Плутарх
Перікл і Фабій Максім
Переклад Й. Кобова, Ю. Цимбалюка


© Plutarch

© Й.Кобів ("Перікл"), Ю.Цимбалюк ("Фабій Максім", "порівняння"), 1991

Джерело: Плутарх. Порівняльні життєписи. К.: Дніпро, 1991. 448 с. С.: 5-62.

Сканування та коректура: Aerius (ae-lib.org.ua), 2004


Зміст

Перікл

Фабій Максім

(Порівняння)

 

Примітки


 

 

ПЕРІКЛ

1. Коли Цезар (1) одного разу побачив у Римі, як якісь багаті іноземці носили за пазухою щенят і мавпочок і пестили їх, він, кажуть, запитав, чи жінки тих іноземців народжують дітей. Ось у такий гідний правителя спосіб він присоромив тих, хто природжену нам потребу в любові й ласці витрачає на тварин, замість того щоб віддавати її людям. Оскільки душі нашій притаманна жадоба до знання і спостерігання, то хіба здоровий глузд не підказує нам ганити тих, хто бездумно марнує свій час нехтуючи прекрасним і корисним, і слухаючи й спостерігаючи те, що не заслуговує найменьшої уваги? Наші органи чуттів сприймають, щоправда без розбору, все, що впливає на них, тому нам доводиться спостерігати всілякі явища, як корисні, так і некорисні, але кожний, хто захоче як слід користуватися розумом, завжди може спрямувати його на те, що вважає за краще, і повернути його в будь-який бік. Взагалі нам слід прагнути до того, що є найкращим, причому не з тією метою, щоб лише споглядати безцільно, а й живити душу спогляданням його. Як очі милує колір, приємна краса якого живить і зміцнює зір, так і розум треба спрямовувати на такі предмети, розглядання яких, милуючи його, заодно спонукає творити добро. Сюди належать, наприклад, доброчесні вчинки, які викликають у тих, хто їх цінує, бажання суперничати й наслідувати тих, хто їх робить. У інших же випадках за захопленням якимось учинком не зразу з'являється прагнення вчинити щось подібне. Навпаки, часто, милуючись якимсь твором, ми з презирством ставимось до його виконавця. Так, приміром, ми насолоджуємось пахощами й пурпуровими тканинами, але самих красильників і виробників парфумів не цінуємо, бо вважаємо їх за ремісників (2). Ось чому влучно сказав Антісфен (3), коли почув, що Ісменій наполегливо займається грою на флейті(4): «Але як людина він поганий, інакше не займався б так запопадливо грою на флейті». Подібно сказав Філіпп (5) синові, коли той на якомусь бенкеті прекрасно й майстерно грав на струнному інструменті: «І тобі не соромно так гарно грати?» Бо з царя досить того, що він трохи часу присвятить слуханню гри музик; він і так багато честі робить Музам, якщо буває глядачем мистецьких змагань інших людей.

2. Ті, що особисто займаються неблагородною працею, вживаючи її на некорисні справи, засвідчують тим самим своє зневажливе ставлення до доброчесності. Жоден благородний юнак, побачивши в Пісі Зевса, не захоче стати Фідієм (6), або, оглянувши Геру в Аргосі - Поліклетом (7), так само не забажає він стати Анакреонтом, чи Філемоном, чи Архілохом(8), захопившись їхніми віршами. Коли якийсь твір дає насолоду, з цього зовсім не випливає, що його творець заслуговує наслідування. Тим-то не дають користі глядачам такі предмети, які не пробуджують у них запалу до наслідування й охоти створити те саме. А приклади доброчесних учинків спонукають людей захоплюватися самими вчинками й наслідувати тих, хто їх здійснив. Ми сповнюємося щастям, коли щось придбаємо й користуємося ним; що ж стосується доброчесності, то тут милі нам її дії. Перше ми хочемо одержувати від інших, друге воліємо самі давати іншим. Прекрасне має в собі щось, що спонукає на дії, воно відразу вселяє в нас прагнення діяти; не лише зображення його на сцені облагороджує душу глядача, а й сама розповідь про добрий вчинок заохочує до дії. Ось чому ми й вирішили продовжувати свої «Життєписи». Нинішня книга, десята з черги, містить життєписи Перікла та Фабія Максіма, який воював з Ганнібалом - людей схожих один на одного багатьма чеснотами, особливо ж лагідністю, справедливістю та вмінням виправляти помилки народу й товаришів на посадах, що приносило батьківщині того й того велику користь. Чи слушні мої твердження, можна переконатися, прочитавши твір.

3. Перікл був з філи Акамантіди, з дема Холарга (9); як з батьківського, так і з материнського боку походив із знаменитих сімей та родів. Батько його, Ксантіпп, який розгромив полководців перського царя в битві при Мікале (10), був одружений з Агарістою, внучкою Клісфена, котрий вигнав Пісістратидів (11), сміливими діями поклав край тиранії, дав афінянам закони і встановив державний лад, який мав мішану форму з метою забезпечити згоду й добробут громадян. Агарісті приснилося, начебто вона породила лева. Через декілька днів з'явився на світ Перікл. Тілесних вад він не мав, тільки голова була довгаста й надто велика порівняно з іншими частинами тіла. Через те він на всіх статуях зображений із шоломом на голові. Очевидно, скульптори не хотіли зображати його в негарному вигляді. Зате аттічні комедіографи називали його схінокефалом, тобто «цибулиноголовим». Комедіограф Кратін (12) у своєму творі «Хірони» каже так: «Звада й давнонароджений Кронос (13), зійшовшись; породили великого тирана, якого боги називають «головатим». Далі, в «Немесіді» він вигукує: «Прийди, Зевсе, гостинний і головатий!» Телеклід.(14) каже про нього, що він «то сидить у місті заклопотаний справами, з тяжкою головою, то один з голови своєї велетенської видає страшний галас». Евполід у своїх «Демах» (15) запитує про кожного з вожаків народу, які виходили з підземного царства. Про Перікла, який з'явився останнім, він каже так:

Навіщо ти привів главу підземних царств?

4. Учителем музики Перікла, на думку більшості, був Дамон (перший склад цього імені треба, кажуть, вимовляти коротко), тільки Арістотель твердить, що Перікл учився музики в Піфокліда. Дамон був, очевидно, визначним софістом, а за учителя музики видавав себе для того, щоб приховати від народу свої здібності. Він при Періклі був учителем і дорадником у державних питаннях - тим, чим буває вчитель гімнастики для борця. А втім, не приховалося від людей те, що Демон скористався лірою, як прикриттям: він був вигнаний з Афін за допомогою остракізму як людина, що прагнула до перемін і як прихильник тиранії, комедіографам він давав матеріал для жартів. Так, приміром, комедіограф виводить одну особу, яка ставить Дамонові таке запитання:

Скажи мені, не відкладай ніяк,

Ти, кажуть, мов Хірон (16), Перікла виховав.

Перікл слухав також Зенона з Елеї(17), котрий, подібно до Парменіда, досліджував природу, вмів винахідливо заперечувати погляди інших і своїми запереченнями заганяти противників у глухий кут. На це вказав десь Тімон з Фліунта (18) такими словами:

Незрівнянний Зенон двоязикий силою слова

Всіх побороти мастак...

Все ж тим, хто найбільше припав до душі Періклу, хто прищепив йому спосіб високого мислення і потяг до прекрасного, хто взагалі справив на нього благотворний вплив, був Анаксагор з Клазомен (19), якого сучасники називали «Розумом» чи з подиву до його розуму, який домігся визначних успіхів у дослідженні природи, чи тому, що він перший першоосновою будови всесвіту вважав не випадковість чи необхідність, а розум, чистий, незмішаний, котрий у всіх предметах утворених із суміші елементів, спроможний виділити однорідні частинки.

5. Сповнений глибокого подиву до Анаксагора і, заглибившись у науку, яку одні називають наукою про небесні явища, а інші - зневажливо - базіканням, Перікл, імовірно, завдяки йому засвоїв високе мислення і піднесеність мови, вільної від дешевого й низького блазенства, а вираз його обличчя став поважним, хода - врівноваженою, одяг - скромним і незворушним навіть при схвильованій промові, голос розміреним - ці та інші подібні властивості Перікла справляли на всіх сильне враження. Одного разу, незважаючи на те, що якийсь невихований грубіян не вгавав ганити його й ображати, Перікл цілий день перебував на площі, зберігаючи весь час мовчання і заодно полагоджуючи якісь невідкладні справи. А ввечері він спокійно пішов додому, хоч той чоловік далі переслідував його й ганьбив на всі лади. Коли Перікл підійшов до дверей свого дому, вже добре посутеніло. Тож він велів своєму слузі взяти ліхтар і провести цього образника додому.

Поет Іон (20) вважає, що Перікл поводився з людьми гордовито і зарозуміло і що його пихатість поєднувалася з самовпевненістю та презирством до інших, а на противагу даріклові, він хвалить Кімона (21) за його ввічливість, ласкавість і вихованість у спілкуванні з людьми. Але залишимо у спокої Іона, який дотримується погляду, що доброчесність, немов трагедію, має обов'язково супроводити сатиричне дійство (22). Тим, хто величаву поставу Перікла називав честолюбством і пихою, Зенон радив самим мати крихітку такого честолюбства, тому що, на його думку, саме наслідування прекрасного може непомітно викликати прагнення до нього і перетворитись у звичку.

6. Це була не єдина користь, яку виніс Перікл із спілку-вання з Анаксагором. Корисним було й те, що він не зазнане забобонного страху, який наганяють небесні явища на лк?Дей, котрі не вміють їх пояснити. Через незнання причин тих явищ ці люди розгублюються і бентежаться від дії божественних сил, тоді як природознавство, звільняючи нас від страхітливого й похмурого забобону, дає людям спокійне благочестя і добрі надії.

Кажуть, що одного разу Періклу принесли із села голову однорогого барана. Ворожбит Лампон, побачивши, що міцній і твердий ріг виріс на середині лоба, сказав, що від двох

головних партій, які існували в місті, Фукідідової (23) та Періклової, влада перейде до одного з них: такий смисл цього чуда. А Анаксагор розрубав голову і показав, що мозок не заповнював усю основу черепа, а набув яйцеподібної форми й зібрався з усієї порожнини черепа в те місце, звідки взяв початок корінь рога. Тоді всі присутні пройнялись подивом до Анаксагора, а трохи перегодом дивувалися Лампону, тому що Фукідід утратив вплив, а правління всіма державними справами опинилось у руках Перікла.

Проте, на мій погляд, ніщо не заважає припустити, що мали рацію і природознавець, і ворожбит, бо перший з них правильно збагнув причину, другий - мету цього явища. Один своє завдання вбачав у тому, щоб з'ясувати, з чого і як це явище виникло, другий - щоб передвістити, з якою метою це сталося і що воно означає. А ті, хто думає, що, відкривши причинний зв'язок між якимись явищами, вони тим самим довели, ніби ці явища не можна вважати знаменнями, не усвідомлюють того, що разом з божественними знаменнями заперечують і всілякі штучні сигнали, як-от: звук залізного диска, вогонь багаття, визначення часу за довжиною тіні на сонячних годинниках. Усі такі сигнали виникають з певної причини і щось собою означають. Але про це, звичайно, доречно говорити в творі іншого роду.

7. У молодості Перікл дуже боявся народу. Він-бо своїм зовнішнім виглядом скидався на Пісістрата; його приємний , голос, жвавий і дотепний спосіб розмовляти бентежили літніх людей, настільки він нагадував мову Пісістрата. Перікл боявся стати жертвою остракізму, тому що був багатий, походив із знатного роду, мав друзів серед впливових людей. Тим-то він спочатку не займався державними справами, зате на війні відзначався хоробрістю і не уникав небезпек. Коли помер Арістід, Фемістокл (24) пішов на вигнання, а Кімона походи затримували переважно поза Грецією, Перікл через такі обставини присвятив себе державній діяльності, причому став на бік демократії: добро маси бідняків він ставив вище від вигоди купки багатіїв, а зробив він це всупереч своїй природі, аж ніяк не демократичній. Він, очевидячки, боявся, щоб його не запідозріли в прагненні до тиранії. Далі він бачив, що Кімон визнає аристократичні погляди і через те став дуже цінним для аристократів. Зваживши на це, Перікл заручився підтримкою народу, щоб почувати себе безпечним і набратися сил для суперництва з Кімоном. Відповідно до цього він зразу змінив свій спосіб життя. У місті можна було побачити, як він ходив лише по одній вулиці - тій, що вела на площу і в Раду. Він не відвідував звані обіди і відмовився від усілякого товариського життя, так що під час своєї довготривалої державної діяльності не був на обіді ні в кого з друзів, за винятком того випадку, коли одружувався його племінник Евріптолем. Перікл прийшов, побув на бенкеті лише до узливання, а потім одразу підвівся й пішов. Справжня-бо насолода у людських взаєминах полягає в безпосередності, а в товаристві дуже важко зберігати напускну поважність, розраховану на здобуття гарної думки про себе. Непідробна доброчесність найпрекраснішою буває тоді, коли вона у всіх на очах, і ніщо так не вражає у доброчесних людях, як їхнє ставлення до найближчих.

Подібно до цього Перікл улаштував свої стосунки з народом: щоб не набридати йому, він виступав зрідка, говорив не в будь-якій справі і не завжди з'являвся на народні збори, але, як висловився Крітолай (25), приберігав себе, немов Сала-мінську трієру (26), для особливо важливих справ, а в усіх інших випадках діяв через своїх друзів або підсилав інших ораторів. Одним з них був, кажуть, Ефіальт (27), який підірвав могутність Ареопагу. Він, за висловом Платона (28), щедро наливав своїм громадянам незмішаного вина свободи. Скуштувавши її, народ, неначе норовистий кінь, почав сваволити і, як кажуть комедіографи, «нікого вже не хотів більше слухати й почав кусати Евбею та кидатись на інші острови».

8. Свою мову Перікл настроював, немов музичний інструмент, так, щоб вона була співзвучна його способові життя й високому духу, користуючись у багатьох випадках допомогою Анаксагора, причому вкраплював у своє красномовство то те, то се з природознавства. «Оту висоту думок і оту дивовижну дієвість слова», за визнанням божественного Платона , Перікл почерпнув з науки про природу у додаток до своїх природжених здібностей і взяв з неї все корисне для мистецтва слова. Завдяки цьому він далеко випередив своїх сучасників. Тому-то, кажуть, йому присвоєно відоме прізвисько «Олімпієць», хоч дехто гадає, що він одержав його за те, що прикрасив місто будівлями, а на думку інших,- за успіхи в управлінні державою та керівництві військом. Зрештою, найбільш імовірно те, що до його слави спричинилися всі зазначені прикмети, разом узяті. Але із тогочасних комедій, які відгукувалися про нього то всерйоз, то з насмішкою, виникає, що прізвисько «Олімпієць» закріпилося за ним головним чином за його дар красномовства. Перікл, за їх словами, «метав громи і блискавки», коли промовляв до народу і «носив на язиці страшний перун».

Наводять також жартівливий вислів Фукідіда, сина Мелесія (30), про силу красномовства Перікла. Цей Фукідід належав до аристократичної партії і довгий час був противником Перікла. Коли спартанський цар Архідам запитав Фукідіда, хто кращий борець, він чи Перікл, Фукідід відповів: «Навіть якщо я його покладу на обидві лопатки, то він і тоді буде доводити, що стоїть на ногах, переможе мене в суперечці й переконає глядачів, що вій правий».

Однак сам Перікл був дуже обережний у словах і, підходячи до ораторської трибуни, молився всевишнім богам, щоб у нього не вихопилось несамохіть якесь слово, недоречне при розглядуваній справі. З його виступів нічого не залишилось у письмовому вигляді, крім постанов народних зборів. Також мало збереглося його влучних висловів. Так, приміром, він радив «усунути гній з очей Пірея», маючи на увазі Егіну (31); іншим разом він сказав, що бачить, як «гряне війна з Пелопоннесу». Одного разу Перікл і Софокл відправились у морський похід як стратеги. Коли Софокл похвалив якогось гарного на вроду хлопця, Перікл зауважив: «У стратега, Софокле, повинні бути чистими не тільки руки, а й очі». Стесімброт (32) розповідає, що Перікл, виголошуючи з трибуни похвальну промову на честь загиблих на війні з Самосом, сказав, що вони безсмертні, як боги: адже самих богів ми не бачимо, але робимо висновок про їх безсмертне існування на підставі тих почестей, які їм виявляють люди, і на підставі всього того доброго, що вони нам посилають. Це стосується і тих, що поклали свої голови за батьківщину.

9. Фукідід (33) визначає державний лад при Періклі як аристократичний, який лише на словах називався демократичним, а, по суті, було це правління одного, першого в державі громадянина. Багато інших письменників твердять, що саме Перікл привчив народ до клерухій (34), до одержування грошей на видовища та до винагороди за виконання громадських обов'язків, внаслідок чого народ засвоїв погані звички і став під впливом цих заходів із скромного й працьовитого марнотратним і розбещеним. Розгляньмо причину цієї переміни, виходячи з розвитку подій.

Спочатку, як було вже сказано, Перікл суперничав щодо слави з Кімоном і тому старався здобути собі прихильність народу. Але він поступався Кімону багатством і засобами, якими той прихиляв до себе бідноту. Так, Кімон щоденно давав безплатні обіди бідним афінянам, роздавав одяг людям похилого віку, у своїх маєтках наказав знести огорожі, щоб кожен, хто забажає, міг користуватися тим, що там вродило. Перікл, переможений цими демагогічними підступами, за порадою Дамоніда з Еї (так повідомляє Арістотель(35)) вдався до роздачі державних грошей. Відпусканням грошей на видовища, платою суддям, всілякого роду винагородами та роздаванням грошей Перікл швидко підкупив народну масу і скористався нею в боротьбі з Ареопагом, членом якого він не був, тому що його не обрано жеребкуванням ні на архонта, ні на царя, ні на полемарха, ні на тесмотета (36). Ці посади з давніх-давен були виборними за жеребом, і ті, хто, пройшовши перевірку, займали ці посади, ставали членами Ареопагу. Отож Перікл, домігшись великого впливу в народі, применшив значення Ареопагу. Так, відповідно до пропозиції Ефіальта, в Ареопагу відібрано право вирішувати більшість судових справ, а Кімон був вигнаний як прихильник спартанців і ворог демократії, хоч щодо багатства та знатного походження він не поступався нікому з громадян та ще й одержав блискучі перемоги над варварами й наповнив місто великою кількістю грошей та здобичі, як ми вже розповіли в його життєписі. Такий був великий вплив Перікла в народі.

10. Строк вигнання осіб, до яких застосовано остракізм, становив за законом десять років. І ось спартанці з великим військом вторгнулися в Танагрську округу (37). Афіняни негайно вирушили проти них. Тоді Кімон вернувся з вигнання й разом з членами своєї філи із зброєю в руках зайняв місце в бойовому строю. Він хотів, наражаючись на смертельну небезпеку разом із своїми співвітчизниками, цим учинком зняти з себе звинувачення в прихильності до спартанців, але-однодумці Перікла накинулися на нього й витурили з військової лави як вигнанця. Цим пояснюється, мабуть, те, що Перікл у цій битві боровся з відчайдушною відвагою і, не шкодуючи життя, відзначився більше від усіх інших. У цій битві загинули всі до одного друзі Кімона, яким Перікл закидав, як і Кімону, прихильність до спартанців. Внаслідок цього афіняни сильно розкаювались у кривді, яку заподіяли Кімонові і затужили за ним, тим паче що зазнали поразки на самих рубежах Аттіки і чекали важкої війни наступної весни. Як тільки Перікл помітив цю зміну настрою в афінян, він вирішив невідкладно піти назустріч народові. Він сам вніс законопроект на народні збори про відкликання Кімона з вигнання. Кімон одразу після повернення домігся встановлення миру між двома супротивними державами. Річ у тім, що спартанці настільки доброзичливо ставились до Кімона, наскільки вороже до Перікла та інших народних вожаків. Дехто твердить, що Перікл вніс законопроект про повернення Кімона з вигнання лише після того, як між ними дійшло до таємної угоди за посередництвом Ельпініки, сестри Сімона, на тій основі, що Кімон вийде в море з двомастами кораблів і буде очолювати військо поза Аттікою, завойовуючи володіння перського царя, а Періклові буде належати повнота влади в місті. Розповідають, що вже до того Ельпініці пощастило пом'якшити непоступливість Перікла, коли Кімону загрожувала смертна кара (38). Тоді Перікл був одним з обвинувачів, вибраних народом. Коли до нього , прийшла Ельпініка ї просила за брата, Перікл з усмішкою сказав: «Ельпініко, стара ти, надто стара, щоб полагоджувати такі делікатні справи». Однак це прохання не виявилось марним, бо Перікл на суді лише один раз виступив з промовою, як вимагав його обов'язок, і пішов, найменше з усіх обвинувачів шпетивши Кімона.

