закон. Згідно із звичаєм, під час жертвоприношення Зевсові Рятівнику тим, хто будував і прикрашав війтар, виплачували гроші. Отож виконати цю роботу було доручено Демосфену, за що йому виплатили п'ятдесят талантів, саме стільки, скільки він повинен сплатити у вигляді штрафу.

28. Однак, Демосфен не довго втішався свободою батьківщини. Невдовзі від свободи й сліду не залишилось. У місяці метагітніоні закінчилась поразкою битва коло Краннона, в боедроміоні до Муніхію увійшов македонський загін (95), а в піанепсіоні (96) Демосфен загинув. Помер він так. Коли надійшли чутки, що Антіпатр і Кратер (97) підходять до Афін, Демосфен і його прихильники завчасно втекли. На пропозицію Демада народ виніс їм смертельний присуд. Вони розбіглися хто куди і, щоб їх усіх спіймати, Антіпатр послав загін, на чолі якого стояв Архій на прізвисько «Мисливець за втікачами». Кажуть, що походив він з Турій (98) і раніше був трагічним актором. Його учнем був егінець Пол, незрівнянний актор того часу. Але Герміпп називає Архія учнем оратора Лакрита, тоді як Деметрій твердить, що він відвідував школу Анаксімена (99). Оратора Гіперіда, Арістоніка з Мара-фона (100) й Гімерія, брата Деметрія Фалерського, які втекли на Егіну, згаданий Архій силоміць виволік із храму Еака (101) й відправив у Клеони (102) до Антіпатра. Там їх стратили, причому Гіперідові перед смертю відрізали язика.

29. Дізнавшись, що Демосфен шукає захисту біля вівтаря храму Посейдона на острові Калаврії (103), Архій переправився туди з фракійськими списоносцями на невеликих суднах і почав намовляти Демосфена вийти з храму й разом поїхати до Антіпатра, запевняючи, що йому не зроблять нічого поганого. Демосфен якраз напередодні вночі мав дивний сон. Йому снилося, що він як трагічний актор змагався у грі з Архієм і, хоч грав чудово, і глядачі не шкодували йому оплесків, через слабу й бідну постановку його не нагородили. Отож у відповідь на улесливу мову Архія Демосфен, не підводячись із землі, поглянув на нього і сказав: «Архію, як на мене не справляла враження твоя гра, так тепер не переконують твої обіцянки». Тоді розлючений Архій пустив у хід погрози. На це Демосфен зауважив: «Ось вони, справжні віщування з македонського триніжка (104), а раніше ти просто грав роль. Підожди-но трохи, я хочу написати рідним пару слів». З цими словами він відійшов у глибину храму, взяв аркуш, немов бажаючи писати, підніс до рота очеретяне перо і прикусив кінчик, як робив звичайно, коли над чимось думав перед тим, як написати. Деякий час він так сидів, потім закутався в плащ і похилив голову. Списоносці, які стояли за дверима, глузували з нього, гадаючи, що він дрижить від страху, обзивали його боягузом і нікчемою. Архій знову підійшов і переконував його встати, повторюючи попередні запевнення і обіцяючи помирити його з Антіпатром. Демосфен, відчувши, що отрута вже почала діяти, відслонив обличчя, сміливо поглянув на АрхГя і сказав: «Ось тепер ти можеш зіграти роль Креонта з трагедії (105) і кинути моє тіло без поховання. Я, добрий Посейдоне, виходжу з твого храму ще живим, але Антіпатр і македоняни не побоялися осквернити навіть твоє святилище». Вимовивши ці слова, він попросив підтримати його, бо вже хитався і дрижав усім тілом. Ледве він устиг ступити кілька кроків і пройти вівтар, як упав і зі стогоном сконав.

30. Арістон повідомляє, що отруту Демосфен прийняв, як. і я вважаю, з очеретяного пера. Але, за твердженням якогось Паппа (106), оповідь якого вмістив Герміпп, при Демосфені, коли він упав біля вівтаря, знайшли аркуш папірусу з початковими словами листа: «Демосфен Антіпатру...» і нічого більше. Всі були вражені раптовою смертю. Фракійці, які вартували при вході, розповідали, начебто Демосфен вийняв отруту з якоїсь хустинки, поклав на долоню, вкинув у рот і проковтнув, а вони подумали, що він ковтає золото. Коли Архій почав допитувати рабиню, яка слугувала Демос-фенові, вона сказала, що він давно носив при собі вузлик, немов талісман. Знову ж Ератосфен пише, що Демосфен носив отруту в пустому браслеті, якого не знімав з руки. А проте, немає потреби наводити далі суперечливі розповіді про смерть Демосфена. Згадаю лише думку Демохарета, Демосфенового родича, який вважав, що Демосфен не помер від отрути, а милістю й турботою богів був вирваний з рук жорстоких македонян і удостоївся швидкої і безболісної смерті.

Він загинув шістнадцятого числа місяця піанепсіона, в найпохмуріший день Тесмофорій (107), коли жінки постять біля храму богині. По якомусь часі афінський народ належно вшанував його пам'ять: він поставив бронзову статую Демосфена (108) і відповідною постановою надав право найстарішому з його роду харчуватися в притаінеї (109). На п'єдесталі був викарбуваний всім відомий напис:

Мав би ти силу таку, Демосфене, як розум, могутню, 

То македонський Арей влади в Елладі б не взяв (110)

Ті, хто твердить, начебто ці рядки написав сам Демосфен на Калаврії до того, як прийняти отруту, верзуть несосвітенну нісенітницю.

31. В Афінах незадовго до мого приїзду трапився, кажуть, такий випадок. Один воїн, якого начальник віддав під суд, поклав трохи грошей на руки статуї Демосфена, зображеного із сплетеними пальцями рук. Неподалік ріс невисокий платан. Купа листя з цього дерева, яку чи вітер випадково навіяв, чи сам воїн навмисно зверху накидав, довго приховувала гроші під собою. Коли воїн, повернувшись, знайшов гроші недоторканими, чутка про це розійшлася по всьому місті. Дотепні люди розглядали цей випадок як доказ безкорисливості Демосфена і навперебій складали на його честь вірші.

Демад недовго втішався своєю ганебною славою. Помста богів за кривди, заподіяні Демосфену, привела його в Македонію. Ті самі люди, яким він так принизливо догоджав, справедливо покарали його. Вони ненавиділи його й раніше, а тепер він ще й неспростовно був викритий у зраді. Пере-хопили-бо його листи, в яких він намовляв Пердікку напасти на Македонію і врятувати греків, які, мовляв, висять на старій і гнилій нитці (тут він мав на увазі Антіпатра). Обвинувачував його корінфянин Дінарх, а оскаженілий Кассандр наказав убити спершу його сина в обіймах батька, а потім - і самого Демада. Ці нечувані муки повинні були переконати Демада в тому, що зрадники зраджують перш за все самі себе. На це вказував йому раніше Демосфен, але він не зважав на ті перестороги.

Ось тобі, Сосію, життєпис Демосфена, написаний на підставі того, що я прочитав або почув про нього.

 

 

ЦІЦЕРОН

1. Мати Ціцерона Гельвія була, кажуть, жінкою знатного роду і бездоганної поведінки, а про батька не можна було дізнатися нічого певного, бо одні твердять, що він народився й виріс у якійсь сукновальні, інші ж рід його виводять від Тулла Аттія, що славно царював над вольсками (1) і з успіхом воював проти римлян. Та хай там як, а перший, хто одержав у його роду прізвисько Ціцерон, був, очевидно, людиною визначною, тому що його нащадки не тільки не відмовилися від цього прізвиська, а, навпаки, полюбили його, хоч воно правило багатьом за привід для насмішок. Річ у тім, що словом «ціцер» латиняни називають горох. У першого Ціцерона, імовірно, на широкому і приплюснутому кінчику носа була бородавка, схожа на горошину, звідти він і одержав своє прізвисько. Кажуть, що й сам Ціцерон, про життя якого тепер іде мова, ще тоді, коли вперше домагався державної посади і тільки починав свою громадську діяльність, з молодечим запалом відповів своїм друзям, які радили йому уникати цього прізвиська і змінити його, що він подбає, аби ім'я Ціцерон стало славнішим, ніж імена Скаврів чи Катулів (2). Згодом, перебуваючи на Сіцілії як квестор (3), він одного разу посвячував богам срібний дарунок. При цьому він велів написати на ньому лише два перші із своїх імен - Марк Туллій, а замість третього казав майстру задля жарту поруч з буквами викарбувати горошину. Ось що розповідають про його ім'я.

2. Кажуть, що мати народила його легко й безболісно. А сталося це на третій день після новорічних календ (4); тепер у цей день власті моляться і приносять жертви за здоров'ї! імператора. Ціцероновій годувальниці явився (так розповідають) привид і сповістив їй, що вона вигодує дитину, яка принесе велике добро всім римлянам. Взагалі вважають, що такі випадки - це не що інше, як сонні марева або нісенітниці, але Ціцерон скоро довів, що провіщення не було брехнею. Тільки-но він досяг шкільного віку, як засяяв такими природженими здібностями, здобув собі таке ім'я й зажив такої слави серед дітей, що навіть їхні батьки приходили на заняття, бажаючи на власні очі побачити Ціцерона й пересвідчитися в його розхвалюваній кмітливості й тямущості; інші ж, неотесаніші, гнівались на своїх синів, бачачи, як ті на вулицях шанобливо ставили Ціцерона в середину свого гурту. Мавши, як цього вимагає Платон (5), натуру жадібну до знань і схильну до філософствування, спроможний сприймати будь-яку науку й не гребувати ніяким видом знання чи освітнім предметом, Ціцерон особливо пристрасно тягнувся до поезії. Збереглась донині його невеличка поема «Главк Понтійський» , яку він написав ще в дитячі роки тетраметрами. З часом, удосконаливши свій поетичний талант і спробувавши своїх сил у різноманітних видах поезії, Ціцерон уславився не лише як найвидатніший римський оратор, а й як визначний поет. Щоправда, слава ораторського обдаровання Ціцерона не поблякла понині, хоч у красномовстві з того часу відбулися чималі зміни, а поетична його творчість у зв'язку з появою багатьох талантів цілком утратила славу і пішла в забуття.

3. По закінченні школи Ціцерон слухав академіка Філона (7), якого римляни найбільше полюбили з-усіх учнів Клітомаха за його вдачу і захоплювалися його красномовством. Спілкуючись водночас із Муцієм (8) та його друзями, досвідченими державними діячами й видатними сенаторами, Ціцерон ознайомився з законами. Деякий час він служив у війську і брав участь у походах під командуванням Сулли під час Марсійської війни (9). Але потім, бачачи, що насуваються міжусобиці, а за міжусобними чварами - необмежене єдиновладдя (10), він вибрав життя спокійне і віддане науці, перебував у товаристві вчених греків і наполегливо займався науками до того часу, поки Сулла взяв гору і в державі настав, як здавалося, спокій.

У цей час Хрісогон, вільновідпущеник Сулли, оголосивши продаж майна одного громадянина, який загинув під час проскрипцій, сам купив його всього-на-всього за дві тисячі драхм (11). Росцій, син і спадкоємець убитого, обурений цим, почав доводити, що майно це варте двохсот п'ятдесяти талантів (12). Сулла розлютився, що крутійства викрито, і за посередництвом Хрісогона звинуватив Росція у батьковбивстві, а потім притягнув його до суду. Ніхто не допомагав Росцію, мало того, всі від нього відвернулися, злякавшись жорстокості Сулли. Покинутий всіма юнак звернувся до Ціцерона. Ціцеронові друзі всі, як один, радили йому взятися за цю справу, кажучи, що іншої, блискучішої й зручнішої нагоди вступити на шлях до слави йому не знайти. Ціцерон погодився захищати Росція і на превеликий подив виграв процес (13), але із страху перед Суллою виїхав до Греції, поширивши чутку, начебто йому потрібне лікування. Та й справді, він був худорлявий і змарнілий, а через хворобу шлунку їв дуже мало, та й то лише на ніч. Голос він мав сильний і приємний, але різкий і не відшліфований. У промовах, які вимагали сили і пристрасті, голос його постійно підвищувався настільки, що, здавалося, ось-ось зірветься.

4. Прибувши в Афіни, Ціцерон слухав лекції Антіоха з Аскалона (14), захоплюючись плавністю і красою його мови, але не схвалюючи змін, які той вносив у філософське вчення. Бо Антіох у цей час відійшов від так званої Нової Академії, порвав з напрямком Карнеада і, чи то покладаючись на достовірність чуттєвих сприйнять, чи, як твердять інші, змінивши свої погляди з честолюбства і під впливом розходжень з послідовниками Клітомаха й Філона, в основному дотримувався вчення стоїків. Ціцерону припала до душі наука академіків, і він заглибився в неї, виношуючи намір, якщо його не допустять До державної діяльності, переселитися в Афіни, покинувши форум і державні справи, і вести далі життя в тиші, цілком віддане філософії. Проте коли прийшла звістка про смерть Сулли (15) і одночасно тіло його, загартоване вправами, стало здоровим, як у справжнього юнака, а голос, тепер уже вироблений, набрав приємного звучання й сили і відповідав фізичному станові, до того ж друзі в численних листах це переставали просити його, щоб він повернувся, та й сам Антіох настійно радив зайнятися державною діяльністю, Ціцерон знову взявся за вдосконалення свого красномовства як необхідного знаряддя своєї діяльності, вправляючись у ньому сам і відвідуючи уславлених ораторів. З цією метою він подався в Азію і на Родос. Із азійських ораторів він учився у Ксенокла з Адраміттія, в Діонісія з Магнесії і в карійця Меніппа (16), а на Родосі - в оратора Аполлонія, сина Молона (17), і у філософа Посідонія (18). Розповідають, що Аполлоній, який не знав латинської мови, попросив Ціцерона виголосити промову по-грецькому. Той охоче погодився, вважаючи, що таким чином легше буде виправляти його помилки. Коли він закінчив промову, всі були вкрай вражені і навперебій розсипалися в похвалах. Лише Аполлоній слухав його без виразного задоволення, а по закінченні промови довго сидів у задумі. Нарешті, помітивши, що Ціцерон зніяковів, сказав: «Я хвалю тебе, Ціцероне, і дивуюсь твоєму обдарованню, але мені жаль нещасної Греції, коли я бачу, як те єдине з прекрасного, що нам залишилось - освіченість і красномовство завдяки тобі переходять до римлян».

5. Окрилений успіхами, Ціцерон зважився присвятити себе державній діяльності,. але одне провіщення остудило його запал. Річ у тім, що, коли він запитав бога в Дельфах, у який спосіб зажити йому гучної слави, піфія веліла йому керуватися в житті власною природою, а не думкою юрби. У Римі (19) він спочатку поводився обережно, не квапився займати державні посади, через що ніхто не звертав на нього уваги, до того ж йому нерідко доводилось вислуховувати - звичайні й поширені серед римського простолюддя лайливі слова: «грек», «учений». Та коли Ціцерон, честолюбний від природи, а надто заохочуваний батьком і друзями, почав виступати в суді як захисник, він вийшов на перше місце не поволі, а відразу прославився, випередивши далеко всіх ораторів, що суперничали між собою на форумі. Кажуть, що в нього, як і в Демосфена, слабким місцем була акторська виразність, через те він наполегливо вчився в комічного актора Росція і трагічного - Езопа. Про цього то Езопа розповідають таке. Коли він одного разу, граючи на сцені роль Атрея, виголошував міркування, як помститися Фієсту (20), повз нього несподівано пробіг служник. Езоп скипів і в нестямі так торохнув його скіпетром, що вбив на місці. Акторська виразність стала для Ціцерона важливим чинником, що підвищував переконливість його промов. Кепкуючи з ораторів, які вдавалися до голосного крику, він говорив, що вони у своїй безпорадності не можуть обійтися без крику, як кульгаві без коня. Влучні жарти і сміховинки тоді вважали за тонкий і доречний засіб у судовій практиці, але часто зловживаючи ним, Ціцерон діймав до живого, через що набув слави злісної людини.

6. Вибраний квестором у голодний рік, Ціцерон одержав на підставі жеребкування Сіцілію (21). Спочатку він не зумів догодити сіцілійцям, бо змушував їх посилати хліб у Рим. Але коли згодом вони спізнали його старанність, справедливість і лагідність, то ставились до нього з такою пошаною, якої не почували раніше до жодного з правителів. Коли ж до претора Сіцілії було прислано багато родових римських юнаків, яких обвинуватили в непослуху та браку мужності під час війни, Ціцерон блискуче захищав їх і врятував від покарання. У бадьорому настрої від цих успіхів Ціцерон вертався в Рим (22), але по дорозі, як сам розповідає, мав смішну пригоду. У Кампанії він випадково зустрів одного визначного римлянина, якого він вважав за свого друга. Переконаний, що весь Рим сповнений славою його імені і його подвигів, Ціцерон запитав його, що кажуть і думають римляни про його, Ціцерона, діяльність. У відповідь він почув: «А, власне кажучи, де ти був, Ціцероне, весь цей час?» Тоді Ціцерон геть занепав духом, бо зрозумів, що розголос про його діяння загубився в Римі, немов пірнув у безмежне море, нітрохи не примноживши його попередню славу. Але потім, спокійно поміркувавши й усвідомивши, що слава, до якої він прагне, є щось невизначене і безкрає, він порозумнішав і вгамував своє честолюбство. Проте надмірний потяг до похвал і нестримне бажання слави Не залишали його до кінця життя і часто розладнували його добрі наміри.

7. Пристрасно захопившись державною діяльністю, він вважав за неприпустиме явище, що ремісники, які користуються бездушним знаряддям і приладами, прекрасно знають і назви їх, і де їхнє місце, і як їх застосовувати, а державний діяч, заходи якого на благо суспільства здійснюють живі люди, благодушно і легковажно не бажає пізнати своїх співгромадян. Тим-то Ціцерон привчав себе запам'ятовувати їхні імена, а також знати, де живе той чи той з відомих людей, де його землеволодіння, хто його друзі і сусіди. Завдяки цьому хоч би якими дорогами в Італії не їздив Ціцерон, він міг одразу назвати й показати землі й господарські будинки своїх друзів.

