Плутарх
Нікій і Красс
Переклад Й. Кобова


© Plutarch

© Й.Кобів (переклад), 1991

Джерело: Плутарх. Порівняльні життєписи. К.: Дніпро, 1991. 448 с. С.: 63-125.

Сканування та коректура: Aerius (ae-lib.org.ua), 2004


Зміст

Нікій

Красс

(Порівняння)

 

Примітки


 

 

НІКІЙ

І. Доречно, на мій погляд, порівняти Нікія з Крассом і розгром у війні з парфянами із сіцілійською поразкою (1). У зв'язку з цим вважаю за свій обов'язок попередити читачів, що в зображенні подій, колись блискуче викладених Фукідідом (2), який перевершив самого себе щодо сили, яскравості та барвистості стилю, ми не пішли за прикладом Тімея (3). Він, сподіваючись перевершити Фукідіда щодо виразності, а Філіста (4) показати неприторенним невігласом і неуком, з головою поринув у змальовування боїв, морських битв, виступів на народних зборах, які до нього вищезгадані письменники прекрасно описали. Далебі до нього не можна віднести слова Піндара (5), що

За лідійською колісницею він пішки ходив, 

а радше робить він враження недовченого телепня і, як каже Діфіл (6):

Товстий і салом сіцилійським напханий, 

і в багатьох місцях нагадує Ксенарха (7). Так, приміром, він вбачає лиховісну прикмету для афінян у тому, що полководець, ім'я якого походить від слова «перемога» (8), відмовлявся прийняти командування військом, далі він твердить, що спотворенням герм божество вказало на страждання, яких афінянам доведеться зазнати під час війни від Гермократа (9), сина Гермона, і що Геракл повинен був допомагати сіракузянам заради Кори (10), від якої він одержав Кербера, а на афінян гнівався за те, що вони підтримували жителів Егести , нащадків троянців, у той час, як сам Геракл за кривду, заподіяну йому Лаомедонтом (12), ущент зруйнував Трою. Либонь, Тімей писав такі речі з уподобання до манірності, і з цієї причини виправляв стиль Філіста й гудив послідовників Платона й Арістотеля. Взагалі, суперництво та змагання в стилі - це, по-моєму, марні й софістичні потуги, а якщо вже мова йде про наслідування того, що наслідувати не годиться, то це просто-таки нерозумне намагання.

Що стосується подій, описаних Фукідідом і Філістом, то їх, ясна річ, обійти мовчанням не можна, тим паче що саме вони дають уявлення про характер і поведінку Нікія, які виявились у безлічі жахливих знегод. Про ці події я розповів стисло, обмежившись найнеобхіднішими відомостями. А щоб мені не дорікали за недбайливість і лінощі, я прагнув зібрати те, на що багато письменників не звернули уваги: принагідні згадки в різних творах, написи на стародавніх пам'ятниках, постанови народних зборів тощо. Я поставив перед собою завдання не нагромаджувати непотрібного історичного матеріалу, а викласти те, що конче потрібне для розуміння способу мислення і характеру людини.

2. Отже, розпочинаючи розповідь про Нікія, годиться насамперед відзначити (про це вже згадав Арістотель (13)), що в Афінах тоді були троє найвидатніших громадян, які почували батьківську доброзичливість і любов до народу, а саме: Нікій, син Нікерата, Фукідід, син Мелесія (14), і Терамен (15), син Агнона; останній відзначився в меншій мірі, ніж два попередні. Тераменові, уродженцю острова Коса, дорікали за його неафінське походження, а за хитання в політичних поглядах його прозвано «Котурном». Найстарший з них, Фукідід, як голова аристократичної партії часто виступав проти Перікла, який був проводирем народу. Молодший за Фукідіда Нікій домігся деякого впливу ще за життя Перікла, був разом з ним стратегом і часто займав високі посади, а після його смерті зразу висунувся на перше місце в державі, головним чином, завдяки підтримці багатих і значних громадян, які хотіли протиставити його нахабному і зухвалому Клеону (16), але й народ ставився до Нікія доброзичливо і з довірою. А Клеон вбирався в силу,

Догоджаючи старцю і прибутки обіцяючи (17),

Однак, бачачи його пожадливість, нахабність і надокучливість, навіть ті, перед ким він запобігав, переходили на бік Нікія. Поведінка Нікія не мала в собі нічого суворого й непривітного, поєднана вона була з обережністю, а певна боязливість прихиляла до нього народ. Несміливий і нерішучий від природи, він уміло приховував свою слабодухість на війні вмінням досягати перемог, та й взагалі його як полководця невідступно супроводили успіхи. Обачливість у державній діяльності і страх перед донощиками розцінювались як демократичні властивості, що в чималій мірі зміцнили становище Нікія в державі й допомогли йому прихилити до себе народ, який боїться тих, хто нехтує ним, а підносить тих, хто боїться його. Адже простий народ вважає для себе за велику честь, якщо можновладці не гордують ним.

3. Перікл, який був наділений громадянською мужністю й силою слова, керував державою, не запобігаючи перед народом і не шукаючи його довір'я. Нікій не володів такими даними, зате він мав величезне багатство, яке допомагало йому вести народ за собою. Афінянам припала до вподоби легковажна поведінка Клеона і його схильність до насолод, і в цьому відношенні Нікій не спроможний був змагатися з ним на рівних, зате він оплачував театральні вистави, гімнастичні змагання та інші заходи, затьмаривши в цьому всіх своїх попередників і сучасників (18). З його пожертв богам ще й досі стоїть на Акрополі статуя Паллади, яка вже втратила позолоту, і побудований на священній ділянці Діоніса храм для зберігання триніжків - нагород для хорегів. Адже як хорег Нікій одержував нагороди часто і жодного разу не зазнав поразки. Розповідають, що під час однієї вистави роль Діоніса грав його раб - красень, високий на зріст, ще безбородий. Афінянам дуже сподобався його виступ, і вони довго плескали в долоні, а Нікій, підвівшись із місця, сказав, що гріх тримати в неволі тіло, присвячене богу, і відпустив юнака на волю. Згадують і про його щедрі й достойні бога Аполлона дари для острова Делосу (19). Річ у тім, що хори, які відправлялись різними містами для виконування гімнів на честь бога Аполлона, причалювали як попало і де попало, юрба острів'ян зустрічала їх тут же, при кораблях, і одразу прохала їх співати без будь-якого порядку. Хористи з поспіху виходили на берег безладно, клали на свої голови вінки й переодягались - усе це робилось поквапом. Коли священне посольство афінян повів Нікій, то він разом з хором, жертовними тваринами та іншим вантажем висадився на Ренії (20). Уночі він через невелику протоку між Ренією й Делосом перекинув міст, який виконаний був заздалегідь у Афінах за відповідними розмірами, чудово позолочений, розмальований, прикрашений вінками й килимами. На світанку Нікій повів через міст урочисту процесію з хором у пишному вбранні, який співав гімн на честь бога. Після жертвоприношення, змагань і пригощання він поставив як дар богові мідну пальму і присвятив йому земельну ділянку, яку купив за десять тисяч драхм. Прибутки з неї делосці мали витрачати на жертви й пригощання, а звертаючись до богів з молитвами, бажати Нікію силу-силенну благ. Це було записано на плиті, яку Нікій залишив, немов сторожа свого подарунку, на Делосі. Згадана пальма зламалась від буревію і впала, розтрощивши величезну статую, поставлену наксосцями.

4. Безперечно, Нікій у своїх вчинках керувався в значній мірі жадобою слави і честолюбством, але в усьому іншому його спосіб життя і звички дають підставу зробити висновок, що добродійність і бажання сподобатись народові були наслідком благочестя. Адже, за словами Фукідіда (21), Нікій був людиною богобоязливою і забобонною. В одному з діалогів Пасіфонта (22) написано, що Нікій щоденно приносив жертви богам і, тримаючи у себе в помешканні ворожбита, вдавав, нібито повсякчасно радиться в громадських справах, а насправді, робив це у своїх особистих, переважно щодо срібних копалень. Він мав у Лавріотиці(23) багато копалень, причому дуже прибуткових, але добування в них срібла було пов'язане з небезпекою для життя. Там було зайнято безліч рабів, і більшу частину майна Нікія становило срібло. У зв'язку з цим чимало людей зверталося до нього за позикою і одержувало гроші. Він позичав без різниці і тим, хто міг йому зашкодити, і тим, хто заслуговував допомоги. Взагалі, негідникам наруч була його боязливість, а порядним людям - його доброзичливість. Свідченням цього можуть бути твори комедіографів. Так, Телеклід (24) написав на якогось донощика такі рядки:

Міну дав Харікл мені, щоб я нікому не казав,

Що у матері родився першим він... із гаманця.

І чотири міни дав ось Нікій, Нікерата син.

А за що одержав їх, хоча чудово знаю я,

Не скажу: він - друг мій і, мабуть, розумна голова.

Донощик, зображений Евполідом (25) у комедії «Маріка», так розмовляє з якимсь затурканим бідняком:

- Скажи, давно ти розмовляв із Нікієм?

- Не розмовляв. На ринку він стояв якось.

- Так, він признався нам, що бачив Нікія! 

Про що балакали? Про зраду, ясна річ!

        - Гей, приятелі, чуєте? 

Вже на гарячому спіймали Нікія!

        - Хіба тупоголовим нам 

Достойного спіймати на гарячому?

А в Арістофана Клеон так погрожує:

Затулю рот балакунам і Нікію попаде (26).

Та й Фрініх (27) зображує Нікія як людину лякливу й заклопотану:

Він громадянин добрий був, про це я знав. 

Він не ходив, як Нікій, чимсь наляканий.

5. Остерігаючись донощиків, Нікій не обідав ні з ким із громадян, не вдавався в розмови і взагалі не до душі було йому таке проведення часу. Коли він був при владі, то засиджувався до пізньої ночі в стратегії (2) , на засідання Ради з'являвся першим і виходив останнім. У хвилини вільні від громадських справ він не приймав нікого на розмову - сидів у себе, замкнувшись наглухо. Друзі Нікія зустрічали відвідувачів біля дверей і просили в них вибачення, мовляв, Нікій і вдома зайнятий невідкладними державними справами. Найчастіше виступав у цій смішній ролі й оточував ім'я Нікія ореолом слави його вихованець Гієрон, який в домі господаря навчився грамоти й музики. Цей Гієрон видавав себе за сина Діоніса, прозваного Мідяком (29), того самого, чиї вірші дійшли до наших днів і хто очолив гурт переселенців, що заснували місто Турії (30). Згаданий Гієрон влаштовував для Нікія таємні зустрічі з віщунами і поширював у народі чутки, що Нікій веде працьовите й важке життя заради добра рідного міста. «Навіть у лазні і за обідом,- твердив Гієрон, - Нікію з голови не виходять державні питання. Він запустив власні справи в ім'я загального добра і ледве знаходить змогу лягти, коли інші вже добре поспали. Тим-то в нього слабке здоров'я, у взаєминах з друзями він мало привітний і сердечний, та й занедбав ці взаємини, так само як і управління своїм маєтком, присвятившись повністю державним справам. Інші ж люди вміють і друзів придбати, і розбагатіти, і гараздують, використовуючи своє високе становище і не дбаючи про інтереси суспільства». Справді, Нікій жив так, що міг віднести до себе слова Агамемнона:

Ім'я високе служить нам щитом в житті, 

Однак ми слуги простолюду (31)

6. Нікій помітив, що народ інколи охоче користується досвідом видатних ораторів або розумних людей, але завжди з підозрою й острахом ставиться до їхнього обдаровання і старається принизити їхню гордість і славу. Проречистим доказом цього було засудження Перікла, вигнання Дамо-на (32), недовіра до Антіфонта із Рамнунта (33) і, особливо, сумна доля Пахета (34), який після здобуття Лесбосу, складаючи звіт про свій похід, на суді вихопив меч і заколов себе. Тим-то Нікій відкручувався від командування в тяжких і далеких військових походах, а якщо вже приймав керівництво, то перш за все думав про безпеку, і, як наслідок, його походи кінчалися переважно успіхом. Однак, свої звитяги він відносив не на карб своїй мудрості, силі чи мужності, а все приписував волі богів і долі, щоб не стати жертвою заздрощів, які викликала слава. Про це говорять самі події. Адже Нікій не був винуватцем ні однієї з безлічі бід, які спіткали тоді Афіни. Поразки від халкідян у Фракії зазнали полководці Кал-лій і Ксенофонт (35), нещастя в Етолії мало місце, коли командуючим був Демосфен (36), у битві коло Делії, де полягла тисяча афінян, командував Гіппократ (37). Перікла, який під час війни замкнув в Афінах сільське населення, називали винуватцем моровиці, яка спалахнула через зміну місця проживання і звичного способу життя (38).

Вини Нікія у цих нещастях не було ніякої. Навпаки, командуючи військом, він захопив Кіферу, острів розташований напроти Лаконії і заселений лаконцями , у Фракії він здобув і підкорив Афінам багато міст, які збунтувалися, замкнув мегарян у їхньому місті й невдовзі зайняв острів Міною. Трохи згодом він підкорив Нісею, висадився на корінфських землях і переміг у битві, в якій загинула сила-силенна корінфян, у тому числі їхній полководець Лікофрон. Там трапилось таке. Афіняни під час прибирання загиблих через неуважність залишили непохованими трупи двох своїх воїнів. Як тільки про це дізнався Нікій, він наказав флотові зупинитися й відправив до ворогів посланця, щоб той домовився про поховання. Тут слід згадати, що за загальноприйнятим законом і звичаєм сторона, яка просила видачі тіл убитих, тим самим відмовлялась від перемоги; вона не мала права ставити трофей, бо переможцем вважався той, хто сильніший, а ті, що не можуть домогтися свого, хіба що проханнями, сили не мають. Отож Нікій волів пожертвувати славою переможця і втратити нагороду, аніж залишити непохованими двох співвітчизників. Сплюндрувавши прибережну смугу Лаконії, розгромивши лакедемонян, які виступили проти нього, Нікій зайняв Тірею (40), якою володіли егінці, а полонених відправив в Афіни.

7. Коли Демосфен укріпив Пілос (41), проти цього пелопон-нес ці кинули сухопутні й морські сили. Дійшло до битви, і близько чотирьохсот спартанців опинилися в оточенні на острові Сфактерії. Взяти їх у полон афіняни слушно вважали для себе важливою справою, але облога в умовах безводної місцевості виявилась тяжкою і затяжною. До того ж перевіз туди продовольства влітку забирав багато часу і обходився дорого, а взимку був небезпечний і навіть зовсім неможливий. Афіняни нарікали й шкодували, що відправили з відмовою посольство лакедемонян, яке прибуло для переговорів про мир. А відправили їх за підмовою Клеона, який був проти замирення, головним чином, через неприязнь до Нікія. Як особистий його ворог і, бачачи, що Нікій підтримує прохання лакедемонян, він намовив народ голосувати проти перемир'я. Коли облога затягнулася і до Афін почали доходити чутки про страшні нестатки в таборі, тоді афіняни повернули свій гнів на Клеона. Той звалив усю вину на Нікія, закидаючи йому, що в своєму боягузтві і млявості він шкодує' ворогів, і заявив чванливо, що якби йому доручили командування, то лакедемоняни не трималися б так довго. Тоді афіняни піймали його на слові. «Чому ж ти не йдеш у похід і то - незабарно?» - запитали його. Нікій підвівся з місця й уступив йому керівництво військом біля Пілоса, порадивши взяти воїнів скільки треба і не показувати свою відвагу на словах у безпечному місці, а на ділі порадувати нарешті місто якоюсь важливою послугою. Клеон спочатку відмахувався, заскочений несподіваним поворотом справи, але афіняни наполягали, та й Нікій з криком вимагав, тож Клеонові, підбадьореному й зачепленому у своєму честолюбстві, не залишалося нічого іншого, як прийняти командування. Він пообіцяв через двадцять днів після відплиття або перебити обложених усіх до одного, або доставити їх живими до Афін. Афіняни більше сміялися, ніж вірили у ці пихаті запевнення, бо в них увійшло у звичку весело собі жартувати з легковажності й шаленства Клеона. Кажуть, одного разу на зборах народ довго сидів на Пніксі(42), чекаючи Клеона. Нарешті той прийшов з вінком на голові і просив відкласти збори до завтра. «Сьогодні я зайнятий,- сказав він,- хочу прийняти своїх гостей і вже приніс жертву богам». Заливаючись сміхом, афіняни підвелися з місць і розпустили збори.

8. Однак цього разу щастя всміхнулося Клеонові. Керуючи військовими діями спільно з Демосфеном, він мав блискучий успіх: у визначений ним самим строк спартанці, що ще залишилися в живих, склали зброю і здалися в полон. Ця подія дуже зашкодила славі Нікія. Самохіть відмовитися через боягузтво від командування і дати своєму супернику змогу здійснити видатний подвиг розцінювалось у афінян як щось гірше й ганебніше, ніж кинути щит. Арістофан скористався цим, щоб поглузувати з Нікія в «Птахах» (43):

Клянуся Зевсом, не пора дрімати вам, 

Негоже довше, як Нікій, зволікать.

А в його «Землеробах» (44) так написано:

- Орать хочу! - А хто тобі заважає?

- Ви самі! Драхм відлічу вам я тисячу, 

Зніміть лиш з мене керування тягарі.

- Гаразд! Додам до цього Нікія хабар, 

Дві тисячі їх буде в нас.

Як-не-як, а державі Нікій завдав чималої шкоди тим, що дозволив Клеонові домогтися такого впливу і слави, внаслідок чого той набрався незмірної пихи й нечуваної зухвалості. Клеон накликав на місто безліч нещасть, від нього немало натерпівся й Нікій. Клеон перестав дотримуватися будь-яких вимог пристойної поведінки на ораторському підвищенні, викрикував, скидав з плечей плащ, бив себе по стегнах, бігав під час промови; його розбещеність і нехтування пристойністю передалися державним діячам, що незабаром згубно відбилося на становищі в державі.

9. У той час почав уже звертати на себе увагу афінян Алківіад (45), запобігаючи перед народом, хоч не так нахабно, як Клеон. Він нагадував плодоносний ґрунт Єгипту, який, кажуть,

...родить багато 

Зілля корисного людям, багато й шкідливого дуже (46).

Так і Алківіад, людина обдарована, але непостійної вдачі, впадав у крайнощі й виступав призвідником крутих перемін. Тим-то, навіть звільнившись від Клеона, Нікій не мав часу повністю навести лад і спокій в місті: хоч він і скерував державні справи на правильну дорогу, та змушений був занедбати цю діяльність, бо внаслідок надмірного й нестримного честолюбства Алківіада був втягнений у нову війну. А сталося це в такий спосіб.

Найзавзятішими противниками миру в Греції були Клеон і Брасід (47). Війна приховувала злостивість першого і вкривала славою доблесть другого. Одному вона давала привід для нечуваних безчинств, другому - для подвигів. Обидва вони полягли на полі бою під Амфіполем. Тоді Нікій, зміркувавши, що спартанці віддавна хочуть миру та й афінянам уже відпала охота до війни, що і ті, так би мовити, опустили безпорадно руки, невідкладно вжив заходів, щоб установити добросусідські стосунки між обома державами, звільнити їх від бід і дати мир іншим грекам і в такий спосіб забезпечити тривале щастя в майбутньому. Людям заможним і літнього віку, а також переважній більшості хліборобів до душі був мир. Зустрічаючись особисто з багатьма іншими громадянами й напоумляючи їх, Нікій домігся того, що вони охололи до війни. Це дало йому змогу обнадіяти спартанців, запрошувати й заохочувати їх вести переговори в справі укладення миру. Спартанці довіряли Нікію з уваги на його порядність і турботу про ув'язнених пілоських полонених, яким він полегшував гірку долю, виявляючи до них людяність і теплоту. Попервах обидві сторони уклали перемир'я строком на один рік. Протягом цього часу афіняни і спартанці зустрічалися одні з одними, втішалися спокоєм і безпечним життям, спілкувалися з чужоземцями і знайомими, прагнули жити без кровопролиття і війни. Вони з насолодою слухали спів хору:

Хай спис мій павутинням вкритий тут лежить (48).

Їм приємно було згадувати вислів, що сплячих людей під час миру будять не військові сурми, а півні. Вони накидалися з лайкою і гнали від себе геть тих, хто говорив, що війні судилось тривати три дев'ятиріччя(49). Дійшовши згоди в усіх питаннях, вони уклали мир. Більшість громадян вірила, що настав кінець лихоліттю. Ім'я Нікія було на устах усіх, його називали улюбленцем богів, який удостоївся того, що в нагороду за благочестя його іменем названо найбільше і найпрекрасніше із усіх благ. І справді мир називали твором Нікія, а війну - Перікла. Бо один з мізерної причини вверг греків у великі нещастя, другий переконав їх забути про страшні знегоди, зробив їх друзями. Ось чому понині цей мир називається Нікієвим (50).

10. Згідно з договором, сторони повинні були повернути одна одній захоплені землі й міста, а також полонених. Оскільки жереб мав вирішити, хто першим буде повертати загарбане, Нікій таємно купив щасливий жереб, внаслідок чого виконувати умови договору першим випало лакедемонянам. Так принаймні розповідає Теофраст (51). Коли корінфяни й беотійці, незадоволені з цього, своїми скаргами й вимогами знову ледь не викликали війну, Нікій намовив афінян і спартанців поширити мирний договір, доповнивши його військовим союзом, мовляв, це додасть миру сили, а їх зробить грізнішими для бунтівників і вірнішими у взаєминах.

У ході цих подій Алківіад, від природи не схильний до спокою, до того ж розгніваний на лакедемонян за те, що вони шанували й цінили Нікія, а ним нехтували, спочатку відкрито виступав проти союзу, але його намагання зірвати переговори не увінчались успіхом. Згодом, помітивши, що афіняни охололи у своїй прихильності до лакедемонян і виражають обурення укладенням військового союзу між Спартою та Беотією і що всупереч умовам договору лакедемоняни не повернули ні Панакта (52), ні Амфіполя, Алківіад почав підігрівати незадоволення і при будь-якій нагоді підбурював народ проти лакедемонян. Нарешті він домігся того, що аргосці (53) прислали в Афіни посольство і став домагатися, щоб афіняни уклали з ними військовий союз. Тим часом із Спарти прибули посли з необмеженими повноваженнями і на попередній зустрічі в Раді довели, що з'явилися з прийнятними умовами. Алківіад, наляканий, що їхні доводи можуть переконати й народ, вдався до обману. Він поклявся спартанцям допомогти у всьому, якщо вони скажуть привселюдно, що вони не наділені необмеженими повноваженнями, бо в такий спосіб легше осягнуть свою мету. Посли дали себе переконати і від Нікія перейшли на його бік. Алківіад привів їх на народні збори й насамперед запитав, чи мають вони необмежені повноваження. Ті заперечили. Тоді він усупереч даним їм обіцянкам, беручи членів Ради за свідків їхніх слів, просив народ не вірити й не ставитись з увагою до тих, що так у живі очі брешуть і говорять раз так, раз сяк. Посли, ясна річ, збентежились, та й Нікій розгубився, і не знав, що сказати; він був здивований і засмучений. Народ уже ладен був невідкладно запросити аргосців і укласти з ними союз, але тут Нікія виручив землетрус, який призвів до зриву зборів. На другий день народ зібрався вдруге. Нікій насилу зумів переконати афінян утриматися поки що від переговорів з аргосцями, а його відправити як посла до лакедемонян, певний, що все владнається якнайкраще. Коли він прибув у Спарту, його прийняли з пошаною як людину щедрої душі й доброзичливу за спартанців, але нічого там не домігся, бо верх узяли прихильники беотійців. Нікій вертався в Афіни знеславлений і зганьблений, надто він боявся гніву, й обурення афінян за те, що за його намовою Спарті повернено стільки важливих осіб. Річ у тім, що привезені з Пілоса полонені належали до найзнатніших спартанських родин, а їхні друзі й родичі втішалися неабияким впливом. Однак гнів проти нього не вилився в лють, афіняни обмежились тим, що стратегом обрали Алківіада і, крім аргосців, зробили своїми союзниками елейців і мантінейців, які відкололись від лакедемонян. Крім того, афіняни відправили в Пілос загін з метою пустошити Лаконію. Ось так війна спалахнула з новою силою.