Чи можна після цього повірити Ідоменею (39), який звинувачує Перікла в тому, начебто він свого друга й вірника Ефіальта, котрий визнавав ті самі політичні погляди, підступно вбив через суперництво і заздрість до його слави? Не знаю, якому джерелу завдячує Ідоменей таким наклепом, ллючи його, немов жовч, на людину, можливо, не бездоганну, але благородного мислення й душевної чесності, і до якої ніяк не підходить така звіряча й дика розправа. На життя Ефіальта, непримиренного ворога олігархів і невблаганного при перевірці звітів та в судовому переслідуванні осіб, що провинилися перед народом, важили його вороги, аж поки потай убили його з допомогою Арістодіка з Танагри. А Кімон помер на Кіпрі, командуючи військом.

11. Тоді-то поборники аристократичного ладу, які вже до того помітили, що Перікл став найвпливовішим з громадян, будь-що хотіли протиставити йому якогось діяча, що зумів би применшити його значення, аби не допустити в Афінах повного єдиновладдя. Суперника Періклові вони знайшли в особі Фукідіда з Алопеки, людину розумну, родича Кімона. Фукідід, щоправда, не мав таких полководницьких здібностей, як Кімон, зате був кращим оратором і державним діячем. Перебуваючи постійно в Афінах і ведучи боротьбу з Періклом з ораторської трибуни, він швидко встановив, рівновагу між супротивними партіями. Він не дозволив так званим «прекрасним і хорошим» розпорошуватись і змішуватися з народом, як раніше, через що блиск їхнього значення затьмарювався серед юрби. Він відокремив їх від народу, зібрав в одне місце, завдяки чому всі вони в сукупності являли собою поважну силу, а Фукідід таким заходом домігся рівноваги, немов на вазі. Річ у тім, що вже з самого початку в суспільстві існував невидимий розбрат, мов тріщина в залізі, яка вказувала на протиріччя між демократичною та аристократичною партіями, але тепер суперництво між Періклом і Фукідідом та їхнє честолюбство призвели до утворення глибокої розколини: відтоді одна частина суспільства почала називатися «народом», друга - «небагатьма» (40). Ось чому тоді Перікл значно попустив народові віжки і правив, усіляко догоджаючи йому: він раз у раз придумував в Афінах за рахунок скарбниці якісь урочисті видовища або всенародні частування чи процесії і взагалі старався займати увагу громадян благородними розвагами. Щорічно він споряджав шістдесят трієр, на яких плавало багато громадян протягом восьми місяців і одержувало зарплату, вправляючись і вивчаючи корабельну справу. Крім того, Перікл вислав тисячу клерухів у Херсонес , п'ятсот - на Наксос, половину цього числа - на Андрос (42), тисячу - у Фракію для заснування поселень серед бісалтів (43), інших він послав в Італію, коли відбудовувався Сібаріс (45) який тепер почали називати Фуріями. Усе це він робив з тією метою, щоб звільнити місто від безробітної й неспокійної через бездіяльність юрби, а заодно й зарадити тяжкому становищу простолюддя; до того ж, поселяючи афінян на землях союзників, він за допомогою страху та військових залог намагався запобігти спробам тубільців підняти повстання проти Афін.

12. Але, що найбільше радувало афінян і особливо прикрашало місто та неймовірно дивувало чужинців, і, нарешті, що є доказом того, що минула уславлена велич Греції та її багатство в давнину не вигадка - це побудова величавих храмів. Хоч як дивно, саме за це більше, ніж за всі інші державні починання, вороги ганили та обмовляли Перікла на народних зборах. «Афінський народ,- кричали вони,- вкриває себе ганьбою, недобра слава йде про нього через те, що Перікл переніс загальногрецьку скарбницю з Делосу в Афіни(46). Найдогіднішим приводом виправдати цей крок послужив нібито страх перед нападами варварів, який і дав підставу забрати скарбницю з острова і зберігати її в безпечному місці. Втім, Перікл відняв у народу й це виправдання, і вся Греція вважає, що вона стала жертвою нечуваного насильства й відвертої тиранії, адже греки бачать, що гроші, які вони вносять примусово для ведення війни, ми витрачаємо на те, щоб озолочувати й наряджати місто, немов чепурну жінку, вбираючи його в дорогоцінний мармур, статуї і храми, котрі коштують тисячі талантів».

У відповідь на такі закиди Перікл пояснював народові: «Афіняни не зобов'язані звітувати перед своїми союзниками за те, як вони використовують гроші, тому що афіняни воюють за них і стримують напади варварів, тоді як самі союзники не дають нічого - ні кінноти, ні кораблів, ні гоплітів, а тільки вносять гроші; гроші ж належать не тим, хто їх дає, а тим, хто їх одержує, якщо останні виконують те, за що їм платять гроші. Проте коли держава достатньо забезпечена всім необхідним для війни, то слід лишки засобів витрачати на такі роботи, виконання яких принесе державі вічну славу, а саме виконування тих робіт даватиме афінянам прожиток, тому що з'являються всілякі види ручної праці та її застосування. Оті лишки засобів приводять у рух різноманітні ремесла, дають заняття всім рукам, забезпечують заробіток майже всьому суспільству, так що воно може одночасно і годувати себе, і прикрашати місто». І справді, молоді й здорові люди одержували платню під час служби у війську, проте Перікл хотів, щоб ремісники, які не служили у війську, користалися з прибутків держави, але не одержували гроші задарма, байдикуючи та ледарюючи, а за свою працю.

Відповідно до цього він вніс на розгляд народу плани велетенських споруд, які потребували застосування праці різних ремісників протягом тривалого часу, аби населення, яке залишалося в місті, могло користуватися державними прибутками нарівні з тими, хто служив у флоті, або у військових залогах, чи брав участь у походах. У державі, яка мала різноманітні матеріали - камінь, мідь, слонову кість, золото, ебенове дерево, кипарис - показували свій хист ремісники, які обробляють цей матеріал, тобто теслі, скульптори, мідники, каменярі, живописці, емалювальники, гравери. Далі були зайняті ті, хто займається перевезенням та доставкою згаданих матеріалів: по морю - торговці, моряки, стерничі, на суходолі - візники, конярі, погоничі, канатники, ткачі, чинбарі, дорожні робітники, рудокопи. Кожне з цих ремесел, немов полководець із своїм загоном, мало безліч чорноробів з простого люду, які служили знаряддям, так би мовити, живою силою для виконання робіт. Ці роботи були розподілені між людьми різного віку і різних умінь, помножуючи добробут кожного працюючого.

13. Поступово почали підніматися вгору величні будови, незрівнянні щодо краси й витонченості. Усі майстри наввипередки старалися відзначитись досконалістю свого ремесла. Особливо ж викликала подив швидкість закінчення будов. Усі роботи, з яких кожна, здавалось, могла бути закінченою заледве протягом багатьох поколінь і століть, були виконані в короткий час розквіту державної діяльності однієї людини. Кажуть, коли Зевксіс (46) почув, що живописець Агатарх дуже похвалявся легкістю й швидкістю, з якою малює картини, сказав: «А я малюю довго і надовго». Адже легкість і швидкість виконання ще не забезпечують творові ні довговічності, ні художньої досконалості. Навпаки, зайвий час, затрачений на виконання того чи іншого твору, окупається його тривалістю і цінністю.

Ось чому тим більшого подиву заслуговують творіння Перікла: вони виникли в короткий строк, але для тривалого існування. Щодо своєї краси кожне з них уже тоді здавалося старовинним, але своєю нев'янучою досконалістю вони здаються виконаними й завершеними щойно. їхній вигляд вражає вічною свіжістю, немовби час не торкається їх і немовби творець подарував цим своїм творінням вічну юність і наділив їх нетлінною душею.

Усім керував і за всім наглядав, у Перікла Фідій, хоч у цих роботах брали участь великі архітектори й художники. Наприклад, «Стофутовий» Парфенон (47) побудували Каллікрат та Іктін; храм для містерій в Елебсіні(48) почав будувати Кореб. Він поставив колони нижнього поверху і з'єднав їх архітравом. Після його смерті Метаген із Ксіпети поставив фриз і колони верхнього поверху, а покрівлю з отвором для світла спорудив Ксенокл з Холарга. Довгу стіну, яку запропонував побудувати Перікл (Сократ каже, що сам чув ці слова(49)), збудував з підряду Каллікрат. Кратін в одній із своїх комедій сміється над повільністю її будування. Він каже:

...давно вже цю стіну

Перікл будує на словах, насправді ж, ані руш.

Щодо Одеона (50), то всередині його є багато рядів сидінь і колон, його дах спадистий з усіх боків і конусоподібної форми. За зразок послужив тут, кажуть, намет перського царя. І його будовою керував Перікл, що дало Кратіну привід удруге висміяти його у «Фракіянках»:

Іде цибулиноголовий Зевс, 

На голові він Одеон несе. 

Вигнання він щасливо оминув.

Із честолюбства Перікл запропонував тоді народові, щоб на Панафінеях (51) відбувались музичні змагання. Вибраний суддею змагань, він сам уклав правила, яких повинні дотримуватися учасники змагань під час гри на флейті, співу та гри на кіфері. Музичні змагання відбувалися в Одеоні як тоді, так і пізніше.

Пропалеї на Акрополі були побудовані протягом п'яти років архітектором Мнесіклом. Дивний випадок, який трапився під час будівництва, показав, що богиня не тільки не мала нічого проти цієї будови, а й сприяла і допомагала довести її до кінця. Річ у тім, що один з найстаранніших і найпрацьовитіших майстрів, спіткнувшись, упав з висоти. Він був у тяжкому стані, і лікарі відмовились лікувати його. Перікл сильно цим зажурився, і раптом з'явилася йому уві сні Афін а і вказала на ліки, за допомогою яких Перікл скоро і легко вилікував хворого. На пам'ять про це Перікл поставив на Акрополі бронзову статую Афіни Гігії (52) близько вівтаря, котрий, як кажуть, стояв там уже раніше.

Сам Фідій створив статую богині із золота, а напис на плиті свідчить, що статуя - його роботи. Майже ніщо не обходилось без нього, і, як було сказано вище, він, завдяки дружбі з Періклом, наглядав за всіма майстрами. А це в свою чергу породило заздрість до одного і наклепи на другого. Подейкували, начебто Фідій влаштовує Періклу зустрічі з вільними жінками, які приходили оглядати будови. Комедіографи підхопили цю плітку, розповсюджували чутки про неймовірну розпусту Перікла, звинувачували його в любовних стосунках з дружиною Меніппа, його друга й помічника на посаді стратега, а птахівникові Пірілампу (53) робили закид у тому, що він, як друг Перікла, тайкома дарував павичів жінкам, з якими Перікл був у близьких стосунках.

А втім, хіба можна дивуватись підлим людям, яким до вподоби в'їдливо глузувати, насичуючи заздрісну юрбу, немов злого демона, наклепами на визначних діячів, коли й Стесімброт Тасоський зважився звинувачувати Перікла в страшному й гидкому злочині, такому, про який розповідається в міфах, а саме, в любовному зв'язку з дружиною власного сина? Історикові неймовірно важко дійти істини у своєму дослідженні, тому що пізнішим поколінням пізнати справжній хід минулих подій заважає тривалий час, що минув відтоді, а історики-сучасники описуваних подій та осіб спотворюють правду почасти з заздрощів і недоброзичливості, почасти з догідливості й лестощів.

14. Оратори з числа прихильників Фукідіда зчинили галас, мовляв, Перікл розтринькує гроші й марно витрачає державні доходи. Тоді Перікл звернувся до народних зборів із запитанням, чи, на думку народу, він витратив багато грошей. Коли йому відповіли, що дуже багато, він сказав: «У такому разі хай ці витрати рахуються за мною, а не за вами, але посвятні написи на будівлях нехай містять моє ім'я». У відповідь на ці слова всі, чи то захоплені його великодушністю, чи то з честолюбства,- самі бажаючи прославитись цими спорудами,- закричали, щоб він усі витрати покривав з державних грошей і тратив, нічого не шкодуючи. Нарешті в боротьбі з Фукідідом Перікл опинився в крайній небезпеці: дійшло до того, що черепки мали вирішити, хто з двох повинен піти на вигнання. Періклові вдалося вигнати Фукідіда й розгромити ворожу партію.

15. Коли в такий спосіб був повністю усунений розбрат, і в державі запанували єдність і згода, Перікл нав'язав свою владу Афінам і підкорив собі все, що належало афінянам: внески союзників, війська, флот, море. Він домігся величезного впливу, який простягався як на греків, так і на варварів, його влада назовні ґрунтувалася на підтримці підкорених племен, дружніх стосунках з царями та на союзах з різними володарями.

Але тепер Перікл став зовсім іншим, він-бо не був слухняним знаряддям народу, вже не поступався-й не потурав забаганкам юрби, немов подувам вітру; замість попередньої м'якої, а часом трохи й поступливої демагогії, схожої на приємну й ніжну музику, він у своїй діяльності заспівав пісню на аристократичний і монархічний лад і проводив її послідовно й непохитно, маючи на увазі загальне добро. Переважно він, переконуючи й повчаючи, вів за собою народ згідно з волею самого народу. Однак траплялося, що народ виявляв незадоволення, тоді Перікл натягав віжки й проти волі народу вів його шляхом, корисним для держави. У цьому відношенні він цілком скидався на лікаря, який при складній і тривалій хворобі час від часу приписує нешкідливі солодощі, а інколи застосовує сильнодіючі засоби й рятівні ліки.

У простолюді, який має таку міцну владу, породжуються всілякі пристрасті. І лише Перікл був у спромозі вміло тримати їх у шорах, впливаючи на народ головним чином надією та-страхом, немов двома кермами; у такий спосіб він то стримував його надто зухвалі затії, то підбадьорював і втішав у зневірі. Він довів цим, що Платон має рацію (54), коли красномовство називає мистецтвом керувати душами, і що головне завдання красномовства - правильно підходити до різних вдач і пристрастей, немов до якихось тонів і звуків душі, що потребують відповідного доторку або удару. А втім, причиною успіхів Перікла була не лише сила слова, а, як каже Фукідід (55), слава його життя й довір'я народу до нього, бо він виявився непідкупним і безкорисливим. Хоч він велике місто перетворив у найбільше й найбагатше і хоч могутністю перевершив багатьом царів і тиранів (деякі з них укладали з ним договори, які зобов'язували і їхніх синів), він, одначе, не збільшив своїх статків, які залишив йому батько, ні на драхму.

16. Суть влади Перікла проникливо визначив Фукідід (56), а комедіографи вдаються до злісних кпинів з нього. Вони називають друзів з його оточення новими пісістратидами, а від самого Перікла вимагають клятви, що він не думає стати тираном, указуючи на те, що його високе становище несумісне з демократичним ладом і надто обтяжливе для нього самого. Телеклід, приміром, каже, що передали йому:

Данини з міст; він міг зв'язати або звільнити, 

І міцним муром оточити і знову його зруйнувати. 

Підкорені йому: союзи, влада, сила, мир і щастя.

Таке становище не було наслідком щасливого збігу обставин, або вдалого керівництва державою, чи вдячності народу за це. Ні, не в цьому річ. Він сорок років стояв на чолі держави, в той час як його сучасниками були такі видатні люди, як Ефіальт, Леократ, Міронід, Кімон, Толмід (57) і Фукідід. Після падіння й вигнання Фукідіда він протягом не менш як п'ятнадцяти років був безперервно наділений одноосібною владою, оскільки його щорічно вибирали стратегом. Попри таку владу Перікл залишився непідкупним, хоч не можна сказати, що грошові справи були йому байдужі. Перікл мав маєток, який він законно успадкував від батька. Щоб цей маєток не змарнувався від його недбайливості, щоб не завдавав йому клопоту і не віднімав часу при його зайнятості, Перікл придумав такий спосіб завідування, який видався йому найзручнішим і найнадійнішим. Увесь річний врожай з полів він продавав повністю, а відтак усе найнеобхідніше для щоденного вжитку купував на ринку. Як і загалом у житті, так і в харчуванні він дотримувався суворого порядку й бережливості. Це не було до вподоби його дорослим синам та їхнім дружинам, для яких Перікл не виявився щедрим. Сини нарікали на розписані за днями і якнайточніше визначені видатки. Тут не було тієї розкоші й достатку, які можна помітити в багатьох домах, а всі прибутки й витрати були докладно підраховані й виміряні. Усе це господарство сумлінно вів слуга Евангел, котрий, як ніхто інший, знав свою справу чи то завдяки природженим здібностям, чи то завдяки Перікловій науці.

Усе це різко суперечило поглядам Анаксагора, який покинув свій дім і залишив угіддя необробленими під пасовиська для овець. А зробив він це під впливом якогось високого натхнення й душевної величі. Втім, між життям філософа-споглядача й державного мужа немає нічого спільного: перший скеровує свої думки на прекрасне, не відчуваючи потреби ні в знаряддях, ні в зовнішній допомозі, для другого, якому доводиться мати справу з чисто-життєвими потребами, багатство не лише стає просто-таки необхідним йому самому, а й засобом творити людям добро, як це було на прикладі Перікла, котрий допомагав багатьом бідарям.

А про Анаксагора побутує ще така розповідь. Одного разу, коли Перікл цілком був зайнятий державними справами, Анаксагор, уже глибокий старець, усіма забутий, лежав хворий без догляду. Він окутав собі голову плащем і задумав піти з життя, заморивши себе голодом. Перікл, дізнавшись про це, налякався й негайно побіг до Анаксагора і почав гаряче просити його, щоб той відмовився від свого наміру й зглянувся якщо вже не на себе, то хоч на нього, хто в особі філософа втратить незрівнянного дорадника в державних справах. Тоді Анаксагор відслонив лице і з докором сказав: «Перікле, коли кому потрібний світильник, той наливає в нього олію».

17. У той час, як спартанці почали з незадоволенням спостерігати за ростом могутності афінської держави, Перікл намагався підняти вище народну гордість і вважав греків гідними великих подвигів. Він проводить через народні збори постанову, яка закликала всіх греків, хоч би де вони жили, в Європі чи в Азії, в малих чи великих містах, вислати своїх представників на загальнонародний з'їзд в Афіни для наради в справі грецьких храмів, спалених варварами, і жертв, які греки повинні принести за врятування Греції згідно з обітницею, даною богам під час війни з варварами, а також у справі безпечного плавання по морю та мирного співіснування. З цією метою він вислав двадцять чоловік, яким перевалило вже за п'ятдесят років. З них п'ятеро запрошували іонійців і дорійців, які жили в Азії, і відвідали островитян від Лесбосу до Родосу; п'ятеро вирушили в місцевості, які знаходились на Геллеспонті й у Фракії аж до

Візантії; ще п'ятеро виїхали в Беотію, Фокіду й Пелопоннес, а звідти вони повинні були податися через Локріду на сусідні частини материка до Акарнанії та Амбракії, решта відправились через Евбею до етейців (58), у Малійську затоку, до ахейців у Фтіотіді і до фессалійців. Посли запрошували греків прибути в Афіни й узяти участь у нараді про мир і спільні дії Греції. На жаль, нічого з цього не вийшло: представники міст не зібралися, як кажуть, через протидії спартанців і провал цієї місії на самому початку в Пелопоннесі. Я зупинився на цьому, щоб показати розум і велич задумів Перікла.

18. Як стратег Перікл славився насамперед своєю обережністю: він ніколи не рвався непродумано до битви, якщо вона була зв'язана з великим ризиком і результату її не можна було передбачити. Він не наслідував і не брав собі за зразок тих полководців, які домагалися блискучого успіху ризикованими діями і ставали предметом загального подиву. Перікл постійно говорив своїм громадянам, що, наскільки це залежить від нього, вони завжди будуть жити в мирі.

Так він помітив, що Толмід, син Толмея, зазнавшись від попередніх військових успіхів і від незвичайної пошани за свої ратні подвиги, несвоєчасно задумав виправу в Бестію. Йому вдалося намовити цвіт честолюбної молоді вирушити з ним добровольцями в цей похід. Назбиралося таких добровольців тисяча чоловік, не рахуючи іншого війська. Перікл пробував на народних зборах угамувати Толміда, промовити до його здорового глузду. Він сказав такі пам'ятні слова: «Якщо вже ти не хочеш послухатися Перікла, то, в усякому разі, не зробиш помилки, якщо почекаєш на наймудрішого дорадника - час». Тоді ці слова не справили враження але коли після декількох днів стало відомо, що Толмід загинув у битві коло Коронеї (59) і на полі бою полягло багато знаменитих громадян, то пересторога Перікла принесла йому любов народу і велику славу як людині розсудливій і відданій батьківщині.