Маєток Ціцерона був невеликий, але цілком достатній, щоб покривати його витрати. Ціцерон дивував тим, що не брав ні винагороди, ні подарунків як судовий захисник (23), особливо ж ця безкорисливість вразила всіх тоді, коли він виступив обвинувачем Верреса . Того самого Верреса, намісника Сіцілії, який заплямував себе цілою низкою ганебних злочинів і якого сіцілійці притягли до судової відповідальності. Ціцерон не промовою домігся того, що суд визнав Верреса винним, а радше тим, що промови не виголосив. Коли претори, потураючи Верресу, безперервними проволочками й переносами дотягли розгляд справи до останнього дня, всім стало ясно, що часу для виголошення промов у цей день не вистачить і, отже, процес не зможе завершитись. Тоді Ціцерон, підвівшись із місця, заявив, що промови тут зайві, викликав і допитав свідків, а потім попросив суддів приступити до голосування. І все-таки окремі дотепні вислови Ціцерона, якими він блиснув під час цього процесу запам'яталися. Словом «веррес» римляни називають вихолощеного кабана. Так ось, коли якийсь вільновідпущеник, на ім'я Цецілій (25), який сповідував іудейську релігію, хотів сам виступити в ролі обвинувача проти Верреса замість сіцілійців, Ціцерон зауважив: «Яке діло іудею до свині?» У Верреса був дорослий син, про якого говорили, начебто він марнує свої молоді літа. Коли Веррес дорікав Ціцеронові в розпусті, той відповідав йому: «Картатимеш у себе вдома синів». Оратор Гортензій (26) не зважився відкрито захищати Верреса, але погодився бути присутнім при оцінці заподіяних збитків і як винагороду за це одержав сфінкса із слонової кості. Ціцерон сказав Гортензію щось у загадковій формі, а коли той відповів, що не вміє відгадувати загадок, Ціцерон здивувався: «Як це так? Адже в тебе вдома сфінкс!» (27)

8. Після того як Верреса засудили, Ціцерон оцінив збитки на суму в сімсот п'ятдесят тисяч драхм. Недруги Ціцерона оббрехали його, начебто він, підкуплений, применшив розміри заподіяної шкоди. Але вдячні сіцілійці в той рік, коли він був едилом (28), відвідували його в Римі, привозячи дари полів острова. Проте Ціцерон скористався цією щедрістю не для своїх потреб, а лише для того, щоб по-можливості зменшити ціни на продовольство на римському ринку.

У Ціцерона був гарний маєток поблизу Арпіна і два невеликі - один неподалік Неаполя, другий біля Помпей. До цього слід додати посаг його дружини Теренції (29) в сто двадцять тисяч драхм і спадок, одержаний від когось, вартісно в дев'яносто тисяч денаріїв. Тому Ціцерон міг жити хоч і не в розкошах, але в достатку, проводячи час у гурті грецьких та римських учених. Рідко коли він обідав перед заходом сонця, причому не стільки за браком часу, скільки тому, що слабував на шлунок. А взагалі він дуже педантично стежив за своїм здоров'ям, скрупульозно дотримуючись визначеної лікарем кількості розтирань і прогулянок. Зміцнивши в такий спосіб своє тіло, Ціцерон зумів зробити його несприйнятливим до захворювань і здатним витримувати тяжкі випробування й труднощі.

Батьківський дім він віддав брату, а сам жив біля Палати-на (30), щоб не втомлювати своїх відвідувачів довгим ходінням. А відвідувачів, які щоденно з'являлися до нього, щоб виявити свою шану, було не менше, ніж у найвизначніших тоді людей у Римі - Красса і Помпея, з яких перший відзначався багатством, а другий - впливом у війську. Та й сам Помпей запобігав перед Ціцероном, і діяльність Ціцерона значною мірою примножила його славу й могутність.

9. Хоч посади претора разом з Ціцероном домагалося багато знатних людей, проте його вибрали першим, і, на думку всіх, обов'язки судді(31) він виконував чесно і вміло. Розповідають, що Ціцерон розглядав справу обвинуваченого в розкраданні державного майна Ліцінія Макра, людини в Римі визначної. До того ж Ліцінія підтримував Красс. Коли судді ще тільки почали подавати голоси, Ліціній пішов додому, упевнений у своєму впливові і зв'язках, нашвидку обстриг голову і, вдягнувши білу тогу, немовби вже виграв процес, зібрався повертатись на форум. У дверях він зустрівся з Крассом, який повідомив, що судді одностайно визнали його винним. Ліціній вернувся до себе, ліг у ліжко й помер. Ця справа принесла Ціцеронові славу непохитного ревнителя законності.

Ватіній (32), котрий як захисник проявляв у своїх виступах нахабство й неповагу до влади, мав шию всуціль укриту набряками. Одного разу він прийшов до Ціцерона й попросив його про щось. Той не давав згоди й довго роздумував. Тоді Ватіній сказав, що, якби він був претором, то не вагався б у такій справі. Ціцерон, обернувшись до нього, промовив: «Так то так, але в мене не така товста шия, як у тебе» (33).

Ціцерону залишилося два чи три дні до кінця перебування на посаді, коли хтось подав скаргу на Манілія, обвинувативши його в розкраданні державного майна (34). Народ був прихильний до Манілія, вважаючи, що його переслідують через Помпея, бо вони були друзями. Коли Манілій попросив відкласти розгляд справи, Ціцерон дав йому всього один - наступний - день. Народ обурився, бо претори звичайно давали обвинуваченим не менше десяти днів. Народні трибуни вимагали від Ціцерона, щоб він виступив з поясненням, закидаючи йому порушення закону. Ціцерон попросив, щоб його вислухали, і пояснив, що він до обвинувачених завжди ставився людяно і поблажливо, наскільки це допускали закони, і саме тому він і вважав за свій обов'язок дати Манілію змогу скористатися цим. Ось чому він навмисно призначив для розгляду цієї справи той єдиний день, що залишився в його розпорядженні як претора. Інакше він мав би передати справу іншому, а це аж ніяк не означало б бажання допомогти Манілію. Ці слова викликали різку зміну в настрої народу. Голосно вихваляючи Ціцерона, люди просили його взяти на себе захист Манілія. Той охоче погодився, головним чином з уваги на Помпея, якого тоді не було в Римі. Виступивши знову на народних зборах, Ціцерон виголосив промову і з молодечим завзяттям накинувся на прихильників олігархії та заздрісників Помпея.

10. Одначе, коли Ціцерона обирали на консула (35), то від аристократії за нього подали голосів не менше, ніж від народу. І ті, і ті підтримували його заради блага держави ось з якої причини. Зміни, які зайшли в державному устрої при Суллі, спочатку багатьом здавались недоречними, та з бігом часу люди звикли до них і стали вважати їх чимсь тривалим і непоганим. Проте були й такі, хто намагався розхитати і змінити існуючий порядок, маючи на оці корисливі цілі, а не загальне добро. У цей час Помпей все ще воював з царями Понту й Вірменії (36), а в Римі не було рівної йому сили, спроможної протистояти тим, хто прагнув перевороту. Очолював їх Луцій Катіліна (37), людина смілива, рішуча й лицемірна. Крім інших тяжких злочинів, йому закидали колись, що він спокусив власну дочку і вбив рідного брата. Побоюючись кари за це вбивство, Катіліна намовив Суллу внести в список приречених до страти свого брата, ніби ще живого. Обравши Катіліну своїм вожаком, лиходії поклялись один одному у вірності, мало того, вони, заколовши на жертовнику людину, скуштували людського м'яса. Катіліна розбестив значну частину римської молоді, він догоджав юнакам усілякими розвагами й насолодами, постачав їм коханок, щедро сипав грішми на такі цілі. До повстання була підготовлена вся Етрурія і значна частина Передаль-пійської Галлії. Та й у самому Римі становище було вкрай загрозливе внаслідок майнової нерівності: найбільш відомі і знатні римляни розорились, витратившись на театральні вистави, бенкети, будівлі, гонитву за посадами, а їхні багатства перейшли до людей низького походження й нікчемного способу мислення, так що досить було незначного поштовху, щоб порушилась рівновага, і будь-який зухвалець міг здійснити переворот у наскрізь розкладеній державі.

11. Проте Катіліна, бажаючи мати міцну опору для виконання своїх намірів, домагався консульства. Він твердо вірив, що правитиме разом з Гаєм Антонієм, котрий сам як правитель не здатний був ні на щось хороше, ні на щось погане, але міг стати додатком до іншої, керівної сили. Здаючи собі справу з цього, більшість кращих громадян висунула кандидатуру Ціцерона в консули, а оскільки й народ охоче підтримав її, Катіліна не пройшов. Консулами були обрані Ціцерон і Гай Антоній, незважаючи на те, що з тих, хто домагався консульства, тільки Ціцерон був сином вершника, а не сенатора.

12. Заміри Катіліни все ще залишалися нерозгаданими, але вже сам початок консульства Ціцерона ознаменувався тяжкими сутичками. Так, з одного боку, ті, кого закони Сулли не допускали до управління державою (а таких було немало та й являли вони собою значну силу), рвалися до влади, запобігаючи перед народом. Вони в багатьох відношеннях справедливо і слушно нарікали на тиранію Сулли, але разом з тим невчасно, без огляду на обставини, розхитували державний лад. З другого боку, народні трибуни з тих самих міркувань пропонували вибрати десять чоловік з необмеженими повноваженнями і підкорити їхній владі Італію, Сірію та всі нещодавно приєднані Помпеєм землі з правом продавати державне майно, притягати до судової відповідальності будь-кого, відправляти його на вигнання, засновувати колонії, брати гроші із скарбниці, утримувати війська й набирати їх у міру потреби (38). Ось чому цьому законопроекту трибунів співчували деякі визначні люди, особливо ж товариш Ціцерона по консульству Гай Антоній, який розраховував бути обраним у число цих десяти. Дехто припускав, що Антоній знав про змову Катіліни, але дивився на неї крізь пальці, бо заліз по вуха у борги. Ця обставина дуже насторожувала кращих громадян. Ціцерон, стараючись насамперед прихилити до себе Антонія, віддав йому в управління Македонію, а сам відмовився від пропонованої йому Галлії, і цією поступкою домігся того, що Антоній, немов найманий актор, грав при ньому другорядну роль, а це йшло на благо батьківщини. І ось, коли Антоній став послушним знаряддям у руках Ціцерона, той з більшою рішучістю пішов у наступ на тих, хто думав про зміну державного устрою. У сенаті він виголосив промову проти їхнього законопроекту і так налякав тих, хто його пропонував, Що вони не зважились ні в чому заперечувати Ціцеронові. Потім, коли вони знову виступили із своїм законопроектом, краще підготувавшись до боротьби, на народні збори викликали консулів. Ціцерон, нітрохи не злякавшись, велів сенаторам іти за ним і, виступивши перед народом, своїм блискучим красномовством не тільки переконав його провалити законопроект, а й самих трибунів змусив відмовитись від усіх їхніх задумів.

13. Особливою заслугою Ціцерона є те, що він зумів показати римлянам, скільки привабливого й прекрасногш таїть у собі красномовство. Він довів- їм, що справедлим справа непереможна, якщо її належно висловити, і що розумний державний діяч повинен завжди у своїх учинкам мати на оці істину, а не вдаватися до лестощів, уміти красної мовством принести користь, не завдаючи болю. Прикладом чарівного впливу його слова може служити суперечка про місця в театрі, яка мала місце під час його консульства Колись вершники сиділи в театрі впереміж з народом, займаючи місця де попало, дивились вистави разом з ним. Але претор Марк Отон дав вершникам на знак пошани до цього стану почесні місця, відділивши їх від інших громадяни Ці місця вони зберігають за собою понині. Народ сприйняв це як образу для себе і, коли одного разу в театрі з'явився Отон, привітав його оглушливим свистом, а вершники, навпаки, зустріли його гучними оплесками. Народ засвистів ще дужче, але й оплески вершників подужчали. Невдовзі обидві сторони перейшли до взаємних образ. У театрі зчинився неймовірний рейвах. Коли Ціцерону повідомили про це, він з'явився в театр, вивів народ до храму Беллони і став картати його та напучувати. Кінець кінцем, усі повернулися в театр і нагородили Отона бурхливими оплесками, змагаючись з вершниками у виявленні йому своєї поваги і прихильності.

14. Змовники з Катіліною на чолі спочатку дуже були налякалися, але згодом набралися духу. Вони знову почали збиратися разом і закликали один одного сміливіше братися до справи, поки не з'явився Помпей, котрий, як ходили чутки, вже вертається з величезним військом. Найбільше з усіх підбурювали Катіліну ветерани Сулли. Вони поселилися по всій Італії, але більшість їх, причому найвойовничіша, була розміщена по етруських містах; тепер усі вони знову почали мріяти про грабунки та привласнення чужих багатств. Очолювані Манлієм, одним з тих, що колись особливо відзначились у походах під командуванням Сулли, воїни приєдналися до Катіліни і з'явилися в Рим, щоб підтримати його на виборах. Річ у тім, що Катіліна вдруге домагався посади консула (39) і замишляв убивство Ціцерона, викликавши безпорядки під час виборів службових осіб. Здавалося, що саме божество провіщало ці події землетрусами, громовими ударами і всілякими примарами. А свідчення, які давали люди, хоч і були достовірні, але не могли правити за достатні докази проти такої знатної і дуже впливової людини, як Катіліна. Тому Ціцерон відклав вибори, викликав Катіліну в сенат і запитав його, що він думає про чутки, які ходять про нього. Катіліна, переконаний, що в сенаті є люди, які прагнуть перевороту, і бажаючи показати свою вагу перед учасниками змови, дав Ціцерону дивну відповідь: «Хіба я зроблю щось страшне, якщо, маючи перед собою два тіла - одне сухе і змарніле, але з головою, а друге - безголове, але сильне й дуже, я сам приставлю йому голову?» Після цих слів, у яких відчувався натяк на сенат і народ, Ціцерон злякався ще більше; через те його, вдягненого в панцир, супроводили від дому до Марсового поля всі впливові громадяни і багато молоді. Сам він, спустивши з пліч тогу, навмисно показував свій панцир, щоб усі бачили, в якій він опинився небезпеці. Обурений народ щільним кільцем оточив Ціцерона. Врешті-решт у результаті голосування Катіліна вдруге зазнав невдачі, а консулами були обрані Сілан і Мурена (40).

15. Трохи згодом, коли в Етрурії почали збиратися озброєні загони прихильників Катіліни і наближався день, призначений для збройного виступу, до будинку Ціцерона опівночі підійшло троє перших і найвпливовіших людей у Римі - Марк Красс, Марк Марцелл і Сціпіон Метелл. Постукавши у двері й викликавши воротаря, вони наказали розбудити Ціцерона й повідомити йому про їхній прихід. А йшлося ось про що. Крассу після обіду його воротар подав кілька листів, що їх приніс якийсь невідомий чоловік. Листи, призначені іншим особам, були підписані, лише один на ім'я Красса був непідписаний. Красс прочитав тільки цей лист, у ньому йшлося про те, що Катіліна готує жахливу різанину, і Крассу давалась порада тайкома втекти з міста. Інших листів Красс не розпечатав, а негайно подався до Ціцерона, вражений навислою небезпекою, і заодно бажаючи відвернути від себе звинувачення, які посипались на нього через дружбу з Катіліною. Порадившись із ними, Ціцерон уранці наступного дня скликав засідання сенату, вручив листи тим, кому вони були адресовані, і звелів прочитати їх уголос. Усі вони без винятку повідомляли про змову. Так, колишній претор Квінт Аррій повідомляв про появу озброєних загонів в Етрурії. Крім того, прийшло повідомлення про те, що Манглій з великою ватагою бродить поміж етруськими містами, з нетерпінням чекаючи новин з Рима. У зв'язку з цим сенат ухвалив доручити державу опіці консулів, щоб вони діяли на свій розсуд для блага держави. До таких заходів сенат вдавався не часто - лише у випадках крайньої небезпеки (41).

16. Маючи таку владу, Ціцерон доручив керівництві зовнішніми справами Квінту Метеллу (42), а управління містом Римом узяв у свої руки. Він щодня виходив з такогю сильною охороною, що, коли прибував на форум, його супутники займали значну частину площі. А Катіліна, не спроможний далі зволікати, вирішив податись у загін Манлія, а Марцію й Цетегу наказав узяти мечі і з'явитись рано-вранці до дверей Ціцерона, нібито щоб привітати його, насправді ж, щоб напасти на нього і вбити. Про це повідомила Ціцерона Фульвія, жінка знатного роду (43). Вона відвідала його вночі й порадила берегтися Цетега та його товаришів» Згадані змовники з'явилися на світанку і, коли їх не впустили всередину, зчинили страшенний галас, чим викликали до себе ще більшу підозру. Ціцерон, вийшовши з дому, скликав засідання сенату в храмі Юпітера, якого римляни називають Статором. Храм цей побудовано на початку Священної дороги, при підйомі на Палатинський горб. Сюди разом з іншими змовниками прийшов і Катіліна, щоб виправдати себе. Ніхто з сенаторів не захотів сидіти поруч з ним; усі залишили лавку, на яку він сів, і перейшли на інші місця. Тільки-но він починав говорити, як його галасливе» перебивали. Нарешті Ціцерон, підвівшись, наказав Катіліну залишити Рим. «Оскільки я,- сказав він,- дію словом, а ти зброєю; то між нами повинен постати мур» (44). Катіліна негайно виїхав, узявши з собою триста озброєних чоловік, оточений, немов висока службова особа, свитою лікторів із сокирами й різками, і подався до Манлія, давши сигнал до збройного виступу. Зібравши двадцять тисяч чоловік, він почав переходити від міста до міста, намовляючи їх приставати на його бік і закликаючи до повстання. Коли вже дійшло до відвертої війни, проти Катіліни відправили з військом Антонія.

17. Обдурених Катіліною людей, які залишились у Римі гуртував і підбадьорював Корнелій Лентул на прізвисько «Сура». Це була людина знатного роду, але поганої поведінки. Свого часу він був виключений з сенату, а тепер удруге займав посаду претора, як це було звичаєм тих римлян, котрі хотіли повернути собі втрачене сенаторське звання. Кажуть, що прізвисько Сура він одержав з такого приводу; Бувши в часи Сулли квестором, він розтринькав силу* силенну державних грошей. А коли розгніваний Сулла на засіданні сенату вимагав від нього звіту, Лентул виступив і з безтурботним і зневажливим виглядом заявив, що звіту він не подасть, але виставить литку: так звичайно роблять хлопці, коли промахнуться під час гри в м'яч. За це його і прозвали Сурою, тому що римляни словом «сура» називають литку ноги. Притягнутий до судової відповідальності вдруге, він підкупив декількох суддів і був виправданий більшістю лише у два голоси. Тоді він безсоромно зауважив, що витратив зайві гроші, бо даремно дав хабара двом суддям: для виправдання йому, мовляв, досить було більшості в один голос.

Оцього від природи відчайдушного Лентула, підмовленого Катіліною, остаточно звели з пуття пустими обіцянками лжепророки і ворожбити. Вони обдурювали його вигаданими пророцтвами та оракулами, начебто почерпнутими з Сівіллиних книг (45), які віщували, що трьом з роду Корнеліїв долею призначено єдиновладно правити Римом. Щодо двох з них, тобто Сулли й Цінни (46), говорили вони, вже збулося віщування, а тепер і йому, третьому з Корнеліїв, божество дарує єдиновладдя. А він повинен прийняти цей дар і не запропащувати щасливої нагоди своєю нерішучістю, як це зробив Катіліна.