11. Ворожнеча між Нікієм та Алківіадом сягнула вершини, коли надійшов строк суду за допомогою черепків. До нього вряди-годи вдавався афінський народ як до засобу для вигнання на десять років кого-небудь з осіб, які викликали підозру або заздрощі своєю славою чи багатством. Обидва - Нікій і Алківіад неабияк потерпали, опинившись перед небезпекою, бо хтось із них мав стати жертвою остракізму. Алківіада незлюбили за його поведінку і боялися його зухвалості, про що докладніше мова йде в його життєписі, Нікію ж заздрили за його багатство, але не це основне: спосіб його життя давав підставу думати, що в Нікія немає людяності й любові до народу, а лише якась шорсткість, відлюдкуватість і співчування олігархії. Він настроював проти себе тим, що приносив користь несамохіть, до того ж усупереч бажанням і думкам афінян. Коротко кажучи, войовничо настроєна молодь сперечалася з людьми миролюбними й поважного віку, причому одні хотіли вигнати Нікія, інші - Алківіада.

Часто при чварах негідник буває у великій пошані.

Так ось що вийшло тоді: народ, розколовшись на два табори, дав волю неприторенним негідникам, серед яких був Гіпербол з Перітед (54). Не сила робила його нахабним, а, навпаки, нахабністю він домігся сили, і слава, яку він здобув у місті, обернулася неславою для міста. У той час він вважав, що йому нема чого боятися остракізму, бо радше заслуговував кайданів. Нікій сподівався, що після вигнання одного з двох своїх суперників він з успіхом зможе протистояти тому, що залишиться. Він не приховував свого задоволення з чварів між ними й підбурював народ проти обох. Прихильники Нікія й Алківіада розгадали підступні задуми мерзотника і, потаємно домовившись між собою та припинивши непорозуміння, дружно об'єднали свої сили й перемогли. Внаслідок цього під остракізм підпав не Нікій і не Алківіад, а Гіпербол. Народ спершу сміявся з цього, а згодом почав висловлювати своє незадоволення, твердячи, що застосування остракізму до такого нікчеми ганьбить сам суд, бо таке покарання свого роду честь. Вважали, що якщо остракізм для Фукідіда, Арістіда та інших їм подібних був карою, то для Гіпербола став почестю і приводом для пихи, тому що негідника спіткала та сама кара, що і найзнаменитіших громадян. Про нього комедіограф Платон сказав таке:

Хоч справедливо він тепер покараний,

Однак ця кара не в ганьбу йому пішла.

Не для таких, як він, нам остракізм дано (55).

Відтоді нікого більше не карали остракізмом, Гіпербол був останнім, першим - Гіппарх із Холарга, оскільки виявився якимсь родичем тирана (56).

Але доля - штука химерна й розумом незбагненна. Бо якби Нікій на суді черепків виступив проти Алківіада, то або взяв би верх, вигнавши противника, і жив би безпечно в Афінах, або, переможений, покинув би місто й не зазнав би тих бід, які його потім спіткали, та й утвердилася б за ним єлава визначного полководця. Теофраст, наскільки я знаю, твердить, начебто Гіпербол пішов на вигнання через ворогування Алківіада з Феаком, а не з Нікієм, але більшість письменників дотримується погляду, який ми тут виклали.

12. Коли в Афіни прибуло посольство з Сегести й Леонтін і намовляло афінян піти походом на Сіцілію, Нікій заперечував проти цього, але Алківіад своїми честолюбними порадами взяв гору. Йому ще до скликання народних зборів пощастило захопити юрбу далекосяжними задумами, так що юнаки в палестрах і літні люди, збираючись у майстернях і сидячи на лавках, креслили карту Сіцілії, море, яке її омиває, її гавані й частини острова, звернені до Африки. Мало того, Сіцілію вони розглядали не як завершення війни, а як відправну точку для ведення війни з Карфагеном та для володіння Африкою і морем аж до Гераклових стовпів (57). Афіняни настільки захопились цією затією, що мало хто з впливових громадян підтримував Нікія. Заможні люди не висловлювали голосно своїх поглядів із страху, що їх можуть звинуватити в небажанні нести витрати на спорядження кораблів. Нікій, однак, безупинно виступав проти війни і навіть після того, як афіняни проголосували за війну і вибрали його першим стратегом разом з Алківіадом і Ламахом (58), він на найближчих народних зборах підвівся з місця й усілякими доказами відмовляв їх від недоречного задуму. Наприкінці виступу Нікій закинув Алківіадові, що він заради особистої користі та в гонитві за славою втягує державу в тяжку і сповнену небезпек заморську війну. Хоч гіікій нічого й не домігся, проте його славнозвісну досвідченість розцінювали афіняни як запоруку безпеки походу. Сміливість Алківіада й палкість Ламаха, поєднані з обачливістю Нікія, виправдовували такий вибір полководців. Демо-страт, який найбільше із народних вождів підбурював афінян до війни, встав тоді і, заявивши, що покладе край застереженням Нікія, запропонував наділити стратегів необмеженими повноваженнями та надати їм право вирішувати справи за власним розсудом як на батьківщині, так і в поході, і переконав народ проголосувати за цю пропозицію.

13. Кажуть, однак, що й жерці виступали проти походу, вказуючи на несприятливі призвістки. Проте Алківіад, посилаючись на інших ворожбитів і на якісь старовинні оракули, зробив висновок, що афіняни в Сіцілії здобудуть гучну славу. І від оракула Аммона (59) з'явилися до нього якісь ясновидці з віщуванням, що афіняни захоплять усіх сіракузян. Лихі знамення вони старанно приховували із страху вимовити лиховісні слова. Навіть явні й очевидні прикмети не змогли відвернути афінян від походу, як, приміром, спотворення протягом однієї ночі всіх герм ю (крім однієї-єдиної, званої гермою Андокіда, яка була подарунком філи Егеїди, і стояла перед будинком Андокіда). Не зупинило їх і те, що трапилося на вівтарі дванадцяти богів. Якийсь незнайомець вискочив на вівтар, розсівся на ньому й оскопив себе каменем. У Дельфах на мідній пальмі стояло золоте зображення -- подарунок Афін із здобичі, захопленої в персів. Протягом багатьох днів круки прилітали і дзьобали статую, а виконані із золота плоди пальми відкушували і скидали вниз. Але афіняни всупереч здоровому глузду вважали, що це вигадки дельфійських жреців, підмовлених сіракузянами. Один оракул велів доставити з Клазомен (61) у Афіни жрицю; її викликали, і виявилось, що жриця зветься Гесіхія, тобто Тиша. Цією пересторогою божество, очевидячки, напоумляло афінян берегти в той час тишу. Чи то наляканий цією прикметою, чи то чисто по-людськи відчуваючи страх перед походом, астролог Метон, уже призначений начальником якоїсь військової частини, прикинувся душевно хворим і вдавав, що намагається підпалити власний дім. Інші твердять, що він не прикидався божевільним, але справді вночі спалив свій будинок, потім, з'явившись на площі, слізно благав співгромадян зважити на його біду і звільнити від-участі в поході сина, який мав відплисти в Сіцілію як командувач трієри. А філософові Сократу його внутрішній голос (62) за допомогою відповідного знаку сповістив, що морський похід закінчиться невдало для Афін. Сократ розповів про це своїм знайомим і друзям, і чутка про це широко розповсюдилась. Чимало громадян були стурбовані, зваживши, в які дні мали відплисти кораблі. Жінки в той час відзначили свято на честь Адоніса (63). Повсюдно в місті видно було його статуї, а жінки хоронили бога з голосінням, так що ті, хто хоч трохи зважав на знамення, переживали за військо, готове до відплиття, і боялися, щоб його блиск і пишнота скоро не померкли.

14. Коли Нікій виступав проти постанови народних зборів про сіцілійський похід, коли він не відступив від своїх поглядів, не піддаючись оманливим надіям, і не дав себе засліпити величчю влади, він показав себе людиною розумною і чесною. Але після того як він не зумів відмовити народ від війни, йому не вдалося ухилитися від керівництва походом, коли народ підняв його на висоту і наділив владою стратега, тоді вже не личило йому більше зволікати, сумніватись і, мов дитина, дивитися з корабля назад. Мало того, він своєю поведінкою збивав з пантелику і відбивав товаришам охоту до дій по керівництву походом, до нудоти повторював одне й те ж, мовляв, він прийняв керівництво всупереч власному переконанню, а треба було йому, не гаючи часу, вдарити на ворога і в битвах шукати щастя. Нікій же не прислухався до поради Ламаха прямо плисти на Сіракузи і дати бій поблизу самого міста, знехтував він і порадою Алківіада, який був за те, щоб підняти проти сіракузян інші сіцілійські міста, а вже потім іти на самі Сіракузи. Заперечуючи їм, Нікій вважав за краще спокійно плавати вздовж берегів Сіцілії, брязкати зброєю і показати грізні трієри, а потім вернутися в Афіни, залишивши невеликий загін в Егесті. Цим він зразу розладнав замисли своїх товаришів по керівництву і вселяв їм зневіру. Через деякий час Алківіад був відкликаний в Афіни на суд. Нікій, який вважався другим полководцем, насправді ж будучи головнокомандуючим, надалі виявляв бездіяльність. Він то плавав навколо острова, то влаштовував наради, поки воїни не втратили будь-які надії, а вороги мало-помалу отямилися від збентеження і страху, якого їм спочатку нагнала поява афінської військової моці.

Коли ще Алківіад був полководцем, афіняни підпливли до Сіракуз на шістдесяти кораблях. Афінські кораблі вишикувалися в бойовому порядку при виході з гавані, а десять кораблів було відправлено в гавань на розвідку. Через окличника афіняни вимагали від сіракузян дозволити леонтійцям вернутися в рідне місто, а в гавані захопили ворожий корабель, який віз таблиці з переліком імен усіх сіракузян за філами. Ці таблиці зберігалися за містом у храмі Зевса Олімпійського і їх перевозили тоді для підрахунку дорослого населення, здатного нести військову службу. Коли захоплені таблиці було передано стратегам і ті побачили безліч імен, ворожбити замислились, чи, бува, не сповнюється таким чином віщування про те, що афіняни візьмуть у полон усіх сіракузян. Зрештою, інші письменники твердять, що це пророцтво здійснилось для афінян, але іншим разом - тоді, коли афінянин Калліпп, умертвивши Діона, заволодів Сіракузами (64).

15. Після того як Алківіад відплив із Сіцілії, повнота влади перейшла до Нікія. Ламах був людиною мужньою і справедливою, у битвах його рука не знала втоми, а жив він так бідно і скромно, що після кожного походу складав афінянам рахунок на невеличку суму, витрачену ним на одяг і взуття. А вплив Нікія, крім усього іншого, полягав на багатстві й гучному імені. Передають, що, коли одного разу полководці влаштували нараду, Софокл на запрошення першим висловити свою думку відповів Нікію: «Я найстарший за віком, ти - за становищем». Так і в той час Нікій підкорив собі Ламаха, з яким не міг зрівнятися щодо полководницького хисту, і діяв з надмірною обережністю й повільністю. Плаваючи спочатку вздовж берегів Сіцілії на великій відстані від ворогів, він цим і вселив їм сміливість, потім після невдалого нападу на Гіблу (65) цілком себе обез-славив. Насамкінець Нікій підійшов до Катани, обмежившись захопленням Гіккари (66), негрецького містечка, з якого, як кажуть, серед інших полонених була вивезена і продана потім у Пелопоннес знаменита гетера Лаїда, тоді ще дівчинка .

16. Літо добігло кінця(68), коли Нікій нарешті зрозумів, що сіракузяни, які набралися сміливості, першими нападуть на афінян. Сіракузькі кіннотники зухвало під'їжджали до самого табору й питали афінян, навіщо вони з'явилися - щоб жити разом з катанцями чи переселити на старе місце вигнаних леонтійців. Тоді Нікію урвався терпець і він наказав кораблям плисти до Сіракуз. З метою безпечно і спокійно розбити табір для війська, Нікій з Катани підіслав до сіракузян одного чоловіка, щоб той порадив їм таке: якщо вони захочуть, то можуть захопити ніким не пильнований афінський табір і зброю афінян, коли в домовлений день підійдуть до Катани з усім військом. Він наговорив усякої всячини - що афіняни більшу частину дня проводять у місті і що прихильники сіракузян у Катані змовились при першій звістці про їх наближення захопити ворота і підпалити афінські кораблі в порту. Змовників, за його словами, налічується вже чимало, вони тільки чекають приходу сіракузян. Це був найзнаменитіший подвиг Нікія в Сіцілії. Цими хитрощами він домігся того, що все вороже військо вийшло, і місто майже опустіло. Сам Нікій відплив з Катани, заволодів гаванями і зайняв для табору місце, звідки міг безперешкодно діяти проти ворога тими засобами, в яких мав перевагу, не зазнаючи втрат, у чому поступався противнику. Коли сіракузяни вернулися з Катани й вишикувалися в бойовий стрій біля мурів міста, Нікій без загайки повів афінян у бій і переміг. Ворогів полягло відносно небагато, тому що на заваді переслідуванню стояла кіннота. Нікій наказав зруйнувати мости через річку, а це дало Гермократу (69) привід сказати у промові для втішення сіракузян, що Нікій поводить себе смішно, бо ухиляється від бою, нібито він не приплив у Сіцілію, щоб воювати. Так чи інакше, Нікій нагнав сіракузянам такого страху, що вони замість п'ятнадцяти стратегів, як це було досі, вибрали трьох інших, яким народ поклявся у вірності і наділив їх необмеженими повноваженнями.

Афіняни дуже хотіли захопити поблизький храм Зевса Олімпійського, де зберігалося безліч золотих і срібних приносин. Проте Нікій, навмисно гаючись, проґавив слушну нагоду і тільки спостерігав, як туди ввійшов відділ сіракузьких воїнів для його охорони. Він-бо виходив з тієї точки зору, що коли воїни розграблять храмові скарби, то державі з цього не буде ніякої користі, а вся відповідальність за святотатство ляже на нього.

Нікій ніскільки не скористався своєю славною перемогою і через декілька днів знову відплив у Наксос (70), де перезимував. Витрачаючи великі кошти на утримання величезного війська, він мало чого домігся, якщо не рахувати, що на його бік перейшло декілька сіцилійських міст. Сіракузяни знову набралися духу, послали військо проти Катани, сплюндрували околиці міста і спалили афінський табір. За це всі обвинувачували Нікія, що він своїми розмірковуваннями, нерішучістю й повільністю втратив зручну нагоду для успішних дій. За самі ж дії йому дорікати не можна. Раз узявшись за що-небудь, він виявлявся рішучим і послідовним, але коли треба було на що-небудь рішитись, він зволікав і боявся.

17. Коли Нікій знову повів військо проти Сіракуз, то зробив це з таким умінням, так навально і заодно обережно, що непомітно зумів причалити до Тапсу і, висадившись, зайняти Епіполи (71). Крім того, з загону сіракузьких відбірних воїнів, що прийшов туди на допомогу, він захопив у полон триста чоловік і примусив тікати ворожу кінноту, яка досі вважалася непереможною. Але що найбільше вразило сіцілійців, а грекам видалось неймовірним, так це те, що Нікій у короткий час оточив мурами Сіракузи - місто, не менше за своїми розмірами від Афін, до того ж таке, довкола якого дуже важко побудувати довжелезний мур з уваги на нерівну місцевість, близькістю моря і околишні болота. Нікій лише трохи не докінчив будівництво цього муру, бо ці надмірні клопоти випали на його долю тоді, коли він нездужав, хворіючи на запалення нирок; цим, власне кажучи, можна виправдати ту обставину, що роботи не були закінчені. Я сповнений подиву до дбайливості полководця і відваги воїнів, які з успіхом виконували складну роботу. Після їх поразки й загибелі Евріпід склав таку епітафію:

Воїни наші вісім разів сіракузян здолали, 

        Поки однакову всім поміч давали боги.

До речі, не вісім, а більше разів сіракузяни зазнали поразки, поки чи боги, чи доля не відвернулися від афінян саме тоді, коли вони піднялися на вершину своєї могутності.

18. Незважаючи на свою недугу, Нікій брав участь майже у всіх військових починаннях. Коли одного разу вона особливо йому дошкуляла, він залишився в таборі з декількома рабами. Ламах, який узяв на себе керівництво військом, вступив у бій з сіракузянами, які з боку міста почали споруджувати мур проти афінського, щоб не допустити до утворення кільця довкола міста. Коли афіняни після перемоги, захопившись погонею за ворогом, розстроїли свої ряди, Ламах виявився відрізаним від своїх і змушений був прийняти на себе натиск сіракузянської кінноти. Очолював її Каллікрат, натура войовнича і запальна. Викликаний Каллікратом на герць, Ламах у двобої першим був поранений, потім завдав смертельного удару противнику, упав і загинув разом з Каллікратом. Заволодівши тілом і зброєю Ламаха, сіракузяни бігом кинулись до афінського муру, побіля якого лежав без будь-якого захисту Нікій. Насилу піднявшись і миттю оцінивши небезпеку, Нікій наказав тим, хто був при ньому, підпалити всю деревину, використовувану для спорудження облогових машин і самі машини. Це зупинило сіракузян і врятувало як самого Нікія, так і мур, і майно афінян: побачивши величезне полум'я, яке, спалахнувши, відрізало їх від ворога, сіракузяни відступили.

Після цього випадку єдиним стратегом залишився Нікій, і він був сповнений якнайкращих надій. Бо міста одне за одним переходили на його бік, навантажені хлібом кораблі звідусіль прибували до його табору; поки його справи йшли гладко, всі домагалися союзу з ним. Сіракузяни в розпачі вже помишляли про переговори з Нікієм. У той час Гіліпп (72), який поспішав з Лакедемона на допомогу сіракузянам, зачувши по дорозі про спорудження навколо міста муру і тяжке становище Сіракуз, переконаний, що Сіцілія вже в руках ворогів, продовжував плавання лише для того, щоб захистити італійські міста, якщо це йому вдасться. Скрізь і всюди поширилась гучна чутка про те, що афінян ніхто не може побороти, і в особі Нікія вони мають полководця, непереможного завдяки розуму і щастю. Та й сам Нікій під впливом сили і успіхів набрався сміливості, не властивої його вдачі. Довірившись таємним повідомленням із Сіракуз про те, що городяни незабаром почнуть переговори про здачу міста, Нікій не взяв до уваги наближення Гіліппа, зрвсім не виставляв варти. Внаслідок такої безтурботності і халатності Гіліщі, скориставшись цим, непомітно переплив протоку, висадився поодаль Сіракуз і зібрав значне військо. Сіракузяни нічого не відали про його висадку і взагалі не чекали його. Тим-то скликано народні збори для обговорення умов договору з Нікієм, і дехто вже поспішав на площу переконаний, що слід укласти мир, поки афіняни остаточно не оточать місто муром. Незабудованим залишився невеликий відтинок, і всі матеріали, необхідні для закінчення робіт, були вже підготовлені.

19. У цей напружений момент з Корінфа приїхав на одній трієрі Гонгіл. Сіракузяни, які збіглися до нього, дізналися, що їм на допомогу незабаром прийде Гіліпп і що припливуть іще інші кораблі. Вони ще сумнівалися: повірити Гонгілові чи ні, коли прибув гонець від Гіліппа з наказом зустрічати спартанців. Сіракузяни зразу підбадьорились і почали озброюватись. Гіліпп прямо з дороги нашвидкуруч вишикував воїнів у бойовий стрій і повів їх проти афінян. Коли і Нікій вишикував своїх воїнів, Гіліпп зупинився перед афінянами і послав окличника передати, що дозволяє афінянам безперешкодно забратися з Сіцілії. Нікій не вважав за доцільне відповідати йому. Деякі воїни з насмішкою питали, невже поява одного спартанського плаща і палиці (73) настільки додали сили сіракузянам, що вони зважуються легковажити афінян, які тримали ув'язненими і вернули лакедемонянам триста чоловік (74), сильніших за Гіліппа і з довшим волоссям, ніж у нього. Тімей передає, що і сіцілійці не поважали Гіліппа. В його жадібності і скнарості вони переконалися пізніше, а при першій зустрічі підсміювалися з його довгого волосся й витертого плаща. Цей же історик повідомляє також, що до Гіліппа, мов птахи до сови, яка раптом з'явилася, зліталося дуже багато добровольців, аби разом з ним воювати. Це друге повідомлення більш правдоподібне, ніж перше. Бо до Гіліппа приєднувалися тому, що в плащі і палиці вбачали символи спартанської доблесті. Що заслугою Гіліппа був перелом у війні на Сіцілії, твердить не тільки Фукідід, а й сіракузянин Філіст, очевидець цих подій.

У першій битві перемогу здобули афіняни. Вони вбили кількох сіракузян і корінфянина Гонгіла. Однак, на другий день Гіліпп показав, що значить досвідчений полководець. В його розпорядженні була та сама зброя і та сама кіннота, та й битва відбулася на тому ж місці, але, перебудувавши бойовий порядок, він розбив афінян. Коли вони тікали у свій табір, він наказав сіракузянам скористатися купами каменю та стосами деревини, які заготовили афіняни, і спорудити укріплення поперек муру, побудованого афінянами, так щоб він їм уже більше не. пригодився. Сіракузяни, окрилені успіхом, споряджали кораблі, своєю і союзницькою кіннотою робили наскоки, захоплюючи в полон чимало афінян. Гіліпп, об'їжджаючи міста, підбадьорював і згуртовував мешканців, домігшись того, що іони йому беззастережно підкорялися і з усіх сил допомагали. Дійшло до того, що Нікія, як і раніше, опосіли невеселі думки, і він, зваживши переміну в ході військових дій, занепав духом і писав в Афіни, вимагаючи, щоб на Сіцілію вислали нове військо або відкликали попереднє, крім того, просив настійно звільнити його від командування з уваги на хворобу.

20. Афіняни вже раніше думали послати підмогу в Сіцілію, але з заздрості до перших блискучих успіхів Нікія весь час щось знаходили, щоб відкласти відправлення війська. Тепер, нарешті, вони прискорювали йому допомогу. Весною повинен був вирушити з великим флотом Демосфен, а Еврімедон (75) відплив туди ще взимку, щоб доставити Ні-кію гроші й повідомити про призначення стратегами Евтідема і Менандра, які воювали при його боці.