19. Із усіх походів, очолюваних Періклом, найбільшої слави зажив похід у Херсонес, який приніс порятунок грекам, що там проживали. Перікл не тільки привів сюди тисячу афінських поселенців, збільшивши цим населення міст, а й побудував упоперек перешийка укріплення і вал від моря до моря з метою поставити заслін нападам фракійців, які густо заселяли околиці Херсонесу. Таким чином був покладений край довготривалій і виснажливій війні, від якої безнастанно страждав Херсонес, оскільки його безпосередніми сусідами були дикі племена, до того ж він кишів розбійницькими ватагами, що мали свої кубла як усередині Херсонесу, так і поза його межами.

Великий подив і розголос викликав у світі морський похід Перікла навколо Пелопоннесу, коли він із ста трієрами відплив із Пег, що в Мегаріді (60). Перікл сплюндрував не тільки значну частину узбережжя, як це до нього зробив Толмід, а й з гоплітами, які прибули на кораблях, проник далеко в глибину країни. Вороги, налякані його походом, шукали захисту за мурами міст, і лише біля Немеї сікіонці (61) виступили проти нього й зав'язали бій, у якому Перікл їх ущент розгромив і з цієї нагоди поставив трофей . У дружній Ахайї він узяв загін воїнів на свої трієри й переправився на протилежний берег материка. Відтак він проплив повз Ахелой (63), напав на Акарнанію, замкнув облогою жителів Еніад (64) у їхньому місті і, спустошивши всю країну, відплив на батьківщину. Цим походом він нагнав страху ворогам, а у своїх здобув славу обачливого й здібного полководця. І справді, під час цього походу не сталося жодного, навіть непередбаченого нещастя.

20. Коли Перікл на чолі великого й чудово оснащеного флоту прибув у Понт (65), він зробив для грецьких міст усе, про що вони просили, і ставився до них з винятковою доброзичливістю, а навколишнім варварським племенам, їхнім царям і дрібним володарям показав усю могутність Афін, безстрашність і відвагу афінян, які плавають, куди хочуть, ставши володарями моря. Жителям Сінопи Перікл залишив тринадцять кораблів під командуванням Ламаха і загін воїнів для боротьби з тираном Тімесілеєм. Коли цей тиран був вигнаний разом із своїми прихильниками, Перікл домігся на народних зборах постанови, щоб послати в Сінопу шістсот афінян - добровольців, які жили б там із сінопцями, поділивши з ними житла й землі, котрі раніше належали тиранам. У інших випадках Перікл відповідав відмовою на безглузді домагання афінян. Так він не дав себе намовити, коли вони, запаморочені своєю могутністю й успіхами, затівали новий похід проти Єгипту й хотіли підняти повстання в приморських володіннях перського царя(66). Уже тоді багатьох афінян опанувала згубна і фатальна пристрасть завоювання Сіцілії, яку пізніше розпалили Алківіад (67) і- оратори з числа його прихильників. Деяким знову марилась навіть Етрурія і Карфаген; причому такий похід здавався їм цілком надійним з уваги на великі простори афінської держави та успішний хід подій.

21. Проте Перікл старався вгамовувати такі загарбницькі затії і присікав спроби втручання в чужі справи. Усі сили афінської держави він скерував головним чином на захист і зміцнення придбаних володінь, вважаючи першочерговим завданням недопустити зростання могутності Спарти. Його вороже ставлення до неї виявилось у багатьох випадках, особливо ж під час Священної війни (68). Коли спартанські війська зайняли Дельфи, вони відібрали храм у фокейців, які в той час ним порядкували, і передали його дельфійцям. Та тільки-но спартанці відійшли, Перікл пішов туди з військом і знову впровадив фокейців. Коли ж спартанці одержали від дельфійців привілей звертатися до оракула без черги і викарбували цю постанову на лобі мідного вовка, , Перікл домігся такого ж права для афінян і зробив відповідний напис на правому боці цього ж вовка.

22. Дальший хід подій показав, наскільки правий був Перікл, коли не виводив афінські збройні сили за межі Греції. Насамперед повстала проти Афін Евбея (69); Перікл переправився на цей острів з військом. Зразу після цього прийшла звістка, що з війною виступили жителі Мегари і що пелопоннеське військо під командуванням спартанського царя Плістонакта стоїть уже близько кордонів Аттіки (70). Перікл поспіхом вернувся з Евбеї, щоб воювати в Аттіці. Однак вступати в бій з численним військом добірних гоплітів Перікл не зважився, хоч як його викликали на поле бою. Тут він зметикував, що молодий віком Плістонакт цілком і повністю керується порадами Клеандріда, якого ефори відрядили як спостерігача й дорадника царя. Перікл спробував тайкома зв'язатися з Клеандрідом, незабаром підкупив його й намовив вивести пелопоннесців з Аттіки. Коли пелопоннеське військо відступило й розійшлося по містах, украй обурені спартанці наклали на царя штраф, настільки великий, що він його не був у спромозі заплатити й добровільно пішов із Спарти на вигнання, а Клеандрід утік і був заочно засуджений до страти.

Цей Клеандрід був батьком Гіліппа (71), який завдав потім афінянам нищівної поразки в Сіцілії. Очевидно, зажерливість передалась Гіліппу, мов якась спадкова хвороба, від батька, бо він після славних подвигів був викритий у ганебних справах і змушений покинути Спарту. Про це йшла вже мова в життєписі Лісандра (72).

23. Коли Перікл складав звіт про свою діяльність на посаді стратега, він вписав у нього десять талантів, «витрачених на необхідну справу». Народ прийняв цей звіт, не розпитуючи, на що були витрачені гроші, і не вимагаючи відкрити таємницю. Деякі письменники, як філософ Теофраст (73), твердять, що Перікл кожного року посилав з Афін у Спарту десять талантів(74). Він роздавав їх для підкупу високих службових осіб Спарти, щоб відвернути небезпеку війни. За ці гроші він купував не мир, а час, протягом якого міг би спокійно підготуватись для успішного ведення війни. Трохи згодом він знову рушив з військом проти повстанців і, висадивши на Евбею п'ять тисяч гоплітів із п'ятдесятьох кораблів, підкорив міста острова. З Халкіди він вигнав так званих гіппоботів (75)- громадян відомих своїм багатством і впливом, жителям Гістієї (76) наказав забратися світ за очі, а на їх місце поселив афінян. Обійшовся з ними так суворо за те, що вони, захопивши афінський корабель, перебили весь його екіпаж.

24. Потім між афінянами і спартанцями було укладено перемир'я на тридцять років. У той час Перікл провів через народні збори постанову про відправлення флоту з війною проти Самосу (77) під тим приводом, що самосці відмовились виконати наказ афінян припинити війну проти Мілета (78). Побутує, однак, думка, що Перікл оголосив війну самосцям на догоду Аспасії (79). Ось тут доречно буде присвятити увагу цій жінці і з'ясувати, завдяки якому мистецтву або якій силі вона мала вплив на найчільніших державних діячів і домоглася того, що навіть філософи не скупилися на похвали для неї.

Усі згодні в тому, що вона походила з Мілета й була дочкою Аксіоха. Кажуть, що вона, наслідуючи одну іоніянку, якусь Таргелію, яка жила давно, зав'язувала знайомства лише з найбільш впливовими людьми. Таргелія була неабиякою красунею, і жіночі принади вміло поєднувала із спритом у політиці. Мала вона численних коханців серед греків, і всіх, хто був з нею в близьких стосунках, підмовляла стати на сторону перського царя, а за посередництвом цих високопоставлених і всесильних людей сприяла поширенню перського впливу. Що стосується Аспасії, то Перікл, як твердить дехто, відчув до неї потяг як до жінки розумної і тямкої в державних справах. Та й Сократ вряди-годи навідувався до неї разом із своїми друзями, а його знайомі приводили до Аспасії своїх дружин, щоб узяти участь у розмові з нею, хоч керувала вона закладом, що мав непристойну славу: вона-бо утримувала дівчат легкої поведінки. Есхін (80) пише, що Лісікл, торговець худобою, людина низького походження й нікчемної вдачі, став першою особою в Афінах, тому що жив з Аспасією після смерті Перікла. У творі Платона «Менексен» (81), хоч його початок написаний у жартівливому тоні, міститься зерно правди, а саме: ця жінка славилась тим, що багато людей в Афінах прагнули її товариства заради її ораторського хисту.

Так чи інакше, імовірним є те, що захоплення Перікла Аспасією не обійшлося без палкого кохання. Він був одружений із своєю родичкою, яка раніше була дружиною Гіп-поніка, від якого в неї був син Каллій «Багатий», а від Перікла мала двох синів - Ксантіппа й Парала. Оскільки їхнє подружнє життя не склалося щасливо, Перікл видав свою дружину за обопільною згодою за іншого, а сам одружився з Аспасією і дуже її любив. Кажуть, що він щоденно, вихо- 4 дячи з дому і вертаючись з площі, вітався з нею і цілував її. В комедіях її називають новою Омфалою, Деянірою(82), інколи Герою, а Кратін називає її просто наложницею. Ось його слова:

Геру Розпуста родить йому, наложницю підлу. 

Вона - це Аспасія.

Від неї Перікл мав незаконнонародженого сина (83), якого Евполід вивів у «Демах». У них сам Перікл питає так:

А незаконний мій живий?

У відповідь на це Міронід каже:

Мужем він був би вже, 

Якби не сором, що повії він дитя.

Аспасія, кажуть, настільки уславилася, що навіть Кір (84), який воював з перським царем за владу над персами, назвав найулюбленішу із своїх наложниць, яка раніше звалася Мільто, Аспасією. Вона була фокеянкою, дочкою Гермотіма. Коли Кір загинув у бою, її віддали царю, і вона користувалася великим впливом при дворі. Знехтувати й обійти мовчанням історію з Аспасією, яка тут мені згадалася, було б неприпустимо.

25. Якщо йдеться про війну з самосцями, то Перікла звинувачують у тому, що він провів на народних зборах постанову про оголошення війни самосцям заради Мілета на прохання Аспасії. Міста ці вели війну за Прієну. Самосці перемагали і, коли афіняни наказали їм припинити війну і розглянути спірні питання на третейському суді в Афінах, самосці не погодились. Тоді Перікл відправився з флотом проти Самосу, скинув олігархію, яка була там при владі, взяв як закладників п'ятдесят чоловік з-поміж найзнаменитіших громадян і стільки ж дітей і відправив їх на острів Лемнос. Кажуть, що кожен із закладників давав йому як викуп за себе по таланту; крім того, багато грошей пропонували йому ті, хто не бажав, щоб у місті запанувала демократія. Мало того, перс Піссуфн (85), який співчував самосцям, послав йому І десять тисяч золотих як відступне за місто. Перікл грошей не взяв, а повівся з самосцями так, як вирішив: установив на Самосі демократичний лад і відплив до Афін. Самосці зразу після його відплиття повстали; Піссуфн викрав самоських закладників і приготував самосцям усе, що необхідне для ведення війни. Періклу довелося знову відправитися з флотом проти них, але самосці не втихомирились і не налякались, навпаки, твердо вирішили боротися з афінянами за панування на морі. Біля острова, який називається Трагіями, відбулася запекла морська битва, в якій Перікл отримав блискучу перемогу над ворогами, розгромивши із своїми сорока чотирма кораблями сімдесят кораблів самоських, з яких двадцять були вантажними.

26. Після перемоги Перікл, переслідуючи самосців, заволодів гаванню і обложив місто, жителі якого намагалися робити вилазки і битися перед мурами. Але коли з Афін наспів другий, далеко численніший, флот, тоді вони були оточені з усіх боків. Перікл із шістдесятьма трієрами вийшов у відкрите море. На думку більшості письменників, він хотів перерізати дорогу фінікійському флоту, що спішив на допомогу самосцям, і дати йому бій якомога далі від берегів Самосу. Стесімброт висловлює погляд, що він прямував на Кіпр, але це, ясна річ, неймовірно. Так чи інакше, хоч би який був його задум, він зробив помилку. Бо, після того як він відплив, філософ Мелісс, син Утагана, котрий у той час був стратегом самосців, беручи до уваги нечисленність афінського флоту і недосвідченість його стратегів, намовив співгромадян напасти на афінян. Почалась битва, в якій верх узяли самосці. Вони захопили багато кораблів, після чого почали безперешкодно плавати по морю і придбали все необхідне для продовження війни, навіть те, чого не мали раніше. Арістотель навіть пише, що ще до цієї битви сам Перікл був розбитий на морі Меліссом (86).

Самосці повипалювали на чолах в полонених афінян клеймо у вигляді сови (87), відповідаючи наругою на наругу, бо афіняни ставили на самоських полонених як клеймо самену. Самена ж - це корабель, носова частина якого має форму свинячого рила, а сам корабель широченний, схожий на порожнину живота. Служити він може для перевезення товарів і разом з тим він швидкохідний. Назва його пішла від назви острова, бо вперше заявився він на Самосі і був побудований за наказом тирана Полікрата (88). На це клеймо, кажуть, натякає Арістофан у таких словах:

Народ самоський на знаки вигадливий (89).

27. Перікл, дізнавшись про поразку афінського війська, поспішив на допомогу. Мелісс перегородив йому дорогу, але Перікл переміг ворогів і змусив утікати. Потім він обложив місто. Він вважав за краще тратити гроші й не шкодувати часу, щоб у такий спосіб заволодіти містом, аніж наражати на небезпеку й рани своїх громадян. Але афінянам набридло зволікання, і вони рвалися до бою. Періклу важко було їх стримувати, тому він поділив військо на вісім частин і велів їм кидати жереб. Тій частині, яка витягнула білий біб, він дозволяв веселитися й нічого не робити, тоді як інші частини знемагали від боїв. Тому-то день, який греки проводять в розвагах, називають «білим днем», саме від цього білого бобу.

За словами Ефора (90), Перікл застосував при облозі машини, що викликали тоді подив як якась новинка. Був при Періклі в той час їх винахідник Артемон. Цей Артемон був кульгавий і його носили на ношах туди, де робота вимагала термінового закінчення. Звідти-то й прозвали його Періфоретом, тобто «всюди ношеним». Таке повідомлення заперечує Гераклід Понтійський (91), посилаючись на вірші Анакреонта, де згадується Артемон Періфорет за багато поколінь до Самоської війни та описуваних подій. Він змальовує Артемона як людину розніжену, як слабодуха й боягуза, що переважно просиджував удома, причому два раби завжди тримали над його головою щит, щоб нічого не могло впасти на нього згори. Коли йому треба було вийти з дому, то його несли на малому висячому ліжку над самою землею; через те й прозвали його Періфоретом.

28. На дев'ятому місяці облоги самосці здалися. Перікл зруйнував мури міста, забрав кораблі й наклав на Самос велику грошову контрибуцію. Частину її самосці заплатили зразу, решту зобов'язалися внести до визначеного строку і як забезпечення дали закладників. Дурід Самоський (92) жалісливо розповідає при цьому про нечувані жорстокості, звинувачуючи в них афінян і Перікла, але про це немає ніякої згадки ні у Фукідіда, ні в Ефора, ні в Арістотеля. Імовірно, розповідь Дуріда просто-напросто - чиста вигадка. Він пише, нібито Перікл наказав доставити самоських трієрархів і матросів у Мілет, там, на площі, прив'язати до стовпів, тримати їх так протягом десяти днів і, нарешті, коли вони були вже цілковито виснаженими, повбивати, розтрощивши голови палицями, а трупи викинути без похорону. Але ж цей Дурід не має звички дотримуватись правди у своєму описі навіть у тих випадках, коли не зачеплені його особисті інтереси; тут він, очевидно, зображав нещастя своєї батьківщини з метою зводити наклеп на афінян. Після перемоги над Самосом Перікл повернувся в Афіни, влаштував урочистий похорон воїнів, які загинули на війні, і виголосив, як це було прийнято, надмогильну промову, яка до глибини зворушила всіх. Коли він сходив з ораторського підвищення, жінки поздоровляли його, накладали на нього вінки та стрічки, немов на атлета-переможця. Підійшла до нього й Ельпініка і сказала: «Так, Перікле, твої подвиги заслуговують подиву й вінків, але ти погубив багатьох прекрасних громадян не на війні з фінікійцями й персами, як мій брат Кімон, а підкорюючи споріднене і союзне місто». На ці слова Ельпі-ніки Перікл лагідно всміхнувся і відповів віршем Архілоха:

Не варто би бабусі миром мазатись (93).

Після підкорення Самосу Перікл, за словами Іона, неймовірно загордився: Агамемнон, мовляв, десять років облягав варварське місто, а він за дев'ять місяців узяв гору над першими й наймогутнішими іонійцями! Однак така оцінка була цілком виправдана, бо війна з самосцями була дуже і дуже небезпечна та й результат її був непевний, якщо правий Фукідід, котрий твердить, що самосці ледь не відібрали в афінян панування на морі (94).

29. Тим часом уже піднімалися хвилі Пелопоннеської війни, бо корінфяни пішли війною на Керкіру (95). Перікл намовив народ послати допомогу керкірцям і укласти союз з островом, який славився сильним флотом, тим паче що пелопоннесці готові були вже почати воєнні дії проти афінян. Коли народ прийняв рішення про надання допомоги Керкірі, він послав туди Лакедемонія, сина Кімона, якому дав, немов для насмішки, тільки десять кораблів. Між домом Кімона та спартанцями склалися були дружні й доброзичливі стосунки. Перікл навмисне дав Лакедемонію так мало кораблів та й послав його проти його волі: він розраховував, що коли Лакедемоній не здійснить ніякого важливого й видатного подвигу під час свого командування, то його можна буде ще більше звинуватити в прихильності до Спарти. Взагалі, Перікл постійно принижував синів Кімона, вказуючи на те, що вони й за самими іменами своїми не справжні афіняни, а чужинці, зайди. І справді, одного з них звали Лакедемонієм, другого Фессалом, третього - Елеєм. Усі подейкували, що мати в них була аркадійка (96).

Періклу почали дорікати, що він вислав усього десять трієр, доводячи, що тим самим подав недостатню допомогу тим, хто її потребує, зате противникам дав вагому підставу для всяких звинувачень. Тоді Перікл відправив у Керкіру новий, далеко більший флот, але той прибув уже після битви.

Обурені корінфяни виступили б Спарті зі скаргою на афінян. До них приєдналися мегарці, які звинуватили афінян у тому, що їм закрито доступ на всі ринки й у всі гавані, що підлягали Афінам, всупереч загальногрецькому праву і клятвам, які дали греки одні одним (97). Егіняни, котрі також вважали себе покривдженими й потерпілими, скаржились спартанцям на афінян тайкома, не зважившись обвинувачувати їх відкрито. У цей час збунтувалася Потідея (98), корінфська колонія, але залежна від афінян. Афіняни почали її облягати, а це ще більше прискорило початок війни. Однак, оскільки в Афіни відправлялося посольство за посольством, і спартанський цар Архідам намагався задовольнити більшість скарг мирним шляхом та всіляко заспокоював союзників, то навряд чи всі вищезгадані причини призвели б до війни, якби афіняни погодились відмінити рішення народних зборів проти мегарців і помирилися з ними. Тим-то Перікла, який найбільше був проти цього й намовляв народ не припиняти ворожнечу з мегарцями, опісля вважали єдиним винуватцем війни.

30. Коли з цього приводу прибуло із Спарти в Афіни посольство, Перікл, кажуть, почав посилатися на якийсь закон, що забороняв знищувати дошку, на якій було написане рішення щодо мегарців. Тоді один із послів, Поліалк, зауважив: «А ти дошки не знищуй, а тільки поверни її лицем до стіни: адже немає закону, який забороняв би це». Хоч ці слова визнано дотепними, але Перікл не поступився. Таким чином, як мені здається, він мав якусь глибоко приховану особисту неприязнь до мегарців, але відкрито він висунув проти них обвинувачення державної ваги, мовляв, вони привласнюють собі священну ділянку землі (99). Він запропонував народним зборам відправити до них посла, який би потім подався у Спарту із скаргою на мегарців. Ця постанова, яка виходила від Перікла, мала на меті справедливо й полюбовно залагодити суперечку. Коли посланий афінянами для ведення переговорів Антемокріт був убитий, як гадали, з вини мегарців, Харін провів через народні збори постанову про те, що ворожнеча між Афінами й Мегарами має бути вічною і непримиренною, кожний мегарець, котрий вступить на землю Аттіки, підлягає смертній карі, стратеги, приносячи успадковану від батьків присягу, повинні поклястися, що будуть двічі на рік вторгатися в мегарську землю. Антемокріта вирішено поховати біля Тріасійських воріт, які тепер називаються «Діпілон», тобто «Подвійними воротами». Мегарці заперечували свою причетність до загибелі Антемокріта і звалювали всю вину на Аспасію та Перікла, посилаючись на знамениті й загальновідомі рядки з «Ахарнян»:

А ось в Мегарах наші хлопці, п'яні вже, 

Якусь Сімету-дівку потягли собі. 