18. До речі, Лентул затіяв потворне діло, бо поклав собі перерізати весь сенат і, скільки вдасться, інших громадян, а саме місто спалити геть-чисто, не пожаліти нікого, крім дітей Помпея. У його намір входило захопити їх і тримати закладниками, щоб таким чином домогтися замирення з Помпеєм, бо повсюдно ходили небезпідставні чутки, що Помпей вертається з великого походу. Для нападу була призначена одна з ночей Сатурналій (47). Мечі, віхті та сірку змовники занесли в дім Цетега ітам сховали. Вони вибрали сто чоловік і, поділивши Рим на сто частин, кожному з них призначили по одній, щоб полум'я охопило Рим звідусіль. Інші змовники мали позатикати водогони і вбивати всіх, хто приходив би по воду.

У той час, як ішли ці приготування, у Римі випадково перебували два посли племені аллоброгів , яке тоді перебувало в тяжкому становищі, знемагаючи під гнітом римського панування. Лентул і його спільники, вважаючи, що посли можуть їм прислужитися для того, щоб підняти на повстання Галлію, втаємничили їх у змову і дали їм листи для їхнього сенату і для Катіліни. Сенату аллоброгів він пообіцяв звільнення від римського панування, а Катіліні радив Дарувати волю рабам і рушити на Рим. Разом з аллоброгами змовники вислали до Катіліни якогось Тіта, родом з Крото-на (49), який мав передати йому листи. Але за тими необачними змовниками, які радилися між собою переважно за вином і в товаристві жінок, невсипуще стежив Ціцерон, протиставивши їм наполегливість, тверезий розрахунок ї неабиякий сприт. За допомогою багатьох людей, які стежили за діями змовників і допомагали йому викривати їх, він потаємно підтримував зв'язки з такими, які удавано пристали до змови, і завдяки їм дізнався про договір з чужоземцями. Влаштувавши вночі засідку, Ціцерон не без потаємної допомоги самих же аллоброгів, затримав кротонця з листами.

19. Скликавши на світанку наступного дня засідання сенату в храмі Згоди, Ціцерон прочитав сенаторам перехоплені листи й вислухав свідчення виявників. Потім виступив Юній Сілан. За його словами, деякі люди чули, як Цетег говорив, що готується вбивство трьох консулів і чотирьох преторів (50). Повідомлення такого ж змісту зробив колишній консул Пізон. Один з преторів, Гай Сульпіцій, відправлений у дім Цетега, знайшов там багато списів і панцирів, безліч свіжовигострених мечів і кинджалів. Нарешті, коли сенат запевнив кротонця, що його свідчення не будуть використані проти нього, Лентула остаточно викрили, і він склав із себе владу (він-бо був тоді претором). У курії він зняв із себе тогу з пурпуровою каймою і замінив на одяг, який личив його незавидному становищу(51). Лентула та його спільників передали преторам, щоб узяти під варту. Уже сутеніло; і народ юрмився, нетерпеливо чекаючи кінця засідання (52). Ціцерон вийшов і розповів громадянам, про що була мова на засіданні. Потім люди провели Ціцерона в дім одного з його сусідів, бо його власний дім зайняли жінки. Річ у тім, що вони справляли таємні священнодійства на честь богині; яку римляни звуть Доброю, а греки - Жіночою. Цій богині щорічно приносять жертви в домі консула його дружина або мати в присутності весталок. Отже, Ціцерон увійшов у дім сусіда і в товаристві кількох осіб почав обдумувати, що робити з затриманими лиходіями. Застосувати до них найсуворішу кару відповідно до їхніх злочинів він вагався насамперед через свою лагідну вдачу. А ще він боявся, щоб люди не подумали, ніби він зловживає своєю великою владою, суворо розправившись з людьми визначними, які до того ж мали впливових друзів у Римі. Але й повестися м'якше йому не давав страх перед небезпекою, яку становили змовники. Бо якщо їх спіткає легша кара, ніж страта, то вони не оцінять цього, знову наберуться зухвалості, і до своєї давньої ницості додадуть ще й нову злість. Та й сам він здавався б малодушним і безхарактерним боягузом, тим паче що й без того не славився хоробрістю.

20. У той час як Ціцерон вагався, що йому робити, жінки, які приносили жертву богині, побачили дивовижне знамення. Коли вогонь на вівтарі, здавалось, уже зовсім погас, із попелу й вигорілих головешок раптом вихопилось велике і яскраве полум'я. Усі жінки страшенно налякалися, а весталки (53) веліли дружиш Ціцерона Теренції негайно піти до чоловіка і сказати йому, щоб він не барився виконати те, що задумав для блага батьківщини, тому що богиня подарувала яскраве світло, яке віщує йому успіхи і славу. Теренція (до речі, жінка від природи аж ніяк не лагідна і не смілива, а честолюбна і, за словами самого Ціцерона, більше готова встрявати в державні справи чоловіка, аніж ділитися з ним домашніми клопотами) не тільки передала йому ці слова, а й сама почала нацьковувати його проти змовників. Подібно поводився і його брат Квінт (54), а також Нігідій Фігул (55), один з тих, з ким Ціцерона єднали філософські зацікавлення та чиїми порадами він керувався при вирішенні найважливіших державних справ.

Коли на другий день сенат почав обговорювати питання про покарання затриманих, Сілан, якому першому дали слово, заявив, що їх слід перевести у в'язницю і застосувати до них найвищу міру покарання. До його думки приєднувалися всі, хто виступав за ним, аж поки слово взяв Цезар, який потім став диктатором. Тоді він був ще молодий, і ще тільки закладав підвалини своєї майбутньої величі, але вже в той час свої дії й задуми скерував по шляху, по якому згодом привів римську державу до єдиновладдя. На відміну від інших, Цезар умів приховувати свої наміри, але його поведінка не раз викликала в Ціцерона підозру, хоча той нічим себе не видавав. Дехто навіть подейкував, що його ледве не викрили, але він зумів викрутитися. Інші ж твердять, що Ціцерон навмисно не звертав уваги на доноси на Цезаря і не давав справі ходу із страху перед його впливом і друзями, бо не мав сумніву, що радше змовники були б виправдані разом з Цезарем, ніж останній засуджений разом з ними.

21. Отже, коли черга дійшла до Цезаря, він, підвівшись, висловив думку, що затриманих не слід карати на смерть, а, конфіскувавши їхнє майно, вислати їх в міста Італії, які до вподоби Ціцеронові, і тримати їх там закутими під охороною, аж поки буде розбитий Катіліна. Цьому поглядові^;: людяному й переконливому, надав певної ваги й Ціцерон. Він, узявши слово (56), співставив два погляди, підтримуючи в дечому перший, а в дечому - погляд Цезаря. Та й всі друзі Ціцерона вважали, що пропозиція Цезаря більше на руку Ціцеронові, тому що його в майбутньому менше звинувачуватимуть, якщо він не стратить тих людей, і через те віддавали перевагу другому погляду. Навіть Сілан змінив свою думку і пояснив, що він мав на увазі не смертну кару, бо найвищою мірою покарання для римського сенатора є в'язниця. Проти погляду Цезаря першим виступив Лутацій Катул (57), потім Катон, який у пристрасній промові зупинився на підозрах щодо Цезаря, і наповнив серця таким гнівом і безжальністю, що змовникам був винесений смертний вирок. Далі Цезар виступив проти конфіскації майна, вважаючи несправедливим, щоб сенат скористався лише найсуворішою частиною його пропозиції, відкинувши все, що в ній було людяного. Оскільки багато наполягали на конфіскації, Цезар звернувся за допомогою до народних трибунів. Однак вони не підтримали його, тоді Ціцерон сам відмовився від конфіскації і припинив обговорення питання.

22. Потім Ціцерон разом з сенаторами відправився до засуджених. Вони перебували в різних місцях, кожний під охороною в одного з преторів. Насамперед Ціцерон забрав на Палатині Лентула й повів його Священною дорогою та через форум, причому найвизначніші громадяни оточили його кільцем, немов охоронці, а народ із страхом дивився на те, що відбувалося, і мовчки проходив мимо. Особливо ж налякана і здивована була молодь. їй здавалося, ніби вона є свідком якогось старовинного таємничого обряду, що знаменує могутність знаті. Перетнувши форум і підійшовши до в'язниці, Ціцерон передав Лентула кату, наказавши стратити його. Потім по черзі він привів Цетега та інших, причому Цетега наказав також умертвити. Багато учасників змови купчились на форумі й чекали ночі, переконані, що ув'язнені живі і що їх можна буде викрасти. Ціцерон голосно крикнув в їхній бік: «Вони жили!» Так римляни кажуть про людей, які померли, коли не бажають вимовляти лиховісні слова. Вже запали сутінки, коли Ціцерон через форум подався додому, але тепер громадяни проводжали його не в німій тиші і зберігаючи порядок, а криками й оплесками вітали його впродовж усього шляху, називаючи рятівником і захисником батьківщини. Вулиці були яскраво освітлені, біля дверей стояли світильники і смолоскипи.

Жінки з дахів освітлювали дорогу, щоб ушанувати консула, який врочисто вертався у супроводі найзнаменитіших людей міста. Майже всі вони відбули великі війни і в'їжджали в Рим тріумфаторами, поширили римські володіння на суші й на морі, а тепер одностайно говорили, що багатьом сучасним полководцям римський народ зобов'язаний багатством, воєнною здобиччю й могутністю, але своєю безпекою і порятунком - одному лише Ціцеронові, який відвернув від нього таку велику і грізну небезпеку. Подиву гідним здавалося не те, що він знешкодив злочинні дії й покарав змовників, а те, що найбільшу із змов, які будь-коли виникали в Римі, він придушив з незначними втратами, без міжусобиць і потрясінь. І справді, переважна більшість тих, хто тягнувся до Катіліни, як тільки дізналися про долю Лентула й Цетега, покинули його і порозбігалися хто куди, сам же Катіліна, вступивши на чолі тих, що залишилися, в бій з Антонієм, загинув, а його загін був перебитий (58).

23. Проте знайшлися люди, які готові були ганити дії Ціцерона і шкодили йому. А очолювали їх з числа вибраних на наступний рік службових осіб претор Цезар і народні трибуни Метелл і Бестія. Вступивши на посаду, коли до закінчення повноважень Ціцерона залишилось усього кілька днів (59), вони не дозволяли йому виступати перед народом і, розставивши лавки на підвищенні для ораторів, не пускали його туди і не давали змоги говорити, щоправда, погодились на його виступ для того, аби він поклявся зректися влади, якщо сам захоче виступити (60). З такою умовою і виступив Ціцерон, немов для клятви, та коли запанувала тиша, він сказав клятву, але не ту, яку запровадили предки, а власну, зовсім не видану: він поклявся, що врятував батьківщину і зберіг непорушним панування Риму. І весь народ повторив за ним слова клятви. Внаслідок цього Цезар і народні трибуни ще більше заповзялися на нього, замишляючи проти нього всілякі підступи; вони запропонували викликати Помпея з військом, щоб покласти край пануванню Ціцерона. Але тут велику послугу Ціцеронові і всій державі зробив Катон (61). Він, бувши у той час народним трибуном, виступив проти затій своїх товаришів, хоч наділений був однаковою з ними владою, але славою далеко переважав їх. Він легко розладнав їхні плани і на народних зборах так розписав Ціцерона, що йому ухвалили небачені досі почесті і присвоїли звання «батька вітчизни». На мою думку, Ціцерону першому з-поміж римлян був присвоєний такий титул.

24. У цей час вплив Ціцерона в Римі сягнув вершини, однак, саме тоді багато римлян недолюблювали його не через якийсь ганебний вчинок, а тому, що він відвертав людей від себе постійним самовихвалянням і самозвеличанням. Бо ні засідання сенату, ні засідання суду не минали без того, щоб на них не лунало надокучливе Ціцеронове базікання про Катіліну й Лентула. Мало того, свої книги й твори він заповнив похвалами на честь своєї особи, а його мова, колись приємна і просто чарівна, стала нудною і нестерпною для тих, хто її слухав, бо самовихваляння, немов пліснява, пронизувало її. При цьому всьому, незважаючи на надмірне марнославство, він був далекий від заздрості до інших. Як видно з його творів, він без крихітки заздрості вихваляв своїх попередників і сучасників. Чимало його влучних висловлювань на вустах і понині. Так, наприклад, Арістотель, за його словами, це ріка, яка пливе чистим золотом(62), діалоги Платона - це мова самого Зевса (63), котрий саме так розмовляв би, якби йому довелося скористатись людською мовою. Теофраста він називав своєю втіхою. На запитання, яку з промов Демосфена він вважає найкращою, Ціцерон сказав: «Найдовшу». Щоправда, дехто, хто видає себе за шанувальника Демосфена, прискіпується до слів Ціцерона, які в нього вихопилися в листі до одного з друзів, що, мовляв, Демосфен подеколи дрімає в своїх промовах. Але ці люди забувають про щирі й захоплені похвали, яких Ціцерон не шкодує для цього оратора, забувають також про ті з його власних промов, у які він уклав особливо багато праці, тобто промови проти Антонія, названі Ціцероном «філіппіками». Серед його сучасників, які зажили слави завдяки красномовству або вченості, немає жодного, кого він не зробив би ще славнішим через доброзичливу згадку в своїх промовах або писаннях. У Цезаря, коли той став главою держави, він випросив для перипатетика Кратіппа (64) право римського громадянства, а Ареопаг переконав видати постанову про те, щоб просити цього філософа залишитись у Афінах і вести мудрі розмови з молоддю, які б стали окрасою міста. Дійшли до наших днів листи Ціцерона до Герода та до сина Марка (65), в яких він заохочує їх займатися філософією під керівництвом згаданого Кратіппа, а ритора Горгія звинувачує в тому, що той намовляє молодика до любострастя і пияцтва. Сину Ціцерон просто забороняє спілкуватися з Горгієм. Цей лист і другий до Пелопа Візантійського - чи не єдині з-поміж грецьких листів Ціцерона, написані спересердя. Горгія Ціцерон ганить справедливо, бо той справді був підлою людиною, тож і славу мав недобру, а ось Пелопу дорікає з дріб'язкового приводу, мовляв, той не постарався виклопотати для нього, Ціцерона, у візантійців якісь почесні постанови.

25. Отакі свідчення його честолюбства. А не раз, захопившись силою свого слова, він переступав межі пристойності. Розповідають, що одного разу він захищав Мунація(66), і коли той, виправданий судом, подав у суд скаргу на Ціцеронового друга Сабіна, Ціцерон, скипівши гнівом, сказав: «Хіба ти, Мунацію, домігся виправдання власними силами, а не тому, що я затуманив суд, немов затьмаривши мороком сонце?» Якось Ціцерон похвалив з трибуни Марка Красса, а через декілька днів гудив його. Коли ж той нагадав йому: «Хіба не ти з того самого місця хвалив мене нещодавно?» - Ціцерон відрубав: «Так, для вправи. Вправлявся говорити на нікчемну тему». Іншим разом Красс сказав, що ніхто з Крассів не жив більше шістдесяти років, а згодом став відмовлятися від своїх слів, кажучи: «Чого б це я мав таке говорити?» - «Ти знав, що римлянам припадуть до душі такі слова, тому й підлещувався до них»,- зауважив Ціцерон. Той же Красс доводив, що йому подобаються стоїки своїм твердженням, згідно з яким кожна доброчесна людина багата. «А можливо, вони подобаються тобі тим, що, на їх думку, все належить мудрому?» - запитав Ціцерон, натякаючи на грошолюбство Красса. Один із синів Красса, дуже схожий на котрогось Аксія (ця обставина кидала на його матір ганебні підозріння), виголосив у сенаті промову, яка припала всім до вподоби. Коли Ціцерона запитали, що він про нього думає, він сказав: «Достойний Красса» (Aksios Krassou) (67).

26. Маючи намір відплисти в Сірію (68), Красс волів мати в особі Ціцерона друга, а не ворога. Зізнаючись йому у своїй приязні, Красс виявив бажання пообідати в нього, і Ціцерон прийняв його радо. Через кілька днів деякі з друзів просили Ціцерона за Ватінія, який прагнув помиритися з ним і жити в приязні (бо досі був його ворогом). «Невже Ватіній хоче пообідати в мене?» - зауважив Ціцерон. Так ставився він до Красса. Самого ж Ватінія, коли той виступав у суді, назвав надутим оратором, маючи на увазі опухи на його шиї. Почувши, що Ватіній помер, а незабаром дізнавшись достовірно, що він живий, Ціцерон вигукнув: «Хай би підла смерть спостигла того, хто так підло збрехав!» Коли Цезар вніс законопроект, щоб дати земельні наділи в Кампанії воїнам, багато хто з сенаторів виявляв незадоволення, а Луцій Геллій, чи не найстарший за віком серед них, заявив, що, поки він живий, цьому не бути. «Ну що ж, підождемо,- сказав Ціцерон,- не такої вже й довгої відстрочки вимагає Геллій». Був у Римі певний Октавій, якому закидали, що він родом з Африки. Коли він під час судового розгляду сказав, що не чує Ціцерона; той здивувався: «Як це так? Адже в тебе вухо проколоте!» (69) На зауваження Метелла Непота, що Ціцерон як обвинувач більше людей погубив, ніж як захисник урятував, він відповів: «Згоден з тобою, що чесності в мене більше, ніж красномовства». Один юнак, якого звинувачували в тому, що він подав батькові отруту в коржику, поводився визивно й намірявся вилаяти Ціцерона. Тоді Ціцерон йому відказав: «З більшою радістю прийму від тебе лайку, аніж отруту». Публій Сестій (70), попросивши Ціцерона виступити захисником у якійсь справі разом з декількома іншими, увесь час хотів говорити, і сам нікому не давав виступити. Коли стало ясно, що судді його виправдають, і вже йшло голосування, Ціцерон сказав: «Користуйся сьогодні слушною нагодою - наговорися, Сестію, бо завтра вже ніхто тебе слухати не буде». Публія Косту, який видавав себе за знавця законів, насправді ж, був людиною неосвіченою й бездарною, Ціцерон викликав як свідка в одній справі. Коли той заявив, що нічого не знає, Ціцерон сказав йому: «Ти, либонь, гадаєш, що тебе питають про щось із галузі правознавства». Під час якоїсь суперечки Метелл Непот декілька разів запитував Ціцерона: «Хто твій батько, Ціцероне?» - «Дати тобі відповідь на таке запитання дуже важко завдяки твоїй матінці»,- відрубав Ціцерон. Річ у тім, що мати Непота мала славу розпусниці, а сам він - людини химерної. Одного разу він ні сіло ні впало відплив до Помпея в Сірію, а потім вернувся звідти, що було ще безглуздішим учинком. Похоронивши з великою запопадливістю свого наставника Філагра, Непот поставив на його могилі кам'яного крука. На це Ціцерон зауважив: «Ти дуже мудро зробив, бо він скоріше навчив тебе літати, ніж говорити». Марк Аппій, виступаючи в суді, у своїй промові попередив, що його друг і підзахисний просив виявити турботливість, красномовність і вірність. «Невже,- перебив його Ціцерон,- ти такий безсердечний що не проявиш нічого з тих якостей, про які говорив твій друг?»