Тим часом Нікій зазнав раптового нападу з моря й суходолу. Хоч його кораблі попервах відступали, все ж він відігнав і потопив багато ворожих кораблів, зате прийти на допомогу піхоті не встиг. Гіліпп несподіваним наскоком захопив Племмірій (76), де зберігалось багато корабельного спорядження і грошей, крім того, він перебив і взяв у полон чимало людей. Але головна біда була в тому, що він відрізав Нікія від постачання продовольством. Річ у тім, що поки Племмірій був у руках афінян, харчі для війська доставлялися безперебійно і швидко, а після його втрати постачання загальмувалося, бо довелось вести бій з ворожими кораблями, що стояли там на якорі. Що більше, сіракузянам тепер здавалося, що їхній флот був переможений не силами противника, а внаслідок браку порядку в них самих під час утечі. Вони знову взялися готувати кораблі до бою, причому набагато краще, ніж раніше. Нікій не квапився до морської битви, вважаючи повним безглуздям з малою кількістю кораблів, до того ж погано оснащених, вступати в бій з ворогами, коли йому на допомогу спішить сильний флот і свіжі війська під орудою Демосфена. Однак Менандр і Евтідем, недавно наділені високою владою, під впливом честолюбства і заздрощів до двох полководців хотіли відзначитись якимсь подвигом до приїзду Демосфена і перевершити славою Нікія. Під приводом, що слава рідного міста померкне і взагалі пропаде, якщо вони будуть боятися наступу сіракузьких кораблів, вони наполягали на тому, щоб дати морський бій. Застосована корінфським стерничим Арістоном хитрість із сніданком призвела, як пише Фукідід (77), до того, що афіняни були вщент розгромлені й зазнали величезних утрат. Нікій впав у розпач, бо й тоді, коли був одноосібним командуючим, його переслідували невдачі, а тепер він потрапив у біду через своїх товаришів.

21. У цей час (78) при вході в гавань появився флот Демосфена, сяючи зброєю і наганяючи жах на ворогів. На сімдесяти трьох кораблях було п'ять тисяч гоплітів і близько трьох тисяч списоносців, лучників і пращників. Демосфен хотів приголомшити ворогів, немов у театрі, блиском зброї, відмітними знаками на трієрах, великою кількістю начальників над веслярами і флейтистів (79). Сіракузян, зрозуміла річ, знову охопив невимовний страх, бо вони не бачили кінця-краю своїм нещастям. їм здавалося, що вони даремно страждають і гинуть без надії на краще завтра. Але недовго довелось Нікію тішитись прибуттям підкріплення. Демосфен при першій зустрічі з Нікієм був за те, щоб негайно напасти на ворогів і або навальним нападом захопити Сіракузи, або відплисти з флотом назад. Наляканий і здивований його безглуздою сміливістю, Нікій просив Демосфена ні в якому разі не діяти непродумано й необачно. Час, доводив він, не діє на користь ворога, який не має достатніх запасів і не розраховує на тривалу підтримку союзників. Під тиском нестатків сіракузяни скоро, як це було раніше, вступлять у переговори з ним. І справді, деякі з сіракузян вели таємні переговори з Нікієм і радили йому почекати, мовляв, громадяни вже тепер виснажені війною й незадово-лені Гіліппом і, якщо злигодні ще трохи посиляться, то вони опиняться в безвихідному становищі. Про все це Нікій говорив натяками або взагалі не хотів висловитись відверто і через те дав іншим стратегам привід обвинуватити його в боягузтві. Вони картали його за те, що він знову вдається до звичної поведінки - затягування, нерішучості, дріб'язкової обережності, внаслідок чого він проґавив слушну нагоду, не вдаривши на ворога зразу, а тільки тоді, коли сам вибився із сил і з ним перестали рахуватися. Тим-то стратеги підтримали думку Демосфена, і Нікію не залишилось нічого іншого, як проти волі поступитися їм.

Отже, Демосфен уночі напав з піхотою на Епіполи (80) і перш, ніж вороги змогли опам'ятатися, одних перебив, інших, що оборонялися, змусив до втечі. Не обмежившись цим успіхом, він просувався вперед, поки наткнувся на беотійців. Вони зімкнутими рядами з висунутими вперед списами з криком рушили на афінян і відтіснили їх назад. Усе військо Демосфена опанував страх і замішання. Втікачі змішалися з тими, хто ще наступав на противника; тим, хто йшов уперед, перепиняли дорогу свої, пойняті жахом. Беотійці зупинили наступ афінян і поставили їх у тяжке становище, тому що останні втікачі приймали за переслідувачів, а своїх за ворогів. Настала безладна веремія, підсилювана страхом і відчаєм. До того ж ніч була дивна: ні цілком темна, ні досить ясна, як завжди буває при заході місяця, сяйво якого заслоняли сила-силенна зброї та безліч воїнів, які рухалися. У тьмяному світлі нічого не можна було виразно розрізнити. Страх перед ворогом спонукав з підозрою дивитись в обличчя друга - все це, разом узяте, спричинилося до страшного розгрому афінян. На нещастя, місяць світив їм у спину, через те вони затінювали одні одних, так що вороги не бачили ні числа їх, ні пишноти їхньої зброї, тоді як щити беотійців, відбиваючи місячне світло, сяяли яскравіше, і складалося враження, що їх далеко більше, ніж було насправді. Нарешті афіняни не змогли витримати натиску ворогів, які звідусіль наступали, і кинулись тікати наосліп. Одні з них полягли на полі бою від рук ворогів, інші - вбиті своїми, треті знаходили смерть, спускаючись із скелі. Деякі розбіглись і блукали, а коли настав день, ворожа кіннота настигла їх і влаштувала січу. Дві тисячі афінян загинуло, а з тих, що залишилися живими, тільки одиниці врятувалися із зброєю.

22. Нікій до глибини душі вражений цією невдачею, зрештою, для нього не несподіваною, дорікав Демосфену за його нерозважливий поспіх, а той, виправдовуючись, радив якомога скоріше відплисти додому. Нового підкріплення, казав він, нема чого їм ждати, а наявні сили недостатні для того, щоб узяти верх над ворогом, бо навіть у разі перемоги їм все одно довелося б забратися геть і покинути місцевість, як вони могли переконатися, небезпечну і нездорову для війська, а тепер, із зміною пори року, просто-таки згубну. Починалась-бо осінь, у війську багато хто хворів, усі занепали духом: Нікій з болем серця слухав розмови про відплиття і втечу, причому він не стільки боявся сіракузян, скільки жахали його афіняни з їхніми судами й доносами. Він твердив, що не чекає тут нічого страшного, а якби лихо і трапилося, то він воліє загинути від рук ворогів, аніж від рук своїх співгромадян. Зміст цього вислову прямо протилежний тому, що пізніше сказав своїм співгромадянам Леонт Візантійський (80): «Волію померти від ваших рук, ніж загинути разом з вами». Проте Нікій пообіцяв подумати спокійно на самоті, куди перенести табір. Почувши таку відповідь Демосфен, перший задум якого зазнав повної невдачі, не наполягав більше, інші ж полководці, переконані, що Нікій так уперто заперечує проти від'їзду, тому що чекає чогось від своїх прихильників у Сіракузах, погодилися з ним. Та коли сіракузяни одержали нові підкріплення, а серед афінян збільшилась кількість захворювань, Нікій також вирішив відступати і наказав воїнам готуватися до відплиття.

23. Коли все для відплиття було підготовлено, а вороги, які нічого такого не чекали, не виставили варти, вночі сталося місячне затемнення (81). Це сильно налякало Нікія та інших, хто внаслідок неуцтва або через забобонність дуже боявся таких явищ. Майже всім було відомо, що коло тридцятого числа місяця буває затемнення сонця і що причиною цього є місяць, але щодо самого місяця важко було зрозуміти, з чим зустрічається місяць і чому вповні він раптом утрачає світло і міняє колір. У цьому люди вбачали надприродне явище, явище божественного походження, яке віщує великі лиха. Першим дав дуже ясний і сміливий науковий виклад про місяць, про його світло й затемнення Анаксагор (82), який тоді ще не належав до числа знаменитих учених, а твір його був ще мало відомий, а крім того, й заборонений і передавався з рук до рук лише довіреним особам з дотриманням якнайбільшої обережності. Бо в той час не терпіли дослідників природи та базік про небесні явища - так званих метеоролесхів. Вони нібито зневажають божественне начало тим, що замість нього вводять у дію сліпі причини, незбагненні сили, послідовність подій. Протагора вигнано(83), Анаксагора насилу вдалося Періклу звільнити з в'язниці. Сократ, який не мав нічого спільного з такими дослідженнями, все-таки заплатив смертю за філософію. Лише пізніше Платон, який досяг великої слави своїм життям і вченням, підкорив природні закономірності божественним і вищим началам, розвіяв упередження до такого роду творів, і зробив ці науки доступними для всіх. Беручи це до уваги, його друг Діон (84) ніскільки не збентежився затемненням місяця, яке з'явилося тоді, коли він готувався відплисти з Закінта (85) для боротьби з Діонісієм: він вийшов у море, висадився в Сіракузах і скинув тирана.

На жаль, у Нікія не було тоді під рукою тямущого ворожбита, тому що його товариш Стилбід, який успішно боровся з його забобонністю, незадовго перед тим помер. За словами Філохора (86), це знамення зовсім не було лиховісним, навпаки, дуже корисним для втікачів, бо всі дії, пов'язані зі страхом, потребують темряви, а світло для них шкідливе. Та й взагалі, Автоклід у книзі «Тлумачення» (87) пояснює, що лиховісної дії сонця або місяця слід чекати лише в перші три дні після затемнення.

Проте Нікій намовив афінян чекати до наступного круговороту місяця, начебто тому, що він не побачив його чистим зразу після затемнення, коли місяць минув темне місце, заслонене землею.

24. Тримаючись осторонь майже всіх справ, Нікій приносив жертви і займався ворожінням, аж поки до афінян підійшли впритул вороги й оточили піхотою їхні укріплення й табір, а кораблі сіракузян зайняли з усіх боків гавань. Тепер уже не тільки дорослі сіракузяни на трієрах, а й хлопчаки на рибальських човнах підпливали з усіх усюд до афінських кораблів і, викрикуючи образливі слова, викликали афінян на бій. Одного з цих хлопчаків, Геракліда, сина знатних батьків, який занадто близько під'їхав на своєму човні, афінський корабель, пустившись у погоню, наздогнав. У страху за долю хлопця його дядько Полліх рушив проти афінян з десятьма кораблями, які перебували під його орудою. Інші ж сіракузяни, боячись за життя Полліха, попливли за ним. Дійшло до запеклої морської битви, в якій перемога дісталася сіракузянам, причому загинув у бою Еврімедонт та багато інших.

Залишатися далі на місці афіняни не могли. Вони з криком вимагали від стратегів, щоб ті почали відступати сушею. Річ у тім, що сіракузяни зразу після перемоги загородили гавань і позбавили афінян змоги вийти в море. Але Нікій та його товариші не погодились на це. Залишити безліч вантажних кораблів і близько двохсот трієр йому здавалось страшним злочином, через те відбірних піхотинців і найкращих списоносців посадили на сто десять трієр - для решти трієр не вистачило весел. Решту війська Нікій розташував на березі моря, остаточно залишивши великий табір та укріплення, які тяглися аж до храму Геракла. Таким чином, сіракузькі жерці й стратеги змогли ввійти в цей храм, щоб принести Гераклові звичайну жертву, якої не приносили довгий час.

25. Ворожбити, повороживши на нутрощах жертовних тарин, провістили сіракузянам блискучу перемогу, якщо вони не будуть починати бою, а будуть тільки захищатися, бо й Геракл виходив переможцем тоді, коли оборонявся від нападу. Тоді кораблі знялися з якоря, і зав'язався запеклий і надзвичайно жорстокий бій, настільки жорстокий, що ті, хто дивився на нього, не менш переживали, ніж самі учасники його. З берега можна було спостерігати весь хід бою з його різноманітними й неочікуваними протягом короткого відтинку часу перемінами. Власне спорядження шкодило афінянам не менш, ніж сам ворог, бо на важкі й густо розставлені кораблі афінян нападали з усіх боків легкі судна ворога. На град каменів, які сипалися і вражали з однаковою силою, хоч би як падали, афіняни відповідали списами та стрілами. Пускати їх точно не було спромоги через хитавицю, так що не всі списи летіли вістрям уперед. Битися в такий спосіб навчив сіракузян корінфський стерничий Арістон. Сам він, сміливо воюючи, загинув у цій битві, коли перемога вже хилилася на бік сіракузян.

Афінський флот був ущент розбитий і зазнав страшних утрат. Відступ морем для афінян був відрізаний. Бачачи, що на суші їм також буде важко, афіняни не перешкоджали ворогам підходити ближче і брати їхні кораблі, не просили також сіракузян видати тіла загиблих для поховання, тому що болючішим для них було бачити й залишити напризволяще хворих і поранених, аніж не поховати мертвих. Зрештою, вони самих себе вважали нещаснішими від тих бідолах, бо і їх самих чекав такий самий жалюгідний кінець, але з іще страшнішими муками.

26. Афіняни вирішили відступати вночі. Гіліпп, спостерігаючи, як сіракузяни займаються подячними жертвоприношеннями і влаштовують пиятики, святкуючи перемогу, навіть не пробував умовити чи змусити їх ударити на ворогів, коли ті відступали. Але Гермократ пустився на хитрощі й послав до Нікія кількох своїх друзів, які сказали, що вони прийшли від імені тих, хто з самого початку війни таємно вели переговори з Нікієм, і порадили не виступати вночі, бо сіракузяни підготували для них засідки й заздалегідь загородили дороги. Нікій пішов на цей підступ і не рушився з місця, через те сталося справді те, чого він даремно боявся раніше.

Удосвіта сіракузяни вийшли з міста і зайняли опорні місця на дорогах, при переправах через річки побудували загородження, зруйнували мости, а на рівнинах розмістили кінноту, так що афіняни не могли ніде пройти без битви. Виждавши один день і ніч, афіняни вирушили в дорогу плачучи й нарікаючи. Вони немовби прогулювались, покидаючи не ворожу країну, а батьківщину. Вони страждали від нестачі найнеобхіднішого, а також від того, що довелося залишити напризволяще друзів і близьких, не спроможних відправитись у путь власними силами. Все-таки поневіряння, які випали на їхню долю тепер, здавалося їм легкими порівняно з тим, що чекало їх попереду.

Із багатьох страхіть, які можна було спостерігати в афінському війську, найжалюгідніше видовище становив сам Нікій, вимучений хворобою і змушений задовольнятися, незважаючи на своє високе звання, найнужденнішим дорожнім пайком для підтримання життя, хоч йому, як хворому, потрібна була краща їжа. Знесилений, він робив і переносив те, що ледве витримувало багато здорових. Усі усвідомлювали, що він терпить страшні муки не заради себе, не з життєлюбства, а тримається тільки заради своїх воїнів. Адже в той час, як інші заливалися сльозами від страху й горя, Нікій, коли вже й плакав, то робив це, безперечно, тому, що порівнював ганебний і безславний кінець походу з тими великими і славними подвигами, які він сподівався здійснити. Дивлячись не тільки на його змарніле обличчя, а й згадуючи його перестороги, його умовлення, якими він старався не допустити відправлення війська в Сщітю, воїни дедалі більше впевнювалися, що він страждає незаслужено. Вони зневірились у богах, бачачи, як побожній людині, котра стільки чудових подарунків піднесла богам, дістається доля нітрохи не краща від найнікчемніших і слабодухих воїнів.

27. Незважаючи на це, Нікій словами, виразом обличчя, поведінкою намагався показати, що йому байдужі всі нещастя, які звалилися на нього. Протягом усіх восьми днів дороги (88), коли вороги переслідували афінян, завдаючи удару за ударом, раз у раз нападаючи й шарпаючи військо, він беріг його від розгрому, аж поки біля садиби Полізела під час сутички з ворогом відірвався від своїх загін Демосфена й був захоплений у полон (89). Сам Демосфен вихопив меч і ударив себе, але не помер, бо вороги оточили його і схопили живим. Про це повідомили Нікія сіракузькі вершники, які чвалом наблизились до його рядів. Тоді він вислав своїх кіннотників перевірити, чи це правда, і, переконавшись, що загін Демосфена справді потрапив у полон, вирішив вступити в переговори з Гіліппом. Зокрема він просив, щоб афінянам було дозволено безперешкодно виїхати з Сіцілії, залишивши заложників для відшкодування сіракузянам збитків, яких вони зазнали через війну. Але сіракузяни не пішли на це. В люті, з погрозами і лайкою вони й далі засипали списами і стрілами афінян, які залишились без їжі й води. Однак Нікій протримався всю ніч і на другий день, відбиваючись від наскоків ворога, підійшов до річки Асінара. Тут одних зіпхнули в течію вороги, інші самі кидались у воду, змучені спрагою. Почалася нещадна, кривава різанина. Афінян убивали тоді, коли вони пили воду; для багатьох ковток її став останнім у житті. Нарешті Нікій кинувся Гіліппові до ніг зі словами: «Змилостився, Гіліппе, ви перемогли! Не для себе, чиє ім'я славилось нечуваними нещастями, благаю пощади, а для інших афінян. Подумайте, що біда на війні може трапитись з кожним, і що афіняни, коли їм щастило на війні, обходилися з вами людяно й ласкаво». Гіліппа зворушили слова й вигляд Нікія. Він знав, як гаряче Нікій підтримував лакедемонян при переговорах, крім того, він сподівався, що захоплення стратегів противника живими принесе йому велику славу. Підвівши Нікія, Гіліпп підбадьорив його й наказав припинити кровопролиття. Та оскільки його наказ доходив до воїнів поволі, то тих, що залишились у живих, було далеко менше, ніж убитих. Багатьох, до речі, крадькома забрали собі самі воїни (90). Решту полонених сіракузяни зібрали в одне місце, всю зброю, зняту з афінян, почіпляли вздовж річки на найгарніших деревах. З вінками на головах, чепурно прикрасивши своїх коней, а у ворожих остригти гриви, вони вернулися до міста. Так сіракузяни одержали повну перемогу в найславетнішій з воєн, яку вели між собою греки, перемогу, в яку вклали вони всі свої сили, виняткове завзяття й мужність.

28. На спільних зборах сіракузян і союзників народний вожак Еврікл запропонував вважати день захоплення Нікія в полон святом, приносити в цей день жертви й утримуватися від роботи, а саму врочистість найменувати від назви річки Асінарією. Випало це свято на двадцять шосте число місяця карнея, який афіняни називають метагітніоном (9)|. Що стосується афінян, то Еврікл радив рабів і союзників продати, а самих афінян та сіцілійців, які перейшли на їхній бік, тримати в каменоломнях під суворим наглядом, крім стратегів, яких слід стратити. Сіракузяни підтримали його думку. На зауваження Гермократа, що розумно скористатися перемогою річ важливіша від самої перемоги, зчинилася неймовірна буча. Гіліппа, який вимагав, щоб афінські стратеги живими були передані лакедемонянам, сіракузяни, загордившись своїми успіхами, засипали грубою лайкою. До того ж вони протягом війни насилу витримували різкість Гіліппа і його суворий лаконський спосіб командування. Тімей же пише, що йому докоряли за скупість і жадібність, успадкований порок, через який його батько Клеандрід був вигнаний за хабарництво. Та й сам Гіліпп пішов ганебно на вигнання, коли йому було доведено, що він привласнив і сховав під дахом свого будинку тридцять талантів з тієї тисячі, яку Лісандр відправив у Спарту (92). Про це докладніше мовиться в життєписі Лісандра.

Цей же Тімей повідомляє, що Демосфен і Нікій не були страчені за наказом сіракузян, як твердять Філіст і Фукідід, . а Гермократ ще до закінчення народних зборів послав до них довіреного чоловіка, якого впустив хтось з вартівників, і стратеги наклали на себе руки. Тіла їхні були викинуті за ворота і лежали там, задовольняючи цікавість роззяв(93). Я чув, що в Сіракузах в одному із храмів ще й досі показують майстерно оздоблений золотом і пурпуром щит, який нібито належав Нікію.

29. Безліч афінян загинули в каменоломнях від хвороб і поганої їжі: вони одержували на день дві котіли (94) ячменю й котілу води. Чимало з тих полонених, що їх сіракузяни приховали або видавали за своїх слуг, було продано. їх продавали в рабство і на чолі випалювали клеймо у вигляді коня. Ось так деяким полоненим, крім неволі, доводилось терпіти ще й таке знущання. Проте їхня чесність і почуття гідності виручали їх у цих злигоднях і їх або відпускали швидко на волю, або затримували, високо цінуючи. Деяких урятував не хто інший, як Евріпід. Річ у тім, що сіцілійцям, очевидно, більше від інших греків, які жили поза Аттікою, полюбилися його твори. Коли в Сіцілію прибували греки з материка і привозили з собою невеликі уривки його творів, сіцілійці з насолодою завчали їх напам'ять і ознайомлювали з ними один одного. Кажуть, що багато з тих афінян, які щасливо вернулися додому, сердечно дякували Евріпідові і розповідали йому, як вони одержали волю, навчивши своїх хазяїв того, що колись запам'ятали з його трагедій, або як, блукаючи після битви, діставали їжу й воду виконуванням пісень з його творів. Немає чого дивуватись розповіді про те, що жителі міста Кавна (95), котрі попервах не хотіли впустити у свою гавань якийсь корабель, переслідуваний піратами, потім, дізнавшись, що моряки знають вірші Евріпіда, дозволили кораблю причалити.

30. Афіняни, як переказують, не повірили звістці про горе, головним чином зваживши на те, хто її приніс. А було це, очевидно, так. Якийсь чужоземець зійшов на берег у Піреї і, сидячи в голярні, розповідав про те, що сталося, як про щось добре відоме афінянам. Почувши цю новину, цирульник, поки вона ще не стала відома іншим, негайно погнав до міста і, зустрівши архонтів, просто на площі переповів їм розповідь чужинця. Ясна річ, усі налякались і збентежились, архонти скликали народні збори і веліли ввести цирульника. На питання, від кого він дізнався про це, цирульник не міг дати путньої відповіді. Його назвали брехуном і бунтівником, довго катували, прив'язавши до колеса, аж поки прибули люди, які достовірно розповіли про страшне лихо. Тільки тоді афіняни повірили, що Нікій перетерпів усі ті нещастя, які він не раз віщо прорікав афінянам (97).

 

 

КРАСС

1. Марк Красс, батько якого був цензором і тріумфатором (1), виховувався в невеликому домі разом з двома братами. Брати одружилися ще за життя батьків, і всі члени сім'ї збиралися за спільним столом для споживання їжі. Очевидно, завдяки такому способу життя він був стриманим і скромним у- побуті. Після смерті одного з братів він одружився з його вдовою, мав від неї дітей і щодо добропорядності в родинному житті міг би правити зразком не одному з римлян. Однак, у більш зрілому віці його обвинувачено у співжитті з Ліцінією, однією з весталок. Ліцінія також стала перед судом на вимогу якогось Плотіна. У Ліцінії був чудовий маєток неподалік Рима. Бажаючи його дешево купити, Красс упадав коло неї і своєю запобігливістю викликав до себе підозру. Йому вдалося, посилаючись на свою жадобу збагачення, викрутитись від звинувачення в перелюбстві і добитись виправдального вироку. А Ліцінії він не давав спокою, поки її маєток не перейшов до нього.