Мегарці знов, скипівши, їм у відповідь 

В Аспасії повій аж двоє викрали (100).

31. Одне слово, важко встановити, з якої причини почалася війна. Однак, на думку всіх, відповідальність за те, що постанова народних зборів про мегарців не була відмінена, несе не хто інший, як Перікл, при тому, що одні в його впертості вбачають благородну гордість, тверезу оцінку становища та найкращі наміри діяти для добра батьківщини: він вимогу спартанців розглядав як спробу перевірити поступливість афінян і виконання її вважав визнанням власної слабості, інші ж висловлюють погляд, що він знехтував пропозицію спартанців через зарозумілість і бажання показати силу Афін.

Але найтяжчим обвинуваченням для нього, засвідченим більшістю очевидців, було таке. Скульптор Фідій, як було вже сказано, взявся виконати статую Афіни. Оскільки він був другом Перікла і користувався у нього величезною пошаною, то мав немало ворогів, які заздрили його славі. Інші ж недруги хотіли перевірити ставлення до нього народу:- як народ поведе себе, коли перед судом стане Фідій. Вони намовили одного з помічників Фідія, Менона, сісти на площі під виглядом благальника біля вівтаря богів і просити афінян, щоб йому було дозволено безкарно зробити донос на Фідія й виступити його обвинувачем. Народ прийняв від нього скаргу і розглянув на народних зборах. Закид у крадіжці золота виявився безпідставним: Фідій, за порадою Перікла, на самому початку роботи так прикріпив золоті прикраси до статуї, що їх можна було легко зняти й перевірити їхню вагу; це й запропонував зробити Перікл обвинувачам. Але слава невмирущих Фідієвих творінь через заздрощі недругів далася йому взнаки: його звинуватили в тому, що він у бою амазонок, вирізьбленому на щиті богині, зобразив самого себе у вигляді лисого старця, який підняв обома руками камінь, а ще звинуватили в тому, що він вирізьбив там прекрасне зображення Перікла, котрий бореться з амазонкою. Рука Перікла, яка тримала спис перед обличчям, була виконана так, що схожість воїна з Періклом не впадала зразу в очі, але незакриті частини обличчя вище й нижче від списа не залишали в цьому ніякого сумніву.

Кінець кінцем Фідія запроторили в тюрму, де він і помер від хвороби або, як припускають інші, від отрути, яку йому дали вороги, щоб вину приписати самому Періклові. Донощика Менона народ на пропозицію Главкона звільнив від усіх податків і наказав стратегам дбати про безпеку його особи.

32. Приблизно в той же час (101) Аспасію звинувачено в безбожності, а обвинувачем виступив комедіограф Герміпп, який закидав їй ще й те, начебто вона влаштовувала в себе для Перікла зустрічі з вільними жінками.

Діопіт виступив з пропозицією, щоб притягати до судової відповідальності людей, які не вірять у богів або займаються вивченням, небесних явищ. У цьому випадку він хотів, націлившись на Анаксагора, посередньо кинути тінь і на Перікла. Оскільки народ залюбки приймав такі наклепницькі скарги й давав їм хід, то на пропозицію Драконтіда було винесено постанову, щоб Перікл склав звіт про витрачені гроші, а судді щоб брали камінці для голосування з вівтаря, причому суд мав вершитись на Акрополі. Кінцева частина цієї постанови була за порадою Гагнона знята, зате він запропонував, щоб справу розглядали судді в кількості тисяча п'ятсот чоловік незалежно від того, як буде сформульоване обвинувачення - чи то за крадіжку або хабарництво, чи то за будь-яке зловживання на шкоду державі.

Для Аспасії, коли її справа розглядалася в суді, як повідомляє Есхін, Перікл випросив помилування, не шкодуючи сліз і благаючи суддів про поблажливість. Анаксагору він порадив тайкома покинути місто, боячись, що його засудять. Оскільки справа Фідія підірвала повагу в народі до нього, то він із страху перед судом розпалив полум я війни , яке ледь жевріло під попелом; він сподівався, що всі обвинувачення розвіються й заздрісники вгамуються, коли в час важливих подій і в грізну хвилину громадяни довірять йому долю держави з уваги на його значення і вплив. Ось такі причини, як гадають, спонукали Перікла переконати народ не піти на поступку спартанцям. Проте справжня причина невідома.

33. Спартанці розуміли, що з падінням Перікла афіняни стануть у всіх відношеннях більш поступливими. Тим-то вони вимагали вигнати винуватців, заплямованих Кілоновою скверною, до чого був причетний, за словами Фукідіда (103), і рід Перікла з материнського боку. Але ця спроба дала наслідок, протилежний тому, якого чекало спартанське посольство. Вийшло навпаки: замість підозрінь і злоби, на що розраховували спартанці, афіняни виявили Періклу повне довір'я й повагу, бо переконалися, що вороги найбільше ненавидять і бояться саме Перікла. Внаслідок цього ще до вторгнення пелопоннесців на чолі з Архідамом в Аттіку Перікл довів до відома афінян, що Архідам, спустошуючи країни, можливо, пошкодує його володіння як не з уваги на дружні стосунки між ними, то задля того, щоб дати його, Перікла, ворогам привід обмовити його, тому він уже тепер віддає державі свої землі разом із садибами.

В Аттіку ввірвалося величезне військо спартанців із союзниками під керівництвом царя Архідама .Спустошуючи країну, вони дійшли до Ахарн (105), де розташувалися табором, розраховуючи на те, що афіняни не стерплять плюндрування, а, розлючені і дійняті до живого у своїй гордості, вступлять з ними в бій. Але Перікл вважав небезпечною справою зав'язувати бій з шістдесятьма тисячами пелопоннеських та беотійських гоплітів (стільки налічувало вороже військо при першому вторгненні), ризикуючи безпекою міста. Він заспокоював як міг тих, хто хотів битися і з болем серця дивився на пустошення країни, кажучи їм, що замість зрізаних і зрубаних дерев незабаром виростуть інші, а поповнити втрату загиблих людей годі. Він не скликав народних зборів, бо боявся, що його змусять діяти всупереч його поглядам. Подібно до того, як стерничий корабля, коли на морі здіймається вітер, наводить порядок на кораблі, розпускаючи вітрила, тобто діє, як підказує його досвід, не звертаючи уваги на сльози і благання наляканих і хворих морською хворобою, так і Перікл, позакривавши міські ворота й порозставлявши всюди вартових для безпеки, діяв згідно із своїми міркуваннями, ніскільки не турбуючись про незадоволених крикунів.

Тим часом багато друзів напосідали на нього з докорами, багато недругів погрожували йому й обвинувачували, хори співали глузливих пісень (106), щоб осоромити його, насміхалися з його способу ведення війни як боягузливого і відсталого.

У цей час об'явився як противник Перікла Клеон (107). Він скористався з незадоволення громадян, щоб прокласти собі дорогу до влади, як свідчать такі анапести Герміппа:

О владико сатирів (108), скажи, чому ти 

Не береш в руки спис? Лиш слова одні 

Ти із уст про війну все грізніші нам ллєш.

        А душа в тебе, мов в Телета. 

І, коли гострять меч на бруску твердім, 

Ти від страху дрижиш, зуби всі цокотять

        Від укусів їдких Клеона.

34. Однак Перікл був непохитний: він спокійно й мовчазно терпів образи й незадоволення. Він вислав до берегів Пелопоннесу флот із ста кораблів, але сам не взяв участі в цьому поході, а залишився в місті, міцно тримаючи в руках владу, поки не відійшли пелопоннесці. Оскільки народ далі ремствував на хід війни, Перікл намагався задобрити його роздачею грошей і видав постанову про заснування колоній. З цією метою він виселив з Егіни всіх до одного її жителів і поділив острів за жеребом між афінянами. Деяку втіху дали йому біди, які посипались на ворогів. Так, флот, що відправився проти Пелопоннесу, сплюндрував країну на великому просторі, поруйнував села й невеликі міста, а сам Перікл із сухопутним військом вторгся в Мегаріду й ущент спустошив її. Безперечно, вороги, хоч і завдали афінянам дошкульної шкоди на суші, самі зазнали великих бід з моря від афінян, тож навряд чи змогли б довго вести війну, бо скоро виснажилися б, як це з самого початку передбачав Перікл, коли б якась вища сила не перекреслила людські розрахунки. Спершу місто вразила якась страшна пошесть , жертвами якої стали громадяни в розквіті сил і віку. Хвороба ця спричиняла людям нестерпні душевні й тілесні муки, через що вони пройнялись злобою до Перікла. Як люди в нестямі від болю ображають лікаря або батька, так і афіняни проклинали Перікла за підмовою його ворогів, які пояснювали виникнення цієї зарази скупченням сільського населення в місті, коли влітку сила-силенна народу змушена була жити в напхом напханих тісних халупах та душних наметах, до того ж людям доводилося вести життя сидяче й бездільне замість попереднього на свіжому повітрі та на роздоллі. А винуватцем оцього всього є той, хто на час війни загнав сільський люд за міські мури і, ні за що маючи таке зборище народу, спокійно позирає, як люди, замкнені, мов худоба у хліві, заражаються одне від одного, і не дає їм змоги поправити своє становище та подихати на повні груди.

35. Щоб як-небудь полегшити це горе, а також наробити шкоди ворогам, Перікл спорядив сто п'ятдесят кораблів, посадив на них багато добірних гоплітів і вершників і вже мав відчалювати. Він хотів цією велетенською військовою силою вселити в серця співгромадян надію, а ворогам нагнати страху. Військо вже заповнило кораблі і сам Перікл піднявся на свою трієру, коли раптом почалося сонячне затемнення і стало темно. Всі налякалися, бачачи в цьому лиховісну призвістку. Помітивши, що стерничий смертельно настраханий і збентежений, не знає, чи відчалювати йому, чи ні, Перікл підняв свій плащ перед його обличчям і, заслонивши його, запитав стерничого, чи бачить він у цьому плащі якесь лихо або призвістку якогось лиха. Той відповів, що ні. «Яка ж тоді різниця між цим і затемненням сонця? - запитав Перікл. - Хіба те, що предмет, який заслонив сонце, більший від плаща». Про це розповідають філософи у своїх лекціях.

Відправившись з флотом у похід, Перікл не здійснив нічого такого, що відповідало б таким велетенським приготуванням до походу. Він обложив священне місто Епідавр (110) і сподівався взяти його, але зазнав невдачі через моровицю. Від неї гинули не тільки афінські воїни, а й усі, хто в той чи інший спосіб стикався з військом. Через це афіняни висловлювали своє незадоволення владою Перікла. Він пробував їх заспокоїти й підбадьорити, але йому не вдалося вгамувати їхній гнів і переконати їх. Вони заспокоїлись тільки тоді, коли на основі голосування позбавили його посади стратега і наклали на нього грошовий штраф, розмір якого подають по-різному: у п'ятнадцять талантів як найменший і в п'ятдесят - як найбільший. Обвинувачем у цьому процесі виступав, за Ідоменеєм, Клеон, за Теофрастом - Сіммій, а за Гераклідом Понтійським - Лакратід.

36. Невдоволення народу не тривало довго: подібно до того, як бджола залишає в рані своє жало, так і афіняни, які образили Перікла, залишили свій гнів. Але особисті справи склалися в Перікла якнайгірше: внаслідок зарази він утратив багатьох близьких людей, крім того, гнітили його чвари в сім'ї. Старший із законних його синів, Ксантіпп, був від природи марнотратний і, як на зло, його молода дружина, дочка Тісандра, сина Епіліка, хотіла жити на широку ногу. Син нарікав на скупість батька, котрий відпускав йому небагато грошей. Якось Ксантіпп послав до одного з друзів Перікла слугу з проханням позичити йому гроші нібито за згодою батька і дістав їх. Коли через деякий час Періклів друг почав вимагати їх повернення, Перікл не лише не заплатив йому, а ще й подав на нього скаргу в суд. Молодий Ксантіпп, обурений цією подією, почав паплюжити батька. Спочатку він висміював його домашні заняття й розмови з софістами, наприклад, таку: якось один п'ятиборець ненароком поцілив дротиком Епітіма із Фарсала і вбив його. Перікл витратив цілий день, сперечаючись із Протагором (111), що чи кого, власне, слід уважати винуватцем нещасливого випадку: дротик чи того, хто його кидав, чи упорядників змагань. Мало того, за твердженням Стесімброта, сам Ксантіпп поширював брудну плітку про негідну поведінку своєї жінки; взагалі, він не змінив свого ворожого ставлення до батька аж до самої смерті. Ксантіпп захворів і помер під час пошесті.

Тоді ж Перікл утратив і сестру, а також багатьох друзів і найкращих своїх помічників в управлінні державою. Однак він не зломився і не втратив величі духу й розсудливості. Він не плакав, і ніхто не бачив його заплаканим на похороні будь-кого з рідних, поки наостанку не втратив останнього із законних синів, Парала. Це нещастя підкосило його остаточно: хоч він старався зберегти душевну рівновагу й показати спокій, але в ту хвилину, коли клав вінок на покійного дорогого сина, поглянувши на його обличчя, не витримав. Він ридма заридав, і сльози струмком полилися з очей; нічого такого з ним не трапилося за все життя.

37. Тим часом афіняни випробували інших стратегів для ведення війни і вдалися до послуг інших ораторів, але не знайшлося нікого, чий вплив і повага відповідали б високій посаді керівника держави. Афіняни затужили за Періклом і запрошували його знову на ораторську трибуну і в приміщення для стратегів. Але Перікл, прибитий горем, не виходив з дому, і тільки Алківіад та інші друзі вмовили його показатись народові.

Народ просив пробачення в нього за свою невдячність, і Перікл знову взявся за керівництво державними справами і був вибраний стратегом. Тоді він звернувся до народу з проханням відмінити закон про незаконнонароджених дітей, який він сам колись запропонував, бо боявся тепер, щоб за браком спадкоємців не перестали існувати його рід та ім'я. Суть цього закону була така. Задовго до того, як Перікл сягнув вершини свого значення в державі, вже маючи, як було сказано, законних дітей, він запропонував закон, на основі якого повноправними афінськими громадянами вважались лише ті, у кого і батько, і мати були афінськими громадянами. Коли перегодя єгипетський цар прислав як подарунок народові сорок тисяч медимнів пшениці (112) і її треба було поділити поміж громадян, то в зв'язку із згаданим законом виникло безліч судових процесів проти незаконнонароджених, походження яких досі ніхто не знав або не звертав на нього уваги; багато афінян стало тоді жертвами брехливих доносів. Майже п'ять тисяч чоловік на основі цього закону було визнано винними в незаконному привласненні громадянства і продано в рабство, а кількість тих, які зберегли за собою право громадянства і визнані були справжніми афінянами, становила чотирнадцять тисяч чотириста сорок чоловік. Дивно, звичайно, звучить, що закон, який з повною суворістю був застосований до багатьох громадян, був відмінений щодо того, хто його вніс, але сімейні нещастя, які спіткали Перікла і які були немов карою за його попередню гординю і зарозумілість, зворушили до глибини душі афінян. Вважаючи, що Перікл досить покараний вищою силою і що його прохання цілком зрозуміле з людської точки зору, афіняни погодились, щоб його син був внесений у списки членів фратрії (113) і носив його ім'я. Опісля син Перікла здобув перемогу над пелопоннесцями в морській битві біля Аргінуз і був засуджений до страти разом з іншими стратегами (114).

38. Імовірно, в той час Перікл заразився від пошесті. Проте хвороба його не мала гострого й тяжкого перебігу, як в інших, а проходила спокійно й затяжно із змінами то на краще, то на гірше, але поволі виснажувала тіло й поступово підривала душевні сили хворого. Теофраст, який у своєму «Моральному трактаті» ставить питання, чи може характер людини мінятися від зовнішніх чинників і чи людина позбувається мужності під впливом тілесних мук, розповідає, що Перікл показав одному своєму приятелеві, котрий відвідав його під час хвороби, ладанку, що її жінки повісили йому на шию; очевидно, стан його здоров'я був дуже поганий, коли він ладен був терпіти таку нісенітницю.

Коли Перікл уже був при смерті (115), біля нього зібралися щонайкращі громадяни і його друзі, які залишилися в живих. Вони говорили про його небуденні якості і значення в державі, перелічували його подвиги й численні військові трофеї: адже він поставив від імені держави дев'ять трофеїв на честь перемог, які здобував, коли його обрали на стратега. Вони вели таку розмову, певні, що він уже втратив свідомість і нічого не розуміє. Але Перікл уважно все це слухав і, перебивши їх, сказав, що він дивується їхній мові, бо вони хвалять його і згадують такі його заслуги, якими він завдячує в не меншій мірі своєму щастю і до яких причетні були інші стратеги, а так і не згадали найпрекраснішої і найважливішої з його заслуг: «Адже з моєї вини,- підкреслив він,- ніхто з афінян не носив жалобу».

39. У Перікла подиву заслуговують не лише скромність і лагідність, які він зберігав протягом своєї багатогранної діяльності навіть серед лютої ворожнечі, а й високий дух: величезною своєю заслугою він уважав те, що, перебуваючи при кермі держави, ніколи не керувався ні заздрістю, ні гнівом і ні в кому не вбачав свого непримиренного ворога. На мій погляд, його прізвисько «Олімпієць», хоч і звучить надумано й гучно, та все-таки підходить йому і не повинне викликати заздрості; Олімпійцем прозваний він заслужено, бо і вдачі він був доброзичливої і, незважаючи на могутню владу, життя вів чисте й нічим себе не заплямував. Подібно ми вважаємо, що боги, які за своєю природою є носіями добра, а не винуватцями зла, з повним правом владарюють і панують над всесвітом. Інакше розповідають поети, які одурманюють нас неуцькими поглядами і самі собі заперечують своїми небилицями. Місце, в якому живуть боги, вони називають оселею безпечною і затишною, де не буває ні вітрів, ні хмар, де небо ясно-прозоре і де вічно сяє чисте світло (116). Таке життя, за їхніми уявленнями, якраз і подобає блаженним і безсмертним створінням. Разом з тим поети зображають життя богів, котре сповнене чвар, ворожнечі, гніву та інших подібних пристрастей, які не до лиця навіть людям, що мають глузд. Але ж такі питання, очевидно, слід розглядати в іншого роду творах.

Що стосується Перікла, то дальший хід подій дав змогу афінянам відчути, чим він був для них, і жалкувати за ним. Навіть ті, кого за життя Перікла гнітила його влада, тому що вона неначе затьмарювала їх, після його смерті змушені були визнати, випробувавши владу інших ораторів і вождів, що досі не було такої людини, яка краще за нього зуміла б поєднати скромність з почуттям гідності й повагу з лагідністю. Тепер виявилось, що його влада, яка викликала заздрість і яку називали єдиновладдям і тиранією, була рятувальною опорою державного ладу. Нечуваний занепад моралі, який намітився в суспільстві, Перікл послаблював і приборкував, не даючи йому змоги проявитись і перетворитися в невиліковну недугу.

 

 

ФАБІЙ МАКСІМ

1. Так себе проявив Перікл у вчинках, гідних згадки; після їх опису приступаю до розповіді про Фабія (1).

За переказом, якась німфа або, як гадають інші, звичайна тубільна жінка, зійшовшись з Гераклом на березі Тібру, народила сина, Фабія, який дав початок розгалуженому і славнозвісному в Римі родові Фабіїв. Деякі автори пишуть, начебто перші члени цього роду в давнину називалися Фодіями, тому що ловили диких звірів з допомогою ровів; іще й досі рів у римлян називається «фосса» (Гозза), а копати - латиною - «фодере» (fodere) (2). З бігом часу, коли вимова двох звуків змінилася, Фодії стали Фабіями.

Цей рід дав багатьох видатних людей: четвертим нащадком найзнаменитішого із них Рулла, прозваного римлянами Максімом (3), тобто «Найвеличнішим», був саме Фабій Максім, життя якого тепер ми й беремось описати. Цей Фабій мав прізвисько «Веррукоза» через свою тілесну ваду - невелику бородавку, яка виросла в нього над верхньою губою. Інше його прізвисько було Овікула, що означає Овечка, дане йому ще в дитинстві за лагідну вдачу й неквапливість. Спокійний, мовчазний, він дуже обережно брав участь у дитячих іграх, повільно й важко засвоював науки, які вивчав, легко піддавався впливові товаришів і підкорявся їм, через що на сторонніх людей справляв враження тупого і млявого. Лише деякі вбачали в його натурі непохитність, глибину, душевну велич, щось від лева. Але невдовзі, підштовхуваний обставинами, він довів усім, що позірна його бездіяльність - це не що інше, як непіддатливість пристрастям, що його обережність говорить про розсудливість, а неповороткість і повільність - про рішучість і наполегливість.