27. Уїдливі насмішки з ворогів та судових противників можна було б ще сяк-так пояснити риторичним прийомом, але Ціцерон дошкульно глузував з людей просто заради сміху, за що його недолюблювали. Наведу кілька прикладів. Манія Аквілія (71), два зяті якого перебували на вигнанні, він назвав Адрастом. Коли Ціцерон домагався посади консула, цензором був Луцій Котта, пристрасний любитель вина. Одного разу Ціцерон, тамуючи спрагу водою, сказав до друзів, що його обступили: «Ви слушно боїтесь, щоб цензор не розсердився на мене за те, що я п'ю воду». Зустрівши Воконтія, котрий ішов з трьома неймовірно бридкими дочками, Ціцерон вигукнув:

Він проти волі Феба їх на світ родив (72).

Марк Геллій, котрий, як гадали, не походив від вільнона-роджених батьків, сильним і звучним голосом прочитав у сенаті якісь листи. «Не дивуйтесь,- сказав Ціцерон,- адже він сам із окличників». Коли Фавст, син того Сулли, який самодержавно правив Римом і багатьох відправив на той світ, оголосивши їх поза законом, розтринькав більшу частину свого майна і потрапив у боргову кабалу, а тому оголосив продаж майна з торгів, Ціцерон зауважив, що це оголошення йому подобається куди більше, ніж оголошення його батька.

28. Внаслідок оцієї злостивості Ціцерон нажив собі ворогів, до того ж проти нього ополчились прихильники Клодія (73). А сталося це з такої причини. Клодій був людиною знатного роду, віку молодого, за вдачею зухвалий і самовпевнений. Закоханий у Помпею, дружину Цезаря, він тайкома, переодягнувшись у кіфаристку, проник у дім Цезаря. У цей час там жінки (з чоловіків не було нікого) відзначали таємне й заборонне для зору чоловіків жіноче свято (74). Але Клодій, ще безбородий молодик, сподівався невпізнаним протиснутись крізь юрму жінок до Помпеї. Однак, увійшовши вночі у великий дім, він заблукав у переходах. І коли він так блукав, на нього звернула увагу одна із служниць Аврелії, матері Цезаря, і запитала, нібито дівчину, як її звати. Змушений заговорити, Клодій відповів, що шукає служницю Помпеї на ім'я Аура. Та, помітивши, що голос не жіночий, зчинила крик і покликала інших жінок. Ті позачиняли двері і, обнишпоривши геть чисто весь будинок, знайшли Клодія в кімнаті рабині, яка відчинила йому двері. Справа набула розголосу, Цезар розлучився з Помпеєю, а Клодія обвинуватили у святотатстві.

29. Ціцерон був другом Клодія і під час подій, які виникли у зв'язку із справою Катіліни, мав у ньому запопадливого помічника й охоронця. Але тепер, коли Клодій, заперечуючи звинувачення, вперто твердив, начебто він перебував тоді не в Римі, а в дуже віддалених місцях, Ціцерон посвідчив, що Клодій прийшов до нього в дім і про щось із ним розмовляв. Саме так і було насправді. Але склалася думка, що Ціцерон дав свідчення не заради правди, а заради того, щоб виправдати себе перед своєю дружиною Теренцією. Теренція ж ненавиділа Клодія через його сестру Клодію (75), котра, на її думку, хотіла вийти заміж за Ціцерона і влаштовувала цю справу за посередництвом якогось Тулла з Тарента. Цей Тулл був одним з найближчих друзів Ціцерона. Буваючи часто у Клодії, яка жила по-сусідству, він робив їй усілякі послуги, чим і викликав підозри Теренції. Оскільки Теренція відзначалася норовливою вдачею і верховодила своїм чоловіком, то вона й намовила його виступити разом з іншими проти Клодія і дати показання на суді. Свідчили проти Клодія багато шановних громадян Рима, обвинувачуючи його у клятвопорушеннях, шахрайствах, підкупі народу, спокушуванні жінок. Лукулл навіть привів до суду рабинь - свідків того, що Клодій мав любовний зв'язок з наймолодшою із своїх сестер у той час, коли та була його, Лукулла, дружиною (76). По місту ходили чутки, що Клодій був у близьких стосунках з двома іншими сестрами - Терцією, дружиною Марція Рекса, і Клодією, яка була одружена з Метеллом Целером, і яку прозвали Квадрантарією, бо один з її коханців послав їй гаманця з мідяками замість срібних монет, а найдрібнішу мідну монету римляни називають квадрантом. Саме ця сестра неабияк спричинилася до і без того недоброї слави Клодія.

Однак народ вороже поставився до тих, що свідчили і одностайно виступали проти Клодія. Через те налякані судді оточили себе озброєною вартою і дуже багато з них подали таблички з нерозбірливо написаними літерами. Як показав підрахунок голосів, більшість проголосувала за виправдання Клодія, але пішов поголос, що тут мав місце підкуп. Тим-то Катул (78), зустрівши суддів, сказав їм: «Ви правильно зробили, коли вимагали охорони для себе, бо ви боялись, щоб у вас не забрали гроші». А Ціцерон Клодію, який глузував з нього, мовляв, судді не повірили його, Ціцерона, свідченням, так відрубав: «Все-таки мені повірили двадцять п'ять суддів, тобто стільки, скільки проголосувало за твоє засудження, а тобі не повірили тридцять, бо вони виправдали тебе тільки після того, як одержали гроші». Цезар, викликаний до суду, проти Клодія не свідчив, тільки заявив, що дружину в перелюбстві не звинувачує, а розлучився з нею тому, що подружні стосунки Цезаря повинні бути чистими не лише від ганебних учинків, а й від брудного поговору.

30. Уникнувши небезпеки, Клодій, обраний народним трибуном (79), одразу пішов у наступ на Ціцерона, підбурюючи проти нього всіх і вся. До того ж він зумів привернути до себе народ корисними законами,а консулів - постановами про призначення їм великих провінцій: Пізону - управління Македонією, а Табінію - Сірією (80). Він залучив до своїх задумів та дій багатьох бідарів і оточив себе озброєними рабами. З трьох найбільш впливових у той час людей відверто ворогував з Ціцероном Красс, Помпей у відносинах з одним і другим виявляв дворушність, Цезар готувався вирушити в Галлію з військом. Ціцерон пробував здобути собі прихильність Цезаря, хоч той і не був його другом і викликав у нього недовіру з часів змови Катіліни. Ціцерон просився взяти його легатом у Галлію. Коли Цезар на це погодився, Клодій, бачачи, що Ціцерон вислизає з-під його влади як трибуна, вдав, що ладен помиритися, звалюючи головну вину на Теренцію, а про Ціцерона всюди згадував з пошаною і з показовою доброзичливістю, кажучи, що не відчуває до нього ні ненависті, ні злоби, і лише по-дружньому злегка його картав, так що повністю розвіяв побоювання Ціцерона. Тоді Ціцерон відмовився від посади легата і знову зайнявся державними справами. Роздратований цим Цезар підбурив Клодія, повністю відвернув від Ціцерона Помпея і сам перед народом заявив, що, на його думку, стратити без вироку суду Лентула, Цетега та інших було протизаконною і ганебною справою. У цьому полягала суть звинувачення, і на цій підставі Ціцерона притягали до судової відповідальності (81). Опинившись у становищі підсудного, Ціцерон перемінив одяг, відпустив волосся і, обходячи місто, просив народ захистити його. Але всюди на вулицях його зустрічав Клодій, оточений зграєю відчайдушних і нахабних посіпак, які безкарно глузували з переміни в обличчі Ціцерона й нерідко закидали його камінням та болотом, перешкоджаючи йому просити про допомогу.

31. Разом з Ціцероном спочатку майже всі вершники перемінили одяг, і не менш двадцяти тисяч молодих людей з нестриженим волоссям ходило за ним, разом з ним благаючи народ. Потім зібрався й сенат, щоб винести постанову, яка зобов'язувала б народ змінити одяг, немов на знак жалоби. Коли консули цьому спротивилися, а Клодій поставив озброєних людей біля курії, багато сенаторів вибігли на вулицю і з криком рвали на собі туніки. Але оскільки й таке видовище не викликало ні жалощів, ні сорому, Ціцерон опинився перед необхідністю або піти на вигнання, або ж зводити рахунки з Клодієм збройною силою. Тоді він звернувся по допомогу до Помпея, який навмисно тримався осторонь і проживав поза Римом у своєму албанському маєтку (82). Спочатку Ціцерон послав до нього свого зятя Пізона (83), потім сам подався туди. Дізнавшись про прибуття Ціцерона, Помпей не зважився показуватись йому на очі, бо відчував пекучий сором перед тим чоловіком, який заради нього не вагався вступати в тяжку боротьбу і зробив йому чимало послуг великої державної ваги. Але тепер, коли Помпей став зятем Цезаря(84), він на вимогу останнього пустив у непам'ять давні добродійства і, вийшовши через інші двері, відмовився від зустрічі. Зраджений у такий спосіб Помпеєм і залишившись самотнім, Ціцерон став шукати допомоги в консулів. Габіній поставився до нього, як завжди, грубо. Пізон розмовляв з ним м'якше, але радив виїхати й поступитись перед натиском Клодія, витримати переміну долі і тим самим ще раз стати рятівником батьківщини, яка потрапила у вир тяжких міжусобиць. Одержавши таку відповідь, Ціцерон звернувся за порадою до друзів. Лукулл радив залишитися, сподіваючись, що врешті-решт справа Ціцерона візьме гору, інші ж вважали, що йому слід піти на вигнання, бо народ скоро затужить за ним, переситившись безумством і відчайдушністю Клодія. З цією думкою погодився Ціцерон. Він велів перенести на Капітолій статую Мінерви, яка довгий час стояла в його домі і яку він особливо цінував. Там він посвятив її, викарбувавши на ній такий напис: Мінерві, охоронниці Рима. Потім узяв у друзів супровідників, близько півночі виїхав з міста й подався через Луканію з наміром переправитись на Сіцілію.

32. Як тільки виявилось, що Ціцерон виїхав, Клодій провів постанову про його вигнання і оголосив указ, згідно з яким заборонялось давати Ціцерону вогонь і воду та приймати його під свій дах у межах п'ятисот миль від Рима (85). Проте ніхто з поваги до Ціцерона не зважав на цей указ. Виявляючи йому щиру доброзичливість, його тепло проводжали в дальшу дорогу. Тільки в луканському місті Гіппонії, що тепер зветься Вібоном (86), якийсь Вібій, сіцілієць родом, якому колись Ціцерон зробив чимало важливих послуг і під час свого консульства призначив начальником будівельників, не прийняв опального вигнанця до себе в дім, а повідомив, що відводить йому притулок за містом. А Гай Вергілій, намісник Сіцілії, який був Ціцеронові багато дечим зобов'язаний, написав йому, щоб не приїздив на Сіцілію. Прибитий горем, Ціцерон подався в Брундізій (87) і звідти попутним вітром відплив у Діррахій. Коли, однак, на морі подув супротивний вітер, він на другий день повернувся у Брундізій, але потім знову відчалив. Кажуть, що коли він прибув у Діррахій і мав зійти на берег, земля задвигтіла й море захвилювало. З цього ворожбити зробили висновок, що його вигнання не буде тривалим, бо ці явища вони витлумачили як знамення про переміну долі. Хоч Ціцерона відвідувало багато людей, і грецькі міста наввипередки відправляли до нього врочисті посольства (88), однак, він проводив час переважно в журбі й тузі, скеровуючи свій погляд у бік Італії, немов знехтуваний коханець на предмет свого кохання. У своєму горі він надмірно занепав духом і був так пригнічений, що навряд чи хто-небудь міг чекати такого від людини, яка все життя дружила з наукою. Адже він сам частенько просив друзів звати його не оратором, а філософом, мовляв, філософію він обрав своїм основним заняттям, а красномовство для нього допоміжний засіб, яким він користується в разі потреби у державній діяльності. Але жадоба слави здатна змивати з людських умів веління доводити, немов фарбу, і через зіткнення та спілкування з юрбою залишати в душах державних діячів відбиток її пристрастей, хіба що той чи той зуміє, оберігаючи себе якнайстаранніше, пристосуватися до зовнішніх обставин настільки, що зважає лише на суть слів, залишаючись невразливим до пристрастей, які викликають ці слова.

33. Вигнавши Ціцерона, Клодій спалив його заміські будинки, пустив димом його дім у Римі, а на тому місці побудував храм Свободи. Інше Ціцеронове майно він призначив для розпродажу і щоденно через окличника оголошував про це, але ніхто нічого не купував. Унаслідок таких дій прихильників аристократії взяв страх. Підштовхуючи розбещений народ до зухвалих і нахабних учинків, Клодій почав нападати на Помпея й підривати деякі його розпорядження, які той зробив під час своїх походів. Ображений Помпей не міг собі подарувати, що кинув Ціцерона напризволяще. Тепер він, навпаки, робив усе для того, щоб з допомогою друзів повернути його з вигнання. Оскільки ж Клодій противився цьому, сенат ухвалив не затверджувати жодного рішення й не займатися державною діяльністю, якщо Ціцеронові не буде дана змога вернутися. У рік консульства Лентула (89), коли заворушення настільки посилились, що в сутичках на форумі було поранено народних трибунів, а брат Ціцерона Квінт лише дивом уникнув смерті, прикинувшись мертвим серед трупів, настрій у народі почав круто змінюватися. Один з народних трибунів, Анній Мілон , перший зважився притягти Клодія до суду за насильство. Помпея підтримало багато громадян з народу і жителі сусідніх міст. З'явившись з ними на форум, Помпей прогнав Клодія і закликав громадян приступити до голосування. Ще ніколи, кажуть, у жодній справі народ не голосував з такою одностайністю. Та й сенат, змагаючись із народом, висловив подяку тим містам, які піклувалися про Ціцерона під час вигнання, і ухвалив відбудувати на державні кошти його дім та заміські вілли, котрі зруйнував Клодій.

Ціцерон повернувся на шістнадцятому місяці вигнання (91). Міста зустрічали його з такою бурхливою радістю, що навіть слова самого Ціцерона, котрий згодом описав ці дні, виявляються не досить виразними. А сказав він, що вся Італія несла його на плечах і так внесла в Рим . Навіть Красс, який до вигнання був ворогом Ціцерона, з радістю вийшов його зустрічати і помирився з ним, як сам сказав, щоб зробити приємність своєму синові Публію, палкому шанувальникові Ціцерона.

34. Невдовзі Ціцерон, діждавшись моменту, коли Клодій виїхав з Рима, піднявся у супроводі багатьох осіб на Капітолій і зірвав та знищив таблички, на яких були записані постанови народних трибунів. Коли Клодій з цього приводу подав на нього скаргу, Ціцерон доводив, що Клодій, як патрицій за походженням, незаконно став народним трибуном і через те жодна з його дій не має законної сили. Катон обурився виступом Ціцерона і заперечив йому, заявляючи, що він сам Клодія не схвалює, навпаки, рішуче засуджує його діяльність, а проте страшним насильством було б, якби сенат відмінив стільки постанов і діянь, у числі яких є і його власні розпорядження під час перебування на Кіпрі та у Візантії. Ціцерон образився на Катона, і хоч образа ця не перетворилась у відкриту ворожнечу, та все-таки колишня щира приязнь розвіялась.

35. Потім Мілон убив Клодія (93). Переданий суду за вбивство, він виставив своїм захисником Ціцерона. Сенат боявся, щоб через небезпеку, в якій опинився відомий і до того ж палкої вдачі чоловік, як Мілон, у місті не виникли заворушення. Тому доручив Помпею головувати при розгляді цієї та інших справ, і забезпечити водночас порядок у місті й суді. Помпей ще вночі розставив воїнів на височинах довкола форуму, а Мілон, боячись, щоб Ціцерон, наляканий незвичним для нього видовищем, не виступав гірше, ніж звичайно, умовив його прибути на форум на ношах і спокійно чекати, поки зберуться судді, а люди заповнять судилище. Ціцерон, виявляється, не тільки не був відважний на війні, а й виступати як оратор починав зі страхом: він перестав дрижати й труситися під час виступу тільки після того, як у багатьох процесах його красномовство досягло вершини й сили. Одного разу, коли Ціцерон узяв на себе захист Ліцінія Мурени, якого Катон притягнув до судової відповідальності, він під впливом честолюбства, намагаючись перевершити Гортензія, блискучого оратора, провів ніч, не склепивши очей, і внаслідок цього, виснажений до краю надмірним трудом і безсонною ніччю, виступив нижче своїх можливостей. І ось тепер, вийшовши з нош, він подався до місця, де мав відбутися суд над Мілоном. Побачивши Помпея, який сидів на підвищенні, немов серед військового табору, і форум, що яскраво сяяв зброєю, Ціцерон розгубився й насилу зміг почати промову. Голос його зривався, все тіло трусилось. А Мілон з'явився до суду бадьорим і безстрашним, вважаючи негідним для себе обстригти волосся і вдягнути жалобу. Ця обставина, очевидно, значною мірою спричинилася до його засудження. Однак, у цьому випадку Ціцерон виявив радше відданість другові, аніж боягузтво. 36. Ціцерона прийняли в колегію жерців, яких римляни називають авгурами, на місце Красса молодшого, що загинув у Парфії . Потім він одержав за жеребом провінцію Кілікію та військо, яке складалося з дванадцяти тисяч піхотинців і двох тисяч шестисот вершників, і відплив у Азію (95). Йому було доручено навести порядок у Каппадокії (96) і домогтися, щоб населення корилось царю Артабарзану. Ціцерон виконав це доручення і владнав там справи бездоганно, не вдаючись до війни. Помітивши, що серед кілікійців почалися заворушення у зв'язку з поразкою римлян у війні з парфянами і повстанням у Сірії, він утихомирив їх засобами лагідного правління. Подарунків він не приймав навіть тоді, коли їх давали царі. Жителів провінції він звільнив від влаштування бенкетів на честь намісника, тобто на свою честь, а сам щоденно запрошував приємних йому осіб до столу, вгощаючи їх не розкішно, але цілком пристойно. В його домі не було воротаря, і ніхто не бачив, щоб Ціцерон вилежувався без діла, навпаки, він з самого рання був на ногах, приймав відвідувачів, стоячи або походжаючи перед дверима своєї спальні. Кажуть, що він нікого не звелів відшмагати різками, ні на кому не рвав одягу, нікого не ганьбив у приступі гніву паскудними словами, не накладав принизливих стягнень. Викривши крупні розкрадання народного добра, він підніс добробут міст, а розкрадачів після того, як вони відшкодували збитки, нічим більше не покарав і не позбавив громадянських прав. Він вів і війну і розгромив грабіжників, які населяли околиці Амана (97), за що воїни проголосили його імператором. Коли оратор Целій (98) просив його прислати йому в Рим леопардів для якихось ігрищ, Ціцерон написав йому, що леопардів у Кішкії немає: вони повтікали в Карію, розгнівавшись на те, що з ними одними воюють, тоді як усе навкруги втішається миром.