2. Римляни твердять, що його численні чесноти затьмарюються лише однією вадою - жадобою наживи. Але, на мій погляд, через те, що ця вада виявилась найсильнішою, у тіні залишились всі інші. Найпереконливішим доказом його користолюбства може слугувати спосіб, з допомогою якого він наживав собі гроші й нагромадив величезне майно. Попервах Красс мав не більше трьохсот талантів, згодом, під час свого консульства, він міг дозволити собі присвятити Гераклові десяту частину майна, влаштувати угощення для народу, видати кожному римлянинові харчів на три місяці із власних запасів. А на підставі оцінки свого багатства перед парфянським походом він виявив, що вартість його дорівнює семи тисячам ста талантам. Якщо говорити гірку правду, то переважну частину цього багатства він зібрав, використавши пожежі й воєнне лихоліття. Так суспільні біди стали для нього джерелом величезних прибутків.

Беручи до уваги постійне прокляття Рима - пожежі й завали будинків внаслідок їх громіздкості і скупченості, Красс почав купувати рабів, архітекторів і будівельників. Потім, коли в нього було вже більше п'ятисот чоловік, узявся скуповувати пошкоджені пожежею й сусідні з ними будинки, які власники продавали за безцінь із страху і невпевненості в завтрашньому дні. Ось у такий-то спосіб значна частина Рима стала його власністю. Хоч в його розпорядженні була велика кількість майстрів, сам він не побудував нічого, крім власного будинку, а про любителів будуватися говорив, що вони себе розорюють без ворогів. Він мав безліч срібних рудників, багато родючої землі з відповідною-кількістю робочої сили, але все це можна було вважати нічим порівняно з вартістю його рабів, а було їх у нього сила-силенна, причому таких, як читці, писарі, пробірники срібла, домоправителі, подавальники тощо. Він особисто стежив за їхнім навчанням, цікавився ними, давав поради. Взагалі, він відстоював думку, що добрий господар повинен у першу чергу дбати про своїх рабів як про живі господарські знаряддя. Красс, безперечно, мав рацію, коли твердив, що всім у господарстві треба управляти через рабів, а рабами управляти самому особисто. Бо ми бачимо, що вміння вести господарство, якщо йдеться про неживі предмети, полягає у збільшенні прибутків, якщо ж ідеться про людей, то тут виявляється мистецтво правління. Але помилявся він, коли не вважав і не називав багатим того, хто не спроможний був утримувати на свої засоби ціле військо (2). Адже війна, за висловом Архідама (3), не живиться визначеним пайком, бо кошти, яких вона потребує, необмежені. Красс розійшовся у поглядах з Марієм (4). Коли Марій дав кожному воїну по чотирнадцять югерів (5) землі і почув, що вони вимагають більше, сказав: «Хай ніхто з римлян не вважає малим шмат землі, достатній для того, щоб прогодувати себе».

3. Красс радо приймав гостей; двері його дому були відчинені для всіх, друзям він позичав гроші без процентів, але після закінчення строку позики невідступно вимагав повернення грошей, так що його безкорисливість інколи ставала важчою від великих процентів. На обід він запрошував переважно людей з народу, а простота їжі, поєднана з охайністю і привітністю господаря, була приємнішою від розкішних страв.

Що стосується освіти, то він управлявся в красномовстві, щоб бути корисним народові. Володіючи неабияким ораторським обдарованням, він наполегливістю і трудом перевершив найвидатніших ораторів Риму. Не було, кажуть, такої дрібної чи незначної справи, в якій він виступав би, не підготувавшись. Коли, бувало, Помпей, Цезар або Ціцерон вагалися виступити в суді, Красс сміливо брав на себе захист і з успіхом виступав. Саме цим він подобався народу і зажив слави людини чуйної і готової допомогти іншим. Окрім того, подобались його ввічливість і доступність, які виявлялись в тому, що він вітався і заходив у розмову з будь-яким римлянином, навіть з найпростішим. Не було в Римі такого громадянина незначного й мало відомого, якого він при зустрічі, відповідаючи на привітання, не назвав би на ім'я. Кажуть, що він мав глибокі знання з історії і трохи розбирався у філософії, цікавлячись вченням Арістотеля. Його вчителем у філософських заняттях був Александр, Який приятелюванням з Крассом довів свою безкорисливість і лагідність, бо важко сказати, коли він став біднішим - до чи після знайомства з Крассом. Так чи інакше, хоч він був єдиним з друзів Красса, що супроводив його в подорожах, на дорогу одержував шкіряний плащ, який після повернення вимагали від нього здати назад. Але про це пізніше.

4. Коли Цінна (6) і Марій взяли гору, зразу стало ясно, що вони ввійдуть у Рим не для блага батьківщини, а з явним наміром винищити і стратити знать. Усі, хто потрапив до їхніх рук, в тому числі батько і брат Красса, були вбиті. Сам він, ще зовсім молода людина, тимчасово уник смертельної небезпеки, але, бачачи, що його оточують з усіх боків і тирани полюють на нього, з неймовірною швидкістю втік із трьома друзями і десятьма рабами в Іспанію, де в той час, коли батько був її намісником, він завів собі друзів. Там він застав усіх їх страшно стривоженими і в страху перед жорстокістю Марія, немовби той перебував серед них. Тож, не насмілившись відкритися кому-небудь, Красс подався у приморський маєток Вібія Паціана, де була велика печера, і сховався в ній. До Вібія послав одного з рабів з метою випробувати, як той поведе себе, бо в нього харчі вже кінчалися. Вібій, дізнавшись, що Красс врятувався, зрадів і спитав, скільки з ним людей і де він перебуває. Особисто побачитись з ним Вібій не захотів, але, привівши до місця, де переховувався Красс, свого управителя, велів йому щоденно носити готовий обід, ставити на камінь і мовчки відходити, не виявляючи ніякої цікавості і не вистежуючи. За непотрібну цікавість Вібій пригрозив йому смертю, а за точне виконування доручень обіцяв волю.

Печера ця розташована неподалік від моря. Скелі, які оточують її з двох боків, утворюють вузький і ледве помітний прохід, що веде в печеру. Кожного, хто входить туди, вражає незвичайна висота печери, у глибині її видно просторі гроти, які мають сполучення між собою. Не відчувається тут ні нестачі води, ні світла, тому що біля скелі струмить джерело чудової води, а природні тріщини в скелі, де вона найяскравіше освітлена, пропускають у печеру світло, внаслідок чого вдень у ній буває ясно. Повітря всередині сухе й чисте, тому що завдяки своїй товщині скеля не вбирає вологи, а дощова вода стікає з неї в джерело.

5. Поки Красс жив там, щоденно приходив раб, який приносив утікачам їжу. Він їх не бачив і не знав, а вони його бачили, знали і чекали приходу в визначену пору. Страви були поживні і не тільки заспокоювали голод, а й давали насолоду, бо Вібій всіляко догоджав Крассу, виявляючи свою радість від прибуття друга. Згадалися йому роки Красса, що він ще дуже й дуже молодий і треба подумати про втіхи відповідно до його віку, бо, як гадав Вібій, задовольняти лише насущні потреби означало б служити радше з конечності, ніж за велінням серця. Отже, він узяв з собою двох гарних на вроду служниць, повів їх на берег моря, а коли прийшов до місця, звідки видно було печеру, показав їм вхід до неї і звелів увійти туди не лякаючись. Красс і його товариші побачили, як вони прямують до печери, перелякалися, думаючи, що їх притулок вистежено і викрито, і запитали дівчат, хто вони і чого їм треба. Коли ті, навчені Вібієм, відповіли, що шукають тут свого пана, який тут ховається, Красс догадався, що це люб'язний жарт Вібія, прийняв дівчат, і вони жили з ним решту часу. Через них він передавав Вібію, чого йому треба. Фенестелла пише, що бачив одну з них уже старою і не раз чув, як вона охоче згадувала і розповідала про свої переживання.

6. Красс переховувався в цьому притулку вісім місяців і вийшов з нього тільки тоді, коли дізнався про смерть Цінни. До нього з усіх усюд прийшло чимало людей. З них він вибрав дві з половиною тисячі чоловік і вів їх з міста до міста. За словами багатьох письменників, він пограбував одне з них - Малаку (7), але сам рішуче заперечував це і вступав у суперечку з тими, хто твердив таке.

Опісля він зібрав декілька вантажних кораблів, переправився в Африку і приєднався до Пія Метелла, славного полководця, що стояв на чолі значного війська» Тут, однак, він побув недовго. Пересварившись з Метеллом, він подався до Сулли (8), став одним з його найпалкіших прихильників і був у нього у великій пошані. Після переправи в Італію Сулла хотів, щоб усі молоді люди, які були з ним, діяльно допомагали йому, і з цією метою давав кожному з них різні доручення. Красс повинен був відправитись у край марсів для набору війська. Коли він просив дати йому охорону, оскільки дорога проходила неподалік ворогів, Сулла, спалахнувши гнівом, різко відповів йому: «Я даю тобі охоронцями твого батька, брата, друзів, рідних - за них, убитих незаконно й невинно, я мушу відомстити вбивцям!» Одержавши таку відповідь, Красс, дійнятий до живого й підбадьорений, негайно вирушив у дорогу і, сміливо пробившись крізь гущу ворогів, набрав велике військо і з запалом помагав Суллі в його боротьбі. Від цих успіхів у Красса уперше прокинулось честолюбство і прагнення позмагатися щодо слави з Помпеєм. Хоч Помпей був молодший за Красса та й батько його мав славу і був украй ненависний співгромадянам, але вже набув ім'я і став настільки знаменитою особистістю (9), що Сулла вставав при його появі, схиляв перед ним голову і називав його володарем. Такої пошани він не виявляв ні до старших віком від себе, ні до рівних щодо становища. Це дратувало і гнітило Красса, якого цілком слушно цінували менше. Йому не вистачало досвіду, до того ж значимість його подвигів підривали природжені йому користолюбство і скнарість. Так, узявши приступом умбрійське місто Тудертію (10), він привласнив собі велику частину цінних речей, , за що його звинуватили перед Суллою. Однак у битві під Римом ", яка була найбільшою із усіх і останньою, в той час, як Сулла зазнав поразки і його військо було відкинуте і значною мірою перебите, Красс, командуючи правим крилом, домігся перемоги і переслідував ворога до сутінків, а потім послав до Сулли гінця з повідомленням про свій успіх і проханням дати воїнам обід.

Під час проскрипцій (12) і конфіскацій майна знову пішла поголоска, що Красс скуповує за безцінь дорогі речі або випрошує їх. Кажуть також, що в Бруттії (13) він у списки приречених на смерть вніс громадян не за наказом Сулли, а з власних корисливих міркувань. Сулла, дізнавшись про це, перестав вдаватися до його послуг у державних справах. Красс був мастак задурити людям голову лестощами, але в свою чергу легко давав себе обманути улесливими словами. Звертають увагу ще на одну притаманну йому рису: сам наскрізь зажерливий, він страшенно ненавидів і ганьбив собі подібних.

7. Крассові не давало спокою те, що Помпею щастило як полководцеві, що він відсвяткував тріумф до того, як став сенатором і що від співгромадян одержав прізвисько Магн, тобто Великий. Коли одного разу хтось сказав, що прийшов Помпей Великий, Красс засміявся і запитав, якої-то він величини. Утративши надію зрівнятись з Помпеєм на війні, він поринув у громадську діяльність і всілякими послугами, захисними промовами в суді, позиками, порадами, допомогою тим, хто просив чогось у народу, він домігся великого впливу і слави, рівної тій, яку Помпей здобув цілим рядом великих військових походів. До того ж тут помічалась якась дивина: коли Помпея не було в Римі, його слава і вплив були більшими завдяки походам. Коли ж Помпей був у Римі, він у змаганні за вплив часто-густо програвав Крассу через свою зарозумілість і неприступність. Помпей уникав народу, тримався осторонь форуму, допомагав лише небагатьом - і то не дуже радо - з тих, хто звертався до нього за підтримкою, воліючи використати свій вплив у власній справі. Красс, навпаки, постійно допомагав усім, хто прохав його; незвичайно товариський, він серед безлічі клопотів своєю привітністю і людяністю брав гору над пихатим Помпеєм. Що стосується їх статечного зовнішнього вигляду, переконливості промов, привабливого виразу обличчя, то ці прикмети були властиві в однаковій мірі обом. Однак це суперництво ; не спонукало Красса до ворожнечі та шкідництва у ставленні до Помпея; його смутило, що Помпей і Цезар були :; в більшій пошані, ніж він, проте його шанолюбність була далека від недружелюбності і підступності. Щоправда, Цезар, опинившись в Азії в полоні у піратів и, заволав: «Як невимовно зрадієш ти, Крассе, дізнавшись про мій полон!» Але потім їхні стосунки стали дружніми, і, коли Цезар мав, як претор, вирушити в Іспанію і йому бракувало грошей, щоб розрахуватися з кредиторами, які натискали на нього й затримували виїзд, Красс не залишив його в біді, поручившись за його борги в кількості восьмисот тридцяти талантів.

У той час жителі Рима поділялись взагалі на три табори - Помпея, Цезаря і Красса (слава Катона була більшою від його впливу, і він більше був предметом подиву, ніж являв собою якусь силу в державі), причому розумна і статечна частина громадян стояла на боці Помпея, люди запальні й неспокійні тяглися за Цезарем, поділяючи його надії, а Красс, займаючи середнє становище між ними, використовував для своєї вигоди тих і тих. Часто міняючи свої погляди на правління державою, він не був ні надійним другом, ні непримиренним ворогом, заради особистої користі не вагався занедбати як свою прихильність, так і ворожість, так за короткий проміжок часу він міг не раз показати себе прихильником або противником тих самих осіб і тих самих законів. Вплив його полягав як на вмінні сподобатись, так (і то в не меншій мірі) і на страху, який викликав. Тим-то Сіціній (15), який завдавав чимало клопоту тогочасним службовим особам і проводирям народу, на запитання, чому він тільки одного Красса шкодує й залишає його в спокої, відповів: «У нього сіно на рогах». Річ у тім, що римляни мали звичку прив'язувати до рогів битливого бика сіно для остороги перехожих.

8. Повстання гладіаторів, що його переважно називають Спар таківською війною(16), і пов'язане з ним спустошення Італії, мали таку причину. Якийсь Лентул Батіат утримував у Капуї школу гладіаторів, більшість яких становили галли і фракійці, запроторені туди не внаслідок якихось ганебних злочинів, а через жорстокість хазяїна, що купив їх і змусив учитися гладіаторського ремесла. Двісті чоловік з них змовились утекти. Пронюхавши, що на них зроблено донос, сімдесят вісім гладіаторів встигли вирватись на волю, озброївшись попередньо захопленими на кухні ножами і рожнами. Зустрівши випадково по дорозі кілька возів, що везли де іншого міста зброю для гладіаторів, вони захопили її і ^Йрброїлись. Відтак, зайнявши добре укріплену місцевість, гладіатори вибрали собі трьох ватажків, першим з яких був Свартак, фракієць з племені медів, чоловік, що відзначався недільки великою відвагою і фізичною силою, а й перевфррував інших розумом і людяністю - взагалі, схожий бзф більше на освіченого грека, ніж на фракійця. Кажуть, що коли Спартака привели вперше до Рима на продаж, то побачили, коли він спав, обвиту довкола його обличчя змію. Спартакова дружина, його одноплемінниця, пророчиця, одержима діонісійським натхненням, провістила, що це знак майбутньої великої і грізної влади, яка приведе його до нещасливого кінця. Тепер вона теж була разом з ним і разом утекла.

9. Насамперед гладіатори відбили наступ загону, що прийшов з Капуї, і, захопивши багато зброї, з радістю замінили нею своє озброєння, кинувши його як ганебне й варварське. Після того претор Клавдій (17), присланий з Рима із тритисячним загоном, обложив їх на горі (18), що мала тільки один крутий і вузький узвіз, який він наказав стерегти. З усіх інших боків були стрімкі й гладенькі скелі, густо порослі нагорі диким виноградом. Гладіатори зрізали підходящі лози і сплели з них міцні й довгі драбини. Опустивши їх уздовж кручі так, щоб вони досягли підніжжя гори, гладіатори всі, крім одного, благополучно зійшли вниз. Той, що залишився нагорі стерегти зброю, після того як усі обложені опустилися по драбинах униз, скинув їм зброю і нарешті спустився сам. Римляни цього не помітили, тому, зайшовши їм у тил, гладіатори зненацька вдарили на них і, примусивши тікати, захопили їхній табір. Тоді до них приєдналося багато місцевих волопасів і вівчарів, людей сильних і прудконогих. Одні з них стали важкоозброєними вошами, інших гладіатори використовували як розвідників і легкоозброєних.

Другим проти гладіаторів був посланий претор Публій Варіній. Спочатку гладіатори вступили в бій з його помічником Фурієм, який командував загоном у три тисячі чоловік, і примусили його втікати. Опісля Спартак підстеріг порадника Варінія та його товариша по посаді Коссінія, що прибув завеликими силами, і ледь не взяв його в полон у той час, коли той купався коло Салін (19). Коссінію пощастило з великими труднощами врятуватися, а Спартак, заволодівши його обозом, переслідував його і після кровопролитного бою захопив його табір. Поліг і сам Коссіній. Претора ж Спартак розгромив у декількох битвах і кінець кінцем узяв у полон його лікторів і захопив його коня.

Тепер Спартак став уже великою і грізною силою, однак, тверезо оцінюючи становище і не маючи надії зламати могутність римлян, повів своє військо до Альп з метою перейти їх і дати змогу кожному повернутися на батьківщину, одним - у Фракію, іншим - у Галлію. Проте раби,, сильні своєю чисельністю і загордившись своїми успіхами, не послухались і, просуваючись до Італії, нещадно плюндрували її.

Тепер уже не тільки розмір і ганебність рабського повстання стривожили римський сенат. Він, опанований страхом і усвідомлюючи небезпеку для держави, відправив проти Спартака обох консулів (20) як на одну з найважчих і найбільших воєн. Один з них, Галлій, несподіваним нападом знищив загін германців, які через свавілля і пиху відділилися від Спартака. Другий консул, Лентул, оточив Спартака великою кількістю війська, але той, ударивши всіма силами в одне місце, розгромив його легатів і захопив увесь обоз. Тоді назустріч Спартаку, який намагався прорватися до Альп, пішов намісник Цізальпінської Галлії Кассій з десятитисячним військом. У битві Кассій зазнав поразки, втратив багато людей і сам ледве врятувався втечею (21).

10. Дізнавшись про все це, роздратований сенат наказав консулам припинити воєнні дії і призначив головнокомандуючим римського війська Красса. Разом з Крассом вирушило в похід багато представників знаті - хто з захоплення його славою, хто із дружніх почуттів до нього. Сам він спинився біля кордонів Піцену (22), щоб зустріти Спартака, який прямував туди, а свого легата Муммія на чолі двох легіонів послав в обхід з наказом іти слідом за ворогом, але ні в якому разі не наближатися до нього й не ув'язуватися в бій. Але як тільки в Муммія з'явилася надія на перемогу, він вступив у бій і зазнав поразки: безліч його воїнів полягло, багато, покинувши зброю, врятувалося втечею. Красс суворо зустрів Муммія, заново озброїв уцілілих воїнів, але зажадав, аби за них поручилися, що вони в майбутньому берегтимуть свою зброю. Відібравши п'ятсот чоловік, які втекли першими і через те стали призвідниками втечі, він поділив їх на п'ятдесят десятків і з кожного десятка наказав стратити за жеребом по одному воїну, відновивши таким чином цю призабуту кару, яку застосовували колись предки (23). Така страта була особливо ганебною, тому що при цьому на очах у всіх виконують ряд жахливих і понурих обрядів.

Навівши в такий спосіб суворий порядок у війську, Красс повів його проти ворога. Спартак тим часом відходив через Луканію (24) до моря. Зустрівши в протоці кілікійських піратів, він вирішив переправитися з їх допомогою в Сіцілію і, перекинувши на острів дві тисячі чоловік, знову підняти повстання сіцілійських рабів (25), яке недавно погасло і треба було зовсім небагато палива, щоб воно заново спалахнуло. Але кілікійці, які домовилися із Спартаком про переправу і взяли подарунки, обманули його і відпливли. Тоді Спартак відступив від моря і розташував військо на Регійському півострові (26). Сюди ж підійшов і Красс. Він вирішив зробити те, що сама природа підказувала, а саме, укріпити муром перешийок, щоб водночас дати заняття своєму війську і позбавити ворога підвозу харчів. Це була велика й важка робота, але Красс виконав її навдивовижу швидко. Він наказав вирити від одного моря до другого упоперек перешийка рів довжиною у триста стадіїв (27) і глибиною в п'ятнадцять футів і збудувати над ровом мур, який вражав своєю висотою і міцністю. Спочатку Спартак легковажив ці роботи і дивився на них з презирством, та, коли харчі вичерпалися і він хотів перейти в інше місце, то побачив себе замкнутим на півострові, де не було змоги нічого дістати. Діждавшись сніжної й буряної зимової ночі, Спартак наказав засипати невелику частину рову землею, хворостом і гіллям і таким чином переправив через нього третину свого війська.

11. Красс зажурився, боячись, аби часом Спартак не пішов прямо на Рим, але йому полегшало на душі, коли багато повстанців відокремилися від Спартака через чвари і стали окремим табором поблизу Луканського озера. Кажуть, що вода в цьому озері час від часу міняє свої властивості, стаючи то прісною, то солоною і непридатною для пиття. Наблизившись до відокремленого загону, Красс відтіснив його від озера, але не зміг розгромити й переслідувати ворогів, бо неждано-негадано з'явився Спартак і припинив втечу. Красс, який раніше написав сенатові, що треба викликати Лукулла з Фракії (28) і Помпея з Іспанії, тепер пожалкував, що так повівся, і поспішав скінчити війну, поки підійдуть ці полководці. Він-бо здавав собі справу з того, що весь успіх буде приписаний не йому, а тому, хто прийде на допомогу. З цих міркувань Красс вирішив спочатку напасти на тих, що відкололися і діяли самостійно під орудою Гая Ганніка і Каста. Для цього він послав шість тисяч чоловік зайняти один пагорб, наказавши зробити це непомітно. Намагаючись не видати себе нічим, воїни прикрили свої шоломи, але були помічені двома жінками, що приносили в цей час жертву перед ворожим табором. Загін опинився б у скрутному становищі, якби своєчасно не наспів Красс і не зав'язав бій, найжорстокіший з усіх у цю війну, в якому полягло дванадцять тисяч триста ворогів. Серед убитих Красс знайшов тільки двох поцілених у спину, всі інші загинули, не залишаючи строю, б'ючись проти римлян.