Бачачи, які великі завдання чекають Римську державу і скільки війн їй доведеться вести, він привчав до війни своє тіло, немов зброю, дану йому природою, і заодно вправлявся в красномовстві - засобі переконувати народ, а це, як ніщо інше, мало знадобитися йому в житті. Його красномовство відзначалося не прикрасами та пустими й дешевими блискітками, а власною думкою, чіткістю і глибиною висловлювання, що, як твердять, ріднить його із стилем Фукідіда. Збереглася тільки одна з промов Фабія до народу - похвала синові, який був консулом і скоро після цього помер (4).

2. Фабія Максіма п'ять разів обирали консулом. Перше його консульство відзначалось тріумфом над лігурійцями . Переможені в битві і зазнавши великих утрат, вони були відкинуті в глибину Альп і перестали нападати та грабувати прикордонні області Італії.

Коли Ганнібал вторгнувся в Італію і здобув першу перемогу біля річки Требії (6), він повів військо через Етрурію, плюндруючи країну та наганяючи на римлян несказанний жах. При цьому, крім звичайних небесних явищ, таких, як громи та блискавки, мали місце зовсім неймовірні й досі небувалі. Так, розійшлися чутки про те, начебто щити враз самі собою вкривалися кров'ю, близько Анція (7) під час жнив селяни жали оббризкані кров'ю хліба, з неба падали розпечені й палаючі камені, над Фалеріями (8). розкрилося небо і звідти випала й розсипалась по землі тьма-тьмуща табличок, а на одній з них були написані такі слова: «Марс брязкає зброєю». Але консула Гая Фламінія, від природи запального, честолюбного й окриленого блискучим бойовим успіхом, який випав на його долю, коли він несподівано, всупереч наказові сенату і незважаючи на опір товариша по посаді, вступив у бій з галлами і завдав їм нищівної поразки,- такі знамення не бентежили.

Вони стурбували багатьох римлян, але не звертав на них уваги і Фабій Максім, бо вважав їх надто неправдоподібними. Дізнавшись про малочисельність ворожого війська і його скрутне становище в грошових засобах, він радив римлянам поки що не вступати в бій з полководцем, в розпорядженні якого є військо, загартоване в багатьох боях, а послати допомогу союзникам, міцно тримати в руках міста й дати силам Ганнібала виснажитись самим по собі, як гасне слабий вогник, нічим не підкріплений.

3. Однак переконати Фламінія Фабій так і не зумів. Заявивши, що він не дозволить ворогові наблизитись до Рима і не допустить, як колись Камілл (9), щоб битва за місто точилася на його мурах, Фламіній наказав військовим трибунам виводити військо, а сам скочив на коня. Раптом кінь без будь-якої зрозумілої причини сполошився, затремтів і скинув консула. Той упав і вдарився головою, але від свого задуму не відмовився. Він рушив назустріч Ганнібалові, як постановив на самому початку, і вишикував своє військо для битви коло Тразіменського озера в Етрурії (10). Коли вже закипів бій, у самому його розпалі почався землетрус, від якого потерпіло декілька міст, річки змінили свої річища, схили гір укрилися розколинами. Дивно те, що хоч сила землетрусу була дуже велика, ніхто з тих, хто бився, його не помітив. Фламіній, який показав і хоробрість, і силу, загинув на полі бою, а разом з ним поліг цвіт війська. Решта кинулась навтьоки, зчинилась страшна різанина, п'ятнадцять тисяч римлян поклали свої голови в бою, стільки ж потрапило в полон. Ганнібал наказав відшукати поміж убитими тіло Фламінія, щоб, віддаючи данину хоробрості консула, з почестями його похоронити, але його не знайшли серед мертвих, та й невідомо, де воно ділося.

Що стосується поразки біля Требії, то ні консул, який повідомляв Рим про результат битви, ні гонець, посланий із звісткою, не сказали правди - обидва збрехали, начебто одержано перемогу, але хистку, ненадійну. На цей раз претор Помпей, заледве дізнавшись про поразку, негайно скликав народні збори і сказав прямо, без викрутасів: «Римляни, ми програли велику битву, військо перебито, консул Фламіній загинув. Подумайте про свій порятунок і безпеку». Ці слова схвилювали все місто, немов буревій розбурхав море. Всі сторопіли, не могли зібратися з думками, не знали, що їм чинити, але накінець усі зійшлися на тому, що виняткове становище вимагає необмеженої влади (римляни називають її диктатурою) і людини, яка б міцно й безстрашно взяла її в руки, а такою є, на загальну думку, один тільки Фабій Максім, бо його розважливість і чесність відповідають високій посаді диктатора, до того ж він у такому віці, коли тілесні сили можуть сприяти тим задумам, які виношує душа, і його відвага поєднується з розважливістю.

4. Після затвердження цього рішення Фабій став диктатором. Тоді він призначив начальником кінноти Марка Мінуція. Фабій насамперед просив у сенату дозволу їздити на коні під час військових дій. Річ у тім, що на підставі якогось стародавнього закону було це заборонено чи то через те, що римляни ударну силу війська вбачали в піхоті і в зв'язку з цим вважали за обов'язок полководця перебувати в строю піхоти й не покидати його, чи то хоч у такий спосіб хотіли владу диктатора зробити залежною від народу, бо в усьому іншому вона була величезна й необмежена. Так чи інакше Фабій, бажаючи з самого початку показати народові велич і силу своєї влади для того, щоб домогтися в громадян повної покори його наказам, вийшов у супроводі двадцяти чотирьох лікторів. Коли консул, який залишився живим, вийшов йому назустріч, Фабій через слугу наказав йому розпустити своїх лікторів, скласти відзнаки консульської влади і з'явитися до нього як приватна особа (11).

Відтак Фабій приступив до виконання своїх обов'язків якнайкраще, бо в першу чергу звернувся до богів. Він переконував народ, що причиною їхньої поразки було не боягузство воїнів, а зневажливе, неуважне ставлення полководця до божества, тому закликав громадян не боятися противника, а умилостивити й шанувати богів, причому не вселяв римлянам марновірства, а благочестям зміцнював хоробрість, добрими надіями на допомогу богів виганяв страх перед ворогами, надихаючи громадян відвагою. У той же час римляни звернулися за порадою до багатьох таємничих пророчих книг, званих Сівіллиними (12), і тоді, кажуть, виявилося, що деякі пророцтва, які в них містилися, мали пряме відношення до справ і подій того часу. Однак прочитане в цих книгах було заборонено доводити до загального відома. Диктатор, з'явившись перед народом, дав богам урочисту обітницю принести їм у жертву приплід кіз, свиней, овець і корів, •що його вигодують навесні гори, долини, луки й пасовиська Італії (13), а також влаштувати музичні змагання й театральні вистави, призначивши на це триста тридцять три тисячі сестерціїв і триста тридцять три з третиною денарія (на грецькі гроші це становить вісімдесят три тисячі п'ятсот вісімдесят три драхми і два оболи и. Важко сказати, чому саме така сума була так точно вирахувана й поділена, можливо, римляни хотіли цим прославити силу трійці (15),- бо це число досконале за своєю природою, воно перше з непарних містить у собі початок множинності, і являє собою елементи кожного наступного числа, змішуючи їх і поєднуючи гармонійно.

5. Таким чином, скерувавши думки народу до богів, Фабій вселив у його серця віру в краще майбутнє, сам же особисто повністю покладався на себе, впевнений, що бог дає успіх тому, хто відважний і розсудливий. Він рушив проти Ганнібала, але не з метою вступати з ним у бій, а щоб поступово ослаблювати його міць, протиставивши нестачі запасів у карфагенян - їх невичерпність у римлян, малочисельності ворогів-чисельну перевагу свого війська. Тим-то Фабій ставав табором на височинах, недосяжний для ворожої кінноти, не рухався, коли ворог стояв на місці, а коли той вирушав у, дорогу, він обходив гори, раз у раз з'являючись на такій відстані, що його не можна було змусити до бою проти волі, але в той же час міг тримати противника в постійному страху перед битвою. Через те, що Фабій так тягнув час, він викликав зневагу до себе: його гудили в римському таборі, вороги обзивали його боягузом і бездарним полководцем.

Лише одна людина була іншої думки щодо цього, а саме - Ганнібал. Тільки він один проникливо усвідомив, у чому полягає сила Задуму Фабія, він розгадав його спосіб ведення війни, тому вирішив хитрощами або силою змусити Фабія вступити в бій, бо інакше карфагеняни програють війну. Вони не могли пустити в хід зброю, яка давала їм перевагу перед ворогом, у той же час те, в чому вони поступаються римлянам, тобто люди й грошові запаси, спроквола тануть і витрачаються даремно. Ганнібал пускався на всілякі військові хитрощі і прийоми, намагаючись, мов досвідчений атлет, знайти слабке місце у противника: він нападав на Фабія, непокоїв його, змушував не раз міняти позиції, коротше, робив усе, щоб той відступився від обережності. Але Фабій, упевнений в правильності свого способу ведення війни, непохитно стояв на своєму. Фабію не давав спокою начальник кінноти Мінуцій, який не в пору рвався в бій, поводив себе визивно і, запобігаючи перед воїнами, розпалював у них безглузде прагнення битись та вселяв марні надії. Його однодумці глузували з Фабія і зневажливо називали його «дядьком» Ганнібала, а Мінуція розхвалювали як велику людину й гідного Рима полководця. А той ще більше зазнавався і роззухвалювався, насміхався з розмішування табору на високих місцях, мовляв, диктатор невпинно турбується про красиві видовища - щоб римлянам було добре видно, як карфагеняни спалюють і спустошують Італію. Мінуцій питав друзів Фабія, чи не тому він хоче підняти військо до неба, що йому нічого робити на землі, або чи не думає він часом відірватись від ворогів, сховавшись за хмарами та мрякою? Коли друзі переповідали це Фабію й радили дати бій, щоб припинити злісні наклепи, він відповідав: «Мене вважали б ще більшим боягузом, ніж вважають тепер, якби я, злякавшись насмішок і глузування, відрікся від свого задуму. У страху за батьківщину немає нічого ганебного, а ось дати себе залякати людською думкою, наклепами та лайкою не до лиця людині, наділеній такою владою, інакше він стане рабом тих, хто затіває дурну справу, тоді як він повинен наказувати їм і панувати над ними.

6. Незабаром Ганнібал зробив помилку. Бажаючи якомога далі відійти від Фабія, що невідступно йшов за ним, і вийти за рівнину, де було б удосталь паші для коней, він наказав провідникам зразу після обіду вести військо до Казіна. А ті, не зрозумівши його як слід через чужоземну вимогу слова «Казін», повели його військо до меж Кампанії, до міста Казіліна, поділеного пополам річкою, яку римляни називають Волтурном. Місцевість ця звідусіль оточена горами, лише до моря пролягає вузька долина, де від розливу річки утворюються болота, а по боках тягнуться глибокі піщані дюни до самого берега моря, об який розбиваються бурхливі морські хвилі і який не придатний для причалювання кораблів. Коли Ганнібал спускався в долину, Фабій, який прекрасно знав усі дороги в цій місцевості, обійшов його і закрив вихід загоном із чотирьох тисяч важкоозброєних піхотинців, решту війська розташував зручно на горбах, а сам з легкоозброєними й найхоробрішими напав на тили карфагенян і викликав велике замішання в усьому війську Ганнібала, яке втратило вбитими близько восьмисот чоловік.

Тоді-то Ганнібал зрозумів, що потрапив у пастку, і, оцінивши небезпеку, в якій опинився, наказав розіп'яти провідників. Він хотів відступити, але йому довелось відмовитись від задуму вступити в бій і витіснити ворогів, які опанували перевал. Усі карфагеняни занепали духом ї вже не бачили виходу із скрутного становища, бо були оточені з усіх боків, але Ганнібал не розгубився і придумав спосіб, як обманути ворога. А полягав він ось у чому. Ганнібал наказав зібрати близько двох тисяч биків, захоплених у римлян, і прив'язати кожному з них до рогів смолоскип, віхоть прутиків або в'язку хворосту, а відтак уночі за умовним знаком запалити їх і гнати биків на горби й межигір'я, яке охоронялось ворожими вартовими. У той час, як виконувались його розпорядження, запали вже сутінки, і Ганнібал з усім військом почав поволі просуватись уперед. Поки полум'я на рогах биків було невелике й горіло тільки дерево, бики спокійно йшли до підніжжя гір. З подивом гляділи зверху пастухи й волопаси на вогні, що сяяли на кінцях рогів; їм здавалося, що внизу струнко крокує ціле військо, освітлюючи собі дорогу незліченними світильниками. Коли ж роги загорілися до самих коренів і передали відчуття пекучого жару живому м'ясу, бики, мотаючи від болю головами, безладно кинулись наосліп. Запалюючи один на одному шерсть, ошалілі від мук і страху, вони погнали до гір з палаючими головами й хвостами і всюди від них загорялися дерева й кущі. Страхітливим було це видовище для римлян, які пильнували ущелину; вогні видались їм смолоскипами в руках людей, що бігли. Римлян охопив жах, бо їм здавалося, що вороги оточили їх і нападають на них звідусюди. Через те вони не зважились залишатись на своїх місцях, покинули прохід і відступили до великого табору. Скориставшись цим, підійшла легка піхота Ганнібала і зайняла перевал, решта війська пройшла вже безперешкодно, несучи з собою багату здобич.

7. Фабію ще вночі пощастило розгадати підступ Ганнібала (в руки римлян потрапило декілька биків, які блукали самотньо) . Боячись нічної засідки, він тримав військо напоготові, але своїх позицій так і не залишив. Коли розвидніло, він, переслідуючи карфагенян, напав на їхні тили. Дійшло до рукопашної, внаслідок незручного поля бою виникло велике замішання, аж поки послані Ганнібалом спритні іспанці, які мали неабиякий досвід лазити по горах, не вдарили на тяжку римську піхоту і, перебивши багатьох, змусили Фабія відступити. Ось тоді невдоволення і зневага до Фабія сягнули вершини. Адже, відмовившись від думки вступати в бій з Ганнібалом, він покладав надії перемогти його розсудливістю й далекоглядністю, але й тут, як виявилось, він зазнав невдачі і дав себе перехитрити. Щоб ще більше підсилити гнів римлян проти Фабія, Ганнібал, підійшовши до його маєтку, наказав спалити й спустошити все навколо, заборонив лише зачіпати володіння Фабія, ба навіть поставив сторожів, щоб ніхто там нічого не пошкодив і нічого не пограбував.

Коли звістка про це дійшла до Рима, обвинувачення Фабія посилились, трибуни безупинно виступали проти нього перед народом, а найбільше старався й підбурював римлян Метілій, керуючись не особистою ненавистю до Фабія, а з розрахунку, що наклепи на диктатора прислужаться славі начальника кінноти Мінуція, якому Метілій доводився родичем. До того ж сенат не приховував свого, незадоволення з приводу договору, який Фабій уклав з Ганнібалом, про обмін полонених: вони домовились обмінювати людину на людину, якщо ж у якоїсь із сторін виявиться більше полонених, то за кожного полоненого слід було платити двісті п'ятдесят драхм. Коли обмін полоненими закінчився, виявилось, що в Ганнібала залишилось ще двісті сорок римлян. Сенат відмовився викупити їх і виніс Фабію догану за те, що він повів себе недостойно й завдав шкоди державі, намагаючись викупити тих, хто потрапив у ворожий полон через власне боягузтво. Дізнавшись про це, Фабій спокійно зустрів гнів співгромадян. Не маючи грошей і в той же час не бажаючи підвести Ганнібала й віддати земляків на поталу ворогам, він відправив у Рим сина з дорученням продати його маєток і виручені гроші негайно привезти йому в табір. Юнак продав землю й незабаром вернувся, тоді Фабій відправив Ганнібалові викуп і одержав полонених. Потім багато з них хотіли повернути Фабію гроші, але він ні в кого нічого не взяв, а подарував їм їх борг.

8. Коли через деякий час жерці викликали Фабія в Рим для участі в якихось жертвоприношеннях, він передав керівництво військом Мінуцію, причому як головнокомандуючий не тільки заборонив йому вступати з ворогом у бій і взагалі в будь-які сутички, а й просто радив йому і просив цього не робити. Однак Мінуцій ніскільки не звертав уваги на його слова, а зразу почав непокоїти карфагенян і, довідавшись одного разу, що Ганнібал значну частину свого війська вислав для придбання продовольства, напав на тих, що залишилися, загнав у табір, завдавши великої шкоди ворогам й нагнав на них жаху, бо їм здавалося, що їх візьмуть в облогу. Коли війська Ганнібала почали повертатися в табір, Мінуцій спокійно відступив. Від цього подвигу він неймовірно загордився та й воїнам вселив відчайдушну відвагу.

Чутка про цю перемогу, сильно перебільшену, швидко досягла Рима. Почувши про це, Фабій сказав, що більше, ніж невдачі Мінуція, він боїться його удачі. Народ на радощах заполонив форум, і народний трибун Метілій, піднявшись на ораторське підвищення, виголосив промову, в якій на всі лади вихваляв Мінуція, а Фабія звинувачував у нерішучості, боягузтві, навіть у зраді. Водночас він засуджував і інших впливових значних громадян, мовляв, вони від самого початку затіяли війну аби позбавити народ його прав і встановити в державі єдиновладдя, яке своїми повільними діями дасть Ганнібалу змогу закріпитися в Італії і з часом підкорити її повністю після одержання нових підкріплень з Африки.

9. Фабій у своєму виступі й не думав виправдовуватись перед трибуном. Він сказав тільки, що після завершення жертвоприношень та інших обрядів повернеться до війська й покарає Мінуція за те, що той усупереч його наказові вступив у бій з ворогом. Зміркувавши, що Мінуцію загрожує небезпека, народ зчинив нечуваний галас. Адже за законом диктатор має право закувати в кайдани, навіть стратити без суду, та й всі думали, що Фабій, якому урвався терпець, у своєму гніві виявиться суворим і невблаганним, але зі страху ніхто не зважився слово писнути. Лише Метілій, який, бувши народним трибуном, міг покладатися на свою недоторканість (лише це звання зберігало свою силу після вибору диктатора, тоді як інші службові особи втрачали свої права), рішуче настоював на тому, щоб народ не видавав Мінуція й не дозволив, аби він зазнав такої долі, як син Манглія Торквата, якому батько наказав відрубати голову, незважаючи на те, що юнак здійснив ратний подвиг і був нагороджений вінком переможця (16), нарешті, Метілій закликав народ позбавити Фабія необмеженої влади й передати її тому, хто може і хоче врятувати Рим. Його промова схвалювала римлян, але вони не насмілилися змусити Фабія відмовитись від диктатури, хоч він не втішався в них доброю славою, а постановили, щоб Мінуцій мав рівну з Фабієм військову владу й нарівні з диктатором мав право керувати бойовими діями. Ця постанова не мала прикладу в історії Риму, але невдовзі після розгрому біля Канн становище повторилося. Сталося так, що диктатор Марк Юній перебував з військом у таборі, а в зв'язку з тим, що в битві полягло багато сенаторів і виникла потреба поповнити склад сенату, був обраний другим диктатором Фабій Бутеон (17). Він з'явився на народні збори, призначив нових сенаторів для поповнення сенату й того ж самого дня, відпустивши лікторів, розпустив свою свиту, змішався з юрбою й зайнявся на форумі своїми особистими справами як будь-яка приватна особа.

10. Наділивши Мінуція однаковою владою з диктатором, недруги Фабія мали на увазі остаточно принизити його, але вони зовсім не знали, що це за людина. Обмеженість їх він не вважав лихом для себе. Коли одного разу хтось зауважив Діогену (18): «Ці люди насміхаються з тебе», то почув таку відповідь: «Ці насмішки не стосуються мене», бо філософ виходив з того, що насміхатися можна лише з тих, хто насмішки відносить до себе й бере їх до серця. Так само й Фабій легко й незворушно терпів те, що сталося, підтверджуючи слушність думки тих філософів, які доводять, що людину добру й чесну неможливо ні образити, ні знеславити. Нерозумність народу прикро вражала його, оскільки шкодила інтересам держави, бо нестямне честолюбство Мінуція одержало тепер змогу проявити себе в битвах. Боячись, що Мінуцій, цілком одурманений марнославством і пихою, накоїть бозна-якого лиха, Фабій непомітно виїхав з Рима. Після прибуття до табору він застав Мінуція вже не злегка зарозумілим, а вщерть сповненим безмежної пихи. Він вимагав від Фабія, щоб вони командували військом по черзі. Фабій не міг з цим погодитися і розділив з Мінуцієм військо, бо волів один командувати його частиною, аніж усім військом по черзі. Перший і четвертий легіони він узяв собі, а другий і третій залишив Мінуцію, порівну були поділені й війська союзників. Мінуцій радів і чванився, що заради нього була принижена і спотворена краса найвищої й наймогутнішої влади, але Фабій не переставав нагадувати йому, що, коли він має здоровий глузд, то повинен зважити, що тепер його суперником буде не Фабій, а Ганнібал; коли ж він хоче суперничати із своїм товаришем по посаді, то хай бережеться, аби громадяни не подумали, що обдарований почестями переможець менше турбується про їх порятунок і безпеку, ніж принижений ними переможений.