Виїхавши з провінції, Ціцерой спочатку зупинився на Родосі, потім із задоволенням побував у Афінах, з тугою згадуючи свої давні заняття. Тут він зустрівся з найславетнішими вченими, задушевно спілкувався з друзями і знайомими, взагалі, Греція належно його вшанувала. Повернувшись до Рима, Ціцерон застав там украй напружене становище: розсварені римляни, немов у якійсь лихоманці, рвалися до громадянської війни (99).

37. Сенат хотів ухвалити Ціцеронові тріумф, але Ціцерон заявив, що йому було б приємніше супроводжувати в тріумфальному поході Цезаря, аби тільки помирилися ворогуючі сторони. Від себе особисто він радив обом припинити чвари: Цезареві написав багато листів, не раз просив і Помпея, заспокоюючи й умовляючи кожного з них зокрема. Коли лиха не можна було вже відвернути, і Цезар почав наступ (100), а Помпей з багатьма видатними людьми без опору залишив Рим і втік, Ціцерон не приєднався до цієї втечі, тому здавалося, що він перейшов на бік Цезаря. Немає сумніву, що він довго вагався, яке прийняти рішення, і мучився неймовірно. Бо в своїх листах він пише, що не знає, на чий бік стати: у Помпея поважна і слушна підстава вести війну, зате Цезар краще вміє скористатися обставинами і більше турбується про інтереси власні і друзів, так що від кого втікати йому ясно, але неясно, до кого. У цей час Ціцерону написав листа якийсь Требацій (101), один з прихильників Цезаря, в якому повідомляв, що, на думку останнього, Ціцеронові вигідніше приєднатися до його табору і розділити з ним надії; якщо ж він не згоден з цим, то хай їде у Грецію і живе там спокійно, тримаючись осторонь , і тих, і тих. Здивований тим, що Цезар не написав йому сам особисто, Ціцерон відповів спересердя, що він не вчинить нічого такого, що було б негідним його попередніх дій. Таке можна прочитати в листах Ціцерона.

38. Тільки-но Цезар вирушив у Іспанію (102), як Ціцерон відплив до Помпея. Усі там зраділи його приїздові, лише Катон віч-на-віч різко вилаяв його за те, що він приєднався до Помпея. Для нього, Катона, було б ганьбою залишити свій державний пост, який він вибрав із самого початку, тоді як Ціцерон міг би принести більше користі і батьківщині, і друзям, якби, залишаючись у Римі безсторонньою особою, узгоджував свою діяльність із перебігом подій, а він усупереч здоровому глуздові і без будь-якої потреби став ворогом Цезаря і прибув сюди, щоб наразитися разом з іншими на серйозну небезпеку. Ця розмова докорінно змінила настрій Ціцерона; значною мірою до цього спричинилась і та обставина, що Помпей не залучав його до жодного важливого починання. Винен був у цьому зрештою сам Ціцерон, який не приховував свого розчарування тим, що тут відбувалося. Він гудив приготування Помпея, посміювався тишком-нишком з його планів, не утримувався від уїдливих глузувань з його союзників. Ходив він па табору похмурий і скорботний, а інших змушував сміятися, хоч їм було зовсім не до сміху. Деякі з його дотепів варто тут навести. Так, коли Доміцій (103), наміряючись призначити начальником якогось чоловіка, мало здібного до війни, доводив, що той має чудову вдачу і неабиякий розум, Ціцерон запитав його: «Чому в такому разі ти не використаєш його для опіки над твоїми дітьми?» Дехто хвалив Теофана з Лесбоса (104), який у таборі був начальником робітників, за те, що він чудово зумів утішати родосців у їхньому горі з приводу втрати флоту. «Яке ж то щастя мати начальником грека!» - вигукнув Ціцерон. Коли Цезар уже скрізь мав успіхи і вже оточив військо Помпея, Лентул (105) заявив, що йому достеменно відомо, начебто друзі Цезаря перебувають у пригніченому настрої, Ціцерон тоді запитав його: «Невже ти хочеш сказати, що вони незадоволені Цезарем?» Коли якийсь Марцій, який прибув з Рима, розповів, що в Римі ходять уперті чутки, начебто Помпей опинився в облозі, Ціцерон зауважив: «Виходить, ти для того й прибув сюди кораблем, щоб на власні очі це побачити». Після поразки Ноній (106) твердив, що не слід утрачати надій, бо в таборі Помпея залишалося сім орлів. «Ти чудово втішив би нас, коли б ми воювали з галками»,- сказав Ціцерон. Коли Лабієн (107), покладаючись на якісь віщування, доводив, що Помпей повинен перемогти, Ціцерон промовив: «Виходить, то була військова хитрість, коли ми втратили свій табір?»

39. Після битви при Фарсалі (108), у якій Ціцерон не брав участі через недугу, і втечі Помпея Катон, у чиєму підпорядкуванні в Діррахії було численне військо і сильний флот, вважав за свій обов'язок передати Ціцерону командування згідно з законом, бо останній як колишній консул, мав перевагу перед Катоном. Але Ціцерон не тільки відмовився від влади, а й взагалі не бажав далі брати участь у війні. Через-те він мало не поплатився життям, бо син Помпея та інші назвали його зрадником і вже видобули мечі, але тут за Ціцерона заступився Катон: він насилу відстояв його і відпустив з табору. Ціцерон прибув у Брундізій і жив там, чекаючи повернення Цезаря, якого затримали справи в Азії та Єгипті. Коли ж прийшло повідомлення, що Цезар прибув у Тарент(109) і звідти сухопутним шляхом прямує в Брундізій, Ціцерон вийшов йому назустріч, не стільки втративши надію на порятунок, скільки соромлячись у присутності багатьох людей піддавати випробуванню великодушність свого ворога, до того ж переможця. Однак, йому не довелось нічого чинити й говорити, що йшло б урозріз із його гідністю. Бо Цезар, побачивши Ціцерона, який ішов йому назустріч, далеко попереду від інших, скочив з коня, привітався з ним і пройшов чималу відстань, досить довго розмовляючи з ним одним.

Відтоді Цезар виявляв до Ціцерона постійну пошану і доброзичливість. Навіть спростовуючи похвальний твір на честь Катона, Цезар належно оцінив і красномовство, і все життя Ціцерона, порівнюючи його з Періклом і Фераменом (110). Твір Ціцерона має назву «Катон» (111), а Цезаря - «Антикатон». Кажуть також, що коли Квінт Лігарій (112) став . перед судом за те, що належав до ворогів Цезаря, і Ціцерон узяв на себе його захист, Цезар сказав друзям: «А що заважає нам послухати виступ Ціцерона після довгої перерви, адже й так уже вирішено, що Лігарій негідник і мій ворог». Але Ціцерон із самого початку схвилював Цезаря до глибини душі, далі його промова стала настільки барвистою у висловленні почуттів і сповнена такої принадності, що Цезар раз у раз мінився на обличчі; видно було, що в його душі вирують суперечливі почуття, а під кінець, коли оратор згадав битву при Фарсалі, Цезар затремтів усім тілом і, до краю вражений, випустив із рук якийсь записник. Розчулений, він  виправдав Лігарія.

40. Трохи згодом, після того як республіканський лад змінився монархічним, Ціцерон відсторонився від громадських справ і своє дозвілля присвятив молоді, синам найзнатніших і найвшіивовіших громадян, які бажали вивчати філософію. Завдяки спілкуванню з ними Ціцерон знову набув великої ваги в Римі. Основним заняттям його стало тепер писання та переклад філософських діалогів, а також відтворення латинською мовою окремих термінів з галузі діалектики (113) і фізики. Кажуть, що Ціцерон першим дав назви таким поняттям, як «уявлення», «утримання від судження», «згода з висловленим судженням», «сприймання», а також «неподільне», «просте», «порожнеча» та багато інших подібного роду. Окремі поняття він зумів зробити зрозумілими й загальновживаними або за допомогою метафор або через осмислення основного значення слів. Свою вправність у віршуванні використовував для розваги. Кажуть, що кожного разу, коли йому хотілося розважитись у такий спосіб, він складав за одну ніч по п'ятсот віршованих рядків.

Проживаючи в той час переважно в своєму маєтку поблизу Тускула, Ціцерон писав друзям, що живе життям Лаерта (114) . Невідомо, чи він просто жартував, як це було його звичаєм, чи, можливо, писав так під впливом честолюбства, спраглий за державною діяльністю і засмучений тогочасними порядками. Вряди-годи він приїжджав у місто, щоб виявити свою відданість Цезарю, причому завжди був першим серед тих, хто ратував за почесті для нього, і намагався сказати щось нове на похвалу Цезареві та його діянням. До таких висловлювань належать і слова Ціцерона про статуї Помпея. їх були зняли й поскидали на землю, але Цезар велів поставити їх на свої місця, і вони були поставлені. З цієї нагоди Ціцерон сказав, що Цезар завдяки своїй великодушності не тільки піднімає статуї Помпея, а й утверджує свої власні.

41. Передають, що Ціцерон задумав написати історію Риму в повному обсязі, включаючи багато подій з історії Греції, а також вплітаючи міфи й перекази, які сам зібрав. Але здійснити цей намір не дали йому змоги численні клопоти та прикрощі, як громадські, так і особисті. Не обійшлося тут у великій мірі і без вини самого Ціцерона. По-перше, він розлучився із своєю дружиною Теренцією (115) під приводом того, що вона ніскілечки не турбувалася про нього під час війни, бо він виїхав з Італії без будь-яких засобів до життя, а після повернення не відчув сердечності з її боку. Так, Теренція не відвідувала його тоді, коли він тривалий час проживав у Брундізії. А коли їхня малолітня дочка вибралася (116) в цю далеку дорогу, то мати не дала їй ні відповідних провідників, ні харчів, ні грошей на витрати. Мало того, Теренція геть-чисто спорожнила будинок у Римі, опинившись по вуха в боргах. Такі були, кажуть, найсуттєвіші приводи для розлучення. До речі, Теренція заперечувала їх, а Ціцерон блискуче підтвердив її виправдання, одружившись незабаром з молодою дівчиною Публілією. Теренція тоді почала поширювати чутки, начебто Публілія причарувала його своєю юною вродою, але вільновідпущеник Ціцерона Тірон (117) пише, що він зробив це заради грошей, аби сплатити свої борги. Дівчина була дуже багата, а Ціцерон управляв її маєтком на правах опікуна згідно з заповітом її батька. Оскільки в Ціцерона було боргів на багато десятків тисяч, то він за порадою друзів та рідних і одружився з Публілією, незважаючи на велику вікову різницю, щоб, скориставшись маєтком Публілії, розрахуватися з кредиторами. Антоній, згадуючи про цей шлюб у своїй промові-відповіді на «Філіппіки»,' каже, що Ціцерон вигнав дружину, біля якої постарівся. Заодно Антоній, ущипливо глузуючи з домосідства оратора, називав його неробою і боягузом. Невдовзі після одруження померла від пологів Ціцеронова дочка Туллія, яка була одружена з Лентулом. Вийшла вона за нього після смерті Пізона, першого свого чоловіка. Щоб утішити якось Ціцерона в скорботі, звідусіль зібралися філософи. Ціцерон настільки був прибитий горем, що розлучився з молодою дружиною, котра, як йому здавалося, була рада смерті Туллії.

42. Такий був стан родинних справ Ціцерона. У змові проти Цезаря він участі не брав, хоч належав до найближчих друзів Брута (118) і, либонь, як ніхто інший відчував нехіть до нових порядків і тужив за старими. Але змовники не довіряли його нерішучій натурі та похилому віку, в якому навіть сильні духом втрачають попередню відвагу.

Після того як Брут і Кассій з товаришами виконали свій задум (119), і прихильники Цезаря згуртувалися проти них, над Римом знову нависла загроза громадянської війни. Антоній, який тоді був консулом, скликав засідання сенату й виголосив коротку промову, закликаючи до згоди. Ціцерон промовляв довго й доречно, переконуючи сенат піти за прикладом афінян (120) і пустити в непам'ять усе, що стосується Цезаря, а Кассію і Бруту призначити провінції. Проте нічого з цих постанов не вийшло. Бо народ, і без того охоплений співчуттям до Цезаря, побачивши покійника, якого несли в похоронному поході через форум (Антоній у цей час показував зібраним залитий кров'ю і пошматований мечами одяг Цезаря), у нестямі від гніву кинувся шукати на форумі змовників. Не знайшовши їх, юрба зі смолоскипами в руках розбіглася підпалювати їхні будинки. Убивці завдяки заздалегідь ужитим запобіжним заходам, щоправда, уникли розправи, проте, передбачаючи інші, не менш грізні й численні небезпеки, покинули Рим.

43. Антоній одразу піднісся духом, і всіх узяв острах перед єдиновладдям. Особливо ж осоружним став Антоній для Ціцерона. Антоній бачив, що вплив Ціцерона в державі знову зростає, знав про його приязнь із Брутом, ніяково почував себе в його присутності. Додаймо, що вже раніше в їхніх взаєминах не було щирості через повну розбіжність у поглядах на життя і в способі життя. Стривожений не на жарт тим, що відбувалося, Ціцерон спочатку хотів податися в Сірію з Долабеллою як його легат, але Гірцій і Панса, вибрані консулами на наступний рік (121), люди чесні й палкі прихильники Ціцерона, просили не залишати їх, обіцяючи з його допомогою зламати силу Антонія. Ціцерон і вірив їм, і не вірив, проте з Долабеллою не поїхав, а з Гірцієм домовився, що літо проведе в Афінах, і як тільки Гірцій з Пансою вступить на посаду консула, зразу повернеться. З тим він і виїхав. Але його плавання відкладалося, до того ж із Рима почали надходити вісті, начебто з Антонієм сталася дивна переміна, усі свої дії він погоджує з сенатом і що бракує лише присутності його, Ціцерона, щоб справи повернули на добре. Докоряючи собі за надмірну обережність, Ціцерон незабарно повернувся в Рим. І напочатку його надії виправдалися: від радості й бажання побачити його назустріч йому вийшло стільки народу, що дружні вітання й потиски рук біля міських воріт та по дорозі додому забрали в нього майже весь день. Наступного дня Антоній скликав засідання сенату й запросив на нього Ціцерона, але той не з'явився і не вставав з ліжка під приводом того, що почував себе нездоровим після стомливої подорожі. Насправді ж, причиною неявки був страх перед підступами ворогів, викликаний деякими підозрами та недовірою, які визріли в ньому по дорозі в Рим. Антоній, украй обурений такою образою, послав воїнів з наказом або привести Ціцерона, або спалити його дім. Та коли багато сенаторів заступилися за Ціцерона і просили Антонія не робити цього, він поступився, одержавши заставу. З того часу Антоній і Ціцерон не віталися при зустрічах і уникали один одного. Такі стосунки тривали між ними до приїзду з Аполлонії молодого Цезаря(122), який, виступивши як спадкоємець покійного, затіяв суперечку з Антонієм у зв'язку з тим, що той привласнив двадцять п'ять мільйонів драхм Цезаря.

44. Згодом Філіпп, вітчим молодого Цезаря, і Марцелл , чоловік його сестри, прийшли з юнаком до Ціцерона й домовилися, що Ціцерон підтримуватиме Цезаря в сенаті і перед народом силою свого красномовства та своїм впливом, який він мав у державі, а Цезар забезпечить йому охорону за допомогою грошей і війська. Річ у тім, що вже тоді цей молодий чоловік мав у своєму розпорядженні чимало колишніх воїнів Цезаря.

Була, либонь, ще й інша, важливіша причина, через яку Ціцерон охоче погодився прийняти дружбу з молодим Цезарем. Ще за життя Помпея й Цезаря йому наснився дивний сон. А снилося йому, що хтось скликав на Капітолій сенаторських синів, бо Юпітер має намір призначити одного з них правителем Риму. Громадяни, які з поспіхом позбігалися, юрмились навколо храму, а хлопці мовчки сиділи в тогах, облямованих пурпуром. Раптом відчинилися двері, і хлопці по черзі піднімалися й шанобливо проходили навколо бога. Приглянувшись до кожного з них, бог відправляв їх одного за одним, а вони відходили незадоволень Та коли підійшов молодий Цезар, бог простягнув руку і мовив: «Римляни, вашим міжусобицям буде покладено край, коли оцей хлопчина стане володарем». Такий сон бачив Ціцерон. Зовнішній вигляд хлопця виразно закарбувався в пам'яті Ціцерона, хоча він не знав, хто це такий. Другого дня Ціцерон прийшов на Марсове поле в той час, коли хлопці розходились по домівках, закінчивши свої вправи. І тут першим на очі Ціцеронові попався хлопчик, який йому приснився. Вражений цим, Ціцерон запитав, хто його батьки. Виявилося, що це син Октавія, людини не дуже знатної (124), і Аттії, племінниці Цезаря. Тим-то Цезар, який не мав дітей, заповів йому весь маєток і будинок. Відтоді, кажуть, Ціцерон при зустрічах з хлопцем приділяв йому значну увагу, а той радо приймав його прихильність. До того ж трапилось так, що рік народження хлопця збігся з роком консульства Ціцерона (125).

45. Такі, очевидно, були, як загалом гадають, причини їхньої дружби. Однак Ціцерона зблизила з Цезарем передусім ненависть до Антонія, а також його натура, жадібна до почестей. Він сподівався, що зможе долучити до свого впливу як державного діяча ще й силу Цезаря. Річ у тім, що юнак так підлещувався до нього, що навіть називав його своїм батьком. Брут у листах Аттіку (126), не приховуючи незадоволення, звинувачує Ціцерона в тому, що він, догоджаючи Цезареві із страху перед Антонієм, явно робить це не заради свободи для батьківщини, а підшукує собі ласкавого хазяїна. Незважаючи на це, Брут узяв до себе сина Ціцерона, який тоді вивчав філософію в Афінах, зробив його начальником і давав йому різні доручення, котрі той успішно виконував.