За Спартаком, який після цієї поразки почав відступати в напрямі до Петелійських гір (29), ішли слідом Квінт, один з легатів Красса, і квестор Скрофа. Коли Спартак повернув і рушив на римлян, ті з переполоху кинулись навтьоки і ледве врятувалися, забравши з собою пораненого квестора. Цей успіх і погубив Спартака, бо збіглі раби до нестями загордилися. Вони й чути не хотіли про відступ і не тільки відмовились коритися начальникам, а навіть, оточивши їх по дорозі із зброєю в руках, примусили іти назад через Луканію на римлян. Туди ж поспішав і Красс, бо надходили звістки, що Помпей уже наближається. В народних зборах лунали голоси, що саме Помпею має належати перемога у війні з рабами: досить, мовляв, йому з'явитися, і він одним махом покладе край війні. Отже, Красс, бажаючи якомога скоріше зіткнутися із Спартаком, розбив табір поблизу ворога і почав копати рів. У той час, як його воїни працювали, раби непокоїли їх своїми наскоками. Оскільки з обох боків підходили все нові й нові підкріплення, Спартак був змушений нарешті вишикувати все своє військо. На початку битви до нього підвели коня, але він видобув меч і заколов його, сказавши, що коли переможе, матиме вдосталь чудових коней ворога, а коли програє бій, йому не буде потрібний і свій кінь. Потім він рушив на самого Красса; ні ворожа зброя, ні рани не могли його зупинити, проте до Красса йому не вдалося дістатися. Він убив лише двох центуріонів, які вступили з ним у бій. Нарешті, коли почет Спартака втік, він, оточений великою кількістю ворогів, мужньо захищаючись і не відступаючи ні на крок, кінець кінцем загинув на полі бою (30).

Хоч Красс, уміло скориставшись випадком, блискуче керував воєнними діями й наражав себе на небезпеку, все одно мусив поступитися славі Помпея. Бо тих рабів, що вийшли живими з битви в кількості п'яти тисяч і потрапили до рук Помпея, він і знищив. Після цього він відправив у сенат донесення, що Красс розгромив рабів у відкритому бою, а він, Помпей, вирвав сам корінь війни. Помпей пишно відсвяткував тріумф як переможець Серторія і покоритель Іспанії. Красс навіть не зважився вимагати для себе великого тріумфу, та й піший тріумф, званий овацією (31), який йому було ухвалено, вважався недоречною і недостатньою оцінкою його заслуг у війні з рабами. Чим відрізняється овація від великого тріумфу та про її назву мова йде в життєписі Марцелла (32).

12. Одразу після цього Помпею було запропоновано консульство. Красс, сподіваючись стати його товаришем по посаді, не завагався просити Помпея про підтримку. Той охоче пішов назустріч його проханню. Річ у тім, що він дуже хотів, аби Красс був йому зобов'язаний за якусь послугу, тому він гаряче клопотався за нього і, кінець кінцем, виступаючи на народних зборах, заявив, що буде не менш вдячний за обрання товариша по посаді, ніж за консульство для себе. Однак, перебуваючи при владі, Красс і Помпей не зберегли дружніх стосунків (33). Вони майже на все мали різні погляди, у всьому сперечалися, робили один одному капості, через це їхнє консульство не принесло ніякої користі державі і взагалі нічим примітним не ознаменувалося, хіба тим, що Красс, приносячи Гераклові величну жертву, угостив народ на десяти тисячах столів і дав кожному хліба на три місяці.

Термін їхнього консульства вже кінчався, коли одного разу на народних зборах римський вершник Гай Аврелій, людина незнатного походження й мало освічена (у громадському житті участі не брав), піднявся на ораторське підвищення й розповів про сон, який йому приснився нещодавно. «Сам Юпітер,- казав він,- явився мені й велів оголосити привселюдно, щоб ви дозволили консулам здати владу не раніше, ніж вони стануть друзями». Коли він це сказав, і народ закликав консулів помиритися, Помпей стояв, не зронивши й слова, а Красс перший простягнув йому руку і промовив: «Громадяни, я вважаю, що не зроблю нічого принизливого й негідного мене, якщо першим запропоную любов і дружбу Помпею, якого ви ще безбородим прозвали Великим і якому, ще не члену сенату, ухвалили тріумф».

13. Ось стільки гідного згадки при розповіді про консульство Красса, та й цензорство його минуло безцільно і без будь-якої користі(34), бо він не провів ні перевірки списку сенаторів, ні перегляду вершників, ні майнової оцінки громадян, хоч його товаришем по посаді був Лутацій Катул, людина лагідна, як ніхто з римлян. Щоправда, коли Крассу прийшла до голови небезпечна і безглузда думка перетворити Єгипет на данника Риму, Катул, кажуть, рішуче цьому спротивився.

У грізні хвилини змови Катіліни (35), яка ледь не призвела до повалення існуючого державного ладу в Римі, певне підозріння впало й на Красса. Хтось назвав його змовником, але ніхто цьому не повірив. Все-таки Ціцерон в одному із своїх творів відверто звинувачує Красса й Цезаря у причетності до змови, але цей твір був виданий після смерті їх обох. У іншому творі «Про консульство» (36) Ціцерон розповідає, що Красс з'явився до нього вночі і приніс листа, який стосувався змови Катіліни й підтвердив її наявність. Красс завжди ненавидів Ціцерона, але явно шкодити йому не дозволяв син. Річ у тім, що Публій, допитливий і освічений юнак, так щиро прив'язався до Ціцерона, що, коли той потрапив у опалу, він разом з іншими змінив одяг на жалобний і вплинув на інших молодих людей зробити те саме. Кінець кінцем йому вдалося помирити батька з Ціцероном.

14. Повернувшись з провінції, Цезар зразу почав домагатися посади консула (37). Бачачи, що Помпей і Красс ворогують між собою, він не хотів робити своїм ворогом одного, звертаючись за допомогою до другого, разом з тим він не мав надій на успіх без підтримки їх обох. Отож він усе робив для того, щоб їх помирити, безугавно доводячи їм, що, діючи на шкоду один одному, вони лише сприяють посиленню значення Ціцеронів, Катулів і Катонів, вплив яких пропаде пропадом, якщо вони, утворивши дружній союз, утрьох правитимуть державою спільними зусиллями й однозгідно. Цезарю вдалося переконати й помирити їх, і вони, об'єднавшись утрьох, утворили непоборну силу (38), яка позбавила влади сенат і народ, причому Цезар не зробив одного сильнішим за рахунок іншого, але сам завдяки їм набрався сили. Невдовзі, користуючись підтримкою одного й другого, він з великим успіхом був обраний консулом. Йому, коли ще він був консулом, постановою народних зборів Помпей і Красс доручили керівництво військом і дали в управління Галлію, неначе запроторивши у фортецю. їм здавалося, що, закріпивши за ним управління провінцією, зможуть безперешкодно поділити решту влади. Помпей при цьому керувався своїм безмежним честолюбством, а у Красса до його давньої недуги - користолюбства - приєдналася нова пристрасть - жадоба до перемог і тріумфів, яка прокинулась у ньому з заздрощів до ратних подвигів Цезаря. Не дорівнюючи Цезарю в цьому одному і вважаючи, що перевищує його у всіх інших відношеннях, Красс не вгамувався і не заспокоївся доти, поки не заплатив за своє прагнення слави безславною смертю і накликанням на народ лиха.

Коли Цезар прибув з Галлії в місто Луку, туди ж приїхало багато римлян, у тому числі Помпей і Красс (39). Вони приватно домовилися міцно триматися разом і зосередити в своїх руках усю владу. Цезар повинен був надалі залишатись на чолі свого війська, а Помпей і Красс мали одержати провінції і війська. Шлях до цього був один - домагатися їм другого консульства, а Цезар зобов'язаний був допомагати їм стати консулами, переписуючись із друзями, і посилати їм якнайбільше воїнів для голосування.

15. Коли Красс і його прихильники після цього повернулися в Рим, вони стали предметом обмови, по місту ходили вперті чутки, що ця зустріч до добра не доведе. В сенаті Марцеллін і Доміцій (40) запитали Помпея, чи думав він кандидувати в консули. Той відповів, що, можливо, буде кандидувати, а можливо, і ні. Коли ж його запитали вдруге, він відповів, що виставить свою кандидатуру заради добрих громадян, а не заради поганих. Його відповіді розцінені були як зарозумілі й самовпевнені, а Красс відповів скромніше; якщо це може принести державі користь, він буде домагатися консульства, якщо ні - утримається. Після таких відповідей зважились домагатися посади консула деякі інші римляни, серед них і Доміцій. Але, коли Помпей і Красс оголосили свої кандидатури, інші зі страху відступили, а Доміція, свого родича й друга, заохочував Катон (41), намовляючи і переконуючи не втрачати надії, тому що його чекає боротьба за загальну свободу, мовляв, Помпею і Крассу потрібна не консульська влада, а тиранія, а їхні дії - це не домагання консульства, а захоплення провінцій і військ. Підказуючи Доміцію такі думки і сам так думаючи, Катон привів його на форум майже силою, причому до них приєдналося багато громадян.

І справді, чимало людей дивувалися: «Чому Помпей і Красс удруге домагаються консульства, чому вони знову разом, чому вони не з кимось іншим? Хіба в нас мало осіб, достойних правити разом з Крассом або разом з Помпеєм?» Налякавшись таких розмов, прибічники Помпея не нехтували ніяким безчинством і насильством, і на додаток до всього влаштували Доміцію засідку, коли він разом з іншими ще вночі прямував на форум. Вони вбили слугу, який ніс перед ним смолоскип, і поранили багатьох, у тому числі й Катона, а інших прогнали і замкнули в домах. Так Помпей і Красс були обрані консулами (42). Трохи згодом вони знову оточили ораторське підвищення, вбили декількох чоловік, які чинили їм опір, Цезарю продовжили його владу ще на п'ять років, а самі одержали в управління провінції Сірію та обидві Іспанії.

За жеребом Крассу дісталась Сірія, Помпею - Іспанія. 16. Це жеребкування всім припало до вподоби. Більшість римлян хотіла, щоб Помпей перебував поблизу міста, та й він сам, люблячи свою дружину (43), мав намір проводити тут більшу частину року. Красс, навпаки, як тільки випав йому щасливий жереб, не приховував своєї радості, вважаючи, що більший успіх, ніж цього разу, ще не випадав на його долю. Перед чужими людьми й народом він насилу стримував себе, але в колі близьких осіб плів усякі нісенітниці й дитяче пустослів'я, що не було властиве ні його вікові, ні вдачі, бо взагалі-то в житті він не був хвальком і гордієм. Але тоді, загордившись надміру і втративши здоровий глузд, він уже не Сірією та Парфією (44) обмежував розміри своїх подвигів, і- називав такими собі дитячими іграми походи Лукулла (45) проти Тіграна та Помпея проти Мітрідата, а в своїх безглуздих мріях ширяв аж по Бактрію (46), Індію і до моря, яке за нею розливається. Хоч у постанові народних зборів у справі Красса і згадки не було про війну з парфянами, проте всі знали, що Красс до неї рветься з усієї сили. Та й Цезар у своїх листах з Галлії схвалював його наміри й заохочував до війни. Оскільки народний трибун Атей намірявся перешкодити походові Красса, і багато римлян поділяли його погляд, вважаючи неприпустимим, аби будь-хто йшов війною на тих, що не вчинили римлянам ніякої кривди, до того ж зв'язаних з Римом мирним договором. Красс, наляканий не на жарт, просив Помпея підтримати його і проводити його з міста, бо той користувався серед простого народу величезною повагою. Тоді багато римлян готові були підняти крик і загородити Крассу дорогу, але, побачивши Помпея, який ішов попереду Красса з усміхненим лицем і спокійним поглядом, вони заспокоїлись, мовчки розступились і пропустили їх. Проте назустріч їм вийшов Атей і спершу переконував та благав не йти далі, відтак наказав ліктору схопити Красса й зупинити. Однак, інші трибуни заперечили цьому, і ліктор відпустив Красса. Тоді Атей побіг до міських воріт і поставив там палаючу жаровню. Коли Красс підходив до воріт, Атей, палячи жертовний фіміам і виконуючи узливання, почав виголошувати якісь жахні і грізні закляття, звертаючись при цьому на ім'я до якихось страшних і невідомих богів. За віруванням римлян, ці таємничі стародавні закляття мають таку силу, що ніхто, проти кого вони скеровані не може уникнути їхньої зловісної дії більше того, навіть той, хто їх вимовить, накликає на себе біду, через що до них мало хто вдавався, та й то в особливих випадках. Тим-то Атея ганили за те, що він, обурений на Красса заради держави, на цю ж таки державу спрямував тривожні закляття і нагнав римлянам такого страху.

17. Красс прибув у Брундізій (47). Хоч на морі, як це звичайно буває взимку, не вщухали бурі, Красс не чекав, поки воно стане спокійним, а відчалив і втратив багато кораблів. Поповнивши своє військо, він поквапом рушив суходолом через Галатію (48). Тут він зустрівся з царем Дейотаром, уже зовсім старим, який будував нове місто. «Царю! - жартома сказав йому Красс.- О дванадцятій годині ти починаєш будувати» . А галат усміхнувся й відповів: «Та й ти, імператоре, як бачу, не надто рано вибрався в похід проти парфян». Крассу було за шістдесят, але видавався він старшим як на свої літа.

Після прибуття на місце спочатку все складалося для нього якнайкраще, відповідно до його сподівань. Він без труднощів побудував міст через Євфрат, безпечно переправив через нього військо і зайняв у Месопотамії багато міст, які здалися йому добровільно. В одному з них, де самодержцем був Аполлоній, було вбито сто римських воїнів, внаслідок чого Красс підтягнув до міста військо і, захопивши його, пограбував, а городян продав у рабство. Греки називали це місто Зенодотією. З нагоди здобуття міста Красс не відмовив війську проголосити його імператором, чим укрив себе незмивною ганьбою, бо, показавши свою ницість, дав пізнати, що нічого чекати від нього більшого подвигу, якщо він спокусився на таку незначну вигоду.

Залишивши в завойованих містах залоги із семи тисяч піхотинців і тисячі вершників, сам Красс подався в Сірію на зимівлю, а також для того, щоб вийти там назустріч синові, який, відзначений бойовими нагородами за доблесть, прибував від Цезаря з Галлії на чолі тисячі добірних кіннотників. Першою помилкою Красса, не беручи до уваги самого походу, який виявився найгіршою з помилок, було, либонь, те, що він замість піти вперед і захопити Вавілон та Селевкію, міста завжди ворожі парфянам, дав ворогові час підготуватися до війни. Далі, Крассу докоряли за справи, якими він займався в Сірії, справи, гідні радше торговця, аніж полководця. Бо він не приділяв уваги ні перевірці чисельності свого війська, ні військовим вправам воїнів, зате підраховував прибутки з міст і багато днів підряд докладно важив скарби богині в Ієраполі(50), визначав містам і правителям, скільки воїнів вони повинні зібрати, а згодом за гроші звільняв від військової повинності. Внаслідок цього він знеславив себе до решти і заслужив повної зневаги. Перше лиховісне знамення дала йому та сама богиня, яку одні називають Афродітою, інші - Герою, ще інші вважають причиною і природною силою, яка з вологи створила першооснови й зародки всього сущого і відкрила людям першоджерела всіх благ. Річ у тім, що при виході з храму, впав, спіткнувшись, молодий Красс, а потім на нього впав і батько.

18. У той час, як Красс уже почав збирати свої війська в одне місце, виводячи їх із зимових стоянок, до нього прибули посли від Арсака (51) із стислим повідомленням. Вони заявили, що коли військо послане римлянами, то війна буде непримиренна й нещадна. Якщо ж Красс, як чувано, підняв зброю й захопив їхні землі не з волі батьківщини, а заради власної користі, то Арсак готовий утриматись від війни і, зглянувшись на роки Красса, відпустити до римлян їхніх ч воїнів, які під його орудою радше самі вимагають охорони, ніж можуть охороняти інших. Коли Красс на це самовпевнено заявив, що відповідь дасть у Селевкії, найстарший з послів, Вагіз, розсміявся, показав йому долоню своєї руки і сказав: «Скоріше тут виросте волосся, ніж ти, Крассе, побачиш Селевкію». Відтак посли від'їхали до царя Орода і доповіли, що війна неминуча.

Тим часом з міст Месопотамії, де стояли римські залоги, декілька воїнів, ледве вихопившись звідти, принесли тривожні звістки. Вони на власні очі бачили величезні скупчення ворожих військ, були свідками битв, які вели вороги, штурмуючи міста. Як звичайно буває, вони все це передавали в надто страхітливому вигляді; так, вони твердили, що від парфян утекти неможливо, самі ж парфяни у втечі невловимі, далі, начебто їхні дивовижні стріли летять невидимі для людського ока, і, перш ніж можна помітити стрільця, пронизують усе, що попадається їм на шляху, а зброя закутих у броню вершників так виконана, що списи їхні пробивають усе, а лати непробивні. Крассові воїни слухали це, і мужність їхня занепадала. Досі вони були переконані, що парфяни нічим не відрізняються ні від вірмен, ні від каппадокійців, яких Лукулл громив і грабував донесхочу. Вони уявляли, що найважчим у цій війні буде довга дорога та переслідування втікаючих ворогів, які вислизають з їхніх рук, а тепер, усупереч сподіванням, їх чекає тяжка й небезпечна війна. Через те навіть деякі начальники вважали, що Красс повинен зупинитися і на нараді заново обговорити загальний стан справ. У їх числі був і квестор Кассій (52). Крім того, ворожбити тайкома давали знати, що жертвоприношення повсякчас провіщають Крассові лише неминучі невдачі. Однак Красс не зважав ні на ворожбитів, ні на тих, хто радив йому щось інше, а прислухався лише до тих, хто радив йому, не гаючи часу, йти вперед.

19. Найбільше підбадьорив Красса вірменський цар Арта-баз (53). Він прибув у римський табір з шістьма тисячами вершників, які мали назву царських охоронців і провідників. Артабаз обіцяв дати ще десять тисяч кінних латників і тридцять тисяч піхотинців, зобов'язуючись утримувати їх на свої кошти. До того ж він радив Крассу вторгнутися у Парфію через Вірменію, тому що там він матиме для війська вдосталь продовольства, яке постачатиме він - Артабаз, крім того, Красс зможе безпечно верстати путь, захищений безперервними горами й пагорбами, через край, непрохідний для кінноти - єдиної ударної сили парфян. Крассу до вподоби були і прихильність царя і розмір допомоги, але він сказав, що має намір іти через Месопотамію, де він залишив багато хоробрих римлян. Після цієї розмови вірменський цар від'їхав.

У той час, як Красс переправляв військо через ріку біля Зевгми, багато разів гуркотіли страшні громи, блискавки раз у раз мигтіли перед зором війська, вихор, за яким сунули грозові хмари, налетів на понтонний міст, зірвав з якоря й потопив багато кораблів. У місце, де Красс намірявся розбити табір, двічі вдарила блискавка. Один з коней полководця, в пишній збруї, поніс конюха, занурився в ріку і зник у хвилях. Кажуть, що перший орел легіону, який піднявся в повітря сам собою, повернувся назад. Коли після переправи воїнам почали роздавати їжу, насамперед чомусь було видано сочевицю й сіль, які римляни вважають жалібною їжею і ставлять перед покійниками. У самого Красса під час промови до воїнів вирвалися слова, які страшенно збентежили їх. Він-бо мовив, що наказує зруйнувати міст через ріку, аби ніхто з воїнів не вернувся назад. Йому слід було, як тільки помітив недоречність сказаного, пояснити сторопілим людям його сенс. Але Красс через свою гордість не зробив цього. Нарешті, коли він приніс, як вимагав звичай, очисну жертву і жрець подав йому нутрощі тварини, він випустив їх з рук. Помітивши, що присутні дуже зажурились цим, він сказав з усмішкою: «Така-то вже старість! Але зброя з рук моїх не випаде».

20. З того місця він рушив уздовж берега ріки з сімома легіонами та майже чотирма тисячами вершників і такою ж кількістю легкоозброєної піхоти. Декілька вивідачів, які повернулись з розвідки, повідомили, що місцевість пустельна, але вони натрапили на сліди сили-силенної коней, які немовби повернули назад і відступали від переслідування. Від цього повідомлення Красс ще більше розраховував на успіх, та й воїни набралися зневаги до парфян, бо гадали, що ті навіть не вступлять у бій. Але Кассій та його однодумці в розмові з Крассом радили йому зупинитися з військом в одному з міст, які охоронялися римськими залогами, поки він не дізнається про ворогів чогось достовірного, а якщо не дізнається, то слід іти на Селевкію вздовж берега ріки (54). В такому разі вантажні кораблі з продовольством, просуваючись одночасно з військом, зможуть удосталь постачати харчі, до того ж ріка захищала б від ворожого обходу збоку, і тоді римляни спроможні були б битися з ворогом у відкритому бою за рівних умов.

21. Поки Красс ще обдумував становище і зважував усі за і проти, до нього з'явився вождь арабського племені Абгар, людина підступна й хитра. Він став для римлян найбільшим і вирішальним лихом, які доля об'єднала їм на згубу. Деякі з тих, хто брав участь у походах Помпея, знали, що він користувався прихильністю цього воєначальника і славився як друг римського народу. Але тепер він прибув до Красса, підмовлений вождями парфянського царя, щоб постарався виманити Красса якомога далі від ріки й гористих місцевостей на неозору рівнину, де можна було б його оточити кіннотою, бо парфяни хапалися за всі засоби, аби тільки не зіткнутися з римлянами лицем в лице. Отож, з'явившись до Красса, Абгар (а вмів він переконливо говорити) почав славословити Помпея як свого благодійника та захоплювався військовою силою Красса, але заодно й дорікав йому за повільність, за те, що він вагається і все ще готується, начебто йому потрібна зброя, а не меткість рук і ніг проти людей,які давно вже думають над тим, як би то забратись геть і податись у країну скіфів та гірканів, прихопивши найцінніші речі й рідних. «Якщо ти маєш намір битися,- казав він,- то тобі треба поспішати, поки цар не зібрав в одне місце всі свої сили, бо проти вас відправлені тільки Сурена (55) й Сіллак з наказом прийняти на себе ваш удар, самого ж царя ніде ще не видно».

Усе це була суща брехня. Ород, поділивши з самого початку свої сили на дві частини, сам особисто з помсти Артабазу пустошив Вірменію, а Сурену відправив проти римлян, не керуючись гордовитістю, як дехто твердить. Адже недоречним було б вважати Красса, першого з римлян, недостойним для себе противником, а йти війною на Артабаза, нападати на вірменські села й плюндрувати їх. Насправді, цар, на мій погляд, добре-таки злякався небезпеки, яка нависла над Парфією, і сам чекав у засідці, що буде далі, а Сурену послав уперед спробувати своїх сил у бою з ворогом і відтягати їх убік. Сурена ж не був пересічною людиною: він щодо багатства, походження і слави посідав друге місце після царя, а щодо відваги та здібностей був першим серед сучасних йому парфян. Додаймо, що не було йому рівні ні щодо зросту, ні щодо вроди. У похід він вирушав, беручи з собою всілякі припаси на тисячі верблюдів, з двомастами повозів з наложницями. Його почет складався з тисячі вершників, закутих у лати, та з ще більшої кількості легкоозброєних. Загалом кіннотників, слуг і рабів у нього було не менше десяти тисяч. З уваги на знатне походження йому належав привілей першим покласти на царя діадему при вступі на престол. Згаданого Орода, який перебував у вигнанні, він повернув у Парфію і завоював велике місто Селевкію, причому першим видерся на мур і власноручно примусив тікати тих, хто чинив йому опір. Тоді йому не виповнилося ще й тридцяти років, а він уже втішався великою славою за свою розсудливість і талант. Саме завдяки цим якостям він, головним чином, і погубив Красса, бо той спочатку через свою самовпевненість і пиху, а потім під впливом страху та невдач легко давав себе обманути.