11. Однак Мінуцій вважав ці поради старечою балаканиною. Він забрав частину війська, яка йому дісталася, і став власним табором окремо від Фабія. Ганнібал прекрасно знав, що творилося в римському таборі, і уважно стежив за дальшим розвитком подій. Між військами римлян і карфагенян височів горб, захопити який не становило ніяких труднощів, а міг він стати дуже зручним місцем для побудування військового табору. Навколишня рівнина здалеку здавалась гладенькою, бо на ній нічого не росло, але там і сям видніли невеликі рови й ями. Використавши їх, можна було без труднощів потай заволодіти горбом, але Ганнібал волів залишити його як приманку для битви. Помітивши, що Мінуцій відділився від Фабія, він розмістив частину своїх воїнів у ровах і ямах, а на світанку на очах римлян послав невеличкий загін зайняти горб, розраховуючи виманити Мінуція на бій за оволодіння цим місцем. І сталося так, як він гадав. Спочатку Мінуцій вислав легку піхоту, потім вершників і, нарешті, бачачи, що Ганнібал іде на допомогу своїм, які піднімалися на горб, рушив проти нього з усім військом у бойовому порядку. Зав'язався запеклий бій з тими карфагенянами, які з вершини горба метали списи; точився він з перемінним успіхом, аж поки Ганнібал побачив, що Мінуцій піддався на його хитрощі і тили римлян не захищені від нападу карфагенян, які причаїлися в засідках. На його знак вони враз вискочили із засідок і з оглушливим криком кинулись на ворога з усіх боків. Почалася січа тих, що стояли в тилу, невимовна паніка й жах охопили римлян, зникла самовпевненість Мінуція. Він запитливо поглядав то на одного, то на другого воєначальника, але ніхто з них не зважився залишатись на місці. Всі кинулись навтьоки, але й утеча не обіцяла порятунку: нумідійці (19) ганяли по рівнині, вбиваючи розпорошених римлян..

12. Римляни опинилися в скрутному становищі, але небезпеку, яка їм загрожувала, побачив Фабій. Він, немов передчуваючи лихо, тримав своє військо готовим до бою. Про хід бойових дій він дізнавався не від гінців, а сам особисто вів спостереження з місця, розташованого далеко перед табором. Коли Фабій помітив, що римське військо оточене й охоплене панікою, і коли залунали розпачливі крики воїнів, які вже не відбивались, а в страху безладно тікали, тоді він ляснув себе по стегну і, зітхаючи, озвався до присутніх: «Далебі, Мінуцій губить себе скоріше, ніж я гадав, але повільніше, ніж сам рвався туди». Фабій наказав негайно винести прапори (20) і повів військо, гукаючи: «Усі, кому дорогий Марк Мінуцій, вперед за мною на допомогу! Якщо він помилився, поспішаючи вигнати ворога, звинувачуватимемо його іншим разом!» Появившись на рівнині, він насамперед змусив до відступу нумідійців, які гасали по ній, а згодом ударив на тих, що зайшли римлянам у тил; всі, хто чинив опір, були перебиті, а решта, боячись потрапити в оточення й таку ж пастку, яку вони вготували римлянам, повернула назад і дременула. Коли Ганнібал побачив, що в битві настає перелом не на його користь і що Фабій напрочуд навально, як на його старі літа, пробиває собі дорогу до Мінуція на горб, він припинив бій, звелів трубити відбій і відвів карфагенян у табір. З задоволенням відступили й римляни. Кажуть, що, відходячи з поля бою, Ганнібал жартома сказав про Фабія до своїх друзів: «Ось і маєте. Хіба я не казав вам, що грозова хмара, яка зібралася на вершині, сипне колись градом і зливою?»

13. Після битви Фабій наказав зняти зброю з полеглих ворогів і відійшов, не зронивши жодного ущипливого чи сердитого слова про свого товариша по посаді. А Мінуцій зібрав своїх воїнів і так промовив: «Мої бойові товариші! Не помилитися у важливих справах - вище людських можливостей, але людині благородній і розумній помилка повинна стати повчальним уроком на майбутнє. Мушу визнати, що в мене зараз більше підстав дякувати долі, ніж нарікати на неї. Те, чого я довго не міг зрозуміти, стало мені зрозумілим за якусь часинку: я переконався, що не спроможний бути начальником над іншими. Мало того, мені самому потрібен начальник; гадаю також, що не личить прагнути до перемоги над тим, кому краще підкорятися. Немає в вас іншого начальника, ніж диктатор, а я буду командувати, щоб виявляти йому свою безмежну вдячність. Я першим буду слухняно виконувати його накази». Після такої промови він звелів підняти прапори й повів військо до табору Фабія. Увійшовши в табір, він підступив до намету диктатора. Всі вражено дивилися на нього, не розуміючи, в чому річ(4). Коли вийшов Фабій, Мінуцій велів покласти перед ним прапори і голосно привітав його як рідного батька, а його воїни вшановували воїнів Фабія, називаючи їх своїми «патронами» (так звертаються вільновідпущеники до тих, хто їх відпустив на волю). Коли запанувала тиша, Мінуцій сказав: «Сьогодні ти, диктаторе, здобув дві перемоги: хоробрістю переміг Ганнібала, а розсудливістю і щедрістю душі - товариша по посаді; першою ти нас врятував, другою напоумив нас,- тих, хто зазнав ганебної поразки від Ганнібала, а несподіваним порятунком зобов'язаний тобі. Я назвав тебе добрим батьком, бо не знав для тебе почеснішої назви. Моя вдячність тобі куди більша від вдячності рідному батькові, бо своєму батькові я один завдячую життям, тоді як ти врятував і мене і багатьох інших». З такими словами він обійняв Фабія й міцно поцілував. За їх прикладом і воїни обіймали й розціловували один одного, так що весь табір сповнився радості й солодких слів.

14. Незабаром Фабій склав повноваження диктатора. Знову було обрано двох консулів. Перші з них дотримувалися того самого способу ведення війни, що й Фабій, тобто уникали битви з Ганнібалом, подавали допомогу союзникам, не допускали, щоб вони відпадали. Та коли консулом був обраний Теренцій Варрон, людина незнатного походження, який уславився догоджанням народові й невитриманістю, зразу стало ясно, що його недосвідченість і неврівноваженість можуть поставити під загрозу існування Римської держави. Він-бо на народних зборах викрикував, що війні не буде кінця-краю, поки не перестануть призначати воєначальниками таких, як Фабій, і що він сам розгромить ворогів того ж таки дня, коли побачить їх. Відповідно до своїх пихатих слів він почав набирати величезне військо, якого римляни ще не виставляли в жодній битві: у стрій мало стати близько вісімдесяти восьми тисяч чоловік. Поведінка Варрона викликала у Фабія і у всіх тверезомислячих римлян зрозуміле побоювання. Вони вважали, що держава не скоро оговтається на випадок утрати стількох воїнів. Тим-то Фабій радив товаришеві Теренція по посаді, Емілію Павлу, досвідченому у військових справах, який, однак, не користувався прихильністю народу і був заляканий вироком, винесеним йому в якійсь справі, всіляко стримувати нерозважливий запал Теренція. Він зазначив, що доведеться вести війну за батьківщину не стільки з Ганнібалом, скільки з Теренцієм; обидва вони - Теренцій і Ганнібал - спішать дати бій; один тому, що не знає сил противника, другий тому, що не знає своїх слабких сторін: «Запевняю тебе, Павле,- вів далі Фабій,- мені можеш більше довіряти, ніж Теренцію, у всьому, що стосується Ганнібала, і я твердо переконаний, що коли цього року ніхто не вступить з ним у бій, він або загине, залишаючись в Італії, або змушений буде тікати чимдуж. Адже навіть тепер, коли він, здавалося б, став переможцем і володарем, ніхто з наших ворогів до нього не приєднався, а з війська, яке він привів із собою, залишилась ледве третина». На це, як передають, Павел так йому відповів: «Коли я, Фабію, задумуюсь над своїм становищем, то волію загинути від ворожих списів, ніж удруге ставати перед судом співгромадян. Але оскільки така вимога держави, то я постараюсь виявитися добрим полководцем, заслуживши похвалу від тебе, а не від усіх тих, хто змушує мене діяти не так, як я хочу». Після такої заяви Павел відправився на війну.

15. Теренцій наполягав на тому, щоб вони командували військом по черзі, кожний по одному дню, і, розташувавшись табором навпроти Ганнібала коло річки Авфіда (21), поблизу Канн, він на світанку дав сигнал до битви (це був пурпуровий плащ, який піднімали над наметом полководця). Попервах карфагеняни розгубилися, бачачи відвагу римського командуючого й величезне військо: адже їх було удвічі менше, ніж римлян. Ганнібал наказав воїнам готуватись до бою, а сам сів на коня і в супроводі декількох вершників піднявся на невисокий пагорб, звідки спостерігав за діями противника, який вже вишикувався в бойові лави. Один з його свити, на ім'я Гіскон, рівний за значенням Ганнібалу, сказав, що його вражає сила-силенна ворогів. На це Ганнібал, прискаливши очі, сказав: «А одна річ вражає ще більше, Гісконе, але ти її не помітив».- «Що саме?» - запитав Гіскон. «А те, що серед такої тьми-тьмущої людей немає нікого, кого б звали Гісконом». Жарт був несподіваним, всі засміялися і, спускаючись з пагорба, переповідали його зустрічним, так що веселість опанувала всіх, навіть свита Ганнібала не могла стриматись від сміху. Оскільки це відбувалося на очах карфагенян, вони набралися бадьорості, вважаючи, що лише глибоке презирство до ворога давало їхньому полководцеві підставу так безтурботно сміятися і жартувати віч-на-віч з небезпекою.

16. Під час битви Ганнібал вдався до військових хитрощів, По-перше, він так вишикував своє військо, що до вітру воно було звернене спиною. А вітер цей налетів, як палючий смерч, і, піднімаючи з піщаної рівнини хмари куряви, гнав їх понад лавами карфагенян прямо в обличчя римлянам, змушуючи їх відвертатися й ламати бойовий порядок. Друга його хитрість полягала в тому, що на обох флангах він розмістив найсильніших і найхоробріших воїнів, а найменш надійними наповнив середину, яка клином висувалась далеко вперед. Він дав найдобірнішим відділам такий наказ: коли римляни розіб'ють центр, який під натиском, цілком імовірно, подасться назад, утворюючи півколо, і увірвуться в карфагенські ряди, вони повинні зробити поворот, навально напасти на фланги римлян і оточити їх, обійшовши ззаду. Це, очевидно, і стало причиною жахливої січі. Коли центр карфагенян відступив і римляни, переслідуючи ворога, заглибились у ворожі ряди, військо Ганнібала змінило свою форму і стало схожим на півмісяць. Начальники відбірних частин швидко повернули одні направо, інші наліво, напали на оголені фланги римлян, оточили їх і порубали всіх, хто не встиг вирватися з оточення.

Кажуть, що римську кінноту спіткало несподіване нещастя. Кінь Павла був, імовірно, поранений і скинув вершника. Вершники, які були поблизу, один за одним зіскочили з коней і захищали консула як піхотинці. Коли це побачили інші вершники, то подумали, що це наказ, зіскочили також з коней і зав'язали рукопашний бій. Помітивши це, Ганнібал зауважив: «Мені більше до вподоби таке становище, ніж брати їх у полон».

Один із консулів, Варрон, з небагатьма супутниками помчав у місто Венусію , а Павел у вирі ганебної втечі, весь вкритий ранами від списів і дротиків, охоплений гнітючим сумом, сів на якийсь камінь, чекаючи смерті від ворога. Кров так рясно стікала з його голови ї обличчя, що навіть друзі і слуги минали, не пізнаючи його. Тільки молодий патрицій Корнелій Лентул помітив і пізнав його. Він зіскочив з коня, підвів його до Павла і просив, щоб той сів на коня і врятував себе для блага співгромадян, яким тепер, як ніколи, потрібен добрий воєначальник. Але Павел відмовився виконати це прохання, переконав Корнелія знову сісти на коня, простягнув йому руку, піднявся з місця і промовив: «Скажи, Лентуле, Фабію Максіму і будь сам свідком того, що Павел Емілій до кінця дотримувався його порад і ні на мить не порушив даної йому обіцянки, та, на жаль, спочатку був переможений Варроном, а потім Ганнібалом». З таким дорученням Павел відпустив Лентула, а сам кинувся в січу й загинув. Кажуть, що в цій битві полягло п'ятдесят тисяч римлян, у полон потрапили чотири тисячі, крім того, не менше десяти тисяч було взято в полон у двох таборах після битви (23).

17. Після такої блискучої перемоги друзі радили Ганні-балові не змарнувати успіху і по п'ятах утікаючих ворогів увірватися в Рим. «Через чотири дні ти будеш обідати на Капітолії»,- говорили вони. Важко сказати, якими міркуваннями керувався Ганнібал, не приставши на пораду, найімовірніше, його нерішучість і боязкість слід приписати втручанню якогось демона чи бога. Тим-то, кажуть, карфагенянин Барка спересердя сказав йому: «Перемагати ти вмієш, а скористатися перемогою не вмієш» (24).

Так чи інакше, становище Ганнібала після перемоги змінилося невпізнанно: якщо до битви він не володів ні одним містом, ні одним торговим портом, ні однією гаванню, і ледве міг прогодувати військо, вдаючись до грабежу, та й вирушив у похід, не маючи за собою надійної опори, а тому блукав з військом, немов з великою розбійницькою зграєю, переходячи з місця на місце, то тепер йому підкорилась майже вся Італія. Більшість найзначніших племен перейшла на його бік. Капуя (25), друге за значенням місто після Рима, визнала його владу. Важким переживанням, за словами Евріпіда, є перевірка відданості друзів, те саме стосується і розсудливості полководців. До цієї битви розмови точилися тільки про боязкість і повільність Фабія, а зразу після неї в них стали вбачати не звичайну людську мудрість, а прояви якоїсь божественної далекоглядності, що так точно передбачила майбутні події, в які насилу можна було повірити, навіть переживши їх. Ось чому після битви Рим покладав на Фабія останні надії і в розважливості цього мужа шукав захисту, немов у храмі при священному вівтарі. Заслугою Фабія, його мудрості, було насамперед те, що жителі Рима залишились на місці і не порозбігалися хто куди, як це мало місце під час кельтського нашестя. Той самий Фабій, який тоді, коли, здавалось, державі нічого не загрожувало, виявляв обачливість і зневіру, тепер, коли всі вдалися в безмежну розпач і не бралися за роботу від страху, один ходив по місту спокійною ходою, з погідним обличчям, ласкаво розмовляв з людьми, припиняв голосіння жінок, розпускав зборища людей, що юрмилися в публічних місцях і ремствували. Він умовив сенаторів зібратися, підбадьорював службових осіб, і сам, немов уособлення влади й сили, приковував до себе увагу тих, що були наділені владою.

18. Фабій поставив біля міських воріт варту, щоб простолюд не розбігався й не покидав місто, призначив місце й час жалоби, наказав, щоб кожний, хто забажає, оплакував своїх загиблих у себе вдома впродовж тридцяти днів; після цього жалобу слід було припинити і припиняти будь-які вияви її в місті. Оскільки на ці дні припадало свято на честь Церери, вирішено було за краще не приносити ніяких жертв і не влаштовувати процесії, аби нечисленністю й смутком зібраних громадян не показувати наочно небувалий розмір нещастя, яке їх спіткало, бо самим богам приємно, коли їм віддають честь люди щасливі. Але всі заходи для умилостивлення богів і відвернення лиховісних прикмет, відповідно до порад ворожбитів, були виконані. В Дельфи відправлено Піктора, родича Фабія (26), запитати оракула, що робити. Коли виявилося, що дві весталки (27) порушили обітницю дівочої чистоти, одну з них живцем закопали в землю, як цього вимагав звичай, друга сама вкоротила собі вік. Проте найбільший подив викликає великодушне милосердя римлян щодо Варрона. Коли Варрон, який залишив поле бою, вернувся, присоромлений і згорьований, сенат і весь народ вийшли йому назустріч до воріт міста. Як тільки стих гамір, власті, найзнатніші сенатори, в тому числі й Фабій, похвалили його за те, що він після такого нещастя не впав у розпач, а з'явився, щоб узяти в свої руки кермо влади й подумати над тим, як можна врятувати закони і співгромадян.

19. Коли стало відомо, що після битви Ганнібал подався в інші області Італії, римляни набралися духу, зібрали нові війська і вибрали нових полководців. Із полководців найзнаменитішими були тоді Фабій Максім і Клавдій Марцелл. Вони користувалися однаковою повагою, хоч дотримувалися різних поглядів щодо ведення війни. Марцелл, як про це мова йде в його життєписі, відзначався невичерпним завзяттям і гордістю, був відмінним рубакою і взагалі за своєю природою належав до тих, кого Гомер називає «війнолюбними» і «хоробрими». Він не поступався Ганнібалу ні сміливістю, ні відчайдушністю і завдяки своїй відвазі домігся успіху в перших сутичках. Фабій, вірний своїм попереднім поглядам, розраховував на те, що Ганнібал рано чи пізно розтратить свої сили і дійде до крайнього виснаження, подібно до того, як борець від надмірного напруження й перевтоми дуже швидко втрачає свою силу. Ось чому, за словами Посідонія (28), римляни прозвали Фабія «щитом», а Марцелла - «мечем», бо стійкість і обачність Фабія, поєднані з завзяттям Марцелла, врятували Рим. Марцелл, немов бурхливий потік, у сутичках з Ганнібалом навальними ударами розхитував і підривав його сили, а Фабій виснажував і вимотував противника непомітно, немов ріка, яка поволі підмиває й руйнує берег. Кінець кінцем Ганнібал, утомлений від битв з Марцеллом і не ризикуючи вступати в бій з Фабієм, опинився в скрутному становищі. Адже майже весь час Ганнібалові довелось мати за противників цих двох, яких римляни вибирали то преторами, то проконсулами, то консулами. Кожний з них був консулом п'ять разів. Марцелла, коли він уп'яте був консулом, Ганнібалу вдалось заманити в засідку і вбити; що стосується Фабія, то всі спроби Ганнібала пустити в хід проти нього хитрощі й досвід, не привели ні до чого, хоча одного разу він трохи не обманув римського полководця. Ганнібал послав Фабію. підробленого листа нібито від імені перших і найвпливовіших громадян Метапонта (29), в якому вони обіцяли здати йому своє місто, якщо він підійде ближче, і запевняли, що змовники з нетерпінням чекають його приходу. Цей лист зробив своє. Фабій уже готувався вирушити вночі з частиною війська, але ворожіння по польоту птахів не предвіщало добра. Тому він відмовився від свого задуму й невдовзі дізнався, що листа склав Ганнібал, який підготував йому в Метапонті засідку. Таке щасливе закінчення можна віднести на рахунок прихильності богів.

20. У випадках відпадання міст і бунту союзників, на думку Фабія, слід діяти лагідно, поблажливо стримувати їх, і присоромлювати, а не проводити слідства з приводу кожного підозріння і взагалі не ставитись до запідозрених суворо. Кажуть, що коли один воїн з племені марсів , який вирізнявся серед союзників своєю хоробрістю й походженням, намовляв декількох воїнів зрадити римлян, Фабій не впав у лють, а, навпаки, визнав, що того воїна безпідставно скривдили, причому сказав, що на цей раз він винуватить начальників, які роздавали винагороди не за заслуги, а з симпатії до того чи того воїна і поминули марса, але в майбутньому цей марс сам буде винен, якщо не звернеться до самого Фабія і не скаже, що йому потрібно. З цими словами він подарував марсу бойового коня і відзначив іншими почесними дарами, внаслідок чого цей воїн з того часу вирізнявся з-поміж інших зразковою вірністю та бойовим запалом. Фабій вважав дивним, що в той час як вершники й мисливці приборкують у тварин дикість, злобу і впертість радше доглядом, ласкою та кормом, ніж батогом або нашийником, ті, хто має владу над людьми, рідко коли стараються виправити своїх підлеглих ласкавістю й поблажливістю, а поводяться з ними гірше, ніж садівники з дикими смоковами, грушами чи сливами, коли роблять з них садові дерева, облагороджуючи їх породу.