У той час вплив Ціцерона в Римі сягнув вершини. Вирішуючи справи, як сам захотів, він вигнав з Рима Антонія, підбурював проти нього і відправив на війну з ним двох консулів - Гірція й Пансу - з військом. Крім того, він переконав сенат ухвалити Цезареві, як борцеві за інтереси батьківщини, свиту з лікторів і знаки преторської влади. Та коли Антоній у битві зазнав поразки і обидва консули загинули (127), переможні війська стали під командування Цезаря. Тоді сенат, злякавшись сили цього молодика, якому доля не шкодувала блискучих успіхів, спробував за допомогою подарунків та почестей відтягнути від нього військо і зменшити його силу під тим приводом, що після втечі Антонія відпала потреба в захисниках. У свою чергу наляканий Цезар підіслав до Ціцерона людей, щоб вони його переконали домагатися консульства для них обох, запевняючи, що, одержавши владу, Ціцерон правитиме самочинно і керуватиме юнаком, якому в голові лише звання консула і слава. Цезар сам згодом зізнався, що він боявся, аби його військо не було розпущене, і він не залишився одиноким, і тому вчасно скористався владолюбством Ціцерона, намовивши його домагатися консульства і обіцяючи йому всебічну підтримку під час виборів.

46. Заохочений такими обіцянками, старий Ціцерон дав себе обдурити молодику, просив за нього на виборах, заступався за нього перед сенаторами. Друзі засуджували його за це вже тоді, а невдовзі він і сам відчув, що погубив себе і запропастив свободу римлян. Бо, ставши консулом і піднявшись високо (128), молодик відійшов від Ціцерона і зв'язався з Антонієм та Лепідом. Вони, об'єднавши свої сили, поділили між собою верховну владу (129), немов якесь майно. Склали вони також списки намічених до страти в кількості двохсот чоловік. Із усіх спірних питань найзапеклішу суперечку викликало питання про те, чи вносити Ціцерона, в списки, чи ні. Антоній уперто наполягав на страті Ціцерона погрожуючи, що інакше відмовиться від будь-яких переговорів. Лепід підтримував Антонія, а Цезар заперечував обом. Три дні тривали таємні переговори неподалік міста Бононії (130), а збирались вони на якомусь острівці посеред річки, далеко від військових таборів. Передають, що перші два дні Цезар пробував відстояти Ціцерона, а на третій поступився і пожертвував ним. Взаємні поступки виглядали так: Цезар пожертвував Ціцероном, Лепід - своїм братом Павлом, Антоній - Луцієм Цезарем, який доводився йому дядьком з боку матері. Ось так оскаженілі від гніву й злості, вони втратили людські почуття або, точніше, довели, що немає звіра лютішого від людини, якщо до її пристрасті приєднається влада.

47. Ціцерон у той час перебував разом з братом Квінтом у своєму маєтку поблизу Тускула. Дізнавшись, що вони обидва оголошені поза законом, брати вирішили дібратися до Астури (131), невеликого приморського маєтку Ціцерона, а звідти попливти в Македонію до Брута, бо вже ходили чутки, начебто він там захопив владу. їх несли на ношах, з горя вони вкрай знесилились і, часто відпочиваючи і ставлячи поруч ноші, разом оплакували свою гірку долю. Особливо занепав духом Квінт, якого ще мучила й думка про злидні, які їх чекають. Він сам не встиг нічого взяти з дому, та й у Ціцерона було обмаль грошей, тому Квінт вважав за доцільніше, щоб Ціцерон їхав уперед, а він дожене брата, взявши з дому щонайнеобхідніше. Так вони й домовились, потім обнялись і, голосно ридаючи, розстались. Квінта через кілька днів видали переслідувачам його ж раби, а переслідувачі вбили його разом із сином. Ціцерон прибув в Астуру і, знайшовши судно, негайно піднявся на борт і з попутним вітром доплив до Цірцея(132). Стерничі хотіли без затримки плисти далі, але Ціцерон, чи то відчуваючи страх перед морем, чи ще не остаточно зневірившись у Цезарі, висів і пройшов близько ста стадіїв у напрямку до Рима. Потім знову впав у відчай і, міняючи рішення за рішенням, повернув до моря й прибув в Астуру. Там він провів ніч у тривожних і гнітючих роздумах. Йому навіть спало на думку таємно проникнути в дім Цезаря, убити себе біля його домашнього вогнища і цим накликати на господаря дому духа помсти. Але страх перед муками спонукав його відмовитись і від цього наміру. Міняючи одне за одним плутані й суперечливі рішення, він звелів нарешті рабам доставити його морем до Кайєти (133). Тут він мав садибу - чудовий захисток від літньої спеки, в час, коли морські вітри повівають якнайприємніше. Там над морем стоїть маленький храм Аполлона. З храму піднялася зграя круків і з карканням полетіла до судна Ціцерона, коли воно на веслах наближалося до берега. Круки сіли на реї обабіч щогли, причому одні з них кричали, інші дзьобами рвали кінці снастей. Усі визнали це за лиховісну прикмету. Ціцерон зійшов на берег, подався в садибу і там ліг відпочивати. Багато круків сиділо на вікні, пронизливим вереском порушуючи тишу, а один підлетів до ліжка, де, закутавши голову, відпочивав Ціцерон, і дзьобом трішки стягнув плащ із його обличчя. Бачачи таке диво, раби почали картати себе за те, що нічого не роблять для врятування свого хазяїна, а тільки бездушно чекають тієї хвилини, коли стануть свідками його смерті, тоді як дикі створіння подають йому допомогу і піклуються про нього, щоб він безвинно не загинув. Вони почасти упросили, почасти силою поклали Ціцерона на ноші й понесли його до моря.

48. Тим часом наспіли вбивці - центуріон Геренній і військовий трибун Потлій, якого Ціцерон колись захищав, звинуваченого в батьковбивстві, а також їхні підручні. Знайшовши двері зачиненими, воно вломились в дім. Ціцерона там не знайшли, а всі, хто був усередині, казали, що не знають, де він перебуває, лише якийсь молодик на ім'я Філолог, котрий одержав у Ціцерона гарну освіту й виховання, вільновідпущеник його брата Квінта, сказав трибуну, що Ціцерона понесли на ношах глухими й тісними стежками до моря. Захопивши з собою кількох чоловік, трибун помчав до виходу з гаю кружною дорогою, а Геренній бігом гнав стежкою. Почувши тупіт, Ціцерон наказав рабам зупинитися й покласти ноші на землю. Підперши, за звичкою, лівою рукою підборіддя, він безстрашно чекав на своїх катів, брудний, давно не голений, із змарнілим від журби обличчям. Більшість присутніх заплющила очі, коли Геренній вбивав його. Ціцерон сам підставив шию під меч, і Геренній перерізав йому горло. Так загинув Ціцерон на шістдесят четвертому році життя (134). Відповідно до наказу Антонія, Геренній відрубав йому голову й руки, якими він написав «Філіппіки». Ціцерон сам назвав промови проти Антонія «Філіппіками» (135), так вони називаються по сьогодні.

49. Коли в Рим доставили відрубані частини Ціцеронового тіла, Антоній був тоді на виборах службових осіб. Почувши про це й побачивши їх, він заволав: «Тепер кінець стратам!» Голову й руки Ціцерона він наказав виставити на ораторському підвищенні над корабельними носами (136) - видовище, від якого кров холола в римлян. А ввижалося їм, що вони бачать не обличчя Ціцерона, а образ душі Антонія. Лише в одному Антоній повівся справедливо - в тому, що видав Філолога Помпонії, дружині Квінта. Коли цей нікчема потрапив до п рук, вона піддала його найстрашнішим катуванням. Так, вона змусила його відрізати шматочками власне м'ясо, смажити і їсти. У всякому разі, так розповідають деякі письменники. Однак, вільновідпущеник Ціцерона Тірон зовсім не згадує про зраду Філолога.

Мені відомо, що через багато років Цезар якось прийшов до одного із своїх онуків. Хлопець саме мав у руках якийсь твір Ціцерона і злякано сховав його під одяг. Цезар помітив це, взяв у нього книжку і, стоячи, прочитав чималу її части-- ну. Повертаючи її хлопцеві, він сказав: «Вчений це був муж, дитино, вчений, до того ж любив батьківщину».

Коли трохи згодом Цезар переміг Антонія і став консулом, він узяв собі за товариша на посаді Ціцеронового сина (137), в консульство якого сенат велів знищити зображення Антонія, відмінив усі інші почесті, раніше йому ухвалені, і повелів, щоб ніхто з Антоніїв не мав імені Марка. Ось так божество дозволило дому Ціцерона завершити покарання Антонія.

 

(ПОРІВНЯННЯ)

50. Оце все, що заслуговує пам'яті з розповідей про Демосфена й Ціцерона. Не беручи до уваги їхній ораторський талант, не можна, на мою думку, не відзначити того, що Демосфен віддав ораторському мистецтву без решти все, чим наділила його природа, і те, що здобув невсипущим трудом, перевершуючи переконливістю та силою вислову своїх суперників на зборах і в судах, пишнотою і блиском - красномовців, точністю і майстерністю - софістів. Ціцерон став глибоко освіченим і всебічним оратором завдяки наполегливій праці, крім того, він залишив чимало філософських творів на зразок учення академіків, навіть у його судових промовах скрізь пробивається бажання похизуватися своєю вченістю.

Проявляється в промовах і вдача кожного з них. Красномовство Демосфена далеке від будь-яких оздоб і пустотливості, націлене на силу й гідність, і не тхне воно світильником, як ущипливо висловився Пітей, а свідчить про тверезий розум, глибокодумність і сувору та прикру вдачу, яка. була загальновідома. Навпаки, Ціцерон від схильності до дотепу часто скочується до блазенства. Він у суді про справи, які вимагали поважного трактування, не рахуючись із пристойністю, говорив з легковажною насмішкою. Так, у промові на захист Целія (138) він сказав, що нема нічого недоречного, якщо його підзахисний серед загальної розкоші й пишноти не відмовлявся від насолод, бо не користувався тим, що дозволено,- просто-таки безглуздя, тим більше, що найіменитіші філософи в насолоді вбачають щастя (139). Кажуть також, що, захищаючи під час свого консульства Мурену, якого притягнув до суду Катон, Ціцерон, натякаючи на Катона, різко висміював стоїчну філософську школу за безглуздість так званих «дивних тверджень»(140). Усі заходились від сміху, не виключаючи й суддів, а Катон, злегка усміхнувшись, озвався до тих, що сиділи поруч: «Який жартівник з нашого консула, римляни!» Очевидно, Ціцерон взагалі від природи був людиною веселою й жартівливою, його обличчя сяяло ясною усмішкою, а з обличчя Демосфена не сходив вираз поважний і стурбований, і тому вороги, як він сам визнає, називали його буркотуном і упертюхом.

51. Із творів обох можна також побачити, що Демосфен хвалив себе помірковано й ненастирливо, та й то лише тоді, коли цього вимагала вища мета, бо в інших випадках він був обачливий і скромний, тоді як надмірне самовихваляння Ціцерона говорить про нестримну жадобу слави. Ціцерон кричить, що зброя повинна поступатися перед тогою, а тріумфальний лавр - перед силою слова (141). Кінець кінцем, він розхвалює не лише свої подвиги й діяння, а й промови, які виголосив і записав, немов той хлопець, що змагається з Ісократом, Анаксіменом (142) та іншими софістами, а не як людина, котра вважає себе покликаною вести і повчати римський народ:

Своїм мечем тяжким він ворогам страшний (143).

Державному діячеві необхідно діяти з допомогою слова, але сліпо ганятися за славою, яку дає красномовство,- непристойно. Коли дивитися з такого погляду, величнішим і змістовнішим виявляється красномовство Демосфена, який казав, що красномовство його - це своєрідна справа, яка не може обійтися без прихильності слухачів, а тих, що хизуються такою справою, він вважав нікчемними ремісниками (144).

52. Значення одного й другого на народних зборах і в державній діяльності було однаково велике, тож навіть воєначальники й полководці зверталися до них за підтримкою. Так, до Демосфена зверталися Харет, Діопіт, Леосфен, до Ціцерона - Помпей і молодий Цезар, як свідчить сам Цезар у своїх спогадах, присвячених Агріппі й Меценату (145). Того, в чому, як гадають, яскраво проявляється і перевіряється характер людини, тобто високої влади, яка розбурхує пристрасті й розкриває всі погані риси людської натури, Демосфен не мав, до того ж він не спробував у цьому своїх сил, бо не займав жодної важливої посади, навіть не стояв на чолі війська, яке зібрав проти Філіппа. Інакше було в Ціцерона: його посилали квестором на Сіцілію й намісником у Кілікію та Каппадокію. І в той час, коли процвітала жадоба наживи, коли полководці й правителі, яких відправляли в провінції, вдавалися до грабунку, хоч крадіжка - річ неблагородна, коли брати чуже не вважали за щось ганебне і кожний, хто в міру здирав, тим самим здобував прихильність населення Ціцерон дав переконливі докази своєї відрази до наживи, свого людинолюбства й чесності. А в самому Римі, вибраний консулом, насправді ж, наділений необмежною владою диктатора, для боротьби із змовниками, яких очолював Катілі-на, він підтвердив слушність віщих слів Платона, що держави тільки тоді відпочинуть від бід, коли велика сила й мудрість якимсь щасливим збігом обставин з'єднаються із справедливістю (146).

Демосфена ганять за те, що він заробляв своїм красномовством (так, він потай написав промови для Форміона та Аполлодора, які судилися один з одним), його звинуватили в тому, що він узяв гроші від перського царя, його засудили за те, що він прийняв хабара від Гарпала. Навіть якщо стати на ту точку зору, що ті, хто пише таке (а їх чимало), допустилися брехні, то неможливо заперечити, що Демосфен не знайшов у собі сили духу байдуже дивитись на царські подарунки, піднесені ласкаво й шанобливо - та це й не дивно для людини, яка позичила гроші під заставу кораблів. А Ціцерон, як уже було сказано, відмовився взяти щедрі дарунки, хоч як настійно його прохали, і від сіцілійців, коли був еди-лом, і від царя Каппадокії, коли був там намісником, і від-друзів, коли йшов на вигнання.

53- Вигнання для одного, викритого в хабарництві, було ганьбою, а другому принесло велику славу, бо він потерпів за те, що винищив тих,хто шкодив батьківщині. Через те за Демосфена ніхто не сказав і слова, а з приводу вигнання Ціцерона сенат на знак смутку змінив одяг і не хотів обговорювати будь-які справи, поки народ не винесе ухвали про повернення Ціцерона. Якщо Ціцерон жив на вигнанні в Македонії у повній бездіяльності, то Демосфен розгорнув широку діяльність на благо держави й на вигнанні. Як уже було згадано, він допомагав грекам, їздив від міста до міста, виганяючи македонських послів, і виявив себе далеко кращим громадянином, ніж Фемістокл і Алківіад у подібному становищі (147). І, повернувшись із вигнання, він відстоював попередні погляди на державні справи, воюючи проти Антіпатра й македонян. А Ціцерона Лелій (148) у сенаті ганив за те, що він зберігає мовчання в той час, як Цезар, ще безбородий молокосос, домагається консульства всупереч законам. Докоряв Ціцерону в листах і Брут за те, що він виростив тиранію, гіршу й тяжчу від тієї, яку він, Брут, знищив.

54. А тепер - як загинули вони. Глибоким співчуттям проймаєшся сценою, як Ціцерона, опанованого страхом старого, носили з місця на місце раби, як він утікав від смерті, як ховався від убивць, що прийшли по його душу трохи раніше від строку, призначеного природою, і як був убитий. А в Демосфена, хоч він і намагався випросити собі життя, викликає подив те, що він заздалегідь підготував собі отруту і старанно беріг її; гідне подиву в нього і те, як він прийняв її, коли бог не дав йому притулку, і коли він немов врятувався під захистом іншого, вищого вівтаря, і, вихопившись із рук озброєних списоносців, загинув, поглузувавши з жорстокості Антіпатра.

 

 

ПРИМІТКИ

ДЕМОСФЕН

1. Уривок з цього вірша наводить Плутарх у біографії Алківіада. Його автором сьогодні вважається Евріпід.

2. Квінт Сосій Сенеціон - знатний римлянин, друг римського імператора Траяна і Плутарха. Йому Плутарх присвятив свої «Життєписи» і деякі інші твори.

3. З Суліди на острові Кеосі, що лежав неподалік від узбережжя Аттіки, походили знамениті давньогрецькі поети Сімонід Кеоський (VI- V ст. до н. е.) і Вакхілід (V ст. до н. е.). Уродженцем острова Егіни, розташованого поблизу Аттіки, був трагічний актор Пол, сучасник Демосфена. Зневажливо про Егіну висловився славнозвісний афінський державний діяч Перікл.

4. Іон з острова Хіос - давньогрецький поет і прозаїк V ст. до н. е. писав у різних жанрах. З його творів збереглися незначні фрагменти.

5. Цецілій з Калакти на Сщілії - давньогрецький ритор і літературний критик на рубежі І ст. до н. е. і І ст. н. е., автор твору «Порівняння Демосфена й Ціцерона».

6. Цей славетний вислів був викарбуваний при вході в храм Аполлона в Дельфах.

7. Теопомп з острова Хірс - давньогрецький історик IV ст. до н. е., автор «Грецької історії» й «Історії Філіппа Македонського» - творів, які збереглися в уривках.

8. Есхін (бл. 390-314 рр. до н. е.) - видатний афінський оратор і політик промакедонського напрямку, завзятий противник Демосфена - борця за незалежність Греції. Плутарх має тут на увазі промову Есхіна «Проти Ктесіфонта». Гілон, обвинувачений у державній зраді, втік у столицю босфорських царів Пантікапей (тепер Керч), нажив на торгівлі великі статки, одружився з скіфянкою. Його дочку, матір Демосфена, звали Клеобулою.

9. Демосфен народився 384 р. до н. е.

10. Опікуни Демосфена - Афоб, Демофонт і Теріппід. Перші два були племінниками батька Демосфена, Теріппід був його близьким другом. Про талант див. комент. 12 до життєпису Ціцерона.

11. Антіфан з Карісти, міста на острові Евбеї, сучасник Демосфена, плідний комедіограф, з численних його творів збереглись лише фрагменти. [425]

12. Арг - маловідомий давньогрецький поет першої половини IV ст. до н. е.

13. Каллістрат - визначний афінський оратор і політичний діяч першої половини IV ст. до н. е.

Ороп - місто на кордоні між Аттікою і Беотією, предмет суперечки між афінянами і фіванцями. Коли афіняни втратили це місто в 366 р. до н. е., винуватцями цього визнали Каллістрата і визначного афінського полководця Хабрія. У 364 р. до н. е. на суді Каллістрат успішно захищав себе і Хабрія.