22. Отже, Абгар, після того як йому вдалося переконати Красса й відтягти військо від ріки, повів римлян по рівнині дорогою, спершу рівною й легкою, а згодом важкою, тому що ноги грузли в глибокий пісок, а навкруг простягалися безлісні й безводні рівнини, яким не видно було кінця-краю. Як наслідок, воїни не лише знемагали від спраги та труднощів походу, а й занепадали духом від гнітючих краєвидів: вони не бачили ні чагарника, ні струмка, ні гірських схилів, ні зеленої трави. Перед ними стелилася, немов море, піщана пустеля, яка оточувала їх звідусіль. Уже в цьому виявився підступний задум араба. До того ж з'явились посли вірменського царя Артабаза й повідомили Крассу, що Артабаз потрапив у вир кривавої війни внаслідок нападу Орода. Неспроможний послати Крассу підмогу, він радив йому або чимдуж повертатись і, з'єднавшись з вірменами, спільно воювати з Ородом, або йти далі, але при цьому розбивати табір на висотах, уникаючи місць, зручних для дій парфянської кінноти. Але Красс у нападі гніву й нерозсудливості нічого у відповідь не написав, а велів тільки передати, що тепер йому нема коли займатися Вірменією, проте пізніше він з'явиться туди, щоб покарати Артабаза за його зраду.

Кассій і на цей раз не приховував свого незадоволення, але перестав напоумляти Красса, який поглядав на нього скоса, а Абгарові наодинці не вгавав дорікати: «Який злий дух, найнікчемніший негіднику, наслав тебе на нас? Яким зіллям і чарами ти подіяв на Красса, що він, вивівши військо в глибину неозорної пустелі, йде манівцями, якими ходити годиться хіба що ватажку розбійницької зграї кочовників, а не римському полководцеві?» Та крутій Абгар підбадьорював і уклінно просив потерпіти ще трохи, а йдучи поруч з вошами й помагаючи їм, жартував і казав сміючись: «Вам, либонь, ввижається, що ви крокуєте по дорогах рідної Кампанії, і хочеться вам бачити скрізь струмочки, джерела, тінисті місця, лазні й таке інше; хіба ви забули, що вже переступили кордони Аравії й Ассірії?» Так Абгар повчав римлян і, перш ніж його зрада виявилась остаточно, зник не без відома Красса, запевнивши його, що від'їжджає підготувати йому успіх і сплутати розрахунки ворогів.

23. Кажуть, що того дня Красс вийшов не в пурпуровому плащі, за звичаєм римських полководців, а в чорному. Спо-хопившись, він негайно замінив його. А прапороносці, добряче напружившись, насилу змогли підняти деякі прапори, що неначе вросли в землю. Красс підсміювався з цього і тільки квапив військо до походу, змушуючи піхоту йти за кіннотою. Раптом декілька чоловік з посланих у розвідку прискакали, сповіщаючи, що інші розвідники загинули від рук ворогів, а вони самі ледве врятувалися втечею. Ворог, повідомили вони, іде у великій кількості і сміливо. Усіх опанувала тривога, Красс розгубився. Нарешті, ще не цілком опанувавши себе, він почав шикувати військо до бою(56). Спершу, за порадою Кассія, він розтягнув свою піхоту вздовж рівнини на широкому просторі з метою уникнути оточення, а кінноту розмістив на двох крилах, але потім передумав і зімкнув ряди, вишикувавши військо у вигляді міцного чотирикутника, причому з кожного боку його виставив по дванадцять когорт. При кожній когорті поставив по загону вершників, щоб жодна з частин війська не залишилась без прикриття кінноти, а була захищена з усіх боків. Одне крило війська Красс доручив Кассію, друге - своєму синові, а сам став у центрі. Рухаючись у такому порядку, римляни підійшли до річки, яка зветься Баліса. Вона була невеличка і не багата водою, але воїни в нестерпну спеку після виснажливого походу, де не можна було втамувати спрагу, дуже їй зраділи. Більшість начальників відстоювала погляд, що тут треба відпочити і, переночувавши, на світанку рушити проти ворога, попередньо дізнавшись, наскільки можливо, про його чисельність і бойовий порядок. Проте Красс, прислухаючись до думки сина та його вершників, які радили йти вперед і дати бій ворогові, наказав, щоб воїни, хто бажає, їли й пили, залишаючись у строю. Та, перш ніж вони встигли це зробити, він повів їх не розміреним кроком, як це буває перед битвою, а швидко, без перепочинку. Так вони йшли, поки не побачили ворогів. Над усяке сподівання вони не видались римлянам ні численними, ні грізними. Річ у тім, що Сурена заслонив основні свої сили відділами, висунутими вперед, і закрив блиск зброї, наказавши воїнам тримати перед собою плащі та шкури. Та щойно парфяни підійшли ближче, їхній полководець дав знак, і вся рівнина наповнилась глухим гомоном і страшенним виттям. Бо парфяни підбадьорювали себе до битви не звуками рогів або труб, а здіймаючи гуркіт ударами в шкіряні порожнисті бубни, обвішані навкруж мідними брязкальцями. Ці бубни видають якийсь оглушливий, застрашливий звук, змішаний немов із звіриним ревом і гуркотом грому. Парфяни чудово знали, що слух із усіх чуттів найбільше приводить душу в трепет, слухові враження швидко збуджують в ній пристрасті і позбавляють її здатності спокійного мислення.

24. Налякавши римлян цим несамовитим ревищем, парфяни раптом зняли із своєї зброї покрови й постали перед ворогом схожими на полум'я через те, що мали шоломи й панцирі з маргіанської (57) яскраво сяючої сталі та й коні їхні були в мідних і залізних латах. З'явився й сам Сурена, надмірно високий на зріст і найвродливіший із усіх. Його ніжна краса, на перший погляд, не відповідала розголосові про його хоробрість; за звичаєм мідян (58) він рум'янив лице й мав зачіску, роздвоєну тонким пробором, тоді як інші парфяни, щоб видатись страшнішими, зачісували волосся на скіфський лад - на чоло. Спочатку вороги намірялися пробитися із списами в перші ряди римлян, розірвати їх і відтіснити, але, побачивши глибину зімкнутого строю, непохитність і згуртованість воїнів, відступили. Вдаючи, що безладно розбігаються, парфяни непомітно для римлян оточили щільним кільцем римський бойовий чотирикутник. Красс наказав легкоозброєним вступити в бій, та ледве ті висунулися трохи вперед, як були засипані градом стріл; їм довелося відступити назад і сховатися за рядами важкоозброєної піхоти. Вони дали початок безладдю й викликали замішання в інших воїнів, котрі бачили, з якою силою і швидкістю вражали ворожі стріли, ламаючи зброю і наскрізь пронизуючи однаково як легкі, так і тяжкі захисні покрови. А парфяни, розсипавшись, почали здалеку з усіх боків пускати стріли, майже не прицілюючись, бо римляни стояли так скупчено й тісно, що стрілець, навіть якби й хотів, не міг би не поцілити. Вже тоді римляни потрапили в жалюгідне становище: залишаючись у строю, вони одержували рану за раною, а намагаючись зав'язати рукопашний бій, далекі були від того, щоб битися на рівних і не могли спри чинити ворогові шкоди, бо парфяни відкочувалися й безугавно пускали стріли. У цьому відношенні вони поступалися хіба що скіфам, та й немає нічого розумнішого, як рятуватись, захищаючи себе, і таким чином звільнитись від ганьби втечі.

25. Римляни мали ще надію, що парфяни, вичерпавши запаси стріл, або припинять битву, або вступлять у рукопашний бій, тим-то трималися стійко. Проте коли було помічено, що неподалік стоїть безліч верблюдів, навантажених стрілами, до яких під'їжджають і беруть стріли передні загони кіннотників, Красс, не бачачи цьому кінця, занепав духом. Він через посланців передав синові наказ змусити ворога прийняти бій до того, як той обійде його. Бо парфяни набігали головним чином на нього і обходили кіннотою його крило, щоб ударити йому в тил. Отож молодий Красс, узявши тисячу триста вершників, з яких тисячу прислав Цезар, п'ятсот лучників і найближчих вісім когорт важкоозброєних піхотинців, повів їх для нападу на ворога. Парфянські кіннотники, які намагалися його оточити, чи то через те, що натрапили на болото, як твердять деякі, чи то через те, що, вдаючись до військових хитрощів, задумали напасти на нього якомога далі від батька, повернули назад і помчали геть. Молодий Красс з криком, що вороги тікають, погнався за ними, а разом з ним Цензорин і Мегабакх. Мегабакх відзначався відвагою й силою, а Цензорин здобув звання сенатора і був відмінним оратором. Обидва вони були товаришами і майже ровесниками Красса. Кіннота подалася за ними, та й піхота не відставала в надії на перемогу, сповнена бойового запалу й радості. Римляни уявляли собі, що перемога за ними, тож і переслідували ворога, поки, забігши далеко вперед, не помітили, що стали жертвами обману, бо вороги, які вдавали втечу, повернули проти них. Крім того, до парфян приєдналися й інші кіннотники, причому в ще більшій кількості. Римляни зупинилися, розраховуючи на те, що парфяни бачачи їх незначну кількість, вступлять у рукопашний бій. Але ті виставили проти них закутих у лати вершників, а решта кінноти, яка не вишикувалася до бою, розбіглася й ганяла довкола римлян. Гасаючи по рівнині парфянські коні здіймали копитами таку хмару піщаної пилюки, що римляни не могли ні добре бачити, ні вільно говорити. Стиснуті на невеликому просторі, вони відштовхувалися один з одним і, поцілені стрілами, конали нелегкою й нешвидкою смертю, а мучилися в судоргах і від пекельного болю. Качаючись по землі із стрілами, які встромилися в їхнє тіло, вони ламали їх у самих ранах, а коли намагалися силою витягнути гачкуваті вістря, що проникли крізь жили й вени, то шматували своє тіло й мучили самих себе. Поки одні вмирали такою смертю, інші безпорадно дивились на те, що діялось довкола, і не могли захищатись від ворогів. Коли Публій закликав їх вдарити на закутих у лати кіннотників, вони показували йому свої руки, прибиті до щитків, і ноги, наскрізь проколені й прикуті до землі, так що не було змоги ні тікати, ні захищатися. Тоді Публій заохотив кінноту і сам навально кинувся на ворогів. Він зав'язав бій, нерівний ні щодо сили наступу, ні щодо оборони: його галли били легкими й короткими дротиками по панцирях з сириці й заліза, в той час як парфяни разили їх довгими списами в оголені й погано захищені тіла. На галлів молодий Красс покладав дуже великі надії, бо з ними творив чудеса військової доблесті. Галли хапалися за ворожі списи і, опинившись віч-на-віч з ворогами, неповороткими через важкість зброї, скидали їх з коней. Багато з галлів спішувались і, підповзаючи під ворожі коні, кололи їх у живіт. Коні, осатаніли від болю, ставали дибки і здихали, топчучи і давлячи одночасно і своїх вершників, і ворогів, які зчепилися один з одним. Галлам дошкуляла найбільше спрага та спека, незвична для них. До того ж вони втратили ледь не всіх своїх коней, коли пхалися на ворожі списи. Через те вони змушені були відступити до важкої піхоти, несучи важко пораненого Публія. Побачивши поблизу піщаний пагорб, римляни подалися до нього, коней забрали в середину, а самі ззовні зімкнули щити, сподіваючись, що таким чином легше їм буде захищатись від ворогіа Але вийшло не так, як гадалося. Бо на рівному місці воїни перших рядів захищають у деякій мірі тих, що стоять за ними, а тут, на схилі пагорба, де задні ряди стояли вище від передніх, ніхто не міг урятуватися, а всі однаково падали від стріл, оплакуючи свою безславну й марну смерть.

З Публієм були два греки - жителі сусіднього міста Карри, Ієронім і Нікомах. Вони намовляли його потай вислизнути і втікати в Іхни, поблизьке місто, яке було на боці римлян. Але Публій відповів, що немає такої страшної смерті, злякавшись якої, він залишив би напризволяще людей, котрі гинуть через нього, а грекам наказав рятуватись і, попрощавшись сердечно, розстався з ними. Сам, не володіючи вже рукою (її пробила стріла), велів зброєносцю заколоти його мечем і підставив йому для цього бік. Подібно, кажуть, поліг і Цензорин. Мегабакх сам заподіяв собі смерть, як і інші видатні римляни. Усіх інших, які не переставали битися, парфяни, відтісняючи вище на пагорб, проштрикували своїми довгими списами, а в полон узяли, як кажуть, не більше п'ятисот чоловік. Потім, відрубавши голови Публію і його товаришам, не зволікаючи поскакали до Красса. 26. Становище, в якому опинився Красс, було таке. Після того як він наказав синові напасти на парфян, хтось повідомив його, що вороги кинулися втікати, і римляни завзято їх переслідують. Помітивши, що й парфяни, виставлені проти нього, не нападають так настирливо (більшість їх була перекинута проти Публія), Красс трохи набрався духу, зібрав свої сили й відвів їх на височину, з нетерпінням чекаючи повернення сина, який нібито переслідував парфян. Перші воїни, яких Публій посилав з повідомленням, що він опинився в небезпеці, загинули, перехоплені варварами, а послані пізніше, ледве проскочивши, сповістили, що Публій пропаде, якщо батько негайно не подасть йому сильну допомогу. Тоді Красса нараз охопило багато суперечливих почуттів: він уже не здатний був ні про що тверезо розмірковувати, опанований зразу і страхом за долю всього війська, і прагненням подати допомогу синові; нарешті він вирішив рушити з військом уперед. Тим часом почали надходити вороги, своїми криками й переможними співами наганяючи страху ще більшого, ніж раніше, і знову гул безлічі бубнів здійнявся навколо римлян, які чекали початку нової битви. Ті з парфян, котрі несли настромлену на спис голову Публія, прискакали ближче й показали її римлянам, глузливо запитуючи, хто його батьки і який його рід, бо неймовірно, щоб такий нікчема з нікчем і боягуз із боягузів, як Красс, був батьком такого хороброго і благородного ємна. Від цього видовища римляни зневірились більше, ніж від усіх нещасть, і не жадоба помсти, як слід було б чекати, оволоділа ними, а жах і тривога. Красс, кажуть, у цьому горі мужністю перевершив себе. Обходячи ряди, він голосно казав: «Римляни, це горе стосується тільки мене. Велика сила й доля Риму ще не захитались і не впали, вони у ваших руках. Якщо ви співчуваєте мені, хто втратив сина, найкращого сина в світі, то доведіть це своїм гнівом проти ворогів. Позбавте їх радості, відомстіть їм за жорстокість, не бентежтесь тим, що трапилось. Той, хто береться за велику справу, мусить не одно витерпіти. Не без кровопролиття Лукулл розбив Тіграна, Сціпіон - Антіоха (59), тисячу кораблів утратили наші предки в боях за Сіцілію, а в Італії - багатьох полководців і воєначальників, але їхні поразки не завадили тому, що ми зуміли врешті-решт розгромити ворожих переможців(60). Бо не тільки успіхи, а й витримка в лиху годину і доблесть підняли Рим на вершину могутності».

27. Так промовляв Красс, щоб підбадьорити воїнів, але переконався, що лише на небагатьох його слова справили враження. А наказавши передати цей заклик, помітив, що настрій у війську гнітючий - так кволо, нерівно й непереконливо передавали його. На відміну від цього крики варварів вражали своєю лункістю та бойовитістю. Згодом парфяни перейшли до рішучих дій. Вершники, гасаючи вздовж римського строю, випускали стріли, а бійці передньої лінії, орудуючи списами, змушували римлян тіснитися на невеликому просторі. І хоча деякі з римлян, не бажаючи загинути від стріл, зважились відчайдушно кинутись на ворогів, та, не заподіявши їм відчутної шкоди, самі вмирали швидкою смертю від важких ран: парфяни метали в римських вершників важкі, з залізними наконечниками списи, які часто одним махом пробивали зразу двох чоловік. Так билися вони, поки з настанням ночі парфяни відійшли, заявивши, що дарують Крассу одну ніч для оплакування сина, до того ж, певно, він, добре поміркувавши, визнає за краще сам прийти до Арсака, а не чекати, що його приведуть силоміць. Отже, парфяни, розмістившись на ночівлю поблизу, сповнені були якнайкращих надій. А для римлян настала жахлива ніч: ніхто не турбувався ні про поховання загиблих, ні про лікування поранених, кожний оплакував свою лиху долю. їм здавалося, що загибель неминуча, і не має значення, чи доведеться їм тут чекати дня, чи вирушити вночі в безкраю рівнину. До того ж багато мороки завдавали римлянам поранені: якщо їх забрати з собою, то вони стануть завадою при поспішному відступі, якщо ж залишити, то вони своїм криком видадуть утечу. Хоч винуватцем усіх нещасть римляни вважали Красса, однак хотіли бачити й почути його. А він, закутавшись плащем, лежав у темряві, ставши для юрби прикладом мінливості людської долі, а для розумних людей - прикладом обмеженого честолюбства, бо саме через нього Крассу мало було того, що був першою і найвпливовішою людиною серед незліченних тисяч людей. Йому здавалося, що до повного щастя йому далеко, бо його цінували менше від тих двох (61). Легат Октавій і Кассій пробували піднести його дух і підбадьорити, але він впав у повний відчай, внаслідок чого вони самочинно скликали нараду центуріонів та інших начальників. Після того як на нараді вирішено було не залишатися на місці, підняли військо без трубних сигналів, у тиші. Але, як тільки воїни, неспроможні рухатись, помітили, що їх залишають, у таборі зчинився невимовний переполох і рейвах, посилені криками та зойками, тому тих, що вже рушили вперед, опанували тривога і хвилювання, немовби їх переслідував ворог. Воїни не раз збочували, не раз заново вишиковували ряди, одних поранених, які пішли за ними, брали з собою, інших залишали, через те втратили багато цінного часу, за винятком трьохсот вершників, яких їхній начальник Егнатій привів глупої ночі в Карри. Він гукнув латинською мовою варту, яка охороняла мури міста, і коли та відкликнулась, Егнатій велів передати начальнику загону Копонію, що між Крассом і парфянами відбулася велика битва. Нічого більше він не додав до цього, не сказав навіть, хто він, і погнав до Зевгми. Він, щоправда, врятував свій загін, але вкрив себе ганьбою, оскільки покинув свого полководця. Одначе повідомлення, яке тоді одержав Копоній, прислужилося Крассу. Зметикувавши, що така поспішність і неясність у словах Егнатія не віщують нічого доброго, Копоній наказав воїнам озброїтись і як тільки дізнався, що Красс у дорозі, вийшов йому назустріч і провів військо в місто.

28. Парфяни, помітивши ще вночі втечу римлян, не переслідували їх, а з'явившись на світанку, перебили тих, хто залишився в таборі, всього не менше чотирьох тисяч чоловік, а багатьох, які блукали по рівнині, захопили в полон, випустивши на них кінноту. Легат Варгунтей ще вночі відділився з чотирма когортами від основного війська, але збився з дороги. На одному горбі вороги оточили їх і винищили всіх, незважаючи на їхній відчайдушний опір, за винятком дванадцяти чоловік, які з оголеними мечами пробивалися крізь густі ряди парфян. Дивуючись їхній хоробрості, парфяни дали їм дорогу і дозволили безперешкодно добратись у Карри.

До Сурени дійшла помилкова звістка, начебто Красс із кращими загонами встиг утекти, а юрба, яка скупчилась у Каррах, являє собою набрід, не вартий уваги. Отже, вважаючи, що плоди його перемоги пішли нанівець, але все ще сумніваючись і бажаючи дізнатись правду, щоб остаточно вирішити - залишитись йому на місці і облягати місто чи переслідувати Красса, залишивши жителів Карр у спокої, Сурена підіслав до мурів міста одного із своїх перекладачів. Той повинен був викликати, розмовляючи латиною, самого Красса або Кассія і передати, що Сурена хоче зустрітися з ними для переговорів. Перекладач сказав те, що йому було доручено, слова його були доведені до відома Красса, і той прийняв парфянську пропозицію. Незабаром з'явилися від варварів араби, які знали в лице Красса і Кассія, оскільки до битви побували в римському таборі. Побачивши Кассія на мурах, вони,сказали, що Сурена бажає укласти з римлянами перемир'я і дає їм змогу врятуватися за умови дружнього ставлення до парфянського царя й виходу з Месопотамії: на думку Сурени, це буде корисніше для обох сторін, ніж доводити справу до крайнощів. Кассій погодився і вимагав точно визначити місце й час зустрічі Красса з Су-реною. Араби пообіцяли це передати і від'їхали.