Одного разу центуріони доповіли Фабію, що інший воїн, родом луканець(31), часто зникає з табору, залишаючи свій пост. Фабій розпитав, що вони знають про цього чоловіка. Всі в один голос посвідчили, що другого такого воїна знайти важко, надто розповіли про деякі його подвиги й докази його хоробрості. Тоді Фабій почав шукати причину, чому той без дозволу залишає табір, і з'ясував, що він закохався в якусь дівчину і на свій ризик щоденно віддалявся далеко від табору, аби зустрічатися з нею. Фабій велів привести до себе ту дівчину, так щоб луканець про це не знав, сховав її у своєму наметі, а потім викликав воїна і по-дружньому сказав: «Мені відомо, що ти всупереч римським законам і звичаям часто ночуєш поза табором. Знаю також, що ти раніше бездоганно поводив себе. Зваживши на твої ратні подвиги, я прощаю тобі твої провини, але на майбутнє приставляю до тебе нову варту». Воїн із здивуванням слухав ці слова, а Фабій вивів дівчину й передав її закоханому воїнові, зауваживши: «Вона тепер буде запорукою того, що ти залишишся в таборі разом з нами, а ти докажеш ділом, що не залишав табору з поганим наміром і що кохання не було пустою відмовкою». Таке розповідають про цей випадок.

21. Тарент, який вороги захопили зрадою, Фабій повернув римлянам у такий спосіб. В його війську служив один тарентинець, чия сестра, щиро до нього прив'язана й дуже віддана йому, залишалась у місті. В неї закохався бруттієць, який командував загоном, що його залишив Ганнібал для охорони міста. Це вселяло в тарентинця надію на успішне здійснення свого задуму. З відома Фабія він проник у місто, розпустивши чутку, нібито утік до сестри. Минуло днів декілька, а бруттієць не з'являвся. Дівчина вже подумала, що брат нічого не знає про її кохання, аж одного разу юнак сказав: «Там, у римському таборі, ходили чутки, нібито ти зв'язалася з якимось великим начальником. Хто це такий? Якщо він справді, як кажуть, людина порядна й відома, то немає значення, якого він походження, бо війна згладжує всі відмінності. Робити щось проти своєї волі - не сором, навпаки, вважай навіть за щастя, якщо в той час, коли топчуть справедливість, ти можеш мати справу не з грубим насильством». Після цієї розмови дівчина послала за бруттійцем і познайомила його з братом. Той, потураючи пристрасті бруттійця, завдяки чому сестра, здавалось, стала до чужинця ласкавішою й привітнішою, ніж раніше, швидко здобув його довір'я, так що без великих зусиль намовив закоханого, до того ж найманця, до зради, обіцявши йому від імені Фабія щедрі дари. Так принаймні розповідає про ці події більшість письменників. Тільки деякі пишуть, що бруттійця перетягнула на сторону римлян не тарентинка, а бруттійка, наложниця Фабія. Коли вона дізналася, що начальник бруттійського загону її земляк і знайомий, вона переговорила з Фабієм, мала розмову з бруттійцем під мурами міста і намовила його перейти на бік римлян.

22. Водночас Фабій, щоб відвернути увагу Ганнібала від Тарента, послав війську, яке стояло в Регії (32), наказ вторгнутися в Бруттій і взяти приступом Кавлонію. Військо це складалося з восьми тисяч воїнів, здебільшого перебіжчиків і найгіршого сорту негідників, перевезених Марцеллом з Сіцілії, через те загибель цих людей не завдала б державі майже ніякої шкоди чи горя. Пожертвувавши ними, Фабій сподівався такою приманкою відтягнути Ганнібала і його сили від Тарента. Так воно і сталося. Ганнібал негайно рушив з усім військом у Бруттій. Коли Фабій вже шостий день облягав Тарент, вночі з'явився до нього тарентійський юнак, який домовився попередньо з бруттійцем через свою сестру, а ще до того докладно оглянув те місце, де бруттієць, стоячи на варті, мав впустити римлян до міста. Одначе Фабій не покладався тільки на зраду як запоруку успіху; він підійшов до домовленого місця і спокійно чекав, а тим часом решта війська почала наступ на мури з моря і суші з оглушливим криком і галасом. У той час, як більшість тарентинців поспішила на допомогу тим, хто захищав укріплення, бруттієць подав знак, і римляни, піднявшись по драбинах на мури, заволоділи містом (33). І тут, видно, озвалося у Фабія почуття честолюбства: він наказав стратити найзнаменитіших брут-тійців, аби не склалося враження, що місто дісталося йому внаслідок зради. Але його розрахунки приховати від людей правду провалились, мало того, він ще наразив себе на ганебний закид віроломства й жорстокості.

Загинули також багато тарентинцїв, тридцять тисяч було продано в рабство, місто було віддано на розграбування воїнам; у державну скарбницю надійшло три тисячі талантів. Кажуть, що в розпалі грабежу й розкрадання писар Фабія запитав, що робити з богами (маючи на увазі картини і статуї). «Залишимо тарентинцям їх розгніваних богів»,- відповів Фабій. Однак, він велів забрати з Тарента колосальну статую Геракла й поставив її на Капітолії, а поруч - свою кінну статую з бронзи. У цьому випадку він повів себе далеко не скромніше від Марцелла або, точніше кажучи, взагалі дав зрозуміти, що за свою м'якість і людинолюбство заслуговує захоплення. Про це я писав у його життєписі.

23. Кажуть, що Ганнібал спішив Таренту на допомогу і був уже всього за сорок стадій від міста, коли дізнався, що воно взяте римлянами. Тоді він відверто визнав: «Отже, і в римлян є свій Ганнібал; ми втратили Тарент так само, як колись його взяли». Мало того, він уперше тайкома признався своїм друзям, що вже давно зрозумів, як важко заволодіти Італією з тими засобами, які є в його розпорядженні, а тепер остаточно переконався, що це просто неможливо.

Свій другий тріумф Фабій відсвяткував пишніше, ніж перший: у боях з Ганнібалом він показав себе відмінним борцем, легко зводив нанівець його задуми, вириваючись із обіймів і затисків противника, який вже не мав колишньої сили. Так воно й було: військо Ганнібала частково втратило свій гарт від розкошів та багатства, частково виснажилось і немов отупіло від безперервних боїв.

У той час, як Ганнібал брав Тарент, в Римі загоном командував Марк Лівій, який не здався й зумів протриматись у фортеці стільки, скільки треба було, щоб римляни знову заволоділи містом. Почесті, яких зазнавав Фабій, були йому як більмо на оці. Одного разу, охоплений заздрістю й честолюбством, він заявив у сенаті, що заслуга захоплення Тарента належить йому, а не Фабію. «Ти правий,- з усмішкою зауважив Фабій,- якби ти не втратив міста, то я не міг би його взяти».

24. Римляни на різні лади вшановували Фабія і, між іншим, вибрали його сина, також на ім'я Фабій, консулом. Одного разу, коли той уже почав виконувати свої обов'язки і був зайнятий деякими справами, що мали відношення до війни, батько, чи то від старості й немочі, чи то з наміром випробувати сина, сів на коня і пробився до нього крізь гущу людей, які обступили консула. Помітивши батька здалеку, молодий консул не витримав і через ліктора наказав йому зійти з коня і підійти пішки, якщо має до нього якусь справу. Така поведінка неприємно вразила присутніх, і всі мовчки поглядали на Фабія, який, на їх думку, не заслужив на таку образу з уваги на свою славу. Але сам Фабій поспіхом зіскочив з коня, підбіг до сина, взяв його в обійми і, цілуючи, сказав: «Ти правильно зміркував і правильно повівся, усвідомлюючи, над ким пануєш і якою великою владою ти наділений. Саме так і ми, і наші предки високо підняли Рим, добро батьківщини завжди було нам дорожче від батьків і дітей». І справді, прадід Фабія, як кажуть, досяг у римлян найбільшої пошани і впливу, п'ять разів його обирали консулом; він влаштовував тріумфи після блискучих перемог на війні: разом із своїм сином, консулом, він вирушив на війну у званні легата, а коли під час тріумфу син їхав на колісниці, запряженій четвериком коней, батько супроводжував його верхи, радіючи, що він, хто має владу над сином, він, найвидатніший серед співгромадян і навіть прозваний відповідно (34), підкоряється законам ; і вищій владі. Зрештою, він заслуговував подиву не лише з уваги на один цей вчинок.

Фабію судилося пережити сина (35); він терпів це горе мужньо, як личило розумній людині й доброму батькові. Він сам виголосив на похороні похвальну промову (це право, за звичаєм, на похоронах видатних людей належить рідним покійного), а відтак написав її і видав.

25. Корнелій Сціпіон (36), посланий в Іспанію, вигнав з неї карфагенян, розгромивши їх у кількох битвах. Він підкорив багато племен і великих міст і взагалі прославив римське ім'я славетними подвигами, здобувши собі таку прихильність і славу в римському народі, якої не мав ніхто до нього. Обраний консулом, він помітив, що народ чекає від нього великих дій. Вважаючи війну з Ганнібалом в Італії чимось віджилим і застарілим, він вирішив незабарно перенести війну в Африку, перекинути туди вдосталь війська і зброї, спустошити самий Карфаген. Задумавши таке, він докладав усіх зусиль, щоб одержати на це згоду народу. Тоді-то Фабій почав залякувати Рим, доводячи, що молодий і нерозважливий чоловік може втягти вітчизну в страшну, смертельну небезпеку. Тим-то він намагався і словом, і ділом не допустити до того, щоб народ на це погодився. Сенат йому пощастило переконати, але народ думав, що Фабій засліплений заздрістю до Сціпіона за його ратні успіхи, а до того ж боїться, щоб той не здійснив якогось великого й блискучого подвигу, зокрема не поклав нарешті край довготривалій війні або не переніс її поза межі Італії, бо тоді виявилося б, що Фабій, який за стільки років не довів її до кінця, діяв мляво й невпевнено. Слід припускати, що попервах Фабій виступав проти Сціпіона через свою обережність та завбачливість, боячись страшної небезпеки, в якій могла б опинитися держава, але перегодом керувався вже чистим честолюбством, все більше й більше напружуючи сили й посилюючи боротьбу. Намагаючись перешкодити зростанню впливу Сціпіона, він намовляв навіть Красса, товариша Сціпіона по посаді, не передавати останньому керівництва військом і не поступатись ні в чому, а самому переправитись за море й піти походом на Карфаген. Дійшло до того, що Фабій навіть перешкоджав Сціпіонові одержати гроші на військові потреби, тому Сціпіон змушений був діставати їх на власну руку. Виручили його етруські міста, які почували до нього особливу прихильність. Красса затримала в Римі його спокійна і не войовнича вдача, а також посада верховного жерця.

26. Тоді Фабій у боротьбі зі Сціпіоном вдався до інших засобів: він відмовляв молодих людей, які хотіли відправитись із Сціпіоном у похід, кричав у сенаті й на народних зборах, що Сціпіон не просто тікає від Ганнібала, а забирає з собою з Італії решту збройних сил, спокушаючи наївну молодь пустопорожніми надіями та підмовляючи покинути напризволяще батьків, дружин і рідне місто, біля воріт якого стоїть переможний і нездоланний ворог. Своїми промовами Фабій справді налякав римлян так, що вони постановою народних зборів дозволили Сціпіону взяти з собою лише військо, яке перебувало на Сіцілії та триста відданих йому воїнів з числа тих, що служили з ними в Іспанії. Здавалося, що досі Фабій діяв згідно з властивостями своєї натури. Через деякий час, після того як Сціпіон висадився в Африці, почали надходити в Рим звістки про його дивовижні подвиги, великі й блискучі перемоги, слідом за ними прийшла величезна здобич і доставлений був як бранець нумідійський цар (37)- підтвердження правдивості звісток. Повідомлено, що римляни спалили одночасно два ворожих табори, і в полум'ї загинула сила-силенна людей і коней, а також згоріло безліч ворожої зброї. З Карфагена прибуло посольство просити Ганнібала, щоб він залишив свої нездійсненні надії і поспішив на допомогу батьківщині. У Римі в усіх на устах було ім'я Сціпіона. Але навіть тоді, незважаючи на такі успіхи, Фабій вимагав зняти Сціпіона з посади головнокомандуючого й послати йому наступника. При цьому Фабій не висував ніякої переконливої підстави, лише повторював заяложений вислів, що, мовляв, у справах особливої ваги небезпечно покладатися на щастя однієї людини, бо важко уявити собі, щоб успіхи постійно супроводили ту саму особу. Але тепер народ слухав Фабієві слова з обуренням: одні називали його буркотуном і заздрісником, інші твердили, що він від старості цілком утратив колишню мужність і зневірився в усьому, через те й тремтить перед Ганнібалом більше, ніж треба. Мало того, коли Ганнібал із своїм військом відплив з Італії, Фабій не перестав затьмарювати радість співгромадян і розхитувати їхню віру в перемогу. Він доводив, що саме тепер держава швидкими кроками йде назустріч великій небезпеці, і її становище дуже хистке, бо в Африці, твердив він, перед мурами Карфагена Ганнібал рине на римлян з подвійним завзяттям, і Сціпіонові доведеться битися з воїнами, з рук яких ще й досі не змита кров численних римських полководців - диктаторів і консулів. Під впливом таких його виступів у місті запанував переполох і, хоч війна була перенесена в Африку, римляни повірили, що над ними нависла більша небезпека, ніж колись.

27. Однак, незабаром Сціпіон переміг у кривавій битві самого Ганнібала (38), повалив ниць і розтоптав пиху упокореного Карфагена, приніс співгромадянам радість, яка перевершила всі сподівання, відновив їхню владу, і

Від злої бурі місто знов врятоване (39).

Фабій Максім не дожив, однак, до кінця війни, не почув про поразку Ганнібала, не побачив великого й тривалого процвітання своєї вітчизни, бо приблизно в той час, коли Ганнібал покинув Італію, він захворів і помер (40).

Епамінонда (41) фіванці похоронили коштом держави, бо він до самої смерті залишився бідним (кажуть, що в домівці покійного знайшли тільки один залізний рожен). Фабія римляни не хоронили коштом держави, але кожний громадянин приніс особисто від себе по дрібній монеті не як допомогу біднякові, а як внесок на похорон «батька народу». Таким чином, він і по смерті удостоївся такої ж пошани і слави, які випали на його долю за життя.

 

(ПОРІВНЯННЯ)

28. Такий перебіг мало життя цих славетних людей. Обидва залишили багато зразків громадянської і військової доблесті. Але коли мова йде про їхні військові досягнення, то передусім треба мати на увазі, що Перікл тримав кермо влади в час розквіту, величі й могутності Афін, тому його успіхи й заслуги визначалися загальною благополучністю і міццю держави, тоді як діяльність Фабія, який прийняв на себе керівництво державою в найтяжчі і найскрутніші для Риму роки, хоч і не принесла місту повної безпеки, проте помітно поліпшила його становище. Завдяки успіхам Кімона, перемогам Міроніда й Леократа, великим і численним подвигам Толміда (42), Перікл одержав в управління місто, якому більш потрібна була людина, котра б займалася влаштовуванням урочистих свят і процесій, аніж завойовницькими війнами й охороною придбаних земель. Фабій, бувши очевидцем численних поразок, бачив, як часто тікали римляни з поля бою, скільки воєначальників загинуло, бачив озера, рівнини й ліси, повні трупів, бачив ріки, які до самого моря несли кров загиблих, а тому своєю стійкістю й силою волі протидіяв загибелі держави, служив її непохитною опорою й не дав їй остаточно занепасти внаслідок помилок своїх попередників. Щоправда, хтось міг би сказати, що не так важко керувати державою, яка опинилася в скруті і громадяни якої з необхідності підкоряються наказам розумної людини, як тримати в шорах пиху й невитриманість народу, котрий надмірно чваниться своїми успіхами. Саме в таких обставинах довелося Періклові панувати над афінянами. І все-таки тягар і безліч нещасть, які звалилися на римлян, доводять, що воістину великим і сильним духом був наділений Фабій Максім, який не похитнувся й не відступив від своїх задумів.

29. Підкорення Самосу, яке пощастило здійснити Періклу, можна порівняти з захопленням Тарента, а підкорення Евбеї, клянусь Зевсом,- із здобуттям міст Кампанії (за винятком Капуї, яку взяли консули Флавій і Аппій). У відкритому бою Фабій, очевидно, здобув лише одну перемогу,- ту, за яку одержав свій перший тріумф, а Перікл дев'ять разів ставив трофей за перемоги над ворогами на суші й на морі. Однак, серед подвигів Перікла не знайдеш такого, який здійснив Фабій, коли вирвав Мінуція з кігтів Ганнібала і врятував ціле римське військо - прекрасний вчинок, доказ одночасно і мужності, і розуму, і шляхетності. З другого боку, серед помилок Перікла немає такої, якої припустився Фабій, обманутий Ганнібалом, який вдався до хитрощів з биками. Замкнувши в ущелині противника, котрий випадково зайшов туди сам, Фабій уночі дав йому змогу вихопитись із засідки, а вдень сам зазнав нападу й поразки від того, хто зумів його обдурити.

Добрий полководець повинен не тільки вміло користуватися сучасними йому обставинами, а й уміти заглянути в майбутнє. Адже війна для афінян закінчилась точнісінько так, як передбачив і заздалегідь сказав Перікл: встряючи в чужі справи, вони занапастили свою сильну державу. Навпаки, римляни, не зважаючи на докази Фабія, відправили Сціпіо-на проти Карфагена і здобули повну перемогу не завдяки щасливій долі, а завдяки мудрості й хоробрості полководця, який вщент розгромив ворога. Таким чином, нещастя, які спіткали батьківщину одного, підтвердили правоту його поглядів, а успіхи співгромадян другого показали, як глибоко він помилявся. Взагалі, чи потрапить полководець несподівано в скрутне становище, чи пропустить зручну нагоду через свою розгубленість,- помилка його однаково велика, бо, як мені здається, і відчайдушність, і боязкість є дітище недосвідченості. Ось так слід сказати про їхній полководницький талант.

30. А тепер про них як про державних діячів. Періклові ставлять у провину те, що він став призвідником війни, тому що не хотів ні в чому поступитися перед спартанцями. Зрештою, на мою думку, і Фабій Максім не поступився б перед карфагенянами, а мужньо пішов би назустріч небезпеці в боротьбі за першість. М'якість і лагідність Фабія у стосунках з Мінуцієм наводить на думку зробити Періклу докір за жорстокість у переслідуванні Кімона та Фукідіда, людей благородних і прихильників аристократії, яких він вигнав за допомогою остракізму. Але сили і влади у Перікла було більше, ніж у Фабія, тим-то він не дозволяв, щоб хтось із стратегів своїм непродуманим рішенням завдав державі шкоди. Тільки один-єдиний Толмід, який вислизнув з-під його нагляду, зазнав поразки, коли вторгся в Беотію, а всі інші підкорялися йому і прислухалися до його думки - в цьому і виявлялось виняткове значення Перікла в державі. Фабій, сам проявляючи обережність і не допускаючи помилок, поступається перед Періклом у тому, що не міг перешкодити іншим робити помилки. Римляни ні в якому разі не зазнали б стількох страшних нещасть, якби Фабій у них мав таку владу, як Перікл у афінян. Обидва вони відзначалися безкорисливістю: Перікл виявив великодушну непідкупність, коли не приймав грошей від тих, хто давав їх йому, Фабій подав велику допомогу тим, хто її потребував, викупивши полонених за власні кошти (щоправда, видаток не був великий - усього близько шести талантів). Немає потреби перелічувати, скільки разів Перікл мав нагоду збагатитися за рахунок союзників і царів, використовуючи своє високе становище, але залишився непідкупним і не приймав хабарів.

Що стосується величезних будівель, пишноти храмів та інших споруд, якими Перікл прикрасив Афіни, то все те, що побудовано в Римі до Цезарів, не витримує ніякого порівняння з ними: велична краса цих будівель дає їм право на пальму першості.

 

 

ПРИМІТКИ

ПЕРІКЛ

1. Йдеться про Гая Юлія Цезаря Октавіана, першого римського імператора (27 р. до н. є.- 14 р. и. є.), прозваного Августом, онука Гая Юлія Цезаря.

2. Характерне для античних греків зневажливе ставлення до праці ремісників і художників, яка вважалася негідною вільного громадянина.

3. Антісфен (бл. 435-370 рр. до н. є.) - учень Сократа, засновник філософської школи кініків.

4. Ісменій з Тісби в Беотії, знаменитий флейтист.

5. Мова йде про Філіппа II, македонського царя, та його сина Александра Македонського.

6. Фідій - великий давньогрецький скульптор і архітектор (бл. 500- 431 рр. до н. є.), творець славнозвісної статуї Зевса Олімпійського (в Олімпії), яку вважали одним із семи чудес світу, та Афіни-Паллади (в Афінах). Фідія несправедливо обвинуватили у крадіжці частини золота, призначеного на прикрашення статуї Афіни.

Піса - місто в Еліді, області Пелопоннесу, на території якої відбувалися Олімпійські ігри.

7. Поліклет - видатний давньогрецький скульптор і теоретик мистецтва (V ст. до н. є.), творець знаменитої статуї богині Гери, яка стояла у храмі міста Аргоса на Пелопоннесі.