14. Ісократ (436-338 рр, до н. е.) - славетний оратор, вчитель красномовства, його промови (політичні, парадні, судові) збереглися, відзначаються блискучим стилем, чистотою і ясністю аттічної літературної мови.

15. Ісей - давньогрецький оратор-адвокат, учитель красномовства (перша половина IV ст. до н. е.). До наших днів дійшло 11 промов на судові теми.

16. Герміпп - письменник другої половини II ст. до н. є, автор збірки біографій давньогрецьких мислителів (не збереглися). Твердження про те, що Демосфен був учнем Платона, неправильне. Так само немає нічого спільного між стилем Платона і Демосфена.

17. Ктесібій - прозаїк кінця IV ст.- початку III ст. до н. е.; Алкідамант - відомий оратор IV ст. до н. е., учень Ісократа; К а л-л і й - сіцілійський історик.

18. Фукідід - див. комент. 33 до життєпису Перікла. Тут ідеться про місце з його історії (1, 18, 3), де говориться про військовий досвід, який здобули афіняни і спартанці між Перськими війнами і Пелопоннеською.

19. Процес, в якому Демосфен подав у суд скаргу на опікунів, почався в 364 р. до н. е. і тягнувся шість років. Промови, які стосувалися цієї справи, збереглися.

20. Орхомен - місто в Беотії.

21. Трія - дем в Аттіці (дем - одиниця територіально-адміністративного поділу в Аттіці).

22. В античній риториці, тобто теорії красномовства окремий розділ (останній) складали поради, які стосувалися способу виголошення вже готової промови. Тут ішлося про міміку й жести, дикцію та інші виразні засоби, якими користувалися актори і які взяли на своє озброєння оратори.

23. Пітей - афінський оратор і політик промакедонської орієнтації.

24. Демад - визначний афінський оратор, сучасник Демосфена. його політичний противник, один з головних представників промакедонської партії.

25. Піфон Візантійський - довірена особа македонського царя Філіппа II, часто бував у різних містах Греції з дипломатичною місією.

26. Ламах Смірнський - невідома особа.

27. Фіви - головне місто Беотії - однієї з областей в Центральній Греції. Олінф - місто на Халкідському півострові, колонізованому вихідцями з міста Халкіди на Евбеї (звідси й назва півострова).

28. Ератосфен з Кірени (бл. 275-195 рр. до н. е.) - давньогрецький вчений-математик, астроном, географ, філософ, історик літератури. [426]

29. Деметрій Фалерський (354-283 рр. до н. е.) - оратор і вчений, учень Теофраста, правитель Афін (318-283 рр. до н. е.), ініціатор заснування Александрійської бібліотеки).

30. Рядки з комедії Антіфана «Неоттіс».

ЗІ.Галоннес -невеликий острів у північній частині Егейського моря, належав афінянам. Філіпп Македонський, визволивши його від піратів, заявив, що дарує його афінянам, Демосфен у промові про Галоннес, яка не дійшла до наших днів, доводив, що тут не йдеться про подарунок, за який треба дякувати, а про повернення власності.

32. Арістон Хіосський - філософ стоїчного напрямку III ст. до н. е.

33. Теофраст - учень Арістотеля, давньогрецький філософ і всебічний вчений, після смерті Арістотеля керівник перипатетичної школи.

34. Поліевкт - афінський оратор і державний діяч, сучасник Демосфена, противник промакедонської партії.

35. Фокіон - афінський оратор і політичний діяч промакедонської орієнтації, противник Демосфена, славився зразковим життям і справедливістю. Плутарх присвятив йому окремий життєпис.

36. Есіон - афінський оратор, сучасник Демосфена.

37. Давньогрецьке прислів'я, в якому свиня символізує глупоту; вживали його стосовно неуків, які повчають знаючих людей.

38. Демосфен. Про вінок, 18.

39. Йдеться про «Філіппіки», «Олінфські промови», «Про мир», «Про херсонесців».

40.Фокідська, або Священна війна - війна, яка точилася між фокейцями і фіванцями в 355-346 роках до н. е. Причиною війни послужило пограбування храму Аполлона в Дельфах. У цю війну втрутився і Філіпп, цар Македонії.

41. Мідій - багатий афінянин, недруг Демосфена. У 350 р. до н. е., коли Демосфен як хореограф готував до постановки трагедію, Мідій вдарив його по обличчю. Демосфен передав справу в суд і написав промову проти нього, яка не збереглася.

42. Цитата з «Іліади», XX, 467. Переклад Бориса Тена.

43. Тобто перський цар.

44. Гіперід (390-322 рр. до н. е.) - видатний афінський оратор (увійшов у канон десяти найславетніших давньогрецьких ораторів) і політичний діяч антимакедонської орієнтації, обвинувачував Демосфена в одержанні хабара від Гарпала. Загинув одночасно з Демосфеном. З його 77 промов збереглося 6.

45. Мова йде про війну між македонським царем Кассандром і Деметрієм Поліоркетом.

Кассандр (бл. 355-297 рр. до н. е.) - син Антіпатра, намісника Македонії під час походу Александра Македонського на Персію; після битви коло Іпса в 301 р. до н. е.- цар Македонії.

Деметрій Поліоркет, син Антігона Одноокого, одного з найзнаменитіших воєначальників Александра Македонського, сам видатний полководець, цар Македонії, після смерті Кассандра (295-287 рр. до н. е.), прізвисько Поліоркет одержав від того, що славився вмінням брати облогою міста. [427]

46. Панетій - давньогрецький філософ-стоїк II ст. до н. е. З його творів збереглися уривки.

47. Кімон - див. комент. 21 до життєпису Перікла.

Фукідід, син Мелесія,- див. комент. 23 до життєпису Перікла. Перікл (бл. 490-429 рр. до н. е.) - вождь афінської рабовласницької демократії в період її розквіту, стратег Афін.

48. Ефіальт - див. комент. 27 до життєпису Перікла. Арістід - див. комент. 24 до життєпису Перікла.

49. Сузи і Екбатани - зимова і літня резиденції перських царів.

50. Рада Ареопагу - верховний суд у кримінальних справах в Афінах, який засідав на Ареєвому пагорбі (звідси його назва).

51. Тимофей - афінський полководець, який довго командував афінським флотом. Після одного невдалого походу, обвинувачений у державній зраді, був засуджений до штрафу в 100 талантів і в 350 р. до н. е. пішов на вигнання, де й помер.

52. До наших днів дійшли як Демосфенові дві промови проти Арістогітона, з яких одна безперечно неавтентична, а автентичність другої сумнівна.

53. Ктесіпп - син визначного афінського полководця Хабрія. Промова Демосфена «Про звільнення від) повинностей» була виголошена в 354 р. до н. е. У цій промові Демосфен полемізував з Лептіном, який пропонував відмінити пільги щодо виконання літургій, тобто повинностей, які накладались на багатих громадян. Ктесіпп користувався такою пільгою з уваги на заслуги свого батька.

54. Деметрій Магнесійський (з Магнесії у Фессалії або в Малій Азії) - письменник-компілятор І ст. до н. е.

55. У цій промові і Демосфен звинувачував Есхіна в тому, що він, підкуплений Філіппом, діяв на шкоду інтересам Афін.

56. Ідоменей з Лампасака (місто на північному заході Малої Азії) - учень Епікура, автор філософських трактатів і твору про давньогрецьких діячів.

57. Йдеться по посольство, яке в 346 р. до н, є. афіняни відправили до Філіппа для переговорів у справі міста Олінфа. На Олінф, сусіднє місто з Македонією, зазіхали македоняни. Олінфяни просили допомоги в афінян, та, перш ніж ті відгукнулися на їхнє прохання, Філіпп зайняв місто і зруйнував.

58. Сталося це в 354 р. до н. е.

59. Філіпп напав на Візантію в 340 р., на Перінт - у 341 р. до н. е.

60. Союзницька війна (358-355 рр. до н. е.) - війна, яку вели проти Афін союзні з ними міста і яка закінчилась розпадом другого афінського морського союзу (378-355 рр. до н. е.).

61. Евбейці - жителі острова Евбеї, ахейці - жителі Ахайї - країни на півночі Пелопоннесу, мегарці - жителі Мегари - міста на захід від Афін, левкадці - жителі острова Левкади біля західного узбережжя Греції, керкіряни - жителі острова Керкіри (Корфу).

62. У 339 р. до н. е. жителі Амфіси (на північний захід від Дельф) напали на храм Аполлона Дельфійського. Держави - гаранти недоторканості храму, так звані амфіктіони, доручили Філіппу покарати святотатців. [428]

Македоняни вторглися в Грецію й захопили стратегічно важливе місто Елатею у Фокіді, поблизу кордону з Беотією.

63. Марсій - давньогрецький історик IV ст. до н. е., автор історії Македонії.

64. Стратегами в Афінах називали 10 виборних воєначальників. Беотархи - політичні та військові керівники Беотійського союзу.

65. Сивіла - див. комент. 12 до життєпису Фабія Максіма.

66. Термодонт - річка в Малій Азії, яка впадає в Чорне море; на її берегах, за переказом, жили Амазонки. У Беотії Термодонтом називався струмок, що вливався в річку Асоп. Біля Херонеї річки з такою назвою не було.

Кефіс - річка в Аттіці.

67. Гемон - народна етимологія. Плутарх тут співставляє назву річки з грецьким словом hama - «кров».

68. Дурід Самоський (340-270 рр. до н. е.) - давньогрецький історик, автор загальної історії Греції від 371 р. до н. е., а також історії рідного острова Самосу. Його твори збереглися у фрагментах. »

69. Цей і попередній оракул наводимо в перекладі А. Содомори.

70. Епамінонд (бл. 470-362 рр. до н. е.) - видатний фіванський полководець і державний діяч, переможець спартанців у 371 і 362 рр. до н. е.

71. Битва біля Херонеї в Беотії відбулася у вересні 338 р. до н. е.

72. Тобто намісникам перських володінь у Малій Азії.

73. Сарди - столиця Лідії, стародавнього царства в західній частині Малої Азії, з VI ст. до н. е.- перської сатрапі!.

74. Кожна службова особа в Афінах зобов'язана була протягом 30 днів після залишення посади дати звіт по свою діяльність. Тоді будь-хто мав право виступити з обвинуваченням, викриваючи підзвітного у зловживанні службовим становищем.

75. Філіпп був убитий в 336 р. до н. е. одним із своїх прибічників Павсанієм, якого афіняни вирішили нагородити за це почесним вінком.

76. Про це згадує Есхін у промові «Проти- Ктесіфонта».

77. Маргіт - персонаж пародійної епічної поеми невідомого автора (античні приписували його Гомерові), в якій Маргіт був зображений несусвітнім дурнем.

78. Фіви були здобуті і зруйновані, македонянами в 335 р. до н. е.

79. Кіферон - гірський кряж між Аттікою і Беотією.

80. Арістобул з Кассандрії - історик Александра Македонського, якого він супроводив в його поході на Персію.

Кассандрія - нова назва Потідеї, зруйнованої Філіппом і відбудованої Кассандром.

81. Агід III цар спартанський (338-330 рр. до н. е.), проводив послідовну антимакедонську політику, у битві з македонянами зазнав нищівної поразки в 330 р. до н. е.

82. У 336 р. до н. е. афінянин Ктесіфонт запропонував нагородити Демосфена почесним вінком за великі заслуги перед державою. Есхін подав скаргу в суд на Ктесіфонта, доводячи, що ця пропозиція протизаконна. Справа вирішувалась аж через шість років, а не через десять, як пише [429] Плутарх. Есхінові дав відповідь Демосфен у знаменитій промові «Про вінок».

83. Гарпал - придворний Александра Македонського, завідував царською скарбницею у Вавілоні під час походу на Персію. Коли Александр з військом перебував у Індії, Гарпал утік у Грецію і привіз із собою 5000 талантів.

84. Натяк на застольний звичай на бенкеті, коли чару пускали по колу і кожний, у чиїх руках вона опинялась, підводився з місця й щось співав або декламував.

85. Македоняни вимагали видачі Гарпала. Гарпал утік з Афін разом зі своїми скарбами й найманцями (він мав 6000 навербованих чоловік) і переправився на острів Кріт, де загинув від рук одного із своїх прибічників.

86. Демосфен утік із в'язниці 323 р. до н. е.

87. Трезен - місто на сході Пелопоннесу в Арголіді.

88. Сова і змія - священні тварини Афіни.

89. Александр Македонський помер у 323 р. до н. е.

90. Цю війну звичайно називають Ламійською від імені міста-фортеці Ламії укФессалії, де союзне грецьке військо на чолі з афінським полководцем Леосфеном облягало сили македонян під командуванням Антіпатра, намісника Македонії під час походу Александра на Персію і правителя держави при малолітньому царевичі, синові Александра від Роксани.

91. Філарх - давньогрецький історик кінця III - початку II ст. до н. е.; його твір, який охоплював історію Греції від 272 до 221 рр. до н. е., дійшов до нас в уривках.

92. Ослине молоко вживалося як лікувальний засіб проти туберкульозу.

93. Трієра - корабель з трьома рядами весел.

94. Алківіад (бл. 451-404 рр. до н. е.)-відомий політичний діяч Афін, відзначався політичною безпринципністю; під час Пелопоннеської війни перейшов на бік Спарти.

95. Краннон - місто у Фессалії, біля якого в 322 р. до н. е. македонський полководець Кратер переміг греків.

Муніхій - кріпость неподалік Афін.

96. Метагітніон, боедроміон і піанепсіон - другий, третій і четвертий місяці аттічного календаря, які відповідають серпню - вересню, вересню - жовтню і жовтню - листопаду.

97. Кратер - один з кращих полководців Александра Македонсько-ко, вже наприкінці походу на Персію відправлений в Македонію з дорученням прийняти від Антіпатра посаду намісника Македонії. Він прийшов на допомогу Антіпатрові, обложеному в Ламії.

98. Турії - грецька колонія в південній Італії.

99. Анаксімен з Лампсака (IV ст. до н. е.) - оратор, учитель красномовства, історик, автор історії Філіппа і Александра Македонського.

100. Марафон - місцевість на східному березі Аттіки, біля якої в 490 р. до н. е. греки одержали славнозвісну перемогу над персами.

101. Еак - міфічний цар Егіни, син Зевса, батько Пелея і дід Ахілла, після смерті суддя в підземному царстві

102. Клеони - місто на Пелопоннесі між Корінфом і Аргосом.

103. Калаврія - невеличкий острів з однойменним містом у Са-ронській затоці напроти міста Трезена в Арголіді. [430]

104. Натяк на Піфію, жрицю Аполлона Дельфійського, яка виголошувала свої віщування, сходячи на великий триніжок, поставлений над розколиною в скелі, з якої виходили дурманні випаровування.

105. У трагедії Софокла «Антігона» фіванський цар Креонт забороняє поховати тіло Полініка, котрий пішов з військом здобувати Фіви і загинув у двобої з братом Етеоклом, який захищав місто.

106. Папп - маловідомий історик IV-Ш ст. до н. е.

107. Тесмофорії - жіноче свято на честь Деметри.

108. У 280 р. до н. е. Демосфенові була поставлена бронзова статуя роботи скульптора Поліевкта на центральній площі Афін.

109. Пританей - громадський будинок в Афінах, де засідала колегія пританів,- частина Ради, яка займалася поточними справами. У пританеї годували на державний кошт самих пританів, а також заслужених громадян та іноземних послів.

110. Переклад А. Содомори.

 

ЦЩЕРОН

1. Тулл Аттій - цар вольсків, племені, яке населяло Лацій - область, в якій був розташований Рим. Як вважали римляни, жив у V ст.

до н. е.

2. Скаври - галузка одного із старовинних патрщіаяських родів Емшіїв і Авреліїв; Лутації Катули - плебейський рід, який дав Риму чимало визначних державних діячів і полководців. Скавр і Катул - це, по суті, прізвиська (як і Ціцерон): перше означає «клишоногий», друге - «щеня».

3. Квестором, тобто фінансовим службовцем, Ціцерон був у 75 р. до н. е. Це була його перша державна посада.

4. Календи - перший день кожного місяця в римському календарі. Ціцерон народився 3 січня 106 р. до н. е. в невеликому місті Арпіні на південний схід від Рима.

5. Платон. Держава, V, 475 в.

6. Поема ця не збереглася, написана була тетраметром, тобто віршовим розміром, який складався з чотирьох подвійних ямбічних або хореїчних стіп. Не збереглися й інші поетичні твори Ціцерона, написані в зрілому віці. Вже в античності його вважали бездарним віршоробом.

7. Філон з Ларісси (місто у Фессалії - області в Центральній Греції), представник так званої Нової (третьої) Академії, тобто видозміненої філософії Платона; у 88-87 роках н. е. перебував у Римі, був учителем Ціцерона, після 74 р. перебрався на постійне проживання в Рим. Учителем Філона був Клітомах (друга поло'вина II ст. до н. е.), один з видатних платоніків.

8. Ціцерон учився римського права у двох визначних юристів того часу: у Квінта Муція Сцеволи (на прізвисько Авгур) і його сина Квінта Муція Сцеволи (на прізвисько Жрець).

9. Марсійська, або Союзницька війна (90-88 рр. до н. е.) - війна, яку вели італійські племена з Римом за надання їм громадянських прав. Марсійською названа тому, що в ній найважливішу роль відіграло італійське плем'я марсів. Ціцерон брав у ній участь під [431] командуванням не Сулли, як подає Плутарх, а консула Гнея Помпея Страбона.

10. Мається на увазі громадянська війна між популярами під керівництвом Гая Марія і Корнелія Цінни та оптиматами в 87-82 роках до н. е., яка, кінець кінцем, закінчилась перемогою оптиматів і встановленням диктатури Сулли в 82 р.

11. Назвою грецької драхми Плутарх позначає рівну їй щодо вартості римську срібну монету денарій.

12. Талант у стародавніх греків служив як мірою ваги (26,2 кг), так і грошовою одиницею (один талант дорівнював 6000 срібних драхм). 250 талантів - це 1500000 драхм, отже, й римських денаріїв.

13. Промова «На захист Секста Росція Амерійського» була виголошена в 80 р. до н. е.

14. Антіох з Аскалона (місто в Сірії) - керівник філософської школи Платона в Афінах, учень згаданого вище Філона. Виступаючи проти скептицизму, характерного для представників Середньої (другої) Академії, а також проти Карнеада (бл. 213-129 рр. до н. е.), одного із засновників Нової (третьої) Академії і його учня Клітомаха, Антіох проповідував еклектичну філософію, основу якої становило вчення Платона з елементами філософії стоїків.

15. Сулла помер у 78 р. до н. е.

16. Ксенокл з Адраміттія, Діонісій з Магнесії, карієць (з Карії, країни в Малій Азії) Меніїш - тогочасні відомі вчителі красномовства в Малій Азії.