29. Сурена на радощах, що Красс і Кассій опинилися в облозі, наступного дня підтягнув до Карр парфянські сили. Парфяни поводили себе визивно й вимагали, щоб римляни, якщо бажають укласти з ними мир, видали їм Красса й Кассія, закутими в кайдани. Римляни ремствували, що дали себе обдурити, і радили Крассу відмовитись від пустих і примарних надій на вірмен і чим скоріш тікати. Про це до часу не повинен знати ніхто з жителів Карр. Але це стало відомо Андромаху, найвіроломнішому з городян. Річ у тім, що Красс довірив йому цю таємницю, мало того, ще й просив його бути для римлян провідником у дорозі. Таким чином, ніщо не приховалося від парфян, бо Андромах повідомляв їх про всі задуми римлян. Та оскільки парфянам було важко воювати вночі, і це з давніх давен не було їхнім звичаєм, до того ж Красс вийшов з міста темної ночі, то, щоб парфяни не відстали занадто, переслідуючи римлян, Андромах удався до хитрощів і водив римлян то тією, то тією дорогою. Нарешті після довгого й виснажливого походу він завів їх у болотисту місцевість, повну глибоких ровів(62). Зрештою деякі з римлян зміркували, що не для добра Андромах крутить і водить їх манівцями і не захотіли далі йти за ним. Так Кассій знову вернувся у Карри. Його провідники - (це були араби) радили підождати, поки місяць пройде мимо сузір'я Скорпіона, але Кассій відповів їм: «Ще більше від нього я боюся Стрільця»,- і з п'ятьмастами вершників подався в Сірію. Інші римляни, які мали надійних провідників, дійшли до гористої місцевості, званої Сіннаками, і ще до світанку опинилися поза небезпекою. їх було близько п'яти тисяч, а очолював цей загін хоробрий Октавій. А Красса, якого все ще вів Андромах, день застав у непрохідній місцевості, серед боліт. З ним були чотири когорти піхотинців, трохи кінноти і п'ять лікторів. Поборовши чималі труднощі, вони насилу вибрались на дорогу, а тим часом вороги вже їх доганяли. Для того щоб з'єднатися з Октавієм, Крас-су залишалось приблизно дванадцять стадіїв. Він піднявся на пагорб, не дуже приступний для кінноти, але й мало придатний для захисту, розташований під Сіннаками і з'єднаний з ними довгим гірським кряжем, який тягнеться через рівнини. Октавій побачив, у якій небезпеці перебуває Красс, і першим поспішив йому на допомогу зі жменькою воїнів, а згодом за ним, дорікаючи собі за повільність, помчали й інші. Вони напали на ворогів, відкинули їх від пагорба, оточили Красса і, заслонивши його щитами, хвалькувато викрикували, що немає у парфян такої стріли, яка вразила б їхнього полководця раніше, ніж вони загинуть, захищаючи його. ЗО. Тим часом Сурена помітив, що парфяни не з таким запалом, як раніше, ідуть у бій. Переконаний, що коли римляни нічною порою досягнуть гір, то перемога вихопиться з його рук, він вдався до підступу: відпустив деяких, полонених, які чули в таборі варварів навмисні розмови про те, що парфянський цар не має наміру вести з римлянами нещадну війну, а навпаки, хоче зав'язати з ними дружбу, по-людяному ставлячись до Красса. Варвари припинили битву, і Сурена в супроводі високих чинів під'їхав до пагорба, спустив тятиву лука й простягнув праву руку. Він запрошував Красса на переговори для укладення миру, зауваживши, що римлянам довелось випробувати хоробрість і могутність царя всупереч його волі, а тепер, коли вони відступають, цар виявляє свою ласкавість і лагідність з власного бажання, готовий укласти мир і дати їм змогу врятуватися. Усі з задоволенням сприйняли слова Сурени й вельми зраділи. Лише Красс, який стільки витерпів саме через обмани парфян, вважаючи цю раптову переміну незрозумілою, не повірив і почав радитися. Тоді воїни розкричались і вимагали, щоб він пішов на переговори, а далі почали його картати й ганьбити, мовляв, він жене їх на бій з тими, з ким сам не зважується навіть вступити в переговори, хоч вони без зброї. Спершу Красс намагався переконати їх, доводячи, що, провівши решту дня в гористій, нерівній місцевості, вночі вони зможуть іти далі, показував їм дорогу і умовляв не втрачати надії, бо порятунок уже близько. Та коли воїни розлютились і, брязкаючи зброєю, почали осипати його погрозами, наляканий Красс поступився і, звертаючись до своїх, сказав таке: «Октавію і Петронію і ви всі, римські начальники, які тут є! Ви бачите, що мене змушують іти, ви свідки, яку ганьбу й насильство я терплю. Але, якщо ви врятуєтесь, скажіть усім, що Красс загинув, обманутий ворогами, а не зраджений співвітчизниками».

31. Октавій і його люди не залишились на пагорбі, а зійшли разом з Крассом. Лікторів (63), які пішли з Крассом, він відправив назад. Першими з варварів його зустріли двоє напівгреків. Вони, зіскочивши з коней, низько поклонилися Крассу і, розмовляючи по-грецьки, просили вислати вперед декількох чоловік, яким Сурена покаже, що ні він сам, ні його почет не мають ні панцирів, ні мечів. На це Красс відповів, що якби він хоч трішки цінував своє життя, то не віддався б їм у руки. Проте він відправив двох братів Росціїв з метою дізнатися, за яких умов має відбутися зустріч і скільки чоловік має взяти участь у переговорах. Сурена наказав негайно схопити їх і затримати, а сам з високими начальниками під'їхав на коні до римлян і запитав: «Як це так? Римський володар іде пішки, а ми йдемо верхи?» Він велів подати Крассові коня. Красс зауважив, що ні він, ні Сурена не схиблять, якщо на переговорах будуть дотримуватися кожний звичаїв свого народу. Далі Сурена сказав, що між царем Ородом і римлянами припинилася війна і настав мир, але умови угоди треба написати, під'їхавши до річки (64). «Річ у тім,- сказав він,- що ви, римляни, зовсім не пам'ятаєте про договори»,- і простягнув Крассові руку. Коли Красс велів привести свого коня, Сурена сказав: «Немає потреби, цар дарує тобі оцього». Вмить біля Красса опинився кінь з вуздечкою, інкрустованою золотом. Конюхи підсадили Красса, оточили його й ішли поруч, підганяючи коня ударами. Тоді Октавій першим схопив за уздечку, за ним військовий трибун Петроній, а далі інші римляни обступили коня, намагаючись стримати його й відігнати парфян, які напирали на Красса з двох боків. Зчинилася метушня і штовханина, дійшло до бійки. Октавій, вихопивши меч, убив одного з конюхів, інший конюх убив Октавія, завдавши йому смертельного удару ззаду. Петроній не мав зброї. Його вдарили в панцир, але він зіскочив з коня неушкоджений.

Красса вбив парфянин на ім'я Ексатр. Однак дехто твердить, що це неправда, а що Ексатр лише відрубав у вбитого голову й праву руку. Зрештою, все це радше здогади, аніж достовірні перекази, бо одні з римлян, які там були, загинули на місці, кинувшись у бій за Красса, а інші поквапом відступили на пагорб.

Парфяни, які під'їхали до пагорба, оголосили, що Красс заслужено покараний, а іншим Сурена дозволяє сміливо зійти вниз. Одні з римлян зійшли і здались, інші вночі розбіглися, але врятуватися пощастило лише небагатьом, бо їх вистежували, ловили й убивали араби. Кажуть, що загинуло тоді двадцять тисяч, а живими потрапило в полон десять тисяч.

32. Голову й руку Красса Сурена послав Ороду у Вірменію, а сам через гінців, повідомивши Селевкію, що везе Красса живим, готував свого роду блазенську процесію, бундючно називаючи її тріумфом. Одного з полонених, Гая Пакціана, дуже схожого на Красса, одягненого в шати парфянських цариць, який мав відігравати роль Красса й називати себе імператором, повезли верхи на коні. Попереду на верблюдах їхав гурт трубачів і лікторів. До різок попричіпляли гаманці, а на сокири насадили недавно відрубані голови римлян. За ними йшли селевкійські гетери-співачки, які виспівували безліч глузливих і потішних пісень про боягузтво й розніженість Красса. Тьма-тьмуща народу дивилась на це видовище. Сурена, скликавши селевкійську раду старійшин, показав їм непристойну за змістом книгу «Мілетських оповідань» Арістіда(65). У даному випадку він не збрехав: книга була справді знайдена в поклажі Рустія й дала Сурені привід насміхатися й глумитися з римлян за те, що вони навіть на війні не можуть утриматись від такого роду вчинків і книг. Зате мудрим видався селевкійцям Езоп, коли вони дивились на Сурену, який наказав везти поперед себе торбу з мілетськими гидотами (66), а за ним сунув цілий парфянський Сібаріс (67) у вигляді хмари повозок з наложницями. Взагалі, цей похід мав у собі щось від гадюки і скітали (68); передня частина його, яка особливо впадала у вічі, викликала острах і трепет своїми списами, луками та кіннотою, у хвості його вирували танці, дзвеніли цимбали, лунав спів. Закінчилося все це нічними оргіями з жінками. Рустій безперечно заслуговує осуду, але ж і парфяни, які гудили його за «Мілетські оповідання», тим самим показали своє нахабство, бо їхні володарі з роду Арсакідів часто походили від мілетських та іонійських гетер.

33. У той час, як відбувалися ці події, Ород уже помирився з вірменським царем Артабазом і погодився на одруження свого сина Пакора із сестрою Артабаза. Вони влаштовували один одному бенкети й пиятики, часто ставили грецькі твори, бо Ород знав грецьку мову й був обізнаний з грецькою літературою. Артабаз же навіть писав трагедії, промови й історичні твори, з яких дещо збереглося до наших днів. Коли в палац принесли голову Красса, столи вже було прибрано і трагічний актор Ясон з Тралл (69) декламував з «Вакханок» Евріпіда уривки, які стосувалися Агави . І саме тоді, як йому плескали в долоні, до зали увійшов Сіллак, упав долілиць перед своїм царем і кинув на середину зали голову Красса. Парфяни радісно вигукували й аплодували, а слуги за наказом царя посадили Сіллака за стіл. Ясон передав одному з акторів одяг Пентея, а сам, схопивши голову Красса, у приступі вакхічної нестями почав декламувати такі вірші:

З гір несемо ми в чертог 

Щасливу здобич нашу - 

Плюща свіжо зрізану гілку.

Присутні з захопленням слухали його виступ. А в ту хвилину, коли хор і Агава поперемінно співають:

Хор: Хто його убив? 

Агава: Це подвиг мій!(71)

Ексатр, який був присутній на бенкеті, зірвався з місця й вихопив у Ясона голову Красса, немовби декламувати ці слова личило радше йому, ніж Ясону. Цар на радощах нагородив їх відповідно до звичаїв своєї країни, Ясону дав талант срібла. Таким, кажуть, було закінчення, немов у Евріпідовій трагедії, походу Красса.

Однак Ород за жорстокість і Сурена за віроломство одержали по заслузі. Сурену Ород велів умертвити із заздрості до його слави, сам утратив сина Пакора, якого перемогли римляни в битві(72); згодом здоров'я Орода підірвала хвороба. Коли вона перейшла у водянку, другий його син, Фраат, посягаючи на життя батька, дав йому отруту. Але хвороба сприйняла її як ліки, бо отрута вийшла разом з водою, так що хворому полегшало. Тоді Фраат вибрав найнадійніший засіб - задушив батька (73).

 

(ПОРІВНЯННЯ)

34. Порівнюючи цих двох мужів, слід насамперед відзначити, що засоби, з допомогою яких збагатився Нікій, не так осудливі, як засоби Красса. Взагалі-то не годиться схвалювати прибутки з рудників, де роботи виконують головним чином злочинці або варвари, причому деякі з них гинуть, працюючи в кайданах у небезпечних і нездорових місцях. Все ж, якщо порівняти цей спосіб збагачення з прибутками, одержаними з конфіскації маєтків у часи Сулли та з пожеж, то він здається більш пристойним. Красс займався таким способом збагачення відверто, як займаються землеробством і лихварством. Красс спростовував закиди в тому, що він бере гроші за промови в сенаті, кривдить союзників, запобігає перед жінками й опікує негідників. Нічого подібного не закидали Нікію, навіть безпідставно. Над ним підсміювалися лише за те, що він з боягузтва догоджав донощикам. Така поведінка, ясна річ, недостойна була б Перікла чи Арістіда, але зрозуміла в Нікія, кого природа не наділила хоробрістю. Пізніше оратор Лікург(74), якому ставили за провину підкуп донощика, для свого виправдання прямо сказав: «Я радий, що після того як тривалий час я виконував державні обов'язки, ви звинувачуєте мене в тому, що я давав, а не брав».

У своїх витратах Нікій приніс більшу користь суспільству, не шкодуючи з честолюбства грошей на пожертви храмам, влаштування гімнастичних змагань та вистав театральних творів. Одначе порівняно з тим, що витрачав Красс на частування багатьох десятків тисяч людей, яким він потім ще . й роздавав хліб, увесь маєток Нікія, враховуючи витрати; являв собою крихітку величезного багатства римлянина. Тим-то диву даєшся, як можна не розуміти, що моральний порок є не що інше, як викривлення і спотворення людської душі, коли бачиш, що багатство, придбане нечесним шляхом, витрачається потім без будь-якої користі.

35. Про їхнє багатство сказано досить. У державних справах Нікію не притаманні були анітрохи ні лукавство, ні несправедливість, ні насильство, ні зухвалість. Навпаки, він давав себе обманювати Алківіаду, виступи ж його на народних зборах відзначалися обережністю. А Крассові закидають віроломство і підлість, беручи до уваги його непостійність у дружбі й ворогуванні. Сам Красс не заперечував, що домігся консульства шляхом насильства, найнявши за гроші людей, які посягали на життя Катона й Доміція. Коли

на народних зборах відбувалося голосування в справі розподілу провінцій, багато людей тоді було поранено, четверо вбито, сам Красс (про що я не згадав у його життєписі) вдарив сенатора Луція Аннія, який йому заперечував, кулаком у лице і залитого кров'ю вигнав геть. Якщо Красс не цурався насильства й тиранії, то Нікій заслуговує найсуворішого осуду за нерішучість у вирішуванні державних справ, за слабодухість і поступливість неприторенним негідникам. Красс у подібних випадках виявляв велич духу і твердість, причому змагатися йому доводилось не з якимись там Клеонами й Гіперболами (75), а з уславленим Цезарем та нагородженим трьома тріумфами Помпеєм. Красс не поступався перед ними, а зрівнявся з одним і другим щодо впливу, а на посаді цензора мав навіть більші успіхи, ніж Помпей. У справах великої державної ваги треба зважати не на те, що викликає заздрість, а на те, що приносить славу, яка б своєю величчю здатна була затьмарити заздрість. Якщо ти над усе цінуєш безпеку й спокій, якщо ти на ораторському підвищенні ніяковієш перед Алківіадом, у Пілосі (76) боїшся спартанців, у Фракії - Пердікки (77), то в Афінах вдосталь затишних місць, щоб осторонь турбот плести собі, за висловом деяких філософів, вінок безтурботності. Любов Нікія до миру була воістину божественною прикметою, а припинення війни - найяскравішим виявом еллінського духу державного діяча. У цьому відношенні Красс, якби він навіть приєднав до Римської держави Каспійське море й Індійський океан, недостойний того, щоб його порівнювати з Нікієм.

36. У суспільстві, де вагу має закон честі, визначний державний діяч не зважиться давати дорогу негідникам, поступатися владою тим, хто її недостойний, виявляти довіру тим, хто цього не заслуговує. Не так чинив Нікій, самохіть передаючи командування військом Клеону, який у державі нічого не значив, лише безсоромно і лайливо викрикував з ораторського підвищення. Я не хвалю Красса, який під час Спартаківської війни, нехтуючи обережністю, квапився дати рішучий бій. Втім, він, керуючись честолюбством, боявся, аби не наспів Помпей і не присвоїв собі плоди його перемоги подібно до того, як Муммій відняв у Метелла славу завоювання Корінфа (78). А поведінка Нікія була вкрай незрозуміла й дивна. Він не тільки поступався противнику своїм честолюбством і владою, коли не слід було обманювати себе надією на легкий успіх, а й, передбачаючи величезні труднощі, пов'язані з походом проти Пілоса, пожертвував добром держави заради власної безпеки. Не так діяв Фемістокл (79). Той, щоб нікчемна людина й бездарний полководець в одній особі не погубив державу, підкупом відсторонив його від командування. Подібно Катон, бачачи, що держава опинилася в складних обставинах і небезпеці, не вагався домагатися обрання його народним трибуном (80). Але той, хто береже свій полководницький хист для війни з Міноєю, Кіферою й нещасними мелосцями (81), а коли треба воювати із спартанцями, знімає з себе військовий плащ і передає невігласу й нахабі Клеону кораблі, зброю, людей і владу полководця в поході, де потрібен особливий досвід,- той жертвує не стільки своєю особистою славою, скільки безпекою і свободою батьківщини. Пізніше проти своєї волі Нікій змушений був відправитись на війну з Сіракузами, і складалося враження, що він не зумів завоювати Сіцілію для афінян через свою млявість і безвілля, а не тому, що вважав її завоювання недоцільною справою. І все-таки доказом великої прихильності афінян до нього може служити та обставина, що попри його постійну відразу до війни та відмови від посади командуючого військом, вони не переставали вибирати його як найдосвідченішого і найкращого полководця. Крассу, навпаки, хоч він увесь час рвався до посади командуючого, не вдавалося її одержати, якщо не рахувати війни з рабами, але тоді в римлян не було іншого виходу: Помпей, Метелл і обидва Лукулли були поза Римом (82). І хоч Красс у той час користувався особливою пошаною і впливом, навіть його прихильники усвідомлювали, що, за висловом одного комедіографа,

Він усюди доблесний, лише не на війні(83) .

Через те нічого доброго не міг він дати тим римлянам, яких усупереч їхньому бажанню кинули у війну владолюбство і честолюбство Красса. Якщо афіняни силоміць відправили на війну Нікія, то Красс силою погнав у бій римлян; з вини Красса зазнала втрат держава, а Нікій потерпів з вини держави.

37. Отже, якщо брати до уваги те, що випало на їх долю під кінець життя, то Нікій більше заслуговує похвали, ніж Красс докорів. Перший, покладаючись на свій досвід і керуючись здоровим глуздом, як годиться розумному полководцеві, не дав себе спокусити необґрунтованими надіями, які плекали його співгромадяни, і рішуче виступав проти наміру завоювати Сіцілію. Виною Красса є те, що він ув'яз у війну з парфянами, вважаючи її легкою справою, і, як наслідок, програв її. Йому марились великі подвиги: в той час, як Цезар підкоряв західні частини Європи - країни кельтів, германців, Британнію, Красс скерував свій зір на схід, бажаючи поширити римські володіння аж до Індійського океану і приєднати до римської держави всю Азію. Такі наміри виношували вже раніше Помпей і згодом Лукулл, діячі, які зажили доброї слави серед загалу співгромадян. Вони прагнули до того самого, що й Красс, і керувалися тими самими міркуваннями. Сенат відмовлявся призначити Помпея головнокомандуючим (84), а коли Цезар розгромив триста тисяч германців, Катон радив видати переможця переможеним і таким чином спрямувати гнів богів за віроломство на нього одного. Але народ відвернувся від Катона і, сповнений великої радості, протягом п'ятнадцяти днів приносив подячні жертви за перемогу. Що відчував би римський народ і скільки днів приносив би він жертви, якби Красс повідомив так само з Вавілона про перемогу і, верстаючи дальшу путь, перетворив би на римські володіння Мідію, Персію, Гірканію, Сузи й Бактри? (85) Якщо, за словами Евріпіда, «неодмінно творить зло» (86) той, кому не до вподоби спокійне життя і хто не вміє користуватися наявними благами, то принаймні не личило дотла руйнувати Скандію чи Менду (87), полювати на вигнанців-егінців, які покинули батьківщину і, немов птахи, ховалися в чужій країні. Ті, хто схвалює похід Александра і осуджує похід Красса, неправильно судять про початок справи, беручи до уваги її кінець.

38. Під час самого походу Нікій здійснив немало подвигів: він переміг ворогів у багатьох битвах і трохи не взяв Сіракузи. Не він один винен у всіх нещастях, які звалилися на афінян, вина тут і хвороби, і заздрощів співгромадян у Афінах. Красс, навпаки, безліччю помилок довів до того, що щастя цілком відвернулося від нього. Дивує, однак, не те, що його глупота поступилася силі парфян, а те, що вона виявилася сильнішою від удачливості римлян. Нікій з шанобою ставився до мистецтва віщування, Красс глузував із усього, проте обидва загинули однаковою смертю, тим-то важко сказати, який шлях надійніший. Все-таки краще помилятися з обережності, дотримуючись старовинних вірувань і звичаїв, аніж зухвало їх ламати. Якщо, нарешті, порівняти їхню загибель, то Красс менше заслуговує осуду: він-бо не здався в полон, не був зв'язаний, ні обманутий, а поступився проханням друзів і став жертвою віроломства, а Нікій, сподіваючись ганьбою й соромом врятувати життя, здався ворогам і зробив свою смерть ще ганебнішою.

 

 

ПРИМІТКИ

НІКІЙ

1. Мова йде про Н і к і я, афінського державного діяча й полководця V ст. до н. є., одного з керівників невдалої для Афін сіцилійської експедиції у 415 р. до н. є., і Марка Луцінія Красса, римського політичного діяча й оратора, учасника першого тріумвірату, керівника невдалого походу на Парфію у 54 р. до н. є.

2. Війни Афін з сщішйським містом Сіракузами описав давньогрецький історик Фукідід у шостій і сьомій книгах своєї «Історії Пелопоннеської війни».

3. Тімей із Тавроменії у Сіцілії - давньогрецький історик IV__Ш ст. до н. є., автор багатотомної історії Італії та Сіцілії, зневажливо ставився до праць своїх попередників. [391]

4. Філіст із Сіракуз (IV ст. до н. є.) - історик Сіцілії; твір його не зберігся.

5. Піндар (521-442 рр. до н. є.) - славнозвісний давньогрецький поет, представник хорової лірики; цитата з оди, яка не збереглася.

6. Діфіл із Сінопи (друга половина IV ст. до н. є.) - видатний представник нової аттічної комедії, з багатющої його спадщини до нас дійшли дрібні фрагменти.

7. Ксенарх з Афін (IV ст. до н. є.) - давньогрецький комедіограф, представник середньої аттічної комедії.

8. Ім'я Нікій утворене від грецького слова «нікє» - «перемога».

9. Гермократ (V ст. до н. є.) - командуючий сіракузьким флотом у війні з Афінами в 415 р. до н. є., визначний державний діяч і оратор. Тімей, використовуючи етимологічну спорідненість імен бога Гермеса і Гермократа, доводив, що Гермес у особі Гермократа покарав афінян за те, що напередодні відплиття афінського флоту до Сіракуз хтось уночі порозбивав і спотворив статуї бога Гермеса (герми), які стояли на перехрестях вулиць у Афінах.

10. Кора, або Персефона, дружина володаря підземного царства Плутона, опікунка Сіцілії і зокрема Сіракуз; допомогла Гераклові викрасти Кербера, триголового потворного пса, який стеріг вхід в Аїд.

11.Егеста - місто в Західній Сіцілії. Його скарга на Сіракузи, з якою егестійці звернулися до союзних з ними Афін, стала причиною сіцілійської експедиції афінян.

12. Лаомедонт - віроломний володар Трої, який обманув Аполлона і Посейдона, не заплативши їм за укріплення міста мурами. Щоб урятувати троянців від страшного морського чудовиська, посланого Посейдоном, Лаомедонт віддав йому на поталу дочку Гесіону. Геракл на прохання Лаомедонта вбив потвору і врятував Гесіону, але Лаомедонт не віддав йому дочку за дружину й обіцяних чудових коней, за що Геракл здобув місто і вбив Лаомедонта.

13. Арістотель. Державний лад афінян, розд, XXVIII.

14. Фукідід, син Мелесія, керівник аристократичної парті! в Афінах, противник Перікла. Див.: «Перікл», розд. 6.

15. Терамен - афінський державний діяч другої половини V ст. до н. є., несталих політичних поглядів, страчений олігархами в 411 р. до н. є., його прозвали Котурном, тобто Дволичним, тому що котурн (особливе взуття, яке носили актори на сцені) можна було взувати однаково і на праву, і иа ліву ногу.

16. Клеон - див. комент. 107 до життєпису Перікла.

17. Рядок з невідомої комедії; Під старцем тут слід розуміти уособлення афінського демосу.

18. Багаті громадяни в Афінах зобов'язані були на власні кошти оснащувати військові кораблі (трієрархія), готувати хор для драматичних вистав або музичних змагань (хорегія), влаштовувати гімнастичні ігри (гімнасіархія). Такі повинності називалися літургіями. Громадянин, який на власні кошти підготував хор, називався хорегом.

19. На острові Делосі, місці народження Аполлона й Артеміди, що п'ять років влаштовувались урочистості, на які прибували греки з усіх усюд. [392]

20. Ренія (Ренея) - невеличкий острівець поблизу Делосу.

21. Фукідід. Історія Пелопоннеської війни, VII, 50.

22. Пасіфонт - маловідомий автор діалогів на філософські теми. Жив у III ст. до н. є., учень філософа Менедема.