8. Анакреонт, Філемон, Архілох - славетні давньогрецькі лірики.

9. Дем - територіальний самоврядний адміністративний округ Аттіки, на які підрозділялися філи - великі територіальні округи (філа - первісно «плем'я»).

10. Морська битва між грецьким і перським флотами біля мису Мікале в Малій Азії відбулася 479 р. до н. є. і принесла перемогу грекам.

11. Пісістратиди - Гішгій і Гіппарх, сини Пісістрата, тирана Афін (560-527 рр. до н. є.). Після смерті батька взяли владу в свої руки; у 510 р. їх владі покладений був край.

12. Кратін - визначний аттічний комедіограф (V ст. до н. є.), суперник Арістофана.

13. Кронос (Крон) - син Урана і Геї; скинув свого батька і став правити світом. Згодом Кроноса скинув його син Зевс.

Гомер називає Зевса «нефелегеретом», тобто «збирачем хмар». Кратін на зразок цього епітета утворив слово «кефалегерет» - «збирач голів», глузуючи з Перікла, який мав велику голову.

14. Телеклід - давньогрецький комедіограф (V ст. до н. є.).

15. Евполід - разом з Арістофаном і Кратіном найвидатніший представник старої аттічної комедії. У комедії «Деми», поставленій 415 р. до н. є., розповідається про прихід з підземного царства на землю героїв [384] греко-перських війн з метою показати переваги давнього ладу над новим і висміяти крайнощі демократії.

16. Xірон - у давньогрецькій міфології людинокінь, кентавр, учитель Ахілла.

17.3енон з Елеї в Італії (V ст. до н. є.) -філософ, учень Парменіда. Історичне значення має його вчення про пізнання. Плутарх показує його як засновника діалектики - мистецтва вести суперечку.

18. Тімон з Фліунта (ІІІ ст. до н. є.) - сатиричний поет.

19. Анаксагор з Клазомен у Малій Азії (бл. 500-428 рр. до н. є.) - великий давньогрецький філософ, який вважав рушійною силою світу «нус» («розум»), уявляючи його як найтоншу матерію.

20. Іон з Хіосу (помер 422 р. до н. є.) - поет і прозаїк.

21. Кімон (504-449 рр. до н. є.) - син Мільтіада, переможця у битві коло Марафона в 490 р. до н. є., видатний афінський полководець і політичний діяч консервативної партії.

22. Давньогрецький трагік здавав для постановки тетралогію, до складу якої входили три трагедії і одна сатирівська драма - щось середнє між трагедією і комедією,- яка ставилась для того, щоб розрядити важкий настрій після трагічної трилогії.

23. Фукідід, син Мелесія - афінський державний діяч і оратор, один,з лідерів консервативної партії в Афінах, противник політики Перікла, вигнаний з Афін у 445 р. до н. є.

24. Арістід (бл. 540-467 рр. до н. є.) - афінський полководець і впливовий політичний діяч, учасник греко-перських війн, стояв на чолі афінського морського союзу. Відомий своєю справедливістю й безкорисливістю.

Фемістокл (бл. 525-бл. 459 рр. до н. є.) - афінський полководець і видатний державний діяч, проводир демократичної партії. При ньому Афіни стали могутньою морською державою.

25. Крітолай - філософ-періпатетик і ритор II ст. до н. є.

26. Саламінська трієра - «Саламінія»,- священний корабель, на якому вирушали релігійні посольства на храмові свята, наприклад, на острів Делос.

27. Ефіальт - видатний політичний діяч, один з проводирів демократичної партії, противник Кімона. З його ініціативи в 461 р. до н. є. була обмежена влада Ареопагу - найдавнішої ради в Афінах, опори аристократії. Ефіальт загинув у 457 р. до н. є. як жертва олігархічної змови.

28. Платон. Держава, VIII.

29. Платон. Федр, 270 а.

30. Див. комент. 23.

31. Егіна - острів у Саронській затоці, між Аттікою і Пелопоннесом, предмет суперечки між Афінами і Спартою. Взаємини між Егіною й Афінами були вкрай ворожими.

32. Стесімброт з острова Тасосу - давньогрецький софіст, коментатор творів Гомера, автор твору «Про Фемістокла, Фукідіда й Перікла».

33. Фукідід, син Олора (464 - бл. 400 рр. до н. є.) - видатний давньогрецький історик, автор «Історії Пелопоннеської війни»; тут посилання на книгу II, розділ 65 цієї праці.

34. Клерухії - розподіл земельних ділянок у завойованих країнах за жеребом між бідними громадянами Афін, яких туди переселяли. Переселенці називалися клерухами. Таке переселення мала подвійну мету: забезпечення бідних громадян землею і військову охорону придбаних земель.

35. Арістотель. Державний лад афінян, 29. Дамонід і згаданий раніше Дамон - та сама особа.

36. Під архонтом мається на увазі архонт-епонім, голова колегії із дев'яти архонтів - високих службових осіб; крім нього, до цієї колегії належали: архонт-цар, який був верховним жрецем, архонт-палемарх, який відав військовими справами, і шість архонтів-тесмотетів (законодавців).

37. Танагра - місто в Беотії; спартанці вторглися в цей округ 457 р. до н. є.

38. Мається на увазі судовий процес 463 р. до н. є., в якому Кімона звинувачували в тому, що після завоювання острова Фасосу він не пішов походом на Македонію і не завоював її, начебто підкуплений македонським царем.

39. Ідоменей з Лампсака (НІ ст. до н. є.) - учень і друг Епікура, автор творів «Про учнів Сократа» і «Про народних вожаків».

40. Так називали себе аристократи.

41. Херсонес - півострів на півночі Греції, сьогодні Галіполі.

42. Наксос і Андрос - острови в Егейському морі.

43. Бісалти - плем'я у Фракії (країна на території теперішньої Болгарії).

44. Сібаріс - грецьке місто в Південній Італії. Жителі Сібаріса (сибарити) славилися пристрастю до розкошів. Зруйноване жителями міста Кротона в 510 р. до н. є.; відбудоване в 446 р. до н. є. під назвою Фурії.

45. Скарбниця морського союзу, утвореного для продовження війни з персами і визволення решти греків, у 454 р. до н. є. була переведена з острова Делосу в Афіни і відтоді, по суті, стала афінською державною скарбницею.

46. Зевксіс - славетний давньогрецький живописець (друга половина V ст. до н. є.). Агатарх із Самосу - живописець; започаткував давньогрецьку сценографію.

47. Парфенон (Партенон) - храм Афіни на Акрополі. Побудований на місці зруйнованого персами в 480 р. храму; мав 100 аттічних футів у довжину і тому називався «Сгофутовий». Цю назву зберіг і Парфенон, хоч був далеко більших розмірів.

48. Елевсін - місто неподалік від Афін, де відбувалися містерії на честь богинь Деметри й Персефони.

49. Платон. Горгй, 455 є.

50. Одеон - державний будинок для музичних виступів в Афінах.

51. Павафінеї - найурочистіше свято на честь Афіни-Паллади з процесією до її храму - Парфенона на Акрополі - та спортивними й музичними змаганнями. Великі Панафінеї відбувалися кожних чотири роки, а малі (без процесії) - щороку.

52. Афіна Гігія - Афіна Зцілителька.

53. Піріламп - багатий афінянин, розводив павичів, які були в той [386] час такою рідкістю, що люди з різних міст Греції приїжджали подивитися на них.

54. Платон. Федр, 271 а

55. Фукідід. Історія Пелопоннеської війни, кн. II, 65,8.

56. Фукідід. Історія Пелопоннеської війни, кн. II, 65,8.

57. Леократ, Міронід і Толмід - видатні афінські полководці V ст. до н. є.

58. Етейці - жителі місцевості біля підніжжя гори Ети у Фессалії.

59. Толмід загинув у 446 р. до н. є. під Коронеєю в Беотії.

60. Пеги - портове місто в Мегаріді, області, яка межувала з Атті-кою.

61. Сі кіонці - жителі Сікіона, міста в Північному Пелопоннесі; Немея - місто неподалік від Сікіона, уславлене іграми, що відбувалися кожних два роки.

62. Трофей - пам'ятка про перемогу - стовп, прикрашений зброєю, забраною у ворога після перемоги.

63. Ахелой - річка, яка розділяла Акарнанію й Етолію, дві області в Середній Греції; вливається в Іонійське море.

64. Еніади - місто в Акарнанії в гирлі Ахелоя.

65. Понт - нинішнє Чорне море, а також країна на його південному березі.

66. Афіняни двічі - в 463 і 449 рр. до н. є. - відправляли флот на допомогу єгиптянам, які повстали проти персів.

67. Алківіад (бл. 451-404 рр. до н. є.) - політичний діяч і стратег Афін, походив із знатного аристократичного роду. Відзначався безпринципністю й політичною нестійкістю, обстоював завоювання Сіцілії.

68. Священна війна - мова про війну в 448 р. до н. є. за володіння храмом Аполлона в Дельфах, де був знаменитий оракул.

69. Евбея повстала в 446 р. до н. є., намагаючись вийти з морського союзу, керованого афінянами.

70. Плістонакт вторгнувся в Аттіку в 445 р. до н. є.

71. Гіліпп - спартанський полководець, часів Пелопоннеської війни, розгромив афінське військо на Сіцілії у 413 р. до н. є.

72. Лісандр - спартанський полководець, який у 404 р. до н. є. переміг афінян у морському бою біля Егоспотам і взяв Афіни; йому Плутарх присвятив окрему біографію.

73. Теофраст (бл. 372-287 рр. до н. є.) - філософ, учень Арістотеля, після його смерті керівник періпатетичної школи.

74. Талант - найбільша давньогрецька вагова й грошова одиниця. Як грошова одиниця талант дорівнював 6000 драхм, як вагова дорівнював 26,2 кг.

75. Халкіда - місто на острові Евбеї; гіппоботи - досл. «ті, що годують коней» - великі землевласники.

76. Гістіея - місто на Евбеї; після заселення афінянами перейменоване на Ореос.

77. Війна з островом Самосом припадає на роки 441-439 до н. е.; велася вона за місто Прієну, що в Малій Азії.

78. Мілет - багате торгове місто на західному узбережжі Малої Азії. [387]

79. Аспасія - афінська гетера, славилась високою культурою і красою, стала дружиною Перікла в 450 р. до н. є.

80. Есхін - учень Сократа, ритор і письменник, автор діалогу «Аспасія». Його повідомлення - явна нісенітниця, тому що Перікл помер восени 429 р. до н. є., а Лісікл - узимку наступного року.

81. Платон. Менексен, 235 є.

82. Омфала і Деяніра - дружини Геракла.

83. Сина Перікла й Аспасії вважали незаконнонародженим, тому що між Афінами й Мілетом, рідним містом Аспасії, не було договору, який би стверджував законність шлюбів між громадянами цих міст-держав. Про «Деми» Евполіда див. примітку 15.

84. Мається на увазі Кір II Молодший, який повстав проти свого брата Артаксеркса, перського царя, і загинув у битві біля Кунакси в 401 р. до н. є.

85. Піссуфн - сатрап (намісник) міста Сард, столиці завойованої персами Малої Азії.

86. Очевидно, або Плутарх наплутав, або Арістотель у якомусь творі, що не зберігся, допустився помилки, тому що Фукідід, історик Пелопоннеської війни, нічого про такий факт не знає.

87. Сова була чимось на зразок герба Афін, її зображення карбували на монетах.

88. Полікрат - володар острова Самосу (VI ст. до н. є.).

89. Цитата з комедії Арістофана «Вавілоняни», яка збереглась у фрагментах.

90. Ефор - давньогрецький історик (IV ст. до н. є.).

91. Гераклід Понтійський (IV ст. до н. є.) - письменник, який писав на різні теми.

92. Дурід Самоський (340-270 рр. до н. є.) - давньогрецький історик і письменник, автор історії Греції від 371 р. до н. є. і твору, присвяченого історії та культурі острова Самосу.

93. Смисл слів Перікла такий: як старій жінці не личить вживати духи, так і Ельпішці не слід устрявати в політику.

94. Фукідід. Історія Пелопоннеської війни, VIII, 76, 4.

95. Керкіра (Коркіра) - острів у Іонійському морі, навпроти Епіру, сучасний Корфу.

96. Аркадійка - уродженка Аркадії, області в центральній частині Пелопоннесу.

97. Під загальногрецьким правом слід розуміти право вільних стосунків між греками в мирний час; під клятвами - 30-річне перемир'я (див. розділ 24-й).

98. Потідея - місто в Македонії, яке підняло повстання проти Афін у 432 р. до н. є. і після дворічної облоги здалося.

99. Йдеться про територію між Елевсіном та Мегарою, яка належала богиням Деметрі й Персефоні, тому названа священною.

100. Арістофан. Ахарняни, р. 524-527. Переклад А. Содомори.

101. У 432 р. до н. є.

102. До таких наклепників належав і Арістофан. Див. комедію «Мир», р. 603 і наступні.

103. Наприкінці Мегакл з роду Алкемеонідів дозволив прихильникам тирана Кілона вийти з храму, де вони шукали захисту після того, як були [388] переможені, запевнивши їм недоторканість, а коли вони вийшли, наказав їх поголовно перебити. З того часу вважалося, що рід Алкмеонідів (до нього належала й мати Перікла Агаріста) заплямований скверною. (Фукідід. Історія Пелопоннеської війни, кн. І, розд. 126 і наступні).

104. У 431 р. до н. є. Це був початок довготривалої Пелопоннеської війни (431-404 рр. до н. є.).

105. Ахарни - один із демів Аттіки.

106. Йдеться про хори в комедіях, в яких комедіографи висловлювали свої погляди на актуальні політичні події.

107. Клеон - вождь радикальної рабовласницької демократії в Афінах, противник політики Перікла, прихильник наступальних дій під час Пелопоннеської війни. Уславився захопленням у полон спартанців на острові Сфактерії (425 р. до н. є.). Загинув у битві під Амфіполем (422 р. до н. є.).

108. Сатири - лісові й гірські божества нижчого рангу, козлоногі супутники бога Діоніса, які уособлювали буйні сили природи. Сатирів зображали звичайно боягузами. Владика сатирів - Перікл.

109. Важко встановити, якого роду була ця епідемія - чума чи інша заразна хвороба.

110. Епідавр - місто у північно-східній частині Пелопоннесу. У Епі-даврі був храм бога-зцілителя Асклепія, тому його називали священним.

111. Протагор з Абдери (бл. 480-410 рр. до н. є.) -відомий давньогрецький софіст, учитель красномовства. Учив, що неможливо знати, чи існують боги, чи ні, а тим більше, які вони є. За це його звинуватили в безбожництві й вигнали з Афін.

112. Єгипетський фараон Псамметіх подарував афінянам у 444 р. хліб, коли в Афінах панувала дорожнеча.

113. Фратрія являла собою об'єднання певної кількості родів і входила до складу дема. Афіняни не відмінили закону по незаконнонаро-джених, а тільки як виняток син Перікла й Аспасії одержав право громадянства на основі окремої постанови народних зборів.

114. Морська битва коло Аргінузьких островів відбулася 406 р. до н. є. Афінські стратеги здобули велику перемогу над спартанцями, але шторм перешкодив їм підібрати й похоронити плаваючі трупи воїнів. Згідно з давньогрецькими віруваннями, душі непоховаяих людей були приречені на страшні муки. Переможців-стратегів звинуватили в релігійному злочині і стратили.

115. Перікл помер у вересні 429 р. до н. є.

116. Так, наприклад, описує оселю богів Гомер у «Одіссеї», VI, р. 44 і наступні.

 

ФАБІЙ МАКСІМ

1. Мова йде про Квінта Фабія Максіма (302-203 рр. до н. є.), видатного римського державного діяча і полководця, який у війні з Ганнібалом застосував у 217 р. тактику уникнення рішучих зіткнень, турбуючи ворога дрібними сутичками. За це він був прозваний Кунктатором (Повільним). [389]

2. Етимологія ненаукова. Прізвище Фабій походить від слова faba - біб, по-вашому Бобівський.

3. Квінт Фабій Рулліан (IV ст. до н. є.), перший з роду Фабіїв, який одержав прізвисько Максім. Уславився успішними війнами з самнітами, етрусками і галлами.

4. Консулом він був у 213 р., помер 207 р. до н. є.

5. У 233 р. до н. є.

6. Ганнібал - славетний карфагенський полководець, герой другої Пунічної війни (218-202 рр. до н. є.), завдав поразки римлянам у двох битвах біля річок Тіціна і Требії (на півночі Італії) у 218 р. до н. є.

7. Анцій - місто в ЛаціІ.

8. Фалерії - місто в Етрурії.

9. Марк Фурій Камілл - знаменитий римський полководець, якому після поразки римлян у битві з галлами біля річки Аллії в 390 р. до н. є. була доручена оборона Рима.

10. Битва коло Тразіменського озера відбулася навесні 217 р. до н. є.

11. З обранням диктатора повноваження всіх інших службових осіб, за винятком народних трибунів, припинялися. Згаданим консулом, колегою Фламінія, був Гней Сервілій Гемін. Римські консули (їх було два) мали кожний свиту з 12 лікторів. Ці ліктори в числі 24 ставали особистою охороною диктатора.

12. Сиві лині книги - книги грецькою мовою, складання яких приписувалось легендарній пророчиці Сивілі Кумській (з приморського міста Кум у Кампанії). Вони начебто містили віщування щодо майбуття Риму. До них зверталися у виняткових випадках.

13. У римлян і в інших італійських племен був звичай у випадках особливої небезпеки давати обітницю принести Юпітерові в жертву всіх тварин, які мали народитися в найближчу весну. Це жертвоприношення називалося «священною весною».

14. Денарій - срібна римська монета, яка дорівнювала чотирьом сестерціям або шістнадцятьом асам.

Драхма - основна срібна монета у греків, яка дорівнювала шістьом оболам.

15. Трійку, як і сімку, вважали за ідеальне число. Це знайшло вияв у латинському прислів'ї: все, що потрійне, досконале. Символіку цифр про- . повідували піфагорійці.

16. У 340 р. до н. є., під час війни з латинами, консул Тіт Манлій Торкват наказав стратити свого сина за те, що той, порушивши його наказ, вийшов перед табір і в поєдинку вбив ворога.

17. Рідкісний випадок у історії Риму, коли було призначено двох диктаторів. Гай Юній Брут успішно воював з самнітами і як диктатор у 302 р. до н. є. вів війну з еквами.

Фабій Бутеон - маловідома особа.

18. Діоген із Сінопа (бл. 404-323 рр. до н. є.) - філософ-кінік. Про його життя розповідають багато анекдотів..

19. Основу кінноти Ганнібала становили наймані вершники з нумідійців - жителів Нумідії, країни в Північній Африці (нині Алжір).

20. Римські військові прапори являли собою зображення орлів, насаджених на довгу жердину. [390]

21. Авфід - річка в Апулії, області в південно-східній частині Італії.

22. Венусія - місто в Апулії, батьківщина римського поета Горація.

23. Битва коло Канн відбулася 2 серпня 216 р. до н. є.

24. Барка - йдеться про Магарбала, визначного карфагенського полководця, який у битві коло Канн командував правим флангом карфагенської армії.

25. Капуя - місто в Кампанії, відоме своїми багатствами.

26. Квінт Фабій Піктор - римський історик, який писав грецькою мовою.

27. Весталки - жриці Вести, богині домашнього вогнища, покровительки сім'ї і дому.

28.Посідоній - давньогрецький учений і філософ стоїчного напрямку (II-І ст. до н. є.), автор історичного твору, в якому описані події від 145 до 86 рр. до н. є. (твір цей не зберігся).

29. Метапонт - місто в Південній Італії, грецька колонія.

30. Марси - італійське плем'я, яке населяло середню частину Італії, відоме своєю відвагою.

З1. Луканець - житель Луканії, області в Південній Італії.

32. Регій - місто на півдні Італії.

33. Фабій взяв Тарент у 209 р. до н. є.

34. Мова йде про Квінта Фабія Максіма Рулліана, згаданого в першому розділі.

35. Син Фабія Максіма помер у 207 р. до н. є.

36. Йдеться по Публія Корнелія Сціпіона (235-183 рр. до н. є.), переможця Ганнібала.

37. Сіфак - нумідійський цар, союзник карфагенян, був узятий в полон у 203 р. до н. є.

38. У битві коло Зами в 202 р. до н. є.

39. Цитата з трагедії Софокла «Антігона» (р. 163).

40. Фабій помер у 203 р. до н. є., проживши майже сто років. Війна закінчилась у 201 р. до н. є.

41. Епамінонд (бл. 418-362 рр. до н. є.) - видатний фіванський полководець і державний діяч.

42. Міронід, Леократ, Толмід - визначні афінські воєначальники першої половини V ст. до н. є., попередники Перікла.

 


© Aerius, 2004


Цены, цены межкомнатные стеклянные раздвижные двери посмотреть.