17. Молон - знаменитий вчитель красномовства на острові Родосі.

18. Посідоній (бл. 135 - бл. 50 рр. до н. е.) - видатний давньогрецький філософ-стоїк та історик.

19. Ціцерон повернувся в Рим у 77 р. до н. е.

20. Атрей, міфічний цар Мікен, щоб відомстити братові Фієсту, наказав убити, засмажити й подати Фієсту м'ясо його власних синів.

21. Див. комент. 3.

22. Ціцерон повернувся в Рим у 77 р. до н. е. Про свою смішну пригоду він розповідає у промові «На захист Г. Планція».

23. Римські закони забороняли адвокатам брати будь-які винагороди від клієнтів.

24. Славнозвісний процес проти колишнього намісника Сщілії Гая Верреса відбувся у 70 р. до н. е. Промови Ціцерона, написані у зв'язку з цим процесом, дають уявлення про здирства, яких допускалися користолюбні намісники провінцій.

25. Коли Ціцерон як обвинувач подав у суд скаргу на Верреса, аналогічну подав і Квінт Цецілій Нігер, колишній квестор Верреса. У таких випадках суд вирішував, кому з двох дати перевагу, Ціцерон у окремій промові довів, що Цецілій є підставною особою, висунутою покровителями Верреса для того, щоб своїм бездарним обвинуваченням провалити процес.

26. Квінт Горталій Гортал (114-50 рр. до н. е.) - видатний римський оратор, суперник Ціцерона.

27. Статуя, яку Веррес подарував Гортензію як хабар, зображувала сфінкса - чудовисько, яке, за міфом, зупиняло людей, котрі йшли до Фів, столиці Беотії, і пропонувало відгадати загадку, обіцяючи життя тому, [432] хто її відгадає. Ніхто відгадати не міг, тож воно всік убивало. Тільки Едіп зміг дати правильну відповідь.

28. Ціцерон був курульним едилом у 69 р. до н. е. Як едил він відповідав, між іншим, за безперебійне постачання Рима продовольством.

29. Ціцерон одружився з Теренцією у 80 р. до н. е.

30. Палатинський пагорб - один із семи пагорбів, на яких був розташований стародавній Рим, вважався в той час найаристократичній-шою частиною міста, пізніше на ньому був побудований імператорський палац.*

31. Претором-службовцем, який займався судочинством, Ціцерон був у 66 р. до н. е.

32. Публій Ватіній як квестор у 63 р. до н. е. і згодом як намісник Іспанії заплямував себе різними зловживаннями. Пізніше став запеклим цезаріанцем. У 47 р. до н. е. був консулом.

33. Товсту шию вважали за ознаку зарозумілості й нахабства.

34. Гай Манілій, народний трибун 66 р. до н. е., прихильник Помпея, подав народним зборам законопроект про надання Помпею верховного командування у війні з Мітрідатом Евпатором, царем Понту. Цей законопроект підтримав Ціцерон. Манілія притягли до суду після закінчення трибунських повноважень, тобто після 10 грудня, а претори виконували свої обов'язки суддів по 31 грудня.

35. Ціцерона обрали консулом на 63 р. до н. е. разом з безхарактерним Гаєм Антонієм, дядьком пізнішого тріумвіра Марка Антонія.

36. Помпей залишився в Азії до 62 р. до н. е.

37. Луцій Сергій Катіліна, за походженням аристократ, уклав змову для викликання перевороту і встановлення диктатури типу Сулли. Окремий твір під заголовком «Змова Катіліни» присвятив їй історик Гай Саллюстій Кр сп.

38. Йдеться по аграрний законопроект Публія Сервілія Рулла, народного трибуна 64 р. до н. е. Ціцерон виголосив проти нього декілька промов. Законопроект так і не був прийнятий.

39. Катіліна виставив свою кандидатуру в консули на 62 рік під час виборів восени 63 р. до н. е. Крім нього, кандидували: Сервій Сульпіцій Руф, Децім Юній Сілан і Луцій Ліціній Мурена.

40. Консульськими виборами керував Ціцерон. Відбулися вони 25 жовтня 63 р. до н. е. на Марсовому полі в Римі.

41. Мова йде про надзвичайну постанову сенату, яка надавала консулу (консулам) необмежені, диктаторські повноваження, неначе встановлюючи в Римі виняткове становище.

42. Квінт Цецілій Метелл Целер був тоді претором і одним з головних помічників Ціцерона в боротьбі з Катіліною.

43. Фульвія дізналася про плановий замах на життя Ціцерона від свого коханця Кв. Курція, учасника змови. До Ціцерона з'явилися, щоб його вбити,. Г. Корнелій і Л. Варгунтей.

44. Перша промова проти Катіліни була виголошена Ціцероном 8 листопада 63 р. до н. е.

45. Сиві лині книги -див. комент. 12 до життєпису Фабія Максіма.

46. Луцій Корнелій Цінна - консул 87 р. н. е., разом з [433] Гаєм Марієм очолював партію популярів; після смерті Марія в його руках деякий час була повнота влади в Римі.

47. Сатурналії - римське свято на честь бога Сатурна, яке відзначалось у грудні протягом кількох днів (починаючи з 19 грудня).

48. Аллоброги - кельтське плем'я, яке населяло частину Галлії між Альпами, річкою Роною та її лівою притокою Ізером, підкорене римлянами в 121 р. до н. е.

49. Кротон - грецьке місто на півдні Італії в області Бруттій.

50. Тобто Деціма Сіпана і Луцінія Мурену, вибраних консулами на 62 р., і Ціцерона, який займався змовою Катіліни.

51. Лентул, знявши тогу з широкою пурпурною каймою, яку носили високі службові особи, вдягнув темний одяг, який личить особам, що перебували під обвинуваченням і хотіли викликати співчуття у суддів і в народу.

52. Йдеться про «Третю промову проти Катіліни», виголошену З грудня 63 року до н. е.

53. Весталки - жриці богині домашнього вогнища Вести, які складали обітницю дівочої непорочності.

54. Квінт Туллій Ціцерон, молодший брат Ціцерона (народився в 102 р. до н. е.).

55. Нігідій Фігул, друг Ціцерона, високоосвічена людина, у філософії примкнув до вчення піфагорейців, цікавився астрологією і мантикою, тобто мистецтвом ворожіння.

56. Йдеться про «Четверту промову проти Катіліни».

57. Квінт Лутацій Катул, Оптимат, видатний державний діяч.

58. Катіліна загинув у січні 62 р. до н. е. у битві коло Пісторії в Етрурії.

59. Народні трибуни вступали на свою посаду 10 грудня, а строк консульських повноважень Ціцерона кінчався 31 грудня.

60. За звичаєм, консули, перед тим як скласти з себе повноваження, звітували про свою діяльність на народних зборах і клялися в тому, що свої обов'язки виконували сумлінно.

61. Марк Порцій Катон Молодший (95-46 рр. до н. е.), видатний державний діяч, фанатичний республіканець, прихильник стоїчної філософії, антицезаріанець, загинув у битві біля Тапса в Африці 46 р. до н. е.

62. Ціцерон. Академічні дослідження, II. 38.

63. Ціцерон. Брут, 31, 121.

64. Кратіпп у сорокових роках викладав філософію Арістотеля в Афінах, був учителем сина Ціцерона.

65. Син Ціцерона Марк Туллій Ціцерон, який народився коло 65 р. до н. е., вивчав філософію і риторику в Афінах без особливого успіху. У 43 р. примкнув до Брута і воював проти другого тріумвірату. Імператор Август дав йому консульство в 30 р. до н. е.

66. Йдеться, очевидно, про Тіта Мунація Планка Бурсу, народного трибуна 52 р. до н. е., прихильника Цезаря й Антонія. Промова Ціцерона на його захист не збереглася.

67. Ці два грецькі слова можна, розуміти ще й як «Аксій, син Красса», в чому і полягав дотеп Ціцерона.

68. Марк Ліціній Красс вирушив у 56 р. до н. е. в Сірію з наміром прославити себе завоюванням Парфії. [434]

69. Натяк на африканське походження Октавіана. Річ у тім, що жителі Африки проколювали собі вуха, щоб чіпляти прикраси.,

70. Публій Сестій -друг Ціцерона. Як народний трибун 57 р. до н. е. чимало посприяв поверненню Ціцерона з вигнання, У 56 р. Ціцерон захищав Сестія, якого Клодій обвинуватив у насильстві під час виборів на посаду едила.

71. Маній Аквілій - консул 101 р. до н. е., придушив повстання рабів на Сіцілії. Адраст - міфічний цар Аргоса. Одна з його дочок була (Здружена з Полпгіком, друга - з Тідеєм, які обидва були вигнані з рідних міст.

72. Вірш з невідомої трагедії. Очевидно, йдеться тут про фіванського царя Лайя, якому оракул Аполлона не радив мати дітей.

73. Публій Аппій Клодій Пульхер походив із стародавнього патриціанського роду Клавдіїв. У той час, тобто в 62 р. до н. е., як квестор міг'мати близько 30 років.

74. Йдеться про жіноче свято Доброї богині, згадане в 19 розділі, Клодій проник у дім Цезаря 5 грудня 62 р. до н. е.

75. Клодія - дружина Метелла Целера (див. прим. 42), уславлена римським ліриком Катуллом під іменем Лесбії; у 56 р. до н. е. звинуватила свого коханця Целія в намаганні отруїти її. Целія захищав Ціцерон.

76. Йдеться про Луція Ліцінія Лукулла.

77. Див. комент. 30 до життєпису Цезаря.

78. Див. прим. 57.

79. На 58 р. до н. е.

80. Луцій Кальпурн.ій Пізон Цезонін - тесть Цазаря, Авл Габіній - легат Помпея під час його походу на Схід у 66-65 рр. до н. е.

81. Законопроект, внесений Клодієм, звучав: «Хто стратив без суду римського громадянина, повинен бути позбавлений права користуватися' водою і вогнем». Такою формулою у Стародавньому Римі засуджували на вигнання.

82. Албанський маєток - біля підніжжя Албанської гори в Лації, на південний схід від Рима.

83. Гай Кальпурній Пізон, другий чоловік дочки Ціцерона.

84. Помпей для зміцнення свого союзу з Цезарем одружився з дочкою Цезаря Юлією.

85. 500 миль дорівнює 740 км.

86. Вібон - прибережне місто не в Луканії, а в Брутії (тепер Калаб-рія).

87. Брундізій (сьогодні Бріндізі) - див. комент. 47 до життєпису Красса.

88. Ціцерон подався в Македонію, де жив у місті Тессалоніці (Салоніки) у квестора Гнея Плашця, якого згодом у 54 р. до н. е. захищав на процесі.

89. Публій Корнелій Лентул Спінтер, друг Ціцерона, консул 57 р. до н. е., вніс у сенат пропозицію про повернення Ціцерона.

90. Тіт Анній Мілон Папіан, народний трибун 57 р. до н. е., недруг Клодія, зробив усе для повернення Ціцерона з заслання.

91. Ціцерон повернувся в Рим 4 вересня 57 р. до н. е. [435]

92. «Вдячна промова сенатові», в якій Ціцерон подякував сенату за заходи, вжиті для його повернення.

93. Клодій загинув 18 січня 52 р. до н. е. у кривавій сутичці, яка виникла між озброєними людьми Мілона і його.

94. Публій Ліціній Красс, молодший син тріумвіра Марка Красса, загинув у битві з парфянами в 56 р. до н. е.

95. Ціцерон як колишній консул був призначений намісником провінції Кілікії - країни на південно-східному узбережжі Малої Азії. Виїхав туди 1 травня 51 р. до н. е.

96. Каппадокія - залежна від Риму країна в Малій Азії, сусідня з Кілікією.

97. А м а н - гірський хребет на сході Кілікії на кордоні з Сірією.

98. Марк Целій Руф (82-48 рр. до н. е.), друг Ціцерона, народний трибун у 52 р. Листування Ціцерона з Целієм частково збереглося.

99. Ціцерон повернувся в Рим під кінець 50 р. до н. е., коли війна між Цезарем і Помпеєм стала неминучою.

100. Цезар перейшов прикордонну річку Рубікон, яка відділяла Італію від Передальпійської Галлії 10 січня 49 р.

101. Гай Требацій Теста, юрист, листувався з Ціцероном.

102. Захопивши Італію, Цезар, перш ніж податися за Помпеєм, який у Македонії збирав військо, вирушив до Іспанії, де розгромив значні сили помпеянців.

103. Луцій Доміцій Агенобарб, консул 54 р. до н. е., друг Ціцерона, непримиренний ворог Цезаря, загинув у битві біля Фарсала у 48 р. до н. е.

104. Теофан, родом з Мітілени на острові Лесбосі, письменник, супутник Помпея в його походах, які описував у окремому творі.

105. Луцій Лентул, консул 49 р., противник Цезаря, після битви біля фарсала втік з Помпеєм у Єгипет і там загинув.

106. Марк Ноній Суфенат, трибун 56 р., претор 53 р. до н. е.

107. Тіт Аттій Лабієн - талановитий полководець, легат і найближчий помічник Цезаря під час Галльської війни. У 49 р. перейшов на бік Помпея, після поразки біля Фарсала воював проти Цезаря в Африці й Іспанії, де в битві біля Мунди в 45 р. загинув.

108. Битва біля Фарсала відбулася в серпні 48 р. до н. е.

109. Цезар прибув у Тарент у вересні 47 р. до н. е.

110. Ферамен - афінський державний діяч і визначний оратор кінця V ст. до н. е^

111. «Катон» - панегіричний твір Ціцерона, в якому він славив Марка Порція Катона Молодшого. У відповідь Цезар написав твір «Антикатон», у якому Катон був зображений з негативного боку. Обидва твори не збереглися.

112. Квінт Лігарій, легат Помпея, був узятий у полон Цезарем. Ціцерон захищав його в 46 р. до н. е.

113. Діалектика - тут ідеться про мистецтво логічної мови.

114. Тускул -місто в Лації поблизу Рима. Тут у період 47-44 років до н. е. Ціцерон написав низку творів з філософії і риторики.

Лаерт - міфічний цар острова Ітаки, батько Одіссея, під час відсутності сина жив переважно на селі в глибокому сумі. [436]

115. У 46 р. до н. е.

116. Дочка Ціцерона Туллія (народилася 78 р. до н. е.), улюблениця батька, тричі була одружена (див. комент. 83), третім її чоловіком був Публій Корнелій Долабелла, якого усиновив Публій Лентул. Померла вона в 45 р. до н. е. при пологах на 31 році життя.

117. Марк Туллій Тірон - вільновідпущеник Ціцерона, винахідник стенографії, якою римляни довгий час користувалися, видавець листів Ціцерона, автор його життєпису.

118. Йдеться по Марка Юнія Брута (85-42 рр. до н. е.), який разом з Кассієм очолив змову на життя диктатора Г. Юлія Цезаря з метою відновлення республіканського ладу.

119. Гай Юлій Цезар був убитий 15 березня 44 р. до н. е.

120. В Афінах у 403 р. до н. е. після вигнання тридцяти тиранів, які прийшли до влади на короткий час після поразки афінян у Пелопоннеській війні, партія, яка перемогла, обіцяла не пам'ятати зла, скоєного політичними противниками. Звідси грецький термін амністія - «забуття минулого», який увійшов у політичний словник.

121. Авл Гірцій і Гай Вібій Панса були обрані консулами на 43 р. до н. е. Мова тут про Публія Корнелія Долабеллу, колишнього зятя Ціцерона, який після закінчення строку свого консульства вирушив у Сірію, призначений її намісником.

122. Йдеться про Октавіана, пізнішого імператора Августа, внука сестри Гая Юлія Цезаря, котрий усиновив Октавіана і призначив його спадкоємцем свого маєтку.

Аполлонія - місто в Іллірії.

123. Луцій Марцій Філіші, консул 56 р. до н. е., вітчим Октавіана Августа; Гай Клавдій Марцелл, консул 50 р. до н. е., чоловік Октавії, сестри Октавіана.

124. Батько Октавіана Гай Октавій дійшов до посади претора, пізніше був намісником Македонії, помер у 58 р. до н. е. Взагалі, рід Октавіїв нічим особливим не відзначився в історії Риму.

125. Октавіан народився в 63 р. до н. е.

126. Тіт Помпоній Аттік (109-32 рр. до н. е.), щирий друг Ціцерона. Листування Ціцерона з Аттіком, яке хронологічно охоплює період від 61 до 44 рр. до н. е., збереглося до наших днів.

127. У битві біля Мутіни (тепер Модена) 21 квітня 43 р. до н. е. консули Гірцій і Панса загинули.

128. Октавіан був обраний консулом у серпні 43 р. до н. е. Другим консулом став не Ціцерон, а Квінт Педій, двоюрідний брат Октавіана.

129. Йдеться по утворення другого тріумвірату, до складу якого увійшли Октавіан, Марк Антоній і Марк Емілій Лепід, який до того часу був намісником Нарбонської Галлії (теперішній південь Франції).

130. Тепер Болонья.

131. Астура - місто в Лації у гирлі однойменної річки.

132. Цірцей - мис на південний схід від Астури.

133. Кайєта -мис і місто в Лації за 45 км від Цірцея.

134. Ціцерон загинув 7 грудня 43 р. до н. е.

135. «Філіпшками» назвав Ціцерон свої промови проти Антонія, виголошені з вересня 44 р. по квітень 43 р. до н. е., через схожість [437] їх змісту з промовами, які виголосив Демосфен проти Філшпіц. царя Македонії.

136. Ораторське підвищення - чотирикутна кам'яна трибуна, прикрашена носами трофейних ворожих кораблів. Латиною ніс - ростра, тому трибуну називали рострами.

137. У 30 р. до н. е.

138. «На захист Целія», 17, 41.

139. Ціцерон має на увазі філософію Епікура.

140. Мова йде про так звані «парадокси». Так стоїки називали судження, які людям видаються неочікуваними, суперечними із здоровим глуздом, наприклад, що всі злочини рівноцінні.

141. «Друга філіппіка», 30.

142. Ісократ і Анаксімен - давньогрецькі оратори і вчителі красномовства.

143. Рядок з трагедії Есхіла, яка не збереглася.

144. Демосфен. Про вінок, 227.

145. Із цих «Спогадів» дійшли до нас дрібні фрагменти. Марк Віпсаній Агріппа - видатний полководець, друг і зять Октавіана Августа. Гай Цільній Меценат - друг і дорадник Августа, покровитель літератури (зокрема піклувався про Вергілія і Горація).

146. Платон. Держава, V, 473 d.

147. Фемістокл і Алківіад - видатні давньогрецькі державні діячі.

148. Децім Лелій - помпеянець, народний трибун 54 р. до н. е.

 


© Aerius, 2004


Расскажем где покупать бензопилы в Николаеве с доставкой.