23. Лавріотика - місцевість за горою Лаврій на півдні Аттіки.

24. Телеклід (V ст. до н. є.) - давньогрецький комедіограф, представник старої аттічної комедії. У цитованих рядках з якоїсь його комедії міститься натяк на звичай багатих, але бездітних афінянок, які, бажаючи мати дітей, таємно купували чужу новонароджену дитину й видавали чоловікові за свою. У той час в Афінах розвелись донощики (сикофанти), яда шантажували під усілякими приводами багатих громадян.

25. Евполід (V ст. до н. є.) - афінський комедіограф, разом з Арістофаном і Кратіном належить до трійці класичних представників староаттічної комедії.

26. Арістофан. Вершники, р. 358.

27. Фрініх - аттічний комедіограф, сучасник Арістофана.

28. Стратегій - будинок, де збирались стратеги (полководці).

29. Діоніс був прозваний Мідяком, бо радив афінянам карбувати мідну монету.

30. Турії - місто в Південній Італії, засноване на місці зруйнованого в 510 р. до н. є. Сібаріса, славнозвісного розкішним життям своїх жителів (звідси сибарит - людина, звикла до розкошів).

31. Цитата з трагедії Евріпіда «Іфігенія в Авліді», р. 449-450.

32. Про Дамона див.: «Перікл», розд. 4.

33. Антіфонт з Рамунта - визначний афінський оратор і стратег, страчений в 411 р. до н. є. за участь в олігархічному перевороті.

34. Пахет - афінський полководець; у 428 р. до н. є. захопив місто Мітілену на острові Лесбосі, яке виступило проти Афін.

35. Помилка Плутарха. Насправді, Каллій переміг і загинув у битві біля Потідеї на Халкідському півострові в 432 р. до н. є., а Ксенофонт у 429 р. до н. є. змусив Потідею після трьох років облоги капітулювати.

36. Мова йде про поразку афінського війська під командуванням одного з кращих афінських полководців Демосфена під Егітієм у Етолії, західній області Середньої Греції, в 427 р. до н. є.

37. Поразка афінян, на чолі яких стояв стратег Гіппократ, біля Делії в Беотії мала місце в 424 р. до н. є.

38. Про це йдеться в 34 розділі Плутархового життєпису Перікла.

39. Військові подвиги Нікія у першій половиш Пелопоннеської війни: були такі (не в хронологічному порядку): 1. Захоплення в 424 р. до н. є. острова Кіфери, розташованого напроти Лаконії, південної області Пелопоннесу; 2. Придушення в 423 р. до н. є. на Халкідському півострові міст, які збунтувалися проти Афін (Потідея, Скіоне, Менде, Амфіполь); 3. Захоплення в 427 р. до н. є. Міної, острівця при вході в Нісею - порт Мегаріди, області, союзної з лакедемонянами; 4. Похід проти Корінфа в 425 р. до н. є.

40. Тірея - місцевість на кордоні Лаконії й Арголіди; тут спартанці поселили жителів острова Егіни, вигнаних афінянами в 431 р. до н. є.

41. Пілос - портове місто в Мессенії, області Пелопоннесу, важливий стратегічний пункт, захоплений афінянами в 425 р. до н. є.

42. Пнікс - пагорб у Афінах, на якому відбувалися народні збори. [393]

43. Арістофан. Птахи, р. 638-639.

44. Комедія Арістофана «Землероби», уривок якої цитує Плутарх, не збереглася.

45. Алківіад (бл. 451-404 рр. до н. є.) -див. коментар 67 до життєпису «Перікл».

46. Гомер. Одіссея, кн. IV, р. 229-230. Переклад Бориса Тена.

47. Брасід - спартанський полководець, завдав афінянам декілька дошкульних поразок під час Пелопоннеської війни, загинув у битві при Амфіполі в 422 р. до н. є.

48. Цитата з трагедії Евріпіда «Ерехтей», яка не дійшла до наших днів.

49. Такі прогнози давали, за свідченням Фукідіда (кн. V, розд. 26), різні оракули й віщуни.

50. Мир між Афінами і Спартою був укладений у квітні 421 р. до н. є.

51. Теофраст (372-287 рр. до н. є.) - давньогрецький філософ і дослідник природи, учень Арістотеля, автор «Історії рослин» і «Характерів». На який його твір посилається Плутарх - невідомо.

52. Фортеця Панакт у Аттіці, захоплена спартанцями в ході війни була, щоправда, повернена афінянам, але всупереч договору всі укріплення були знищені.

53. Аргосці - жителі Аргосу, головного міста Арголіди, області Пелопоннесу, в якому гору взяла демократична партія, прихильна до Афін.

54. Гіпербол з Перітед (Перітедидем, тобто район в Аттіці) - один з лідерів радикальної партіьв Афінах, загинув у 411 р. до н. є. під час кривавого терору афінської олігархії.

55. Платон - мається на увазі афінський комедіограф, сучасник Арістофана, який творив між 428 і 390 роками до н. є. До нас дійшли дрібні фрагменти з його творів.

56. Гіппарх - родич афінського тирана Пісістрата; був підданий остракізму у 487 р. до н. є.

57. Гераклові стовпи - гора Кальпе на європейському та гора Абіла на африканському берегах Гібралтарської протоки, власне - Гібралтарська протока.

58. Ламах - афінський полководець під час Пелопоннеської війни, у 415 р. до н. є. разом з Алківіадом і Нікієм очолював афінський похід на Сіцілію, загинув у 414 р. до н. є.

59. Аммон - єгипетський бог сонця, його славнозвісний оракул містився в оазі Сіва.

60. Герма - зображення бога Гермеса.

61. Клазомени- грецьке місто на західному узбережжі Малої Азії.

62. Знаменитий внутрішній голос (даймоніон) Сократа, який оберігав його від неетичних і несправедливих учинків.

63. Адоніс - улюбленець Афродіти й Персефони. Відповідно до рішення Зевса, Адоніс повинен був одну частину року проводити з Персефо-ною, а другу - з Афродітою. Загинув він від ікл вепра під час полювання і був перетворений на мірт. На його честь відзначали влітку протягом восьми днів свято Адонії. Спочатку оплакували його смерть, потім несли його статуї, славлячи воскресіння юнака. Культ Адоніса має східне походження. Він символізував завмирання природи восени та її відродження навесні. [394]

64. У 353 р. до н. є. філософ Каллшп з Афін, близький друг сіракузького тирана Діона, очолив повстання проти нього, наказав найманцям убити Діона і сам став на чолі держави.

65. Гібла (нині Патерно) - невелике місто неподалік Катани, одного з найбільших міст Сіцілії, розташованого на північ від Сіракуз.

66. Гіккара - приморське місто на північно-східному узбережжі Сіцілії.

67. Лаїда Молодша - знаменита гетера, про яку ходило безліч анекдотів. За переказом, її вбили у храмі Афродіти жінки, які заздрили її красі.

68. Йдеться по літо 415 р. до а є.

69. Гермократ - видатний політичний діяч Сіракуз, командував сіракузькими збройними силами під час війни з Афінами, переміг афінський флот.

70. Наксос - грецьке місто на північно-східному узбережжі Сіцілії.

71. Тапс - невеликий півострів неподалік від Сіракуз. Епіполи - висота на захід від міста.

72. Гіліпп - спартанський полководець; у 414 р. до н. є. командував спартанською армією і флотом, допомагаючи Сіракузам проти афінян, і здобув перемогу.

73. Звичай наказував спартанцям носити взимку і влітку той самий грубий плащ, голити вуса, не голити бороди і носити довге волосся та палицю (скиталу).

74. Натяк на спартанців, захоплених у полон на острові Сфактерії.

75. Демосфен - афінський полководець часів Пелопоннеської війни, захопив у полон спартанських гоплітів на острові Сфактерії. У 413 р. до н. є. повів афінський флот на допомогу Нікію, потрапив у полон і був страчений у Сіракузах.

Еврімедон - афінський полководець, відправлений з флотом на Сіцілію, загинув під Сіракузами в 413 р. до н. є.

76. Племмірій - мис на південь від Сіракуз при вході в затоку; його укріпив Нікій і влаштував там продовольчі склади.

77. Про це розповідає Фукідід у сьомій книзі (розділи 39-41) своєї історії. Сіракузькі моряки виходили в місто на ринок снідати, і афіняни почували себе в той час безпечними. Арістон запропонував міським властям перенести ринок на берег моря, про що не знали афіняни. Швидко поснідавши на березі, сіракузяни знову сіли на кораблі, напали на афінян, які не чекали нападу, і одержали перемогу.

78. У липні 413 р. до н. є.

79. Начальник над веслярами (т. зв. келевст) вибивав дерев'яним молотком такт для ритмічного веслування; йому допомагав грою флейтист.

80. Леонт Візантійський - філософ-платонік (друга половина VI ст. до н. с), успішно керував обороною Візантії, коли його обложив у 340 р. до а с Філіпп II, батько Александра Македонського.

81. Сталося це 27 серпня 413 р. до н. є.

82. Анаксагор - див. комент 19 до «Перікла».

83. Протагор - див. комент НІ до «Перікла».

Згаданий нижче філософ Сократ був страчений у 399 р. до н. є., звинувачений у тому, що не визнає державних божеств. [395]

84. Діон Сіракузький (408-354 рр. до н. є.) - філософ, друг Платона, поклав кінець тиранії Діонісіїв - Діонісія І і Діонісія II в Сіракузах.

85. Закінф - острів у Іонійському морі біля західного узбережжя Пелопоннесу.

86. Філохор (III ст. до н. є.) - історик Аттіки, писав також про релігійні звичаї та ворожіння.

87. Автоклід (IV ст. до н. є.) - у творі «Тлумачення» пояснював значення релігійних обрядів і вірувань.

88. Афінське військо спочатку пробувало пробитися на північ до союзного міста Катани; після трьох днів походу, переслідуване сіракузянами, змушене було повернути назад і відступати по Елорійській рівнині.

89. З Демосфеном було 6000 воїнів. Він здався за умови, що йому і воїнам дарують життя.

Сіцілійська експедиція коштувала Афінам понад 200 кораблів і близько 6000 воїнів, не рахуючи військового спорядження і грошей.

90. Щоб потім дорого продати в рабство.

91. Карней - один з місяців лаконського календаря; метагітні-он - другий місяць аттічного календаря, який відповідає нашому вересню.

92. Про це розповідає Плутарх у життєписі спартанського полководця Лісандра (розд. 16).

93. Фукідід у своїй «Історії Пелопоннеської війни» (кн. VII, розд. 86) пише: «Із сучасних мені греків він менше від усіх заслужив такої жахливої смерті,- у всій своїй поведінці він ішов за голосом честі».

94. Котіла (буквально - «чашка») - грецька міра рідких і сипких тіл; приблизно чверть літра.

95. Кавн - місто на південно-західному узбережжі Малої Азії.

 

КРАСС

1. Публій Ліціній Красс, батько Марка Ліцінія Красса, про якого розповідає Плутарх, був консулом у 97 р. до н. є.; за перемогу над повсталими лузітанцями - населенням південно-західної частини Піренейського півострова (сьогодні Португалія) у 93 р. до н. є. його відзначили тріумфом. Цензором він був у 89 р. до н. є. Марк Красс народився близько 115 р. до н. є., помер 9 липня 53 р. до н. є.

2. Цей вислів Красса був широко відомий в античності; на нього не раз посилалися.

3. Архідам II - спартанський цар (бл. 469-427 рр. до н. є.).

4. Гай Марій Старший (156-86 рр. до н. є.) - видатний римський полководець, переможець кімврів і тевтонів (германських племен), вождь демократичної партії, консул 107, 104-100, 86 рр. до н. є.

5. Югер - римська міра площі, один югер дорівнює 25,18 ара ( = 2534 м2).

6. Луцій Корнелій Цінна - консул у 87 р. до н. є., після смерті Марія - керівник демократичної партії (популярів). У 84 р. до н. є. був убитий власними солдатами. Панування демократичної партії, очолюваної Марієм і Цінною, припадає на 87-82 рр. до н. є. [396]

7. Малака - місто на південному узбережжі Піренейського півострова, сьогодні Малага.

8.Луцій Корнелій Сулла (138-78рр.дон.є.) - знаменитий полководець, вождь аристократичної партії (оптиматів), консул 88 р., диктатор 82-79 рр. до н. є. Запровадив т. зв. «проскрипційні списки», тобто списки осіб, яких оголошували поза законом. Таких осіб можна було вбивати будь-кому, а їхнє майно конфісковувалося й переходило в державну скарбницю.

9. Гней Помпей Великий ( 106-46 рр. до н. є.) -" визначний римський полководець і державний діяч. Відзначився у Союзницькій війні (90-88 рр.) та у війні з маріанцями (83-81 рр.), далі згадуються його війна із Серторієм у Іспанії (76-72 рр.) та Мітрідатом, царем Понту в Малій Азії (66-65 рр.).

Батько його Гней Помпей Страбон, консул 89 р. до н. є., людина жорстока, жадібна і віроломна. Помер у 87 р. до н. є.

10. Правильна назва - Т у д є р, місто в Умбрії, області в Середній Італії.

11. Йдеться про битву біля Коллінських воріт у 83 р. до н. є.

12. Проскрипції - списки осіб, оголошених поза законом як противників Сулли; їх позбавляли прав, майна і життя.

13. Бруттій - область у південній частині Італії.

14. Про це розповідає Плутарх у життєписі Юлія Цезаря (розд. 1-2).

15. Гай Сіціній - народний трибун у 76 р. до н. є., домагався розширення прав народних трибунів, обмежених у часи диктатури Сулли.

16. Повстання Спартака припадає на роки 74-71 до н. є.

17. Гай Клавдій Глабр - претор 73 р. до н. є.

18. Йдеться про вулкан Везу вій.

19. Імовірно, йдеться про поселення Гераклові Саліни (Гераклові солеварні) в Кампанії між Помпеями і Геркуланумом.

20. Консулами в той час (72 р. до н. є.) були Луцій Геллій Поплікола і Гней Корнелій Лентул Клодіан.

21. Спартак переміг Гая Кассія Лонгіна, намісника Передальпійської Галлії (тепер Ломбардія) у битві коло Мутіни (нині Модена).

22. Піцен - область у Середній Італії.

23. Йдеться про так звану децимацію (від слова сіесшшз - «десятий»)- страту кожного десятого солдата перед очима всього війська в супроводі жорстоких обрядів.

24. Луканія - область у Південній Італії.

25. Мова про друге повстання рабів у Сіцілії (104-101 рр. до н. є.).

26. Регійський півострів (названий від Регія, міста на березі Мессінської протоки) - південна * кінцева частина Бруттія, області в Південній Італії.

27. Тобто 55,5 км.

28. Марк Ліціній Лукулл, консул 73 р до н. є., в 72 р. був намісником Македонії і вів війну з фракійцями.

29. Петелійські гори - гірське пасмо біля Петелії, міста на східному узбережжі Бруттія.

30. Спартак загинув у 71 р. до н. є.

31. Тріумф - урочиста процесія, в якій полководець у лавровому [397] вінку і пурпурній, оздобленій золотом тозі в'їжджав на колісниці в Рим у супроводі переможного війська. Процесія доходила до Капітолію, де відбувалось урочисте жертвоприношення.

Овація - малий тріумф, за якого полководець вступав у Рим верхи на коні або ж пішки, з миртовим вінком на голові, і одягнений у звичайну тогу.

32. Марк Марцелл - видатний римський полководець під час Другої Пунічної війни, завойовник Сіракуз на Сщілії.

33. Помпей і Красс були консулами в 70 р. до н. є.

34. Цензором Красс був у 65 р. до н. є. До компетенції цензорів (службових осіб - магістратів) входило: проведення цензового перепису населення, нагляд за звичаями, визначення величини податків, мит, проведення громадських робіт тощо.

35. У 63 р. до н. є. змову викрив і придушив видатний римський оратор, державний діяч і письменник Марк Туллій Ціцерон, у той час консул.

36. Твір цей, як і згаданий раніше, не зберігся.

37. Цезар у 61-60 рр. до н. є. був намісником Іспанії. Консулом був обраний на 59 р. до н. є.

38. Мова йде про так званий перший тріумвірат - неофіційний союз Помпея, Цезаря і Красса.

39. Зустріч у Луці відбулася навесні 56 р. до н. є.

40. Гней Корнелій Лентул Марцеллін - консул у 56 р. дон.є.Луцій Доміцій Агенобарб - консулу54р.дон.є.

41. Марк Порцій Катон Молодший (95-46 рр. до н. є.) - оратор, політичний діяч, філософ-стоїк, претор у 54 р. до н. є., фанатичний республіканець, покінчив самогубством після поразки помпеянців у Африці в битві під Тапсом.

42. На 55 р. до н. є.

43. Дружиною Помпея була Юлія, дочка Цезаря. Померла вона 54 р. до н. є.

44. Сірія, завойована Помпеєм, стала римською провінцією у 64 р. до н. є.

Парфія - тут: стародавня держава на території нинішнього Іраку й Ірану.

45. Луцій Ліціній Лукулл - консул 74 р. до н. є. (брат Марка Лукулла, згаданого вії розділі), успішно воював з царем Понту Мітрідатом та його союзником вірменським царем Тіграном II Великим у 74-64 рр. до н. є. Його ім'я стало прозивним на ознаку величезного багатства.

46. Бактрія - стародавня країна в Середній Азії у верхів'ї й середній течії Аму-Дар'ї.

47. Брундізій - місто в Калабрії на півдні Італії.

48. Галатія - країна в Малій Азії, заселена галатами, племенем кельтського походження.

49. Тобто в останню годину дня. Стародавні ділили добу на день, який починався близько 6 години ранку, і ніч, яка починалася близько 6 години вечора.

50. Ієраполь («Священне місто») в Північній Сірії був осередком культу богині Атаргатіс (Деркето). її храм був одним з найбагатших у античному світі. [398]

51 Арсак XIII (Ород І)- парфянський цар (57-37 рр. до н. є.).

52. Гай Кассій Лонгін - пізніший убивця Гая Юлія Цезаря.

53. Артабаз (Артавазд II) - цар Вірменії в 56-34 рр. до н. є.

54. Йдеться про ріку Євфрат.

55. Сурена - це не власне ім'я, як гадає Плутарх, а почесний титул голови найвпливовішого після царської династії Аршакідів парфянського роду. Сурена був перший серед царських вельмож і головнокомандуючим парфянською армією.

56. Армія Красса складалася з 7 легіонів (легіон налічував 3000-3600 чоловік, до його складу входило 10 когорт по 300-360 чоловік), 4000 вершників, декількох сот лучників і метальників списів, отже, налічувала близько 40000 чоловік.

57. Маргіана - область у Середній Азії, розташована в пониззі річки Марг (тепер Мургаб у Туркменській РСР).

58. Мідяни - народ, який населяв одну з областей Персії (Парфії), Мідію.

59. Луцій Корнелій Сціпіон - брат Публія Сціпіона, переможця Ганнібала. Розбив у битві коло Магнезії в 190 р. до н. є. сірійського царя Антіоха (фактичним керівником воєнних дій був Публій Сціпіон).

60. Маються на увазі великі поразки римлян під час Першої і особливо під час Другої Пунічних воєн.

61. Тобто Цезаря і Помпея.

62. У нагороду Андромах був призначений парфянами правителем Карр.

63. Ліктори - почет високих римських сановників: у диктатора були 24 ліктори, у консула 12, у претора 6; вони йшли попереду з пучками прутів з вкладеними в них сокирами, прокладали дорогу в натовпі і виконували вироки.

64. Очевидно, йдеться про Євфрат.

65. «Мілетські оповідання» Арістіда з Мілета - збірник новел кінця II - початку І ст. до н. є. переважно еротичного, інколи дуже фривольного змісту. Латинською мовою переклав цей твір Л. Корнелій Сізенна у І ст. до н. є.

66. Натяк на славнозвісну байку Езопа про те, що кожна людина носить перед собою сумку з чужими вадами, а ззаду - сумку із своїми, через те бачить хиби інших, а не помічає власних.

67. Сібаріс - грецьке місто в Південній Італії, яке славилось розкішним життям своїх мешканців; зруйноване жителями міста Кротона в 510 р. до н. є.

68. Скітала - вид отруйних змій.

69. Тралли - місто в південно-західній частині Малої Азії.

70. У «Вакханках» Евріпіда розповідається про розправу бога Діоніса (Вакха) над гонителем його культу царем Фів Пентеєм (Пенфеєм). Вакханки на чолі з Агавою, матір'ю Пентея, в нестямі роздирають його на шматки, вважаючи, що шматують дикого звіра, а потім з тріумфом несуть голову Пентея, як мисливський трофей.

71. Цитати з «Вакханок» - рядки 1169-1171 і 1178-1179.

72. Пакор загинув 9 червня 38 р. до н. є. [399]

73. Наступником Орода був Фраат НІ (Арсак XII), який повернув римському імператору Августу прапори й орлів Крассового війська.

74. Лікург (396-326 рр. до н. є.) - афінський оратор, противник Македонії, однодумець оратора Демосфена.

75. Гіпербол - після смерті Клеона в 424 р. до н. є. керівник демократичної партії в Афінах; як і Клеона, його висміювали тогочасні комедіографи.

76. Пілос - портове місто на південному заході Пелопоннесу, в області Мессенія. У 425 р. до н. є. афіняни захотіли це місто і блокували острів Сфактерію, розташований напроти міста. Закінчив бої за це місто і острів не Нікій, а Клеон.

77. Пердікка - цар Македонії (бл. 440-413 рр. до н. є.), противник Афін.

78. Намісник Македонії 146 р. до н. є. Квінт Цецілій Метелл переміг у битві на Істмі військо Ахейського союзу, але закінчив війну Гай Муммій, який захопив і зруйнував Корінф. Після цього Греція стала римською провінцією.

79. Фемістокл - афінський політичний діяч (525-460 рр. до н. є.), проводир демократичної партії; в другій греко-перській війні командував грецьким флотом у бою при Саламіні (480 р.). Про те, як Фемістокл підкупив нікчемного Епікіда, щоб той відмовився від посади командуючого, розповідає Плутарх у життєписі Фемістокла (розд. 6).

80. Про це розповідає Плутарх у життєписі Катона Молодшого (розд. 20).

81. Міноя - невеликий острів у Саронічній затоці; Кіфера - острів на південь від Пелопоннесу; Мелос - острів у Егейському морі. Тут згадуються походи Нікія проти островів - союзників Спарти у Пелопоннеській війні (431-404 рр. до н. є.).

82. У той час Помпей і Метелл вели війну в Іспанії проти Серторія, Луцій Лукулл воював проти Мітрідата й Тіграна у Малій Азії, Марк Лукулл був намісником Македонії.

83. Вірш невідомого поета.

84. У 66 р. до н. є. народний трибун Гай Манілій вніс законопроект про передачу верховного командування у війні з Мітрідатом Помпею, проти якого виступали деякі сенатори.

85. Гірканія - країна в Азії на південь від Каспійського моря; Сузи - місто в Персії, одна з резиденцій перського царя; Бактри (суч. Балх) - місто в теперішньому Північно-Західному Афганістані.

86. Евріїїід. Фінікіянки, р. 524.

87. Скандія - місто на острові Кіфера; Менда - місто на Халкідському півострові.

 


© Aerius, 2004